[Михайло Грушевський. Історія української літератури. — К., 1995. — Т. 6. — С. 298-332.]

Попередня     Головна     Наступна

Оживлення традиції історичної, національної й державної. На доповнення цього образу національного піднесення, що наростає в Києві протягом другого десятиліття XVII в. і свого найяскравішого вияву доходить у літературі цих років, 1620 — 1623, я мушу докинути ще кілька слів про оживлення історичних, національних і державних традицій, що проходить червоною ниткою через тодішній політичний і літературний рух. Відродження Києва як культурного і національного центру після стількох віків упадку й провінціального занедбання супроводиться живим відчуванням його колишньої слави, зв’язаних з ним історичних подій, політичних і культурних досягнень і претензій. Підіймаються думки про те, що цю традицію колишньої сили, слави й могутності руського народу і його православної церкви — відроджену, відповідно продемонстровану й задокументовану — можна і треба протиставити тому натискові польщини й католицтва, що таким жахливо скорим темпом ширилися по "руських землях" і викликали ще так недавно почуття безпорадності і безпомічності в православних кругах. Для тих західноукраїнських культурних робітників, котрих силами, замислом, ініціативою в значній мірі творився цей рух, це було певного роду одкровенням — ця безпосередня стріча з пам’яттю землі, що підіймалася їм назустріч з київських руїн, безконечних печер, урочищ, з їх мовою про князів і багатирів, великі страждання і великі тріумфи в боротьбі за Русь, за християнський світ против "неприятеля святого Христа". Галичина XVI в., як і теперішня, дуже бідна пам’ятками княжих часів; на їх розсипані і понищені останки тяжким гробовим каменем налягла вікова безпросвітна неволя, приглушивши і обезбарвивши зв’язані з ними спомини. В Києві вони були не тільки безмірно багатші і яскравіші — вони були, так би сказати, свіжіші й актуальніші. Старе київське князівство передмонгольської доби було продовжене київськими династіями литовських часів. Традиції старої київської династії продовжували різні княжі роди, що виводили себе з неї. Різні магнатські роди виводили себе з київських часів. Православні роди литовського походження вважали себе їх спадкоємцями. Княжа Русь таким чином тут не перервалась, не вигасла під польським пануванням — старі київські некрополі, як Печерський і інші, документували це, і коли от в тільки що наведеній цитаті з "Юстифікації" митрополит-галичанин говорить про неперерване і вічне, в будучині, продовження княжої Русі, це віддає нам почуття цієї відродженої національної й державницької ідеї, яке піднялося тоді й знайшло свій вираз у літературних творах цих років. Ті шумні фрази українських магнатів про високе й славне походження їх родів, що ніякій іншій аристократії світу не дадуть першенства перед собою, які без відгомону і без реального ефекту прошуміли в дебатах Люблінського сойму 1569 р. як марні претензії епігонів, тепер підіймались як бойове гасло цілого руського народу — устами тих, що вважали себе його провідниками і репрезентами і чули в собі енергію й сили звести дійсно боротьбу за це гасло завдяки козаччині.

Поява цієї реальної сили на українському овиді — відродження козацтва по кровавій солоницькій різні, заданій Жолкєвським, по проголошенім знищенню й скасуванню козацького війська, небувала перед тим динаміка козацьких сил, задокументована морськими походами, повідними московськими походами, нарешті, останнім вирятуванням Польщі від турецької навали, — вливали енергію й певність до цього відродженого національного почуття. Під впливами довершеного політичного порозуміння утворення єдиного українського фронту і переймлення козаччиною протекторату над українськими культурними домаганнями "грецькою вірою" і "руською школою", як ми бачили вже, київські круги проголосили безпосереднє наступство і наслідство козацького лицарства по великих руських монархах старого Києва, їх славних подвигах і походах, побідах над Царгородом — Новим Римом і здобутих відти скарбах духовних і світських: православній вірі і її святостях і царських регаліях, що ними прикрасив свій престол Володимир молодший — Мономах. Походи козацьких чайок на Царгород дійсно живо нагадували легендарні походи Олегові, його "моноксили" і воєнні хитрощі, а в фундації Київського братства і відновленню української ієрархії під протекторатом Запорізького Війська відчувалась яскрава аналогія з першою організацією київської церкви з ініціативи Володимира і його дружини. Два твори, зложені київськими літератами в 1621 і 1622 рр. — "Протестація" 28 квітня і "Вірші на погреб Сагайдачного", — проголосили це сенсаційне відкриття, що низове козацтво, трактоване польськими шляхетськими політиками як викидьки суспільства, розбійники і грабителі, — це "останки Старої Русі київської" — ті, що

"за Олекга Росского монархи плывали

В чолнах по мору и на Царград штурмовали:

Их то предки з росским ся монархою крестили

Владимиром, и в вЂрЂ той статечне жили —

При которой и они (козаки) так стоят статечне,

Же за то умирати готови конечне" ¹.

¹ Вище, с. 179.

Відкриття це не могло подобатися дійсним пережиткам Старої Русі, останкам українського панства — дарма що автор "Віршів" нагадував, що в козацькому війську гастролювали часом "князі й пани" і з них виходили "добриі гетьмани": козаки були не тільки дуже двозначними слугами Річи Посполитої, але їх соціальні аспірації йшли напереріз інтересам усієї магнатської й шляхетської верстви України — однаково, чи була вона польсько-католицькою, чи русько-православною. Тому ця несподівана генеалогія козацтва, проголошена київськими літературними колами в 1621/2 р., так же раптово зійшла з сторінок київського письменства, як була з’явилася, а могилянські літерати, як далі побачимо, виразно стали на стороні панського ладу Річи Посполитої проти "козацької ребелії". Але нам цей несподівано кинутий промінь освітлює дуже цінну психологію моменту, ту історичну аргументацію, що супроводила національну консолідацію того часу і весь той процес відбудови історичної київської традиції, що нас тут займає як одно з супровідних явищ цього київського відродження і зв’язаного з ним літературного наверствовання. Прогнана з сторінок офіціальної київської літератури, ця ідея наступства в козаччині лицарських заслуг і завдань Київської Русі, її дружини, князів, страждання за руську землю, за всіх християн, зіставалася власністю широких кругів української людності, глибоким переконанням козацтва, твердою ідеологічною зброєю його. Ввірвавшися до ідеологічного літературного репертуару з життя, воно далі зісталося живим нервом життя, а нам своєю появою пояснює той небувало живий, енергійний, самопевний тон київської літератури тих років. Зв’язок з динамікою українського життя, з черговим активом української етнографічної маси, безпосередній дотик до тої ділянки української землі, з котрої підіймалася ця чергова українська національна сила, оживили релігійну схоластику, надали їй тої сили й запалу, котрий характеризує її в цілому ряді творів. В цьому інтерес цієї літературної творчості. Тут констатуємо, що відживлення історичної традиції в цій київській добі, на київськім грунті було одним з секретів цього літературного пожвавлення.

Важною прикметою його було це інтенсивне релігійне посвячення національного життя, боротьби за національне й соціальне право. Відроджуючи історичну традицію на обгрунтування національних домагань даного моменту, з нею разом підіймали той релігійний елемент, що ним була перейнята тутешня київська традиція. Стара київська література, перепустивши через релігійну призму тодішні політичні й національні змагання, — перевівши над ними свою церковну цензуру і надавши церковну закраску і релігійне усвячення: благословення церкви і християнства всьому тому, що через цю церковну контролю перейшло, — тепер віддавала на послуги нового моменту цей церковно-національний капітал. Всяко поглиблюючи церковний елемент в сучасних національних домаганнях, настоюючи на центральному їх значенні, ставлячи церковні постулати в головах, фундаментом і вінцем сучасної національної програми в цілому — включно до чисто соціальних і політичних вимог, "Руська справа" ставала справою святою в найвищій мірі — в поглядах і свідомості її заступників. Це була певного роду do ut des, прислуга за прислугу, може, ніколи не висловлена і сформульована виразно, але фактично свідомо і підсвідомо широко прийнята і признана. З одного боку, признавалось і проголошувалось, що вся боротьба, війна, змагання йдуть передусім і головно за віру. (Ця гіпертрофія релігійного мотиву, яскраво задокументована в наведених вище писаннях, так глибоко засіла потім в усім письменськім і політичнім обороті, що навіть у новішій історіографії приходиться рахуватися з нею!) З другого боку, кажу, релігійне освячення надавалось усім національним постулатам як передумовам або супровідним обставинам оборони "старої грецької віри східного послушенства", вірноапостольської, кафоличної, єдино згідної з Христовою наукою. Коли козаки домагалися звільнення з усяких тягарів поміщицького права, включно до свобідного варення горілок, млива в яких-будь млинах і т. д., — це аргументувалось по юридичній лінії їх військовою службою Річі Посполитій, аналогічною з шляхетською, але було й вище моральне оправдання в тім, що козацьке військо являється заборолом християнства, котрого не годиться плямувати якими-небудь прикметами суспільної неволі. Коли козаки добивались, щоб на території їх розселення не розквартировано ніяких жовнірських контингентів, то цей незвичайно важний постулат, що означав автономність козацької території для зверхнього вжитку, можна було мотивувати небезпекою конфліктів між цими двома категоріями воєнної сили, бо одна другій виголодить терен. Але ідеологічним оправданням, очевидно, було завсіди те, що руська віра, духовенство, церква стоять під охороною цього православного лицарства, і присутність вояцтва римської віри завсіди являється для них погрозою, явною чи укритою, актуальною чи факультативною.

І в цім напрямі — освячення сучасної національної боротьби релігійними мотивами, ідеями, споминами, прецедентами, аналогіями, — що могло послужити краще, як новий київський осередок? Де можна було знайти багатше і придатніше джерело всяких міркувань про святість українських національних домагань, "руської справи", кажучи тодішньою термінологією? Ці безконечні ряди печер затворників, зв’язані з ними яскраві історії, заховані "Патериком". Ці чудотворці, боговидці, годувателі народу, воскресителі мертвих. Ці незчисленні князі, що наповнили своїми гробами крипти церков і в перспективі легенди всі являлись рицарями — оборонцями віри, ктиторами монастирів, церков, шпиталів, патронами калік, бідних, немічних. Ці героїчні історії боротьби з невірними — тих Муромців, Чоботьків, Михайликів. Руїни Золотих Воріт, що чекають оновлення своєї слави від багатиря, що прийде з далекого Сходу, божа мати на Нерушимій стіні як символ непорушного переживання цієї старої традиції, — що могло дати багатшу поживу цим ідеям святості піднятого діла — реставрації руської церкви, руської культури, слави і гідності Русі? І ми дійсно бачимо, що одним з елементів нового культурного руху на київському грунті являються заходи коло реставрації цеї старої київської традиції для піднесення престижу православної церкви, нової її ієрархії і ширше — слави і честі руського імені. Бачили ми між міркування "Совітування о благочестіи" 1621 р. проект відживлення і популяризації легенди про навішення Києва апостолом Андрієм — "що на київських горах ноги його стали, і Росію очі його бачили, і уста благословляли, і сімена віри він у нас посіяв", — спорядити урочисте свято на честь його і маніфестацію цієї традиції, аби нагадати, "що дійсно Русь нічим не менша від інших східних народів, бо мала свого апостола-проповідника". А властиво не так серед східних, як католицьким величанням своєю традицією від Петра і Павла — протиставити патронат і благословення першого апостола, "першого архієпископа константинопольського і патріарха вселенського". Таке ж значення мали, очевидно, й заходи коло відновлення культу Володимира й Ольги, Бориса й Гліба, святих князів — патронів Русі, ефектне усвячення руської державної традиції, символ тісного об’єднання руської церкви й держави, яким не могла похвалитися конкуренційна церква польська. По всякій імовірності, з цих уже часів почалися заходи відновлення і популяризації київського легендаря — Печерського "Патерика", оголошеного друком уже за Могили. Безсумнівно, велися також різні реставраційні роботи. Київська хроніка, до котрої зараз повернуся, заховала нам оповідання про реставрацію старої Кирилівської церкви Всеволода Ольговича і Межигірського Спаса під Вишгородом — посвячення відбулося в 1612 році; святив звісний нам митрополит Неофіт, з великим здвигом народу не тільки з Києва, а і з інших місць: очевидно, була це велика як на той час не тільки церковна, але й національна маніфестація, з яскравим традиціоналістичним колоритом. На другий рік взялися до реставрації старої Успенської церкви на Подолі, заходом міщанської громади, щоб заступити нею зруйновану і уніатами обсаджену стару кафедру Софійську (кінець кінцем, в 1623 р. козаки заарештували уніатських ченців, що пробували відновити в св. Софії уніатське богослуження і, випустивши на прохання свого митрополита, взяли з них слово, що надалі уніатські священики не будуть потикатися до Києва). Нема сумніву, кажу, що подібні реставраційні роботи, в ширших розмірах ведені за Могили, почались уже в цім часі і Могилиною властю були продовжувані.

В тій літературі, яка до нас заховалась від цих років, найбільше займається цею темою — релігійним усвяченням руської традиції — найбільший ерудит цієї доби Захарія Копистинський. Ми бачили вище його обгрунтовання нового зв’язку київської церкви з Єрусалимом, першим осідком християнства — слава Києва як другого Єрусалима християнського Сходу (вище, с. 60). В третій книзі його "Палінодії", присвяченій тезі, що руська церква ніколи не підлягала Римові, а завсіди належала до патріархату царгородського, знаходимо також досить грунтовно для свого часу й обставин і ефектно представлений образ спеціального божого промислу про Руську церкву і Руську державу як її патрона. Починається само собою Андрієвою легендою, оповідається його історія, вияснюється високе становище його в церкві:

"Дивныи и чудныи, заправды, дЂла Бог справил през Андрея, который, першим его учеником будучи, своего брата Симона до него привел Константина царя зо всЂм его царским двором и маєстатом до Константинополя припровадил, за Латинскій язык Грецкій єму даровал. Потом славный и сильный народ Російскій также до Константинополя припровадил на увЂренє. Там з Лукою евангелистом и Тимофеєм в тЂлЂ лежит, очекиваючи второго пришествія, на котором з Константаном и з Володимером и зо всею Грецією і Россіею царство небесное пріймет. Аминь".

За "Синаксарем" оповідається прихід Андрія до Києва і Новгорода і додається дещо з сучасної київської традиції:

"На той горЂ в КіевЂ, гдЂ стоял (Андрій) (которую зовут нынЂ "Вздыхалною", якобы от того, иж на ней з учными своими от трудов отдохнул, албо же тая гора оттоль называет ся "Вздыхалницею" иж, высокою будучи, люде идучи вздыхают, а на верх вшедши отдыхают спочиваючи), — того ж часу и церков Воздвиженія Честнаго Креста была поставлена, гдЂ и тепер єст, як и повЂсть и до сих дній обносит ся о той церкви и о той горЂ. Тогож часу св.Андрей, проходячи землю Русскую, многих крестил и до познання Христа привел. Нигды бовЂм апостолове надаремно не проходили, але ласка в ных Духа Пресвятого дЂйствовала на каждом мЂстцу. А то было першеє з презрЂнья божого и воли его святой увЂренє, а народу Руского в послушенство столици Константинополской отданьє".

Виповнюючи оте пророцтво і благословення св. Андрія апостола, "Господь навіщає нарід руський християнською вірою за патр. Фотія", за поміччю спеціального чуда (з Євангелієм, вкиненим проповідником до вогню), що оповідається за хронікою Зонари, з відкликом також до Баронія як католицького авторитету і фінальною заміткою: "Ото маєш второє чудовноє з презріння божого увіреннє народу руського і патріярхам константинопольським в послушенство одданіє". "Третє увіреннє россов оних і столиці Константинопольській в наставу одданнє" відбувається потім за Ольги, що "з презріння божого і за справою духа св. до столиці св.Андрія — Константинополя навернена, відтіль духовних взяла і багато росів до Христа привела". Потім наступає "того презріння божого і пророцтва св. Андрія виконаннє і з’їщеннє" у "Володимеровім і всеї Руси соборнім хрещенню". За якимсь місцевим "соборником", за хронікою Зонари, за Длугошем, Мєховським, Кромером, Стрийковським оповідається історія охрещення Володимира, його відмова римським проповідникам, і вибір віри знов запечатано божим чудом — прозрінням Володимира після охрещення. Автор порівнює це з старозавітною пробою віри, учиненою пророком Іллею на горі Карміл:

"Єст ся заправды, в спра†той чому здивити, же гды Володимера короля многіи и знаменитыи на свЂт народове взывали до своих вЂр и до него ся купили з своими лестми, Господь Бог нЂяко справил всЂм тым народом видок: Володимера и люд его як бы на вазЂ якой поставивши, абы в собЂ уважали и обирали збавенную вЂру, поставил его як на якой высокой горЂ, абыся присмотрЂвал вЂрам, отколь бы видЂл, як много переважала праведною вагою вЂра церкве Константинополской, от Андрея святого проповЂданая и в церкви восточной непорушне захованая, и тую вложил ему Бог в серце обрати",

і на цій підставі, перефразуючи промову ап. Павла перед Агріппою, звертається з такою промовою до свого короля:

"НаяснЂшій кролю, пане наш милостивый, не можемо ся стати невЂрными от Бога з неба обявленному нашему увЂреню, але вЂрными аж до положеня душ наших быти винни єстесмо! Не можемо тоєй вЂры змЂнити, которую в серца нашЂ чудовне вляти Господ Бог рачил! Не можемо св. ап. Андрея столицы Константинополской и святЂйшого патріархи отступити, отколь зуполность и досконалость вЂры правой и набоженства святый чин взяли смо! Поневаж теды за прейзрЂнем и за благоволенієм божіим, от церкве всходной, от греков, от церкве константинополской маємо вЂру, крещеніє, благочестіє, догмата, пастыри, митрополиты, архіепископы, епискрпы, пресвитеры, святыню, тайны, іеромонахи, монахи, науку христіанску, книги, набоженство, весь порядок и обход церковный, — з церковію прото всходною и з патриярхами константинополскими и з всЂми чотирох патріархалных столиц всходными православными христіаны все тоє держимо, вЂримо, вызнаваємо й заховуємо. З тими в єдности зоставаємо, и зоставти, дасть Бог, хочемо; тоєй церкве и вЂры не отступаємо, и отступити не можемо, хотячи за ню мученичество приняти, єсли того Господь Бог наш годными мЂти нас зезволит. ТобЂ наяснЂйшому кролеви пану нашему, як власти, от Бога нам данной, ведлуг апостола Павла, повинную честь отдаємо и во всем, иле кролевству твоєму над нами земному належит, єстесмо вЂрными поддаными и богомолцами. Але от костела Латинского Римского и от папежев єго отдаляємо ся, вЂры его и посланных от него духовных его не пріймуємо! Не благоволил абовЂм Господь Бог от него нам крестити ся и вЂру приняти и нЂчого от папежев Римских продкове нашЂ не приняли и не приймали, и мы не хочемо приймати! Не была и не єст, анЂ будет воля божія на то, абысмо ся мы з костелом Латинским лучили и едночили, поки костел Латинскій и папежеве не отступят и не отвергнут всЂх своих инновацій, то єст новотнин и што от всходней церкве суть наганени и обличени, и поки папежове до святых патріархов не склонятся и з ними еднако вЂрити не зезволят!"

Коротко згадується заслуги для церкви Ярослава (переклади книг, будування Софії, патронування монастирів) — старими літописними текстами, зачерпненими з якоїсь "Мінеї" ("книги животов святых, під днем 4 листопада"), знову ж з відкликами до Длугоша і Баронія. Широко доводиться на підставі легенди про Кирила й Мефодія, проложних житій "росских" літописів і різної середньовічної літератури, що не тільки Русь, але й Угорщина, Чехія, Польща спочатку прийняли християнство із Сходу і словенські книги — наводяться на доказ згадка про слов’янську Біблію королеви Софії (жінки Казимира Ягайловича) і Фіолеві друки, мовляв, споряджені для вжитку краківських і празьких бенедиктинів. І далі, в доводах того, що Русь завсіди належала до царгородського патріархату, а не до римського престолу, розсипає звістки й цитати з українських писань (особливо "Патерика") і всякої іншої літератури, що ілюструє правовірність і вірність в апостольських традиціях Старої Русі.

Ще сильніше виступає традиціоналізм Копистинського в іншому творі його, умисно мною відложенім до цього розділу, — в його присвяті бесід Івана Золотоуста на послання ап. Павла далекому своякові кн. Степанові Четвертинському — одному з небагатьох останків старого княжжя, що ще зіставалися вірними руській вірі, підписана 21 квітня 1623 р. Це дуже інтересний твір — і з літературного, і з ідеологічного погляду, але досі він не притягав до себе уваги, мало обіцяючи дослідникові під скромною формою присвяти; для нас, крім усього іншого, він тут цікавий своїми екскурсами в сфері київської державної і культурної традиції, і я вважаю необхідним подати з нього більші виписки:

"ПресвЂтлому й православному княжати Стефанови Святополко†Четвертенському на Четвертни Новой, пресвЂтлых великих княжет росских потомкови, пану своєму милостивому, благословенства божого, живота в вшелякой о БозЂ помыслности, долголЂтняго здоровя и збавеня з сердца упріймого зычит и вЂншуєт ієром. Захаріа Копистенскій.

За дній и вЂку — як в книгах історіи старозаконнои пишет — великого оного и горливого закону божого ревнителя Іосіи цара ієрусалимского, гды направовано до Господа Бога, — пресвЂтлоє милостивоє княжа! — Хелкіа великій священник книгу закона господнего (который даный был през руку Моисеа) в дому божом нашедши, Сафону Писарєви дал. Той несши обвЂстил о ней цареви, так же в послух и к вЂдомости всЂх пришла. Не была таєна, але была голошена, абы люд божій закон божій слышачи полнил єго. Якож за тым великая поправа живота сталася в Ізраили.

Подобноє нЂшто по многих лЂтах под час нынЂшнего на православіє наше преслЂдованя, гды благодать Духа пресвятого дом божій — церков мовлю, Господа наш. Іс. Христа, в нашей Россіи нарушеную направует и отновляєт, за зряженем праве бозским сталося. Меновите в дому божом Лавры пресвятои Богородици ПриснодЂвы Маріи Печерскои кієвскои гды в БозЂ превелебный є. м. о. кир Єлісей Плетенецкій архімандріт и предстател(ь) в той стой ЛаврЂ за помочю высокой десницы божій порученый собЂ дом божій так духовный яко и матеріальный направуючи и обновляючи, нашол в нем бозскіи отого Іоанна Хризостома архіеп. Нового Рима Константінуполя патріархи и учителя вселенского книги, то єсть БесЂди выкладу на святыи ст. верховного ап. Павла листы и старался о Сафаны, през которых бы єи (книги) магістерством типографіи здЂлавши народови Словянороссійскому переслал и подал. Где по иных вышших мудрецех и толковницех и малость мою в розумную тоєи книги службу причетши, перенести и подати єи вручил ми. Якож тым якоє ми преподаноє єсть от Духа Пресвятого дарованіє так в грецкому яко и в словенском в подаваню архітипу до типографіи и в иных, исправленію належитых з части моєи ласкою божією трудилемся, так теды ласкою Бога Вседержителя... єсть выдана, — от того ж отца и пастыря своєго кир архімандріта малость моя приняла благословеніє тую ваш. княжеской милости святую книгу дедековати и офЂровати.

А слушне и пристойне. АбовЂм як самая тая книга высоце зацный дар єст(ь), так подобне высоце зацного и пресвЂтлого даропріємника потребовала. Таковой зацности и пресвЂтлости ваш. княж, милости поважность найдуєт ся, и слушне зацноє зацному й достойноє достойному офЂровати пристояло.

До которого то зацнои тои книги ваш. княж.милости офЂрованя привели мя причины и зацности твои: Напрод высокаа зацност(ь) фамілии вш. кнж. мсти, которои за оказією сею замолчати не годилося, але так як ся реч маєт, знамените о ней родословити и добре славити, помнячи на Давида царствуючого пророка мовячого: Род правых благословится.

Єст(ь) теды пресвЂтлои фаміліи вашей кнж. млсти (як в лЂтописцах читаємо и як в написах старожитных находимо, и яко з старожитного поданя дом вш. кнж. мл. маєт) в монархов росских на Кіе†тронуючых идучая генеалогія таковая. Святослав або рачей СвЂтослав (якобы рекши: слава свЂту) монарха росскій (же оных давнЂйших за поганства былых зацностій в росских княжатах, продках вш.кж. мл. на сесь час не припомню ¹) — свитяжца славный, а Іафетового от Ноа поколЂня йдучи, подобного собЂ сплодил великого оного Володімера.

¹ Не згадуючи старших предків — з поганських часів.

Которій першій з монархов росских за зряженєм бозским христіанскую вЂру от столицы апостолской церкве константинополской принял и крещенієм святым з всЂм народом своим росским от неи окрещен был. З цесарми константінополскими сповиноватился ¹, взявши в стан малженскій Анну царевну, рожоную сестру Василіа и Константина цесарев всходних. З того межи иными сынми вышол Ярослав; той уродил Изяслава и Всеволода, которій Володімера Мономаха сплодил.

Той Мономах Всеволодович вступивши на столицу кієвскую реч посп. Россійскую нерадами и внутренними войнами сынов и потомков оного Великого Володімера монархи росского утрапленую успокоил и праве раменами своими з близкого упадку выдвигнул. Князства росскіи розорваныи знову дЂлностю своєю в єдно споил и злучил и до єдиновладства по старому привел. Тотже гды ся мЂл з Генуенчиками над морем потыкати, вызвал на самоборство гетмана их, князя кафского. Которого, гды обадва до себе скочили, Володімер, з коня мужнє высадивши поймал, звязал и збройного до своєго войск привел. Знял тыж (яко пишет) з него ланцух великій золотый, перлами и каменЂми дорогими коштовне і маістерне саженый, который зоставил по собЂ великим князем потомком своим: мнЂмаю ², же и до сих днов находит ся на столици. Иж ся сам на сам тот Володімер з непріятелми рад потыкал, названо єго для того по грецку Мономахом, то єсть Самоборцем.

¹ Поріднився.

² Думаю.

Тому ж Володімеру з Константінуполя цар Константин Мономах корону послал, откол теж и Мономах названый єсть. О чом хроніка росская так в собЂ маєт. На великом княжении сЂдши великій Володімер Всеволодович воєвал Фракію панство Царгородскоє, которого часу в ЦаргородЂ царствовал благочестивый цар Константін Мономах. А маючи войну з Персами и Латінниками и слышачи иж Фракію воюют Россове, послав к Володімеру Неофита митрополита ефесского и двох епископов метілінского и мелетійского и Антіпатра стратіга антіохійского, Августаліа Александрійскаго, Евстафеа игемона ієрусалимского и иных зацне урожоных. А знявши з свои шіи крест от самого животворящого дерева, на котором роспятый был владыка Іс. Xc., знял теж з себе и корону царскую, и поставил ю на мисЂ золотой и розсказал принести чарку сердоликову, з которои Август рымскій кесар звыкл ся был веселити. Также и ожерелЂ, которыи на плечах и персех носил, и скипетр з золота аравійского, и инши многіи царскіи дары. И дал митрополиту Неофиту з епископы и благородним послом, росказуючи донести великому князю Володімеру Всеволодовичу. И просил єго мовячи: "Прійми от нас, о боголюбивый княже, тыи зацныи дары, которыи твоєму благородству предзначены сут(ь), и поклоненіє царский жребій ¹ пало на славу и на честь и на вЂнчаніє твоєго самоволного и самодержавного царства. А от твоєго благородія през послы нашЂ жадаєм покою и любве, абы церквы божій без замЂшаня былы, и все православіє в покои пребывало, под владзею нашего царства и твоєго волного самодержавства великой Россіи. И абысь от того часу был названый боговЂнчаный, то єст(ь) Богом коронованый цар — коронован короною царскою, руками преосвященного митрополіта кир Неофита з єпископы". И так от того часу князь великій Володімер Всеволодович назван был Мономахом и царем Вел. Россіи. И пребывал c царем Константіном в покою и любви. И от того часу тоєю короною царскою коронуются великій князЂ, гды поставляни бывают на великое княженіє Россійскоє ².

¹ На боці: ліосов.

² На боці: по тых хроника ("досі з хроніки" — якоїсь пізнішої московської компіляції — ця легенда з Володимира Вел. була перенесена на Мономаха як ближчого предка московської династії в московських церковних кругах).

От того теды Володімера Мономаха Всеволодовича всЂ цареве московскіи и многіи иныи княжата росскіи рожай свой порядною генеалогією ведут(ь). Якож з того Мономаха вышол Мстислав; той уроди Изяслава, от которого пошли Всеволод, Ярослав, Святослав; з тых Ярополк и Святополк. Той славен и мужный был сплодил Георгія а той Михайла, который межи иными сынами зродил Александра, который межи иными подЂлу своєго городами обладал городом названых Четвертая — гдЂ в церкви и имя єго на святых церковних сосудах, особливе на потирЂ ¹ злотистом находится вырисованое..."

Опускаю дальшу генеалогію, в котрій, між іншим, автор, на свідоцтво про походження дому Четвертинських від Володимира Вел., наводить оповідання (малоправ доподібне щодо своєї автентичності, але характеристичне для цих традицій), що коли 1580 р. Яков Четвертинський був у посольстві в московського царя, той спеціально цікавився його особою, тому що Четвертинські походять так само від Володимера Вел., як і московські царі.

"Ту так вш. кж. мл. генеалогію в коротце преложивши поступую до другои зацности, а тая ес(ть) òρθοδοξια και εύσεβεια, то єс(ть) православіє и побожнос(ть). Княжата бовЂм Четвертенскій и вш. кж. мл. почуваючися истинным оного Володімера крестителя Росского и другого — Мономаха — рожаєм ² и потомком быти, вЂру и набоженство, которое они з Константінополя от столицы святого первозванного апостола Андреа чудовне приняли, держите як в рожаю так в вЂрЂ продков своих не отступуючи и невьщаючи. В чом правицею бозскою з высокости покрЂплены бываєте и сталыми, адамантови подобячися трваєте. О которого натурЂ пишут, иж ани желЂзом ани огнем не бывает змякчен ани розбит — тоєж ся и о цных Четвертенских держит ³ и славит, же ани огонь ани желЂзо от вЂры их отчистоє не отстрашит.

¹ На боці: келиху.

² Родом.

³ Йде репутація.

А выражаєт то гды так вш. кж. м. як и их мл. другій тоєж генеалогій братя вм. на каждом пляцу церкве Христовы Всходнеи и догмат онои ревнителми ся показовати и блаженнЂйших патріархов всходних поклонниками и послушными становите рачите". Наступає оповідання, як цей князь Четвертинський приймав у своїм маєтку, містечку Животові, патр. Феофана, коли він їхав з Києва на волоську границю, разом з усіма владиками і Сагайдачним, що проводив його "з полком немалым рыцерства".

"Штож єще реку? И то иж Бог вседержитель, всЂх добр давца, вш. кж. мл. обдаровати рачил розумом высоким, ростропностью теж и розсудком поважны, и полетій оздобами. A дЂлным во всем будучи єстесь сторож прав, свобод и волностей, и сторожем Короны и першим вструтом ¹ Татаринови, сЂдячи в портЂ ² Украины и яко в чело непріателеви засаженый.

Находит ся и иных много цнот и дЂлностей рицерских, которыи вш.кж.мл. не толко в отчизнЂ, але и в чужоземных панствах з великою фамиліи своєи славою доказовал. А не див! зацных станов потомкове не идут(ь) єно тором предков своих — о чом я нынЂ понехавши на иный час собЂ заховую. А тераз не от речи розумЂю ту продков вш. кж. мл. цноты, валки и дЂлности вкратцЂ припомянути. Цнота бовЂм не может быти затлумачена, але всюды сіяєт яко ст.Хризостом мовит ³.

¹ Відпором, польське.

² В воротях.

³ Пропускаю цю цитату з Золотоустого, того ж змісту грецькою мовою.

Нехай мя жаден в том не посужаєт(ь), же о воєнных дЂймах нешто наткну! Маю пред собою Давида пророка, который свЂтлых и добрых мужов бои и мужства описывал, маю и монахов: Іоанна Зонара и иных, которыє тоє ж в своих книгах мають. То теды о продках вш.кж.мл. покладаю: лЂтописцы росскіи свЂдчат и память людская подаючая от рода в род з уст не выходит, же продкове вш. кж. мл. кровь за вЂру и за отчизну проливали.

СвЂдчат окопы Луцкіи, на которых з Татары мужнє біючися з дому вш. кж. млсти полеглыи опочивают.

СвЂдчат дикій поля Татарскіи за рЂками Пслою и Сулою мужества Святополкове Четвертенских на он час, гды ся князь великі(и) Литовскій Вітулт выправил был против Тамерланови.

На которой експедицій продков вш. кж. мл. было три браты з людми и хоругвями своими, котрыи мужно билися з поганством, a гды юж перемагати великая моц поганская почала и войско уступовало, нЂкоторій з продкуючих заволал: утЂкайте и вы Четвертенскіи! А старші(й) з посродку них Іван Четвертенскій указавши на кутас рекл: А то гдЂ подЂю? был бовЂм той звычай, же толко княжата и зацныи рыцереве и досвЂдченыи на конь з кутасом всЂдали. И мовил: зезволяю рачей умерети, нЂжли сердце немужноє указати. Где видячи, же юж час пришол живот свой крваве положити, братію свою упоминал сердца им додаючи и миле ся з ними жегнаючи росказал сурмачови або Исходу пЂснь собЂ заграти. И так в оном жалобном заграню охотне, як оный нЂколи великій богатыр троанскій Ектор, где наболшій непріятелскіи был гур ¹ з двома братома своими скочивши разил непріятеля. Тамже славне самотреть полегл, собЂ небо и домови своєму славу несмертелную єднаючи ².

Нуж Сокалскіи могилы умЂли бы заправды повЂдЂти гдЂ продков вш. кж. мл. за гетманства ясне освЂцоного кж. Острозского, великого оного несмертелнои памяти Константина, килка княжат Четвертенских живот свой за отчизну положило. При ЯгеллЂ теж короли полском много доказовали на войнах з Крижаками. А в коротце рекши: завше в том цном гнЂздЂ бывали люде мужныи и дЂлныи, мужеве великій, в радЂ щирыи, в вЂрЂ святой православной сталыи. Якож през всЂ вЂка жаден ся не нашол в том дому вЂры сноєи отступником, хоть в НЂмецких, Волоских и Гешпанских краинах бывали. ВЂрою и цнотою ся тЂшачи кролем паном своим вЂрне служили, а за высокими ся преложенствы не уганяли. Ач в правдЂ многіи з дому того и на високих — рады, о бок панскій ³ — достоєнствах годни сЂдЂти, але на ліосЂ от Бога собЂ дарованом переставали и тым ся контентовали.

¹ Полк.

² Звертаю увагу на цей гарно розповіджений епізод, зачерпнений, очевидно, з усних оповідань Четвертинських, як і усі інші генеалогічні деталі новіших часів.

³ Королівської прибічної ради (сенату).

В том дому за знаменитыи свои заслуги на розных войнах отправованыи от наяснЂйших кролев полских: Казимира и Александра и от СвЂдригайла и от иных княжат літовских данины мают(ь) як привілея о том свЂдчат и метріки літовскіи. Ач вправдЂ дом кж. Четвертенских по розных внутрных войнах княжат росских, а потом за наступеням Літвы задержал ся в Волынской земли при своєм удЂлЂ, а маєтности свои великій мЂл почавши от Луцка з повЂтом Пинским вдолж, а вшир з Чарторійским граничачи. То, мовлю, и болш над то, бы дЂло тоє моєи вокаціи и предсявзятся было — припомянул бым; леч зоставую то часови волнЂйшому. Леч любо тераз люб инного заводу — зацности фамілій и дЂлности княжат Четвертенских выличати досыть, разумЂю, на том бы было, як нЂкоторыи оратор рымскій учинил; одного з Гракхусов дЂлности и зацность выславовати предсявзявши, а в многом събраню людей знаменитых на феатрум вступивши болш не рекл єно то: Выславовати уроженьє твоє и дЂлность реч быти розуммЂю збытнюю. Вся абовЂм реч посп.Рымская вЂдаєт, же ты з дому зацного Гракхусов идеш. Тым вырекши слова зступил з феатрум и отишол ¹.

Тоє ж бы и тому цному домови речи. ВЂдают(ь) всЂ, же кнж. Четвертенскіи з дому княжат кієвских идут, и гербу княжат росских по сей день уживают: богатыра оздобного на коню на подобіє ст. мученика Георгіа, а он окрутного пробожаєт копЂєю смока. Што значит(ь) народу Росского мужство великоє, же з найокрутнЂйшим своим непріателем мужнє и смЂло валчит и оного поражаєт. Єст(ь) и другій а той старожитный (которого яко мнЂмаю, снать за балвохвалства до крещеніа уживано) герб: воин нагій з шаблею на кони без сЂдла. Што значит завше готовый и прудкій преважный и сердечный народ Росскій до войны; и же в жадной зброй и тарчи ² уфности не покладаєт; и же о богатство ані о строй бынамнЂй не дбаєт, золотом теж и сребром погоржаєт, цноту, мужство и славу добрую за накоштовнЂйшій строй собЂ прекладаючи.

¹ Схема гадок, може, не зовсім ясна. Автор каже, що він потрапив би, коли б цим спеціально зайнявся, далеко більше розповісти в похвалу Четвертинських; міг би то зробити при вільнішім часі. Але досить вичерпати цю тему неможливо, така вона безконечна і зайва, тому що й так усім звісно родовитість і заслуги цього дому, так як дому Гракхів у Римі.

² Щит.

А о овом зась убраном, смока убиваючом розумЂю, иж юж окрестившися монархове и княжата росскіи таковым ся почали печатати гербом, показуючи, иж як правовЂрныи христіане в правую вЂру и в цноты святыи убраныи и узброєни будучи, двоякую войну точат: єдну з непріятелем душным, которого през смока выображают, который на царевну тоєст(ь) душу царя небесного валчит ¹, а другую з видимым, би найсрожшим ² своим непріятелем точат(ь).

Найдуєть ся еще высоце знаменитая святая цнота, а тая єсть, иж вш. кж. млст. будучи благочестивым и побожным, любиш, кохаєшся, чтиш и шануєш стан духовный. В чом наслЂдуєш оных припомненых монархов россійских, продков своих. И они абовЂм при дЂлЂ своєм рицерском церкви будовали, духовный стан розмножали, часто их навЂжали, о збавеню ³ своєм радячи ся и пытаючи. И до себе их взывали з великою честю и покорою оным ся завжды ставячи a ялмужными ⁴ их утЂшаючи.

А поглдядаючи и далЂй, многіи а праве незличоныи зацности в особ вш. кнж. мл. найдуются. Для которых тая зацная зацного учителя книга вш. кнж. зацности офЂрована и дедикована быти сужена ест(ь). Єсть заправды и то межи иньшими не посполитая, иж ⁵ вш.кнж.мл. прирожоный свой славенскій діалект або язык любиш и выславуєш и силу єго разумЂючи радо книги того діалекту читаєш и многих до читаня и коханья ся в нем побужати рачиш.

¹ Натяк на легенду про Георгія, як він убиває змія, що мав пожерти царівну.

² Найлютішим, полонізм.

³ Спасіння, пол.

⁴ Милостиня, пол.

⁵ В друк.: юж.

И слушне! маєт бовЂм язык славенскій таковую в собЂ силу и зацность, же языку грецкому якобы природне съгласуєт и власности єго съчиняєтся, и в переклад свой приличне и нЂяко природне он берет и пріймуєт, в подобныи спадки склоненій и съчиненія падаючи. Венц и найзвязнЂйшеє сложноє грецкоє слово подобным также звязным и сложным по славенску выложити єст(ь) можно, чого иншым жадным анЂ латінским не доказати языком. Чого доводом єсть, же латінскіи переводники таковыи слова обширне з околичностями на свой прекладают язык: многими околичностями ширити мусят. Отколь беспечнЂйшая єсть речь и увЂреннЂйшая філософію и теологію словенским языком писати из грецкого переводити, нЂжли латінским. Который оскудный єсть, же так реку, — до трудных, высоких и богословных речій не доволный и недостаточный. Для того ж в книгах латінских барзо много слов ся грецких находит, и гдыбы смо з книг языка латінского хотЂли всЂ грецкіи выбрати слова, стал бы ся як єдин от иных. И недармо главный и мудрый вЂков наших політік и історік глубокій в книзЂ под именем Мачузского выданой, язык латінскі(й) до ученои конскои єдноходы, а грецкій до прироженои ровнаєт.

З вЂку заисте той славенскій язык єст(ь) знаменит, которого Іафет и єго поколЂньє уживало, — широко и далеко ся ростягал и славный был. Для чого от "славы" славенским названый єст(ь). Заж бовЂм не славный єст(ь), гды от Заходу БЂлого моря ¹ и Венецких и Рымских ся тыкаєт границ, а от полудня з Грецією в сусЂдст†и в братерст†живет.

¹ Середземного.

На Всход зас(ь) солца над Чорным морем до Персіи притягаєт, а у ледовитого моря ся опираєт. На Полноч з НЂмцами, и которыи учасництво з ними мают, отираєт ся. Не погоржали тым языком славенским и царскіи и кролевскіи дворы — мЂл заисте у них свою знаменитую повагу. Припомню домовыи приклады. Меховіта історик польських дЂєв пишет, иж кролевая Ядвига читовала Библію славенскую, а до вырозумЂнья єи мЂла выклады отцев святых славенским языком, который з Библією читала. Другій приклад: за Казимира кроля в Крако†друковано по славенску книги вЂры и набоженства такового, яковоє мы по сіи дни ведлуг чину церкве Всходнеи заховуємо.

Таковую теды дому и фамілеи вш.кж.млсти зацность, а при ней тыи и тым подобныи єго цноты уважаючому и розбираючому и ними повабленому мнЂ будучи, прислушало вш. кнж. млст. достойне почтити и в дар зацный зацноє што принести. ВправдЂ золота, перел и дорогих каменей (бовЂм полный того дом вашей кнж. млсти!) не приношу. А теж то телесной и конской оздобЂ служит и зопсованю подлежит, и Бог абовЂм з позверховнєй пестротЂ тЂла не благоволит, але внутръняя душЂ красота любезна и угодна єму єсть. Для чого и Давид царь и пророк рекл: Вся слава дщеры царевы внутр, — а тоя царя небесного цорка єсть душа!

Претож приношу дар таковый, который душу в шаты цнот побожных прибираєт и строит!

ОфЂрую дар, который душу попшобляєт Христу! Несу дар, который царства небесного домЂстити может.

А той єсть — книга святого Іоанна Хрисостома, Нового Рима архієпископа, патріарха и учителя вселенского, выкладу бесЂд святого апостола Павла Листы.

Научаєт он в ней вшелякоє побожности кождого стану чловЂка.

Научаєт архієреа, ієрея и инока.

Научаєт царя, князя, велможу и воина, купца и орача и ремесника, богатого и убогого, як на сем свЂтЂ жити и як вЂчного живота доступовати.

А наука єго так з стороны вЂры яко и з стороны живота побожного єсть так достовЂрна, же правои не поблужу дороги, гды то о нем реку: Хто ст. Хрисостома науки в вЂрЂ, в догматах и в живота побожности не слухаєт и дЂлом не проходит, збавен быти не может.

Вспомяну слова Іосіи царя ієрусалимского, который гды онои найденои книги слова закону божого услышал, раздерл, мовит, шаты свои и мовил: Великій гнЂв господній розжарил ся в нас, прето иж не слухали отци нашЂ слов книг тых, абы чинили ведлуг всего писаного в них.

Реку и я: Великій гнЂв божій роспалил ся, иж не слухали отци нашЂ того святаго учителя науки! и на нас роспалит ся, єсли так не поживемо, яко он научаєт!

Того святого учителя писм книги забавлятися єсть реч збавенная. А при нем святого Діонисія Ареопагита, Афанасія, Васіліа и Григоріов Нанзіанскаго и Ниссенскаго, Киріллов Ієрусалимскаго и Александрійскаго, Епіфаніа, Іоанна Дамаскина, Феофілакта и инных c ними єдиномудруючих богословов грецких читати. Не знали того Платон и Сократ, Арістотель и Димостен, што тыи святыи знали и написали. ВсЂх тых авва Арсеній и авва Серапіон, которого єв(ан)г(е)ліє облажило, превышшают. Отцев святых житія и писм забавлятися читаньєм єсть реч збавенная, а не нынЂшнего оборотного статку політіками. З которых читанья до небеснои не можно потрафити політіи, бовЂм з них правды и справедливости не поучитися, єдно абы з славы и з добраго мЂнья один другого здирати. А з писм святых учителей читанья доступити єи можно и великій ся з них пожиток пріймуєт.

БовЂм читаючи и розбираючи писма святых в вЂрЂ ся змоцняємо и стверджаємо и розуму правого набываємо. Незбожный побожности научаєт ся, вшетечник чистоты, піаница трезвости. СмЂлости боязливый, сталости ослабЂлый. Пышный покоры, лакомый щодробливости. Богатый даванья, убогій благодаренія и вдячности. БЂдуючій терпливости, немилосердими милости, окрутный ласкавости, кламца и потворца правды. ДрапЂжник и вырваноє и своє власноє роздавати. ВсЂ таковыи, и иншими злостьми обнятыи з божественных и з святых учителей писм читаня и слуханья лЂпшости учат ся и збавеннои отмЂны набывают. А того всего понятнЂй и прикладнЂй святый Іоанн Златоустый научаєт и особливо господарем и паном ифика ¹, то єсть нравоученія єго найпотребнЂй прочитовати часто.

Весели ся, утЂшай ся и милость твоя, пресвЂтлоє кн(я)же Стефане Святополку за щасливого себе почитаючи! Презацный, правовЂрный и преславный оный богатыр княжа — Міхаил Корібут Вишневецкій староста овруцкій прагнул и выглядал дня того и щастя, абы тую собЂ інтітулованую могл был видЂти книгу — на што й знаменитыє задатки кошту нажил. Леч тоє вашей кнж. милости Бог презрЂл щастя, для чого за трещасливого тебе ² почитаючи повторе мовлю: Веселися и радуйся! Ото бовЂм в пресвЂтлый и зацный дом ваш приходит от Востока антіохійскоє княжа и учитель!

Приходить з преславнои Греція пастырь от престола святого первозванного и верховного апостола Андреа, церкве константинополскои.

¹ Етика.

² Надруковано: себе.

Приходит патріарх и учитель ікуменицкій святый Іоанн Хрисостом — до того часу в шатЂ порфирного філософского єллинно-греческого языка носячійся ¹, потом и в латинского прибраный, a нынЂ в шату преславную праславного іллирического діалекту, то єсть славеноросійского оздобне убраный.

A выходит в ней з дому божого — Лавры Пресвятои Богородицы Печерскои, промыслом и стараньєм блаженного аввы нашего кир Єліссеа архимандріта!

Славно и честно впроважаєт ся той гость зацный и странник або перегрін далекій и богатый, несучи нам добра небесныи и провадячи нас правою до церкви небесной дорогою!

О дивноє заиста смотрЂніє бозское: Павел святый, почавши от Ієрусалима, и в около аж до Іллиріка ев(аг)г(е)ліє Христово проповЂдал. НынЂ зась, послЂдних тых часов, гды сы юж к кончинЂ свЂт маєт, святый Іоанн Хрисостом в шату славенороссійского языка убраный, аж до послЂдних Септентріона границ проповЂдаєт выкладаючи Павла и навершаючи службу єго апостольства.

Венц и то здарень ² — рок другій тому перешол як за ласкою божією мЂле-сь ваша кнж. млст в дому своєм перегріна великого, гостя над гостЂ — блаженнаго отца отцев кир Феофана патріарху Ієрусалимского. Ото снать и нынЂ того ж благословенія дЂйством в дом вш.кнж.млсти другій патріарха, святый Іоанн Златоустый в шатЂ славяно-россійского діалекту входит. А за ними посполу Павел, и сам Іс. Христос збавитель наш. Где бовЂм Xc. там и Павел, а где Павел, там и Златоустый стый. Где абовЂм Пан их єсть, там посполу з ним и вЂрныи єго слуги!

Рач же теды ваша кнж.млст книгу тую приняти так хентливе ³, як оных вЂков побожныи мужеве Христа и апостолов єго пріймовали.

Рач приняти так усердне, як оный пресвЂтлый и святый Володімер продок вш. кнж. мл. православную от церкве константинополскои принял вЂру.

¹ Вбраний.

² Припадок, пол.; тут — збіг подій (совпадение).

³ З охотою, полонізм.

Рач приняти вдячнЂи и милЂй над Крезусовы богатства и над всЂ політіки любовнЂй читати и в пошанованю мЂти.

Рач же теды отвореными внутрностями и ласкавыми руками а так честно приняти, як негды Феодосій цар константинополскій тЂло або мощи того святого з Кукус проваженыи пріймовал".

Потім наступає ще одно порівняння з книгою закону, поданою у Йосії, і нарешті автор нагадує Четвертинському своє споріднення, через свого брата Ермогена Копистинського, що згинув недавно на війні, і доручає його опіці посиротілих дітей.

Як бачимо, твір справді інтересний. І з чисто літературного становища конструктивністю, влучно вхопленим і зручно переведеним порівнянням з біблійним епізодом — віднайденням старого закону, мистецько розповідженими епізодами, як історія героїчної смерті Івана Четвертинського над Ворсклою, гарно збудованими риторичними зворотами. Як риторичний твір він може бути поставлений поруч з наведеною вище передмовою до "Книги Діянь"; я ставлю їх вище обох окремо виданих казань Копистинського і зараховую до кращих творів тодішньої риторики. Це справді риторство, а не потуги!

З ідеологічного погляду цікавий цей образ ідеальної людини — "Народу руського", — його представницьких верхів, не змальований в усій повноті, але зручно начеркнений рукою одного з найвизначніших представників тодішньої української інтелігенції: різні чесноти, представлені як реальність, в дійсності — дезидерати не тільки для цієї людини, але для всього сучасного українського громадянства "живот поцтивого чоловіка", як колись назвав свою працю Рей, позитивний образ "дитини руського", що може бути поставлений поруч з поученнями Василя Загоровського й Ів. Вишенського — представників тої ж традиціоналістичної чи консервативної течії, котру представляє також і Копистинський. Сповнювання свого класового і народного обов’язку, твердий традиціоналізм, вірність добрим прикладам і обичаям предків, прихильність і жертволюбність до церкви, прив’язання до грецько-слов’янської культури, книжності.

Я хочу тут спинитися власне на цих мотивах традиціоналізму, що висуває і захваляє сучасному суспільству Копистинський. З чисто історичного становища — це підчеркування богоусвяченості і благословенності старої Русі — церкви й держави, нероздільно зв’язаних в історичній перспективі цієї київської школи.

Присвоєння і використання Мономахової легенди в її північній московській редакції як ілюстрації найвищого політичного блиску й слави, найбільшого досягнення київської державності (царський титул і рівнорядність Києва з Новим Римом серед східного християнства: певного роду паралель до московської теорії Третього Риму — тільки не розвинена і не погублена на київському грунті, записана пізнішими книжниками могилянської едукації).

Сильне підчеркування одвічного руського героїзму — очевидно, принесене сучасними козацькими подвигами і обгрунтоване теорією козацького лицарства як безпосереднього потомка і спадкоємця войовничих київських князів (відсвіження постатів Олега, Святослава, обох Володимирів, Старого і Мономаха як репрезентантів тої старої войовничої Русі).

Особливе піднесення тісного зв’язку Русі — не тільки церковного, а й політичного й культурного — з старою Візантією (що на зверх виявляється і в любуванні в цих грецьких формах — росове, росскій і под.); на це вплинуло відновлення ієрархії, відживлений постулат надавання царгородському патріархові, приїзд Феофана і перехід на царгородський патріархат, безпосереднім зверхником руської церкви старого приятеля і патрона Кирила Лукаріса.

В зв’язку з цим нове оживлення теорій старинності й універсального значення словенської мови "Яфетового племені", "ілірословенського роду": її незвичайна близькість до грецької мови і через те краща придатність до наукового і спеціально, розуміється, богословського вжитку в порівнянні з мовою латинською, не кажучи про польську. Те, що писали на цю тему свого часу Тяпинський, Курбський, Вишенський, по-своєму основніше розвиває, як ми тільки що бачили, Копистинський в цім посланні до Четвертинського, — паралельне місце маємо в "Палінодії"; я подам його тут (част. II, заголовок: Мудрость у Латинников грецкая):

"А што ся Римляне хвалят наукою тогосвЂтною — "чужим перьем хвалятся", "в чужом плащу напинаются".

Грецкіи то суть мудрости — Платонова и Аристотелева и иных философов грецких мудрость, отчасти им удЂленая! А по тых брали науку от Греков за христіанства в заходних сторонах живучих. Особливе и знамените около року 1400 науки на заход внесли Еммануил Хрисолярас, Феодор Газа, Георгій Трапезонскій, Еммануил Мосхопул, Димитрій Халкокондил, Каруль Константинополчик и иныи. Грецкою теды Мудростю хвалятся! И мы Россове, єсли для наук в краи НЂмецкіи удаємося, не по латинскій, але по грецкій розум удаємося, гдЂ як свовласноє, заходним от Греков на час короткій повЂреноє отбираємо, з ростропностю еднак сметье отметуемо, а зерно беремо, уголе зоставуемо, а золото выймуемо. Як Василій Великій в омиліи "О читанью книг поганских" мовит: "Як рвучи рожу, хоронимось колек, так и в письмЂ противных речей и неправых розумов што єсть пожиточного приймуємо, а шкодного убЂгаємо". Можемо теж беспечне речи иж Латинникове верху высокой мудрости грецкой не дошли, и же нижшій и несталый латинскій розум. На довод того кладу тут зацного и мудрого политика полского о том здане. Мовит бо он в единой от своих орацій у тыи слова: "Может незле прировнати розум грецкій до самородного ходу или до едноходника коня, который нЂколи не ухибить и поты трваєть еднаковЂ, поки коня ставает. Розум зась Латинскій немаль пошол на учоную иноходу, которая што-раз ся отмЂняєт, и за ледаякою отмЂною дороги, гды або з горы, або на гору, або рЂку, або болото переходит, розность берет". Читай о том в книзЂ, в Добромылю през Андрея Мачуского выданой.

А што ся теж ткнет богословіи правой, и тоєю всходною дыхают! Гды бы не книги оных великих вселенских учителей церковных Діонисія, Клеменса, Афанасія, Василія, Ефрема, Ниского и Нанзіанского Григоріев; Іоанна Златоустого, Іерусалимского и Александрійского Кириллов, Іоанна Дамаскина, Феофилакта, Икуменія, Евфимія и иных, — теды бы арыаном, лютераном и калвиніаном не могли дати отпору. Не отдаляємо от помененных святых Амвросія, Ієронима и Августина, бовЂм тыи жродла богословіи церкве всходной черпали. Еще мовлю: гды бы не историкове грецкій, которыи о дЂях церковных и о христіанЂх оных первых писали, — не знали бы Латинникове што ся в первотинах дЂяло. Штож речемо о высоком ангелском лику, мнишеском?! Где бы не у отцев святых всходных видЂли и читали о тайнЂ сего, — нигды бы были не знали о нем. Леч тых часов Латинникове в многих частех помененых богословом науки и синодалних догмат и выроков уступили, и не в єдном выкрочили, як ся многими книгами, от Греков и Россов выданными, довело и от мене наперед предложило" ¹.

Дещо потім було використано "Синопсисом" Гізеля і ним спопуляризоване, як усі ті божі благословення Русі, Мономахова легенда тощо, але дещо пролинуло і пропало безповоротно, як оця теорія наступства в козацтві княжої Русі, що так скороминущо промайнула на початку 1620-х рр. і не була своєчасно розвинена, а уступила місце схемі митрополитанській московській — продовження київського князівства в московськім, і тільки наново піднесла її козацька ідеологія XVIII в., але вже з значно меншим впливом, бо в конкуренції з цією київсько-московською концепцією другої половини XVII віку.

Це дуже жалко і навіть дивно, що весь оцей вибух традиціоналізму 1620-х рр. не вилився, не сконкретизувався в якомусь історичному творі — чисто історичному виводі руського народу відповідно тодішнім концепціям. Всі потрібні елементи його були готові: Яфетове плем’я, слов’янсько-ілірське розселення, апостольська проповідь, одержання царства з Візантії, геройські походи Старої Русі, боювання з поганством. Не бракувало й джерел. Поруч всесвітних хронік, що не пройшли без впливу на українські концепції і, безсумнівно, дали свої розгалуження в українських компіляціях (досі не досліджених) ² і різних польських компіляцій, що включили в більшій чи меншій мірі також і український літописний матеріал (Длугош, Кромер, Стрийковський), використовувалися й "руські" компіляції (всуміш українські й московські), а серед них докопувалися й перших джерел: саме в 1620 — 1 рр., в тім самім Животові, резиденції цього самого Четвертинського, списувано копію нашого старого київсько-волинського збірника XIII в., що тепер обертається в учених колах під випадковою і нічого не вартою назвою "Іпатіївського літопису". Писець його так записав свою роботу (подаю її в перекладі, бо ми маємо його в польській транскрипції, в копії, списаній польськими буквами з Животівського списку, і не дуже, видно, докладній):

"Ізволенням отця, і споспішенням сина, і совершенням пресвятого й животворящого духа, повелінням і всяким піклуванням (тщанієм) боголюбезного князя Стефана Четвертинського, поборника й ревнителя благовірія єдиної святої кафоличної і апостольської церкви написана ця книга, звана Літописець, Руська Хроніка княження російського, в державі його милості, в богоспасеннім граді Животові року од сотворення світу 7129, а од воплощення Господа Бога і спаса нашого Ісуса 1621, місяця марта 23. Перед тим роком приїхав (щось пропущене) Феофан божою милостю святого града Єрусалима і всеї Палестини патріарх з Москви до Києва, за пановання короля є. м. польського Жигимонта, вже третього, в Києві посвятив митрополита Ійова Борецького і від’їхав до козацького міста Терехтемирова, боячися, аби від ляхів не був післаний на заслання. З Терехтемирова відпроваджали його запорізькі козаки через землю руську до землі молдавської, а як переводили патріарха, тоді й. м. князь Стефан Четвертинський, державця Животівський, яко благочестивий пан з великим числом людей кінно спіткав, а духовенство, немало зобравшися, пішло з хрестами, впровадили до замку Животівського в суботу м’ясопустну р.1621 місяця февраля З дня. Третього дня по приїзді, поблагословивши всю фамілію княжати й.м. Стефана Четвертинського, від’їхав патріарх: з честю відпровадивши, віддали його волохам" ³.

¹ Передр., с. 900-2.

² Пор. сказане в т. V, с. 162.

³ Запис з копії, що переховується тепер у Краківській бібліотеці Чарторийських, виданий в передмові до Полного собрания ЛЂтописей, т. II, вид. 1908. Сам животівський список не відомий.

Порівняння показує, що оригіналом для Животівського списку служив т. зв. Погодінський кодекс-збірник XIII в. (названий так тому, що він якийсь час належав до колекції Погодіна), а списаний знову-таки з кодекса Хлєбніковського (що належав якийсь час купцеві Хлєбнікову — тепер теж у Ленінгр. публ. бібліотеці). Хлєбніковський список був списаний десь у Зах. Україні в XVI в., обертався, судячи з приписок, якийсь час на Волощині. Списаний з нього Погодінський в момент, коли з нього списувано Животівську копію, видима річ, теж був сильно потріпаний в уживанні з перемішаними подекуди картками, і з таким перемішанням був скопійований животівським писарем. Судячи з тісних зв’язків кн. Четвертинського з печерською громадою, що їх ілюструє нам присвята Копистинського, можна з усякою правдоподібністю думати, що його оригінал — теперішній Погодінський, був позичений кн. Четвертинському для скопіювання з Печерського монастиря, котрому, значить, в тім часі належав і тут вертувався — може бути, таки персонально Копистинському, що, мабуть, і звернув увагу свого свояка-князя на "хроніку княження Російського", стараючися в цій княжій родині відживити й розвинути інтереси до її династичних зв’язків і традицій. Він, мабуть, і зв’язав її з Мономаховою династією та її легендою, всупереч власній традиції роду Четвертинських, бо його прізвище "Святополк" виразно вказує на пам’ять походження від Святополка Ізяславича: старшої лінії Ярославичів у лінії Всеволода ім’я Святополк не вживалось, і в вищенаведеній генеалогії, спорядженій Копистинським, ясно видно місце, де незручно пришито дійсний родовід Четвертинських до роду Всеволода — "з них Ярополк і Святополк". В кожному разі, той факт, що не довше як протягом століття постав такий ряд списків: Хлєбніковський, з нього Погодінський, з нього Животівський, і деякі з них зачитувались до повного знищення, обписувалися всякими примітками, глосами і т. д.¹, — він показує, що інтерес в українському громадянстві до старого літописного корпусу був великий, і княжа старина будила великий інтерес.

¹ Ці глоси, — на жаль, досі не обслідувані, — дописки Хлєбн. кодексу вперше видано в загальному виданні цього корпусу 1908 р. Стара археографія трактувала наші літописи тільки з становища історичних джерел в вузькому розумінні слова: поскільки вони дають фактичний матеріал про події. Аспект культурноісторичний, що кожна копія, кожна глоса будь-якого часу являється культурно-історичним фактом і має з цього становища цінність для свого часу, не був нею усвідомлений. З цього становища пізні копії літописів ще ждуть обслідування.

При такій популярності староукраїнського літописного корпусу, розуміється, раз у раз мусіли робитись різними книжниками проби компілювання і доповнення його відомостей різним іншим матеріалом, з інших приступних джерел. На жаль, ці компіляції досі дуже мало притягли до себе уваги, невважаючи на величезний культурноісторичний інтерес. Одна київська компіляція з цих років була видана в невеликих уривках пок. В. Б. Антоновичем (що інтересувався тільки оригінальними історично цінними відомостями) ¹, з доволі, на жаль, поверховим описом цілості. Оскільки можна з нього зміркувати, маємо перед собою цілий ряд компілятивних історичних писань, викликаних в цій добі київського відродження від кінця першого десятиліття XVII в. і початків 1620-х рр. кількома людьми з тутешнього духовенства й міщанського патриціату; один з них Божко Балика, котрого спомини про московську облогу 1612 р. наведено було в попереднім томі, другий називає себе в оповіданні про відновлення києвоподільської кафедри Успенія — це уставник цієї церкви "недостойный во иєреох Кирило Иванович". Що належить одному, що другому, а що третім особам в тім історичнім збірнику — з даного опису не можна зміркувати, як також і про той круг джерел, з котрих черпали компілятори. Вони робили вибірку з старих київських літописів — не знати, чи безпосередньо з того волинського корпусу XIII в., котрого наявність у Києві в тих часах ми тільки що вимірковували, чи з якоїсь пізнішої компіляції. В кожному разі одна з смоленських компіляцій кінця XV в., котрими ми займалися в попередньому томі, була також використана цими компіляторами разом з її литовським продовженням. Далі використовували вони якесь печерське джерело — не можу зміркувати з того побіжного змісту, чи був це "Патерик" у своїх новіших розширених редакціях, чи якась печерська хроніка. Але особливо щедро черпали з нових польських компіляцій: Гвагніна, Стрийковського, може, ще якихось — знову-таки докладнішого розбору і з цього погляду не переведено ².

¹ Пор. попередню примітку.

² Короткий огляд змісту в передмові до "Сборника лЂтописей, относящихся к исторіи Южной и Западной Россіи", Київ, 1888, с. 15 і далі. Виривки під заголовком: "Кіевская лЂтопись, 1241-1621" надруковані там же, с. 71 і далі.

Ці компіляції продовжувались записками про сучасні події — місцеві київські і ширшого міжнародного інтересу. Кирил Іванович коротко записує, очевидно з пам’яті ¹, погром Наливайка, "славного козака и рицера", котрого "у Варша†король казал на мЂдянуй кобылЂ возити" — з очевидною симпатією до цього легендарного героя, але нічого не згадує про Берестейську унію.

¹ З виписаних і інших джерел звісток варто відзначити під 1440 р. "вымышлено изрядное художество: книг друкованє".

Одмічає діяння кн. Острозьких, і з нагоди смерті старого Константина Василя дає коротку, але повну пієтизму оцінку його діяльності: "Престави ся благовЂрный и христолюбивый князь Василій Острожскій, воєвода києвский, который насЂял Рускую землю книгами святыми вЂры православной; мЂл и друкарню в ОстрозЂ и школы философскія языком греческим и латинским и словенским". Чимало уваг присвятив московській смуті і участі в ній українських магнатів і козаків. Особливо ж цінні його записки про релігійні відносини Києва, що супроводили його культурне відродження. Автор не пускається в ідеологічне коментування подій, але дає деякі цікаві відомості, часом приправлені іронічними увагами, взятими, мабуть, з уст київського українського громадянства. Під 1609 р. читаємо:

"Тогож року и церков Святой Софии отстала от службы; не почали священники до неи со кресты ходити и службы божеи отправовати, прето, иж митрополит Ипатий пристал до костела римского и приказал был там священником києвским за себе Бога просити; але не получил того, хотяж важили працы и кошту до двору королевского. За што теж и он сам от Бога навЂжен злою хоробою и зле живота доконал в Володимери.

Позвал попов мандатом на трибунал (да сам и справ своих не попирал). А пред ним был митрополит Михайло Рогоза; той был началник тои болести; найпервей прислал тут до Києва врядника своєго именем Ян Хрушинский — щырый Лях, чого перед тым николи не бывало. Который хотЂл попов судити и задавал трудности попам и послушенство. Теды и того явне Бог скарал. Гды жена его сытила мед к Рождеству Пресвятои Богородицы, хотЂла мЂти попов в себе на обіде ведлуг давного звычаю, и мЂла сполечность показувать костела римского ис церквою восточною, але не допустил котел:

Пришла до него сыты глядЂти,

Але мусила в нем и долго сидЂти,

Аж и очи еи не стали глядЂти.

Бо и сама скипЂла.

Так и той дал покой".

Під 1613 р. маємо повість про відновлення Успенської кафедри, де автор був священиком, в старих широкоповіщаних тонах:

"Из обычнего всемогущего милосердия спасителя нашего Бога, найпаче же нынЂ за наших роков посети нас благостию своєю, аще и мало что от наших исправленій; но помощ и молитвы святых древних Богоносных отец о нас дЂйствоваша ко Богу и наше прошеніе не бысть тощно. За фортунного пановання наяснЂйшого господаря, пана нашого, великого короля Жикгимонта, а за держаниє воєводства києвского велможного его милости пана Станислава Жолковского, а во отступленіи митрополитов києвских вдовствующи митрополии києвской, понеже они в то время вси уклонишася во купе ко западу. Мы ж оных мерзость возненавидЂвши, наслажаєм ся пророческих словес глаголющих: "От Сиона изыде закон и слово господнє из Єрусалима, а не з Рима". В то же время в священных кир патриарха константинополского Тимофея, a здЂ, во богоспасаемом граде Києве, всих обще живущих православных христиан, сынов святыя восточныя церкви, и присных во вЂрЂ, найпаче же пана войта Деонисия Балыки, а по нем наставлъшего войта, пана Федора Ходыки, а за бурмистра пана Созона, сына тогож войта Балыки, року 1613, месяца апреля 15 дня, на паметь святых апостол: Трофима, Пуда, Аристарха, а за привилиєм наяснЂйшого господаря нашого, великого короля Жикгмонта а за благословениєм вышмененного патриархи Тимофея, почали c фундаменту поправлять церков Пресветои Пречистоє УспЂнія соборную, стоячую в рынку мЂсте Киевском, внутри и з надворя. Бо ошарпала ся была велми, и розвалялась: верху всего не было. Старый мур по вышние окна збивши, верх на ново змуровали: самую баню и тые четыре бани около неи знову робили; бо прежде тых малых бань не было, толко было цошчками покрыто. А поправлял тую церков майстр зе Влох, Савостиян Брач. Почали месяца мая 13 дня; на Вознесение Господнє выношено все ис церкви и вси образы церковные: почали ис середины робити зысподу и заробил и болшую баню месяца сентебря 4 дня на паметь светого мученика Вавилы. Тогож месяца 21 дня у вовторок поставили и крест на церкви, тойже таки што и прежде был, але позлотили знову; месяца октебря 1 дня домуруровали и остатней бани на рогу от урмянское церкви. Тогож року декабря 5 дня на паметь преподобного отца Савы почали служити всенощноє и службу Божію и служили през всю зиму, же нелзе было зимою робити майстром аж до недели мироносиц; и опять вси образы были выношены до Воскресения Христова з церкви, и през тое лЂто робили, и доробили за помочю Божиею месяца августа 14 дня, и образы постановили, и почали служити аж и до днесь. Обретохом в кройнице, иж первЂй того сия божественная церков была изнищона и ободрана, все побрано: сребро и злато, кресты и иконы полуплены и попалено все от поганого царя Перекопского ¹ Мендикгирия и от нечестивых сего Агарян" і т. д.

¹ Варіант: татарского.

Далі ще таке:

"Року 1618 месяца февраля 15 козаки запорожскіе на Зверинци офіціала митрополичего, а по нашему протопопу, который был послан от митрополита Ипатія ПотЂя до Киева на протопопство, Антонія Грековича, родом з Рогатына, который пристал до римского костела и хотЂл усязатися у монастыр святого Михайла Золотоверхого, поймавши козаки тамже, против Выдубицкого под люд посадили воды пити".

Пропускаючи досить широкі оповідання його і не звісного на ім’я продовжателя про відновлення ієрархії патр. Феофаном в 1620-1 рр., — епохальну подію для всього церковного Києва, бо з літературного погляду вони не дають нічого особливого, — я натомість наведу кінцеву записку цього продовжателя:

"В том же року 1621 в рицерских справах досветченый єго милость князь Семен Михайлович Лыко на подстарост†Черкаском, который не был преконаный боєм, але през чаровницу там же в Черкасах c тым се светом пожегнал. Где забавы и некоторые справы рицерскиє виршами коротко выписую, чого сам при боку его будучи, почасти єстем сведом:

Бо то єсть дорогий обычай рицера жаловать

И смерть єго своєю смертию откуповать.

Так чинили оные валенници,

Купуючи Гектора зацного Троянчици:

Золото взаєм ваги поступили

Тело оное мужнє великим коштом чтили.

В кождом то давном рицерском народе

Мужа до бою золотой даровали свободе

И єго рицерскиє поступки оферовали,

Богу несмертелному за него дяковали.

Такого вожа зыскало Российское племе —

Дорогой карбункул неощацованое цене.

Зацна кров мужного князя Лыка кости.

Рыцер неошацованый жалости

Князь Семен Лыко, вож делный,

Цнот, умеєтности ¹ и скромности полный.

Кгды за его приводом замок Московскій-Белгород добывали,

Кгды през штурм и бой добыл места и замку, где войско здобывало

Скарбу немало. Потом збурил Рылск, Путивль —

C подивенем всих, яко оный князь был таким рыцерем.

Кгды се теж на Муравских шляхах c Татарами потыкалы, —

Так яко се биют воды о скалы,

Так се князя Лыка войско c татарским зошло:

Не великостю, але моцю его прошло.

А сам межный ² князь почал своим продковати.

Побивши Татар почал щасливе триумфовати.

Зачим от Москвы и от Татар упокоил Украину тым

Здорове людей и мест Украинных обваровал своим.

Такую моц тот зацный муж в словех у силе

Мев — вдячный рицерству и отчизне миле.

Кгды се c послугою своєю где поспешил,

Великую учинивши корысть всих тешил.

Або ³ воєным способом век свой увесь травил,

В полях диких коло шляхов Муравских Татар длавил.

Часом от зною, то от горачности,

¹ Друк. уместности.

² Роз.: мужний (полонізм).

³ В розумінні: "бо".

Опроч хлеба потрав и безводной млости —

Тым способом веку он молодого зажил

И рицерской дельности так набыл

Сам теж щасливе в Олександрове перемешкивал,

Потех своих з великою радостю заживал".

Судячи з згадки автора, що йому доводилось бувати при боці покійного підстарости, що ходив, мабуть, з старостинським полком на Москву і на татар, можна думати, що автор був старостинський служебник, може, писар черкаського замку, що лизнув дещо шкільної премудрості і нахилу до віршування — тільки віршував старим "некшталтним віршом руським": вірші нерівноскладові, без правильної цезури і взагалі досить незграбні, але інтересні для літературних уподобань нижчої письменської братви.

Попередня     Головна     Наступна