Попередня     Головна     Наступна

Станіслав Оріховський

ПРО ТУРЕЦЬКУ ЗАГРОЗУ

СЛОВО ПЕРШЕ

(Промова до польської шляхти)

Якби мав настати такий час, шляхтичі, коли б ви мусили почати раду про вашу долю і ваше майно, про долю ваших жінок і дітей, то знайте, що саме тепер такий випадок, коли, облишивши інші справи, ви маєте спрямувати всі свої помисли на цю єдину турботу, якщо хочете, щоб смерть і недоля обминули вас, ваших жінок і дітей.

Хай же буде вам відомо, що Сулейман, турецький володар, підкоривши угорське королівство і натхнений видатною перемогою, поглядає тепер і на вас з вашим добром. Він прекрасно розуміє, що не зможе довго користуватись насильно награбованим, доки ви живі і незалежні. Чув, що ваші предки не раз проганяли з Угорщини Амурата — його діда, пам'ятає, як ви під проводом Владислава часто завдавали поразок його війську у Валахії, — отож добре знає, що кожен його свавільний вчинок розіб'ється об вашу зброю. А тому, не маючи змоги розпростерти своєї влади аж до північного моря проти вашої волі, зв'язав вас договором про мир і взаємодопомогу. Одуривши вас отою облудною угодою, загарбав Альбу Грецьку, Варадин, потім убив Людовіка, опісля знищив Буду; далі, користуючись сприятливим моментом, дощенту сплюндрував Австрію, Стірію, Карінтію і, досягнувши свого, повернувся до Угорщини. Щоб дати військам відпочити, бо у тих важких трудах вичерпав свої сили, настановив Йоана сатрапом, а по його смерті з небувалими полчищами знову вторгся кілька днів тому в Угорщину, розбивши дощенту військо Фердинанда, і загарбав королівство зі всім добром. До чого це я веду? Як бачите, шляхтичі, тепер, не маючи підстав вас боятися, Сулейман витворяє таке, на що жоден із турецьких султанів до нього не відважувався. Проте він добре розуміє, що ви єдині стоїте на перешкоді розширення його влади. Знайте, що він сам не вірить своєму слову, яке зламав, віроломно відібравши у вас Валахію, і прекрасно розуміє, що ви, як і всі християни, його ненавидите, знає, що вболіваєте за поразку Угорщини. І останнє, без чого і поміж простими людьми дружба немислима: нам чужі його віра, його звичаї, його Бог. Через те ненавидить вас, шляхтичі, заповзявся погубити вашу республіку, ваші помістя, ваше щастя, більше того, запеклий ворог богів, котрі покровительствують цій державі. Що вже говорити про свободу і прекрасний лад вашого королівства! Він їх ненавидить усією душею, бо як би мав ставитись до конституції тиран, який вільних прагне поневолити, а захищає лише своїх рабів. Усі — повірте мені — усі його помисли і вчинки зводяться до того, щоб ви, надаючи допомогу вашим сусідам, разом з ними потрапили в рабство. Замисліться над тим серйозно. Нехай ніхто — я прошу і заклинаю вас ім'ям Бога — не злегковажить тим, що я повідомлю про небезпеку, яка стосується всіх: бо ж, насправді, у такому скрутному становищі необхідно врахувати навіть найменшу дрібницю, здатну посприяти благу громади, якщо тільки доля нас не відцуралась.

Зважте самі: Сулейман вельми властолюбний, він зазіхає на всі північні землі, але побоюється ваших сил, бо добре знає про вашу мужність; тому і хоче скувати вас до часу зрадливим договором. Навіть Валахію, колишню вашу провінцію, укріпив проти вас, неначе суцільну твердиню, щоб погамувати можливий опір не тільки договірними зобов'язаннями, а й страхом перед волоською війною. Тому й Угорщину, відібрану у вас за договором, сплюндрував так, що від багатьох міст не лишилося ані сліду, а були ж велелюдними! А пригадайте Австрію: як їй нині ведеться? Та вона ж настільки знеможена його погромами, що й вижити майже зневірилася... Чи маю тут згадувати ще й інші краї і народи, котрі попадуть під його руку, якщо ви таки погодитесь на цей союз?

А може, мені послухати тих, хто заперечує, ніби турчин може таїти для нас небезпеку, хоча нема такого племені ані країни — чи то Греція, чи Лацій, чи інша яка з варварських земель, — котра могла б угамувати його жадобу? А хто йому перешкодить, коли вже всіх обійде, ніби тяжка хвороба, що одних покидає, вражаючи в той же час інших, коли одні народи стримає до часу договором, інші — зброєю, коли, кажу, отак усіх навколо згнітить, — хто перешкодить йому перенести війну до Польщі і вдарити тоді по нас, заспокоєних, заколисаних його угодами, ще з більшою силою, ніж тепер? Хто може заректись, що так не станеться? Котрий святий, — бо ж то не людська місія, — стане для нас порукою, що цей мир буде тривким? Адже Сулейман хоче бачити нас підданими його величезної імперії. Ще й відступає нам Спіж, навіть дарує галицькі землі! Направду боюся, шляхтичі, чи не побачимо ми його у Польщі раніше, ніж сподіваємося, раніше, аніж почуємо, що захопив Австрію. Ви так не гадаєте? Він же вважає, що завоювання Польщі створює для нього найвигідніші умови для підкорення усіх інших земель: з Валахії та Скітії не сподівається для себе особливої користі, якщо ті землі не будуть об'єднаними з Польщею в єдиній імперії під його іменем. Бо як зможе використати волохів чи тих же скіфів проти германців, якщо ми не дозволимо їм пройти через наші землі? Отож, щоб використати оті підлеглі йому народи-союзники, або вимагатиме для них вільного проходу через Польщу (чого ви не можете йому дозволити, не заплямувавши себе безчестям тяжкої зради), а у випадку вашої незгоди змушений буде зброєю розчистити дорогу своїм підданим... І все ще лишаються легкодухі, котрі в умовах очевидної війни пропонують вам укласти з турчином мир, ніби переконані, що в плани Сулеймана таки не входить війна з нами і що цю війну ви нам самі й нав'язуєте! Та ж не тільки той веде проти мене війну, хто наступає у передній лаві й від чиїх таранів валяться мої стіни, а й той, хто лише постановив мене поневолити, теж є зі мною у стані війни. Отож питаю вас: загарбавши Валахію, оголошує нам мир чи війну? Врешті, споруджуючи замки безпосередньо на кордоні вашого королівства, будуючи шанці над самим Дністром, — хіба ж не війну вам нав'язує?!

Опускаю багато з того, що хотів би сказати. Угорщину у кого недавно відібрав? Чи ж не племіннику вашого короля належала? А хіба завдану йому кривду ви не маєте вважати за свою власну образу, шляхтичі? Ось, прошу, факт, про який я щойно говорив: що це — свідчення мирних намірів чи швидше війни? Хіба аж тоді зрозуміємо, що Сулейман таки нам оголосив війну, коли поодинці кожного зокрема завоює і перетворить на свого невільника?! Хто ж, о Господи, є настільки божевільним, щоб розрізняти війну від миру, ворога від союзника за словами, а не за вчинками? Без сумніву, Сулейман за всяку ціну хотів би, щоб ви не вбачали початку війни у фактах захоплення Валахії, спорудження укріплень, завоювання Угорщини. І якщо отак будемо чекати, доки оголосить її відкрито, то будемо найнеобачнішими з людей, шляхтичі! Ніколи, повірте мені, — хоч би й Краків обложив, — не визнає, що почав проти нас воєнні дії. Висновки мусимо робити з тих подій, котрі сталися з іншими. Коли захоплював Грецію, виснажену громадянською війною, чи ж не обіцяв принести мир цьому королівству і покласти край усобицям? Чи ж не окупував усю Ілірію, коли посилав цьому племені допомогу проти венедів? А як захопив Валахію? Соромно сказати, шляхтичі: як уже стояв напоготові заледве за милю від її кордонів, відповів вашим послам, що прийшов з таким великим військом для того, аби нарозумити Петра, який провинився перед вами!.. Аякже, гарно нарозумив! Вірю, що саме через провину господаря Петра позбавив вас Валахії. А як окупував нещасну Угорщину, безталанне королівство, то й оповісти не в силах. Під якою тільки, прошу я вас, брехливою машкарою не таївся, заповзявшись на цю вільну державу! І королівську владу Іоаннові повернув, і обіцяв з доброї волі бути опікуном його малолітньому синові, і визволив недавно від облоги в Буді королеву з малою дитиною і сенатом — одягав будь-яку личину, щоб заснувати свою тиранію у цьому квітучому королівстві. Завоював-таки багато держав, підкорив багато достойних і великих народів — і всі прагнув здобути власне підступом, а не в чесному бою; і лише вам — я розумію — оголосить війну з дотриманням усіх формальностей: через колегію феціалів на чолі з самим патер патратус, якщо завгодно. Та, певно, а особливо тому, що хитро, досвідчено ведучи справи, вас можна завоювати набагато легше і простіше, ніж мечем!

Помиляємося, шляхтичі! Я вважав би його необачним, а в таких сприятливих для нього обставинах — просто сліпцем, якби він вас сам своїми руками озброював проти себе у той час, коли вас не навчили ані поразка Валахії, ані розгром Угорщини, ані недоля сусідів, якби він сам відбирав у вас надію на будь-який мирний договір, під впливом якого — о, він це прекрасно розуміє! — ваша сила і готовність до опору поступово слабнуть.

Ні, шляхтичі, усе не так просто. Сулейман буде стримувати вас, доки зможе, щоб після того, як безкарно сплюндрує сусідні землі, змогти насамкінець і вас, приспаних, пригнобити! Чого ж ви ще вичікуєте?! Надію на чий порятунок лелієте? Куди мрієте сховатися? Кого зі святих чи людей благатимете про допомогу, якщо нині самі себе покинете напризволяще? Якщо зречетеся останньої можливості, посланої вам самим небом для оборони вашої свободи? Пізнайте, шляхтичі, милість до вас Бога, котрий і раніше не цурався цього королівства у часи сумнівів і недолі, а особливо недвозначно виявив свою прихильність у час спільної для всіх християн небезпеки, збудивши проти вашого ворога внаслідок недавньої поразки найвойовничіші і наймогутніші германські племена. Хіба того мало? Чи ж не повинні ми вважати це за доказ особливої прихильності до нас єдиного Бога? Тепер уже від вас залежить відкинути підступну дружбу Сулеймана, звільнитися із сітей його умов, котрими вас обплутав, і, нарешті, вжити заходи для вашої небезпеки і благополуччя.

Отже, ти агітуєш за війну — закинуть мені. Та я, якби знав, що ви владні вибирати на свій розсуд між війною і миром, то вважав би злочином переконувати вас відмовитися від твердого миру і схиляти до непевної звитяги; але бачу, що ви маєте лише ці дві можливості і жодної третьої: або, з'єднавши з германцями зброю, виборете свободу, або, сидячи вдома, будете чекати нещастя і жахливої неволі. Не до війни вас закликаю, а переконую відвернути небезпеку неминучого рабства, бо ж нічого не може трапитися з людиною гіршого, а для вас, народжених для свободи і влади, неволя особливо нестерпна.

Бо саме ви — чи не єдиний з усіх народів, народжений у справді вільній республіці. Адже справжню свободу породжує такий лад, коли всі підкоряються праву, а саме право непідвладне нікому; отож усі ви рівні між собою, гідністю і однаково вільні. З вашої республіки прогнано оті гордовиті і підступні звання — герцог, граф, князь; усі ви — шляхтичі — носите спільне ймення лицарів. Тому й не дивно, що наші прадіди, не раз, бувало, захищаючи республіку, йшли проти очевидних небезпек: вони були рівноправними її громадянами. Яка ж інша сила могла перемогти германські племена, як за воєводи Ягайла? Чим було породжене те завзяття, завдяки якому вони зупинили і Московію, і Скітію, і Валахію, та й усі інші не менш могутні народи, що звідусіль незчисленну кількість разів нападали на це королівство? Що то була за сила така і чим вона породжена, якщо і самого турецького тирана часто змушувала благати у нас миру? Що ж то було такого в отих мужніх людях, що спонукало їх знову, рішуче і непримиренно, йти проти ворога? Що саме? А нічого таємного і незвичайного, шляхтичі. Це — любов до свободи. Доки оця любов жила у їхніх душах, жоден захланний чужинець, жоден свій властолюбець не міг здолати їхньої сили. Вони — наші предки, якщо тільки мертві здатні щось відчувати, — закликають і заклинають вас, шляхтичі, прахом убитих у Валахії ваших батьків, душами полеглих у Русі, московськими могилами, щоб ви вашу свободу, щоб ви вашу республіку, орошену їхньою кров'ю, ні в якому разі не віддали похітливості турчина. Уявіть, що вони стоять отут між вами і так до вас промовляють: «Куди ви, лицарі польські? Де ви бачили, аби турчину довіряти? Ким навчені ідете до турецької присяги? За прикладом якого народу, якої країни, якого міста? Чи ж коли який чоловік у якійсь особистій чи громадській справі звертався без крайньої потреби по допомогу до того деспота? Чи ви вважаєте, що ми були несповна розуму, постійно остерігаючись від союзу з ним, відкидаючи його дружбу? Що достойного довіри знайшли ви у тій огидній, жахливій потворі? Принаджують вас його звичаї? Подобаються його вчинки? Чи віра? Ні. То в чому ж річ? Хочеться вам спокою!.. А й справді. Ми полягли у війнах задля того, щоб усе, породжене нашою смертю, турецький тиран спокійно відібрав!»

Якби отак звернулись до вас ваші предки, то ви, якщо не втратили до краплі шляхетської честі, одразу, взявшись за зброю, пішли б на ворога, щоб не терпіти таких докорів і безслав'я. Але й не маючи змоги бути присутніми, вони — мертві — доручають вам, рідні, вітчизну: старих побратимів, своїх невісток, дрібних онуків. Не мучте їх, шляхтичі, благаю вас безсмертними богами, не завдавайте болю їхньому праху, віддаючи на поталу жахливому ворогові республіку, за котру вони зложили свої голови.

Уявіть собі виразно, якими будуть умови вашого існування, якщо переможе тиран: уявіть собі вашу ганьбу, нещасних ваших жінок, безталанних дітей; зважте все вже нині у душі і зрозумійте нарешті, хто буде над нами панувати. То ж запеклі вороги всього роду людського, котрі впадають у лють при самому вигляді людини... Згадайте їхню поставу, їхню твар — яка вона дика і варварська, яка вона погрозлива: голова, як у худобини, поголена й обмотана полотном, чоло понуре, обличчя люте, очі дикі, щока обголена, на губі огидна щетина, нелюдський рот, вивергаючий лють, похітливість і божевілля та ще й одяг — м'яка сукня до п'ят, що закриває геть усе тіло, ніби вони й справді не мають жодного члена, достойного людини. За такого володаря, який має необмежене право карати і милувати, не будуть належати тобі ані поле, ані товар, не будуть твоїми ані жінка, ні діти. Такий володар буде повним господарем і життя, і смерті твоєї; не на основі права, а з допомогою палиці, тюрми, ланцюга і канчука привчить тебе до всіх своїх пороків. Що вже казати про те, що робить неволю гіршою від смерті: храми сущого Бога Ісуса Христа осквернить плюгавим магометанським культом, злочинно позбавить святості жертовники, присвячені вічній пам'яті смерті Христа. Вам же під страхом покари на горло накаже визнавати культ Магомета. Пожене всіх нас до вівтарів магометових та до його мечетей, а дітей ваших видеруть з вашої пазухи для проклятущої своєї віри. А тоді наостанок і вас самих — принижених, осміяних, зневажених і покинутих, потурчених і збезчещених — будуть водити напоказ по вулицях і виставляти на посміх сірійцям, сарацинам, іудеям... Щоб цього не трапилося, шляхтичі, можна тисячу разів прийняти смерть, а жінок, дітей, усіх нас і все майно наше ліпше вкинути у вогонь, аніж лишити на поталу жорстокому і лютому ворогові. Погляньте, шляхтичі! Погляньте — он кволі старці, жінки, священики і дрібні діти — увесь люд припадає вам до ніг і заклинає спалити живцем нещасні тіла, щоб хоч тим власноручно запаленим вогнем ви порятували батьків, жінок і дітей ваших від турецької жорстокості та ґвалту.

Милий Боже, чи вже коли існував на світі такий виродок? Та найостанніша із земель ніколи не породжувала такого страховиська, як він — Сірт і Харібда, бездонна прірва зла, у якій безслідно гинуть цнота, віра і всяке порядне життя. Воно, оте страховище безголове, женеться, охоплене похітливістю, ошаліле від люті, щоб з небувалою, невимовною жорстокістю поламати всі таємниці сорому і цноти інших, а саме потім не пропускає жодної частки зогнилого м'яса власного тіла. Якщо станемо рабами такого жахливого і мерзенного володаря, що — питаю — полегшить нашу неволю? Розради не існує, шляхтичі. Нема нічого нового у самому процесі слугування одній людині, але оце рабство особливо жахливе і дотепер невидане, бо у турецькій неволі майбутнє буде стократ гіршим від існування худоби. Світ був під владою римлян, слугував ассірійцям, був підданим персів, але перські звичаї, гідність ассірійців та гуманізм римлян пом'якшували жаль за втраченою свободою; якщо ж ойкумена насправді потрапить під владу цього деспота, світло якої осолоди чи хоча б натяк на яке полегшення зможуть нас розрадити? Чи надія на людяність того, хто є ворогом усього роду людського? Чи на порядність того, хто навіть батька свого не знає? Будемо сподіватися від дикуна вишуканих манер, вимагати науки від грубого варвара... Та ж у магометан наука одна: огидна розпуста, нелюдська жорстокість, уразлива пиха, нестерпна неволя, а останньою розрадою лишаються жаль, тяжкий смуток і стогони.

Я вас прошу, шляхтичі, не судити про те, наскільки нестерпна й жорстока турецька неволя, з короткої моєї промови і не звертати увагу лише на мої слова, усю силу яких уже витратив, говорячи стільки годин про речі, далеко менш значні, аніж те, про що думаю і що словами, як відчуваю, виразити не в змозі. Та ви й самі зрозумієте, про що йдеться, якщо уявите собі Угорщину — яка вона нині нещасна! Уявіть собі виразно її становище — і непотрібним стане не те що моє скромне красномовство, а й справжнє, котре справді може запалити ваш дух проти ворогів.

Проте бачу, що поміж вас живе якась думка, котра остуджує вашу готовність іти на ворога: ви впевнені, що турецького тирана неможливо перемогти. Це переконання мусимо відкинути, щоб через нікчемну зневіру не втратити сприятливого випадку. А я, знаючи, що нашим противником буде не Бог, а простий чоловік, дивлюсь на речі трохи інакше, аніж решта людей, і так собі думаю: перемогти Сулеймана можна лише в одному випадку, і то тільки в тому, якщо ви всі будете переконаними, що оце саме такий випадок нам трапився.

Якщо щось може статися, чого раніше ніколи не було, то також може замінитись і те, який звичай існує тепер. Якби я отак виражав свої думки, то більше б догодив вашому спритові, шляхтичі, — настільки, що ви й не потребували б уже, напевне, якихось інших доказів. Але я бачу, які пристрасті розпалив: ви не хочете, щоб я переміг турецьку могутність отак просто — буденними і сірими словами. Справді, тирана треба знищити його власними злочинами. Так і зроблю, а ви зі свого боку, як і дотепер, уважно й проникливо мене послухайте.

Хоча є доволі фактів, шляхтичі, котрі свідчать, наскільки слабе і хитке турецьке панування, я не буду їх усіх зараз наводити за відсутністю часу, а щоб у вас не виникло враження, ніби я щось вигадую, нехай ті з вас, хто притримується іншого погляду, вийдуть на середину і роз'яснять нам, чому вони впевнені, що того тирана перемогти неможливо. Якщо тому, що інколи і йому вдається звитяжно завершити битву, — то чинять недосвідчено, бо роблять висновки лише на підставі самого факту перемоги. Бо якщо звитяга знищує відвагу переможеного, то чому ж ми не втратили мужності проти скіфів, проти волохів, проти московитів, проти всіх тих, хто іноді змушував наші війська відступати. Якщо вас не злякали ані сокальська поразка, ані буковинська різня, ані страшний розгром під Опокою — навпаки, якщо під командуванням славетного мужа і визначного воєводи Яна Тарновського, здобувши Стародуб, ви відімстили Москві, завдавши їй нечуваної поразки, і під Обертином одержали славетну перемогу над волохами, та й Скітія подарувала вам незліченну кількість тріумфів, — отож, кажу, якщо ви уже не раз насмілювались і після завданих вам поразок збройне виступати проти колишніх переможців, то чому б вам не личило спробувати відібрати славу звитяжців у турків.

Бачите самі, шляхтичі, як я, мандруючи на свій розсуд по тому полі, що ви надали його моєму красномовству, легко можу довести на прикладі багатьох народів, що переможці часто стають бранцями переможених. Справді, річ абсолютно ясна, що ми не повинні втрачати завзяття лише через те, що турецький тиран часто здобуває перемоги. Нас остаточно в цьому можуть переконати причини перемоги: якщо вони справедливі, якщо не віроломством, якщо не переступаючи угод, а у чесній боротьбі перемагає турецький цар, то і я разом з іншими буду його жахатися і молитися на нього, як на якесь непоборне божество. Але якщо виявиться, що його слава породжена зрадою, кривоприсягою і розбоєм, — о, тоді не довіряйте тим, хто твердить про турецьку могутність, і не втрачайте надії на перемогу.

У зв'язку з тим насамперед питаю: звідки взявся той Сулейман? І що юно за ім'я таке — «турчин»? Звідки він родом? Чи міг би хтось вказати мені його батьків? Я таки багато читав, а ще більше наслухався в юності, але ні з розмов людей, ані з давніх літописів не міг довідатися про місце його народження. Підкажіть, шляхтичі, якщо щось лишилося поза моєю увагою, прошу, прогляньте аннали греків та римлян, котрі якнайдокладніше описали історію всіх народів, — і не знайдете там жодного краю, жодного племені, жодного роду, жодного, нарешті, чоловіка з таким іменем. І цей безбатченко, виринувши невідомо з яких хащів на сонячне світло, не маючи ані високого походження, ані авторитету предків, ані відповідного батька, чи ж міг би він — питаю — здобути собі гідно — у рівному бою, як прийнято, — вже й не кажу — королівство, а хоча б нікчемного невільника? Але, однак, перемагає! Я вам зараз оповім, яким чином. Вивчайте своїх союзників, шляхтичі, і послухайте, хто буде над нами панувати.

Була ватага втікачів з Аравії, яка, обравши собі вождем Магомета, котрий відрікся християнської віри, почала визнавати встановлені ним негідні звичаї і безбожний культ, суть якого полягала в тому, що наймилішою і найбажанішою жертвою для Бога вважалося вбивство християнина. Віровідступник мав тямущих до тої науки послідовників. Вважаючи, що наша віра зародилась у Сірії, ті розбишаки почали тривожити сусідні з нею місцевості. Не знаю, яка сила сприяла їхнім шаленствам, але діялося те, про що розповідає у «Повторенні закону» Мойсей, остерігаючи, що Бог зішле на нас за наші гріхи ікла диких тварин, — ті скажені пси насправді пустошили Христову кошару саме тоді, коли королі-християни з Азії оголювали меча один проти одного на взаємну погибель. Врешті, позбавлену християнського захисту Сірію разом з Іудеєю та Єрусалимом захопили прихильники Магомета. Так було зроблено перший крок до створення імперії, якщо тільки можна назвати державою те, що насправді є розбоєм.

Отож захопили в Азії Памфілію, Кілікію, Кападокію. Коли Італія була охоплена полум'ям усобиць унаслідок папського розколу, турчин присвоїв Візантію і решту Греції; доки французи з іспанцями вели суперечки за Сіцілію і Неаполь, приєднав Єгипет. А хто ж привів турків на Родос — отой квітучий і велелюдний острів, як не смертоносна взаємна ненависть Максиміліана-цісаря і венетів. Ну а Кроацію, Далмацію, Угорщину — хто ж подарував туркам, як не братовбивча війна короля Карла-цісаря з французьким королем Франциском. Інакше не назвеш. І нарешті, днями став господарем Угорщини. Але ж яким чином! Сльози душать, коли про те думаю, шляхтичі. Захопив її, коли королівство було розділене, сенат розколотий, народ роз'єднаний через примхи (а треба було б сказати — властолюбство) Йоанна і Фердинанда.

Отож висновок один: турецька могутність зросла через нашу безпечність, через наші незгоди і завдяки їхньому віроломству і розбою. О, прекрасна імперія, о, жахлива могуть, о, непереможна зброя, котра не поранила ще жодного озброєного! їй ніхто не слугує проти власного бажання і ніхто обачний ще не був нею ошуканий. А покинуті острови, узбережжя, порти, провінції стали турецькою здобиччю внаслідок підступу, обману, кривоприсяги, а не з допомогою зброї, не в бою, не в чесній війні. Чого ж докоряєте мені їхніми перемогами, які сталися з нашої ж волі? Лякаєте мене тою зброєю, котра завдає поразок лише безоружному. Вважаєте непереможною ту силу, осліплі від рабства й страху, яка боїться окриленого прагненням свободи повстанця у себе в країні ще більше, ніж зовнішнього ворога. Чи ж ви не вникаєте у хід воєнних дій? Не пригадуєте, яких непоправних втрат завдають громадянські усобиці? Не розумієте, яка велика користь ворогу з того, що піддані не підтримують володаря, а володар цурається свого народу? Чому ж відбираєте з наших рук зброю, якою ми повинні відвоювати свободу, неначе переконані, що турки перемагають насправді лише завдяки своїй мужності, і тому ні на яку зміну не може бути надії? Невже ви все ще не зрозуміли, завдяки чому турчин ставав переможцем і звідки появилися його величезні багатства?

Добре розуміє той тиран, що завойовані ним християни сумують за втраченою вірою, розуміє, що греки, люди мудрі і особливо волелюбні, які створили звичаї і закони всього роду людського, ні за що не захочуть жити у темряві ганебної неволі та безправ'я, забувши рідні звичаї. А Македонія? Вона ж володіла колись всією ойкуменою! Як вона мала б до нього ставитись, пам'ятаючи про своїх філіппів та александрів ²? А Кроація, Далмація та й усі інші народи і королівства — про що вони ще можуть мріяти, як не про те, щоб повстати, як тільки появиться надія вашої допомоги — можливість звільнитися від осоружного рабства. Усі ті народи думають те саме, що й ви: турецька імперія безсила, бо не користується прихильністю підданих, і через те не може довго проіснувати. Так воно і є. Уряди тиранів існують до часу, бо тримаються не на довір'ї і не на добрій волі людей; їх породжує насильство, а знищує випадок. Так само як різні болячки, сховані під начебто здоровим виглядом наших тіл, коли починається важка хвороба, то і найменша з них завдає гострого болю. Так і наруга й беззаконня деспотів ніби тьмяніють поряд із зовнішнім блиском процвітання самих володарів, але якщо трапиться якась могутніша сила, якщо, врешті, оту тиранію вразить якесь лихо, то аж тоді пригадуються тиранові всі його злочини, аж тоді гине він від ним же завданої кривди. І заслужено. Бо лише завдяки прихильності підданих існує держава, — і тоді люди не цураються ані праці, ні небезпек, саме життя готові пожертвувати за державця, як і ви не раз чинили. Якщо ж вони коряться, приневолені страхом кари, то при першій же можливості і при найменшому поштовху навіть найміцніша влада починає хитатися і руйнується дощенту. Не терпить природа, ані Бог не допускає, щоб неправедний і віроломний чоловік заснував могутню імперію. Адже міцність споруди залежить від добротності й витривалості фундаменту — такий закон будівництва, те саме ще більшою мірою стосується держави.

Інакше побудована турецька тиранія: це самодержавство постає над мотлохом нещасних людей, котрі за літа страху, лютих мук і страт забули лише ім'я свободи, але не втратили любові до неї. То ж ваша кров, брати ваші, позначені тим самим святим знаком Хреста, що і ви; вони з надією споглядають на вас з тяжкого ярма турецької неволі і благають, заклинають вас ім'ям Ісуса Христа, його кров'ю, пролитою за вас і за них, щоб ви не лишили їх, очищених кров'ю Христа, напризволяще, щоб не допустили їх, хрещених, бути помазаними у магометанське безбожжя. Помисліть про нетривкість людського щастя і долі! Не будьте безжурними спостерігачами лиха ваших братів, неначе то град у сусідському городі. Остерігатись потрібно вам, щоб, відцуравшись турботи про свободу християн, ви самі не потрапили у неволю. Так Яків із синами став рабом, продавши Йосипа єгиптянам. Так позбувся царства Саул, помилувавши Амалика — ворога Ізраїлю. Так уся Іудея у найганебніший спосіб стала невільником і буде довічно слугувати, бо, нажахана Римською імперією, відмовилася пошанувати Царство Христове. Бог завжди мстить за зневагу віри, але не вдовольняється певною карою, а стирає з книги життя сам корінь віровідступника, муками, стратами і рабством вигублює весь його рід на землі. І навпаки, тих, хто живе праведно і побожно, Бог ніколи не покидає, завжди дбає про них, завжди підставляє їм руку, щоб не упали. Жменька євреїв, а скільки народів хананаанських вигубили! Малий Давид, а якого великого Голіафа звалив! Юдіф — безборонна жінка, а зняла закривавленим мечем голову Олоферну. Бог нам допоможе, шляхтичі. З надією на нього візьмуться до зброї, щоб звільнити ваших братів на християнську свободу, а Бог буде на нашому боці! А ті, хто у неволі, повстануть, скинуть зненавиджене ярмо примусу, побачивши наші війська, і так упаде ця тиранія під вашим і ваших братів-невільників натиском і з Божою допомогою.

А якщо хтось боїться Сулеймана і турецьких сил, вважаючи, що його військо складається всуціль з турків, то теж має рацію (бо треба все добре зважити)... Хоча страх з цього приводу мав би розвіятися від однієї лише думки, що стільки християн мучиться у неволі; а тих бранців там так багато, що як тільки зблисне у них надія нашого порятунку, легко знайдуть самі собі дорогу до свободи. Бо ж насправді чисельністю турецьких сил нехтувати не можна, але за своєю природою могутність турків не така вже й загрозлива: лише об'єднані з бранцями, ті сили потрясають світом, як бачите, а самі по собі немічні та ще й переповнені вад. Бо якби хтось захотів пильніше приглянутися, що воно за люд — турки, то виявив би, що не всі вони там народжені, а поміж ними трапляються — і таких, власне, більшість — потурчені християни; у свою чергу ті з них, хто має шляхетну душу, живуть у тяжкій тузі і постійно мучаться думкою, що волю втратили, а віри зреклися. То великий страх, шляхтичі, не варто ним легковажити: тривога постійно живе в душі відступника, постійно йому ввижається покара — сам Бог його не заспокоїть, картаючи мовчки гріх віроломної душі, яка від нього відвернулася; страх наповнює невірного шалом і трепетом, щодня і щоночі гризе безбожника совість. Та хіба може біль не терзати їм душі, якщо дід, прадід, батько жили інакше і християнами померли! Вірте мені, ніщо так не мучить чоловіка, як зрада батьківських звичаїв, особливо якщо відречешся від тих, чиї цнота, святість і значення були стверджені багатьма поколіннями.

Міг би розповісти не про одного такого потурнака, яких я багато бачив на власні очі у Венеції — славному місті Італії: жодного радісного, а все лиш смутні та зажурні. Один з них — статечний і, як здавалось, освічений чоловік з Македонії — на моє питання, на що він усе-таки надіявся, відрікаючись Христової віри, відказав, що таким чином хотів убезпечитись від несправедливостей тиранії. Отаке. А навертатись не хотів буцімто. Отак він відповів, нарікаючи на втрачену долю. Таких людей серед турків — безліч; пізнати їх можете з одного прикладу, який мусить утвердити вас у вашій надії.

Ібрагім Паша, муж сановитий і славний, ще й обдарований тираном усіма можливими почестями, ніяк не міг забути, що він християнського роду. Був другим після Сулеймана у Турецькій державі: укладав з королями мир, за його згодою огодотувалася війна, не було в тирана від нього жодних таємниць. Однак ані блиск високих почестей, ані гучна слава не могли приглушити у ньому туги за покинутою вірою. А вирушаючи на війну, Ібрагім не полишав думки, що допоможе християнам у їхній боротьбі за свободу, якщо обоє з тираном загинуть на полі бою. Коли ж годі було вже втаїти цей непогамовний замисел, тиран наказав стратити його як зрадника. Гадаєте, то лиш один такий Ібрагім був серед тих невільників? Таких багато, і навіть якщо живуть у гірших умовах, то духом, напевне, рівня йому, а то й сильніше ненавидять тирана. Бо якщо Ібрагім не став лагіднішим, хоч султан виділив йому майже півцарства, то що ж стримає тих, хто є здобиччю суперника султана, а для самого султана — бранцем? Ібрагім був воєначальником, а шукав смерті для султана І в бою; що має чинити той, хто, ніби худобина, наражається на всі небезпеки боїв і штурму? Багатства цілої імперії, навіть ; побратимство султана не змогли злагіднити Ібрагіма, — а що зупинить того, кому за турецьким звичаєм навіть глянути на тирана негоже? Ібрагім купався у розкошах і вважав це своєю ганьбою, а що має відчувати той, для кого навіть повітря, яким дихає і живе, є чужим? Я переконаний: християнська душа, удавано затаєна до часу під чужим іменем, ненавидить тирана значно сильніше, ніж ми самі. Нас зворушує чуже горе, а їх проймає своє власне; ми чуємо, а вони відчувають, ми потерпаємо, а вони терплять. Вражені гіркою кривдою неволі, вони більше потребують втраченої віри, аніж ми її тримаємося, бо так уже повелося, що істинність блага пізнаєш лише по його втраті і ревніше домагаєшся втраченого, аніж тішишся власністю. А якщо й існує таке поріддя турків, що їм не болить втрата рідного, то і нам вони не страшні, бо не годиться людині боятися того, кого сам Бог відцурався. Врешті, я переконаний, що ті людці й на волі не будуть відчувати себе краще, ніж тепер, слугуючи; та й яка користь їм від визволення, адже то люди частково підлі, а частково просто тупоумні, котрі не розуміють, що найбільшим надбанням людини є свобода. Такими є, за чутками, бранці з простолюду й ота мужва, що її труд тиран використовує інколи на будівництві ровів, шахт та у винокурнях. Якщо на війні щадить солдатів, то виставляє оту юрбу в першій лаві, щоб об неї розбивалися всі удари захисників. Вони не становлять для вільної людини жодної небезпеки: не витримують навіть виразу ваших облич, не кажучи вже про зброю. Хіба би хтось з вас міг переживати, щоб не зустрітись у бою віч-на-віч з каторжником, якого ворог тримає у тюрмі забитим у кайдани, бо в чистім полі такий може втекти...

Нема чого боятися тих, хто зрікся вас і Христа. Частина з них — люди мужні і праведні — ніколи не зможуть забути, що вони мають батьківщину, де народилися, де були обмиті від гріха і хрещені. А ті, кого втрата таких речей не бентежить, вважаються нікчемними і підлими, та вони й самі відчувають свою втрату.

Лишається, отже, лише турецька чернь — ота безлика й недолуга орда азіатів, що не змінилась із часів Помпея, який її колись збунтував і повів на громадянську війну проти Цезаря, а в першій же битві з суперником усе втратив. Тоді Цезар підняв його на глум, сказавши, що Помпей, який походить із такого безславного і мирного роду, спробував зброєю добитися слави тріумфатора.

Ніколи Азія не мала лицарської слави, а якщо й здобувала перемоги, то не доблестю, а числом. Я можу це легко довести, а вам — особливо, бо саме ви завдяки своїй мужності зупиняєте всі наступи племен, котрі з-поміж азіатів вважаються найславнішими: маю на увазі скіфів і московитів. Бо навряд чи може будь-яка провінція в Азії зрівнятися з ними за кількістю і вишколом воїнів, які ще у древніх зажили такої слави лицарською звитягою, що навіть виникла чутка, ніби сам Марс народився між тими племенами і що саме бог війни передав їм таємниці ратного мистецтва. Споконвіку не було такого випадку, щоб вам для відсічі азіатських орд потрібне було рівночисельне військо: трьома, чотирма, щонайбільше п'ятьма тисячами чоловік наше королівство завжди було достатньо захищене від усіх азіатських полчищ. Боюсь, шляхтичі, чи не видається вам, ніби я щось вигадую, — ви самі, що жменькою воїнів вирізали 20 тис. скіфів під Вишнівцем, звісно, мали б знати це краще. А хіба кількість полону, захопленого вами після здобуття Стародуба, не перевищувала чисельності усього вашого війська? Стільки бранців лишилося після битви, що аж верховний головнокомандуючий Ян Тарновський побоювався, що його воїнам легше було розгромити ворога, аніж втихомирити полонених. Отож змушений був багатьох скарати на смерть, хоч і прославився лагідним характером, — так боявся бунту бранців проти себе й свого нечисельного війська, якого не вистачало навіть для супроводу полонених.

Таким чином, переконуємося, що Азія завжди славилася підступністю, неволею й особливо велелюддям, а духом, розумом і мужністю поступалась усім європейським країнам, від яких постійно зазнавала погорди й презирства. Яка ж інша причина могла колись спонукати виступити на турків Сигізмунда-цісаря? А вашого короля Владислава? А Людовіка? Чому ж їх ніколи не лякали велетенські полчища турків? Причина проста, і я зараз її вам поясню. Вони ніколи не знаходили в азіатів жодних порядних, жодних благородних рис, нічого, гідного вільних людей, — бачили лише зграю безрідних невільників, звичних до розбою, звироднілих і підлих; коли ж доходило до боротьби з тим племенем втіклих рабів — за право, за вітчизну, за гідність предків, за славу, за владу, — то один шляхтич у їхніх очах був вартим десяти ледащ.

Вельми нещасливо обернулося їм те презирство. Визнаю! Але нині я не маю наміру сперечатися про доцільність їхніх учинків, а лише говорю про їхній дух, який міг вирости тільки з підлоти й нікчемності ворога. Звідки ж походить чутка, що турки не можуть перемогти навіть дрібного ворога без значних втрат, а переможцями вважаються завдяки тим недобиткам, котрі вціліють після бою? Адже не дивина приписувати перемогу тій воюючій стороні, опір проти якої ослаб, вичерпаний, хоча мужність противника не зломлена. Тому поразки Сигізмунда, Владислава і Людовіка не лякати вас повинні, а надихнути: не згадувати вам треба, що вони потерпіли поразки, а пам'ятати, як завзято йшли проти ворога, як рішуче, як непохитно, як гордо! Смерть постійно супроводжує чоловіка, навіть якщо він не бере участі в боях, а полохливо пересиджує лихоліття на печі. Шляхетному й рішучому мужу пристало зброєю шукати щастя, вірячи в талан, і добиватися свого при сприянні випадку і Божої волі. Та ви й самі схильні чинити саме так, як оті люди, про кого я щойно розповів: не відступаючи перед числом ворогів, хоч вас і бувало незмірно менше, ви перемагаєте завдяки своїй волелюбності й доблесті. Не облудою. Бо ж виборюєте свободу не комусь чужому, а самі для себе, обороняєте свою гідність, свою власну державу.

І зовсім інші звичаї панують у турецькій тиранії: за що б не велася війна, вона ведеться для тирана; переможець не здобуває нічого, а переможеному судилася лише мука. Якщо і збільшується платня солдатові, то оті динари означають не почесті, а лише погіршення умов неволі. Лише кивне твій володар, — а ти вже мусиш бути готовим, не смій відлучитися, мусиш терпіти негоду й спеку, дощі й морози; затаврований асом, не смієш ухилитися: він тобі даний не для того, щоб ушанувати, а засвідчити твою неволю.

О, пам'ятна відзнака! О, високі почесті! О, вподобане животіння, при якому переможець лише тим відрізняється від переможеного, хоробрий від нікчемного, що їхня неволя ситніша. То де ж ті люди, зачудовані турецькими почестями?! Дай, Боже, щоб самі спробували того, що вихваляють! Видно, їм невідомо, що таке справжня честь. Повірте, що ані кінь, ані посада, ані кармазини, ані навіть шість сотен власної дружини не є почестями. Правдива честь — то особлива й висока шана, якою праведний чоловік за згодою усіх громадян і вільних людей відзначається за виняткову мужність. А хіба ж може бути почесним те, чим пан наділяє своїх невільників. Нехай ті збіглі раби мають свої кармазини, хай купаються у золоті та іншому добрі, хай володіють провінціями й цілими царствами — усе це хоч і надзвичайні скарби, ще й прегарні, але ці багатства не є винагородою за мужність, а завдатком за волю. Тому не знаю, що, крім страху, могло б спонукати їх до бою. Є лише два почуття, які окрилюють ворога палкою охотою до боротьби: жадоба волі й надія на особисту незалежність. Та й чого рватися у бій, якщо не маєш свого добра, яке треба захищати, або якби після переможного бою не надіявся на спокій мирного перепочинку...

Отож повернуся до того, з чого почав: якщо турки сприймають тирана як благо, якщо він є для них уособленням найвищого права та справедливості і якщо їхні маєтки, дружини і, врешті-решт, діти — усе в руках тирана, то я зовсім не розумію, що веде їх у бій і що спонукає нападати на ворога, могутнього свободою, гідністю і пам'яттю доблесних подвигів прадідів. Тому й спостережено, що у багатьох битвах, як, наприклад, Родоській, чи при облозі Відня, турків зганяли попід мури киями, приневолюючи й кваплячи канчуками, щоб вилазили на вали. Чи ж так звикли здобувати ворожі твердині ви, шляхтичі? Чи ж так був завойований Стародуб? Чи ж так упала Опока, де ваш гетьман дбав не про те, щоб вас якомога приспішити, а намагався стримати ваш стрімголовий лет на приступ?! Питаєте — чому? Та тому, що ви, окрилені бажанням, вірою, хоробрістю, вважали, що для вас не існує перешкод, тому що ви були настільки засліплені стихією нападу, що не помічали підступних небезпек. А турків, котрі несуть у бойовища і війни не дух, а лише свої тіла, зганяють батогами, неначе худобу, під мури у бойову лаву — перед лице відважного противника й неминучої смерті. Отож ви вже, напевне, зрозуміли, наскільки непереможна насправді турецька могутність, гніт якої терплять ваші брати, яку захищають потурнаки, яка тримається на плечах збіглих рабів і яку підтримують люди підлі й нікчемні...

Але коли вже буде остаточно вирішено, що ця війна неминуча і що лише в такий спосіб можна ослабити й зламати турецьку силу, то ми змушені будемо обрати спосіб ведення війни. Нехай лишень ця нарада трапиться нам у сприятливий час і дай, Боже, щоб наші власні непорозуміння не принесли нам більше лиха, ніж ворожа зброя, бо чвари можуть згубити нас, хоч ворога й близько не буде: якщо затаїмо у своїх душах зерна незгоди, то марно будь-що планувати. Бо й що оборонятимемо? Мир, якого нема? Чи свободу, яку втратили, дбаючи про особисту вигоду, замість того, щоб піклуватися про благо громади?

Якщо на всіх з'їздах і сеймиках вирішується єдине питання: як нам примножити і оздобити свої власні маєтки, то чи може у таких умовах нормально існувати держава? Бо як особистий зиск виростає із суспільної скрути, так і добробут усієї громади мусить породжуватися жертвами особистої невигоди. Укласти договори з ворогом, покласти край війнам, жити, дармуючи, звісно, хочеться кожному. Але ці вигоди породжують усі хвороби суспільства: розпусту, розкіш, лінощі, ослаблення держави і втрату свободи. І, навпаки, якщо хочеш зміцнити лад, якщо хочеш праведно жити, якщо хочеш, щоб ворог тебе боявся, треба змиритись із усіма неприємностями: відігнати лінощі, облишити жінок і дітей занедбати, витерпіти і спеку, і морози, і всяку негоду. Так жили колись усі володарі, так живе і турецький султан, котрого заслужено бояться усі, хто пильнує лише власний спокій, доки він без перепочинку вершить справи.

Так жили й наші батьки, котрі дбали про війну задля миру й щастям для себе вважали не розкоші, не лінощі, ні! — лише воєнний талан. І якщо ми будемо наслідувати їхню мудрість і розумний триб життя, то успіхом увінчаються всі наші починання, житимемо в обопільній згоді й доброзичливості.

Колись наші прадіди поділили громадян усієї республіки на певні стани, тому що розбрат настає тоді, коли хтось, полишивши свої обов'язки, береться за чужу справу; так влаштували державний лад, щоб кожен, виконуючи свій труд, пильнуючи лише власне заняття, міг якнайбільше прислужитися громаді, а відтак і сприяти єдності співгромадян. Першим був стан хліборобів, яким доручено було турботу про достаток харчів. Другий — рівний цьому — стан духовенства, покликанням якого було роз'яснювати Божу волю. Третій, до якого й ви, шляхтичі, належите, — лицарський стан — охоронці республіки й захисники всіх громадян. У непохитній згоді жили наші прадіди в республіці, влаштованій таким чином, зайнятий був кожен своєю працею: воїн не відбирав плуга в землероба, священик не сперечався з воїном за меча: селянин орав, солдат боровся, духівник научав. Отож, ратай плодами, воїн зброєю, священик красномовством виконували свої обов'язки перед громадою. А над ними всіма суддею й посередником був король, у вірні руки котрого була вкладена влада карати й милувати. Вважалося, що особистою справою того чоловіка є виконання королівського обов'язку: бути безпосереднім свідком і водночас суддею доблесті й лінощів кожного громадянина. Передбачали також пильний нагляд за ним на цій посаді, а в разі потреби — рішуче застерегти, щоб у жодному випадку не опустився до пошуків власного зиску на шкоду громаді й щоб не нехтував нічиїми особистими інтересами, врешті, щоб не пробував виспівувати отих Неронових байочок: «Король не підлягає закону; бажання короля — закон; королівська вигода — найвища справедливість». Звільнивши Польщу від того лиха, ми чи не єдині зі всіх народів не маємо тирана. Недарма ж сусідні племена переймають саме від нас ідеал справедливого володаря, який мав би — за їхніми уявленнями — відмовитися від війни і зміцнити мир. Так, наприклад, авторитетом наймудрішого з-поміж правителів короля Сигізмунда, вшанованого титулом Батька Вітчизни, не раз залагоджувалися суперечки між великими королями; за ці заслуги перед республікою його сина ще за життя батька призначили на високий вітцівський престол; саме йому ви повинні бажати й зичити здоров'я та щастя задля самого найяснішого короля, так і для вашого добробуту, а також для блага цілої держави, що ви й робите.

Але чи ви замислювались коли над тим, чому між вашими прадідами не існувало чвар? Чому всі стани жили у повній злагоді й взаємній доброзичливості? Справді, суть полягала в тому, що, як я пояснив, кожен займався своєю справою і, вдоволений своїм станом, жив, врівноважуючи невигоди його перевагами, іншого стану не прагнучи. Бо обробіток землі трудомісткий, але позбавлений небезпек війни. Військова справа небезпечна, зате сповнена гідності. Чин священика скромний, зате сповнює душу спокоєм. Дотримуючись такого ладу, вони насправді могли гордитися, що живуть в ідеальній республіці. А ми? Сором сказати, шляхтичі! Та мушу оповісти правду, вислухайте, хоч вона й дошкульна.

Що то за неміч так тяжко вразила республіку, яка вона?

А та, що між станами не існує жодної відмінності, більше того, всі вони злилися в один-єдиний стан. Наживаємо маєтки, пораємося на землі, а наші сейми, наші закони, наше право пильнують одного: як би привласнити чуже, яким чином розширити межі поля, з допомогою якої угоди одкраяти край чужого лану своїм межевим знаком. Отож, поглинуті такими гризотами, ми забули й думати про війну, та й узагалі, всі ті прекрасні ремесла, завдяки яким постала ця держава, геть втрачені зграєю ділків, присяжних, адвокатів. Суддя у нас у більшій пошані, ніж сотник, воїн — ніщо проти ділка, та й полководець поступився честю адвокату: зневажені, відкинуті, забуті всі, хто не має хисту до наживи, до розширення вот лодінь. О, нещасна державо! О, приречене королівство! Якщо не привернете ваші помисли негайно до ваших обов'язків, якщо не перестанете зазіхати на селянські лани, якщо не виженете адвокатів, пособників ваших чвар, котрих уже й так багато розплодилося і котрих утримують і шанують ті, хто вас самих утискує, хто нищить заші ліси, хто нівечить ваші звичаї й дух. Не вони! Не вони ваша окраса! Волощина, Московщина, Русь, Угорщина — ось поприще, гідне вашої доблесті й вашої слави. Перемогами і трофеями з цих провінцій ушляхетнена ваша мужність, визнана вашими королями за найвищу гідність і честь і таким чином засвідчена, що ви вважаєтеся правителями, а не підданими, володарями, а не громадянами цієї республіки.

І ти, ушляхетнений стількома подвигами, відзначений почестями стількох королів, будеш дармувати?! Притаїшся в лісі? Уникатимеш ворога? Втечеш з лави? Покинеш командира напризволяще? Перекуєш меча на леміш, щоб і сліду зброї не лишилось у твоєму домі? Подобається тобі брататись із суддею? Запобігати перед ділком? Слугувати адвокату? І з цією галайстрою зазіхати на майно сусіда й безкарно вдиратися у його володіння, наче на ворожу територію? І після цього ти, о ретельний страже права народу й миру громади, вважатимеш себе шляхтичем, лицарем? Та ж твій кінь ніколи не був у бою ані навіть в обозі, ніколи не бачив жодного ворога, лише бродить серед муки й стогонів твоїх власних співгромадян! А наостанок ти ще й забажав грішми твого селянина оплатити труд ратної служби, до якої тебе зобов'язує саме звання? Не такими були наші праотці, не такими! Вони ніколи не захищали вітчизну заради грошей, як найманці: шанували обов'язок над саме життя. Через те у них, поглинутих єдиною турботою, рідкісними були суперечки, майже не було судців, а ділки й адвокати — річ узагалі нечувана. Спитаєте — чому? Бо вважали, що на світі їх ніщо не обходить, крім війни, а як ставились до маєтків, чи, вірніше, статків, яких дороблялися, свідчать станові книги.

Великий маєток коштував колись сто гривен, а тепер такого не купиш і за три тисячі. У цьому вся суть. Тепер ціна маєтків росте — яка ж тому причина? А та, що появилася захланність, котра спонукає примножувати приватне добро за рахунок громадського. Це пояснює, чому багато хто ідеалізує нинішній стан республіки, протиставляючи його тому, колишньому. Але ж так насправді є. Якщо поглянеш на наші помістя, жінок, урешті, на наших слуг, — хто не вважатиме отих Тарнавських, Тенчинських, Одровонжів за бідних та нещасних, хто не поспівчуває їм та іншим таким самим родовитим громадянам, що вони були настільки безголовими й цілком про себе не дбали, коли їжею, житлом та одягом зовсім не відрізнялися від посполитого люду? Гадаю, вам доводилося бачити у Вишнівці чи в Тарнові, у Тенчині або в Цинкові деякі речі, прикраси — залишки отої старовини, якими свого часу користувались, а нині виставляють на посміховище юрбі? Що ж насправді приносило втіху шляхетності тих мужів, або, іншими словами, завдяки чому були й будуть гідними подиву? Завдяки свободі мислення, завдяки прагненню обороняти право, розширювати кордони, завдяки готовності самопожертви за вітчизну. Ось у чому вони утверджувалися, ось за що змагались між собою, ніби на пелестрі, де винагорода — похвала й слава; не суєтна слава грошовитості чи родовитості, а честь вважатись мудрішим сенатором. Адвокатів не знали, суперечки залишали, а самі займались питаннями державної ваги. Заслужено сіяло тоді імення поляків, заслужено було грізним для сусідніх народів, заслужено погоджувалися на перемир'я, а не просили миру, — адже кожен без винятку безкоштовно виконував свій труд задля блага всієї громади і кожен був переконаний, що таким чином сприяє процвітанню свого власного добробуту. Отак праведно, благочестиво й у загальній рівності живучи, створили для нас оце королівство.

А тепер усе змінилося. Ворога боїмося, миру випрошуємо, силу втрачаємо, уже й свободу свою ледве здужаємо оборонити. Чому — питаєте? Бо всі пильнують приватного, загального ж — нікому! Ворог надходить, а ми не обороняємося; вислизає, переобтяжений здобиччю, а ми не переслідуємо. А коли, нарешті, почуємо заклик виступити проти ворогів, то спочатку скликаємо з'їзди, закони розжовуємо, адвокатів розпитуємо, чи годиться зупиняти ворога» Адвокат постановить, що треба взятися за зброю, якщо ворог появиться у королівстві; якщо ж вийде за межі країни — облишити зброю. Але ж уже був, уже підпалив, сплюндрував та й пішов собі геть, — що ж далі?! А я маю привілей! Але ж добро твоє у ворога. Та хай„. Мені вистачить і того, що лишив. Та якщо ти не будеш обороняти того, що маєш, ані домагатись того, що втратив, що ж ще лишається, як не лягти та й умерти?

Легко, скажете, іншому докоряти: а раз ти такий мудрий, то зарадь справі, розкажи, що нам робити. Знаю, шляхтичі, що лише людям з високим авторитетом, з небуденним досвідом личить дораджувати щось іншим. Я не можу похвалитись ні одним, ні другим, а тому починаю цю останню частину своєї промови зі страхом і сумнівами; хочу, щоб ви, якщо вже дозволили мені говорити, слухали з вірою, що я вам лише добра бажаю, і, крім того, прошу вас не робити певних висновків, доки остаточно не збагнете, до чого я веду.

Уявімо, що ми твердо ухвалили, що нема жодної надії вирішити цю справу мирно, а таки конче почати війну. Гадаю, це зрозуміло всім. Якщо тепер ми вчинимо за звичаєм прадідів, то війна нам легко піде, якщо ж почнемо прислухатися до законів про платню, то взагалі не уявляю, чи вдасться нам зупинити турчина, бо частина з тих приписів рекомендує використовувати найманців лише проти легких вилазок ворога, а інші вимагають виступати всенародно й безоплатно, якщо ворог знаходиться на території королівства; якщо ж воєнні дії переносяться поза межі держави, то закон наказує виплачувати з королівської казни по п'ять гривен кожному списоносцю. Грошей, як бачите, треба великих, без яких, проте, важко сподіватися на успіх: малим військом зупинити турків навряд чи вдасться. Якщо зберемо всі наші сили, то таки переможемо, шляхтичі, але потрібно не зупиняти військо турчина, а самим напасти на нього. За труд треба буде заплатити вам усім, отож подумайте вже нині, звідки достачити грошей. Податок на вас чи на ваших селян накласти неможливо, доки ви самі виконуєте військовий обов'язок. Королівської казни вистачає тільки для підтримання гідності короля, але явно замало для загальної оплати, бо казна на те лиш і призначена, щоб ні під час війни, ні у мирний час його королівській милості нічого не бракувало для здійснення своїх обов'язків. Отож якщо ви не внесете коштів і якщо королівської казни не вистачить на оту оплату, то про яку війну взагалі може йти мова? Хіба є ще хтось третій, хто міг би пообіцяти вам кошти?

Отут хтось би мені заперечив — з тих, свідоміших: «То дуже давній закон, за котрим нам належить оплата від короля, якщо воюємо за межами Польщі, він введений ще за Казимира Великого». Якби я знав, що той закон треба саме так розуміти, а отже, що відсутність оплати сковує вашу мужність і відвертає ваші помисли від воєнної звитяги до дармування, сповнюючи нехіттю і лінивством, то порадив би вам якнайшвидше відхилити цей згубний припис. Невже ви зовсім втратили лицарське почуття честі, якщо у настільки небезпечній ситуації, коли під загрозою саме існування королівства, шукаєте собі тихого прихистку за плечима отого закону? Як мені відомо, ваші прадіди, засновуючи республіку, потурбувались насамперед, щоб влада короля не перевищувала влади права і сенату, і тому встановили їм таку суму на утримання, завдяки якій можна було лише підтримувати гідність короля, але явно недостатню для утримання війська. З цього ясно, що коли вони встановлювали оті закони про оплату, то не мали на увазі, що ті кошти виплачуватимуться з королівської казни, бо тоді самому королеві не лишилося б ані гроша: та пенсія таки невелика. Закон був придуманий, як мені здається, з наміром скувати твердим ярмом непогамовні вдачі королів.

Знали-бо не одну державу, котра загинула власне через нерозсудливість володарів, які або нападали на могутніших за себе сусідів, або виганяли з королівства путящих людей, або взагалі без потреби вв'язувались у війну. Отож, побоюючись подібних випадків у себе вдома, вирішили, що король може починати війну лише за вашою згодою, а якби відмовився радитися з вами, то змушений буде утриматися від рішень через нестачу коштів. Так ваші прадіди вчили своїх королів, що війну треба починати не на догоду своїй забаганці, а лише згідно з рішенням народу, тобто той закон, як бачите, не передбачав, що ваші королі купуватимуть ваші послуги, а мав на меті поєднати королівське право оголошення війни на законній підставі з вашою потребою і вигодою. Що цей закон був придуманий саме з таким наміром, я міг би вам, шляхтичі, довести на прикладі багатьох всенародних воєн. Адже і Владислав водив ваших предків на Амурата без жодної оплати, і брат його Казимир вів у Сілезії громадянську війну з Матвієм без видатків зі своєї казни, та й король Ян Ольбрахт воював зі Стефаном-воєводою, не платячи воїнам. А хіба ж не добровільно жертвували ви свою зброю Сигізмунду, вашому достославному і мудрому правителю, проти зовнішніх ворогів? Отож, звершивши стільки славних подвигів, спонуковані не грішми, а милістю ваших королів, чи не роз'яснили ви недвозначно, як треба розуміти суть цього закону, яку ви самі у нього заклали? Лише прихильність ваших королів вела вас завжди проти ворога, а не гроші. Якщо раніше ви завжди дотримувались цього принципу, то тепер і поготів мусите чинити так, щоб жоден з вас не шукав у двозначностях законів увільнення від війни: у нашому випадку треба думати не про те, як безпечно перебути війну, а про те, як би вижити. Мусите, шляхтичі, облишивши всілякі викрутаси, виявити поступливість вашому королеві, достославному мудрістю і багатьма перемогами, авторитет якого поміж усіма народами настільки міцний завдяки його божественному, небуденному розуму, мужності й щастю, що самого його імені боялися не менше, ніж вашої зброї, а друзі прагнуть союзу й раді породичатися з ним. Тих союзників у нього надто багато, бо всім добре відомо про його виняткову божественну доблесть, про успіх і щастя, які сприяють йому у звершенні справ, котрі увінчані славою визначних перемог, число яких за 35 років правління майже зрівнялося з числом літ.

Зміцнював наше королівство, приєднуючи до нього власноручно підкорені провінції, а також союзом і покровенством з могутніми королями, князями й народами. Зокрема, посвячені з нами Германія, Валахія та Угорщина — щирі наші друзі. Поминувши інших герцогів, князів, тетрархів і королів, з котрими укладено політичні й династичні союзи, назву Карла V-цісаря — пострах і погибель турків і сарацинів, володаря багатьох націй і народів, котрий, віддавши внучку свого брата за нашого королевича, поєднав з Польщею міцним ланцюгом родинного союзу Іспанію, Італію і Німеччину. А хіба Фердинанд не збагатив нашу державу Богемією — доблесним королівством, а також Моравією і Сілезією — посагом за дочкою? Які ще країни вам відомі, шляхтичі, щоб настільки переважали інші землі талантами і воєнним талантом? Якщо вже я згадав про германців, то нагадаю, що вони — чи не єдине з усіх племен, яке славне тим, що поєднує виняткову мужність з видатною мудрістю. Такий мають хист, що всі мистецтва, всі прекрасні науки, котрі належать до людських чеснот, видобули з темряви на світло дня і наділили ними людський рід. А чи можуть бути більше визнання і вища відзнака воєнної доблесті, аніж та, що за згодою всіх народів ім'я Римської імперії перейшло від латинян і греків до германців? Після багатьох бур, пошарпане численними небезпеками, воно було викинуте на німецький берег, ніби в тиху гавань, де й віднайшло колишній маєстат і гідність. Отож ця Германія — ваш родич і союзник, друг. Вона теж переживає за цілість свого королівства й жахається турецької неволі, втративши недавно своє військо під Віднем, що витримав дві облоги, а також після розорення Стірії і Карінтії. Переживає, але знову, після стількох нещасливих поразок, готує всенародну війну під проводом Карла і Фердинанда (один з них поведе німців та іспанців, а другий — моравів та богемців проти ворога), а вас закликає до союзу в цій війні проти спільної загрози. Вони благають, щоб ви не запродали, поласившись на турецький союз чи пропозиції дружби, у згубне й нужденне рабство всіх християн, а водночас і самих себе.

Чого ж нам ще не вистачає для боротьби? Війська? Та лише з вашого стану можна організувати до сотні тисяч! Короля? Та його мудрості це королівство завдячує нині своїм існуванням більшою мірою, ніж вашій зброї! Чи воєвод? Та між вами їх задосить! Сумніваєтесь?! От маєте Яна Тарновського, вашого гетьмана, з особою котрого звичайно пов'язують процвітання і саме існування вашої держави, уродженця цієї землі й понині слуги громади з особливої ласки Бога до цього краю; його виняткова мужність настільки вдосконалена й відшліфована багатьма й різними війнами, що заслужено зажив слави всіх непереможених воєвод, які командували до нього. Він народжений і обраний гетьманом на благо вашого королівства, а тому республіка має скористатись його вмінням, доки можливо, й покласти всі свої надії в успішному завершенні війни на завзятість цього чоловіка, який уже не раз у тяжкі й жорстокі для королівства часи діяв понад ваші сподівання й уявлення про нього. Крім того, маєте ще одного — вельми шанованого між людьми й мудрого Петра Кміта, котрий почав військовий вишкіл з джури, а воїном був у великого воєводи Максиміліана-цісаря — в часи найбільших воєн, коли вороги були особливо лютими; засвідчивши не раз у його війську свою надзвичайну мужність, Кміта повернувся на батьківщину настільки досвідченим воїном, що сам найясніший король Сигізмунд відзначив його найвищими почестями. Цей чоловік завжди був вельми вами шанований за свою виняткову завзятість та заслужений авторитет: на нього можете покластись у всіх випадках, адже ви переконані в його щирості, мудрості й прихильності до вас. Довго було б згадувати всіх інших; мусите пам'ятати одне: ці люди завжди можуть допомогти вам порадою, захистити вас своєю мужністю і стати для вас прикладом вірності

Чого ж вам ще потрібно? Використовуйте всі ці можливості вже нині на ваше благо й не допустіть, щоб потім ви картали себе, що не скористалися з нагоди, коли навіть сам Бог в усьому вам посприяв. Бо має величезне значення те (таки мусите визнати, що це — ознака Божої до вас виняткової милості), що німці, чехи, моравани й іспанці — народи дуже могутні — втягнуті у війну з тим самим ворогом, який саме на вас, проте, найбільше заповзявся. Якщо ми тепер скористаємося цією нагодою, то навіки лишимося вільними й щасливими; якщо ж зречемося такого вигідного випадку, якого нам, напевно, ще й не траплялося, то й не розуміємо, наскільки ми зобов'язані Богу за таку прихильність, і станеться з нами те, що звичайно трапляється з дурнями, котрі не складають подяки долі за її дари, хоч самі винні, бо не вміють ними скористатися. Мудрі люди, навпаки, використавши випадковість з вигодою для себе, фортуні вельми вдячні.

Коли ж, коли, шляхтичі, боронитимете волю і життя своє, якщо нині тим знехтуєте? Знаю ваші запевнення: «Як нужда пристане!» А чи хто з вас сумнівається, що вільному, шляхетному чоловікові для діяльності не потрібна жодна спонука, крім почуття честі? Шмагання, муки, карцер — то заохота, обов'язкова для рабів, а не для вільних і цивілізованих людей.

Якщо відкладемо боротьбу на інший час, то боюсь, чи не доведеться з вельми запізнілим каяттям таки визнати: «Та чи ж міг би я подумати...», — що, звичайно, є останнім виправданням необачним людям. Щось подібне можуть уже сьогодні сказати іллірійці, греки, а також угорці, одним словом, усі, кого цей тиран уже поневолив. Але нащо їм сьогодні вже здалося оте «Та чи ж міг би я подумати...»! Справа проста. Доки корабель у буремному морі ще цілий, то й його власник, і моряки, і пасажири — усі водно мусять пильнувати, щоб хтось з наміром чи випадково не перевернув того човна; бо якщо ураган і розбурхане море ринуть з усією силою на перевернутий корабель, то не допоможуть уже ані стерновий, ані матрос, ані подорожній.

Отож, польські лицарі, доки живі, доки володіємо квітучим королівством, доки вистачає нам сил, доки ви владні над своєю долею і доки ще вистачає вам засобів, помисліть, як нам вціліти й зберегти нашу свободу. Маємо все необхідне: короля, сенат, військо; всі ті речі добротні, але лише настільки, наскільки ми ними зуміємо скористатися. Чи багато нам допоможе, що король мудрий, якщо дошукуємося закону, який поміг би ухилитися від безоплатної воєнної служби? Чим можуть нам зарадити навіть найкращі і найзнатніші воєводи, якщо ми й перед лицем ворога продовжуємо сперечатися про привілеї і права? А ті питання, які мали б розглядатися вдома й у мирний час, винесемо на поле бою? І, полишивши ворога, будемо продовжувати через них чубитися? Вирішувати, що й ким зроблено на шкоду республіці в інші часи? Нема чого й сподіватись на успіх, якщо рішення про війну, затверджене авторитетом наймудрішого короля і найвищого сенату, буде ухвалене без глибокого переконання кожного з вас у її необхідності. А потім необхідно у найкоротший строк укласти договір про дружбу й взаємодопомогу з германцями, а також замирити між собою їхніх князів і заохотити до обопільної доброзичливості. А оскільки ви маєте славу людей, котрі над усе люблять повчати й виправляти чужі помилки, то надто постарайтеся, щоб суперечки з приводу розбіжності вірувань відкласти до сприятливішого часу, й попросіть, щоб нині, коли Магомет робить спроби похитнути віру Христа зброєю, а не доказами, не споглядали нещастя з мудрою міною стороннього спостерігача Звичайно, то є надто підло, якщо хтось уважає усіх християн настільки нікчемними, що аж втішається при вигляді нашої крові, пролитої за своєю забаганкою, настільки, що аж відриває принцепсів і королів різними суєтними питаннями від клопотів правління своїми країнами й королівствами; питаннями, котрі — на моє переконання — через свою безкарність що не день, то множаться, породжуючи одні одних. А тому нехай хоч тепер змилуються над нами, нехай вникнуть, як занепало Царство Христове, нехай пригадають колишні й оті недавні поразки і хай, нарешті, зрозуміють неминучість нашої і їхньої неволі А вислухавши наші благання, нехай облишать вправи у влучності дотепів з приводу наших нещасть.

Раджу вам це зробити, шляхтичі, але насамперед відкинувши приватні турботи, варто якнайсерйозніше і з усією відповідальністю докласти всі зусилля у цю війну, від успіху якої залежить ваше майбутнє. Іншого шляху для збереження свободи й благополуччя громади я не бачу. Якщо ж хтось має якусь ліпшу раду, хай, доки є ще час, порадить. А те рішення, на котре ви пристанете, нехай Бог визнає важливим і непорушним і хай зробить його для нашої свободи й життя дійсним і тривким.

«Про турецьку загрозу. Слово перше (до польської шляхти.)»

Дається за: Stanislai Orichovii (Opera): De bello adversus Turcas suscipiendo, ad Equites Polonos, Turcica prima. — Basiliae, sl. — P. 193 — 234. Переклад M. Трофимука.

 ¹ Йдеться, певно, про Яна I.

 ² Говориться про Філіппа та Александра, царів македонських.

Попередня     Головна     Наступна