Попередня     Головна     Наступна (Квінкункс II)     Примітки до Квінкункса

Станіслав Оріховський

КВІНКУНКС *,

тобто взірець устрою Польської держави,
виставлений ніби на шахівниці Станіславом Оріховським Окшицем з Перемшилянського краю і надісланий коронним послам у Варшаві як різдвяний подарунок під Новий рік літа Господнього 1564

(ГЕРБ ОКША)

КОРОТКЕ ПРОХАННЯ ПИСЬМЕННИКА ДО ПОЛЬСЬКОГО ЧИТАЧА ПЕРЕД ВИКЛАДОМ «КВІНКУНКСА»

Письменник просить, любий читачу, щоб читав його «Квінкункс» передусім з доброю волею і думкою. Потім, читаючи «Квінкункс», аби не чекав жодного підлабузництва, але сподівався знайти в ньому гостру й щиру правду. Нарешті, аби засуджував початок цього «Квінкункса» не раніше, як тільки дочитаєш до кінця, не поминувши й середини. Якщо так учиниш, багато прихованих і корисних для себе речей упізнаєш. І сам себе оглянувши, знати будеш, хто ти, де перебуваєш і що собою являєш; завдяки чому існуєш, від чого гинеш, чим зможеш себе вдосконалити, — про це довідаєшся з тексту твору. А якщо хочеш знати, чому автор «Квінкункса» писав польською мовою, знай: це тому, що він не хоче, щоб його читали італієць, німець, француз чи іспанець. Поляк писав для поляка, щоб бачив, що для Польщі корисне, — не оглядаючись на ласку чи неласку жодної людини на світі. Самому лиш Господу Богові сердечно дякуючи за думки і прихильне ставлення. Прагне вірно служити своєму народові польському всім серцем, всією душею і думкою всією. А тепер послухаймо вже і зміст нашого вірного і надійного «Квінкункса».

ЗМІСТ ПЕРШОГО «КВІНКУНКСА»

У цьому «Квінкунксі» йтиметься про виконання вироку Варшавського сейму, про діяльність польських сеймів, про славу священицьку, про занепад світського стану без священика, про статечне ставлення Оріховського до духовного стану ¹.

ЗМІСТ ДРУГОГО «КВІНКУНКСА»

Другий діалог «Квінкункса» присвячений викладу таких речей: виставляє візерунок польської корони; ставить у церквах під священицьку зверхність Польську державу, короля, священика, вівтар, віру; папу з королем поєднує — чи друзі вони, чи недруги; пастиреві віддає перевагу над королем; відкриває королям невірну віру єретицьку; благочестивість Польської держави пильнує і майно її обліковує; доблесну польську вольність уславлює; показує відмінність між королівством і князівством; Польщу над Литвою підносить; Литві дорогу до унії вказує; переконує, що священицька зверхність є матір'ю польської вольності; показує, що римський священик є верховним коронатором польського короля. Закликаючи, нарешті, Польщу до покаяння, другий «Квінкункс» завершує свою мову жахливим пророцтвом.

КВІНКУНКС,
тобто взірець устрою Польської держави, виставлений ніби на шахівниці Станіславом Оріховським Окшицем з Перемишлянського краю і надісланий як різдвяний подарунок коронним послам у Варшаві під Новий рік літа Господнього 1564, з передмовою, яка подається далі.

ПЕРЕДМОВА

Панове і Браття мої милостиво ласкаві! Важко мовчати, коли болить; важко не волати, коли тонеш; важко й не зітхати в неволі. В одному човні сидимо, вітри супротивні віють, хвилі б'ють, мачти ламають, вітрила рвуть, моряки-розбійники човна штурмують і нас захопити хочуть: вогонь крешуть, човна підпалюють, на (життя) патрона замах чинять. А команда судна спить. Гинучи, волаю до вас: «Рятуймось!» Тільки всі разом порятуємось, а кожен зокрема, у човні сидячи, згинемо. І що ти пропонуєш? — запитаєте. А ось що: всі до стерна мерщій, мачту стережіть, вітрила на північному вітрі напинайте, ліворуч до німців не йдіть, західних вітрів остерігайтеся, польськими послугуйте, до порту курс тримайте, зброю на рейтарів добувайте, патрона свого бороніть, моряків од сну пробуджуйте. Інакше всі водночас зі мною від одної біди загинете. Звідки те знаєш? — запитаєте. Від Бога через людей подарунок цей вам на Різдво посилаю. Бо не мають користі люди, коли скарб закопаний або криниця замкнена. Хто ж ти? — запитаєте. Брат ваш із Русі, нічим іншим не знакомитий на світі, лише вашою всіх ласкою. Що ж воно те, яке нам посилаєш?

«Квінкункс». А що таке «Квінкункс»? Koмпас А що компас показує? Шляхи морські, зорі небесні, вітрі сприятливі, порти певні на тому бурхливому морі показує Польській державі. Якщо на нього не зважите, до порту не потрапите, а швидше у Калькуті, аніж удома будете. А що це так, послухайте, що скаже вам наш компас. Про вас самих піде мова у цьому диспуті між папістом, євангеліком та Оріховським.

КОМПАС ПЕРШИЙ

Співбесідники: папіст, Євангелік, Оріховський

Папіст. Звідки й куди?

Євангелік. З Варшави додому.

Папіст. Що там нового?

Євангелік. Вже маємо екзекуцію.

Папіст. Слава Богу.

Євангелік. Не кожен за неї Богові дякує. І я волів би тої екзекуції ніколи не бачити, ані чути про неї.

Папіcт. А чому? її ж давно всіляко домагалися і короля про це на кожному сеймі турбували. Ми, поляки, як ті наречені: Nolunt, ubi velis; ubi nolis, cupiunt ultro [*Лат: «Не хочуть, коли ти хочеш; коли ж ти не хочеш, вони дуже хочуть».].

Євангелік. Якби ти побачив, що та Варшавська екзекуція передбачає, і сам би її злякався.

Папіст. Ніколи того не буду лякатися, без чого жити не можу. Допоможи, Господи Боже, королеві, панові нашому милостивому, державу, що до занепаду котиться, завдяки екзекуції відновити і на належний рівень підняти.

Євангелік. Нічого не думають у Варшаві про відновлення. Жодного слова про це там не мовиться.

Папіст. Про що ж там сеймують, якщо про те не мовиться?

Євангелік. На всіх засіданнях сейму йшлося про те, аби брати, але нікому нічого навічно не давати. Папіcт. І оце все, що приніс з того сейму? Євангелік. Нічого більше.

Папіcт. І до цього одного звелося все на Варшавському сеймі?

Євангелік. Ні до чого іншого.

Папіст. Господи Боже, будь з нами! Ні, то не по-нашому. Адже де вільні люди сеймують, там швидше про щедрість королівську, аніж про його скнарість радяться. Бо сейм вільних людей шукає чогось доброго і корисного для простого народу і всього суспільства.

Про це на початку «Політії» так написав великий філософ Арістотель: «Videmus omnem civitatem esse societatem quandam, et omnis societas boni alicuius gratia constituitur. Nam eius causa quod bonum videtur, omnes agunt omnia» [«Ми бачимо, що всяка держава є певною спільнотою, і всяка спільнота постає задля якогось блага. Бо завдяки тому, що благом здається, всі чинять усе» ².]. Отож, на сеймі. радяться про те, що «брати» не є доброю справою само по собі Бо якщо король чимось відрізняється від тирана, то хіба тим, що тиран бере, а король дає.

Про те й Господь Христос через Павла казав: «Beatus est dare, quam ассіреге» [«Блаженніше давати, ніж брати» ³.]. Давид теж у псалмі радить цареві не брати, а роздавати: «Dispersit, dedit pauperibus; iustitia eius manet in saeculum saecuii; cornu eius exaltabitur in gloria» [«Хто роздає, обдаровує убогих; його благочестя триватиме довіку; його сила збільшуватиметься у славі» ⁴.]. Щодо цього мудрий Соломон таку царську науку королям залишив: «Non sit porrecta manus tua ad actipiendum, et ad dandum coilecta» [«Хай не буде твоя рука простягнута для одержання і стримана при даванні» ⁵.].

То ж чи пристало нам простягати руку до короля, щоб брати, і ховати її, щоб давати? А чи не буде це явним тиранством або шляхом до нього? Євангелік. Не короля свого, доброго і щедрого пана, звинувачуймо в тому, але себе, бо ми, наполягаючи на екзекуції, не знали, чого ми хочеми. І пильнуй, Господи Боже, того, аби екзекуцією ми не призвели до розладу й розчленування Польської корони.

До цього все йдеться. Та і пруси про те засвідчують, коли своєму свідченню такого змісту надають: «Quicquid erit in contrarium actum, id hostiliter erit actum» [«Будь-яка дія, вчинена проти, буде ворожою дією».]. Наші руські посли теж, як ми вже у Вишні повідали, на те брання не дали дозволу. Через нього купка гірських людей проти нас множиться, (зростають) погрози і відмови, які шкодять єдності Польської держави.

Папіст . Така ото твоя нерозважна рада, за якою іде незгода. Перш ніж мав нам радити, мусив би спочатку знати, що значить слово «екзекуція». А потім, що це за справа така? І нарешті, як приступати до неї? І тільки після з'ясування цих питань треба було нам просити короля саме про таку екзекуцію, а не про іншу, яка для всіх нас однаковою була б і корисною. Але все це ми, занехаявши, вперто домагалися від короля незнайомої екзекуції, втручалися на сеймі у справи держави і нікчемними питаннями завантажували сейми. І зводили їх нанівець, внаслідок чого польська корона без суду й оборони залишалася і була відкрита для всякого недруга з великою шкодою для держави і з ганьбою для польського народу. А що залишалось робити королеві, панові нашому? Хіба що заспокоювати нас тією скнарістю, а перед тим ніколи не чуваним у Польщі бранням. Це тому, певно, що набрид нам своїм щедрим і справді королівським роздаванням.

Погортай польські хроніки від обкладинки до обкладинки. Не знайдеш у них, аби якийсь польський король проводив у Польщі таку екзекуцію; який би (давши від свого імені привілеї і печаткою їх підтвердивши) щось у когось брав усупереч слову й волі королівській. Господи Боже, не вибачай тим людям, котрі пана нашого доброчинного до того спонукають і так, як серед нинішніх людей, так і серед нащадків, славлять його більше щедротливої його вдачі. Але радий би знати, що на сеймі говориться і про те, коли король забирає все, що добре чи зле поміж нас роздав; та й чи буде тій екзекуції кінець? І чи задовольниться тим бранням Польська корона? Чи не існує між нами в Польщі ще яка причина для незгоди, яка завдяки екзекуції могла б з Польщі бути викорінена, якщо хочемо в мирі й спокої згідно з правом під одним королем у Польщі жити?

Євангелік . Але не сподівайся на мир у Польщі, а пильнуй, аби король не забрав не тільки те, що нам роздав, а й те, що кожен з нас від часів Леха, старого Хорвата, в Польщі має. Бо він тим бранням ніколи не заспокоїть Польщу. Ми є людьми роз'єднаними, бо між нами нема жодної єдності. Нарешті, навіть Бога в Польщі єдиного не маємо, бо по-різному про нього міркуємо і неоднаково в нього віримо. А де відмінність у вірі, там ні любові, ні єдності жодної не може бути між людьми.

Тим паче виділяємо коронні стани, коронні привілеї, — немов горох од віки у решеті відбираємо. Королівською присягою нехтуємо й про це відверто говоримо. Священика в Польщі мати не хочемо й про привілеї священства нічого не знаємо. Одне, королю, треба тримати у своїй присязі, а інше — не тримати. Як духовні обдурили простих вояків, предків наших, про те я нині у Варшаві вже досить наслухався.

Папіст . Тоді там екзекуції ще нема. Бо якби вона у Варшаві була, то дякуючи тій правдивій екзекуції, все б там налагодилося. Бо правдива королівська екзекуція з різних людей повинна зробити людей одної віри, одної думки, нарешті, однієї мови. А цього ніяк не можна досягти, якщо люди при верховенстві священика, при єдиному королеві у державі не є одної віри й одного права. Минулого року в Журовіцах, — якщо пам'ятаєш день святого Мартина і жирну гуску в домі Оріховського, — ми багато говорили про екзекуцію.

Євангелік. Буду пам'ятати ту гуску до смерті, бо під час бесіди розійшовся зі сварливим євангелієм, у якому, немов у якійсь Пандорі, містяться всілякі скорботи, клопоти, мерзоти, а також духовні й тілесні вади людини. Я лишив його дияволу і повернувся до нашого давнього й поштивого Євангелія і з'єднався з ним, щиро вибачившись при цьому. Тепер волію, щоб мене звали християнином того давнього Євангелія, а не нового євангелія.

Але, щоб ти знав, якої ласки зажив Оріховський у людей завдяки нашій журовській розмові у Варшаві на сеймі, я не радив би йому до смерті писати жодних «Діалогів».

Папіст . Доти тебе євангеліком звати будемо, доки не відучимо. Але що стосується журовської розмови, то невже вона й на сейм у Варшаву потрапила?

Євангелік. Її повно всюди, бо в Кракові другий раз видруковано, картинкою приоздоблено, ще й «Квінкунксом» названо.

Папіст. Що то значить?

Євангелік. Яй сам того слова не розумію.

Папіст. Важко здогадатись, але ось його тато немов lupus in fabulis [«Вовк у байці» ⁶.], його й запитаємо.

Оріховський. І то добре. Але привітайте, панове мазури. Чого ж так хутко з Варшави поспішаєте додому?

Євангелік. Добре життя мене вигнало звідти. Бодай туди вдруге не їздити, ані бувати на тих сеймах.

Хіба там відпочинеш або доб'єшся справедливості, за якою їдеш? Утративши решту того, чого сусід не взяв, плачучи й нарікаючи і Бога, зрештою, проклинаючи, з сейму додому голий їдеш. А те, що горя натерпівся, що за прокуратором набігався, що асесорам, референдарям і двірцевим їх накланявся, то не рахується.

Оріховський. Я теж знаю, що сейми вміють, тому також помирився з усіма своїми сусідами. Волів миритися вдома, на половину згодившись, аніж, позиваючись на сеймі, все втратити. Далися взнаки мені ті сейми, коли займався селом Чарнежолни над Вєлюнєм ⁷. Як мені ті Жолни немов з рук випали, запитайте в мого прокуратора: він вам добре про те розповість. Даремно ми захоплюємося сеймовими судами, з яких нічого не виносимо додому, хіба що лімітації і порожні торби, тобто злидні з неволею.

Євангелік. Я також знехтував сеймовим правом, пішов на компроміс із своїм сусідом і поклався в усьому на панів Яна і Якуба Гербортів з Фульштина, що Мешинецькі — шляхетні люди. То ж нехай за їх декретом, в ім'я Боже, чи «ес», чи «зеc» буде, я визнаю правильним.

Оріховський. Не зневіришся ніколи в жодному з Гербортів: хіба не бачиш, як ці люди мир і злагоду між нами в Перемишлянській землі множать і чому Яна Герборта, каштеляна любачовського, старшого їх брата, медіатором Перемишлянської землі звемо? І справедливо йому той титул даємо, бо його рідним братом є та людина, яка полюбляє правду, віру, справедливість і мир  ⁸. Але даймо спокій законам. Хочу від тебе почути, що доброго можеш про той сейм нам розповісти.

Євангелік. Не знаю, що вам розповісти, хіба те, що саме на Варшавському сеймі намазали (колеса) й дишло (воза-держави) до явного упадку спрямували.

Оріховський. Не дай того, Господи Боже.

Євангелік. Я не знаю, повір, на що маємо сподіватися, якщо титул у Польщі декретом Варшавського сейму ослаблюється, а печатку королівською рукою і рукою канцлера, нарешті, і скелею, на якій Польська держава тримається, Pollicemur verbo nostro regio [«Ми самі прирікаємо словом нашим королівським».]. Особливо ж, якщо негідник і порядний, доблесний і нікчемний, добрий і злий одному сеймовому декрету підлягають і завдяки варшавській екзекуції рівними будуть у Польщі.

Оріховський. Ото така вона люба екзекуція, якою нам так довго набридали?

Євангелік. Іншої там не згадують, її вже почато, і не знаю, чи не буде припинена, бо хникання і плачу на ній досить.

Оріховський. А отаке де ми поділи: «Quaerite primum Regnum Dei et iustitiam Eius, et haec omnia adiitientur vobis?» [«Шукайте найперше Царство Боже й правду Його, а все це вам додасться»] Хіба це там не важить?

Євангелік. Виявляється, що ні.

Оріховський. Коли вже ми не почали від того, що є в тій справі першим, тоді чи не спізнаємо, що є в ньому найгіршого. Від припічка скачемо і наосліп до тієї екзекуції ідемо, нарешті, повз її першість, догоджаючи. І так само чинимо, як той, хто хоче бути у Варшаві, не їдучи з Перемишля через Ярослав, у Сандомир, у Радом до Варшави.

Першістю і початком правдивої екзекуції є королівська присяга. А серединою тої екзекуції є вівтар, священик, король. А кінцем її є справедливість і громадянський мир. І не може той кінець нізвідки в Польщі взятись, як лише з того початку через середину. А коли вже ми той початок покинули і середину переступили, не сподіваймося від тої екзекуції справедливості, ані миру. Розмиру й незгоди швидкої з Варшави дочекаємося, вдома сидячи. Але і там серед послів нема жодного, хто б, знехтувавши тою відворотною екзекуцією, до правдивої екзекуції не показав пальцем простої дороги, як то кажуть, своїм колегам?

А особливо, що не з тираном свавільним, а з королем присягнулим, відтак побожним і щедрим паном

своїм, про екзекуцію говоримо. Вказавши в статуті про присягу короля, ми завдяки згаданому королівському обов'язку легко бачимо на прикладі його присяги правдиву екзекуцію.

Євангелік. А про те, що серед послів не було тямущих людей, про те хай ніхто не гадає ані розповідає. В посольському колі багато розумних, освічених і знаннями збагачених людей.

Одного не можу збагнути, як до того кола проникла пані Практика, котра нам у Польщі все псує. Вона нашу державу обертає в свою власність; вона, з ласки держави гордими словами хвалячись, з сокирою на супротивника йде, йому неправду, невіру і несправедливість задає; нарешті, кличе його недругом громадянської вольності та своєї братії, сама, будучи отруйним недругом громадянської вольності і братії своєї, (виступає) під личиною вселюбові й зичливості. Також завдяки іншим, хоча мудрим і теж досвідченим, але почасти простим, почасти несміливим послам та пані уникає будь-якої варти.

Quare? Quia filii saeculi huius prudentiores sunt filiis lucis in generatipne sua [«Бо сини цього світу в своєму поколінні мудріші, аніж сини світла» ¹⁰.]. І легко тих filios saeculi [«Синів віку»] пізнаєш, якщо добре до них придивишся. Славний Арістофан, комедіограф старого віку у греків, говорячи про людей, які по-іншому піднятися в державі не можуть, як тільки збуривши державу, каже, що вони, збурюючи державу, чинять у державі задля користі так само, як чинять ті, котрі, в ковбані воду збовтуючи, вугрів ловлять ¹¹. Бо як важко голодній качці у прозорій воді зловити хитрого і прудкого вугра, так само важко бундючним людям і до доброго майна хтивим гідну посаду зайняти, коли спокій у державі.

Як поглянемо довкола й придивимося добре до людей, побачимо напевно, що ми на кожному польському сеймі нічого іншого не чинимо, як на практиці ловимо вугрів. По смерті короля Сигізмунда то вже дев'ятий польський сейм, що нині у Варшаві проходить. Кожний з тих сеймів свою власну проблему розглядав, і жодна не була спокійною і кінця свого не мала.

Бо для власної чиєїсь, а не для громадянської користі проблеми ті поставлені були людиною, яка, підбурюючи і справи змішуючи, так сама собі казала: «Та проблема користі мені не принесла на минулому сеймі. Так само не принесе і ця проблема на нинішньому. Тому буду так довго воду каламутити, аж доки не спіймаю свого вугра. Братію свою буду боронити, побору не дозволю, землю Руську москві і татарам відкрию, і не раніше волати перестану, аж коли (як голодний пес) шмат якийсь не схоплю. Нарешті, до того сейм доведу з моїм гуртом, щоб завдяки екзекуції короля збагачуючи, й собі допомогти, якщо не цього, то іншого домогтися, тобто: аби з того було взято, а мені за те збурювання віддано». Ось яка та практика, любий пане, яка на кожному сеймі в Польщі ловить вугрів. І ця нинішня екзекуція нічим іншим не є, як ковбанею якоюсь, де в одних відбирають, іншим давати будуть.

Оглянувшись після того сейму, побачите: рідко хто піде з того сейму по його закінченню голим додому. А ті наші любі простаки, обгавкані і затюкані, так додому повертаються і повернуться, як школярики звикли повертатися з якоїсь вистави комедійної чи трагедійної: нічого з тої вистави, яку дивилися, не пам'ятаючи, лише повторювали сказане в кінці: «Valete, plaudite, acta iam est fabuła» [«Бувайте здорові, аплодуйте, вистава вже скінчилася»]. Так само й наші предки деякі, повернувшись до нас, нічого більше не пам'ятали, ані розповідали, лише казали, що сейм закінчився. Але як проходив сейм або чому не те нам із сейму приносять, по що ми їх посилали, відповісти не могли. А все діється тому, що вони не набули, як інші, тої хитрої практики, яка дурить простих людей, зле за добре, шкоду за користь видаючи і на свій млин, як старі кажуть, усю воду спрямовує. Хто чого не візьме, потім верещить, а якщо візьме, то мовчить і сеймові «Боже помагай!» говорить. Звідти, а не звідкись-інде занепад на Польську державу насувається, який, певно, при тій практиці нас не мине.

Оріховський. Не можуть люди нахвалитися тими венеційцями, у яких закон забороняє венеційським послам брати щось від того пана, до якого послані. А хто проти того закону вчинив, оголошувався безчесним і з Венеціанської держави на вічні часи виганявся. Гермолай Барбарус, людина у Венеції домом велика і наукою славна, будучи в Римі послом, прийняв архієпископство від папи. За це був вигнаний і вигнанцем у чужій землі помер. Не могли йому допомогти на суді в суворих венетів ані слава дому, ані велич розуму, ані заступництво цісарське, ані папське: безчесністю мусив платити за свій вчинок перед Венеціанською республікою. Не може ні правди, ані віри бути в тій людині, яка, дораджуючи або займаючи якусь посаду в державі, чекає якихось подарунків. Дай Боже, аби і ми, поляки, в тому наслідували мудрих венеціанців; аби кожен посол, котрий з подарунком і зі шкодою для держави до повіту повертався, був би караний тою венеціанською покарою. Бо хіба ж то не жорстока річ чинити від імені всієї держави те, що шкодить державі? Або коли, шкодячи суспільству, посол собі власний набуток зажив? Це стільки про екзекуцію, яка явно для всієї корони шкідлива, але декому таємно корисна, про що потім сама справа покаже. Що вже про тих казати, хто тою практикою духовний стан до основи зводить і для власної вигоди Польську державу до явного занепаду веде? Кричить посол на сеймі: «Не хочу священика в Польщі!» А чому не хочеш, любий, добрий пане? Тому що не хочу мати в Польщі ще одного пана.

Вірю не його словам, а в те, що церкви поправ, скарби церковні пограбував, пожертвування церковні присвоїв, десятини церковні відняв, священиків вигнав, війну Божій Церкві оголосив, віру християнську порушив, а турецьку прийняв, блюзнірством зганьбив Польську корону, чварами її наповнив для своєї користі, аби серед чварів у Польщі те здобути, чого під час миру досягти не зміг. Єпископа не хочеш мати тому, щоб не мати жодного судді-урядовця над собою, коли церкви грабуватимеш і невіру виявляти будеш. А якщо хочеш, щоб я повірив, що за духовних піклуєшся і за добробут громадянський печешся, поверни все, що з церкви взяв. Відбудуй вівтарі, які зруйнував; поверни церквам священиків, яких вигнав. Вручи десятини й подання церквам, які мали; визнай за архієпископами права й привілеї коронні, яких позбавив. А коли те зробиш, я зразу повірю, що ти на сеймі проти духовних виступаєш; задля громадського пожитку печешся, а не для свого власного від імені братії своєї виступаєш. А доки того не вчиниш, хоч би й волав і репетував, то я говорити буду, що ти на сеймі в ковбані вугрів ловиш, і хоч би на мене найбільше гнівався, я скаржитись на тебе як на посла буду, бо через тебе разом з Польщею гину на тих сеймах, які предки наші в Польщі встановили для збереження і для розмноження вольності громадянської.

Тепер ці сейми ведуть нас до неволі і до певного занепаду через людей, які in hypocrisi loquentur mendacium [«В лицемірстві брехню говорять»], які, волаючи: «Держава! Держава!», псують державу, а своє власне підносять дивним фортелем і практикою. Хіба ж так не є? Universitas [«Суспільство»] польське посилає своїх послів на сейм, до свого короля за справедливістю, за обороною, за миром.

А дехто, занехаявши те, за чим ми їх послали, іменем всієї Польської держави встановлює нову віру, нищить духовний стан. Короля мати хочуть, а священика, коронатора королівського, мати у Польщі не хочуть. А все те (як уже казав) чинять universitatis Polonicae nomine [«Іменем польського суспільства»]. То є справді брехливе і явне посольство. Інакше не можна його назвати. Бо польське universitas, в якому містяться universaliter universi et singulariter singuli [«Всі повсюдно і кожний зокрема»], старі й молоді, кмети, міщани, рільники, пани, король і його коронатор, священик. Ніхто не хоче іншої віри, крім тої, яка у Польщі прийнята була 600 років тому з Риму, за часів Мєшка, монарха польського. Короля теж universitas польське іншого не хоче, ані інакшого, а лише таку людину, яку вільно обрала шляхта, а правлячий гнєзненський архієпископ рукою своєю правно коронує згідно з правами, привілеями і звичаями давніми держави Польської. Натомість усупереч одностайній волі всього польського народу вискакують кілька осіб з послів і заявляють на сеймі перед королем і перед його маєстатом від імені буцімто всього польського народу те, чого польський народ не хоче і чим бридить, і що проклинає, і що за свій занепад уважає. І невже така зухвала відвага не варта венеціанської кари?

Євангелік. Але ж те доручається послам на повітових сеймиках.

Оріховський. Знаємо, що вміють сеймики, на яких дужий слабкого, відважний мудрого легко на свій бік перетягують, на свою користь сеймиком керуючи. Проте на сеймиках не можна чинити того, що на вальному сеймі ніяк не може бути розглянено. [Наприклад], на сеймиках королівська пропозиція не розглядається і розглядатися не може. Хіба ми вже з'їхали настільки з глузду, щоб на вальному сеймі чекати від польського короля, аби він став радитися з нами про те, чи має бути королівство в Польщі королівством, король королем, а священик священиком? Nam haec sunt principia Regni Poloniae, de quibus nullo modo neque dubitandum, neque disputandum est [«Бо це є основами Польської держави, стосовно яких жодним способом ні сумніватись не варто, ні дискутувати не треба»]. А якщо про ті речі на вальному сеймі, без сумніву, не йтиметься, тоді і на сеймиках наших проти тих речей не годиться нам артикулів давати.Також послам нашим не гоже на вальному сеймі щось протилежне щодо тих ґрунтовних речей мовити, тобто від імені всієї Польської корони виступати, проти держави, короля і священика, бо на тих речах вся Польська держава стоїть.

Каже Арістотель: «In Торісік Qui dicit non esse honorandos parentes filio, non argumento reffelendus est, sed poena. Quare? Quia de principiis dubitat et contra principia disputat» [в «Топіках»: «Хто каже синові, що не треба шанувати батьків, того не аргументами треба переконувати, а карою. Чому? Тому що сумнівається в засадах і проти засад виступає» ¹².]. Так і ти, после, який на сеймі волаєш й іменем усієї Польської держави доводиш, кажучи: «Короля хочемо мати, а священика мати не хочемо; таке нам брати наші доручили!» За таке твоє посольство, супротивне братії твоїй і станові Польської держави, не відповіді королівської ти вартий, а кари. А чому? Тому, що contra principia Regni disputas, quibus stantibus stat Polonia: haec si ruunt, ruit alto a culmine Polonia [«Проти засад держави ти дискутуєш, на яких стоїть Польща: якщо вони рушаться, рушиться загалом од гори і Польща» ¹³.]. Якщо вона не буде мати священика, не буде мати, певно, й короля; і швидше світ без сонця світом бути може, аніж Польща без священика може бути королівством.

А коли ти до того ведеш, щоб Польща без священика залишилася, хіба не те саме чиниш, щоб Польща без короля зосталась і щоб королівством не була? Цього брати твої, тобто universitas польське, не хочуть і нічого того ніколи не доручали. Виступай же тоді, после, здійснюючи такі посольства свої не від мене, тобто universitatis Polonicae nomine [«Іменем польського суспільства»], а виступай як заколотник і член своєї партії, яка гідна за те одної klózy разом з тобою.

Венеціанська історія розповідає, що за одні тільки слова: «Аби лиш Венеція згуртованою була!» венеціанці скарали свого князя на площі перед св. Марком ¹⁴. А якої я кари був би вартий у свого справедливо грізного короля, якби перед королем сказав: «О прекрасна Польща, якби не мала священика!» Бо в тих словах водночас і таке сказав: «О щаслива Польща, аби не мала короля і королівством не була!»

Євангелік. Що колись у Венеції діялося, того не знаю, але що на минулому сеймі в Пьотркові діялося, то вам розповім, бо був там присутній, коли духовна юрисдикція сеймовим декретом так була скасована, аби староста не виконував ремісії духовної із свого уряду.

Архієпископ і єпископ кілька днів через це в раді не були. Тоді саме один з послів, у раді перед королем стоячи, голосно так сказав: «Яка красива польська рада без строкатої ради!» (йшлося про єпископа) ¹⁵.

Оріховський. А що ж король на те?

Євангелік. Ані слова.

Оріховський. Діво Маріє!

Папіcт. Не побивайся! Господь Бог не забуде своєї кривди: помститься занепадом королівської юрисдикції незабаром у Польщі.

Translatio enim sacerdotio, transfertur et lex [«Коли-бо священство змінюється, то при потребі буває зміна й закону» ¹⁶.], каже апостол. Що ж після цього любі наші священики вчинили?

Оріховський. Сплять: Quae sua sunt, quaerunt, non quae sunt Jesu Christi [«Усі-бо шукають свого, а не Христового Ісусового» ¹⁷.].

Євангелік. Бачив я, що король пожалкував з того, але заяву про відрив свіцького стану од духовного король вислухав мовчки, хоч його те дуже турбувало.

Оріховський. Знаю, що про короля нашого можна з певністю мовити таке: «Erat autem Moyses vir mitissimus, super omnes homines, qui morabantur in terra» [«А той муж, Мойсей, був найлагідніший за всяку людину, що на поверхні землі» ¹⁸.].

Не може бути жодного короля шляхетнішого, добрішого й терпеливішого, як наш король, правдиво милостивий до нас. Але я не знаю, чи пристойно терпіти королеві те, що суперечить його королівському маєстату. Стерпів євреїв Господь Христос, коли йому сказали: «Nonne bene dicimus nos, quia Samaritanus es Tu?» [«Чи ж не добре ми кажемо, що Ти самаритянин?» ¹⁹.] Але такого їм не стерпів: «Daemonium habes» [«Демона маєш» ²⁰.].

А чому? Тому, що перше не стосувалося його маєстату, ані священицького, ані королівського. І взагалі, хоч злою думкою, а, проте, правдивою мовою Господа нашого самаритянином (це слово від сторожа у євреїв вийшло) злі ті люди нарекли.

Але те друге: «Daemonium habes», що маєстату його стосується, на те Господь наш відповідав: «Ego Daemonium non habeo, sed honorifico Patrem meum; vos autem inhonorastis me» etc [«Не маю Я демона, та шаную свого Отця, ви ж мене зневажаєте» тощо ²¹].

Наука королям дана, аби вони доти терпеливо вислуховували, доки чиясь мова не торкалася, словами дуже ображали, король того терпіти не мав би. Але таких самих ляпасів і на обличчі священицькому король терпіти не повинен, бо швидко, повір, маєстат королівський буде знищений у Польщі.

Nam dedecus filii pater sine honore [«Батько зганьблений, якщо син без честі» ²²]. Архієпископ pater, якого filius є польський король. Не наміряється ніхто ніколи при синові на батька, перш ніж погордує сином. Я говорю так, як належить говорити шляхетному полякові й вірному підлеглому польського короля, не застерігаючи короля, пана свого, ні від кого. Я нікого не називаю поіменно, тільки застерігаю всіх, а зокрема послів наших земельних: хай Бог справді так дасть, і дуже прошу всіх ради Господа Бога, аби вугрів у ковбані держави ловити на сеймах перестали, бо замість вугра піймаємо в тій ковбані лютого василіска посполитого, який одним своїм поглядом Польську державу вмить заразить. А той василіск буде ні чим іншим, як або мечем домашнім, або недругом зі сторони, який уже зі всіх боків обступив нас, готовий до нападу.

Євангелік. Радий був би, аби те, що тут мовиш, сказав сам гуртові послів, а також щоб твої «Діалоги» стали доступні послам.

Оріховський. Якби до того дійшло, виступив би у Варшаві перед послами з тим, про що тут мовлю перед вами у Перемишлі.

Але щоб не думав, що сумніваюся у правдивості цього, я запишу все, про що тут мовив, і пошлю до рук пана Миколая Сєницького, посольського маршалка на Варшавському сеймі, і не сумніваюся (знаючи його цноту і віру), що він оголосить послам і всім іншим, кому знати належить, не задля моєї мізерної і нікчемної особи, але для наймилішої Вітчизни нашої, яка на очах гине через ту пані практику, pro qua quis bonus dubitet mortem oppetere? [«За яку хто ж добрий засумнівається смерть прийняти» ²³.]

Папіст. Тобі нема чого ховатися, бо то жива правда, про що тут кажеш. Якби ти затаїв це у своїй халупі і щось інше учинив, то це було б все одно, що veritatem Dei detineres in mendacio [«Правду Божу заховав би у брехні»], як Господь Бог суворо каже.

Оріховський. Не затаю, повір. Ти згадав тут мої «Діалоги»: чи щось там про них чув?

Євангелік. Не бувало у Варшаві жодної бесіди, де вони б не згадувалися. Люди радо їх читають, але про себе на них гніваються.

Оріховський. Що за причина того гніву є в моїх «Діалогах»? Якщо знаєш, повідай, прошу.

Євангелік. Я глибоко про те говорити не буду, бо знаю тільки, що безтурботним своїм писанням ти послів на Варшавському сеймі розгнівав, священика, придворних, нарешті, короля і цісаря. Нікого там не пропустив, звідси маєш велику зненависть від людей.

Оріховський. Отож я не чорнилом, але вогнем, за вашими словами, ті «Діалоги» писав, коли вони пожежею, як розповідаєш, досягли королів і цісарів.

Папіcт. Не вогонь у тих «Діалогах», а справжня й щира правда, яка завжди світові буває неприємна. Читав мудрого й вченого листа від кардинала Гозія з Триденту до тебе, в якому він, людина великої науки, хвалить твої «Химеру» і «Діалоги». Також Кромер з двору цісарського пише до тебе, що також їх бачив. Але ці обидва високого і теж вправного розуму люди в тому погоджуються, що відважнішого за тебе письменника в цьому віці знайти важко, бо на справу саму тільки оком приміряючи, так на ній всю думку й перо своє зосереджуєш, що ні на який стан людини не зважаєш і не дбаєш, як усе те, про що пишеш, буде сприйняте. А тому не дивуйся і не лякайся, якщо твоє писання у людей odium parit [«Викликає зненависть»], а зокрема коли бачиш, що тебе першого в лицарському стані на те Господь Бог серед нас у Русі розбудив, щоб аргументи підібрав особисто. Вони хоча й потрібні (чого ніхто інший зробити не може) і державі Польській корисні, а проте дуже гострі й для людей прикрі. Продовжуй же те, до чого покликаний і що почав, в ім'я Боже, пристосовуючи перо своє до добра своєї Вітчизни, яка марно гине не через щось інше, а лише тому, що жоден з нас своїм становищем не задовольняється: мирянин хоче бути священиком, посол — сенатором, сенатор — королем, король — священиком, священик — Богом. Ти як простий землянин усіх нас шпетиш, не дивуйся, що заздрісні люди тобі теж кажуть: «Quis est hic?» [«Хто він є?» ²⁴] Звідки взявся? А чи не занадто? Бо хто до тебе смів у Польщі не лише говорити або писати, а й думати про те, що гнєзненський архієпископ так вищим над королем польським є, як Бог над архієпископом? І довів те в «Химері», якою Францішка Штанкара, архієретика, вигнав геть з Перемишлянського краю в ліси і бори до Жохова і рота тому блюзнірові на віки «Химерою» своєю закрив.

Він після видання «Химери» так замовк, що про нього вже нічого й не чути. Так само й в опублікованих «Діалогах» теж пропорційно короля, архієпископа й Бога ретельно виставив перед очима всієї Польської корони. Ті аргументи (Браття любі) для наших любих мирян польських прикрі й непотрібні.

Парадокси такої пропорції є у простих людей, і не від одного я чув, хто з великим оскарженням звинувачував тебе, ніби ти принизив польського короля, показавши його нижчим за архієпископа як у «Химері», так і в «Діалогах». Насправді нема і бути не може жодного приниження там, де хтось когось згідно з його покликанням на властиве тому місце садовить. Не ти, а Бог хоче, щоб найвищий священик у нас був rех regum et dominus dominantium [«Королем королів і паном над пануючими»].

Чи може в Польщі добре бути, коли stultus non intelłiget et insipiens non cognoscet haec [«Дурень не розуміє, а нерозумний цього не знає» ²⁵.]. Тому не сподівайся, доки живемо, так само як інші достойні та вчені люди у Польщі, іншої за свою працю платні, окрім осуду й гніву.

Господь Бог сам ласкою своєю платити тобі буде in illo die [«В той день ²⁶. Алозія до останнього, судного дня світу».], а нащадки по твоїй смерті за послуги державі (які чиниш) вдячно згадуватимуть, дасть Бог, тебе і спадкоємців твоїх. Не втомлюйся лише писати і не лежи на книгах так, як дракон лежить на скарбах, з яких нікому пожитку нема ніякого. Так само й ти високих і знаменитих знань, якими перший у Русі спокусився і в яких з дитинства аж до тих часів завжди пильно кохався, не втрачай марнуванням у Журовицях. І бездіяльністю не закопуй їх у себе вдома, а їх плід на світ видавай для слави Бога, для слави Польської держави і для пожитку держави, пам'ятаючи, що Fontis signati et thesauri defossi nullus usus [«Із зашумленого джерела і заритого скарбу нема користі»].

Оріховський. Дякую, що мене втішаєш. Але ж не можна, коли ми того плуга обома руками статечно схопили, не оглядаючись назад, а лише поганяти до кінця, закликаючи Господа Бога на допомогу, qui dat velle et perdicere [«Який дає (право) хотіти і діяти» ²⁷.]. Прошу також, скажіть, що такого в наших «Діалогах» є, що б могло когось справді образити? Якщо у чомусь заблукав, то не посоромлюсь визнати це перед людьми.

Папіcт. Не мене про те питай, а того питай, який нині з Варшави прямує.

Євангелік. Розкажу, що чув: перший «Діалог» образив послів, тому що в ньому розповідаєш, що посли, говорячи про екзекуцію, не знають, що таке екзекуція.

Другий «Діалог» принизив, буцімто, короля, бо йому відведене місце в державі опісля священика. А третій «Діалог» дуже образив мало не весь сейм, у якому ти закликаєш короля до того, щоб він боронив вівтар від єретиків Ягеллоновим привілеєм і строгим каптуром наших предків. Четвертий «Діалог» образив архієпископа, а отже, й єпископів, тому що явно назвав їх німотою. П'ятий «Діалог» образив короля тим, що став прислужником гнєзненського архієпископа в своїй державі. Шостий «Діалог» зажив, одначе, прихильності у двору тим, зокрема, що двірцевих прирівняв до красивих панянок, які у кімнаті фрейліни королівського палацу перебувають. Про сьомий «Діалог» мало що чув від людей. Схоже, що гніваються на перші, а тих останніх не читали. Оце все, що можу сказати.

Оріховський. Тепер, нарешті, бачу, що мудрі правду говорили: найганебніші ті люди, які особливе щось про великі справи пишуть.

Звідси заздрість, звідси ненависть за ними ходить. Міг би особисто для вас пригадати славних і святих людей, яким я ні в чому не рівня і яких заздрість з наклепом завжди щипала. Але, опустивши те, розповім, що писав про вас у кожному «Діалогу», а передусім почну від першого «Діалогу». Тільки прошу вас, аби ласкаво слухали. А якщо, видаючи ці «Діалоги», відступлю від розмови, яку мали зі мною у Журовицях у день святого Мартина минулого року, або якщо я без поважної причини щось у якомусь «Діалозі» ганитиму, самі тоді мене тут засудіть, а я згідно з вашою претензією винагороджу ображеного.

Папіст. Радо послухаємо тебе і дякуємо, що сам на себе не покладаєшся, а на люди видаєш.

Оріховський. Були в Журовицях на день святого Мартина вдячними в мене гостями, де зле відгукувалися про пьотрковський сейм, який щойно відбувся.

Називали його прокляттям Божим і сподівалися, що з нього нічого не вийде з двох причин: за першою — що разом з нами блюзнірами Бога в Польщі не визнаєш, а за другою — що повно ненависті й розладу внутрішнього в Польщі між нами. І ця ненависть нас, як Содом і Гомору, засліпила в Польщі так, що до дверей доброї ради потрапити ні на жодному сеймі жодною мірою не можемо. Тому, також волаючи про екзекуцію, не знаємо, що вона являє собою. І справедливо, що саме звідси почалася була та наша журовська розмова?

Євангелік. Саме так.

Оріховський. І хіба неправда все те, про що говорили? Якби знали, що таке правдива екзекуція, і аби з нами був Бог, закінчили б її, певно, ще на минулому сеймі в Пьотркові. А позаяк ми її не знали і Бог полишив нас, тому з екзекуцією, немов з незнайомою людиною, в-Пьотркові поводились і, цілих півроку там стосовно екзекуції радячись, нічого не вирішивши, роз'їхалися безрезультатно. Зовсім так, як дрібні рільники кажуть: «їхавши без грошей на базар, приїхали без солі додому назад». Завдяки цьому ми досягли такої користі, що, сварячись навколо незнайомої екзекуції, Полоцьк втратили і своєю незгодою відкрили ворота московському (цареві) до всієї Руської землі. Тоді eventus rei docuit [«Кінець справи навчив»], що і ви правдиво говорили в тій нашій розмові журовській, і я теж правду писав у своїх «Діалогах», що той сейм пьотрковський нам на шкоду обернеться. А що ж тоді в тих «Діалогах» людей ображає? Адже явно бачите, що все обіцяне нами у першому «Діалозі» людям насправді є прихованою думкою Божою.

Євангелік. Людей ображає те, що в першому «Діалозі» коронних послів назвав невігласами, які є простаками, котрі, сперечаючись про екзекуцію, не знають, що таке екзекуція. І що божевільному лише притаманно сперечатись про те, чого не знає і не відає. Щоправда, потураючи людям, можна було не все, що в тій нашій розмові торкалося, згадувати у «Діалозі» або давати до друку.

Оріховський. Любі братове, кожний порядний твір має свій певний шлях, який іде a determinatis principiis per determinata media ad determinatas conclusiones. [«Від усталених засад через детерміновані засоби до детермінованих висновків»]. Мусиш починати в пристойному творі все від початку, якщо хочеш порядними засобами прийти до певного кінця. А так з нашої журовської розмови (виходить), що «Діалоги» писані про екзекуцію, мусив спочатку зганити облудною екзекуцією, перш ніж приступити до правдивої екзекуції. Бо того потребувала ipsa ars et ratio scribendi [«Само мистецтво і теорія писання»], яка вимагає, щоб спочатку відхилив протилежну, а вже потім, щоб свою ставив.

Посполиті пояснюють, що екзекуція є правом брати те, що комусь понад право дано. А я скажу: хто так твердить, той не знає, що таке справжня екзекуція, бо брання або давання не є основою Польської держави, а є якимись його винятками, які приходять і відходять, не призводячи до упадку коронного. Справжня екзекуція схильну до занепаду державу підтримує, права на грунти береже, а також привілеї, королем польським нам під присягою дані, стереже. А оскільки наші посли про таку екзекуцію на сеймах не згадують і про неї не нагадують королеві, тому вони також про екзекуцію волають nesciunt, quae loquuntur et de quibus affirmant [«Не розуміли ні того, що говорять, ні про що запевняють» ²⁸].

Сміливо про них я з апостолом Павлом нині перед вами говорю. Не мала то справа, любі панове, про екзекуцію, тобто про короля і про державу, говорити.

І не Оріховського розуму, простого й вітчизняного земляка, вся мудрість якого є плуг, дружина, віл ²⁹. Донизу Оріховський дивиться, а правдива екзекуція горою ходить. Не менш як соколом треба бути, щоб її відчути. Добре влаштована держава є картиною Царства Божого. І якого ж чистого ока треба тому, хто хотів би Царство Боже добре спізнати, nam beati mundo corde, quondam ipsi Deum videbunt [«Блаженні чисті серцем, бо вони будуть бачити Бога» ³⁰.].

Так само з ласки Бога треба мати гостре око й всілякими науками освіченому бути тому, хто хоче пізнати, чим король, чим держава Польська, чим екзекуція його є. Повір, що такого ока ні за картами під вікою, ані за плугом на ниві, ані з митом у торгівлі не набудеш. Мусиш думкою линути до Риму, до Афін, до Єрусалима і де-інде по світі шукати. В Журовицях його, напевне, не знайдеш.

Євангелік. А як же ти, в Журовицях сидячи, в «Химері» про короля нашого і його обов'язки королівські писав і щось подібне і в «Діалогах» повторив?

Оріховський. Правду від мене почуєш. І клюзи був би гідний, немов скажений, якби сказав, що я «Химеру» або «Діалоги» в Журовицях знайшов.

Знайшов я все те в Атенах і, якщо хочеш знати, у кого, то розкажу.

Євангелік. Дуже радо послухаю правду про це, бо не нашого краю той звір, заморська в нього шерсть і постава.

Оріховський. Добре бачиш. Але щоб словами тебе довго не бавити, раджу читати Діонисія Ареопагіта, наслідувача святого Павла з Атен, in libro «De divinis' nominibus» [у книзі «Про божественні імена»], який такими словами характеризує християнського короля: «Rex est, per quem alii, quisque in ordine et gradu suo, munera Dei varia participant. Quorum multiplicem varieta tem rex, quatenus omnia providet, in se uno colligit» [«Королем є той, через якого інші — кожен згідно зі своїм станом і порядком — різні дари Богові приносять. Король численну різноманітність (справ) у собі одному збирає і про все турбується» ³¹.]. Тобто король є найвищою основою, через яку Господь Бог різні дари люду своєму у королівстві роздає. І ті різні дари король, який усім опікається, в собі одному має. Отож, на тому вченні того святого грека з Афін «Химера» наша, а потім і «Діалоги» побудовані — не на журовському, отже, грунті. Отож якщо хочеш, после, про екзекуцію говорити, дивись на її кінець (там сказано), для чого вона складена.

А якщо слабке і тупе око до того маєш, довідуйся від тих святих Дзівішів, які вкажуть певно, що правдива екзекуція Польської держави нічим іншим не є, як тільки тим, щоб польський король добре дарами Божими у своїй державі розпоряджався і щоб саме ті дари замкненими мав. І ту могутність, од Бога через найвищого священика одержану, аби належну мав. І все, що король учинить, стане достатньою екзекуцією. А якщо того не буде, до екзекуції у Польщі ніколи не дійде. Хто цього не знає або інакше про екзекуцію мовить, той не знає, що говорить.

Євангелік. Багато таких можна побачити серед землевласників?

Оріховський. Багато. А крім того, добре би нам пам'ятати таке: ne sutor ultra crepidam [«Швець не вище черевика (хай розмірковує)!»]. Не вдавайся до таких питань із священиками, рільниче. Якщо взявся за плуга, не оглядайся назад, тобто до чого не маєш покликання, тим не займайся, бо гріх учиниш.

Пам'ятай таке: «In qua quis vocatione vocatus est, in eadem permaneat» [«Нехай кожен лишається у такому стані, до якого покликаний був» ³².]. Учню, не вчи вчителя! Профане, не освячуй священика! Тобто ти, хвосте, не будь головою, але як святості, так і розуму й поради у священика як у голови своєї шукай і в нього питай. Ніде, повір, того не знайдеш без священика: чи то стосується тяжко! й приховано! справи, чи екзекуції, якої прагнеш. Ніколи не збагнеш, хоча б вона тут-таки перед тобою стояла. Доки на неї священик оком не глипне, не побачиш її ніколи. Вилупляй і витріщай очі, як хочеш, все одно, згордувавши священиком, оглядатимеш (її) як нетопир, що згордував світло, сонце бачить.

Євангелік. Також усі посли, які на той час у Варшаві носять у собі образ усієї Польської держави, вроджені ляхи, не знають, що для них корисне, і помиляються, називаючи екзекуцією тільки відбирання на сеймі того, що було роздано всупереч Александровому статутові.

Оріховський. Бачу, з ким говорю. Хоч говорив нині з тими, чий розум у ножнах, а думку в руках, а не в голові ховають. І та остання буває в них при голосуванні висновком: «Хай буде убитим, хто проти цього; занурю свій меч у ньому до рукояті».

Якби з такими людьми нині розмовляв, то учинив би те, що Господь Христос у Герода вчинив, якому на горде і розпусне запитання його нічого не відповідав, бо (той) не був гідний відповіді ³³.

Але коли я з вами говорю, з людьми статечними й ученими, тоді вам розповім, що розповів філософ Сократ одному злостивому софісту, який неправдою, але з гуртом у сварці на нього накинувся: «Non facit probabilem errorem multitudo sequentium» [«Громада послідовників не робить помилку правдоподібною» ³⁴.].

Тому, якщо всі нині у Варшаві так екзекуцію витлумачують, як ти розповідаєш, не заплутуй мене тим і того не кажи, що нині там про це згода у Варшаві була. «Quia, qui errant, consentire non videntur» [«Тому що ті, які помиляються, здається, що не погоджуються»], — каже правознавець, — et ubi non est consensus, ibi homines non loquuntur unum, sed loquuntur multa» [«І де нема згоди, там люди не кажуть одного, але кажуть багато»]. Тому в помилці ні правди, ні згоди ніколи не шукай.

А оскільки як брання, так і давання екзекуцією звати є помилка, доводжу те definitione regis [«Означенням короля»], яку нам подав Діонисій, святий єпископ, її ти вже чув, але я повторю: «Король є урядом, через який пристойні стану своєму різні люди дари Божі в державі беруть. Бо вони в королеві, як у голові, усі замикаються. Тут нічого не чуєш у тій дефініції про брання; тому брати або давати accidentia regiae celsitatis sunt, non auten sunt de substantia eius; et quoniam accidens est id, quod adest et abest praeter subiecti corruptionem [«То є ознаками королівської гідності; не належать вони, проте, до його істоти; тому що і випадковість є тим, що є присутнє і відсутнє внаслідок зіпсованого предмета» ³⁵.], тому раді чи не раді, мусимо дозволити те Діонисію святому, що як королівська повинність не вичерпується данням імені, ані не бранням за своєю природою, так само і екзекуція не сприяє ні бранню чи у даванні.

Екзекуція є нічим іншим, як тільки наслідком королівської повинності, про що вже чув.

Якщо ж мене запитаєш, кому в тому більше вірю, чи всім послам варшавського сейму, чи одному єпископу Діонисію, відповім: думай про мене, як хочеш, але більше вірю одному єпископу Діонисію, який уві сні зі мною розмовляв, аніж усім послам Варшавського сейму, який говорить зі мною наяву. Чому?

Тому що йому серед інших єпископів таке сказав Бон «Vobis datum est nosse mysterium Regni Dei, caeteris autem in paraboiis» [«Вам дано пізнати таємницю Божого Царства, а іншим у притчах» ³⁶.].

Говорити про екзекуцію, тобто про направу та постанови християнської держави польської, — то е велика таємниця. І та таємниця — запам'ятай добре — тільки у самих священиках є. Про цю містерію, тобто про приховану таємницю, коли ви, миряни, говорите parabolas, говорите байки, або яко Павло про таких каже: «Nesciunt, quae loquuntur et de quibus affirmant» [«Не розуміли ні того, що говорять, ні про що запевняють» ³⁷.].

Тому більше вірю Діонисію як єпископу, посвяченому апостолом Павлом і великим архієпископом, аніж усьому посольському гурту, бо цей гурт, відлучений од священика, comparatur iumentis insipientibus et similis factus est illis, psalmo teste [«Уподібнюється нерозумній худобі і подібним до неї стає», — свідчить псалм ³⁸.].

Не говорю того (не дай Боже!) для образи польської шляхти. Відведи від того і помилуй, Господи Боже. Бо й сам є кілком з того плоту, як то кажуть: «Sum os de ossibus et саro de carne hac» [«Я є кістка з кісток і плоть від плоті цієї».]. Говорю, аби нагадати вам, братам моїм, те, що папа Клемент святий написав: «Unusquisque agnoscat locum suum proprium» [«Кожний одержує своє місце, яке заслужив».]. Тому про те я так кажу: не займаймо місця священиків і не берімо на себе їхніх клопотів. Але якщо до цього змушені якоюсь суспільною потребою і беремося за них, ідімо з ними до священиків і просімо у священиків науки й тлумачення.

Бо священики є тими глибокими кошами, у яких сховані частки того, що з хлібних окрайців кришилося в руках Господніх і його апостолів у пустелі. Тою часткою є посли, король, держава, екзекуція. Все те подав вам, мирянам, Бог до рук. Але витлумачити, що таке екзекуція; що таке король; що — християнська держава і якою має бути, — то все фрагменти, дрібні частки. Зміст тих часток схований Богом у глибоких кошах, тобто в священицьких урядах. Не забирайся вище тих кошів, співвітчизнику, не забирайся! Високі ті коші, не досягнеш їх, якби навіть на найбільшу гору забрався. І не готуйся до того, после земський, щоб ті частки в глибоких і темних кошах оком своїм побачити або рукою до них дотягнутися. Коротку руку і слабке око на те маєш. Але якщо прагнеш тих часток з добрим серцем, правдивою вірою і з любов'ю до всіх, іди тоді по неї до того, якому сказано: «Pasce!» [«Паси!»] Він ту маленьку частку з коша свого дістане, і покаже, і подасть.

Її не шукай де-інде, тиняючись по кутках, а лише в Римі, у святій столиці Петра. А якщо до Риму далеко, тоді в Польщі маєш посланця і намісника його, гнєзненського архієпископа, його суфрагана. Там тих часток шукай, яких прагнеш. Вони розтлумачать тобі, що таке король, що таке держава; чим правдива екзекуція Польської корони.

Євангелік. А чи знають вони самі, що означають ті речі?

Оріховський. Звичайно, знають, одним серцем і душею в тому одному будучи, йому насамперед самому, а через нього й іншим єпископам, а через єпископів потім усім священикам сказано було таке:

«Quodcunque ligaveris super terram, erit ligatum et incoelis et quodcunque solveris super terram, erit solutum et in coełis» [«Що на землі ти зв'яжеш, те зв'язане буде на небі; а що на землі ти розв'яжеш, те розв'язане буде на небі» ³⁹.].

«Ніс enim portat ludicium filiorum Israel in pectore, sicut scriptum est» [«Той-бо носить справедливість синів Ізраїля в грудях, якщо так написано» ⁴⁰.].

Якщо ж архієпископ із своїми єпископами чогось не знають або не вміють самі, легко довідаються і навчаться від того римського Петра, якщо йому дозволено те знати або вміти для твоєї користі Євангелік. А що, як той римський Петро з польськими єпископами заблукає?

Невже й тоді дозволимо їм повчати Польську державу, нехтуючи всім шляхетським станом?

Оріховський. О, homo! Tu quis es, qui respondere audes Deo? [«Отже, хто ти, чоловіче, що ти сперечаєшся з Богом?» ⁴¹]

Бог каже: Omnia, quaecumque dixerint vobis, facite [«Тож усе, одо вони скажуть вам, робіть» ⁴².]. І каже те про найвищих духівників. А ти питаєш Бога: а що, як папа з єпископами своїми заблукає? Зухвале твоє питання, спротиву і невіри сповнене. Знав-бо Христос, Господь і Бог наш, кому нас вручити. Дав нам таких священиків, у яких Дух правди; дав їм з неба огненні язики, без яких, що б ти, мирянине, не почав, жодної справи з користю для себе не доведеш.

Послухай, що каже про це святий Климент: «Si quis absque episcopo aliquid faciat, non habebitur factum; ut enim Saul, cum sine sacerdote obtulit, audivit stulte egisse; sic omnis laicus, qui absque sacerdote aliquid facit, frustra et inaniter facit» [«Якщо хтось без єпископа щось чинить, те не буде вважатись зробленим, тому що Саул, коли без жерця складав жертву, почув, що зробив дурне; так і всякий мирянин, який без жерця щось робить, чинить те даремно і без користі ⁴³.].

Маєш слова правдивого прихильника і нащадка святого Петра. Не переінакшуй їх, але на мову його вухо своє нагострюй. Бо йому дано вчену мову, а тобі дано вухо, до того ж глухе, — якщо його священик пальцем своїм не відкриє. Не чекай нічого від Бога, що ані душі, ані тілу не корисне, а лише те, що від того священика і славного священства йде. Про це написав той же святий Климент такі слова: «Sacerdotium suscipitur ad custodiendum corpus et animam a periculis» [«Священство призначене для оберігання тіла і душі від небезпек».].

Треба тобі, мирянине, короля, — не дасть його Бог без священика. Треба тобі, королю, ради, — не матимеш її доброї без священика. Якщо твоїй державі треба покращання, — ніхто інший не поліпшить його, окрім священика. Польщі потрібна екзекуція? — Ніхто інший не покаже шляху до неї, окрім священика. Прагнеш, королю, і шукаєш своїй державі миру, — не знайдеш його де-інде, лише у священика.

Священикові лише сказано: «Pacem meam do vobis pacem meam relinąuo vobis» [«Зоставляю вам мир, мир свій вам даю»  ⁴⁴]. Тому в службі Божій ключник і економ правдивого миру ad filios pacis [«До синів миру».] так говорить: «Рах vobis» [«Мир вам» ⁴⁵].

Не дасть того миру, повір мені, жоден єретик, бо сам його не має: «Non est enim рах impiis» [«Для безбожних спокою немає» ⁴⁶.].

Якщо відвернешся, королю, від римського священика, відвернешся, напевне, від миру й до певного неспокою і незгоди зі своєю державою потрапиш: «Рах enim est possessio, haereditas et sors Levitici generis» [«Бо мир є набутком, а також єрессю і долею роду левитського» ⁴⁷], як те від Господа Христа чув. Отож якщо ми хочемо бути в Польщі розумними, мудрими, справедливими, мужніми, шанобливими, тобто добрими і цнотливими людьми не тільки на словах, а й насправді, і якщо хочемо в Польщі жити і Польську державу відновити — слухаймо священика Бо якщо не будемо слухати, то нас, поляків, домашні чвари розпорошать, як вітер розпорошує порох.

На знак цього Господь Христос наказав змітати порох священикам, де б їх не приймали, щоб через те кожен з нас бачив, що де нема священика, там і миру нема і бути не може.

Якщо приймаєш, королю, та й ти, рільниче, священика, приймаєш мир; виганяєш від себе священика — виганяєш разом з ним також і мир; і, певно, береш до свого дому неспокій, який згубить тебе: «Quia omne regnum in se ipsum divisum, desolabitur, et domums supra domum cadet» [«Кожне царство, поділене супроти себе, запустіє, і дім за домом занепаде» ⁴⁸]. Господь Христос каже: не дивись на життя, ані на вчинки священницькі, королю, не дивись.

Але дивись на правління священицьке, завдяки якому з державою своєю існуєш. Всяк (і ти також), на своєму високому маєстаті королівському біля священика сидячи, circumdatus es infirmitate [«Оточений слабкістю»], смертним гріхам підданий, які тобі самому шкодять, але правлінню твоєму королівському не шкодять: «Quia omnis homo mendax, solus autem Deus verax est» [«Бо ж Бог правдивий, а кожна людина неправдива» ⁴⁹], від якого єдиного як священицьке, так і королівське правління походить. Кажу вам, як любий мені Господь Бог. А хто відлучає від світського стану священика, аби тому стану не тільки королів або цезарів, а також і ангелів з неба залишив, нічого в нього не вийде. Занепаде до краю світський стан. Сліпим, смердючим порохом і тінню є світський стан без духовного стану. Багато маєш про те всюди праць, прикладів і хронік. Якщо будеш читати, знайдеш.

Папіст . Радий був би, аби тебе послухали твої друзі: Штанкари, Фричі, Кровіцци, Александри й інші сектанти, які у своїх працях пишуть, що ти з намови священиків духовний наш стан борониш.

Оріховський. Кривду мені тим чинять велику, бо не маю від жодного духовного нічого за те, що би в око запало. І взагалі, дехто з духовних, котрі мені до того жалування давали, як тільки Штанкара і Фрича та інших шкідливих для Польської держави єретиків гостро зачепив і герць з ласки Бога виграв (задля всього духовного стану з єретиками змагався), зразу мені жалування давати перестали. Так вони були вдячні за мої послуги, про що я (Господь Бог свідок) ніяк не дбав. Насправді живив мене Господь Бог мізерною моєю спадщиною з дружиною і дітками моїми, і не маю сумніву, що до кінця мого життя живити буде.

Хай ті єпископські подарунки й гостинці зникнуть, а нам буде заборонено sub modiam aut lectum [«Під корцем і ліжком»] з чиєїсь волі, або на злість комусь lucernam accensam ponere [«Лампу запалену ставити» ⁵⁰.]. Lucerna accensa — то священик, Святим Духом від руки єпископа, немов лампа, запалений для того, щоб із свого місця світив світській людині, яка в одному домі, тобто в одній церкві, з ним мешкає. А та світлість не його, а Божа, яку дав йому Бог через посередництво священика.

Той дар Божий заборонив Господь Христос класти під корець або під ложе. Корець — то пожиток, бо ним міряють, ложе — лінь і тілесна розкіш, задля яких священик не має нехтувати своїм даром.

Так само і я пам'ятаю, що й мені, дуже на той час молодому і не гідному такого високого стану (на освяченні моїм у Львові через архієпископа львівського Петра Стажеховського, святу людину), не даремно сказано було при покладанні правлячої руки: «Ассіре Spiritum Sanctum» [«Прийми Святого Духа» ⁵¹.]. Турбуватися про те мушу пильно, аби даної мені ласки, раз під час правління звіреної, не затьмарив корцем або ложем своїм не згасив. Втратив духовні хліба, не маю жодної посади казнодійської. Але тієї ласки Божої, якою призначений на священицьку посаду, я не втратив і втратити її не можу: вона вічна. Саме та ласка милосердям Божим нехтувати мені не дозволяє. Постійно справи на мені палають і в мені і часом виходять з мене через мову, перо, друк, не зважаючи на супокій або на якийсь власний пожиток мій. Даремними тоді й фальшивими є ті жалування або річні пенсії, що їх дають єретики. Бо грішать супроти Святого Духа вони, оббріхують і ганьблять мою вірну службу Богові і власному сумлінню: Бо вони добре знають, що мене фальшиво тими наймами годують. А коли я тут з вами, приятелями своїми, відкрийте мову, тоді і я перед вами нічого таїти не буду. Знайте, що хоч я мав і від духовних, і від світських панів жалування немало, але його потратив усе, бо є головним і непримиренним ворогом усіх єретиків, про що не хочу (даючи волю людям) більше говорити.

Проте мені болить, що єретики до тих жалувань у деяких панів, передусім у духовних, нас випередили.

І що тими жалуваннями деякі духовні пани, немов грошима, ховають єретиків, явних руйнівників Церкви Божої. Бо дати єретику милостиню — то є смертельний гріх Але відкладемо те убік. Тим часом розповім таке: з усього жалування, яке колись мав, не залишив собі нічого, крім того, що мені колись призначив той святої пам'яті каштелян краківський, пан Ян Тарновський, як свідчення несмертельної ласки своєї до мене.

І те жалування син його і мій добродій милостивий, пан Ян Криштоф, каштелян на той час войницький, передавав мені майже кожного року через старосту свого ярославського, пана Станіслава Морського, добре виховану людину. Так є, як розповідаю: побачив Бог, що мізерна й нікчемна моя послуга в Церкві Його могла бути з боку єретиків тим наклепом ганьблена, тому позбавив мене того жалування і, позбавленого чужої допомоги, посадив мене на батьківському і материнському грунті

Ним з ласки своєї згідно зі станом і потребою моєю живить мене; і відняв у мене всі думки і прагнення до підвищення або до набування якогось майна. Саму тільки ту хіть вселив до серця мого з ласки своєї Господь, аби, в убогому селі своєму Журовському сидячи, ні про що не думав, а лише про те, як би нащадкам своїм сповна віддаватись; і щоби те від єретиків боронив, скільки сил буде, що від предків своїх любих узяв; і щоб сам на тому стояв і надалі аби нічого не прагнув: ні багатства, ні титулів жодних не шукав, — певно знаючи, що жодного титулу бути не може між людьми славнішого, як «шляхтич» і «християнин». Отож, дай Боже бути добрим шляхтичем і християнином. Прошу вас у те вірити, що кажу, й іншим про мене розповідати. Бо все так і є, як розповідаю, і не інакше.

Папіст. Отже, як бачу, тобі досить батьківської Окші і материнської Тронби.

Оріховський. Мені й цього достатньо.

Євангелік. І мені, гадаю, також. Але не розумію, чому повинен того соромитись і на те гніватись, коли додають комусь нерозумному певного провідника до розуму. Але ти нам і про інші «Діалоги» розкажи. Адже їх, як з розмови нашої журовської випливає, щойно видав; в них гамуєш нинішню ненависть у сеймі.

Оріховський. Радо те вчиню; лише, прошу вас, аби, слухаючи, не перебивали мене; щоб не мислили ані мовили, аж доки зміст кожного «Діалогу» від мене почуєте. Я не довго вас затримаю, бо те, раніше сказане, скоротить нашу мову про інші «Діалоги».

Євангелік. Так і зробимо. Будемо слухати тебе так, ніби ніколи про це нічого не знали.

Квінкункс II

Попередня     Головна     Наступна (Квінкункс II)     Примітки до Квінкункса