Попередня (Квінкункс I)    Головна     Наступна     Примітки до Квінкункса

КВІНКУНКС ДРУГИЙ

Оріховський. Нещодавно, саме перед тим як прийти до вас, я одержав з Кракова листи від священика Томаша з Плази, доброго та вченого плебана в Медлніци, частого нашого гостя, ксьондза Мартина Кромера. Одержав їх разом з «Діалогами», які ми писали щодо екзекуції Польської держави минулого року згідго з домовленістю нашою журовською напередодні Пьотрковського сейму. Вони в Кракові повторно видруковані й при них маєте цього «Квінкункса» на зразок майстерно вирізбленого образу Польської держави.

Гадаю, що ви знаєте, що значить слово «Quincunx»? Євангелік. Не дуже знаємо, і про це тут довго із священиком доктором гадали перед тим, як ти до нас прийшов. І радий буду від тебе почути тлумачення цього слова і, зокрема, чому образ Польської держави «квінкунксом» ти назвав. Потребуємо, щоб нам те повідав перед тим, як про щось інше мовити будемо.

Оріховський. Якби й хотів, то вчинити мусив би, Бо кожна справа, про які мовити хочеш, потребує, щоб спочатку назву її зрозумів; потім аби природу її пізнав; нарешті, аби властивість її бачив. Бо на тих трьох речах уся справжня наука про приховані речі тримається. А до того хліба на всяк день з домашньою молитвою. Що ж до титулів наших і жалування, ти про них не дбаєш зовсім.

Оріховський. Правду кажеш. Завжди радий мати перед собою крикливе нагадування святого Павла до Тимофія: «О Timothee depositum custodi» [«О Тимофіє, стережи депозиту!» ⁵²].

Звідси, я гадаю, кожній поштивій людині таких трьох речей найвищих довірено, як: батьківська поштивість, поштивість материнська і поштивість віри їх християнської. Цих трьох речей мені і кожній поштивій людині так само варто дотримуватися, як поштивості своїх предків і їхньої віри, в якій померли, не давши її зганьбити жодній людині. І за ті три речі, як виникала в тім потреба, кров свою пролити і горла свого дати не жаліли. Коли ж про ті три речі будемо дбати, про решту нехай пси, як то кажуть, висловлюються. І наше найбільше старання в тому мусить бути, щоби поштивість предків наших як світську, так і духовну, яку з рук до рук узяли, — такою і нащадкам нашим у цілості передали. Тоді всі інші речі, державні титули і багатства, мають бути у нас «vanitas vanitatum et dolor et afflictio spiritus» [«Марнота марнот і біль, і скорбота Духу» ⁵³], як Соломон мудрий каже.

А щоб так усе було, із згодою в Церкві живімо і слухаймо священиків; і за їх наукою дотримуймося закону і повинності своєї як світської, так і духовної. А коли я (повертаюся до свого заняття) священицький

стан славлю, як же славити маю збавлення своєї душі та гаразд нашої держави.

Тому й не знаю, чому коронні посли образилися, що в першому «Діалозі» навколо екзекуції, виданому, явно про те розповідаю, що посли наші гордують священством і священиком і що, не знаючи, що таке екзекуція, і дороги до неї не знайдуть. А якщо вже показав себе в першому

«Діалозі», тоді йдімо й до інших.

А оскільки я маю вам пояснювати про екзекуцію за виданим уже другим «Діалогом», у якому говориться, що Польська держава мусить триматися на королеві, на священикові та на вівтареві, як на трьох кутах, то маю спочатку розповісти, що то за слово «Квінкункс». Тому передусім знайте, що трикутна фігура

x x

x

є початком усіх інших фігур. Бо та фігура в усіх інших фігурах має бути чи квадратом, чи п'ятикутником, чи шестикутником або семикутником чи іншою якоюсь фігурою. І в тій фігурі всі інші мусять бути самі собою розділені. Але, щоб не вдаватися з вами в глибоку геометрію, досить поки що знати, що подвійна трикутна фігура із спільним середнім пунктом утворює таку фігуру «Квінкункс»

x x

x

x x

Ми, поляки, називаємо те «цинкем». Це слово взяте з латини, як би сказати, «квінек».

Римляни, як то: Варрон ⁵⁴, Цезар, Ціцерон, Квінтіліан — ту фігуру «Квінкунцем» називають ⁵⁵. Колумелла, особливий майстер у селянських справах, in libris «De re rustica» [«У книжках «Про сільське господарство» ⁵⁶.], доводить, що більш правильної форми фігури для садження садів, ніж «цинк», нема. І доводить це тим, що до якого кута в «цинку» око не прикладеш, то весь «цинек» у своєму полі зору матимеш, чого в квадраті та в інших фігурах не буває. Це оптика, або перспектива, яка про зір міркує, чітко в геометрів доводить.

Таке ото тлумачення слова «квінкункс»: слухайте причини того напису, завдяки якому образ Польської держави названо «квінкунксом». Але тут, перш ніж почну говорити, буду просити вас, аби дозволили мені приховані науки вжити, які вище простого розуму простої людини; які нас певною дорогою до непевних справ ведуть. Маємо говорити про природу і про властивість Польської держави. То є справи великі й важкі, не тільки як на мене, простого русина, а, гадаю, також і на мудрого Соломона. Для зрозуміння цих речей нам потрібен шлях знаний і певний, яким могли б наблизитися до того, про що маємо говорити. Але даремно шукати іншого шляху, крім того, який указав нам добрий учитель Арістотель in primo libro Physicorum [«У першій книзі «Фізики»], де вже на початку пише: «Коли вже так наша природа влаштувала, щоб ми від явних і відомих нам речей рухалися до речей таємних і невідомих, то й треба йти від речей нам відомих до речей невідомих зроду-віку ⁵⁷.

А оскільки маємо речі, які нам відомі наперед, то за прикладом того великого філософа і мушу від відомих мені речей почати, особливо коли берусь про такі високі та глибокі речі говорити.

Є на світі три найголовніші серед людей речі: король, священик, церква. Ніякої четвертої речі немає, яку б з тими трьома речами можна було зрівняти. Хочу говорити про ті речі, які є: як вони між собою пов'язані і переплетені. Не знаю, отже, звідки маю почати. Чую слова, але справу не розумію. Що б не взяв, усе мені з рук пада. В цих таких моїх труднощах за порадою того самого великого філософа піду до ока і запитаю його, чи має воно перед собою щось таке, чим змогло б мене порятувати. На те відповість мені око так Що б я перед собою не мало, все те є нічим іншим, як тільки фарбованою фігурою. Якщо запитаю я в ока, що то за фігури є, око мені відповість: то є «есси» ⁵⁹, «дриє» ⁶⁰, «квадри» ⁶¹, «цинки» ⁶², «зези» ⁶³ й інші фігури. То я, від ока чуючи, запитаю: що таке «дрия»? Відповідає, що «дрия» є трикутною фігурою, на три кути так розкладена:

X X

X

Так само скаже мені про квадрат, форму якого так мені око виставить:

* *

* *

Беру те, що чую, і порівнюю з тим, про що мислю; з тою «дриєю» і з «квадрем» ширше бачити треба, ніж з тими фігурами можна було порівняти. Бо не досить Польській державі мати короля, мати священника, мати вівтар; але йому теж віра потрібна. Мало того, але для Польської держави необхідне ще й те, аби все в християнській церкві об'єдналося. Тому, відкинувши ті дві фігури, довідуюся про цинек, що це за фігура; і розкаже мені око, що таким є й квінкункс, бо є цинкем.

* * *

*

* *

Взявши ту фігуру собі до ока, бачимо, що вона дуже нагадує Польську державу, і так учинимо: беремо середню точку у тому цинку і підносимо її подумки догори, і стане п'ятикутна піраміда, немов вежа яка, з гострим верхом, на квадраті встановлена (Pyramis),

Слухайте ж, як схожістю того гострого верху піраміда, на чотирьох кутах стоячи, розум людський нам через державу Польську виразить. А нині, в ім'я Боже, згідно з тою схожістю поступимо так. Якщо Польща є королівством, тоді має короля, бо інакше королівством називатися не може. Якщо має короля, то має і священика, який коронує польського короля. Якщо має священика, то має і вівтар, якому той священик служить. А якщо має вівтар, то має закон або віру, на якій той вівтар у християнстві тримається. А якщо має віру, то завдяки вірі, немов шляхом якимось, у Церкві християнській і під її зверхністю Польська держава об'єднана.

І ця Польська держава на королеві, на священикові, на вівтарі, на вірі, як на якихось чотирьох кутах, справою Божою встановлена, змикається в одній святій, вселенській і апостольській Церкві. І, схоже, що так держава названа завдяки вірі, яка з усіх боків захищає її від недругів як духовно, так і тілесно. Тої ніколи не звойованої віри образ або зір у вигляді фігури вам виставлю, дуже подібної до догори піднесеного цинку (Typus).

Якби мене тут хтось запитав, що являє собою Польська держава, то на це питання я би так відповів: Польська держава є єдиною країною в Сарматії, яку священик власному своєму королеві, з ласки Бога, вільно вибраному, передав, вівтарем святого Христа обладнав, християнською вірою від Бога освятив і в єдиній, святій, вселенській і апостольській Церкві об'єднав і зміцнив. Погляньте сюди, як за порадою Арістотеля, почавши від ока, простою дорогою до зображення Польської держави ми прийшли. Радий був би почути, що ви це приймаєте.

Папіcт. Я всупереч тому говорити не вмію. Бачу, що тут ціла дефініція: «Habet enim et genus, et differentias suas [«Має-бо і рід і відмінність свою»], у школі, певно, байдиків не бив. І турецьке, тобто єретичне, царство, скажеш, має короля, але не від Бога через священика.

Єретики теж мають свого міністра, але вівтаря не мають, якому той міністр би служив. Бо вилучено геть з гурту громади єретичні вівтарі. Мали й ідолопоклонники вівтрі, але віри Христа Господа нашого не мали. І єретики мали, як і дияволи, віру; бо й вони разом з дияволом говорять: «Tu es Christus, Filius Dei vivi!» [«Ти — Христос, Син Бога Живого!»]. Але позаяк у єдності Церкви святої християнської не перебувають, тому мертва у них віра, прокляті вівтарі, фальшиві священики, облудні королі, розбійні їхні держави.

Але наша свята Польща, коли у святій християнській Церкві з усіма членами своїми гуртується і єднається, з ласки милостивого Бога має в собі правдивого священика, правдивий вівтар, правдиву віру, живучи під зверхністю найвищого священика, римського Петра, якому — визнає — Богом передана. І якби навіть усі єретики, — скільки їх на світі та в пеклі нині є і згодом ще будуть, — повстали, ніколи, жодною хитрістю ані підступом своїм того устрою Польської держави не знищать, яку тут перед очима нашими ретельно виставив.

Євангелік. Я так само нічого проти цього не кажу, бо очевидно, що як тільки будь-який кут чи точку з того цинку, піднесеного догори, порушимо, вся Польська держава вмить упаде. Але скажи мені, чому в «Діалогах» на трьох кутах державу Польську поставив, яку тепер на цинку ставиш?

Оріховський . Про легкі речі мене питаєш. Бо я в тих «Діалогах» cognitione confusa, non autem cognitione distincta [«Не за наукою безладною, але за наукою виразною» ⁶⁵] йшов.

Говорив у тих «Діалогах» з нашою братією запросто, поставив перед ними короля, священика, вівтар як речі знані, щоб легше із речей відомих явно покладену екзекуцію могли зрозуміти. Але (якщо добре придивишся) біля тих трьох речей побачиш також віру і Церкву.

Євангелік. Чую, що говориш, одначе в «Діалогах» не бачу Церкви, не бачу віри.

Оріховський. А в кремені ти бачиш вогонь?

Євангелік. Не бачу.

Оріховський. А вдар об той кремінь огкивом і на гніту побачиш його.

Євангелік . Напевно.

Оріховський. Так само, якщо розворушити короля, священика, вівтар, то знайдеш Церкву і віру. Бо без Церкви немає ні віри правдивої, ні вівтаря, ні священика, ні правдивого короля. Щирою зрадою і фальшю є те, чого нема в Церкві. Чи можете дозволити таке?

Папіcт. Не знаю, як хто думає, але я все те дозволяю, quia quicquid extra Ecclesiam Catholicam est, peccatum est [«Тому що все, яке поза католицькою церквою, е грішним»] Як тільки ти вийдеш з Церкви, вмить віра твоя стає невірою, жертва — прокляттям, священик — блюзніром, король — тираном, королівство — неволею.

Оріховський. Отож, якщо ми хочемо на жодному ступені Польської держави не шкутильгати, тримаймося того цинку, раджу, і в тій вірі, взірець якої я показав на тому цинку, постійно мешкаймо разом.

Nam haec est illa turris fortitudinis terribilis, ut castrorum acies ordinata [«Бо він є тою вежею жахливої сили, що е певним військом фортеці» ⁶⁶]. I мені здається, що саме про таку віру говорить Господь Христос, коли згадує нас. Отож, якщо хочемо таку вежу будувати, то перед початком будування, сядьмо і порахуймо для себе, щоб знати, чи вистачить нам на будування матеріалу чи ні; аби потім, заклавши фундамент, не були змушені через нестачу всього для будівництва, покинути його і чути від прохожих: «Та людина почала будувати, але не змогла закінчити».

Таке можна справедливо сказати про всіх єретиків, які ніколи не думають перед тим, як закладати фундаменти різним своїм єретичним віровченням. Пихою, заздрістю, лакомством запалені, вони лякливо закладають фундаменти своєї єресі.

Саме так і по потопі люди супротивні Богові фундаменти лякливо закладали, вежу Вавілонську будуючи, яку висотою з небом зрівняти хотіли ⁶⁷.

Але Бог цих зарозумілих людей, мову змішавши, по всьому світу розпорошив. Так і нинішніх єретиків на різні мови розділив і по різноманітних сектах розпорошив. Погордувавши тою давньою вежею, що була збудована самим Богом за допомогою патріархів, пророків і святих апостолів, вони вийшли з тої вежі й іншої вежі збудувати собі не змогли, хоч про те і горлопанили.

Хотів Лютер весь дивній державний устрій в Німеччині з грунту вивернути, а свій новий завести.

Але не зміг цього зробити разом з

усіма своїми товаришами і згинув разом з своєю сектою. А та віра, тобто давній державний порядок, з ласки Божої, в Німеччині як стояв, так і стоїть. Як і раніше, там священик коронує короля і цісарів римських. Як і раніше, там курфюрсти, хоч деякі з них єретики, а проте і вони не хочуть мати іншого ані королем, ані цісарем римським, а лише по-старому обраного і священиком на ту королівську і цісарську посаду короновану людину.

Те саме і в нас у Польщі діється. Першим Штанкар приніс до нас у Польщу німецьке єретицтво, тобто явне блюзнірство.

Вся його думка полягала в тому, аби, розчленувавши єрессю людей у Польщі, до основ викорчувати давній польський державний лад. Серед наших, хто звик до нових порядків, були й такі, котрі захопилися новою вірою Штанкара. Вони почали вівтарі зносити, священиків виганяти, скарби церковні розбирати і всякий спосіб давньої віри у Польщі відміняти, а новий державний лад у Польському королівстві будувати. Не змогли досі того вчинити і, дасть Бог, не зможуть цього зробити. Отож, польська universitas не називає іншої в Польщі людини королем, як тільки коронованого на посаду священиком. Самі єретики також Польську державу не називають князівством, ані воєводством якимсь, але називають його Польським королівством — славним іменем, нам, полякам, найвищим священиком раз з Риму даним. Поїдьте до Варшави, прислухайтесь, якими словами найвищі євангеліки короля вітають. Там почуєте, що Його королівську величність завжди і вітають, і славлять королем, так, як і справді свого пана вітати повинні.

А якби нашого пана хтось, вітаючи, назвав інакше, аніж королем, було б, певно, в тому laesae maiestatis crimen [«Злочин образи маєстату»]. Або ось маєте вітання, яким вітали посли у Варшаві короля: чесно і мудро, через маршалка свого і діяльну людину пана Миколая Сеніцького. Але якщо вже дякують Богові посли тим вітанням за короля, тоді хай дякують посли тому ж самому Богу за священика, через якого Бог дав полякам короля.

А якщо посли-земці не мають священика за священика християнського, але мають його за римського антихриста, тоді хай на вальних сеймах не вітають польського короля християнським королем і не мають його за такого, тому що польського короля коронував (як гадають єретики) римський антихрист.

Нарешті, ані ти, о воєводо, кашталяне, маршалку, канцлере, підскарбіє польський, не називайтесь і не іменуйте себе тими іменами, бо титули: palatinus, castellanus, marsalcus, cancellarius, thesaurarius, capitaneus [«Воєвода, каштелян, маршалок, канцлер, підскарбій, староста»] від антихриста римського через короля польського з Риму маєте. Не раніше тими римськими словами і титулами польський король вас обдарував, як спочатку сам латинським іменем Rex Poloniae [«Король Польщі»] був обдарований з Риму папою римським через Яна Лаского, архієпископа гнєзненського. Поверніть тоді римському антихристові його титулами, не носіть їх на собі, не спілкуйтеся з антихристом. Будьте у Польщі або голофетами волоськими, або уланами татарськими, або башами турецькими. Бо такі титули не є папськими іменами з Риму, а іменами давніх єретиків турецьких або татарських, які відновили й постійно відновлюють у Польщі ці сакраментальні лютерани, кальвіністи, станкаристи й інші, їх ви, панове поляки, і ви, панове литовці, немов гадюк на шиї своїй, майже в пазухах своїх ховаєте. Вони вас до турецького життя і до турецької віри фальшем явним і явною зрадою спрямовують. Якщо не оговтаєтеся, потурчимося, о панове поляки і литовці, і в сувоях турецьких, і в ківерах татарських незабаром нам з вами ходити разом. Будь з нами, Господи Боже! На краю прірви стоїмо, ось-ось впадемо і шию об тих єретиків зламаємо, — цього тільки нам полякам не вистачало.

Євангелік. Бував на великих вітчизняних проповідях недавно в одного пана з Варшави, на яких від проповідника його нічого іншого не чув, як тільки, що папа є антихристом, а його священики — ідолопоклонниками і віра римська є блюзнірством,

А потім, коли з проповіді тої приходили деякі до короля, там велику зміну в них бачив. Бо як короля звали королем, так також архієпископа архієпископом і єпископа звали єпископом. Дивлячись на ту велику нестатечність, я дуже дивувався. Якщо папа є антихристом, а його єпископи - — ідолопоклонники, тоді статечній людині (а зокрема, панові радцю великому) пристало все закинути і того не згадувати, і тим взаємно вдрвольнятиея, що від того антихриста взяли з Риму.

Оріховський. Добре мовиш: ні від кого іншого ми, поляки (як тобі й раніше говорив уже), взяли імена: archiepiscopus, episcopus, sacerdos, гех, palatinus, castellanus etc. [«Архієпископ, єпископ, священик, король, воєвода, каштелян та ін.»], як тільки від папи з Риму. Крім того, ще корону, меч і sceptrum [«Скипетр»] ні від кого іншого ми, поляки, маємо, а лише з Риму від папи.

Отож, якщо ти, пане, бридиш папою і називаєш його антихристом, обриджуйся також його подарунками, Quae est enim sotietas luci cum tenebris? [«Бо яка спільність у світла з темрявою» ⁶⁸?]

Вдар об землю іменем королівським і службами королівства його всіма, почавши від воєводи аж до міського бургомістра, так, як ударив об землю іменем папським. Зірви з королівської корони хрест, бо то знак папської вівчарні. Здряпай вінок із королівської голови, якого на польського короля поклала рука папи. Видери з рук короля меч, sceptrum його зламай, виведи з Польщі королівську столицю (хай і знаку її не буде в Польщі), бо вони нагадуватимуть, як ти кажеш, антихриста римського. Ось і Письмо про це: «Respexit Deus ad Abel, et ad munera eius; ad Caim autem et ad munera illius rion respexit» [«Зглянувся Господь на Авеля й на жертву, а на Каїна й на жертву його не зглянувся» ⁶⁹.].

І якщо для тебе римський папа гірший Каїна, не дивися тоді на подарунки, якими він обдарував і облагородив тебе. І як усіх інших королів християнських наділив папа римський, так само і мого (якщо не твого), з ласки Божої, правлячого короля, пана нашого милостивого. Не розповідай, що ти, гордуючи папою, дарунки його на особі польського короля важити й славити мав. Не говори того ніколи, бо тому не повірю. Не може то інакше бути — на одному зупинитись мусиш: або, гордуючи папою, гордувати і польським королем, або, славлячи польського короля, і папу римського при ньому славити.

Тримайся гурту, любий пане, бо сам Господь Христос тобі про це каже: «Si me persecuti sunt, et vos persequentur» [«Як Мене переслідували, — то й вас переслідувати будуть» ⁷⁰.]. Це найвищий священик каже до вибраних своїх священиків. В цьому найвищому священику римський папа як намісник Бога до всіх своїх і столиці своєї підлеглих християнських королів про єретиків таке може безпечно сказати: «Si me heretici persecuti sunt, o reges, et vos persequentur» [«Якщо єретики переслідували мене, о королі, то і вас будуть переслідувати»].

З ласки Бога ви дорожите мною, не я вами. Всю ту славу і королівську владу, королі християнські, яку маєте, то все від мене маєте. А я від вас у службі вашій священицькій жодної справи не маю. Якщо ви мене покинете — загинете. Я ж, покинутий вами, не загину, бо я не вашою силою із священст вом своїм, а обітницею Божою в Церкві Божій у столиці святого Петра вічно сиджу. Мені єретики ніколи нічого не зашкодять. Коли вони на мене наляжуть, мене, папу, не вцілять, а вас, о королю, певно, вцілять.

Я є tanquam signum ad sagittam [«Немов ціль, для стріли»], Богом виставлена на всіх єретиків, і про мене йдеться, коли говорять: «Nam percute pastrem, et dispergentur oves gregis» [«Бо вдар пастиря — і розпорошаться вівці» ⁷¹.]. Мене першого, після Господа мого, це стосується. Але як виставлений перед єретиками як ціль я є для них маленькою ціллю. Не помітять мене єретики і на мене не спрямують. Стріли їхні або наді мною, або піді мною, або збоку мене упадуть, поламаються і потовчуться всі об престол мій, а в мене не влучать.

Оселюся я і буду сидіти на своєму місці без вас. Якби ви, королі, всі на світі разом навіть згинули, я, проте, маю бути незворушним, бо без мене вічна Церква Божа тут на землі існувати не може. А без вас, королів, вона існувати може, бо Господь Бог не царство для царів, а священикам священство вічне пообіцяв. Всі королі перед судним днем Божим погинуть, а священство до судного дня не згине, — це вам пророк Данило обіцяє ⁷².

Міг Магомет вигнати з Греції усіх королів і цісарів ⁷³, мене ж звідти вигнати досі не міг і не вижене. Міг султан взяти в королів Єгипет, але мого престолу в Александрії досі не взяв і не візьме ⁷⁴. Також Антіохію ⁷⁵, також Сірію ⁷⁶, також й інші країни єретики або їхні сини змогли в королів відібрати, — у мене права мого там відібрати не могли і не відберуть. Отож про вас ідеться, о християнські королі, а не про мене. Не каже жоден з вас, що папу лютеранці осудять. Папі вони нічого ніколи, о королю, не вчинять, а тебе, коли не будеш знати, єретики догори ногами на престолі твоєму королівському перевернуть.

Так про себе папа може мовити до королів безпечно, як і завжди каже, і правду каже. Має бо за собою свідка великого Господа свого, який так до папи говорить: «Petre, ego rogavi pro te, ut non deficiat bides tua. Beficient reges deficient regna saeculi huius: nunquam tamen deficiet Petrus neque regnum Petri, nam regni eius non erit finis» [«Петре, я просив за тебе, щоб не занепала віра твоя. Проминуть королі, проминуть царства твого віку: ніколи не зникнуть, проте, Петро і царство Петра, бо царству його не буде кінця» ⁷⁷.]. Не треба для цього великих доказів, щоб переконатися, чи то правда, що я говорю, чи ні; підведіть лише очі свої на світ і погляньте на всі християнські держави: ніде не побачите того, аби в якій державі, зачіпаючи папу, єретики не зачіпали передусім свого короля і його з королівського престолу не скидали.

Нове Євангеліє суперечить чотирьом, євангелістам і від диявола на світ послане для згуби роду людського, гадаю, — щоб воно, намовляючи не слухатись духовних пастирів, віру всю до? королів ламало, гасило і стримувало. Стережись, Господи Боже. Кажу те, вірою і ласкою люб'язною своєю до короля, пана свого милостивого, запалений. Стережись, Господи Боже, щоб Нове Євангеліє нас до жалісного кінця з королем, паном нашим милостивим, колись не привело. Щоб єретики у Польщі, на папу мірячись, у короля польського теж не вцілили так, як у короля свого недавно єретики французькі вцілили ⁷⁸. Про це чуємо і з великим жалем читаємо.

Не хочу згадувати, що недавно діялося в Німеччині або в Англії та інде. Звідси явно можемо пізнати, що єресь, загрожуючи папі, нікому більше, як королям загрожує і їх впень нищить. Таке і в нас має місце, оглянімося тільки добре. Кажуть, що нині у Варшаві інша віра, інша служба Божа, інші проповіді у приходській церкві перед королем бувають, і взагалі інший спосіб віри у деяких там часом викладається. Ті дві різні церкви не одної віри стосовно Бога, Так само люди, в тих двох різних церквах мешкаючи, як у світських, так і в духовних своїх справах не довіряють один одному і взаємно не зичливі.

А там, де нема зичливості, нема, певно, й віри. Хай собі люди різної віри кланяються, наставляються і любляться, як хто хоче, особливо там, де якщо не явно, то таємо Каїм переслідує Авла, Хам — Ноя, Ізмаїл — Ісаака, Езау — Якова, Абсолон — Давида, Юда ⁷⁹, нарешті, переслідує Христа і, мовлячи йому: «Рабі» — і приязливо його цілуючи, видає євреям. Це довів своєю смертю Ібрагім-баша, чалмою турок, але серцем християнин, який не тільки був у турків беклербеком, або візиром (це назви великих турецьких службових посад), але мало не другим Сулейманом, цісарем турецьким був. А коли він, приховуючи від Сулеймана свою відмінність у вірі, часто шкодив своєму панові добродію, як також усій турецькій могутності. За це згодом поплатився горлом. А чому і звідки таке береться? А ось чому: «Quia duarum civitatum sunt cives, contrariarum inter se: unus est ex civitate Dei, alter vero est ex cmtate diaboli. Magnum interest inter has duos chaos, non commeant, neque ad se ad invicem transeunt Quia Deus divisit lucem a tenebris, appelavitque lucem diem, et tenebras noctem» [«Тому що є громадяни двох різних між собою держав: один е з держави Бога, другий же — з держави диявола. Великий між ними хаос, щоб не з'єднувалися і не переходили одне в одне взаємно. Тому що Бог відділив світло від темряви і назвав світло днем, а темряву — ніччю» ⁸⁰]. І повірте тому, «ex istis tenebris» [«З тої темряви»] народилися відомі злочинці в Литві: Вуйцік, якому стято голову, а Вікторин — четвертований.

Господь Бог з особливого свого милосердя оберігає нас, щоб бідні люди, всі разом купою, зі своїм паном не згинули. А що ex plenitudine cordis os loquitur [«Від щедроти серця вуста говорять»], то сподіваюся і те повідати. Бо того собі таїти жодною мірою не можу, бо те мені, знатному полякові і вірному підлеглому свого короля і його милосникові, таке не годиться. Це вам розповідаю, тому що мене стятий Вуйцік і четвертований недавно у Вільні Вікторин дуже засмучують і вночі будять.

Не тішить мене і Полоцьк, який, не знаю як, захоплений московським (князем). Люди, особливо служники, всяке говорять. Але чи то правда, ніхто того знати краще не може, як той, кого це стосується, передусім, нас, вірних йому поляків.

І те знайте, що я за короля, пана свого, не раніше боятися перестану, аж доки Господь Бог з милосердя свого нам з Вільно до Кракова здорового принесе, і його королівську Величність у Кракові на Курячій нозі, де наші батьки предкам його кланялися, посадить. Доки того не буде, я ніколи веселий не буду.

Євангелік. Був я у Вільні, коли Вуйціка стято; був теж при Вікториновій справі, яку, всю списану, маю разом з листом, якого той зрадник пана і добродія свого до московського князя писав. Що в тому листі є, страшно не тільки розповідати, а й читати. З того листа довідуюся, зокрема, що Вікторин був зрадником свого пана. Про інші речі хай Господь Бог судить, але я нічому там не вірю, ut enim quisque vir optimus est, ita difficultius de altero suspiciatur [«Бо якщо хтось є людиною шляхетною, дуже тяжко підозріває іншого».], a все-таки, Господи Боже, того шкода, що нашому панові до таких справ у Литві дійшло, до яких, з ласки Бога, жодному польському королеві у Польщі, скільки Польща існує, ніколи не доходило. І хай Бог не дасть, щоби дійшло, доки славна віра нашого польського народу давньої віри християнської, яку ми від предків узяли, триматись міцно буде; від якої, якщо відступимо, чого, боронь Боже, дивись, щоб і в нас у Польщі те Нове Євангеліє не народило нам таких Вуйціків і Вікторинів.

Папіст. Радий це від тебе чути і дякую Господу Богові за те, що дав таку велику ознаку своєї ласки, що я пізнав фальш і зраду Нового Євангелія: я почув і відрікся (так, як колись на святому хресті відрікся диявола і всіх його вчинків [Христос]) раніше, ніж із цнотливого поляка і зі святої і вірної королеві своєму людини не змінився на Вуйціка або на Вікторина якогось.

Євангелік. Перестав я вірити у диявола ще рік тому, невдовзі по тій журовській нашій розмові. Бо явно бачу, що в тому Новому Євангелії приховані явне пекло і кара для впертих людей.

Те Нове Євангеліє, як тільки в людину проникне, зразу ж гасить у ній страх перед Богом, ласку до ближнього, послушенство пастирям, віру в короля і множить у ньому безсоромність, опір, відвагу і всілякі неправі дії; і веде до занепаду як його власного, так і суспільного. А все те з'являється тому, що гордуємо папою, через якого Господь Бог королів нам дає і все те, що добре у державі маємо.

Оріховський. Тому, браття любі, Господь Бог під страхом смертної кари наказав кожній людині, усім без винятку, слухати найвищого священика, — бо то жива правда є. І як тільки людина відступить від священика, зразу ж від правди відступить і впаде до явної фальші — собі і державі на шкоду.

Про це так написано: «Qui autem superbierit, nolens obedire sacerdotis imperio, gui eo tempore ministrat Domino Deo tuo, ex decreto iudicis morietur homo ille et auferes malum de Israel etc.» [«А коли хто через зухвалість не послухається священика, який стоїть там, на служінні Господу, Богові твоєму, або судді, то помре той і вигубиш те зло з Ізраїлю» ⁸¹].

Той законний наказ з Новим Законом цілком узгоджується. Бо грецькою мовою δευτερονόμιον [«Повторення Закону»] немов «другий закон» сказано. А також такі слова: «In diebus illis» [«В ті дні» ⁸²]. I так само і єврей нині каже: [«В ті дні»] «futura respicit, et ad Meschiae tempera pertinet» [«Майбутнє споглядає і до часів Месії триватиме»]. Так про це засвідчують Йонатас і Онкелос, дуже старі єврейські талмудисти, які до народження Божого закон Божий викладали, і нинішні наші євреї те саме слово розуміють так само.

Отож, у цих словах до священика Нового Закону така виявляється повага, що хто його не дотримується, підлягає як тілесній, так і духовній смерті. І то також правда, що хто відступає від священика, той відступає від правди.

Послухай же, що каже Бог священику Самуелю в Законі: «Non te spreverunt, sed me» [«Не тобою вони погордували, а Мною погордували» ⁸³]. А хіба можна водночас згордувати Богом і не згордувати правдою?

А якщо тобі й цього замало, послухай самого Єина Божого, найвищого священика, який до своїх священиків мовить: «Qui vos audit me audit, et qui vos spernit, me spernit; qui autem me spernit, spernit eum, qui misit me» [«Хто слухає вас — Мене слухає, хто погорджує вами — погорджує Мною, хто ж погорджує Мною — погорджує Тим, хто послав мене» ⁸⁴].

Побач же тут славу велику священицьку, о сповіднику! Господь Христос говорить так: хто вас, священиків, слухає, мене, сина Божого слухає; а хто мене слухає, той Батька мого, котрий мене послав, слухає. А коли так, ідімо тим самим шляхом назад, per conversionem conseguentis [«Через підставляння наступного»], і тоді побачимо, що Бог Отець і Син його, і священик є одне й те саме. Одним словом, той священик через Духа Святого за службовим покладанням руки всевишнього прийнятий до товариства святої Троїці.

Якби ти мене запитав, що таке священик? — я б відповів так: найвищий священик, а звідси і все священство, є нічим іншим, як вустами Святої Трійці, через яку Господь Бог явно з нами говорить, королів нам настановляє, речі потрібні і теж рятівні нам дає, гріхи нам відпускає, тіло і кров свою на вівтарі нам присвячує. Нарешті, тими самими вустами своїми, як невірним єретикам, пекло відкриває, а небо закриває, так само своїм вірним відкриває небо, а пекло закриває Іди ж тепер і відкинь священика. А відкинувши його, з правди до фальші і з віри у невіру впадеш і в ній з ногами і з головою зовсім утонеш.

Стративши Бога, заслюнявшися і, нарешті, станеш аріанцем або несторіанцем, тобто Кальвіном і проклятим Станкаром. І то не з іншої причини, а лише через гордування найвищим священиком.

Про це писав велебний єпископ і мученик Кипріан для єретиків такими словами: «Neque enim aliunde haereses obortae sunt, aut nata sunt schismata, quam inde, quod sacerdoti Dei non obtemperatur neque unus in Ecclesia ad tempus sacerdos, et ad tempus iudex vice Christi cogitatur» [«Бо єресі постають або схизми народжуються тому, що священика Божого ніхто не слухається, і одного в Церкві до певного часу нема священика, і до певного часу не обрано суддю замість Христа» ⁸⁵] тощо.

Про це більше в тому листі і в інших місцях у Кипріана знайдете, зокрема й таке: «Inde schismata et haereses obortae sunt et oriuntur, dum episcopus qui unus est et Ecclesiae praeest, superba quorundam praesumtione contemnitur et homo dignatione Dei honoratus ad. indignis hominibus iudicatur» [«Звідти схизми та єресі поставали і народжуються (нині), що єпископ, який один є і очолює Церкву, пишною зарозумілістю декого погорджується і людина, шанована завдяки гідності Бога, відлучається від негідних людей» ⁸⁶] та ін.

Початок усіх єретичних помилок і заблукань постає лише від погорди найвищим священиком, намісником Христа Господа і Бога нашого. Звідси з'явилися вавілонці, котрі різні віри, протилежні вірі Божій (взірець якої показали нині перед вами) і між собою неприязні, по світу, а особливо тут у Польщі і в Литві (від чого я, Господи Боже, жалкую) вільно будують, хоч жодної не доводять до кінця. До тих вавілончиків ми, на своїй високій вірі, міцній і могутній, і вічній стоячи, можемо з великим тріумфом і не без глузування з їхнього будівництва проспівати дещо з Марціала, визначного поета, на зразок руського Ладо:

Barbara, Pyramidum sileat miracula, Memphis: Assiduus, iactet nec Babylona, łabor. [«Нехай Мемфіс угамує чужинецькі дива пірамід; і хай ассірійська праця розвивається, а не вавілонська» ⁸⁷.]

Замовкніть, злостиві вавілонці, неслухняні, священикам і королям своїм невірні люди. Замовкніть, бо даремною є ваша хвалькуватість. Перестаньте на нас нападати, — лоби, свої швидше порозбиваєте об віру нашу, ніж нас у ній дістанете. З нами Бог, маємо собі у вірі цій правлячого короля, святих священиків, благословенний вівтар, цілісну віру; в одній святій, вселенській і апостольській Церкві у згоді під одним пастирем живемо і зовсім не боїмося ваших отруйних і роздвоєних фальшем язиків. Проводир і князь ваш диявол кинутий разом з вами під ноги наші. Дана ж нам від Бога могутність, щоб вас, плем'я старого вужа і пекельну гадюку, ногами своїми, тобто правдою Божою і щирою вірою вселенською нашою, топтали, нищили та умертвляли. Так можна говорити нам щодо тих вавілонців, котрі свою власну віру усупереч вселенській нашій вірі будують, її хочуть бачити на тому святому цинку не людською, а як божу справу поставлену. А якщо я, виставляючи її візерунок перед вами, щось із будування того випустив або не так виставив, як слава тої віри потребувала (чи не зміг того досягнути), прошу вибачити мені, простому рільникові, котрий, якщо вам, людям ученим, не приніс те, що ви хотіли, достатньо того, що для вас обіцяне виконав, як міг. Не обіцяв я вам повідати про високі справи, в глибинах теології сховані, від яких ти, князю Докторе, — будучи тоді адміністратором у Пшемиському єпископстві, — носиш ключ за відсутністю єпископа. Але коли з вами у шашки грав, то обіцяв розповісти про «есі», про «дриї», про «квадри», про «цинки» і про інші фігури — і достатньо того, як гадаю, учинив. Про туза нічого вам не розповів, бо туз не є жодною фігурою, а є лише матерією інших фігур: «Nam inter duo puncta cadit linea, quae est figurarum materies, non figura» [«Бо між двома точками припадає лінія, яка є змістом фігур, а не фігурою»]. Отож прийміть із вдячністю те, про що вам повідомив.

Папіcт. Не тільки те від тебе вдячно прийму, але за те тобі дуже дякуємо і милуємо, що речі високі, від яких не тільки вищих, але навіть рівних їм на світі ніяких не маєш, ніби з неба звалився на землю і на шахівницю їх поставив, йдучи шляхом, який показав Арістотель. Хто в його школі не бував, раджу, аби про речі, великі, важкі і таємні, не мовив, не писав і про них не гадав, бо в них ніколи без того майстра не вцілиш. Господь Бог тому осінив цьогр' поганина, щоб людям накреслив дорогу, яка по-грецьки μευοδος [«Шлях пізнання»] називається, тобто, certa via et ratio docendi, discendi et sciendi, [«Певний шлях і спосіб пізнання, навчання і придбання знань».], бо без такої дороги, якщо людина береться за великі й приховані справи, то вона немов наосліп іде, в дорозі пригодиться. Без такої дороги йдучи, тут і там біля себе мацаючи, людина приходить туди, де хоче, не з волі, а внаслідок випадку.

А коли ти не з випадку, але певною дорогою et certis progressionibus artis [«І певним розвитком науки»] доконав таємно віри, то і ми радо на неї дивимось і тобі радимо, аби взагалі ніде радше не перебував, а лише в цій вірі, quae sola est turris fortitudinis a facie inimici [«Яка єдина є вежею могутності перед образом ворога»], і ні в жодній іншій, крім неї. Але одної речі тій вірі не вистачає.

Оріховський. А чого ж іще?

Папіст . Освячення. Знаєш добре, що не тільки в Старому і Новому Законі, а й в поганстві, в давні віки люди, коли Богові чи державі до честі і до хвали щось коштовне будували, завжди те будування присвячували Богові, аби ті громадські месця важнішими, славнішими і святішими серед народу були. Але, оскільки ти не лише будування нині перед очима нашими виставив, але, по суті, таке, що всі septem [ «Сім»] славних miracula mundi [«Чудеса світу»] переважають, Боже борони, аби ти, цієї шляхетної речі не посвятивши, мав геть відійти: nam templa aedificare et dedicare eiusdem religionis sunt nomina [«Бо будувати і присвячувати храми є ознаками тої самої побожності».].

Оріховський. Правду кажеш. Але якщо тільки будування з присвячуванням є eiusdem religionis nomina, non tamen eiusdem professionis est templa aedificare, cuius est et dedicare [«Ознаками тої самої побожності, проте не належить до тої самої професії храми будувати, до якої належить і присвячувати»]. Тесля, простий хлоп, будує Церкву. Але священик посвячує те, що він будує. Оскільки ти є адміністратором Перемишлянського єпископства за відсутності єпископа, тому тобі належить у цей час освячувати те, що я тим візерунком збудував.

Папіст. Моя посада так далеко не сягає.

Євангелік. Зробить те разом з тобою наш велебний єпископ, священик Герборт Валєнти, коли, дасть Бог, прийде до нас із Триденту.

Папіст. Аби то так сталося.

Євангелік. Ручаюсь тобі за те, князю, любий докторе, що єпископові теж самому щось дістанеться на тому посвяченні жертви.

Папіcт . А чим же на тому кірхмашу, або на тому празнику, шанувати буду, якщо мені той пан, будуючи вежу, до її освячення нічого коштовного на твоє пошанування не залишив?

Оріховський. Залишив я тобі все. Якщо ж хочеш нас щедро на тому «празнику» пошанувати, маєш усього досить. Взяв я до будування на свою витрату puncta, lineas, figuras, piana atque solida, hoc est ligna, foenum, stipulam [«Пункти, лінії, фігури площини, а також брили, тобто деревину, сіно, солому»], а залишив тобі Legem, Prophetas, Evangelium, Patres, hoc est aurum et argentum et lapides pretiosos [«Закон, пророків, Євангеліє отців тобто золото, срібло й дорогоцінне каміння» ⁸⁸.]. Нічого тут не бракує. Маєш усе при собі як проповідник Церкви пшемиської, офіціал і на той час адміністратор її. Не маєш жодної слушної причини до своєї відмовки. Отож просимо тебе, аби не дорікав за те, що я, дуже вбогий і не мандрівний тесля, не постидався будувати ту вежу перед вами, цеховими майстрами. Не можеш того закинути мені без великої своєї догани. Я, будуючи її, великий мав з того клопіт.

Ти ж, освячуючи, радощів заживеш великих nam aedificatio habet laborem, dedicatio voluptatem [«Бо будівництво є труд, а освята — радістю» ⁸⁹], як святий Августин каже.

Папіст. Якщо вже так хочете і виправдання мого не приймаєте, учиню за вашою волею, але коротко, і не від ока, як ти будував, а від вуха освячення своє почну.

Передусім чую Господнього апостола, котрий так до нас каже: «Що б не чинили, чиніть в ім'я Господнє» ⁹⁰. А в ім'я Господнє чинити є ніщо інше, як від святого хреста починати те, що хочемо добре з ласки Божої сповнити.

Без того знаку, якщо людина вірує, якщо також хреститися, хрещення її не може називатись хрещенням, бо без хрещення, тобто без хреста, воно є, який по-слов'янськи називається хрестом.

До того ж, якщо служиш Богу, якщо сповідаєшся, якщо, нарешті, одружуєшся, чи будь-що чиниш; якщо і лягаючи, і встаючи, і з дому виходячи, і входячи без знаку святого хреста, тоді жодної справи на світі добре ані вчиниш, ані зробиш. Читай про те святого Августина super Іоаn. Tract. CXVIII: Quid est, quod omnes noverunt signum Christi, nisi Christi? Quod signum nisi adhibeatur sive frontibus credentium, sive ipsi aąuae, qua regenerantur, sive oleo, quo Chrismateunguntur, sive sacrificio, quo ałuntur nihil eorum rite perficitur [Зверх Євангелія від Івана, 118: «Чим же є те, в чому всі спізнали знак Христа, якщо не хрест Христа? Якщо цей знак відсутній, або на чолах віруючих, або на самій воді, з якої відроджуються; або на олії, якою намащуються при помазанні; або при офірі, якою насичуємося, ніщо не доконає їх тим обряди» ⁹¹].

І в іншому місці так пише: Huius crucis mysterio rudes catechisantur; eodem mysterio fons regenerationis consecratur, eiusdem crucis signo per manus impositionem baptisati dona gratiarum accipiunt. Cum eiusdem crucis charactere basilicae dedicantur, altaria consecrantur, altaris sacramenta cum interpositione dominicorum yerborum conficiuntur, sacerdotes et levitae per hoc idem ad sacros ordines promoventur. Et universaliter omnia sacramenta ecclesiastica in huius virtute perficiuntur [«Недосвідчені повчаються таємницею цього хреста; джерело відродження освячується тою самою таємницею; охрещені одержують дари ласк через накладання рук і під знаком того самого хреста. Тому що храми освячуються властивістю того самого хреста, вівтарі оголошуються священними; таємниці вівтаря здійснюються введенням Господніх слів; священики і левіти через те саме рухаються до священицьких станів. І універсально всі церковні таємниці здійснюють завдяки його могутності» ⁹²]. Візьмімо той знак святого хреста так, як буває при освяченні церковнім, і прибиймо його над дверима святої віри, супроти ворогів святого хреста, який на всі боки світу розіп'ятий.

І немає жодного боку, звідки б не штурмували в Польщі віру злостиві єретики. Штурмують її зі сходу сонця турки-аріанці, з полудня — штанкарі-несторіанці, від заходу — кальвіністи-лютеранці, від півночі — татари-сергіянці.

Воюють тепер проти нас, поляків, постійно й ті, хто з Церкви Божої до церкви диявола перейшов і зі всім пеклом присягнувся проти нас. Ідолопоклонців відворотних вже не маємо жодних, яких вигубив на цьому світі Господь Христос своїм пришестям, як він сам про це свідчить, мовлячи: «Nunc iudicium est mundi, nunc princeps huius mundi eicietur foras» [«Тепер суд цьому світові. Князь світу цього буде вигнаний звідси тепер» ⁹³.].

Отож скільки б не було противників на цьому світі, то все ніщо інше, як єресь, усупереч якій піднесімо в тому бою знак святого хреста. Тоді утечуть ці амалехіти з-перед нас усі, як перед розіп'ятим на хресті Мойсеєм ⁹⁴. А якщо такий могутній той символ Церкви Божої є, в якому міститься все Польське королівство, дізнаймося, які він являє собою фігури, або, що за постава того хреста і чого нам бажає апостол Павло від Господа Бога, аби могли пізнати широту і довготу, висоту і глибину святого хреста .

Згідно з тими словами, коли до цього приглянемось добре, знайдемо явно, що в святому хресті є правдивий «квінкункс», з двоякої трикутної фігури так виконаний:

* *

*

* *

Та фігура має в собі широту, тобто добрі вчинки, що від широти ласки походять. Має довготу, тобто вічну нескінченність. Має теж висоту, тобто вічну винагороду, до якої линуть всяка любов і прихильність наша. Має теж глибину, тобто приховану ласку Божу, з якої, немов з коріння, походять добрі вчинки справжньої любові. Звідси наша постійність і винагорода походять. Тому говорімо сміливо про той виклад знаку святого хреста, яким велична в Польщі Церква Божа. Тому що у нас самих тільки у правдивій Церкві християнській, що під тим знаком живе, є правдива любов, є сталість, є винагорода, є, нарешті, ласка Божа. А в тих вавілонців і амалехітів лютеранських, які хрестом Божим так погордували, що не тільки на чолах своїх святого хреста носити, а й при дорогах на нього дивитись не хочуть.

І взагалі топчуть той знак і плюють на нього. У них, кажу, немає любові, ані жодного доброго вчинку; і немає статечності; і немає жодної надії на збавлення; немає ласки Божої. Але поміж ними є ненависть, нестатечність, розпач і гнів Божий певний. І в тому гніві цих амалехітів єретицький диявол обплутав. І до вічного вогню,

собі й анголам, і слугам своїм зготованого, до ув'язнення свого побрав. Маєте знак тої святої віри, що на освяченні буває, quae est tiirris fortitudinis a facie inimici [«Яка є могутньою вежею перед лицем ворога»], тобто проти всякої єресі. Зійди в ім'я Боже під той хрест, до тої віри, не через вікно, але через кватирку, яку нам сам Господь Христос відкрив святим хрестом, тим Давидовим ключем, який, якщо замикає, того ніхто не відкриє, а що відкриє, того ніхто не замкне; і той його додаток, який називаємо в «Законі» Sancta Sanctorum, тобто «Святая святих».

Бо в тім достатку ніхто не мешкає, а лише люди святі. А якщо коли хто скаже, що не є святим, то нехай вийде геть із святого місця, яке освячене і зсередини, і ззовні кров'ю невинного ягняти спочатку на хресті, потім на хрещенні святому. Від цього хрещення з ласки Божої між християнськими державами народилася теж і наша польська держава 600 років тому і прийняла правдивий закон Божий, яким постійно керувалися всі польські королі аж до нинішнього короля Сигізмунда Августа, не відхиляючись від нього ані праворуч, ані ліворуч: маючи в собі священика, винуватця свого порятунку, а потім вже збройного короля, оборонця віри і свого закону. Також має і хрестовидий вівтар, збудований з волі Божої на зразок правдивого «квінкункса».

Facies et altare de lignis Sethim, quod habebit quinque cubitos in longitudine, et totidem in latitudine, id est quadrum, et tres cubitos in altitudine» [«І зробиш жертівника з акаційного дерева — п'ять ліктів довжина і п'ять ліктів ширина; квадратовий нехай буде той жартівник, а вишина його три лікті» ⁹⁶].

Той вівтар був явною фігурою святого хреста і теж його підставою, збудований з дерева Сетім. Це єврейське слово і означає «сосна», що в Польщі символізує красу й чистоту. На тій сосні було повішено Господа нашого. Розіп'ятий на вівтарі святого хреста, він сплатив наші борги. І на цьому хрестоподібному вівтарі Господь Христос невинно сам, єднаючи нас з Богом Отцем своїм, жертвує священицькою службою постійною, тою безкровною і чистою жертвою, якою борг наш, як уже мовилося, заплачено. І «шульдбриф», або «припис», який на нас, своїх боржників, злий дух мав, спокутував і припинив на хресті ⁹⁷.

А коли тобі та фігура «квінкункс» так сподобалася, оскільки має вигляд Польської держави, покажу зримо те, що жодної славнішої фігури у Святому Письмі вищої від тієї фігури нема.

А хіба чим іншим є у Старому Законі, бо хіба не той самий «квінкунко на п'яти книгах Мойсея грунтується? Або хіба чимось іншим е Божий наказ, як не явним «квінкунксом» у зображенні такої фігури?

*

* *

* * *

* * * *

Хіба чим іншим вразив голий Давид збройного Голіафа, а не тим цинкем, з п'яти каменів побудованим? І хіба чимось іншим е Новий Закон, як не святим Євангелієм, на п'яти ранах Господа Христа збудованим? І хіба не бачиш у розпростертих руках і в ногах дірок? Не бачиш списа в боку? Не бачиш на Господі твоїм значного квінкункса, тобто цинка явного, так ранами розписаного?

a * * b

*

c* * e

Є п'ять знаків, яких ніхто не носить на собі з волі суду, хіба що явний злочинець. Їх Господь Христос як за інших, так і за поляків носити заблаговолив на своєму тілі і ту цинкову ознаку ганебну, яку злочинець за Польщу теж носив, ставши за нас проклятим на хресті ⁹⁸.

На все це дивлячись, святий Петро, великий апостол, так пише як до євреїв, так і до нас, з ласки Бога охрещених поляків: «Vos autem, genus elecłum, regale sacerdotium, gens sancta, populus acguisitionis, ut virtutes annuncietis eius, qui de tenebris vos vocavit in admirabile lumen suum» [«Але ви — вибраний рід, священство царське, народ святий, люд власності Божої, щоб завіщали чесноти Того, хто покликав вас із темряви до дивного світла Свого» ⁹⁹]. Ті слова всім нам, полякам, служать.

Передусім відлучив нас Бог від поганів і з темряви поганської, до дивного світла своєї Церкви нас покликав не за якісь наші заслуги, жодних з яких не маємо у собі, але через милосердя своє до нас ¹⁰⁰, яке великим є, — і присвятив нас королівським священством собі. Віддав, тобто, нашу Польську державу тому пастиреві, якому, як і нам, полякам, такі слова сказав: «Pasce agnos meos» [«Паси ягнята Мої!» ¹⁰¹].

І показав нам кінець того всього, до чого нас закликав. Чому нас вибрав, чому нам спочатку священика, а потім короля у Польщі дав? Ні за що інше, лише аби ми визнали його великі доброчинства, жертвуючи йому на невідомому вівтарі, тобто на серці своєму, якого той відомий вівтар є святим знаком, жертви духовні, які нічим іншим не є, як духом знаним, серцем розкаяним і упокореним жахним маєстатом Божим.

Знаком тої невідомої жертви є та відома і постійна жертва. І та служба священицька на вівтарі у святій Церкві перед очима вірних людей завжди буває. Про це святий Августин так говорить (De civit Dei lib. X, cap. V): «Sacrificium yisibile inyisibilis sacrificii sacramentum, id est sacrum signum est» .[(Про державу Бога, кн. 10, розд. 5): «Видима жертва є таємницею, тобто святим знаком невидимої жертви».]

А чи хочеш знати, що таке духовна жертва, тоді слухай Августина, який там само мовить (De civit Lib. X, cap. VI): «Sacrificium est omne opus, quo id agitur, ut sancta societate inhaereamus Deo. Relatum scilicet ad illum finem boni, quo veraciter beati esse possumus» [(Про державу Бога, кн. 10, розд. 6): «Жертвою є всяка праця, якою щось робиться, щоб ми поєдналися з Богом тісним союзом. Передана (праця) вдається до того кінця доброї людини, де істинно блаженними ми можемо бути.»]. Але не маємо жодного містка ані жертви, через яку могли б з'єднатися з Богом, як лише через ту, яка постійною в Церкві Божій перебуває. Через неї, немов через якийсь канал або трубку якусь, засвоюємо духом знаним і серцем розкаяним та впокореним доброчинство від Господа Христа, що постраждав на хресті за весь світ. І маєте ще освячення віри, яку хотіли мати від мене. Свята вона з середини святого хреста відомим знаком. Свята вона виборним людом, що в ньому перебуває, своїм королем, правлячим священиком, святим вівтарем, правдивою вірою, яка в єдиній, святій, вселенській і апостольській Церкві перебуває.

Не сумніваєшся, що Польська держава є виборним народом; що маємо короля, через якого Господь Бог дає нам у Польській державі різні дари; що має священика, ключника Царства Небесного; що має вівтар, у якому запашні жертви від нас Господь Бог приймає.

При тому вівтарі стоячи, про таке пам'ятаймо: «Absit a nobis hoc scelus, ut recedamus a Domino et eius vestigia relinąuamus extructo altari etc. ad victimas offerendas praeter altare Domini Dei nostri, quod extructum est ante tabernaculum eius». [«Ми далекі від злочинної думки, щоб ми бунтували проти Господа і відвернулися від нього при будуванні високого вівтаря і т. ін. для принесення жертв перед вівтарем Господа Бога нашого, який споруджений перед наметом його» ¹⁰².]. Має теж держава Польська правдиву віру in qua spe vivit, charitate viget yirtus crucis, mortis, sepulturae et resurrectionis Christi [«В цій надії живе, в прихильності зростає сила хреста, смерті, похорону і воскресіння Хреста».]. Нарешті, завдяки тій вірі перебуває у святій Церкві під зверхністю священика, про якого написано: Іс(айя) 60.

«Gens et regnum, quod non servierit tibi, peri bit, et gentes solitudine vastabuntur» [«Бо погинуть народ і те царство, котрі не захочуть служити тобі, — і ці народи понищені будуть зовсім» ¹⁰³.]. А де ж ті, хто плюгавими своїми вустами сіє беззаконня у Польській державі?

Нагадують йому про нове Євангеліє і намовляють нас, немов поган, прийняти їхнє Євангеліє, немов Польська держава досі ані Бога не знала, ні хрещення не було; ані короля, ані священика християнського не мала; ані в Церкві Божій досі ще не жила. Немов у справжньому поганстві перебувала і диявола замість Бога з королем своїм разом хвалила. То є кривда, панове любі, не наша, але Господа Христа, Господа нашого, якому ці плюгаві блюзніри, оббріхуючи нас, віднімали правду і силу.

Говорив Господь Христос на своїй Останній Вечері: «Nunc iudicium est mundi, nunc princeps huius mundi eicietur foras» [«Тепер суд цьому світові, Князь світу цього буде вигнаний звідси тепер» ¹⁰⁴.].

А в другому місці на тій Вечері каже: «Confidite, ego vici mundum» [«Будьте відважні: Я світ переміг!» ¹⁰⁵]. Якщо ж польський король зі своєю державою Євангеліє ще не прийняв, тоді Бога не знає, якого без Євангелія пізнати жодна на світі людина не може. Тоді Польське королівство з королем своїм не охрестилося в ім'я Боже. Тоді Польща є ще ідолопоклонниця. Тоді диявола замість Бога хвалить. А якщо так, тоді неправда й те, що князь того світу, тобто диявол, вигнаний був Господрм Христом і що все ідолопоклонство світу того, Господом підкорене і знищене. Коли ще він fortis armatus custodit atrium suuffi [«Сильний збройно свій двір стереже» ¹⁰⁶.], так за короля Августа Сигізмунда в Польщі, як стеріг його раніше за Лєха старого, славного поганина Доки аж прийшов сильніший за нього, який того повелителя всієї його сили позбавив і награбоване ним відібрав. То є блюзнірство над усяким блюзнірством, яке тільки може бути. То є особиста кривда сина Божого, який не був би справедливим і всемогутнім Господом, якби за таку ганебну кривду свою не помстився тим блюзнірам.

Також польського короля нашого милостивого пана не знаю, що турбує, якщо те йому не болить. Тепер, кажеш, на сеймі у Варшаві по закутках єретики, буцімто, так волають на короля: «Королю, з державою своєю Євангеліє прийми; ідолопоклонство відкинь, диявола за Бога не хвали!»

Великою кривдою і приниженням королівського маєстату є те блюзнірство. Велика теж ганьба для тебе, о польський королю, якщо Ваша королівська Величність той такий великий ляпас свого маєстату мимо себе пустиш без помсти. [«Які зневажають військо Бога Живого» ¹⁰⁷.]

Дай, Господи Боже, аби король наш милостивий, мов другий Давид, повстав проти тих Голіафів, qui exprobant aciem. Dei vtventis ; Дай Боже, аби Квінкунксом, або цинкем тим святим, тобто п'ятьма каменями каменював тих Голіафів, які Польську державу, на п'яти ранах Господа Христа збудовану, хотіли змінити на диявольську державу, на виду і на слуху короля безпечно сидячи і не боячись нікого.

Має напоготові польський король проти тих Голіафів такі в руках своїх камені: передусім суд у своєму королівстві про духовну єресь; має своє королівське право; має і меч для оборони святої віри, з вівтаря йому священиком даний; має свою присягу, якою присягнувся своїй короні проти всіляких недругів її боронити. Має також і нинішню екзекуцію, яку вся держава просить у свого короля. Нехай же польський Давид на тих Голіафів, необрізаного серця і необрізаних губ, з торби своєї королівської ті камені добуде. Легко (тоді) його королівська величність і ту єресь знищить і сам себе разом із своєю державою від вічного гніву Божого і прокляття нинішніх і наступних людей порятує.

А якщо того не буде, тоді stante hac malitia praesenti, et nos, et rex noster pariter peribimus [«Якщо це зло постійно буде присутнім, тоді і ми, і король наш однаково загинемо» ¹⁰⁸]. Що Самуель пророкував євреям, те із нами, поляками, певно, через блюзнірство станеться. Не могла жодна стороння сила ніколи перемогти Польську державу, зборе її, певно, той внутрішній безлад, тобто єресь наша домашня. Із нами, поляками, те саме станеться, як сталося з євреями на пущі.

Їх жоден сторонній народ не міг перемогти, а гріх внутрішній їх переміг, коли за порадою Валаама король мадиянітів Балак випустив жінок свого народу до табору єврейського.

Коли євреї з ними блудним коханням поєдналися, викликали суворий гнів Божий на себе, через який загинули всі на пущі, так що з тої незліченої кількості, яка з Єгипту вийшла, лише двоє, тобто Йосу і Калеб, зосталися і до землі обіцяної здоровими прибули . Так само й ми впустили до Польщі єресь, немов чужоложниць і німецьких фраєрок душ наших. Ними будемо звойовані і через ту єресь, напевно, занепадемо. Не треба для цього чекати ні турків, ні татар, ані москви.

Маєте освячення віри, не такої, може, оздобної, як хотіли б, але досить того, що Польська держава, з вибраного народу справою Божою збудована, є свята (як уже також казав) своїм власним королем; свята — священиком, свята — вівтарем, свята — християнською вірою; є вона, нарешті, святая святих, у якому мешкає і в якому все замикається Церквою.

Очікуємо з апостолом Павлом і зі всіма святими beatam spem et adventum gloriae magni Dei et salvatoris nostri lesu Christi cui soli trino et uno sit gloria in saecula saeculorum, Amen [ «Блаженної надії та з'явлення слави великого Бога й Спаса нашого Христа Ісуса» ¹¹⁰, якому єдиному у трійці хай буде хвала на віки вічні. Амінь»].

А коли вже і будування, і свячення Польської держави маємо, розкажи нам і виконай, що обіцяв. Бо коли збирався про Польську державу говорити, обіцяв розповісти спочатку, чим є Польське держава, а потім — що є власністю тої держави. І хай нам нічого не забракне до тої так поважної і вченої розмови.

Оріховський. Радо те вчиню, а особливо тому, що і ти нам у цьому допоміг, особливо щодо освячення, бо і в давній вірі наших предків підтвердив, і єретичну неправість перед очима нашими виставив, за що дуже обоє дякуємо.

Євангелік. Господь Бог бачить, що на радощах не чую і розповісти вам не можу, як ти переконав мене щодо освячення, любий князю докторе. Якби я був королем, то серед перших каноників у Польщі посадив би тебе на тій учті шляхетній.

Папіст. Досить з мене і пшемиської канонії, на якій перебуваю, — і тут смерті дочекаюсь. Якщо щось добре сказав і вам те сподобалося, Господу Богу за те дякуймо.

Але, щоб нам не зволікати, — бо вже он до вечірні дзвонять, — ти теж, пане Оріховський, вчини, що маєш чинити, і про власність Польської держави, як нам і обіцяв, розкажи.

Оріховський. Святий Августин розповідає, що між іншими філософами ті, хто платоніками називаються, дуже подібні до нашої християнської науки. І справді, якщо добре придивимося до самого Платона, багато знайдемо у нього християнської науки, хоч такого у нього ніде не знайдеш: «Deus propitius esto mihi peccatori» [«Боже, будь милостивий до мене, грішного»]; ані того: «et Verbum caro factum est» [«І Слово стало тілом» ¹¹¹.]. Але інших речей у нашому законі закритих, нарешті, і тих, які стосуються святої Трійці, знайдеш досить. Отож великий і славний філософ in Lib. de Repub [«У книзі» Про державу»  ¹¹²] написав, що всякою державою справлять або одна людина, яку він називає королем, або всі, яких він називає суспільством, або діякі, яких називає відбірними з суспільства. А відтак, порівнюючи той троякий рід держави між собою, робить висновок, що найліпшою формою держави з усіх є королівство, в якому одна мудра, розсудлива, справедлива, мужня, щедротна і шанована людина править. І там, де всі або багато правлять, важко правити, бо згідно з природою всякий уряд від одного починається і від одного через посередництво інших аж до кінця йде. Тому держави, в яких багато людей правлять, не бувають тривалими: услід за ними йде незгода, слідом зміни, слідом неволя. Про це читайте Платонову Lib. de Repub. VII. [Книжка «Про державу» ¹¹²]. Те саме доводить і Арістотель, славний учень Платона in Politicis suis [У своїх «Політиках»]. Але тут нагадаю про те, що він писав у Lib. de coelo [Книжка «Про. небо» ¹¹³], говорячи про найвищого винуватця небесного бігу: аби були два найвищих небесних винуватці, то були б або однакової сили, або нерівні. Якщо нерівні, то даремним був би один з них, тому що сильніший може робити свою справу без слабшого. А якби силою були рівні, то небесна справа згинула б від їхньої незгоди, коли один перешкоджав би іншому. Також in XII Metaphi [У (книзі) XII Метафізики ¹¹⁴] той же Арістотель розповідає про одного найвищого винуватця усіх речей, як небесних, так і земних. Тому самому дає доброту, досконалість і виборність понад усі інші речі, не пускаючи до його товариства, ані рівняючи з ним жодної речі, ані небесної, ані земної.

Нарешті, поправши всяку демократію і аристократію, одну державу у всьому природженні під тим найвищим винуватцем завершує таким славним Гомеровим віршиком: ονκ αγανου πολνκοιραυιη: ειζ κοιραυοζ εστω, ειζ βασιλενζ [«Нічого доброго не вийде з багатовладдя: хай буде правитель один, один король» ¹¹⁵].

Тобто: недобрим є правління багатьох, хай буде один правитель. Вжив незвикле слово, бо на той час ліпшого не мав, про яке вам розповім потім. Отож нема, на думку тих славних філософів, ні справедливішої, ні згуртованішої, ані тривалішої держави, ніж монархія, тобто держава, якою один верховодить.

Євангелік. Проте, хоч так добірну й учену мову гріх переривати, не можу утриматися, щоб не запитати, чому ці твої філософи, прийшовши до одного найвищого творця усього світу, якого ми Богом Всемогутнім називаємо, йому шани і хвали не виявили, а, як святий Павло пише, служили творінню, а не творцю, яким є благословенний на віки Бог ¹¹⁶.

Чи не звідти походить їхня протилежна мудрості помилка?

Оріховський. Була в них сліпота poena peccat [«Кара за гріх»]. Про це написав апостол: «Quia cum cognovissent Deum, non sicut glorificaverunt aut gratias egerunt, sed evanuerunt in cogitationibus suis, et obscuratum est insipiens cor eorum» [«Бо, пізнавши Бога, не прославляли Його як Бога і не дякували, але знікчемнілись нерозумне їхне серце» ¹¹⁷.]. А говорить те апостол про філософів. Великий і страшний то гріх бук пізнавши Бога, німе створіння, замість Бога хвалити. Але чому ми дивуємося тій поганській сліпоті, коли бачимо мудрого Соломона, пророка і царя поміж людом Божим, який на старість очманів. Який на догоду своїм мавпам Astartem, deam Sydoniorum [«Астрату, богиню синодійців» ¹¹⁸], тобто диявола явного за Бога справжнього хвалив.

Це Господь Бог так напустив на тих філософів (як і на того царя) за гордість їхню, у якій вони хвалилися великою своєю мудрістю, яку вони самі собі присвоїли і вважали, що не від Бога її одержали, а такими вродилися. Насправді, її дав нам Господь Бог як приклад, щоб ми свій швидкий розумок боязню Божою і послухом його Церкві кріпили і про те завжди пам'ятали: «Noli altum sapere, sed time» [«Не величайся, але бійся» ¹¹⁹]

«Et non plus sapere, quam oportet sapere, sed sapere ad sobrietatem» [«І не більше мудрувати, ніж належить мудрувати, але мудрувати на тверезу голову» ¹²⁰].

Такою була причина падіння тих мудреців, у яких якщо щось доброго знайдемо, берімо від них на свою користь як дари Божі. А якщо щось зле е в них, то лишімо для них. Адже те, що вони про монархію писали, дуже схоже з нашим, бо єдиного Бога і одну державу його визнаємо і шануємо.

Тому і ми з ними тлумачимо монархію як зверхність одного над усіма іншими людьми. А оскільки різні у людей монархії, шукаймо найліпшу, яка вирізняється серед інших монархій, і тоді дійдемо власності Польської держави, про яку вам розповім, прошу тільки вас ласкаво вислухати.

Євангелік. Дуже пильно слухати це буду, бо розповідаєш мені про такі речі, яких я досі ніде не чув.

Папіст Також і про мене не забувай.

Оріховський. А тепер я вам розповім щось інше. Отож знайте, що ми, поляки, як й інші слов'янської мови люди, свою мову взяли з грецької мови. В тому можете переконатися, запитавши будь-якого поляка, котрий лише грецьку мову розуміє. Мають греки одне славне слово у своїй мові — κοιραυοζ [«Володар»], яке личить тому зверхнику, який у своєму правлінні не про свій, а про підлеглих своїх добробут дбає. Це грецька етимологія явно доводить.

Саме з того грецького слова походять в угорців «кірал», у русів «король», а в нас, ляхів, — «круль». Ця назва, або слово, не може жодною мірою стосуватися тих панів зверхників, котрих греки δεφποταζ, або δνγασταζ, тобто «господарями» або «можновладцями», називають і котрі над невільниками панують, а не над вільними людьми; бо δεσπορηζ και δονλοζ [«Господар і раб»] apud Graecos ita relative oppommtur, ut servus et dominus apud Latinos[«У греків так відповідно протиставляється, як «раб» і «господар» у латинців.]. Візьміть будь-яку державу, яка від королівства відрізняється, — чи то деспотію, чи династійну, тобто господарства і князівства, і порівняйте їх з королівством.

Сама справа покаже вам, що не може, власне, називатися жоден господар чи можновладець, тобто князь, королем тому, що кожне господарство і князівство є справжньою неволею. У князівствах проти кривди зверхника-пана підлеглі не мають жодного захисту, бо володіє ними пан-зверхник, як хоче; на горло підлеглого карає, коли хоче; продає його; віддає в заставу його, кому хоче, як хоче і коли хоче.

Говорю про головні князівства, в яких князі habent merum et mixtum dominium [«Мають чисте і змішане панування»], якими є Туреччина, Москва, Литва, Ракуси й інші їм подібні князівства.

А що то так, доведу на прикладі привілею, яким король Ягелло дарував Литву полякам, немов власних і спадкових підлеглих, — не інакше, якби я дарував тобі Журовиці, своє спадкове село. А той привілей так говорить: «Terras Lithuaniae, quas semper cum pleno dominio ac iure mero et mixto hactenus habuimus et habemus usgue modo a progenitoribus nostris et ordine geniturae, lanąuam domini legitimi, praedicto Regno Poloniae incorporamus, inyisceramus, appropriamus etc.» [«Землі Литви, на які згідно з чистим і змішеним правом ми досі завжди мали повне право власності і маємо постійно навіть від родоначальників наших і від родового стану, ніби законні пани і волею Польського королівства ми втілюємо (його), надихаємо, наближаємось (до нього) та ін. ¹²¹] Звідки довідуємося, що згідно із словами привілею, литовських, як і московських князів, можна звати деспотами, або царствуючими монархами. Але «кіраном», як я уже казав, тобто королем, зватися жодною мірою не можуть. Бо король, зокрема польський, ніяким чином не може так говорити про свою державу, як Ягелло про свою Литву мовить. Не має наш король у державі ius merum et mixtum, non habet ordinem geniturae, tanquam dominus legitimus; non incorporat, non imriscerat, non appropriat regnum, cui vult, neque enim potest; aliter Poloniae Regnum liberum non esset [«Чистого і змішаного права, не має родового права, немов законний пан; не втілює, не надихає, не наближає королівство, якщо навіть хоче, то не може; бо інакше Польське королівство не було б вільним»].

Звідси стає очевидним, що між Москвою, Волохами, Литвою і Польською державою така відмінність, як між неволею і свободою. А якщо Литва (прошу, нехай вони правду ту на добро своє з ласкою від мене приймуть) з тої природно! неволі хоче вийти, нехай унії з Польською державою пильно домагається у великого князя, пана свого спадкового і у короля польського, для всіх нас поляків милостивого, вільно обраного нами пана.

Бо Литва до тої унії не може прийти раніше, ніж великий князь литовський відмовиться від свого права князівського, яке у Литві спадкове. Князь там має таке саме право на підлеглих, яке я маю на свої Журовиці, які можу дати, кому захочу, віддавши своє спадкове право, коли захочу. Так само у волі великого князя литовського дати Литву Польській державі і передати Польщі все своє спадкове право, яке має як власний і спадковий пан у Литві, аби Литва, вільною ставши, могла з вільною Польщею з'єднатися, так, немов з нею єдиним тілом будучи, одне серце, одну душу з Польщею в одному тілі має. Quia in habentibus symbolum facilis est transitus [«Тому що легким є перехід для тих, хто має спільний символ».]. Легко буває з води вітер, бо вологі обоє. Важко вогонь з води буває, бо спільності жодної не мають: вода волога й мокра, а вогонь сухий і теплий, і тому об'єднатися не можуть. Так само й невільна Литва з вільнею Польщею з'єднана жодною мірою бути не може, аж доки великий князь литовський, природний і спадковий пан, зробив її вільною, manu mittendo Lithuanum per verbum iuris esto liber [«Визволяючи литовця словом права: будь вільним!»], аби таким чином звільнена з природної своєї неволі

Литва як вільна могла з вільною Польською державою об'єднатися.

Так само, як і Господь Христос не раніше прийняв нас до свого царства, аж як право князя світу того (яке природжене над нами мав пан диявол) припинив своєю смертю; і приклад людям дав, аби не раніше людина (що народилася в князівстві) довідалася, що вона вільна, а тільки коли, позбувшись князівського права, до королівства відчинені ворота буде мати. На тому шляху, а не на іншому, між Польщею і Литвою правдива унія може відбутися; яка, коли з ласки його королівської величності настане, тоді Литва завдяки свободі Польської держави вільною буде. Іншою дорогою вона вільною жодним чином бути не зможе. Бо то є великим repugnans [«Утрудненням»] мешкати у князівстві, а вільним називатись. Не інакше це, як мешкати в темряві, а світлом хвалитися: «Nihil enim ut luci cum tenebris, ita libertati cum ducatibus est commune» [«Бо як нема нічого спільного між світлом і темрявою, так само й між свободою і князівством»].

Цар над царями, Господь Христос, назвав свою державу королівством, а диявольське, протилежну собі державу, назвав князівством ні за що інше, як за те, що королівству властива свобода, в якій спочатку народилися були і яку потім через гріх втратили і з королівства до князівства потрапили. А з того князівства переніс нас Господь Христос смертю своєю знову до королівства, для якого властива свобода так само, як для князівства характерна неволя, — для людської натури річ супротивна.

Саме тому Господа Христа ангели називали королем своїх вірних, так і сам себе він іменував ¹²². А диявол тим самим сином Божим названий князем невірних, мізерних і вбогих людей ¹²³.

Розбійник, що висів на хресті збоку від Господа, теж не мовив до Господа так: «Пам'ятай мене, Господи, в князівстві твоїм», але, Святим Духом надиханий, так мовив:

«Пам'ятай мене, Господи, в королівстві твоїм» ¹²⁴. Чому? Тому, що той святий розбійник народився в князівстві, тобто в неволі диявольській, з якої прагнув бути визволеним до свободи Божої, якої ніде-інде не бачив — тільки в королівстві, Христу Господові підпорядкованому. А те королівство має священика, святою оливою помазаного; і короля, терном, тобто короною з дорогого каміння, ресаїу ¹²⁵ повною, короновдного у своїй державі. А тому говорю явно таке і на цьому стою: скільки б не було на світі людей в головних князівствах, жодного з них не маєш нічим полякові рівного, який у королівстві народився: ані станом, ані родом, ані гербом. Бо ті три речі, на яких всяка слава вільного поляка тримається, живими є у вольності, а в неволі є мертвими речами. А хіба Filius prodigus [«Син марнотратника»] з Євангелія не бачите явно, як один розтратник, вигнаний батьком з королівства у чужій країні, тобто у князівстві (всяку оздобу поштивості своєї шляхетської утративши), свиней пас, полову з ними їв, справжньою свинею в князівстві був. А коли шпетність свою і князівства позбувся, повернувся назад до королівства свого батька ¹²⁶.

Зауваж, як привітав його тоді батько: велів надягнути на нього передусім найкращий одяг, знак королівської вольності, в якому невільник у вільних людей не ходить жодний.

Мали у давніх людей, як і нині, невільники свій особливий одяг, у якому ганебно було і є ходити вільним людям.

Потім дав йому перстень, якого у давнину жоден простолюд не носив, а лише поштивий шляхтич, про що читайте: Aulum Gellium, Plinium secundum, et Livium III Decade, Lib. III post Cannensem pugnam. «Mago, Annibalis legatus, effusis in vestibulo Curiae annulis aureis, ad senatum Carthaginensem inter caetera adiecit, neminem nisi eguitem atque eorum ipsorum principes id gerere insigne». Haec Livius [Авла Геллія, Плінія Старшого і Лівія (в 3-я Декада, кн. 3, після битви при Каннах). «Маго, легат Ганнібала, коли у вестибулі Курії були розкидані золоті персні, між іншим, сказав до Карфагенського сенату, що ніхто, хіба що вершник або верховода, цей їхній знак не носить. Так (сказав) Лівій» ¹²⁷.]. Отож бачиш, як той марнотратник у князівстві втратив перстень, тобто своє шляхетство, яке набув тільки після того, як батько прийняв його в королівстві і той же батько дав перстень, тобто шляхетство, знову синові, забивши для нього тлустого вола.

Віл і дружина є найпершими речами в господарстві статечної людини, про що читайте: Гесіода-грєка вже на початку Georgi corum [«Георгік»]. 3 допомогою того тлустого вола учинив тоді свого сина в князівстві рівноправним учасником занепалого свого дому. Подібного у свого пана жоден невільник не має, щоб удома й на полі те саме, що й пан мав.

Мало того, той же батько ще й співати, і танцювали велів, подаючи добру думку своєму вже вільному синові, бо цієї думки невільник не має жоден, живучи постійно in pane tribulationis et aqua angustiae [«На хлібі гризот і воді злигоднів».]. Отож, маєте із Святого Письма королівство і князівство. Прирівнюйте його нині до себе.

Дивіться на гордого вольністю і святою свободою на світі поляка: знамениті шати носить поляк, тобто має однакові зі своїм королем вольності. До того ж носить поляк чудовий золотий перстень, тобто шляхетство, завдяки якому найвищий є рівним у Польщі нижчому. Має спільного вола з королем, паном своїм, тобто посполите право, яке так йому, як і королеві його, служить у Польщі, немов віл. Як такий, поляк, завжди веселий у своєму королівстві, співає, танцює вільно, не маючи в собі жодного невільного обов'язку; не будучи зобов'язаним королеві, панові своєму зверхньому, нічого іншого, як тільки таке: титул при позові, два гроша з лану і посполиту війну.

Четвертого поляк не має нічого, що б йому в королівстві добру думку псувало.

Підіть до великого князівства, до якого хочете, в жодному не знайдете справді ані тої шати першої, ані того золотого персня, ані тлустого вола, ані співу веселого. А коли якийсь невільник з князівства хвалився шатою, перснем, волом і співом, не інакше виглядати буде, як би відтяту від тіла руку правдивою рукою називав. Бо як рука, коли не при тілі, не є рукою, так само жодна людина на світі, яка не перебуває у християнському королівстві, не е вільною.

А тому не є ані правдивим шляхтичем, ані жодного певного права не має; в біді і злигоднях завжди живе. Нарешті, тінню людською, а не правдивою людиною кожна людина, у великому князівстві живучи, є огидою і знехтуваною річчю. Quare? Quia in servitute ducali nullus ordo, sed sempiternus horror inhabitat [«Чому? Тому що в князівському рабстві нема ніякого порядку, а вічний страх панує»]. Не хочу, хоча би міг, брати у свідки Святе Письмо, бо самі бачите, чого в Письмі того всюди повно.

Папіст. Бачимо. Лише єврейський люд квітнув у давні віки, а чому? Quia erat gens sancta, regale sacerdotium [«Тому що був святим народом, королівським священством» ¹²⁸.]. Бо інші, Моаб і Агарені, Есау, Амалок і хананеї, проклятими людьми були, тому що княжатами у князівствах були народжені. Дарунком над дарами Божими тут і на тому світі є королівський стан. Тому і в молитві завжди у Бога просимо: хай буде королівство! Не кажемо: хай буде князівство твоє! Не через що інше, а лише тому, що князівство є річчю бридливою і природі людській огидною, а також прокляття Божого сповненою.

Євангелік. Переконався я в Литві, де короля, пана нашого, ніколи Литва ясним князем, а лише найяснішим королем завжди називає. І не може жоден литвин без великої ганьби своєї, так само як і без кари, так до пана свого мовити: милостивий князю. За це слово кия, певно, від литовського маршалка одержав би. Але кожен литвин так до князя великого мовить: милостивий і найясніший наш королю, — змінюючи нижче на вище, бридке на любе, ганебне на славне, а прокляте княже ім'я на благословенне ім'я королівське.

Оріховський. Нехай же тоді сусіди наші, Литва, жахаються тої ганебної і занепалої посади всякого великого князівства. Нехай нею бридить, як річчю, огидною для слави людської натури. А крім того, нехай ще вони пізнають, що природа кожного великого князівства є такою, як між королівством і князівством, тобто між паном і невільником; що цілої віри жодною мірою у них бути не може. Нехай Литва з природженої ганьби, кожному князівству властивої, втікає чим дуж, доки Польща кличе її до Польського королівства свободи. Нехай вона буде для тої мов би острогою, чи, як казали грецькі філософи, певною ознакою, на кожне велике князівство накладеною: παντα δονλον τω δεσποφη [«Всяке рабство бореться проти володаря»] Кожне, тобто рабство, інакше кажучи, князівство, проти деспота, тобто проти свого князя, природжену війну веде. Адже за природним правом невільник ненавидить свого пана. А де вроджена ненависть, там нема віри: quia quem quisque obit, periisse ехреtit [«Тому що кого хто ненавидить, бажає знищувати»]. Не може те по-іншому бути: невіра завжди за неволею ходить, та так само, як із свободою ходить віра, яка доброго серця із люб'язної любові виходить.

Тої свободи, якої в жодному світі великому князівстві з натури своєї не маєш, і бути жодною мірою не може. Не може теж там ані любові до зверхнього пана, ані віри жодної бути.

Тим самим аргументом великий у греків оратор Демостен поборов усю міць Філіппа, короля македонського, закликаючи Аттіку до війни з ним. Читайте його «Олімпійські промови» та «Філіппіки» і знайдете в тих ораціях страхітливі аргументи проти князівств, яких повинна боятися кожна доброго народження людина, і від князівства, немов пекла, стерегтися. Якби геометри, докази яких певні й досконалі, захотіли князівство з королівством своєю міркою виміряти, не знайшли нічого іншого, як те, що князівство королівству вірою підлеглих проти зверхнього пана рівним бути жодною мірою не може, тому що князівство не вільне, а королівство є вільним.

Папіcт. Це стара шкільна латина, з Платона взята: «Metu poenae fidem colunt barbari. A Graecis autem virtutis amore fides colitur» [«Варвари шанують віру через страх кари, греки шанують віру з любові до чеснот» ¹²⁹].

Оріховський . Так ото. Багато про це пише Платон в «Епіграфії». І не знайдете у всій філософії чи й теології, щоб про те хтось із учених писав по-іншому. Пишуть тільки, що кожне велике князівство є щирою неволею і невірою.

Якщо хтось із якогось князівства буде за те на мене гніватись, нехай тоді гнівається не на мене, а на всіх давніх теологів, а зокрема греків, котрі говорять таке: «Nunc princeps mundi huius elcietur foras» [«Тепер правитель цього світу виганяється геть» ¹³⁰], а біду з неволею на князівства покладають. Нехай той хтось старих філософів і ораторів за те лає (а не мене), які варварами звали людей лише за те, що люди в невільних державах мешкають. Якщо тої певної догани хочуть уникнути наші сусіди, Литва (чого я їм сердечне зичу), то хай звернуться до ясності свободи Польського королівства і нехай пристрасно полюблять права, вольності і нашу польську поштивість.

Хай Литва візьме собі на карб, що вроджений поляк має чотири власні речі, завдяки яким є гордою і визначною людиною серед найпередніших людей у світі: передусім, матір'ю, яку строгим статутом de turpiloquio [«Про образливість» ¹³¹] обгородив поляк, пильнуючи непогрішного свого народження. Потім, давнім шляхетством, яке поляк з Чехом і з Лєхом приніс із хорват до Польщі. Знає поляк, що може шляхетство і яких звичаїв і дотримання потребує. Третя також у поляка річ, завдяки якій поляк славним на світі є, це: повна довіра своєму королеві, яку поляк так уподобав, що зроду-віку того ніколи не знайде, щоби Польща зрадником проти свого польського короля виявилася. Говорю те, що стосується королівської особи. Ніколи не народила Польща Мусіллу, який у Гродно намагався короля Казимира звабити; ані Глинського, який зрадив Сигізмунда; ані Вуйціка, ані жодного Вікторина, які за зраду свого пана у Вільні скарані недавно на горло. Нарешті, рівністю поляк усі інші королівства переважив. Немає у Польщі жодних князів, графів, ані князьків. Одним словом «шляхта» весь народ і гурт польського лицарства обмежується. Тому, якщо Литва хоче тими чотирма, а саме: матір'ю, шляхетством, вірою, рівністю — дорівнятися до Польщі, нехай вона чимдуж своє князівство на королівство, а князя литовського на польського короля, а неволю на свободу, ганьбу на честь, глупоту на мідрість, а неотесаність свою на освічену натуру польську хутко змінює. Доки ще час мають, а Польська держава їх під плащ вольності своєї до свого товариства добровільно закликає. Доки їм того король наш польський і великий їхній князь милостиво зичить, те дозволяє і до того їх веде. А якщо ту щердрість свого короля Литва геть од себе відкине, нехай знає, що вона короні Польській нічим рівною не може бути.

Так само й кожен литвин, якби навіть був найясніший і найперший, не зрівняється з найнижчим поляком. Як королівство всілякою славою перевищує кожне князівство, так само кожна людина в королівстві всілякою славою перевищує кожну людину в князівстві. А якщо жодне велике князівство ні в чому не є рівним королівству, то теж жодна людина з князівством ні в чому не рівна людині з королівства і рівною бути не може, як про те вже мовилося. Не відбираю тут і не додаю нікому нічого, тільки про речі говорю так, як від Бога все заведено. Завдяки цьому установленню поляк безпечно до сусіда свого литвина (закликаючи його до вольності й до слави своєї польської) з любов'ю так говорить, зичачи йому тої самої вольності, якою сам у. королівстві своїм благословеннім Польським вищим є за кожну людину у князівстві: О, невільнику литвине, слухай мене, вільного поляка! Закликаю тебе до себе, вольності та благословення свого щедро й вірно тобі надам.

Не для себе, а для тебе самого беру до свого гурту. Вольністю своєю зроблю тебе, невільника, вільним, як також невільного раніше русина зробив вільним і свободним паном і рівним собі в усьому. З ним тепер у землі його мешкаю і одним з ним грунтом користуюсь. Всього на полі з ним маю не як з сусідом, а як зі своїм власним братом. Грунт і все князівство руське я, поляк, добувши у руських панів, у суворих тиранів, в одне тіло держави Польської під одним королем і під одним правом об'єднав. Таке саме добродійство я, вільний поляк, добровільно тобі, невільний литвине, дарую. А щоб це добродійство якнайвдячніше від мене прийняв, поглянь на свої недоліки і великі мої достатки. Для тебе пан народився, а для мене не народився. Ти маєш того пана, якого мусиш мати, а я, поляк, того короля маю, якого мати хотів. Ти не маєш жодного захисту проти зверхності свого князя, а я маю захист проти свого короля — присягу, тобто, ним учинену, — під зверхністю священицького стану. Ти, литвине, в ярмі природному, як віл ходиш, або як зневолена ярмом шкапа природного пана носиш на своєму хресті, а я, поляк, ніби орел, без пут буяв на своїй природній свободі під своїм королем. Тому польський народ сміливо так може говорити до Литви. Що говорю тут про

Литву, те саме розумій і про Москву, про Волохів, про Турків і про інші держави. Скільки бачиш у князівстві людей, стільки бачиш і невільників.

А скільки бачиш поляків, стільки бачиш вільних панів, яким кожен інший у князівстві невільник завжди в герцю так поступатись мусить, як левові поступаються сарни, кози або дикі олені. Тому годилося б на тих невільників полякам і вільним королям не з шаблюками, а з батогами їхати на грець. Заяче серце в неволі. Вона втікає раніше, ніж свобода її налякає. Нехай неволя в шовках або і в багряниці, на румаках татарських або і на скакунах гордо їздить; нехай собі титулів здобува і ними оздоблюється; нарешті, нехай та сова ястребиться, як хоче, — однак сова залишиться совою, з орлом ніколи не зрівняється. Світла дня, тобто поляка, стерегтися вона мусить і ночі своє! виглядати. З тим орлом на сонці сова ніколи рівно бачити не буде поля (бою) і гордому вольністю і своїм королем полякові завжди поступитися мусить, якби навіть вільний поляк у сермязі виїхав на герць проти тої неволі.

В цьому ми переконалися в часи наших батьків, під Оршею, де мала купка наших, коли не кожному й пліт дістався, уплав через Оршу, широку та глибоку річку, кваплячись до московського війська, збройне переправилася.

Серед яких Ян Пілецький, Вавжинець Мишковський і Ян Зборовський, як хороші, пильні, відважні, прудкі, злі пси на вовків, попереду всіх інших збройно перепливли через ріку Оршу на Московський берег. Хіба не були ці поляки другими Коклесами або Гораціями ромськими в Польщі? Не прагнули вони немислимого броду, не оглядалися на те, що за ними було, ані боялися того, що попереду їх чекало. Вольністю польською запалені, взявши свою поштивість і ласку короля собі у провідники, не їхали, не пливли, а на конях по воді летіли на того московського тирана і на ворога пана свого.

Також любий і велебний наш муж, несмертельної слави ротмістр Ян Боратинський, сусіда, власний дід по дівці своїй, братовій моїй двоюрідний, із чотирма стами поляків своєї роти, бубнами лише військовими під Полоцьким нагнавши московського бидла у Двіну, ледве чи не пів-Москви там потопив. Але то речі давні, згадаймо ближчі.

Під Стародубом славний наш і вічної пам'яті гетьман, Фабіям і Сціпіонам рівня, пан Ян Тарнавський, каштелян краківський, хіба чим іншим незліченні війська московські поразив і Стародуб знищив ущент, як не гордими вольністю поляками? В тому штурмі і в особливій перемозі така польська мужність виявилася, що гетьман навіть смертю погрожував і добром умовляв багатьох славних мужів не бігти наосліп до пролому в мурі, під гарматний вогонь захисників.

Серед тих лицарів був його рідний сестринець Ян Мелецький, який недавно помер на превеликий жаль Польської корони, будучи воєводою подольським і коронним маршалком. Це трапилося напередодні смерті гетьмана і дядька його у Мєльцу. Нема часу, аби згадувати всіх вічної пам'яті мужів, гідних тої перемоги, бо й не можу за браком хисту й часу це зробити. Та й інші справи кличуть.

Можна було б ще багатьох пригадати, зокрема тих, завдяки яким, а також хитрощам Андрія Герборта з Фульштина Стародуб був знищений ущент; або якою славною там само була послуга Войцеха Стажеховського, який згодом помер, будучи вже бєльським воєводою. Але й це обминаю з тих самих причин, про які вже говорив. Згадаймо ще тільки Яна Тарновського, великого тієї війни гетьмана, і попросімо Господа Бога, аби й син його Ян Криштоф, у той час каштелян войницький, великий стовп польської нашої вольності, боровся з тою московською неволею так само, як і його батько. Покладаємо надію на Господа Бога, що той молодий пан, якого на гетьманство проти Москви викликав наш король, милостивий пан, відновить нам, полякам, батьківські тріумфи над тираном і його невільниками, який є fatalis dux huius belli [«Природженим вождем цієї війни»]. Взявши на допомогу Господа Бога, сумніватися в тому не доводиться.

Знайте також (бо не тільки проти московської неволі потужна вольність польська), що минулого року завдяки відвазі Лесньовольського, каштеляна цехановського, і дякуючи великій мужності славних тих лицарів Станіслава Замосцького, старости бєльського, такий самий загін поляків мало не всю Москву потрясав і з великою славою польського народу з Москви цілим виїхав. Або звернімось і до татар і до волохів, до невільних людей теж звернімось. Всюди переконаєтесь, що вольність польська гору має над всілякою неволею.

Запитайте тих, які в Сокальській битві були.

Ці вам розкажуть, що насправді польська вольність може. Микола Ферлей про Миколу Ферлея, великого і мудрого, міг би так сказати: син польського Фабія Кунктатора, нинішніх панів Ферлеїв з Донбровіци рідний дядько, який пробився через усе татарське військо, в тил йому вийшов, був там убитий і після битви похований. Що ж інше пронесло Фірлея через татарське військо, як не вольність і прихильність до короля?

В тій самій битві Фрідріх Герборт з Фулштина, коли цілим з битви виїхав, обернувся, постояв трохи над битвою, а потім, потрясши догори піднятою рукою, таке лицарське гасло вигукнув: «О нікчемна поштивість! Але ж за тебе я зараз головою накладу!» Після того кинувся в гущу татарської орди і з великою шкодою для татар з гуртом козаків, які біля нього скупилися, спішившись, лише з луками в руках всю орду татарську на собі тримали, там залишився, аж доки й голову разом із своєю вірною дружиною мужньо склав. Так кров'ю і смертю своєю окупив честь свого короля, свою поштивість і вольність Польської держави. О потужна польська цнота, невже у тебе нема нічого нікчемнішого за смерть!

Хвалять Леоніда свого греки, який лише з трьома сотнями людей тримав на собі все перське військо царя Ксеркса в тісних Термопілах. Він так промовив до своєї любої дружини: «Perdite animo forti, o Lacedaemonii, hodie apud inferos fortasse caenabimus» [«Знищуйте (їх) мужньо, о спартанці, ще сьогодні, можливо, будемо обідати у підземних богів»]. Te caме учинив і наш славний Герборт, який до знуреної вже битвою дружини так закричав гучно: «Тут, о вірна дружино, складімо голови, честь панові своєму запишімо. Кращого місця для цього потім не буде, за зганьблену цноту польську пометімося!» І чи був би гідний той Герборт з Фулштину зі своєю дружиною такого самого надгробного напису у поляків, який мав славетний Леонід з Лакедемону у спартанців?

Dic, hospes, Spartae, nos te hic vidisse iacentes,

Dum sanctis patriae legibus obsequimur

[«Скажи, чужинцю, як будеш у Спарті, що бачив нас тут

лежачими, бо ми святих законів батьківщини дотрималися» ¹³².].

А це ось другий Герборт, Северин, син Фрідріха і рідний брат Яна і Якова Гербортів, любих наших Мєсенєцьких, у Волоській битві, заскочивши попереду загону до волоського війська і мужньо у тому волоському війську б'ючись, загинув, — якщо тільки може загинути той, хто смертну свою голову поміняв на несмертну свою і дому свого славу. Отож там, біля Обертана, пізнав волошин, що може вільний поляк. Там пан Ян Тарновський з п'ятьма тисячами люду всю волоську могутність подолав і під ноги польському королеві кинув. І зробив волохів разом з воєводою їхнім Петром васалами польського короля. Якщо якась битва в Польщі й була виграна, яка б серцем, розумом, щастям з давніми битвами могла бути порівняна, то такою битвою є Обертинська.

Бачив там Тримегістів, тих Гераклів, Миколая, Олександра, Прокопа Сенявських, одної щасливої матері і одного мужнього батька власних трьох синів, які тримали на собі всі волоські війська.

Бачив там Сененського з Голих Гір, який кров'ю своєю окропив волоське військо. Бачив Мелецького, Язловецького, Тшебенського, Ходоровського, Лесньовського, Гноєнського, Тарла, Корманіцького, нарешті, Щасного Семіцького, братів і сусідів наших, із сотнями і з товаришами своїми, котрі бігли один перед одним на смерть у бою, яку підготували і виставили проти них волохи. Довго можна було б згадувати й інших славних мужів, несмертної слави гідних, які брали участь у тій битві. Можливо, згодом дасть нам Бог час, мир і можливість, коли з волі Божої опишемо ту битву і згадаємо послуги Яна Тарнавського та його лицарства. Бо як на мене, ще жоден з істориків, які про того славного гетьмана і про можне лицарство його писали, того не вчинив. І, можливо, придбаємо таких друзів, за радою яких Янові Тарнавському і славним його вчинкам померти не дамо.

Євангелік. Наповнився я жалем та смутком і радію лише, слухаючи про такі славні послуги народові нашому польському. А шкода мені того, що така велика і така висока цнота жодної плати у Польщі не мала і не має.

Натомність погани цноту шанували: гетьманам своїм стовпи позолочені відливали, особливі замки будували, написи на них славні карбували, нащадків їхніх поважали і збагачували, перше місце в республіці їх нащадкам відводили і до них з потребами посполитих зверталися. Нічого подібного не маєш у Польщі. І взагалі той нинішній Варшавський сейм полягає в тому, щоби цнота ніде жодної плати гідної себе у Польщі не мала.

Папіст. Дайте тому сеймові спокій. Серце болить і від жалю в камінь обертається, слухаючи про справи того сейму. Нехай нігтем у серці нашому зраненому нашим жалем той сейм не буде і т. ін. Закінчуйте, що почали, і причину того повідайте: чому (хай то буде москаль або інша з якогось князівства людина) не має такого орлиного погляду ані такого соколиного ока, як найубогіший поляк має?

Оріховський. До того ніщо інше не спонукає поляка, як тільки вроджена вольність, для якої ті військові подвиги призначені. Бо як неволя думку в людині тлумить, нищить, гасить (що теж і на обличчі людському відобразитись мусить), так і вольність у людині думку множить, серце підносить, обличчя веселим, око сміливим, погляд і ходу жвавою в ній робить.

Папіст. Згоден, але радий буду знати, чому вільної людини в жодному князівстві немає, ані бути не може; а чому ж в королівстві люди є вільні? І не тільки так у Польщі, а й де-інде в християнських землях знайдете? Відаємо про іспанців, знаємо французів, з німцями мешкаємо через межу, чехів теж, братів своїх, перед очима маємо. Бачимо, що в тих усіх королівствах якась висока і зичлива всюди думка, якої в Москві і в інших князівствах не помічаємо. Тому радий би знати, чому в королівствах те є, а в князівствах немає?

Оріховський . Запам'ятай добре, що у людей Rex fit, dux nascitur [«Королями стають, а князями народжуються»], тобто королі для людей стають, а князі для них родяться. Візьмемо, наприклад, короля, пана нашого милостивого. Якщо князь, будучи ще в животі благочестивої матері своєї, вже був литовським князем, то наш король, навіть народившись, проте, для нас, поляків, королем не був. Він був підлеглим польському королеві так само в Польщі, як і будь-хто з нас. А оскільки князі в Литві народжуються, і підлеглі для своїх князів народжуються. А якщо в Литві пан для своїх підлеглих є вродженим, то так само там кожний підлеглий є вродженим невільником свого пана.

Тому невільник має вроджене переконання, що його панові вільно з ним чинити, що заманеться. І це вроджене переконання всяку добру думку в людині з середини так псує, як черв, як псує дерево, з середини його підточуюти. Отож маєте першу причину, чому в князівствах люди не є вільними, а в королівстві — вільні. Тому (ще повторю), що в князівствах як князі для своїх підлеглих народжуються; так і підлеглі для князів своїх народжуються. А то є вроджена неволя, до диявольської неволі подібна: «in cuius servitute nos omnes natura fuimus filii irae Deb [«В рабстві якої ми всі від природи були синами гніву Божого»]. І як для королівства королі не народжуються, так само підлеглі там не народжуються для королів.

Тому в королівствах як королі з ласки Божої королюють, так само і люди з Божої ласки народжуються. А в князівствах князі не інакше, як з гніву Божого панують.

І так само люди в князівствах від гніву Божого народжуються.

Той аргумент не може по-іншому тлумачитися, бо і в Святому Євангелії доведено, що князівство за природним правом протилежне королівству. Звідси власність королівства і власність князівства мають бути взаємно протилежними речами згідно з тим самим природним правом. Інша причина є та, що князь у князівстві не має жодного над собою зверхника, на якого оглядався б у справах князівських. Кажу (хоч про це й раніше говорив) про великі князівства, які самі собою є панами, а не про тих, котрі під християнськими королями є. Натомість король має над собою зверхника не іншого, а лише того, який його королем зробив; якому король присягав і від якого корону, меч, скіпетр, нарешті, крісло королівське з рук узяв. На нього як на свого зверхника кожний король християнський оглядатися мусить І якщо буде королівству від короля утиск, матиме воно змогу поскаржитись тому священику, через якого Бог дав королівству короля. Той священик сам, а ніхто інший, є офіційним суддею між королем і підлеглими у королівствах.

Євангелік. Чи архієпископ може судити короля, будучи навіть сенатором, але його підлеглим?

Оріховський. Недобре то бачиш: архієпископ гнєзненський не є підлеглим, польського короля, а є його коронатором. І не є він сенатором королівським, а є pater regis et regni primas [«Батьком короля і примасом держави»]. Це доводиться не тільки польським правом, а й тим титулом, який дає архієпископові король, пан наш, до нього листи пишучи.

А щоби вочевидь побачив, що ніхто інший, крім найвищого священика, не може судити християнського короля, запитаю тебе, і дай мені відповідь без затримки. Не йдеться про нинішнього нашого милостивого, ласкавого й побожного короля, а про Болеслава ¹³³ мовимо, від якого, Господи Боже, Польщу на віки захисти. Що б ми з тим тираном (не дай, Господи Боже, його нам) робили, якби він, забувши свою присягу, права наші зламав, а королівської своєї повинності належно не виконував?

Євангелік. А будь-що, тільки не згідно з Євангелієм: Compele intrare? [«Силуй увійти» ¹³⁴]. І якщо не хочеш, то мусиш.

Оріховський. А хто ж його до цього змусить?

Євангелік. Ніхто інший, крім республіки.

Оріховський. А що ти розумієш під словом «республіка»?

Євангелік. Шляхту польську з коронною радою.

Оріховський. Добре говориш, але скажи мені: чим та республіка, тобто шляхта з коронною радою, примусить свого короля до послуху? Чи судом, чи силою? Чого вона передусім вживе проти нього?

Євангелік. Судитися з королем важко, примус небезпечний. Не знаю, що тут краще.

Оріховський. Вибирай одне, бо не можна брати разом обоє, позаяк сила і суд укупі стати не можуть. Мусять одне за іншим бути; nam virtutes ordinem inter se, quem non transgrediuntur, servant [«Бо чесноти порядок між собою мають, якого не випереджають, але служать йому»]. Так нас у школі вчили. Чому ж мовчиш?

Євангелік. А тому, що на те сказати не знаю чого.

Папіст. In genere virtutum prior est iustitia quam potentia [«Серед чеснот першою е справедливість, ніж сила»]. Того нас навчив Господь Христос, який смертю своєю передусім справедливості досить учинив, а потім, вставши з мертвих, сили свої над дияволом вжив. Про це читайте святого Августина Lib. XIII «De Trinitate».[Книга 13 «Про Трійцю» ¹³⁵.]

Оріховський. Добре все обміркував. А якби республіка вже до суду притягнути мала Болеслава, то хто на тому суді правлячому суддею буде?

Євангелік. А хіба хтось інший, а не республіка?

Оріховський. Того бути не може, бо республіка позивачем на той час є. Не може на одному суді той самий бути позивачем і суддею, — хіба що судитися хотів би з королем своїм по-волоському, де ті самі — і позивач і суддя. Так недавно волохи деспота судили, якого, жодним правом не переконаного ані судженого, убули.

Але тут не про ту самолюбивість мовиться, бо у волохів ані віри у підлеглих проти зверхнього пана, ані панської справедливості до підлеглих своїх жодної нема. Жорстоке у тамтешніх людей тиранство з великою неволею змішане. Між цнотливими людьми в добре влаштованому королівстві мусять бути illa tria ad Jegitimum iudicium requisita: actor, reus, iudex [«Такі три необхідні речі до справедливого вироку: оскаржувач, оскаржений, суддя»]. Отож згідно з тим правилом і питаю, кого на тому суді, про який говоримо, суддею посадимо?

Євангелік. Повір, не знаю, звідки його візьмемо.

Оріховський. А хто. нам дав короля?

Євангелік. Бог.

Оріховський. Знаю, але через кого нам його дав?

Євангелік . Через польську шляхту.

Оріховський. Лицарство польське обирає короля на королівство, але йому влади королівської, ані імені королівського не дає, бо те все король набуває від архієпископа при коронації, про це я вже й раніше говорив.. Вникни в понтифікат і про королівську коронацію читай, — знайдеш, що все так є, як розповідаю, а не інакше.

Євангелік. Хай буде так.

Оріховський. Той самий священик, який дає нам короля і судить нас у суперечці нашій з королем. І він, а не хтось інший, має знати, чи винен у чомусь король стосовно Речі своєї Посполитої, чи ні.

Євангелік. А що, якби король на декреті архієпископськім не з'явився, що б ми далі чинили?

Оріховський. Для цього є найвищий у Римі священик, намісником якого тут у нас є архієпископ гнєзненський.

Саме йому Господь Христос сказав: Pasce agnos meos [«Паси моїх овець» ¹³⁶], тобто: виконуй, дораджуй, суди кожного; жодній людині не роби винятку, яка бажає бути овечкою, тобто моїм вірним. У всіх християнських державах усім людям у кривдах королівських він є останній захист.

Євангелік. А що ж потім буде?

Оріховський. Те саме, що спіткало царя Саула від священика Самуеля: був скинений з престолу священиком; і Давид замість Саула був посаджений на царський престол тим самим священиком. Тому знайдеш багато прикладів у хроніках: у грецьких, у німецьких, у польських, і так само в інших, де підлеглі у державах декретом найвищого священика від послушенства несправедливим королям, вільними будучи, обирали собі знову на місце злих королів добрих.

З цього явно бачимо, звідки та причина, яку шукаємо, — що тільки в королівствах люди є вільними (або повинні бути такими), а не де-інде. Вся суть у тому, що найвищий священик тримає за віжки християнських королів, аби не пурхали у справах своїх королівських, як заманеться, а щоб так над своїми підлеглими царювали, як на коронації своїй, перед найвищим священиком на колінах стоячи, під Божою присягою, перш ніж корону з рук священицьких взяли, правити зобов'язувалися. А позаяк у князівствах і в інших державах цього немає, то в інших державах, скільки їх на світі є, щира неволя лише, а свободи жодної нема. Отож маєш причини князівської неволі і вольності королівської, яка є нічим іншим (про що вже говорив), як тільки що король у своїх королівських справах є зневолений до певної поступливості священицькій зверхності. А всі інші деспоти і можновладці у своїх справах тою зверхністю не обмежені. То чого ж іще від мене хочеш, скажи?

Євангелік. З тим, що почув, згоден, але маю ще дещо, що мене турбує.

Оріховський. А що ж воно таке? Євангелік. Мова твоя висока і дуже швидка, з речі до речі, як стріла з лука до мети летить.

Тому не знаю, як з очей моїх зникла, не вказавши, ані довівши мені того, що Польська держава як короля, так і свою вольність ані звідки, лише від священика може мати. Все те, на мою думку, petitio principii [Пошук принципу], що буває тоді, коли хтось доводить щось через те, що саме доведення потребує А тому я маю сумнів, чи король ту вольність від самого священика має, чи її варто чекати від когось іншого в Польській державі. Папіст. Добре і я те зауважив. І хоч несла мене твоя мова, Оріховський, куди хотіла, а проте бачив, що їй чогось ще бракує.

Оріховський. Я теж знаю, мої панове, і того в школах учив, що написав Arist(otełes) in Lib(ro) «Posteriorum» [Арістотель у книзі «Друга [аналітика]»] такими словами: «Scire autem arbitramur unum quodque simpliciter, nos autem sophistico modo accidentaliter, cum causam arbitramur nos scire, propter quam res est; quoniam illius est causa et guoniam non contingit illud aliter esse» [Ми гадаємо, що знаємо одне й те саме просто, самих же себе софістичним способом випадково; тому що гадаємо, що знаємо причину, через яку річ існує; оскільки [вона] є причиною того 1 оскільки не стосується того іншого буття» ¹³⁷]. А вчить нас той великий філософ того, що кожна доказова, а не помилкова, наука і ґрунтовне знання наше базуються на певній причині. І та причина мусить мати три речі в собі: передусім, щоб ми через неї важку справу вміли; потім, щоб та справа, через яку важчі справи пізнаємо, була власною причиною тої справи; нарешті, аби те, що через певну причину пізнаємо, не могло бути інакшим, а тільки таким, яке є ¹³⁸. Знаю добре, що мова моя вимагала того, якщо хотіла у всьому бути цілою. Але, вам поступаючись, не хотів би вдаватися до тої мороки дуже, а передусім, що ті «есси», «дриї», «квадри», «цинки», нарешті, і піраміди, як речі клопіткі та мороки повні, не дуже мені й самому до вподоби. Але, якщо ви і те слухати хочете, тоді покажу вам demonstrative [«Наочно»], що Польща жодним способом ані звичаєм не може мати ані короля, ані вольності своєї звідкись-інде, а лише від Бога через священика. Одного тільки хотів би: не завдавати вам прикрощів.

Євангелік. Не завдаси, бо обоє пильно хочемо тебе слухати і про це тебе дуже просимо.

Папіcт. Не тому, що для власної науки потреба є слухати (бо мені те знати і друге вчити належить як проповідникові пшемиської церкви), а тому, що слухати приємно, з таким великим знанням підготовленої і виконаної мови. Тому і я теж готовий слухати.

Оріховський. В ім'я Боже почнімо тоді, аби швидше поступити, за тим самим філософом, який in primo lib(ro) «Posteriorum Analyticorum» [В першій книзі «Другої аналітики»], навчаючи нас про великі справи говорити й іншого вчити, так пише: «Omnis doctrina et disciplina intellectiva ex praeexistente fit cognitione» [«Всяка наука й інтелектуальне навчання постають з пізнання передіснуючого» ¹³⁹]. Тобто, коли хтось від тебе навчається або ти від когось навчаєшся, мусите обоє мати між собою такий початок, від якого наука ваша починається. Так сама я, бажаючи показати переконливо, що польський король, як і вольність уся польська, на священикові тримається, мушу мати того доводу певний початок, над який бути в тому доводі не може ані правдивішим, ані першим, ані ближчим, ані яснішим. Цей початок не тільки є першим у тому доводі, а теж є і причиною того, що довести хочемо. Святий Томас; філософ і великий теолог, in prima parte summae [У першій частині «Сумми»] так говорить: «Autoritas est principium cog nitionis nostrae in his rebus, quae sunt fidei» [«Авторитет є початком нашого пізнання в цих речах, він е від віри» ¹⁴⁰]. Тому за порадою цієї святої і вченої людини візьму те, що написано в Законі святим Мойсеєм: Deut XVII. «Non poteris alterius gentis hominem regem facere, qui non sit frater tuus; cumgue fuerit constitutus, non multiplicabit sibi equos, nec reducet populum in Aegyptum, equitatus numero sublevatus etc. Non habebit uxores plurimas, quae alliciant animum eius, neque argenti et auri immensa. Postquam autem sederit in solio regni sui, describet sibi Deuteronomium legis huius in volumine, accipien ехеmріаr а sacerdotibus Leviticae tribus, et habebit secum etc. Nec elevetur cor eius in superbiam super fratres suos, neque declinet in partem dexteriam, vel sinistram; ut longo tempore regnet ipse, et filii eius super Israel» [Повторення Закону 17: «Ти не зможеш зробити царем людину іншого народу, яка не є твоїм братом; і коли буде призначено, не множитиме собі коней і не поверне народ до Єгипту, підтриманий натовпом шляхетського стану та ін. Не матиме багато дружин, які сковують його душу, ані великої купи срібла й золота. Після того сяде на кріслі своєї держави, спише собі Двозаконня цього закону в книзі, одержавши примірник від Левітської общини священиків, і матиме (їх) з собою та ін. І не сповниться його серце гордощами стосовно братів своїх, і нехай не ухиляється до правої сторони чи лівої; щоб тривалий час правив сам, і сини його над Ізраїлем» ¹⁴¹.]. В тих словах бачимо всю поставу, або, краще скажу, взірець християнської держави, в якому показано, яким має бути король.

Це ретельно змальовує Мойсей. Передусім, така людина має бути обрана на чолі держави братом євреєм. Не має бути людиною іншого народу, тобто не повинна бути поганином, ані відступником, ані єретиком. Але мусить бути вірним християнином, мешкати постійно та у згоді зі своєю державою в єдиній святій, вселенській і апостольській Церкві.

Така, а не інша людина, має обираться на чолі християнської держави. Потім, коли вже правлячою силою буде поставлена королем, не повинна мати коло себе великого війська, яким би народ до Єгипту, тобто до помилок і єресі, за допомогою сили і насильства людей своєї держави від Церкви Божої міг відвести. Нарешті, те Письмо королеві приписує, щоб король не мав багато дружин, тобто аби пошитовим чоловіком був; щоб не збирав срібла, ані золота, тобто аби не був хтивим.

Євангелік. Бачу з того Письма, яка людина на чолі християнської держави обиратися має і як мусить поводитись король. Але того в Письмі не бачу, од кого владу королівську та вибрана людина на чолі держави має взяти.

Оріховський. Послухай же, що Мойсей говорить.

А розказує він про те, що король має взяти від священика книги «Повторення закону». Слово це, як уже говорив, — другому, тобто Новому Законові, належать. А той Новий Закон так у Старому Законі таївся, як ховається вогонь у кремні. Ті книги король має взяти не від кого іншого, як тільки від самого священика. Якщо в поданню тих книг ані святості, ані таємниці жодної немає, тоді королеві ті книги брати від священика пристойно, як і від кожної іншої людини. Та коли є наказ королеві не від кого іншого брати ті книги, а лише від священика, тоді мусить бути у тих книгах щось приховане й особливе, і таке, що королеві згідно з його станом потрібне, чого король ані від мене, ані від тебе, ані від жодної іншої людини, крім священика, взяти не може. Те, що королеві для подавання призначене. Зокрема, там, у тому Письмі додається, аби король мав при собі ті книги і читав їх завжди; аби вчився бачити Господа Бога свого і дотримувався слів і обряду Його, написаного у Законі. Ті слова виявляють, що король мав узяти від священика разом з книгами й науку для всякої справи своєї королівської. А ту науку королівську даремно б король з книгами тими від священика брав, якби не взяв спочатку від нього того, завдяки чому король справжнім королем є, коли omne agens prius dat formam, quam consequentia ipsam formam; philosopho teste [«Все раніше діюче дає форму, саму форму як наслідок, за свідченням філософа» ¹⁴²].

Євангелік. Про науку я не кажу, але говорю про силу, яка короля робить королем, відмінною, тобто, людиною від усіх князів, деспотів та інших державців, і задля тої сили (як раніше говорив) особливим словом грек називає короля κοιρανοζ, угорець — «кирал», русин — «король», поляк — «круль».

Оріховський. Qui ad pauca respiciunt, falluntur facile (Aristoteles) [«Хто оглядається на нечисленних, легко занепадає» ¹⁴³ (Арістотель)], каже. Скажи мені, чи ти бував колись при німецькому праві, коли, один другому маєток передаючи, і судові різки передає.

Євангелік . Бував. Але що з того? Оріховський. Видаючи різки, один до другого так мовить: «Оце я тобі передаю свій маєток з усім правом, яке сам мав».

І за тим самим правом віддає купцеві різки. Чому той продавець і різки власністю своєю називає, (тоді як) різки не є його власністю?

Євангелік . Різки не є майном, але є певною діяльною ознакою передавання за тим самим правом.

Оріховський. Добре мовиш. Так само й про книги розумій, які тут лише священик, і ніхто інший, королеві подає. Бо ті згадані книги не є королівською владою, а є знаком і святістю невідомої тої королівської влади, яку король через священицьку зверхність від самого Бога бере разом з книгами. Так само, як хрещені хрестом люди при певній воді правдивий і невідомий хрест на душі свої беруть від Господа Бога через священика

Так само при освячуванні єпископа кладе архієпископ на голову освячуваного Святе Євангеліє, додаючи до того таємних слів молитви. І те покладання книг робить з великою і прихованою святістю. Бо при тіму покладанні присутня апостольська сила, апостолом якої у Церкві Божій є єпископ. Так само й тут щось подібне архієпископ чинить. Коронуючи короля, він перш ніж покласти корону, нагадування з книг Закону Божого королеві чинить. Подаючи книги королеві згідно з тим Письмом, віддає королеві водночас з тими книгами корону, меч, скіпетр і королівське крісло.

І при тому повчає короля, і присягою його собі зміцнює, ne elevetur cor eius in superbiam supra fratres suos [«Хай не наповнюється гордощами його серце стосовно братів своїх» ¹⁴⁴], тобто, аби король не виділявся з одностайного гурту своїми пожитками серед вільних своїх братів; аби підлеглих за братів своїх мав, а не за невільників. Відповідає тому Письму і те, що високої цноти за братів мудрості гетьман Сціпіон у Ціцерона, мудрого оратора, каже. Тому наведу те, що насправді нікому іншому, а тільки християнському королеві притаманним може бути: Ut enim gubernatori cursus secundus, medico salus, imperatori victoria, sic huic moderatori reipub(licae) beata civium vita proposita est; ut opibus firma, copiis locuples, gloria ampla, virtute honesta sit; huius operis maximi inter homines atque optimi illum esse effectorem volo [«Бо як для правителя щасливий напрямок, лікареві здоров'я, полководцеві перемога, так правителю держави запропоноване щасливе життя громадян; щоби багатствами міцне, військами можне, славою сповнене, доблестю славне було; я хочу, щоб він був творцем цієї найбільшої праці серед людей і найкращої» ¹⁴⁵].

Тобто щоб король не підносився над братією своєю, як Мойсей писав; щоб король не мав чогось власного такого, чого добрий король не мусив би покласти при потребі на благо братії, тобто задля своїх підлеглих і для їх вольності. Навіть йшлося й про горло.

Bonus enim pastor animam ponit pro ovibus suis [«Пастир добрий кладе життя за овець» ¹⁴⁶].

Що там євангеліст, пишучи по-грецькому, те слово латинське pastor написав ποιμήν. Цим словом давні греки називають короля, немовби особливого якогось священика, котрий певним правом з певної повинності пасе вручених йому овець.

Тому тим одним словом не тільки священиків, а й королів Господь Христос, найвищий священик і король, пастирями називає. І велить, щоб ці його намісники так правили: під страхом суду Божого могли вмерти задля своїх підлеглих, і нічого іншого, навіть горла свого не щадили для свободи і пожитку дорученого їм люду. Отож явно бачите, що влада королівська, і вольність королівська — все в руках священицьких перебуває.

Це явно бачите ще з коронації Саула, про яку в кількох словах розповім. А про неї так писано: «Tulit autem Samuel lenticulam olei, et effudit super caput eius, et deosculatus est eum, et ait: Ecce unxit te Dominus super haereditatem suam in principem etc. Et cum ingressus fueris ibi urbem, obviam habebis gregem prophetarum descendentium de excelso etc. Et insiliet in te Spiritus Domini, et prophetabis cum eis, et mutaberis invi rum alium. Quando ergo evenerint signa haec omnia tibi, fac quaecumqne invenerint manus tua(e), quia Deus tecum est etc. Itaque cum avertisset humerum suum Saul, ut abiret a Samuele, immutavit ei Deus cor aliud etc. Veneruntque ad praedictum collem, et ecce cuneus prophetarum obvius ei; et insiluit super eum Spiritus Djei et prophetavit in medio eorum etc» [Приніс же Самуїл посудину з олією і вилив йому на голову, і поцілував його, і сказав: «Ось охрестив тебе Господь понад єресь твою на правителя і т. д. І коли ввійдеш там до міста, неподалік матимеш гурт прибуваючих пророків високого сану і т. д. І зійде на тебе Святий Дух, і ти напророкуєш з ними, і змінишся ти на іншого чоловіка. Коли ж з'являться тобі всі ці знаки, зроби, і хай твої руки добудуть їх, тому що Бог є з тобою і т. д. Таким чином, коли Саул відверне свою руку, щоб відійти від Самуїла, змінить йому Бог серце на інше і т. д. І прийшли до названого пагорба, і ось бойова лава пророків поблизу нього, і зійшов на нього Дух Господній і відверто їм про це заявив і т. д.» ¹⁴⁷].

У тій Сауловій коронації наочно бачимо, якої святості й можності сповнена королівська коронація. В ній маєш наперед відомого священика, котрий посвячує короля. Бачиш, що священик дбає не про неволю турецьку або московську, або якусь князівську, а про спадок Божий. А цього спадку вольність є природною вольністю. Маєш так само те, що через святість святого помазання (яке від священика одержує король) певних речей дістає, передусім, нового серця, через яке змінюється на іншу людину. Потім місця пророчого, де, між пророками будучи, король пророкує, тобто стає учасником святого священства. Якщо священицька зверхність дає вільним людям короля, якщо короля змінює на іншу людину і якщо робить його пророком, тоді, де священика нема, там ні короля, ні королівства, ані вільних людей немає. Шукаймо тоді короля, як і свободи, у священика, а не де-інде, якщо хочемо тих обох мати у себе цілими.

Євангелік . Отож, без священика каштелян або воєвода краківський короля дати не може?

Оріховський. Nemo id dat, quod non habet [«Ніхто не дає того, чого не має»].

Ні в каштелянському правлінні, ані в воєводському найменшої частки королівського правління не знайдеш. Тому не може ані каштелян, ані воєвода краківський дати того іншому, чого вони самі не мають, бо є вони під правлінням королівським у своїх правліннях нижчими і меншими; і не могли б королівське правління вище свого між людей запроваджувати. Але в священицькому правлінні, незрівнянно вищому від королівського (оскільки в ньому королівське правління все замикається), із своєї влади священицької іншому священик виділяє те, що у власному правлінні цілим усе має. Бо як тіло людське, королеві підлегле, так душа священикові підвладна.

Так само й стан королівський весь мусить залежати від священицького правління. А оскільки королівське правління не міститься в жодному на світі правлінні, а тільки в правлінні священицькому, то й не може жодне правління давати людям короля всупереч священицькому правлінню. Бо те управління до того, як королі на світі з'явилися, між людьми божими завжди королювало і від того священицького королювання божий королівством названий був, навіть ще жодного короля маючи.

Про це так написано: «Vos eritis mihi in regnum sacerdotale et gens sancta» [«Ви станете мені царством священиків та народом святим» ¹⁴⁸]. Те Святе Письмо вказує християнська держава без короля, маючи в собі священика, за старого віку назву «королівство» одержувало від священика.

Хай ніколи не буде так, щоб священик від свого народження не був правдивим од віку між людом божим, а щоб король усю свою владу (яку завжди при собі має) від священика, тобто від свого короля, передану собі, не мав. Panis propositionis [«Хліб призначений»]. Тому і вчений король Давид хліб святий від священика Ахімелеха їв, якого годилося їсти лише одним священикам. А те значить, що король е учасником священства, тобто замикається в священстві як у панові і в своїй державі.

Так само той самий Давид перед скринею Закону Божого в ефоді, тобто в ризах священицьких, священиком не будучи, грав і скакав серед священиків, які з радістю хвалять Господа Бога, на знак того, що король є учасником ефоду, тобто священицького стану, але священик не є учасником королівського стану. Проте священик є будівничим королівського стану, або, краще сказати, зверхнім паном і вищим королем. Читайте про те І Reg. VI [І Царі, VI ¹⁴⁹].

Євангелік. Хай уже так буде. Але де ми того священика знайдемо тут, або звідки його візьмемо?

Оріховський. А будь-звідки, аби лише не звідти, звідки його предки наші брали на коронацію своїх королів 600 років тому. А чому ж тоді питаєш мене, як про річ нову?

Євангелік . Не без причини. Був серед послів на сеймі, коли навколо твоїх «Діалогів» свари великі чинилися. В тих «Діалогах» розповідаєш, що король у Польщі інакше настановлятись не може, як тільки через священика. Деякі з перших послів, правдою, певно, примушені, доходять до того, що священик мусить бути коронатором короля, але не священик з Гнєзна, якого називають ідолопоклонником.

Оріховський. А кого ж іншого вони називають?

Євангелік. Того, на якого би зводили євангеліки.

Оріховський. А якщо вони різними вірами роз'єднані будуть (коли про спільного священика не домовляться), що тоді будемо робити з коронацією короля?

Євангелік. Чекати доти, доки домовляться.

Оріховський. Не хочу говорити, яка то погана і неслушна річ, а також небезпечна для Польської держави — не мати коронованого короля доти, доки ці люди, вірою роз'єднані, на одному священику не зійдуться. Як на мене, то вони ніколи не дійдуть згоди, бо згодитись не зможуть. Чому так довожу? Бо ти сам розповідав, що коли посли сходяться у Варшаві, дня жодного не буває, щоб не було великої сварки навколо віри серед послів. Одні тримаються Станкара, інші — Кальвіна, треті — Лютера, четверті — Гуньонца, інші — Сарніцького, дехто — Гжегожа та інших. А хто ж би тих битих баламутів вилікував? Станкар пише книги, якими доводить (і довів), що всі кальвіністи є аріанцями. Кальвін же доводить (і довів), що станкаристи — щирі несторіанці. Сарніцький приписує Гжегожові і Гуньонцю європейську віру. І добре те їм приписує, бо ці обидва Сина і Духа Святого від батьківського Божества, як і євреї, відокремлюючи, святу Трійцю не визнають. Те саме ці два ведуть на Сарніцького і доводять, що Сарніцький вірує і вчить, що Бог не є в Єдиній Трійці, але що (ці) троє у природі між собою різні: Бог Отець, Бог Син, Бог Дух Святий. Якщо ті віровчення є різними, то, певно, священики тих віровчень теж між собою мусять бути різними. Поясни ж тоді, чи скоро дійде до коронації польського короля, якщо кожне особливе віровчення зі своїм особливим священиком поїде на коронацію? І чи не буде там перш за все кривава бійка, а не коронація короля?

Євангелік. Всі ми бачимо, що нічого з тої коронації не вийде.

Оріховський. Певно, що так, і тому ми до того дійдемо, до чого прийшли євреї, коли, згордувавши священиком на службі, стали ганебними на світі людьми.

Через те короля, і права, і свою державу стратили. А волаючи на священика: Crucifige! [«Розіпни» ¹⁵⁰], тим самим голосом самі собі говорили Regem non habemus! [«Ми не маємо царя!» ¹⁵¹] Не хотіли мати короля від священика, не змогли його потім дістати навіть од цезаря.

Пригляньмося, прошу, пильніше до справедливості Божої, як євреї in ictu o culi et in novissima voce [«Як оком змигнути при останній сурмі» ¹⁵²] bognorac із священиком втрачають власного короля. Ad nostram haec doctrinam scripta sunt [«До нашої це науки це написано»]. Біймося того прикладу, любий пане Олешко, й остерігаймося, аби, відкликаючи з Польщі священика, не відкликали разом з ним короля.

Євангелік. Бачу, що до того йдемо. Будь з нами, Господи Боже! Покажи й ти, що готовий допомогти тим людям! Доведи й мені, що не може бути іншого королівського на службі коронатора, окрім римського священика.

Оріховський. Легко те доведу: передусім, звичаєм, потім польським правом і, нарешті, свідченням Церкви Божої. Почавши від Болеслава Хороброго, аж до нинішнього короля, хто в Польщі коронував королів?

Євангелік. А хто інший, якщо не римський священик, архієпископ гнєзненський?

Оріховський. Добре говориш. Але тоді запитаю ще: кому велять коронувати польського короля право і статут польський?

Євангелік. А кому ж іще, якщо не архієпископові гнєзненському?

Оріховський. Тоді той король, який би був від когось іншого, а не від римського священика коронований, хіба не був би коронованим королем усупереч праву і всупереч звичаєві Польської держави?

Євангелік. То правда.

Оріховський. Такий король не був тоді таким у Польщі королем, яким королем були Хоробрий Болеслав і його нащадки, аж до нинішнього короля у Польщі?

Євангелік. Саме так.

Оріховський. Тоді не був би польським королем, але якимсь приблудою і справжнім fur et latro [«Злодій і розбійник»], якого якби до Польщі прийняли, мусили б той звичай королівської коронації і те право, яким користуємось, і той стату, котрий написаний маємо, разом з королівською присягою геть з Польщі усунути, тобто мусили б утратити Польську державу.

Євангелік. А чому нам того на проповідях не розповідають?

Папіст. Розповідають, але ви не слухаєте. Нічого вам у нас не подобається, що приносить вам здоров'я і збавлення. А це тому, що хочете згинути.

Євангелік. Не хотів би згинути. Папіст. Згинеш, якщо за іншими підеш і якщо від священика відлучиш.

Євангелік. Я чекаю, щоби мені показали, що жоден інший священик не може короля настановляти, а лише римський священик.

Оріховський. Покажу явно, як і обіцяв. Але спочатку запитаю, чи є Церква єдиною?

Потім, чи тою самою, а не іншою, нині у нас Церква є, яка за апостольських часів була правлінням, славою, владою?

Євангелік. Любий докторе, дай відповідь сам тому софісту за мене.

Папіcт. В тому не треба сумніватися, що Церква є одна, а не дві. Бо про те Дух Святий через Соломона так каже:

«Una est columba mea, perfecta mea» [«Та єдина вона — ця голубка моя, моя чиста» ¹⁵³].

А якщо є одна Церква, тоді в ній той самий порядок, і та сама слава, і та сама влада є нині, яка й раніше в ній за апостольських часів була.

Оріховський. Тоді й нині та сама Церква. А чи, як і раніше, за ключника Петра має?

Папіст. Так.

Оріховський . Тоді чи має той Петро ключі і вівчарню, яку тими ключами відкриває і закриває?

Папіст. Щира правда, що та

Оріховський. А чи може хтось увійти до тої вівчарні Петрової, служачи, чи лише той, кому до вівчарні той ключник відкриває?

Папіст. Саме так.

Оріховський . Питаю ще: чи має Церква нині, як раніше мала апостолів, пророків, євангелістів, пастирів і докторів?

Папіст. Боже порятуй — інакше сказати.

Оріховський. А яким чином тоді увійшли вони до вівчарні: через двері чи куди-інде?

Папіст. Певно, що не через вікно і не через дірку.

Оріховський. То, значить, їм Петро ключем двері до вівчарні відкрив?

Папіcт. А як ще інакше?

Оріховський. Тоді правлячого ані апостола, ані пророка, ані євангеліста, ані пастира, а по-нашому мовлячи, священика не має у тій вівчарні жодного, який би не ввійшов через Петром відчинені двері до тої вівчарні, довіреної Петрові?

Папіст. Усупереч тому ніхто нічого не може заперечити.

Оріховський. Шукаймо ж, де нині мешкає і, взагалі, де завжди мешкає той римський Петро, на якого вказує нам святий Августин contra Manicheum Cap. IV: «Multa sunt, quae me in ecclesiae gremoi iustissime tenent; tenet consensio populorum, tenet autoritas miraculis inchoata, spe nutrita, charitate aucta, vetustate firmata; tenet ab ispa sede apostoli Petri cui pascendas oves suas Dominus post resurrectionem suam commendavit usque ad praesentem episcopatum sacerdotum successio. — Et Lib. I contra Donat.: Ergo in cathedra unica, quae est prima, sedet prior Petrus; cui successit Linus, tum Cletus, deinceps Clemens et consequenti serie alii» [Проти Манихея, розд. 4: «Багато є такого, що мене в лоні Церкви найміцніше тримає; тримає єдність народу, тримає незавершений авторитет чудесами, надією підтримуваний, на любові зрослий, довголітнім досвідом зміцнений. Зростає (авторитет) від самого престолу апостола Петра, якому своїх овець на паші Господь після свого воскресіння довірив аж до нинішнього єпископату спадковість жерців»]. Гієронім святий ad Damasum [«До Дамаса»] так пише: «Facessat invidia Romani culminis, recedat ambitio; cum successore piscatoris et discipulo crucis loquor. Ego nullum primum Christum sequens, beatitudini tuae, id est cathedrae Petri, communione consocior, super Ułam aedificatam ecclesiam scio; quicunqueexlra domum agnum comederit, prophanus est etc. Non novi Yitalem, Meletium respuo, ignoro Paulinum. Quicunque tecum non colligit, spargit; qui Christi non est, Antichristi est» [«Хай відійде заздрість римської верхівки, хай відступить честолюбство; із спадкоємцем рибалки і з учнем Христа, говорю. Я нікого іншого, крім Христа, не є послідовником блаженства твого, тобто кафедри Петра спільністю я з'єднаний, крім тої скелі знаю зведену Церкву, і всякий, хто поза цим домом вівцю з'їсть, той є нечестивець та ін. Я не знав Віталя, відмовляюсь від Мелетія, зневажаю Павліна. Всяк, хто з тобою не збирає, розтринькує; хто не з Христом, той із Антихристом» ¹⁵⁵].

Отож маєте Христа. Бачите, на якому місці посаджений. Бачите, хто з тим Петром у Римі братства не тримає і слугою Христовим, тобто священиком не є, але є слугою явного злого духу. І не хто інший, каже, але великої святості й мудрості люди, Августин і Гієронім. Закриймо ж тоді те, що почали. Всяк, не будучи братом і товаришем у церковній справі римському Петрові, суне носа до коронації короля. Всяк удирається до Церкви і ґвалтом суне носа до священицького правління. Будучи сам злодієм і розбійником, не може людям іншого дати короля, а лише такого, яким є сам, тобто справжнього тирана.

Євангелік . Дивно мені голову закрутили.

Папіcт. Не побивайся, любий брате. Мусиш до нас, папістів, пристати. Якщо хочеш мати правлячого короля у Польщі, мусиш мати правлячого священика, від римського Петра до Польщі посланого, аби той правлячий священик дав до рук твого короля меч для оборони твоєї вольності.

Євангелік. Як на мене, важко збагнути й таке: як може той дати іншому меча, якого сам не має? Quia nemo dat id, quod non habet [«Тому що ніхто не дає того, чого не має»].

Адже ти сам нещодавно розповідав, а передусім той твій Петро, якому сказано: «Ессе duo gladiihic; satis est» [«Ось тут два мечі. Досить!» ¹⁵⁶].

Папіст. Добре говориш, що Петрові сказано: Петре, меча не вживай! Але того йому не сказано: не май при собі, Петре, меча; і позаяк сказано: Mitte gladium tuum in vaginam [«Всунь у піхви меча!» ¹⁵⁷].

Має Петро меча, але його в ножнах, тобто в Церкві своїй: не для себе, а для королів ховає. Quia summus sacerdos habet potestatem gladii, sed exercitium eius non habet [«Тому що найвищий священик має владу меча, але його військо не має»]. Про це читайте давні декрети святих людей. Приклад чого маємо в місцях, де бурмістр має меча, але до злочинця його не вживає, внаслідок своєї справедливості залишає його катові.

Євангелік. То ти прирівнюєш папу до бургомістра, а короля — до ката?

Папіст. Знай те напевне, що de rigore iustitiae [«Про стислу справедливість»], якби не було в місті ката, мусив би сам бурмістр вішати злодія.

А якби не було бурмістра, мусив би сам староста те чинити; бо королям, зокрема, наказано: «Maleficos non patiaris vivere super terram» [«Не терпи, щоб злочинці жили на землі» ¹⁵⁸].

Євангелік. Говори тоді так: якби не було короля, мусив би сам папа своєю рукою вішати злодія, оскільки він є над усіма королями правителем у Церкві Божій, а також королем найвищим. Так, принаймі, з твоєї розповіді випливає.

Папіст. Саме так. І за Самуїла найвищий священик амалехіта Агагу перед усім народом власною рукою не розсікав на шматки, а зняв спочатку Саула з королівського престолу, тому що він одружив того короля всупереч його забороні . Бачиш, як тоді, коли не було короля, священик серед люду божого, лишившись без короля, слуги свого, сам власною рукою справедливість Божу чинити мусив.

Євангелік. Дивна справеливість серед людей Господом Богом встановлена.

Папіст. Дивно. Тому про неї Давид у псалмі й співає: «Mirabilia opera Tua, Domine, nimis profundae factae sunt cogitationes Tuae. Vir insipiens non cognoscet, et stultus non intelliget haec» [«Дивовижні діла твої, Господи, надмірно глибокі наміри твої замислені. Нерозумна людина цього не збагне, і дурень їх не зрозуміє» ¹⁶⁰].

То є приховані і великої таємниці речі: Бог, священик, король, разом ті речі ходять і одною річчю є в християнській державі.

Як про Бога і про священика, так само і про короля Давид у псалмі співає: «lustus Dominus, et iustitias dilexit, aequitatem vidit vultus eius» [«Господь справедливий, кохає він правду — праведний бачить обличчя Його» ¹⁶¹].

Дав тобі, королю, Господь Бог через свого священика меч, аби тим мечем ти справедливість у державі своїй чинив. Якщо ж ти справедливість занехаєш, твій священик-коронатор має нагадувати тобі про те і судом карати за те, якби впирався. А якщо священик, похлібуючи або потураючи тобі, змовчить про кривди та несправедливості твої, Господь Бог так судити і карати буде священика, як судив і карав того священика Ілію за те, що він не карав злочинних старших своїх синів — Офні і Фінеес.

Багато прикладів у Святім Письмі знайдете; зокрема, довідаємося, що Господь Бог суворо метаться за погодження його справедливості — і над королями, і над священиками. Якби ця постійна й вічна справедливість була між людьми у християнській державі, дав би нам спочатку священика, а вже потім через священика дав би людям і короля.

Був колись час, коли жодного короля не було на світі, і прийдуть ще останні перед судом Божим часи, коли всі королі згинуть, як про те пророк Данило здавна нам розповідає.

І ніколи не було часу, ані до судного дня не буде, коли на світі не було священика. Справа священика є вічною, а король є тимчасовим правлінням. Не присягався Бог королям вічно зберігати держави (як про те вже говорив), але священикам присягався вічно зберігати священство. Священик у Бога є вибраним і вічним знаряддям , завдяки якому справедливість свою Бог між людьми творить і через якого усі свої дари людям дає.

Про це розмірковуючи, святий Діонисій так пише: «Divinis iudiciis sancitum est, ut his qui digni sunt, ut accipiant, dona Dei donentur per eos, qui digni sunt, ut tribuant» [«Божественним розмислом визначено, щоб ті, котрі гідні, одержували подарунки Бога; і хай даються вони через тих, котрі гідні того, щоб воздавати» ¹⁶²]. Був Хоробрий Болеслав, перший наш польський король, гідний Польської держави. І мусив також бути Гауденцій, архієпископ гнєзненський, гідним того дару, через якого Господь Бог дав Хороброму ім'я і королівську владу. Також був Сигізмунд Август гідним у Бога, аби нами у Польщі правити. Мусив також бути Ян Ласький, архієпископ гнєзненський, гідний у Польщі того, щоби через нього Сигізмунд Авгусг нам, полякам, правлячим від Бога, королем був.

Така ото дія і порядок тої мудрості Божої quae attingit a fine usque ad finem fortiter, et disponit omnia suaviter [«Яка від кінця аж до кінця досягає могутньо і розподіляє все люб'язно» ¹⁶³].

Тою мудрістю Божою пишаються ті, які нині так у Польщі прилюдно говорять: хочемо мати короля, а священика мати не хочемо. Всупереч відомому апостольському явному Письму вони таке кажуть: «Quaecumque a Deo sunt, ordinata sunt» [«Все, що є від Бога, є впорядкованим» ¹⁶⁴]. O сліпі єретики! Не будете мати короля у Польщі, якщо виженете з Польщі священика, через якого в Польщі Бог дає власного короля, з яким дає нам водночас справедливість, вольність, мир, спокій і вічну по смерті своїй хвалу.

За це, ми, вірні, і з ласки Його освячені правдою поляки, дякуємо Господові Богу, що дав нам до Польщі правлячого священика, а через священика дав справедливого короля. При тому просимо Господа Бога, аби благоволив залишити нас під зверхністю священицькою і королівською на вічні часи в ласці своїй і в тій вірі, яку ми від предків своїх любих з рук узяли. Аби ми згідно з старожитною і вже природною для Польщі вірою самого єдиного у святій Трійці Бога правдиво в Польській державі хвалили і віддавали на віки йому честь, і хвалу, й уклін через Сина Його єдиного — Господа нашого Ісуса Христа.

Оріховський. Господи Боже, дай те і пильно стережи в Польщі святу ієрархію, яку ти встановив раз у народі нашому польському. Пильно її борони, святий Господи, від тих сліпих і шкідливих сповідників, які монархію і ієрархію нині різними єресями тіпають. Борони свого священика, наш Господи, через якого дав нам, полякам, і короля. Утверди його як оборонця свого святого вівтаря. Освяти ласкою своєю всю нашу державу Польську, щоб ми від тої темряви чеського, німецького та швейцарського єретицтва швидко у Польщі звільнилися. І щоб ми, пригнічені розбратом і стурбовані єрессю і від розпачі занепалі поляки, тебе, єдиного, правдивого і вірного Бога, вічно хвалили. І одним серцем, і згідливим голосом ласкою твоєю до ліпшої наді! відновилися в Польщі. Амінь.

Євангелік. Обом вам як за ті молитви, так і за ґрунтовну і справді християнсьу науку дуже дякую. Пильно буду старатися, аби ніколи не забути, що в розмові тут чув.

Переконався, що світський стан без духовного стану є нікчемним і занепалим станом у Польщі. Довідався також, що є поставою або що є взірцем, і що власністю Польської корони. Так само нині зрозумів, яка є відмінність між королівством і князівством. Довідався, нарешті, тут і про те, що ні на якій іншій речі, а лише на священицькій зверхності, польський король, і його держава, і вольність королівства тримаються. То є великі речі і, на мою думку, для слухання нові. І не знаю, щоби якимось грецьким чи й латинським автором колись разом трактувалися. Велика була б шкода, якби ті написані речі — і до Варшави на сейм послані — виявилися не таким, як тут сказано. Спізнавши те, й усвідомивши, і прийнявши ці здорові речі до уваги, розглянемо їх на радах разом з королем Його Величністю ще до того, як сокира Божого гніву, який уже висить над нами, лезом ударить в червивий корінь віри, а точніше — невіри нашої

Папіст. Дай, Боже, того! Не про прості речі тут нині мовилося. Можу сказати, що не без духа пророчого Господь Бог напучує і застерігає дивним звичаєм польського короля і його державу не тільки через нас, проповідників (що пророче місце в Церкві Божій тримаємо), а й через посполиту людину.

Куди не обернешся, куди вуха свої на світ не нагостриш, нічого іншого не почуєш, як тільки одностайний людський голос «Згинемо!» А того загину жодної іншої причини ніхто не знайде, крім як несправедливість проти Бога, проти ближнього, яка у Польщі вкорінилася і дуже на всі боки по країні розплодилася. Про неї пророк Самуїл до євреїв, тобто до нас, поляків, так говорить: «І Reg. XII. Si perseveraveritis in malitia, et vos, et rex vester, panter peribitis» [1 Сам 12 «Якщо ви будете перебувати у злі — і ви, і цар ваш однаково згинете» ¹⁶⁵]. Ось про що йдеться. Будь з нами, Боже!

Оріховський. Чув проповідь Лукаша, нашого земляка, львівського домініканця. Він виступав з проповіддю на великому зібранні у Пшеворську, в день Зачаття Святої Діви перед славною Дівою, і родом, і цнотою, і одруженням, і великою святістю; а також перед Його королівської величності панею Софією зі Спрови, Одровонжівною, на той час каштеляншею войницькою. І на тій проповіді цей чернець виголосив страшне пророцтво святого Михайла Польській короні. Mich. V: «Nunc vastaberis, filia latronis, obsidionem posuerunt contra nos, in virga percitient maxillam iudicis Israel» [Мих. 5: «Тепер ти будеш спустошена, дочка розбійника, (вони) будуть у змозі зробити біду проти нас, поразити в галузки щепепу судді Ізраїлю» ¹⁶⁶.]. Наповнив тоді той чернець усю проповідь страхом і жахом великим. Страхом і жахом сповнена, лякала та проповідь справжнім судом Божим. Так, завдяки Святому Духові відкрив нам очі на майбутній наш занепад. А чи ми non percussimus maxillam iudicis Israel [«Ми не поразили щелепу судді Ізраїлю»], називаючи Тіло Бога живого, яке за нас було видане дияволом?

І чи не доведеться нам платити за ту образу, якою ображаємо постійно Непорочну Улюбленицю Христову — святу християнську Церкву. Задаючи їй духовне ідолопоклонство, тобто чужолозтво, що ж інше та filia latronis [«Дочка розбійника»], та негідниця Польща, яка всього Господа Христа так у голові, як і членах його зганьбила, забруднила і зблюзнила, одягати має за те, як не vastitatem, praedationem et interitum? [«Спустошення, грабунок і загин».]

За ту кривду і поганьблення своє напустить Господь Бог на нас virgam Assur [«Діву Ассур»], тобто турка, який нині Вавілонію тримає. Прийняти нам доведеться колись ту смертельну від Бога караючу мітлу. Тому Бог того вавілонського царя поставив і йому гостру шаблюку дав у руки, щоби нею над нами, блюзнірами, помститься за свої кривди.

Мальхер теж, того самого нашого ордену, чернець з Мостиська, про Датана і Абироні кажучи у Львові, пальцем нам вказав, що земля розверзлася для нас, ганебих блюзнірів, і нагнав на нас такого страху, кажучи, що нібито земля невдовзі повинна нас проковтнути.

І ти, любий ксьондзе докторе, звідки той дух маєш, що на кожнім Пшемиськім казанню страшним голосом і запаленим від Духа Святого язиком плещеш, волаєш і нам те саме обіцяєш, якщо не отямимося, то короля і королівство втратимо; і що ми останнього нині короля у Польщі вже маємо. Не хочу я тому вірити, що Ной перед потопом, Лот перед содомським занепадом, Єремія перед неволею вавілонською, апостоли перед розпорошенням євреїв, нарешті, Геліас перед судом Божим мав бути гострішим, страхітливішим і грізнішим проповідником за вас, нинішніх польських проповідників, перед явним упадком Польської держави. Що стосується нас, які plebe in media, non autem in tabernaculo testimonii prophetamus [«В гущі народу, а не в наметі доказу проповідуємо»], безпечно перед Господом Богом можу вам розповісти те, про що вже говорив або писав.

Я знаю про це не так з численних книг або з якоїсь особливої науки, якої не маю жодної, а більше з постійного думання і з великого побоювання. І не гадайте, що я в Журовицях господарство якесь бачив або про якийсь пожиток від худоби своєї дбав. Я є тінню дому, що постійно міркує про явний свій занепад. Якби й серце моє розкроїв, не знайшов би в ньому нічого іншого, крім слова: «Загинемо!» Не жалкую, що одружився, тому що дав Господь Бог мені дружину вродою, посагом і цнотою славну, і при цьому шляхетних від тої дружини любих мені діток. Але жалкую за тим, що не сам, а разом з дружиною і дітьми мушу згинути у розбраті домовому або в ув'язненні ворожому.

Вся Польща тримається на одній смертній людині. Не маєш сина, не маєш брата, не маєш жодного у Польщі певного нам свата. І якщо допустить Господь Бог смерть нинішнього пана нашого, не зглянувшись на нас, тисячу королів замість одного враз Польща буде мати. Турок, вавілонський цар, з Угорщини до Польщі через Бескид поглядає, волохи й татари підготувалися проти нас, погрожуючи нам тою шаблюкою, яку їм сам Бог на нас, блюзнірів, до рук дав. І не тільки звідти нам тираном Бог загрожує, а й Москву, наших досі хлопів і невільників, на нас підбурив, — духу їм проти нас додав, землю руську через Полоцьк їм відкрив. Відкриймо також вуха на німця. Хіба звідти почуєш інше, а не те, що вже з німців певного пана маємо? Але навіщо блукати очима по світу і нашорошувати вуха? Погляньмо у себе в Польщі. Жодної людини не знайдемо у себе вдома, котра єдності прагне: папісти — одні, а євангелісти у Польщі — інші. Між собою вони люди дуже різні, ніби не один народ.

Той волає: не хочу мати у Польщі короля-папіста! А інший: не хочу мати' короля-евангеліка. Також кожен із нас зосібно своїм королем гордує, чужих людей панами своїми милостивими називає. Їх образи на шиях своїх носимо, жалування від них беремо й інші речі, що ведуть до занепаду. Говоримо, чинимо і творимо це перед своїм занепадом. І чинимо те ще за життя свого короля. А що ж буде після його сметі? Але тут Лукаш не своє нам на проповіді виголосив пророцтво: Nunc vastaberis, filia latronis [«Тепер ти будеш пустошити, дочко розбійника»]. Ще нині, нині, о негіднице Польщо, накладеш головою за своє блюзнірництво. Але нас це не обходить... А чому? Тому що нас Господь Бог за свою образу, яку від нас одержав і завжди має percus sit furorę, coecitate et amentia mentis [«Вразив несамовитістю, сліпотою і шалом розуму»].

Звідусіль волають на нас пророки, послані Богом до Польщі, віщують нам певний загин, як Лот віщував загин Содому. Ми теж перед загином сприймоємо своїх проповідників, як сприймав Лота засліплений Содом. Пор це Письмо так говорить: «Visus est eis quasi ludens loqui» [«Здавалося, говорив з ними немов жартома» ¹⁶⁷.].

Так само й ми вважаємо у себе божевільними людьми тих, котрі про нас у Польщі те посполите слово «згинемо!» на проповідях усюди волають. Не зворушує вона нас, і не кажемо, що то екзекуція, — щоб самих і державу свою Польську на вальнім сеймі спрямувати. Все те повз себе пропускаємо. Тільки знай покрикують собі: бери, королю, бери! Наполягали, щоб ми півня убили, або екзекуцією довели. Від чого ми є далі, як земля від неба. Quare?

Quia decimamus mentham, rutam et omne olus: prae terimus autem iudicium et charitatem Dei [«Тому що ми відбираємо десятину з м'яти, рути і всякої зелені, але проходимо повз справедливість і прихильність Бога» ¹⁶⁸].Тими справами, панове мої, про які нам, полякам, розум говорить, цей світ повинен справді обридитись.

Те вам про себе розповідаю і явно визнаю, що я сповнений великого розпачу, не знаю, як стратив надію. А ту, яку ще маю, мають і злочинці насамкінець, вже стоячи перед снопом на плацу. Бо і вони часом мають щось на кінець, чим, гинучи, ще можуть втішатися. А ти мені скажи, чим утішуся, стоячи під страхітливим гнівом Божим? Ти Бога блюзнити не перестаєш, і арієпископ за це тебе не проклинає, і король тебе не карає. Всі правителі, малі й великі, замовкли через твоє блюзнірство.

А чи не мусиш, без усякої надії на милосердя Боже, за ту погрозу: «Heu vindicabor de hostibus meis et his, qui oderunt me, retribuam» [«О, Буду я тішитися над своїми противниками і помщусь на своїх ворогах!» ¹⁶⁹], сподіватися на певний духовний і тілесний упадок?

На минулому Пьотрковському сеймі у Польщі найвищому священику ми відмовили в юрисдикції, яку він не від людей, а від самого Бога мав. Так нам без усякої покари з боку єпископа можна було блюзнити Бога. Направить його Бог (повірте мені), але загином нашим.

Говоримо: «Нехай нас у всіх справах, як світських, так і духовних, судить у Польщі сам король, а священик римський нехай нас не судить». Але тоді буде так: мати будемо короля суддею в духовних справах, але не того, якого нам у Польщі досі через римського священика Бог давав, а того, якого дасть Бог через турка із-за чварів наших домових. І цього не довго чекати. Смерть нинішнього короля, якої, дай Боже, не дочекатися, — саме того короля, певно, дасть Польщі. Боже, дай же мені вмерти раніше, ніж нинішній король, і не дай дочекатися тих поганих днів, які настануть по смерті цього короля.

Бо його смерть є явною смертю Польської держави.

Вже тепер про його смерть роздумуючи, бачу вочевидь у Польщі розладнану раду, зґвалтування дівочі, шлюбні поганьблення, грабунки церковні, священицькі смерті, пограбування домів, внутрішні чвари та погроми, спустошення посполиті і, нарешті, Польську корону, що плаває у крові своїх громадян.

Іде до нас, іде, панове мої, fata братів наших чехів, які Гусом були збурені. До якого розбрату і пролиття крові прийшли вони, читайте про те історію таборитів і гуситів. Там знайдете страхітливі речі. В тій історії знайдете всі звичаї, і початки, і вчинки занепаду того люду. Все це у нас у Польщі вже є, бачите. Не хочу про те ширше говорити, аби не чіпати дзвінка. В тій історії знайдете, що через недбалість празького архієпископа чеське королівство, могутнє і знамените, утратило було короля, і в крові своїй домашній спливло ¹⁷⁰. Таке й до нас, поляків, певно, прийде тим же чином і шляхом, яким прийшло до чехів. Дай, любий Боже, вмерти раніше, ніж те в Польщі трапиться, що має трапитися. А так буде, якщо наш гнєзненський арихієпископ не проснеться і разом з королем не запобіжить тим лихим прибулим речам, доки ще може. Яким серцем цю молитву до Бога чиню, сльози криваві вам показують.

Папіст . Допоможемо й ми тобі у плачі і про смерть з тобою разом попросимо Госдода Бога: Польська держава мусить бути скарана Богом на смерть.

Не схоже, бачу, щоб інакше сталося. Бог говорить: «Si peccaverit vir in virum, placari ei potest Deus; si autem in Dominum peccaverit vir, quis orabit pro eo?» [«Якщо згрішить чоловік проти чоловіка, Бог може йому вибачити; якщо ж пррти Господа згрішить — хто молитиметься за нього?»]

Розпочали ми не зі святими війну, а з тим котрий є святим над усіма святими. Йдеться не про те в Польщі, чи можемо говорити: «Sancte Petre, ora pro nobis» [«Святий Петре, помолись за нас»], а про те, чи Бог, втілений у священику і в королеві найвищому, — то є Христос Господь, в Церкві своїй тут, на землі. Чи Син Божий є Богом?

А якщо Бог у Трійці є єдиним, то чи Господь Христос уряд свій священицький сам тут серед нас на землі повністю через власне священицтво постійно здійснює, чи ні? Бо коли говоримо, що того священика поміж нами тілесно на землі у церкві немає, то так його всемогутність небом обмежуємо і, Божність його від тіла землею роздираючи, робимо його нерівним Богу Отцеві. Чи не грішимо так не тільки проти Петра або Павла, а й проти самого правдивого Бога і проти його святої Величності? Кого ж ми в так великому гріху, in hoc crimine laesae maiestatis divinae [«В цьому злочині порушеної божественної Величності»], визнаємо за винуватця, через якого Бог Втілений відпустив нам кривду і ганьбу свою без покаяння нашого? Бо іншого посередника до Бога немає жодного крім того, Божество якого ми вкрали, людськість його зганьбили і Церкву Його обплювали. Але нас зовсім не зворушує Письмо. А чому? Послухай там само про причину: «Et non audierunt vocem Patris sui, quia voluit Dominus occidere eos» [«Та вони не слухали голосу отця свого, бо Господь постановив погубити їх» ¹⁷²]. Бог хоче нас згубити, бо ми хочемо загинути. Не хочемо зізнатися в цьому, не хочемо покаятися, не хочемо аріянських і несторіанських блюзнірів геть прогнати, через яких хочемо добровільно згинути, душу, тіло, короля і державу, нарешті, втратити. А станеться те з волі нашої. Хіба ж не домагаємося вперто тієї біди у Бога? Від святого Мартина донині, тобто до запустіння нинішнього, Варшавський вальний сейм, не поганський, але християнський у Польщі існує. Але ще ні наш волебний священик, ні король, ні його держава не промовили жодного слова, чим би поправити становище або гнів Божий погамувати.

Сувора то кара і сувора єгипетська темрява, але та сліпота заразила всіх нас a minimo aoque ad maximum [«Від найменшого аж до найбільшого»] для того, аби ми, як Содом і Гомора, всі разом згинули.

Євангелік . Любий Оріховський, дав Бог тобі перо, відкрив тобі, як бачу, око на майбутні справи, які чекають Польщу. Будь же в цій нинішній нашій сліпоті Лотом, волай до братів наших, послів, запиши все те, про що тут мовилося. Нагадай їм про майбутній занепад, до якого й самі йдуть, і за собою всю Польську державу ведуть.

Папіст . Шкода було б, якби про те на сеймі не йшлося. Сповниться, боюся, Єремієве пророцтво.

Оріховський. Вчиню так, як кажете: запишу, повернувшись до Журовиць, пильно і правильно все так, як тут говорилося, не пропускаючи нічого.

Але чи зі мною на сеймі у Варшаві не станеться те саме, що сталося було з тим Єремією, книги якого після читання третьої чи четвертої сторінки було спалено на сеймі в Єрусалимі за те, що він віщував збурення єврейського царства Навуходоносором, царем вавілонським ¹⁷³, за гріхи та блюзнірство люду.

Так само й ми нині пророкуємо (за такі самі гріхи) занепад Польської держави. І занепад на цю державу зі всіх боків так само йде, але особливо турка, який і нині є вавілонським царем. Адже турок, як Ассірію, так само й Вавілонію, яка в Ассірії є, нині тримає.

А та Вавілонія від віку е мітлою Божою, якою за гріхи і за кривди свої постійно Бог сік своїх ворогів євреїв і нині січе фальшивих християн, і через того вавілонського царя майже завжди Бог посилав і посилає пророків і нагудування, закликаючи людей до покаяння через тортури. Про це пророк Амос так говорить: Amos III: «Non faciet Dominus Deus verbum, nisi revelaverit secretum suum ad servos suos prophetas» [Ам. 3. «Не творить Господь Бог слова, не виявивши таємниці своїм рабам пророкам» ¹⁷⁴].

І нині вас, проповідники, хоч до Польщі послав, щоби пальцем польському королеві і його державі показували і нагадували про майбутній гнів Божий.

А хіба того гніву й тої помсти, яка на Польщу йде, явно не бачимо? Ото нещодавно зрадливі волохи замордували на Сучаві деспота Якова, діяльну і велику людину і до нас приязливого волоського господаря.

Його видали уграм під час тривалої облоги його ж таки невірні служники. Минулої осені з чільними волинськими козаками загинув у Волощині також Дмитро Вишневецький, якого Сулейман-цар наказав забити в Константинополі.

Його, як святого Севастяна, повішено було на гаках.

Нині волошин Александр, вигнанець, стурчившись, воює волоську землю, викорчовуючи з неї під корінь, навіть матерів свого племені і народу волоського. Натомість турецьким народом землю вольську заселяє і турка Сулеймана, вавілонського царя, з жорстокою і гострою шаблюкою біля Хотина (чотири милі від Кам'янця нашого) над горлом нашим садовить. Розповідайте королеві і його державі, що бачите: set quis credit audi tui vestro? [«Але хто повірить словам вашим?»] А чи зворушує те котрогось із нас? Може, станемо постувати? Або, може, одягнімо волосяницю на себе, розкаюючись у своєму блюзнирстві?

Або, може, сядьмо у попіл з перестраху, плачучи перед Господом Богом за своє блюзництво разом зі своїм королем?

Як також учинили були Нінівіти перед своїм занепадом, за переказом пророка Йони ¹⁷⁵. Нічого такого нема у нас м'ясопусти, як нині, так і піст у Варшаві будуть. І блазенську машкару швидше побачиш на нас і на наших правителях, аніж волосяницю покутуючих у пості людей у Варшаві. А як напишу те, що мені радите, пошлю до Варшави.

Боюся тільки, що і зі мною станеться те саме, що сталося було з Михеєм у царя Ахаба, якого за правдиву мову про загин царя і його держави фальшиві пророки ображали на очах самого царя Ахаба ¹⁷⁶.

Будуть, певно, сакраментажі й інші блюзніри так серед панів про мене говорити: «Звідки взявся той новий пророк з Русі? Що ото він плеще? А чи не занадто? Ану ж, киє! Crimen то є laesae maiestatis [«Злочин (то є) порушення маєстату»] так сміливо говорити зі своїм королем про загин його держави. Коли таке від них почую і якщо скажу, як і Міхеєві мовлено: «Mandamus, mittite virum istum in carcerem et sustentate eum pane Iribulationis et aqua angustiae, donec revertar in pace» [«Доручаємо, посадіть цього чоловіка до в'язниці і годуйте його хлібом гризоти і водою тісноти, доки я повернуся в мирі» ¹⁷⁷], що я тоді відповім на те? Папіcт. Те саме відповіси, що тоді відповів цареві Ахабові убогий Міхей. «Si reversus fueris in pace, nin est in me locutus Dominus» [«Якщо повернешся з миром, то не говорив Господь через мене!» ¹⁷⁸]. Бог, сам Бог говорить до польського короля те, що тут нами, його вірними підданими, мовлено. Якщо цього король наш занедбає і якщо тим загордує, напевно, разом з нами згине. А якщо це Письмо, яке про майбутній занепад Польської держави з нинішньої розмови нашої напишеш і на сейм королеві, і радам, і послам коронним пошлеш, у Варшаві спалять, —

нехай же за те всі сподіваються такої самої помсти, якої спіткала була за такий самий вчинок Йоахіма, єврейського царя, якому після спаленя книг той самий пророк Єремія від Господа Бога так повідав: Наес dicit Dominus: Tu combussisti volumen istud, dicens; Quare scripsisti in eo annuntłans, festinus veniet rex Babylonis et vastabit terram hanc, et cessare faciet ex illa hominem, et iumentum? Propter rea haes dicit Dominus Deus contra loachim regem luda: Non erit ex eo, qui sedeat super solium David: et cadaver eius proicietur ad aestum per diem, et ad gelu per noctem. Et visitabo contra eum contra semen eius et contra servos eius iniquitates suas, et adducam super eos et super habotatores Hierusalem, et super viros luda omne malum; quod locutus sum ad eos, et non audierunt" [«Так говорить Господь: Ти спалив цього звоя, говорячи. Нащо написав ти на ньому таке: Конче прийде цар вавілонський і знищить оцей край і вигубить у ньому людину й скотину. Тому так говорить Господь про Єгоякима, Юдиного царя: Не буде від нього сидячого на Давидовому троні, а його труп буде кинутий на спекоту вдень та на холод уночі... І відповідаю його та насіння його, і його рабів за їхні провини, і спроваджу на них та на мешканців Єрусалима й на юдеянина все те зло, що я говорив до них, та вони не послухали...» ¹⁷¹]. Згідно з тим пропоцтвом ми, поляки, мусимо або каятися, або згинути вщент. І не треба боятися, що його на сеймі подеруть або спалять. Досить того, що таких великих і поважних справ для короля і держави не приховував. А в усьому іншому треба покластися на Господа Бога, який правдиві свої справи уміє і з вогню воскресити.

Але вже надходить ніч і pro pace [«Навпокій»] дзвонять. Час устати, бо маю готувати казання про сліпого, який сидить при дорозі неподалік Єрихона ¹⁸⁰. Наступного тижня, якщо будеш там, то, дасть Бог, почуєш і про сліпого, коли читатиму проповідь. Не маєш у цій нашій розмові нічого, що б не узгоджувалося з нашою проповіддю, бо «Єрихо» походить від назви єврейського місяця, який, як тільки від сонця відверне, втрачає всяку світлість. Так само й наша люба Польща, коли у своїй нестатечності відвернеться од священика, як від сонця, швидко мусить утратити свою вольність і славу і лишиться навіки сліпою.

Якщо вона у сліпоті своїй явній з тим сліпим разом при дорозі сидячим, Єсу, fili David, miserere mei! [«Сину Давидів, змилуйся наді мною!» ¹⁸¹] не волає.

Оріховський. Допоможи, Господи Боже, і дай Духа свого, і тими відомими речами вочевидь покажи певний занепад тим обманутим людям, аби вчасно схаменулися. Крім тих відомих речей, до цього проповідникам нема простішої, ані вірнішої, ані (як гадаю) відкритішої дороги. Бо тих важких і прихованих речей, яких розумом осягаємо, не може проста й не освічена науками людина збагнути.

Єретик теж, коли на нього з Письмом ідеш, вирве Письмо, хоча й фальшиво зрозуміле, але до правди у необачних подібне, з якою на тебе піде і Письмо Письмом побивати буде. З цього виникне сварка і нічого іншого. Але якщо ти відомими речами явно і ясно на єретика підеш, мусить поступитися тобі

Наведу ось приклад: жодного в Польщі не маєш єретика, який би не називав Польську державу королівством і який би смів називати Польську державу іншим іменем, а не королівством. Візьми те, що єретик подає, і поступи per resolutionem causati in suas causas [«Через ослаблення того, хто виправдовується, до своєї мети»]. А раптом на ньому герць виграєш і те отримаєш, чого не дозволяє. Хоче єретик мати Польщу королівством, в священика в державі мати не хоче. Подивись-но, як той баламут сам себе з сідла свого вибиває і від свого разу спадне, коли на нього так накладеш: О сліпий єретику! Скажи, чи Польща є королівством, чи ні? Каже, що так. Ну ж тоді вийми лезо і так мов: то Польща має короля? Відповість: Певно, що має. А якщо Польща має короля, єретику, тоді має і священика, який коронує того короля. Бачиш, як тут випав з сідла єретик на гарцю і перевернувся сам відразу догори ногами, вражений відомою річчю в голову разом зі всією своєю ордою. І якби єретик, сварячись і викручуючись у сварці перед правдою, як піскар, посиланий сіллю, побивав священик не того римського, а цього Кальвіном, або Станкаром, або якимось іншим єретиком, тоді скажи йому так: «О, доконаний єретику!

Я, поляк, говорю нині з тобою про Польську державу і про її короля щодо прав і привілеїв, а також і звичаїв польських, які нам, полякам, королем дані. Дай спокій сварці і Письму, якого не розумієш і в якому фальш і хапанину проти права шукаєш. Згідно з правом Польської держави і згідно з його привілеями я тягну тебе на королівський суд. Я покажу тобі права і привілеї гнєзненського архієпископа, римського священика і коронатора польського короля. Без цього права король у Польщі не може бути королем. Ти ж усупереч ухвалам коронним і всупереч суворим привілеям Польської держави ґвалтом своїм єретичним польського короля від священика відриваєш. І з Польщі виганяєш гнєзненського архієпіскопа, римського священика й коронатора польського короля, упревілейованого правом і привілеями Польської держави і за давнім звичаєм на посаду королівського коронатора затвердженого. А коли таке чиниш, знищуючи маєстат польського короля, топчучи й гасячи королівське ім'я і Польську державу в ніщо обертаєш, — за це справедливого королівського суду зазнати на собі мусиш: за ту провину і ту образу разом з усіма своїми нащадками. До цього зобов'язують тебе польське право і посполиті привілеї Польської держави. Вони написані проти єретиків за ухвалою всього посполитого народу польського і в Польщі на вічні часи поставлені проти невіри вашої єретичної до оборони Польської держави.

Тому я, оце, любий ксьондзе-докторе, такий висновок, наприклад, учинив стосовно вас, проповідників, аби на проповідях не бавилися глибоким Письмом, де йдеться про віру, або навчаючи посполиту людину, або з єретиками гадаючи. Кайданів треба на єретика, а не Письма.

Хіба не бачиш, як Господь Христос і простих людей відомими речами вчив, і мотузяним бичем виганяв з церкви продавців і купців їхніх, які дім Божий перетворили на розбійницьку печеру? ¹⁸² А хто ж іще в домі Божому купує і продає, як не єретики, які незгоди сіють в Церкві між людом Божим для пожитку і для розкоші, і для хвали даремної своєї, пузові своєму служачи, а не Богові? Також дім Божий хіба хто інший в печеру негідницьку, тобто в розбійницьку, перетворю!, а не єретик, який руйнує Церкву Божу, змінюючи, нищачи і топчучи закон і статути церковні і всілякі обряди законні. Щоб таким чином позбавити людей від страху перед Богом і закликати до послуху в церкві, мордував людські душі і дияволу їх з Церкви Божої видав, і звідти передав їх на вічні муки.

Такого Господь Христос злодієм і розбійником називає ¹⁸³. Проти нього маємо зразки, тобто відомі речі, без яких світ не може стояти. Заплутаймо тих подоланих єретиків добре, хоч ці єретики й самі себе вже заплутали nam haereticus proprio iudirio condemnatur [«Бо єретик сам,себе засуджує» ¹⁸⁴], як апостол Павло каже. Це легко можна засвідчити.

Нехай його величність король, милостивий наш пан, найхитрішим єретикам кожної секти (а їх різних і суперечливих одна у одній у Польщі досить) запропонує аргументувати або показати його величності королю й державі, що без священика римського Польська корона може бути такою самою державою, якою була й за Хороброго, й за інших польських королів; і такою, якою є інші християнські держави. Швидше єретики луснуть, ніж те доведуть. Quare? Quia sunt in meta sensibili redargutionis, per quam comprehenduntur in astutia sua [«Чому? Тому що вони перебувають у чуттєвій меті спростування, через яку зміцнюються у своєму лукавстві»]: і мусять у тій відомій консеквенції, ніби в якійсь самоловці, єретики ув'язнути.

Якщо Польська держава є королівством, то має короля. Якщо має короля, то має священика, який того короля коронує. А тепер подумай навпаки. Якщо Польща не має того священика, тоді Польща не має також і короля. А якщо Польща не має короля, то Польща не є короліством.

І як не морщ, єретику, наповненого фальшю свого лоба, нічого не вдієш тією консеквенцією: мусиш або римського священика у Польщі мати (якщо ти Польщу королівством називаєш), або, якщо римського священика у Польщі мати не хочеш, не повинен Польщу називати королівством.

Чи бачиш, любий ксьондзе докторе, як тут єретик в личаках є, і як тими відомими кайданами зівсюди пов'язаний. Вибачте мені, прошу, що такий приклад навів, але до цього сам дав мені приклад тим, що розповідаєш, ніби у своїй проповіді хочеш прирівняти свіцький стан до місяця, який відвернувся од сонця, а єресь — до сліпого, що не на дорозі, а при дорозі сидить. Але ж ті єретики тим відрізняються од сліпого, що той у Господа свого милосердя просить, а сліпий єретик в гордощах своїх мовчить. Язик свій, вухо, око до навернення втратив.

Папіcт. Чи то не мій учень це тобі видав, бо те, про що тут говориш, у моїх секстернах минулої проповіді є. Якщо хочеш, я покажу.

Оріховський. Не дивуйся, що моя мова у всьому схожа з твоїми секстернами, бо де є одне серце й душа одна, там і мова мусить бути одна.

А таке ні де-інде не може бути, а лише в єдності святої Церкви.

Євангелік. Дух Святий, певно, через вас обох одну справу тут говорить і наповнює через вас вуха і серце моє здоровими, мудрими, корисними і звабливими речами; і велике багатство з тої розмови несу з собою додому. Господи боже, дай мені так, щоб науку цієї розмови завжди в серці своєму мав і щоб я у згоді з нею нічого не чинив проти Бога і ближнього свого. Натомість хай буду священика славити, у короля свого польського слухняним буду і статечно та порядно в Польській державі житиму.

Папіст . Господи Боже, дай так, щоб і ми те завжди разом з Тобою пам'ятали, про що тут, розмовляючи, погодились. Але вже справжня ніч.

Оріховський . Мусив би й про «Діалоги», видані з вами, як вам обіцяв, говорити, але бачу, що немає часу.

Папіст. Відкладімо те до посту, бо нині (бачу) і ти до Краковця на м'ясопусти прямуєш, до пана Станіслава Фредра на весілля, яке шляхетна людина дочці своїй, панні Анні, справляє.

Її він дає до святого шлюбу Янові Яскманицькому, видатному юнакові, рідному твоєму сестринцеві.

Оріховський . То правда. З'їдуться там багато славних людей. Я теж туди сватом їду і з вами там не розминуся.

Папіст. Так само й ми вчинимо тут у Перемишлі з панами перемишлянськими райцями, нашими приятелями, а зокрема з паном Матисем Чеховичем, якого ти називаєш своїм рідним братом. Він сина твого Андрія в цнотливому своєму навчанні при школі пшемиській у себе вдома тримає, і від того сина, дай Боже, аби ти втіхи великої дочекався. А вона є найбільшою, коли дитя має.страх перед Господом Богом. Бажаю не дочекатися того лиха, яке на Польщу насувається.

Оріховський. Дай того, Господи Боже. Але що передати панові Фредрові в Краковцю від тебе?

Папіст. Нічого іншого, тільки молитву мою священицьку і прохання до Бога, щоби любий Господь Бог шлюб його дочки зробив щасливим для слави святої, родичам тої панни на втіху, а нам усім, приятелям славного дому Фредрового, на вічну радість.

Оріховський. Амінь.

Закінчення обох книг

Примітки

Попередня (Квінкункс I)    Головна     Наступна     Примітки до Квінкункса