Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня     Головна     Наступна




Симон Пекалід


ПРО ОСТРОЗЬКУ ВІЙНУ ПІД П'ЯТКОЮ ПРОТИ НИЗОВИХ


чотири книги, написані бакалавром мистецтв Симоном Пекалідом



Все намагається знищити серце зрадливе, одначе

Бурю в небо чуже посилати нехай бережеться.






КНИГА ПЕРША


Славлю я зброю й мужів з-за порогів, розбитих у битві;

В руки дала їм, о Русь, що займаєш широкі простори,

Проти невинних земель твоїх зброю Алекто жорстока.

Музо, згадай ті причини, яка то озброєна сила,

Повід який тоді був, що жахлива Алекто побожних

Наших вождів (а сарматська земля ними славиться) стільки

Змусила витерпіть горя? Чи стільки вже гніву в зухвалих?

Щедро приносив тобі на жертовник дарунки пахучі,

В травах густих лежачи біля гір аонійських зелених,

І якщо я, молодий, що спокою і грошей не любить,

Вже заслужив той лавровий вінок -- нагороду поетів, --

То піднеси цих вождів до зірок, оспівай битви Марса:

Як дзенькіт зброї тривожно лунав у боях швидкозмінних.

Ну ж, розкажи, хто посіяв насіння найпершої битви,

І про мужів, про їх доблесть, чи про пожежі воєнні.

Плектром по струнах вдар ліри, бо з ворогом гідним змагання.

Перемагати це плем'я уміє, не знає поразок,

Звикли пенати його і до Азії, і до Європи:

Так в небезпеках воєнних постійно життя все проводить.

Саме ти можеш згадать, як горіли кругом нас палаци,

Смерть молодих юнаків на війні й бойові нагороди.

Ворога сили хай сила долає, а стріли ворожі

Стріли нехай відганяють, мечі хай тріщать тут взаємно.

Ти ж, вихованко вершин Гелікону, перу подай силу

Й серцю відвагу, щоб віршем це все описать героїчним 1.

Ви, півбоги, що вас доблесть від пращурів наших і предків

Аж до небес піднесла і чиї імена, скрізь відомі,

Вище стоять «Енеїди» преславного всюди поета,

Ви здобували легкі перемоги над ворогом сильним,

Тож прокладайте мені шлях і розумом щедрим сприяйте:

Пісню нову цю складайте, коли божество вам сприяє.

Великодушний ваш рід цей, і царськая кров пливе в ньому,

Титули славні його у країнах Європи сіяють,

Слава ж про подвиги ратні в майбутнім до вас усіх прийде,

Буде із вами вовіки, аж доки світитиме сонце.

Та особливо, ти, Януше, краківський наш каштеляне,

Що свою службу несеш, як велить сам король берлоносний,

Вислухай нас вже ласкаво і нашим усім зачинанням

Ти посприяй і не дай нашій музі вже довго мовчати

(Хоче складати вона у гекзаметрах вірші прекрасні

І на безсмертних листах описати твій рід довговічний),

Вислухай нас ти, сенаторе перший арктойського краю.

Ти здивував отців Лація 2, бачив тебе край тевтонський,

Як серед цісарських сяєш баронів, мов сонце яскраве,

Князь наш, арктойське світило, шанує тебе, наче друга,

Скільки разів він супроти тирана з Родопів війною

Йшов, щоб нести допомогу угорській державі, то завше

Із домоміжним загоном стояв ти, готовий до бою.

Йдеш ти війною на скіфів -- радіє країна германська,

Також в Паннонії радість, а Польща велика гордиться,

Бо до яскравих зірок піднесла тебе як каштеляна.

З вуст твоїх мова солодка пливе, наче з хмар темно-синіх

Щедрі дощі, ти шануєш мистецтво Мінерви належно,

В сад благодатний богині, що Мудрістю зветься, вступивши.

Отже, дозволь мені ратні діяння твої описати

Й Марсову справу важливу і пальму такого тріумфу:

Славу ти роду свого захищав, і воєнну, і мирну.

Тож подивись і пізнай ти свої героїчні діяння,

Силу душевну і мужність свою вже пізнай без вагання,

Бо ж доброчесність і розуму сила у тебе не менші,

Ніж в твоїх предків; знайди в собі, отже, і силу, і мужність.

Сила твоя, полководче ти наш, і в багатстві, то хай же

Чутка про них скрізь розійдеться аж до найдальших народів,

Марсову славу колишню назад поверни своїм землям.

Першим, наш вождю, влітав теж у лави ворожих загонів,

З батьком побожним (і сам ти побожний) ходив у походи.

Скільки разів ти вдирався в ворожі частини, то завжди

Був переможцем, острозький свій герб захищаючи мужньо.

Ось і тепер клич до зброї, сурма хай заграє тривогу,

Знать постягай та волинську і вірних поляків до війська,

Прийдуть хай теж сюди руси і гунни, що здатні до сварки,

Зброю хай візьмуть, хоча і непевні у битвах воєнних.

Лучники хай тут зберуться, і кінь гнідувато-плямистий

Вивезе хай же до батька сина із Марсовим серцем,

Хай дзвенить зброя піхоти до неба, земля хай здригнеться,

Снігом покрита, вона принесла тобі радість тріумфів.

Древнє тут місто лежить проти даків, його Остроготон

Жителі давні назвали. Кругом тече Вілія-річка,

В Горинь впадає вона, а обидві ці ріки склясті.

Місто оце заснували алани і мур спорудили.

Кажуть, що Марс шанував його більше, ніж гетів країну,

Тут берегли зброю Марса старійшини довговолосі,

Й жрецьку колегію саліїв навіть вони встановили,

Істрове гирло лишили, насичене кров'ю людською,

Бо випадково узріли чудовисько там восьминоге,

Бога народу, що з воєн жив, на ворогів навіть грізних

Жах він наводив страшенний сигналами лютого Марса.

Звідси бере свій щасливий початок це древнєє плем'я.

Тут спорудили оселі свої ці відважні алани,

Лари сюди принесли і звели храм великому Марсу.

Доблесть ніколи не може загинути, й навіть століття

Знищить не в силі її, ані теж довговічність тривала,

Тільки одна є загибель для пам'яток древніх великих.

Праця постійна -- аланського імені гожа основа.

Ще і тепер є сліди ось цього войовничого роду:

Широкопола Волинь у знамення ще вірить пророчі

Й в Бога цього, не лишили її ще прихильники Марса,

Коні -- це радість її, на війні вона -- сила могутня.

Землі й народи є, й славиться плем'я це дуже усюди.






ПОХВАЛА МІСТУ ОСТРОГУ


Місто прекрасне є тут, що зустріло аланів в тріумфі

(Все покорили вони), Острогом його руси назвали.

Слухи про подвиги ратні його до зірок розійшлися,

Славу ж античних часів принесли йому вільні науки.

Подув могутній Борея його не лякає ніколи,

Також і Евр від Аврори туманом окутаних сивим

Хмар грозових не приносить, а Африк всі грізнії бурі

Стримує. Клімат чудовий отут: від Калабрії теплий

Вітер зефір повіває, -- він лагідний завжди в цих землях, --

Саме тому тут достаток: є все, що потрібно людині,

Що лиш могутняя мати-Природа створила для неї,

Все, що на нашій землі бачить Сонце з високого неба,

Зможеш знайти. Життєдайне повітря з Всевишнього волі

Родить розкішнії трави -- худобі приємну поживу.

Кожного року посіви прекрасні: на нивах широких

Пишне колосся красується всюди надійним наливом.

Наче із рога достатку. Церера із Вакхом повсюдно

Щедро дари розсипають свої по полях і травою

Пагорби всі одягають гірською, і ласкає ніжно

Сонцем залиті поля життєдайне тутешнє повітря.

Зілля у горах росте розмаїте -- даритель здоров'я.

Хай замовчать геспериди і Пест, що трояндами славні!

Хай заховає багатства весни і Панхея славетна!

Тут ріка Горинь чарівні луги для німф зрошує щедро

Й широкополі лани, що обабіч ріки простягнулись.

Тільки страшна білосніжна зима зачинає втікати,

Зараз же Феб-світлоносець рум'яну весну посилає.

Тільки засяють луги розмаїттям кольорів, мов килим,

Радує зараз земля свого ратая медом солодким.

Вже відчуває він запах дерев, вибирає дуплясте

Дерево, чистить цей вулик і соти готує для нього,

Бо ж нагороду за це все сторицею візьме, щасливий,

Як плодоносна дасть осінь змочити солодким напоєм

З келиха повного губи. А стільки дає місто меду,

Скільки ні Гібла, гора сіцілійська, не дасть фіміаму,

Ні аромату сам Тмол, ні Пеонія сот медоносних.

Дивно стає, коли літо, пекуче промінням Феба,

Спалює ниви, то бджоли літають у місті просторім.

Бачить цих бджіл, що блукають, мандрівник, але не безкарно:

Боляче жала печуть, хоча з медом приємно солодким.

Влітку хліба достигають, колоссям наїжившись повним.

Землі бувають врожайні: їх всім надарила природа,

Так і острозькі поля переповнені медом солодким,

І з виноградників Вакху ніколи вина не бракує.

Водить свої хороводи Діктинна по Кінфу верхів'ях,

І залишає сліди білих ніг у широкім Евроті,

І на безлюдних просторах і горах скелястих блукає.

Хай тепер прийде сюди, хай зберуться отут ореади!

Тільки торкнеться до наших красот, сади Кінфу покине,

Лишить прозорі джерела й приємні для німф чисті води.

Солодко тут шумлять Горині води чарівним відлунням,

Риба виблискує, наче кришталь у дзеркальній водичці.

Тут, між річками, у затінку, знайде вона сон приємний,

Руки свої сніжно-білі підклаши під шию чарівну.

Тут, між річками, вона заховає для кіз свої стріли

І стадо кіз, що блукає тут без пастуха, налякає.

У недоступних місцях дичини розведеться багато,

Втеча цих звірів із лісу покаже їй ниви просторі.

Поміж спокійних звірят побіжать дикі свині спітнілі,

І полетять стріли діви 3 уже на ведмедів великих

З засідки, і пожене тоді жирних звірят і дівочим

Голосом ніжним вона заганятиме оленів в сіті.

Спека лиш змусить її відпочить на траві біля річки,

Тут вже ніколи не буде її Актеон турбувати.

На берегах наших рік скрізь червоні ожини звисають,

Фавни любуються водами Вілії, тут очерету

Всюди багато й латук росте, сильним вітрам лиш підвладний.

Тут вітерець повіває приємний, повітря цілюще,

Тут кругом тихих осель німф росте величезна діброва,

Різними барвами їх прикрасила земля урожайна.

Біля міських нив діброва говорить про повний достаток:

Скільки у кого худоби і скільки молочних продуктів,

Кожен побачить це зараз, як тільки підходить до міста:

Тут дуже часто бички молоді стоять, тут же на луках

Сита худоба пасеться й брикає кругом з табунами

Коней, а вівці блукають постійно на пагорбах диких.

Тож відпочинь тут у затінку тихім, пастуше, безпечно,

Можна заграть на сопілці і пісню собі заспівати:

Скрізь по пасовиську стадо бичків собі бродить спокійно,

Вся у безпеці худоба, здоровий козел і козлята.

Земле врожайна, радій! Веселися, прекраснеє місто!

Мати-Природа тобі не відмовила зовсім ні в чому!

Ти плодоносна, багата полями, й грунти урожайні,

Щедра Церера твоя посилає всім добрі наділи

Від світлоносного сходу Тіфона до заходу Сонця.

Ти покровителька й вчителька здавен-давен була людям,

Доблесні Марсові слуги приносять тобі також славу.

Скіфи є в місті; вони божество Магомета шанують,

П'ють молоко, яке змішують з кінською свіжою кров'ю.

Кімври сюди й кімерійці відважні не раз заїжджають,

Греки живуть і євреї, германці і даки в цім місті,

Є теж паннонці, литовці, зустрінеш у ньому і пруссів,

Більше в краю цім, однак, проживає арктойського люду.

Тут признають усіх. Ремісників у цім місті багато

Різних: сюди їх покликали ниви врожайні і війни.

Тут виробляють всю зброю: кольчуги, і стріли, і мідні

Панцирі, списи, шоломи з султаном, щити різнорідні,

Луки криві і роги, розмаїті прикраси з металу.

В кожній господі у місті сагайдака знайти можна,

Де тільки глянеш, то скрізь на ковадлі у русів з заліза

Зброю кують смертоносну, усюди палає Мульцібер.

Правом литовським 4 живе височенна острозька фортеця,

Давні ж права зберігає та шляхта, що тут, на острозьких

Землях, осіла, немов голуби, як Юпітер жорстокий

В бурю страшну гонить їх, десь сидять під дахами нещасні.

Там ось герби -- ці прикраси славетні сарматського світу --

Аж до просторів ясних світлоносної зірки підносять.

Поле острозьке багато дає вихованців прекрасних

І полководців, а свідком цього є коміції наші

Й також Варшава, велике і славне будинками місто.

Воїни є серед них, новосели поля обробляють,

Кожен своє робить: чи то будинки будують, чи мури

І постачають товари, а Семіраміда пурпуру,

Славного міста продукт, килими ж аж із Тіра привозять,

Жодних податків не платять, адже ж вони люблять свободу,

Й влада в руках їх, і мають заслуги вожді і спокійно

По королівству гасають, і, поки меч скіфський сіяє,

Доблесть ісмарських тиранів не зможе ніяк їх здолати.

Завжди беруться за зброю, на поміч людей посилає

Місту Тавріда, допоки селянський царьок, стікаючи потом,

Храми священні і святощі всі готувавсь зруйнувати,

Все, що у місті, бажав спопелити дощенту назавжди,

Швидший він навіть від Евра (бо страх додає ногам крила),

Тільки побачив верхів'я гори недоступної, зараз

Втік від жахливого брязку мечів, і сокир, і сигналів,

Замок лишивши високий, що дахом впирається в небо,

Наче той вовк, що засів на овечок, тіка від вівчарні,

Де пастухи стережуть її пильно, де стійло безпечне,

Так оце гетське чудовисько, ох і противне й огидне,

В царство своє повернулось, оцю залишивши фортецю.

Люди радіють, від ворога-бо врятувались страшного,

Скрізь по пасовиськах весело пісня пастуша лунає,

Серед князів також радість: любов до великої слави

Змушує дбати не тільки про Марсовий табір військовий, --

Щедрі в усьому вони привели сюди муз давньоримських.






ТРИМОВНА ОСТРОЗЬКА ГІМНАЗІЯ


О ти, прекрасне творіння, Острозького імені гідне!

Ти теж достойне князів, що гордиться велика Русь ними!

О лібертійськії хвилі, о сіцілійськії німфи!

Бачу вже лаври, що виплекав їх Гелікон і приносить,

Царства важкого Мінерви бажає острозька фортеця.

Славиться бібліотека -- достойний плід спільної праці,

Біблія світ тут побачила  5, швидко зростає видання

Інших книжок в Острозі, Аполон-Феб Гринейський радіє:

Вже він Тенед залишив, став байдужим йому острів Делос,

Ось він і лук, і кіфару, і теж сагайдак стрілоносний --

Все забирає в Острог, побажали ж так музи священні.

Є тут і храми: у різні часи будували їх люди.

Феб увінчає чоло молодих колись лавром зеленим,

Він їм покаже зірки, що сіяють у небі просторім,

Дасть теж кіфару, навчить лікувати і знати майбутнє,

Будуть тоді керувати злочинним безглуздям чесноти,

І завдяки божеству процвітатимуть влада і право,

Й слава воєнна князів аж до ясного неба долине.

Збільшити прагнуть вони батьківщини кордони і завжди,

Тільки покличе вона, подають допомогу їй радо.

Валиться дім, якщо він не стоїть на стовпах непорушних,

Дім же отой не боїться Бореєвих бур ані Нотів,

Що його з клену підпори міцні підпирають надійно,

Так і вони, ці вожді -- це могутня підпора держави,

Захист життя та майна, а сарматська земля -- цього свідок.

Що ж, якщо час дозволяє послухать аннали про ратні

Подвиги чи то захочеш згадать про колишні події,

То ти почуєш: острозька фортеця не гірша від інших.

Чи говорить, чи мовчати мені? Все досліднику скаже






ГЕНЕАЛОГІЯ РОДУ ОСТРОЗЬКИХ


Роду історія: славиться років сімсот герб Острозьких.

Пращури знатні його та могутні, якими Русь наша

Славилась завжди: ось пращур наш Рус став відомим у світі,

На берегах Борисфена князь Кий спорудив міцну кріпость,

Рюрик з великим старанням об'єднав усіх жителів диких,

Ігор не раз руйнував візантійські прекрасні фортеці,

Плем'я древлян переслідував Марс страшний руської Ольги,

Землі і води великого Істру, що має дві назви,

Завоював Святослав і звільнив від данини, що грекам

Русь ще платила. Він військо збирав, не любив особливо

Золота: славу безсмертну здобув цей великий володар.

Ти вирушав, Володимире, з рідного краю в походи,

Як переможець здобув у Тавріді багаті трофеї,

З царського роду у тебе прекрасна дружина, і фавнів,

Віру Христову прийнявши, прогнав ти із руського краю,

Храми священні страшного Перуна цілком зненавидів,

Вічний вогонь відмінив та офіри, і відьом ти вигнав.

Ти святе хрещення разом з народом прийняв, о блаженний,

Та із синами своїми, якими ще й зараз гордиться

Дім наш Острозький, що саме такий був підвладний монархам.

О Ярославе! Той Київ чудовий віддав тобі владу,

І Володимир, Давидове місто, і замок Острозький.

Після союзу із ним благодатного в світі арктойськім

Він серед руських героїв здобув собі славу велику.

Свідком діянь його стати могла б невелика Добруджа,

Скільки разів, перемігши, наводив він страх на сусідів,

Може сказати країна аланів, розбита війною,

І Коломан теж, що так королівської прагнув корони.

Доле і Щастя! Отак повертаєте царські престоли!

Тож заслужила цього Саломея, відома під сонцем.

Славная діво небесного мужа, пощади благаю,

Марсова лютість і влади природна жадоба -- причина

Вчинків оцих, адже ж надто мінлива є доля воєнна:

Сосни високі частіше ламає могутняя буря;

Падає ліс -- то й кущі тоді гинуть в бою цім страшеннім.

Втративши владу, багато царів тричі пекло в'язниці

Темної, грати й тортури жорстокі відчули на собі.

Гине імперія -- гине старе управління держави,

Поки палає таємний гнів Господа Бога святого.

Марсів нащадок Мечислав прийшов після нього у Київ,

Й місто старовинне відкрило йому тоді царські ворота,

Поки хоробрий Роман громадянам загрожував явно,

Серед густих стріл тут виявив батькову доблесть велику

Він, що своїм був страшний, не боявсь, проте, воєн із Мєшком,

Що їх пізнали достатньо Москва і твої чисті води.

Із вихованцями Лєха у Галицьке згодом князівство

Йде і несе нагороду -- корону для руського краю,






ІМПЕРАТОР СХОДУ


І, Олексію нещасний, тебе він приймає гостинно,

Як імператора, давши тобі і багатство, і речі,

Долі майбутньої розум людини не знає, і, впертий,

Він зберігати не вміє теж міри у царських котурнах.

Згодо постійна! Як швидко ти з'єднуєш речі маленькі!

Узи ж спокійного миру руйнує народне повстання

Й спільному благу приность воно величезную шкоду.

Гіршого племені ще не було у цім світі, ніж скіфи,

Гори Кавказькі його породили на скелях страшенних,

А годувалось воно молоком із гірканського краю.

Зброю як тільки дала йому в руки жахлива Белона,

Справді, чого не зробили? О, скільки фортець Батий знищив!

Чи ж не згорів тоді Київ і кріпость його, скрізь відома?

Скільки загинуло славних вождів тоді в війнах кривавих,

Згадувать зараз боїться душа і скорбот уникає.

Зброя допоки шаліє, допоки виблискує скіфський

Меч, то куди ж веде сина Деметри стійкість уперта

Й слава його, доброчесність і честь? Куди скіпетра слава?

Сам він приніс ось корону монарха найвищого, й врешті

Знову величність, що бачила різні уже небезпеки,

Бажаний погляд змогла піднести в піднебесся високе:

Друцьку ось він збудував височенну до неба фортецю,

Син Симеон прикрасив її почестю славною гідно

Разом з синами своїми: всі сім пішли в Марсовий табір,

І втихомирили гетського ворога грізні погрози.

Влада Данила доходила аж до германських монархів.

Він теж отримав від милого батька Острозьке князівство,

Він, щоб помстити за смерть страшну славного батька свойого,

Мир встановив, усі внутрішні війни гидкі припинивши,

Весь Сандомир спопелив він дощенту в пожежах жахливих,

Краків, оточений муром надійним, свою втратив силу,

І водночас завихвостськая гідра воєнна пропала,

Й люблінське поле від гострих мечів не зазнало пощади.

Тож перестань дивуватись: скорботи оці породили

Любість велика і Марсове серце преславного сина.

Предків наслідував він, що тяжка їх фортуна гнітила,

Й не підставляли вони своїх воїнських ший під колеса.

Західний бачив Титан всі тріумфи князів цих вельможних,

Також і Схід начисляв їм законно належну данину.

Знищений Корсунь, колишня князівська фортеця, говорить:

«Знали воєнне мистецтво всі Рюрика гідні нащадки».

Цар не один нападав і підходив із військом численним

Навіть близенько священного вогнища руського дому,

Справа велика Русі завжди шлях цей тернистий долала.

Ниви врожайні покликали знать поселитись тут жити,

Більше того, ось здобуті на морі та суші тріумфи

Прикладом стали для всіх, принесли і корону, й багатство.






ДАНИЛО, КНЯЗЬ ОСТРОЗЬКИЙ, КОРОНОВАНИЙ КОРОЛЬ


Влади бажаєш? Данилові доля дві разом корони

Подарувала, адже ж заслужив він, бо скіфів жорстоких

Часто приборкував: щастя мав більше, ніж батьківська зброя,

Не випускав своїх стріл він ніколи з непевного лука,

Меч бездіяльним не був, і Белона його не цуралась.

В битві щасливій розбив він фаланги Мендольфа, і знищив

Лари його величезним зусиллям, і з військом могутнім

Стільки здолав ворогів, розбив стільки ворожих загонів,

Із колчана саме друцького руські виймаючи стріли!

Скільки ж небажаних воєн послала йому тоді доля?

Виникла-бо між сусідами й ним ворожнеча велика,

Дивно, яких тоді хитрощів не стосував проти нього

Цісар і всі королі, що в пурпурі та золоті ходять!

Все це нарешті Господь завершив миролюбним велінням.

Два ось князівства, об'єднані разом під стягом щасливим,

Після днів радості князя поклали на нари скорботні.

Потім син Лев у князівствах цих княжив вже років багато,

Він збудував тобі, Львове учений, цей мур оборонний.

Та коли Русь міжусобиці страшно терзали жахливі,

То проти русів штовхала його допомога литовська,

А коли лютість і Войшелк союз розірвать намагався,

Лев отой відбудував тоді руське князівство сміливо

І у ворожій столиці свій меч положив гордовито,

В чому ж причина, що гинуть умови надійного миру?

Знищило мир їх безглуздя, і притчею стали в народі,

Знищили вигоди всякі, що мир їх приносить народу.

Також Господь любить мир, а якщо у нас миру не буде,

Скрізь доброчесність загине і жодної честі не буде,

Ні нагород за побожність, і сліду її ти не знайдеш.

І наче ніч повертає життя знов засохлим рослинам,

Сил набирають посіви, встають тоді трави зів'ялі,

Так і у нас, якщо згода єднає людей, процвітають

Скрізь доброчесність, побожність, закони, угоди і право.

Войшелка жадність шалена -- причина нещасть цих жахливих:

Воєн запеклих, страшних і усяких негідних поступків,

Ріками «кров проливалась людська у сутичках смертельних,

Стогін скорботний розносився в арміях знатних героїв.

Лишенько! Скільки хоробрих упало у битвах печальних!

Ex! Яка сила велика вождів на полях залишилась!

Часто Русь нищили сили свої, і велику загибель

Краю литовського жителі бідні відчули, неволю,

Свідчать про це все розриті усюди вали всіх укріплень

І полководців великих надгробки, й будинки говорять,

Врешті, розкидані скрізь по полях і лісах людські кості.

Також, якщо би Ягайла ось зрадила доля кваплива,

Скрізь такі б самі пожежі лишились на землях литовських.

Та як до влади прийшов і віжки управління взяв в руки

Ольгерда син, що, немов божество, був в народній пошані,

Видав наказ він, щоб кожен на власній землі поселився.

Він, об'єднавши литвинів із русами разом навіки,

Руських вождів, із родів стародавніх, покликав до влади

І поселитись дозволив в частині свого королівства,

Й перш за все тих, що їх бачить Волинь, багатюща полями,

Й друцька фортеця, сусідка литовського краю, що спільно

З ним керувала усім і на рівних правах, як говорять

Пам'ятки всі стародавні, пов'язані тісно з Литвою.

Проти сусідів ходив у походи воєнні, сміливо,

Як переможець, він гетів розбив своїм військом звитяжним,

Разом тоді з ним ходило хороброго Вітовта військо.

Виявив вдячність достойну за всі ці поступки сміливі

Ольгерда внук, як Софії цнотливій весілля священне

Справив належно; достойний він був королівської честі.

Доблесть вождів стародавня цього заслужила, й побожність

Знатних батьків, і теж друцька країна, відома усюди:

Польській державі вона принесла честь велику, як тільки

Згода була, щоб Андрія дочку, і прекрасну, й щасливу,

З польським з'єднать королем, як годилося, шлюбним союзом.

Потім при владі в князівстві Литовському був Свідригайло,

Вершник прекрасний, який відзначався стрільбою із лука,

Завжди стремився на поміч прийти у нещасну годину.

Федора, князя Острозького, доблесть воєнна частіше

Сяяла: хай же засвідчить Поділля, багате полями,

Скільки ворожих військ бачив і скільки розбитих загонів.

У результатах війни наша віра немає ніяких

Сумнівів. Хто б ти не був, що глузуєш жорстоко над нами,

Вже перестань, коли Бог призначає державі страхіття.

Край наш могутній сарматський послав від арктойського світу

Славного мужа раніше, що скрізь він любимий, в пошані,

Край, де багато народів живе і героїв квітучих.

Чи то готується він на Москву нести стяги звитяжні,

Чи поневолити даків страшних, чи на Істр до ісмарів

Йти, чи на Схід -- туди, де в золотавім промінні щоденно

Феб піднімається, чи покорить кімерійців повсталих,

Чи то на гетів могутніх і здатних до воєн жорстоких,

З військом усім вже війною іде ось країна сарматська.

Ох, і який же зрадливий є жереб мінливої долі!

Війни, які то вели колись предки протягом років,

Зараз нащадки, об'єднавшись разом всі, їх припинили.

Скільки загонів військових, Василю, ведеш ти до бою?

Кіньми поля наші топчуть литовці і разом із нами

Прагнуть загибелі ворога, брязкає зброєю русин,

Поляк озброєний друзям його королівства на поміч

Вже поспішає. Народ весь сприяє хай армії спільній.

З великодушним вождем завдає він ударів жорстоких

Ворогу, бою чекають шеренги в нерівних тривогах.

Він, якщо Бог дасть, багато здобуде звитяг величавих,

Землі із лаврами й також криваві знамена Градіва.

Військо велике своєму дав сину, що в року щасливім

Він народився, якого Іваном назвав на хрестинах.






ТЕРЕБОВЛЯ


Під Теребовлею, біля хижин невеликих фортеці

Вщент розгромив син татарів, що війни вели прежорстокі.

Русь веселилась тоді: перемога несла скрізь подвійну

Радість для всіх, і святковим став всюди цей день світлоносний,

Бо нас Христос спас, подоба отця, від жахливої смерті

І від гріхів сатани, увійшовши до царства Плутона,

Знищив дощенту його і зірвав із завісів там двері,

Всіх сторожів біля входу й царя підземелля в кайдани

Він закував і багато забрав на Олімп душ із Орка.

Тож за які-то дари отакі роздавались тріумфи?

Хто ж перечислити може кадила із ладаном ніжним?

Ось Костянтин, що Олімп нам послав його, військом звитяжним

Славу дідів відновив і колишні батьківські мистецтва.

Воїн який він і скільки здобув перемог він славетних,

Свідчить про це його слава, що скрізь розійшлася в народі,

І Борисфен-ріка, що усіма управляє ріками,

І Березина, ріка повноводна: ходив він в походи

На ворогів, щоб помститись стократно Московській державі.

Скільки разом він блискучий свій меч змочив кров'ю, то скаже

Ось Ольшаниця, а знов про відвагу хороброго серця

Свідчать розкидані трупи ворожі по нивах широких.

Поки до Понту Евксінського Стремон свої котить води,

Поки сіяє рожеве проміння блискучого сонця,

Славитись буде скрізь в світі оцім лопушанськеє поле

Й Вишневець той, що прославився всюди великим тріумфом.

Вождь цей з маленьким загоном проводив щасливо всі битви.

Відділ ворожий коли звідусіль оточив його в битві,

Клини Мендака розбив він, хоч сили були в них нерівні,

Поле дрижало тоді і наповнені ріки стогнали,

Безліч від стріл полягло на полях там жорстоких тиранів,

Кинувсь до втечі Мендак, попустивши коневі вудила.

Вроджене прагнення слави й любов до своєї вітчизни

Синові великодушного батька веліли відважно

Йти крізь мечі та шеренги, -- а син був не гірший від батька, --

Військо сарматське не раз вже водив він на Марсові війни,

Герб пам'ятає його, і теж Кам'янка, мулиста річка,

Й Тірас широкий, що води бурхливо між скелями котить.

Скільки загинуло гетів, а скільки ж втопилось у річці,





БИТВА НАД СЛУЧЧЮ


Як Костянтин із колчаном і луком у битві над Случчю

Гідно величність його короля незвитяжної Польщі,

Там захищаючи, плем'я кавказьке розбив і до рідних

Міст він пригнав батогом його, наче повільну худобу.

Вкрила вже землю арктойську холодна зима білим снігом,

Вже страхітливий Борей загнуздав і річки, і потоки,

Сильні морози були, й спочивала земля сніжно-біла,

Саме тоді благородний борець край Ольшанський побачив,

Скроплений гетською кров'ю, захоплено стяги воєнні,

Вершників взято чимало в полон, по лісах і по нивах --

Всюди лежали вожді, там убиті, та скіфські загони.

Він, ворогів перемігши, узяв у полон їх багато

Військом своїм, і усім полоненим дозволив цей месник

Жить в Острозі, бо так батьківське серце веліло зробити.

Скіф безпощадний, зрадливий валах і москаль легковажний,

Також і турок жорстокий безкарно дивились на нього.

Орша своїм довіряла й, поки Келадін вів військо --

Тисяч аж вісімдесят -- проти сил Костянтина, офіри

Слала свої незначні, щоб своїм бичем їх розгромити.

Що ж? Закривавлений меч славних воїв пізнав ти, москалю,

Й зараз тікаєш кудись? Від гніву богів утікає

Військо розбите! Ось після поразки валаха й татарів

В Марсових битвах звитяжних і спалення сіл їх нещасних

Зараз поліг вже москаль, що відомий в широкому світі.

Отже, іди і жорстоко глузуй із монарха сарматів,

Зараз іди, піднімай уже дух і задумай тріумфи!

Князь цей Острозький навчив вже тебе шанувати монарха

Польського. Польська коли перейшла через річку бурхливу

Молодь шляхетська, тоді ти побачив, як плавали стяги,

Міг ти, шалений, зламати тоді також наші шеренги.

Тож чого царська кіннота, піхота жорстока, чого воїн,

В битвах страшенний, і та велюенська когорта хотіли?

Зброї суддя -- це сам Бог, а ефір йому служить солдатом,

Тільки один він дає і ламає всі сили солдата,

Війни ведуть через нього царі і бої переможні,

Він це зробив, що супроти ворожих знамен так успішно

Виступив наш Костянтин і звитяжні вернув з Москви стяги;

Бог -- це і щит, перемога, трофеї його й нагорода.

Гімни приємні вождя йшли до нього від щирого серця,

З куполом круглим великий собор збудував він на славу

Господа Бога єдиного, щоб прославляти достойно,

Там збудував, де швидкі води Вілії в Горинь впадають.

Міста прикрасо! Який же приніс тебе час нам щасливий?

Хто ж ті батьки, що дали нам такого прекрасного сина?

Поки текти будуть ріки, що живлять цю землю сарматську,

Поки збиратимуть мед на тим'яні бджілки славні руські,

Житиме завжди й навічно ім'я твоє, честь і похвали.

Війни давно вже ведуться усюди у світі сарматськім.

Греція славить Пеліда, а римська могутність гордиться

Дуже двома Сціпіадами, воями грізними в битвах.

Що ж тут такого? Ось Марсом могутня й тріумфами славна

Наша Сарматія в серці прекрасному війнам не заздрить!

Душі відважні поляків і руськую молодь побачиш:

Завше у війнах беруть також участь литовські когорти.

Ось Сціпіон, Картаген зруйнувавши, здобув собі славу.

Гектора знатним, Ахіла великим зробили воєнні

Подвиги. Що ж заслужили тоді Костянтинові війни?

Вісімдесят їх було, Геркулесових подвигів повні!

Тут нагорода яка ж з таким подвигом може зрівнятись?

Всіх громадян захистив він від скітських набігів. Які ж то

Гідні дарунки йому принесуть та які нагороди?

Хай мироносні галузки маслини чоло увінчають,

Хай йому ставлять усюди колони, високі до неба,

Хай лауреати поети співають про подвиги славні,

Хай вони пишуть ще довго також про підкорених гетів, --

Він захищав батьківщину свою, він, воєнне світило,

Серед великих багатств задоволений жив собі скромно.

Жертви великі приніс він ченцям за їх щирі молитви,

Палко любив духовенство, яке посвятилось Христові.

Війни чи мир принесла тут країна дітей Палемона,

Байдуже, вже перестань: для сарматських справ слави немає.

У королівстві сприяв він всіляко всім добрим діянням,

Справи державні в його руках тільки тоді спочивали.

В битві печальній Сокальській не згинуло б стільки загонів,

Всю якби владу тоді над військами йому доручили.

Труду свого віддавав Сигізмунд, правитель країни Борея,

Скіпетра справам багато та ще й із великим старанням,

Щедрий, роздав особливо багато він міст із лісами

Тих, що синам залишив після смерті їх батько

Великодушний і з ними безсмертного імені славу.

Потім Ілля, старший син Костянтина, взяв з Божої волі

Владу у руки свої, і нащадок оцей мав велику

Силу, та юність квітучу забрала до себе смерть скоро.

Тож, Костянтине, що батькове носиш ім'я і теж душу,

Тільки один ти береш і батьківську славу, й маєтки,

Дім, що почав вже валитись, лежить на тобі лиш одному.

Три твої сини, як доля веліла, -- ці тіла частини

(Правда, одного вже смерть до підземного царства забрала),

Вже твоє знатне ім'я і весь рід твій прославили всюди.

Мов півбоги, вони всі -- величезна краса королівства

Польського, здібні сенатори, справами вдало керують,

Старче щасливий! Подібних не знає арктойська країна.

Русь величезна гордиться тобою, своїм вихованцем,

Наче Юпітером Кноська земля, що він там народився.

Віру шануєш, побожністю не уступаєш нікому.

Почесть найвища у тебе, якої тобі ми бажаєм,

А про заслуги твої, у якому ж то царстві не знають?

Добрі услуги Афон подає, а достойний котурна

Герб твій величний оспівують всюди на Заході й Сході.

Поміж сарматами ти, як між зорями меншими місяць

Повним засяє серпом, особливо приємним і милим.

Краще від тебе воєнне мистецтво чи хтось з вождів знає?

Не нарахує ніхто з них і подвигів більше, ніж в тебе.

Бачили ми всі загони у міді, самі оглядали,

Скільки смертей ворогам ти вогнем і мечем приніс, князю,

Також привіз їм шістсот ти знарядь, які горе приносять,

В Чорній Русі як палали прекрасні палаци в пожежах.

Ти подолав і ліси, й болота, і трудний шлях воєнний,

Жодних не знаючи втрат, хоч проводив жорстокії битви.

Нащо мені тут тріумфи над гетами згадувать часто

Й стяги оті, що на дверях палаців твоїх десь там висять?

Ледве озброєний скіф вирушає із рідного краю,

Вскакує вже на коня і твій воїн, завзятий у битвах.

Риба скоріше злетить вже на крилах швидких у повітря

Й, хід всіх речей повернувши назад, цвісти буде незгода,

Ніж твоя слава велика загине, наш князю прекрасний.

Це я віщую тобі, пієриди -- моя запорука.

Саме ти перший забрати велів із вершин аонійських

їх, цих богинь, і надати їм місце в острозьких палацах.

Справа не наша -- тобі віддавати належну подяку:

Хай же боги нагороди достойні дадуть за діяння.

Треба, щоб наша побожність каменам серця присвятила, --

Це ж бо повинність найбільша героїв, і Бог сам бажає,

Щоб вони в місці величнім були і кермом володіли.

Радуйся, наша Волинь войовнича, ти, Марсова дочко,

Саме тобі дім острозький дарує ліцей той тримовний.

Отже, приймай ці основи, а більші плоди, може, будуть.

Не зневажай ти учених богинь, оцих муз не цурайся,

Кращого в світі від вільних мистецтв ти нічого не знайдеш.

Князь Костянтин -- Аполон наш прекрасний, достойний

Краю обширного, в битвах могутнього й повного щастя,

Саме ось він понесе до зірок золотих вождя славу

І у піснях оспіває війни розмаїті страхіття,

Як він в жорстокім бою біля П'ятки до втечі примусив

Військо козацьке: там Марс був прихильний, послав йому щастя,

П'ять тисяч війська розбило в бою вдвічі більші загони

Змовників. О всемогутня Фортуно, легке милосердя

Долі. Ось сльози здолали вождя, і подавсь він у табір,

Ледве, побожний, бере своє військо й щасливі знамена

І розганяє весь табір загонів, що встигли зібратись.

Тож, низові козаки, після цього воєнної долі

Кращої вчіться уже. Він приборкав бунти недостойні.

За справедливих воює Господь, і у хвилях бурхливих

Крутить у вирі страшнім фараонові він колісниці,

Обраних ними отаманів кидав у води стигійські.

Є ж Бог, є месник за злочини й кара за всі злодіяння!

Саме ось він -- наш суддя справедливий у всяких поступках.

Знаєте ж ви, що шалені свавілля свобідної влади

Й ваше повстання оцей у народі вогонь запалило:

Все, що негідне, вважаєте гідним, і все, що не можна,

Зараз собі дозволяєте: нищити храми Господні,

Замки руйнуєте і вівтарі і живете з грабунку,

Разом із ними сусідні будинки згоріли в пожежах.

Чим завинили фортеці, що їх спопелили пожежі

Всюди жахливо? А чим оті села, що їжу давали

Всім тим негідникам? Ваш нерозсудливий запал і віра,

Тільки не справжня, штовхнули узяти мечі невмолимі.

Тож яке сонце противне з'явилось на конях із краю

Вашого, як перед військом сказали ви: світло острозьке,

Поки ще доля і Бог дозволяли, дивилось очима

Дуже слабкими! Ідіть і порадьтесь, щоб знову збирати

Нові загони. Хай буде вам вільно негідні повстання

Знову запалювать. Буде мета цьому шалу: преславні

Почесті знайде ваш вождь-жартівник за сміливі дерзання,

Хоч і в страху, бо умови жахливі гнітять його дуже.

Нащо терзати вождів, а убивств скільки в війнах буває!

Аксій раніше назад попливе, і стояти без листя

Буде Самор, і до гирла свого понесе тихі води

Істр, ніж події сумні ці затопить летейське болото.

Скрізь по північних містах ця подія розійдеться скоро,

Де Танаїс-ріка й Гебр дають воду мосинам і гетам,

Де Меотійська вода омиває всі скіфські племена.

Не перестануть ніколи співати про П'ятку поети,

Почесті П'ятці сумній віддаватимуть музи постійно,

Сонця обидві палати наповняться словом похвальним,

Слава велика про П'ятку долине далеко до неба,

Тільки вже ти, Каліопо, сприяй зачинанням цим нашим,

Плектр візьми в руки й керуй цими віршами, що розпочав я.






КНИГА ДРУГА


Саме в той час, коли ворог свавільний по нивах гасає

Й меч козака низового шаліє в дерзаннях безмежних,

Януш, цей син Костянтина, порадившись, всім громадянам

Видав наказ, щоб прогнать гультяїв всіх із ларів батьківських,

Першим із міст Переяслав зустрів тоді напад могутній,

Й ворогу відсіч він дав, як звитяжець, із гнівом шаленим.

Здобич хоч ворог узяв і дівчат для ганебної втіхи,

Вигнав, одначе, його він із батьківських хат і до царства

Орка послав, і великі пожежі війни припинились.

Вбитих шістсот аж у водах підземних ріки Флегетонта

Бачить із неба високого повіз блискучого Феба.

Вигнаний з міста мечем, січовик без вагання подався

До Трахтемирова й там поселився у рідних палацах;

Без бойових він лишився загонів: усі повтікали.

Вірити полю не хтів сам і зараз вдоволений з втечі,

Наче той вовк у лісах, коли чує у засідках сіті,

Чи то зубастий кабан, що стріла його мучить ворожа.

Третій вже рік наступив, як бажала цього собі доля,

Й після вигнання тирана минуло зими дві холодні,

Знов дика сила ворожа напала, бо час був надійний

Шкоду завдати, і, шалом новим запалившись, знов зброю

Й військо нове для війни із союзником разом зібрала,

Бо ж не причина до гніву і також не лютість шалена

Вирвались з серця -- отрута якась, що в душі затаїлась,

Десь в глибині у вигнанців, і вроджене прагнення влади,

Й голод, порадник поганий, і почесті славного міста --






ОСТРІВ ХОРТИЦЯ НА ДНІПРІ, ДЕ ПЕРЕХОВУВАЛИСЬ НИЗОВІ КОЗАКИ


Це надихнуло і Хортицю, вірну захисницю люду

Всякого, що по морях навкруги роз'їжджає на суднах,

Нищить ворожі він скрізь кораблі на Евксінському Понті

Та несподіваним нападом скіфські руйнує фортеці.

Зовсім цей люд не боїться на суднах іти проти флоту

Й зараз не хоче сидіти при звичних заняттях і війська

Тисяч аж п'ять посилає, що спокій порушити може

Навіть великих магнатів і вигнать їх з власних палаців.

Під час походу до них приєдналось чимало загонів,

Військо велике, готове до бою, ішло непомітно.

А як прийшло до джерел Трубежу, біля вод його чистих

Всі посідали на землю, пригнувши коліна, а зброю

Й стяги тримали в руках, утворилося коло велике,

Й радити раду тоді вони стали про справи поважні,

Де б то і як у цих землях ще здобич якусь можна взяти,

Поле зорати для себе чуже і засісти в маєтках,

Й шляхом яким слід спочатку іти. Переяслав ось манить

Душі простого народу, в свої притягає палаци.

Першим отаман сказав: «Небезпек ми багато минули.

Друзі, ходімо туди, куди доля нас гонить і кличе,

Шляхом ходімо, який вона вкаже, і радо корімось

Долі, і киньмось на ворога з Божою поміччю разом,

Довго нехай пам'ятає оцю він подію печальну!

Бачили вигнаних ми, вже похорон люду простого

Знає лиш пісню дешеву. Куди ж наша слава колишня

Ділася зараз? Чи ж це передвісник найвищої слави?

Прагнення сильне підтримує нас здобуттям лиш трофеїв.

Тафр, Перекоп, Феодосія, Крим, Херсонес і Колхіда,

Ольвія, Дромон, Тягиня та Білгород стати за свідків

Можуть у тому, як ми сплюндрували безмежні угіддя,

Стелиться дим і тепер ще далеко від дакських будівель.

Що ж міг зробити валах нам, а що той москаль стрілоносний,

Скаже Казань їм отак: «Ми -- мужі, її часто звільняли,

Саме таких би бажали могутні царі й полководці,

Ми і турецькі кайдани розірвем своїми руками!»

Першим відмовив в гостинності їм Переяслав зухвалий:

Саме їх вигнать посміли купці його з рідних домівок.

«Славне козацтво, загони якого розкидані всюди,

Чи ж у такому становищі вас не пече ця зневага?

Чи ж не хвилює така вас побожність, занедбана зовсім?

Добре ви знаєте: слава не прийде, якщо складеш зброю,

І якщо біль, десь затаєний, висловить можна словами,

Перенесу я всі болі та рани від цеста побоїв,

Ну ж, тепер киньтесь до бою і бийте ненависне плем'я

Та моїх слів, козаки, ви не кидайте вітру легкому,

Тільки обдумайте мовчки становище ваше докладно,

Бо на порозі ось кари стоять уже месники ваші.

Ворог -- володар полів, у лісах дзенькіт зброї лунає,

Навіть у ріках і битви він змішує із берегами,

Й не дозволяє союзникам тут на полях розміститись.

Першим піду я на мур віроломних ворожих палаців,

Першим я двері у них відчиню, із завісів їх знявши,

Все я зроблю там, що тільки дозволить могутня Фортуна.

Здобич велика -- це вам нагорода, мені ж -- лише слава».

Так він сказав, а усі в один голос тоді закричали,

Настрій у всіх був один і одна у душі була думка,

Лютість шалена відважні козацькі серця охопила,

Й крикнули: «Смерть всім палацам!» -- і руки в той бік простягнули.

Сонце пройшло вже середину бігу свого по орбіті,

Щоб не помітив ніхто їх, по заростях, де живуть звірі

Дикі, вони пробирались, а день провели у діброві,

Близькі до здобичі, й тільки Аврора рожева прогнала

Тіні, то сяйво від війська ворожого гордого з лісу

Блиснуло раптом: для міста несло воно смерть безсердечну (...)

Отже, ви, люди жорстокі, о ви, бунтарі непокірні,

Чи ж це вас гонить велика упевненість вашого роду?

Чом летите ви на вчинок такий, не подумавши зовсім?

Чи ж ви дерзнули підняти тягар козака низового?

Дідько зловіщий забрав у вас розум, і ви загордились,

Тож чому зараз ви горді слова випускаєте з горла?

Чи ж то не бачить усього Господь, чи цього він не знає?

Судний день прийде, і підете через поля ви на кару:

Кличе-бо голос, і битва за здобич, і жах неймовірний.

Є ж хтось такий, що спішить помогти тим, хто злочин, доступний

Просьбам, терпить, кого знищив вогонь, кому меч приніс горе.

Януш Острозький, узявши свій меч, прожене цих злочинців,

Дикій жадобі хай помстою будуть великі поразки.

Чи ж то не зміг він мечем подолати всі ваші загони?!

Вбитими він застелив широчезні трипільські угіддя,

Стримавсь однак від страшної різні, не бажав війни також

Добросердечний, проте мусив знищить злочинні загони.

Тульський, той шляхтич могутній і в битвах жорстоких завзятий,

Саме коли на сторожі угідь Костянтина ніс службу,

Бачив сваволю тоді козаків, їх лівійське мистецтво,

Ворогу, що руйнував і міста, і високі палаци,

Відсіч частіше давав він, і Марс помагав йому в цьому,

Та із нещасних полів волочив козаків у кайданах.

Тож і козак низовий, щоб помститись, все більше і більше,

Лютістю гнаний, пожежам віжки попускає слабенькі.

Вже Переяслав дощенту згорів, і вогонь відчув Чуднів,

Також Полонне палало в пожежах, окутавшись димом:

В ньому жорстокий вогонь спопелив всі пенати Любарта.

Всюди по селах проходив Вулкан і пожежі нищівні.

Довго дивився раніш на цей злочин негідний безкарно

Вождь Костянтин, князь Острозький, людина із серцем відважним,

Стриматись врешті не міг: запалав справедливим він гнівом,

Бо переміг його образ вітчизни, що всюди палала,

Перемогли і побожність його, і могли повсюдні,

І громадяни, що плавали у власній крові жалюгідній,

Руки багряні від крові, до битви його надихнули,

Завжди він зовнішні й внутрішні справи проводив успішно.

Духу додав йому запал воєнний великого батька,

Жадібно брався за меч він, щоби захистити свободу.

Думка опісля прийшла, що війну вже пора починати,

Тож і за свідків собі Костянтин взяв богів олімпійських,

Разом з синами наказ сповістив: легіони збирати.

Кожен брав зброю з любов'ю -- і молодь зелена, і старші,

Втомлені віком, і скрізь на полях залунав дзенькіт зброї.

Першим сам батько свій меч причепив до старечого боку,

Сам він пішов на війну, а за ним і світилівські люди,

Що полювали на турів повільних і звикли усюди,

Навіть в барлогах звіриних, в дрімучих лісах полювати

В мирні часи, як трудились спокійно й не знали тривоги.

Дубно могутнє, і Степань, і теж Костянтинів багатий

З шумом страшенним спішили, почувши сигнали воєнні

Лютого Марса, Берездів лісистий подав свою руку,

Туров, оточений рибними водами, вислав загони,

Сурож старанний пішов за патроном своїм дорогеньким,

Всі, як один, громадяни острозькі пішли воювати.

Військо велике було в Костянтина, таврійські, колхідські

Відділи, не бракувало людей тоді, здатних до зброї.

Кінні частини веде він і піші, блискучі від міді,

В кожного спис у руці наконечником гострим сіяє

Й лук смертоносний великий побрязкує лунко на плечах.

Турмами військо, готове до бою, полями йшло (...),

Звуки разючі труби скрізь в повітрі лунали невпинно.






ОСТРОЗЬКІ ТАТАРИ -- ЖИТЕЛІ МІСТА


Панцирів зовсім немає на воях: весь захист -- це зброя:

Відділ без панцирів проти озброєних йде в бій охоче

Тільки з мечем, і колчаном легким задоволені стріли,

Що пробивають щити круглуваті, скрізь міддю оббиті.

Саме Белона бажала, щоб гети ці після поразки

В битві нещасній отут, в Острозі, поселилися жити.

Тож біля Горині, річки скелястої, всі там осіли

Й в інших місцях, і вже орють поля, не лишаючи зброї,

Старші і молодь, що звикла до неї, її носить завше.





ЗВИЧАЇ ГЕТІВ


Празників в році чотири вони відзначають достойно,

Свято Венери приносить щодня світлоносний Люцифер,



ДЕНЬ


День Баєрана святкують вони дуже гучно: до міста

Всіх їх скликає мечеть із полів, що розкидані всюди.

Що ж там сумного у лепеті їхнім таїться -- не знаю,

Тільки благальними гімнами сповниться тиша поважна,

Кинуться зараз до Вакха і з криком ведуть хороводи,

Часто тоді червоніє земля від багряної крові,

Часто сп'янілий лишається мертвим на площі базарній.

Отже, з наказу вождя у війні взяти участь готові,

З сагайдаками на конях легких прибули всі на поміч.

Ще, крім отих, із села прибув відділ озброєних воїв,

Відділ поляків, що сяяв від міді, привів пан Свошовський,

Гойський до відділів цих ще приєднав загони кінноти,

А Загоровський у себе зібрав списоносців когорту,

Й також шляхетний Боховський, хорунжий (волинського краю).

Шляхта численна, що власні орала поля своїм плугом,

Віддана роду Острозьких, тепер узялася за зброю.

В них йшла частина до легкоозброєних відділів війська,

Що необхідні в дрімучих лісах, там, де доступ поганий,

Друга частина в шоломах блищала від міді тяжкої.

Сам Костянтин, що не раз у боях показав свою душу хоробру,

Зараз готовий вже був залишити острозькі пенати:

Разом з народом і кліром іде він до храму святого, --

Два білосніжних військових знамена внесли тут до храму, --

Й, часто зітхаючи й сльози рясні по обличчі пустивши,

Перед Господнім отут вівтарем князь Острозький як свідків

Серце поклав своє щире і розум ясний і невинний.

Сльози потоком з очей полились всіх присутніх у церкві.

Хто ж би був в силі тоді хоч одної сльози не зронити?

Хори співали Всевишньому дружно священнії гімни,

І голоси всіх священиків чисті звучали до неба,

Дим із кадильниць пахучий уверх піднімався до стелі,

Щедро вони на вогонь клали ладан священний пахучий.

Потім, як князь дав священну присягу богам своїм рідним

Й благословило воєнні знамена його духовенство,

Ось уже кінь пробігає, кусаючи мокру уздечку,

Піна із рота спливає, й летить він до табору Марса,

Бо ж попустив йому зовсім повіддя прекрасний наїзник;

Краще від нього не вміє ніхто попускати уздечку

І натягнути її, якщо стримати треба тварину:

Чи то коли до мети треба їхати прямо галопом,

Чи то по колу, напруживши сили, прибути скоріше.

Йдуть ескадрони, закуті у зброю, іде усе військо:

Спереду строєм піхота, а далі кіннота вся разом,

Потім шляхетська когорта, оточена масою люду,

Й князя загін, що гордився прикрасами з золота й міді,

В кожного одяг багатий, шолом із султаном, і сріблом

Сяє в час маршу й дзвенить сагайдак, і блищить уся зброя.

Перший привал був у Заславі; воїнів всюди зустріли

Дружньо у кожній господі й прекрасний прийом влаштували.

Думаю, що завдяки провидінню Господньому й Марсу,

Що їм сприяв, їх гостинність зустріла така: на дорогу

Повністю все їм дали і запаси палацу відкрили.

Ось для найвищих монархів яких громадян однодушних

Руські хати народили тоді-то під небом арктойським,

Війни жорстокого Марса проводили разом з великим

Князем. У Заславі ще приєднався до княжого війська

Відділ п'ятсот юнаків щонайкращих, що вславився дуже

Серцем відважним, а їх командиром був славний Заремба.

Також і Януш Острозький з Угорщини відділ військовий

Через незвичні дороги привів тут до руського краю.

Маршем швидким йшов і сніг на шляху потоптав у Карпатах,

Знищив він теж золотаві поля у паннонській країні,

Землі коли переходив її, що біліли від снігу в морози.

Навіть Мазовше свої залишило бочки із нектаром,

Хоч аж по вінця в них пінилось шумно вино виноградне,

Князеві вірне, вже звикло до звуків сурми бойової,

Зараз послало піхоту, хоч австри могутні шаліли,

І списоносців дало, і загони, закуті в залізо:

Жах і залізом вони викликали, й шоломом з султаном.

Військо численне прислав Олександр, із маєтків набравши

Воїнів, що відзначались ударом тризубця й в метанні

Списа, і різними вів їх шляхами до табору князя.

Йшли сюди ті, кому зброю дало проти ворога горе:

Знищена хата, чи хитрий обман, чи грабіжницький напад,

Також хто воду вживав з Трубежу, і Тохари, й Мохари,

Ті, кого Случ розділяє блискуча або омивають

Вілія, Іква чи річка, що чистими водами дуже

Славиться, й житель північного краю ще збільшив острозьке

Військо, прибувши раптово, і воїн завзятий з-над Стиру

Коней привів бойових, спорядивши їм повністю збрую,

Й ті, кого села гористі послали сюди воювати,

Й села Острозьких князів, що розкидані скрізь по маєтках.

Кожен загін приєднався до війська, і рвалась до бою

Молодь шляхетна -- пагіння синів і побожного батька.

Горе страшне одноумців на ворога кличе, і з криком

Йдуть вони, й гнівом палають, і прагнуть війни усім серцем.

Всюди обабіч шляху їх диміли згорілі будинки

Й кликали їх до кривавої помсти й до вчинків жахливих.

Піші тягнули метальні машини, що дуже скрипіли.

Падав скрізь ліс, і сніги уступали, й земля тут дрижала,

Брязкіт розходився всюди, і крики постійно зростали

Аж до дібров і верталися знову подвійним відлунням.

Балками військо ішло і розгніваний Марс, і повсюдно

Голос усякий вертався назад, коли Ехо співала.

Стяги блищали, опущені вниз, бо слабенько дув вітер,

Ниви палали, і зброя жахлива сіяла червоно,

Поле, в залізі немов, всіх лякало, врожай, загорівшись,

Іскрами сипав, стверділа земля білизною блищала.

Ось наближались вже лучники, далі частини в шоломах

Блискали міддю, широке розкинулось Марсове поле.

Збільшує вдвоє кіннота цей шум і кричить, як лавини

Війська стоять, і дивуються всі -- матері боязливі

Й люд, що без зброї: і літні, і молодь, що звикла до поля,

Просять чогось, обіцяють, турбують усюди військових

І проводжають далеко словами й очима солдатів.






КНИГА ТРЕТЯ


Ворог тим часом кінноті, яку на початку повстання

Потайки десь там тримав, наказав шикуватися в турми

Й сотні легкі позбирав по полях, щоб в похід готувались.

Тут же все військо козацьке, лиш грізно сурма засурмила

Й полум'я іскри вогненно-страшні понесло в піднебесся,

Наче ріка, поплило до будівель Острополя-міста,

Що заснував його князь Костянтин, переможець славетний:

Скіфські дерзання зухвалі згасив він, коли бусурмани

Вибрали місце собі біля вод болотистих, і вранці,

Перші лиш зорі погасли на небі, зчепилися лави.

їхні загони, як води бурхливі чи вихор могутній,

Швидко широкі поля зайняли і таємно в долині,

Підступ готуючи хитрий, гармати свої розмістили

В балці кривій непомітній. У першій козацькій фаланзі

Дві було тисячі воїнів, -- нею командував вміло

Ніс переможний, а Полох товстий мав три тисячі війська,

Вісім до бою вів сотень Озовський-авгур і сміливо

їх підбадьорював, у Серафина на правому фланзі

Двадцять стояло вже сотень, загін отамана й магістра

(Тисячі дві) захищав сам Острополя славного замок,

П'ять привів сотень кінноти тут Жук і командував ними,

Стільки ж підступний Ціркасій валахський, багато бідноти,

Легко озброївшись, тут прибуло, й, мов лівійськії води,

Ворог заповнив шляхи, і було його більш, ніж колосся,

Вчора ще люду простого загін приєднався до нього,

Прагненням здобичі він загорівшись й шаленим бажанням,

Швидко до міст, що найближче лежали, погнався згасити

Золота сильну жадобу і все забирав, що прекрасне.

Підступ і злочин -- їх метод, скидали правителів всюди,

Навіть богів олімпійських посміли вони зневажати

Й дуже жорстокі бичі Радаманфа, судді підземелля,

їхня правиця і дика душа, що страждань не боялась,

Мріяли лиш про тріумфи вже після кривавої битви,

Знищить готові були ті шеренги, що проти стояли.

Тут вони стали до бою, загони ж Острозького війська,

Вийшовши ген уперед, заспівали про подвиги ратні.

Поки ще інший легіон, десь затриманий снігом, барився,

Кілька загонів легких почали наступати на місто,

їх лиш побачили, кинули проти них збройнії сили,

Біля доріг і на полі частини свої розмістивши.






ОСТРОПОЛЬСЬКА БИТВА


й, хоч відігнали назад їх, та бій розпочався ізнову:

Кілька разів вороги до міських наближалися мурів,

Свідком зрадливого підступу стало придатне до цього

Місце. Вони крадькома на шеренги густі наступали,

Шлях крізь вогонь собі навіть знайшли ці серця войовничі.

Рівним був Марс для обох тих сторін, і однакова кількість

Там полягла. Отже, ворог, злякавшись ще більшої втрати,

Знищить Острополь задумав вогнем, і згоріли розкішні

Князя будівлі. Уже наближалась сюди його молодь,

Та низові козаки тут з'явилися швидше, ніж з неба

Блискавка вдарити може, не хотіли ж бо вірити Марсу.

Думка, що йдуть же свідомо на злочин, їм крил додавала.

Труднощі змусила їх переносити: саме стояла

Люта зима й по дорогах засніжених йти було тяжко,

Все ж таки маршем швидким до фатальної П'ятки добрались,

Брами в'їзні укріпили і двері всі позачиняли.

Всі на плечах звідусіль помагали носити каміння

Й також метальні машини, що мури вогнем розбивають,






УКРІПЛЕННЯ П'ЯТКИ


Двадцять поставили біля високого Божого дому,

Близько ровів довгожерлих тринадцять гармат розмістили,

А гаківниці великі прикрили в бійницях палацу.

Поту багато пролив піхотинець тоді при цій праці,

В брамах стояв теж, за зброю йому слугувала сокира.

Тут, замасковані, навіть мортири воєнні стояли.

Всюди скрипіли вози, що гарматні підвозили ядра,

Пороху бочок аж сто тоді зсипали разом на купу,

Голос разючий сурми закликав горожан всіх до зброї.

Ворог з сусідніх містечок позвозив великі запаси:

Вдосталь худоби, й Церери плоди, і багатства великі,

Всюди по П'ятці гасав він тоді, божевільний неначе,

Ззовні мав захист надійний, позиція дух піднімала,

Захистом в місті були усі пагорби й навіть долини.

Тілу вони жирним салом і темним вином догоджали,

Всі попивали фруктовий навар -- саламаху сільськую,

Вакх блукав всюди по вулицях міста: одні танцювали,

Інші стояли гуртом і співали пісні жартівливі,

Часто військова труба вигравала разючі мотиви,

Тож з них частина жила лиш сьогоднішнім днем і, напившись,

П'яна, хропіла, а інші не дбали цілком про напої:

їздили верхи на конях, там коней привчали тягнути

Віз у пилюці, тут лук натягали великий, там списи

Кидали довгі й ударом і бігом тривожили інших.

Шум учинився, і крик долітав до зірок золотавих.

Там знов столи застеляли і ставили вина й обіди.

Першим сюди на четвірці призвідник походу Косинський

Швидко під'їхав і Вакху зробив узливання жертовне.

Славу здобув би він більшу і в світі відомим усюди

Став би, якщо б доторкнувся судном колись вод Бористена

Й густозарослих його берегів, і ніколи війною

Проти Острозького княжого дому піти не посмів би.

Зараз, оскільки свавільна ця думка дерзнула на більше,

Хай же і твір наш зростає: сприяй ти усім зачинанням,

Отче наш Фебе, якого вважають найбільшим поетом.

Княжі війська наближались сюди, поки в оргіях п'яних

Ніч низові козаки тут проводили радісно й дружно.

Тільки Аврора, зійшовши, розсіяла темнії тіні,

Більша частина загонів острозьких до П'ятки добралась,

Військо велике сніги десь в дорозі затримали довше.

Справді, Острозькі вели на війну ці численні загони,

Тільки вони, ці загони військові, з поселень далеких

Швидко прийти не могли, щоб побачити П'ятку фатальну.

Завжди був першим з загоном звитяжним князь Януш Острозький,

Тисячу вершників вів крізь дощі, і вітри, і морози,

Люта стояла зима, проте першим прибув він під місто

Й тут же загін свій поставив і батькове військо поповнив.

Потім, коли Феб піднявся високо у зорянім небі,

Януш, що знав про ворожий цей вчинок зухвалий, побачив

Військо козацьке, що йшло від високого Божого дому,

Серце його заніміле і розум схвильований раптом

Страх небувало жахливий наповнив, і весь він здригнувся.

Сам же Косинський, розлютившись, гостру сокиру схопивши,

Бочок аж сім розрубав з животворним вином, і потоком

Вакхів блаженний напій скрізь по вулиці міста полився

Брами усі зачинили, при вході поставили варту,

Воїни, в зброї усі, крізь бійниці стріляли з мушкетів,

Заметушились у місті, забігало всюди козацтво,

Праця кипить: забриньчали щити, задиміло багаття,

Сурми разюче заграли. «До бою!» -- наказ розійшовся,

І, звідусіль тут зібравшись, всі думати стали про Марса,

В брамах Сторожа стояла: далеко її зброя сяє.

Жарко і біля ровів, між будинками бігають люди,

Мов боязливі ті бджоли, що лазять усюди по сотах,

Як на них пасічник жадібний димом почне подувати.

Кожен на явну загибель поспішно шикує загони.

Пішки частина готова іти, а частина галопом

Рушила. Той з переляку шолом схопив в хаті, а інший,

Панцир чимдуж натягнувши потрійний, чіпляє меч вірний.

Гетьман, коня натиснувши залізними шпорами в боки,

Дух войовничий словами, як міг, намагався збудити.

Коні в вози запрягають і з'єднують (мажі з возами),






ТАБІР НИЗОВИХ КОЗАКІВ


Щоб не змогло на передні ряди їх напасти острозьке

Військо, -- порядок такий зберігають, звичайно, на війнах, --

Табором це козаки називають, ми ж звемо обозом.

Нищать м'ясні всі склади, які довго вони зберігали,

І забирають із них, тих складів, цілі туші волові,

Йдуть за столами й лавками і все це майно накладають

Швидко на мажі, які на жорстоку війну вирушають.

Це ота Марсова хитрість супроти відбірних загонів

Ворога, що розгадати не можна, це мур нездоланний.

Отже, довіривши їм скіфську лютість і гетське свавілля,

Він уникає воєнних боїв у відкритому полі.

Саме острозькій кінноті наказано вирішить долю

Битви й, щоб доступ легким для своїх, а трудним для

повстанців

Був, то загони кінноти в дугу вже шикуються довгу,

Мов різнобарвна та райдуга, як народилась Тавманта,

В небі дугу натягнула з фати розмаїтих кольорів.

Біля передніх гармат один фланг підтримував Януш,

Проти ворожого війська хоробрий загін розмістивши,

Другий прикрив Олександр (Вишневецький) своїми військами.

Берег ріки захищала надійно заславська когорта.

Де ж себе ворог поводив сміливіше і навіть свобідно,

Там списоносців частина стояла і ворогу в річку

Зовсім відрізала доступ, закривши відкриті підходи,

В центрі метальні машини з'єднались з піхотою разом, --

Саме частину оцю під знамена покликав далматський

Марс неспокійний, а далі стояла там знать честолюбна.

Януш вів військо, що мало мечем низових зараз знищить,

А козаки то побігли вперед, то назад повертались,

То десь далеко в обхід і робили то круг, а то й кілька,

Далі на конях швидких, попустивши свобідно повіддя,

Швидко, мов вихор, від'їхали ген, а то зовсім повільно,

Начебто йшли, а то знов пронеслися із криком шаленим,

Наче те море, коли свої води у бурю жахливу

То на поля виливає, то котить назад неспокійно,

То піднімається вгору, то знов опускається низько,

Миті спокою не має, бо хвилі шаліють усюди,

Тож і шумить, і вирує невпинно від хвиль неспокійних.

Зразу спинили загрозу повстанців, що всюди гасали,

Й вже на порозі війни багатьом їм послали загибель

Вої острозькі, і битви цієї такий ось початок

Добру надію вселив у серця легкодушних солдатів.

Та не злякали вони оте втомлене військо козацьке,

Й хтось з козаків, що у першім ряду йшов, що можна й не можна

Мовити, вголос кричав і картав своїм зубом нищівним:

«Гей, юнаки, ви чого прибули сюди, виродки жирні?

Звикли усі ви лише полювать на зайців боязливих!

Зараз мечем доведеться воєнний свій шлях перевірить.

Чи ж не приємно було б вам десь там хороводи водити

Чи на бенкетах сидіти й ліейським вином пригощатись?

Проти козацького війська яке ж вас безумство послало?

З роду твердий наш народ, терпеливий у всяких нещастях,

В диких місцях живемо, на безлюдді, де звірі блукають.

Вік свій увесь у залізі проводим, сніги та морози

Зносимо легко й нерівні проміння пекучого Феба:

Чи то улітку, як ближче стоїть до Землі на орбіті,

Чи то узимку, коли місяці він проходить поспішно.

Воду нам Вакх постачає. Церера дарує постійно

їжу -- плоди свої, одягом служать нам шкури звірячі,

А Бористен нам житло дає біля порогів (їх двадцять),

Мило нам здобич приносити й жити приємно з грабунку,

Вам же до серця безділля, закони тривожать вам душу,

Межі на думці постійно та югери довгого поля».

Від ворогів ці слова та із їх середовища вийшли,

Саме коли козак гордий гасає й скликає загони,

Навіть грозить, довіряючи стрілам швидким і коневі,

Чернь боязлива, що звикла до підступів і до грабунку,

Навчена друзями-скіфами, похорон дикий, зухвалість

Скіфську, фракійське мистецтво і лють особливо жахливу

Скоро покинеш, безглузда фаланго, й вуста твої наглі

Матимуть спокій, і їх, що постійно голодні, наситиш.

Тож після цього князям не посмієш поглянуть в обличчя,

Ні появитись на очі їм без поручителя-друга,

Швидко не зможеш ти звідси втекти ані викуп їм дати,

Сила в ногах не поможе, бо сніг навкруги скрізь глибокий,

Ось переможець: тобі сповіщає він чорну годину,

День вже останній настав, і загибель твоя неминуча.

Вдача огидна й бунти нерозумні -- причина, що скоро

Ріки криваві побачиш і теж у крові всі знамена,

Тільки ось сонце досягне зеніту своєї орбіти.

Тут командири взялися за зброю, за ними частини

Рушили. Тульський все зором незвичним своїм оглядає,

Бігає Вільга усюди, палкий Загоровський збирає

Кінні загони до бою, Слапковський виносить воєнний

Стяг сніжно-білий під звуки разючі сурми бойової,

А Ярмолинський сміливо коневі повіддя звільняє,

Сили немає у нього знести слова рабської люті:

«Душу свою підбадьорюй, бо війнам кінця ще немає,

Буде на полі оцім Переяслав, що нині димить ще».

Тільки на конях своїх Феб піднявся високо у небі

Й людям на землю послав скрізь спекоту жахливо-нестерпну,

Й краща частина цього дня уже проминула щасливо,

Вже до зеніту орбіти дійшло золотистеє сонце,

Саме в цю пору, до бою і виступив табір повстанців

З міста, а Януш суворий, що був у цей час недалеко

Війська Острозького, так закликав всіх до бою жовнірів:

«Гляньте, жахлива гроза скрізь по нивах невинних шаліє.

Просто ганьба, коли нищать поля громадян цих нещасних,

Скільки зруйновано міст, -- ще димлять від пожеж там будівлі,

Скільки іще спопелять, скільки меч ще зруйнує ворожий,

Всім це відомо, і кожен з вас міг би про це розповісти.

Зараз ось сила ворожа страшна проти нас виступає,

І коли наші загони із ворогом вступлять до бою,

Сили напружте усі, щоб щасливо війну закінчити.

Справа солдатам і сил додає, і їх забирає:

Запал в ним є, і боги в справедливих ділах всіх сприяють.

Тож помагав осягнути мету повелитель Олімпу

Воїнам завжди, звичайно, у їх справедливих дерзаннях.

Він Амаліка віддав колись єфрамітанським солдатам,

І як дітей до зірок ось підносить скрізь батьківська слава,

Так і Господь, якщо візьме на себе турботу про когось,

В кожному місці і в кожну хвилину його захищає.

Він, коли руки свої найсвятіші підніме, то вдруге

Цих ідумеїв нових його сильна правиця розгромить,

Лихо пошле й розжене філістимлян оцих боязливих,

Заволодіють їх військом і страх і жах небувалий.

З нами якщо буде завжди Господь із щасливим знаменням,

Згине усе: без сприяння всевишніх нічого не може

Бути. Отож, перемога щаслива і жодних трофеїв.

Ну ж, юнаки, пам'ятайте про доблесть воєнну, і радо

Зараз візьміться за зброю, і киньтесь на ворога швидко.

Труднощі перші військової служби уже ми здолали,

Вже перейшли від дитячих років до юнацького віку,

В діях Белони шумливих і Марсових труднощах досить

Досвіду маємо і багатьох стріл пізнали ми силу,

Міряли сили свої, не раз стріли отруйні вживали,

Нищимо луком своїм ворогів, що ідуть від Аврори.

Хай ця земля підбадьорить серця, що скорботні від лиха,

Стріли великих нещасть і ваших сердець хай торкнуться,

Нищіть чуму цю: числом вона й доблестю вас не здолає!

Гонор вас кличе до бою, а славу у нашого роду

Ваше здобуде довір'я, постійне і добре відоме.

Киньтесь на них, віроломних, -- удар хай удару, хай зброї

Зброя, вогонь хай вогню будуть рівні і ранам -- тех рани.

Без подарунків ніхто із вас звідси не піде додому,

Батько мій більші своїм нагороди уже визначає,

Вдячність від нас вам за вчинки оці не загине ніколи,

Й всім нам колись, може, буде приємно про це все згадати.

Випала справа велика мені, я на ворога зараз

Йду вже й піду, куди Бог поведе і острозька кров рідна».

Так він сказав і сам кинувся першим на лави ворожі,

Й перед шеренгою першою витягнув меч свій блискучий,

Серцю своєму й душі довіряв і на все був готовий:

Пальму здобути в бою або згинути в смерті обіймах,

І повернув своє військо, щоб вдарить на ворога в центрі.

Князя загін йшов поспішно за ним, і все військо Острозьке,

Наче та блискавка з неба, кинулось швидко до бою.






БИТВА ПІД П'ЯТКОЮ


Лави зчепились з собою, і бій розпочався жахливий.

Серце забилось, палає душа, кипить розум від люті,

В грудях вогонь, і вже біль тверді кості почав припікати.

Страшно ревуть від ударів воли, аж луна покотилась,

Реву ще сили сурма додає і до зброї всіх кличе,

Різко сигнали звучать, і труба дає силу вогненну

Марсу, й сурма підганяє до бою загони кінноти.

Ось гаківниці із пащ викидають вогонь смертоносний,

Там із гармат вилітають від іскри жахливії ядра,

То загудуть десь метальні машини й пилюку підносять

Чорну могутнім стовпом, і розходиться гул безустанно.

Мов лютий вовк убиває в вівчарні нещасних овечок,

Чи дикий лев розганяє худобу, що збилась докупи,

Так і воєнная зброя тут нищить вози безпощадно.

Всюди глибокі сліди від коліс, і скрізь ядра гарматні

Рвуться й вигнем непоборним руйнують поля безсердечно.

Табір острозький в безладді, зруйнований табір козацький,

Битва шаліє усюди, і крики людей і сурм звуки

Аж до зірок долітають, і всім тут, не кинувши зброї,

Гарно померти, страхіття жахливе по табору бродить.

Дощ проливний ворогів відганяє, що бились завзято,

Феб заховався за хмари, зайшло життєдайне світило,

Навіть Вулкан, коли вирветься в поле, не так шаленіє:

Вихором буйним й сипучим піском він поля не так нищить

Й також тоді, як страшний буревій на поля посилає;

Навіть і Етна, якщо дадуть їжу їй печі раптово,

Гори і скелі коли пожирає, коли вогнем дише,

Як на вози налетіли хоробрі серця, що поразки

Зовсім не знали: завзяття вселила їм князя відвага.

Ліс так не пада від вихорів навіть Борея страшного,

Ні буревій, що нам зиму несе, не шаліє так в морі,

Як тут із шумом тріщали і лати, і списи короткі.

Скована взимку земля, коли снігу на локтів декілька,

Непрохідною усюди стає від дощу проливного,

Тільки глибокий лежить сніг, то холод бої припиняє,

Сонце ж коли пригріває узимку, то навіть в морози

Турми кінноти, розбігшись по полю, до бою вступають.

Що то за рід людський, що то за Марса країна приймає

Звичай такий, щоби рідним морозом себе гартувати?

Тож, всемогутній сармате, облиш войовничий свій задум,

Душу свою бережи і правицю для справ важливіших.

Шиї ніколи ти ще не зігнув для романських кайданів.

Хоч би він з військом своїм перейшов і Панонськії Альпи,

Й Дака країну сусідню, що надто сприяє усюди.

Води двойменного Істру ось зрошують ці дві держави.

Чи ж не вважає германець тебе переможцем славетним?

Цим, проте, ти невдоволений, служить тобі вже жадібний

Турок, прогнали загони твої ж його звідси, й шанує

Вже він угоду і мовчки розплутує долі таїни.

Ти, невибагливий зовсім, вже звик до морозів, до війська

Йдеш добровільно й шукаєш тут Марса, в сарматській країні.

Нащо ж збираєш могутнії сили у серці, вітчизни?

Горе! Усюди печаль! Ось бліда Тісіфона приходить

Під Костянтинове місто й шаліє між трупами люду.

Парки нитки свої змотують вже, попускає Белона

Лютості віжки свобідно, лютує рамнунтськая діва

Й парость Тритона -- Мінерва, і Марс пломеніє, змішалось

Все тут: і смерть, і життя, а за Дірами тут же Мегера

Слідом іде, стало густо.в рядах, крик донісся до флангів.

Кров, що розлита усюди, стікала докупи в калюжі,

Мокрою стала земля, і поля напилися досита,

Коні, живі ще, від болю качались, стікаючи кров'ю,

Вже не ставало і стріл, і тоді-то мечі в бій пустили.

Стрілами вкрита усюди й напоєна кров'ю доволі,

В траурі никне земля, коли битва лютує жорстока,

Спільне усе: і та ж кров, і до смерті та сама дорога!

Воїн, із вбитого впавши коня, дає другові поміч,

Стрілами піший стрілець убиває, а ворог все лізе,

Лук натягає він свій, сагайдак його завжди відкритий,

В лютості всяк підбирає суперника й б'ється врукопаш.

В битві оцій сам наш Януш-герой на коні скрізь гасає,

Гострим рубає мечем, кого стріне, і всюди по полю

Б'є ворогів: Переяслав і батько, пожежі і лютість

Перед очима його, переможця, стояли постійно.

Грізно кричить він, шукаючи в Марсовій темряві дикій

Автора битви цієї, щоб з ним позмагатись у силі.

Б'ється відбірний загін, ось Завацький Гайдар багородний,

Миру служитель із П'ятки і князя воєнний соратник,

Завжди Острозькому князю він був дорогим особливо.

Б'ється завзято заславська фаланга у воїнів гущі,

Мужньо крізь стріли вривається в лави ворожі численні,

Й смерть у борні забирає багато сердець войовничих,

Наче пожежа жахлива колосся сухе поїдає,

Чи то вогонь палить трави, землі плід, що потом полита.

Тульський до бою солдатів зохочує словом відрадним,

Гойський із серцем тривожним завзято б'є ворога всюди,

Знов же Свозовський, герой благородний, крізь лави ворожі

Кинувся, й вже ось торкнувся порога від брами міської,

Й тут же, під муром, поставив швидкого коня, і до бою

Знов повернувся. Якщо наші вірші якусь мають силу,

І якщо я заслужив називатись поетом, тоді я

Справді щасливий: про подвиг його на весь голос всі музи

Всюди співатимуть, аж до священних джерел Гелікону.

Гнів невгамовний розпалює до ворогів сам Острозький,

Цей громадянин шляхетний, і всіх закликає до бою,

Він наступає й розумно командує військом Острозьким.

Славо безсмертна, прийми ось славетний трофей ти для себе.

Гетський зловіщий загін мчить галопом на конях спітнілих,

З криком «ала» добиває тіла, що вмирають повільно.

Б'ється завзято Богдан, Семерин уже трупами всюди

Землю встелив, Загоровського спис аж свистить у повітрі

Військо колхідське напало на табір: багато повстанців

Згинуло -- виступить проти козацтва дерзнуло зухвале.

Шишка з коня впав на землю: пробиті наскрізь його груди

Списом у нього, там мертвий лежить Шебельтук, хоч завзято

Бився. Тоді свою долю пізнав Грабковицький нещасний,

Тут він загинув: в бою і набожністю зовсім нікому

Не уступав, якщо б щастя, і Бог, і фортуна сприяли.

Також багато колхідян хоробрі серця залишило

В таборі цім. Козаків низових, проте, більше зустріло

Лихо: вони, ніби град густий, падали вбиті на землю,

Чи то як з дуба, коли потрясти ним, спадає жолуддя.

Гостре залізо серця гордовиті наскрізь пробиває,

З вуст запорожців убитих тече кров багряна струмочком,

Стогін і лемент жахливий від болю розходяться всюди,

Ген до узгір'я, й відлунням сумним повертаються знову.

Ріки повільні даремно підносять тіла їх до неба;

Трупи убитих лежать, імена багатьох не відомі.

Цілий загін тут на полі лежить, і вояцькая доблесть

Вже не тривожить сердець, і розкидав скрізь кості страх лютий.

Все це розважив в душі Серафин, той приборкувач коней,

Що до війни закликав: то просив, то словами палкими

Кликав завзято гігантські потвори на службу до Марса.

Що ж, проте, в справах великих таких ось без волі всевишніх

Він осягнути спромігся? Загибель однакову всьому

Сам повелитель Олімпу високого визначив точно.

Тут, Серафине, лежиш! Це зробила чужа ненажерність!

Жук, а твоє де поділось тепер сліпе прагнення влади?

Ну, а Косинський, призвідник війни, тож чому заховався

Десь там під мостом? Ховатись магістру найвищому -- сором!

Ну ж, зупинися: в тобі лиш надія на наш порятунок.

Ось утікають. На конях його привезли аж до мурів,

Ледве додому зайшли, бо наокруж лежали побиті

Жителі П'ятки, а інші будинки свої залишили,

Страх-бо великий напав, і вони не хотіли вертатись.

Мало лишилось, і справа і зліва від веж того замку

Ядра з гармат випускала обслуга маленька.

Син Костянтина, якби в нього думка поважна з'явилась,

Він би негайно до П'ятки послав ще й загони піхоти,

І день цей вогнистий для переможених був би останнім.

Страх небувалий тоді охопив ворогів, що втікали,

Падали мертвими скрізь охололі від страху їх душі,

Мертві лежали тіла їх усюди в лісах і на нивах,

Годі пізнати було їх обличчя і вигляд колишній,

Брат тоді брата не міг відрізнити від ворога навіть,

Також не в силі був батько пізнати убитого сина.

Воїн острозький справляє тріумф, бо не видно на нивах

Вже низових, повтікали всі крізь пожежі і скелі

Саме туди, куди Бог, і фортуна, і шлях їх покликав.

Тридцять метальних машин як трофей захопили в тирана, --

Саме такими, звичайно, оснащені судна турецькі

Під час далеких походів у море, -- їх Януш своєму

Рідному батькові як подарунок привіз, і, крім того,

Ще польових гаківниць вісімнадцять, здобутих у битві

З ворогом лютим, і також привезено зброї два вози.

Тільки як вечір рожевий послав вже проміння жахливе,

Бій припинився, і про перемир'я сурма сповістила,

Й воїнів разом зібрала. Коли ж спочивав увесь табір,

Лікар-хірург допомогу давав легкораненим воям,

Кліщами з рани залізо виймав, що застрягло у тілі.

Тих же солдатів, що рани смертельні отримали в битві,

Зараз в сусідні міста відправляли, бо був такий дозвіл.

Тільки як день залишив небеса й темна ніч усе вкрила,

Всюди розклавши багаття, вогонь розпалили солдати,

В зброї блискучій були вони всі: так пора вимагала,

Їжі достатньо простої вони вимагали узимку,

Варта нічна провела тоді ніч всю без сну й відпочинку.






КНИГА ЧЕТВЕРТА


Рано-раненько, лиш день благодатний із обріїв неба

Зорі прогнав і пригнобленим смертним приніс ясне світло,

Рання зоря лиш зійшла, -- Костянтин на коня вже сідає.

Щастя віщує душа, і він молиться Господу Богу,

Безліч всього передумав і відділам бути готовим

Видав наказ: якщо ворог вступив би у бій випадково,

Кожен щоб без зволікання взяв Марсову зброю швиденько.

Сонце лише появилось і перші послало проміння,

Вийнявши шаблі блискучі, війська вже на битву чекали,

Й знов у серця переможених доблесть вселилась воєнна,

Марса залізо взяли тоді навіть усі боязливі.

Думка одна була в усіх, щоби ворога вигнати з краю.

Януш суворий, як військо готове до бою обходив,

Висловив всім він сердечну подяку словами такими:

«Що у молитвах було і що ми собі всі побажали

В шумі цієї війни, коли лютість вирує скажена,

Зараз, о друзі, це все принесла нам Господняя сила,

Тож помолімось від щирого серця і даймо обіти

Богу. Ось поле! А скільки лежить кругом трупів убитих,

Видно усім. Навіть наша нога топче шиї нікчемних

Цих низових: так оплакує шкоду свавілля шкідливе.

Бачив його, та не радо, Господь із тривожного неба,

Й небо посилило гнів, як удари його схвилювали,

В лютість шалену тоді перейшла неспокійна жорстокість.

Марс переміг ці чудовиська, й страх перед Господом Богом

Бачите: вже їх, огидних, лишила нарешті фортуна.

Спокій настав, бережіть же себе для майбутнього щастя.

Також частина, що біля ровів, окопавшись, засіла,

Нашою буде, залишить повстання і змінить свій намір.

Теж нагороди ті самі я дам, і, кого я окликав

Взятись за зброю, той в поділі цінностей братиме участь,

Бо ж не лише показали ви вірність, як слуги придворні,

В час небезпек, але й вроджену Марсову доблесть воєнну.

В вас ми побачили крові такої сміливі дерзання,

Пам'ять про вас не загине в віках, завше згадувать будуть,

Треба лиш перенести вам всі труднощі грізного неба:

Холод, глибокі сніги та ще й інші великі страждання».

Так він сказав, і кругом закричали всі голосом дружним.

Зараз піхота до зброї частини усі закликала,

Стала кіннота в ряди бойові, і почувся там брязкіт,

Слух про війну розлетівсь по рядах, і прекрасная думка

Дух підняла бойовий -- від домівок своїх відігнати

Геть низових. І коли метушня ще кипіла повсюдно

Й лють непогасна штовхала відважні загони до бою,

Саме тоді до старенького князя долинула звістка,

Що прибуває до нього посольство від війська повстанців.

І м'якосердя, князям притаманне, що в мові таїлось,

Глянуть послам дозволяє на княжі спокійні обличчя.

Три і чотири рази ті посли, на коліна упавши, --

Звичай велів так народний, -- б'ючи себе в груди руками,

Голосом сумно-печальним звернулись до князя словами:

«Князю наш! Завжди в великій біді ти бував милосердним

До низових, і ніколи ти не ненавидів невинних.

Скільки морів і земель здобули ми отим своїм луком,

Слухи вже ходять і скоро докотяться, дійдуть до тебе.

Ось і тепер, хто не раз виривав нас з нещасть небувалих,

Нашу кінноту в бою розгромив, і піхота, що скіфські

Землі з тобою пройшла, у снігах жде загибелі зараз.

Бачимо ми вже провину свою в цій ганебній події,

Ми ж принесли цю війну, -- гарячкове тремтіння

Аж до кісток потрясло, адже ж зрада жорстоко помстилась:

Ми ж то -- причина, основа й призвідники лиха отого,

Тож кажуть правду, що зламаний лук свою силу вже втратив.

Ось побажали всевишні боги, і така наша доля,

Що саме ти уярмив шиї лих, бо в сарматському світі

Більше ніхто так не сяє набожністю й хистом воєнним,

Як твоя милість, і кожен із нас честь острозьку зневажив.

Може, коли в тобі лютість вирує, ти крові бажаєш.

Просим тебе, зараз стримай вже зброю і лютість воєнну,

Хай порятунок повернеться всім переможеним, Марса

Стримай, бо досить уже покарань, пощади, найясніший!

Князю, без тебе немає надії на наш порятунок,

Не відкладай допомоги своєї на довгі години,

Нас збережи ти собі і поглянь на становище наше,

Лютість спини свою, будь милосердним до долі гіркої.

Глянь на широкі поля: ми їх трупами нашими вкрили.

Бачимо П'ятку: від нашої крові ще мокра усюди,

Глянь на рови ці, багряні від крові убитих повстанців,

Кров на мосту ще парує, і ледве дихнути тут можна,

Втішні слова хоч скажи переможеним, що за кордоном

Краю твого зможуть жити безпечно, якщо під покровом

Миру вони укладуть із тобою союз ще міцніший»

Тільки вони закінчили, промовець із княжої волі

Лагідним голосом їм відповів отакими словами:

«Що ж наробило це ваше шалене свавілля? Пожежа

Ця громадянська змогла розв'язати війну братовбивчу,

Знищити лари та вигнати русів із їхніх поселень.

В крайнощі впали тоді, і це Марс доказав, очевидно.

Війни безбожні якщо вже годиться вести, то ніколи

Ви ні себе, ні своїх, ні вождів тех не силуйте брати

Участь в боях отаких, бо тривожить Всевишнього Бога

Помста, і він, справедливий Господь, у такий гнів впадає.

Просите миру. Народ непостійний вони й різнорідний.

Гетьман хай прийде! Хай вернеться гетьман до тих, кому щойно

Шкоду зробив! Хай, обнявши коліна, він їх привітає

Й просить пробачення, голову перед князями схиливши!

Так Костянтин-князь бажає собі із синами своїми,

Й також і друзі велять так, що Марс їх до зброї покликав.

Ваш пощадити народ не годиться ні в якому разі,

Мовчки щоби не радів після цього наш ворог завзятий.

Тож перемир'я хай буде міцним, що права зберігає.

Згоден із цим сам Острозький, ця дуже ласкава людина.

Та, відійшовши ізвідси, дивіться, щоби перемир'я

Ви не порушили: тільки сім днів воно буде між нами.

Більше дозволити -- забороняє жорстока негода

Неба. Отож відправляйтесь і відповідь цю несіть друзям».

Слово почувши таке, домів подалися у П'ятку.

Щоб провести там безкарно сім днів цих, призначених князем.

Всюди блукали вони по дорогах, назносили їжі

Дуже багато й для спільного вжитку склади очищали,

Нищили хатки-землянки і дерево, що наносили

Звідкись сюди на дахи: ясенові та букові балки.

Скрізь на полях незабаром розклали вогні димоносні,

Щоб освітити, і стало можливим оглянути місце

Битви, і купи убитих усі почали розглядати.

Всюди лежало багато убитих, і друг шукав друга,

Брат хотів брата знайти, хтось нишпорив за родичем всюди,

Батька розшукував син, і оцю всю юрбу безіменну

Захоронили в трьох братських могилах, віддавши останню

Шану, й пішла ця юрба до Харона стигійського в безвість.

Сталось це в день непорочної діви Марії, Ісуса

Матері, як в Соломоновім храмі Ісуса представив

Той, що закони любив і виконував завжди накази.

Януш, ця парость могутня острозька, що доблестю всюди

Славилась, тільки прогнав низових козаків, що до втечі

Кинулись, давши ворожим жорстоким дерзанням належну

Відсіч, розплутавши тисячу хитрощів різних лукавих,

Швидко тоді спрямував своє військо до власного міста

Й думав про все у душі. Такі дії преславного князя

На переможених страх навели і стривожили душі:

Битви у місті боїться томіт, що звик битись у полі.

Сьомий минув уже день, перемир'я, що пообіцяли

Ворогу, втратило силу, і тут несподівано з міста

Ворог свавільний виходив: задумав війну відновити.

Знов шикувались до бою острозькі частини, -- велике

Військо було у князів, бо багато покликав Претвицький,

Що відзначався так розумом, силою й щастям воєнним,

І Вишневецький, який прибув з військом під час перемир'я.

Піші хотіли зайняти рови біля П'ятки, кіннота ж

Браму бажала чимдуж відчинити руками своїми.

Саме як молодь вся біля ровів готувалась до бою,

Саме тоді появився із міста сам гетьман Косинський,

Часто зітхаючи, кроком повільним ступав по дорозі

Й зараз Острозьким князям, яким шкоду приніс незаконно,

Честь шанобливо віддав і, зійшовши з коня, самовільно

Впав у снігу і звернувся з проханням до двох цих монархів,

Слізно благаючи: «Будь до своїх милосердним, о князю!

Справді з богами рівняє вас ваша князівська ласкавість.

Я, що вчинив це, прибув, і на мене свій меч ви спрямуйте.

Я -- саме той, хто мечем сплюндрував ці міста, повні чару.

Бачу свою я загибель: лежать на полях, вкритих снігом,

Серця шалений запал і надмірно зухвала свобода,

Крахом жахливим я вже заплатив за свій злочин ганебний».

Тут він піднявся і князеві ноги почав цілувати.

Князь йому так відповів: «Віроломний, на справах життєвих

Вчися! Ось скільки повстань піднімає свавілля людини,

Як повертаються долі людей під час бунту такого

Й в битві кінноти страшної, куди веде Марсова битва,

Що зруйнувати спроможне отих громадян миролюбних,

Що несуть війни жорстокі, що може князів хвилювати,

Бачив ти все: це Господь, суддя правди, засвідчив у битві.

Це був той день, коли наші війська переможні розкрили

Вашу хвальбу. Це ж бо ти, саме ти ось покликав до зброї

Душі відважні оті, що тепер вкрили трупами землю.

Краще було б ті частини свої повести у Родопи

Й вигнати із перешийка вузького рифейські загони

Чи то піти на сніжний Танаїс і кавказькі тумани!

Зараз мужі ці острозькі набожні тобі все прощають.

Йди, щоб твоєї у П'ятці ноги не було, й наше місто

Звільнить хай той, хто з тобою посмів це повстання підняти».

Він же, нещасний, схилившись додолу, подякував вдруге

Й в місто подався зажурений, голову вниз опустивши.

Третього дня, тільки сонце зійшло, всі козацькі частини,

П'ятку Острозьким лишивши, виходили швидко із міста,

І громадянин острозький їх більше уже не побачив.

Теж незабаром князі повели і острозькі загони

До Костянтинова, й військо співало свій гімн у дорозі.

Тут влаштували розкішні бенкети для війська усього

Й цінні дарунки усім роздали, а знамена тріумфу

Й навіть свій стяг, Станіславе, тобі присвятив сам князь Януш,

В місці священнім їх всіх помістивши, і будуть віднині

В храмі прекраснім своїм як чудова прикраса стояти,

Де, найсвятіший владико (о злочин!), блаженного мужа

Голову цар-повелитель мечем відрубав смертоносним.

Вже оспівав я достатньо оці страхітливії битви.

Музо, прикрасо поета, тепер відійти тобі треба

Вже на парнаські вершини, повернешся ж, лиш як покличуть.

Ти, найславніший з Острозьких князів усіх, доблесний принце,

Ти, каштеляне, прийми вже до Кракова в замок фортечний

Витвір моїх рук -- поему оцю і поета люб'язно.

Прийде ще час, і піднімемось ми на ще вищі котурни

Й всі твої славні діяння опишем на лад аонійський,

В одах моїх прославлятися буде колись ще Тарновський

І, як супутник мій, в небі високім зірок він досягне.



Кінець.


Слава Богу. Амінь.









СИМОН ПЕКАЛІД

«Про Острозьку війну під П'яткою проти низових»


Дається за: Українська поезія XVI с. -- С. 196 -- 242. Переклад з латинської В. Маслюка.


 1 «Віршем це все описать героїчним.» -- Мається на увазі шестистопний дактилічний вірш -- гекзаметр.

 2 «Здивував отців Лація» -- тобто Риму.

 3 «Стріли діви» -- стріли богині полювання Діани.

 4 «Правом Литовським» -- системою законів, передбачених «Литовським статутом», який поширювався й на українських землях.

 5 «Біблія світ тут побачила». -- Мається на увазі «Острозька біблія», видана Ів. Федоровичем в Острозі 1581 р.






Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.