[Ярослав Ісаєвич. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми. — Львів, 2002. — С. 307-318.]

Попередня     Головна     Наступна

Тематика та оформлення видань кінця XVI — середини XVII ст.

Тематика стародруків і їх розподіл за жанрами відбивають загальні тенденції розвитку культури на світанку нової доби. Не випадково перші видання були літургійними і навчальними, але й не випадково друкарство впродовж перших десятиріч свого існування рухалося в напрямі поступової, хоч досить повільної, секуляризації. В 1586-1615 рр. літургійні тексти і молитовники становили 13% кількості назв видань і 41% їх загального обсягу (в Острізькій друкарні — 50% обсягу видань, в братській — 55%). Відсоток цих видань за обсягом більший від їх частки за кількістю назв, оскільки світські видання репрезентовані переважно невеликими за обсягом брошурами. Істотну частку друкованої продукції становили богословські (25,4%) і релігійно-полемічні (13,3%) твори, які відображали актуальні тенденції тодішнього культурного життя, служили ідеологічним обґрунтуванням суспільно-політичних рухів і течій. Частка навчальних посібників становила лише 11% кількості публікацій і 12,5% їх загального обсягу. Але при цьому слід враховувати, що ці цифри умовні, оскільки і в навчальних виданнях переважали тексти чисто релігійного спрямування, а з другого боку, богословські книги часто використовувалися і як навчальні посібники. /308/

У наступному тридцятиріччі (1616-1645) кількість літургійних видань зросла до 24%, їх загальний обсяг — до 66,7% за рахунок зменшення частки навчальних посібників і полемічних творів. До літургійних видань у цій статистиці віднесено малоформатні Часослови і Псалтирі, які використовувались і для навчання грамоти (їх так і називали "шкільними часовничками й псалтирками"). Без сумніву, частина світських, особливо малотиражних, видань до нас не дійшли. Дешеві навчальні книжечки, в тому й букварі, "зачитували" і найчастіше не вважали за потрібне зберігати далі.

У суспільно-політичному русі особливо важливу роль відіграли книги, які прийнято називати полемічними. Це були публіцистичні твори з актуальних питань тогочасного церковного і громадського життя. Те, що вони знаходили своїх читачів, підтверджують записи на полях — схвальні або негативні, а також рукописні й друковані трактати, спрямовані проти деяких таких друків ⁴¹. А те, що попит на полемічну літературу не припинився, засвідчують переписи острозьких видань, віленської й київської "Книг о вірі", "Діалогу" Мелетія Пігаса, а також полемічних творів, які ніколи не друкувалися (Іван Вишенський, анонімні "Навіти" ⁴² та ін.). Переписувалися за друкованими виданнями і такі твори українських письменників, як "Вірші на погреб... Сагайдачного" Касіяна Саковича, "Омілія на роковую память... Єлисея Плетенецького" Захарії Копистенського. Загострення цензурних утисків і посилення в православних колах впливів консервативних діячів спричинилися до майже повного припинення в 30-40-х рр. XVII ст. друкування в Україні православних полемічних творів. Найважливіший виняток — "Літос", але в ньому головна увага приділялася богословським розбіжностям, а не полеміці з церковно-політичних питань. Якщо йдеться про прибічників унії, то єдиний у них полемічно-видавничий осередок спромігся створити єпископ Йоаким-Ілля Мороховський при своїй кафедрі у Володимирі, де діяла і школа досить високого рівня ⁴³. Однак друкарні там не було, тому довелося друкувати полемічні твори Йоакима в Замості й Вільнюсі, у Вільнюсі вийшов і опрацьований ним переклад з грецької на польську "Житія константинопольського патріарха Ігнатія" ⁴⁴. До речі, Йоаким походив з родини львівських міщан Мороховських, діяльних членів Львівського Ставропігійського братства.

 ⁴¹ Апокрисис (бл. 1598-1599 рр.) в НБУВ, примірник Кир. 824; копія книги "Отпис на лист 1598 р." з допискою Якова Суші (Б-ка КУЛ, ркп. 236.1); "Лікарство на оспалий умисл...", 1607, примірник Державної бібліотеки Білорусі з записом про заборону читати книгу; "Літос" 1644 р. у Б-ці Чарторийських, рукопис РНБ І 295 ("Увага о писару Каменя").

 ⁴² НІБ, 1964, № 6, с. 52-62.

 ⁴³ Див. про це зауваження І.Мицька в дискусії на Берестейських читаннях: Берестейська унія і внутрішнє життя Церкви в XVII ст., Львів 1997, с. 74.

 ⁴⁴ Возняк М. Історія української літератури, т. 2, Львів 1921, с. 233-234.

Видання перекладів богословських творів візантійських авторів львівська братська друкарня припинила після 1614 р., лаврська — з 1628 р. Це пояснюється поганою організацією збуту таких друків. Лавра ще в 70-ті рр. XVII ст. мала на складі значну кількість "Бесід на діяння апостольські" і "Бесід на чотирнадцять послань апостола Павла" з 1623- 1624 рр. і була готова продавати їх за зниженою ціною. /309/ Рештка тиражу "Книги про священство" 1614 р. залишалася при братській друкарні навіть у XVIII ст. У той же час, читачі, які цікавилися подібними перекладами, були, і це засвідчує їх переписування. Однак, якщо на той час вже налагоджено шляхи поширення книг, які користувалися найбільшим попитом (богослужбові, молитовники, букварі), то продаж інших книжок мав переважно випадковий характер.

Друкарням України належала ініціатива видання текстів шкільних декламацій і драматичних вистав. Але масового характеру набув на той час лише один жанр світської художньої літератури — панегірики, які дуже характерні для ренесансних і бароккових літератур. Впродовж 1574-1616 рр. з 27 зареєстрованих дослідниками друкованих художніх творів — 20 панегіриків, у 1616-1648 рр. з 79 літературних друків — 62 панегірики. Це віршовані або прозові твори, найчастіше з нагоди похоронів (22), весіль (18), вступу церковних ієрархів на посади (16). 8 з них присвячені міщанам, 26 представникам церковної верхівки (в тому числі 15 православним), інші — польським та українським магнатам і шляхтичам. Деякі за формою є проповідями; інші, особливо ранні, — талановиті публіцистичні твори. Наприклад, у панегіричних віршах на честь Петра Могили від студентів заснованого ним "гімназіуму" (Mnemosyne, 1633) Олександр Тишкевич писав про тих, що страждають "в підземній неволі... за східну віру", С. Мужиловський нарікав, що Русь стала занепадати, "коли стало мало вчених людей". Загальноприйняті або придумані чи адаптовані авторами панегіриків символічні композиції мали сприйматися в тісному взаємозв’язку з текстом ⁴⁵. Поступово, однак, серед панегіриків, побудованих за правилами емблемної поезії барокко, дедалі більшу частину почали становити перевантажені поверховою риторикою, малозмістовні тексти. Абстрактність похвал у таких панегіриках дозволяла один і той самий твір відносити до різних людей. Відомий, наприклад, примірник "Евфонії веселобрмячої" 1633 р., в якому ім’я Петра Могили закреслене, а замість нього дописаний сумнозвісний ніжинський протопоп Мефодій Филимонович, причому замість "в києвской зоні" дописано "в глуховской" ⁴⁶.

Різновидом емблематики була ієрогліфіка: включення літер у символічні композиції. Зразки її бачимо в панегіриках на честь Петра Могили ("Mnemosyne", "Евхаристеріон") ⁴⁷. Образно-текстові емблеми несуть головне навантаження і у віршах Йосифа Калимона з нагоди похорону Петра Могили. Зокрема, титульний аркуш скомпоновано за іконографічною схемою Страшного суду: зверху символ смерті, нижче череп, накритий кардинальським капелюхом, ще нижче — колісниця з гербовими елементами роду Могил. Ряд інших віршів та ілюстрацій есхатологічного змісту пов’язані з символікою неба, землі й знаків зодіаку ⁴⁸.

 ⁴⁵ Radyszewśkyj R. Polskojęzyczna poezja Ukraińska od końca XVI do początku XVIII wieku, Kraków 1996, cz. l, s. 119; Делюга В. Біля джерел української емблематики XVII століття // Українська біографістика, вип. 2, Київ 1999, с. 213.

 ⁴⁶ РДАДА, Книги церковного друку, № 35.

 ⁴⁷ Делюга В. Біля джерел.., с. 217.

 ⁴⁸ Там само, с. 219; Radyszewśkyj R. Polskojęzyczna poezja.., s. 125-127.

Різновидом емблемної поезії були вірші "на герби", що входили як складова частина до більшості значних за обсягом і важливих за змістом /310/ друкованих видань. Типова послідовність більшості друкованих книжок була така: на звороті титульного аркуша герб якоїсь впливової особи (часто мецената, який фінансував видання або від якого автор шукав сприяння) і вірш на герб, далі передмова з присвятою тій самій особі, тоді передмова до читача. В кінці книги — покажчики, виправлення помилок, інколи післямова або короткий колофон від видавців і друкарів, в окремих виданнях друкарський знак.

Як і гербові вірші, передмови-присвяти є одним з тих нових жанрів, поява яких, певною мірою, була ренесансною реакцією на середньовічне знеосіблення писемності і всієї культури ⁴⁹. Підписували такі присвяти, складені переважно за правилами епістолографії і риторики, автори, рідше редактори, видавці, друкарі. Характерно, що в Україні, як і в інших країнах, оцінити свої книги автори просили не меценатів, а масового читача, до якого зверталися в другій передмові, — вона часто так і називалася "предмова до чителника". Типові для передмов ремінісценції з античної літератури з покликом на оригінальні видання або, частіше, на різні збірки висловів. Наприклад, львівський єпископ Арсеній Желиборський у передмові Номоканона 1646 р. цитував Сенеку і книгу Целія Родіґінуса (Рік’єрі) "Antiąuarum lectionum commentarii". Такі передмови мали значну пізнавальну вартість. Нерідко передмови літургійних книг перетворювалися в світські або напівсвітські і літературні твори ⁵⁰.

 ⁴⁹ Czekajewska A. O listach dedykacyjnych w polskiej książce XVI w // Roczniki Biblioteczne, r. 6, 1962, s. 1-2, s. 22; Kawecka-Gryczowa A. Z dziejów polskiej książki w okresie Renesansu, Wrocław 1975, s. 14.

 ⁵⁰ Про генезу післямов і передмов як жанру див.: Ісаєвич Я.Д. Літературна спадщина.., с. 57-59, 78-79.

Примітки з роз’ясненнями або з вказівкою на джерела нерідко подавалися на полях наукових і публіцистичних книг. "Науковий апарат" деяких з них включав також обґрунтування здійсненої текстологічної роботи, алфавітні предметні покажчики, інколи пояснення слів і виразів. Характерне пояснення в Острозькому Часослові 1612 р.: "Іде найдеш проізволник... відай, іж на том місци в реченії несогласіє єст грецкому словенським,.. а гді тилко значки пописани над реченієм в строці, тоє ся в грецком не знайдуєт, чого ся єднак не важено викидати". Літургійні і богословські публікації українських друкарень засвідчують, що для їхніх видавців був характерний "ренесансний інтерес до філології, до виправлення текстів" (Д.С. Лихачов). Таким чином, видавці-текстологи кінця XVI — XVII ст. продовжували філологічну працю, яка велася редакторами рукописних книг вже в попередній період. З гуманістичними реформаційними впливами В.М. Перетц пов’язував і розширення діапазону пам’яток, опублікованих у перекладі з церковнослов’янської мови на українську. Якщо спершу перекладалися переважно книжки для читання, то у виданнях XVII ст. інколи також молитви (київська "Книга о вірі" 1620 р.), окремі розділи /311/ літургійних книг (синаксарі в Тріоді пісній 1627) ⁵¹. Українською мовою стали друкувати вступні вірші і передмови на початкових сторінках багатьох літургійних книг, у деяких з них — коментарі до тексту. "Слов’яноруська" мова (тобто український варіант церковнослов’янської) в церковних книгах була для діячів української культури джерелом збагачення книжкової української мови, допомагала зберігати її позиції в умовах поширення латинської і польської мов.

У деяких літургійних книгах церковнослов’янською мовою друкувалися служби місцевим руським святим, зокрема князям Володимирові, Борисові й Глібові, митрополитові Петрові (Часослови Тимофія Вербицького 1625-1626 рр., Анфологіон 1632 р., Анфологія 1636 р., Служебник друкарні Сльозки 1646 р. та ін.). У назві панегірика польському королю Владиславові IV з нагоди відвідин ним Львова це місто названо руським — "Roxia urbs" ⁵². Відомості про історію Русі-України наводилися і в книжці домініканця Симона Окольського "Russia florida..." (1646). Якщо автори таких творів часто керувалися лише своєрідним локальним патріотизмом, то для українських читачів їх погляди нерідко ставали джерелом арґументів для полеміки з тими, хто намагався принизити значення питомої культурної спадщини українців.

З часом у польському друкарстві посилювався релігійно-барокковий елемент у тематиці й оформленні. Якщо в другому десятиріччі XVII ст. завдяки ініціативі Я.Щ. Гербурта вийшли у світ фундаментальні публікації хронік Кадлубка і Длуґоша, то пізніше польські друкарні видавали переважно панегірики магнатам і шляхтичам та релігійно-моральні повчання. Польські письменники, які жили в Україні, воліли друкуватися не у невеликих місцевих польських друкарнях, а в Кракові, Вільнюсі, Ґданську. За своїм оформленням книги польських друкарень орієнтувалися на центральноєвропейські зразки, натомість кириличні видання більшою мірою були пов’язані з місцевими художніми традиціями.

Алегоричні композиції на титульних аркушах мали за завдання мовою символів дати певне синтетичне узагальнення змісту, нерідко розкрити головні думки твору. В деяких випадках елементи декору твору були не тільки тлумаченням тексту, але й істотним доповненням до нього. Оздоблені титули були своєрідними рекламними проспектами, які полегшували збут книжок. Можна твердити, що книга була першим з виготовлених технічними засобами товарів, на якому стали називати виробника і подавати його фірмовий знак, те й друге мало гарантувати якість і приваблювати потенційних замовників ⁵³. На Заході оздоблення титульних аркушів нерідко проектували найвизначніші митці свого часу, від Дюрера, Гольбайна і Кранаха до Рубенса і Пуссена ⁵⁴.

 ⁵¹ Перетц В.Н. Исследования и материалы по истории старинной украинской литературы XVI-XVIII вв. Сб. по русскому языку и словесности, т. 1, вып. 3, 1929, с. 20.

 ⁵² Litteraria hospitalitas Mercurii et Apollinis. Leoburgici Vladislao IV... quo tempore Roxiam urbem... revisit, Leopoli 1646 (див.: З.І., c. 65, №385).

 ⁵³ Komża M. Zdobione karty tytułowe. Wprowadzenie do typologii na przykładzie siedemnastowiecznej książki gdańskiej // Studia o książce, 1978, 8, s. 57-58.

 ⁵⁴ Ibid, s. 51. /312/ /313/

Відомо, що перші друковані книги мали за зразки рукописні, але порівняно швидко ця тенденція змінилася протилежною: рукописи почали запозичувати з друкованих видань титульні рамки та інші елементи оздоби, наслідувати друковані шрифти і властиві для друків способи розміщення тексту на сторінці.

Від першодруків кінця XVI — початку XVII ст., зокрема видань Івана Федорова і князя Василя-Костянтина Острозького, українська книга наступних десятиріч успадкувала декоративність, насиченість формами декору, характерними для українських рукописів (заставки, в’язь, окремі види рубрикації), так і загальноєвропейськими елементами оздоблення друкованих книг (набірні орнаменти, кінцівки-маскарони, лінійне обрамлення). Продовжуючи збагачення репертуару способів оформлення книги, друкарні львівського єпископа Гедеона Балабана на початку XVII ст. впровадили до вжитку ілюстративні гравюри, а також характерні для ренесансної книги ініціали із зображеннями людей і тварин ⁵⁷ і кінцівки-маскарони ⁵⁸.

 ⁵⁵ Komza M. Zdobione karty tytułowe. Wprowadzenie do typologii na przykładzie siedemnastowiecznej książki gdańskiej // Studia o książce, 1978, 8, s. 57-58.

 ⁵⁶ Ibid., s. 51.

 ⁵⁷ Про ренесансовий характер ініціалів антикви див.: Horak F. Pět stoleti českého knihtisku, Praha 1968, s. 86. Багато ініціалів книг, виданих на Україні, мають аналогії у виданнях Північної Італії, Франції, Швейцарії, Угорщини, Польщі (див.: Gollob H. Die Basler Initialserien aus Fruhdrucken, Baden-Baden; Strassburg 1959, S. 8, 21, 25, 29, 52-56; Gollob H. Studien zur deutschen Buchkunst der Frühdruckzeit, Leipzig 1954, S. 28, 32, 40; Haiman Gy. Tótfalusi Kis Miklós a betümüvész és a tipográfus, Budapest 1972, 52 old.).

 ⁵⁸ Французькі аналогії див.: Fleurons, vignettes.., 1966, XVI, N 41, 98; XVII, N 43.

У львівських виданнях Євангелія, київських і львівських Євангеліях учительних, київському Анфологіоні 1619 р. численні сюжетні гравюри робили книжку цікавою також і для неписьменних, сприяли емоційному сприйняттю письмен і глибшому засвоєнню письменними. В деяких друкарнях були дошки орнаментальних заставок зі змінними вставками-клеймами портретними або сюжетними. У зображальному ряді ілюстрованих книг розповідність поєднувалася з символічно-алегоричним трактуванням пластичних образів. Дуже поширені тлумачення символічного аспекту ілюстрацій сучасними мистецтвознавцями і культурологами не можуть не бути суб’єктивними; деяким з них не можна відмовити вірогідності, деякі ж виглядають цілком довільними. Конкретне співвідношення реального і алегоричного, їх "співгра" навряд чи піддаються прямолінійній, більш-менш однозначній інтерпретації. Очевидна тільки полісемантичність символіки, можливість різного сприйняття її в контексті різних культур та їх варіантів.

Про багатство декоративної оздоби книг українських друкарень і зв’язки між друкарнями свідчать такі факти: в кириличних українських виданнях 1574-1648 рр., які є в багатій збірці Державної бібліотеки Росії у Москві, Олександрою Гусєвою зареєстровано 720 елементів дереворитного оздоблення книг. З них переходили з друкарні до друкарні (купувалися, мінялися, позичалися однією /314/ друкарнею від іншої для тимчасового користування) 143 дошки, тобто близько 15%. У другій половині XVII ст. міграція охоплювала тільки 0,36 % зареєстрованих у книгознавчих працях О.Гусєвої та її колег дощок ⁵⁹. У порівнянні з наступним періодом видно, що кінець XVI — перша половина XVII ст. були часом особливо тісних зв’язків українських друкарень між собою, а також з друкарнями Білорусі та Литви, Польщі, Росії, Молдавії, Німеччини. Однак, якщо циркуляція готових кліше впала до мінімуму, копіювання ілюстрацій книг з інших друкарень тривало й далі.

Свої праці підписували щонайменше 15 українських граверів першої половини XVII ст. — Ілля, ієродиякон Георгій, монограмісти В.Ф.З., Л.П., Т.П. та інші. Найактивніше працював Ілля (Ілія), який обслуговував друкарні Львова, Києва, Ясс, виготовляв, крім книжкових гравюр, дереворитні дошки для антимінсів ⁶⁰. Більшість підписаних праць граверів — це сюжетні ілюстрації, які ставали найхарактернішою рисою виданих на Україні літургійних книг, а в Києві — також творів патристики. Тільки Львівська братська друкарня мала близько 100 дощок ілюстрацій, лаврська — 380. Для порівняння вкажемо, що в кириличних виданнях багатої віленської друкарні Мамоничів вдалося виявити 9 сюжетних ілюстрацій, у всіх білоруських виданнях до середини XVII ст. — 20 (Л I, II). Можливо, у цьому відношенні віленські кириличні друкарні були під більшим впливом друкарень латинського шрифту. Насиченість ілюстраціями українських друкованих книг дослідники, враховуючи невелику поширеність сюжетних мініатюр в українській рукописній книзі, пов’язують, зокрема, з традиціями місцевої школи народного станкового живопису — так званими паперовими іконами ⁶¹.

Як відзначають дослідники, німецька графіка кола Альбрехта Дюрера та його нюрнберзьких учнів Ганса Зебальда Бегама, Гайнріха Альдеґревера та інших впливала на українську книжкову ілюстративну графіку, а через книги і на іконне малярство. Так, дереворит Дюрера на тему коронування Христа терновим вінцем був взірцем для ілюстратора львівського Євангелія 1665 р. Західні прототипи виявлено і для дереворитів інших львівських, київських, чернігівських друків ⁶².

 ⁵⁹ Гусєва А.А. Взаимосвязи.., с.80, 94; Гусєва А.А. Украинская книжная графика второй половины XVII в. в собрании отдела редкой книги ГБЛ // Книга в России до середини XIX века, Ленинград 1978, с. 208.

 ⁶⁰ Юрчишин О. Творчість гравера Іллі. Автореф. дис., Київ 1996; Юрчишин О. Румунський період творчості гравера Іллі // Альманах. 1994: Мистецький науково-популярний щорічник, Львів 1995, с. 153-156; Юрчишин О. Антимінси гравера Іллі // Родовід, 12, 1995, с. 20-28.

 ⁶¹ Клименко П. Українські ритодруки.., с. 124.

 ⁶² Biskupski R. Sztuka Kościoła prawosławnego i unickiego na terenie diecezji przemyskiej w XVII i pierwszej połowie XVIII w. // Polska — Ukraina: Tysiąc lat sąsiedstwa, t. l, Przemyśl 1990, s. 359; Делюґа В. Графічні взірці в українському іконописі XVII-XVIII століть // ЗНТШ, т. 236. 1998, с. 117-118.

В окремих випадках і малярські твори, які вже зазнали впливу графічних взірців, могли позначитися на композиції гравюр. Відомі приклади наслідування українськими граверами ілюстрацій з польських постилл (збірників проповідей), наприклад, у львівському Євангелії 1636 р. з "Постилли" Миколая Рея, виданої 1557 р. знаменитим краківським друкарем кальвіністом Мацєєм Віжбєнтою ⁶³. /315/ Дереворит майстра ТТ на тему видіння св.Іоана (УККП, 1976, №436) з київських лаврських Толкованій на Апокаліпсис Андрія Каппадокійського 1625 р. композиційно нагадує гравюри Дюрера і Луки Кранаха-старшого. Як вважають дослідники, київські дереворити монограміста ТТ мають спільний прототип з ілюстраціями Біблії Яна Леополіти (Краків 1561) ⁶⁴.

Для українського та російського мистецтвознавства досить типовим є погляд про істотність в творчості українських книжкових ілюстраторів своєрідних рис ⁶⁵. Ця теза потребує глибшого обґрунтування, хоч нема підстав сумніватись у її принциповій слушності. Поряд з досить докладними копіями західних гравюр зустрічаємо їх суттєві переробки й випадки використання окремих мотивів і композиційних схем. Автори гравюр, деякі з яких були одночасно малярами ікон, нерідко орієнтувалися на стилістику поствізантійського сакрального мистецтва. Як вже відзначалося, інколи для стародруків копіювалися ікони: нагадаємо зображення апостола Луки з львівського Апостола 1574 р. Добираючи західні моделі, виконавці гравюр та їх замовники прагнути до гармонійного поєднання традиційних та нових елементів оформлення сторінок і видань у цілому. Не дивлячись на певний еклектизм у доборі джерел, і то головно західних, освячені традицією орнаменти та ілюстрації першодруків стали сприйматися як "типово старослов’янські" або й як "типово староукраїнські". Це видно хоча б з частих (видається навіть, що дедалі частіших) адаптацій цих орнаментів, зокрема й згадуваної рамки-порталу Ергарда Шена, для оформлення сучасних підручників і курсів історії літератури, монографій і популярних праць з питань книгознавства та культури взагалі.

Гравюра була новаторським жанром, однак для художнього мислення ранніх її майстрів характерне поєднання традиційних лаконізму і декоративності, які виявлялися у співвідношенні білого і чорного, способах штрихування тощо з тенденціями до реалістичного трактування деталей, які, однак, не були самоціллю, а швидше мали розкривати, в тому й символічно, ідейне спрямування творів.

 ⁶³ Biskupski R. Ilustracje Postylli Mikołaja Reja a drzeworyty pierwszego wydania Ewangelii lwowskiej // Zeszyty Naukowe Uniwersytetu Jagiellońskiego, z.92 (Prace z historii sztuki, z. 16), Kraków 1981, s. 39-44.

 ⁶⁴ Biskupski R. Sztuka Kościoła.., s. 358; Делюга В. Графічні взірці, с. 118-119.

 ⁶⁵ Ще Володимир Стасов підкреслив оригінальність ряду праць острізьких, львівських, чернігівських граверів і не погодився з тезою Д. Ровинського про їхню "рабську залежність" від католицько-протестантських зразків. Див.: Стасов В.В. Разбор рукописного сочинения г.Ровинского "Русские граверы и их произведения c 1564 г. до основания Академии художеств" // Собрание сочинений, т. 2, Санкт-Петербург 1894, с. 192. /316/

Новим явищем стала поява ілюстративних гравюр суто світського змісту у "Віршах" Касіяна Саковича: портрет гетьмана Петра Сагайдачного на коні, штурм козацькою флотилією Кафи. У зв’язку з рідкісністю ілюстрацій такого змісту гравюри з книжки Саковича часто репродукуються, однак вивчені вони недостатньо. В цілому світські твори, крім панегіриків, мали оформлення скромніше, ніж літургійні. Для їхніх титульних аркушів типовий бордюр з набірних виливних прикрас — закомпонованих у квадрати розміром приблизно 5 на 5 мм перехресних "галузочок", дуже популярних у друкарнях багатьох країн ⁶⁶. Українські видання, як і віленські, користувалися таким орнаментом чи не щедріше, ніж рядові західні книги. Можна припустити, що і при використанні мотивів західного походження українські друкарі керувалися близькими їм засадами декоративної насиченості сторінок.

 ⁶⁶ X. Розенфельт пише про появу такого орнаменту в кінці XVI ст. Однак він був достатньо поширений вже в першій половині століття, а в 90-ті роки застосовувався навіть в католицьких друкарнях Індії і Японії (Morison S. Uber die typographischen Ornamente von Granjon, Fournier und Weiss // Monatshefte für Bücherfreunde und Graphiksammler, Leipzig 1925, s. 415-416; Meynell F., Morison S. Printer’s.., p. 18; Johnson A.R Periods of typography: The Italian sixteenth century, London 1926, pl. 32, 50; Szántó T. A szép magyar könyv 1473-1973, Budapest 1974, nr. 78-79, 90; Müller l, Roth E. Auseuropäische Druckereien im 16. Jahrhundert: Bibliographie der Drucke, BadenBaden 1969, Taf. XIV, XV).

Московські друки Івана Федорова відіграли істотну роль у перенесенні в Україну т.зв. стародрукового орнаменту, розробленого на основі орнаментів /317/ німецько-нідерландських граверів XV ст., зокрема майстра ES; "майстра берлінських страстей", Ізраїля ван Мекенема — автора алфавіту з ренесансною декорацією літер. Також через московський Апостол в українську книгу проник мотив титульної рамки-порталу, запозичений із західних зразків (прототип її авторства Е. Шена виявлено у нюрнберзькій німецькій Біблії з 1524 і чеській Біблії, надрукованій у Нюрнберзі 1540 р.).

У першій половині XVII ст. українська графіка мала істотний вплив на оформлення книги білоруської. Так Молитви (Єв’є 1615), два Служебники, Часослов і Требники друкарні Л. Мамонича, Новий Завіт друку Віленського братства 1623 р. оформлені за зразком українських видань ⁶⁷. Друкарня Віленського братського монастиря застосовувала кліше форти з "Книги о воспитанії чад" (Львів 1609), гравюра "Григорій Богослов" кутеїнського Букваря 1653 р. ⁶⁸ — наслідування ілюстративних гравюр видань Гедеона Балабана. В той же час друкарство Вільнюса вплинуло на київські видання, зокрема оформлені металогравюрою.

Донедавна дослідники вважали, що мідерити з’явилися в українських друках від 70-х рр. XVII ст.; проте нам вдалося виявити відбитки гравюр на міді у трьох книгах, надрукованих у 1615 р. Вольбрамом, а також у виданнях Шеліґи (1630, 1634), Сльозки (1640, 1641), Новоґурського (1642, 1644, 1645), Києво-Печерської лаври (1641, 1645) ⁶⁹.

Гравюра на міді — найстарша форма глибокого друку. Її не можна було ставити в одну форму з шрифтовим набором, а доводилося додруковувати окремо з більшою силою натиску. Відбитки нерідко лягали під кутом до тексту, тому металогравюра спершу майже не застосовувалася для вмонтованих в текст ілюстрацій, таких характерних для української стародрукованої книги. Майже всі відомі гравюри на міді в книгах першої половини XVII ст., крім "гербів" у виданнях Вольбрама, займають по цілій сторінці. В панегіриці друкарні Новоґурського навіть герб, всупереч традиції, поданий без тексту.

 ⁶⁷ Лукьяненко В.И. Каталог.., с. 55, 59, 60, 61, 68; Зернова А.С. Второе издание Букваря Ивана Федорова // Тр. ГБЛ, т. 3, 1959, с. 215, 216.

 ⁶⁸ Репродукція: Симмонс Дж.С.Г. О некоторых старопечатных кириллических книгах в Дублине // Книга. Иссл. и мат., сб. 8, 1963, с. 249.

 ⁶⁹ Исаевич Я. Первые гравюры на меди, с. 302-306. /318/

Ранні мідерити гірше, ніж графічно чіткіші дереворити, гармоніювали з друкарським шрифтом, особливо зі старослов’янським варіантом кирилиці і з ґотичним шрифтом польських текстів. Відносно краще із штрихами гравюр на міді узгоджувалися тонші лінії літер антикви, якою друкувалися латиномовні тексти. Це, напевно, враховували друкарі першої половини XVII ст.: серед зареєстрованих у бібліографії ілюстрованих металогравюрою видань тільки одне кириличне, одне латинсько-польське, а решта латинські. До того ж латина, яка залишалася міжнародною мовою освіти й культури, була одним із засобів підкреслити важливість події, якій присвячувалася книга. З цією ж метою застосовували і рідкісну для того часу техніку металогравюри, особливо в малотиражних подарункових виданнях. Для книг, що виходили значним тиражем, вдруковування ілюстрацій з окремих друкарських форм було б надто працемістким і не окупило б себе.

Крім титульної рамки Октоїха Спиридона Соболя, всі мідерити першої половини XVII ст. — це герби або інші емблемні зображення. Поширення їх пояснюється відповідністю естетичним засадам маньєризму і барокко, для яких були характерні емблемні книги і театралізовані видовища, — єдність текстів і умовних зображень мали служити метафоричному осмисленню дійсності. Такі композиції, відповідно до еволюції художнього мислення тієї доби, дедалі більше переобтяжувалися деталями, що розглядались як матеріалізація абстрактних понять і як втілення змістових асоціацій, відображених у словесному ряді. Тут і знадобився тонкий штрих гравюри на міді, здатний передавати подробиці без спрощень. Цим можна пояснити те, що спочатку металогравюра вживалася переважно в емблемних панегіричних виданнях.

Диференціація способів побудови набірної шпальти і всіх засобів художнього оформлення залежно від змісту видань і їх читацької адреси — безсумнівне досягнення раннього друкарства. Різноманітність і виразність декоративного оформлення, його зв’язок з естетичними засадами тогочасного мистецтва сприяли дієвості книги як знаряддя культури і чинника впливу на суспільне життя.

Попередня     Головна     Наступна