[Ярослав Ісаєвич. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми. — Львів, 2002. — С. 379-393.]

Попередня     Головна     Наступна

Друкарство і розвиток літературних мов

Незважаючи на розпорошеність книгописання і відсутність великих скрипторіїв, більшості книгописців вдавалося дотримуватися прийнятих у певний період і в певному середовищі мовних норм, насамперед, правописних. Значною мірою це пояснюється шанобливим ставленням до релігійних текстів, сакралізацією не лише їх змісту, але й мовної шати.

Зрозуміло, що багатотиражність друкованої книжки полегшувало дотримання уніфікованих засад орфографії. Послідовне впровадження регульованої певними правилами пунктуації, хоч і не було винаходом друкарів, саме в друкованій книжці стало обов’язковою вимогою, а не винятком ²¹². У випадку необхідності змін або виправлень тексту та модифікації способів його передачі друковане слово створило умови для швидкого розповсюдження іновацій. Взагалі, порівняння різних писемностей до і після впровадження друкарства свідчить про істотний вплив поліграфічного способу розмноження текстів на нормалізацію писемних ("літературних") мов. Не була в цьому відношенні винятком і Україна, але мала в цьому і свої особливості.

Багатомовність писемності України зумовила й багатомовність її друкарства. Напередодні його появи на українських землях, крім українсько-білоруської ("руської") писемної мови, були поширені мови церковнослов’янська, латинська, польська, грецька, а в певних середовищах — також німецька, гебрайська, вірменська, караїмська, румунська, татарська та інші. Статус кожної з них був різним, і це відбивалося на їх місці в тій системі жанрів, яка закріпилася в рукописній книжності і була успадкована друкованою книгою. Попри відмінності функціонування окремих мов, вживання церковнослов’янської, латинської, польської і навіть "простої" мови у писемності було виявом загальної закономірності розвитку культур у донаціональний період: тенденції до використання у письмі не наближеної до народно-розмовної, а окремої, стандартної специфічно-писемної ("літературної") мови, якою міг бути архаїчний варіант рідної мови або й зовсім інша мова (арабська у тюркських та іранських народів, іранська у деяких тюркомовних країнах, латинська в середньовічній Західній та Центральній Європі тощо) ²¹³. Це явище соціального плану, воно пояснюється усвідомленим, а інколи й неусвідомленим прагненням панівних еліт і пов’язаних з ними прошарків підкреслити свою відмінність, культурну вищість (принаймні у їхньому розумінні) над "простолюддям", людьми невтаємниченими, непричетними до високої культури.

 ²¹² Mullaney S. Book Production and Use // The Early Book Society Newsletter, 2000, vol. 5, No 2, p. [8]-[9].

 ²¹³ Виноградов В.В. Различия между закономерностями развития славянских языков в донациональную и национальную эпохи, Москва 1963, с. 10.

Вже протягом перших десятиріч існування в Україні друкарства вживання в друці церковнослов’янської, "простої руської", латинської й польської мов мало /380/ вплив на поширення нормалізованих варіантів кожної з них. Найбільше книг православних видавців надруковано мовою церковнослов’янською. Те, що "високою" у всіх православних слов’янських народів була саме ця мова, пояснюється прагненням книжників спертися на давні традиції вітчизняної культури. Сучасні дослідники зазначають, що в період "другого південнослов’янського впливу" південнослов’янські орфографічні норми, почасти й південнослов’янська лексика, сприймалися як зразок східнослов’янськими книжниками саме через свою архаїчність ²¹⁴. Потяг до церковнослов’янської писемності можна пояснити, зокрема, тим, що в умовах зростання етнічної свідомості виникла потреба шукати "свою античність", корені своєї самобутності. Вірність традиції, збереження її споконвічних надбань розглядалися як найкращий спосіб не піддатися денаціоналізаційному натискові іноземних культурних впливів. Тими ж ідеологічними мотивами пояснюється пуризм українсько-білоруських кодифікаторів норм церковнослов’янської мови, авторів граматик у другій половині XVI — на початку XVII століття. Вони намагалися очистити книжну мову від живомовних рис, оскільки останні позбавляли тексти тієї ж наочної архаїки, яка засвідчувала споконвічність мови й культури. Церковнослов’янська мова мала особливий престиж як мова сакральна, і саме ця її функція зумовила переконання давніх книжників, що своїми засобами і можливостями виразу старослов’янщина не поступалася латинській і навіть грецькій ²¹⁵.

Як відомо, церковнослов’янська мова вживалася (переважно у богослужбових книгах, церковно-богословських текстах і в літературній творчості "високого стилю") всіма православними слов’янськими народами, а почасти й за межами православного світу (хорвати-глаголаші) і Слов’янщини (румуни). Її зберігали у церковних відправах та молитвах і ті українці й білоруси, які прийняли унію з католицькою церквою. Попри наявність пам’яток з певними місцевими мовними рисами і таких, які поширювалися лише в окремих регіонах чи країнах, написані цією мовою твори повинні розглядатись у системі національних варіантів спільної церковнослов’янської літературної спадщини. Вживання однієї мови у ряді країн полегшувалося тим, що графічно ідентичні написання мали різну вимову: "Ђ" в Росії вимовлялося як "е" або "є", в Україні — як "і". В Росії "г" звучало як вибуховий звук (відповідник українського "ґ"), в Україні і Білорусії — як фрикативний (подібний до латинського чи німецького "h"). Як вимовляли в Україні церковнослов’янські тексти, видно з цитат і цілих публікацій їх засобами латинської графіки. Наприклад, у поданій до друку перемишльським єпископом Інокентієм Винницьким брошурі "Ustawy rządu duchownego in ritu graeco unito dioecesii przemyskiej (опубліковано у Кракові в друкарні H.А. Шеделя 1694 p.) формулу розгрішення передано так: "Hospod Nasz Isus Chrystos blahodatiiu y szczedrotamy swoieho czlowekolubia, da prostyt ty czado wsia sohryszenia twoia".

 ²¹⁴ Успенский Б.А. Языковая ситуация Киевской Руси и ее значение для истории русского литературного языка, Москва 1983, c. 55-56

 ²¹⁵ Німчук В.В. Староукраїнська лексикографія в її зв’язках з російською та білоруською, Київ 1980, с. 39. /381/

Як правило, відмінності вимови відповідали особливостям фонетичних систем мов кожного народу, однак у мовленні літературному траплялися і протилежні випадки. В деяких словах поява "е" замість етимологічного "Ђ" вказувала в Україні на відмінність ділової, канцелярської мови від розмовної. Це міг бути вплив Литовського статуту й інших юридичних актів Великого князівства Литовського. Подібна вимова "Ђ" як "і" в церковному вжитку в Білорусії мала збільшувати відмінність писемної стандартизованої літературної мови від повсякденної. Була різниця і в системах наголосів різних національних варіантів церковнослов’янської мови ²¹⁶.

Оскільки церковнослов’янська, особливо у її східнослов’янському варіанті, сприймалася як літературна мова кожного із східнослов’янських народів, то і її часто називали "руською". У заголовку перекладів Євангелія учительного, покладених в основу заблудівського видання Івана Федорова та Петра Мстиславця 1569 р., вказано, що пам’ятку перекладено "от греческа языка на рускыя книгы" ²¹⁷, хоча насправді мова цього перекладу — церковнослов’янська, насичена болгаризмами. На титульному аркуші Острізької Біблії фігурує назва "Библіа по языку словенску", але в розмовній мові цю Біблію дуже часто називали "руською". З другого боку, усвідомлення різниці між мовними системами призводило і до протиставних формулювань: мова "словенська" і мова "руська", "руська" і "проста руська", "руська литовська" і "руська московська". Нестійкість термінології відбиває діалектику загального і одиничного: коли хотіли підкреслити спільність походження, спорідненість різних мов, а також різних стадій її розвитку, всіх їх називали "руськими", а для розмежування від давньої "руської" (мови Київської Русі), церковнослов’янської ("словенської", "словеноруської") і російської мов з’являлося також визначення "мова наша проста" ²¹⁸. Спільність мов в дусі концепцій диглосії підкреслювалася головно в теоретичних заявах, що мали ідеологічне звучання, натомість визнання відмінності церковнослов’янської і окремих слов’янських мов найчастіше диктувалося практичними міркуваннями.

 ²¹⁶ Огієнко І. Наголос як метод означення місця виходу стародрукованих книжок. Замітки історії наголосу на послугах палеотипії // ЗНТШ, т. 136-137, 1925, с. 197-224; Огієнко І. Український наголос у XVI віці // Сб. статей в честь акад. Алексея Ивановича Соболевского / СбОРЯС, т. 101, в. 31928; Успенский Б.А. Архаическая система церковнославянского произношения (Из истории литургического произношения в России), Москва 1958, с. 101-104.

 ²¹⁷ Ісаєвич Я. Літературна спадщина.., с. 68.

 ²¹⁸ У зв’язку з нестійкістю давньої етнонімічної і лінгвістичної термінології невиправдана позиція тих сучасних авторів, які проголошують необхідність називати давні літературні мови за їх колишніми назвами. На практиці таке слововживання призводить до термінологічної плутанини. Філологія, як і всяка наука, повинна прагнути до якомога більшої однозначності термінів: якщо мова одна, то і за наявності різних самоназв у різний час їй слід давати у всіх випадках те саме визначення. Саме тому термін "українсько-білоруська" чи "білорусько-українська" писемна мова не є штучним у тих випадках, коли він найкраще відбиває сутність даного мовного явища.

Діяльність в Україні книжників-росіян, таких як князь А.М. Курбський та Іван Федоров, а пізніше праця численних українських літераторів та освітніх діячів у Москві, сприяли деякому зменшенню різниць між українсько-білоруським і російським варіантами церковнослов’янської мови. З другого боку, /382/ істотний вплив авторитетних українських видань на російські ще більше полегшив пізнішу експансію на захід російської книжності, яка сприйняла численні українські риси, але в остаточному підсумку стала фактором нівеляції окремішності української культури.

У стародруках України і Білорусії, як неодноразово вказувалося, поряд з церковнослов’янською, набула певного поширення писемна канцелярійно-книжна руська мова. "Руська" ("західноруська", за термінологією, яка нині вже сприймається як застаріла) актова мова і "проста руська" книжна — це різновиди білорусько-української писемної мови. Деномінант "руський" ("руский" у багатьох текстах, переважно пізніших) в українській мові цілком ясний, означаючи для раннього періоду їхньої історії всіх східних слов’ян, а пізніше українців та білорусів ²¹⁹. Проте він стає джерелом непорозумінь, коли російською мовою це слово передають як "русский", що сприймається як синонім "російського" ^*. Називати писемну українсько-білоруську мову середньої доби (XIV-XVII ст.) "староукраїнською" ²²⁰ або старобілоруською недоцільно, зважаючи на те, що найстаршим періодом у розвитку кожної із східнослов’янських писемних мов був період функціонування спільної мови письменства Київської Русі, в основі церковнослов’янської.

Слово "проста", що його вживали самі автори, які цією мовою писали, інколи тлумачиться дослідниками в тому сенсі, що це мова "близька до народнорозмовної" або "побудована на її основі". Насправді, це не зовсім так. Як видно з надрукованих "простою" мовою текстів, ті, хто писали цією мовою, наближували її до розмовної настільки, щоб зробити зрозумілішою, і, в той же час, прагнули зберегти різницю, яка засвідчила б, що це все ж не просторіччя, а своєрідний "середній стиль" писемної мови. Вони свідомо робили ці тексти трохи штучними, насичуючи їх "нерозмовними" словами і формами. Частішими, ніж слов’янізми, були полонізми, бо "проста" мова протиставлялася і церковнослов’янській, і польській, але щодо останньої достатнім засобом диференціації вважалася кирилична графіка. У деяких друкованих текстах полонізмів настільки багато, що це майже польська мова, лише з іншою фонетичною системою і записана іншою графікою ²²¹.

 ²¹⁹ Англійське Ruthenian і середньовічне німецьке Reusche відповідають найчастіше цьому другому значенню, натомість Ruthenen в німецькій мові, відповідно до практики у Австрійській імперії, почало з кінця XVIII ст. означати головно галицьких, буковинських і закарпатських українців.

 ^* Відповідно і визначення "древнерусские" сприймаються як початкова стадія російських етносу, мови і культури, а не як такі, що стосуються всіх східних слов’ян.

 ²²⁰ Див.: Словник староукраїнської мови XIV-XV ст., т. 1-2, Київ 1977-1978. По суті, цей цінний словник реєструє, в основному, актову лексику перших етапів середнього періоду історії української писемної мови.

 ²²¹ Див., наприклад: Strumins’kyj B. The Language Question in the Ukrainian Lands before the Nineteenth Century // Aspects of the Slavic Language Question. Ed. by R.Picchio and H.GoIdblatt, vol. 1, New Haven 1984, p. 22.

У зв’язку зі значною відмінністю цієї мови від просторіччя деномінант "проста" доцільно вживати в лапках. Явна штучність даної мови справляла на деяких дослідників враження не тільки "потворності", але й /383/ "хаотичності", "безсистемності". За словами Агатангела Кримського, це "неорганічне язичіє, суміш" ²²². Можна зустріти твердження, що ця мова не має правил ²²³ . Проте пізніші дослідження показують, що від розмовної мову "просту" відрізняла також нормованість останньої, яка сформувалася не внаслідок вивчення певних парадигм з підручників, а шляхом наслідування наступними авторами попередніх ²²⁴. Полонізми, особливо лексичні, далеко не завжди відображали функціонування відповідних слів в українській розмовній мові: вони були головно засобом диференціювати "виполіруваний" варіант від розмовного. Граматика "простої" (слов’янської) мови укладена Іваном Ужевичем, як видно з титульної сторінки, призначалася до друку. Однак, вона не була опублікована і нема ніяких даних про її поширення в Україні. Відомо лише два її рукописи один, датований 1643 р., у Парижі, інший, з 1645 р. в Аррасі.

"Проста" мова рукописних і стародрукованих книг була достатньо зрозумілою, і українські й білоруські освічені кола не відчували потреби піти за прикладом чеської та польської літератур, де писемна мова порівняно рано стала свідомо будуватися як кодифікований наддіалектний варіант народнорозмовної. На Україні було прийнято іншу модель співвідношення літературних мов: вживання мовних систем більше (в сакральних текстах і "найвищих" літературних жанрах) або менше (в менш престижних текстах) віддалених від просторіччя ²²⁵.

 ²²² Крымский А. Украинская грамматика, т. 1, вып. 1, Москва 1907, с. 82.

 ²²³ Martel A. La Langue polonaise dans les pays Ruthenes.., p. 44.

 ²²⁴ Див. також праці про системний характер "простої" мови творів М.Смотрицького та Й. Ґалятовського: Pugh S.M. Testament to Ruthenian. A Linguistic Analysis of the Smotryc’kyj Variant, Cambridge Mass. 1996, p.279-280; Witkowski W. Język utworów Joannicjusza Galatowskiego na tle języka piśmiennictwa ukraińskiego XVII wieku, Kraków 1969, s. 135-143.

 ²²⁵ Nedeljkovič O. Языковые уровни и характерные черты диглоссии в средневековых текстах православных славян // American Contributions to the Tenth International Congress of Slavists. Linguistics, The Hague 1988, c. 277.

Можна розрізнити три "стилі" чи, швидше, три рівні престижності: найвищий репрезентувала церковнослов’янська мова, "середній" — мова "проста", найнижчий — народнорозмовна або наближена до неї. Тенденція до підвищення статусу "простої" мови найбільше відчувалася в роки активного розвитку української книжності, зокрема друкованої. Парадоксально, що авторитетність церковнослов’янських видань, зокрема Острізької Біблії, сприяла активізації нової хвилі архаїзаційних тенденцій, і це відкривало шлях для ширшої орієнтації на мови зрозуміліші від церковнослов’янської і /384/ престижніші, в тодішньому розумінні, від "простої" — польську (як у Барановича) і наближену до російської (як у Сковороди) ²²⁶. Мова, що усвідомлювалась як просте писемне фіксування усного мовлення (хоч не могла не відрізнятися від нього в тих чи інших деталях) ²²⁷, використовувалася на письмі з практичною метою, наприклад для якнайточнішого запису слів свідків у латинськомовних судових актах. Пізніше вживання її в театральних інтермедіях спершу було розраховане на гумористичний ефект ²²⁸; записи народних пісень стали по-справжньому популярними головно з другої половини XVII ст., і особливо, у XVIII ст. Характерно, що перші фіксації справді простої, без лапок, мови було здійснено латинкою ^* — переважно у виданнях польських друкарень, а пісня про Стефана-воєводу — у чеській граматиці Яна Благослава.

 ²²⁶ Шерех Ю. (Шевельов Ю.). Польська мова в Україні в XVI-XVII ст. // Україна (Париж), 1949, 2, с. 106.

 ²²⁷ Деякі дослідники наголошують на тому, що ніяка писемна мова не є ідентичною розмовній, крім, хіба що, сучасних фонетичних записів спонтанного мовлення. Це так, але є принципова відмінність між мовою, яка свідомо в тих чи інших параметрах відштовхується від розмовної, і тією, яка ставить собі завданням наслідувати розмовну, і відступає від неї переважно в напрямі більшої нормативності (не торкаюсь тут питання про недосконалість передачі будь-якою графічною системою всього розмаїття фонетичних ознак усного мовлення).

 ²²⁸ Булаховський Д.А. Вибрані праці, т. 2, Київ 1977, с. 18. В останні десятиріччя в Україні помилково стали називати "латинкою" латинську мову. Насправді, латинська мова — це латина, а "латинка" — це латинське письмо. На жаль, в наших книгознавчих чи бібліографічних публікаціях латинку інколи називають з російська "латиницею" (див., наприклад, "Вісник Книжкової палати", 2000, № 8 і 9). Це свідчить про одне: сучасні російські публікації мають на багатьох авторів більший вплив, ніж українські наукові видання першої половини минулого століття.

Напрошується думка, /385/ що традиційна кирилиця викликала асоціації, які виключали повну десакралізацію письма, підхід до нього лише як до суто практичного засобу. Цікаво також, що кирилична графіка, навіть орієнтована на передачу розмовної мови, нерідко спонукала вживати традиційні написання. Так, в господарському пораднику Ленкевича у тексті латинкою читаємо "widro odno okromiszne", в кириличному "вЂдро едно окромЂшное"; те саме слово латинкою передано "ohon", кирилицею "огнь". Є, однак, і полонізми, впроваджені до кириличної версії. Характерно, що першими текстами, в яких кирилиця стала послідовно вживатись для передачі народнорозмовної мови були народні пісні, тобто тексти чисто "для душі", часто пов’язані з /386/ ритуалами, обрядами, відмінними від тих, які обслуговувала традиційна писемність.

Вживання на Україні і в Білорусії також і латинської мови означало, що якимось аспектом свого культурного і політичного життя ці країни входили в той регіон (Західна і Центральна Європа), де латина протягом середньовіччя була мовою правових актів, школи й науки, більшості жанрів літератури. Написані латиною твори у літературному процесі України й Білорусії відігравали певну роль вже з другої половини XV ст. їхнє поширення пояснюється роллю латинської мови у середньовічній школі, навчанням окремих вихідців з України та Білорусії у закордонних університетах, а головно, дедалі більшою престижністю пов’язаних з цією мовою культурних іновацій. Вплив ренесансної літератури більшою чи меншою мірою позначився на латиномовних поетичних творах Юрія Дрогобича, Павла Русина з Кросна, Станіслава Оріховського, Миколи Гусовського. їхні твори, як і видання Францішка Скорини, не носили вузьковіросповідного характеру. Деякі з латиномовних авторів, які не були східнослов’янського походження, вважали себе русинами в територіально-політичному розумінні (наприклад, син німецьких колоністів Павло Процелер називав себе Павлом Русином). Однак з часом латинська мова і пов’язана з нею латиномовна освіта почали дедалі послідовніше асоціюватися виключно зі західним, католицьким світом. Хоч залишалися й далі окремі католицькі автори, які вважали себе етнічними русинами, але це було явище нетипове, перехідне. В тих конкретних умовах прийняття католицизму в більшості випадків вело, в кінцевому підсумку, до розриву з вітчизняною традицією. Тому відбувалося щораз чіткіше розмежування: латиномовна літературна творчість стала усвідомлюватися українцями й білорусами як органічно пов’язана з католицизмом, а отже, як чужорідна. Тільки згодом, особливо в могилянську добу, православні прийшли до висновку, що треба й собі, поряд з традиційними, мати власну освіту західного зразка й писемність латинською мовою.

Польська мова спершу була мовою нечисленного польського населення України, але з часом дедалі більше ставала lingua franco, освічених людей і владних еліт у всьому польсько-литовсько-білорусько-українському регіоні. Панівний статус польських правлячих верств у державі ставив цю мову у привілейоване становище. Вона нерідко використовувалася українськими та білоруськими авторами не тільки в текстах, призначених для польського оточення, але й у тих, які писалися і друкувалися для потреб православної церкви.

Якщо польська писемність функціонувала також і в середовищі корінного українського населення, то гебрайська та вірменська книги були зрозумілі тільки представникам цих меншин. Грецькі, німецькі, італійські поселенці користувалися своїми мовами переважно для власних потреб, однак їхні книги ставали доступними і певній частині людей інших національностей.

Як вказувалося, першу книгу автора, який походив з України, надруковано в Італії латинською мовою, а перші видання, значна частина тиражу яких призначалася для України, видані церковнослов’янською мовою у Польщі друкарем-німцем. Здійснене Францішком Скориною у Празі видання Біблії, що мала для України не менше значення, ніж для Білорусії, зберігаючи церковнослов’янську /387/ мовну основу, було насичене білорусизмами, точніше "рутенізмами" — рисами, спільними для білоруської та української мов. По суті, воно вперше в друкарстві відбило тенденцію до інтеграції двох мовних систем — церковнослов’янської і "руської". Це було можливе з позицій диглосії — сприймання цих мов як різновидів однієї. Як побачимо далі, наступники Скорини пішли іншим шляхом, чітко диференціюючи церковнослов’янські та "прості" тексти.

Зважаючи, що великі за обсягом видання Івана Федорова були переважно богослужбові за призначенням, цілком природно, що вони вийшли церковнослов’янською мовою. Винятками були двомовний грецько-церковнослов’янський текст "читанки" у складі Острізького Букваря 1578 і листівка з надрукованими "простою" мовою віршами Андрія Римші. Щоправда, під час діяльності Івана Федорова у Заблудові власник друкарні Григорій Олександрович Ходкевич, даючи доручення видрукувати Євангеліє учительне, спершу планував подати текст "простою" мовою. У передмові Ходкевич писав, що "помыслил ...ижебы сію книгу выразумЂнія ради простых людей преложити на простую молву, и имЂл о том ... попеченіє великоє". Як бачимо, це — ідеал Скорини, навіть висловлений подібно. Проте гетьмана відрадили піти таким шляхом: "И совещаша ми люди мудрые в том писмЂ ученые, иже прекладанієм з давных пословиц на новые помылка чинится немалая, якоже и нынЂ обрЂтается в книгах новаго переводу" ²²⁹. Допускають, що проти перекладів на "просту" мову виступили емігранти з Росії — князь А.М.Курбський, колишній троїцько-сергіївський ігумен старець Артемій, який жив при дворі князя Слуцького. Напевно, й Іван Федоров симпатизував поглядам консервативного духовенства щодо збереження в писемності (і тим більше в культі) церковнослов’янської мови. Він також міг побоюватися, що у наборі книги "простою" мовою допустить більше помилок, ніж у текстах церковнослов’янською, добре йому знайомою. Можна припустити, що й атаки на Східну церкву в стилі Петра Скарги спонукали православних захищати церковнослов’янщину як символ церковних і культурних традицій ²³⁰. Ідея зробити друковані книги зрозумілими для "простих людей" була особисто близька самому гетьманові Г.О.Ходкевичу, і відмовився від неї він лише під тиском тогочасних літературних та церковних авторитетів. Незабаром, видаючи Псалтир з Часословом, Ходкевич повернувся до наміру перекладати церковнослов’янські книги "зрозумілішою" мовою. І знову вдалося його переконати, що переклад може призвести до помилок, через які "єреси умножаются" ²³¹ .

 ²²⁹ Див. репродукцію передмови: Ісаєвич Я.Д. Літературна спадщина.., с. 75.

 ²³⁰ Білас Л. Ґутенберґ і Федоров // Сучасність, 1965, 3, с. 105.

 ²³¹ Див. Ісаєвич Я.Д. Літературна спадщина.., с. 86.

Велике значення для дальшої стабілізації церковнослов’янської мови мали перші друковані букварі, і особливо, Острізька Біблія, видавці якої вирішили дати текст якнайчистішою, у їхньому розумінні, церковнослов’янською мовою. Це зумовлювалося насамперед прагненням створити видання, авторитет якого був би освячений традицією. Престиж Біблії як головної книги християнства, висока оцінка саме острізького її видання, — все це сприяло тому, що представлений у Біблії варіант мови став надовго найавторитетнішим. Згодом /388/ він був кодифікований Граматикою Мелетія Смотрицького. В орієнтації на збереження мовної архаїки істотну роль відіграли також настрої церковної верхівки і пов’язаних з нею діячів, які боялися, що поширення Святого Письма зрозумілою загалові мовою може стати ґрунтом для антицерковних єретичних течій. У цьому відношенні погляди православної ієрархії цілком збігалися з настроями консервативно настроєних кіл католицького духовенства. Так, ідеолог польської контрреформації кардинал Станіслав Гозій висловлював побоювання, що нові переклади Біблії польською мовою створять умови для її довільної інтерпретації читачами: навіть жінки і ремісники "привласнять собі право навчати". Щодо перекладу Біблії з латини, то, на думку Гозія, він міг би здійснюватися здавна стабілізованою церковнослов’янською ("словенською або далматською") мовою ²³². Якщо престижність церковнослов’янської мови визнавалася навіть окремими представниками іншої культурної традиції, тим більше вона була природною для книжників православних слов’янських народів. Іпатій Потій у книзі "Оборона собору Флорентійського" (Вільно 1604, с.З) обурювався: "У нас в руси, хотя бы подобно и сам чорт з пекла што вымыслил, быле бы словенским языком, все прыймуть, не пытаючися, если правда и з якого фундаменту вышло".

Таким чином, пожвавлення суспільно-політичного руху в другій половині XVI ст. супроводилося не тільки активізацією творчості українською та білоруською писемними мовами, а й посиленням уваги до церковнослов’янської мови, виявом чого були також спроби впровадження її у школах вищого рівня, створення граматичних праць і словників. Культивування церковнослов’янської мови в Острозі було пов’язане з діяльністю тут тримовного колегіуму ("академії"). Використовувалася церковнослов’янщина і в конфесійній полеміці. Полемічними виданнями церковнослов’янською мовою були збірник ("книжиця") з шести розділів, укладений 1588 р. Василем Суразьким (Малюшицьким) і видана бл. 1598 р. в Острозі "книжиця" з десяти розділів, куди входили вісім перекладених з грецької мови листів Мелетія Пігаса, лист князя Костянтина Острозького і лист Івана Вишенського до Острозького. Природно, що церковнослов’янська мова була вжита і для публікації праць візантійських богословів Василія Великого та Іоана Златоустого.

Надаючи великого значення церковнослов’янщині як мові літургії, богословії і "вищих верств" культури, острізькі видавці все ж стали на шлях паралельного культивування і "простої" мови як засобу освіти, публіцистики, поточного літературного вжитку. Виявом цього стало написання цією мовою "в академії Острозской" творів Герасима Смотрицького "Ключ царства небесного" і "Календар римський новий" ^*. Друкувалися актуальні полемічні твори цією мовою і пізніше: досить згадати "Апокрисис" Христофора Філалета, опублікований в 1598-1599 рр.

 ²³² Ziomek J. Renesans, Warszawa 1973, p. 48.

 ^* Місце публікації цих творів остаточно не визначене (див. вище, с. 129-130 ).

Отже, острізький осередок і його дерманська філія здійснили поворот до вжитку у друці, поруч з церковнослов’янською, також і "простої" мови. /389/ Консервативнішою в цьому відношенні була друкарня Львівського братства. Літературні твори (вірші, шкільні декламації та п’єси) також і тут друкувалися "простою" мовою, але, починаючи з 30-х років XVII ст., братство обмежилося друкуванням традиційних церковнослов’янських літургійних книг і молитовників. Навіть передмови і післямови до певних книг, зокрема до Чотириєвангелій, тут нерідко друкували по-церковнослов’янськи. Разом з Острізькою, Львівська братська друкарня продовжила започатковане ще Іваном Федоровим видання Букварів, що поряд з граматиками сприяли більшій нормативності не лише церковнослов’янської писемної мови, але й "простої".

Цінним свідченням грецько-українських культурних контактів є кілька видань з паралельними грецьким і церковнослов’янським текстами. Грецька частина цих видань призначалася як для самих греків (на Україні та поза її межами), так і для вивчення грецької мови у слов’янських країнах ²³³.

Тенденцію до урізноманітнення мовного спектра видань, розпочату в Острозі, продовжила насамперед друкарня Києво-Печерської лаври. З двох найстарших її видань, які до нас дійшли, — одне церковнослов’янською мовою — Часослов (бл. 1616 р.), друге — віршований панегірик "простою мовою", зі сильною домішкою народної лексики і фразеології, Олександра Митури "ВЂзерунк цнот ...Елисея Плетенецкого" (1618 р.). Найфундаментальнішими київськими виданнями стали церковнослов’янські "Бесіди Іоана Златоустого на послання апостольські" та його ж " Бесіди на діяння апостолів". Лаврські видавці випускали "простою" мовою переважно більш-менш світські тексти, а літургійні й богословські — церковнослов’янською. Проте в цей період ставало більше прибічників розширення тематики перекладів на "просту мову". Касіян Сакович, схвалюючи переклади Бесід Іоана Златоустого на церковнослов’янську мову, писав у 1625 р.: "Ще краще було б , якщо б їх переклали простою руською мовою", що він вважав доречним робити львівській друкарні. З другого боку, за свідченням цього автора, польські книжки дешевші, бо в Україні друк обходився значно дорожче, ніж у Польщі, насамперед через ціну паперу ²³⁴. Він також твердив, що твори святих Єфрема, Макарія Єгипетського, Іоана Ліствичника "заслуговують перекладу з слов’янської на нашу просту руську мову, оскільки рідко хто з нас, читаючи по слов’янськи, докладно все розуміє". Сакович (який був у 1620-1624 рр. ректором Київської братської школи) заохочував перекладати на "просту" мову, "якщо не вдасться грецьких і латинських авторів, то хоча б з польської мови, чим особливо слід було б зайнятися київському Печерському монастиреві, який має для цього кошти і друкарню... Адже це не вчорашній звичай у багатьох народів і дуже похвальний — перекладати твори з однієї мови на іншу" ²³⁵.

 ²³³ Киселев Н.П. Греческая печать.., 1962, с. 179-198; Trunte Hardtmut. Die zweisprachigen Teile des "ΠΡΟΣΦΩΝΗΜΑ" Zu Autorschaft und Entstehung des Lemberger Panegyrikos vom 1. Februar 1591 // Studien zu Literatur und Kultur in Osteuropa, Koln 1983.

 ²³⁴ Desidorosus. Przedmowa K.Sakowicza, Kraków 1625, k. 10.

 ²³⁵ Desidorosus.., k. 9, 10.

Тією чи іншою мірою, такі погляди поділяли Памво Беринда, Тарасій Земка та їхні помічники. Відсутність страху перед новаторством в українсько-білоруській церкві засвідчує вихід у 1627 р. Тріоді пісної, в якій синаксарі /390/ Никифора Калліста Ксанфопула було подано в перекладі Земки з грецької на українську книжну мову. В післямові Беринда обґрунтував доцільність такого новаторства вимогами читачів різних станів: "А єже о синаксарех... на російскую бесіду общую... Тарасієм Левоновичем Земкою... от греческого преложених, противно сему а не прерікуєте великороси, болгари і серби і прочії подобнії нам в православії: сотворися се ревностію і желінієм рода нашего Малої Росії благородних гражданских і прочиїх различнаго причта людей..." ²³⁶ Ці синаксарі кілька разів повторювалися у пізніших виданнях Тріоді пісної, однак приклад Земки знайшов наслідувачів дуже нескоро.

Відображенням у друці специфіки української мови стало впровадження видавцями літери "ґ", графічна форма якої була розроблена на основі одного з накреслень грецької "гамми".

Поширення діапазону пам’яток, надрукованих у перекладі з церковнослов’янської на українську мову, дослідники, як правило, пов’язували з гуманістичними і реформаційними віяннями. Це слушно, але на розширення вжитку несакральних мов українські видавці пішли в тих межах, в яких цю ідею сприйняв і контрреформаційний Тридентський собор католицької церкви. Як відзначив американський славіст Гарві Ґолдблат, навіть вислови Івана Вишенського з цього питання цілком узгоджувалися з поглядами згадуваного польського контрреформаційного ідеолога і церковного діяча примаса Гозія: використання традиційної сакральної мови у богослуженні і загальнозрозумілої в проповідях та інших ділянках релігійного виховання й освіти ²³⁷. Приблизно так само підходили до цього і більшість українських видавців.

Польсько-латинське книговидання в Україні наприкінці XVI і на початку XVII ст. ще було порівняно малопотужне, однак тематика його досить різноманітна і, в основному, світська. З кінця другого десятиліття XVII ст. ситуація змінилася. Постійні польські друкарні (Шеліґи до 1636 р., єзуїтського колегіуму з 1642 р.) спеціалізуються на виданні літератури для католицької церкви. 1633 р. також і друкарня Києво-Печерської лаври налагодила друкування латинською і польською мовами. Православні українські і білоруські публіцисти нерідко використовували польську й латинську мови для полеміки з католицькими і протестантськими богословами. Головне ж, звичайно, те, що православна, а згодом і греко-католицька церква прийшла до висновку про необхідність латиномовної і польськомовної освіти й книги. Це далеко не завжди подобалося католицькій церкві, яка воліла, щоб латиномовна освіченість залишалася її монополією. Саме таким наставленням пояснюється розпорядження (яке, щоправда, не було виконане) короля Владислава IV від 29 жовтня 1634 р. "негайно скасувати друкарню латинську (виділення моє -Авт.) і латинські школи так, щоб їх не було ні в Києві, ні у Вінниці, ні в будь-якому іншому місці" ²³⁸.

 ²¹⁶ Тітов Хв. Матеріали.., с. 178.

 ²³⁷ Goldblatt H. On the Language Beliefs of Ivan Vyšens’kyi and the Counter-Reformation // HUS, 1991, vol. 15, No 1/2, p. 28-31.

 ²³⁸ Władysław IV. Listy i inne pisma urzędowe, Kraków 1845, s. 28.

Цілком ясно, отже, що поступове поширення польської мови в письмі, друці, освіті було не так наслідком спрямованої конкретно на це державної мовної політики, /391/ як результатом всієї історичної ситуації, що визначила домінацію в державі католицизму і пов’язаної з ним культури.

Невелика продукція згадуваної вже львівської вірменської друкарні Ованеса Карматенянца (Івана Муратовича) своєю структурою повторює загальну модель українського книговидання: одна книжка (Псалтир) — мовою сакральною, друга (Молитовник) — вірмено-кипчацькою, що була писемним варіантом розмовної мови українських вірменів ²³⁹. Також єврейські друкарні видавали книги мовами сакральною (гебрайською) і аналогом "простої" (їдиш).

Який загальний кількісний підсумок українського друкарства кінця XVI — першої половини XVII ст. стосовно мов виданих книжок? Із 366 видань 1574-1648 рр., зареєстрованих у бібліографії, церковнослов’янською мовою надруковано 68 (18,6 %), церковнослов’янською і українською — 51 (13,9 %), українською "простою" — 41 (11,2 %), польською — 105 (28,7 %), латинською 96 (26,2 %). Разом церковнослов’янською і українською мовою опубліковано 43,7 % всіх видань. Однак церковнослов’янські книги були великого обсягу, тому, коли підрахувати суму надрукованих паперових аркушів, підсумок буде іншим. Церковнослов’янською мовою надруковано 75,8 % загального обсягу взятих на облік книг, українською — 7,9 %, натомість польською — 10,2 %, латинською — 5,4 % сумарного обсягу книжкової продукції. До того ж, за невеликим винятком, тиражі польськомовних і латиномовних книг були набагато меншими, ніж церковнослов’янських.

Зберігши багатомовність, успадковану від рукописної ²⁴⁰, друкована книжка стала чинником стандартизації кожної з писемних мов, сприяла дальшому розмежуванню сфер їхнього застосування.

 ²³⁹ Про ці дві книги (і досить сумнівну третю) існує значна література. Огляд її див.: Дашкевич Я.Р. Первый армянский книгопечатник .., с. 221-236.

 ²⁴⁰ Про багатомовність української літератури середньої доби див.: Grabowicz G. Toward a History of Ukrainian Literature // Cambridge Mass, 1981, p. 99; Грабович Г. До історії української літератури, Київ 1997, с. 541.

Внеском у культурне життя всієї православної Слов’янщини було як церковнослов’янське друкарство України, так і книговидання "простою" мовою. Останнє розвивалося в контексті білорусько-української культурної спільноти, хоч своїм значенням нерідко виходило за її межі. Воно гарно заповідалося наприкінці XVI ст., але дальший розвиток виявився сповільненим. В 1586-1616 рр. тексти "простою" українською мовою становили 8,5% всієї книжної продукції, в 1616-1645 рр. — 9,1%. Але треба мати на увазі, що друковані цією мовою книжки впливали на культурний процес не тільки безпосередньо, а й через рукописні книги, скопійовані з друків. Порівняльне вивчення української рукописної і друкованої книжки, зокрема й у лінгвістичному аспекті, повинно розкрити конкретні механізми їхньої взаємодії.

Якщо порівнювати з тим, що було в той час у Західній і Центральній Європі, кількість книжок, виданих на Україні, особливо ж надрукованих церковнослов’янською та українською мовами, може видатися вкрай незначною. Але впливу цих видань на мовну ситуацію і на культурне життя в цілому не слід недооцінювати. Серед книжок, виданих по-церковнослов’янськи, були /392/ і високопрестижні видання, які потім передруковувалися і навіть переписувалися не лише в Україні, але й поза її межами, зокрема в Росії, Румунії, згодом у Сербії.

Упродовж другої половини XVII і перших десятиріч XVIII ст., незважаючи на досить складні умови, для книговидання України визначальними були його особливості, започатковані в попередній період. Співвідношення кількості текстів, надрукованих церковнослов’янською, книжною українською, латинською і польською мовами спершу залишалося на більш-менш такому самому рівні, як і раніше. На Лівобережжі, завдяки діяльності таких літераторів-церковників як Лазар Баранович, Йоаникій Ґалятовський і окремі автори з їхнього оточення в новгород-сіверській і чернігівській друкарнях, частка україномовних, латинських і польських видань навіть помітно збільшилася. В Новгороді Сіверському в 1674-1679 рр. з 23 друків — два українських, 10 польських, один латинський, 10 церковнослов’янських. У Чернігові в 1680-1693 рр., тобто за життя Лазаря Барановича, з 33 виданих — 11 українських, 10 польських, 2 латинських, 10 церковнослов’янських. Протягом 16951721 відповідно 15 українських, одна польська, дві латинських, 17 церковнослов’янських. Всього, отже, літературні твори українською книжною мовою становили більше третини загальної продукції цих друкарень. Трохи іншою була ситуація в Києві. В 1652-1675 рр. із зареєстрованих 54 видань українською книжною мовою було 14 (25,9%), польською і латинською 5 (9,3%), решта церковнослов’янською. Натомість впродовж 1676-1700 рр. з 73 видань було лише шість українських, п’ять польських і латинських і аж 61 (83,5 %) церковнослов’янських. Отже, частка україномовних видань почала зменшуватися відразу після підпорядкування Київської митрополії Московському патріархатові, ще до царських указів про заборону "особого наречия". Очевидно, до цього спричинялися і втягування церковної верхівки в загальнодержавні справи і поступовий відплив здібних книжників до Росії, і прагнення працювати на російський ринок. Враховуючи великий обсяг і значні тиражі церковнослов’янських літургійних видань, частка україномовних видань на книжковому ринку була далеко меншою, ніж їхній відсоток у статистиці публікацій за назвами.

Починаючи з другої-третьої чверті XVIII ст., у тій частині України, яка була під владою Речі Посполитої, видавничий ринок України опанували монастирські друкарні, переважно римо-католицькі. Тим самим дуже зросла частка видавничої продукції польською мовою, часто мало пов’язаної з життям України. Натомість у Гетьманщині, як ми бачили, внаслідок репресивної політики російського уряду і синоду з 1720-х рр. видавнича діяльність надовго перетворилася в просте розмноження церковних книжок в їх русифікованій формі. У репертуарі Києво-Печерської лаври, крім малотиражних тез диспутів латинською мовою, залишилися лише церковнослов’янські релігійні друки, до яких під кінець століття додалися російські, спершу дуже нечисленні. На землях, що були під владою Польщі, Львівська братська друкарня також зосередилася на перевиданні давніх богослужбових друків. Лише заснована в середині 30-х рр. Почаївська друкарня дбала про оновлення тематики, не забувала і про впровадження української мови у навчальну та релігійно-повчальну літературу. Винятково /393/ великого значення для дослідження історії української мови набувають такі окремі видання, як україномовні проповіді, практичні порадники, знаменитий Богогласник. Особливо важливо, що в Богогласнику, господарському посібнику Ленкевича "Політиці свіцькій" та деяких інших друках, це була мова, що творилася на розмовній основі, мало залежній від книжної.

В умовах занепаду україномовного друкарства на кінець XVIII ст. значно розширилося книгописання українською мовою. Популярними, як ніколи, стають рукописні збірники українських пісень, нотні Ірмолої, переписуються праці з української історії.

У самому кінці XVIII ст. у Центральній і Південній Україні з’являються друкарні, що видавали книжки російською мовою і "гражданським" шрифтом, а в Західній Україні з 1772 р. широко розгорнулася видавнича діяльність німецького друкаря Антона Піллера, який, крім німецької, видавав книжки також польською, французькою, латинською мовами. Якщо протягом XVII — на початку XVIII ст. діяльність друкарень України, значною мірою, відображала культурне життя саме українців, то на кінець XVIII ст. вона дедалі більше зосереджується на обслуговуванні суспільних кіл, мало пов’язаних з українською мовою та культурою. Поглиблюється прірва між писемністю і культурою, що продовжували традиції української культури, і переважно іншомовним друкованим словом, яке в цей період, на відміну від попереднього, обслуговує здебільшого осередки влади і офіційні освітні установи.

У той же час розширення мережі шкіл і підвищення їхнього рівня, збільшення кількості освічених людей відкривали нові можливості для поширення на Україну культурних рухів доби просвітництва і романтизму, сприяли загальному пожвавленню культурного життя, а тим самим створювали передумови і для майбутнього відродження україномовного книговидання на рівні, який відповідав би новим завданням.

Попередня     Головна     Наступна