Попередня        Головна        Наступна

9.9. Наукові знання (М.Ю.Брайчевський)

Поширеною є думка, що середньовіччя становило собою провалля в розвитку позитивних знань; що природнича наука протягом тієї доби під тиском релігійної догматики занепала і не спромоглася створити щось варте уваги. Основні здобутки античної філософії забулися, а єдиним шляхом пізнання стало тлумачення та коментування церковної літератури (Біблія, твори отців церкви, агіографія тощо).

Однак це не відповідає істині. Наша країна мала досить розвинену і глибоко розроблену натурфілософію, а уявлення про реальний світ спиралося на науковий (переважно емпіричний) матеріалістичний ґрунт.

Основним джерелом знань про навколишній світ була життєва філософія суспільства. Розвиток сільського господарства вимагав ґрунтовного пізнання ботаніки, ґрунтознавства, метеорології. Тваринництво передбачало оволодіння знаннями в галузі зоології. Мисливство і промисли знайомили наших предків з дикою флорою і фауною Східної Європи. Будівельне мистецтво не могло розвиватися хоча б без елементарного знайомства наших предків з геометрією та механікою. Ремесло (особливо такі його галузі, як металургія та склоробство) потребувало обізнаності з основами фізики та хімії. Необхідність боротьби з хворобами і травматизмом викликало зародження лікувальної медицини, хірургії, анатомії, фізіології. Далекі мандрівки розсували географічне та етнографічне видноколо Русі тощо.

Твердять, що нагромадження позитивних знань у Русі переплелося з фантастичними уявленнями, з вірою в існування казкових істот (грифонів, єдинорогів, сирен тощо), дивовижні якості деяких тварин, рослин, мінералів.

Погляд цей справедливий лише почасти. Не можна думати, що Русь була вільна від забобонів: обмеження реальних знань давалося взнаки. Проте скептична оцінка давньоруської натурфілософії здебільшого базується на нерозумінні. Так, популярна в нашій країні книга "Фізіолог" нерідко оцінюється як твір науково-природничий, в кожному разі претендує на це. Насправді це — збірка байок на морально-етичні теми. Завданням її було не ознайомлення читача з реальною природою, а проповідь певних етичних сентенцій. Кожна стаття книги присвячена якійсь тварині, але це не більш, як зовнішня оболонка, алегорія, що має суто умовний службовий характер.

Наприклад, про кита розповідається: він такий великий, що мандрівники пристають до нього, як до острова, виходять на нього, розпалюють багаття і варять їжу. Коли вогонь припече кита, він пірнає у море і потопляє корабель. А далі йде повчання: так буває з людиною, яка спирається на диявола — разом з ним вона занурюється в геєну вогненну.

Як бачимо, тварини у "Фізіологу" — це не частина реальної природи, а символи певних людських і моральних категорій. Шукати тут відбиття справжніх натурфілософських уявлень тієї доби так само безглуздо, як вважати, скажімо, байки Л. Глібова підручником з зоології лише на тій підставі, що дійовими особами в них виступають коти, собаки, ведмеді, мавпи та інші репрезентанти тваринного світу.

Київська Русь засвоїла знання, поширені у Візантії, які являли собою спадщину античної натурфілософії. Через Візантію вона знайомилася з творами Піфагора, Сократа, Платона, Філона, Демокріта, Арістотеля, Епікура та інших мислителів Давньої Греції та Риму. Уривки з тих творів входили до складу численних збірників під назвою "Пчела" і були головним джерелом для ознайомлення наших предків з науковими ідеями.

У Русі активно поширювалися натурфілософські твори і християнських авторів (Іоанна Дамаскина, Георгія Писида, Козьми Індикоплова та ін.). ЦІ твори являли собою поєднання наївно-матеріалістичних уявлень з релігійно-ідеалістичними. Викладені в них концепції, популярні у XI—XIII ст., виходили з визнання Бога як найвищої сили, яка створила Світ і править ним. Це — прямий наслідок панування християнської ідеології, спільної для всього європейського середньовіччя. Однак містичні уявлення переважали лише в сфері найзагальніших проблем світогляду. Коли ж справа торкалася конкретних питань, становище докорінно змінювалося; замість офіційної релігійної настанови на перший план висувалася реальна натура, з якою людині доводилося стикатися в повсякденній практичній діяльності.

Одним з найважливіших натурфілософських творів було "Увіріє" або "Слово про праву віру", в основу якого покладено скорочену переробку праці візантійського філософа і богослова Іоанна Дамаскина (кінець VII—VIII ст.).

Важливе місце в давньоруській літературі належало так званим "Шестидневам" — саме вони були головними натурфілософськими творами того часу, їх було кілька. Найбільшу популярність мали компендій, приписуваний Василію Великому (IV ст.), та "Шестиднев" Іоанна, екзарха болгарського (X ст.). Назва "Шестиднев" походить від шести днів творіння — за схемою біблійного оповідання (книга Буття, гл. 1).

Відповідно до цієї схеми, в перший день Бог створив небо і землю, у другий хляб (волога) відокремилася від тверді (неба), в третій — води відокремилися від суходолу і почалося "прозябания" землі — виник рослинний світ, в четвертий — створено небесні тіла і світила, в п'ятий — тварин, що живуть у воді, та птахів, в шостий — наземних тварин та людину, яка проголошена вінцем творіння. Таким чином, структура "Шестидневів" відповідала біблійній концепції походження світу, охоплюючи сюжетно всю природу — мертву та живу, аж до людини включно.

До популярних творів натурфілософського змісту належать "Християнська топографія" Козьми Індикоплова, "Похвала Богу" Георгія Писида та ін.

Математика. Коротко розглянемо конкретні науки, починаючи з математики, що дістала титул "науки наук".

Англійський астроном А. Беррі відзначав, що незграбна латинська система числової символіки, де значення кожного знака не залежить від позиції, була стимулюючим чинником у розвитку математики. Читачеві, не знайомому з перевагами індійсько-арабської суто позиційної системи перед греко-римською, він радить помножити на себе число MDCCCXCVIII (1898) — рік видання його книги.

Однак особливих труднощів в цьому немає; слід тільки розбити запропоноване число на розряди: M/DCCC/ХС/ VIII. Справжня складність римської системи полягає в тому, що кожний розряд зображується кількома знаками, а то й взагалі може бути пропущеним.

Система цифрової графіки, вживана в Русі, була зручнішою, тому що мала напівпозицІйний характер. Кожний розряд позначався лише одним знаком. Від послідовної позиційної арабської системи вона різнилась триадністю: три розряди (одиниці, десятки та сотні) мали різні знаки для цифр; через кожні дві позиції вони повторювалися. Ось ця система:

1—а (азъ)

2—в (віди)

3—г (глаголи)

4—д (добро)

5—є (єсть)

6 — (зіло)

7—з (земля)

8—и (восьмеричне)

9— (фіта)

10—і (десятичне)

11—к (како)

12—л (людиє)

40—м (мыслите)

50—н (нашь)

60— (ксі)

70—о (онъ)

80—п (покой)

90—ч (чрьвь)

100—p (рьци)

200—с (слово)

300—т (тврьдо)

400—у (укъ)

500—ф (фрьть)

600—x (хіръ)

700—(псі)

800— (омега)

900—ц (ци)

Тисяча зображувалася знаком "а"; 2000 — "в" і тому подібне, іноді — з спеціальною позначкою (а), в якій, однак, не було особливої потреби.

При добре виробленій техніці обчислення проблема не така вже й важка. Складнішою була ситуація, коли доводилося виходити за межі чотирьох арифметичних дій з цілими числами і шукати інші можливості. Наприклад, при оперуванні дробом або з несумованими величинами.

Математика в Київській Русі (як і в інших середньовічних країнах) мала переважно прикладний, ужитковий характер, і в цьому раз у раз стикалися з ситуаціями, що вимагали специфічних методів розв'язання. Так, однією з складних проблем давньоруської математики була проблема несумованості та ірраціональних величин. Наприклад, при хронологічних обчисленнях (вимір часу).

Людина ще віддавна усвідомила, що рух небесних тіл демонструє найдосконалішу систему періодичної повторюваності. Однак незалежні астрономічні цикли не збігаються в своїх параметрах, що й породжує суто математичні складності, наприклад, при вирахуванні Великодня. Стародавня Русь знала і реально застосовувала різні принципи хронологічних обчислень: сонячні та місячні роки, індикти (п'ятнадцятирічні періоди, так зване Велике коло, Метонів цикл тощо).

До нас дійшов цікавий математичний трактат, присвячений цій проблемі. Його автором був філософ, математик та астроном Кирик Новгородець, що жив у XII ст. і брав безпосередню участь в тогочасних суспільних колізіях. Твір складається з 27 розділів, присвячених хронологічним сюжетам: у вступі (розділи 1—5) автор підраховує кількість років, місяців, тижнів, днів та годин, що минули від створення світу (5508 р. до Р.Х.); 6 розділ присвячений проблемі індикта, широко застосовуваного у Візантії; 7 розділ містить питання про так зване сонячне коло (період у 28 років, після якого кожний рік Юліанського календаря припадає на той самий день тижня); 8 розділ присвячений місячному колу (період у 19 років з аналогічною повторюваністю); 9 розділ трактує "віки світу" (тисячоліття); наступні чотири розділи (10—13) присвячені так званим поновленням від початку літочислення; в 14 розділі йдеться про високосність і визначається кількість високосних літ від початку світу до дня написання трактату; в 15 розділі мова йде про Велике коло (період у 532 роки), по завершенні якого місячні фази припадають на ті ж самі календарні дати і дні тижня; в 16—20 розділах вміщено підрахунки звичайних ("книжних") та місячних тижнів, днів, годин тощо; 21—27 розділи присвячені дробовим частинам години.

Твір Кирика демонструє, з одного боку, добрі знання давньоруських математиків античної спадщини, а з другого — їхню творчість. Автор трактату запропонував точність обчислень до "сімох дробових". Вважають, що ця ідея пов'язана з уточненням Метонового циклу. Дроби у Кирика становлять ряд: 1/5; 1/25; 1/125; x - "сьомі дробові". Отже, 1/78125 /5(7) = 78125. З такою самою точністю, на думку автора, можна обраховувати будь-які відтинки часу.

Проблема математичної несумарності давала себе взнаки і в інших сферах діяльності. Наприклад, в архітектурній геометрії відношення довжини кола до його радіуса (число) — так званий "золотий перекрій". Актуальною була й проблема мір та ваги, пов'язана з торгівлею, монетною системою, а крім того, і з побутовими сюжетами. Підробка еталонів вважалася за найтяжчий злочин і каралася смертю.

Фізика. Матеріальний (фізичний) світ втілює природу, яка оточує людину і є об'єктом пізнання, прагнення до якого подиктовані цілком реальними життєвими моментами. Найвищий гносеологічний рівень у галузі фізики наші предки запозичили з античності. Його теоретичне (натурфілософське) підґрунти становило вчення про чотири елементи або стихії.

Це вчення було сформульоване грецькими мислителями ще в середині І тис. до н. е. Чотири елементи — це: земля, вода, повітря та вогонь. Неважко збагнути, що йдеться про агрегатні стани речовини; твердий, рідкий, газоподібний та плазму. Саме цим і визначалися чотири форми матерії, доступні людському розуму. Кожна стихія має свою характеристику. Так, земля — суха, холодна, важка (найважча), вогонь — легкий, а тому прагне вгору, уявлявся дискретним і втілювався в небесних світилах.

В одному з "Шестодневів" (приписаному Василю Великому) твердиться, що чотири складники — це: земля, вогонь, вода, повітря, які антична філософія визнавала "безначальними" (тобто вічними). Цей постулат християнська система не могла прийняти, тому що спиралася на біблійну концепцію створення світу. "Ніхто з єретичних (античних) мудрагелів, — продовжує автор трактату, — не зміг сказати; на початку Бог створив небо і землю. Кожна річ має початок, і тому не слід думати, що світ безначальний... Мойсей же сказав, що земля була насамперед, а не сказав, що створив Бог небо і землю. Після того Бог прирік: "да буде світло", то був вогонь — блискавка, сонце, місяць, зірки та вогненна сила в земних речах. Так виникли чотири стихії світу".

У античній філософії робилися спроби проголосити якусь із стихій головною і звести до неї три інші. Наприклад, Фалес вважав такою стихією воду, Анаксімен — повітря, Геракліт — вогонь. З цим пов'язана важлива думка щодо можливого переходу речовини з одного стану в інший: вода випаровується і стає повітрям; твердий лід тане і перетворюється на воду тощо.

У нашій країні було поширено вчення про світло як ідеальну форму матерії. Це є концепцією неоплатонізму, засвоєною в Київській Русі ще в середині XI ст. Видатний київський філософ Іларіон був неоплатоніком і застосовував цю концепцію при соціологічних побудовах.

На думку неоплатоніків, розвиток буття (в тому числі й суспільного) є еманацією — послідовним виливом світла на темряву. Природа світлового променя уявлялася в дискретній формі — проблема, що дуже гостро дискутувалася в фізиці новітніх часів — аж до початку XX ст. включно. Полеміка прибічників корпускулярної теорії (І. Ньютон, М. Планк та ін.) проти репрезентантів хвильової теорії (X. Гюйгенс, Ж. Френель, Т. Юнг та ін.) переконливо продемонструвала надзвичайну складність проблеми та неможливість однозначного її трактування. Потрібна була теорія додатковості Н. Бора, аби здолати оте діалектичне протиріччя: з'ясувалося, що світловий промінь є водночас і потоком корпускул (елементарних часток), і хвилею. Тому заслуговують на увагу геніальні передчуття стародавніх вчених, які, не маючи експериментальних даних сучасної фізики, поставили питання про світло як основу і втаємничений сенс буття.

Хімія. Середньовічне вчення про речовину здебільшого мало атомістичний характер. Немає сумніву, що метафізичний атомізм Демокріта — Епікура був відомий давньоруським книжникам: тексти, що дійшли до нас, містять уривки з творів античних філософів, у тому числі й атомістів. Однак ця теорія принципово відрізнялася від сучасної ядерної науки. Атом був проголошений межею речовини; неподільною елементарною часткою, що визначає властивості кожного елемента, а водночас і його принципову відокремленість від будь-якого іншого елемента. Між різними категоріями атомів було зведено щось на взірець китайського муру. Думка про можливість перетворення одного елемента на інший рішуче заперечувалася. Як відомо, саме слово "атом" означає "неподільний".

Середньовічна наука засвоїла античний атомізм із значними застереженнями. З'явилася алхімія, що стояла на діалектичній платформі і припускала можливість переробки, скажімо, олова на золото. Над адептами алхімічної ідеї в новітні часи чимало глузували, але її принципова справедливість доведена сучасною наукою.

Реальні знання в галузі хімії середньовічне природознавство черпало з виробничої практики, пов'язаної з перетворенням одних категорій речовин на інші. Маємо на увазі розвиток металургії, склоробної промисловості тощо. Ця діяльність передбачала оволодіння даними щодо властивостей речовин, що застосовували в процесі переробки. Так було і в Київській Русі, яка мала добре розвинену промислову галузь.

Чорна металургія, наприклад, виготовляла предмети із сталі різного ґатунку. Археологічні дослідження свідчать, що у І тис. до н. е. поділ праці в сфері чорної металургії спричинився до появи поселень, мешканці яких тільки виплавляли якісну сталь. Отже, наші предки добре зналися на технічних прийомах для перетворення однієї речовини (скажімо, руди на метал) на молекулярному рівні. Мистецтво стопів (бронзи тощо) підтверджує це досить переконливо. Воно було засвоєне людством вже на зорі металевої ери (доба енеоліту).

Ще красномовнішим виглядає стан склоробної справи та так чи інакше пов'язаних з нею галузей. Йдеться про виготовлення кольорового скла та скляних мас, які застосовували в інших сферах виробництва (продукування намистин, скляних браслетів, посуду тощо), а також у будівництві (виготовлення полив'яних плиток, якими прикрашалися храми, палаци). Згадаймо й кольорові поливи та ангоби, якими вкривали глиняні посудини. Особливо високого рівня досягло мистецтво емалі та черні, про що сповіщав німецький письменник X ст. пресвітер Теофіл, автор трактату, присвяченого художньому ремеслу.

Ще складнішим було виготовлення смальти для декоративних мозаїк в давньоруських храмах. У Київській Русі існували спеціальні майстерні, відкриті, зокрема, у Києві, на території Печерського монастиря. Це виробництво відзначалось особливим багатством барв.

Кольорове нюансування було розроблене дуже глибоко, що давало можливість моделювати об'єм натури, її тримірність методом гри світлотіні. Так, наприклад, мозаїки Михайлівського Золотоверхого собору (XI—XII ст.) демонструють півтораста відтінків основних кольорів: понад 20 синього, стільки ж жовтого, 15 зеленого, 10 рожевого. Гірше було з червоною барвою, порівняно дорогою і важкою в процесі виготовлення. Тому червоний ряд забезпечувався переважно за рахунок природної сировини — мінералів та цегляних камінців. Звичайно, для успішного оперування такою палітрою потрібні були належні барвники та відповідна технологія. Як бачимо, існувала добре розроблена технологія кольорового скла.

Так, для отримання зеленої смальти як головного барвника використовували оксид міді; він же з додаванням глини давав зеленосиній відтінок. Жовтий колір давала сірка; фіалковий — оксид марганцю тощо. Крім головних барвників, застосовували набагато складнішу рецептуру. Так, наприклад, до складу черні входили срібло, олово, мідь, сірка, поташ, бура, сіль.

Хімічні знання виявляються і в інших сферах діяльності, наприклад військовій. У Русі знали так званий грецький вогонь — легкозаймисту речовину, яку кидали в спеціальних сфероконічних посудинах — своєрідних запалювальних бомбах старожитності. Через половців наші предки познайомилися з порохом, винайденим китайцями, але використовували його із залякувальною метою; власне вогнепальна зброя з'явилася наприкінці XIII—XIV ст.

На жаль, хімія в середні віки нагромадила і прикрий досвід — виготовлення різного роду отрут та інших засобів нищення живого, про що наводяться реальні факти. У писемних джерелах — отруєння Юрія Довгорукого київськими боярами у 1157 р., його сина Гліба Юрійовича у 1171 р. тощо.

Астрономія. Почесне місце в системі позитивних знань Київської Русі належить астрономії — найбільш точній серед природничих наук. Термін "астрономія", однак, мав той зміст, який нині вкладається в поняття астрології (вчення про евентуальний вплив небесних тіл та пов'язаних з ними процесів на людське життя); і навпаки — сучасна астрономія звалася астрологією.

До нас дійшов спеціальний астрономічний трактат, вміщений в Ізборнику 1073 р.; отже, маємо не лише твір, а й автограф XI ст. Він являє собою ориґінальну інтерпретацію Птолемеєвої системи. За цим трактатом у центрі Всесвіту знаходиться земля, довкола якої обертаються кілька небесних сфер (або просто небес). Перші з них — планетні, тобто пов'язані з рухомими тілами, які пересуваються кожне за своєю орбітою відносно нерухомого неба. Давньоруською мовою планети звалися "заблудницями" (від дієслів "блудити", "блукати"). Це точний переклад грецького терміна, яким користуємося й нині. Крім Сонця та Місяця (які теж вважалися "заблудницями"), було відомо ще п'ять планет; решту відкрито вже після винайдення телескопа.

Найближчою до Землі вважалася Луна (Місяць), потім Єрмій (Меркурій), Афродіта (Венера), Сонце, Арей (Марс), Дий або Зеус (Юпітер), Кронос (Сатурн). Як бачимо, всі назви є транскрипцією грецьких імен (Гермес, Афродіта, Арес, Зевс, Кронос). Рахували планети, однак, у протилежному напрямі — від периферії до центру. Першою вважався Кронос, а Луна — останньою (сьомою).

Восьмою сферою деякі автори (слідом за Птолемеєм) вважали нерухоме небо. Воно теж оберталося, але в напрямі, протилежному руху планетних сфер. Крім того, дехто виділяв ще дев'яту сферу — зодіакальну (саме їй присвячений астрономічний трактат 1073 р.).

Поняття екліптики було добре засвоєне давньоруськими натурфілософами. У текстах вона називається "зодійним колом", а її перетин з небесною сферою — зодією. Зодіак, такий популярний в середньовічній астрології, дуже цікавив давньоруських вчених. Зодіакальне коло було розбите на 12 знаків — більш або менш рівних частин, позначених зодіакальними сузір'ями (зодіакальні тварини — "животи"). Першим знаком вважався Овен, до якого Сонце вступало у березні, далі йшли: Телець (або Юнець), Близнята (Близнеці, Блізничник), Рак, Лев, Діва, Терези (Віси), Скорпіон, Стрілець, Козеріг (Єгокер або Козельріг), Водолій, Риба. Було точно розраховано час, протягом якого Сонце проходить через кожний зодіакальний знак. У загальних курсах стверджувалося, що цей час приблизно дорівнює місяцю, але є упередженим терміном, насправді амплітуда коливань мала від 26 до 41 днів.

Давньоруська карта зоряного неба нам невідома, тому що не збереглося жодного опису, не говорячи вже про повний каталог зірок. Згадки про окремі сузір'я розкидані по різних текстах, в тому числі й таких, що не мали прямого відношення до астрономії. Найпопулярнішими були Плеяди (Власожельці, Волосині, або Баби), Оріон (Кружиліє, або Кружилиця), обидві Ведмедиці, а також Молочний Шлях (Чумацький Шлях). Птолемей, який використав матеріали своїх попередників (Гіпарха), нарахував у своєму атласі понад тисячу зірок. Скільки їх знали давньоруські вчені, невідомо,

У літературі існує погляд, що середньовічна наука (в тому числі й давньоруська) мала підкреслено книжний умоглядний характер і оперувала тільки відомостями, запозиченими з античних текстів. Тому фактологічний банк інформації аж до XVI ст. майже не збільшувався. Подібне уявлення, однак, не відповідає дійсності. Ми маємо ряд повідомлень щодо емпіричних даних. Йдеться про астрономічні феномени, обмежені в часі, про появу на зоряному небі нових тіл (комети), тобто про відомості, які давньоруські книжники не могли запозичити з візантійської літератури. Адже для того, щоб побачити нову зірку, якої раніше не було, і не тільки побачити, а й визначити її як нову, тобто відмежувати від усіх інших об'єктів нерухомого неба, необхідно досконально знати зоряний атлас: усі сузір'я та планети. І не просто їх знати, а й знати їхній рух. Звичайно, рядовий селянин, ремісник або простий городянин без спеціальної астрономічної підготовки навряд чи зміг би помітити появу на небосхилі нового об'єкта. Проте враження, яке подібні явища справляли на широку громадськість, переконливо свідчить, що такі астрономічні спостереження ставали загальним набутком.

Особливу увагу привертали комети із шлейфом, що в давньоруських текстах називали "хвостатими зірками" або "зорями-списами" ("копіями"), їх неодноразове згадування в джерелах пояснюється, можливо, тим, що наявність шлейфа ототожнювала їх з добре знаними елементами зоряного неба.

Другою категорією астрономічних реалій, що ретельно фіксувалися давньоруськими книжниками, були сонячні та місячні затемнення, їх природа була добре знана в Русі. Так, в "Християнській топографії" Козьми Індикоплова зазначено, що сонячні затемнення бувають тоді, коли Місяць стає поміж Землею і Сонцем, а місячні — коли Земля стає між Сонцем і Місяцем. Саме явище затемнення серед широкого загалу набувало значення лиховісної прикмети. Згадаємо славетне "Слово о полку Ігоревім", але там воно виходило за межі наукових уявлень і виступало радше як чисто літературний, навіть белетристичний прийом.

Астрономічні феномени, подібні до комет або затемнень (поряд з такими явищами, як землетруси або падіння метеоритів), вважалися руйнівними, такими, що виходять за межі гносеологічного рівня і переходять на рівень онтологічний. Саме таким був стан тогочасної ідеології взагалі. І тим важливіше підкреслити, що серед освіченого загалу астрологічні тенденції зустрічали суто негативне сприйняття і розглядалися як вияв невігластва.

Космогонія. Будову Всесвіту київські вчені домонгольської доби уявляли собі по-різному. Почасти це пояснюється літературними традиціями. Здається, всі концепції були геоцентричними; в усякому разі, в нашому розпорядженні немає свідчень щодо наявності геліоцентричних ідей, хоча гіпотеза Арістарха Самоського та здогадка піфагорійців про рух Землі, ймовірно, були відомі і в нашій країні. Однак в середньовічній науці геліоцентризм почав набувати визнання лише у XIV ст. (паризький гурток оккамістів). На цей час Русь лежала в руїнах, спустошена ворожою навалою.

Ідея плоскої Землі не здобула визнання в Русі, хоча й була відома; зокрема цей погляд відбито в уже згадуваному творі Козьми Індикоплова. Панувало уявлення про сферичну форму Землі. Ця концепція (як і геліоцентризм) мала для давньоруських книжників глибокий філософський зміст і була пов'язана із загальним усвідомленням матеріального світу, зокрема з ученням про чотири елементи або стихії.

Антична космогонія, доводячи кулеподібну форму Землі, оперувала переважно індуктивними арґументами, що базувалися на емпіричних спостереженнях (форма земної тіні під час місячних затемнень, вигнутий характер земної поверхні, зокрема морської, різне підняття горизонту над зоряним небом під різними широтами тощо). Лише піфагорійці виходили з загальної тези про кулю як найдовершенішу форму тіла, не вкладаючи, втім, конкретного космогонічного змісту.

Давньоруська космогонія натомість базувалася на дедуктивній основі — на загальній натурфілософській системі. Як уже зазначалося, чотири елементи, з яких складається буття (земля, вода, повітря, вогонь), розташовувалися в просторі відповідно до своєї ваги. Вище всіх містився вогонь — за тогочасними уявленнями найлегша стихія; далі йшли повітря, вода і в самому низу найважча стихія — земля. В цьому була безперечна логіка й послідовність. Існування інших щільних тіл з великою масою не було відоме: Сонце, Місяць і п'ять знаних на той час планет, за уявленнями тогочасних вчених, становили найлегшу стихію — вогонь і займали місце нагорі — вище за повітряну сферу. Земля була у центрі Всесвіту і саме тому мала форму кулі.

Мислителі, які дотримувалися ідеї про плоску Землю, заходили у глухий кут через проблему: а що лежить нижче найважчого елементу (землі). Як відповідь на це сакраментальне питання, від якого, за виразом одного із авторів, розум "приходить у сокрушеніє", з'явилося поняття просторового центру Всесвіту, тобто точки, до якої радіальне звернена сила тяжіння.

Автор одного з натурфілософських трактатів писав, що існує така точка, яка звідусіль становить собою низ. Якщо рухатися від неї, то всюди буде верх. Цією точкою повинен бути центр Землі. Деякі природознавці, — читаємо в одному з "Шестодневів", — дотепно доводять, що Земля перебуває нерухомою, тому що зайняла середнє місце в світі і по усіх боках має рівну відстань країв, тобто є кулею.

Справді, сферична форма Землі в цьому випадку є єдино можливою, тому що сила тяжіння, що забезпечила Землі місце в центрі Всесвіту, неминуче зумовлює й концентрацію важкої речовини (земля і вода) довкола центру — з більш-менш рівномірним віддаленням від нього земної поверхні. Небесна сфера оточує Всесвіт і відповідно становить собою верх. Астрономічною інтерпретацією викладеної космогонічної ідеї була система Птоломея, короткий виклад якої наведено в низці давньоруських текстів.

Географія. Вченим Київської Русі були відомі три частини світу: Європа, Азія та Африка. Америка, хоча й була відкрита ще у IX—X ст. норманськими вікінгами, але не усвідомлювалася як окрема структурна частина земного суходолу. Зовсім невідомого була Австралія, та й Європа, Азія і Африка знані частково, центром ойкумени вважалася Надсередземноморщина.

"Повість минулих літ", як відомо, відкривалася великим "уступом", присвяченим опису ойкумени — випискою з "Хроніки" Георгія Амартола (IX ст.) і містив реєстр країн та народів, відомих тогочасним європейським авторам. В цьому реєстрі відсутнє населення Північної, Центральної та Західної Європи, в тому числі й слов'яни. Звичайно, київський книжник, який робив ту виписку, не міг обійти увагою самого себе і своїх родичів та компатріотів і змушений був шукати імовірних слов'ян серед згаданих етнонімів, яких і знайшов в області Наддунайщини. У грецькому ориґіналі мова йде про нарців (норичів), що жили над Середнім Дунаєм.

Однак київський літописець не просто замінив одну назву на іншу, а супроводив її спеціальним поясненням: "нарци, яже суть словени". Звичайно, він добре знав, де саме проживали слов'яни (як і наступні хроністи), а разом із ними до літопису потрапили племена, що населяли північні та північно-східні землі і належали до балтської, германської, угро-фінської, самодійської етнічної сім'ї. До тексту Амартола додали спеціальний вступ, в якому згадувались русь, чудь, меря, мурома, весь, летьгола, перм, печера, ям, угри, литва та ін., а окремим додатком — варяги, свеї, нормани, готи, англи, волохи, римляни, німці, фряги та ін. Античним авторам вони були невідомі на відміну від давньоруських літописців.

Більш докладні свідчення в давньоруських текстах в ряді епізодів присвячені конкретним проблемам. Наприклад, дніпровський водний шлях не зовсім точно названий "шляхом з варяг в греки", а також інші важливі водні шляхи, спрямовані на захід (через річище Прип'яті), на схід (річище Волги) та на північ (через верхів'я Дніпра).

Важливу роль у висвітленні реальної картини світу відігравало безпосереднє, живе знайомство наших предків з далекими країнами. Нам відомі імена прочан, які ходили до Палестини і прилеглих земель. Деякі з них лишили описи мандрівок. Так, на початку XII ст. мандрівку до Палестини і прилеглих територій здійснив чернігівський ігумен Данило Паломник. Його твір, названий "Хожденіє", являє собою найдавніший путівник по передньосхідних країнах. Близько 1200 р. відбулася подорож до Царгорода знатного новгородця Добрині Ядрейковича, описана ним.

З географією тісно пов'язана і географічна наука. Давньоруських книжників цікавили звичаї чужих народів, їхній спосіб життя, вірування, родинні стосунки, обряди тощо. У "Повісті минулих літ", крім географічних відомостей, наведені й етнографічні, де описується побут різних етнічних груп, в тому числі й племен, просторово віддалених від Русі: сирійців, вавилонян, халдеїв, бактріан, індійців, британців тощо. Як бачимо, територіальне охоплення максимальне — від Індії на південному сході до Англії на заході.

Етнографічні відомості, подані київським літописцем, запозичені з візантійських джерел (у того ж Георгія Амартола). Посилання на них спеціально підкреслене в тексті. Та разом з цілком достовірними відомостями до літописного викладу потрапляли і фантастичні уявлення, що, врешті, є закономірним.

Біологія. Особливу увагу давньоруських натурфілософів, звичайно, привертала наука про живе, тобто органічну природу, з якою людина так чи інакше ототожнювала себе.

Феномен життя не був поставлений тогочасними вченими, та й наступні епохи — аж до XX ст. включно, не могли похвалитися особливими досягненнями в цій сфері. Лише теорія ентропії в наш час дозволила, нарешті, внести принципову ясність у цю проблему. Мертва природа характеризується зростанням ентропії, жива — розвивається в протилежному напрямі. Саме життя становить собою сукупність процесів, скерованих на зниження рівня ентропії, ускладнення буття, підвищення організації. Однак і на сьогодні залишається не з'ясованим сакраментальне питання про виникнення життя, — чому на певній стадії розвитку тенденція до деструкції та хаосу перестає діяти?

Для давньоруських книжників такої проблеми взагалі не існувало. Весь світ, в тому числі й жива природа, був створений Богом протягом шести днів у тому вигляді і з тими самими закономірностями, що існує і зараз. Тогочасна біологія могла мати переважно описовий характер. Головним джерелом знань залишалась сама природа, з якою людина постійно взаємодіяла. Наші предки — хлібороби й тваринники — нагромадили величезний досвід стосовно рослинного і тваринного світу.

Давньоруські хлібороби досконально знали свій виробничий цикл, подиктований змінами року. Вони мали точне уявлення, коли саме орати, коли сіяти, коли збирати врожай. Вони розуміли, яку роль у вегетації рослин (і яких саме) відіграють метеорологічні умови і вміли передбачати їх. У них були надійні методи для сприяння нормальному розвитку і росту рослин — угноєння, ретельність обробки ґрунтів, певні елементи селекції, щеплення дерев, сівозміна тощо.

Заняття сільським господарством було своєрідною академією. Воно забезпечувало ефективне його ведення від покоління до покоління аж до нашого століття.

Так само розвивалося й тваринництво. Давньоруське стадо складалося з великої і дрібної рогатої худоби, коня, свині, віслюка. Розводили різні види домашньої птиці (курей, гусей, качок, індиків тощо), а також утримували собаку й кота. Мисливство, рибальство і збиральництво також сприяли освоєнню природних ресурсів і знайомству з дикою флорою і фауною.

Однак давньоруським натурфілософам були відомі не лише ті рослини й тварини, з якими вони стикалися повсякчасно. У писемних джерелах, що дійшли до нас, а почасти й в оповідях згадуються рослини, що не ростуть в наших кліматичних умовах — пальми, смоковниці тощо, і тварини, які не живуть в Східній Європі — лев, крокодил, кит, верблюд, скорпіон, слон, носоріг, мавпа, тюлень тощо.

Цікавий випадок: в астрономічному трактаті 1073 р. (про який ішлося вище) є текст, присвячений зодіакам, а відтак — зодіакальним тваринам. Текст доповнено малюнками кожного знаку, в тому числі й скорпіона. Але автор рукопису ніколи не бачив його і не знав, який він має вигляд, але знав, що це якась подоба комахи. І серед відомих йому видів обрав ведмедика — найхимернішу комаху з числа тих, що живуть у наших краях.

Відомості про екзотичну флору і фауну давньоруські книжники запозичили з візантійських джерел. Так, один з "Шестодневів" (приписаний БасилІю Великому) має текст, поділений на дев'ять частин або розділів ("бесіди"). П'ята з них присвячена "прозябанню" землі (тобто описам рослин), сьома — організмам, що живуть у воді або в своїй життєдіяльності пов'язані з водоймищами (риби, плазуни, ракоподібні), восьма — птахам та іншим крилатим істотам, а у дев'ятій ідеться про наземних тварин.

В царині давньоруської флори і фауни теж: не обійшлося без фантастичного елементу. Поряд з реальними тваринами, скажімо, у деяких текстах (переважно ненаукового значення), описуються єдинороги, дракони, кентаври, сирени, віщий птах Фенікс та ін.

Медицина. Важливий розділ біологічних знань становила медицина. Ця галузь у Київській Русі (як і у всьому середньовіччі) була добре розвинена, подекуди навіть краще за сучасну, так звану народну, медицину. Критика середньовічних лікарів з боку репрезентантів нової (ренесансної) науки необ'єктивна і несправедлива; вони не були такими невігласами, якими їх часом намагаються зобразити.

Лікар (знахар) був досить популярним в Стародавній Русі. "Льчці" (від "лікувати") існували в усіх більш-менш значних містах і мали тут фахову практику. Деяких ми знаємо завдяки свідченню писемних джерел. Так, маємо згадку про лікаря при дворі чернігівського князя Святослава Давидовича. Свої "льчці" були й у князів Володимира Мономаха, Юрія Довгорукого та ін. Власних медиків, напевно, мали і представники замоленої суспільної верхівки міського населення. Однак переважна більшість "льчців" обслуговували широкий людський загал, незалежно від їхнього соціального стану. Серед них знаємо, наприклад, лікаря-вірменина (його ім'я, на жаль, не згадується в джерелах), що діяв у першій половині XII ст.

Монастирі також мали серед ченців медиків. Серед них назвемо лаврського ченця Даміана та найвидатнішого медика домонгольської Русі Агапіта, що жив наприкінці XI — в першій половині XII ст., який прийняв постриг в Печерському монастирі і діяв там до кінця життя, здобувши неабияку славу і популярність в народі.

На той час монастирі були своєрідними академіями, де концентрувалися основні кадри інтеліґенції, в тому числі й медичні. Це було передбачено Студійським статутом, запровадженим у Київській Русі Феодосієм Печерським. Статут зобов'язував чернечі осередки засновувати лікувальні заклади, богодільні та інші доброчинні установи. Зокрема, при Печерській лаврі було створено шпитальний монастир св. Миколи. Процвітала й аптечна справа.

Найдавнішими розділами медицини були акушерство та хірургія. Народження дитини є дуже складним, важким і небезпечним процесом, тому й з'явилися баби-повитухи. Існували і своєрідні хірурги, які лікували травми, якими нерідко супроводжувалися лови, а ще більше — збройні сутички.

Набагато складніше було лікувати внутрішні хвороби, особливо — інфекційні. Численні пошесті чуми, холери, віспи час від часу викошували цілі країни. Однак ці хвороби супроводжували людство до XIX ст. включно. Згадаймо жахливу пошесть чуми XIV ст., яскраво описану Дж. Боккаччо та іншими письменниками. Причини і чинники внутрішніх хвороб були незрозумілі для наших предків. Нездатність усвідомити справжню природу тієї чи іншої хвороби внутрішніх органів, недоступних для безпосереднього сприймання, породжувала містичні уявлення про вплив потойбічних сил. Саме цим значною мірою можна пояснити тісний зв'язок стародавньої медицини з чернечим життям.

Якими ж засобами користувалася давньоруська медицина? Вона базувалася переважно на, так би мовити, трьох китах: психотерапії, фітотерапії, фізіотерапії. Застосування перших двох засобів засвідчено джерелами. Зокрема, відзначено, що згаданий вище Агапіт зціляв хворих молитвою та "зелієм". Творячи над хворим молитву, лікар приводив психічний стан хворого до оптимальної форми, яка найкраще сприяла боротьбі враженого хворістю організму і цим забезпечувала його видужання. Ця традиція йде з дуже давніх часів, напевно, з кам'яного віку; її практикували жерці, волхви, шамани, чаклуни, відьми, шептухи та ін. Вони мали найбільший вплив на свідомість хворого, що й було запорукою покращання його психологічного стану. З утвердженням християнства і остаточного подолання язичництва стародавні заклинання, заговори та інші ритуальні дії були замінені на молитву та церковні обряди, що виконували ті ж функції. Однак залишився віковий досвід, який так чи інакше застосовувався на практиці.

Лікування "зелієм", тобто ліками рослинного походження, теж було поширене з найдавніших часів і в Київській Русі. Тогочасні лікарі володіли знаннями, нагромадженими протягом століть. Наші предки знали лікувальні властивості численних рослин і вміли успішно оперувати своїми знаннями. На жаль, і цей досвід значною мірою згубився в новітні часи внаслідок захоплення хіміотерапією, яка не так сприяє видужанню організму, як викликає побіжні процеси, у тому числі й шкідливі для здоров'я.

Третім найпоширенішим лікувальним чинником давніх епох була фізіотерапія — застосування різного роду процедур з тими або іншими наслідками. Це — різноманітні компреси й пов'язки, масаж, мастила й протирання, клістири, кровопускання, лазня тощо, які широко застосовувалися середньовічними лікарями.

У письмових джерелах (літописи, агіографічні твори тощо) знаходимо згадки про клінічні випадки, а подекуди й докладний опис, що дозволяє дослідникам поставити точний діагноз. Так, під 1076 р. в "Повісті минулих літ" описується смерть чернігівського князя Святослава Ярославича, що сталася під час операції по видаленню пухлини (певно, злоякісної). У Печерському патерику, в розділі, присвяченому славетному живописцю Алімпію (який, крім малярства, займався й лікуванням), описано випадок прокази, вилікуваної знаменитим ченцем. Згадки про хворих на проказу (трудоватих) знаходимо в ряді стародавніх текстів: у Лаврентіївському літопису під 1237 р., Ізборнику 1076 р., в Житії Феодосія Печерського та ін. У Галицько-Волинському літописі під 1288 р. описується тяжка хвороба волинського князя Володимира Васильковича (рак нижньої щелепи), що тривала чотири літа.

Підсумовуючи викладене, можна констатувати, що наука в Київській Русі була адекватною загальному стану позитивних знань європейського, а почасти й східного середньовіччя. Майже всі розділи тогочасної просвіти переживали піднесення; їхній рівень не відрізнявся від рівня візантійської культури, що відбивала найбільш проґресивні тенденції епохи. Перед давньоруською наукою відкривалися широкі перспективи подальшого поступу: перші паростки ренесансних ідей виникли ще в середині XII ст. Однак цей процес був нагло перерваний в середині XIII ст. жорстокою навалою, що надовго затримала науковий розвиток нашої країни.

Попередня        Головна        Наступна