Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня             Головна             Наступна





1.1. Природа і люди. Етнічна територія



Природне середовище та його зміни. З часу появи на Землі людина є частиною природи і перебуває в постійному взаємозв’язку з природним середовищем. Проте її діяльність, спрямована на використання природних ресурсів, неминуче вносила зміни у довкілля, порушувала його рівновагу.

Докладаючи значних зусиль, український народ утверджувався на своїй землі як мирний землероб. Найістотнішою рисою географічного положення прабатьківщини українців, як і сучасної України, було розташування її на межі степів і зони лісостепу та лісів. Наддніпрянщина стала колискою українського народу, вздовж Дніпра та інших рік, більших і менших, пролягали торговельні шляхи, зростало населення, виникали міста.

Найвідкритішим, без чітких фізико-географічних меж, було пограниччя на сході й південному сході. Цим широким коридором неодноразово прямували кочові народи зі сходу на захід. Послаблення зв’язків лісостепу й Полісся з Кримом і Чорним морем з XII — XIII ст. загальмувало також торгову комунікацію з Кавказом, Малою Азією, Балканами, середземноморськими країнами. Кочові племена затримали причорноморську колонізацію українців, відсікли від степу на континентальний простір — у ліс та лісостеп. Кордони України, за невеликим виїмком Карпат на заході і поліських боліт на півночі, не творили надійного захисту від ворожих нападів.

Найбільші і найдавніші скупчення поселень зосереджувалися на межі лісової і лісостепової смуг, насамперед на землях Галичини, Волині, Київщини і Чернігівщини. Поліські ліси мають малородючий ґрунт, хліборобство не давало великих прибутків, торгові шляхи оминали цю територію з півдня. Зате життя тут було спокійне, у віковічних пущах можна було надійніше перечекати часи лихоліть. Більшість населення Полісся займалося рибальством, полюванням, різними лісовими промислами.

Межа зони лісів (Полісся) і лісостепу проходить лінією поселень: Володимир-Волинський — Луцьк — Рівне — Шепетівка — Полонне — Чуднів — Житомир — Корнин — Київ — Ніжин — Батурин — Кролевець — північніше Глухова. Краєвид поліських ландшафтів характеризується низовинним рельєфом, широкими річковими (майже скрізь заболоченими) долинами, пануванням дерново-підзолистих, а в низовинах — болотних ґрунтів, які виникли на піщаному субстраті. Землеробське використання території ускладнене великим різноманіттям природно-територіальних комплексів. Домінуючими були соснові ліси з домішкою широколистих порід (переважно дубово-соснові). Рівнинний, знижений рельєф, достатня кількість опадів сприяли зволоженню і заболоченню, рівень ґрунтових вод завжди був високий. Літо тепле і вологе, зима м’яка і лагідна, небо взимку часто хмарне.

Серед рівнинних територій України Полісся є найзволоженішим атмосферними опадами (600 — 700 мм в рік), рясні дощі та зливи припадають на початок і середину літа (червень і липень). Незважаючи на велику кількість опадів, тут іноді спостерігаються періодичні ґрунтові посухи. Вони спричинені властивостями піщаних ґрунтів, що погано затримують і не накопичують вологи. Навесні тепла погода часто змінюється холодною, через те весна затяжна. Іноді значні зниження температури у квітні і травні негативно впливають на розвиток сільськогосподарських культур. Літо тепле, дощове з грозами. Осінь суха і тепла, наприкінці жовтня дощова. Зима з частими відлигами, м’яка та хмарна. В лісовій смузі густа річкова мережа, чимало боліт, особливо низинних, які живляться річковими водами. Дерновопідзолисті ґрунти сформувалися на вододільних і привододільних місцевостях, складені супіщаними водно-льодовиковими та льодовиковими відкладами. На них навесні й восени часто вимокають озимі посіви; ярі можна посіяти не завжди вчасно. Заплави віддавна відводять під сіножаті. Найродючішими ґрунтами на Поліссі є дерново-карбонатні, сірі лісові та опідзолені чорноземи, які виникли на продуктах вивітрювання крейдових мергелів і крейди (південнозахідна частина Волинського Полісся); цей фактор справив неабиякий вплив на густоту поселень.

Північна частина лісостепу багато в чому була подібна до Полісся, південна — до степу. Причорноморська степова Україна має найкращі чорноземи з буйною рослинністю і різноманітною фауною, з найбільшою кількістю тепла. Річок дуже мало, а великі ріки є лише транзитними. У степових низовинах (подах) з періодично проливним режимом сформувалися солонці та солончаки (як наслідок вторинного засолення ґрунтів). Домінують багаторічні ксерофільні злаки, а різнотрав’я не має такого поширення. В південній частині степу, в степових фітоценозах більше ефемерів, полину, галофітної рослинності. В північній частині степу в XII — XVII ст. панували різнотравно-типчаково-ковилові степи; в центральній частині зони найпоширенішими були типчаково-ковилові, а в південній — розріджені типчаково-ковилові та полиновотипчакові степи.

У ландшафтній структурі переважають вододільно-рівнинні, терасові, заплавні, придолинні яружно-балкові місцевості. Клімат степу має різкіше виявлені ознаки континентальності: літо гаряче і посушливе, зима малосніжна, холодна.

Орні поля займали у цій степовій зоні дуже незначну частину території, ймовірно не більш як 1 — 2 % 1.



1 Кириков С.В. Человек и природа степной зоны (конец X — середина XIX в. Европейская часть СССР). — Москва, 1983. — С. 24.



Переважали трав’янисті степи. Трави і степові кущі (найвідоміший — степова вишня) вкривали понад 90 % території степу півдня України. Подекуди зустрічалися ліси вже в першій половині XVII ст. У природному стані вони поширювалися в надзаплавних терасах, заплавах рік, пісках, ярково-балковій мережі в північній та центральній смузі степового Причорномор’я. Найбільші лісові масиви простягалися вздовж р. Самара (до впадіння в Дніпро); це так звані чорні ліси представлені липою, ясенем, кленом, грушею, яблунею; подекуди зустрічалися березові та соснові ліси, дубове рідколісся. На заплавах і нижніх терасах — луки і заплавні озера, болота й чагарники.

Наявність цілинних трав’янистих степів і степових чагарників створювала умови для поширення багатьох видів тварин у степовій зоні Східної Європи. У степах зустрічалися великі стада оленів, лосів, козуль, кабанів, диких коней табунами по кілька десятків голів; поблизу східних кордонів зустрічалися зубри, ведмеді; багато лисиць (чорних, правда, вже не було). Випас домашньої худоби, без сумніву, вплинув на степові ценози, але був помірним. Найцінніші звірі винищувалися, особливо копитні й хутрові, оскільки люди вже використовували вогнепальну зброю.

Вплив землекористування на природу історично диференційований у відповідності з переважаючими системами землеробства. Застосування парів (на яких випасалась худоба) у трипільній системі землеробства, наприклад, фактично залишає найбільші можливості для підтримки високого рівня ґрунтової родючості при екстенсивних формах землекористування. Разом із землеробством розвивалося скотарство (розводили коней і велику рогату худобу, свиней, овець), мисливство (існували спеціальні групи селян — ловці, стрільці, бобровники, сокільники); бортництво (мед частково, а віск — майже весь йшов на експорт); рибальство (рибу ловили в річках, ставках, озерах; розводили мальків у саджавках). З дерева, крім дьогтю, смоли, виробляли клепки (для бочок) і ванчос (для кораблів та ін.). Неторканих лісів ставало дедалі менше, вони поступово вирубувалися на будівельний матеріал і для опалення, дрова для винокурень і поташних заводів. Однак первинних лісів і цілинних степів було багато, особливо в південній смузі лісостепу. Тут водилися зубри, олені, річкові бобри, лісові й кам’яні куниці, перев’язки, лисиці, ведмеді, дрофи, стрепети, зайці, білки, байбаки, хом’яки, вовки, кабани, тури, дикі коні-тарпани. М’ясо мисливці в’ялили або солили; на гусей і лебедів полювали з соколами. Хутром і шкірами розплачувалися за товари, платили данину, використовували їх як нагороди і символи багатства. Освоєння земель йшло за слідами хутрових звірів, ловчих птахів. Полювання і бджільництво розвивалося повсюдно. Лісостеп у центральній і південній частинах був малолюдним, рілля там займала незначну частку.

Знищення тварин насамперед відбувалося в густозаселених районах північного лісостепу і південного Полісся. Княжі бобрівники XIII — XVII ст. ловили їх на всій території уділу. Ще в першій половині XVI ст. лісостеп Наддніпрянщини і Полісся мав мало орних земель; був слабо заселеним. Обширні незаселені землі простягалися на південь від Бара і південний схід від Брацлава. Зернові висівали за принципом займанщини — хто де хотів і наїздом. Наприкінці XVI ст. землі з лісами, пущами, луками, рудами і ловами, з ріллею віддавалися власникові. Не збереглось джерел про колишнє співвідношення орних земель, степів, лісів та інших угідь навіть в лісостепу чи лісових зонах. Але можемо висунути припущення, що частка ріллі була значно меншою, ніж степів і лісів. Інша справа, що орні землі наприкінці XVI ст. зросли у декілька разів порівняно з початком століття. Степової цілини в лісостеповій зоні було ще багато, і людина поступово заторкувала степ.

Степи використовувалися, в основному, для випасу худоби, який ще не спричиняв дегресії. Вони перетворювалися на ріллю повільно. Із зростанням населення лісостепу ліси вирубувалися дедалі більше.

Тваринний світ як найдинамічніший компонент ландшафту зазнавав великих змін у видовому складі й чисельності популяції. Деякі види тварин були знищені назавжди.

Ділянки ріллі, на відміну від тих, які з’явилися внаслідок підсіки, були відносно стабільними, їхні межі, як правило, збігалися з природними. З переходом до орного землеробства і з розвитком ремесла та промислів вплив людини на природу виступає як фактор розвитку ландшафту, розширює можливості людей у боротьбі за існування. Водночас і залежність людини від природи була в давнину значно більшою, ніж пізніше. Наслідком стихійних лих — таких як посухи, повені, непередбачувані коливання температур, пошестей людей і худоби — були порівняно часті голодні роки. Слід також мати на увазі, що з XIII до початку XVIII ст. клімат змінювався на холодніший, однак на цьому тлі з середини XV до середини XVI ст. спостерігалося відносне потепління 2.

Іноземні мандрівники часто перебільшували суворість клімату України. Навіть Боплан, назагал об’єктивний, пише про загибель або каліцтво багатьох людей через мороз "не менш пекучий і по-руйнівному всесильніший, ніж вогонь" 3. Однак дуже поширеними були і захоплені описи незвичайного багатства української природи. М.Ґруневеґ дивувався благодатністю околиць Львова. Поема С. Ф. Кльоновича "Роксоланія" оспівує щедрість полів, пасовиськ і лісів українських земель 4. Починається вона так:


"Музи, співайте про те, які пастовні в русів розкішні,

Села щедротні які в цій благодатній землі.

І про плодющі лани, багаті дарами, Церери, —

Землю, що родить завжди над сподівання людські.

Також і слабу лісів оспівайте, пресвітлі богині,

В тій-бо країні ліси всяке багатство дають".



2 XIVе et XVе siécles: crises et genéses. Sous la direction de Jean Favier. — Paris, 1996. — P. 157.

3 Боплан Г.Л. де. Опис України. — Київ, 1990. — C. 93, 95.

4 Кльонович С.Ф. Роксоланія: Пер. з лат. М.Білика. — Київ, 1987. — С. 9.



Здається, що враження від багатства деяких регіонів переносили на всі землі України. Проте реґіони України, як ми бачили, належали до різних природно-кліматичних зон і відповідно взаємодія людини з природою в кожній з цих зон мала свої особливості. На Поліссі впродовж тривалого часу зберігалися традиційні форми, які значною мірою полягали в пристосуванні людей до природних умов. У степах об’єктом господарювання ставали лише окремі ділянки. В цілому, з вдосконаленням виробництва залежність людей від природно-географічних умов зменшувалася. Меншою, ніж у селах, вона була в містах, особливо великих. Найінтенсивніше втручання людини в природне середовище характерне для лісостепової частини України, де кількість орної землі та культивованих лук постійно зростала за рахунок лісів. У всіх реґіонах відбувалося поступове збіднення природних ресурсів, однак цей процес на той час ще не набрав загрозливого для екологічної рівноваги характеру.





Формування західної межі української етнічної території. Як осілий землеробський народ українці з давніх давен проживали на тій території, де їх або їхніх прямих предків фіксує писана історія. Факт безперервності існування українського етносу безперечний, незважаючи на зміни самоназви або назв, під якими цей етнос був відомий сусіднім народам. Не торкаючись тут питання про первісне значення слова "русь", слід підкреслити, що наприкінці XII — на початку XIII ст. під "руссю" розуміли корінне східнослов’янське населення всіх князівств Київської Русі. Варто наголосити, що спершу, в тому числі й в XIII ст., слово "русь" означало не територію, а людську спільноту. Ця словоформа була збірним іменником множини, натомість для позначення однієї людини вживалася похідна від збірної назви форма однини "русин" (подібно до того, як "литва" була збірною назвою литовців, а одну людину називали "литвином"; аналогічні утворення: "чудь" — "чудин", "мордва" — "мордвин"). Для означення території та держави вживалося поняття "Руська земля", і лише згодом слово "Русь" набуло територіального значення. До речі, у часи, коли слово "русь" могло означати як територію, так і людей, спостерігаються окремі випадки зворотного поширення значення поняття "Руська земля": вислів "прийшла руська земля" міг означати, що прийшли воїни-русини, люди з Руської землі. Форма множини "русини" відносно пізня; в численних документах кінця XVI — початку XVII ст. для позначення українців вживається слово "русь" 5. Якщо стосовно українців і білорусів від збірної назви "русь" утворився іменник "русин", то стосовно росіян стала вживатися як етнонім прикметникова форма "русский". На Закарпатті та частково Прикарпатті як синонім до слова "русин" увійшла до вжитку також форма "руснак". У латиномовних трактатах і літературі Україну інколи називали запозиченою з античних джерел назвою "Роксоланія". Себастіян Фабіян Кльонович, який наприкінці XVI ст. жив у Львові, включав до неї землі від Замостя, Холма та Перемишля до Київщини, де мешкають руси. Як видно із названих у тексті місцевостей, у це поняття він включав українців, але не білорусів. З часом, коли козаки почали відігравати особливо активну роль у житті українського народу і саме через них уособлювалися характерні риси всіх українців, український народ почали називати "козацькою нацією". Важливо відзначити, що, за твердженням іноземних авторів того часу, козаки і русини (Rutheni) — це той самий народ, що проживає від Карпат до чорноморських степів і Дону. Один з них писав, що "козацька Україна є частиною руської нації, яка простягається за Львів", що руська нація є "на Україні козацькій, на Підляшші, в Галичині, Поділлі, Волині, Сіверській Україні", що русини Львова і сусідніх міст "належать до тієї самої нації, що козаки" 6.



5 У значенні спільноти людей подаємо його з малої літери, у значенні території або держави — з великої.

6 Борщак І. Ідея соборної України в минулому. — Париж, 1923. — С. 10, 15.



У центральній, північно-східній та західній частинах України проживання українців як переважної більшості населення ніколи не переривалося в часі, незважаючи на неодноразову зміну політичного статусу згаданих територій. Щодо південно-східних українських земель, то вони, починаючи від XII — XIII ст., перестали бути зоною переваги русько-українського заселення. Звідти на багато століть воно було витіснене кочовими завойовниками — печенігами, половцями, а з XIII ст. — монголо-татарами і татарами. Тільки з XVI ст. українці вдруге освоюють південносхідні землі, спочатку як військовопромислове населення за дніпровськими порогами, потім — як військово-землеробське — вздовж нижньої течії Дніпра, Південного Бугу й Дністра, в XVII ст. — правобережжя Північного Дінця. У XVIII ст., після російсько-турецьких воєн другої половини XVIII ст. і приєднання Криму до Росії, переважаюче українське заселення доходить знову до північних берегів Чорного моря. Саме внаслідок руху українського населення в південно-східному напрямку в XVI — XVIII ст. завершилося формування української етнічної території.

М. Кордуба шляхом ретроспективного аналізу актових джерел встановив південну частину політичного кордону XIII — XIV ст. між Польщею і Галицько-Волинським князівством 7. Він збігається з етнографічною межею розселення українців у наступні століття 8. Аналіз літописів та археологічних матеріалів підтверджує, що в попередні століття (X — XII) це була переважно та сама лінія 9. Не суперечать такому висновку й матеріали топоніміки 10.



7 Кордуба М. Західне пограниччя Галицької держави між Карпатами та долішнім Сяном // ЗНТШ. — Т. 138/140.

8 Як буде показано далі, на території колишнього Галицько-Волинського князівства лише північно-західний куток Сяноцької землі було заселено поляками (мабуть, у XV — XVI ст.). Натомість у південній частині українська етнічна територія, вклинюючись далеко на захід від колишнього кордону, займала південно-західну гірську смугу Краківського воєводства і північно-східну окрашу Словаччини — Західну Лемківщину. Українські поселення в цьому районі відомі вже з документів другої половини XIV ст. У XV — XVI ст. українське населення в Карпатах, яке, можливо, веде початок від літописних хорватів, дуже зросло внаслідок наступної колонізації гір.

9 Ісаєвич Я. Територія і населення Червенських градів // Укр. іст.-геогр. зб. — Київ, 1971; Його ж. До питання про розселення східнослов’янських племен у X ст. // Наук.-інформ. бюл. Архів. упр. УРСР. — 1964. — № 6. — С. 84 — 87; Його ж. Рец. на кн.: Скшипек Ю. Дослідження про найдавніший русько-польський кордон в районі Червенських городів і Волині // Укр. іст. журн. — 1965. — №2. — С. 140-144.

10 Исаевич Я. Древнейшая топонимика Прикарпатья и Верхнего Побужья // Всесоюз. конф. по топонимике СССР. — Ленинград, 1965. — С. 115 — 116.



Східний кордон Польщі, етнічний і водночас політичний, описано також у західноєвропейських джерелах XII ст. Так, Ґервасій з Тілбері писав, що Польща межує з "Лодимирією" (Володимирським князівством) по річках Буг і Вепр. Оскільки ця межа проходила на відстані 50 — 80 км від Вісли, німецький хроніст Рагевін зазначив, що східний кордон Польщі йде по Віслі, а західний — по Одеру.

Від XVI ст. джерельні матеріали дозволяють уточнити західну межу української етнічної території. У люстраціях (описах королівських маєтків) 1564 — 1566 і 1570 рр. наводяться імена, а часто й прізвища селян. Незважаючи на певну кількість імен, спільних для обох мов, люстрації дають цілком вірогідне уявлення про національний склад населення. Як правило, досить легко відрізнити більшість українських імен (Гриць, Остап, Левко, Хома, Юрко тощо) від польських (Франек, Войтек, Бартош, Мацек). Пізніше подібні джерела менш надійні, тому що в них нерідко й українці мають польські імена та прізвища (Ян, Пйотр, Яценти, Свєнтозєльський, Стрончакевич тощо). Це пояснюється не тільки поширенням польської ономастики серед частини українців (насамперед шляхтичів і міщан), але й тим, що писарі нерідко "перекладали" українські імена і прізвища на польську мову. Натомість перекладання польських антропонімів на українську мову в XVI — XVII ст. уже майже не практикувалося. Тому українські імена і прізвища, що зустрічаються в актах, свідчать про стабільну наявність українського населення. Отже, антропонімічні матеріали люстрації 1564 — 1565 рр. дозволяють встановити, в яких населених пунктах прикордонної смуги переважали українці. Зокрема, в Красноставському повіті Холмської землі до таких сіл належали Добринів, Лопінник Руський, Грушів, Наділовичі, Сінниця, Стриїв, у Лежайському старостві над Сяном — Курилівка, Старе Місто, Сідлянка, Ожанна, Жухів, Дубно, а в районі р. Вислок — Босько, Вороблик Королівський. На захід від них розташовувалися села з мішаним українсько-польським населенням та повністю польські.

Важливі відомості містять податкові реєстри, в яких подано списки церков у зв’язку із сплатою ними податків. Порівняння реєстрів з даними люстрацій дає можливість пересвідчитися, що в тих селах, де переважало українське населення, були також і православні церкви. Визначивши західну межу таких районів, можна встановити західний кордон української етнічної території, що проходив через міста і села Межиріч, Вогинь, Парчів, Красностав, Щебрешин, Крешів, Лежайськ, Дубно, Блажова, Ясенів, Дошно, Липинки, Брунари, Королева Руська, Вірхомля, Шляхтова.

Суцільна смуга українського населення в південно-східній частині Краківського воєводства органічно пов’язується з українцями на півночі Східної Словаччини. Найдавніші згадки про українських селян-хліборобів і суцільно українські села у північній смузі східнословацьких комітатів (Шарищина, Спиш) є в актових матеріалах середини XIV ст. (1337 і 1340 рр.). У південно-східній Словаччині й північній Угорщині окремі "руські" села відомі раніше, вже з XI — XII ст. Очевидно, східнослов’янське населення пізніше асимільоване словаками й угорцями. Збереглося воно лише там, де проживало компактно — переважно на території сучасного Закарпаття і півночі Східнословацького краю. Дані топоніміки свідчать, що в XI — XII ст. слов’яни переважали також у південній, притисянській частині Березької жупи 11, не кажучи вже про її північні райони. Поступово просуваючись на північ, угорці в XIV ст. дійшли до лінії, що в XV — XVIII ст. визначила українсько-угорську етнічну межу. Приблизно з середини XVI ст. у зв’язку з турецькою окупацією і спустошливими війнами значна частина угорського населення просунулася ще далі на північ. Наприкінці XVII і на початку XVIII ст. спостерігався зворотний процес: не лише угорське населення відступало назад, на південь, але й українці та словаки часто переселялися в спустошені райони угорської рівнини. Проведене угорським славістом Ласло Деже дослідження ономастичних даних доводить значну стабільність угорсько-української межі 12 і тим самим спростовує припущення О. Л. Петрова, який перебільшував вплив міграційних процесів XVI — XVII ст. на етнічні кордони.



11 Про автохтонне українське населення Закарпаття див.: Панькевич І. Нарис історії українських закарпатських говорів. — Прага, 1958. — Ч. 1. — С. 33 — 41; Ісаєвич Я. Історична географія Угорщини та суміжних країв XI — XIV ст. // Архіви України. — 1967. — № 2. — С. 73.

12 Дэже Л. Очерки по истории закарпатских говоров. — Будапешт, 1967. — С. 33.



Етнографічна межа між українцями і молдавським (румунським) населенням у XIV — XVIII ст. проходила південною окраїною Марамороського комітату на Закарпатті та територією Молдавського князівства. Первісно вся територія Молдови була заселена східними слов’янами, але в XIII і XIV ст. сюди прибула значна кількість східнороманського населення з району Західних Карпат. Частина місцевих жителів злилася з новими поселенцями, решта ж була відтіснена в північні і західні волості новоствореного Молдавського князівства. Проте джерела засвідчують, що і на початку XIV ст. у північній Молдові переважало східнослов’янське населення. Один з мандрівників, подорожуючи з Константинополя до Львова 1308 р., переїхав кордон Болгарського царства з Галицьким князівством (десь у центральній частині нинішньої Молдови). За його спостереженнями, на землях князівства користувалися "тією самою мовою", що й у Болгарії, тобто мовою слов’ян. Східнороманського населення, очевидно, було ще мало, й тому мандрівник його не помітив. У наступні сторіччя кількість румунського населення збільшувалася за рахунок переселенців з Волощини і Трансільванії, а українського — з Галичини та Поділля. Не викликає сумніву те, що українське населення, яке проживало в північній Молдові в XV — XVI ст., складалося не лише з нових поселенців, але й з нащадків корінних жителів цих земель XIII — XIV ст. Етнічний кордон між українцями й румунами встановився після закінчення першої хвилі східнороманської колонізації (XII — XIV ст.). Як видно з ономастичних матеріалів XV — XVI ст. і наративних джерел XVI — XVIII ст., українська людність заселяла, зокрема, Північну Буковину. Так, Лестар Дьюлафі, двірський секретар трансільванського князя, проїжджав через Чернівці 1577 р. і в подорожніх нотатках зауважив, що у місті живуть українці. За даними молдавського літописця Мирона Костіна, "волості Чернівецька і Хотинська, половина Яської, половина Сучавської є цілком руськими" (тобто українськими). Ці слова доводять, що в середині XVII ст. була компактно заселена українцями не лише Північна Буковина, а й частина Південної — Сучавська волость, причому це населення жило тут здавна.

На півночі західноукраїнські землі межували із західнобілоруськими. Польський історик О. Яблоновський свого часу зробив спробу уточнити українсько-білоруську межу на основі антропонімічних матеріалів. За його даними, українське населення займало у Підляському воєводстві Дорогичинську землю і південну частину Більської землі. Це збігається з українсько-білоруською мовною межею початку XX ст., встановленою дослідженнями визначного білоруського філолога, академіка Ю. Ф. Карського. Протягом століть розмежування мовних ареалів мінялося лише незначно 13.



13 Hawryluk J. Kraje ruskie Bielsk, Mielnik, Drohiczyn: Rusini — Ukraińcy na Podlaszu. — Kraków, 1999. — S. 21.



Отже, як доводить порівняння з давніми політичними кордонами, етнічні межі на заході території України стабілізувалися значною мірою ще в період Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Денаціоналізувалось, як правило, лише населення українських острівців, що виникли поза суцільною етнічною територією. Так само й іншомовні анклави в Україні нерідко зливалися з українським оточенням. В цілому ж український народ, усупереч натискові з різних напрямків, відстояв свій західний кордон, здійснюючи водночас широку колонізацію степових просторів на сході та півдні.

Отже, найдавніші писемні й археологічні джерела дають підстави твердити про певну стабільність української етнічної межі на заході, а також на півночі. За часів Київської Русі західна етнічна межа розселення русько-української людності практично збігалася із західними політичними кордонами Київської держави, а потім Галицько-Волинського князівства.





Колонізація Слобожанщини в XVI — XVIII ст. і формування східної межі української етнічної території. Від найдавніших часів відносно стабільною залишалася етнічна українсько-білоруська межа по Дніпру вище впадіння в нього Прип’яті та українсько-білоруська і українсько-російська — на північний схід від впадіння в Дніпро р.Сож й приблизно по лінії сучасного державного кордону України аж до її повороту приблизно у 100 км на схід від Десни на південь у напрямку Рильська. У ранньоісторичний період це була земля східнослов’янського "племені" (фактично групи племен) сіверян, що разом з землями інших південноруських "племен" стала територією формування українського етносу. У полеміці з О. О. Шахматовим на український характер цих земель вказував M. C. Грушевський: "Архаїчні українські діалекти Чернігівщини ледве чи удасться добре витолкувати, припустивши, що старі сіверяни не належали до українсько-руської групи". Вчений заперечував також можливість формування населення Чернігівщини під впливом колонізації з Полоцької землі, адже сама Сіверщина служила резервом такої колонізації на північ.

Етнографічна група сіверян у період формування Київської Русі як держави займала середню і нижню течії Десни, Посем’я, верхів’я Сули, Псла, Ворскли і Сіверського Дінця, тобто сучасне українсько-російське державне і етнічне пограниччя — з українського боку терени Сумської, Харківської і частково Луганської областей. Проте через пізніший натиск кочових народів, починаючи від часів "Слова о полку Ігоревім" до першої половини XVI ст., з південнішої частини цих земель руське населення відступило. Тільки з XVI ст. розпочалася українська і російська колонізація цих земель.

Після входження 1503 р. історичної Чернігово-Сіверщини до складу Московської держави, крайніми її містами на півдні стали Стародуб, Рильськ, Путивль, хоч українське і російське сільське населення окремими поселеннями, далекими від ординських шляхів, проживало тут здавна. За Деулінським перемир’ям 1618 р. Чернігівщина на 40 років підпала під владу Польщі. Наприкінці XVI ст. відновилося м. Курськ, було засновано Воронеж, Оскол, Білгород, Валуйки. 1599 р. Валуйки заселено черкасами (українцями), які вже раніше жили в Осколі. Розпочалася нова вільна колонізація запустілих упродовж тривалого часу земель селянами-втікачами, зокрема учасниками Селянської війни початку XVII ст., які переховувалися від розправи. У 1633 — 1653 рр. вибудовано Білгородську лінію укріплень, вздовж якої виникло 20 міст-укріплень, і серед них — Охтирка — на заході, Новий Оскол — на сході. Військовий захист територій значною мірою стимулював їхні сільськогосподарську колонізацію і заселення.

Велика хвиля української колонізації вільних земель припадала на першу половину XVII ст. і була заохочена будівництвом укріплень Білгородської лінії. Як писав М. Ф. Сумцов, до 1651 р. у безлюдному раніше краї зібралося близько 100 тис. чоловік. Поразка у Національно-визвольній війні дала поштовх для нової колонізації, в тому числі козацького населення. Після Білоцерківської угоди "польські відділи вмарширували на лівий берег Дніпра, писав Д. Дорошенко, а литовські окупували Сіверщину. Пани почали сміливіше вертатися до своїх маєтків і повертати попередні порядки. В деяких місцях селяни пробували повстати, але сам Хмельницький змушений був приборкувати ці повстання. Доведений до відчаю народ почав шукати порятунку в переселенні на вільні землі. Тисячі людей кидали свої оселі й разом з родинами і рухомим майном тікали на схід, за московську границю" 14. 1650 р. виник Харків, 1652 р. близько 1000 сімей українських козаків переселилися у Воронезький край з околиць Батурина, Борзни, Ніжина, Сосниці, Конотопа, Бахмача та інших місцевостей. Тоді, зокрема, засновано Острогозьк. Почали заселятися також землі південніше Білгородської лінії; край одержав назву Слобідської України від слова "слобода" — вільне поселення, мешканці якого не були закріпаченими, а жили "слободно".


14 Дорошенко Д. Нарис історії України. — Львів, 1991. — С. 262.






Українська колонізація нижньої Наддніпрянщини та Причорномор’я, Лівобережне Подніпров’я здебільшого було колонізоване українськими і частково російськими поселенцями в ході заселення Слобідської України, до якої в широкому розумінні слова входила також значна територія сучасних Луганської (до р. Айдар) і Донецької областей. Вздовж р. Айдар сотенними містами на сучасній Луганщині були Осиновка, Закотне, Старобільськ, також Білолуцьк. До складу Ізюмського полку входили Троїцьке, Сватове, Боровське та інші поселення сучасної Луганщини, а також чимало на терені сучасної Донецької області. Паралельно відбувалася колонізація цих територій з боку донських козаків, які в 40-х рр. XVII ст. заснували при впадінні в Північний Донець річок Айдар і Борова свої опорні пункти — Боровський городок і Старий Айдар. Проте остаточне освоєння південних частин згаданих областей відбувалося вже XVIII — на початку XIX ст.

Національне відвоювання нижньодніпровських просторів і Причорномор’я, їхнє господарське освоєння пов’язані насамперед з виникненням та існуванням Запорозької Січі. Перші успішні дії козаків проти татар, за хроніками М. Бєльського і А. Ґваньїні, припадали на 1489 і 1516 рр. У першій половині XVI ст. козаки здійснили кілька великих успішних походів: 1524 р. до устя Дніпра під Тамань, 1538 р. і 1541 р. — до Очакова. На цьому етапі особливо прославились козацькі ватажки Криштофор Кмітич, Остафій Дашкович, Яків Претвич. Але найбільше значення для освоєння нових теренів мало вільне козацтво, яке формувалося за дніпровськими порогами з числа міщан, селян-утікачів, інших категорій людей.

У певних місцях нижньодніпровського побережжя, на дніпровських островах люди створювали "січі" — укріплення, захищені дерев’яними палями, що спочатку мали тимчасовий характер. У 40-х рр. XVI ст. на о-ві Томаківка (60 км на південь від о-ва Хортиця) вже створилася, об’єднуючи окремі "січі", постійна козацька організація — Січ. У 1554 — 1555 рр. славетний козацький отаман, черкаський і канівський староста, український князь Дмитро Вишневецький на о-ві Мала Хортиця вибудував невелику фортецю, що проіснувала близько двох років і була зруйнована татарами. Під проводом Д. Вишневецького козаки здійснили чимало переможних походів до Перекопу, під Очаків, в устя Дніпра. У другій половині XVI — XVIII ст. основні козацькі "січі" були побудовані в тих місцях, де в Дніпро впадає р. Самара. Високі пороги робили Дніпро несудноплавним. У річкових заплавах водилося багато риби, диких птахів. Висока трава давала змогу ховатися в ній від переслідувачів. Але центром всіх "січей" майже до кінця XVI ст. продовжувала залишатися Томаківська Січ, зруйнована татарами 1593 р. Після цього запорозькі козаки вибудували Січ на о-ві Чортомлик, або Базавлук (поблизу нинішньої Капулівки на Дніпропетровщині над Каховським водосховищем, за 30 км на південний захід від Томаківки). Чортомлицька, або Стара Січ, проіснувала понад 110 років, поки її у травні 1709 р. після переходу гетьмана Івана Мазепи на бік Карла XII не зруйнував воєвода Петра I Яковлєв.

Нижче нинішнього Запоріжжя в межах сучасних Запорізького, Кам’янсько-Дніпровського, Оріхівського і Василівського районів простягався низинний порослий чагарниками простір за назвою "Великий Луг". Вже з другої половини XVI ст. тут з’явилися сотні зимівників, що належали багатшим козакам, де зимувала також козацька сірома. У мирний час зимівники влітку і взимку ставали базою господарської діяльності козаків: рибальства, заготівлі риби для власного вжитку і на продаж, з часом — бджільництва, плекання коней і худоби, а відтак і землеробства. Зимівники виростали в окремі хутори і поселення.

Польський уряд, намагаючись після Люблінської унії поширити свою юрисдикцію і на територію Запорозької Січі, вишукував способи здійснення контролю над козаками. Для цього вище порогів будувалися державні замки й укріплення, що мали контролювати зв’язки Запорозької Січі з територією Київського, Брацлавського, Подільського та інших воєводств. Одним з таких укріплень була фортеця Кодак навпроти однойменного порогу, неодноразово зруйнована запорожцями. На Хортиці розташовувались урядові залоги. В інструкції від серпня 1639 р. перед комендантом Кодацької фортеці ставилося завдання "за пороги живої людини не пускати".

Одним із засобів господарського освоєння Нижнього Подніпров’я був чумацький промисел. Подорожі чумаків були небезпечними, зокрема на "дикому" просторі між запорозькими землями і Перекопом. На Перекопі чумаки вже користувалися правами купців і могли почувати себе безпечніше. І все ж таки, попри всю напруженість відносин, українсько-татарська торгівля розвивалася. Дальше просування колонізації на південь тривало й у XVIII ст.

Фактично наприкінці XVIII — на початку XIX ст. склалася та етнічна територія українського народу, якою вона збереглася до другої половини XX ст.





Етнічні та релігійні меншини. На відміну від католиків латинського обряду, українці були православними грецького обряду. Поняття "грецький обряд" і "руський обряд", "грецька церква" і "руська релігія" в Україні та Білорусі були тотожними. Коли частина українців стала греко-католиками, визначальною рисою своєї релігійної і, зрештою, етнічної ідентичності і вони самі, і римо-католики вважали грецький обряд. І православних, і католиків у численних джерелах XVII — XVIII ст. називають "людьми грецької релігії", інколи навіть просто "греками", на противагу "латинникам" — тобто католикам латинського обряду.

Поряд з українцями "грецької" віри в Україні здавна проживали люди інших національностей. У Північній Україні жили білоруси, що їх (а інколи також українців лівобережного Полісся) у зв’язку із особливостями їхньої мови і побуту називали "литвинами".

Документи XIII — початку XIV ст. засвідчують існування у деяких містах, зокрема Володимирі, Львові, Перемишлі, самоврядних "колоній" (по суті, кварталів міст) римо-католиків, які на той час були переважно німцями. У XIII ст. маємо деякі відомості щодо проникнення на Русь "латинської віри". 1231 р. папа Григорій IX повелів, аби католички не вступали в шлюби з русинами, бо це нерідко призводить до зміни жінками віри. З цього ж часу зустрічаються перші повідомлення про переселення польських селян на Русь. 1232 р. папа наказував польському клірові вплинути на князів, щоб "особливо... не гнобили сільського населення, яке, не маючи сили винести неволю, тікає на Русь і там від віри відпадає".

З кінця XIV ст. у Галичині з’являються окремі польські села, збільшується частка польського населення міст, особливо найбільших 15. Наприкінці XIV — на початку XV ст. у Галичині чимало маєтків отримали польські можновладці та шляхтичі, які завдяки королівським наданням або шляхом прямого насильства витісняли попередніх українських власників. У середині XV ст. у Львівській землі вже близько третини сіл належало польській шляхті, наприкінці XVI ст. — понад половина. Ще більшою мірою панівним класом стає угорське католицьке дворянство на Закарпатті. Натомість на Волині, Поділлі, Київщині, Чернігівщині розселення польської шляхти починається після Люблінської унії 1569 р. Більшість шляхти цих реґіонів залишалася українською аж до середини XVII ст. 16 Полонізація впливових магнатів, що посилилася в другій чверті XVII ст., викликала побоювання щодо небезпеки суцільного ополячення, проте реальною ця загроза стала лише згодом.



15 Janeczek A. Polska ekspansja osadnicza w ziemi lwowskiej w XIV — XVI w. // Przegląd Historyczny. — 1978. — № 4. — S. 605 — 612.

16 Ibidem.



З часів Київської Русі в окремих містах України поселилися вірмени, які займалися переважно торгівлею і ремісництвом. Найбільші вірменські громади виникли у Львові, що став резиденцією вірменського архієпископа, та в Кам’янці-Подільському. Великою господарською активністю вирізнялися вірмени Язлівця, Снятина, Могилева та ряду інших міст.

У великих містах, особливо у Львові, впливовими громадянами були грецькі купці; спільність релігії створювала сприятливі передумови для тіснішого співробітництва з українцями. Натомість з поляками активніші культурні взаємини підтримували представники "латинської" релігії, зокрема прибулі з Італії, Німеччини, Голландії та інших західноєвропейських країн.

Документальні джерела зберегли відомості про єврейські поселення у Перемишлі наприкінці IX ст., у Києві принаймні в XI ст., у Володимирі-Волинському — в XIII ст.; очевидно, у той час вони існували й в інших містах. Щонайменше до XV ст. серед євреїв України побутував східнослов’янський діалект. Внаслідок переслідувань євреїв у ряді країн Європи, зокрема в Німеччині, розпочався приплив до України західних (ашкеназійських) євреїв, рідною мовою яких став ідиш, сформований на основі одного з німецьких говорів із широким залученням гебрайських та слов’янських (в т. ч. українських) слів і конструкцій. У XVI ст. єврейські квартали були в ряді міст Західної України, наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. вони з’являються і в Центральній Україні. Великі єврейські громади були в Острозі, Бродах, Дубні та інших містах. Хоча кількість єврейського населення до середини XVII ст. ще не була великою, його значення в економіці краю, особливо в торгівлі та кредитногрошових відносинах, було вагомим і з часом зростало.

Те, що після входження Галичини до Королівства Польського, а більшої частини українських земель — до Великого князівства Литовського панівним в межах польської і литовської держав став католицизм, зумовило, зрештою, привілейоване становище всіх католиків, в Україні насамперед польської меншини. Численні польські (останнім часом і деякі українські) історики наголошують на юридичних актах, що декларували рівність православного населення з католицьким. Проте в тих містах, де католики становили істотну частину населення, обмеження прав некатоликів були дошкульнішими. У Великому князівстві Литовському, де католики становили незначну меншість, упродовж тривалого часу існували обмеження на будівництво православних церков. Навіть якщо їх не дотримувалися — саме існування таких обмежень було виявом приниженого статусу православної церкви і православних, а зрештою меншої їхньої престижності. Католицькі єпископи були сенаторами, натомість не тільки православні, а й греко-католицькі єпископи, всупереч обіцянкам, даним при укладенні унії, до сенату не допускалися. Маєтки католицької церкви були дуже значними і швидко зростали. Є підстави вважати, що пізніша полонізація великої частини (а згодом практично всіх) православних магнатів, а з часом щораз більшої частки православної шляхти, пояснюється не тільки об’єктивною привабливістю латинської культури, але й упослідженістю православ’я, яке надалі переходило на позицію "хлопської" віри. І хоч особливо яскраво це виявилося пізніше, у час, що виходить за межі цього дослідження, такий шлях окреслився на західних землях України вже з середини XIV ст., на сході — з кінця XVI ст.

Складні етнічні процеси відбувалися в Криму 17. У ранньому середньовіччі значна частина населення Криму (греки, готи, алани та ін.) піддалась асимілюючому впливу візантійської культури, в межах якої інтегративними факторами стали грецькі мова і церковна організація. Однак грецьку мову прийняло не все населення, зокрема частина готів зберігала власну мову германської групи. В XIII ст. християнське населення Криму урізноманітнилося внаслідок масової іміграції вірменів і виникнення італійських міських колоній. У степовій частині тривали процеси, внаслідок яких у XIII ст. сформувався етнос, що характеризувався своєрідним синтезом печенізької і половецької культур. Після монголо-татарської навали рештки половців асимілювалися прийшлим татарським елементом. З розпадом Золотої Орди і виникненням та зміцненням Кримського ханства відбувалася консолідація кримськотатарського народу, що об’єднав рештки половців і частину грецькомовного та аланомовного населення. Дослідники відзначають, що до XVI ст. мусульманське населення Криму відоме під назвою татар, з першої половини XVI ст. з’являється також етнонім кримські (перекопські) татари 18.



17 Айбабин А.И., Герцен А.Г., Храпунов И.Н. Основные проблеми этнической истории Крыма // Материалы по археологии, истории и этнографии Таврии. — Симферополь, 1993. — Вып. 3. — C. 211 — 222.

18 Там само. — С. 216 — 217; Зінченко Ю. Кримські татари: Істор. нарис. — Київ, 1998. — С. 16 — 28.



На корінних українських землях зростання іншоетнічного елементу мало суперечливі наслідки. З одного боку, воно позитивно впливало на розвиток господарства, обмін професійним, культурним і науковим досвідом. З іншого — фактична привілейованість католиків і те, що професійна структура населення неукраїнських національностей була специфічно профільованою (зростання частки поляків серед великих землевласників, перевага євреїв та вірмен у торгівлі), об’єктивно перешкоджало природному розвитку соціальної структури української нації, наперед зумовлювало її деформацію. Очевидно, в цьому полягала одна з глибинних причин міжнаціональних суперечностей в Україні.

Підсумовуючи сказане, підкреслимо, що ні зростання кількості іноземних колоністів, ні потужні міграційні рухи не змінили етнічних характеристик території, заселеної переважно українцями. Деякі історики перебільшували значення міграцій на формування українського етносу та його культури. Свого часу російський історик М. П. Погодін висунув концепцію, згідно з якою внаслідок татаро-монгольської навали переважна більшість населення Середньої Наддніпрянщини переселилася на північно-східні землі і стала основою російського народу, а на його місце, мовляв, прийшла людність з Галичини та Волині. Не лише археологічні, але й лінгвістичні дані довели безпідставність такої схеми історичного процесу 19.

Як засвідчили пізніші дослідження, незважаючи на великі масштаби руйнувань часів монголо-татарської навали, що були завдані насамперед містам, значна частина населення Середньої Наддніпрянщини збереглася. Трагічнішими були наслідки набігів на українські землі кримських татар, особливо починаючи з 1475 р. — після того, як Кримське ханство стало васалом Оттоманської Туреччини. Зокрема, після спалення Києва 1482 р. військом хана Менглі-Гірея з України виведено десятки тисяч людей. Основною метою більшості пізніших нападів було саме захоплення бранців, яких продавали в неволю. Спершу головним центром работоргівлі була Кафа (сучасна Феодосія); після її захоплення 1475 р. Туреччиною важливу роль у цій торгівлі відігравали також Карасубазар, Тузлери, Бахчисарай, Гезлев. Крім генуезців, работоргівлею займалися купці різних національностей, в тому числі єврейські, вірменські, арабські, які сплачували данину кримському ханові та турецькій адміністрації 20. Слов’янських бранців вивозили насамперед на Кіпр, а також у Грецію, Туреччину, країни Близького Сходу 21. Для перевозу невільників існував і сухопутний шлях, через Львів на північ Італії, де вони набували статусу невільників, хоч часто були лише домашніми слугами. Формування Запорозького та Донського козацтва стало важливим чинником зменшення чисельності бранців з України і сусідніх реґіонів. Та все ж спустошення і втрати людей, внаслідок набігів кримського війська, залишалися значними впродовж XVI — першої половини XVII ст.

Незважаючи на це, а також на звичайні для того часу епідемії, кількість населення України зростала. За приблизними оцінками, на 1300 р. населення українських земель становило 3,2 млн чоловік, 1400 — 3,7 млн, 1500 — 4,4 млн, 1550 — 4,9 млн, 1600 р. — 5,2 млн чоловік. Найбільша його частина припадала на українське населення в межах Великого князівства Литовського 12.



19 Див., зокрема: Булаховський Л. Походження української мови. — Київ, 1959.

20 Барабанов Ю. М., Будяков В. В. Работоргівля і втрати українського етносу в XIV — XVI ст. // Одесі — 200: Тези доп. міжнарод. наук.-теор. конф. — Одеса, 1994. — Ч. 2. — С. 149.

21 Там само. — С. 150.

22 Макарчук С. А. Походження та етнічний розвиток українців // Етнографія України / За ред. С. А. Макарчука. — Львів, 1994. — С. 50.



Іноземцям, які відвідували Україну або постійно жили тут, було цілком очевидно, що Русь-Україна є окремим регіоном, який має власні традиції та політичну історію, що це край, обличчя якого визначає насамперед українська більшість населення. Важливість традицій Київської Русі для подальшого розвитку Русі-України підкреслювали польські латиномовні автори — домініканець Симон Окольський, Ян Домбровський та деякі інші. Те, що русинами себе називали такі освічені люди, як поет німецького походження Павло Процелер з Кросна, поет Себастіян Кльонович, за походженням поляк, засвідчує наявність своєрідного територіального патріотизму, початок формування русинів, попри бездержавність, як політичної поліетнічної нації.

Межі Русі-України в політично-територіальному сенсі визначалися на сході та півдні політичними кордонами Великого князівства Литовського (з 1569 р. Речі Посполитої), на півночі від 1569 р. — кордонами Корони з Великим князівством Литовським — державою "литовських русинів" та етнічних литовців. На заході ця межа проходила західним кордоном Руського воєводства. Сучасникам була очевидна етнічна тотожність з українським населенням Речі Посполитої русинів-українців в Угорському королівстві і Молдові, а також; тих русинів, яких багато було у містах Криму. Утворена на першому ж етапі Визвольної війни козацька держава почала уособлювати Русь-Україну політично і територіально. Не забувалося, однак, і старше, ширше значення цього поняття.


















Попередня             Головна             Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.