Попередня             Головна             Наступна

1.2. Державність і культура

Упродовж віків характер українських державних структур значною мірою визначався рівнем культури та її національною своєрідністю. Натомість державність справляла значний вплив на суттєві аспекти культурного життя, напрям його розвитку. У періоди бездержавності збереження і розвиток національної культури були не лише стимулом для боротьби за самостійність, але й запорукою її успіху.

Князівства першої половини XIII ст. Перші чотири десятиріччя XIII ст. розглядаються багатьма істориками як заключний етап історії Київської Русі, культурне життя якої значною мірою становило єдиний процес і опиралося на традиції, що сформувалися впродовж кількох попередніх століть. Однак від другої третини XII ст. (переломною датою прийнято вважати 1132 рік — дату смерті великого князя київського Мстислава Володимировича, сина Володимира Мономаха) Київська Русь вже не була об’єднаною державою. Державами, по суті, стали удільні князівства. Вони мали власне військо, вели самостійну політику як внутрішню, так і зовнішню, укладали міжнародні угоди ¹. У кожному з великих князівств, що утворилися на теренах, підвладних раніше Києву, утвердилася власна династія. Водночас правителі найбільших князівств боролися за володіння Києвом, яке було не лише престижним, але й давало реальні переваги: Київ залишався найбільшим економічним і культурним центром, головне ж — осередком церковної адміністрації, оскільки тут була резиденція митрополитів ². Князь, який володів Києвом, номінально продовжував вважатися сюзереном всієї Русі, так само, як князь, що володів Краковом, вважався сюзереном всієї Польщі. З 70-х рр. XII ст. князі, які на шляху до старшинства серед Рюриковичів здобували Київ, не завжди переносили туди свою резиденцію, а здебільшого залишались у власних столицях ³.

¹ Смолій В.А., Гуржій О. І. Становлення української феодальної державності // Укр. іст. журн. — 1990. — № 10. — С. 13.

² Толочко П.П. Древний Киев. — Киев, 1983. — С. 256.

³ Там само. — С. 271.

Оскільки Київ і його безпосередні околиці переходили з рук в руки, тут не змогла запанувати окрема династія.

З огляду на політичну історію в перші десятиріччя XIII ст. у межах тодішніх українських земель сформувалися три регіони. По-перше, це Київська і пов’язана з нею Переяславська земля, володарі яких постійно змінювалися, далі — Чернігово-Сіверщина, що впродовж цього часу знаходилась у володінні династії Ольговичів, і, врешті, — Галицько-Волинське князівство, яке утворилося 1199 р., коли волинський князь Роман Мстиславич опанував також Галицьке князівство. Чернігівські Ольговичі та галицько-волинські Романовичі вели між собою тривалу боротьбу за гегемонію. Епізоди цієї боротьби відомі з літописів, однак внутрішню державну політику можна більш-менш докладно схарактеризувати тільки на прикладі Галицько-Волинського князівства, оскільки тогочасне чернігівське літописання не збереглося.

XIII ст. для ряду країн Європи було в багатьох відношеннях переломним етапом у боротьбі монархів за утвердження їхньої влади та підпорядкування феодалів королівському авторитету. Подібні процеси простежуються і в Чернігівському та Галицько-Волинському князівствах. Романа Мстиславича, який після об’єднання Галичини і Волині закріпив свій вплив також і в Києві, літопис називає великим князем, самодержцем усієї Русі. Слово "самодержець" (докладний переклад грецького слова "автократор") вживалося щодо імператорів Візантії та відображало рівень особистої влади князя. Прагненням до зміцнення міжнародного авторитету диктувалося коронування 1255 р. Данила Галицького і прийняття ним титулу короля.

У тогочасній Західній Європі паралельно з посиленням королівської влади відбувався процес формування станової монархії, яка забезпечувала юридичне підтвердження прав і ролі у державі феодалів і, певною мірою, міщан. На прикладі матеріалів, що стосуються Київщини і Галицько-Волинського князівства, видно, який істотний вплив на хід державних подій справляли боярські роди, а подекуди і частина містичів — заможної верхівки міського населення, насамперед купців. На сторінки літопису потрапляли передовсім відомості про запеклу боротьбу князів з боярськими угрупованнями, що робили ставку на різних князів. Успіх або неуспіх окремих князів у міжусобній боротьбі значною мірою визначався співвідношенням сил регіональних князівсько-боярських коаліцій. Зрозуміло, що поза періодами конфліктів князівська влада також: була змушена рахуватися з інтересами тих бояр, із числа яких формувалася державна адміністрація та військове командування. Більше того, конфлікт з однією групою бояр змушував князя йти на певні, більші чи менші, поступки іншим. Є підстави вважати, що князі, щонайменше з XIII ст., документально закріпляли за великими землевласниками їхні володіння. Відомі й випадки закріплення майнових прав за містичами, а юридичних — і за окремими міськими громадами. Однак навряд чи слід говорити про чітке розмежування прав власності та політичної влади; не було чітко сформульованих правових актів, що закріпляли б статус і загальні станові права боярства чи містичів. Цілком можливо, що процес юридичного оформлення станової монархії розгорнувся б і у Галицько-Волинській державі та інших князівствах, якщо б їхній розвиток не було перервано монгольською навалою. Незважаючи на фрагментарність наявних літописних згадок, чітко простежується вплив тогочасної державності на напрям розвитку культури. Осередками культурного життя були столиці князівств. Переважно в столичних містах були й адміністративні осередки єпископій. Як при князях, так і при єпископах гуртувалися кадри освічених людей, писарів, що здійснювали дипломатичне та інше листування, переписувачів книг. Важливу роль відігравали й двори великих бояр. Підтримка церкви князівською владою і боярами, співпраця князів і бояр з єпископами слугували утвердженню культури і писемності в формах, започаткованих Кирилом і Мефодієм та їхніми учнями і поширених на Русі після прийняття християнства з Візантії. Водночас взаємини галицьких, волинських, чернігівських та інших князів, а також бояр, з одного боку, з народами Сходу, насамперед половцями, а з іншого — з католицькими країнами Заходу, сприяли міжнародному та культурному взаємообміну, запозиченню від інших народів певних форм матеріальної культури, поширенню нових мистецьких смаків.

Князівства післямонгольського часу. Внаслідок монгольської навали Київщина, Чернігівщина, Половецький степ увійшли до складу володінь Золотої Орди — Улусу Джучі, який з часів правління золотоординського хана Берке (1255 — 1266) став окремою державою, незалежною від монгольської столиці у Каракорумі. Окремі князі, які ще сиділи у Києві в другій половині XIII ст., не мали політичного впливу і були повністю залежними від ординської адміністрації. Проте до кінця XIII ст. Київ залишався резиденцією митрополитів усієї Русі. І хоч часто церковні ієрархи були змушені коритися вимогам завойовників, християнство і православна церковна організація стали основними чинниками збереження культурної самобутності.

Трохи відмінним було становище галицько-волинських земель. Монгольська навала прокотилася через них немов смерч. Руйнування, особливо в містах, на шляху орди, були величезними. Проте, як тільки монгольське військо відійшло на схід, Галицько-Волинське князівство, зберігши державні структури, змогло готуватися до боротьби із завойовниками. Щоправда, воно було спроможне давати відсіч лише окремим підрозділам монгольського війська, сутички з основними силами Золотої Орди були б неможливими. Тому Данило Галицький був змушений декларувати підпорядкування золотоординському ханові. Деякі дослідники вважають, що, на відміну від Північно-Східної Русі, Галицько-Волинське князівство не сплачувало Орді данини, отже, не було її васалом ⁴.

⁴ Чукаева Е. Русские княжества и Золотая Орда, 1243 — 1350 гг. — Днепропетровск, 1998. — С. 104, 105.

Ймовірніше, що в окремі періоди данину таки доводилося сплачувати, як і посилати військові загони у походи з ординськими полководцями. Проте Галицько-Волинське князівство і надалі залишалося дієздатним як держава. Більше того, основні успіхи Данила Галицького в політичному зміцненні державності, а зрештою, в розвитку культури, припадають на післямонгольський період. Перемога над військом угорців та підвладного їм князя Ростислава Михайловича (зятя короля Угорщини Бели IV, володаря на той час Земплинської та Березької жуп) у битві під Ярославом влітку 1245 р. на досить довгий час поклала край конфронтації з Угорщиною та її союзниками і водночас закріпила перемогу Данила над бунтівним боярством. Зміцнення держави дозволило князеві активізувати будівництво міст і храмів, дбати про їхній мистецький рівень.

Як зазначалося, консолідація Галицько-Волинської держави відбувалася в ході боротьби із зовнішніми ворогами, а також шляхом подолання сепаратизму боярських родів. Зовнішня загроза з боку золотоординців сприяла певному згуртуванню всіх політичних сил Галицько-Волинської держави навколо її володаря. Безпосередньо Данило Галицький правив у Холмі та Галичі, а його брат, Василько Романович, на Волині, проте у всіх найважливіших питаннях вони діяли спільно, і Василько визнавав авторитет старшого брата. Тому наявність окремого князівства на Волині не порушувала єдності Галицько-Волинської держави. Після смерті Данила Романовича (1264) князівство було поділене між його синами і сином Василька Романовича. Конфлікти і своєрідне змагання між ними не набирали загрозливої форми. Оскільки ім’я князя Лева Даниловича (Лева І) асоціювалося з назвою міста Львова, пам’ять про нього залишилася особливо стійкою. Пізніші посилання на грамоти князя Лева для підтвердження земельних володінь церкви і окремих землевласників свідчать про те, що знання про власні державні традиції зберігалося і після втрати незалежності.

На початку XIV ст. Галицько-Волинська держава знову об’єдналася під владою одного князя — Юрія Львовича (Юрія І). Про далекосяжні плани цього володаря свідчить те, що він добився у Константинопольської патріархії дозволу на заснування окремої Галицької митрополії, що стала символом державного суверенітету князівства, сприяла зміцненню його реальної незалежності ⁵.

⁵ Крип’ якевич І. П. Галицько-Волинське князівство. — Львів, 1999. — С. 140.

До того часу митрополія на Русі була тільки у Києві. Не випадково саме Юрій Львович прийняв королівський титул і став називати себе "королем Русі, князем Лодомирії". Оскільки Лодомирія — це Володимирія, Волинь, історичним центром якої було місто Володимир, то цілком очевидно, що в його розумінні Руським королівством була Галицька земля, що розглядалася як своєрідне ядро східнослов’янських земель.

Галицько-Волинське князівство вело самостійну зовнішню політику, підтримувало взаємини з Польщею, Угорщиною, князівствами Німеччини, а також з Литвою, Тевтонським орденом. Про характер міждержавного листування дають уявлення листи галицьковолинських князів до великих магістрів Тевтонського ордену, які збереглися до наших днів.

Галицько-Волинська держава претендувала на роль продовжувача традицій давнього Києва. Про це свідчить структура літописного зведення, в складі якого до нас дійшов ГалицькоВолинський літопис. Це зведення (представлене такими літописними кодексами, як Іпатський, Хлєбніковський, Єрмолаївський, Літопис Марка Бундура), складається з Початкового Київського літопису ("Повісті временних літ"), Київського літопису XII ст. і, насамкінець, — Галицько-Волинського літопису. Таким чином, кодекси цього типу принципово відмінні від північноруських (російських) типу Лаврентіївського, де після "Повісті временних літ" ідуть літописи про Владимиро-Суздальську землю.

Київське Правобережжя майже до кінця XIII ст. перебувало у сфері впливу Галицько-Волинської держави. Так, згаданий 1289 р. пороський князь Юрій був васалом волинських князів Володимира Васильковича та Мстислава Даниловича ⁶.

Ще на початку XIII ст. у деяких західних джерелах Галицько-Волинську державу називали "королівством". З літопису відомо про коронацію Данила Галицького, королем себе називав також його внук Юрій Львович, натомість Юрій II Тройденович в останньому з відомих його документів виступає як "князь Руського королівства" ⁷.

⁶ ГВЛ. — С. 610 (Махн. — С. 449).

⁷ Болеслав-Юрий II, князь всей Малой Руси: Сб. материалов и исслед. — Санкт-Петербург, 1907.

Назва "королівство" засвідчує прагнення володарів підкреслити, що князівство було державою з такими самими суверенними правами, як і в європейських королівствах.

Той факт, що Галицько-Волинське князівство функціонувало як фактично самостійна держава ще понад сто років після монголо-татарської навали, мав величезне значення для збереження і дальшого розвитку культури. Можна лише гадати, якою могла би бути доля Київського та Чернігівського князівств, якщо б їхній самостійний розвиток не був перерваний ординським лихоліттям. У той час, як зміцнювалася державність західних і північних сусідів — Польщі, Угорщини, Литви, межування з Ордою, переходи її військ через територію князівства, грабіжницькі напади з боку ординців — все це знекровило Галицько-Волинську державу, вона впала жертвою експансії із Заходу. При цьому доля Галичини і Волині склалася по-різному. 1340 р. Галичину захопив польський король Казимир III, однак місцевим боярам вдалося витіснити його військо, і до 1349 р. Галичина зберігала відносну самостійність під владою боярина Дмитра Дедька. Останній був старостою Землі Руської при номінальному визнанні зверхності Любарта, який до кінця життя боровся за відновлення ГалицькоВолинської держави. Похід Казимира 1349 р. став початком тривалої війни. За миром 1352 р. Любарт зберіг ще частину Галицьких земель, тоді ж Теребовлю і Крем’янець отримали Коріятовичі, які були його васалами. Але сили були нерівними, і з 1349 р. більша частина Галичини опинилася під владою польського короля Казимира, який спершу намагався не приєднувати цю землю до Польщі, а правити в ній на підставі династичної унії ⁸. Він титулував себе королем Польщі і Руського Королівства, однак під тиском південнопольських магнатів, які прагнули експансії на Схід, мусив зрештою перейти від політики династичної унії до політики інкорпорації — беззастережного включення галицьких земель до Польського королівства. За Казимира III інкорпорації ще не відбулося. Він змушений був визнати права на королівство за Угорщиною (1350).

У 1370 — 1372 рр. Галичина опинилася під владою угорського короля Людовика Анжуйського, в 1372 — 1379 і 1385 — 1387 рр. правителем Галицької землі був князь Володислав Опольський як васал короля Угорщини. Він був правнуком белзького князя Всеволода Мстиславича і своїм титулом "господар Руської землі, вічний дідич і самодержець" та карбуванням власної монети намагався підкреслити суверенітет королівства та претензії на його трон ⁹. Одруження 1385 р. польської королеви Ядвіґи з литовським князем Йоґайлою (Яґайлом) призвело до династичної унії Польщі з Литвою. Це, як і загострення боротьби між прихильниками різних династій в Угорщині, створювало сприятливі умови для реалізації польських планів щодо анексії Галичини. В лютому 1387 р. польські війська рушили на Галицьку землю. їм не вдалося, незважаючи на допомогу литовських загонів, здобути штурмом старовинну столицю краю — Галич, проте в ході переговорів воєвода Бенедикт віддав місто полякам, отримавши за це підтвердження своїх прав на земельні маєтки в Галичині. Місцеве населення не було організоване, не мало політичного керівництва, тому його опір не вплинув на хід подій. Таким чином, з осені 1387 р. Галичина, а також Холмщина опинилися під владою Польського королівства.

На Волині з 1340 р. правив князь Любарт-Дмитро Ґедимінович. Він був сином литовського володаря Ґедиміна, проте став православним, прийняв мову і звичаї місцевого населення, яке вважало його своїм, а не чужинецьким князем. До смерті 1384 р. він послідовно боровся за відродження Галицько-Волинської держави ¹⁰.

⁸ Sieradzki /. Regnum Russiae// Kwartalnik Historyczny. — 1958. — № 2. — S. 506.

⁹ Котляр M. Галицько-Волинська Русь: Істор.-нумізмат. досл. — Київ, 1968. — C. 59 — 64.

¹⁰ Войтович Л. Етапи політичної історії Волині XIV — XV ст.: Державність. Васалітет. Інкорпорація // Україна: культ, спадщина, нац. свідомість, державність: Істор. та філолог. розвідки, присвячені 60-річчю академіка Ярослава Ісаєвича. — Львів, 1998. — Вип. 5. — С. 154 — 161.

Землі між Дніпром і Прутом, що раніше входили до Галицько-Волинського князівства, в тому числі й Буковина, у другій половині XIV ст. увійшли до складу Молдавського князівства, яке сформувалося саме у цей час. Приблизно з 1387 р. господарі (князі) Молдови перебували у васальній залежності від Польщі; з першої половини XVI ст. Молдавське князівство стало васалом Туреччини. Так, у другій половині XIV ст. змінилася політична приналежність майже всіх українських земель, крім Закарпаття, яке й далі залишалось у складі Угорського королівства.

Велике князівство Литовське та його васали. Оскільки переважна більшість земель України увійшла до складу Великого князівства Литовського, а густо заселена на той час Галичина — до

Королівства Польського, історики XIX — початку XX ст. називали новий період історії України "литовсько-польською добою". Тим самим стверджувалося, що почався тривалий — з перервами майже шість сторіч — бездержавний період в історії українського народу. Проте така загальна оцінка цього часу може бути прийнята лише з великими застереженнями. Якщо в Закарпатті місцеве населення було позбавлене реальних політичних прав, а у Галичині рештки українського боярства порівняно швидко втратили окремий політичний статус, то у Великому князівстві Литовському, не кажучи вже про Молдову, становище було іншим. Устрій та політичні інститути Молдови зберегли чимало зі спадщини Галицько-Волинського князівства. Українська мова у її галицькому варіанті впродовж досить тривалого часу вживалася як урядова у канцеляріях молдавських господарів.

Велике князівство Литовське значною мірою будувалося на устроєвих і культурно-звичаєвих підвалинах, що сформувались і розвинулись у Київській і Галицько-Волинській Русі. За часів формування це князівство підпорядкувало частину білоруських земель, у першій половині XIV ст. — решту Білорусі, а в 60-х рр. XIV ст. — більшість України.

У багатьох випадках місцеве населення, і зокрема боярство, яке ще залишалось основною політичною силою, охоче приймало верховенство великого князя литовського у Вільно, оскільки спершу ця залежність була мінімальною: віленські князі обіцяли не порушувати місцевих звичаїв, стверджували їх спеціальними привілеями, що впродовж певного часу назагал виконувалися. Хоч перехід з-під принизливої влади Золотої Орди у залежність від Литовського князівства часто сприймався як визволення, для усунення монгольського панування було потрібне і збройне втручання литовських князів. Приблизно на 1362 — 1363 рр. можна віднести похід Ольґерда на Київ, внаслідок якого усунуто васала татар — дрібного князя Федора, а Київське князівство передано Володимирові Ольґердовичу. Він карбував власну монету, проводив досить незалежну зовнішню політику ¹¹.

¹¹ Шабульдо Ф. М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского. — Киев, 1987. — С. 83 — 84, 137 — 143.

¹² Переклад за: Грушевський М. Історія України-Руси. — Київ, 1993. — Т. 4. — С. 79.

Мабуть, незабаром після переходу до Ґедиміновичів Києва відбулося приєднання і Східного Поділля до сфери політичних впливів Великого князівства. У Литовсько-Білоруському літописі про це розповідається так: "Коли господарем над Литовською землею був великий князь Ольґерд, він пішов в степи ("в поле") з литовським військом, побив на Синій воді татар — трьох братів: князя Хачибея, Кутлубугу і Дмитра. Ті три брати — татарські князі — були спадковими володарями (отчичі та дідичі) Подільської землі; від них правили у землі отамани, а баскаки, наїжджаючи, відбирали данину від тих отаманів. Брат же в. кн. Ольґерда, князь Коріят, який держав Новогородок литовський, мав чотирьох синів: то були князі Юрій, Олександр, Костянтин і Федір; з тих Коріятовичів три (старші) за дозволом в. кн. Ольґерда й помочию Литовської землі пішли тоді у Подільську землю, а прийшовши в Подільську землю, увійшли в приязнь з отаманами, почали боронити Подільську землю, а баскакам данину давати перестали" ¹². Ця розповідь, хоч не позбавлена неточностей, передає загальну атмосферу подій. Зокрема, Коріятовичі також були змушені визнати певний ступінь залежності від татар і погодитися на сплату їм данини. Встановлення на Поділлі влади Коріятовичів було одним з епізодів литовсько-польського суперництва за українські землі, оскільки на той час польський король Казимир III тримав союз з татарами.

Ймовірно, в 60 — 70-х рр. XIV ст. внаслідок походу Ольґерда на Чернігівсько-Сіверську землю дрібні князівства у західній частині Сіверщини перейшли до князів з династії Ґедиміновичів, натомість у східній частині залишилися дрібні князівства з родини Рюриковичів, за впливи на які змагалися князівство Литовське, Московське і Рязанське. Орієнтація частини місцевих князів і людності на православну Москву посилюється на межі XIV — XV ст., коли центральний уряд і домінуючі верстви Великого князівства Литовського почали активні дії для посилення католицької церкви і політичних зв’язків з Польщею.

Легкість, з якою литовська влада поширювалася на українських землях, пояснюється низкою причин. Зокрема, слід зазначити згадуваний вже консерватизм литовської державної політики. Литовський уряд справді вважав доцільним "якнайдокладніше приладитися до питоменного укладу руських земель, хоч державна еволюція сама, силою факту неустанно робила різні зміни в їх "старині" ¹³. Чи не найважливішим було те, що литовська влада в той час не сприймалася як чужа, оскільки навіть в центральному литовському уряді, при дворі великих князів литовських вживалася розмовна "руська" мова (в основі своїй середньобілоруська, але в українських землях наближена до української). Ще більшою мірою на цю мову перейшли ті представники литовської династії, які поселилися на білоруських та українських землях і прийняли православну віру. Наприклад, з дванадцяти синів Ольґерда десять, ймовірно, були православними. Литовська династія вважала свою політику в Україні та Білорусі не завоюванням, а "збиранням" земель, подібно до того, як збирали колись розділені частини Київської держави найсильніші князі з роду Рюриковичів. Отже, причиною успіхів литовської політики в українських землях XIV ст. був "руський" на той час характер Великого князівства Литовського. За визначенням М. Грушевського, саме цьому завдячувало воно своїм незвичайним політичним ростом, і він служив йому — доки литовський центральний уряд не змінив своєї державної орієнтації укладенням унії з Польщею ¹⁴.

¹³ Там само. — С. 99.

¹⁴ Там само. — С. 98 — 99.

Рішучу зміну політики Великого князівства Литовського, в тому числі й на українських землях, спричинив згадуваний династичний шлюб князя литовського Яґайла і королеви Польщі, дочки Людовика Анжу Ядвіги. Він пояснювався як прагненням зміцнити своє становище в державі, так і державними інтересами Литви, її конфліктом з Тевтонським орденом, зацікавленістю литовських панів у дальшій експансії на східнослов’янські землі. Зі свого боку, магнати південної Польщі, які мали вирішальний вплив при краківському дворі, намагалися шляхом унії домогтися приєднання Литви до Польщі. І дійсно, згідно з актом Кревської унії 1385 р., Яґайло за згоду на одруження з Ядвіґою зобов’язувався охрестити своїх підданих (малися на увазі насамперед ті литовці, які ще були язичниками), а також приєднати Литовське князівство до Польщі. Таким чином, передбачалася ліквідація литовської державності, чого, однак, Польщі здійснити не вдалося.

Своїм намісником у Вільнюсі Яґайло призначив двоюрідного брата Вітовта (Вітаутаса) Кейстутовича, який в порозумінні із Яґайлом ліквідував удільні князівства в Україні. Впродовж 1393 — 94 рр. він насильно усунув Корибута-Дмитра Ольґердовича з Чернігівського князівства, Володимира Ольґердовича — з князівства Київського, Федора Коріятовича — з Подільської землі. Федора Любартовича, якого вже раніше усунули з Луцька, було позбавлено Володимирського князівства. Хоча Корибутові й Володимирові надано інші землі, найістотнішою стала втрата володінь князями, які спиралися на місцеву людність і мали змогу добиватися фактичного утвердження тих чи інших форм автономної державності. Залишилися в своїх князівствах тільки другорядні князі: Федір Ольґердович у Ратні; Василь Михайлович, син Михайла Наримунтовича, в Пінську; Василь, син Костянтина Ольґердовича, в Чорторийську, Патрикій Наримунтович у Стародубі тощо. По суті, це був перший вирішальний крок у ліквідації тих князівств, що до певної міри можна вважати українськими державними утвореннями з огляду на характер їхньої політики. Водночас Вітовт повів лінію на незалежність Литви від Польщі, але цьому завадила його поразка в битві над Ворсклою з татарами 1399 р. Все ж, згідно з наступними угодами Вітовта з Польщею (Віленсько-Радомська унія 1401 р., Городельська унія 1413 р.), визнавалось існування Великого князівства Литовського, яке, попри залежність від Польщі, зберігало державну окремішність.

Яґайло, зобов’язуючись Кревським актом запровадити католицизм у Литві, надавав привілеї литовським боярам-католикам і зрівнював їх у правах з польськими шляхтичами. Вітовт, прагнучи незалежності Литовської держави, спирався на етнічно литовський елемент, що виявлялося і в його підтримці католицької релігії, оскільки у той час верхівка литовського суспільства вже була католицькою. Зрозуміло, що це викликало незадоволення православних бояр, але за життя Вітовта вони не могли впливати на державні справи. В одному з тогочасних джерел повідомлялося, що Яґайло і Вітовт "тримали русинів у оковах".

Після смерті Вітовта великим князем литовським став Свидриґайло (Швитриґайла), який, будучи католиком, спирався значною мірою на дрібних удільних князів, які залишалися православними. Оскільки польські магнати одразу після смерті Вітовта захопили Західне Поділля з головним містом Кам’янцем (повернуто Великому князівству Литовському 1415 р.), польське військо, очолюване королем Яґайлом, рушило на Волинь і розпочало облогу Луцька. Населення оборонялося вперто, і місто вдалося відстояти. Богдан Рогатинський і деякі інші українські шляхтичі з Волині й Галичини перейшли на бік Свидриґайла, влада якого встановилась у Городлі, Олеську, Збаражі та багатьох інших замках і містах, що раніше були включені до Польської корони. Щоб зміцнити своє міжнародне становище, Свидриґайло вступив у переговори із сусідами Польщі, зокрема з чеськими гуситами. Тим часом восени 1432 р. владу у Центральній Литві захопив Зигмунт Кейстутович, якого було проголошено великим князем. Однак його владу визнали лише литовські землі, натомість українські та білоруські й надалі вважали великим князем Свидриґайла. Як сказано у Литовсько-Білоруському літописі: "Литва посадиша великого князя Жиґимонда Кестутовича на великоє княженіє на Вілні і на Троцех, і князі руськії і бояри посадиша князя Швидригайла на великоє княженіє руськое". Сучасники цю подію сприйняли як поділ Великого князівства Литовського на дві держави: литовську й руську ¹⁵.

¹⁵ Там само. — С. 204.

Зиґмунт Кейстутович погодився на перехід до Польщі Західного Поділля (де було утворено Подільське воєводство), а також спірних повітів Волині — Олеська, Ратна, Лопатина. Після різних перипетій, збройної боротьби і дипломатичних акцій Свидриґайло остаточно закріпив свою владу на Волині та Східному Поділлі. 1440 р. його право на ці землі визнав новий великий князь литовський Казимир Яґайлович. Волинське князівство зберігало свою окремішність до смерті Свидриґайла 1452 р.

Майже одночасно з визнанням влади Свидриґайла на Волині уряд Казимира Яґайловича пішов на ще одну поступку українським православним боярам: було відновлено удільне Київське князівство, в якому правили Іван Володимирович (1435 — 1440), Олелько Володимирович (1440 — 1454) та його син Семен Олелькович (1455 — 1470). Політичну незалежність князівства і відповідний статус київських князів засвідчували їхні титули "государ отчич" (тобто спадкоємець), "Божією милостью... князь Великого князівства своєго Київського" тощо ¹⁶. Ліквідація 1452 р. удільного Волинського князівства і з 1471 р. Київського означала закінчення того перехідного періоду, коли в Україні зберігалися залишки державності у формі князівств — васалів Великого князівства Литовського. Після 1471 р., щоправда, залишилися ще такі невеликі князівства, як Степанське та інші, однак вони лише формально могли вважатися князівствами. Втраті удільними князями колишніх позицій сприяло те, що уряди Литви й Польщі систематично надавали шляхтичам привілеї, що зрівнювали їх з князями. Право зовнішніх зв’язків теж було застережене за центральним урядом.

Наскільки українське панство цінувало атрибути державності у формі удільних князівств, видно з того опору, який чинили кияни литовському воєводі Мартинові Ґаштовту, призначеному намісником до Києва після ліквідації удільного князівства Олельковичів. Великого князя просили надіслати їм як свого представника когось з їхнього князівського роду, в крайньому разі когось із князів "іншої релігії" або когось з королевичів. Це прохання не було задоволене, і кияни тричі намагалися не впустити Ґаштовта, але він таки силою встановив свою владу у Київській землі. В подальшому у спробах відновити удільні князівства частина бояр стала орієнтуватися на допомогу Москви. Такий характер мали змова князів і бояр, в якій брав участь Михайло Олелькович (1481), а також спроба повстання князів на чолі з князем Михайлом Глинським (1508). Удільні князівства, що межували з Московською державою, визнали залежність від московських великих князів, однак були ліквідовані, переважно за правління Василя Івановича (1500 — 1533). Володарі цих князівств здебільшого поплатилися життям, а їхні родини поповнили ряди московської служилої знаті ¹⁷.

¹⁶ Смолій В.А., Гуржій І. О. Зазн. праця. — С. 14.

¹⁷ Войтович А. Удільні князівства Рюриковичів і Гедиміновичів у XII — XVI ст. — Львів, 1996. — С. 165 — 185, 200 — 201.

По-іншому розвивалася політична ситуація в південних степах і Криму. У 1242 — 1360 рр. у Причорномор’ї степова зона по обидва береги Дніпра та Дністра була зайнята улусами Золотої Орди. Тут виникло кілька міст з поліетнічним населенням, частина якого була українським. Більшість цих міст занепала після походів Ольґерда (1362). У 1362 — 1440 рр. на частині Лівобережжя ще залишались ординці, які утримували і степовий Крим. 1449 р. Кримський улус виділився в окреме ханство ("царство"), що претендувало на всю ординську спадщину. З 1475 р. це ханство стало васалом Османської імперії. З виходом з Прикаспію ногайських орд, їхні рештки, залежні від Криму, зайняли степове узбережжя Чорного моря аж до гирла Дунаю.

До 50 — 60-х рр. у Криму існувала фема Готія з центром у Херсонесі, що визнавала верховенство Трапезундської імперії. Впродовж XIII ст. — 1475 р. італійська морська республіка Генуя утримувала в Криму свої колонії у Кафі (Феодосії), Солдайї (Судаку), Чембало (Балаклаві), Чіпріко та Боспоро (на Керченському півострові), а також у Монкастро (Білгороді-Дністровському) і Вичині (в гирлі Дунаю). Її суперниця Венеція у 1356 — 1470 рр. зуміла утримати тільки малесенький кримський порт Провато, пов’язаний з кримською ординською столицею Солхатом (Старим Кримом). Після 1475 р. ці колонії відійшли до Туреччини. Населення цих територій і міст було мішаним, у тому числі й українським.

З початку XIII ст. до 1299 р. у центральному Криму існувало князівство з центром у Кирк-Ер (Чуфут-Кале) з переважно аланським (осетинським) та караїмським населенням. Верхівка його була грекомовною. У гірському Криму існувало князівство Феодоро з центром у Мангупі (початок XIII ст. — 1475), де правила вірменська династія Гаврасів — Таронітів. У XV ст. це князівство було пов’язане з Київським князівством.

Дипломатія княжої доби. Складовою частиною політичної культури була дипломатія. За кілька століть, що передували розглядуваному періоду, дипломатія Київської Русі, а відтак удільних князівств, пройшла значний шлях розвитку, нагромадивши багатогранний досвід. Сформувались основні владні органи із дипломатичними компетенціями, що в описуваний період не зазнали суттєвих змін. У XIII — XIV ст. до них належали: удільний князь, боярська рада, вищі церковні ієрархи і посли. Керував зовнішньополітичною діяльністю в умовах політичної децентралізації правитель удільного князівства, який носив титул князя, а в окремих випадках — великого князя. Після коронації Данила Романовича 1253 р. він почав користуватися титулом "король", який спорадично використовували деякі з його нащадків.

При удільному князеві діяла боярська рада, яка залежно від конкретних історичних реалій кожної волості мала більший або менший вплив на формування зовнішньої політики того чи іншого Рюриковича. Здебільшого князь залучав до вирішення найважливіших питань досить вузьке коло бояр. Листи останнього галицько-волинського князя Болеслава-Юрія II до магістрів Німецького ордену містять імена його найближчих радників: Дмитра Дедька, Михайла Єлезаровича, Васька Кудиновича, Грицька Коссачовича, Бориса Кракули, Юрія Лисого, Ходора та ін.

До найближчих князівських радників належали вищі церковні ієрархи. Радником удільного князя здебільшого був місцевий єпископ. Іноді вище духовенство виступало у ролі посередника між ворогуючими сторонами. Так, 1226 р. митрополит Кирило зумів помирити Михайла Всеволодовича Чернігівського з Олегом Курським. 1247 р. митрополит Кирило погодився виступити посередником між угорським королем Белою і галицьким князем Данилом у питанні укладення миру. Проте 1228 р. митрополит Кирило не зміг відвернути конфлікт між Данилом Романовичем і Михайлом Всеволодовичем Чернігівським та його союзником — київським князем Володимиром Рюриковичем.

Послами призначалися авторитетні й наближені до князя особи, які були посвячені у державні таємниці своїх володарів. Назагал вони належали до найосвіченіших людей часу. Для прикладу можна назвати посла Мстислава Удатного — "премудрого книжника" Тимофія, який 1226 р. зумів блискуче викрити наклеп боярина Жирослава, переконавши повернутися назад галицьких бояр, які втекли до Перемишля. Посольські функції іноді виконували княжі сини. Зокрема, 1209 р. Володимир Ігорович послав до угорського короля Андрія II свого сина Всеволода.

Нерідко послами призначалися люди духовного сану, найчастіше це були вищі духовні ієрархи, як, наприклад, посол Лева Даниловича до Володимира Васильковича 1288 р. — перемишльський єпископ Мемнон. Проте відомі випадки, коли посольські доручення виконували представники рядового духовенства, наприклад, якийсь піп, що був посланий князем Володимиром Ігоровичем до володимирців. Найчастіше послами призначалися бояри із найближчого князівського оточення. Зокрема, послами Данила Романовича виступають Дем’ян, В’ячеслав Толстий, Андрій, Яків, Кирило та інші, які належали до його найдовіреніших осіб. Інколи до посольських місій залучалися іноземці.

Дипломатія цього періоду використовувала різноманітний арсенал форм і методів, значною мірою успадкований від попередніх часів. У першій половині XIII ст. спостерігається завмирання такої поширеної у попередньому столітті форми вирішення найважливіших справ, як міжкнязівські з’їзди. Прихід ординців у половецькі степи і звернення половців до Рюриковичів по допомогу спричинили скликання у Києві 1223 р. міжкнязівського з’їзду. Верховодили на ньому найвпливовіші південноруські князі — Мстислав Романович з Києва, Мстислав Удатний з Галича і Мстислав Святославич з Чернігова, окрім яких, зазначають літописці, були присутні й чимало інших князів.

На відміну від попередніх з’їздів, де значне місце відводилося проблемам упорядкування міждинастичних відносин між Рюриковичами, на цьому основним питанням було обговорення пропозиції половців про спільний похід проти монголо-татар. Князі вирішили, що: "Ліпше нам зустріти їх на чужій землі, ніж; на своїй".

У Лаврентіївському літописі є лаконічна звістка від 1230 р. про перебування багатьох руських князів на з’їзді у Києві. Проте з цього джерела не можна дізнатися про питання, що на ньому розглядалися. Інститут загальноруських міжкнязівських з’їздів на середину XIII ст. вичерпав свій потенціал, адже навіть монголо-татарська навала 1237 — 1241 рр. не спричинила скликання "снему", що скоординував би дії Рюриковичів з організації спільної відсічі ворогам.

Деякого поширення набувають реґіональні з’їзди. У прикордонному волинському містечку Тернаві 1262 р. відбувся "снем", на який прибув краківський князь Болеслав Соромливий, а від Романовичів Данило із синами Левом і Шварном та Василько з сином Володимиром. Галицько-Волинський літопис повідомляє, що обидві сторони "уклали договір між собою про землі Руську і Польську, затвердивши його хресним цілуванням" ¹⁸, але не розкриває змісту документа.

¹⁸ ГВЛ. — С. 570 (Махн. — С. 424).

Іноді Рюриковичі при вирішенні суперечок, що виникали поміж ними, вдавалися до послуг посередників або навіть своєрідних третейських зібрань князів. На одному з таких "арбітражних" засідань, що відбулося 1225 р. у присутності Мстислава Удатного та інших князів, було розглянуто взаємні звинувачення Данила Романовича і Олександра Всеволодовича, якого представляв Янь. Коли винним було визнано белзького князя, присутні, згідно з правовими нормами, випрацьованими міжкнязівськими з’їздами, сказали Данилові: "Забери всю волость його [Олександра] за сором свій" ¹⁹.

Данило Романович взимку 1232 — 1233 рр. виступив посередником у конфлікті між київським князем Володимиром Рюриковичем і чернігівським князем Михайлом Всеволодовичем. На прохання останнього, який надіслав до Данила посла, галицький князь поїхав у Наддніпрянщину, зумівши "учинити мир межи ними".

В окремих випадках посередниками виступали іноземні монархи. До послуг краківського князя Лешка Білого 1207 р. вдалася княгиня Анна, яка домагалася кращої волості для молодшого сина Василька. Вона відрядила до нього боярина Мирослава, який поскаржився Лешкові, що Олександр Всеволодович тримає всю волинську спадщину Романа, а Василько сидить тільки у Бересті. Внаслідок цього княгиня Анна змогла добитися для свого молодшого сина Белзького князівства.

Поширеними були особисті зустрічі як удільних князів між собою, так і Рюриковичів з іноземними правителями. Спочатку ініціатор двосторонніх переговорів надсилав своєму партнерові відповідну пропозицію. Так, 1288 р. Мстислав Данилович переказав через посла мазовецькому князеві Конрадові Земовитовичеві: "Хочу з тобою зустрітися, приїдь до мене". Якщо друга сторона погоджувалася, тоді розпочиналися взаємні приготування. На зустріч здебільшого вирушали в оточенні великого почту. Про прибуття запрошеного правителя господаря сповіщали його слуги. Володимиру Васильковичу сказали: "Господине, брат твій приїхав, Конрад" ²⁰. Тоді він звелів запросити його увійти до нього. Мстислав Данилович зустрів Конрада Земовитовича з "боярами своїми і зі слугами і прийняв його з честю" ²¹. Виявом великої поваги угорського короля Бели до Данила Романовича під час їхньої зустрічі 1248 р. було запрошення князя у королівський намет: "Він [Бела] узяв його [Данила] за руку і повів його у свій намет, і сам його роздягнув і одягнув його в свій одяг, таку честь учинив він йому". Михайло Всеволодович 1244 р. дуже розсердився, коли угорський король Бела і його зять Ростислав "честі йому обидва не вчинили" ²².

¹⁹ ГВЛ — С. 506 (Махн. — С. 382).

²⁰ ГВЛ. — С. 599 (Махн. — С. 440).

²¹ ГВЛ. — С. 600 (Махн. — С. 441).

²² ГВЛ. — С. 534 (Махн. — С. 400 — 401).

На особистих зустрічах правителів обговорювалося велике коло питань, проте основна увага найчастіше приділялася взаємовідносинам: з’ясуванню територіальних суперечностей, координації спільних зовнішньополітичних акцій, укладанню союзів. Значне місце відводилось обміну думками про міжнародне становище. Нерідко підсумком таких зустрічей було укладання договорів. Часто в ході двосторонніх зустрічей або після їх закінчення відбувалися бенкети. Перед від’їздом гостя обдаровували подарунками, зокрема Мстислав Данилович "обдарував Конрата гарними кіньми у чудових сідлах і дорогим одягом і давши багато інших дарів, відпустив його із честю".

Якщо хтось із Рюриковичів проїздив чужою територією, загальноприйнятим вважалося переслати через посла привітання князеві цієї землі. Михайло Всеволодович, переходячи територією Данила Романовича, надіслав до нього посла.

У більшості випадків дипломатичні контакти Рюриковичів між собою і з сусідами підтримувалися через послів. До початку XIII ст. в основних рисах сформувалася дипломатична практика ведення переговорів, що у XIII — XIV ст. еволюціонувала дуже повільно.

Найчастіше переговори проводилися через послів усно, князі рідко надсилали один одному грамоти або листи. Перед відправленням з посольською місією послові давалася ґрунтовна інструкція щодо поведінки у різних ситуаціях. Окремо наголошувалося на тому, що він повинен переказати від імені свого володаря без істотних змін, зберігаючи граматичну форму першої особи. Прибувши за призначенням, посол сповіщав про свій приїзд. 1288 р. Лев Данилович прислав до Володимира Васильковича свого посла — перемишльського єпископа Мемнона: "Слуги його [Володимира] сказали йому: "Владика, господине, приїхав". Він запитав: "Який владика?" Вони ж сказали: "Перемишльський, приїхав від брата твого, від Лева". Володимир послав по нього".

На початку аудієнції посол засвідчував повагу свого володаря до його дипломатичного партнера: "Він [Мемнон] увійшов до нього і поклонився йому до землі, кажучи: "Брат тобі кланяється" ²³. Часто після цього питали про здоров’я. Найімовірніше у цей час відбувалося вручення вірчих грамот, але, напевно, тільки у тих випадках, якщо послів не знали особисто. Іноді наступним кроком було вручення подарунків від імені володаря, який ініціював переговорний процес. Потім посла запрошували сідати, і він починав "посольство правити". Здебільшого його запитували: "Розкажи, з чим ти приїхав?" Зазвичай він розпочинав свою промову зі слів: "Так тобі говорить..." і майже дослівно переказував від імені свого володаря те, що йому було доручено. Наприкінці аудієнції князь давав відповідь послові, яку той був зобов’язаний якнайточніше переповісти від його імені своєму володареві.

Володимир Василькович "сказав єпископові [Мемнону]: "Скажи князю Леву..." Нерідко посли отримували подарунки: "Володимир, обдарувавши владику [Мемнона], тому що той не бував у нього ніколи, одпустив його" ²⁴. Іноді через послів передавали подарунки їхнім володарям.

Відомий випадок, коли послові довелося виконати досить делікатне завдання: на офіційній аудієнції подати неправдиву інформацію, щоби приспати пильність присутніх, серед яких, ймовірно, були зрадники, що могли переказати її зміст противникові, а у конфіденційній розмові з монархом переказати правдиве повідомлення. 1283 р. Володимир Василькович послав посла до Конрада Земовитовича. Бояри у Конрада були непевні. Щоб вони не подали звістки Болеславові, посол Володимира, приїхавши до Конрада, став йому говорити при всіх його боярах: "Так тобі говорить брат твій Володимир: "Радо б я тобі допоміг за твій сором, але не можна мені: замішання вчинили між нами татари". Після цього посол, взявши князя за руку, стиснув йому руку. Князь, зрозумівши, вийшов з ним звідти. І [посол] почав йому говорити: "Брат тобі так мовить: "Споряджайся сам і човни споряди, щоб переправитися через Віслу, військо [Володимира] буде у тебе завтра" ²⁵.

Повернувшись до свого князя, посол подавав докладний звіт про проведені ним переговори і особливо намагався якнайточніше переказати відповідь дипломатичного партнера. 1288 р. "приїхав до Володимира [Васильковича] посол його в Крем’янець, переказуючи мову Мстиславову" ²⁶.

²³ ГВЛ. — С. 602 (Махн. — С. 442).

²⁴ ГВЛ. — С. 603 (Махн. — С. 442).

²⁵ ГВЛ. — С. 586 (Махн. — С. 433).

²⁶ ГВЛ. — С. 596 (Махн. — С. 438).

Посол також ділився своїми спостереженнями про стан справ не тільки у князівстві чи королівстві, яке він відвідав, а й у тих землях, через які переїздив.

Загальновизнаною міжнародною нормою дипломатичних зносин була посольська недоторканність, що порушувалася дуже рідко. Коли Ігоровичі надіслали до жителів Володимира якогось попа із зухвалою вимогою видати Романовичів, а обурені володимирці захотіли його вбити, то деякі бояри застерегли їх: "Не личить нам убивати посла" ²⁷. Проте відомий випадок порушення цієї міжнародної норми. Під час об’єднаного русько-половецького походу у степ 1223 р. поблизу м.Заруба військо зустріли ворожі посли. Вони намагалися переконати князів, що воюють тільки із половцями, пропонуючи їм укласти мирний договір, щоб у такий спосіб зруйнувати русько-половецький союз. Можливо, саме підступний задум монголо-татар, спрямований на роз’єднання і наступне почергове знищення своїх противників, спричинив спалах гніву серед руських князів, внаслідок чого послів вбили. Слід зауважити, що наступне посольство було прийняте і відпущене з дотриманням дипломатичних норм. Звістки пізніх літописів про вбивство київським князем Михайлом Всеволодовичем татарських послів 1239 р. багатьма дослідниками слушно ставляться під сумнів.

Під час дипломатичних зносин посли користувалися при потребі утриманням і засобами пересування за рахунок князя, до якого вони відряджалися. Вважалося неприпустимим приймати послів на чужій території. Зокрема, Данило Романович, йдучи 1253 р. походом у Сілезію, відмовився зустрітися у Кракові з папськими послами, сказавши: "Не личить мені бачитися з вами на чужій землі" ²⁸.

Часто міжкнязівські з’їзди, двосторонні зустрічі правителів і посольські місії завершувалися укладанням договорів. Хоча до наших днів вони майже не дійшли, проте наявні джерела дають змогу певною мірою реконструювати їх. Здебільшого це були союзницькі договори. Один з них укладений угорським королем Андрієм і галицько-волинським князем Романом Мстиславичем. Окрім військово-політичного союзу, він передбачав, що в разі смерті одного з правителів, його союзник піклуватиметься про родину й державу загиблого, а при потребі надасть притулок вигнанцям. Іноді за таких же обставин правителі домовлялися про одруження своїх дітей.

Важливою темою переговорів були сюзеренно-васальні відносини. Угоди такого характеру укладалися не тільки між Рюриковичами, але й між руськими князями з іноземними монархами. Мазовецький князь Конрад Земовитович визнав себе васалом володимирського князя Володимира Васильковича. Про це свідчать його слова, звернені до смертельно хворого сюзерена: "Господине, брате мій, ти ж був мені замість батька. Поки ти тримав мене під своєю рукою, своєю милістю, завдяки тобі, господине, я князював і тримав свої городи, від братів відділився і був грізний". Тоді ж Конрад Земовитович звернувся з проханням до Володимира Васильковича, щоб у нього з його спадкоємцем — Мстиславом Васильковичем — були збережені васальні відносини у попередньому вигляді: "щоб мене, за твоєю милістю, прийняв брат твій під свою руку і стояв би за мене в моїй кривді так же, як і ти, господине мій, стояв за мене у моїх кривдах" ²⁹.

²⁷ ГВЛ. — С. 490 (Махн. — С. 370).

²⁸ ГВЛ. — С. 552 (Махн. — С. 412).

²⁹ ГВЛ. — С. 598 — 599 (Махн. — С. 440).

Часті війни Рюриковичів між собою та з іноземними державами і народами потребували по їх завершенню юридичного врегулювання у вигляді мирних договорів. Княгиня Анна, втікаючи з малолітніми дітьми до Польщі, хвилювалася, що "Роман був убитий у ляхах, а Лешко миру не уклав" ³⁰. Натомість Галицько-Волинський літопис схвально відгукується про Мстислава Даниловича, який "тримав мир з навколишніми землями: з ляхами, з німцями і з Литвою". Іноді мирний договір передбачав обмін полоненими. Так, Данило Романович повернув угорському королеві Белі захоплених у битві під Ярославом знатних полонених.

У договорах іноді узгоджувалися правила ведення війни. 1229 р. Данило і Василько Романовичі та поляки поклялися, що на випадок збройного конфлікту "не брати ляхам руської челяді, а русам — лядської" ³¹.

Здебільшого договори між християнськими правителями затверджувалися хресним цілуванням. Данило Романович, домовившись 1233 р. з Ізяславом Мстиславичем та Володимиром Рюриковичем про спільні дії проти угорців, закріпив цю угоду взаємною присягою у церкві. Укладаючи мирні договори з нехристиянськими народами, Рюриковичі вимагали від них заручників. Так, під час походу 1256 р. на ятвягів до Данила прийшли посли від цього племені, пропонуючи мир і даючи заручників.

До наших днів дійшло дуже мало пам’яток дипломатичного листування. Найчисленнішу групу серед них становлять булли римського папи Інокентія IV, адресовані галицько-волинським князям Данилові та Васильку Романовичам, яких він титулує "світлійшими королями". Основною темою цих послань була пропозиція про перехід ГалицькоВолинського князівства під релігійну зверхність Риму. Інокентій IV також порушив ряд інших тем, зокрема він дозволив Романовичам повернути захоплені у них землі, здійснювати богослужіння на просфорах, Василькові — перебувати у шлюбі з дружиною, яка була з ним у третьому ступені спорідненості тощо. Проте у буллах мало уваги приділено наданню допомоги галицько-волинським князям у їхній боротьбі з монголо-татарами. Окрім Інокентія IV, ряд інших римських пап: Інокентій III, Григорій IX, Олександр IV, Іоанн XXII, адресували південноруським Рюриковичам свої послання, присвячені здебільшого релігійній тематиці.

Збереглося кілька листів останніх галицько-волинських князів — Андрія і Лева Юрійовичів та Болеслава-Юрія II — до великих магістрів Німецького ордену. Вони присвячені, в основному, підтриманню союзницьких відносин.

Дипломатія цієї епохи використовувала різноманітний набір методів, значною мірою успадкований від попередніх століть. До найпоширеніших належало створення військово-політичних союзів. Інколи це були досить нетривалі коаліції, організовані для здійснення чергового походу проти котрогось з Рюриковичів. Іноді вони об’єднували значну кількість князів. Так, 1206 р. проти княгині Романової та її синів виступили "Всеволод Чермний із своїми братами і Володимир Ігорович із своїми братами, і Мстислав Романович із Смоленська... Рюрик із Ростиславом та Володимиром із своїми племінниками" ³². Важливе значення при створенні військово-політичних союзів належало родинним зв’язкам, зокрема військовий конфлікт 1210 р. у Галицькому князівстві дослідники небезпідставно розглядають як війну волинської гілки Мономаховичів з Ольговичами.

³⁰ ГВЛ. — С. 490 (Махн. — С. 370).

³¹ ГВЛ. — С. 513 (Махн. — С. 386).

³² ПСРЛ. — Москва, 1962. — Т. 1. — Стлб. 426.

Нерідко Рюриковичі закликали до участі у воєнно-політичних союзах іноземних правителів, зокрема своїх західних сусідів — угорського короля або польських князів. Особливо часто вони брали участь в таких коаліціях у період боротьби молодих Романовичів за повернення батькової спадщини. Деякі Рюриковичі укладали союзи з половцями, особливо часто їх закликали до спільних походів Ольговичі, а також Мстислав Удатний. Із середини XIII ст. дедалі частіше руські князі вступають у союзницькі відносини з балтійськими народами, зокрема з литовськими князями. Відомі випадки, коли союзи були досить тривалими. Данило Романович багато років аж до своєї смерті підтримував союзницькі відносини із мазовецьким князем Земовитом. їхні наступники також зуміли зберегти цей союз.

Важлива роль у складних зовнішньополітичних і дипломатичних комбінаціях Рюриковичів належала династичним шлюбам. Здебільшого такі шлюби укладалися з метою встановлення або зміцнення союзницьких відносин. Особисті почуття відігравали у княжому середовищі невелику роль. У джерелах наявні звістки про численні династичні шлюби, укладені Рюриковичами як між собою, так і з іноземними володарями. Траплялися випадки, коли руські князі одружувалися зі своїми близькими родичками. Василько Романович взяв за дружину Дубравку, з якою був у третьому ступені спорідненості. Поширеними були династичні зв’язки Рюриковичів із західноєвропейськими володарями.

Одним з найефективніших дипломатичних методів вважалося вміння роз’єднати противників. Результативно втілити його у життя вдалося Данилові Романовичу 1229 р., коли він від коаліції, спрямованої проти нього, яку очолив київський князь Володимир Рюрикович, зумів відколоти хана Котяна. До половецького правителя було надіслано послів з проханням: "Отче, припини цю війну, помирися зі мною" ³³. Котян відійшов від коаліції, що значною мірою вплинуло на невдалий наслідок походу.

³³ ГВЛ. — С. 510 (Махн. — С. 384).

Так само монголо-татари намагалися розколоти русько-половецький союз 1223 р., двічі надсилаючи послів, які хотіли переконати Рюриковичів, аби вони покинули своїх степових сусідів. Таку саму невдалу спробу здійснили ятвяги 1249 р. під час русько-мазовецького походу на їхні землі. Вони надіслали до Данила Романовича посла Небяста, пропонуючи: "Залиши нам ляхів, а сам піди мирно із нашої землі", але ятвяги отримали відмову.

Важливе значення надавалося забезпеченню нейтралітету потенційних союзників своїх противників. Готуючись до боротьби з Лешком Білим, Данило Романович звернувся по допомогу до тестя — Мстислава Удатного, але отримав відмову. Старший Романович сподівався, напевно, на іншу відповідь, але нейтралітет галицького князя у майбутньому воєнному конфлікті він собі забезпечив.

Політичні конфлікти здебільшого вирішувалися воєнним шляхом. Проте у джерелах наявні звістки і про дипломатичне розв’язання деяких суперечок поміж Рюриковичами. Найдокладніше у Галицько-Волинському літописі описано владнання конфлікту між Мстиславом Даниловичем і Юрієм Львовичем. Після смерті Володимира Васильковича останній, всупереч заповіту покійного, на початку 1289 р. захопив Берестейщину. Певною мірою йому посприяли берестяни, вчинивши заколот. Мстислав Данилович вирішив використати всі можливі способи мирного врегулювання протистояння, але, напевно, маючи сумнів щодо позитивних наслідків своїх дипломатичних зусиль, він майже одночасно послав пороського князя Юрія за татарами. Першим кроком Мстислава було відрядження посла до Юрія Львовича, який, зокрема, сказав: "Адже ти сам добре чув, і твій батько, і все військо чуло, що мій брат Володимир віддав мені всю свою землю і міста після своєї смерті... Я ж хочу привести татар, а ти сиди. Якщо не поїдеш по-доброму, то по-злому таки поїдеш". Згодом Мстислав направив до Лева Даниловича як посла володимирського єпископа, щоб переказати такі слова: "Скажи мені, брате мій: чи по своїй волі твій син сів у Бересті, а чи за твоїм повелінням? Якщо виявиться, що за твоїм повелінням він це вчинив, то говорю тобі, мій брате, не таючись: послав я привести татар і сам готуюсь [до війни]..." Лев, наляканий таким перебігом подій, запевнив Мстислава: "Син мій... без мого відома так вчинив.., але про це, брате мій, не журися, пошлю я до нього: нехай піде син мій геть із города". Після цього він негайно відрядив гінця до Юрія пороського із наказом повернутися. Тоді ж Лев наполегливо вимагав у свого сина: "Поїдь геть із города, не губи землю, мій брат послав привести татар. Якщо не поїдеш геть, то і я буду помічником своєму брату проти тебе" ³⁴. Ці слова вплинули на Юрія Львовича, і він ранком наступного дня залишив Берестя.

Встановлення монголо-татарської зверхності над руськими князівствами спричинило деформацію дипломатичних відносин між ними. Плано Карпіні так писав про тогочасну ситуацію: "Не тільки правитель татар... або намісник його, а й всілякий татарин, що проїздить через цю землю, виступає ніби зверхником над жителями, особливо той, хто вважається у них знатнішим. Більш того, вони вимагають і забирають без будь-яких умов золото і срібло і все інше..." ³⁵ Яскраво ілюструє перебування Рюриковичів під монголо-татарською зверхністю розповідь Галицько-Волинського літопису про похід хана Телебуги наприкінці 1287 р. у Польщу. Золотоординський правитель "надіслав до задніпровських князів і до волинських — до Лева, і до Мстислава, і до Володимира, наказуючи їм йти разом із ним на війну. Тоді всі князі перебували у неволі татарській... І коли прийшов він до Горині, то зустрів його Мстислав з питтям і з дарами. І пішов він звідтіля, обминувши Крем’янець, до Перемиля. Тут його зустрів князь Володимир із питтям і дарами на р. Липа. Потім наздогнав його князь Лев коло Бужковичів із питтям і дарами" ³⁶.

³⁴ ГВЛ. — С. 610 — 611 (Махн. — С. 449).

³⁵ Карпини Плано. История Монголов // Путешествие в Восточные страны Плано Карпини и Рубрука. — Москва, 1957. — С. 56.

³⁶ ГБЛ. — С. 591 (Махн. — С. 435).

Нерідко монголо-татари, посилаючи за правителями підкорених земель, вимагали негайного прибуття у великоханську ставку. Перебування у монголо-татарських правителів завжди пов’язувалося для Рюриковичів із смертельною небезпекою. Після загибелі Михайла Всеволодовича широкого розголосу набула смерть, ймовірно внаслідок отруєння, Ярослава Всеволодовича 1246 р. у ставці монгольського імператора. У Любецькому синодику знаходимо імена князів, які загинули за подібних обставин. Чернігівські Ольговичі, які перебували у значно більшій, ніж Романовичі, залежності від монголо-татар, були змушені їздити в Орду для отримання ярликів на князювання. Нерідко їх примушували підкорятися татарським законам навіть у сімейному житті. Відомий випадок, коли внаслідок доносу був страчений чернігівський князь Андрій, а коли до Батия приїхав його молодший брат з дружиною померлого, то останнього примусили взяти її за жінку згідно з татарським звичаєм.

Дипломатія південноруських князівств XIII — XIV ст. володіла різноманітним арсеналом форм і методів, що помітно вдосконалювалися у цей період. За рівнем розвитку вона не поступалася дипломатії тих держав, з якими Рюриковичі підтримували міжнародні відносини.

Недостатньо досліджено дипломатичні звичаї доби правління на Волині Любарта Ґедиміновича, досить обмежені й відомості про дипломатію князівств наприкінці XIV — першій половині XV ст., що перебували у васальній залежності від великих князів литовських. Проте є підстави вважати, що в цей час поєднувалися усталені та нові звичаї, витворені тогочасною політичною реальністю й еволюцією культурної орієнтації.

У складі Литовського князівства: 1471-1569 рр. Протягом 1440 — 1447 рр. унії між Великим князівством Литовським і Польським Королівством не існувало, а з 1447, коли Казимира Яґайловича обрали польським королем, її було відновлено у формі персональної унії. У цей період Польща і Велике князівство Литовське вважалися цілком самостійними державами, але мали спільного монарха. Таке становище зводило певну перепону на шляху експансії польських панів на схід, але, з іншого боку, верхівка литовського боярства, хоч і намагалася зберегти окремішність своєї держави, орієнтувалася на допомогу католицької Польщі з різних мотивів, в тому числі й щоб утримати своє привілейоване становище в країні, де більшість населення сповідувала іншу релігію. Навіть дрібні князі з династії Рюриковичів витіснялися з їхніх володінь і замінялися князями з роду Ґедиміновичів. Хоч ще 1432 р., під час боротьби Польщі зі Свидриґайлом, було видано привілей про зрівняння руських панів з католицькими, в уряді і на всіх вищих посадах й надалі переважали литвини-католики. Латинські єпископи були членами ради князівства, а православні до неї не допускалися. Посади на етнічних литовських землях, зокрема жмудських старост, ніколи не надавалися православним, натомість в етнічних українських та білоруських землях дуже часто високі урядові посади передавали литовцям- католикам. Жодного разу православні не були допущені до таких найвищих посад, як віленський воєвода або канцлер князівства, а посаду маршалка лише раз обіймав православний — Богдан Сакович. Все це доводить, що вже у XV ст., особливо ж у першій половині XVI ст., незважаючи на наявність слова "руський" у титулах князів, Велике князівство Литовське не було "литовськоруським", як це подають деякі історики ³⁷.

³⁷ Любавский М. Н. Очерк истории Литовско-Русского государства до Люблинской унии включительно. — Москва, 1915. — С. 85 — 89.

Не слід недооцінювати ролі литовської династії та наближеної до неї литовської аристократії, а також польських впливів, що об’єктивно протидіяли білорусько-українським. Православна релігія, до якої належала більшість населення у князівстві, визнавалась, але привілейованою стала релігія католицька, яку сповідувала тільки меншість. Отже, ліквідація залишків державності (удільних князівств) означала й закріплення нерівного становища українських і білоруських земель Великого князівства Литовського. Якщо ж йдеться про Галичину у складі Польського королівства і Закарпаття у складі Угорського королівства, то тут не існувало жодних правових гарантій їхнього окремого статусу. Ситуація не змінилась і тоді, коли після поразки під Могачем (1526) більша частина угорських земель була окупована османами. Західні окраїни Угорщини, Словаччини й західна частина Закарпаття опинилися під владою австрійських Габсбургів. У східних комітатах колишнього Угорського королівства на румунських й угорських землях утворилося Трансільванське князівство, де панували угорські феодали у васальній залежності від Турецької імперії. Східні райони Закарпаття увійшли до числа так званих провінцій, приєднаних до Трансільванії. Кордони між цісарськими землями і комітатами, приєднаними до Трансільванії, нерідко мінялися, однак це не впливало істотно на становище жителів Закарпаття. Війни між військами Габсбургів і прибічниками трансільванських князів лише погіршували і без того важке становище населення. Незважаючи на часті зміни політичних кордонів, всевладними господарями у всіх частинах Закарпаття залишалися угорські феодали.

Українсько-білоруські елементи в устрої та культурі Великого князівства Литовського залишалися найвпливовішими на початковому етапі, коли воно було не централізованою державою, а своєрідною федерацією земель і князівств. Слід також мати на увазі, що і після ліквідації династичних удільних князівств у Великому князівстві Литовському зберігався традиційний устрій. Функціонувало давнє право, значною мірою засноване на нормах "Руської Правди" і канонічного права Київської Русі. Коли 1529 р. право було кодифіковане в Першому Литовському статуті, то він, крім давньоруських норм, містив також чимало засад, запозичених з українсько-білоруського та литовського звичаєвого права. Другий (1566) і Третій (1588) Литовські статути зберегли багато з цих норм, хоч сприйняли чимало і з польського права, а також з розроблених європейськими правознавцями доби Відродження нових правових засад. Скасування основних уділів не похитнуло "усталеного віками князівського авторитету" ³⁸. Продовжували номінально існувати деякі удільні князівства Рюриковичів і Ґедиміновичів (Степанське, Вишневецьке, Порицьке та ін.) з певними ознаками державності (васали, військо, митниці, судочинство), поступово зливаючися з іншими приватними володіннями. Успадковані права на володіння відрізняли "головних княжат" від князів — власників маєтків, наданих великим князем поза межами родових гнізд ³⁹. Князівський стан був зацікавлений у збереженні давніх традицій княжої влади і в нових умовах — коли формувалися нові верстви панівного класу — пани (власники успадкованих отчин) і загал шляхти.

³⁸ Яковенко H. M. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). — Київ, 1993. — С. 76.

³⁹ Там само. — С. 100.

Люблінська унія та її наслідки. Еволюція адміністративного устрою українських земель відбувалась у напрямі зміцнення політичних впливів шляхти земель і воєводств. Органом шляхетського самоврядування стали сеймики шляхти, що діяли в Руському воєводстві і в його окремих землях (Львівській, Перемишльській, Холмській, Галицькій) вже з 30-х рр. XV ст. У Великому князівстві Литовському з 1564 р. вони були впроваджені в кожному повіті. Сеймики, без сумніву, мали істотне значення, виражаючи інтереси місцевих шляхтичів, і в тому числі, якщо йдеться про Правобережну Україну, інтереси православної шляхти. Але в цілому фактичне посилення позицій Польщі у Великому князівстві Литовському відбувалося саме шляхом поширення на Литву польських зразків устрою. Це сприяло витворенню у князівстві шляхетського стану. Шляхта Великого князівства Литовського, в тому числі й Правобережної України, прагнула здобуття привілеїв не менших, ніж ті, що їх мала шляхта у Польському королівстві. Тому шляхта Великого князівства Литовського почала підтримувати плани Польщі, спрямовані на державне об’єднання Корони (Польського королівства) і Великого князівства Литовського. Тиск з боку шляхти, невдачі Литви у Лівонській війні з Росією і побоювання втратити українські та білоруські землі змусили погодитися на унію Великого князівства Литовського з Польщею також і тих магнатів князівства, які спершу виступали проти неї. Всупереч опорові впливових магнатів, насамперед українсько-білоруських князів, унію було проголошено 1569 р. у Любліні. Згідно з її умовами Велике князівство Литовське і Польське королівство об’єднувалися в одну федеральну державу — Річ Посполиту. Представники шляхти на загальнодержавному сеймі стали обирати польського короля, який одночасно був великим князем Литовським (від часу Люблінської унії виборчі та інші сейми відбувалися у Варшаві). Велике князівство Литовське й після об’єднання зберігало істотну автономію, однак його територія зменшувалася наполовину: напередодні Люблінської унії Підляське, Волинське, Брацлавське і Київське воєводства було відібрано від Великого князівства Литовського і включено до Корони — польської частини Речі Посполитої. Щоправда, за новими воєводствами Корони зберігалися певні автономні права, а також можливість користуватися Литовським правом у судочинстві, використовувати в органах управління "руську" мову.

Незважаючи на проголошення формальної рівності князівства і Корони, Велике князівство Литовське опинилося у залежному становищі. Виявом цього було, зокрема, те, що при королівському дворі найчастіше переважали впливи польських магнатів, а в об’єднаному сеймі Речі Посполитої князівство мало не більш як третину голосів.

Із земель, де переважало україномовне населення, у складі Великого князівства Литовського після Люблінської унії залишилися тільки Південне Полісся і частина Підляшшя. Отже, майже вся заселена територія нинішньої України, крім Закарпаття, Буковини, Чернігівщини та північно-західних окраїн, опинилася у складі Речі Посполитої, а польські магнати і шляхтичі отримали право набувати землі в Україні і в такий спосіб збільшувати свої володіння і посилювати впливи.

Річ Посполита включала Польщу, Литву, Білорусь і більшість земель України, але з часом її стали називати "Річчю Посполитою двох народів". Йшлося про так звані політичні народи — польський і литовський, а точніше два "шляхетські народи", оскільки влада у країні належала шляхті Королівства Польського і Великого князівства Литовського. Хоч формально Річ Посполита була польсько-литовською державою, її дедалі частіше називали Річчю Посполитою Польською, та й самі поляки об’єднання Польщі з Литвою сприймали тоді й пізніше як розширення Польщі ⁴⁰.

⁴⁰ Див. карту розширення території Польщі у польському історичному атласі (Historyczny Atlas Polski, ряд видань).

Після переходу українських земель зі складу Великого князівства Литовського до Корони на цих землях (Київське, Волинське і Брацлавське воєводства) чинним залишався Другий Литовський статут, ухвалений, як згадувалося, 1566 р., а з 1588 — Третій Литовський статут. Після поширення влади Польщі на Чернігівське воєводство 1618 р. дія Литовського статуту розповсюдилася і на ці терени. Формально багаті й дрібні шляхтичі були рівноправними, але найвпливовішою частиною шляхетського стану залишилися магнати, серед яких значну частину становили представники старовинних князівських родів. Магнатам належали величезні маєтки, вони призначалися на вищі державні посади: воєвод, старост, каштелянів та ін. Крім того, як правило, саме магнатам передавалися для управління і користування прибутками державні маєтки (королівщини). Той, хто тримав комплекси таких маєтків (так звані неґродові старости), поступово отримував значні адміністративні права. Міський стан, хоч користувався самоврядуванням у межах громад окремих міст, також опинявся в обтяжливій залежності від магнатів-старост у королівських містах, не кажучи вже про приватні міста, населення в яких і формально було "підданими" власників міст — магнатів або шляхтичів.

Підсумовуючи викладене, слід підкреслити, що українські землі Речі Посполитої загалом не мали політичної репрезентації, проте досить істотне самоврядування мала шляхта окремих воєводств, земель і повітів. Інколи шляхтичі українських воєводств (крім, у багатьох випадках, Руського і Белзького, де українська шляхта була в меншості) на своїх сеймиках виставляли однакові вимоги, відмінні від вимог сеймиків Великого князівства Литовського і польських воєводств Корони. Коли б випадки малої солідарності були частішими і послідовнішими, це сприяло б еволюції устрою Речі Посполитої в об’єднання не двох "політичних народів", а трьох — польського, "литовського" (фактично литовсько-білоруського), і "руського" (тобто українського). Якщо таке комусь і спадало на думку, то спроба реалізації припала вже на час підготовки Гадяцької угоди 1658 р. з її постулатом створення третього суб’єкта федерації — Великого князівства Руського.

Отже, наявність шляхетського самоврядування, а також привілейована позиція в регіонах князів та інших магнатів певною мірою стримували централізаційні дії уряду. Натомість значна частина населення симпатизувала королівській владі більше, ніж місцевим шляхтичам і магнатам, свавілля яких сприймалося як найобтяжливіша риса устрою Речі Посполитої ⁴¹.

Водночас з формальним розширенням привілеїв шляхти відбувалося фактичне зростання могутності магнатських родів. Останню третину XVI — першу половину XVII ст. визначають як час спалаху князівського авторитету в Україні. Маєтності українських князів перетворюються на щось подібне до колишніх уділів — такою великою була реальна влада "удільних князів нової генерації" ⁴².

⁴¹ На ґрунті типових для тієї доби уявлень про "доброго володаря" стало можливим виникнення легенди про королевича Владислава як захисника православних. Див.: Флоря Б.Н. У истоков легенды о королевиче Владиславе // Україна: культ. спадщина, нац. свідомість, державність. — Вип. 5. — С. 649 — 654.

⁴² Яковенко Н. М. Зазн. праця. — С. 115, 118.

Серед них залишилися "напівкоролями" Збаразькі, Заславські (які успадкували землі Острозьких), Вишневецькі, Корецькі та ін. Проте навіть у час зростання фактичної могутності головних князів, на службі в яких перебували не лише шляхтичі, але й дрібніші князі, утверджувалися певні структури самоврядування різних соціальних груп, які зберегли станові привілеї.

Муніципальне самоврядування на основі Магдебурзького права, цехи і братства, діяльність селянських громад, навіть структури земського і повітового самоврядування шляхти — все це деякі дослідники вважають зародковими формами громадянського суспільства. Певна аналогія тут справді є. Адже все це були структури, що не входили до державної адміністрації, і хоч добивалися від неї "привілеїв" — санкцій на своє функціонування, в окремих випадках протистояли владним структурам або були формою тиску на них. А, як відомо, саме самоорганізація суспільства для захисту від офіційної влади і для впливу на неї розглядається як вияв наявності громадянського суспільства. Проте, якщо йдеться про православну більшість населення, то чи не найістотнішою формою самоорганізації українців і білорусів в Польсько-литовській державі лишилася православна церква (пізніше також і греко-католицька). Навіть за умов, коли ієрархія з власної волі або вимушено була цілком лояльною до королівської влади або інших державних установ, об’єктивно церковні установи, до яких належали адміністрація і судочинство у справах, регламентованих канонічним правом, а також пов’язаних з охороною моралі, були протиставленням офіційним структурам. До певної міри це була "держава в державі". Власна церква була тим "царством духа", що обмежувало політичну експансію і культурні впливи католицизму, який був під охороною і покровительством державної влади. Саме традиційна православна церква, попри всі існуючі вади, стала гарантом самозбереження народу в умовах відсутності власних національних політичних установ. Утім поява таких установ була справою часу.

Козацька республіка. Наступний етап історії української державності пов’язаний із запорозьким козацтвом. Як відомо, Українська козацька держава сформувалася в середині XVII ст. внаслідок козацького повстання під проводом Богдана Хмельницького, що переросло у всенародну війну проти польського панування в Україні. Проте окремі елементи соціального устрою й адміністративних структур, що були використані в ході будівництва гетьманської держави 1648 р. і наступних років, зароджувалися та формувалися впродовж попередніх десятиріч.

Запорозька Січ, зміцнівши, ставала осередком військової сили, яка не тільки фактично була незалежною від центральної влади Речі Посполитої, а й нерідко вступала з нею в конфлікт. На землях, що їх контролювала Січ, формувалися особливі суспільно-політичні відносини, які дозволяють дослідникам кваліфікувати Запорожжя як своєрідну республіку, в якій засади військової демократії фактично визначали функціонування управління, звичаєве право, побут тощо ⁴³. Після сформування реєстрового козацтва, яке польський уряд і магнати хотіли протиставити Запорозькій Січі, поступово витворилися територіальні адміністративні округи, в яких суто військова організація поєднувалася з цивільною територіальною адміністрацією. Зокрема, у другій чверті XVII ст. у полках реєстрових козаків були сотенні містечка, в яких отамани не тільки очолювали козаків, а й здійснювали адміністративну владу над усім населенням. Таким чином, формувалася структура, що була використана пізніше у гетьманській державі.

Як засвідчують документи 1616 — 1622 рр., у Канівському, Богуславському, Черкаському, Корсунському, Переяславському староствах так звані непослушні становили більшість людності: королівські ревізори скаржилися, що ці люди, оселившись на міських і королівських землях, "ніякої повинності і послушенства не віддають" ⁴⁴.

⁴³ Смолій В. А., Гуржій І. О. Зазн. праця. — С. 15.

⁴⁴ Крип’якевич І. П. Богдан Хмельницький. — Київ, 1954. — С. 45.

У ході козацьких виступів кінця XVI — першої половини XVII ст., які нерідко переростали у загальнонародні рухи, в зоні повстань формувався місцевий адміністративний апарат, який служив меті боротьби з польсько-литовською Річчю Посполитою, навіть і в тих випадках, коли повстанці декларували свою лояльність королю і приводом для виступів проголошували лише зловживання магнатів, їхніх старост та адміністраторів.

Запорозька Січ вела переговори з іноземними правителями, приймала у себе послів (наприклад, 1594 р. посланця імператора Еріха Лясоту), самостійно ухвалювала рішення про походи, укладала угоди та підписувала інші документи з представниками іноземних держав. 24 грудня 1624 p. було оформлено перший міжнародний договір Запорозької Січі — угоду, що складалася з двох присяжних листів — Коша (у договорі "Війська") та Кримського ханства. Йшлося про гарантії ненападу і допомогу у разі нападу іншої держави ⁴⁵.

Про прагнення Запорожжя поширити свої суспільно-політичні структури на інші українські землі свідчать наявні в документах твердження, що козаки в містах і селах "мають своїх гетьманів і різні форми власності, правосуддя" (1609), що вони "не несуть відповідальності перед жодним судом, крім суду тих отаманів, яких вони самі собі настановили, обравши власних суддів і старшин" (1613), "створюють у великій Речі Посполитій іншу республіку" ⁴⁶. В джерелах це особливо яскраво відбилося, починаючи з другої чверті XVII ст. Зокрема, у тогочасних документах, пов’язаних з вимогами шляхти обмежити "свавілля козаччини", читаємо, що козаки "ані магістратів в містах, ані старостів, ані гетьманів не слухають, самі собі закони укладають, самі урядовців і вождів настановляють і немов творять іншу республіку в межах великої республіки" ⁴⁷.

⁴⁵ Панашенко В. Запорозька Січ і Кримське ханство у 20-х — 30-х рр. XVII ст. // Українська козацька держава: витоки і шляхи істор. розвитку. — Київ, 1991. — С. 48 — 56.

⁴⁶ Смолій В. А., Гуржій І. О. Зазн. праця. — С. 16 — 17.

⁴⁷ Жерела до історії України-Руси. — Т. 8. — С. 174. Див.: Крип’якевич І. Богдан Хмельницький. — С. 56.

"Свавільна сила бере верх і так заповзялася, що стала важкою для нас самих і вводить нас у конфлікт із сусідами; справді вже, забувши про віру і підданство, встановлюють собі окрему республіку.., вся Україна ними завойована, шляхтич у домі своєму не вільний робити, що хоче, в містах і містечках його королівської милості все управління, вся влада належить козакам. Привласнюють собі суд, встановлюють закони" ⁴⁸. Навіть якщо дещо в таких оцінках перебільшене, вони добре відтворюють напрям, в якому еволюціонували структури, розвиток яких забезпечила військова сила козаків. Можливість перетворення козацтва в основну соціальну базу для формування окремої держави помічали й іноземні спостерігачі. В одному з документів, датованому близько 1630 р., звучить риторичне запитання: "Чи народ запорожців, доведений до крайнього відчаю повсякчасним переслідуванням, може визволитися з-під влади і панування поляків, визнати протекцію сусідів, увійти у стан і форму республіки, користуватися і управлятися певними законами і встановлювати адміністрацію" ⁴⁹.

Зближення традиційної "держави в державі" ("духовного царства", яким була традиційна церква) з новою військово-адміністративною структурою (на яку перетворювалося козацтво) було надзвичайно важливим чинником формування ідеології визвольного руху, що ставала передумовою боротьби за відновлення держави.

Дослідники часто підкреслюють брак тяглості в еволюції форм української державності. Це лише частково слушне зауваження. Ми бачили, що втрата князівствами, що існували на українських землях, своєї незалежності була поступовим процесом. Після встановлення верховенства великих князів литовських на більшості українських земель впродовж тривалого часу існували удільні князівства, які зберігали певні риси традиційної державності попередньої доби. Навіть після ліквідації удільних князівств, окремі князі намагалися здійснювати владу в своїх володіннях на основі давніх традицій. Виникають комплекси магнатських маєтків, що перетворюються на своєрідні нові князівства. Деякі з українських князів стояли біля зародків організаційного оформлення козаччини: згадаймо хоча б Дмитра Вишневецького чи Богданка Ружинського. Дрібне боярство Центральної й Північної України, що як суспільна верства вело свій початок від княжої доби, також нерідко вливалося у козацтво. Дуже важливим є те, що українські культурні й церковні діячі, які впливали на формування ідеології українського козацтва, свідомо зверталися до традицій княжого часу. Нагадаємо знамениту "Протестацію" православної ієрархії 1621 р., авторство якої приписують Йову Борецькому і Мелетієві Смотрицькому. В ній підкреслювалося, що козаки походять з того самого племені, яке воювало грецьке царство Чорним морем і сухопутно ще за часів Олега і Володимира Великого: "Це їх предки разом з Володимиром хрестилися і прийняли християнську віру від Царгородської церкви і по цей день у цій вірі родяться, хрестяться і живуть" ⁵⁰. Майже тими самими словами висловлював подібну думку Касіян Сакович у віршах на похорон Петра Сагайдачного, пишучи, що

"Войско Запорозькоє...

Плем’я то єст з насіння оного Яфета...

За Олега росського монархи, пливали

В човнах по морю і на Царград штурмовали.

Їх то продки з росським ся монархом крестили

Владимиром і в вірі той статечно жили,

При которой і вони так стоять статечне

Же за ню умирати готові конечне" ⁵¹.

⁴⁸ Жерела. — Т. 8. — С. 285; Крип’якевич І. Богдан Хмельницький. — С. 56.

⁴⁹ Крип’якевич І. Богдан Хмельницький. — С. 56; Його ж. Козаччина в політичних комбінаціях 1620 — 1630 рр. // ЗНТШ. Т. 117/118.

⁵⁰ Возняк М. Історія української літератури: У 2 кн. — Львів, 1922. — Кн. 2. — С. 259.

⁵¹ Див.: Українська література XVII ст. / Упор. В. Крекотень, ред. О. Мишанич. — Київ, 1987. — С.221.

Погляд на козаків як спадкоємців традицій Київської Русі був відомий і за кордоном. Зокрема, у дисертації Аарона Бліверніціуса про козаків, захищеній в місті Лешно (Лісса), було сказано, що "в давнину русини такими човнами користувалися і на Константинополь воювали, яких вживають сьогоднішні козаки".

Звичайно, порівняння в історичних та літературних творах українських козаків з воїнами Олега засвідчують не безпосередню тяглість традиції, а радше спробу її відновити. Опертя на давні традиції, формування нових організаційних структур та нової ідеології, використання історичних державних інституцій і водночас зародження протиставлених чужинецькій владі елементів громадянського суспільства, врешті тенденція до їхнього одержавлення — все це істотні чинники еволюції державно-правового устрою, що була тлом для розвитку культури. Із спадкоємністю тих чи інших форм державності, адміністрації, права була значною мірою пов’язана тяглість культурного процесу, який, у свою чергу, впливав на зміни статусу державних структур і ставлення до них людей.

Попередня             Головна             Наступна