Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня             Головна             Наступна





Я. Д. Ісаєвич

2.1. Загальна характеристика періоду



У вступі та у першому розділі цього тому зроблено спробу висвітлити відповідно до стану джерел і ступеня вивченості окремих аспектів теми передумови розвитку української культури, схарактеризувати основні етапи еволюції виробничої та побутової культури і культури професійної, подати загальні відомості про світоглядні основи української духовності. Натомість завдання кожного з трьох наступних розділів полягає в тому, щоб дати по можливості комплексну характеристику окремих періодів. Тому у вступі до кожного з розділів доцільно зупинитися докладніше, ніж це можна було зробити у загальному вступі, на специфічних обставинах, які зумовили особливості культури в межах коротших часових зрізів, враховуючи при цьому як загальну еволюцію професійної та елітарної культури, так і особливості культурного життя регіонів. Зрозуміло, що будь-яка періодизація — річ умовна, тому не слід ігнорувати рис тяглості, що об’єднують кожний період з попереднім і наступним. Маємо на увазі також, що періоди, виділені на підставі однієї ознаки, нерідко не узгоджуються з періодизацією, що враховує інші сторони життя, інші аспекти соціального, політичного та культурного розвитку. Натомість деякі важливі історичні події започатковують такі великомасштабні зміни, що цілком очевидним стає переломний характер цих подій і доречність саме з ними пов’язувати межі принципово різних періодів культурного розвитку. Такою подією, зокрема, була монголо-татарська навала, що спустошила впродовж 1239 — 1241 рр. українські землі, зруйнувала найбільший економічний і культурний центр Східної Європи — Київ. Батиєве лихоліття докорінно змінило умови розвитку культури, і тому немає сумніву, що так званий післямонгольський період був чимось цілком відмінним від попередньої доби. І все ж поділ історії на "домонгольський" і "післямонгольський" періоди для українських і білоруських земель не є таким істотним, як для земель північно-східної Русі — пізнішої Росії. Для Галицько-Волинського князівства, білоруських земель, які починали входити в орбіту впливів Литовського князівства, як і для Новгорода та Пскова, монголо-татарська навала безпосередньо не перервала тієї лінії розвитку, що окреслилася в попередній період. Власне кажучи, мотивом розпочинати даний том подіями початку XIII ст. і було прагнення подати в одному розділі матеріали, що стосуються всієї історії Галицько-Волинського князівства: воно сформувалося ще до навали Батия, але досягло значних успіхів, зокрема і в культурі, вже у нових, вкрай несприятливих умовах, коли доводилося будувати культурне життя, заліковуючи завдані навалою рани.





Княжа доба. Період історичного розвитку Київської Русі та князівств, що виникли на її землях, де правили різні династії з дому Рюриковичів, деякі українські історики об’єднують під назвою "княжа доба". Термін "княжа доба" неоднозначний, але у всякому разі він добре віддзеркалює визначальний для тієї доби факт, що тодішня державність персоніфікувалася в особі володарів — князів: вірність князеві була свідченням лояльності до держави, зміни державного устрою та права здійснювалися князями або від їхнього імені. Втрата суверенного князя сприймалася як втрата державного статусу територією, якою він володів.

Для більшості істориків України здається очевидним, що княжа доба тривала тільки до підкорення українських земель іноземними державами. Вважається, що від часу, коли перестало існувати Галицько-Волинське князівство 1, починається "литовсько-польська доба" або "період іноземного поневолення".



1 Галичина вперше була підпорядкована Польщі 1349 р., але остаточно Галицьке князівство ліквідоване 1387 р. Волинське князівство з 1384 р. перебувало у васальній залежності від великих князів литовських.



Переломне значення подій середини і другої половини XIV ст. в історії українського народу незаперечне. Справді, на українських землях вже з 1340 р. не було державних організмів, очолених представниками місцевих династій. Безсумнівно й те, що з останньої чверті XIV ст. всі українські землі опинилися — і, як виявилось, на дуже довгий час — поділеними між державами, володарі і керівні еліти яких були іноземцями. Зрештою, саме тоді справді почалося багатовікове іноземне поневолення, і хоч бували потім певні "острівці свободи" і в просторі, і в часі — це не могло не мати дуже негативних наслідків для розвитку культури. Адже нормальні умови для культурного життя бувають лише тоді, коли культура розвивається вільно, коли нею опікуються місцеві політичні еліти, а творчі ініціативи не гальмуються внаслідок необхідності постійно боронити право на власну культурну спадщину.

Все це так. І все ж не можна недооцінювати того, що в XIV — XV ст. (точніше до 1470 р.) на українських землях існували більші й менші князівства, які, ставши васалами іноземного сюзерена — великого князя литовського, — зберегли істотні атрибути державності. Якщо говорити про Волинське князівство 1440 — 1450 рр. під владою Свидриґайла і Київське князівство 1435 — 1470 рр., тобто за князювання Івана Володимировича, Олелька Володимировича і Семена Олельковича, то вони функціонували майже як справжні держави. Одні і другі вели власну міжнародну політику, київські князі укладали династичні шлюби з володарями інших держав, зокрема Московського князівства і Молдови. Цілком зрозуміло, що в устрої таких князівств не було різкого розриву з традиціями попереднього періоду української державності. Навпаки, володарі удільних князівств в Україні, хоч і походили з литовської династії Ґедиміновичів, ставили завданням зберігати лад, сформований у Київській середньовічній державі.

Отже, "княжа доба" тривала довше, ніж звичайно вважають. У цьому розділі йдеться про заключні її етапи — від короткочасного, але блискучого спалаху державотворення за князя Романа і короля Данила, аж до 1470 р. , коли, за словами літописця, "на Києві князі пересташа бити, а вмісто князий воєводи насташа".

Як бачимо, останні століття княжої доби були також останніми століттями періоду політичної роздробленості. Виділення окремих, фактично непідпорядкованих якомусь центрові, князівств часто називають "розпадом" Київської Русі. Це неточно передає суть історичних подій тієї доби: визначальним був не розпад, а навпаки, стійкіше, зумовлене економічним і політичним розвитком об’єднання споріднених племен, входження яких до Київської Русі ще не мало тривкої основи. Виділення князівств створювало умови для вдосконалення державного апарату, дальшого формування великого землеволодіння, розвитку сільського господарства, піднесення міст — осередків ремесла й торгівлі 2.



2 Див.: Котляр М. Ф. Як і чому настала удільна роздрібленість на Русі. — Київ, 1998. — С.19.



Виникають численні нові міста як адміністративні та економічні центри земель і волостей. Значно вищого, ніж перед тим, рівня досягло ремісниче виробництво, внаслідок вузької спеціалізації у багатьох галузях зросла кількість ремісничих професій. Мало місце у цілому значне — попри періоди занепаду — збільшення населення, в тому числі торговельно-ремісничого прошарку в містах. Хоч господарство в своїй основі залишалося натуральним, господарські зв’язки в межах князівств розвивалися інтенсивніше, ніж між князівствами. Зростало значення транзитних торговельних шляхів, що перетинали території князівств. Культурним зв’язкам між князівствами сприяло те, що всі їхні землі належали до Київської митрополії.

Негативним явищем були міжусобні війни, що точилися між більшістю князівств. Нерідко створювались коаліції князів для боротьби з іншими князівськими коаліціями. Князі намагалися залучити на свою сторону місцеву боярську верхівку, а бояри, в свою чергу, використовували міжкнязівські конфлікти для зміцнення власних позицій. Князівські міжусобиці стали особливо небезпечними перед загрозою з боку зовнішніх ворогів, спершу половців, згодом монголо-татар. Істотною була й загроза захоплення або руйнування руських земель західними сусідами — Угорським королівством, Польським князівством, Литвою. Захист від ворогів вимагав спільних дій князівств. Водночас правителям великих князівств доводилось боротися проти спроб виокремлення з їхнього складу менших удільних князівств, земель і навіть волостей. Нерідко поділу прагнули найпотужніші місцеві боярські роди, проте об’єднавча діяльність князів знаходила підтримку міських ремісників та купців, частини бояр, особливо дрібних і середніх. Певна стійкість території князівств зумовлювалася також природними межами, давніми культурними традиціями, складом населення. Так, до Київського князівства увійшли землі колишніх племінних союзів полян і древлян, до Чернігівського і Сіверського князівств — землі сіверян. Волинське князівство з центром у Володимирі включало, в основному, територію колишнього племінного союзу дулібів — бужан — волинян. Основою території Галицького князівства, ймовірніше, були терени карпатських хорватів і північно-західні окраїни землі тиверців. Загалом, і за часів удільного роздроблення тривало започатковане раніше зближення протоукраїнських племінних груп, зокрема, полян, сіверян, дулібів, хорватів, уличів, тиверців. Цьому сприяли спорідненість мови і побуту, географічне положення, економічні, політичні та культурні взаємини.

Зрозуміло, нові політичні умови впливали на культурне життя. Однак творення культури — процес повільний, а головне, безперервний: нові явища зароджуються непомітно і лише дуже поступово модифікують те, що було успадковане від попередніх поколінь. Відсутність різких змін — якщо не брати до уваги порівняно рідкі політичні катаклізми — значною мірою пояснюється тим, що не буває повної одночасної зміни одного покоління іншим. Як у житті людей кожного дня хтось помирає і хтось народжується, так і в культурному процесі повсякчас щось зникало, щось зароджувалося й міцніло.

Повільність еволюції культури дозволяє окремі культурні явища розглядати в межах довших відтинків часу, більше того, тільки в межах великих періодів простежуються напрям і характер змін. Водночас культурні явища неможливо адекватно відтворити, не враховуючи змін соціальної структури та політичної ситуації, що відбуваються частіше — і внаслідок політичних подій, і внаслідок природних явищ (таких як стихійні лиха), дуже часто внаслідок непередбачуваного збігу обставин. Ось чому доцільно висвітлювати розвиток культури на тлі тих подій, що визначали зміни контексту, в якому розвивалася культура. Найпомітнішими політичними змінами були зміни форм державності, яким відповідали зміни внутрішньої політики і зовнішньополітичної орієнтації держав. Враховуючи двобічний напрям контактів — рівень культури визначав характер державності, а державність спрямовувала культурні процеси, — висвітлення історії державності допоможе зрозуміти і багатогранність форм культурного життя, їхню пов’язаність між собою і зі змінами політичної ситуації.

Політичні зміни не тільки відбувалися частіше й минали швидше, ніж зміни в сфері культури, але вони більшою мірою, ніж культурні явища, були локалізовані, обмежені певними місцевостями або територіями. Натомість культурні явища, попри всю їхню локальну й реґіональну різноманітність, мають тенденцію поширюватися на значні території внаслідок зв’язків і взаємовпливів регіонів. Деякі культурні явища, причому часто ті, що сприймаються як визначальні, набирають загальнонаціонального характеру. Простежити співіснування регіональних, загальнонаціональних, міжнаціональних сторін культурного життя — важливе завдання історії культури. Конкретна культурна взаємодія, конкретна співдія факторів завжди відбуваються у певному часі. Це те, що можна було б називати хронотопом культури. Власне єдність місця і часу — це миттєвість. Мить непідвладна аналізу, але характер процесу найадекватніше можна відтворити в межах коротких відтинків часу.

Отже, перший відтинок періоду, що розглядається в даному розділі, обмежується 1199 — 1240 рр. Початкова дата — утворення об’єднаного Галицько-Волинського князівства, кінцева — зруйнування Києва Батиєм. Аж до 1240 р. зберігався той устрій, який дозволяє історикам зробити висновок про збереження на Русі конфедерації князівств — деякі історики називають її навіть імперією, вказуючи цим на певні риси подібності до устрою Священної Римської імперії німецької нації. Ще з другої третини XII ст. (за умовну дату тут приймають 1132 рік, коли помер Мстислав, син Володимира Мономаха) кілька найбільших князів, що мали власні династії (точніше, свої гілки династії Рюриковичів), цілком явно вели практично самостійну політику, разом з тим кожен з володарів цих князівств прагнув стати Великим князем Київським і тим самим номінальним сюзереном всіх інших удільних князів. У невеликому Київському князівстві своя династія не витворилася саме тому, що за це князівство змагалися всі інші, і той, хто здобував у ньому владу, не втрачав надії перетворити номінальний сюзеренітет на реальний. Успіх або неуспіх окремих князівств часто залежав від позиції місцевих бояр і верхівки містичів — міського торговельно-ремісничого населення.





Київ, Київське, Чернігівське і Переяславське князівства. Як доведено в дослідженнях П. Толочка та ряду інших авторів, упродовж перших чотирьох десятиліть XIII ст. Київ залишався найбільшим містом в усій політично роздробленій на той час державі. Київська земля, що переходила з рук до рук разом з київським княжим престолом, не була великою, але сам Київ залишився найбільшим містом Східної Європи, зберіг економічні зв’язки з Північною Руссю і Західною Європою, з країнами Сходу. Рівень ремісничого виробництва у тогочасному Києві засвідчує великий економічний потенціал міста. Зокрема, археологічні дослідження на київському Подолі дали багато нових матеріалів про майстерність київських ремісників, масштаби їхньої виробничої діяльності 3. Київ залишався значною мірою законодавцем моди і місцем появи нових явищ у різних галузях ужиткового мистецтва, не кажучи вже про архітектуру і сакральний живопис 4. З-поміж інших великих політичних центрів він вирізнявся багатством історичної спадщини, тим, що зберігав значення адміністративного центру церкви, а також відігравав особливу роль у справі захисту Русі від кочівників. Як основний символ давніх державних традицій він був головним вузлом міжкнязівської боротьби. Князі дивилися на нього як на загальнодинастичну спадщину, що зрештою сприяло встановленню над Києвом впродовж ряду періодів колективного сюзеренітету 5.

Простий перелік тих князів, яким вдавалося закріпитися в Києві і в Київській землі, свідчить, як часто він переходив з рук в руки. Тому не могло бути й мови про встановлення у цей час окремої династії, пов’язаної з Київським князівством. Близько 1211 р. князем у Києві став Всеволод Чермний з Чернігівської династії Ольговичів. Після повернення 1214 р. Всеволода до Чернігова київським князем спершу став Ігор Ярославич, але коли його усунули Ростиславичі, князем знову став представник цієї ж династії Мстислав Романович. Таким чином, Київщина і Чернігівщина були об’єднані в руках династії Мстиславичів, що поставило її на особливе місце порівняно з іншими князівствами. Це, з одного боку, сприяло активізації боротьби із загрозою з боку степовиків, з другого, закріпившись у Києві, Ростиславичі намагалися оволодіти Галичем і, отже, підпорядкувати собі всі південноруські землі 6. Цього досягти не вдалося, і впродовж десяти років після битви на Калці у Києві князював Володимир Рюрикович, який був у тісних зв’язках з Данилом Романовичем Галицьким і користувався його підтримкою 7.



3 Сагайдак М. А. Давньокиївський Поділ. — Київ, 1991. — С. 123 — 125.

4 Толочко П. Древній Київ. — Київ, 1983. — С. 290 — 294.

5 Там само. — С. 304.

6 Там само. — С. 275.

7 Там само. — С. 276.



Після 1235 до 1239 р. відбувалися такі часті зміни князів на київському престолі, що важко визначити якусь провідну тенденцію в тодішній політичній ситуації. Напередодні наближення монголо-татар до Києва тодішній князь Михайло Всеволодович утік з міста і його на короткий час зайняв смоленський князь Ростислав Ярославич. Намісником у Києві став воєвода Данила Галицького Дмитро, якому й судилося керувати обороною Києва від навали Батия.

Те, що Київ відігравав істотну політичну роль, був символом єдності руських земель і найвизначнішим їхнім економічним та культурним центром, дало підставу більшості українських істориків говорити про існування Київської Русі до 1240 р. Навіть якщо вважати аргументованішим інший, традиційний погляд, за яким Київська Русь проіснувала тільки до 1132 р. 8, це не може змінити висновку, що й після цієї дати Київ сприймався як спільна столиця всіх земель, політичним центром яких він був до вказаної дати.



8 Такий погляд залишався основним у радянській історіографії, прийнятий він і в сучасній російській історіографії. В книгах, виданих в Радянській Україні, зокрема в 1-му томі "Історії Української РСР", виклад історії Київської Русі доводиться до 1240 р.



Номінальність сюзеренітету Києва у цей час аж ніяк не повинна призводити до недооцінки його політичного значення і як символу єдності, і як стимулу об’єднавчих процесів. Також і на тому етапі, коли реальне державне об’єднання не було можливим, життєво важливим залишався рух за зближення позицій князівств, обмеження конфліктів між ними, згуртування їх для спільних дій в інтересах оборони всіх руських земель. Власне таким був сенс заклику до єдності у "Слові" та інших літературно-публіцистичних творах тієї доби.

Переяславське князівство, до якого входили землі на лівому березі Дніпра, було тісно пов’язане з Київським. Найчастіше його володарі були ставлениками київських князів. Оскільки Переяславське князівство на сході й півдні безпосередньо межувало з Половецьким степом, його князі брали активну участь у походах на половців. Після монголо-татарської навали Переяславське князівство перестало існувати.

Упродовж перших чотирьох десятиріч XIII ст. дуже велику роль у політичному і культурному житті відігравала Чернігово-Сіверщина. Чернігівське князівство займало землі на Лівобережжі, переважно у басейні Десни, в середині XII ст. від нього остаточно відокремилося Новгород-Сіверське князівство, згодом виник ще ряд дрібних князівств. У всіх князівствах Чернігово-Сіверщини володарювали представники династії Ольговичів — нащадків Олега Святославича, одного з внуків Ярослава Мудрого. Чернігово-Сіверська земля межувала з Половецьким степом, і ряд князів проводив тут подвійну політику щодо половців: з одного боку, вони брали участь у походах на них, з іншого — вступали в союзи з окремими половецькими ханами, спирались на їхню допомогу в міжусобній боротьбі. У першій половині XIII ст. Чернігово-Сіверська земля остаточно розпалася на низку невеликих князівств, у яких правили представники різних відгалужень династії Ольговичів. Чернігівський князь залишався найавторитетнішим поміж них. 1223 р. великий князь чернігівський Мстислав Всеволодович загинув у битві під Калкою. Пізніше Михайло Всеволодович вів тривалу боротьбу зі своїм родичем Данилом Романовичем Галицьким за володіння у Галичині та Києві. 18 жовтня 1239 р. Чернігів був здобутий і зруйнований Батиєм: князь Мстислав Глібович загинув на полі бою. 1246 р. князь Михайло Всеволодович, який перед тим перечекав час в Угорщині й Польщі, поїхав до Батия, щоб отримати від нього дозвіл на князювання, але разом з боярином Федором його вбили за відмову виконати язичницький обряд — вклонитись кущеві і пройти очищувальний вогонь. За мученицьку смерть київська митрополія пізніше віднесла Михайла Чернігівського до числа святих. У другій половині XIII ст. дрібні князівства Чернігівщини опинились під прямим контролем Золотої Орди, з середини XIV ст. перейшли у васальну залежність від Великого князівства Литовського.

До катастрофи Київ, Чернігів та інші міста Чернігівської землі (зокрема Новгород), Володимир на Волині, Галич, Перемишль, Переяслав залишалися провідними осередками культурного розвитку. Проте монголо-татарська навала завдала надзвичайно тяжкого удару культурним осередкам Лівобережжя і Наддніпрянщини. Переяслав лежав у руїнах. Надовго підупала й історична роль Чернігова у розвитку культури, хоч збереглася певна тяглість економічного та політичного життя у північній Чернігівщині. Якщо ж йдеться про Київ, то не можна говорити про повне припинення життя в ньому, але втрати, без перебільшення, були величезними. За оцінками дослідників, понад 40 великих храмів збереглися, при цьому дуже пошкодженими були не більш як 5 — 6. З-понад 8 тис. дворів, за словами Плано Карпіні, збереглися близько 200. Отже, населення з 50 тис. зменшилося приблизно до 2 тис. У деяких районах міста життя припинилося на кілька століть 9. Проте Київ і надалі залишався релігійним осередком для всіх руських князівств, а Софія Київська — кафедральним собором митрополита аж до самого кінця XIII ст.

Значення Києва в житті церкви у другій половині XIII ст. засвідчує той факт, що саме тут, як припускають, відбувся собор єпископів під проводом митрополита Максима, на якому канонізовано князя Володимира Святославича 10.



9 Там само. — С.289.

10 На думку О. Пріцака, канонізація відбулася 1255 р. Існує також припущення, що канонізацію здійснив собор 1284 p. Fennell J. The Canonization of Saint Vladimir // Tausend Jahre Christentum in Rußland. — Göttingen, 1988. — S. 304.



Без сумніву, проголошення святим князя, з яким було пов’язане хрещення Київської Русі і доба її могутності як держави, мало не лише релігійне, але й політичне значення.

На жаль, про культурне життя Києва другої половини XIII ст. збереглися лише фрагментарні звістки. Більше того, про багатогранну культуру Києва, Переяслава, Чернігова останніх десятиріч домонгольського часу маємо дуже мало відомостей, очевидною причиною чого є загибель писемних і мистецьких пам’яток у часи лихоліття. Оскільки щодо менш спустошених Волині й Галичини є набагато більше джерел — і серед них таке унікальне, як Галицько-Волинський літопис — це дозволяє повніше висвітлити політичне життя, соціальні відносини і культуру саме цих земель не тільки для післямонгольських десятиріч, коли тут була сприятливіша, ніж деінде, ситуація, але й для перших десятиріч XIII ст. Такою є особливість раннього періоду нашої історії, що збережений, нерідко випадково, комплекс джерел вихоплює, неначе прожектор з темряви, те, що діялося на якійсь обмеженій території. Тому, аналізуючи те, що стосувалося певного регіону, можемо тільки висловлювати припущення, що й в інших землях процеси були подібними, хоч, безумовно, не ідентичними. Як засвідчують археологічні матеріали, рівень розвитку матеріальної культури був приблизно однаковим у більшості заселених земель, хоч про культуру, пов’язану з писемністю, можемо конкретно говорити тільки стосовно територій, для яких збереглися писемні пам’ятки. При цьому слід мати на увазі, що чимало явищ культури, відомих на матеріалі південно-західних земель, були виявом процесів загальних, а не партикулярних. Натомість нові творчі здобутки окремих князівств часто поширювалися на всі інші, і такі взаємовпливи не були однобічно спрямованими, а навпаки, становили елементи багатобарвного і яскравого культурного життя.





Галицько-Волинське князівство: перші кроки. Поряд із спільними з іншими князівствами рисами Галицька і Волинська землі мали багато своєрідних. Незважаючи на міжусобні війни між окремими князями, ці землі здавна підтримували якнайтісніші економічні та культурні взаємини, які й стали однією з передумов об’єднання Волині й Галичини в одному князівстві. Незабаром після смерті Ярослава Осмомисла волинський князь Роман Мстиславич на запрошення галицьких бояр зайняв Галич, але не зміг там утвердитися. Лише 1199 р., після смерті Володимира Ярославича, останнього представника династії Ростиславичів, Романові Мстиславичу вдалось добитися об’єднання під своєю владою Волині й Галичини в одне князівство. Незадовго до смерті Роман утвердився і в золотоверхому Києві. Кияни охоче перейшли на бік Романа і відчинили йому Подільські ворота міста.

Так виникло об’єднане князівство. Деякі історики називають його Галицько-Волинською державою, інші вважають таке найменування некоректним 11. Проте слід мати на увазі, що риси держав мали всі наймогутніші князівства, володарі яких — на знак незалежності від інших князівств — називали себе "великими князями". Літописець називав Романа саме великим князем, а також "царем на Русі", "самодержцем всея Русі", причому слово "самодержець" вперше в літописі застосовано саме щодо нього. Цей титул засвідчив зміцнення позиції великого князя, підпорядкування ним непокірних боярських угруповань. Державний статус князівства засвідчувався тим, що деякі західні землі називали його королівством задовго до коронування Данила Галицького.

Із захопленням пише автор літопису про те, що великий князь Роман "одолів усі поганські народи, мудрістю розуму додержуючи заповідей Божих, Він бо кинувся на поганих як той лев, сердитий же був як та рись, ...переходив землю їх як той орел, а хоробрий був як тур, бо він ревно наслідував свого предка Мономаха..." 12. Роман завоював собі славу сміливими і успішними походами на половців та литовців. Згодом він втрутився в боротьбу між ґвельфами (прихильниками пап) та ґібелінами (прибічниками імператорської династії Гогенштауфенів), виступивши на боці Філіппа Швабського Гогенштауфена, який боровся за владу в імперії з Оттоном IV саксонським, союзником пап. На шляху до Саксонії Роман Мстиславич загинув у випадковій сутичці з військом краківського князя Лешка Білого під Завихостом на Віслі (1205).

Смертю Романа скористалися галицькі боярські угруповання, які не допустили до влади Романової вдови та його малолітніх синів Данила і Василька. Щойно княжичі підросли, вони розпочали з боярством тривалу і запеклу боротьбу за престол Волині, а пізніше й Галичини.



11 На думку М. Ф. Котляра, князівство було об’єднаною державою лише в 1245 — 1264 рр. Див.: Котляр М. Ф. Галицько-Волинська Русь. — Київ, 1998. — С. 154 — 155. Див. також: Калакура Я. С. Новітня історіографія Галицько-Волинської держави // Галич і Галицька земля в українському державотворенні. — Івано-Франківськ, 1999. — С. 91 — 104.

12 ГВЛ. — С.489 (Махн. — С.368; Хлебн. С.621 — 622).



Могутність великих бояр у Галицькій землі пояснюється не тільки різноманітністю їхніх прибутків (розвинуте сільське господарство, солеварні промисли, торгівля), а й тим, що князі залучали на свій бік місцевих бояр, надаючи їм посади і, головне, маєтки, які стали базою зростання впливу боярських родів, давали їм потім змогу протидіяти спробам зміцнення князівської влади. Нерідко найбагатші бояри вважали вигіднішим для себе іноземне покровительство. Вони виходили з того, що правителям-чужинцям важче, ніж своїм, домогтися підтримки широких кіл населення, і це спонукатиме їх давати привілеї боярам як основній своїй опорі. До того ж боярам не могло не імпонувати законодавче обмеження королівської влади і гарантування прав феодалів Угорщини згідно із "Золотою буллою" короля Андрія II.

Втягнення іноземних покровителів — угорців, а пізніше й поляків у внутрішні конфлікти боярства з князями вело до зміцнення позицій бояр і до небаченого в інших князівствах загострення їхньої боротьби з князівською владою. Ось що трапилось, скажімо, під час короткого правління в Галичині трьох синів Ігоря Святославича, внуків Ярослава Осмомисла по матері. Бояри самі запросили їх, сподіваючись, що князі з Сіверської землі стануть слухняним знаряддям у їхніх руках. Коли ж Ігоровичі почали домагатись реальної влади, розгорілася боротьба не на життя, а на смерть. Ігоровичі влаштували розправу над великими боярами, і "вбито їх було числом 500, а решта розбіглися". 1211 р. бояри, запросивши на допомогу угорське військо, захопили двох Ігоровичів і "повісили задля помсти". Через два роки провідник боярства Володислав Кормильчич насмілився сісти на князівському престолі — це був єдиний випадок титулування князем людини з-поза династії Рюриковичів. Ще 1214 р. з допомогою частини бояр угорці, які вступили в союз з Краківським князівством, захопили Галич і проголосили "королем королівства Галицького" п’ятирічного угорського королевича Калмана (Коломана), якого одружили з дворічною польською княжною Саломеєю. Від цієї, по суті, військової окупації визволив галичан новгородський князь Мстислав Удатний, який разом з Данилом Романовичем (одруженим з його дочкою) успішно відбив наступ угорського і польського військ. Однак пізніше Мстислав передав князювання не Данилові, а молодшому угорському королевичеві Андрію, одруженому з другою дочкою Мстислава. Врешті, після наполегливих зусиль Данилові вдалося утвердитися на Волині, звідкіля він повів наступ на Галицьку землю. 1230 р. Данило Романович витіснив угорців із Галича, але не зміг втриматися в місті. Це повторилося 1233 р. Новий угорський король Бела визнав князювання в Галичі ставленика бояр чернігівського князя Ростислава Михайловича.

Оскільки боярські угруповання йшли на угоди з угорськими феодалами, які намагалися захопити землі Русі, боротьба Данила і Василька Романовичів проти бояр за об’єднання галицько-волинських земель набирала характеру визвольної війни за державну незалежність. Романовичі спирались на широкі верстви населення і на ту частину бояр, яка розраховувала на покровительство князів. Їх підтримали містичі — міські купці й ремісники, в тому числі іноземні поселенці у деяких найбільших містах (вірмени, німці та інші): вони були прихильниками не боярського свавілля, а міцної князівської влади (лише пізніше, коли держава ослабла, міські колонії католиків стали орієнтуватися на своїх одновірців — іноземних агресорів). Для перемоги Романовичів істотне значення мала й позиція селян-общинників, які входили до княжого пішого війська. Зміцнення боярства не віщувало смердам нічого доброго, а надії на "доброго князя" уже в той час були поширені в народі. Союз князівської влади, боярства, що цій владі служило, і міської верхівки був спрямований на встановлення такого варіанта державного ладу, який значно більше відповідав потребам економічного і культурного розвитку, ніж боярська олігархія.

Внаслідок тривалої боротьби Данилові Галицькому вдалось подолати ті угруповання галицьких і перемишльських бояр, які орієнтувались на підтримку Угорського королівства. У 1237 — 1238 рр. Данило остаточно оволодів Галичем. Волинь він залишив молодшому братові Василькові, який у всіх важливих справах діяв спільно з Данилом. Незадовго до зруйнування Києва Батиєм Данило укріпився в Києві і доручив управління згадуваному вже тисяцькому Дмитрові, досвідченому і хороброму воєводі, якому і довелося керувати обороною міста.





Галицько-Волинське князівство після навали Батия. Подолавши впертий опір на лінії укріплень вздовж Верхнього Тетерева, Горині й Случі, Батий на початку 1241 р. рушив на Волинь. Як вказує літописець, хан, побачивши, що не зможе взяти Крем’янець і Данилів, відступив від них. У Звенигороді, Володимирі, Галичі дружинники і озброєні містичі боролись до кінця, до останнього воїна. Зруйнування міст і сіл, величезні людські втрати — все це завдало невиправного удару економіці й культурі.

Все ж Галицько-Волинська земля постраждала порівняно менше, ніж. більш східні князівства. Це дало змогу одразу ж після відходу Орди розпочати не тільки відбудову зруйнованих міст, а й спорудження нових. Зокрема, було споруджено могутні укріплення Холма, куди Данило переніс свою столицю, збудовано Львів, який названо на честь Данилового старшого сина Лева. Одночасно і далі доводилося воювати з непокірними боярами, які робили ставку на Ростислава Михайловича чернігівського та його союзників.

1245 р. військо Данила Галицького здобуло блискучу перемогу в битві з військом угорського короля та його союзниками поблизу міста Ярослава на Сяні. Ярославська битва, в якій Данило підтвердив свою славу хороброго воїна і здібного полководця, надовго зупинила агресію Угорського королівства на північ від Карпат. Близько 1250 р. між Данилом і угорським королем Белою І налагодились дружні стосунки, які були закріплені шлюбом Данилового сина Лева з дочкою Бели Констанцією.

Проте спроба організувати сильний союз проти ординців не вдалася. Не маючи змоги виставити надійний опір переважаючим силам Золотої Орди, Данило змушений був поїхати до столиці Батия. Незважаючи на неминуче в цій ситуації декларування князем лояльності, бажання бути "мирником", князівство не стало васалом орди, бо данини їй не платило. Подальша діяльність Данила засвідчує, що він тільки за крайніх обставин йшов на підпорядкування Орді, щоб отримати перепочинок і зібрати сили для вирішальної боротьби. Саме з цією метою було споруджено низку укріплених міст, які мали, за словами літопису, бути опорою "проти безбожних татар". Поступово, спершу дуже обережно, Данило знову починає шукати союзників для боротьби з ординцями. В 1254 — 1255 рр. війська Данила, його брата Василька і сина Лева здобули міста, що піддалися татарам (Болохівські міста в районі річок Случ і Тетерів), а коли загони хана Куремси перейшли в контрнаступ, вони були відтіснені в свої кочовища. Однак після приходу 1258 р. величезного війська Бурундая Данило і Василько змушені були розібрати укріплення найбільших фортець на доказ того, що вони "мирники" Орди. Лише столичний Холм не скорився і зберіг свої фортифікації.

Будівництво нових міст, декотрі з яких були фортецями, спрямоване на захист краю від Орди і водночас від агресії із Заходу, створювало умови для дальшого розвитку писемності й мистецтва. З літопису відомо, що сюди стікалися ремісники звідусіль, у тому числі з іноземних країв, тут започатковано монументальне будівництво, велося літописання. Культурним осередком залишався і Перемишль, в якому єпископську кафедру в 80-х рр. XIII ст. займав високоосвічений владика Мемнон.

Данило проводив активну зовнішню політику. Після смерті останнього австрійського герцога з династії Бабенбергів син Данила Роман одружився з Гертрудою Бабенберг і з допомогою угорського короля спробував оволодіти герцогським престолом Австрії. Ця спроба була невдалою (внаслідок тривалої боротьби з 1282 р. тут укріпилась династія Габсбургів).

Міжнародному авторитету Данила сприяло вінчання його 1253 року отриманою від папи Інокентія IV королівською короною. Місцем коронації він обрав Дорогичин на Підляшші, щоб підкреслити свої права на це місто, де свого часу розгромив лицарів Добжинського ордену. Західноєвропейські хроніки називали Галицько-Волинське князівство королівством ще задовго до дорогичинської коронації, тому, надсилаючи в подарунок Данилові корону, папа рахувався з реальними фактами 13.



13 Корона Данила Галицького. 1253 — 1953 // ЗНТШ. — 1953. — Т. 164.



Взаємини холмського двора з Римом мали переважно політичний характер. Однак папа не міг надати конкретної допомоги проти Орди, тому взаємини Данила з Римом не привели до стійкого союзу.

Після смерті Данила Галицького (1264 р.) його син Шварно Данилович на короткий час об’єднав Галицьке князівство з Литвою. Лев Данилович (помер 1301 р.), який успадкував Львів і Перемишль, а після смерті Шварна — Холм і Галич, значно розширив свої володіння, приєднавши до них Люблінську землю і частину Закарпаття з Мукачевим. У Володимирі правив у цей час Володимир Василькович (1270 — 1288), у Луцьку — Мстислав Данилович (з 1289 р. також у Володимирі).

Порівняно найбільше відомостей маємо про культурне життя невеликого удільного Володимирського князівства на Волині. Придворний літописець князя Володимира Васильковича уклав справжній панегірик йому як "книжникові і філософові", описав його піклування про переписування книжок, прикрашення храмів іконами, будівництво міст. Якщо навіть припустити, що цей князь і справді особисто більше цікавився книжністю, ніж інші, то щодо інтенсивності й характеру культурного життя Володимир, цілком певно, не був винятком. Будівництво велося і в містах князівства, очевидно, були й інші центри книжності, але, на жаль, матеріали про це збереглися лише фрагментарно. Зокрема, з того ж Галицько-Волинського літопису видно, що Київ продовжував і в післямонгольський час забезпечувати князівства іконами і рукописними книгами. Є всі підстави вважати, що Києво-Печерський монастир залишався осередком культури, що зберіг міжнародне значення.

На початку XIV ст. Волинське і Галицьке князівства знову об’єдналися в руках одного князя — Юрія І Львовича, внука Данила Галицького. Скориставшись із внутрішніх заколотів у Золотій Орді, Галицько-Волинське князівство змогло на деякий час знову пересунути південні межі своїх володінь аж до нижньої течії Дністра й Південного Бугу. Свідченням могутності Юрія І було те, що він, як і Данило, прийняв королівський титул, іменуючи себе королем Русі (тобто Галицької землі) і князем Володимири (Волині). Йому вдалося домогтися від константинопольського патріарха встановлення окремої Галицької митрополії, до якої належало кілька єпархій — володимирська, луцька, перемишльська, холмська, турівсько-пінська (перед тим вся Русь входила до складу однієї митрополії — київської). Утворення Галицької митрополії сприяло розвиткові традиційної культури і допомагало захищати політичну незалежність об’єднаного князівства. До речі, перший галицький митрополит Петро Ратенський пізніше став першим митрополитом у Москві.

У 1308 — 1323 рр. у Галицько-Волинському князівстві правили сини Юрія — Лев II і Андрій. З їхніми іменами пов’язана важлива сторінка історії Закарпаття. 1315 р. тут почалося повстання місцевих феодалів проти короля Угорщини Карла-Роберта, основоположника нової Анжуйської династії. Ряд істориків припускає, що в повстанні взяли участь і широкі кола селян Закарпаття. На чолі повстанців стали наджупан Землинського і Ужанського комітатів Петро, син Петра Петуні, а також палатин Копас. Близько 1315 р. Петро їздив до Галицької землі, щоб запросити на угорський престол одного з галицько-волинських князів — Андрія або Лева Юрійовича. Повстання охопило значну частину Закарпаття, але, не отримавши достатньої підтримки, зазнало поразки. 1320 р. на заклик наджупана Петра повстання розгорілось знову, але близько 1322 р. було придушене. Мабуть, саме тоді Галицько-Волинське князівство втратило Мукачеве і прилеглу округу.

На міжнародній арені Галицько-Волинське князівство за Андрія і Лева Юрійовичів орієнтувалося на союз з Тевтонським орденом. Це було корисно як для забезпечення торгівлі з Балтикою, так і у зв’язку з тим, що дедалі відчутнішим був тиск Литви на північні окраїни князівства. Збереглася грамота Андрія і Лева 1316 року про підтвердження союзу з Орденом, якому галицько-волинські князі обіцяли захист від Золотої Орди. Отже, хоч Галицько-Волинське князівство мусило визнавати формальну залежність від Орди, фактично воно вело самостійну зовнішню політику. Польський король Владислав Локетко називав своїх східних сусідів князів Андрія і Лева "непоборним щитом проти жорстокого племені татар". Проте, перегороджуючи Орді доступ на землі своїх західних сусідів, Галицько-Волинське князівство більше, ніж вони, потерпіло від спустошливих походів ординців. Виснажлива боротьба із зовнішніми ворогами, гострі внутрішні конфлікти князів з боярами і війни князів між собою знесилювали Галицько-Волинське князівства, і з цього скористалися сусідні держави, які значно менше потерпіли від ординського лихоліття. Після смерті останнього галицько-волинського князя Юрія II польський король Казимир III напав на Львів, пограбував княжий палац на Високому замку, але скоро був змушений відступити. Правителем Галицької землі став боярин Дмитро Дедько, натомість на Волині укріпився князь литовського походження Любарт (Дмитро) Ґедимінович, який прийняв мову і звичаї місцевого населення.

У боротьбі за галицькі землі, яка йшла із змінним успіхом, симпатії більшості галичан були на боці Любарта. Все ж сили були надто нерівними. 1349 р. Польща знову захопила Галицько-Холмське та Перемишльське князівства, а король польський Казимир проголосив себе "правителем Королівства Русі", тобто Галичини. Великий князь литовський Альгірдас (Ольґерд Ґедимінович), скориставшись ослабленням Золотої Орди, у 60-х рр. XIV ст. підпорядкував собі інші українські землі — Поділля, Київщину, Переяславщину. Галицьке князівство з 1370 р. опинилось під владою Угорського королівства, причому в 1372 — 1378 і 1385 — 1387 рр. тут правив як васал угорського короля онімечений князь із Сілезії Володислав Опольський. Він прагнув незалежності від Угорщини і навіть почав карбувати у Львові монету з гербом Галичини і власним ім’ям 14.

Проте цей князь був католиком, за його правління державна влада належала іноземцям, а місцеве боярство було відтіснене на другорядні позиції. Інша ситуація склалася на Волині під владою Дмитра-Любарта Ґедиміновича, де значною мірою зберігалися традиції попередньої доби. 1387 р. Галицька земля і західна частина давньої Волині (Холмщина) були надовго захоплені Польським королівством. Належні раніше до Галицько-Волинського князівства землі між Дністром і Прутом, в тому числі територія сучасної Буковини, опинилися у складі Молдавського князівства, що сформувалося саме в цей час. Поряд з румунською більшістю значну частину населення цього князівства становили українці, а деякі волості були цілком українськими. В устрої та правовій системі Молдавського князівства було чимало рис, які сформувалися у Галицько-Волинському князівстві, навіть грамоти господарів (князів) Молдови впродовж тривалого часу укладалися українською мовою. Зовсім іншою була доля Закарпаття, де на той час не було місцевих феодалів. Політична влада належала угорським феодалам, а міське самоврядування повністю було в руках католицьких міщан, головно німців і угорців.

У Галицько-Волинському князівстві і після навали ординців продовжувалися традиції візантійської і старокиївської культури 15.



14 Котляр М. Ф. Галицька Русь у другій половині XIV — першій чверті XV ст. — Іст.-нумізмат, дослідження. — Київ, 1968.

15 Александрович В. Мистецтво ГалицькоВолинської держави. — Львів, 1999.



Водночас це князівство інтенсивніше, ніж це було у давньому Києві, ставало на шлях творчого освоєння культурних цінностей країн Західної і Центральної Європи. Польща, Угорщина, східні землі Німеччини значною мірою відігравали посередницьку роль: через них проникали далі на схід ті культурні явища, що мали загальноєвропейський характер. Продовжувався започаткований раніше процес часткового засвоєння деяких елементів орієнтальної культури, що було, зокрема, пов’язане з поселенням на українських землях половців та представників інших народів Сходу. Ординська навала не сприяла культурному життю, але створювала умови і для контактів з людністю Азії, особливо на рівні побуту, ужиткового мистецтва, звичаїв. Інша річ, що саме ідеологічне протистояння загарбникам, бар’єр релігійної відмінності, зрештою, прагнення до самозбереження і спричиняли швидше протистояння впливам зі Сходу, — йдеться насамперед про мусульманський світ, оскільки Золота Орда перейшла на іслам.

Природно, що для України на рівні духовної культури, писемності, сакрального мистецтва основне значення мали зв’язки і взаємовпливи в межах християнського світу і насамперед у межах східного християнства. Зокрема, в сакральному мистецтві (архітектура храмів, іконопис, церковний спів) упродовж тривалого часу чітко вираженим реґіоном залишалися терени впливів візантійської культури, ареалом яких були слов’янські православні країни.

Упродовж першої половини XIV ст. у культурному житті збільшувалися впливи західного, латинського християнства, проте природним було і певне протистояння їм, оскільки агресія з боку західних держав — католицьких Польщі та Угорщини, згодом Литовського князівства, яке з кінця XIV ст. стало також католицьким, не сприяла сприйняттю форм культури, специфічних для "латинян".





Україна наприкінці XIV — у першій половині XV ст. Після того як наприкінці XIV ст. Галичину було остаточно включено до Польського королівства, значна частина місцевого боярства була витіснена з рідного краю, а ті, хто залишився, втратили свої позиції в адміністрації. Королівська влада спиралася на прийшлих католицьких феодалів, яким, як і католицьким церковним установам, надавалися великі земельні володіння. Православна церква назагал не втратила своїх прав, але не вона була панівною в державі. У найбільшому місті Галичини — Львові та в окремих містах західних повітів краю самоврядування згідно з нормами Магдебурзького права було повністю в руках німецьких (пізніше полонізованих) міщан-католиків. Навіть у тих містах Галичини, де українці становили більшість, впливи католицького патриціату в управлінні були непропорційно великими. І хоч до 1430 р. у Галичині обов’язковими залишалися правові норми, успадковані від Київської Русі (так зване руське право), ситуація в царині культури докорінно змінилася: культурою, що була в державі панівною, стала культура католиків — на той час незначної меншості населення. Звичайно ця кардинальна зміна стосувалася культури панівної верхівки, а не народної маси, оскільки в Галичині православне боярство втратило свої позиції. З необхідності культура цього краю мала розвиватися більш наближено до нижчих верств суспільства: меценатами часто ставали дрібні й середні шляхтичі, парафіяльне духовенство. Слід припускати, що культурне життя було пов’язане, зокрема, з тими осередками, де проживала дрібна православна шляхта. Особливо велике значення мали центри єпархій — Холм і Перемишль. Є всі підстави вважати, що в єпархіальних осередках і монастирях культивувалася традиційна писемність.

У землях і князівствах, які опинилися у васальній залежності від великих князів литовських, — а це була більшість українських земель — устрій значною мірою був продовженням устрою великих князівств попередньої доби, зберігалися традиції з доби Київської Русі та удільних князівств часу політичної роздробленості. Передовсім це стосується згадуваних вже князівств Волинського за правління Свидриґайла, Київського за князювання Володимира Ольґердовича наприкінці XIV ст., його сина і онука в середині XV ст. Втім не тільки у великих удільних князівствах, а й у тих землях, що не мали статусу князівств або мали його номінально, зміна устрою і культури відбувалися дуже повільно.

На становищі Києва негативно позначилося спустошення його військами золотоординського темника Едігея (Ідигу) 1415 р. і особливо кримського хана Менглі-Гірея 1482 р. Але навіть у найгірші часи збереженню культурної ролі давньої княжої столиці сприяла діяльність Києво-Печерського монастиря, осередку культурних взаємин між всіма реґіонами тодішнього православного світу. Дослідники слушно підкреслюють піднесення культурного життя в період правління київських князів Олелька Володимировича і Семена Олельковича. З цим періодом пов’язана низка пам’яток писемності. Однак відновлена з середини XV ст. Київська митрополія тільки номінально була пов’язана з Києвом, бо резиденція митрополитів розташовувалася у Вільнюсі або Новогрудку.

Є підстави вважати, що впродовж XV ст. важливим культурним осередком України залишалася Волинь. Річ у тім, що Волинь не зазнала таких руйнувань, як Київщина, а місцеві князі та бояри зберегли там провідні позиції. Це створювало сприятливі умови для церковного життя, розвитку писемності, мистецтва.

Як уже зазначалось, впродовж XIII — XV ст. в Україні, насамперед у містах, збільшується кількість іноземних поселенців — католиків (німців, поляків), євреїв, у деяких містах також вірменів, греків. Тим самим кількісно зростають громади людей іншої релігії, які, коли йдеться про писемність, літургійний спів, релігійне мистецтво, жили в межах своєї традиційної культури. Одночасно поступово створювались умови для взаємовпливів, насамперед у сфері побутової культури, ремесла, ужиткового мистецтва.

Упродовж XIII — XV ст. в Україні, насамперед в західному реґіоні, такі міста, як Львів, Перемишль, Самбір та деякі інші, були зонами взаємодії місцевої культури з культурою іноземних колоністів, що мала вплив і на міста, розташовані далі на схід. Дуже своєрідною та різноманітною була культура Криму: повнокровне життя італійських міст-колоній, догорання князівства Феодоро, де зберігалися елементи пізньої візантійської культури. Вона увібрала, з одного боку, спадщину Золотої Орди і її складових, а з іншого — була відкрита для певних впливів культур християнських народів. Хоч українська людність цього регіону не була значною, все ж торговельні контакти Криму сприяли контактам у галузі культури.

Той факт, що українські землі опинилися в складі різних держав, і що поступово зникали можливості розвитку для давніх державницьких традицій, не міг не позначитися негативно на стані культурного життя, гальмував появу нових явищ у сфері духовної культури. Втрачається багато чого з творчого характеру, властивого, зокрема, писемності Київської Русі і Галицько-Волинського князівства, в літературі настає період ще більшої, ніж раніше, кількісної переваги перекладних текстів над оригінальними. Зникають у літературних пам’ятках нової доби такі яскраві риси індивідуальної стилістики, як це було в окремих частинах Галицько-Волинського літопису. Якщо волинський літописець XIII ст. вважав за потрібне назвати імена найталановитіших митців — різьбяра Авдія, будівничого Олекси, співця Митуси, то для мистецьких творів XIV ст. характерною стає анонімність. І все ж в архітектурі й образотворчому мистецтві, в музиці виникають і принципово нові явища, приймаються нові стилістичні форми. Не припинявся розвиток матеріальної культури, тривало освоєння нових територій, підвищувалася культура виробництва — сільськогосподарського і особливо ремісничого. Виробнича діяльність створювала певні передумови і для розвитку духовної культури.

Кордони, що розділили українські землі, не були щільними, переміщення населення через них практично не обмежувалося. Проте навіть за умов, коли цих кордонів ніхто не охороняв, належність до різних політичних організмів істотно позначалася на напрямі еволюції культури, особливо серед суспільної верхівки. Натомість патріархальна замкнутість сільських громад, їхній традиційний уклад життя, підтримуваний традиційними світоглядом і обрядовістю, великою мірою стали запорукою культурної єдності всіх українських земель на рівні побутової культури. Є підстави припускати, що єдність визначальних форм народної культури відіграла велику роль також у поширенні ряду загальноукраїнських рис в усній мові, які з часом знаходили своє відображення і в писемності.

Якщо ж йдеться про панівні еліти, то їхня позиція була значною мірою суперечлива. З одного боку, князі і частина боярства впродовж тривалого часу зберігали традиції, що сформувалися ще в Київській Русі. З іншого — представники того класу, що зазвичай називають феодальним, більше піддавалися впливам нових чужинецьких державних організмів, під владою яких вони опинилися. Цілком закономірним явищем була певна нівеляція культури в межах держав, навіть якщо державна влада в той час була значно слабшою, ніж у наступні історичні періоди. Зрештою ж ця нівеляція готувала ґрунт для започаткування процесів денаціоналізації, втрати самобутніх культурних рис, надмірного засвоєння запозичень. Взаємовпливи є явищем необхідним і закономірним для будь-якого культурного розвитку, але в умовах іноземного панування, коли держава не репрезентує культуру більшості населення, процес культурних контактів нерідко спотворюється, набирає характеру не спонтанного творення культурних цінностей, а нав’язування або не завжди виправданого запозичення органічно чужих явищ. Як реакція на це може мати місце настороженість щодо всього, що видається чужим. Такого типу тенденції мали місце і в Україні. Проте всупереч їм, як буде показано у подальших розділах, відбувався розвиток самобутніх явищ у культурі, формування як загальнонародних рис, так і реґіональних особливостей культурного життя.


















Попередня             Головна             Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.