Попередня             Головна             Наступна

М. Б. Боянівська

2.3. Освіта, книгописання, книгозбірні

Освіта. Упродовж XIII — першої половини XV ст. освіта в українському середовищі зберігала риси, які сформувалися за часів Київської Русі після прийняття християнства і були властиві усім країнам візантійсько-слов’янської культури.

Родинна освіта передбачала вироблення в молоді практичних навичок праці в сільському господарстві та ремеслах. При княжих дворах готували молодих дружинників ("отроків"). Внаслідок збільшення кількості церков у XIII — XIV ст. зростала потреба в освічених людях, адже при кожному храмі мали бути священик і дяк. На жаль, джерела не донесли згадок про те, як їх навчали. Правдоподібно, потрібні знання духовні особи передавали своїм наступникам індивідуально при церквах, монастирях та єпископських кафедрах.

Про те, що письменність була доступна не лише клірові, а й світським людям, зокрема частині ремісників, свідчать написи на ремісничих виробах, таких як посуд, прясельця, свинцеві пломби для товарів, ювелірні вироби. У Дорогочині над Бугом знайдено кістяну ручку ножа з написом "Ежков нож, а иже и украде, то проклят Б[ого]м" ¹.

¹ Poppe A. Zabytek epigrafiki staroruskiej z Drohiczyna // Studia źródłoznawcze. — 1957. — № 1. — S. 103.

Зважаючи на такі й подібні факти, деякі дослідники висловлюють впевненість, що в середньовіччі на Русі існувала досить велика кількість шкіл. Однак немає джерельних свідчень про те, що навчальні осередки в цей час називалися школами і мали подібні до пізніших шкіл організаційні форми.

Більшість з тих, хто вчився, здобувала лише елементарні знання, тобто вміння читати і писати, виконувати прості арифметичні дії. Однак збереглися відомості і про високоосвічених людей. Серед них можна згадати вищих духовних ієрархів (перемишльський єпископ Мемнон чи митрополит Петро Ратенський), князів (наприклад, Володимир Василькович), а також тих світських придворних, для яких інтелектуальна праця ставала професією (печатник Кирило, який працював при дворі Данила Галицького, писар Федорець, який виготовляв грамоти для Володимира Васильковича). Можна припустити, що окремі кваліфіковані вчителі давали індивідуальні уроки слов’янської і грецької книжності. У таких осіб навчалися лише поодинокі юнаки, які, власне, й формували духовну еліту свого часу.

Цілком природно, що головні осередки освіти виникали при церквах, особливо у великих і середніх містах. Навчали грамоти і в багатьох монастирях. Очевидно, центрами освіти були насамперед ті з них, що культивували духовне й освітянське життя ще в домонгольський час. Наприкінці XIV — у першій половині XV ст. засновано цілу низку нових монастирів ². Саме в монастирях отримували освіту книжники — переписувачі й редактори книг. У монастирях перекладено з грецької церковнослов’янською мовою (або відредаговано на підставі південнослов’янських перекладів) "Діоптру" Філіппа Пустельника, твори Діонісія Ареопагіта, "Бесіди" Іоанна Златоуста, низку агіографічних пам’яток. У монастирях культивували знання Святого Письма, творів отців церкви, благоговійне ставлення до книжок як джерел духовності. Тут зазвичай читали вголос патристичні пам’ятки (твори Єфрема Сирина, Василія Великого), патерики та інші книжки морально-повчального змісту. Також заохочувалося індивідуальне читання ченців.

Осередки освіти виникали і при дворах князів та шляхтичів. Всіляко сприяли розвиткові культури високоосвічені князі. Вже згадуваний Володимир Василькович обдаровував монастирі та церкви коштовним церковним начинням та книжками. Ймовірно, меценатство Володимира Васильковича поширювалося і на освітню діяльність, а отже, при княжому дворі міг існувати освітній осередок. Відомо, що княжий тивун Петро в другій половині XIII ст. віддав свого сина Лаврентія "оучити с[вя]тымъ книгамъ" ³. Є всі підстави вважати, що під навчанням "святих книг" слід розуміти не освоєння грамоти, а трохи вищий ступінь освіти, куди могли входити елементи риторики, філософії, юридичних знань, можливо, і основи книгописної майстерності ⁴. Ймовірно, освітні центри існували і при дворах князів у Києві, Чернігові, Галичі, Холмі та інших стольних містах. Адже письменних людей, зокрема писарів, потребували в князівських канцеляріях.

² Крип’якевич І. Середньовічні монастирі в Галичині (Спроба катальогу) // Записки ЧСВВ. — 1926. — Т. 2, вип. 1/2. — С. 70 — 104.

³ Цей факт фіксує нотатка в списку "Повчань" Єфрема Сирина, виконаному перед 1288 р. (див.: Соболевский А. Очерки из истории русского языка. — Киев, 1884. — 4.1. — С. 50 — 52).

⁴ Див.: Исаевич Я. Культура Галицко-Волынской Руси // Вопросы истории. — 1973. — № 1.

З житія митрополита-волинянина Петра Ратенського довідуємося, що з семи років його віддали "книгам учитися", причому хлопчик спершу навчався погано і лише згодом наздогнав ровесників. Процес навчання і програма орієнтувалися на давні київські зразки. Вивчали читання, письмо (церковнослов’янською мовою), церковний спів. У деяких школах навчали й іконопису. На початку діти засвоювали основи азбуки, тоді читали Часослов і Псалтир, згодом іноді Апостол та інші книжки. Ті, які згодом ставали переписувачами книжок, вивчали основні способи і види письма, зокрема півустав та в’язь. Найважливішою педагогічною метою освіти було виховання в учнів християнської моралі, знання основних молитов і засад православної віри.

Набагато ширшу від початкової освіту мали книжники — тогочасні письменники та упорядники рукописних збірників. Неабияку ерудицію виказує, наприклад, укладач життєпису Данила Галицького, що згодом увійшов до Галицько-Волинського літопису. Водночас із літературними творами, серед них і візантійського походження, автор користувався також документами княжого архіву, пам’ятками перекладного письменства з єпископської книгозбірні ⁵. Можна припустити, що поодинокі особи здобували освіту вищого рівня у Візантії, де вивчали богословські науки, філософію та грецьку мову. Щонайменше з XIV ст. вихідці з України виїжджали до західноєвропейських університетів. Однак до середини XV ст. такі випадки були поодинокі. Відомий лист, писаний 6 квітня 1353 р. із Сорбонни до Рима від імені магістра Петра Кордована і його товариша "з Рутенії". Інший документ, 1389 р., згадує бакалавра Сорбонни Германа Вілевича "рутенської нації з Києва". 1369 р. до Сорбонни вступив й Іван з "Рутенії", який 1391 р. став магістром. У Празькому та Краківському університетах відповідно 1397 і 1409 рр. засновано окремі бурси (гуртожитки) для прибульців з українських, білоруських та литовських земель. Серед вступників до Краківського університету відомі імена переважно юнаків з Галичини. Документи згадують Миколу Петровича з Буська (1400), Симона з Дрогобича (1419), Івана Григоровича з Коломиї (1426), Олексія Матвійовича зі Львова (1432) ⁶.

⁵ Черепнин А. Летописец Даниила Галицкого // Истор. зап. — 1941. — Т. 12. — С. 239.

⁶ Нудьга Г. Перші магістри і доктори // Нудьга Г. Не бійся смерті. — Київ, 1991. — С. 289, 337, 343 — 344.

Після заснування у Західній Україні впродовж другої половини XIV — першої половини XV ст. католицьких єпископських кафедр виникали і перші латиномовні католицькі школи, парафіяльні та кілька шкіл кафедральних — при тих храмах, де були єпископські кафедри. У католицьких школах велику увагу приділяли вивченню латинської граматики (студенти мали вільно розмовляти латиною), риторики, канонічного і цивільного права. Більшість посібників були працями, писаними латинською мовою, середньовічних західноєвропейських і класичних римських авторів. Від початку XV ст. учителі більших католицьких шкіл мусили мати досить високу кваліфікацію — щонайменше звання бакалавра. Учитель без диплома міг розраховувати на працю тільки в невеликій сільській школі.

Уже наприкінці XIV ст. у документах згадано католицьку школу у Львові, яка незабаром отримала статус кафедральної і діяла при костьолі Успіння Діви Марії. Міщани, на той час переважно німці за походженням, брали на себе фінансові та матеріальні витрати на утримання навчального закладу, а духовенство наглядало за самим процесом навчання ⁷. У львівських міських книгах збереглися відомості про конфлікт, що виник між парохом Іваном Русином і міщанами за впливи на кафедральну школу, який вирішився не на користь міщан. Можливо, через це 1444 р. міщани заснували нову школу — при костьолі Святого Духа, на яку дістали дозвіл від короля, а з ним право самим обирати, затверджувати і звільняти ректора та вчителів. У першій половині XV ст. існувала кафедральна школа й у Перемишлі. Перші згадки про цей освітній осередок, датовані 1437 р., пов’язані з бакалавром Михайлом, ректором та вікарієм Стефаном (згадуються в джерелах 1444 р.) ⁸. Очевидно, міська парафіяльна школа, що існувала 1407 р. у Красноставі, згодом, наприкінці XV ст., реорганізувалася в кафедральну, оскільки Красностав був резиденцією холмського єпископа.

Репертуар рукописної книжки. Зазвичай освітні осередки водночас ставали й центрами виготовлення книжок. Є підстави вважати, що в домонгольський період книгописання розвивалося досить інтенсивно. Проте, оскільки чимало осередків книжності було знищено, книжок першої половини XIII ст. дійшло до нашого часу набагато менше, ніж кодексів з наступних десятиріч. Порівняно краще збереглися книжкові пам’ятки Галицько-Волинського князівства другої половини XIII — першої половини XIV ст. Натомість майже повністю втрачено рукописи з Чернігівщини. На розвитку українського книгописання негативно позначилася втрата української державності наприкінці XIV ст. Тому особливе значення мало зміцнення культурних контактів з південними слов’янами. Через посередництво болгарів та сербів в Україну проникали раніше не перекладені з грецької мови твори візантійської літератури, а також південнослов’янські та поодинокі пам’ятки західноєвропейської літератури. Зрозуміло, що такий літературний потік відчутно збагачував тогочасний тематичний репертуар української книжки. Творчий зв’язок української книжності з болгарською та сербською позначився і на правопис! українських рукописів, і на їх оформленні ⁹.

⁷ Skoczek ]. Dzieje Lwowskiej szkoły katedralnej. — Lwów, 1929. — S. 37.

⁸ AGZ. — 1880. — T. 8. — № 46, 70, 74; T. 13. — 1888. — P. 394, 589 ; T. 9. — 1883. P. 83.

⁹ Див., наприклад: Пуцко В. Галицько-Волинський рукопис XIV ст. // Волинський музей: історія і сучасність: Наук. зб. — Луцьк, 1999. — Вип. 2. — С. 88.

З Болгарії та Сербії в Україну часто приїздили або відвідували її в дорозі до російських земель літератори і книжники (Кипріян, Григорій Цамблак), які сприяли ознайомленню в Україні зі змістом реформи, яку провів у другій половині XIV ст. патріарх Євтимій Тирновський. Суть її зводилася до редагування і ретельного вивірення з грецькими оригіналами суцільного масиву візантійських літературних пам’яток. Наслідком такої літературної праці ставали нові переклади і редакції (зокрема "сербська" редакція "Александрії", що з’явилася в Україні в XV ст. і швидко витіснила поширені раніше варіанти). Південнослов’янські книжники створили і низку перекладів з латиномовних літератур, а також із раніше не відомих східнослов’янській книжності творів візантійських авторів, які від XV ст. поширювалися і в Україні. Серед таких пам’яток можна назвати "Повість про Троянську війну, твори Ісаака Сирина, Василія Великого, Авви Дорофея, Григорія Синаїта, полемічні писання Григорія Палами, патріарха Германа, Тлумачне Євангеліє Феофілакта Болгарського, "Євангелія учительні" Іоанна Златоуста і приписувані патріархові Каллісту декілька патериків (азбучний, єрусалимський, скитський), "Тактикон" Никона Чорногорця тощо ¹⁰. В Україну проникали і новостворені південнослов’янські літературні пам’ятки, що стимулювали до творчості українських письменників. На українському ґрунті виникали нові оригінальні твори: літописи, агіографічна (здебільшого житія українських святих), повчально-проповідницька проза. У першій половині XV ст. репертуар книжності збільшився майже вдвічі ¹¹, відповідно урізноманітнилися й читацькі інтереси, розширилася сфера суспільного впливу книжки.

Контакти української культури із західноєвропейською в цей час були ще обмеженими, оскільки релігійна орієнтація на православний світ домінувала в усіх сферах духовного життя ¹². Ті латиномовні пам’ятки, що спорадично з’являлися в Україні, доходили або в південнослов’янських переробках, або з поодинокими українцями — випускниками західноєвропейських університетів, які по закінченні навчання поверталися додому.

До нашого часу збереглася лише мізерна частина рукописних книжок XIII — першої половини XV ст., які з різних причин гинули чи свідомо знищувалися (особливо створені перед 1240 р.). Немало українських книжок безслідно втрачено в пізніші часи (у XVI — XVIII і навіть у XIX — XX ст.) через несприятливі умови зберігання, недбальство або невігластво.

Упродовж XIII — XIV ст. основу писемного репертуару східних та південних слов’ян становив спільний фонд пам’яток, до якого входили переклади, переважно з грецької, та окремі оригінальні твори слов’янських літератур. Від першої половини XV ст. в українські землі проникали в перекладах пам’ятки західноєвропейської літератури, звідки (так само як і з білоруських земель) вже в місцевих редакціях переміщувалися далі на схід, на російські території. Саме тому деякі з українських переробок дійшли до нашого часу в російських списках.

Найпоширенішими серед богослужбових книжок були Євангеліє, Апостол, Псалтир, Тріодь, Мінея, Октоїх, Устав, Служебник, Кормча, Ірмологіон. За цей час збереглося найбільше списків Євангелія (Євсевієве 1282 або 1283 рр., Бучацьке XIII ст., Київське 1393 р.) і Служебника (список XIII — XIV ст., два Служебники київського митрополита Кипріяна, писані після 1389 і близько 1400 рр.). Однією з найпоширеніших книжок, разом з Євангелієм, був Псалтир, який водночас виконував функції книжки для читання ¹³.

¹⁰ Білецький О. Перекладна література візантійсько-болгарського походження // Білецький О. Зібр. праць: У 5 т. — Київ, 1965. — Т. 1. — С. 176 — 177.

¹¹ Соболевский А. Южнославянское влияние на русскую письменность в XIV — XV веках. — Санкт-Петербург, 1894. — С. 16.

¹² Tazbir ]. Książka rękopiśmienna w Polsce i w Rosji XVI — XVIII w. // Przegląd Historyczny. — Warszawa, 1986. — T. 77, zesz. 4. — S. 659.

¹³ Як книжка, призначена для церковної служби, Псалтир у ліричній формі, через призму біблійних символів, викладав основи моральності, які легко засвоювали читачі. Водночас цю пам’ятку використовували як підручник (див.: Сперанский М. Из истории отреченных книг. І. Гадания по Псалтири // ПДПИ. — 1899. — Т. 129. — С. 7), а також для ворожіння. Літопис згадує, що "пророчими книгами" скористався Володимир Василькович, коли обирав місце для заснування Берестя. Див.: ГВЛ. — С. 581 (Махн. — С. 429).

Через часте використання списки пам’ятки дуже швидко псувалися й нищилися, тому з XIII — першої половини XV ст. їх збереглося небагато. Можна назвати, наприклад, списки другої половини XIII — першої половини XIV ст., середини XIV ст., Київський Псалтир 1397 р. До нашого часу дійшло також порівняно мало списків Апостола (Бибельський XIV ст.), Ірмологіона (початку XIII ст.), Октоїха (початку XIII ст.), Часослова (XIV ст.). Через часте використання в українських списках XIII — першої половини XIV ст. не збереглися такі поширені пам’ятки, як Тріоді та Мінеї. Окрім того, в пізніший час їхнє місце зайняли друковані примірники книжок, що неодноразово видавалися в Україні. Отже, зникала потреба дбати про збереження понівечених копій.

Репертуар богослужбової книжки поступово поповнювався новими назвами, що було продиктовано потребами процесу літургії. Йдеться, зокрема, про Требник, збірники, що вміщували фрагменти канонічних і богослужбових текстів, молитов та піснеспівів.

Серед книжок, призначених для індивідуального читання, за XIII — першу половину XV ст. збереглися або відомі з джерел списки пам’яток патристичної літератури ("Повчання" Єфрема Сирина перед 1288 р.), агіографічних (Збірник житій святих XIII — XIV ст. з Онуфріївського монастиря в Галичині), історіографічних перекладних ("Хроніка" Іоанна Малали, близько 1262 р.) і оригінальних (Київський, Галицько-Волинський літописи) ¹⁴.

Важливим різновидом рукописних книг були пам’ятки юридичної літератури. Серед них можна згадати насамперед "Руську Правду" (першу редакцію укладено ще в X ст.), Устав князя Володимира про суди, десятини і церковних людей. Оскільки такі рукописні кодекси частіше, ніж будь-які інші, використовувалися в щоденній адміністративно-судовій практиці, то, зрозуміло, швидше вилучалися з обігу. Тому до нашого часу дійшли лише пізніші копії, до яких внесено доповнення і зміни.

Від кінця XIV ст. в Україну проникали пам’ятки повістевої літератури. Одним з найстаріших списків популярної в Європі "Повісті про Варлаама та Йоасафа" є перепис кінця XIV — початку XV ст., який колись зберігався в одному з монастирів Галичини.

Цікаву групу "четьїх" книжок складають збірники, кожен з яких є індивідуальним витвором укладача, орієнтованого на різні читацькі потреби. Здебільшого збірники укладали за певним тематично-функціональним принципом. Відомі, наприклад, своєрідні антології, скомпоновані з морально-повчальних творів, з літургійних та канонічних текстів або їхніх фрагментів. Серед цих пам’яток переважали збірники сталого змісту, тобто укладені за наперед визначеною в церковній практиці тематикою і колом авторів — здебільшого візантійських письменників. Водночас поширювалися й книжки, скомпоновані з житій православних святих. Збереглася, зокрема, згадка про те, що на галицько-волинських землях на початку

XV ст. укладено збірник протикатолицьких полемічних творів візантійської літератури ¹⁵.

¹⁴ Білецький О. [Українські літописи XIII — XVI ст.] // Білецький О. Зібр. праць. — Т. 1. — С. 252, 257.

¹⁵ Иконников В. Опыт русской историографии. — Киев, 1908. — Т. 2, кн. 1. — С. 570 — 571.

Від другої половини XIII ст. у галицько-волинських землях створено низку історичних збірників. Один з них містив багато перекладних творів, зокрема Тлумачний Апокаліпсис, Хронограф, "Александрію". Сюди ввійшов також оригінальний "Літописець руських царів" — компіляція поширених у Київській Русі "Повісті временних літ" та "Ізборника" Святослава 1073 р. Наприкінці XIII або на початку XIV ст. у Галичині поширювався інший історичний збірник — компіляція літописних творів. Пам’ятка збереглася в пізніших списках — XV і XVI ст. ¹⁶

У XIV ст. пам’ятки старокиївської художньої літератури (зокрема "Слово о законі і благодаті" Іларіона) поширювалися здебільшого у складі збірників, причому не лише в Україні, а й поза її межами в білоруських та російських землях, у південнослов’янській книжності. На початку XIII ст. у Києво-Печерському монастирі створено Києво-Печерський патерик, що є одночасно твором історичним і художнім, а також цінною мовною пам’яткою ¹⁷. На жаль, ані оригінал, ані найраніші списки до наших днів не дійшли.

У першій половині XV ст. тематичний репертуар збагатився цікавою пам’яткою — "Златоустом" — збірником призначених для домашнього читання творів Іоанна Златоуста та тих, що йому приписували. Кожен укладач компонував книжку індивідуально, добираючи ті статті морально-повчального змісту, які видавалися йому найвідповіднішими. Тому збірники неповторні за складом і обсягом. Бід початку XV ст. певну популярність в Україні здобула інша збірка морально-повчальних статей — "Пчола". Ця пам’ятка збереглася в пізніших списках, починаючи від XVI ст.

Загалом упродовж XIII — першої половини XV ст. репертуар української книжки становили типи пам’яток, що були успадковані від Київської Русі, відбивали візантійську традицію і здебільшого стали спільними для всіх східно- і південнослов’янських культур.

Разом з текстами літературних пам’яток давня українська книжка успадкувала від візантійської й основні засади виготовлення кодексів, які, зрештою, були спільними для всієї Європи.

Матеріалом для виготовлення кодексів до середини XIV ст. майже винятково служив пергамент. Від середини XIV ст. в Україні з’явилися перші книжки на папері, імпортованому з Франції та Італії.

Панівним типом письма в рукописних пам’ятках XIII ст. був устав. В останній чверті XIV ст. дедалі частіше книжки переписували простішим у виконанні напівуставом.

Для оформлення кодексів застосовували основні елементи оздоблення візантійських пам’яток, зокрема рослинний орнамент, яким досить часто прикрашали книжки в XIII ст. Чимало рукописів зберегли зразки тератологічного (звіриного) стилю, який у XIV ст. поступово перестав бути панівним. Тератологічний орнамент можна виявити лише в деяких тогочасних пам’ятках. Найцінніші з них з мистецького огляду — "Пандекти" Антіоха 1307 р. та Київське Євангеліє 1393 р.¹⁸ У XIV ст. досить широко почали застосовувати плетінку — вид орнаменту, що був запозичений від південних слов’ян й у пізніший час став панівним.

¹⁶ Гудзий Н. Традиции литературы Киевской Руси в старинных украинской и белорусской литературах // Гудзий Н. Литература Киевской Руси и украинско-русское литературное единение XVII — XVIII веков. — Киев, 1989. — С. 102.

¹⁷ Абрамович Д. Киево-Печерский патерик. — Киев, 1930. — С. IX.

¹⁸ Запаско Я. Пам’ятки книжкового мистецтва: Укр. рукоп. книга. — Львів, 1995. — С. 55 — 56.

У другій половині XIII ст. майстерно прикрашені рукописи виготовляли переважно на тих землях, що порівняно менше постраждали від монголо-татарських нападів і де князівська влада як уособлення державної була сильнішою — у галицько-волинських та холмсько-підляських. Галицько-волинські пам’ятки виділяють в окрему групу, що репрезентує виразну художню школу. Яскравими зразками цієї школи є Бучацьке Євангеліє XIII ст., Холмське Євангеліє XIII ст., "Бесіди" Григорія Богослова XIII ст., Галицьке Євангеліє 1266 — 1301 рр.¹⁹ Натомість більшість пам’яток, виготовлених в київських землях, оформлена досить скромно. Серед рукописів XIV ст. виняткову мистецьку цінність має Київський Псалтир 1397 р., найдавніший східнослов’янський Псалтир із сюжетними ілюстраціями на берегах, виконаними за візантійським прототипом, який виник у Студійському монастирі ²⁰. Цей кодекс — справжній шедевр книжкового мистецтва: майстерні ілюстрації на берегах вміщено в безпосередній близькості до відповідних місць тексту, з якими їх з’єднують кіноварні лінії ²¹.

Замовники і переписувачі книжок. Упродовж XIII — першої половини XV ст. досить часто книжки виготовляли на замовлення. У XIII ст. нерідко кодекси замовляли князі і наближені до них особи, які дарували рукописи храмам або використовували для власних потреб. Зокрема, спеціально для дару церквам Волині, Перемишльщини і навіть далекої Чернігівщини Володимир Василькович у середині XIII ст. наказав виготовити два річних комплекти (по дванадцять книжок кожен) Міней, два Євангелія-Апракоси, Служебник, Пролог (комплект із 12 томів), Апостол-Апракос. Більшість із цих рукописів князь забажав оздобити дорогими оправами зі сріблом, емаллю та коштовним камінням. Особи з князівського оточення також замовляли книги для власного вжитку. Зокрема, тивун Петро доручив писареві переписати книжку Повчань Єфрема Сирина для навчання свого сина Лаврентія, а також для домашнього читання синові і доньці Варварі. Цього Петра переписувач назвав книжним "строїтелем", який ще раніше для навчання сина казав писареві виготовити Апостола, при цьому "на всі дні милуя мастера".

Про осіб із середовища чорного духовенства як замовників книжок можна говорити лише умовно. Санованих монахів слід вважати радше керівниками роботи, наставниками ченців-переписувачів. Переважна більшість із них не замовляли, а давали розпорядження виготовити ту чи іншу книжку і, очевидно, час від часу наглядали за працею переписувача.

Судячи з небагатьох відомих імен, серед переписувачів книжок XIII — першої половини XV ст. переважну більшість становили духовні особи, з яких більш як половину — монахи. Зазвичай ченці переписували книжки для монастирів. Наприклад, ієромонах Марко для лаври Богородиці 1307 р. виготовив список "Пандектів" Антіоха ²², а чернець київського Пустинно-Микільського монастиря Макарій 1411 р. "повеленїємъ інока Ионы Болакирева" переписав Євангеліє-тетр ²³.

¹⁵ Логвин Г. Украинское искусство X — XVIII ви. — Москва, 1963. — С. 60 — 63, 108; Свенцицкая В. Художественное оформление Бучацкого евангелия // Древнерусское искусство: Рукоп. книга. — Москва, 1983. — Сб. 3. — С. 118.

²⁰ Аихачева В. Изображение иконоборцев и иконопочитателей на листах Киевской псалтири // Древнерусское искусство: Рукоп. книга. — Москва, 1974. — Сб. 2. — С. 101, 102.

²¹ Логвин Г. З глибин. Давня книжкова мініатюра XI — XVIII століть. — Київ, 1974. — С. 128.

²² Панькевич І. Пандекти Антіоха 1307 року: Філолог. студія. — Львів, 1917. — С. 2.

²³ Срезневский И. Сведения и заметки о малоизвестных и неизвестных памятниках // СОРЯС. — 1874. — Т. 12, вып. 1. — С. 392.

Диякони і священики копіювали здебільшого канонічні та літургійні пам’ятки: Євангелія-тетр, Мінеї, збірники повчального і канонічного змісту, Устави, менше — Тріоді та Апостоли. Наприклад, Галицьке Євангеліє-Апракос виготовив за галицьких князів Льва та його сина Юрія (тобто між 1266 — 1301 рр.) пресвітер Георгій ²⁴. Переписувачем Євангелія-Апракоса 1393 р. та Київського псалтиря 1397 р. був диякон Спиридон ²⁵. Тлумачне Євангеліє скопіював 1434 р. "при самод[е]ръжци литовьском вєликом князи ШвитригайлЂ, а при архїєп[иско]пЂ нашєм ГєрасимЂ києвском" диякон Йосифишко ²⁶.

Серед копіїстів відомі й світські особи переважно з князівського оточення. Очевидно, деяких з них можна вважати професіоналами, які заробляли на прожиток переписуванням і яких називали "майстрами". Одним з них міг бути "майстер", "худол" Ієв, який перед 1288 р. виготовив на замовлення княжого тивуна Петра список "Повчань" Єфрема Сирина. Можливо, до переписування книжок були причетні й люди, які перебували при дворі Володимира Васильковича (наприклад, писар Федорець, який виготовляв князівські грамоти).

Одними з найцікавіших елементів рукописної книжки є прикінцеві записи копіїстів (колофони). Ці нотатки, хоч і виконані за традиційною етикетною формулою, містили риси індивідуального стилю. У рукописних пам’ятках XII — XIV ст. колофон зазвичай вміщував подяку Богові за сприяння в закінченні книжки, дані про час її виготовлення, згадку про замовника, похвалу князеві, за якого рукопис створено, скромну інформацію про самого переписувача. Типовим прикладом післямови може служити нотатка дяка Стефана в Ліствиці 1419 р "Въ лЂт[о]. SЦКZ, [6927]. Индикта. ВІ [12]. написася б[о]жественаа лЂствицА. По бл[аго]с[ло]венію г[о]с[поди]на пре[о]с[вА]щеннаго Фотіа митрополита кїевьскаго и всеА Рус[и]. A замышленьем и състроєньєм ч[ес]стнЂишаг[о] вь с[вА]щенноинокох старца Савы. рукою же послЂднАг[о] въ дїацЂхъ Стефана" ²⁷.

Іноді у вихідному запису подавали певні історичні відомості: події з життя князів, митрополії, єпархії, згадки про війни тощо. З одного боку, такі факти дають змогу уточнювати хронологічні межі створення книжки, якщо дату не зазначено. Саме за таким принципом датовано Галицьке Євангеліє, переписане "при Лво†княжЂньи и с[и]на єго ЮрьА". З другого, такі короткі історичні нотатки нерідко містять певні деталі, не згадані в літописах. Наприклад, Волинську кормчу 1286 р. було закінчено в той час, коли Володимир Василькович поїхав в орду, до хана Ногая, а княгиня через хворобу зосталася у Володимирі ²⁸.

²⁴ Сводный каталог славяно-русских рукописных книг, хранящихся в СССР. XI — XIII вв. — Москва, 1984. — С. 202.

²⁵ Вздорнов Г. Исследование о Киевской Псалтыри. — Москва, 1978. — С. 21 — 22.

²⁶ РНБ, Від. рук., F.I.73, арк. 331.

²⁷ Там само, ОСРК, Q. п. 1.17, арк. 304 зв.

²⁸ Срезневский И. Древние памятники русского письма и языка (X — XIV веков). — Санкт-Петербург, 1882. — Стб. 147.

Поміж тогочасними переписувачами книжок можна розрізнити звичайних копіїстів і осіб творчих, які редагували текст граматично чи стилістично або змінювали його композиційно. Деякі переписувачі, свідомо чи несвідомо, "орнаментували" канонічний текст українськими мовними рисами. Такі особливості мови відображено, зокрема, у "Пандектах" Антіоха 1307 р., Луцькому Євангелії XIV ст., Кам’янко-Струмилівському Євангелії 1411 р. Проте зазвичай переписувачі літургійних пам’яток як добрі знавці церковнослов’янської мови вкрай рідко щось змінювали в тексті. Інша річ, коли йдеться про оригінальні твори, що вийшли із світського середовища. Скажімо, у Галицько-Волинському літопису подекуди зустрічаються українські фрази, ніби вихоплені з уст мовця XIII ст.: "видЂвъ же Данилъ ляхы", "радъ быхъ и самъ съ тобою шелъ, но нЂколи ми", "даю тобЂ, брату своему землю свою всю и городы по своЂмъ животЂ, а се ти даю при царихъ и при его рядьцахъ" ²⁹.

Переписувачі інколи доповнювали текст своєрідними коментарями. Так, дяк Стефан на берегах Ліствиці 1419 р. вмістив тлумачення незрозумілих слів та висловів ³⁰. Тимофій Павлович, переписувач Кам’янко-Струмилівського Євангелія 1411 р., до традиційного тексту додав ґрунтовний довідковий апарат, де описав засади і перелічив нагоди читання кожного з Євангелій чи його частини, а також уклав покажчик євангельських читань на кожний день року ³¹.

²⁹ Свєнціцький І. Нариси з історії української мови. — Львів, 1920. — С. 61, 58 — 59.

³⁰ РНБ, Від. рук., ОСРК, Q.п.I.17.

³¹ Крыжановский Г. Камянко-Стромиловское тетро-Евангелие 1411 года и волынское наречие в XIV — XV вв. // Волын. епарх. ведом. — 1886. — № 17. — С. 505.

Книжники на власний розсуд обирали з кількох різних список для копіювання, компілювали і самостійно компоновували в кодексі фрагменти різних творів. Чимало переписувачів виявили широку обізнаність з літературними пам’ятками своєї доби. Зокрема, Іов у вихідному літопису навів цитати з похвалою книжності й освіті з текстів Святого Письма.

Інколи один переписувач виготовляв декілька пам’яток. У написанні тексту нерідко брали участь два або й більше копіїстів. Наприклад, київський диякон Спиридон наприкінці XIV ст. переписав щонайменше дві книжки — Євангеліє 1393 р. та Псалтир 1397 р. Не менш як два копіїсти були причетні до створення Бучацького Євангелія XIII ст. (один з них назвав себе Іванком). Такі факти свідчать про певну професіоналізацію книгописного ремесла.

Українські переписувачі працювали й поза межами України. Деякі з ченців, які виїздили до православних монастирів на Афоні, працювали у монастирських скрипторіях. Водночас в Україні до книгописання залучалися й вихідці з інших земель, найчастіше греки, болгари та серби. Ці книжники здебільшого перекладали грецькі тексти церковнослов’янською мовою. Зокрема, близько 1400 р. київський митрополит Кипріян, болгарин за походженням, "переписалъ от грецкыхъ книгъ на рускыи языкъ рукою своєю" Служебник.

Упродовж XIII — першої половини XV ст. найважливішим книгописним осередком залишався Київ. Уже невдовзі після Батиєвої навали відновилося книгописання при київському митрополичому престолі ("Кормча" перед 1284 р.), а в монастирях такий процес, очевидно, і не припинявся. Центром міжнародного масштабу була Києво-Печерська лавра, де йшла інтенсивна літературна робота і пов’язана з нею активна книгописна діяльність. На зламі XIII — XIV ст. у Києві виготовлено Пролог, згодом створено дві визначні пам’ятки — Євангеліє 1393 і Псалтир 1397 рр. До київських пам’яток можна зарахувати також Київський літопис XIII ст., Оршанське Євангеліє другої половини XIII ст., Києво-Печерські патерики XIII ст. та 1406 р., Молитовник митрополита Кипріяна кінця XIV ст., Євангеліє-тетр 1411 р. та ін.

Упродовж XIII — XIV ст. осередками книгописання стали практично всі центри удільних князівств, а в першій половині XV ст. — більшість міст. Набагато повніше від інших збереглися книжки, переписувані в Галицько-Волинському князівстві. Меценатська діяльність князів, більша, порівняно з іншими українськими землями, спроможність протистояти зовнішнім вторгненням, тісніші контакти із західноєвропейською культурою сприяли розвитку книгописання. Саме тоді остаточно сформувалася галицько-волинська книгописна школа, пам’яткам якої властиві спільні система письма, особливості орнаментики та мови. Як згадувалося, істотну роль у книгописанні відігравала Волинь з центром у Володимирі. До створених тут пам’яток зараховують Ліствицю 1387 р., Луцьке Євангеліє XIV ст., а також щонайменше 13 рукописів, виготовлених на замовлення Володимира Васильковича. У XIV — першій половині XV ст. активно функціонувало і книгописання Галича й околиць. З цим регіоном пов’язані Псалтир другої половини XIII — першої половини XIV ст., згадуване Галицьке Євангеліє-Апракос 1266 — 1301 рр., Євангеліє 1411 р. тощо.

Осередком книгописання в галицько-волинських землях упродовж XIII — XIV ст., очевидно, стало кожне місто, де був князівський стіл чи центр єпархії: Холм, Перемишль (звідси, ймовірно, походить Євсевієве Євангеліє 1282 — 1283 рр.), Львів (Галицьке Євангеліє 1266 — 1301 рр.), Володимир ("Повчання" Єфрема Сирина 1288 р.), Луцьк (Луцьке Євангеліє XIV ст.) тощо. Від початку XV ст. книжки виготовляли і в деяких містах, що розвивалися як торговельно-ремісничі осередки (наприклад, Кам’янка Струмилова на Львівщині).

Декілька книгописних осередків існували й на Закарпатті. У XIII — XIV ст. роль таких центрів відігравали переважно монастирі, зокрема Мукачівський. Від початку XV ст. книжки виготовляли в тих місцевостях, де опинялися переписувачі. Наприклад, 1401 р. у с. Королевому Станіслав Граматик виготовив майстерно оздоблене Євангеліє ³². Але такі факти можна розцінювати як явище поодиноке, оскільки умови культурного розвитку для закарпатських українців у цей час склалися не цілком сприятливо.

Найкраще було організовано книгописання в монастирях. Виготовлення книжок входило до чернечих обов’язків, за порушення яких накладалися певні покарання, зафіксовані в пам’ятках церковного права (зокрема в Номоканоні). Найбільшим книгописним центром серед монастирів залишалася Києво-Печерська лавра. Очевидно, книгописання тут було добре налагоджене, причому копіїсти виготовляли як літургійні, так і "четь’ї" книжки. Після 1235 р. чернець Полікарп написав цикл повістей про києво-печерських подвижників, які згодом трансформувалися в Києво-Печерський патерик. Вже від першої половини XIII ст. пам’ятку досить часто переписували в монастирі. Є звістки і про діяльність києво-печерських переписувачів у першій половині XV ст. Зокрема, 1434 р. Иосифишко диякон переписав Євангеліє учительне ³³.

³² Микитась В. Давні книги Закарпатського державного краєзнавчого музею: Опис і каталог. — Львів, 1964. — С. 22.

³³ РНБ, Від. рук., F.I.73.

В іншому київському монастирі — Видубицькому, заснованому ще в XI ст., упродовж перших п’ятнадцяти років XIII ст. далі працювали над створенням видатної історіографічної пам’ятки XII — XIII ст., що згодом дістала назву Київського літопису і до нашого часу дійшла в пізніших переписах. У Пустинно-Микільському монастирі 1411 р. було переписано Євангеліє-тетр. Очевидно, гуртки ченців-книжників працювали й у монастирях Спаса на Берестові та Київському Михайлівському (заснованих в XI і XII ст.).

Про монастирські книгописні осередки Волині та Галичини є прямі й непрямі згадки в літописах та інших джерелах. Ймовірно, великим осередком книгописання був Городиський монастир (поблизу Белза і Сокаля), один з найстаріших у Галичині. Серед пам’яток, які, ймовірно, створено в цьому монастирі, дослідники називають уривки Лаврівського Євангелія XII — XIII ст., Городиські пергаментні уривки Євангелія XIII ст. З Городища, очевидно, походить і Псалтир середини XIII — середини XIV ст. ³⁴

Можна припустити, що книжки переписували й в інших монастирях. На Волині провідну роль у переписуванні відігравав монастир у Володимирі. Саме тут, на думку дослідників, 1307 р. переписано "Пандекти" Антіоха ³⁵. Очевидно, книгописання розвивалося й у монастирях Холмщини та Підляшшя — Спаському поблизу Холма (заснованому в X ст.), св. Василія в Холмі (діяв від другої половини XIII ст.).

Книжковий обмін. Упродовж XIII — першої половини XV ст. книжка виступала предметом культурного обміну — і всередині країни, і поза її межами. Відомо, що в XIII ст. рукописи з Києва, які мали великий авторитет, відсилали до інших міст. Рязанську Кормчу 1284 р. переписано з оригіналу (який не зберігся), переданого з Києва за розпорядженням митрополита Максима. Перед 1375 р. митрополит Кипріян надіслав до Пскова низку пам’яток, виконуючи прохання представника тамтешнього духовенства попа Харитона, який спеціально за книжками приїздив до Києва. Серед них згадано Устави служб Іоанна Златоуста і Василія Великого, Службу Іоанна Златоуста, Синодик тощо. Наприкінці XIV ст. один чи два рукописи надіслали з Києва до Твері.

Галицькі й волинські монастирі підтримували систематичні контакти з київськими, переважно Києво-Печерською лаврою. Можливо, предметом культурного обміну між ними були й рукописні пам’ятки. Найімовірніше, більшість книжок пересилали з Києва. Прикладом локальних міграцій може бути взаємний обмін кодексами між: монастирями Галичини, зокрема між Городиським і Спаським чи Лаврівським у XIII ст. Оскільки систематичної торгівлі книжками в той час не існувало, то монастирі у такий спосіб поповнювали свої збірки.

Одним з основних маршрутів міжнародних книжкових міграцій був торговельний шлях з Візантії на Русь, що ним подорожували також грецькі ієрархи, руські паломники, які везли із собою книжки з Русі і привозили з Константинополя, Афону чи Палестини. Досить жваво здійснювався книжковий обмін з південними слов’янами. Так, у листі 1262 р. до київського митрополита Кирила деспот болгарський Святослав зазначав, що на його прохання надіслав Кирилові список Кормчої, переписаної 1262 р. заходами Іоанна Драгослава ³⁶.

³⁴ Колесса О. Південно-Волинське Городище і городиські рукописні памятники XII — XVI в. — Прага, 1923. — С. 14, 27 — 28, 13.

³⁵ Кочубинский А. Отчет о занятиях славянскими наречиями. — Одесса, 1876. — С. 14; Панькевич І. Зазн. праця. — С. 2 — 3.

³⁶ Срезневский И. Древние памятники... — Стб. 125 — 126.

Із цим рукописом пов’язана доля ще однієї книжки, що свого часу зазнала частих міграцій. Митрополит Кирило наказав виготовити зі списку Драгослава копію, яку після 1283 р. успадкував митрополит Максим і згодом передав її до Рязані. Разом з болгарськими в українські землі проникали і сербські книжки, що містили переважно переклади грецьких пам’яток. Так, на початку XV ст. в одному з монастирів Волині опинився список початку XV ст. творів Діонісія Ареопагіта, перекладений з грецької мови в Сербії 1371 р. заходами інока Ісаї. Вважають, що цей рукопис привіз в Україну хтось із оточення Григорія Цамблака ³⁷.

Водночас рукописи з Києва, Волині, Галичини мігрували до Сербії та Болгарії, де в XIII ст. стали відомими київські святі, культурні діячі, літературні пам’ятки. Наприклад, у XIII ст. у Болгарії здійснено скорочений переклад "Житія" Феодосія Печерського, який згодом вміщено до сербської редакції Пролога. Сербський книжник Доментіан, який працював в одному з монастирів Афону, був знайомий з творами митрополита Іларіона. У житіях Симеона Сербського і Сави Сербського його авторства, створених 1264 р., відчутні ремінісценції із "Слова о законі і благодаті" ³⁸.

³⁷ Краткое описание предметов древности, пожертвованных в Волынское епархиальное древнехранилище по июль 1893 года. — Почаев, 1899. — Вып. 3. — С. 13, 14.

³⁸ Тихомиров М. Исторические связи русского народа c южными славянами c древних времен до половины XVII в. // Слав. сб. — 1947. — С. 106.

Українські книжки вивозили також до Молдавського князівства, особливо в першій половині XV ст.

Рукописні пам’ятки переміщувалися і внаслідок виникнення нових династичних зв’язків князів, переважно галицьких, з представниками європейських королівських та князівських родин. Цілком можливо, що деякі нащадки українських князів, залишаючи батьківщину, брали з собою також кілька книжок.

У XIII ст. у Галичині перебувало чимало німців, поляків, угорців, чехів, вірмен. Деякі служили у війську галицько-волинських князів, деякі торгували. Можливо, серед них були й переписувачі, які знайомили українських копіїстів з новими способами виготовлення кодексів, а також особи, які привозили із собою книги. Європейська книжка проникала в Україну й іншим шляхом. Зокрема, рукописи привозили українці, що виїздили в торговельних справах чи на студії до Європи. Очевидно, подібним шляхом відбувалися і зустрічні міграції — української книжки в Європу, хоч для періоду XIII — першої половини XV ст. такі випадки радше можна вважати винятковими.

Окрім цілеспрямованого обміну книжками, відбувалися й вимушені міграції рукописних пам’яток, які нерідко ставали військовим трофеєм під час міжусобних воєн чи нападів зовнішніх ворогів.

Книгозбірні. Рівень розвитку книжкової культури XIII — першої половини XV ст. характеризують також відомі з тих часів бібліотеки: великі монастирські, князівські, порівняно малі збірки деяких приватних осіб.

Найрозвинутіші та найвпорядкованіші книгозбірні концентрувалися в монастирях. За чернечим уставом, кожен монастир мусив мати свого бібліотекаря ("книгохранителя"), який дбав би про належне збереження книжок. Кількість книжок залежала від величини і значення монастиря, а також від часу його існування.

Без сумніву, найбагатша і найцінніша за складом бібліотека сформувалася у Києво-Печерському монастирі. Тут зберігалися не лише рукописні пам’ятки попередньої доби, а й тогочасні книжки. Крім того, тут осідали й грецькі, болгарські, сербські кодекси, що прибували сюди разом із церковними ієрархами — вихідцями з Балкан та Греції. Рукописи привозили також ченці, які поверталися з Афонських монастирів.

Книгозбірні волинських монастирів почали формуватися трохи пізніше від київських — від середини XIII ст. Монастирський книжковий фонд у XIV і навіть у першій половині XV ст. був порівняно невеликий і кількісно приблизно відповідав церковним збіркам. Так, про книжкову колекцію Спаського монастиря дійшли джерельні згадки вже від кінця XIV ст. Саме тоді тут зберігалося Луцьке Євангеліє XIV ст. У першій половині XV ст. (приблизно в 20 — 30-х рр.) монастирська бібліотека складалася з 9 назв і близько 20 томів. Серед них були Євангеліє, Апостол, Пролог (6 томів), Устав, твори Іоанна Златоуста, Паремійник, Мінеї тощо ³⁹.

³⁹ Соболевский А. Указ. соч. — С. 40 — 41.

Чимало книг мав згадуваний князь Володимир Василькович. Таке припущення можна висунути, зважаючи на ту велику кількість книжок, яку князь подарував довколишнім монастирям та церквам, а також замовляв переписувачам.

Набагато менші за монастирські та князівські книжкові збірки формувалися в церквах. Кафедральні та великі міські храми мали відповідно й більше книг. Натомість у церквах містечок та сіл осідав лише той мінімум книжкового фонду, якого потребувала щоденна церковна практика. Про склад церковної збірки дає уявлення перелік книжок, які подарував Володимир Василькович церкві Георгія в Любомлі: два Євангеліяапракоси, Апостол-апракос, Октоїх, Тріодь, Ірмологіон, Служебник, два молитовники, а також по 12 томів Прологу та Мінеї.

У XIII — першій половині XV ст. формувалися також поодинокі приватні книжкові збірки, власниками яких виступали переважно церковні ієрархи. У джерелах зустрічаються згадки про книги київських митрополитів: Кирила, Максима, Петра, Кипріяна. З книжок останнього, наприклад, відомі Молитовник близько 1400 р., Служебник після 1389 р., Служебник близько 1400 р., Ліствиця 1387 р. (між іншим, Служебник 1400 р. і Ліствицю митрополит переписав власноруч).

Розвитку книжкової культури України XIII — першої половини XV ст. були властиві тимчасові сповільнення і кризи (середина XIII, середина XIV ст.) та піднесення (злам XIII — XIV, кінець XIV — 30-ті рр. XV ст.), переміщення осередків до найдальших околиць. Очевидно, було б доречно розрізняти книгописання двох типів. Перший тип формували ті окремі культурні осередки, де не лише переписували книжки, а й організовували літературні гуртки, комплектували книгозбірні, гуртували книжників. Монастирі, дотримуючись своїх уставів, визначали коло писемних пам’яток, а отже, й читацькі зацікавлення, хоч і не мали монополії на виготовлення книжок. Книгописні осередки при княжих дворах, де було більше ґрунту для подолання консерватизму і виходу на ширші зовнішні культурні контакти, наприкінці XIII ст. занепали. Другий тип книгописання полягав у копіюванні літургійних текстів і забезпеченні ними передусім церков. Саме такі книжки кількісно домінували свого часу і ще більше переважають серед тих, що збереглися до нинішніх днів.

Попередня             Головна             Наступна