Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня             Головна             Наступна





М. Б. Боянівська

3.4. Освіта і книгописання




Православні і католицькі школи. Упродовж другої половини XV — першої половини XVI ст. в Україні співіснували традиційна православна освіта і нечисленні школи західного типу. Слово "школа" щодо православних освітніх закладів трапляється в джерелах лише від середини XVI ст. Ймовірно, на той час вони вже засвоїли деякі загальноєвропейські організаційні форми. Також очевидно, що процес такого засвоєння почався значно раніше від першої згадки про це. Так, у першій половині XVI ст. при церкві в Сяноку вже існувала школа, у якій 1550 або 1551 р. переписувач Власій виготовив "Апостола" 1. Можливо, у цій же школі навчався син сяноцького протопопа Михайло Васильович, відомий як переписувач Пересопницького Євангелія 1556 — 1561 рр. Одним із найраніших прямих писемних свідчень є і згадка про початкову школу першої половини XVI ст. у Красноставі. У грамоті 1550 р. король Сигізмунд Август, при обміні королівської садиби на церковну дозволив використати колишню свою ділянку для школи, яка, зрозуміло, на той час вже існувала 2. 1577 р. волинський шляхтич Василь Загоровський згадував школу при церкві Іллі у Володимирі, яка теж, можливо, функціонувала вже в першій половині XVI ст. 3



1 Свєнціцький І. Нариси з історії української мови. — Львів, 1920. — С. 71.

2 Харлампович К. Западнорусские православные школы XVI и начала XVII века, отношение их к инославным. — Казань, 1898. — С. 199.

3 Там само. — С. 200.



Загалом освіта, як і в попередній період, залишалася традиційною. Рівень шкіл не перевищував початкового, тобто результатом навчання було здобуття елементарної письменності і внаслідок цього — можливості займатися самоосвітою або ж продовжувати навчання в університетах Центральної та Західної Європи.

Можна припустити, що навчання і далі тривало при багатьох церквах і в усіх великих монастирях. На користь цього свідчить значне поширення письменності в українському суспільстві. Оскільки писемна українсько-білоруська мова мала статус державної у Великому князівстві Литовському, то нею повинні були володіти не лише державні урядовці (насамперед писарі), а й решта представників суспільної верхівки. Священики, так само як і ченці та низка світських осіб, у цей час фігурували як переписувачі книжок. Володіли українсько-білоруською мовою й окремі шляхтичі, про що свідчать їхні підписи та дарчі записи в документах. Важливо наголосити, що письменність була поширеною й серед жінок-шляхтянок 4.

Оскільки кожен більший монастир був одночасно й осередком книгописання, то він потребував і письменних ченців — книжкових майстрів, які здобували освіту, як правило, при тих самих монастирях. Такий осередок у першій половині XVI ст. існував, зокрема, при Михайлівському Золотоверхому монастирі в Києві, де вчився дяк Васько, про що він згадував 1563 p. 5 Приблизно у той самий час навчався у свого батька, вчителя школи і архімандрита Зимненського монастиря на Волині, переписувач "Номоканона" 1565 р. Федір 6.

Монастирська освіта, однак, велася відповідно до усталених звичаїв, її організаційні форми не регламентувалися. Характер викладання повністю залежав від рівня освіти та доброї волі ченців, які навчали дітей і дорослих.

Як і раніше, початкове навчання було сферою діяльності дяків, паламарів та уставників, яких з часом стали називати також "бакалярами" або "дидаскалами". Є окремі згадки про те, що вчителі отримували за свою працю винагороду — грошима або натуральними продуктами 7.



4 Левицкий О. Семейные отношения в юго-западной Руси в XVI — XVII вв. // Русская старина. — 1880. — Ноябрь. — С. 552.

5 АЮЗР. — Ч. 1. — С. 143.

6 Головацкий Я. Библиографические находки во Львове // Записки имп. Академии наук. — Т. 22, приложение. — № 4. — С. 37 — 39.

7 Сірополко С. Історія освіти на Україні. — Львів, 1935. — С. 19.



Очевидно, процес професіоналізації освітної справи викликав появу нової категорії вчителів — мандрівних дяків, які, не маючи постійного місця перебування, переходили від села до села. У більшості випадків йшлося про засвоєння кириличної грамоти, вироблення навичок читання, письма та лічби. Хлопці вивчали основні молитви, деякі псалми, церковні обряди, оволодівали грамотою. Основними посібниками, як і в попередній період, були Псалтир, Часословець, Апостол. З першої половини XVI ст. з’явилася можливість використання для освоєння грамоти друкованих книг — Часословця друку Швайпольта Фіоля (Краків, 1491), Псалтиря Франциска Скорини (Прага, 1517) або переписів із них. Саме навчальними цілями керувався Франциск Скорина, видаючи Часослов, який мав служити "дЂтямь младымь" як "початокь всякое доброе наукы, дорослым помноженіе въ науцЂ8.

Приватна освіта практикувалася у середовищі шляхтичів, заможних міщан, духовенства, які запрошували до своїх маєтків учителів і для початкового, і для поглибленішого навчання дітей. Наприклад, для восьмирічного Андрія Федоровича Верещинського, нащадка православного роду, але згодом покатоличеного, батька київського католицького єпископа Йосифа Верещинського (1589 — 1599), його мати на початку XVI ст. найняла дяка для навчання "руської грамоти" 9. У приватного вчителя навчався у середині XVI ст. мешканець Кам’янця, згодом київський ієродиякон Йоаким, про що він розповідав 1584 р.10 На початку XVI ст. домашню освіту, можливо, у свого батька — дяка Данила здобув Герасим Смотрицький, відомий пізніше письменник-полеміст 11.

Нерідко у ролі приватних учителів виступали високоосвічені представники духовенства, які давали своїм вихованцям значно ширшу, ніж початкова, суму знань. Очевидно, однією з таких осіб був холмський православний єпископ, дядько вищезгаданого Андрія Верещинського, якого єпископ узяв до себе після науки в дяка — для подальшого дворічного навчання 11. Задля здобуття трохи розширеної освіти окремі шляхтичі і заможні міщани наймали як наставників випускників Краківського та інших західноєвропейських університетів.

Поодинокі шляхтичі, дбаючи про розвиток освіти і культури загалом, систематично підтримували матеріально церкви та монастирі. Визначним діячем у цій царині був волинський магнат Костянтин Іванович Острозький, який заснував цілу низку православних церков і монастирів 13.



8 Харлампович К. Указ. соч. — С. 202.

9 Стороженко А. Киев триста лет назад // Киев. старина. — 1894. — Февраль. — С. 205.

10 ЧОИДР. — 1883, I, отд. V (смесь).

11 Харлампович К. Указ. соч. — С. 204.

12 Стороженко А. Указ. соч. — С. 207.

13 Миропольский С. Очерк истории церковно-приходской школы от первого ее возникновения на Руси до настоящего времени. — Санкт-Петербург, 1895. — Вып. 3. — С. 11.



Однак українські шляхтичі назагал мало дбали про розвиток середньої та вищої освіти. Деякі з них, закінчивши студії в закордонних університетах, переходили на католицьку віру і не цікавилися станом православ’я. Навчання вели здебільшого представники нижчого духовенства, які не здобули відповідної освіти, а це, зрозуміло, не могло не відбитися на рівні освітянської діяльності.

Латиномовні школи в українських землях у другій половині XV — першій половині XVI ст., як і в попередній період, діяли при католицьких кафедрах і окремих парафіях. За рішенням Ленчицького синоду 1527 р. у парафіяльних школах дозволялося викладати, поряд із бакалаврами, також студентам університетів. Натомість ректор кафедральної школи обов’язково повинен був мати вчений ступінь — магістра або принаймні бакалавра. Нагляд за дотриманням цієї умови, так само як і контроль за неприпустимістю проникнення до католицьких шкіл "єретичних ідей", здійснювало сановане католицьке духовенство — архідиякони та офіціали (помічники єпископа у судових справах).

Упродовж другої половини XV ст. в Україні існувало порівняно небагато латиномовних шкіл: кафедральна у Львові (заснована перед 1399 р.), парафіяльні в Коломиї, Буську, Куликові (1482 — 1498) та деяких інших містах 14. У першій половині XVI ст. їхня кількість зростала.

Парафіяльні школи мали переважно досить обмежену програму, що складалася з читання, письма, елементарної латинської граматики, вивчення деяких латиномовних псалмів, лічби, костьольного співу. Деякі навчальні заклади мали більш розширену програму, зокрема, школи в Ярославі (заснована перед 1535 р.), Крем’янці (1538), Луцьку (1548), Києві (заснована заходами київського воєводи Мартина Ґаштовта) 15.

Кафедральні школи були організовані за зразком західноєвропейських шкіл середнього рівня. Їхня програма охоплювала сім вільних наук — тривіум і квадривіум. До першого входили латинська граматика, риторика, діалектика. Другий включав арифметику, геометрію, музику та астрономію. Окрім того, вивчалися католицькі церковні обряди, основи теології. Основною метою таких шкіл була підготовка професійного духовенства середньої ланки. У кафедральних школах досить широким було коло навчальної літератури. Так, з арифметики були доступні "Algorithmus" Іоанна де Сакробоско (дев’ять видань першої половини XVI ст.), "Algorithmus Linealis" Іоанна з Ланьцута (низка видань, починаючи з 1513 p.), "Algorithmus t.j. nauka Liczby" О.Клоса (1538). При вивченні геометрії учні від 1542 р. могли вивчати працю "De lateribus et angulis triangulorum" Миколая Коперника, посібник зі стилістики листування — "Modus epistolandi" Яна Урсина та ін. Поряд із друкованими виданнями, школярі користувалися й рукописними курсами. Основною мовою навчання була латинська, допоміжними могли бути німецька та польська. Загалом кафедральна школа давала достатньо високий рівень знань для того, щоб по її закінченні можна було вступати до університету.

З-поміж розташованих в українських землях католицьких шкіл найбільше відомостей збереглося про школу у Львові. В ній були початкові класи, які відвідували переважно діти міщан, та програма семи вільних наук. Деякі учні прибували вже з початковими знаннями, тому одразу розпочинали з предметів тривіуму і квадривіуму 16.

Рівень навчання у Львівській школі, що згодом стала філією ("колонією") Краківського університету, був досить високим, адже і ректор, і вчителі були вихованцями цього ж університету. Серед них з джерел відомі, зокрема, магістр Бернард Колачек (1490), Станіслав Кнот (1514), магістр Себастьян зі Львова, магістр Анджей з Бохні, магістр Валентин з Пільзна 17, деякі з яких були й ректорами. Ректор львівської школи після кількарічної праці, як правило, ставав одним з каноніків кафедральної капітули. Тому і від ректора, і від учителя, який був потенційним кандидатом на цю посаду, — вимагався однаково високий рівень, знань.



14 Krętosz J. Organizacja archidiecezji Lwowskiej obrządku łacińskiego od XV wieku do 1772 roku. — Lublin, 1986. — S. 252, 251.

15 Харлампович K. Указ. соч. — C. 201; Площанский В. Некоторые местности перемышльского округа ... // Наук, сборник. — 1868. — С. 217.

16 Skoczek J. Dzieje Lwowskiej szkoły katedralnej. — Lwów, 1929. — S. 65 — 66, 68.

17 Łukaszewicz J. Historya szkół w Koronie i w Wielkiem księstwie Litewskiem od najdawniejszych czasów aż do roku 1794. — Poznań, 1851. — T. 3. — S. 466 — 467.



Від кінця XV до середини XVI ст. тривало постійне суперництво за впливи в школі між поляками й німцями. Від другої половини XV ст. не припинялася й боротьба за керівництво школою між міською владою й капітулою, яка врешті закінчилася перевагою духовенства, закріпленою в документі 1514 р. Згідно з ним майже всі важливі рішення (починаючи від затвердження кандидатури ректора) приймала капітула, а магістрат тільки виконував її розпорядження (чи погоджувався з ними), займався ремонтом шкільних приміщень 18.

Окрім львівської, існували й інші кафедральні школи. Так, школа в Перемишлі відома ще від початку XV ст. 1462 і 1469 рр. згадуються її ректори Георгій і Мартин, 1477 р. — бакалавр Павло 19. У першій половині XVI ст. існувала й Красноставська кафедральна школа. 1545 р. тут учителював бакалавр Михайло Радрузіян, в якого в цей час або трохи раніше вчився вже згадуваний український шляхтич Йосиф Верещинський 20. Наприкінці XV ст. виникла кафедральна школа в Києві, засновником якої, як припускають, був католицький єпископ Войтих Нарбут 21.

Упродовж другої половини XV — першої половини XVI ст. вихідці з України значно частіше, ніж у попередній період, виїздили на вищі студії до Краківського та інших університетів. Переважно це були діти заможних і середньозаможних міщан та шляхтичів, однак нерідко освіту в закордонних університетах здобували і вихідці з незаможних станів.

Найчастіше студенти з України виїздили на навчання до Краківського університету, де існувала "руська" бурса. Це були переважно галичани і подоляни. Вже згадуваний Юрій Котермак з Дрогобича у Краківському університеті одержав ступені бакалавра (1470) та магістра (1473). Від 1491 р. у цьому університеті навчався Яків Іванович з Кам’янеччини 22. У документах зафіксовано імена студента Валентина Михайловича зі Львова (1503), бакалавра Каспера з Нового Міста поблизу Самбора (1522), Івана Вишенського, мабуть, із Вишні на Львівщині (1549), вступників Івана Грошки з Луччини (початок XVI ст.), Матвія Гієронимовича з Дорогичина на Волині 23. З’являлися в Краківському університеті й вихідці з Наддніпрянщини. Зокрема, 1466 р. записався студентом Дмитро Степанович із Києва.

Вихідці з України навчалися й у відомих університетах Західної Європи (у Болоньї чи Парижі), де також здобували наукові звання. Поодинокі юнаки з України потрапляли до Ґрайфсвальдського університету, наприкінці XV ст. його закінчив Павло з Кросна. Від початку XVI ст. вихідці з України приїздили до Віттенберзького університету, заснованого в 1502 — 1518 рр. Його студентами були, зокрема, відомий згодом письменник і культурний діяч Станіслав Оріховський з Перемишля (з 1528 р.), Валентин Гесенер "з Русі" (з 1533 р.) 24. У 20 — 30-х рр. XVI ст. невелика кількість вихідців з України навчалася в Падуанському університеті 25.



18 Skoczek ]. Op. cit. — S. 125-133.

19 Харлампович K. Указ. соч. — С. 202.

20 Стороженко А. Указ. соч. — С. 213.

21 Харлампович К. Указ. соч. — С. 15.

22 Нудьга Г. Перші магістри і доктори // Нудьга Г. Не бійся смерті. — Київ, 1991. — С. 299, 291.

23 Там само. — С. 288, 293, 291, 346.

24 Нудьга Г. Перші магістри і доктори: Укр. студенти в університетах Європи XIV — XVIII ст. // Жовтень. — 1982. — № 3. — С. 357 — 358, 363; Любович Н. История Реформации в Польше. — Варшава, 1883. — С. 74.

25 Про це згадував в одному із своїх листів Станіслав Оріховський.



Від середини XVI ст. студенти з України прибували до Ляйпціґського, Кенігсберзького, Гайдельберзького університетів. Зокрема, до університету в Кеніґсбергу 1547 р. записалися Іван Сорока і Станіслав Зерницький з Поділля, 1548 p. — шляхтичі Яків Сапіга і Мельхіор Данилович 26.

Окремі вихідці з України залишалися в Центральній та Західній Європі, де продовжували академічну освіту, вели наукову працю. Таким був, зокрема, Юрій Дрогобич (Котермак), який навчався у Краківському та Болонському університетах, при Болонському університеті одержав диплом доктора медицини, читав тут упродовж 1478 — 1482 рр. лекції з астрономії, а 1481 р. був його ректором 27.

Деякі університетські випускники шляхетського походження ставали відомими політичними діячами. Серед них виділяється постать сіверського князя Михайла Глинського, високоосвіченого дипломата, знавця декількох мов, який впродовж 12 років (наприкінці XV — на початку XVI ст.) перебував за кордоном, зокрема при дворі Альбрехта Саксонського, на службі в імператора Максиміліана І 28.



26 Лоський І. Українці на студіях в Німеччині в XVI — XVIII ст. — Б.м., б.р. — С. 1, 4.

27 Див. 3.5.

28 Голенищев-Кутузов И. Н. Гуманизм у восточных славян: Украйна и Белоруссия. — Москва, 1963. — С. 17, 23 — 24.



Чимало вихідців з України по завершенні студій поверталися на батьківщину. Із собою вони привозили видані в Європі книжки з філософії, астрономії, математики і, таким чином, значною мірою сприяли поширенню академічних та прикладних знань в освіченому середовищі. Випускники університетів, повертаючись додому, сприяли формуванню в суспільстві тих важливих передумов, які в другій половині XVI — першій половині XVII ст. привели до виникнення перших українських шкіл середнього і вищого типу.





Рукописна книга та її репертуар. Розвиток освіти сприяв зростанню попиту на книжку. В православних школах користувалися рукописними книгами як виготовленими в Україні, так і привезеними з тих православних країн, де літургійною і літературною була церковнослов’янська мова. З кінця XV ст. в Україні стали розповсюджуватися і друковані церковнослов’янські кириличні видання, про які йтиметься далі. Якщо у церковному вжитку і літературній творчості панувала церковнослов’янська мова (хоч дедалі більше було пам’яток з українськими мовними рисами), то юридичні кодекси, книги запису судових справ писалися "простою руською" (українсько-білоруською) мовою. Як зазначалося, ця мова використовувалася в практиці судів і адміністративних установ у Великому князівстві Литовському, отже в більшості українських земель. Натомість у Галичині, що входила до Польського королівства, і в Закарпатті, що належало Угорському королівству, в світських адміністративних установах і судах записи велись латинською, цією мовою були навчальні посібники і книги, якими користувалися в католицьких школах. Латиномовні рукописи створювалися при цих школах, а також у католицьких костьолах і монастирях. Ще більше латинських рукописів для потреб католиків і всіх, хто опанував латинську мову, привозили з-за кордону. Від останніх десятиріч XV ст. звідти почали надходити і друковані книги латинською мовою, пізніше також німецькою, французькою, італійською та іншими; з другої чверті XVI ст. набули поширення і польськомовні друки, переважно краківські. Ймовірно, частина їх проникала і в українське середовище. Як і раніше, книгописання гебрайською мовою існувало лише в релігійних громадах євреїв, у середовищі вірменів вживалася давньовірменська мова (грабар).

Цілком природно, що більшість книг, які поширювалися в Україні, розповсюджувалася саме в українському середовищі і була пов’язана насамперед з проблемами релігії та церкви. Саме тому в них превалювала церковнослов’янська мова. Проте в низку пам’яток проникали елементи української книжної мови. Однією з відомих пам’яток цього кола є кам’янецька Четья-Мінея 1489 р. її скопіював білоруський переписувач Березка у Кам’янці з галицько-волинського оригіналу. Мова кам’янецької пам’ятки помітно наближалася, наскільки це було можливим у той час, до української розмовної 29. Від кінця XV ст. з’являлися і переклади текстів Святого Письма наближеною до розмовної мовою (здебільшого це частини Старого Завіту, наприклад, Пісня пісень у списку кінця XV — початку XVI ст., перекладена з чеського джерела) та літургійних пам’яток (найраніше з’явилися переклади окремих розділів Тріодей пісних та квітних 30). Від кінця XVI ст. з’явилися нові переклади Євангелія, у церковнослов’янській мові яких відчувся значний елемент української 31.



29 Карпинский М. Западнорусская Четья 1489 г. // РФВ. — 1889. — Кн. 1. — С. 59 — 106; Перетц В. Я. K изучению "Четьи" 1489 года // СОРЯС. — 1928. — Т. 1, вып. 1. — С. 8 — 9, 12.

30 Перетц В. Н. Исследования и материалы по истории старинной украинской литературы XVI — XVIII веков. — Москва, 1962. — Т. 1, вып. 1. — С. 20.

31 Ohijenko J. Język cerkiewnosłowiański na Litwie i w Polsce w ww. XV — XVIII // Prace Filologiczne. — 1929. — T. 14. — S. 530 — 531.



За другу половину XV — першу половину XVI ст. збереглося значно більше рукописних книг, ніж за попередній період. Проте це все дуже незначна частина книжкової продукції, створеної у той час. Простежуючи частоту переписування книжок у другій половині XV і першій половині XVI ст., варто відзначити зростання обсягів книжкової продукції, причому це особливо помітно на зламі століть. З другої половини XV ст. значно зросла кількість переписуваних Євангелій, збірників та Міней. Очевидно, це було великою мірою зумовлено пожвавленням церковного життя.

Як уже зазначалося, копії Євангелія кількісно превалювали над списками всіх інших книг упродовж усього розглядуваного періоду. Серед збережених Міней та Тріодей, які так само часто переписувалися в розглядуваний період, найбільше копій датовано першою половиною XVI ст. Часто копіювався Апостол, причому серед інших відомі й копії за виданням Ф. Скорини.

З кінця XV ст. відомі переписи окремих частин Біблії: Пісня пісень кінця XV ст., П’ятикнижжя Мойсея кінця XV ст., копія 40 — 50-х рр. Біблії друку Скорини, Книга Товії першої половини XVI ст. Списки Кормчих датуються зламом століть (Кормча з бібліотеки Львівського університету, Номоканон початку XVI ст. з бібліотеки Перемишльської капітули). Переписувалися і в першій половині XVI ст. требники (список із Львівської наукової бібліотеки імені В. Стефаника).

Поширеними в українській рукописній традиції першої половини XVI ст. були Прологи: Пролог 1520 р. із церкви в Лаврові, два Прологи 30 — 50-х рр. XVI ст., Пролог 1530 р., від якого збереглася лише передмова.

Найбільше пам’яток патристичної літератури датовано другою половиною XV — початком XVI ст., трохи менше їх дійшло з першої половини XVI ст. Найпоширеніші серед них переписи творів Єфрема Сирина, Авви Дорофея, Кирила Єрусалимського ("Слова" Авви Дорофея початку XVI ст., Повчання Кирила Єрусалимського 1499 р., "Слова" Єфрема Сирина 1492 р.). Часто поширювалися в Україні збірки творів Іоанна Златоуста — "Златоуст". Кожен укладач компонував книгу індивідуально за тематичним принципом добору статей морально-повчального змісту. Один із ранніх — збірник 1474 р. 32 Відомі також списки "Златоуста" кінця XV — початку XVI ст., що був копією списку 1474 р., та середини XVI ст.

Поширювався й інший збірник морально-повчального характеру — "Ізмарагд". Сюди входили статті про корисність читання, "слова", адресовані християнам, а також фрагменти з творів отців церкви — Єфрема Сирина, Іоанна Златоуста, Симона — єпископа Месопотамського 33. Відомі два списки "Ізмарагда" з бібліотеки Києво-Михайлівського монастиря — останньої чверті XV та кінця XV — початку XVI ст., а також копія початку XVI ст. з бібліотеки А.Петрушевича (нині у Львівській бібліотеці ім. В.Стефаника). Досить часто в Україні переписували переклади "Євангелій учительних" візантійського походження.

Пам’ятки агіографічної прози включали до Прологів, Четьїх-Міней, а також збірників мішаного змісту. Історіографічну прозу представляли перекладні пам’ятки: хроніки, хронографи (збереглося порівняно небагато списків, що зумовлено, очевидно, і "зачитуванням" пам’яток у процесі активного використання). Репертуар оригінальної історіографічної книги становили переважно середньовічні літописи, копії яких нерідко поєднувалися з переписами з пізніших історіографічних пам’яток. Так, збірник початку XVI ст. вміщував давньоруський звід, Київсько-Смоленський та Короткий Волинський літописи 34.

У першій половині XVI ст. почала використовуватися юридична література, раніше представлена лише пам’ятками церковного права, зокрема Кормчими. Поширювалися українські переклади Литовського статуту 1454 і 1529 рр. Наприкінці XV — на початку XVI ст. помітно розширився репертуар художньої літератури, зокрема за рахунок нових перекладів із західних літератур, про що вже йшлося. Репертуар полемічних пам’яток становили переписувані в попередній період переклади творів з грецько-візантійської та південнослов’янської літератур. Вони поширювалися в складі відомих і раніше полемічних збірників, Кормчих, Торжественників.

Від кінця XV ст. почали з’являтися списки творів з відомостями з природознавства, філософії тощо. Упродовж другої половини XV — першої половини XVI ст. вони входили, як правило, до складу збірників. Серед таких можна назвати українсько-білоруський переклад "Логіки" Мойсея Маймоніда у збірнику другої половини XV ст., який переписав у Білорусі Васько за Миколая Радивила. Слід зазначити, що перекладач дуже ретельно дотримувався тексту оригіналу, використав ним самим розроблену наукову термінологію: "осуд" — судження, "держатель" — суб’єкт, "прилог" — ствердження, "уєм" — заперечення 35.



32 Срезневский И. И. Сведения и заметки о малоизвестных и неизвестных памятниках. І — XI. Златоструй. — Санкт-Петербург, 1867. — С. 3 — 4.

33 Архангельский А. С. Творения отцов церкви в древнерусской письменности. — Казань, 1890. — Кн. 4. — С. 2.

34 Ковальский Н. П., Мыцык Ю. А. Украинские летописи // Вопросы истории. — 1985. — № 10. — С. 83.

35 Неверов С. А. Логика иудействующих // Унив. известия. — 1909. — № 8 (август). — С. 2; Соболевский А. Переводная литература Московской Руси // СОРЯС. — 1903. — Т. 74. — С. 407.



Цікавими для читачів були своєрідні "антології" мішаного змісту, що складалися з фрагментів літургійних, патристичних, полемічних, агіографічних, повістевих та ін. творів. Прикладами таких збірників є два рукописи кінця XV — початку XVI ст. із текстом "Повісті про трьох королів-волхвів", збірник середини XVI ст. Данила Смотрицького з легендарною повістю про Яна Гуса.

У другій половині XV — першій половині XVI ст. основними центрами книгописання були монастирі — київські (Печерський, Пустинно-Микільський), галицькі (Онуфріївський у Львові, Унівський, Крилоський, Спаський), волинські (Луцький, Дерманський, Дубенський, Дорогичинський, Жидичинський, Спасівський у Володимирі, Воскресенський у Корці), на Закарпатті — Мукачівський. Значну роль як осередок книгописання відігравав Києво-Печерський монастир: тут переписано, зокрема, Ліствицю (1455, писар-чернець Варсонофій), на замовлення архімандрита Іоанна — Златоуст і Псалтир слідуваний (1474). Книги переписувалися і в Пустинно-Микільському (Євангеліє учительне "Калліста" 1514 р. інока Сергія), Михайлівському Золотоверхому (Євангеліє перед 1526 р.) монастирях. Працювали переписувачі і в Києво-Софійському монастирі. У Галичині як осередок книгописання був відомий монастир Спаса поблизу Старого Самбора: 1518 р. тут переписано Пролог. На Волині книги виготовлялися в Жидичинському монастирі: 1491 р. переписувач Ігнатій на замовлення архімандрита Іони скопіював Євангеліє.

Окремі рукописні пам’ятки було створено в позачернечих колах, причому вони виникали в різних реґіонах України: Києві (Євангеліє 1514 р. Іллі Новгородця), Галичині (Євангеліє апракос 1477 р. дяка Волошина і Євангеліє учительне 1493 р. зі Львова), на Волині (Псалтир 1472 р. з Володимира, Збірник слів 1462 р. дяка Коляди з Луцька), Закарпатті.

Збереглися відомості про виготовлення книг у XVI ст. при міських церквах, зокрема в Галичині: при церкві Богоявлення на Галицькому передмісті у Львові 1543 і 1548 рр. переписано дві службові Мінеї на замовлення священика Антона Іринковича, при церкві архістратига Михаїла в Галичі — Євангеліє кінця XV — початку XVI ст. Відомо, що й у містах інших регіонів практикувалося виготовлення книг при церквах: у Сяноку — при церкві Дмитра (Апостол 1502 р.), у Перемишлі — при церкві Преображення (Псалтир 1539 — 1549 рр.).

Значним центром книгописання, поряд із Києвом, був Львів. Книгописання розвивалося і в інших містах Галичини, Холмщини та Підляшшя: в Перемишлі (Євангеліє перед 1528 р.), Сяноку (Апостол 1502 р. священика Павла), Городку (Євангеліє 1546 р. дяка Єремії), Галичі (Євангеліє кінця XV — початку XVI ст. Діонісія Торопчанина). Осередками виготовлення книжок у цьому регіоні стали не лише міста, а й села, де працювали поодинокі переписувачі, здебільшого священики (піп Климентій у с. Лукавиці на Самбірщині виготовив перед 1517 р. Євангеліє, дяк Федір з с. Одрехови на Лемківщині в середині XVI ст. — Мінею), рідше — світські особи (Андрій Писарчик у с. Тростянці на Львівщині 1542 р. закінчив копіювати Мінею, анонімний переписувач у с. Княжполі на Старосамбірщині у середині XVI ст. теж виготовив Мінею).

На Волині центрами книгописання часто були маєтки заможних шляхтичів. Зокрема, для Юрія Семеновича Слуцького було переписане Євангеліє XVI ст. "Повеленіем ... Петра Богдановича Загоровського" виготовлено Мінею 1536 р.36



36 Перетц В. Н. Отчет об экскурсии семинария русской филологии в Житомир 21 — 26 октября 1910 г. — Киев, 1911. — С. 10.



Книгописні осередки існували й у містах Волині та Поділля — Луцьку ("Збірник" 1462 р. дяка Коляди, Псалтир першої чверті XVI ст., Пролог 1530 р.), Володимирі (Псалтир 1471 р.), Дубні (Пролог 1530 р.), Вінниці (Євангеліє 1550 р. ієрея Луки). Відомі поодинокі випадки книгописання у малих містечках (Маначин, Апостол після 1525 р.) і навіть у селах, (зокрема Євангеліє, переписане 1538 р. у Дорогуні Федором Кузьмином). Як видно, переписувачами були і духовні особи, і світські майстри.

Осередки виготовлення ошатно оздобленої рукописної книжки були в Молдавському князівстві, зокрема на Буковині. В Сучаві у XV — XVI ст. було декілька монастирів, де працювали переписувачі, а серед них і українці. Сучавські митрополити дбали про розвиток кириличного книгописання, були зацікавлені в активному книжковому обміні з українськими землями, зокрема з Галичиною. У XV — XVI ст. переписувачі (переважно серби та болгари, а також українці) працювали у південнобуковинських монастирях Путні й Драгомирні, звідкіля неодноразово надходили книжки в Україну 37.

Загалом характеризуючи книгопереписні осередки, слід зауважити, що в другій половині XV ст. особливо важливу роль відігравали старі, відомі ще з першої половини століття чи й раніше — Київ, Львів, Галич, Луцьк, Володимир. Натомість у першій половині XVI ст. виникла ціла низка нових центрів, зокрема на Волині, Перемищині, Поділлі, причому книгописання поширилося з великих міст на менші та на села.





Переписувачі й власники книг. Серед переписувачів другої половини XV — першої половини XVI ст. можна виділити три групи: біле духовенство, світські особи і ченці. Найбільше відомостей про переписувачів першої групи.

Представники білого духовенства виготовляли книжки переважно при церквах і для потреб цих церков. Так, священик Павло 1502 р. переписав Апостол "въ градЂ СяноцЂ при ц[ерк]ви с[вя]т[ого] великаго Х[ристо]ва м[у]ч[е]н[ика] Домит[рія"] 38. Більшість світських переписувачів, які зазначали місце виготовлення книжки, працювали в містах — у Києві, Львові, Галичі, Маначині. Нерідко вони виготовляли книжки на замовлення. Так, Ігнатій 23 квітня 1491 р. у Жидичинському монастирі закінчив переписувати Євангеліє, замовлене "служителєм б[о]жіим [...] архимандритом Ионою" 39. Лаврентій Іванович у другій чверті XVI ст. виготовив копію Тлумачного Апостола "накладом с[вя]щенного іереа Ефрема намісника маначинского" 40. Ченці копіювали здебільшого ті книжки, які були необхідні для читання в монастирях. Так, чернець Варсофонофій 1455 р. у Києво-Печерському монастирі виготовив Ліствицю 41. Монах Петро у XV ст. виконав на пергаменті копію церковного Уставу 42.



37 Горбач О. Слов’янські рукописи манастирських бібліотек у Путній і Драгомирній в Румунії // Богословія. — 1968. — № 32. — С. 191.

38 Свєнціцький І. Зазн. праця. — С. 71.

39 Леонид, архим. Систематическое описание ... славяно-российских рукописей собрания графа А.С. Уварова. — Москва, 1893. — Ч.1. — С. 31 — 32.

40 Владимиров П. В. Рукопись "Апостола Толкового" 1500 г., принадлежащая И.Л. Силину // Труды IX археолог. съезда. — Москва, 1897. — Т. 2. — С. 323.

41 Иконнихов В. Опыт русской историографии. — Киев, 1891. — Т. 1. — С. 258 — 259.

42 НБВ, рукопис BOZ. — 154, арк. 7.



В окрему групу переписувачів можна виділити вихідців із інших країн, які працювали в Україні: білорусів (Макарій Львович з Гольшан), росіян (Діонісій родом із Торопця на Псковщині, дяк Ілля родом із Великого Новгорода, Андрій Тверитин), південних слов’ян. Разом з тим українські переписувачі працювали й поза межами України, зокрема на Афоні, де, як відомо, існували великі колонії руських монахів, а також у Білорусі (Михайло родом із Крем’янця). Формула післямов у кодексах залишалася традиційною, тому лише в окремих записах копіїсти вміщували біографічні відомості.

Порівняно з попереднім періодом у техніці виготовлення книжки з’явилося небагато змін. Вони стосувалися переважно її зовнішнього вигляду: панівними стали півуставний тип письма, плетінчаста орнаментика в оздобленні.

Замовниками рукописної книжки найчастіше виступали представники білого та чернечого духовенства. Скажімо, архімандрит Києво-Печерського монастиря Іоанн 1474 р. замовив переписати дві книжки — Златоуст та Псалтир, можливо, для власної збірки. Спеціально для книгозбірні цього монастиря, на замовлення його уставника (який виконував і обов’язки бібліотекаря) Касіяна, 1462 р. виготовлено список Києво-Печерського патерика, а за велінням архімандрита Феодосія 1482 р. розпочато Пом’яник. У ролі замовників виступали заможні світські особи, які здебільшого жертвували книжки храмам (князі Юрій Семенович Слуцький, Костянтин Іванович Острозький 43). Серед них також луцький воєвода Степан Воропаєвич (у першій чверті XVI ст. замовив Псалтиря), Петро Богданович Загоровський (1535 р. замовив дякові Михну Мінею), пінський і кобринський староста Іван Михайлович (1543 р. замовив писареві Парфену Псалтиря). Вже від початку XVI ст. відомі замовники середнього прошарку суспільства — здебільшого міщани. Одним з найраніших свідчень цього є Євангеліє 1514 р., яке чернець Пустинно-Микільського монастиря Сергій переписав на замовлення київського міщанина Селивестра Поповича. Важко сказати, чи призначалася книжка для власних потреб замовника, чи залишилася в збірці монастиря.

Рукописна книжка була одним з важливих чинників культурних контактів між різними регіонами України та поза її межами. У межах України книжковий обмін найактивніше здійснювався, мабуть, між монастирями. Потрапляли в містечка й села книжки, куплені на ярмарках у великих містах (Львові, Києві, Луцьку). Це відбувалося, як правило, в межах певного реґіону.

Збереглися відомості про переміщення книжок у землі Білорусі, Московської держави, Молдови, до Афонських монастирів, а звідтіля — писемних пам’яток в Україну. Так, рукописна книжка XV ст., яка вміщувала "Повчання" Кирила Єрусалимського і "Житіє" Іоанна Златоуста, 1537 р. була "монастиреви Виленському Святої Тройци пожичона" 44 з Дубенського монастиря на Волині. Переписаний в Києві 1427 р. при митрополиті Фотії Пролога в першій половині XVI ст. було скопійовано в Білорусі 45.



43 Євангеліє перед 1500 р. — до Межигірського монастиря [НБУВ, рукопис, 28 с., арк. 18 зв.]; Євангеліє 1507 р. — до Дерманського монастиря (див.: Краткая опись ... — С. 13).

44 Добрянский Ф. Описание... — С. 90, № 70.

45 Перетц В. Н. Рукописи библиотеки Московского университета, самарских библиотек и минских собраний // Описания рукописных собраний. — Ленинград, 1934. — Вып. 3. — С. 181, № 52.



Відомо, що Києво-Печерська лавра від 20-х рр. XVI ст. підтримувала тісні контакти з Супральським та іншими білоруськими монастирями — в Вільнюсі, Слуцьку, Новогрудку. Очевидно, в межах цих зв’язків провадився і книжковий обмін. В Білорусі працювали українські переписувачі (Михайло Васильович з Крем’янця — у Шешкинях поблизу Вільнюса), а в Україні — білоруські (Макарій Львович з Гольшан — у Луцьку й Дубні).

Книжковий обмін здійснювався і з російськими землями. Зокрема, через українські (так само, як і через білоруські) списки в російську книжність потрапляли пам’ятки європейських літератур, що були перекладеними з латинських, польських чи чеських джерел (скажімо, апокрифи, Повість про трьох королів-волхвів), а також пам’ятки філософії, космографії, астрономії — з єврейсько-арабських джерел 46. Від кінця XV ст. в Україні поширювалися списки Кормчої московської та новгородської редакцій, з яких виготовляли численні копії. Перевозили книжки переважно представники духовенства, що їздили в українські і російські землі у церковних справах, а також окремі світські приватні особи, серед яких були й переписувачі. Збереглися відомості про працю російських переписувачів в Україні. Так, 1474 р. "многогрЂшный ОндрЂй ТфЂрытынь" за велінням архімандрита Києво-Печерської лаври Іоанна закінчив переписувати Златоструй 47. Діонісій Торопчанин родом із Псковщини наприкінці XV — на початку XVI ст. у Галичі виготовив список Євангелія-тетр. Євангеліє 1514 р. переписував у Києві на замовлення ремельського поповича дяка Богдана дяк Ілля, родом із Великого Новгорода 48.

Чимало книг, у тому числі переписаних в Україні, збереглось при монастирях. У першій половині XVI ст. книжкові збірки відомі в київських монастирях Києво-Михайлівському і Видубицькому, у Галичині — у Спаському, Унівському, львівському Онуфріївському, на Волині — у Дубнівському, Луцькому, Жидичинському, Зимненському. Монастирські бібліотеки формувалися і книжками, що їх переписували ченці, так і за рахунок дарів.

Книжкові збірки формувалися і при церквах. Так, збереглися відомості про книги церкви Трійці в Дермані (Збірник 1499 р.), Богоявленської церкви у Львові (Мінея 1543 р.), церкви с. Тростянця (Мінея 1542 р.). Цікаво, що в ролі жертводавців книжок до церков та монастирів упродовж другої половини XV — першої половини XVI ст. виступали переважно світські особи. Серед них були не лише князі й зем’яни, а й посполитий люд — міщани та окремі селяни. Джерела фіксують і пожертву від імені громади: 1549 р. до церкви Усікновення глави Іоанна Хрестителя в с. Волиці надійшло Євангеліє 1528 — 1549 рр. У пізніші часи такі дари стали частими.

Окрім монастирських і церковних почали формуватися приватні бібліотеки. Збереглися непрямі дані про збірку перемишльського і самбірського єпископа Антонія Радивиловського (t!586 p.). 1535 р. він подарував бібліотеці Унівського монастиря Пролог, створений 1518 р.49, починаючи від середини XVI ст., часто фігурував як замовник книжок.



46 Карский Е. Ф. Западнорусский сборник XV в. // ИОРЯС. — 1897. — Т. 2, кн. 3. — С. 964; Перетц В. Н. Повесть о трех короляхволхвах в западнорусском списке XV века // ПДПИ. — 1903. — Т. 150 — С. 87 — 89.

47 Срезневский И. И. Указ. соч. — С. 2 — 3.

4S Уривок цього рукопису зберігається в Санкт-Петербурзі // НБР, Q.l. 900.

49 Франко І. Карпаторуське письменство XVII — XVIII вв. // Франко І. Зібр. тв. — Київ, 1981. — Т. 32. — С. 230, 234; Головацький Я. Коротка відомість о рукописах славянських і руських, находящихся в книжици монастиря св. Василія Великого у Львові // Русалка Дністрова: Фотокопія з вид. 1837 р. — Київ, 1972. — С. 123, 125.



Очевидно, книголюбом був львівський міщанин, згодом владика (з 1538 р.) Макарій Тучапський. Ще перед 1527 р. він замовив Іванові Могильницькому привезти з Молдови потрібні йому книжки. А вже пізніше, будучи єпископом, при відвідуванні монастирів цікавився станом їх книгозбірень. Так, 1540 р. в Унівському монастирі він "довЂдовался якЂ о книгахь, так о всЂх статках церковных" і позичив із монастирської бібліотеки "малого Євангелія" 50. Невеликі приватні збірочки мали деякі священики та ченці. Після смерті останніх їх збірки переходили, як правило, у власність монастирів.

Починаючи від середини XV ст. є й актові джерела про те, як цінували книжку в міському середовищі. Так, 1443 р. троїцький священик у Львові Павло позивав богоявленського священика Ходька за три рукописні книжки, серед яких був Апостол. 1528 р. книжки були причиною судового процесу між попадею Марусею зі Львова і дяком Махном із Перемишля. У першій половині XVI ст. дяк Успенської церкви у Львові Яцько мав невеличку книжкову збірку, до якої входило й Євангеліє із 12 малюнками (про це довідуємося із судової справи за ці книжки по його смерті 1543 р. 51). Збірки латиномовних книжок мали окремі міщани-католики.



50 Крип’якевич І. З історії книги у Львові. Рукописна книга до половини XVI ст. // Укр. книга. — 1937. — № 1. — С. 8.

51 Там само. — С. 7.



Як бачимо, впродовж другої половини XV — першої половини XVI ст. книгописання в Україні не тільки збагатилося новими літературними пам’ятками (переважно західного походження), а й відчутно зросло кількісно.

Не тільки в освіті, а й в книгописанні й надалі співіснували течії, що були пов’язані з різними конфесіями і тим самим — різними культурними й культурно-політичними орієнтаціями. Певних взаємовпливів не можна виключити, але відсутність конкретних свідчень про них показує, що такі взаємовпливи, якщо й існували, не були інтенсивними. Тим не менше паралельний розвиток різних напрямів у освіті й книжності готував ґрунт для тих спроб синтезу різних культурних традицій, які стали типовими для наступного періоду.
















Попередня             Головна             Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.