Попередня             Головна             Наступна

Б. С. Криса

3.9. Література

Літописання. З літературою останніх десятиріч XV ст. і перших двох третин XVI ст. нерідко асоціюється образ "пропащого часу", себто часу, що ніяк або дуже мало проявив себе в літературних пам’ятках. І справді, серед текстів, які належать до другої половини XV і першої половини XVI століть, так важко знайти якісь яскраві, незнані раніше зразки, що навіть спроба хронологічного обмеження може здаватися надто сміливою. А втім, хронологія в цьому випадку — перша умова розглядати літературу зазначеного періоду як процес розвитку у властивих для нього формах, себто намагатися виявити ознаки руху літературного мислення, його плин — від твору до твору. Особливість такого процесу полягає у тому, що для його дослідження значною мірою треба розглядати різні редакції одного й того ж тексту, різні переклади одного й того ж оригіналу. Саме так підходив до дослідження тогочасної літератури Михайло Грушевський, переконуючись у тому, що "сі віки були таки смутними, але не безплодними днями нашого життя" ¹.

¹ Грушевський М. Історія української літератури. — Нью-Йорк, 1995. — Т. 5. — С. 24.

Отож, період від 1470 до 1569 рр., з одного боку, дає підстави говорити про млявість та інертність літературного життя, а з другого — цікавий тим, що виказує хоч і повільне, але невпинне розгортання вже традиційних явищ, у яких можна розгледіти нові літературні тенденції. Інша річ, що лише спалах національної свідомості на переломі XVI і XVII ст. і та несподівана енергія слова, у якій виявився цей спалах, упевнили М.Грушевського в існуванні літературної передісторії. Отже, М.Грушевському належить заслуга в тому, що "пропащий час" відшукався і став часом, який проглядає через писане слово. Відтак і саме поняття "літературний процес" для цього періоду стає менш проблематичним: зауважено хоч і повільну, але помітну зміну літературної свідомості, для якої характерними стали кілька ознак.

Перша з них — утримування літературної традиції на вже досягнутому, так би мовити, рівні. Таке утримування виявляється насамперед у функціонуванні тих самих жанрів, що й раніше, скажімо літописання.

З літописом в українській літературі незмінно пов’язується універсальна картина світу, в яку Божою волею і силою своїх князів-володарів вписана рідна земля. Літописна єдність часів — минулого, теперішнього і майбутнього — має здебільшого причинно-наслідковий характер і спрямована насамперед на виховання державницького мислення. Так було в "Повісті временних літ", так було в Галицько-Волинському літописі, попри весь мінливий драматизм історії, яку засвідчували ці твори, і мінливість літописного стилю. І ось тепер значна частина — в певний час більшість — українських земель увійшла до Великого князівства Литовського. В межах цієї держави і далі розвивається літописання, яке нині відоме як литовсько-білоруське. Укладання цієї групи пам’яток започатковане у XIV — XV ст. ²

² Див.: 2.6.

Дійшли вони і в коротких літописних зведеннях (літописи Супрасльський, Авраамки, Познанський та Уваровський списки тощо), і в так званих — з XVI ст. — поширених редакціях, з яких відомим є літопис Биховця.

У межах чужої вже держави продовжується давня українська літописна традиція як єдина реально існуюча традиція писемної культури для тих народів, які увійшли до нової держави. Вже самим своїм продовженням ця традиція виказує трагізм української історії. Міняються імена князів, чужі витискують своїх, а риторична тяглість зберігається: до мотивів Божої кари чи попусту, що звучать ще так само виразно, як і в літописах XI — XIII ст., приєднується якийсь особливий об’єктивізуючий історизм мислення, що дає себе знати у спробах історичного синтезу — від літописних збірок до більшого літописного зводу. Нарешті і формально, наприклад через включеність у літописну тканину окремих оповідань — як ось: історія розсварення Витовта з Яґайлом, про захоплення Поділля поляками, про втечу Витовта до німців 1382 р., про те, як Витовт відібрав Поділля, похвала Витовтові, — виявляється єдність з давнішим літописним рядом.

Водночас з погляду цієї ж традиції помітні зміни, які можна назвати белетризацією, прикрашанням тексту. У новому для літописання емоційно-експресивному тоні відчувається вплив Кирила Туровського, зокрема його "Слова про розслабленого", а також українські фольклорні впливи, що дає підстави говорити про використання літературної традиції в найширшому плані. А попри це, на характер літописного тексту впливали умови його укладання, що істотно відрізнялися від попередніх насамперед тим, що над літописом працювало кілька авторів, про яких мало що відомо. Процес нового збирання земель не міг не викликати переорієнтації літературної свідомості та її певної розгубленості. Цей процес, як засвідчує літопис, не був позбавлений внутрішніх проблем, зокрема проблеми послуху. Нагадування: "Браття! Бога бойтеся, а князя чтите", — в умовах Великого князівства Литовського мало свою актуальність і набувало разом з іншими риторичними фігурами прихованого сенсу.

В українській тематиці, пригашеній подіями навколо перших осіб, також проглядає багатозначність історичних обставин. В одному з найцікавіших оповідань про те, як помер "чюдний князь Скирґайло", розповідається, що Витовт посадив Скирґайла у Києві замість князя Володимира Ольґердовича, який не "восхотЂ покоры учинити и чолом ударити великому князю Витовту". Потім Скирґайло "божиєю помочью и великого князя Витовта повелениємъ взя Черкаси и Звенигород и возвраты ся паки ко Києву". І захотілося Скирґайлу їхати за Дніпро на лови, але Фома-чернець, який "держа намЂсничество от митрополита у святой Софьи", запросив його на бенкет у митрополичий двір і дав йому "зелиє отравноє пити". Автор, який сам був киянином, хоч і писав у Смоленську, вважає за потрібне підкреслити, що передає цей факт за переказами інших ("азъже того не свЂмъ, зане ж бых тоды млад") і цей "топос" посилання на інших об’єктивізує літописну розповідь, прикриває авторське ставлення до події.

Оригінальна і перекладна література XV ст. Паломницькі записки, як і літописи, — жанр, який безперервно функціонував у літературному процесі. І хоч у цей період він не відзначається якоюсь особливою інтенсивністю, але тяглість зберігається. До XV ст. належить твір Арсенія Селунського "Слово о бытии Ієрусалимском". Незважаючи на те, що немає певності ані щодо походження автора, ані щодо джерел цього твору, безсумнівними є в ньому елементи староукраїнської мови і манера викладу, що дуже нагадує "Хожденья" Данила Паломника ³. Це саме можна сказати і про анонімне "Поклоненіє святого града Ієрусалима", і трохи пізніший твір Данила Корсунського "Книга бесЂди о пути ієрусалимском", який вважається переробкою "Хожденья" Данила Паломника. Сам факт такої переробки промовисто передає прив’язаність до літературної традиції.

Характерною тенденцією літературного процесу цього часу є нові редакції та доповнення старих пам’яток, насамперед Києво-Печерського патерика, зумовлені посиленням аскетичних і містичних настроїв та плеканням старої церковної риторики ⁴.

³ Білоус П. Паломницький жанр в історії української літератури. — Житомир, 1995. — С. 27, 28.

⁴ Там само. — С. 28.

Це "плекання" має характер ампліфікації, розширення, додавання до вже відомих оповідань нових цитат зі Старого і Нового завітів, драматизації викладу — уведення діалогів, звертань, прямої мови. Щодо аскетичних і містичних напрямів, то їх можна розглядати не лише як поглиблення релігійності, але й як реакцію на посилення в літературі світських настроїв.

Треба наголосити, що в сприйнятті тогочасних читачів пам’ятки, створені на наших землях, не відмежовувалися від перекладних, причому останніх було набагато більше. Серед них виділяється серія повістей: "Муки Христові", "Три царі", житіє Олексія. Євангельські сюжети обростають тут цікавими, часто фантастичними подробицями, а водночас помітним стає при цьому добре почуття літературного смаку і загалом почуття міри. Новелістичним, за словами

М.Грушевського, є оповідання про Пілата, вставлене до "Мук Христових". Весь життєвий шлях Пілата від народження, починаючи з подвійності імені (Піл — від матері Піли, що була донькою мірошника, і Атус — від батька, "короля" Атуса), розгортається як наперед визначений і нагадує послідовність, з якою розгортається житійна модель, лише у протилежний, певна річ, бік — не до святості, а до гріха.

Популярними в цей період були нові переклади книг Святого Письма, зокрема Пісні пісень, а також повісті про Тантала, про Тристана та Ізольду, "Сказання про Сивіллу", нова "сербська" редакція "Александрії". І хоча не завжди легко простежуються шляхи, якими приходять ці твори до українського читача, безсумнівними, як засвідчують наукові спостереження, є чеські впливи і чеське посередництво, що цілком зрозуміло, якщо взяти до уваги той величезний поступ, якого досягла чеська література, повертаючись тоді до мови свого народу.

До літературних творів цього періоду традиційно зараховують "Изложеніє о православной истенной вЂры" Спиридона, на прізвисько Сатана, який 1474 чи 1475 р. у Константинополі був поставлений на Київську митрополичу кафедру. Літописи оповідають, що він підкупив патріарха і його висвятили "повелЂнієм турского царя". Можливо, це і стало причиною, що у Великому князівстві Литовському його не прийняли й ув’язнили. Першу частину твору Спиридона присвячено описові семи вселенських соборів. Потім Спиридон розповідає про себе, про своє висвячення на митрополита та про ув’язнення, зауважуючи: "Сладки нам юзы и радостно изгнанья". "Изложеніє", мабуть, мало на меті довести його законні претензії на посаду київського митрополита і довести відданість православ’ю. Твір відомий лише в одному списку і досі не опублікований.

Твором, у якому оригінальне українсько-білоруське мистецтво "плетіння словес" досягло найвищого розвитку, є "Посольство до папи Римського Сикста IV від духівництва, і від князів, і від панів руських" (1476) — послання, складене отцем Іоанном, підскарбієм найвищим земським Великого князівства Литовського. Його підписали також київський митрополит Мисаїл, архімандрит Києво-Печерської лаври Іоанн та ряд інших духовних та світських діячів України, Білорусі та Литви. Дві основні ідеї твору, попри свою позірну суперечність, були тісно переплетені між собою: з одного боку — "Посольство" — панегірик папі Сиксту IV, а з другого — твір, що протистоїть спробам Риму позбавити православну церкву самостійності. Цим "Посольство" нагадує "Слово похвальне отцям Констанцького собору" Григорія Цамблака, причому не лише щодо ідеї, а й за художніми засобами. Зокрема Іоанн, як і Григорій, прагне виявити інтенсивність своїх почуттів, їхню містичну значимість, йому важко підібрати слова, щоб прославити Сикста. Іоанн створює яскравий зразок "плетіння словес", нагромаджуючи довгі періоди з єдиною метою — "сплести" хвалу папі. Нагнітання емоційності у сполученні з тонким "словоплетивом" так затуманюють оповідь, що за ходом думки автора важко встежити. У такому ж стилі отець Іоанн відстоює рівноправ’я західної і східної християнських церков, щоправда з вищим ступенем конкретності. Він ввічливо, але твердо захищає православних від нападок католиків і висловлює впевненість, що "не будет распря во єдином тЂле ХристовЂ, противящеся друг другу. Отець Іоанн нагадує, що спільні вороги всіх європейців — турки й татари, "видящи... наше нестроенне захопили багато християнських держав", маючи на увазі Візантію, Сербію та Болгарію.

1490 чи 1492 р. собор українських та білоруських єпископів обирає на митрополита Йону Глезну, полоцького архієпископа. Ієрархи надсилають до Константинополя посилання — так зване "Посольство Йони Глезни" — з проханням, щоб вселенський патріарх затвердив обрання останнього. За своєю пишномовністю "Посольство" Йони Глезни дечим нагадує "Посольство до папи Сикста IV, хоча твір цей стисліший і не так переобтяжений формальними засобами "плетіння словес". У першій частині українські та білоруські єпископи "сплітають" похвалу патріархові, часто вживаючи ті ж самі вирази, що і в творі отця Іоанна, зокрема називaючи голову православної церкви "свЂтлим свЂтилником православним", "святЂйшим и честнЂйшим... отцу отцям" тощо. У другій частині висловлене прохання благословити новообраного митрополита.

Таким чином, літературний процес другої половини XV — першої половини XVI ст., попри свою сповільненість, набуває таких ознак, які не лише засвідчують тяглість давньоруської традиції, але й появу таких рис, які на тлі актуальних тоді ідей, мають виразний протореформаційний характер. Істотною рисою писемності стало вироблення нової книжної мови, яку стали називати "простою". "В момент поширення реформаційних впливів в середніх десятиліттях XVI віку се процес вже закінчений: книжність уже володіє сею мовою, літературне відродження XVI в. застає її більш-менш викінченою, бере її як готовий знаряд, формування її та перехід на службу літературній роботі припадає на сей — на зверх яловий і нерухомий XV вік, включно з початком XVI" ⁵. Ця думка М. Грушевського важлива в тому сенсі, що підкреслює певний саморух української літератури назустріч новим філософським і художнім ідеям.

⁵ Грушевський М. Історія української літератури. — Нью-Йорк, 1960. — Т. 5. — С. 96 — 97.

Латиномовні автори. Скажімо, латиномовна лінія української літератури поєднує кілька визначальних моментів, серед яких виділяється насамперед універсальна функція латини для культури європейських народів цього часу, відтак оволодіння латиною в межах тієї освіти, що її здобули, як свідчать історичні документи, багато вихідців з українських земель, нарешті тяглість окремих мотивів, що стає виразною в латиномовних творах, наприклад, любові до книги. Якщо ж врахувати, що пієтет перед писаним словом, перед читанням — одним із найблагородніших занять — визначав тематичні обрії української літератури з перших її століть, то існування україномовної й латиномовної паралелі можна сприймати як ознаку повноти українського художнього світу.

У цьому розумінні ряд авторів, що їх традиційно зараховують до української літератури, спираючись чи то на самовизначення, чи на місце народження, перейнятість українською проблематикою, суттєво впливають на ті явища, які можна вважати материковими.

Найважливішою постаттю серед новолатинських поетів, причетних до української літератури, вважається Павло Русин з Кросна. Його творчий доробок (близько 4000 рядків), об’єднаний під назвою "Pauli Crosnensis Rutheni Carmina" (Відень, 1509), — медитативна лірика, яка продовжує в європейській поезії традицію, започатковану Горацієм. Його вірш промениться спокоєм і рівновагою, тихим смутком через швидкоплинність людського життя, усвідомлення мирської марноти. І водночас творчість Павла Русина сповнена віри в поезію, в книгу як найкращий витвір людського духу.

Одним із найвизначніших латиномовних письменників був Станіслав Оріховський. У його творчості, яка відзначається великим багатством тем, важливе місце посідають теми, актуальні для українського життя й літератури XVI — XVII ст.: боротьба з турецько-татарськими нападами, критика догматики та суспільно-політичної практики тодішньої панівної церкви і захист православно-руської церкви та культури. Оріховський осуджував польську шляхту й магнатів, які не захищали від нападів підвладні їм українські землі, турбуючись лише про збільшення доходів. Його творчість відзначається великою тематичною і жанровою розмаїтістю, справжньою ренесансною універсальністю. Один з критиків XVII ст., складаючи список його творів, до кожного додавав: тут Оріховський історик, тут філософ, тут оратор, там граматик, теолог, поет тощо, а загалом виходило, що його творчість охоплює всі галузі знань того часу ⁶. Але передусім він був відомим письменником і оратором, "сучасним Діосфеном", "русинським Ціцероном", як називали його сучасники. В своїй латинській прозі він вдавався до жанрів і форм, характерних для прози Відродження: це біографії і послання, промови, епістоли, дискусії, діалоги, трактати, памфлети тощо. Латинський стиль Оріховського був визнаний і високо оцінений як в Польському королівстві, так і в Західній Європі. На Заході його латинські твори багато перевидавалися і включалися як взірці певних жанрів до спеціальних антологій.

Відомий був Оріховський і в Україні та Білорусі у XVI — XVII ст., передусім серед письменників-полемістів. На нього посилався Христофор Філалет у своєму "Апокрисисі", кілька разів цитував його Захарія Копистенський у "Палінодії" ⁷. Українські письменникиполемісти зверталися до його критики католицької церкви й виступів на користь православної, але слід сказати, що й вони, й загалом в Україні в XVI — XVII ст. у ньому не вбачали "свого" письменника, належного до русько-православної традиції. Для них він лишався серед "латинників" і сприймався як вчений і письменник, що належить до іншого культурного кола ⁸.

⁶ Kubala L. Stanisław Orzechowski i wpływ jego na rozwój i upadek reformacji w Polsce. — Lwów, 1906. — S. 40.

⁷ Білоус П. Паломницький жанр в історії української літератури. — Житомир, 1995. — С. 27 — 28.

⁸ Грушевський М. Історія української літератури. — Т. 5. — С. 24.

Пов’язаність з українським життям, особливо з його актуальними проблемами й колізіями, у згадуваних латиномовних поетів XVI ст. проявлялася зовсім незначною мірою. Щоправда, поема С. Кльоновича "Роксоланія" повністю присвячена Галицькій Русі, але постає вона у цьому творі в специфічному аспекті й освітленні.

Ще складніше визначати приналежність до української літератури творів, коли йдеться не про латину з її благородно-відстороненою нічийністю, а про мову того народу, який живе поруч і, що більше, відзначається реальною політичною зверхністю, — польську мову. І тут можна відрізнити пограничні явища літератури, з усією їхньою неоднозначністю й мінливістю, і такі, в яких польська мова виступає певним культурним чинником, але це вже трохи пізніший період.

Попередня             Головна             Наступна