Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи
Характер суспільного життя великою мірою визначається досягнутим рівнем політичної культури. Вона поставала насамперед як витворені історично і спрямовані в світ політики психологічні орієнтації, ментальність, самосвідомість, діяльні політичні позиції. Складовими частинами політичної культури були більше або менше теоретично вмотивовані схеми (теорії, концепції), а також система цінностей представників окремих соціальних станів українського суспільства наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. На цій основі формувалися певні установки, зразки і норми публічної поведінки, окреслювалися межі актуальної політичної практики. Характер політичної культури відображали, у властивій їй знаковій системі, ключові поняття і символи (наприклад, "народ", "Русь", "Україна") 1.
Політична свідомість української шляхти.
"Руський народ". Українська шляхта в
розглядуваний час усвідомлювала свою належність до шляхетського
"політичного народу" Речі Посполитої, була носієм спільної для
шляхетства політичної культури, сповідувала традиційні для свого середовища
цінності, виявляла станову елітарність і солідарність, патріотизм і любов до
"політичної" вітчизни, демонструвала відданість існуючій політичній
системі 2. Це досить добре видно з системи ціннісних засад
шляхетства України. Йдеться насамперед про їхню виразну спрямованість на
категорії вольності, свободи, рівності, яким надавалось пріоритетного значення.
1 Докладніше див.: Сас П. М. Політична культура українського суспільства (кінець XVI — перша половина XVII ст.). — Київ, 1998.
2 Про поширення на Україну системи шляхетського самоуправління див.: Крикун М. Земські уряди на українських землях у XV — XVIII ст. // ЗНТШ. — 1994. — Т. 228. — С. 65 — 66; Кулаковський П. Земські сеймики як орган шляхетського самоуправління в др. пол. XVI — перш. пол. XVII ст. // Наук. праці іст. ф-ту Запоріз. держ. ун-ту. — 1999. — Вип. 7. — С. 3 — 8.
Коли йдеться про інтегрованість української шляхти в "шляхетський народ Речі Посполитої", то це не означає, що українська, польська й литовська шляхта були тотожними в культурному, ментальному, а також політичному відношеннях. У публічній правосвідомості шляхетського загалу України було чітке усвідомлення того, що Литовський статут, так само, як особливі правові умови інкорпораційного акту Люблінської унії 1569 р., служить забезпеченню станових свобод та інтересів місцевої шляхти. До Литовського статуту як такого, що творив особливий правовий режим для трьох українських воєводств, апелювали повітові сеймики, реагуючи на ті чи інші рішення центральних владних інституцій. Домінуючою тенденцією політичних орієнтацій української шляхти було відстоювання традиційного політико-правового статусу свого реґіону, політичної рівноправності українських і польських воєводств Корони — польської частини Речі Посполитої. Специфічний реґіональний патріотизм української шляхти особливо яскраво виявився у відстоюванні нею руської мови та православної релігії. Православ’я безпосередньо пов’язувало "шляхетський народ" України з усім "руським народом". "Усі ми, руський народ" — такі формулювання в політичних маніфестаціях шляхти могли з’являтися тоді, коли йшлося про задоволення конфесійних прав православного населення інкорпорованих українських земель 3. Для значної частини української (а також білоруської) шляхти належність до православної церкви була невід’ємним атрибутом способу життя. Такий висновок випливає, зокрема, зі змісту шляхетських заповітів, тобто документів, які адекватно відображали духовні орієнтації шляхти. Досить часто укладачі заповітів свою останню волю пов’язували з релігійною обрядовістю за "грецьким законом" 4.
Православна конфесія була для української шляхти не лише справою сумління, а й тією сферою політичного життя, де реалізовувалися її станові права. Адже винятковою політичною прерогативою православної шляхти, причому освяченою давньою традицією, була участь шляхтичів в обранні церковних ієрархів. З кінця XVI і до середини XVII ст. релігійне питання перебувало в центрі уваги повітових сеймиків Волинського, Брацлавського і Київського воєводств. Підіймалося воно також земськими сеймиками західноукраїнських земель. Політичні позиції, які обіймали галицький, перемишльський, вишенський, луцький та інші шляхетські сеймики України в справі оборони православ’я, можуть бути наочним прикладом того, як релігійна й культурно-історична традиція продовжувала виконувати інтегруючу функцію в межах соціальної еліти народу, незважаючи на втрату останнім своєї державності.
Якщо в соціальному розумінні українська шляхта відділяла себе від основної маси тогочасного населення України — "посполитого народу руського", то в національному плані панівна соціальна верства України зараховувала себе до "руського народу". Відповідно до тогочасних історичних реалій під "національним", крім віросповідання, розуміємо об’єднувальний психологічно та економічно фактор території проживання, спільність мови, звичаїв, обрядів, ментальності, а також характерне для "теоретичного" типу свідомості осмислення спільності походження, історичної долі і вітчизни. Поняття "руський народ" у значенні політичної категорії було найуживанішим ідеологічним кліше в політичному лексиконі суспільства і зводилося переважно до значення широкої віросповідної спільноти, що заселяла українські і білоруські землі.
За спостереженням Ф. Сисина, назва "Русь" була збірним поняттям. Вона могла стосуватися православних і уніатів українських земель, а також тих українців і білорусів, які мали спільну культурну, мовну та історичну спадщину. їх називали "русинами" або народом "руським", у документах XVI — XVII ст. розглядали як один із народів світу поряд з італійцями, поляками, французами та московитами. Назва "Русь", залежно від контексту, вживалася для окреслення народу, культури, віросповідання, а також території 5.
3 АЮЗР. — Т. 1, ч. 2. — С. 203.
4 ЦДІАУК, ф. 25, оп. 1, спр. 12, арк. 158 зв.; спр. 13, арк. 231, 233 зв., 272, 465 — 465 зв.; спр. 15, арк. 128 — 128 зв.; спр. 18, арк. 181 зв.; спр. 21, арк. 132; ЦДІА Білорусі, ф. 1741, оп. 1, спр. 4, арк. 278 зв. — 279.
5 Sysyn F. Stosunki ukraińsko-polskie w XVII wieku: rola świadomości narodowej i konfliktu narodowościowego w powstaniu Chmielnickiego // Odrodzenie i Reformacja w Polsce. — 1982. — T. 37. — S. 83; Idem. Between Poland and the Ukrainę: The dilemma of Adam Kysil. 1600-1653. — Cambridge, 1985. — P. 28.
У політичних маніфестаціях, які виходили з українського середовища, розрізнення національного і віросповідного ("руського народу" і "грецької віри"), як правило, дуже чітке, постає з уживаної відповідної термінолексики: "народ наш руський релігії старожитної грецької", "народ наш руський в релігії нашій", "народ наш у релігії старожитній", "народ наш російський старожитної релігії грецької" тощо 6.
На початку 20-х рр. XVI ст. виникає теоретично вмотивована політична концепція "руського" народу. Поняття континуїтету історії руського народу набувало системного, теоретично узасадненого виміру і розглядалося як політичне. Базовими ідейними компонентами концепції виступало, зокрема, твердження про одвічну свободу народу, засновану на природному праві й моральних приписах старовини. Стверджувалося, що ця свобода виявилася в добровільному і договірному підданстві, скріпленому королівською присягою під час інкорпорації Польщею українських земель і підтвердженому пізнішими політико-правовими актами. Набула популярності теза про "третій" політичний народ країни (поряд з польським та литовським) — "руський". Доводилося, що "руський" народ є одним із фундаторів Речі Посполитої, тобто стороною рівноправною у цьому відношенні з польським та литовським "народами-засновниками".
У такій "руській" ідеї ранньоновітнього часу постулювалася необхідність справедливого "вирівнювання" політичних і конфесійних прав руського народу з відповідними правами офіційно визнаних народів-засновників. Найвищою моральною цінністю для "руського" народу проголошувалася віросповідна свобода, тому боротьба за її забезпечення перетворилася на найпопулярніше й одночасно інтегруюче гасло для всього православного населення Речі Посполитої. З особливою силою це проявилося після Берестейської церковної унії 1596 р. У ході цієї боротьби, в яку активно втягувалися широкі верстви української людності, невпинно зростав елемент національного в політичній свідомості членів руської спільноти.
У рамках політичної концепції руського народу сформульовано ранньоновітню теорію нації. Йдеться насамперед про публічно заявлене Мелетієм Смотрицьким розуміння "руськості". За уявленнями письменника, вона пов’язувалася не з віросповідним фактором, а з певними зв’язками політичного, соціального й етнокультурного характеру, що об’єднували людей в одну спільноту. Ці зв’язки ("уродження і кров", за термінологією автора) можна вважати прийнятним для першої половини XVII ст. критерієм національної ідентичності. В понятті "уродження і кров" генералізувалися і "знімалися" такі уживані стереотипи самоідентифікації на рівні повсякденної свідомості, як конфесійна належність, місце народження (родинні зв’язки), соціальний статус, станова належність 7. Водночас це ще була теорія нації без самої нації. Для Смотрицького етнічна основа нації залишалася невизначеною. Поняття "руський народ" однаковою мірою стосувалось як українського, так і білоруського населення.
6 ГАДА, Archiwum Radziwiłłów, dział II. 844, s. 1; II. 803, s. 1.
7 Smotrycki M. Verificatia niewinności. — Wilno, 1621. — S. 60; Idem. Elenchus pism uszczypliwych. — Wilno, 1622.
Політична концепція "руського" народу загалом залишалася невідградуйованою в національному відношенні. Вона зводилася до віросповідної, а також політичної і культурної спільності, у якій територіальна та етнічна диференціація як елемент національного присутня неявно. Водночас у цій концепції прослідковується ідея провідної політичної ролі українських земель, інкорпорованих Польщею 1569 р. Окремі автори політичних текстів сприймали зазначений регіон та його сакральний і політичний центр — Київ — як політичний осередок й етнічне ядро руського народу. У політичній публіцистиці переважали посилання на авторитет православної традиції, звернення за аргументами до історичних фактів давньоруських часів. Одночасно витворювався новий загальноруський авторитет-символ: міфологізованим героєм політичної наррації стають українські козаки.
Політична культура козацтва. Однією з найвпливовіших політично активних сил в українському
суспільстві кінця XVI — першої половини XVII ст. стало запорозьке козацтво.
Запорозька спільнота виробила специфічну систему громадянських цінностей. Вони
великою мірою впливали на сутнісні засади та форми вираження політичної
культури козацтва. Побудований на принципах прямої демократії соціальний і
політичний устрій Війська Запорозького функціонував завдяки реальному
забезпеченню верховенства волі громади у найважливіших сферах її життя.
Публічно виражена колективна воля (владні і політичні рішення козацької ради) накладалася в політичній свідомості запорожців на певний ціннісний підтекст і набувала для них значення морального імперативу. Це зумовлювало утвердження в запорозькому середовищі відповідних установок публічної поведінки, а також вшанування козаками цінностей виразно громадянського спрямування. Йдеться про визнання правосильності волевиявлення більшості, громадянської дисципліни, рівності, вільного висловлення думок і подання голосу в громадському зібранні, дотримування принципу інституційної першості запорозької громади порівняно з вищою військовою і виконавчою владою у Війську Запорозькому (гетьманом) 8.
8 Лясота Еріх із Стеблева. Щоденник // Жовтень. — 1984. — № 10. — С. 97 — 110; Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. — Киев, 1896. — Вып. 1. — С. 91; Zbiór pamiętników historycznych o dawney Polsce. — Lwów, 1833. — T. 6. — S. 204, 218.
Соціальна згуртованість запорозького козацтва не в останню чергу залежала від того, що у свідомості козаків закоренилися цінності та ідеали лицарської гідності, військового побратимства і товариства, згоди і взаємодопомоги, причетності до здобування "козацького хліба". Сприйняття себе козаками, людьми особисто вільними, а також такими, які користуються лицарськими правами, свободами і вольностями (тобто інтегруючий фактор спільності інтересів, що реалізовувалися в рамках самовладної запорозької громади), спонукало їх до політичної активності. Основними векторами прикладення цієї активності були зовнішньополітичні зносини та політичний центр Речі Посполитої. Висуваючи політичні та інші вимоги перед королем, сенатом, сеймом, запорожці аргументували свої позиції посиланнями на такі моральні норми, принципи і ціннісні установки, як, зокрема, вшанування королівського престолу, вірна служба Речі Посполитій, патріотизм, відвага і самопожертва при виконанні лицарського обов’язку перед вітчизною. Величезний вплив на політичні позиції запорожців мало розвинене у них почуття руської ідентичності. Репрезентанти запорозької громади вважали своїм моральним обов’язком та проявом громадянського служіння спільному благу боротьбу політичними методами за дотримання прав і свобод руського народу — українців та білорусів — в Речі Посполитій, а також задоволення інтересів православної конфесії.
Політичне життя запорозької спільноти підтримувалося і спрямовувалося через Військо Запорозьке, що являло собою засновану на військовій основі та засадах прямої демократії соціальну спільність, яка виступала також як самоорганізований політичний інститут.
Ця організація перебувала поза інституціональним ядром політичної системи Речі Посполитої (яке творили король, сенат, сейм, шляхетські сеймики). Козаки наполегливо і цілеспрямовано намагалися подолати подібний стан власної політичної марґінальності. Головною метою запорозької громади як політичної сили, згуртованої станово-корпоративними інтересами, виступало зрівняння в політичних правах із шляхтою (у цьому напрямі політичної боротьби висувалися вимоги аж до участі козаків в обранні короля) 9.
9 Голубев С. Т. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники. — Киев, 1883. — Т. 1. Приложения. — С. 401, 402; ГАДА, Archiwum Radziwiłłów, dział V. 11546. — S. 5 — 6.
Політичні позиції та орієнтації репрезентантів Війська Запорозького націлювалися не лише на політичну емансипацію козацького стану в політичній системі країни і суспільстві загалом. Впродовж першої половини XVII ст. відбулося енергійне включення козаків у політичну боротьбу, що точилася під гаслами оборони православ’я і забезпечення конфесійних прав руського народу. Тобто як політична сила об’єднані у Військо Запорозьке козаки покинули свою станову "равликову хатку", що стала для них затісною, і повернулися обличчям до корінних потреб та інтересів свого народу. При цьому запорожці проявили себе як найрадикальніше крило політичних сил, що мали конфесійно-православну орієнтацію.
Для політичної практики козаків характерними були, зокрема, вимоги-звернення до політичного центру Речі Посполитої (іноді в ультимативній формі), наявність політичної коаліції з православною церковною ієрархією, а також спроби налагодження політичних союзів з українською шляхтою та представниками протестантської опозиції Великого князівства Литовського. Активні, діяльно спрямовані політичні позиції та орієнтації запорозьких козаків нерідко переростали в радикальні форми політичної боротьби, що мало на меті досягнення політичних цілей з позиції сили. Приблизно на початку 30-х рр. XVII ст. запорожці вступили у фазу системної політичної зрілості (порівняно з попереднім періодом свого розвитку, а також, зокрема, з огляду на засвоєння ними основного практичного інструментарію політичної боротьби, характерного для політичної культури шляхти — легітимного і монопольно-повноправного "політичного народу" у політичній системі Речі Посполитої).
Запорозька громада, що виступала як самоорганізована, самовладна й політично-суб’єктна спільнота, котра спиралася на специфічні громадянські цінності, мала артикульовані політичні цілі та інтереси, об’єктивно поставала антисистемним фактором стосовно наявної в країні політичної системи, а також політичного режиму. Особливо виразно це проявлялося у сфері самостійної зовнішньополітичної діяльності Війська Запорозького, а також в його жорсткій і ефективній владній конкуренції з місцевими органами державної влади на волості. Сепаратистська політична активність запорожців, спрямована на здійснення козацького самовладдя на волості, набула гострого конфронтаційного характеру в ході козацького повстання 1637 — 1638 рр. Ідейний арсенал політичної культури, набутої запорозькими козаками в період, що розглядається, з початком Визвольної війни українського народу середини XVII ст. був реалізований у політичній практиці Богдана Хмельницького.
Проекти політичних реформ. "Теоретичний" профіль політичної культури козацтва виразно
представлений у реформаторському проекті Северина Наливайка 1596 p. 10
Автор пропонував перенести політичний і воєнний центр українського козацтва із
Запорозької Січі на незаселені землі між Південним Бугом та Дністром. Одночасно
накреслював видозмінену, порівняно з традиційною, модель козацького устрою. При
цьому Наливайко виходив з політичних принципів та ідей, які значною мірою
суперечили демократичній "зав’язі" Війська Запорозького.
Проект Наливайка базувався на автократичній формулі гетьманської влади. Відповідно до задуму автора, бузько-дністровський гетьман наділявся необмеженою владою над козаками своєї території. Отримував він також владну першість щодо Війська Запорозького. В плані Наливайка простежується тенденція політичного мислення, яка зводилася до реґіонального автономного виокремлення військово-політичного утворення між Південним Бугом та Дністром. Найвиразніше це проявилося в ідеях відведення цьому Війську окремої території за рахунок обширного реґіону "нічийного" Дикого поля, щодо права козаків на стації, і режиму гетьманського єдиновладдя.
Незважаючи на наявність серед певних кіл українського суспільства неприхильних до запорожців настроїв, опредметнений у вітчизняній книжності початку 20-х рр. XVII ст. "епічний" підхід до "козацької" теми, елементи міфологізації при обґрунтуванні ролі козаків як воєнної сили і слави руського народу, непохитної опори православ’я, щита християнського світу проти "невірних", захисників і відданих синів Речі Посполитої мали неабияке політичне значення. По-перше, об’єктивно це урівнювало фактично бездержавний український народ з іншими народами світу, утверджувало в його політично активних репрезентантах чуття власної сили, гідності, унікальності та надійності свого історичного фундаменту.
По-друге, Військо Запорозьке вводилося тим самим у контекст духовного, а також політичного життя руського народу. Причому в політичній сфері ця інституція почала набувати рис своєрідного національного представництва. Адже до Війська Запорозького нерідко апелювали православні церковні ієрархи з приводу конфесійних справ. Козацький фактор (власне, політичні позиції запорожців) поставав як аргумент на "загальноруському" рівні політичного життя. Наприклад, у спрямованій проти уніатів протестації Й. Борецького (внесеній до київських городських книг у 1621 р.), в якій порушувалося питання про "волю і відомість всього руського народу", зроблено посилання на думку "ясновельможних їх милостей княжат зацне уроджених, шляхетних панів та всього лицарства Війська Його Королівської Милості Запорозького" 11.
10 Kondycye podane od Nalewayka Królowi Jegomości // Zbiór pamiętników do dziejów polskich. — Warszawa, 1858. — T. 2. — S. 218 — 219.
11 ГАДА, Архів Радзивілів, відділ 1. 800, c. 1.
Тобто, в цьому документі враховано політичні позиції як представників шляхетського стану України, так і запорозьких козаків.
Обґрунтування політичної ролі козацтва відбувалося із застосуванням традиціоналістського ідейного інструментарію (давньоруська історична спадщина, православна віра) і, як те диктувала церковна практика, в межах невідградуйованої національної спільноти руського народу (в "Україні", "Волинській землі", "Білій Русі" — русини, грецької віри люди). Однак при переході "козацької" теми від рівня політичної доктрини православної церкви до рівня повсякденності й секуляризованих проявів суспільної свідомості — там, де була вже не Русь, а Україна з її козаками й "українськими" людьми, козацька міфологема сприяла нарощенню компонента національно особливого в політичній самосвідомості репрезентантів українського суспільства.
Текстова об’єктивація політичної сфери пов’язувалася з яскравими і політично активними творчими особистостями, спроможними до теоретичних новацій та високого рівня узагальнень. Йдеться про об’єктивно закономірний в духовній сфері процес "забігання наперед", "випередження часу" критично мислячими індивідами. Прикладом того, як представник "старої" політичної сили — шляхетства — виходив вперед у теоретичному освоєнні політичних реалій, служить творчість київського католицького єпископа, нащадка українського шляхетського роду з Холмщини Йосифа Верещинського.
У виданих друком публіцистичних творах Й. Верещинського було сформульовано думку про Україну та її населення як про певні етнополітичні реалії. Запропонована письменником етнополітична концепція українського народу базувалася на двох засадничих принципах: рецепції традиціоналістської схеми народу старозавітних часів, опредметненій у Святому Письмі (ідея "українського християнського народу"), а також понятті континуїтету української історії, вихідним пунктом якої взято давньоруський період. Ступінь новизни такого підходу стає очевидним при порівнянні з домінуючими стереотипами тогочасної політичної свідомості. В політичній концепції "руського народу", яка в своїй основі сформувалася у першій половині XVII ст., цілісність давньоруської спадщини зберігалася в основному завдяки конфесійному факторові. До того ж вона розпорошувалася поміж віросповідним "руським народом". Тим часом, для Верещинського населення України постає історично сформованим етносом, що має одвічну територію, державне життя в минулому і традицію духовної культури. Звідси спадщина давньої Київської держави мала у нього конкретного законного правонаступника і "адресата" — мешканців України у вузькому значенні слова. Автор обстоював ідею політичної гегемонії України "двох воєводств" над усіма "руськими краями", тобто рештою українських земель 12.
Верещинський поділяв систему цінностей шляхти. Водночас у деяких випадках він виходив за межі корпоративної вузькостанової етики. Спираючись на останню як на теоретично розроблену систему, публіцист у своїй етико-філософській рефлексії демонстрував виразне тяжіння до загальнолюдської моралі. Подібні мотиви проявилися у нього, зокрема, в узагальненнях на тему патріотизму, спільного блага, в розмірковуваннях над поняттям "вітчизна" й обґрунтуванні принципу громадянського служіння.
Концептуальний внесок Верещинського в теорію держави ранньоновітнього часу визначається насамперед розробленими ним ідеями міні-васальних субдержавних утворень у рамках Речі Посполитої. Він оприлюднив план створення в Україні військово-політичних корпорацій напіввідкритого типу з ієрархізованою військово-адміністративною побудовою (проекти фундування лицарської школи та ордену хрестоносців) 13.
12 Wereszczyński J. Droga pewna // Сборник статей и материалов по истории Юго-Западной России. — Киев, 1911. — Вып. 1. Приложения. — C. l — 33.
13 Wereszczyński J. Publika // Pisma polityczne Ks. Józefa Wereszczyńskiego. — Kraków, 1858. — S. 1 — 34.
Висунув ідею державного утворення запорожців на території Задніпров’я 14. Розроблена у цьому проекті модель політичного устрою спиралася на легітимізаційний принцип тогочасної політичної правосвідомості: суверенітет козацької держави (в межах васальної залежності щодо Польської Корони) утверджувався через політичний інститут володаря — задніпровського князя.
14 Антонович М. Студії з часів Наливайка // Праці Укр. іст.-філол. т-ва. — Прага, 1942. — Додаток. — С. 104 — 106.
Відповідно до плану письменника козацька держава Задніпров’я утворювалася з окремих політико-адміністративних провінцій — територіальних полків, де "горизонталь" влади представлена запорозькими полковниками, а також князем. Владну "вертикаль" Задніпровської держави утворювали інститути князівської та гетьманської влади. При цьому політичне представництво вищої державної влади й адміністративно-політична зверхність над некозацьким населенням Задніпров’я ставали прерогативою князя, а військова влада над Військом Запорозьким зосереджувалася в руках гетьмана.
Наділяючи запорожців власною державою, Верещинський тим самим підносив їх до найвищого за тогочасною політичною ціннісною шкалою рівня — статусу, який мала панівна верства Речі Посполитої — шляхта. Цим самим пунктирно окреслювалася ідея створення на терені України національної держави.
Таким чином, в українському суспільстві кінця XVI — першої половини XVII ст. викристалізувалися станові за формою політичні культури запорозького козацтва, а також шляхти і представників верхівки православної церкви. Носії цих політичних культур сповідували певну систему громадянських цінностей, мали чітко виражені політичні орієнтації, діяльно спрямовані політичні позиції та установки політичної свідомості (у яких важливу роль відігравав компонент національного). Отже, в найближчі десятиліття до Визвольної війни середини XVII ст. серед політично активних соціальних верств і прошарків українського суспільства розвинулася активістськи спрямована громадянська (учасницька) політична культура.