Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи
[Себайн Джордж Г., Торсон Томас Л. Історія політичної думки. — К., 1997. — С. 121-133.]
Попередня
Головна
Наступна
Перші розділи, що відкривають Книгу IV «Політики», свідчать про значне розширення концепції політичної філософії Арістотеля. Будь-яка наука чи мистецтво, каже Арістотель, повинна займатися своїм предметом в усій його цілісності. Тренер гімнастики повинен бути здатним виховати довершеного атлета, але також він повинен бути спроможним дати фізичне виховання тим, хто не може стати атлетом, або вибрати потрібні вправи тим, кому необхідний якийсь спеціальний вид тренування. Те саме стосується і вченого-політика. Він має знати, яке правління є найкращим за умови, що йому ніхто не заважає, або, іншими словами, як досягти ідеальної держави. Але він також повинен знати, що є найкращим за певних обставин і чого можна досягти в певних умовах, якщо ні абстрактний розгляд, ні аналіз конкретних обставин не обіцяють досягнення ідеалу. Нарешті, володіючи знаннями, він повинен мати здатність визначати, яка форма правління найкраща і прийнятна для держави, якщо не приписувати людям більше шляхетності й розуму, ніж вони їх мають насправді. З цими знаннями він може передбачати заходи, найприйнятніші для поліпшення системи управління, що існує. Іншими словами, політик має приймати існуюче управління таким, яким воно є, і робити все від нього залежне, щоб покращити його за допомогою своїх знань. Арістотель не мав наміру радикально відмежовувати політику від етики, але новий погляд на політичне мистецтво робить таке розмежування необхідним в тому смислі, що моральність політика і звичайної людніш оцінюється із застосуванням специфічних критеріїв або особистої моралі. На початку Книги III «Політики» Арістотель обговорює чесноти господаря й чесноти громадянина і тлумачить як проблему їх нетотожність. На останніх сторінках «Нікомахової етики» він приймає на віру те, що ці речі є нетотожними, і змальовує законодавчу діяльність як таку, що відрізняється від вивчення найвеличнішої форми етичного ідеалу. Цей предмет, як каже Арістотель, є дуже запущеним, але він необхідний для поповнення філософії людської природи. Важливо також те, що він звертається до своєї колекції державних устроїв як до джерела для вивчення причин, які приводять до збереження чи занепаду держав і які зумовлюють хороше чи погане управління. Поза всяким сумнівом, запропоноване вивчення цих причин позначилося на написанні Книг IV і VI «Політики». /122/
Коли ми вивчимо ці проблеми, ми глянемо на них по-іншому. Зможемо визначити, який із устроїв є кращим. Будемо знати, до яких законів і звичаїв треба вдаватися, щоб досягти ліпшого 1.
Проникливе розмежування етики й політики, якому присвячено окремий розділ, є таким же грунтовним аналізом цих різних, але взаємопов’язаних предметів, як і все інше, до чого докладався цей філософ. Ефективність його спроможності, яка набагато перевершує платонівську, дала йому змогу виділити основні галузі наукових знань, якими послуговуємося й сьогодні.
Політичні й етичні інститути устрою
Аналіз реальних форм грецького правління, викладений у Книзі IV, є додатком до класифікації державних устроїв, поданих у Книзі III. Можливо, що цей аналіз пов’язаний з тлумаченням монархії в останніх розділах Книги III. Тепер Арістотель звертається до монархії й аристократії як до ідеальних устроїв, хоча це не зовсім точно відповідає його роздумам у Книзі III, і пропонує перейти до детальнішого розгляду олігархії й демократії. Помилково вважається, каже Арістотель, що кожна з цих держав має лише одну форму; це зауваження нагадує його коментар щодо складності розгляду кількох видів монархії 2. Для того, щоб працювати з реальною системою управління, практичний політик повинен знати, які є види олігархії й демократії і які закони найбільше підходять до кожного з видів державного устрою. Це дасть йому змогу визначити, яка форма правління найкраща для більшості держав, що краще для держави, якій доводиться існувати в певних умовах, та що потрібне для запровадження тієї чи тієї форми правління і які причини зумовлюють стабільність чи нестабільність різних видів держав.
1 «Нікомахова етика», 9, 10, 11, 81; англ. перекл. Роса.
2 3.12; 1285 а І.
Поновлення питання класифікації стосовно олігархії й демократії вимагає перегляду загальної природи проблеми державного устрою. У Книзі III превалює думка, що державний устрій — це «приведення громадян до порядку» або спосіб життя, який у більшій чи меншій мірі диктує зовнішню організацію держави. Цю точку зору можна вважати правильною з огляду на те, що на перше місце Арістотель ставить етичні аспекти держави, тому що визначальним фактором у будь-якій державі є етичний рівень, якого досягло об’єднання громадян; найсуттєвішою моральною метою громадян у суспільному житті є, так би мовити, «життя держави». Арістотель також визначає устрій як впровадження державних установ, що стоїть найближче до сучасного розуміння держави. У Книзі IV це визначення заново сформульоване, а устрій виводиться із закону, що є основою /123/ правління, згідно з яким державні установи мають виконувати свої обов’язки. Арістотель додає також третій аналіз держави за соціальним статусом, родом занять, родинними зв’язками та іншими характеристиками громадян, що проживають у даній державі. Економічна структура не розглядається як складова державного устрою, але часто саме вона справляє вирішальний вплив на визначення конкретного політичного устрою. Арістотель порівнював економічні класи з органами тварин і казав, що типів держав так само багато, як і комбінацій цих класів, необхідних для підтримання соціального життя.
Таким чином, на початку Арістотель вводить до обговорення реальної держави кілька важливих відмінностей, які він, звичайно, не зміг зробити досить ясними, але які показують, як далеко він просунувся в оцінках реальних політичних сил. Перш за все були розрізнені політика й етика, реальний та ідеальний державний устрій, великого значення надано державним установам для облаштування держави.
Сучасна різниця між державою й суспільством — це те, чого грецькі мислителі не уявляли собі досить ясно і не могли б зробити цього, поки не уявили б державу як правову структуру. Але Арістотель врешті-решт досяг дуже доброго наближення до цього. Більше того, він спромігся скористатися цією різницею в дуже реалістичній формі, коли тонко спостеріг, що конституція чи устрій — це одне, а шляхи реальної дії конституції — зовсім інше. Демократичний уряд може правити олігархічно, так само як олігархія може правити демократично 1. Так, демократія з переважно сільським населенням може бути дуже модифікованою із введенням великого класу міських торговців, тоді як політична структура держави — обов’язки і політичні права громадян — залишаться незмінними.
Використання Арістотелем цього подвійного аналізу держави — для політичних установ і класів, об’єднаних однаковими економічними інтересами, — могло б бути простішим, якби він завжди чітко відрізняв одне від одного і простежував наслідки їхньої взаємозалежності та взаємовпливу. У переліку видів демократії і олігархії часто важко зрозуміти, якого принципу він дотримувався у класифікації. Арістотель пропонує два переліки кожної класифікації 2, не пояснюючи, чим саме вони відрізняються, але схоже, що в одному він має на увазі політичний устрій, у другому — економічний. Більше того, класифікація ускладнюється відмінністю між правлінням із законами і правлінням без законів, але це не стосується олігархії в цілому і в будь-якому випадку може розглядатися як похідна від запровадження установ і поділу на класи. Але ці тлумачення не є схематичними, вони досить ясні і, безумовно, показують майстерність розгляду предмета — внутрішнього життя грецького міста-держави, — як це пізніше показали інші дослідники, вивчаючи інші форми правління.
1 4, 5; 1392 в II.
2 Про демократію, 4,4; 1291 в 30; 4,6; 1292 в 22. Про олігархію, 4,5; 1292 а 39; 4,6; 1293 а 12. /124/
По суті, основна думка Арістотеля така: є певні політичні регулятори — наприклад, виборчий ценз і право на вибори до установ, — що характеризують демократію, а також інші, що характеризують олігархію. Тут присутні також економічні умови — наприклад, метод розподілу багатства чи перевага того чи того економічного (майнового) класу, які схиляють державу чи до демократії, чи до олігархії і визначають, який вид політичного устрою найкраще мати. Як економічний, так і політичний стан змінюються за значимістю і схиляють державу до більш чи менш крайньої форми. І тут можлива велика кількість комбінацій, бо держава може формуватися не тільки з елементів демократи чи елементів олігархії, але ft з елементів обох типів, наприклад, представницька система — одного типу, скажімо, демократична, а система правосуддя — побудована і діє із застосуванням деяких олігархічних принципів. Метод, згідно з яким здійснюється правління, залежить частково від комбінації економічних факторів, а також від того, яким чином ці фактори взаємодіють один з одним. Нарешті, деякі економічні фактори породжують переважно неправову державу, деякі — правову державу. Це ж саме справедливе і для політичних факторів. Такий висновок ускладнює формальну класифікацію, але він дає змогу розпізнавати багато складних політичних і соціальних явищ.
Демократичні та олігархічні принципи
Достатньо буде показати, як Арістотель здійснює класифікацію олігархії і демократії, не вдаючись до детального опису того, що він має на увазі. Так, демократії різняться своїми політичними устроями відповідно до факторів, які вони в себе включають, і це, звичайно, випливає з відношення до майнового цензу. Але цензу може й не бути зовсім як для рад (виборчий ценз), так і для установ, або його можна застосувати для окремих установ. З іншого боку, за демократії можна не тільки накладати ценз, але й платити громадянам винагороди (як це було в Афінах) за судові процеси або за участь у міських зборах.
Демократії можуть також відрізнятися відповідно до економічної структури держави. Демократія, що спирається на сільських виробників, може не накладати цензу, і здійснення державних справ може бути повністю в руках нетитулованих осіб, оскільки більшість людей не мають часу або нахилів, щоб клопотатися цими справами. Арістотель розглядає це як найкращий вид демократії: народ має значну владу і тримає правлячий клас під контролем. Якщо правителі здійснюють помірковану політику, їм може бути надана свобода робити те, що вони вважають за краще. Зовсім інший вид демократії складається, коли в державі є великий прошарок міського населення, який не тільки має значну владу, але й використовує її, беручи участь у державних справах. Це відкриває простір для демагогії, і демократія майже напевно стає беззаконною і неорганізованою. /125/ Загалом це навряд чи відрізняється від тиранії. Проблема демократії — це проблема поєднання влади народу з розумним управлінням, але такого управління неможливо досягти на великих народних зборах.
Види олігархії розрізняються в основному так само. Для олігархії майновий ценз та деякі умови виборності — як для одержання громадянства, так і для зайняття державних посад, — нормальне явище, але розмір цензу може бути різним. Олігархія може мати широку базу серед громадян, або влада може перебувати в руках певного обмеженого угруповання. Таке угруповання може функціонувати як постійне об’єднання, що безперервно засилає своїх людей на державні пости, навіть не імітуючи виборів, а в крайніх випадках влада взагалі може перейти до кількох сімей або навіть до однієї сім’ї. Яким бути олігархічному управлінню, залежить від розподілу власності. Якщо існує досить великий клас дрібних власників, то олігархія буде заснована на широких масах, але якщо є малий клас дуже багатих, то правління може перейти до рук кліки. У своїй крайності олігархія, як і демократія, стає практично тією самою тиранією. Проблема олігархії — перетворення її на демократію: влада має перебувати в руках порівняно невеликого класу, але йому не можна давати змоги здійснювати тиск на маси, тому що це напевно породить безладдя. На думку Арістотеля, агресивність багачів імовірніша, ніж агресивність мас, тому олігархія менше піддається регулюванню, ніж демократія. Водночас олігархія, що базується на населенні, серед якого багатство розподілене досить рівномірно, може бути законною формою правління.
Цей розгляд видів демократії і олігархії Арістотель потім детальніше систематизував у аналізі політичних устроїв і політичних органів влади. Він розрізняє три гілки, які існують у певній формі за будь-якого правління. Перша — це ради, що приймають остаточні рішення держави в таких питаннях, як оголошення війни і миру, укладання угод, контроль рахунків міського уряду, законодавча діяльність. Друга — це різноманітні урядові й адміністративні посади, і третя — система правосуддя. Кожна з цих гілок може бути організована демократично чи олігархічно або більшою чи меншою мірою демократично чи олігархічно. Рада як орган може обіймати і здійснювати більшу чи меншу кількість функцій. Урядовці Можуть бути обрані більш чи менш широкими виборами, або ще демократичніше — жеребкуванням; вони можуть обиратися на більш-менш тривалий термін, мати відповідальність перед радами і більшу чи меншу владу. Так само суди повинні бути народними, вибрані жеребкуванням із великого списку і здійснювати владу спільно з радами, як у Афінах, або ж вони можуть бути обмеженими у владі і утворені жорсткішим способом. Будь-який устрій може бути організований демократичніше в одній галузі й олігархічніше в іншій. /126/
Найкраща реальна держава
Аналіз політичних факторів демократії та олігархії привів Арістотеля до питання про ідеальну державу, тобто про те, яка форма правління є найкращою для більшості держав, якщо абстрагуватися від особливих умов, що можуть складатися в окремих випадках, та якщо не приписувати державі більших чеснот і політичного уміння, ніж вони можливі в дійсності. При цьому не мається на увазі ідеальна система влади. Це є «золота середина», що виникає, коли уникнути крайніх форм демократії та олігархії, котрі, як показує досвід, небезпечні. Цей вид держави Арістотель називає «політією» (тобто конституційним правлінням) — таку назву дано поміркованій демократії у Книзі III.
В усякому разі, відмінною особливістю Арістотелевої найкращої реальної держави є те, що вона являє собою державу із «змішаною» формою устрою, де розумно поєднуються елементи демократії й олігархії. Її соціальною основою є існування великого середнього класу — людей не дуже багатих і не дуже бідних. Саме цей клас, за словами Евріпіда, «рятує держави». Він не настільки бідний, щоб деградувати, і не настільки багатий, щоб стати клікою. Де існує такий склад громадян, вони становлять досить велику групу, щоб зробити державу справді народною, — стежити за відповідальністю рад і вибирати гідних з метою запобігання злу, яке може настати, коли до влади приходять маси. При такому соціальному фундаменті можна побудувати політичну структуру, що базується на інститутах, типових як для демократії, так і для олігархії. Тут може існувати майновий ценз — але помірний, проте його може і не бути, так само як і жеребкування при виборі до рад. Арістотель розглядав Спарту як «змішану» державу. За таку ж він, очевидно, вважав і форму правління, запроваджену в Афінах в 411 р. до н. е., що насправді існувала лише на папері, яка мала обмежити кількість громадян п’ятьма тисячами, здатними забезпечувати себе важким озброєнням. Це правління, каже Арістотель у «Конституції Афін», було кращим з тих, які коли-небудь мали Афіни. Як і Платон, Арістотель змушений через практичний аналіз вдатися по допомогу до розгляду власності як сурогату блага. Жоден з мислителів не вірив у принцип, що власність є ознакою блага, але обидва прийшли до висновку, що з політичних міркувань її можна вважати за найреальніше наближення до цього.
Принципом держави середнього класу є збалансованість, рівновага між двома факторами, що обов’язково мають значення у будь-якій політичній системі. Ці фактори виникають з вимог до влади, порушених у Книзі III, але тепер Арістотель розглядає їх не стільки як вимоги, скільки як сили влади. Він їх називає якістю і кількістю влади. Перший фактор — політичний вплив, який виникає із престижу багатства, походження, становища й освіти; другий — це переваги, що їх гарантує більшість. Якщо домінує перший, то правління стає олігархією, а якщо другий — то демократією. Для того, щоб встановити стабільність, необхідно, аби держава /127/ містила в собі обидва фактори і взаємно регулювала їх. Тому найлегше зробити це там, де існує великий середній клас, і цей тип держави найбезпечніший і найбільш правовий із тих, що існують. У деяких відношеннях Арістотель вбачає безпеку в кількості, тому що він вірить у колективну мудрість тверезої суспільної думки і вважає, що великий штат нелегко корумпувати. Для виконання адміністративних обов’язків люди зі становищем і досвідом — найкращі. Держава, яка здатна поєднати ці два фактори, може бути певна, що вона вирішила основні проблеми стабільного і постійного правління. Безсумнівно, грецька історія підтвердила ті внутрішні труднощі, з якими місто-держава мала зіткнутися. З іншого боку, Арістотель мав би дещо сказати про актуальні труднощі, які за його життя показав хід історії, — труднощі у зовнішній політиці; місто-держава була надто малою, щоб успішно порядкувати у світі, в якому б фігурували такі потуги, як Македонія і Персія.
У Книзі V Арістотель зупиняється на з’ясуванні причин революції і політичних кроків, що можуть запобігти їй, але деталі цього з’ясування можна опустити. Сила політичного проникнення Арістотеля, його бачення того, в чому має полягати майстерність грецького правління, відчувається на кожній сторінці. Але теорія предмета вже досить очевидно проявляється при обговоренні середньокласової держави. І олігархія, і демократія перебувають у стані нестабільної рівноваги, і як результат кожна піддається ризику бути знищеною. Політик, практичною проблемою якого є управління державою того чи того типу, повинен запобігати тому, щоб держава занадто послідовно розвивалася за внутрішньою логікою власних інститутів. Чим олігархічнішою стає олігархія, тим більше вона схиляється до деспотичного правління якоїсь кліки, і так само, чим демократичнішою стає демократія, тим більша небезпека того, що правити почнуть маси. Обидві вони деградують у тиранію, яка шкідлива сама по собі і також не може мати успіху. Майже цинічну свободу, про яку говорить Арістотель як про тирана, пропонує Макіавеллі. Традиційна тактика її — це розкладати і принижувати все, що може бути небезпечним, тримати підлеглих у покорі і сіяти розбрат і недовіру між ними. Кращий спосіб управління — це управління з використанням елементів тиранії, зацікавленої у зростанні суспільного добробуту і здатної не виявляти своїх крайніх вад. В усякому разі, жодна форма правління не може бути постійною, поки вона тримається на основних політичних і економічних силах держави — це стосується і якості, і кількості, — і з цієї причини найкращою політикою є досягнення лояльності середнього класу. Крайнощі за будь-якого правління нищать держави. Інакше кажучи, якщо в державі немає насправді правління середнього класу, то держава мусить такого правління прагнути, завжди зважаючи, звичайно, на певні особливі обставини у конкретному випадку. /128/
Нове мистецтво політика
Арістотелева концепція нової найзагальнішої політичної науки містить у собі не тільки дослідження етичного значення держави, а й емпіричне дослідження як політичних, так і соціальних елементів тодішніх державних устроїв, їхніх комбінацій і наслідків, що, природно, випливають із цих комбінацій. І це ні в якому разі не означає відмову від фундаментальної концепції, яку він запозичив у Платона. Однак вона в Арістотеля грунтовно модифікована і перебудована. Мета залишається тією ж, якщо мати на увазі мистецтво мудрого правління, здатного спрямовувати політичне життя на досягнення моральних цінностей шляхом раціонального вибору. Існування держави виступає як фактор збереження цивілізації, тому розкриття сутності держави має виняткове життєво важливе значення. Спрямування політичного життя по шляху, найбільш придатному для того, щоб держава набула справжнього свого значення, — це робота, яка має виконуватися за допомогою знань; це предмет науки управління і вміння використовувати надбання цієї науки. Розуміння цієї роботи Арістотелем чи Платоном дуже відрізняється від простого політичного інтриганства, некваліфікованої роботи народних зборів або туманної риторики демагога чи софіста. Те, що пропонував Арістотель, не відкидало ідеалу, спрямовувало до нової концепції науки управління й мистецтва управління, заснованих на цьому ідеалі. Платон вірив, що політика може бути предметом вільних умоглядних побудов, які виходять тільки з ідеї добра, хоча «Закони» яскраво показують, що згодом він був змушений відійти від цієї концепції. Зв’язок Арістотеля з Платоном послаблюється в роки, коли відбувалася перебудова політичного мислення Арістотеля, у всякому разі, природний поворот Арістотелевої думки, можливо, змусив його стати на шлях, що відрізнявся від того, з якого починав Платон.
Отже, напочатку метод вільних умоглядних побудов — досить зручний для філософії, яка за взірець універсального знання вважає математику, — був чужий Арістотелю. Це підтверджується його невдачами у спробах змалювати ідеальну державу. Але ж пристосовувати ідеали Платонової філософії до іншого методу було важко, а саме це мусив робити Арістотель. Увесь шлях цієї адаптації простежується у побудові його власної філософської системи, в якій політична наука й мистецтво політики були лише її частиною, хоч і досить важливою. Першим значним кроком, який дав змогу Арістотелю піти далі, було те, що він заклав у підвалини держави конституційне правління, тобто визнав закон, громадянську угоду і громадську думку за головні фактори, необхідні для досконалого політичного життя. Він мав проаналізувати всі складники міста-держави, вивчити, як впливають на них основні соціальні й економічні фактори. А для такого вивчення умоглядний метод був, ясна річ, непридатним. Тому Арістотель і спробував, вивчаючи різні державні устрої, добути дані, необхідні для розв’язання цих проблем, а реалістична теорія IV — VI Книги — це і є їх розв’язання. Але емпіричний метод вніс зміни до концепції мистецтва /129/ політики. Мета мистецтва політики поза політичним процесом, на якому могла б моделюватися держава, була вже недостатньою. Політик, за Арістотелем, повинен добре знати ситуацію. Він не може спрямовувати державу, як йому заманеться, а має користатися з тих можливостей, які дає йому знання реального перебігу подій. Існують наслідки, яких не можна уникнути, і є зміни, викликані обставинами, які можуть зруйнувати навіть гарний план, але є також мистецтво розумного використання наявних засобів, щоб привести справу до бажаної мети 1.
Так у Арістотеля політична наука стала емпіричною, хоча й не описовою, і мистецтво політики передбачало поліпшення політичного життя, навіть якщо останнє було б досить скромним. Природно, що ці досягнення в його ідеях повинні були знову привернути його увагу до вихідних принципів і привести до перегляду основних проблем, з яких починали і він, і Платон. Це Арістотель зробив коротко у вступі, який написав до повної «Політики», першої книги цієї праці. У цій книзі більше говориться про теорію домашнього управління, включаючи економіку, і підсумовуються відмінності між домашнім та політичним управлінням. Ця тема була розроблена не повністю, можливо, через перегляд сім’ї, що впритул привело Арістотеля до цих питань, вже розглянутих у Книзі II як частині критики комунізму. Він ніколи не вдавався до переписування, що, можливо, потрібно було б зробити, щоб з’ясувати значення емпіричного і умоглядного у творенні політичної теорії. Проте в першій частині Книги І Арістотель повернувся до фундаментального питання про природне і звичаєве, оскільки, за його теорією, як і за теорією Платона, було необхідно показати, що держава має реальну моральну цінність, а не є просто виявом деспотичної сили.
Щоб розв’язати цю проблему, Арістотель дає більш систематизоване визначення держави, починаючи з того ж, що й Платон на початку «Держави». Спосіб визначення наслідує теорію визначення за родами й видами, яка розвивається в його працях з логіки. Держава, — каже він, — це тип суспільства. Суспільство є союзом несхожих особистостей, які задовольняють свої потреби завдяки обмінові товарами і послугами. Таке твердження ідентичне вірі Платона в те, що держава залежить від поділу праці, але Арістотель відрізняється від Платона тим, що він виділяє декілька типів суспільства, одним з яких є держава. Платон мав на меті відрізнити управління сім’єю — дружиною, дітьми та рабами — від політичного управління. Інакше кажучи, Платон змішав рід з видом. Отже, проблема в тому, щоб визначити, яким типом суспільства є держава. У Книзі І міркування спрямовані в основному на критику Платона, тому може здатися, що Арістотель не розвинув у ній власної думки. В інших місцях 2 він вказує, що обмін товарами шляхом купівлі й продажу або просто за контрактами створює суспільство, але не державу,
1 Метаф. 7,7; 1032 а 12; Платон. «Закони», 709 в—с.
2 3, 9; 1280 в 17.
бо суспільству /130/ не потрібне якесь загальне управління. У Книзі І Арістотель виділяє суспільства з іншими крайнощами, де є різниця між підданими п правителями, але останні не є конституційними або політичними правителями. Це проілюстровано на прикладі господаря й раба, де останній виступає як товар. Тоді держава займає проміжну позицію, що відрізняється від контракту з одного боку і від простого володіння власністю — з іншого. Цей спосіб визначення шляхом послідовних наближень Арістотель часто застосовує у своїх наукових працях. На жаль, у «Політиці» він не досить системно розглядає різницю між родинними стосунками і рабством, між ставленням господаря до дружини й до рабів, політика до своїх підданих, хоча й бачить між ними велику відмінність.
Однак він пропонує загальний принцип визначення держави, відмінний від порівняння з домашнім господарством. Це звернення до історичного розвитку. «Той, хто розглядає походження чи розвиток речей — чи то держави, чи чогось іншого, — досягне найяснішого бачення їх» 1. Отже, Арістотель звертається до історії грецького міста, яку Платон використав у «Законах», щоб показати конструкцію держави нижчого порядку. Так, історія показує, що сім’я — це проста форма соціальної спільності, яка виникла із таких основних потреб, як потреба у притулку, їжі і продовженні роду. Оскільки люди не прогресували у своєму розвитку понад задоволення цих потреб, вони жили окремими сім’ями з патріархальним управлінням. Вищою формою розвитку є поселення, яке являє собою об’єднання кількох сімей, а ще вищою є держава, яка є об’єднанням поселень.
1 1, 2; 1252 а 24.
Розвиток стосується не тільки розмірів людської спільноти. На певному етапі виникає об’єднання людей, яке відрізняється за своїм характером від примітивних груп. За Арістотелем, таке об’єднання стає «самодостатнім». Частково ця самодостатність стосується його території та засобів економічної підтримки, а також політичної незалежності, але не вичерпується ними. Що робить державу державою, так це те, що вона створює умови, необхідні для справді цивілізованого життя. Арістотель вважає, що самодостатні людські спільноти, а потім і держави виникають із елементарних основних потреб життя, але існують заради кращого життя. Для цього однаково важливо, щоб держава не була ані дуже великою, ані дуже малою. Цей висновок зумовлений тим, що Арістотель не розглядав інших суспільних одиниць, крім грецького міста-держави, яке задовольняло потреби цивілізованого життя. Воно включає сім’ю як необхідний елемент, — і Платон помилявся, бажаючи скасувати цю просту первинну суспільну одиницю, яка є водночас порівняно більш розвиненим і більш довершеним елементом суспільства. Про це свідчить той факт, що потреби, які задовольняє сім’я, — найтиповіші людські потреби. Навіть сім’я, що у своїй примітивній формі залежить від фізичних потреб (таких самих, як у тварин), вимагає більших здібностей, ніж мають тварини, які живуть стадами. Адже сім’я має мудрість, щоб розрізняти правильне п хибне, а /131/ це характерно тільки для розумних тварин. Але держава дає можливість вищого розвитку навіть для розуму. Людина є особливою твариною — політичною, вона єдина істота, що живе у містах, підкоряється закону, створює науку, мистецтво, релігію та інші творіння цивілізації. Вони є вершиною людського розвитку, і їх можна досягти лише у цивілізованому суспільстві. Щоб жити без них, людина повинна бути або твариною, або богом — тобто стояти нижче чи вище того середнього рівня, на якому існує людство. Арістотель, який був переконаний в унікальних спроможностях греків, вірив, що вищого розвитку цивілізації як такої можна досягти лише в місті-державі.
Природа як розвиток
Значення й цінність держави випливає, як сказав Едмунд Берк, із того факту, що держава — це партнерство в усіх науках і мистецтвах, і це останній аргумент Арістотеля протії тих, хто стверджує, що закон і мораль — то умовності. Цей аргумент, як його вживає Арістотель, є переосмисленням терміна «природа» таким чином, щоб його можна було пристосувати до будь-якої галузі науки і зробити загальним принципом філософії. Золотим правилом дослідника є усвідомлення того, що найпростіше і найпрпмітивніше з’являється першим, тоді як складніше і досконаліше виникає лише пізніше, після того як відбудеться розвиток. Однак тільки подальші міркування над проблемою виявляють, якою насправді є природа речей. Такого розуміння досяг Арістотель у результаті своїх біологічних досліджень. Насіння, наприклад, розкриває свою природу тільки тоді, коли воно проросте і з нього росте рослина. Для проростання насіння дуба або гірчиці, наприклад, необхідні природні умови, а саме: грунт, тепло й волога. Але навіть якщо вони однакові, то із двох різних насінин з’являються зовсім різні рослини. Арістотель стверджує, що дійсна причина різниці криється в насінні. Кожна рослина має свою природу, яка проявляється поступово. Таке саме пояснення можна застосувати й до розвитку суспільства. У такій примітивній формі, як сім’я, воно проявляє свою істинну природу в поділі праці, але у своїх вищих формах воно виявляється здатним відкрити широкий простір для розвитку тих здібностей, які «дрімають» у окремій сім’ї. Сім’я, як каже Арістотель, передує в часі, але держава є першочерговою «за природою»; вона повніше розвинена і ясніше відображає суть суспільства. З цієї ж причини життя в державі показує справжню людську природу. Не можна навіть думати про цивілізоване життя, якщо воно зводиться тільки до обміну, аби задовольнити примітивні потреби.
Арістотелівське використання слова «природа» стосовно суспільства має подвійне значення. Люди інстинктивно суспільні, тому що вони потребують одне одного. Примітивне суспільство залежить від імпульсів, закладених у житті, як, наприклад, секс і потреба в їжі. Вони необхідні й невід’ємні /132/ від людського життя, тому що вони не дуже відрізняються у людини і нижчих тварин. Людська природа характерніше проявляється в розвитку тих сил, які притаманні тільки людині. А отже, держава — це єдине середовище, у якому вони можуть розвиватися; це «природно» в державі, яка в деяких відношеннях протилежна інстинктивній природі. Як жолудю притаманно проростати в дуб, так само й людській природі властиво розвинути свої найвищі сили в державі. Це не означає, що розвиток повинен обов’язково відбутися, оскільки відсутність необхідних матеріальних умов робить неможливим розвиток в обох випадках. Арістотель фактично вірить, що тільки в дуже небагатьох випадках у місті-державі відбувається вищий розвиток. Він посилається на те, що з усіх народів лише греки володіють даром такого розвитку. Там, де це відбувається, видно, на що здатна людська природа, подібно до того, як добре политий і підживлений дуб показує, з якого гарного жолудя він виріс. Держава природна, тому що вона має можливість до свого розвитку. Оскільки вона вимагає певних умов, вона є ареною для мистецтва політичного діяча. Розуміння цього може привести до найдосконалішого розвитку внутрішніх можливостей.
Теорія природи в такому вигляді, як вона виникла з біологічних та соціальних досліджень, була потрібна Арістотелю для того, щоб забезпечити логічну основу для сформульованої науки й мистецтва політики. Природа — це глибинна система можливостей або сил розвитку, що спрямовується їхньою іманентною сутністю до тільки для них означеного кінця. Вони вимагають для свого розвитку того, що можна назвати матеріальними умовами, які не приводять до кінця, на який спрямовується розвиток, але можуть допомагати або заважати розвитку, залежно від того, чи вони сприятливі, чи ні. Події і зміни, які безперервно відбуваються, — це процес, за якого сили росту починають оволодівати потрібними для свого розвитку умовами. Ці три фактори, названі Арістотелем формою, матерією і рухом, є фундаментальними складовими частинами природи. Вони розширюють поле діяльності для мистецтв, тому що в деяких випадках нелегко розкрити плани, які для художника є формами, для яких потрібен матеріал. Таким чином, у політиці політик не може робити нічого за власним вибором, але він може вибрати той шлях, який принаймні спрямовує його на кращий і прийнятніший розвиток соціальних інститутів і людського життя. Для того щоб зробити це, йому необхідно зрозуміти, що можливе, а що неможливе, він повинен знати, які потенціали розвитку має ситуація, що склалася, і які матеріальні умови дадуть цим ідеальним силам можливість працювати якнайкраще.
Концепція мистецтва й науки політики Арістотеля репрезентує вид досліджень, який розширив світогляд його інтелектуального генія. Оригінальністю і сміливістю умоглядних побудов він ні в якому разі не був рівним Платону, і основні засади його філософії були виведені із філософії його вчителя. Силою інтелекту, особливою здатністю схоплювати думку або тенденцію і складну масу деталей у широкому плані він не тільки /133/ перевершував Платона, а й був рівним будь-якому мислителю в пізнішій історії науки. У соціальних дослідженнях і біології здібності Арістотеля розвивалися у міру того, як він звільнявся (до деякої міри) від Платона і обирав свій оригінальний напрямок. Це був той розвиток, що змусив його відійти від схеми ідеальної держави і спочатку дослідити історію держав, а вже потім зробити загальні висновки про структуру і функції держав. Метод, запроваджений Арістотелем, був у цілому кращим і пліднішим за той, що був запропонований іншими дослідниками політики.
Вибрана бібліографія
The Philosophy of Aristotle. By D. J. Allan. London, 1952. Ch. 14.
The Unity of Mankind in Greek Thought. By H. C. Baldry. Cambridge, 1965.
New Essays of Plato and Aristotle. Edited by Renford Bambrough. New York, 1965.
The Political Thought of Plato and Aristotle. By Ernest Barker. London, 1906. Chs. 5-11.
The Politics of Aristotle. Eng. trans. by Ernest Barker. Oxford, 1946. Introduction.
Greek Thinkers: A History of Ancient Philosophy. By Theodor Gomperz. Vol. IV. Eng. trans. by G. G. Berry. New York, 1912. Book VI, chs. 26-34.
A Portrait of Aristotle. By Marjorie Grene. London, 1963.
The American Colonial Mind and the Classical Tradition: Essays in Comparative Culture. By Richard M. Gummere. Cambridge, Mass., 1963.
Morals and Law: The Growth of Aristotle’s Legal Theory. By Max Hamburger. New Haven, Conn., 1951. New York, 1965.
Aristotle: Fundamentals of the History of His Development. By Werner Jaeger. Eng. trans. by Richard Robinson. 2d ed. Oxford, 1948. Ch. 10.
The Great Dialogue: History of the Greek Political Thouhgt. By Donald Kagan. New York, 1965. Chap. IX.
The Politics of Aristotle. By W. L. Newman. 4 vols. Oxford, 1887 — 1902. Vol. I, Introduction; Vol. II. Prefatory Essays.
Aristotle and the Problem of Value. By Whitney J. Oates. Princeton, 1963.
Aristotle. By John Herman Randall. New York, 1960.
Aristotle. By W. D. Ross, 3d ed. rev. London, 1937. Ch.8.
Aristotle’s Constitution of Athens. Ed. by Sir John Edvin Sandys. 2d ed. rev. and enlarged. London, 1912. Introduction.
The Politics of Aristotle. Ed. by Franz Susemihl and R. D. Hicks. London, 1894. Introduction.
Rational Man: A Modern Interpretation of Aristotelian Ethics. By Henry Veatch. Bloomington, 1962.
Aristoteles und At/геп. By Ulrich von Wilamowitz-Moellendorff. 2 vols. Berlin, 1893. «Aristotle on Law». By Francis D. Wormuth. In Essays in Political Theory. Ed. by Milton R. Konvitz and Arthur E. Murphy. Ithaca, N. Y., 1948.