Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Себайн Джордж Г., Торсон Томас Л. Історія політичної думки. — К., 1997. — С. 585-610.]

Попередня     Головна     Наступна





32. Лібералізм: філософський радикалізм



Та реакція проти філософії природних прав, яка почалася із Руссо та Берка й отримала свій перший систематичний виклад у Гегеля, аж ніяк не витіснила собою традиції індивідуалізму, що витворив основну рису політичного мислення для XVII й XVIII сторіч. Навпаки — свої головні практичні наслідки ця філософія принесла у XIX сторіччі. Її історія стала прикладом парадоксу, що його любив Гегель: всяка філософія доходить свого повного розвитку в деталях і застосуваннях тільки тоді, коли її чільні принципи починають сприйматись як щось само собою зрозуміле й водночас уповільнюють свій теоретичний розвиток. Принципи Революційної доби, уперше чітко викладені Локом і втілені у великих політичних маніфестах на кшталт американської «Декларації про незалежність» та французького й американського біллів про права, підсумували політичні ідеали, що, як видавалося в XIX сторіччі, напевне знайдуть свою послідовну реалізацію в політиці усіх країн, де панує культура Західної Європи, а то й, можливо, здійсняться по всьому світу. До цих ідеалів уходили громадянські свободи (свобода думки, слова і об’єднань), недоторканість власності й контроль політичних інституцій поінформованою громадською думкою. Повсюди, як видавалося, такі цілі повинні бути реалізовані на практиці через прийняття певних форм конституційного урядування, яке має здійснюватися в рамках закону. Центр політичної влади повинен припадати на представницькі законодавчі органи, всі гілки влади мають бути відповідальними перед виборцями, якими є майже все доросле населення. Ці ідеали й цей тип політичної активності для їх реалізації знаходив своїх захисників серед поборників природних прав. Самі собою ці ідеали були підсумком досягнень лібералізму XIX сторіччя. В основі лібералізму як способу політичного мислення лежить постулат про природу вартості, яка врешті-решт служить задоволенню потреб і реалізації людської особистості. Саме цей постулат Кант висловив у своєму славетному афоризмі, що моральність полягає у ставленні до осіб як до цілей, а не як до засобів, і Джеферсон підтвердив його, сказавши, що уряди існують на те, щоб захищати й реалізувати невід’ємні права людини.

І все ж між філософією природних прав Революційної доби й лібералізмом XIX сторіччя пролягала глибока різниця. Філософія природних прав була, по суті, революційним віруванням. Вона не могла йти на компроміс у питаннях, де було хоч якесь порушення її принципу. Але Французька революція викликала в багатьох куточках світу реакцію проти /586/ себе. На Європейському континенті імперські амбіції Наполеона занапастили конституційні традиції кожної західної нації. Навіть в Англії, якої це не так стосувалося, просування парламентської реформи буле зупинене реакцією і тільки з труднощами поновилося після 1815 року. Повсюди Революція породжувала, як це взагалі водиться у революцій, відразу до своїх крайнощів, і стало модою звинувачувати в цих надмірностях філософів та права людини. Шатобріан влучно висловив характер лібералізму, коли сказав: «Ми повинні зберегти ту політичну діяльність, яка є плодом Революції... але саму ідею Революції ми маємо усунути із тієї діяльності». Пізніше ця ідея була висловлена як протиставлення революції мирного еволюційного розвитку, що часто ідеалізувався.

Почасти більшу поміркованість ліберальної позиції можна було пояснити філософськими причинами. Етична теорія, на якій засновувалась філософія природних прав, була з необхідності інтуїтивною. Щоб захистити теорію невід’ємних індивідуальних прав, немає іншого способу, як тільки стверджувати, що й зробили Лок із Джеферсоном: мовляв, такі права є самоочевидними. Але науку взагалі й соціальну думку зокрема невідпорно заносило до емпіризму, а отже, чимдалі від віри, що те чи те твердження може бути взяте за аксіому на тій підставі, що воно видається очевидним. Одне слово, авторитет раціоналізму постійно падав, а теорія природних прав завжди була складником філософського раціоналізму. Однак, безперечно, ще впливовішими за будь-які теоретичні міркування були зміни, що природним чином відбувалися у світогляді торговельно-промислового середнього класу в міру дедалі більшої певності його становища і впливу. Цей клас повсюди опинявся на вістрі ліберального політичного реформування в XIX сторіччі, а тенденція індустріально-комерційного розвитку робила поширення його політичної могутності заздалегідь відомим результатом. Відповідно і вплив дворян-землевласників відносно зменшувався, а наймане робітництво, принаймні протягом першої половини чи перших двох третин сторіччя, усе ще не мало скільки-небудь значної політичної самосвідомості чи дієвої організації. Це є велике перебільшення, коли стверджують, як це часто роблять марксистські критики лібералізму, нібито ідеали конституційного урядування не представляли нічого іншого, окрім інтересів середнього класу. Хоча факт є фактом, що на початку саме цей клас був головним речником цих ідеалів, як правдою є і те, що суспільне становище цього класу дедалі робило його все менш революційним як у світогляді, так і в методах. Якщо Френсіс Плейс спромігся забезпечити прийняття Реформного законопроекту тим, що пригрозив нападом на Англійський банк, то, звісно ж, звертався він не до того класу, котрий мусить показувати свій вплив на барикадах 1.



1 Грем Волес, «Життя Френсіса Плейса» (1898), с. 309 і наст.



Правда також те, що, з ходом часу, ліберальна політична реформа дедалі більше переходила з царини ідеології у сферу інституційної перебудови. Модернізація управління, вдосконалення судової процедури, реорганізація судів, /587/ створення санітарних кодексів та фабричного нагляду — всі характерні ліберальні реформи — здійснювалися не силою революційного ентузіазму, а напруженими, грунтовними дослідженнями і дбайливим проектуванням законів. Ідеали лібералізму були наслідками Революційної доби, але його досягнення були здебільшого результатом високого рівня практичного розуму, застосованого до специфічних проблем. Його теорія все ще була раціоналістичною, але її раціоналізм визначався усвідомленням того, що ідеали мають утілюватися в життя у безлічі конкретних випадків. Цілком природно, що філософія лібералізму мала тенденцію робитися з революційної утилітаристською.

Політичний лібералізм загалом був масовим рухом, що відчувався у всіх країнах Західної Європи та в Америці, але свого найхарактернішого розвитку він набув в Англії. У Німеччині ліберальна філософія здебільшого лишалась академічною, неглибоко закоріненою в народному мисленні, і 1848 року справа парламентського урядування й міністерської відповідальності була, звісно ж, програна. Питання ліберального конституціоналізму в умах німців затінялось проблемою національного об’єднання, яке здійснилося під неліберальним проводом Бісмарка й Гогенцолернів. Але в німецькій юридичній системі були реалізовані такі ліберальні цінності, як недоторканість власності й, значною мірою, громадянська свобода, тож, відповідно, німецька ліберальна теорія була не так політичною, як юридичною. У Франції найзначнішим суспільним наслідком Революції стало, мабуть, виникнення п’яти чи шести мільйонів селян-власників, які були політично інертними, коли не брати до уваги їхньої спроможності чинити обструкцію, і які відчували тотожність своїх інтересів з інтересами буржуазії. На противагу селянству та буржуазії у Європі вперше поставав пролетарський робітничий рух, який за своїм політичним світоглядом був не стільки ліберальним, скільки соціалістичним і радикальним; це була соціальна з’ява надзвичайного значення, яка тут-таки була включена до Марксової теорії класової боротьби. Тож французький лібералізм набагато більше, ніж англійський, схилявся до того, щоб бути суспільною філософією котрогось класу, вельми аристократичного у своєму ставленні до «мас» і переважно критичного у своїх функціях, оскільки він навряд чи міг претендувати на проведення загальнонаціональної політики 1. Лише в Англії, яка упродовж цілого XIX сторіччя була найбільш індустріалізованою країною світу, лібералізм спромігся досягти статусу водночас національної філософії і національної політики.



1 Щодо «континентального лібералізму» див. Гвідо де Руджеро, «Історія європейського лібералізму», англ. перекл. Р. Дж. Колінгвуда, 1927.



Тут, всупереч сподіванням, що їх висловлював марксизм, лібералізм забезпечив засади для впорядкованого й мирного переходу: спочатку до цілковитої свободи промисловості й надання політичних прав середньому класові й врешті до надання прав робітничому класові та його захисту від найсерйозніших небезпек індустріалізації. Це стало можливим завдяки тому, що прірва між соціальними й економічними класами в Англії ніколи точно не співпадала з /588/ розривами між політичними партіями. Навіть на своїй найранішій стадії, коли економічні теорії англійського лібералізму виразно представляли інтереси промисловців, він, принаймні у своїх намірах, завжди був теорією загального блага усієї національної спільноти. На своїх пізніших стадіях цей намір став усвідомлений і виразно висловлений, надто коли стало очевидним, що треба брати до уваги й інші, не тільки промисловості й торгівлі, інтереси — особливо інтереси робітників і селян.

Англійський лібералізм як дієвий політичний рух складався з багатьох елементів, які навчилися співпрацювати між собою в досягненні своїх цілей, без наполягання на ідеологічному погодженні. Найразючішим із усього було, мабуть, те, що Грем Волес назвав «традицією трудової спілки» між євангельським християнством, нерелігійним радикалізмом Джеремі Бентама й «філософськими радикалами». А розбіжність між їхніми філософськими віруваннями переважувала компенсацію, отримувану завдяки істотній подібності їхніх моральних та суспільних цілей. Становим хребтом політичного лібералізму, як зауважував Гладстон, були релігійні секти, які відхиляли всякий конформізм 1. На початку вони мали всі підстави оберігати й поширювати свою релігійну свободу та причетність до політичних прав. Дарма що часом їм бракувало інтелектуальної просвіти, вони забезпечували елемент християнського милосердя й гуманності, чого бракувало похмурому егоїзмові утилітаристської етики та класичної економіки. До того ж нонконформісти як організація аж ніяк не були революційними чи навіть радикальними у своїх політичних поглядах. Оскільки політичний лібералізм тримав у напрузі ці й інші групи з різноманітними ідеологіями, він від самого початку був менш доктринерським за свою теорію, а з часом примирення багатьох інтересів стало відкритою частиною його філософії. Одначе саме «філософські радикали» забезпечили інтелектуальну структуру раннього лібералізму й таким чином його програму. В усі часи вони були не так політичною партією, як гуртом інтелектуалів, але їхній вплив ніколи не вимірювався їхньою чисельністю. Як це часто трапляється в політиці, інтелектуали постачали ідеї, що їх політики коли застосовували поштучно, а коли то й зовсім не вживали, залежно від того, чого вимагали обставини.



1 Щодо ваги нонконформізму в політичному житті Англії початку сторіччя див. Ілі Галеві, А., «Історія англійського народу в 1815 році», особливо т. I, кн. III. Англ. перекл. Е.Т. Воткіна (1924).



Аби зробити більший наголос на цій миротворчій і синтезуючій фазі англійської ліберальної філософії, доречно буде розділити її на два періоди, але ні в якому разі не випускати з поля зору історичної взаємопов’язаності обох цих періодів. Адже визначальною рисою її історії було те, що вона розвинулася з філософії, яку на початку не можна було називати ідеологією інтересів середнього класу, як загалом таврували її критики, у філософію національної спільноти, чиїм ідеалом було захищати й оберігати інтереси усіх класів. Цей розвиток став можливим завдяки тому, що ця критика, /589/ хоч яка слушна, ніколи не бувала цілковито істинною. Ті ранні ліберали, дарма що часто вони були провінціалами й доктринерами, були також до глибини душі щирими піклувальниками про громадське благо, які обернули хибну суспільну філософію на служіння цілям, що величезною мірою були благотворними для суспільства й ніколи не задумувались як суто експлуататорські плани. Саме завдяки цьому лібералізм спромігся перетворитися на суто інтелектуальний міст між індивідуалізмом ранішого періоду — його спадком від філософії Революційної доби — та визнанням реальності й цінності суспільних та громадських інтересів, які назагал мали схильність виливатися в антиліберальні форми. Таким чином метою пізнього лібералізму змогли стати водночас збереження політичних і громадських свобод, які втілював собою індивідуалізм, і пристосування їх до прогресивних змін індустріалізму й націоналізму, що виношували філософії, які загрожували звести ці свободи нанівець. Визнаючи політичну свободу як додаток постійної цінності до сучасної культури, лібералізм усе-таки зумів узяти на себе завдання зробити з неї такий набуток, що був би доступним для більшого числа осіб, а отже, став би справжнім суспільним набутком. Поділ лібералізму на два періоди, отже, є чимось більшим, ніж простою демонстраційною умовністю. Мета цього поділу — показати, як дуже важлива зміна може поєднуватися із не менш важливою неперервністю. Розділову лінію найкраще, либонь, буде провести через постать Джона Стюарта Міля, оскільки його філософія дивним чином стояла обабіч цієї лінії. Відповідно в цьому розділі йтиметься про класичну версію лібералізму — періоду «філософських радикалів», а в наступному — про перегляд і модернізацію лібералізму.





Принцип найбільшого блага


Суспільна філософія «філософських радикалів» була, по суті, програмою правових, економічних і політичних реформ, пов’язаних, як їм гадалося, тим фактом, що всі вони виходили із принципу найбільшого щастя найбільшого числа людей. Цю засаду вони мали за єдиний моральний дороговказ як до особистої моралі, так і до державної політики, а більш теоретична частина їхньої філософії призначалась для того, щоб зробити цю засаду зручнішою в застосуванні для вирішення практичних завдань. Насправді жоден член цієї групи, включаючи й самого Бентама, ніяк не відзначався філософською оригінальністю чи навіть досить твердим дотриманням філософських принципів. Формально-дедуктивний спосіб подачі матеріалу, який вони полюбляли, надавав їхнім думкам вигляду системи, що при ближчому розгляді виявляється оманливою. Порядок, у якому з’являлися на світ різні частини системи, вказує на те, що їхня взаємопов’язаність була більш практичною, ніж логічною. Первісно і майже до шістдесятирічного віку Бентам цікавився винятково правовими реформами, сподіваючись, що їх швидше здійснить освічений деспотизм, /590/ аніж політичний лібералізм. Тож відповідно, після публікації «Принципів моралі й законодавства» у 1789 році, він побажав звернутися до «континентальної» публіки й оприлюднив свої пізніші праці з юриспруденції французькою мовою. І тільки після 1820 року його ідеї повернулися до Англії завдяки перекладу його франкомовних творів чи завдяки публікації нових праць, таких, як «Логічне обгрунтування юридичного доказу», виданих Джоном Стюартом Мілем із його рукописів у 1827 році. Тим часом, близько 1808 року, Джеймс Міль переконав Бентама у тому, що правова реформа в Англії залежить від лібералізації представництва у парламенті, й тільки тоді Бентам облишив політику торі, на якій він був вихований. Ця зміна ні в якому розумінні не завдячувала логічній залежності лібералізму від принципу найбільшого блага, а тільки надії на те, що він, лібералізм, легше спроможеться здійснити правову реформу, ніж аристократія чи освічений деспотизм.

Трохи подібним чином економічна теорія «філософських радикалів», яка зводилася переважно до творчості Рікардо й розвивалася без будь-якого близького зв’язку з правовими реформами, що цікавили Бентама, була від самого початку спрямована до практичної мети звільнення торгівлі від обмежень, накладених на неї протекціоністським тарифом на харчові продукти і законами про судноплавство. Ці реформи також, подібно до правової реформи, могли бути здійснені тільки шляхом знищення політичної монополії, якою тішився англійський клас землевласників. Аж тоді, коли подібні до цих завдання почали реалізуватися, Джеймс Міль узявся за теоретичне дослідження психологічних та філософських засад, що на них спиралась (чи принаймні заявляла про це) група «філософських радикалів». Його «Аналіз феноменів людського розуму» вийшов друком у 1829 році, коли йому було п’ятдесят шість. Ця книга, що, за логікою речей, мала стати наріжним каменем усієї системи, була насправді чимось не набагато більшим за просту систематизацію, викладену в дедуктивній і вельми догматичній манері, асоціативної психології, розробленої за вісімдесят років до того Девідом Гартлі, англійськими моралістами та французькими мислителями на кшталт Кондільяка й Гельвеція. До цієї психології Міль додав небагато оригінального й нічого такого, що означало б намір привести її у відповідність із реалістичним, заснованим на спостереженні вивченням людської поведінки. Гаданий емпіризм утилітаристів насправді був сповнений недоведеними припущеннями. Принцип найбільшого блага в етиці міг бути прийнятий, як це часто бувало в минулому, без гедоністичної психології, що нібито підтримує його, та й реформи, пропаговані в ім’я найбільшого блага, мались на увазі тільки з доповненням того принципу великим числом передумов, не споріднених із системою.

Загальний контур утилітаристського мислення, окремо від економіки, був виведений у найпершій роботі Бентама, «Нарисі про урядування», опублікованому в 1776 році. Це була критика на Блекстонові «Коментарі», а через нього — напад на весь правничий фах та на вігівську концепцію англійського урядування. Таким чином, Бентам проголосив свій чільний /591/ інтерес — справу правової реформи, означивши пунктиром той свій погляд, що його мав розвинути згодом у серії книг із юриспруденції. Блекстонова розповідь про англійське право, писав він, є в щонайкращому випадку просто описовою, описуючи право таким, яким воно є, а в щонайгіршому варіанті — це апологія того статус-кво, замаскована під опис. А справжньою функцією юриспруденції є цензура, критика правової системи з метою її вдосконалення. Для такої критики необхідний стандарт цінності, а він може бути забезпечений тільки введенням принципу корисності. «Саме принцип найбільшого блага найбільшого числа людей є мірою правди й кривди». Це прозріння Бентам приписував Г’юмові; мовляв, коли він уперше прочитав Г’юмові праці про етику, то відчув, ніби полуда спала з його очей. Г’юмова критика зруйнувала весь апарат невід’ємних прав і договірних обмежень на повноваження уряду, показавши їх або беззмістовними, або плутаними посиланнями на чистий принцип корисності. Основою урядування є не договір, а людська потреба, і задоволення людських потреб є його єдиним виправданням. Отже, виснував Бентам, спираючись, мабуть, настільки ж на Гобса, скільки й на Г’юма, Блекстонове прославляння Британської конституції та її гаданого розмежування влад потрапляє в царину міфу. Юридична влада за самою своєю природою не може бути юридично обмеженою, і в кожному політичному суспільстві влада повинна вивершитися на певному етапі в котрійсь особі (чи особах), що їй решта звикла коритися. Це і є істиною, доводив Бентам, як для вільних, для і для деспотичних урядувань. Обидва види урядування й справді різняться між собою щодо відповідальності правителів за свої дії, свободи підданців критикувати та об’єднуватись задля політичних цілей і щодо волі преси, але не стосовно влади, яку вони здійснюють. Отже, «Нарис про урядування» висвітлив чільні ідеї, якими надихалися «філософські радикали»: принцип найбільшого блага як міру цінності, правову суверенність як припущення, необхідне для реформи за допомогою законодавчого процесу, і юриспруденцію, присвячену аналізові й «цензурі» права у світлі його внеску до загального блага.

«Нарис про урядування» переважно був критичний, але Бентам відразу ж перейшов до конструктивної праці. Його «Вступ до засад моралі й законодавства», приватно видрукуваний в 1780-му й опублікований в 1789 році, поєднав психологію, етику та юриспруденцію на позиціях, що їх запропонував Гельвецій. Насолода й біль, доводив Бентам, являють собою не тільки стандарт цінності, необхідний для «цензурної» юриспруденції, але й причини людської поведінки, з допомогою яких умілий законодавець може її контролювати й спрямовувати.


Природа зробила людство підвладним двом суверенним володарям: БОЛЕВІ й НАСОЛОДІ. Тільки їм випадає вказувати нам, що ми повинні робити, й так само визначати, що ми будемо робити. З одного боку мірило правди й кривди, а з другого — ланцюг причин і наслідків прив’язані до їхнього трону 1.



1 P. 1, підр. 1. /592/



Відповідно, Бентам увів до своєї теорії трохи задовгу й вельми схематичну розповідь про насолоду й біль як про рушійні сили, намагаючись показати, як можливо розрахувати їхній обсяг і вплив. Він припустив, як звичайно робили гедоністські моралісти, що насолода й біль є сумірними, себто що повний обсяг одного компенсує подібний обсяг другого, а також що їх можна додавати, так що може бути вирахувана певна сума насолод, яка визначить найбільше благо як для індивіда, так і для групи індивідів. У цьому розрахунку мають бути розглянуті чотири «виміри», чи то фази насолоди чи болю: їх інтенсивність, тривалість, певність, із якою біль чи насолода настануть після даного виду дії, а також віддаленість у часі, коли те чи те настане. Оскільки одна якась насолода чи один якийсь біль може спричиняти інше подібне почуття, цю тенденцію також треба брати до уваги і в будь-якому соціальному розрахунку зважати на число заторкнутих осіб. Звичайно Бентам висловлювався так, нібито й справді вірив, що людські створіння дійсно поводяться у відповідності з якимось подібним розумовим паралелограмом сил, хоч і визнавав мимохідь, що поняття нагромаджування насолод, а надто насолод різних осіб, є фіктивним. Із певністю можна стверджувати тільки те, що він визнавав фікцією «постулат, без допущення якого зупиняється всяке політичне розмірковування». Насправді він не мав ніяких навичок психологічного спостереження і не цікавився психологією заради неї самої. Але він прагнув стати «Ньютоном моральних наук», гадаючи при цьому, що його психологічні фікції не довільніші за декотрі вигадки, що добре прислужилися механічній науці.

Теорія насолоди й болю, а також пов’язана з нею сенсуалістська психологія мали для Бентама й іншу цінність, окрім того, що давали йому змогу передбачати наслідки законотворення. Він вірив, що, користуючись цією психологією, зможе простежити й нейтралізувати ті «фікції», що їх він добачав скрізь у соціальних студіях і політичних розмірковуваннях. Бентамова теорія знання була строго номіналістською, і цю якість вона, можливо, завдячувала більше Гобсові, аніж Г’юмові. Всяке ім’я, мовляв, є назвою чогось, і те щось повинне врешті бути конкретною частинкою чуттєвого досвіду. Значення імені-назви визначається досвідом, на який воно вказує, його «референтом», як це воліють називати нині. Отже, оскільки імена-назви відносяться до реальних сутностей, вони є, так би мовити, «масами власних іменників»; коли цей факт залишати поза увагою, вони ризикують щонайменше перетворитися на фікції. Фіктивні сутності й справді є необхідними для «зручності розмови» («відношення», наприклад, замість «співвіднесених предметів»), але ясність вимагає, щоб було точно відоме фактичне посилання. «Прикрими стали плутанина й темнота, спричинені тим, що імена фіктивних сутностей почали приймати за наймення сутностей реальних» 1.



1 Див. «Бентамову теорію фікцій», видану К. К. Огденом (1932), із «Вступом» Огдена.



Завжди повинна бути можливість точно вказати пальцем на той відчутний досвід, на який посилаються. Як /593/ висловився багатьма роками пізніше Вільям Джеймс, для емпірика всяка різниця є справжньою різницею. Для Бентама корисність цієї теорії фікцій зосереджувалась здебільшого в царинах політики й законодавства. Обидві ці сфери сповнені фікцій, причому фікція правова, на його переконання, «ніколи не використовувалася з іншою метою, як тільки для виправдання чогось такого, чого не можна було виправдати ніяким іншим способом». Терміни на кшталт прав, власності, корони, загального добробуту всі надаються до фіктивного вжитку, і то звичайно для захисту закріплених законом майнових прав. Із Бентамового погляду всякий корпоративний утвір, як-от суспільство чи держава, є очевидно фіктивним. Хоч би що творилося в його ім’я, воно твориться кимось, і його благо, як висловився Бентам, є «сумою інтересів кількох членів, з яких він складається». Отже, корисність принципу найбільшого блага полягає в тому, що він є великим розв’язувачем фікцій, бо він означає, що реальна значущість певного закону чи певної інституції повинна оцінюватися в термінах того, що закон чи інституція чинить, і, наскільки це можливо, тим, що закон чи інституція чинить для означених індивідів. Звісно, неможливо, і Бентам це знав, простежити у всіх випадках, куди ж саме припадають ті ефекти, але будь-що, де цього бракує, є підміною. Оскільки цінність тотожна з насолодою, а насолода може відбутися тільки в досвіді котроїсь індивідуальної істоти, то вартість права й влади має полягати в їхньому впливі на життя й долі реальних чоловіків та жінок. Подібна засада є постулатом усякої ліберальної філософії, але вона, звичайно, не містить у собі прийняття непродуманих положень Бентамової психології.





Бентамова теорія права


Принцип найбільшого блага, як вірив Бентам, давав у руки вмілого законодавця практично універсальний інструмент. Із його допомогою він може «снувати тканину блаженства руками розуму й права». Це ж передбачає і теорія основ людської природи, як її оцінки, так і її мотивації, що, як гадав Бентам, є застосовними в усі часи та в усіх місцях. Законодавцеві треба тільки знати специфічні обставини часу й місця, які витворили особливі звичаї та звички, й тоді він може контролювати поведінку розподілом покарань і штрафів, які дадуть щонайбажаніші наслідки. Єдиними обмеженнями цього методу, що їх визнавав Бентам, були психологічні й етичні рамки, які фіксували з одного боку те, що закон може зробити, а з другого — те, що він може мудро намагатися зробити. У самій природі цієї справи, гадав він, не може бути ніяких правових обмежень. Навіть ті масивні обмеження, що накладаються давно установленим звичаєм чи давно прийнятими інституціями, Бентам тлумачив як психологічні, оскільки він розглядав звичай та інституції як прості звички. Подібно до всіх звичок, звичай та інституції містять у собі чимало загроз для розумного пристосування засобів до цілей; вони є джерелом /594/ усіх формальних труднощів та фікцій, усунути які й був покликаний принцип найбільшого блага. Ця недовіра до звичаю і його цілковите підпорядкування законотворенню належать до найхарактерніших рис Бентамової юриспруденції. Пов’язана з цим була й байдужість чи, радше, зневага до історії як чинника в суспільних науках. Із Бентамової точки зору історія була переважно компендіумом злочинств та дурощів людства. Така особливість Бентамового духу стала, мабуть, головною причиною того, що його суспільна філософія в другій половині XIX сторіччя видавалася застарілою. Навіть його учень Джон Стюарт Міль дійшов висновку, що це — слабкість, і це, звичайно, часто було причиною поверхового розуміння глибокого розмежування поміж людьми, вихованими в різних культурних традиціях.

Бентамова юриспруденція, що була не тільки найбільшим із його творінь, а й одним із найзначніших інтелектуальних досягнень XIX сторіччя, полягала в систематичному застосуванні щойно викладеного погляду до всіх розгалужень права, як цивільного, так і карного, а також до процедурного права та організації юридичної системи 1. В усякому разі, її завдання було радше критичним, ніж описовим, скорше «цензурним», ніж тлумачним, як вимагав він на початку, у своїх закидах проти Блекстона. Тож у всіх розгалуженнях юриспруденції він розрізняв те, що називав природним методом, і метод технічний. Останній полягає в прийнятті за їхню номінальну вартість тих класифікацій і технічних процедур, усталених правом і втілених в узвичаєній термінології, його приписах та процесах. Щонайбільшим ефектом такої юриспруденції є зведення правових концепцій до певного формального ладу. Природний же метод, навпаки, задумує всі правові процедури й заборони на те, щоб добитися ефекту корисності як засобу здійснення принципу найбільшого блага для найбільшого числа людей. Юридична проблема зводиться, по суті, до правильного розподілу покарань для досягнення бажаних наслідків.



1 Див.: Ілі Галеві, «Зростання філософського радикалізму». Англ. перекл. Мері Моріс (1928), особливо част. I, р. 2 та част. III, р. 2.



У царині цивільного права цей метод вимагав аналізу прав та обов’язків, що їх містить певний закон, із метою прогнозування його функціонування в реальному житті. Аналіз має визначити, чи сприятиме втілення закону в життя обмінові благами та послугами, від яких залежить корисність. У природі цієї справи всяке правове зобов’язання має накладати обмеження на свободу таких обмінів. Право, носієм якого виступає одна котрась особа, передбачає, що її свобода дії гарантується покаранням, яке запобігає зазіханню на це право іншою особою, і це може бути виправдане тільки відносною корисністю такого обмеження у порівнянні з тим, що трапилося б, коли б дії обох осіб були полишені на вибір їхньої волі. У всіх випадках корисність законодавства має вимірюватися його дієвістю, вартістю його запровадження і взагалі його наслідками у створенні системи обмінів, яка загалом є вигідною для більшості членів спільноти. Корисність /595/ є єдиною розумною підставою для надання юридичної дії статусу обов’язковості. Права власності виправдані загалом потребою в недоторканості, в забезпеченні передбачуваності наслідків юридичної дії та в уникненні оманливих ситуацій і катастроф, що є наслідком непевності, розчарування й неадекватності концепції соціальної безпеки. У Бентамовому судженні недоторканість власності є головною умовою досягнення найбільшого блага, але він розумів, що це — вельми консервативний принцип. Він містить у собі правовий захист розподілу власності, який існує в будь-який даний час. У справі політики він був переконаний, що право має бути націленим на порівняно рівний розподіл власності чи принаймні не на створення свавільних нерівностей. На практиці воно має створювати певний вид досяжної рівноваги між безпекою і рівністю. Подібним же чином і священність договору, що, на думку Бентама, трактувалась юриспруденцією як різновид заклинання, щось ніби перетворення в теології, насправді буває виправданою тільки тому, що робить міцнішими дотримання й надійність комерційних операцій.

У царині карного права принцип корисності передбачав, на думку Бентама, природний метод досягнення ідеалу раціональної теорії покарань. Технічний метод виходить із припущення, що злочин «заслуговує» на кару, але концепція заслуженого є, по суті, невизначною інакше, як тільки з точки зору існуючої практики й ідей. І навпаки — природний метод виходить із того принципу, що покарання є завжди злом, оскільки воно спричиняє біль, і що виправдане воно буває лише настільки, наскільки запобігає ще більшому майбутньому злу чи відшкодовує вже заподіяне зло. Карна юриспруденція повинна забезпечувати реалістичну класифікацію злочинів — не з точки зору узвичаєних категорій права, які Бентам виправдано вважав за суперечливі й великою мірою нерозбірливі, а з огляду на кривду, що її завдають певні дії, чи з урахуванням шкоди, заподіяної винуватцем індивідам, класам чи загальній спільноті. Вона повинна також забезпечувати класифікацію покарань за принципом аналогії, аби зробити кару сумірною злочинові й запобігти кривді чи виправити її якомога дієвішим способом. Узагалі правило тут таке, що біль, завданий покаранням, повинен перевищувати вигоду, здобуту внаслідок учинення кривди, але зло, спричинене тією кривдою, він має перевищувати якомога менше. Ця частина Бентамової праці вельми нагадувала висновки, яких уже дійшов Бекарія, інший послідовник Гельвеція, хоча була вона більш систематичною, і то дуже дивно, що вона не повторила тверезого висновку Бекарії про те, що невідворотність покарання є дієвішим стримувальним засобом, ніж його суворість. Однак правдою є й те, що на практиці Бентам був поблажливим до пропозицій на кшталт тих, що їх робив сер Семюел Ромілі стосовно усунення диких і геть неефективних покарань, які спотворювали англійське карне право на початку XIX сторіччя. Карна юриспруденція Бентама, як і більшість його реформаторських проектів, свідчить про те, що його більше спонукала любов до порядку й дієвості, аніж гуманістичні мотиви, хоча заради справедливості варто згадати, що /596/ він витратив чимало й власного часу, й особистих коштів на те, щоб добитися поліпшення утримування засуджених у в’язницях. Просвіта була рушійною силою його особистості, й він більше опікувався інтересами загалу, ніж інтересами нещасних чи перевихованням злочинців.

Свої найхарактерніші ідеї Бентам розвинув саме в теорії правової процедури та юридичної організації, і то, звісно, саме тут він найдалі відступив від ліберальної традиції, якою вона була до нього. Бажаючи спростити процедуру й вдосконалити продуктивність судів, він запропонував майже зовсім відкинути ті стримування й гарантії, що вважалися необхідними для захисту прав суб’єкта. Тут Бентам поширив на процедурне право ті принципи, які він уже в «Нарисі про урядування» прийняв стосовно конституційного права. Цілком слушно він указував на те, що правовий формалізм та вигадані правила про представлення доказів значною мірою грунтуються на вірі в те, що реальне право є поганим, а державне правління — небезпечним, і доводив, що, коли ця віра дійсно справедлива, то розумніше було б виправити закон, а не ослаблювати суди. Він наполягав на тому, що формалізм, неясність і технічна деталізація права призводять до максимуму витрат, тяганини й прикрості для позовників, до недоступності правосуддя для величезної кількості людей, а також роблять результат судового процесу примхливим і непевним. Ця технічна, як називає її Бентам, система була, на його думку, просто змовою правників, аби штрафувати народ. Навіть у «Нарисі про урядування» він віддав належне юристам і протягом усього свого довгого життя переслідував їх із запеклістю реформатора.


Пасивне й безвольне поріддя, ладне проковтнути будь-що і з будь-чим змиритися, має розум, нездатний відрізнити правду від кривди, й ставиться однаково байдуже як до одного, так і до другого; воно нечуле, короткозоре і вперте; летаргічне, а проте схильне звиватися в корчах від фальшивих страхів; глухе до голосу розуму й громадської користі, а покірне тільки нашіптуванню вигоди й кивкові влади 1.



1 «Передмова»; вид. Ф. К. Монтег’ю (1891), с. 104.



Ідеалом Бентама було: «Всяк сам собі юрист». У цьому дусі він наполягав на заміні офіційної судової процедури неформальним розглядом справи перед третейським суддею, що прагне досягти примирення сторін; на загальній допустимості будь-яких свідчень, що стосуються справи, а також на більшій мірі свободи судді ухвалювати рішення на власний розсуд замість дотримуватися суворих правил, що давало б змогу уникати невідповідних судових рішень. Що ж до організації судів, то Бентам спрямував свою критику особливо на практику платити суддям та іншим судовим чиновникам гонорари замість заробітної платні, на розпорошені, суперечливі й перекриваючі одна одну юрисдикції сучасних йому /597/ англійських судів, а також на систему присяжних засідателів, яка, на його думку, користувалася зовсім незаслуженою популярністю.

Бентамова теорія права утвердила точку зору аналітичної юриспруденції, що була чи не єдиною системою права, відомою для загалу англійських та американських правників упродовж XIX сторіччя. Цю школу звичайно пов’язують з ім’ям Джона Остіна, але насправді Остін тільки те й зробив, що систематизував ідеї, розсипані в обсягових і не завжди легких для прочитання працях Бентама 1. Що ж до політичної теорії, то головний акцент праці Остіна полягав у наданні надмірної ваги теорії суверенітету, яка в Бентамовому задумі реформувати суди під парламентським контролем відігравала фактично третьорядну роль. Організаційна чіткість і справді передбачає, що відповідальність повинна бути десь конкретно зосереджена, але та Бентамова ідея, що державне правління — це просто певні визначені особи, яких посаджено, щоб вони правили розокремлено, і яким підданці просто коряться за звичкою, вельми неадекватно пояснює роль, що її відіграють у політиці інституції. Набагато більше історичного значення, за теорію суверенітету, мав для теорії й практики судочинства той факт, що Бентамова праця з юриспруденції містила план, згідно з яким англійське судочинство було повністю переглянуте й модернізоване протягом XIX сторіччя. Щоправда, Бентамові ідеї так і не були одномомеитно й цілою системою втілені в життя. Деякі з них, особливо загальна кодифікація англійського права, не були прийняті взагалі. Але фактом є те, що була здійснена, у вигляді довгої низки актів, радикальна реформа права й судів, і в приголомшливій більшості випадків ті реформи провадилися у напрямку, вказаному Бентамовою критикою 2. Сер Фредерік Полок справедливо зауважив, що в кожній важливій реформі англійського права, проведеній у XIX сторіччі, можна простежити вплив Бентамових ідей.

Одначе правда й те, що Бентамова юриспруденція не так уже й цілковито, як він гадав, визначалася принципом корисності. Насправді слово «корисність» є вкрай невизначеним, аж поки не вкажуть конкретно, корисність для чого й для кого.



1 Свої лекції з юриспруденції він читав між 1828-м і 1832 роками в лондонському Університетському коледжі, що був тоді заново заснований під керівництвом Бентама. Вони були опубліковані в «Визначеній галузі юриспруденції», 1832, що згодом увійшла до ширших «Лекцій з юриспруденції», 1861 — 1863. Витяги з них були видані з примітками В. Джетро Брауна під заголовком «Остінова теорія права», Лондон, 1906.

2 Див. нарис сера Чарлза Сінга Крістофера Бауена про «Відправлення закону, 1837 — 1887» у «Правлінні королеви Вікторії» (1887), вид. Т.Г. Вордом, т. I, с. 281; передрукований у «Вибраних нарисах з англо-американської історії права», виданих Комітетом Асоціації американських шкіл права, т. І (1907), с. 516. Для сучасної оцінки Бентама як реформатора права див. промову лорда Броуема «Про сучасний стан права» 7 лютого 1828 p., а також «Вступ» у «Промовах» (1838), т. II, с. 287.



Ліберальні складники Бентамової філософії містилися переважно в його не зовсім по-ліберальному висловлених логічних засновках. Коли він писав, що «одна людина варта того ж самого, що й інша», чи що в підрахунку найбільшого блага «кожна особа рахується за одну /598/ й ніхто — більш ніж за одну особу», він з усією очевидністю запозичував принцип рівності у природного права. Насправді він не спирався тільки на сумнівне припущення, нібито насолода однієї людини подібна до насолоди іншої. За його любов’ю до порядку й дієвості крилися щиро ліберальні постулати, особливо принцип гідного людини життя для всіх осіб, які не підпадають під принцип дієвості чи під засаду найбільшого блага. Правда також і те, що його юриспруденція мала, через її індивідуалізм, свою ненавмисну упередженість. Те правило, що будь-котрий закон має оцінюватися масштабами його впливу на людські істоти, і то, наскільки це можливо, на таких індивідів, яких можна визначити, було здоровим ліберальним принципом, але застосування його в одних законах було незмірно легше здійснити, ніж в інших. Обмеження права власності є очевидним, а от точні наслідки упровадження закону на захист здоров’я народу неможливо легко продемонструвати на прикладі кращого здоров’я будь-котрої однієї особи. Як і повинно було з’ясуватися, поширення свободи договору на якомога більше число приватних стосунків призвело до цілком своєрідних розумінь свободи. Побічні значення Бентамової юриспруденції безперечно утруднили соціальне законодавство. Його філософія набагато більше, ніж він здогадувався, перебувала під впливом принагідних міркувань й особливо залежала від того, що в його часи правова реформа зводилася в основному до усунення застарілої практики. І все ж, незважаючи на очевидні невідповідності в його системі, мало хто з мислителів за всю історію суспільної філософії справив такий широкий і благотворний вплив, як Бентам.





Економічна теорія раннього лібералізму


Ліберальна філософія права майже повністю була надихнута Бентамом. Економічна теорія раннього лібералізму — так звана класична економіка, чи теорія невтручання влади в народне господарство — являла собою іншу течію ліберальної думки, яка мало завдячувала Бентамові, але була подібною до його філософії своєю загальною спрямованістю. Як і погляди самого Бентама на народногосподарські справи, вона походила із праці Адама Сміта «Багатство націй». До цього були додані труди покоління англійських авторів, а також французьких послідовників Кене й фізіократів. Класична економіка дістала свій найповажніший виклад у «Засадах політичної економії» Девіда Рікардо (1817), які включали й теорію народонаселення, пов’язану з ім’ям Т. Р. Мальтуса, а також теорію економічної ренти, яку перший виклав Мальтус, а потім із нею пов’язали ім’я самого Рікардо. Таким чином постала економіка як незалежна суспільна наука поряд із Бентамовою юриспруденцією та політичною наукою. Як і ці дві науки, вона уявлялась залежною від загальних законів людської природи, викладених асоціативною та гедоністичною психологіями, що ними користувався Бентам. Отож економічна теорія мала на увазі викласти /599/ закони суспільства будь-якої економічної організації, незалежно від місця, часу й системи права чи врядування. Тому своєю теоретичною спрямованістю класична економіка була цілком у злагоді з філософією Бентама. Це був різновид суспільного ньютоніанства, що розглядало інституції та їхню історію як науково недоречні, бо ж їх можна було звести до звичок думки й дії, які можна пояснити досить простими законами індивідуальної поведінки. Припущення, що економіка й урядування є взаємно незалежними чи тільки непрямо пов’язаними через індивідуальну психологію, було одним із найхарактерніших складників у погляді раннього лібералізму. Це є також характерною рисою, через яку нині класична економіка виглядає щонайсерйозніш застарілою. Зумовлено це не тільки тим, що сама асоціативна психологія була значною мірою неадекватна, а й тим, що політика невтручання в народне господарство, сповідувана економістами-лібералами, дедалі унеможливлювалась в останній частині XIX сторіччя, хоча обидва ці твердження справедливі. Основоположний факт, який дедалі чіткіше з’ясовували соціальна психологія та етнологія, полягає в тому, що як політичні, так і економічні інституції є завжди спорідненими чинниками в кожній культурі та що інституції кожної культури формують від самого народження індивідів ті їхні вроджені характерні риси, з яких і складається культура. Хоч би чим виявлялись закони людської поведінки, вони будуть, звісно ж, надто загальними, аби співвідноситися із практикою будь-якого даного часу чи місця.

Хоча класична економіка прагнула бути самостійною наукою і, таким чином, незалежною від конкретних суспільних та політичних обставин, за яких вона зародилася, вона була позначена, як і Бентамова юриспруденція, практично-реформаторськими цілями її творців. Мир 1815 року викликав серйозну депресію на ринку англійських мануфактурних товарів як на батьківщині, так і за кордоном. Відповідно він вивів на поверхню корінну розбіжність інтересів англійських землевласників і промисловців, яка доти притлумлювалась кризою наполеонівських воєн. Англійське сільське господарство здавна звикло до ринку, захищеного сталими зерновими розцінками, тоді як англійські купці й промисловці були зацікавлені в дешевих харчових продуктах. Самі промисловці, що мали високорозвинену технологію, рівної якій не було в жодній іншій країні, в даний момент не потребували ніякої урядової підтримки. За цих обставин політика вільної торгівлі була, звісно, в їхніх інтересах, і та нестача грошей, що настала після закінчення війни з Наполеоном, викликала дискусію, яка привела до парламентської реформи 1832 року й знайшла свою кульмінацію у скасуванні 1846 року Зернових законів. Наслідком цього стало виникнення Англії як першої з сучасних індустріальних націй, що дотримувалась типово ліберальної політики необмеженої торгівлі, розширення представницького урядування на батьківщині та ідеалу міжнародної злагоди націй, який передбачав однаково ліберальні правила гри для всіх у захисті власних національних інтересів у міжнародному розподілі праці. Економіка /600/ Рікардо була характерним явищем для тих років політичної дискусії, коли й формулювалася його теорія.

Хоча класична економіка мала намір бути строго логічною системою, насправді вона охоплювала два погляди, що були відмінними й вели до вельми різних ідей економічної організації суспільства 1. Ця розбіжність відбивала дві концепції природи, що від самого початку містилися в сучасній філософії. З одного боку, тут була віра в те, що природний лад сам собою є простим, гармонійним і доброчинним, а з другого боку — переконання, що він позбавлений етичних атрибутів і що його закони не мають ніякого відношення до справедливості, розуму чи людського добробуту. Навіть у Бентамовій юриспруденції, як уже було сказано, збереглися рудименти природного права, які контрастували з чистим натуралізмом чи утилітаризмом, що їх він узяв у Г’юма й заявляв про дотримування їх.



1 Цю розбіжність розвинуто у Галеві, «Зростання філософського радикалізму», особливо в част. III, р. 1.



Щодо економіки Рікардо, тут суперечність полягала в тому, що він називав статичною і динамічною теоріями. Із погляду суспільної статики економічна наука є теорією обміну товарами на ринку, де панує вільна конкуренція, а ціни фіксуються умовами самого ринку, без перешкод з боку будь-яких сил, окрім вибору заангажованих індивідів. Суспільство товарного виробництва уявляється як таке, що складається з індивідуальних виробників, кожен з яких приносить свій товар, вимінюючи його на товари інших виробників, причому кожен намагається купити якомога дешевше, а продати за найкращу, яку тільки можна дістати, ціну. Одначе з погляду суспільної динаміки економіка є теорією розподілу загального продукту серед виробників — за словами Рікардо, «дослідження законів, якими визначається розподіл виробленого промисловістю серед класів, що сукупно беруть участь у його формуванні». Головними складниками цієї частини економічної науки є теорії ренти, прибутків та оплат, оскільки це — основні види прибутку, на які має ділитися вироблений промисловістю продукт. Коли дивитися з цієї точки зору, то будь-яке економічне суспільство складається не так із індивідів, як із класів.

Різниця між цими двома поглядами насправді вельми значна. Адже вільний ринок, звільнений від усіх чинників монополістичного стримування, був задуманий, у кінцевому підсумку принаймні, щоб служити інтересам усіх однаково, а отже, найбільшому благові найбільшого числа людей. Завдяки тому, що Адам Сміт свого часу назвав «простою засадою природної свободи», ринкові операції постійно мають тенденцію до утворення цін настільки низьких, наскільки це відповідає обсягові і якості вироблених товарів та наданих послуг і гарантує справедливе відшкодування затрачених зусиль. Одне слово, цілковита свобода обміну автоматично витворює природну гармонію інтересів, яка потребує тільки того, щоб до неї не втручалися, і тоді вона принесе кожному стільки економічної вигоди, /601/ скільки дозволяють обставини. Однак, коли подивитися на закони розподілу, вимальовується украй відмінна картина. З’ясовується, що ці закони не тільки дійсно спрацьовують в інтересах певних класів, де доля кожного індивіда великою мірою визначається тими пайками багатства, що їх економічні сили вділяють його класові, але вони ще з логічною неминучістю призводять, як гадав Рікардо, до того, що інтереси кожного класу повинні загалом бути завжди супротивними інтересам інших класів. Коли виходити з цього погляду, то суспільство товарного виробництва є суспільством класового протистояння. До того ж напрямок, куди, як сподівався Рікардо, мали штовхати економіку, що розвивається, динамічні закони, аж ніяк не вів до природної гармонії інтересів.

Перша з цих двох супротивних точок зору засновувалась на трудовій теорії вартості, себто на припущенні, що в умовах вільного ринку вартість товару визначається кількістю праці, потрібної для його виготовлення. У Рікардо ця теорія, певне, повинна була забезпечити якийсь абсолютний економічний стандарт за приголомшливим розмаїттям цін, що буває на реальному ринку. Взагалі, за його припущеннями, ціни повинні коливатися довкола вартості відповідно до тимчасових умов пропозиції та попиту. Але мета ця лишилася недосяжною, як визнавав із жалем Рікардо, оскільки доведення насправді поверталося до того, з чого й виходило: самі ціни є тим єдиним, що надає певну міру кількості праці, вкладеної в товар. Проте строго натуралістичне тлумачення вартості було далеким від конотацій, якими звичайно обставлялась трудова теорія вартості. Лок уживав його в етичному розумінні, щоб виправдати право власності, яке людина здобуває, коли «змішує» свою працю із тими товарами, що їх створює, а Адам Сміт удавався до цієї теорії, щоб розробити концепцію «природної ціни», яку загалом розглядав як справедливу ціну. Адже якщо товари вимінюються відповідно до тієї кількості праці, яка їх створює, то нібито напрошується висновок, що взагалі (тимчасові відхилення нехтуються) покупці й продавці повинні вносити й брати еквівалентні обсяги вартості. В цілому кожен буде підтримувати таку вартість, що є еквівалентною кількості праці, яку він затратив, а насправді він утримуватиме всю вартість, що її створив. Тому абсолютно вільний обмін витворить систему «природної» справедливості. Безперечно, трудова теорія вартості знадобилася й учням Рікардо, Дж. Р. Макалоку, наприклад, не так заради її придатності в галузі економіки, як задля того, що вона надавала етичного виправдання вільній торгівлі й правила за аргумент проти «штучних» обструкцій їй з боку законодавства. Вільна гра людських мотивів, самих собою егоїстичних, спрацьовує на якнайбільше благо спільноти й на найближче, яке тільки можливе на практиці, наближення до справедливості для всіх її членів. Як висловився сам Рікардо, парафразуючи славетний афоризм Адама Сміта про «невидиму руку»: «Пошук індивідуальної вигоди чудово поєднується із загальним благом усієї спільноти».

Однак цей аргумент не був утилітаристський, і він кричуще суперечив застосуванню насолоди й болю в Бентамовій юриспруденції. Корисність, /602/ за Бентамом, і справді вимагає гармонії інтересів та найбільшого блага для всіх, але така умова не є природною. Вона може бути створена тільки законодавством, а значущість поняття насолоди для юриста є в тому, що, на додачу до забезпечення стандарту цінності, вона ще й уможливлює контроль за людською поведінкою. До того ж Бентам послідовно відмовлявся називати свободу предметом права, оскільки закон існує тільки на те, щоб примушувати людей робити такі речі, яких вони не робили б добровільно. На думку Бентама, суспільна гармонія створюється законодавчим примусом; із погляду ж економіста гармонія економічних інтересів створюється відсутністю законодавства. Безперечно, що, як для утилітариста, Бентамова позиція була послідовнішою, хоча, можливо, коли робиться зусилля забезпечити скасування якогось тарифу, аргументація економіста була б переконливішою. Адже навіть, хоча примус є завжди злом, як гадав Бентам, це є зло необхідне, і межі його застосування установлюються його спроможністю запобігти злу більшому. Можна, звісно, сперечатися на утилітаристських засадах проти конкретних стримуючих факторів торгівлі, але неможливо уникнути хоч якогось законодавчого її регулювання, і принцип корисності може виправдати будь-яке втручання в торгівлю тільки за умови, що воно принесе більше добра, ніж шкоди. Принцип невтручання політики в економіку часто захищали на тій підставі, що будь-якому законодавчому контролю властиво створювати нерівності обміну, і цей аргумент, очевидно, засновується на припущенні, що за відсутності регулювання переважає умова природної свободи чи природної рівності.

Динамічні закони, що керують розподілом суспільного продукту, являли собою картину, вельми відмінну від тієї гармонії та справедливості, яку означала собою система природної свободи. Цей розподіл відбувається поміж суспільними класами, а інтереси класів є взагалі антагоністичними. До того ж динамічні закони є законами суспільної еволюції, і нормальні перспективи, що їх вони установлюють для економіки, яка розвивається, є, згідно з описами Рікардо, вельми далекі від оптимістичних. Вирішальним чинником з-поміж динамічних сил є власність, яку Мальтус у своєму «Нарисі», вперше видрукуваному в 1798 році, приписав населенню 1. Мальтусів погляд зводився до того, що людська народжуваність, коли її лишати неконтрольованою, неминуче ставить межу можливості суспільного прогресу, який провіщав Кондорсе, а в Англії — Вільям Годвін.



1 Насправді так багато авторів ще до Мальтуса наближалися до його висновків, що його оригінальність полягала здебільшого у псевдоматематичному обгрунтуванні цього принципу. Див.: Галеві, цит. твір, с. 225 і наст.



Будь-яке поліпшення існуючого рівня життя призводить, мовляв, до зростання кількості населення, і це зростання зводить усе поліпшення нанівець, а оскільки загалом населення зростає швидше, ніж росте виробництво харчових продуктів, то населення має тенденцію завжди справляти великий тиск на засоби для існування. Тож, не беручи до уваги тимчасових коливань, рівень життя для маси людства стоятиме близько мінімального /603/ прожиткового рівня. Звісно, цей стандарт не може постійно падати нижче цього рівня, але ж і підвищуватися постійно він не може, адже подальше зростання кількості населення завжди переганятиме будь-яке збільшення постачання їжі. Економічні наслідки цього соціологічного закону були сформульовані як другий динамічний закон, закон ренти, що його сформулював Мальтус, а розробив Рікардо. Їжа — це продукт землі, а особливістю землі є те, що площа її обмежена і продуктивність її не скрізь однакова. Ясно, що хлібороб може дозволити собі платити вищу ренту за родючішу землю, оскільки тут, із однаковими затратами, що й на неродючій землі, можна збирати вищі урожаї. Якщо земля родить лише стільки, щоб вистачило оплатити затрати на виробництво сільськогосподарської продукції, ніяка рента не може бути заплачена за неї; за родючішу ж землю власник, у міру зростання продуктивності, може вимагати більшу ренту. Отже, рента є диференціальним тарифом між продуктивністю будь-якої даної ділянки землі й продуктивністю землі, що, за наявних цін на харчі, просто не спроможеться покрити затрачену працю.

Із цих двох законів — населення й ренти — Рікардо зробив важливі висновки. По-перше, землевласник є монополістом, справжнім економічним паразитом, спроможним збирати данину з усіх інших економічних класів, оскільки рента ніяким чином не відбивається у виробництві сільськогосподарської продукції. Як висловився Рікардо: «Інтерес землевласника є завжди супротивним інтересові всякого іншого класу спільноти». До того ж будь-яке зростання ціни на харчі, викликане обробітком не найродючіших земель, вестиме до зростання рент, а збільшення кількості населення призводитиме до підвищення цін. По-друге, закони ренти й населення містять у собі й закон платні, себто що, за винятком тимчасових коливань, платня не може піднятися вище чи впасти нижче мінімального рівня існування. Як писав Рікардо, «природною ціною праці є та ціна, що уможливлює сукупності виробників підтримувати й увічнювати свій рід, без його зростання чи скорочення». І, нарешті, оскільки сукупний продукт промисловості взагалі розподіляється як рента, платня чи прибутки, звідси випливає, що будь-яке зростання перших двох складників береться із тієї частини, що дістається капіталістові. Отже, нормальною тенденцією прогресивної економіки, де зростає виробництво продукції, буде, коли землевласники дістануть більшу пайку, дарма що вони не роблять ніякого внеску до прогресу; коли капіталісти дістануть іще меншу частку, а трудящі одержать як завжди: рівно стільки, щоб відтворити трудову силу. Навіть найзавзятіший оптиміст навряд чи назвав би таке системою природної справедливості. У динамічних законах Рікардо природа виступає просто як грубий інстинкт відтворення, без огляду на наслідки.

Тим, що звело докупи ідею природно-гармонійного суспільства товарного виробництва та ідею природно конфліктуючих класів, була не логіка розвитку, а той факт, що обидві ці думки, як з’ясувалось, зійшлися на політиці вільної торгівлі, конкретніше — на скасуванні тарифу на зерно. Цей висновок із усією очевидністю випливає з теорії, що суспільство /604/ товарного виробництва природно саморегулюється конкуренцією. А з другого боку, якщо рента є непродуктивним виснаженням економіки, звідси має випливати, що рента не повинна збільшуватися з допомогою законодавства, яке штучно піднімає ціну на харчові продукти. Це зосередження на нагальному практичному завданні — скасуванні єдиного виду оподаткування — мало той ефект, що звузило інтерес класичної економіки в такий спосіб, який дуже мало засновувався на логіці системи. Будь-яке оподаткування неминуче так чи інак впливає на економіку, і з чисто утилітаристського погляду чом би законодавцеві й не спрямувати оподаткування на підвищення загального добробуту, за тієї тільки умови, що його заходи спрацюють. Джеймс Міль, наприклад, припускав, що оподаткування може бути спрямоване на нарощування капіталу, хоча й не дуже вірив в успіх такої спроби. До того ж існує чимало форм економічної ренти, окрім ренти земельної, і хай би держава навіть завзялася конфіскувати їх, то й тоді законодавство, згідно з теорією, ніяким чином не зашкодило б виробництву. Твір Генрі Джорджа «Прогрес і вбогість» (1879), що справив такий могутній вплив на тих молодих англійців, які збиралися заснувати Фабіанське товариство, відбивав не так зміну теорії, як зміну інтересу; власне кажучи, це було бажання простежити можливості, в рамках існуючої економічної теорії, застосування законодавства з метою регулювання економіки задля загального блага. Опозиція багатьох класичних економістів до всіх форм соціального законодавства, із можливим винятком для державної підтримки освіти, відбивала їхню заклопотаність єдиною проблемою англійської економіки, а також неусвідомлену упередженість на користь репрезентованого ними класу. Гадана неможливість поліпшення долі найманих робітників із допомогою законодавства засновувалась на Мальтусовому соціологічному законі про народонаселення, який виявився найменш надійною складовою частиною системи. Цієї опозиції соціальному законодавству ніколи не поділяли гуманістично настроєні ліберали. Англійське законодавство 1820-х розпочало усунення обмежень в торгівлі, але разом із цим було розпочате прийняття «фабричних» законів та усунення обмежень на право трудящих об’єднуватися в організації. Однак задля справедливості варто сказати, що до половини XIX сторіччя основний наголос ліберального законодавства припадав на laissez-faire, себто на політику невтручання в економіку.

Наскільки ліберальна економіка керувалась не так логікою, як практичними міркуваннями, дивовижно проілюструвала та легкість, з якою Карл Маркс обернув її аргументацію в зовсім протилежний бік. Рікардо наголошував на антагонізмі між інтересом землевласника й інтересами праці й капіталу, але можна було із такою самою легкістю доводити, що й інтереси капіталіста подібним же чином є антагоністичними стосовно інтересів праці, оскільки всяка частка продукту, що переходить у прибуток, береться із робітникової платні. Тож коли землевласник міг вимагати ренту, посилаючись на те, що він монополізував землю, то так само можна було вважати, що капіталіст в індустріалізованій економіці монополізує /605/ засоби виробництва та що його прибутки є різновидом надлишкової вартості або ж, по суті, економічною рентою, як доводили це фабіанці. До того ж аж ніяк не є очевидністю, що закони Рікардо для економіки, яка розвивається, — це єдині чи єдино правильні закони. Рікардо міг песимістично сподіватися, що капіталісти зубожіють в інтересах землевласників, але ж і оптиміст міг би з таким самим правом надіятися, що вони можуть бути експропрійованими в інтересах найманих робітників. Правда тут та, що класична економіка піднесла Марксові готову картину експлуатації праці. Економіст, певне ж, уявляв собі, що описує систему, закорінену в самій природі речей. Але Маркс, озброєний Гегелевою діалектикою, міг залюбки уявити собі, що та система закорінена в історії, й приписати експлуатацію капіталістичній системі.





Політична теорія раннього лібералізму


Політична теорія бентамівського радикалізму не була такою значущою, як Бентамова юриспруденція чи класична економіка. Почасти це пояснюється тим, що догма саморегульованої економіки залишала державному правлінню роль вельми обмеженого значення. А почасти це пояснюється тим, що напрямок, у якому мали відбуватися ліберальні політичні реформи в Англії, давно вже був визначеним, а реформи — давно назрілими. Цілком очевидно, що політична монополія землевласницьких інтересів у парламенті мала бути зламаною, якщо йшлося про можливість правової чи економічної реформи. Джеймс Міль у статті, присвяченій новозаснованому органові радикалів, «Вестмінстер ревю» 1, говорив, що палата громад фактично обирається якимись двома сотнями родин, для яких духовенство англіканської церкви і правницька професія були значною мірою додатком. Між двома існуючими політичними партіями не було, писав він, практично ніякої різниці, за винятком того, що опозиційна партія добивалась права контролю за розподілом посад і привілеїв, які йшли представникам партії влади, не міняючи тієї монополії, з якої користалися обидві. Англійський уряд, звинувачував він, був абсолютним органом класових інтересів. Обидві партії представляли невеликий правлячий клас, здебільшого землевласників, із якимось невеличким просоченням впливу грошових інтересів, переважно через хабарництво. Зарадити всьому тому, як він наївно гадав, могло б просте розширення представництва на всю спільноту й особливо на промисловий середній клас. «Можливо, розв’язання усіх труднощів, як теоретичних, так і практичних, буде знайдено в цьому великому відкритті нових часів — у системі представництва» 2.



1 Т. І (1824), с. 206; про «Едінбург ревю».

2 Стаття про «Урядування» в «Додатку» до «Британської енциклопедії», 1820; передрукована в «Есе про урядування» тощо, 1825. /606/



Оригінальні частини ранньої утилітаристської політичної теорії всі були підказані Бентамовою юриспруденцією і справді були окреслені в його «Нарисі про урядування». Вони полягали в поширенні на конституційне право тих самих ідей, що їх він висував у планах реорганізації юридичної системи 1. Основоположним принципом є той, що ліберальне урядування не можна прирівнювати до урядування слабкого. Такі засоби правового обмеження верховної влади, як біллі про права, розмежування влад та стримування й рівноваги, Бентам вважав за плутані в теорії й самопоразницькі на практиці, подібно до вибудовування формалізму й технічної деталізації в праві.



1 Основною працею є «Конституційний кодекс» (1830), «Твори» (вид. Баурінга), т. IX.



Тож він виступав за повний правовий суверенітет парламенту й за потребу покладатися на освічену громадську думку для забезпечення відповідальності. Найвищий політичний суверенітет, гадав він, повинен зберігатись за народом, оскільки лише так можна добитися того, щоб інтерес уряду збігався із загальним інтересом. Він вірив у загальне виборче право як засіб зробити інтерес народу дієвим, із лише тимчасовими дискваліфікаціями, поки освіта спроможеться витворити освічених виборців. А щоб парламент краще відгукувався на запити останніх, Бентам пропонував обмежити термін його чинності одним роком. Значущість цих політичних ідей полягає на стільки в тому, що вони були радикальнішими за будь-який план реформи, який міг бути здійсненим за часів Бентама, скільки в тому, що він, так би мовити, перестрибнув через цілу стадію ліберальної думки, яка вважала конституційні обмеження за основні гарантії свободи. Концепції урядування, які Бентам на початку приміряв до освіченого деспотизму, надалі у нього пов’язувалися з лібералізмом. Його віра в просвіту була такою великою, що він навіть не підозрював про можливу тиранію більшості. Як сказав згодом Джон Стюарт Міль, перші утилітаристи були лібералами не стільки тому, що вірили у свободу, скільки тому, що вірили в добре урядування. Бентам, безперечно, був схильний недооцінювати важливість інституційних запорук політичної та громадянської свободи, а це було пов’язане з його недооцінкою реальної ролі інституцій в культурі. Водночас його позиція була здоровою до тієї міри, до якої вона засновувалась на принципі, що не треба захищати ліберальне урядування, якщо воно виявилося неефективним.

Ідеї Джеймса Міля про урядування й реформи істотно не різнилися від поглядів Бентама, але його «Есе про урядування» трохи ясніше висвітлило філософську основу цих ідей. Зокрема цей твір показав, що політична думка лібералів-бентамістів більше взяла від Гобса, ніж від Г’юма. Подібно до Гобса, Міль вважав, що всіма людьми керує нестримна жадоба влади, якої інституційним обмеженням годі стримати. Подібно до Бентама, він відкидав будь-яку концепцію розмежування чи урівноважування влад, хай то було б для ліберального чи для автократичного урядування, хоча й стверджував щиро, що найтяжчі питання в урядуванні /607/ стосуються стримування чи обмеження влади, яку повинні мати правителі. Цю проблему, як він гадав, можна розв’язати тільки запровадженням такого законодавчого органу, чиї інтереси були б тотожними інтересам країни, та щоб члени того органу не мали іншої, окрім загального інтересу, мотивації для застосування своєї влади, а також наданням законодавчій гілці влади контролю над гілкою виконавчою. Як уже було сказано, він трохи наївно уявляв собі, що представницька система із загальним виборчим правом та короткими термінами обіймання посад дасть такий результат автоматично. Попри його схильність подавати кожний свій аргумент так, ніби в ньому втілено якийсь загальний і вічний принцип, фактично в політичному мисленні Міля домінувала безпосередня мета, яку він вважав важливою, а саме: надання виборчих прав індустріальному середньому класові. Цей клас він описував цілком відверто як «наймудрішу частину спільноти», гадаючи, що він завжди вестиме «нижчі класи» за собою. Міль ніколи не розглядав такої можливості, що середній клас може сам використати політичну владу задля своєї власної вигоди.

Як і класична економіка, Мілева політична думка злучала докупи в недоладному поєднанні егоїстичну теорію індивідуальної мотивації з вірою в природну гармонію людських інтересів. Його аргументація на користь загального виборчого права грунтувалась на тому засновку, що всі люди, маючи бодай помірний обсяг освіти, можуть бути приведені до ясного розуміння своїх інтересів та що, розуміючи ті свої інтереси, вони діятимуть у несхибній відповідності з ними. Його аргументація засновувалась також на невисловленому припущенні, що, коли всі люди будуть розумно дошукуватись своїх індивідуальних інтересів, то наслідком цього стане найбільше благо для найбільшого числа людей. Одне слово, йому вдалося якимось відомим тільки доктринерові чином поєднати трохи песимістичну оцінку людської природи із якимось залишком тієї високої віри в розум, яка спонукала революційних радикалів на кшталт Кондорсе й Годвіна сподіватися на безмежний людський прогрес. Джон Стюарт Міль цілком доладно описав погляд свого батька у таких словах:


Мій батько так цілковито покладався на вплив розуму на уми людства (аби тільки той розум завжди до них допускали), що йому здавалося, ніби все буде досягнуто, коли все населення буде навчене читати, коли найрозмаїтішим думкам буде дозволений доступ до людей в усній і письмовій формі та коли з допомогою загального виборчого права вони зможуть обрати такий законодавчий орган, що втілив би в життя прийняті ними погляди. Він гадав, що законодавчий орган, хай-но він перестане представляти той чи той класовий інтерес, буде вже націлений на загальний інтерес, чесно і з відповідною мудрістю 1.



1 «Автобіографія» (1873), с. 106. /608/



Очевидно, що така віра могла засновуватись тільки на логічному припущенні, що розумна дія відбувається природно в суспільній гармонії, але її ніколи не досягти на емпіричних чи утилітаристських засадах.

Лібералізм «філософських радикалів» був інтелектуальною силою надзвичайної практичної ваги в політиці XIX сторіччя. Хоч самі вони не набули пропорцій політичної партії, вони поширювали ідеї, у світлі яких величезна маса застарілого політичного мотлоху була виметена на смітник, а законодавство, управління та юридичний процес були зроблені водночас і дієвішими, й демократичнішими. Реформування парламенту, скасування застарілих обмежень щодо торгівлі й промисловості та реорганізація юридичної системи стали найпомітнішими зразками цього процесу, але ними все не обмежилося. Парламентська реформа 1832 року стала щедрим підтвердженням Бентамового переконання, що ліберальні реформи не обмежуватимуть влади уряду, а навпаки, підсилюватимуть його діяльність. Парламентська реформа започаткувала велику серію адміністративних реформ протягом кількох років. Люди, виховані на ідеях Бентама, відігравали важливу, хоч і не завжди помітну роль у цих реформах. Майже відразу розпочалось централізовано-адміністративне упровадження Закону про бідних, і рушіями цієї справи виступили Едвін Чедвік та Джордж Гроут. Невдовзі опісля заходилися з організацією служб для захисту громадського здоров’я, централізованого управління для окружної поліції та інспекції підприємств, і знов провідну роль у всьому цьому відігравав Чедвік. У 1840 році Дж. А. Роубак та інші Бентамові послідовники добилися прийняття не зовсім відповідного, але все ж солідного законопроекту про загальну систему початкової освіти. У 1839 році доповідь лорда Даргема, підготована почасти Чарлзом Булером та Едвардом Гібоном Вейкфілдом, започаткувала перегляд колоніальної політики, й завдяки цьому в Канаді була впроваджена ліберальна конституція — перша надана колонії конституція. Канадська конституція разом із Вейкфілдовим планом колонізації Австралії стала фактичним початком Британської Співдружності Націй 1. У цій терплячій, тяжкій праці утилітаристів успадкована від Просвітництва віра в розум поєднувалася з ідеалом професійної компетентності, перейнятим від Бентама, тож ці дві ідеї і привели до реформ, завдяки яким урядування стало й ліберальнішим, і дієвішим.



1 Див.: Б. В. Річардсон, «Здоров’я націй, або Огляд творів Едвіна Чедвіка» (1887), особливо «Біографічні роздуми» й т. II, ч. I, II. Дж. А. Вільямсон, «Коротка історія британської експансії» (2-е вид., 1930), ч. V, р. 3, 4.



Критика, якій звичайно піддавали «філософський радикалізм» і яка «ходила» навіть серед ліберальних його послідовників на кшталт Джона Стюарта Міля, полягала в тому, нібито, по-перше, «філософський радикалізм» нехтує інституції та їхнє історичне зростання, а по-друге, начебто він послуговується хибною схематичною концепцією людської природи й мотивації. Обидва критичні закиди були слушними. Однак часто ця критика звучала так: мовляв, ця філософська концепція чітка, логічно /609/ витримана й системна, от тільки грунтується на надто вузько обмежених засновках. Це було не так. Основною слабкістю «філософського радикалізму» було скорше те, що як філософія він ніколи не був чітким і ніколи не ставився критично до своїх припущень і дедукцій. У певних відношеннях це була система «природи», подібна до раціоналістських філософій XVII сторіччя, але вона не містила ніякої теорії знання, яка б прояснила звернення до природи. Вона претендувала на емпіричність, але замало зусиль докладала, щоб перевіряти свої постулати спостереженнями, і насправді її емпіричність зупинилась на грубій формі сенсуалізму, взятого від Лока за два покоління раніше. Ось чому «філософський радикалізм» ставав легкою жертвою для критики щоразу, коли стикався з мислителями, які менше, ніж Міль, були зачаровані його догмами. «Філософський радикалізм» був насправді переважно філософією на даний випадок і також переважно виразником одиничного суспільного інтересу, ототожнюючи його необдумано, хоч і не лицемірно, із добробутом усієї спільноти. Усвідомлення цього факту, разом із розумінням неприйнятних наслідків його соціальної політики, вело до дискредитації «філософського радикалізму» як суспільної філософії навіть іще до завершення тих правових реформ, за які він виступав. Слабкість «філософського радикалізму» як суспільної філософії можна підсумувати, сказавши, що він не мав позитивної концепції суспільного блага та що його егоїстичний індивідуалізм змушував його дивитися підозріливо на цінність будь-якої подібної концепції саме в час, коли головним предметом уваги ставав загальний добробут спільноти. Слабкість «філософського радикалізму» як політичної філософії полягала в тому, що він давав загалом негативну оцінку урядуванню, і це тоді, коли поставало питання про те, що влада має брати на себе більшу частку відповідальності за загальне благо. Отже, на довгому шляху політичної еволюції «філософський радикалізм» тяжів до руху за інерцією замість прагнути його, так би мовити, за власною ініціативою. Значення «філософського радикалізму» як політичної течії, що відіграла свою роль, важко переоцінити. Але, як і все в житті, він був обмежений за своєю природою в часовому діапазоні своєї дії.

















Вибрана бібліографія


Bentham and the Ethics of Today. By David Baumgardt. Princeton, N.J., 1952.

The Austinian Theory of Low. By W.J. Brown. London, 1906.

The Politics of English Dissent: The Religious Aspects of Liberal and Humanitarian Reform Movements from 1815 to 1848. By R.G. Cowherd. New York, 1956.

Political Thought in England: The Utilitarians from Bentham to J. S. Mill. By William Davidson. New York, 1916.

Jeremy Bentham. By Charles W. Everett. London, 1966.

The Growth of Philosophic Radicalism. By Elie Halévy. Eng. trans. by Mary Morris. New ed. New York, 1949.

The Social and Political Ideas of Some Representative Thinkers of the Revolutionary Era. Ed. by F. J. C. Hearnshaw. London, 1931. Ch. 7. /610/

Jeremy Bentham: An Odyssey of Ideas, 1748-92. By Mary P. Mack. New York, 1963.

The Social Problems of an Industrial Civilization. By Elton Mayo. Boston, 1945. Ch. 2.

Bentham’s Theory of Fictions. By C.K. Ogden. London, 1932. Introduction.

«Benthamism in England and America». By P. A. Palmer. In the Am. Pol. Sci. Rev., Vol. XXXV (1941), p. 855.

Three Criminal Law Reformers: Beccaria, Bentham, Romilly. By Coleman Phillipson. London, 1923. Part II.

The English Utilitarians. By John P. Plamenatz. 2d ed. rev. Oxford, 1958. Chs. 4-7.

A History of European Liberalism. By Guido de Ruggiero. Eng. trans. by R.G. Collingwood. Oxford, 1927.

French Political Thought in the Nineteenth Century. By Roger Soltau. New York, 1959.

The English Utilitarians. By Leslie Stephen. 3 vols. London, 1900.

The Life of Francis Place, 1771 — 1854. By Grahan Wallas. 4th ed. London, 1925.

Select Essays in Anglo-American Legal History. Compiled and edited by a Committee of the Association of American Law Schools. 3 vols. Boston, 1907-1909. Vol. I, part IV.









Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.