На адресу Хмельницького Цар Олексій Михайлович прислав до нього Боярина Василя Васильовича Бутурліна, свого Радника, і з ним інших двох думних Бояр, і через них наказав і писав Цар до Хмельницького таке: «Високомочному і славному Малоросійському і Козацькому Гетьманові Зіновію Михайловичу Хмельницькому наше Царське і шанобливе слово. Звісткою Вашою про ворожі помисли сусідніх Держав і добрими супроти них порадами ми вельми задоволені і вдячні Вам, предостойний Гетьмане, а війська наші давно стоять на границях своїх в доброму порядку і благонадійності; а виступати їм за границю без доброго приятеля і надійного помічника сумнівно. А коли б Ти, Гетьманушка, зволив з нами поєднатись, то всі б сумніви геть, і ми б доручили Вам всю свою армію як людині розумній і воїну славному. А що Ти пишеш про угоди та обов'язки, то ми готові все виконати вірою і правдою, як закон Християнський і совість повелівають. Одначе, щоб надалі не було різнодум'я і вагань з обох сторін, то добре б поєднатись і укріпитись нам на вічні часи, як єдиновірним і єдинокровним, і щоб вороги наші не насміхалися з нас; а угоди про те і статути суть права старі Малоросійські і Козацькі, котрі ми за ними укріпимо і підпишем за себе і наслідників наших, і не будуть вони порушувані вічно. А що ти вигадаєш на краще з нашими Боярами і своїми думними людьми, ми на теє будемо згодні. А як швидко згоду затвердимо, то і війська виправимо на неприятелів, а між себе воювати борони нас, Господи! Сам диявол хіба на те поступити може, а нам, православним, і мислити про таке злеє діло, далебі, грішно; а дума наша є і буде, аби захистити й охоронити народ православний од ворога і месника, чого ми і од Вас прагнемо; і бачить Бог, що в правді та істині і під святою порукою поєднатися вічно з Вами і народом Вашим бажаємо і Вам про теє з пошануванням пишемо». Переписка Зіновія Хмельницького з Царем Московським та інші сього Гетьмана записки й діяння передані в Кардинальний Могилівський монастир із монастиря Староканівського Архімандритом тамошнім Макарієм, у якого проживав у монастирі нещасний син Зіновія Хмельницького Юрій Хмельницький, що опісля Гетьманства свойого перебував у чернецтві.

Після прибуття до Чигирина посланців Царських Гетьман Хмельницький скликав зараз чиновників і найповажніших Козаків од війська, що займали тоді всі уряди Малоросійські, і, оголосивши їм про прибуття до нього послів Царських, які запрошують його з військом і народом до поєднання з Царством Московським, і бувших раніше у нього посланців Турецьких і Польських разом з Татарськими, які вимагали у нього настійно поєднання з їхніми державами і піднесення з ними зброї на Царство Московське їа їхні претензії, пропонував при тому, щоб чини і війська, прийнявши до зрілого розміркування всі тії вимоги чужоземні, вирішили одноголосно, котру з них вибрати корисну і заснувати на ній своє майбутнє становище. Бо «за обставинами сьогоденними треба нам бути неодмінно на чиєму-небудь боці, коли нейтралітет не приймається, та і на грядущу пору заздрість та інтереси сусідів не облишать нас у спокої та без спроб, як я й давніше про те вам казав, а тепер надія і самі ви бачите». Молоді чиновники та Козаки висловили першу згоду свою на поєднання з Турками, упевнюючи, що «у них військовий народ в особливій повазі та пошані, а для селян нема у них ні аренд Жидівських, ні великих податків та індуктів, які є в Польщі; а що найважливіше, то нема у них кріпаків і людей на продаж, або крестьянства, як у Московщині теє водиться; і все те видно і ймовірно в сусідніх Князівствах Молдавському і Волоському, котрі нам можуть правити за взірець. І коли нам за словами Гетьмана неможливо пробути самими собою, без сторонньої протекції, то Турецька протекція є від всіх інших надійніша і пожиточніша, і, не дивлячись на їхнє бусурманство, кожен Турок, що заприсягнувся одною своєю бородою, ніколи вже присяги своєї не переступить і слова свого не зламає. Християнські ж клятьби і навіть присяги бувають лише маскою, під котрою ховаються лукавства, зрадництва і всілякого роду неправди; і найважливіші їхні дії, називані політикою та міністерією, що суттю своєю один хитрий обман, і чим обман той виходить більшим і шкідливішим, тим уславлюються і звеличуються творці його, як найперші в державах і єдині у них розумні люди або великі міністри і політики».

Гетьман і старі урядники і Козаки, заперечуючи молодим різними і багатьма противенствами у вигодах Турецьких, од них прихованих, доводили їм, що «віддатися Християнам самовільно у владу невірних або заприязнитися і спілкування мати з ними є для Християнства гріхом смертельним і вчинком перед всім Християнством ганебним та соромотним і є майже те саме, що самогубство: бо, маючи з такими спілкування і єдність, неможливо ніяк не збочити з путі Християнської і не заразитися паскудством бусурманським; а що є важливіше в світі, як не шанування батьківської своєї віри, божественної і єдиної в людстві? Уважайте і слухайте, що Павло святий, сей обраний Апостол Христів, який подолав і звитяжив над усіма мудрецями світу сього доказами своїми про віру нашу Християнську, що сказав він наприкінці життя свого про власну віру свою у Христа. Він дякував Богові найщиріше, що «теченіз жительства скончах і віру соблюдох». А коли такий великий муж і такий ревнитель Божий і угодник Його, скріплюваний завжди благодаттю звище, коли він дякував Богові за шанування віри в Нього, то нам, грішникам сущим, чи не треба всіляко дбати про шанування віри своєї, котрою живемо, рухаємось і єсми? Але се говориться лише про велику віру нашу. А коли ми її роздивимось і в наших народах, себто коли, поєднавшись з невірними, вдаримо на Царство Московське, на сей єдиний і вільний залишок держви Християнської, з нами єдиновірної, і підкоримо його під таку кормигу Магометанську, в якій перебувають наші єдиновірні Ієраршества: Константинопольське, Єрусалимське, Антіохійське і Олександрійське, то що ми тоді будемо перед лицем світа? Воістину, не що інше, як тільки притча во язиціях і посміяння в людях і будемо ще окаянніші від народів Содомського і Гоморського, погублених правосуддям Божим з такою лихою грозою. Та й самі тоді зостанемося, як обламаний корабель в просторому морі, гнаний з усіх сторін бурею і позбавлений пристановища та надії на порятунок, і будемо те саме, що були після нашестя Батиєвого під владою Татарською, себто невільники в Богослужбі і Християнстві або відступники і раби неключимі, що гинуть з душею і тілом».

Мова Гетьманська і старих людей зворушила, нарешті, молодих протиборців до сліз. Чимало з них з риданням говорили і повторяли Гетьману: «Право судили єсте, і праві путі ваші: да будуть по глаголу вашому і мнєнію!» Гетьман, скориставшись із пом'якшення сердець, доручив Самуїлові Богдановичеві та Полковникові Переяславському Павлові Тетері написати договірні статті з Царем Московським і подати їх на розгляд його і всієї Ради Малоросійської. Вони написані і по апробації Гетьмана з радою оголошені послам Московським, котрі, погодившись з усім, у них написаним, підтвердили присягою своєю від особи Царя і Царства Московського про вічне і непорушне шанування умовлених договорів. А тому вимагали вони взаємної присяги від чинів і народу Малоросійського в рівномірному дотримуванні тих угод. Статті договірні підписані Гетьманом і чинами Січня 6-го дня 1654-го року, і присяга тоді ж ними учинена; а решті чинів і війську призначене збірним місцем місто Переяслав, де б всі вони також присягали в присутності послів і дістали від них подарунки Царські. Але посли вимагали при тому, щоб і Військо Запорозьке мало спільно з Малоросією згоду на договори і присягою підтвердило. Одначе на таке сказав Гетьман зі всіма чинами, що «Запорожці у нас люди невеликі, і для того в діло се ставити їх ні для чого, бо вони з нас набираються і до нас повертаються, а дещиця проміж них чужоземців майже мізерна, до цього діла ненадійна і до всіх зобов'язань не здібна; і се поважається у них верховною вольницею і, так сказати б, їхньою поживою».

Статті договірні складаються з багатьох пунктів, але екстрактом з них служать для Козаків і їхніх начальників та народу лише три. Перша: аби пробувати їм на всіх колишніх угодах і пактах, уложених з Польщею і Литвою і затверджених привілеями Королів Польських і Великих Князів Литовських, і по них користуватися всіма перевагами і свободами вічно і без жодної одміни; друга: щоб власність всіх родів, маєтків їхніх і придбання їх непорушне при них і нащадків їхніх пробувала вічно під охороною прав їх стародавніх Руських, Литовськими званих, і по них шафовати ними і всякими способами користуватися було б вільно і безборонно; третя: щоб у діла їхні та судилища ніхто інший не входив і не мішався, а самі вони судитися і управлятися між собою повинні за своїми правами і своїми обраними з-поміж себе суддями та начальниками. Серед переваг уряду національного покладено, між іншим, такий пункт: «Коли ми, Гетьман із старшиною і військом, кому за службу надамо хутір, млин або село, а він почне просити Государя про подтвердження, то Государ нехай зволить теє потвердити». Нарешті долучено статтю і про Шляхетство Польське, що залишилось через єдиновірство в Малоросії, щоб йому бути тут при своїх правах і привілеях, рівних з природною Шляхтою і під протекцією війська. Але стаття ця була згодом громовим ударом для уряду і найгіркішою пілюлею для тих, котрі її допустили і в протекцію свою таких зловмисних людей прийняли. Вони подякували і відплатили їм точно так, як стародавні племена Хананейські і Аморейські відплатили племенам Ізраїльським за тую милість, що тії їх не вигубили, а, зглянувшись, полишили коло себе. Шляхетство теє, бувши завжди серед найперших чинів та посад в Малоросії і серед її військ, підводило під уряд її чимало мін підступами своїми, контактами та відвертими зрадами, задуманими на користь Польщі, а народові дало випити найгіркішу чашу запроданства і введенням його у підозру, недовір'я і в найбільш тиранські за те муки, урядом верховним по необачності над ним учинені, бо всім замішанням, неладові і побоїщам в Малоросії, що після Хмельницького сталися, саме вони були причиною; і як їхні не заховані сіті та підступність від народу, але він пізнав винуватців, кількох знищив і заспівав нарешті тую втішну для себе пісеньку, яка значить більше, аніж її простота:

Да не буде лучче, Да не буде краще, Як у нас на Вкраїні: Нема Панів,

Нема Ляхів,

Не буде й ізміни...

Ненависть Польської Шляхти не переставала і згодом переслідувати Малоросіян, а особливо Козаків у всіляку пору, і невдачі з боку уряду і спокус народних хоча дещо принизили їх, але не зовсім знищили. Вони спроквола ввійшли знову у всі уряди і командування Козацькі і, посідаючи серед них і серед чиновників, які з них вийшли, першенства і привілеї, чванячись самою породою своєю і едукацією, забули і затьмили врешті-решт те, що вони є зайдами в землі чужій і залишені в протекції тих, кого зневажали і ненавиділи і котрі могли і мусили були вигнати їх або винищити під час революції, але утримувані від того одною вірою і поблажливістю Гетьмана Хмельницького, вельми любленого народом. Плодом поверховості їх над природними чиновниками і шляхтою було приниження сил у власній своїй землі і в своїх природних правах і привілеях, їм позаздривши і приревнувавши багато із природних Малоросіян, а особливо із поповичів, котрі вибились у чиновники завдяки інспекторіям, пристали до їхньої системи і, достосувавши абияк прізвища свої до Польських, стали гоноритися їхнім походженням. А до сих ще премногії виниклі з Жидівства, змушені хреститися в час минулих над ними масових вигублень, і поверстані в Шляхту відомим про перехрестів статутовим артикулом склали, нарешті, із помішання всіх язиків і порід єдиний бич для Козаків і всіх Малоросіян. Вони, керуючи ними у всіх урядах і керівництвах і збагатившись побіля них всілякими хитрощами, а особливо користуючись тих простотою і підлеглістю, відняли у них всі права їхні Шляхетські природні, що од найдавнішої давнини були у них безперервно і під титулом лицарства всіма угодами і привілеями їм підтверджені, привласнили їх своїм лише народам. А наостанку, витиснувши багатьох із них на слободи та інші провінції, решту довели до того стану, в котрому вони і нині перебувають. Відпускаючи Гетьман послів Царських з договорними статтями, обдарував їх щедро Азіатськими і Польськими речами, вельми коштовними, і з ними послав своїх посланців Суддю Гонзевського і Полковника Тетерю з вдячним до Царя адресом, в якому, пояснивши про все, з послами ним учинене на користь об'єднаної нації, просив при тому Царя про ратифікацію і підтвердження договірних статей відповідними своїми грамотами, котрі від Царя в незагайному часі Гетьманові через його посланців і прислано. І Цар, затверджуючи у них се, договорами означене, виявив при тому відверту вдячність свою до Малоросійських чинів і народу, зрівнявши їх особистими привілеями з боярами, дворянами і всіма ступенями Московськими, або Великоросійськими, чого в договорах не було пояснено, а вміщалось теє в пактах з Польщею і в привілеях Королівських, статтями затверджених, де кілька разів узаконено і потверджено, що поєднуємося, яко рівний з рівним і вільний з вільним. Ратифіковані статті і Царські грамоти після отримання їх опубліковані були у всій Малоросії з належними урочистостями, і копії з них залишені в Архівах всіх урядів, а оригінали віддано в архів Трибуналу Малоросійського під охорону національного присяжного архіваріуса, які з багатьма Іншими національними документами і зберігались з такою пильністю понад сто літ, але наостанку при частих змінах Малоросійського Трибуналу, або уряду, і за намовою антипатріотів народних, котрі витворилися із помішання Поляцтва та Жидівства, стали вони приховані в іншому сховищі.

Поєднання Малоросії з Царством Московським занепокоїло всі майже двори Європейські. Система про рівновагу Держав починала уже тоді розвиватись. Царство Московське, хоча само по собі і не мало ще у сусідів важливого значення, яко зруйноване і принижене недавніми жахами самозванців і міжусобиць, одначе заздрість сусідів, які знали простору розлогість поєднуваної з ним Малоросії та її велелюдство з таким хоробрим і мужнім воїнством, не залишалась без своїх дій. І скільки Польща не набридла сусіднім державам тривогами своїми та несталим правлінням, але всі бажали краще мати справу з сею республікою, приреченою на повсякчасні видозміни, аніж бачити в Росії державу абсолютну, раптово піднесену до рівня Царств могутніх і страшних, без всіляких при тому втрат і збитків, і немовби з небес таким безцінним даром збагачену. І тому Гетьман Хмельницький з усіх боків атакований був наріканнями та погрозами за свою протекцію, і од багатьох Дворів були вимоги, аби вернувся він до попереднього нейтрального стану; а з боку Турецького, Польського і Кримського оголошена війна йому разом з Царством Московським, і Хмельницький змушений був декілька разів проказувати зі скорботою відомі слова царя Давида: «Тісно мені звідусюди!» Одначе великодушність його і здоровий глузд і розум з розлогим знанням політики подолали і анітрохи не захитали в прихильності до Царя і Царства Московського, і він, почавши готуватись до нової війни, повідомив Цареві про свої розпорядження щодо неї, котрі Цар у всьому схвалив і зараз став переводити в дію.

Армія поєднаної Росії поділена була на чотири великі корпуси, і їхні дії почалися з 15 Квітня 1655 року. Гетьман з тридцятьма тисячами своїх військ, виступивши до Польських та Турецьких границь, розташувався біля міста Заслава для відбиття Турецьких і Польських військ, які збиралися саме там нападати. Боярин Князь Бутурлін в числі 30 тисяч Великоросійських військ і пяти тисяч Малоросійських Козаків розташувався в гирлі ріки Ворскли, поблизу Кодака, щоб утримувати Татарські напади. Князь Хованський з 30-тисячним Корпусом Великоросійських військ відряджений був на Білорусь, до річки Сож, щоб одбиватися од військ Польських на випадок приходу їх до міста Смоленська, а до сього міста вислано наказного Гетьмана Малоросійського Івана Золотаренка, визначеного Гетьманом із Полковників Ніжинських, якому на знак тої гідності дано од Великого Гетьмана клейноди військові, булаву і бунчук, менші від інших, що означали польського Гетьмана. Під командуванням його були полки Ніжинський, Чернігівський і Стародубський, перейменований із Сіверського, і сім інших Малоросійських полків в числі 20 тисяч реєстрових Козаків і п'яти тисяч охочекомонних; а в числі урядників був молодий Гетьманич Юрій Хмельницький, посланий батьком для вивчення військового мистецтва та призвичаювання до нього. Наказному Гетьманові доручено від Царя і Хмельницького взяти місто Смоленськ. Він влаштував облогу його з усіх боків 27 Травня; облога була зустрінута Поляками частими і жорстокими вилазками та шарміцерами, але Золотаренко, завжди їх відбиваючи з успіхом і великим кровопролиттям ворожим, укріпив, нарешті, облогу свою шанцями і редутами і почав обстрілювати місто з гармат і мортир. А ведучи її кілька тижнів на укріплення, робив поміж тим насипи для підвищених батарей і по закінченню цього почав стріляти понад мури всередину міста, від чого розбито і спалено чимало магазинів, казарм та інших будівель і побито чимало солдатів Польських і народу.

Цар Олексій Михайлович з причини морового повітря, або чуми, що прокинулася була того року в місті Москві, виїхав із Москви на проживання в місто Вязьму і звідтіль навідувався часто до Смоленська, в табір, що облягав місто. Гарнізон Смоленський, спорудивши в місті на тому горбі, що під соборною церквою, обсерваторію, спостерігав з неї, що творилося в шанцях і в таборі Козацькому; і коли одного разу запримітили в'їзд Царський до табору, то, діждавшись ночі проти 27 числа Липня, зробили із міста сильну вилазку раптово двома загонами, із яких один напав на шанці, а другий спрямував розгін свій просто на табір. Золотаренко, маючи кожної ночі для підкріплення шанцевих військ окремі резерви поза шанцями, яких обложені з обсерваторії своєї бачити вночі не могли, оточив обидва ворожі загони резервами і шанцевими військами і за першим на них пострілом із гармат та мушкетів ударив списами. Поляки, обстрілявшись із своїх мушкетів та пістолів, не встигали заряджати їх знову і боронилися самими шаблями, та супроти списів ними не встояли, а, стлумившись натовпами, стали втікати з великими втратами до міста, але були оточені зусібіч, пробитись до міста не здолали і, кидаючи мушкети, просили згоди, або пардону, який їм і даровано, і вони, обеззброєні, відігнані до світанку за табір, а ранком нараховано сих бранців і представлено ЦаревІ 2389 чоловік і з їх числа 33 начальники; побитих забрано І поховано поза шанцями 4 623 чоловіка.

Цар, будучи розважливістю та мужністю Золотаренка і хоробрістю війська його вельми задоволений, подякував їм вельми приязно і умовляв при тому Золотаренка, повести тоді вже на місто генеральний приступ і взяти його штурмом; але сей воєначальник доводив Цареві, що за правилами досвідченого воїна тоді лише потрібно вживати всю напругу сил і допускати надмірну втрату війська, коли чого не можна осягнути мистецтвом і приневолить сама необхідність іти на таку крайність, а він сподівається досягти бажаних намірів без подальших втрат народу. Цар, висловивши на розважливість Золотаренка своє задоволення, велів продовжувати дії його за власними розрахунками, і Золотаренко, запримітивши, що міський мур від ріки Дніпра збудовано без земляних насипів, а так, як монастирські мури будуються в надії, що розбивати їх гарматними ядрами з низького місця неможливо, то повелів рити вночі під той мур підкоп, або міну. А як міну тую виготовлено і порохом засипано, то в середніх числах Серпня місяця віддав він наказ війську бути готовому до генерального приступу. Підкоп вибухнув був удосвіта у вівторок, і з допомогою дужого вітру підірвану землю та матеріал з муру понесло і розкидало по місту з великим тріском і грізними ударами, причинивши гарнізонові і міщанам збитку і завдавши великого страху. Тієї самої пори підготовлені війська вдерлися пробоєм до міста і вчинили гарячу стрілянину з мушкетів та польових гармат, які тоді ж були втягнуті до міста.

Війська Польські, які розташовані були порізно при бастіонах та валах міських і які змаліли до половини під час тих вилазок та шарміцелів, почали було збиратися і лаштуватися супроти Козаків, але сії, не даючи їм на те часу, влучали їх своїми пострілами, а особливо списами і вчинили страшне між ними смертовбивство і кровопролиття, від чого тії вдалися до втечі — хто поза місто, а хто в міські житла та церкви. Золотаренко, поклавши милість на місто і будівлі його, не велів їх штурмувати і нищити, але наказав музиці військовій грати на трубах та сурмах, а військові кричати мир і згоду. За сими знаками Поляки і міщани, виходячи на вулиці, кидали від себе зброю і ставали на коліна, цілуючи кожен хреста, зі своїх перстів складеного. і так місто Смоленськ було здобуто силою зброї; і по очищенню його від трупів та румовищ і по урядженню поліції та сторожі, в'їхав до нього Цар Олексій Михайлович з повним тріумфом і святкував у ньому звитягу свою в соборній Церкві вдячним Богові молебнем, що відбувся тоді ж і по всіх церквах; після того було дано бенкети урядникам та війську, котрих Цар, подякувавши особисто за їхню до нього прихильність і достохвальну військову мужність, обдарував їх різними речами і грішми, залежно від заслуг і відзначення кожного. Між тим найзначнішим урядникам даровано золоті і срібні коряки на тасьмах, які носили через плече за прикладом нинішніх кавалерій; іншим піднесено дорогі шаблі, пістолі та різні убори; Наказному ж Гетьманові Золотаренку і Гетьману Хмельницькому особливі зроблені почесті та подарунки, а для всього взагалі воїнства Малоросійського даровано Царську грамоту 16 числа Вересня 1655 року, в якій, проміж іншим, таке написано: «За природним нашим людинолюбством і великодушністю до наших вірнопідданих, а особливо бачачи Малоросійський військовий народ відмінної до нас щирості, котрий, як при здобуванні міста Смоленська, не щадив життя свого, чому ми самі свідки, так ми, з уваги до такого його подвигу і обнадіявши себе і надалі від нього такою ж вірністю і ретельністю з його Наказним Гетьманом Золотаренком, обдаровуємо віднині на грядущі часи сей військовий Малоросійський народ од вищої до нижчої старшини з їх нащадками, котрі тільки були в тому з нами поході під Смоленськом, честю і гідністю наших Російських дворян. І по сій жалуваній нашій грамоті ніхто не повинен з наших Російських дворян у всіх випадках супроти себе їх понижувати, як кожен життям свойого здоров'я і непорочною вірністю заслужив теє в нашій вітчизні супроти нашого неспокійного і брехливого неприятеля. І такою нашою наймилостивішою грамотою дозволили ми всюди їм тішитися і веселитися і, як запоруку своєї заслуги, кожному при собі мати». Від Смоленська відряджено Золотаренка з корпусом своїм в Білорусію і Литву, і він, підійшовши до річки Сож і переправившись через неї без жодного спротиву з Польської сторони, в Листопаді місяці 1655 року оточив місто Гомель, приналежне до Малоросії, але відібране недавно Поляками по винищенню в ньому Козацького гарнізону з командиром їхнім Сотником Гомельським Опанасом Зінченком. Облога того міста і спротив у ньому сильного Польського гарнізону були жорстокими і вбивчими. Золотаренко, взявши місто штурмом, приступив до його замку, котрий був начеб півострів, оточений рікою Сож і природними ровами, які робили із замку горб високий і майже неприступний. Облога замку і стрілянина по ньому продовжувалась декілька днів без усякого успіху, а робити штурм його здавалось неможливим або занадто згубним. А тому Золотаренко, вибравши із неминучих зол менше, повелів втягнути на Спаську церкву і дзвіницю мортири і гармати і стріляти з них всередину замку, кидаючи при тому ж і бомби. Така вигадка подіяла з бажаним успіхом. Бомбами запалено в замку будівлю в багатьох місцях, і весь замок наповнився полум'ям, а гасити його було неможливо із-за гарматних ядер. Поляки задля власного порятунку вирішили зробити вилазку з наміром запалити Спаську дзвіницю і церкву або при невдачі рятуватися втечею. І так, відчинивши вони замкову браму, рушили з неї товстою колоною на місто, а Золотаренко, теє запримітивши, дав час витягнути колону свою подалі і тоді ударив на неї з трьох сторін, і по одному лише пострілі з обох сторін почалася січа шаблями і побивання списами. І це скоро подолало ворога, котрий винищений був майже без остачі, і замок з містом і всією приналежністю дістався переможцям.

Із Гомеля виступив Золотаренко з корпусом до міста Нового Бихова, що належало також до Малоросії, і, оточивши його блокадою, розташованою в околичних селах з причини зимової пори і великої студіні, робив на місто часті із квартир напади самою піхотою. А нарешті під час Польського свята Трьох КрулІв, коли Польські війська опісля набоженства займались бенкетуванням, а відлига, що з'явилась, послабила холоднечу, підступив Золотаренко з піхотою вночі під замок Биховський і з допомогою драбин і великих снігів удерся в нього з малим спротивом од ворога; а оволодівши замком, відкрив із нього вогонь з гармат по місту та міських бастіонах. Польські війська, яких вибили із замку і які зібралися в місті, скільки не приступали до замку з наміром його забрати, але щоразу були відбиті Козаками з великими для себе втратами; нарешті вирішили вони покинути місто і пробиратися пішки в Литву або до найближчого до неї міста. Але Козаки, які квартирували по селах, за даним їм завчасно наказом Золотаренка оточили їх в лісах на Мінській дорозі, і вони, після малого спротиву, змушені були здатися в полон, і сих полонених разом з полоненими Гомельськими числом до трьох тисяч відправив Золотаренко зі своїм конвоєм до Царя в Смоленськ, сповіщаючи про всі успіхи своєї зброї. Цар, дякуючи Золотаренкові за його такі великі і відмінні подвиги і успіхи військові, прислав йому багаті дарунки і похвального листа з особливим признанням за ретельність Юрія Хмельницького, Золотаренком відмінно рекомендованого.

З Польської сторони упродовж минулої кампанії ведено війну в усіх місцях оборонну, і трималися війська Польські самих лише міст та дефілей; а на 1656 рік зібрались Поляки відкрити компанію наступальну; за цим планом верховний воєначальник їхній Князь Радзивілл з численною Польською армією, виступивши з Литви, спрямував похід свій на Білорусь. Наказний Гетьман Золотаренко, розвідавши про рух армії Польської, в Березні місяці того року перейшов ріку Дніпро і об'єднався з військами Великоросійськими, що були під командою Князя Хованського і прийшли до нього від міста Могильова. В тих поєднаних силах рушили обидва воєначальники до річки Березина назустріч Польській армії і, знайшовши її розташованою над тою рікою, заатакували з двох сторін. Битва була довга і завзята. Князь Радзивілл, часто міняючи і підкріплюючи свої лінії, тримався завжди чагарів та лугових понад річкою западин, і тому артилерія об'єднаних Росіян слабо діяла на ворога. І Золотаренко, згодивши Хованського, пішов у наступ піхотою своєю на самий центр ворожих ліній, на які, зробивши один постріл з мушкетів, ударив списами і, перекинувши лінії, погнав ворога з місця баталії до ріки І мостів, на ній утворених, побіля яких від тісноти та нездатність до оборони, страшної завдано Полякам поразки. Ті, що врятувалися від убивства, чимало перетопилося в річці, а решта загинуло на місці; табір ворожий з усіма запасами і вся артилерія з її снарядами дісталась переможцям, а ворог, забравшись набутками своїми за річку, поруйнував і попалив на ній мости І в повному безладді втік до середини Польщі.

Розбивши армію Польську, поділились війська Російські, як і раніше, на два корпуси; і вони, переходячи решту Білорусі, вступили до Литви: Золотаренко, тримаючись з Козаками середини тих провінцій, а Князь Хованський з Великоросійськими військами ішов прикордонною стороною від Ліфляндії та Курляндії. В проході їхньому не показувались жодні корпуси Польські в полі, а лише тримались війська їхні при містах та укріпленнях; і воєначальники тії, завдаючи поразки всюди Польським гарнізонам і засідкам, де їх лише не знаходили, брали при тому Білоруські та Литовські міста та містечка без подальших труднощів. і таким чином, заволодівши цілковито всією Білорусією і більшою частиною Литви, підкорили в них побіля двохсот міст, містечок та укріплених замків; і за утримання військ від грабунків, правами військовими за спротив дозволених, стягнули з громадян контрибуцію, а особливо з міст найзначніших, як ось: з Вітебська, Полоцька, Мінська та інших. Нарешті, зійшовшись обидва війська до столичного Литовського міста Вільна, облягли його з усіх боків і, через упертість гарнізону та громадян тамтешніх, що роздратували Росіян більше підступами та обманами своїми, учинено на теє місто генеральний од усього війська Руського приступ. І як приступом тим усі війська Польські, що на валах та бастіонах міських були, побито і перекинуто, то сховавшись вони всередину міста, стріляли з будівель на війська Руські, кидали на них всілякі тягарі і обливали їх окропом у проході на вулицях. Саме тому змушені були Росіяни запалити місто з усіх боків і обернути його на попіл та руїни, а народи, що втікали од полум'я, кого побито, а решта розбіглася та сховалася поза містом. І так Вільно через злісність та нестатечність громадян своїх зазнало такого удару, якого Росіяни йому ніколи не готували і в гадці не мали.

Цар Олексій Михайлович, отримавши од воєначальників своїх Золотаренка і Хованського вісті про підкорення державі його всієї Білорусії і більшої частини Литви, того ж 1656 року повернувся із Смоленська і Вязьми, де він тоді перебував, до столичного міста Москви і там, влаштувавши великі урочистості і зібрання всіх Царственних достойників, по відспівуванні з ними в церквах вдячних Ботові молебнів з биттям у дзвони і гарматною стріляниною, возсів тріумфально на трон царський і в присутності всього урядового, Духовного і Світського, Синкліту прийняв на себе титул Царя і Самодержця Великої, Малої і Білої Росії, а об'єднано кажучи Царя, Всеросійського, про що тоді ж проголошено в столиці і оприлюднено грамотами в провінціях зі дзвонами та стріляниною. І з тої пори почались і затверджені назва Росії і титул Царя Всеросійського; попередній же титул Царя Московського облишено і поміщено в грамотах поміж титулів провінційних. Цар з цим новим титулом послав передовсім вдячні грамоти до Гетьмана Хмельницького за його розпорядження у війні і за мужнє воїнство, а до Наказного Гетьмана Золотаренка і Князя Xованського — за великі їхні подвиги та успіхи військові, за які вислав їм багаті дари та інший пошанівок, звелівши при тому зоставити при границях та фортецях гарнізони, а самим повернутися на зимівлю всередину Білорусі.

Наказний Гетьман Золотаренко, повертаючись з військом за повелінням Царя всередину Білорусі і переходячи місто Старий Бихів, мушкетним пострілом, що його вчинив з одної дзвіниці католицький органіст Томаш із засідки, був забитий на смерть, а органіст признався добровільно, що підмовлений був на сей злочин Католицькими ксьондзами, котрі дали йому кулю од мушкета із священної чаші, за його словами, освячену і скріплену особливими закляттями; а пообіцяно йому за те поряд з мучениками царство Небесне і виховання його дітей в школах єзуїтських. І насправді, по огляді виявилася тая куля незвичайною: в ній нуртовина була срібною з латинськими літерами! Тіло вбитого Золотаренка відвезено на батьківщину його, до міста Корсуня, для поховання в тамтешній дерев'яній церкві, на кошт його побудованій. Та коли почався похорон у присутності численного народу й духовенства, то громовим ударом запалено церкву, і тіло вбитого разом із церквою згоріло на попіл. Причому трохи погоріло і людей із духовенства і народу, який стлумився біля дверей церковних і задихнувся від тісноти та вогню, чому багато сприяло те, що в церкві двері були одні, так зроблені на взірець Католицьких церков. Про цей випадок Польські народні письменники зауважили в хроніках своїх і внесли в Історію безглузду байку, яка завдає сорому освіченому Християнству, що ніби Золотаренка пожерло пекло з повним своїм диявольським тріумфом і величчю за те, що ціла Польща, судячи про Золотаренка по військовому мистецтву його і великих успіхах, зробила висновок і назавжди затвердила, що начеб він був великий характерник, або чародій, себто волхователь, що володів багатьма дияволами, од яких мав таку незвичайну силу у війні і нарешті, на вдоволення послуг їхніх, взятий був з такою урочистістю прямо до пекла. Але при тому невідомо, за кого вони вважають органіста Томаша та вчителів його, що злодійськи заподіяли Золотаренку смерть, — чи в товаристві вони з їхніми дияволами, а чи лише за послушників тих вважають і як вони діляться в обітницях ксьондзівських?

Впродовж кампанії 1655 року, як вона з боку Поляків ведена була оборонною, Гетьман Хмельницький з армією своєю, маючи позицію побіля Заславля та Кам'янця-Подільського, боронив границі тамошні від Польщі та Туреччини і бувші від них напади волонтерів і ватаг ворожих завжди відбивав з успіхом і загибеллю недругів; а боярин Бутурлін робив те саме з боку Криму. Поміж тим Поляки вели торг в Криму з Ханом Іслам-Гіреєм про наступальні дії, бо Татари, незважаючи на всі союзи і дружні угоди, без грошей і подарунків нічого не роблять, і друзів у них немає в цілому світі. А як Польща доволі вже виснажена постійними війнами і на гроші була бідна, то ведено торг той до половини 1655 року. Того ж таки року смертю Іслам-Гірея відкрився шлях до легшого торгу з племінником його, новим Ханом Менглі-Гіреєм, котрий, анітрохи не дбаючи за свій народ, умовився з Польщею вести війну з Росією та Козаками за сто тисяч талярів золотими грішми. Який торг, такі і дії молодого Хана були, себто раптові. Він зі всіма своїми ордами в Жовтні місяці того ж 1655 року, напавши зненацька над рікою Самарою на Козацький корпус, розбив його дощенту. Командуючий ним Наказний Гетьман Яків Томило, на місце Золотаренка Хмельницьким поставлений, був убитий на місці побойовища, а решта військ, одні, пробившись крізь ворога, об'єднались з корпусом Боярина Бутурліна біля Санжарова, а другі, під орудою полковника Худорбая, заховавшись в луг Дніпровський, в його очерет та чагарі, одбивались в них до ночі, а вночі, переправившись на очеретяних пучках, або в'язках, через ріку Дніпро, перейшли на Уманщину і при'єднались до військ Козацьких.

Гетьман Хмельницький, довідавшись про знищення Татарами корпусу Томилового, розіслав від себе інші корпуси з-під Заславля до ріки Дніпра для утримування Татар над тою рікою; але Хан, переправившись уже через Дніпро, встиг поєднатись з Поляками, які прийшли до нього через Молдовію, і напав на корпус Козацький, який вступив на Уманщину під командою полковників Зеленського, Богуна і Дженжелія і котрий, спішившись і згуртувавшись в батаву, тримався довго в атаці, відбиваючи ворогів з великою їхньою втратою. Нарешті, діждавшись ночі і налаштувавши фалангу, вдарив на ворога в один бік і, пробившись крізь натовпи ворожі, пройшов в оборонному стані до міста Білої Церкви і тамо укріпився. Хмельницький, що знесилив армію свою поділом на окремі корпуси, звідавши про те розсіяння, виступив з рештою війська із-під Заславля і, поспішаючи на підмогу тим корпусам до Білої Церкви, заатакований був об'єднаними ворожими силами в урочищі, так опісля названому «Дрижиполе». Ворогове, зрадівши, що знайшли Хмельницького з малими силами і бувши на нього розлючені до нестями, напали на Козаків з усіх сторін без будь-якого розпорядку, а лише надіючись на своє велелюдство. Хмельницький, ведучи себе на війні завше обережно, спішив війська свої заздалегідь і налаштував із них батаву, а допустивши ворога на найближчу дистанцію, стрелив на нього з гармат і мушкетів так вдало і жорстоко, що повалив нагло з грубих ворожих куп цілі тисячі. Ворог, отямившись від своєї поразки, став продовжувати свої напуски на віддалі, а Гетьман поміж тим повелів зібрати тіла побитих ворогів і зробив із них розлогий і доволі високий ретрашемент і, так укріпившись привласненими ворожими тілами, вражав із них ворога, що наближався, наче із фортеці, очікуючи при тому допомоги від Боярина Бутурліна або від своїх корпусів, котрі про напад ворожий і про облогу його в малих силах доволі могли знати. Але як такої допомоги нізвідкіль не було, а в провіанті та фуражі зробилася крайня недостача, та й зимова холоднеча "стала вже нестерпною, бо це все відбувалося в останніх числах Грудня місяця, то Хмельницький вирішив пробитися крізь ворога силою і увільнитися від його облоги. Вилазку тую зроблено вночі. Війська Козацькі, влаштувавшись фалангою з легкою артилерією, підійшли до ворогів тихими кроками і, заставши їх сплячих великими купами побіля вогнищ, від яких, звичайно, віддалеки нічого не видно, вдарили на них з усією відчайдушністю і побили їх цілі тисячі майже без оборони. Учинений при тому грім пальби та крик народний примусив решту ворогів готуватися до оборони, але фаланга Козацька, очистивши вже собі просторий шлях, доволі відійшла від нього в повному порядку і щасливо прибула на БІлоцерківщину.

Зібравшись від Білої Церкви з достатніми силами Козацькими, Хмельницький виступив з ними на розправу з ворогами наприкінці Січня місяця 1656 року і, заставши їх в окрузі Смілянській, де переховувались вони од холоднечі по хатах обивательських нарізно по селах та хуторах, наступив на них з усією жорстокістю і, не даючи їм поєднатися, гнав від села до села, творячи повсюди над ними кару. Для того розподілені були у нього війська на багато деташементів з резервами і легкою артилерією, а посередині їх підкріплював і наступав сам Гетьман з чільними своїми силами. Втікаючи, вороги зібралися і зупинилися були біля містечка Межибожа, вирішивши дати баталію, але Хмельницький, наступивши на них піхотою своєю і змішаною кіннотою, подолав всі їхні ополчення, бо війська ворожі, що складалися майже всі з кінноти, з-за глибоких снігів кепсько могли діяти, а сагайдаки Татарські в сильні морози і зовсім були не до вжитку. Супроти того Козацькі війська зброєю своєю і гарматними пострілами безперестанку їх вражали і за декілька годин змусили втікати зі втратою на місці побойовища та в житлах вбитими до тринадцяти тисяч своїх воїнів. Для втечі розділилися недруги надвоє. Поляки ввійшли назад у Молдавію і звідтіль пробралися в Галичину та Польщу, а Татари потяглися степами у Крим, і взяті ними у Поляків за похід цей таляри обернулися їм на загибель або найгіркотнішу здобич, бо вони, долаючи розлогі степи глибокими снігами, від твердого сирену, що утворився на них, усіх коней своїх порізали та покидали, а самі ледве доволоклися пішком до своїх аулів та осель, втративши багато людей замерзлими та засипаними снігами. А Гетьман з однакових причин та незручностей припинив свою за ними погоню.

Весною, що тоді почалася, поєднавшись Хмельницький з Боярином Бутурліним, розпочав похід з обома Російськими військами всередину Польщі, щоб попередити та відволікти Польські війська від злуки їхньої з Турецькими та Татарськими. Продовжуючи вони похід свій до Бродів, Львова і Замостя, побрали міста тії з малим спротивом, і Польські війська, не сміючи показатися їм в полі, трималися лише тих міст та замків. А по наближенню до них військ Російських, по перших з ними шарміцерах та перестрілках, побиті вони були та розсіяні поза тими містами, які полишали зі всіма снарядами і запасами на волю переможців. Міщани ж, маючи в свіжій пам'яті звитяжні Хмельницького над ними дії і його великодушну до них милість, виходили за місто і зустрічали війська Російські з мирними пропозиціями і молитвами, пожертвувавши притому деякими для війська підпомогами. Тому й залишено їх у спокої, без всіляких військових стягнень та утисків, а лише описано і забрано на Государя все, що належало до казни або скарбу Речі Посполитої Польської, і введено в міські замки залоги Російські.

Від Замостя Хмельницький скермував похід до міста Любліна, котре вважалось в стороні тій головним і особливо укріпленим, а тому було воно сховищем ліпших скарбів вельмож Польських і шляхетства тамтешнього і притулком їх самих. Досягнувши того міста, Росіяни облягли його з усіх сторін і опісля перших спроб, вчинених на місто з наміром оволодіти ним з пощадою для народу і з меншим кровопролиттям, коли ні в чому тому не мали успіху і громадяни, упевнені численністю залоги, робили спротив з відчайдушною жорстокістю і підлими підступами, то полководці вирішили оволодіти містом сим формальною облогою і для того почали з трьох боків міста рити шанці та інші облогові укріплення. Міщани, поєднавшись з гарнізоном, роблячи безперервний спротив Руським побудовам, звернули всю свою увагу і обережність на місця тії і подали тим нагоду Гетьманові до звичайної його при облогах хитрості. Він одного дня, віддаючи накази військам, розголошував їх навмисне, супроти військових звичаїв, повелівав усім бути готовими до ночі на генеральний до міста приступ з боку шанців. З наступанням ночі справді учинено з шанців гарматну стрілянину з бомбардуванням, а по боках роблено постріли мушкетні з ґвалтом і вдаваним заміром на вали морські. А коли тая фальшива атака учинена була і мешканці із залогою природно зібралися до місць, яким загрожувала небезпека, то в той самий час сильний загін Козацької піхоти підійшов дуже тихо до мурів цитаделі, або замку міського, ввійшов у нього по драбинах під гамір міський, напав зі списами на сторожу замку і всю її переколов, не залишивши в живих нікого, хто був у замку. І таким чином заволодівши замком, привезена була в нього головна артилерія з мортирами і примножені війська, а на світанку вчинена сильна стрілянина по місту і метання в нього бомб. Міщани і залогове військо, які відчули втрату замку, кинулись були відбивати його з усім своїм велелюдством, насунувшись до батерей і мурів без усякого порядку, а лише зі сліпою ожорсточеністю. Козацькі війська, завчасно розставивши артилерію перехрестям і допустивши Поляків на найближчу дистанцію, зробили зі всіх гармат та мушкетів найжорстокіший і влучний по них постріл, від чого навалилися з них цілі тисячі, а решта розбіглася з жахом, хто куди потрапив. Війська Козацькі, вийшовши тоді із замку, наступали на втікачів зі списами і вражали їх, майже безтямних. До них приєднавшись всі інші Російські війська, в час стрілянини котрі вдерлися в місто через його браму, вчинили у місті страшну і повсюдну різанину і загальний грабіж. І так місто Люблін через впертість і ожорсточеність своїх мешканців зазнало лиха куди більшого, аніж Росіяни йому зичили, і збагатило війська Російські незліченними скарбами та всякого роду здобиччю надміру.

Коло Любліна довідався Гетьман через своїх шпигунів, що армія Польська під командою обох Гетьманів, Коронного і Литовського, має намір переправитись через ріку Віслу для спротиву успіхам Руським, і тому, виступивши він з Бутурліним негайно від Любліна, попередив армію Польську і, переправившись зі всіма військами Руськими на Варшавську сторону ріки Вісли, здивував тим Поляків І викликав у полководців їхніх замішання. Одначе вони, укріпившись на березі Вісли, очікували на себе нападу, а Гетьман з Боярином, роздивившись становище табору Польського і зробивши відповідні розпорядження, повів на нього атаку. Напад був жорстокий, але і відсіч дано не менш ожорсточену. Поляки, знаючи свою і національну крайність, захищали себе і табір свій з розпукою. Гетьман кілька разів намагався напусками своїми перекинути лінії ворожі або їх розладнати, але зовсім в тому успіху не мав, і вони трималися з дивовижною впертістю, закриваючи завжди розбиті місця свої свіжими військами, через що бій продовжувався довго і непевно для обох сторін. Нарешті Хмельницький позаду правого флангу свойого, що прилягав до берега Вісли, провів сильний загін піхоти своєї, легко озброєної. Він, спустившись донизу, до самої річки, і пробравшись очеретами і чагарями до половини табору Польського, раптом зайшов на гору і впав у середину його, а там по першому пострілу з мушкетів ударив списами в тил ліній ворожих, які, зазнавши поразки і обернувшись до оборони, звичайно, замішались і розладнались. Гетьман, теє примітивши, напустив на них піхоту із своїх ліній і перекинув весь лівий фланг ворожий. Убивства і січа почалися тоді жахливі. Війська Польські, не встигаючи набивати мушкети, боронилися самими шаблями і були побивані списами у великому числі. Наслідком того було всезагальне замішання і відступ ворожий, а Козаки і всі Росіяне, переслідуючи відступаючих, вигнали їх зовсім із табору і розсіяли на всі сторони. Виправлена за втікачами кіннота вганяла за ними до пізньої ночі і завершила поразку неприятеля. Табір зі всіма його запасами і спорядженнями дістався переможцям і значив велику здобич. Після знищення армії Польської, коли Російська армія виступила вже до Польських столиць, дістав Гетьман звістку через навмисного гінця, з Чигирина висланого, що Хан Кримський Менглі-Гірей з військами своїми, поспішаючи на допомогу Полякам, виступив із своїх кордонів і переправляється через ріку Дніпро, щоб напасти на Малоросію. Гетьман, полишивши тому похід свій до столиць Польських, переправився знову через ріку Віслу і поспішив з військами своїми до Чигирина, а Боярина Бутурліна намовив розташуватися з військами Російськими побіля Кам'янця-Подільського. Проходячи Гетьман Уманщину, повідомлений був тут, що Хан стоїть з військами в степах над рікою Озерною. Він відправив до нього Осавула Полкового Тугая і з ним трьох офіцерів Польських, полонених в останньому бою за Віслою, писав при тому до Хана, що «як він не подав жодних причин ні йому, ні його народові до взаємної ворожнечі і ворожих дій та вчинків, а, навпаки, мав завжди сусідську приязнь до предків його і всієї Татарської нації, роблячи їм не раз важливу підмогу і послуги, то просить Хана повідомити його, як йому вважати рушення Татарське і нашестя їхнє на землі Малоросійські. Коли це означає безпосередню війну від самого Хана чи його Криму народові Руському, то я на неї відповідаю, продовжував Хмельницький, і зараз наступаю на всі сили Татарські. Коли ж воно призначено з ганебного найму на укомплектування або на підмогу Армій Польських, то даю знати, що їх немає більше на світі і остання розбита і знищена за Віслою в межах самої столиці Польської, про що запевнити можуть полонені офіцери Польські, що були очевидними тому свідками і учасниками од сторони потерпілої».

Хан, відповідаючи Гетьманові, що він і Татари його ворожнечі до народу Руського і претензій до нього жодних не мають, а має він потребу ділову до самого Гетьмана і уряду Козацького, просив при тому Гетьмана побачитися з ним і освідчитися про все персонально в таборі Татарському. Гетьман, зажадавши від Хана в аманати дванадцять осіб найвизначніших Мурз і зоставивши їх в своєму таборі, вирушив сам зі штатом своїм в табір Татарський, і тамо, опісля перших звичайних компліментів, або привітань, почалися важливі переговори, і Хан гаряче докоряв Гетьманові за злуку його з Московією і віддання себе з народом під протекцію Царя тамтешнього, доказуючи, що «таке поєднання спричинятиме буде вічну ворожнечу до Козаків і до Московії одо всіх сусідніх держав, поміж котрими Малоросія за становищем своїм є першим і повсякчасним зборищем, або плацом, зручним для нашестя ворожого, їхніх баталій і плюндрувань сього народу. Війни ж з Московією суть неминучі і безконечні для всіх народів, бо, не дивлячись на те, що вона недавно вийшла з-під влади Татарської єдино через міжусобиці Татарські, яким і нині є данниця, не дивлячись, що в ній всі урядники і народ майже неписьменні і численністю різновірств і химерних мольбищ подобляться поганству, а лютістю перевершують дикунів, не дивлячись, кажу, на невігластво і грубіянство, слід нагадати їх причепливість за самі дрібниці та вигадки, за які вони вели безглузду й довголітню чвару і війни зі Шведами і Поляками, зауваживши у листуванні з ними щось у словах недоречне, за що і між собою вони безперестанно чубляться і тиранствують, знаходячи в книгах своїх і хрестах щось не до ладу і не по праву кожного. Пригадати варто жадобу їхню до властолюбства та домагань, за якими привласнюють вони собі навіть самі царства, імперії Грецьку та Римську, викравши на той кінець Державний герб тих царств, себто орла двоголового, що за спадком начебто Князеві їхньому Володимиру, що був зятем Царя Грецького Константина Мономаха, дістався, хоча той Володимир був насправді Князем Руським Київським, а не Московським, і походив од Скіфів. Пригадаймо, нарешті, нестале правління їхнє царське і винищення самих царів, котрих декілька вони самі злочинно замучили, а одного продали Полякам на убій. А доведено вже, що де немає сталої релігії і добрих звичаїв, там і правління сталого бути не може, і Русаки ваші плазуватимуть поміж Москалями, як вівці поміж вовками».

Гетьман, заперечуючи Ханові на його хулу, перерахував йому всю непостійність і зраду Ханів, його попередників, до народу Руського виявлені, а особливо в час баталії з Поляками під Берестечком. Зробив перелік також приносам і жертвам, їм від нього дарованим, які значили великі суми, так би мовити царські багатства, безсоромністю відплачені. Пригадав при тому і всі підмоги Козацькі, багато разів Кримцям подані супроти їхніх недругів з пожертвуванням численних воїнів, що головами своїми за них наклали і що за них винагороджені тоді були Козаки самим лише бардаком і кумисом Татарським, себто їхнім нектаром і амброзією, а згодом багатьма обманами, зрадами та всякого роду грабунками та зухвальстами, що вигубили силу-силенну народу Руського з допомогою протекторів своїх, Турків, непримиренних ворогів усього Християнства, котрі те лиш і чинять, що переслідують його та винищують без жодної причини, а за самим лише дивним правилом Алькорану свойого. Про Поляків же і казати нічого: увесь світ знає, що у них скільки Панів, стільки і Королів, а кожному з них догодити і саме пекло не потрапить. «Отож-бо, коли народ Руський нинішньою протекцією своєю вибрав собі зло, то, звичайно, поміж злом, що його оточує, вибрав менше; коли він є нещасливий, то, повір, нещасливий своїм сусідством, яке без жодних причин завше його тривожило і ображало, а тепер за нього дбає і мордується такою жалістю, якою буває аспидова над людською головою. Відомо ж бо з Історій, що народ сей з найдавніших давен був у землі своїй самостійним і самодержавним під управлінням власних Князів своїх, вельми славних великими своїми діяннями і війнами. Але перше нашестя і спустошення Татарське з Ханом своїм Батиєм завело його в протекцію Литовську, а опісля — і до злуки з Польщею. Тую злуку зруйнували самі Поляки нечуваним і тиранським своїм правлінням, а свободу і вільність народну поновило правосуддя Боже, подвигнувши народ до неймовірної хоробрості та мужності; і він, ставши у первісній своїй точці самовладдя, міг жити без допомоги чужої. Але, видно, Провидіння Боже, яке влаштовує справи людські завжди на краще, вибрало злуку його з народом єдиновірним і єдиноплемінним за доброю та взаємною волею і згодою невимушеною, котрі руйнувати я вважаю за гріх смертельний, і з тим жити і вмерти хочу». Хан, скільки не умовляв Гетьмана на свою сторону, і хоч які великі були його намови та обіцянки, одначе він ні на що не погодився, і розсталися вони з одвертою злобою.

Як прибув Гетьман у Чигирин, так застав він там посланця Шведського з листом від Короля тамтешнього Карла Густава, який вимагав від Гетьмана допоміжного війська супроти Польщі та деяких владарів Германців, що воювали тоді зі Шведами за претензії Ливонські, Померанські та Гольштинські. А вимога та виникла у Короля на підставі союзних трактатів, попередніми Гетьманами Малоросійськими від імені всього народу тутешнього зі Швецією укладених під час Польського нахабства та тиранства в час воєн, що з ними точилися; і що хоч в них Швеція силою своєю та грішми Малоросіянам і не допомагала, одначе ж заступництвом Королів своїх та їхніх посланців завше за ними обставала, а Польщі погрожувала диверсіями. Гетьман, виконуючи зобов'язання попередників своїх і народні, беззаперечно відправив до армії Шведської, до Польського міста Кракова, десятитисячний корпус із семи полків реєстрових Козаків та із трьох охочекомонних створений, під командою Полковника Київського Антона

Адамовича, проголошеного на той похід за Наказного Гетьмана, а Цареві Олексію Михайловичу сповіщав, що вислання військ Козацьких у поміч Шведам є конечне і корисне, як із огляду на зобов'язання договірні, всім державам спільні, на яких влаштовується народна домовленість і взаємна їхня допомога і зобов'язаність, так і тому, що робиться воно на шкоду спільному недругові.

Король Шведський, користуючись допомогою Козацькою, котра в дуже слушний час до нього підоспіла, заволодів обома столичними містами Польськими, Краковом та Варшавою, маючи біля цього останнього бій з Поляками, що тривав три дні. Подвиги тії нагороджено скарбами Королів та Вельмож, майже незліченними, та іншими великими здобичами, в обох тих столицях віднайденими. А наслідком того було повний розклад і виснаження Польське, що загрожувало тій нації остаточним її занепадом і руйнацією, котра ж тоді була б неминуча, якби сторонні держави, доброзичливі до Польщі, не вчинили супротивних тому дій не стільки для її користі, скільки задля власних інтересів, заздрістю спонукуваних. Король Данський, по згоді з іншими державами проголосивши Швеції несподівану війну, вступив з армією своєю скороспішно на її землю і примусив Короля Шведського, облишивши всі Польські завоювання, поспішити на оборону свого Королівства. Тая війна тривала три роки і скінчилася Оливським миром на користь Короля Шведського, котрий, крім інших успіхів, облягав столичне Данське місто Копенгаген.

Імператор Римський, або Германський, Фердінанд III і Примас Королівства Польського Урбан писали тоді ж до Гетьмана Хмельницького, «щоб він одстав від союзу з Королем Шведським, яко противником обом Католицьким релігіям, Римській та Грецькій, і найжорстокішим Лютераністом і щоб він, як давніше, злучився з Польщею на однакові з нею права та привілеї, що їх вони гарантувати можуть; а принаймні не втручався б ні в яку війну з Польщею і дотримувався би нейтралітету. В противному ж разі погрожували йому, що змушені будуть всі сили Європейських Католицьких Християн кинути на зруйнування його нації, яко шкідливої всьому Католицтву Римському, якому вона небезпечніша за самих Турків і Сарацинів». Гетьман з найглибшою пошаною одписав Імператорові, що «допомога його Королеві Шведському є обов'язок трактатів, усім народам звичайних і за святість шанованих, які ніяк не торкаються до релігії, або віросповідання народного, а уложили їх з Швецією попередники його і народ Руський за тих часів, коли Поляки, шаліючи в своїм поводженню і правлінню, шарпали народ сей нечуваними в світі варварствами та нелюдськими тортурами, що в них панове Римські Католики не тільки не подали нещасному народові сьому ніякої допомоги, але ще й преізлиха гнали його, навертаючи на Унію, в Римі вигадану, а на Русі проповідану з найжорстокішою лютістю, яка перевершувала всі священні Римські інквізиції і якої в самому Магометанстві над Християнами не чутно було. А народ Руський є той самий, з яким Імператор Римський Максимілян, іменем всієї Імперії Римської, мав дружній союз і державне листування з самодержавними князями його, що були завше доброзичливі і допомагали імператорам Імперії Римської, але понижений і заглушений був він злістю і лукавством Поляків, які з'єдналися з ним добровільно і приязно, а розсталися з ворожнечею і духом помсти безприкладним; і рани зла сього такі є незцільні, що гоїти їх жодна сила та мудрість людська не годні».

Листування Гетьмана з Імператором та Примасом і погрози при тому од них супроводжувалися дійсно новою для Малоросії небезпекою. На початку 1657 року війська Імператорські зібралися на кордонах Галичини, а війська Турецькі об'явилися в Бессарабії та Молдавії, і весь Крим був у русі. Гетьман, сповістивши Царя про листування з ними і про рухи військ сусідніх держав, прикрив зараз свої кордони численними деташементами та командами, а в підмогу їм зложив для головних військ два табори: один над рікою Ташликом, під командою сина свого Юрія, підтримуваного порадами старих і досвідчених старшин, що були при ньому; а другий побіля міста Заславля, під командою Наказного Гетьмана Дорошенка. Війська на кордонах були з обох боків у безустанному русі, але ворожих дій між ними не відбулося, а тільки показували вони вид, що повсякчас пильнують і готові до війни. Тим часом прибули посланці чужоземні з новими вимогами.

Султан Турецький Ібрагім та Імператор Римський об'єднаною місією оголосили Гетьманові через тих посланців, що «як Польське Королівство є зруйноване і приведене до крайнього виснаження безугавними війнами і звитягами його, Гетьмана, з військами Козацькими, які губили Польщу без пощади й поваги і допомагали в тому Шведам та Цареві Московському без слушних причин, і що держава тая, бувши на краю руйнації своєї, приневолена буде увійти в одну державу з Московією способом переговорів або силою переважаючої зброї, а сусідні держави і вся Європа, бувши спокійними того споглядачами, побачать, на сором свій, державу колосальну, з нічого майже на такий ступінь піднесену на шкоду багатьох народів, а з часом і на саме їх повалення, то Монархи тії, маючи найсправедливіші причини боронити праве народні і втримувати в державах політичну рівновагу, пригадують йому, Гетьманові, відстати зовсім од союзів з Швецією і злуки з Московією, а радять поєднатися, як раніше, з Королівством Польським під нинішнім своїм правлінням і з усіма правами та привілеями, що вільну націю означають, і на теє укласти, за посередництвом їхнім, установчу з Поляками конституцію, яку Монархи тії беруться гарантувати і вічно боронити; в противному ж випадку змусять вони до того потугою своєю, і на той кінець проголосять війну».

Гетьман, заперечуючи Послам на їхні вимоги, доводив, що «відсіч, яку дали Козаки Полякам, і їхні пониження є справа Божа, що сповнила найсвятіші Його слова, які ніколи марне не минали: «Якою же мірою мірите, возміриться й вам». Усім сусіднім народам, а не менше й Вашим державам, добре відомо, скільки лиха зазнав народ Руський од сваволі і тиранств Польських; всякого роду насильства, варварства і найбільш звірячі над ним лютості перевищили міру всякої уяви. Усі терпіння, муки й стогін народу сього потоптано й заллято у власній крові його. Вони, одібравши у нього все, що мав він у тутешньому житті, наважилися затьмарювати й саму надію його на життя прийдешнє через навернення до Унії, котра погрожує чистилищами й анафемами. Усі миротворства, трактати й договори, у Руського народу з Поляками довершені і присягами урочисто затверджені, не що інше були, як лише гра обману, віроломства і найпідлішої зради, яка допомагала мерзенним їхнім намірам, помсті й убивствам. І народ Руський, коли підносив проти Поляків зброю, то робив теє лише в обороні і в крайності, до чого всі народи в усьому світі мають найприродніше право, нічим не заперечене. І яка ж тут буде справедливість і політика у держав, які шукають рівноваги, коли вони на оборону претендують, а тиранство і злочинство попускають або їх випрадовують? Але при всьому тому боронити Поляків і скріплювати їх зостається у волі держав тих, а приневолювати народ Руський у підлеглість Полякам є диво, несумісне з жодними правилами політичними й моральними, і те саме, що єднати вівці з вовками на один пастівник, усупереч самій природі і здоровому глуздові. Воювати ж за те тим більше нерозсудливо і значить самовільно і беззаконно народ винищувати, що належить до неминучої помсти Божої. Тим-то й думаю я про себе самого, завершив Хмельницький, що, в разі конечности, ліпше впасти в руці Божі, ніж в руці людські, і на сих правилах покладаю поводження моє супроти Польщі, не спричиняючись ніяк до її знищення або поневолення».

Такими незадовільними переговорами хоч і збувся на перший випадок посланців Хмельницький, але погрози Монархів їхніх і вчинені при тому пропозиції справили в душі його велике враження. Він, будучи найщирішим патріотом народу свого, завше шукав йому гаразду і після довгочасної виснажливої війни спокою, але знайшов замість того нові спокуси й напасті; і, розмірковуючи про майбутні наслідки, коли така лиха гроза, що зібралася над отчизною його, на неї вдарить, уявляв, якої зазнає вона руїни і спустошення од держав, таких могутніх і її майже оточуючих. Прийняти ж систему їхню вважав він за віроломство, підле боягузтво і самий явний злочин, що означає у Християнстві гріх смертний, вічно непрощенний. Усі такі міркування гризли Хмельницького таким гірким смутком і безнастанною журбою, що роз'ярили колишні його припадки, од надмірних військових трудів, повсякчасних клопотів та безсоння, а не менше й від гноблячої його старості зароджені, і занепав він у тяжку недугу і, по довгому в ній стражданню, став, врешті, до життя ненадійний.

Гетьман Хмельницький, чуючи близьку кончину свою, скликав у Чигирин урядників од війська і урядів і товариство з найзначнішими Козаками і їм, зібраним до нього в домі, оголосив стан справ нації і всі тогочасні міністерські обставини. А по тому, зробивши перелік попереднім на отчизну напастям і тяжким війнам, що з того сталися і що в них вони так славно й великодушно боролися і перенесли злигодні власною своєю мужністю і достохвальною між собою згодою, завершив тим, що він, відчуваючи близьку смерть свою, з жалем сердечним і скрухою душевною зоставляє їх напризволяще і радить їм не занепадати, в разі потреби, на мужності і подвигах військових, тримаючись завше одностайної згоди і братерської дружби, без чого ніяке царство і ніяке суспільство стояти не може. «А я, провадив Хмельницький далі, дякую вам, братове, і за послух мені у війнах, і за своє Гетьманство! Дякую за ту гідність, якою ви мене вшанували, і за те довір'я, яке ви до мене завше виявляли! Повертаю вам усі знаки і клейноди, що гідність і владу тую означають, і прошу вас пробачити мені, в чому я, як людина, будь-кому з вас завинив або кого скривдив. Наміри мої про всезагальне добро були чистосердечними й правдивими, і я всього себе посвячував отчизні, не жалуючи здоров'я свого і самого життя. Але кожному догодити не народився ще ніхто з людей. Отож, задля загального добра, дозвольте ще попросити вас зробити мені останню приємність: оберіть собі Гетьмана за мого життя, якому б я міг відкрити потрібні таємниці і дати корисні поради в управлінні. А як у нинішню критичну пору потрібна в Гетьмани найбільше вправна, мужня й досвідчена людина, то я рекомендую вам, як саме таких, Полковників Переяславського Тетерю та Полтавського Пушкаренка і писаря Генерального Виговського. З них оберіть ви одного, кого по загальній нараді заблагорозсудите».

Урядники і Козаки, заридавши гірко на слова Гетьманські, що так їх зворушили й вразили, а особливо про близьку смерть його і своє сирітство, залементували: «Кого оберемо на місце Твоє? І хто є гідний нагородити батьківські до нас заслуги Твої і нашу в Тобі втрату? Син твій Юрій нехай наслідує місце і гідність Твою! Він один нехай над нами начальствує, і ми його обираємо за Гетьмана. Прокляті, безсовісні й безсоромні були б ми, якби воліли замість нього кого іншого, забувши й занехаявши великі Твої до нас добродійства і безприкладні для отчизни подвиги». Гетьман, дякуючи урядникам і військові за їх до нього признання, заперечував вибір їхній на його сина, переконуючи, що він дуже молодий і щоб підняти такий великий уряд і в такий критичний час ще не надійний. «А ви вдячність свою до мене можете над ним висловити в інший спосіб; рівно ж і він може отчизні служити на іншому вимірі, в міру здібностей своїх і літ. А на уряд Гетьманський обирати потрібно людину змужнілу і в усіх прикметах та здібностях досвідами дізнану». Зібрання, заперечивши Гетьманові, що молодість його сина можна скріпити добрими порадами та надійними радниками, що їх по знанню своєму вибрати сам може, присудили одноголосно, що «позбавити його батьківської гідности ми ніколи не допустимо».

Гетьман, з упертого наполягання присутніх, погодився на їх волю і, запросивши до себе сина свого Юрія, поручив зборам з словами: «Вручається він під охорону Божу і вашу опіку, і анафемі віддаю того, хто зведе його з путі правдивої і сотворить притчею во язиціях і посміховищем у людях! Віддаю й самого його, якщо він піде дорогою незгідливою і віддалиться од правоти, честі і Християнських чеснот; і заповідаю йому на все життя його служити отчизні вірно й щиро, пильнувати її, яко зіниці ока, і пролити за неї всю свою кров, якщо буде їй корисна і спасенна! Понад сю жертву я нічого іншого не вимагаю, і се нехай буде йому за повсякчасний мій пароль і гасло! А вас прошу і заклинаю скріпляти його добрими порадами і постійною мужністю, яка всьому племені нашому слов'янському є споконвіку властива і спадкова». По тому вручив Гетьман синові своєму клейноди військові і печать національну з усіма документами й справами письмовими; і він, за звичаєм, був привітаний і прикритий од урядників та товариства прапорами й шапками і проголошений Гетьманом, з пальбою Із гармат та мушкетів і з музикою військовою, що грала в місті на всіх перехрестях і майданах, а до полків і міст вислано гінців з універсалами. Відбувся ж і здійснений був вибір сей у 7 день Серпня 1657 року.

Старий Гетьман перед економ своїм мав ще нараду з урядниками й товариством, і на ній обрано за радників і опікунів до молодого Гетьмана писаря Генерального Виговського і Полковника Полтавського Пушкаренка, що бував уже в походах Наказним Гетьманом. І старий Гетьман останнього дня в своєму житті, побувши з сином своїм та його радниками декілька годин наодинці, помер 15 серпня, пополудні. Лемент і плач челяді Гетьманської і постріл з домової гармати сповістили в місті про смерть Гетьмана. Військо й народ усякого рангу і стану виповнили враз дім Гетьманський і його оточили. Плач і ридання роздирали повітря, і журба продовжувалась повсюди і була невимовна. Всі оплакували його, як рідного батька свого, всі кричали: «Хто тепер пожене ворогів наших і захистить нас од них? Згасло сонце наше, і ми зосталися в темряві на поталу вовкам ненажерливим!»

Заслуги сього Гетьмеша й направду варті були оплакування всенароднього, і таких людей Провидіння Боже віками тільки породжує в людстві для особливих Його намірів і призначень. Він, мавши незвичайний розум, був вельми добродушний і справедливий, у справах національних — досконалий політик, а на війні — безстрашний і заповзятливий вождь. Хоробрість його дорівнювала байдужості. У звитягах своїх ніколи не чванився, а в невдачах зовсім не журився. Терпеливість його в найтяжчих трудах і подвигах ніяк його не зраджувала. Голод і спрагу, холод і спеку зносив він з досконалим спокоєм. Отчизну свою і народ так любив, що спокоєм своїм, здоров'ям і самим життям завше йому жертвував без найменшого нарікання. Словом сказати, був найліпший у народі верховний начальник, а у війську безприкладний вождь.

Похорон Гетьманові учинено з великим, але сумним тріумфом і з усіма військовими та громадськими почестями. Тіло його в супроводі численного війська й народу перевезено з Чигирина до власного містечка Гетьманського Суботова і там поховано в монастирській його церкві, з написами й епітафіями. Над гробом виставлено під балдахіном портрет Гетьманський з таким написом:

«Сей образь начертанъ Козацкого Героя, Подобна грекамь тЂмъ, отъ коихъ пала Троя! Помпей и Цесарь, что были у Рими, У Руссовъ значилъ то Хмельницкій дЂлами своими: Польщу онъ низложилъ Козацкими полками, Татаръ и Турковъ устрашилъ тЂми же войсками; Наказавъ варварство, пресЂкъ вЂроломство, ВЂчно не забудетъ того Польское потомство. Унію онь опровергъ, благочестіе возставилъ, Ревность въ томъ свою въ родЂ и родЂ, прославилъ; НепобЂдимъ во бранЂхъ, благой воспріялъ конецъ: Изь сына в отечест†достойнЂйшій ему явился отецъ!»

За причину смерті Гетьманської вважають деякі письменники довгочасну отруту, піднесену йому одним значним поляком, який сватався до його дочки, а опісля десь зник. Але те вже певне, що на сьомий рік по його смерті, як упали були в Задніпровську Малоросію Турецькі війська з Султаном їхнім Нурадином, Поляки, що з ними злучилися, напавши на містечко Суботів, зруйнували Його дощенту, І кості Хмельницького, викопавши з гробу, спалили разом із церквою та монастирем тамтешнім, і тим скінчили варварську свою і підлу над мертвим помсту.

Того ж часу, саме в останніх місяцях 1657 року, Фрідерік Вільгельм, Курфюрст Бранденбурзький, котрий давніше був васалом Польським, скориставшись з незвичайної слабості республіки Польської, що виснажилась довголітніми нещасливими війнами, дістав од неї у безпосереднє володіння своє Королівство Прусське, що було під Польською зверхністю, але постановою Велавською за Курфюрстом затверджене, з відступленням і інших дистриктів з містом Ельбінгом, за якими згодом прийняв він титул Короля Прусського, а за тую поступку обіцявся Курфюрст помагати Полякам супроти Царя Московського та Козаків і дати їм, понад те все, значну суму грошей, чого, одначе, не виконав.

Після скону Зіновія Хмельницького Польський Уряд спільно із державами, що Полякам міністеріяльно допомагали, не переставав допоминатися у молодого Гетьмана згоди на злуку з Польщею, батькові його запропоновану.

Та коли єей Гетьман всіляко від того ухилявся, подаючи причини, з поради й плану батька його взяті, що підведено під нього міну через опікуна і писаря Генерального Виговського. Сей Виговський, бувши природним Поляком, заховав у собі характер нації своєї у всій повноті і з безмірного честолюбства свого, завше хотів собі уряду Гетьманського за всяку ціну. Поляки, задобривши його великими подарунками, а найбільше значущими обіцянками, прихилили на зраду вихованця його, молодого Хмельницького, і він перше натякав йому ріжними манівцями про згоду, буцімто, батька його на злуку з Польщею, але що, мовляв, перешкоджали йому в тому забобонні старики, які воліють ліпше Московщину, як Поляків і Турків, єдино через одновірство, дарма що в ній стільки вір, скільки у нас повітів, і одна одну переслідує й ненавидить. Потім запевнив його цілковито, що така злука є корисна й неминуча для задоволення вимог перших у світі дворів — Турецького і Цісарського, які, при дальшому спротиві, можуть сплюндрувати всю націю і позбавити його Гетьманства; а уволивши їхню волю, можна укріпити навіки права свої й народні, в чому вони беруть на себе запоруку і затвердження за ним спадкового Гетьманства, з титулом і гідністю суверенного Князя Сарматського.

Юрій Хмельницький, бувши зваблений і застрашений умовляннями Виговського, прихилився на його контакти і потайним чином року 1658, Квітня місяця, узявши зі скарбу Малоросійського мільйон талярів, поїхав до міста Заславля в супроводі загону своєї гвардії, а полкам реєстровим Задніпровським звелів туди ж їхати немовбито в секретну експедицію. У Заславлі застав він Конгрес з багатьох вельмож Польських, присланих од Короля і Речі Посполитої, і міністрів Цісарського і Турецького. На ньому запропоновано Гетьманові договірні з Польщею статті, нібито батьком його укладені через уповноважених Старшин Генеральних Верещагу та Сулиму і названі Гадяцькими статтями. Вони складалися з наступних пунктів:

1. Народ Руський і земля його, зложена з Князівств, або Воєводств, Київського, Чернігівського, Сіверського та Володимирського, з усіма в них містами, повітами та селами по гранях, Зборівським трактатом визначених, нехай будуть вільними, од самих себе й уряду свого залежними і в повній єдності та рівності з народами Польськими, що од єдиного з ними племені Сарматського походять; а незгоди, ворожнеча та війни, що були між ними, нехай знищаться й підуть у вічну непам'ять з дотримуванням і затвердженням найсуворішим обопільної амністії. 2. Уряди Руські нехай влаштовуються і пробувають на правах своїх і привілеях стародавніх, у повній рівності і однакових привілеях з урядами Польськими та Литовськими, під покровою одної Корони Королівської, всім трьом народам рівномірно державної і охоронної. 3. За найвищого начальника народу Руського і урядів тамтешніх призначається Гетьман, обраний лицарством з-поміж себе, не допускаючи чужинців, якого владу й привілеї варто шанувати нарівні з Коронним і Литовським Великими Гетьманами, а війська йому мати реєстрового сорок тисяч; охочекомонного ж і Запорозького скільки збереться й утримати буде змога. 4. Охорона внутрішня й оборона зовнішня в землі Руській залежить од влади Гетьмана й од сил війська тамтешнього, і в таких випадках призначається він самовладним Князем Руським, або Сарматським, а в загальній обороні і війні всього Королівства бере участь земля тая по спільній з ним нараді й згоді, а інакше вільно в обидві сторони нейтралітет тримати. 5. Провінційне управління землі Руської підлягає Воєводам, обраним з-поміж себе тамтешнім лицарством, не попускаючи ніяк чужорідним, і вони підлягають в усьому Гетьманові і безпосередньо під його наказами пробувають, і коли споряджувані і виправлені будуть од воєводств та повітів земські посли та депутати на Сейм Генеральний, то теє чиниться з. веління Гетьмана і за його інструкціями та наказами. 6. При всіх службах і стосунках лицарства і народу Руського з лицарством і народом Польським та Литовським нехай призначається повна єдність і рівність з обох сторін, з повагою до честі й могутності кожного зокрема і всіх взагалі. 7. Релігія Православна Руська, або Грецька, з релігією Католицькою Римською, або Польською, нехай буде в повній рівності й згоді, без найменшого порушення прав і вольностей кожної; і духовенства обох релігій на зібраннях урядових і при всіх засіданнях та стосунках нехай матимуть місця, відповідні до сану свого, і голос, згідно з правами своїми і привілеями.

Статті тії треба було Гетьманові неодмінно оголосити урядникам і військові, що до нього зібралося, і відібрати на них загальну всіх думку і згоду. Та коли вони їм оголошені були, то всі урядники й Козаки, дізнавшися про зміну такої ваги і в такій мірі для всіх ганебну, зараз, нагрубіянивши Гетьманові, проклинаючи підлу його поведінку і злочинні задуми, відстали од нього і вернулися до міста Чигирина. А тут, довідавшись, що скарб національний розкрадено і старшини Генеральні покинули місто, пішли шукати опікуна й радника Гетьманського, Пушкаренка, щоб, по спільній з ним нараді і згоді, ужити своїх заходів, не надіючись на товариша його в тій справі, Писаря Виговського, готового з породи своєї на всяке лукавство та обмани. Хмельницький же, покинутий урядниками й реєстровим військом, зневажений Заславським Конгресом, ставши притчею в людях, з небагатьма прихильними до нього охочекомонними Козаками, змушений був утікати з Малоросії на Січ Запорозьку і там переховуватися. Козаки Запорозькі, прийнявши його під свою опіку, обіцяли йому всяку поміч при слушній нагоді. Вони дуже невдоволені були із злучення їх з Росією, а особливо з поводження із їх військами; а подано до того причини, здається, зовсім незначні, хоч подіяли вони сильно на уми народні. Козаки тії, будучи в походах разом із стрільцями та сагайдачниками російськими, терпіли од тих солдатів часті та дошкульні глузування за те, що голять свої голови. Солдати тії, бувши ще тоді в сірячинах та в личаних постолах, неголені і в бородах, себто в усій мужичій образині, були, одначе, про себе незрозуміле високої думки і мали якийсь паскудний звичай давати всім народам презирливі прізвиська, як от: Полячишки, Татаришки і так далі. За тим дивним звичаєм взивали вони Козаків «чубами» та «хохлами», а іноді й «безмозкими хохлами», а ті сердилися за те, аж пінилися, заводили з ними часті сварки та бійки, а врешті нажили непримиренну ворожнечу і дихали до них повсякчасною огидою.

Писар Виговський, як тільки виправив Юрія Хмельницького на потаємний Конгрес Заславський, негайно вислав од себе гінця до Москви з повідомленням Цареві про зловмисні наміри Гетьманські і що національні привілеї і всі документи та архіви він зберіг, а війська реєстрові по його боці і йому віддані. Цар на теє повідомлення вирядив до Малоросії Боярина Богдана Матвійовича Хитрова, звелівши йому розвідати про тутешні події і, за порадою Виговського, зробити з ним, що визнають за потрібне. Боярин Хитров, прибувши до Чигирина, мав переговори з самим лише Виговським і, бувши од нього обдарований, улещений і немовби зачарований, доручив йому іменем Царським Гетьманський титул і оголосив усім наявним урядникам та Козакам признавати його за Гетьмана, настановленого з волі і ласки Царської. Урядники й Козаки, не маючи загальної ради всієї нації, нічого на теє не перечили, а жахнувшись од впровадженого в їхню землю такого страшного, на їхню думку, насильства, здивувалися і розійшлися вельми засмучені. Отож Боярин Хитров показав себе дуже простим і, замість корисного устрою, зробив необачний крок до шкідливих змін і поклав перший камінь до міжусобиць.

Полковник Полтавський Пушкаренко, що був Гетьманові за радника, призначеного по загальній згоді всієї нації, звідавши про зловмисні вчинки Юрія Хмельницького і знавши, що інструментом тому є Писар Виговський, доніс од себе Цареві на них обох і, чекаючи на резолюцію, коли зібралися до нього полки зі своїми урядниками, що повернулися із Заславля, то він, у числі двадцяти тисяч війська, виступив до Чигирина з наміром облягти в ньому Виговського і відібрати всі справи та документи національні, що зберігалися у нього, яко в Канцлера нації, та й самого його заарештувати, щоб судити по законах. Але Боярин Хитров, зустрівши Пушкаренка під містом Лубнами, оголосив йому волю Царську, згідно з якою Виговський настановлений на Гетьмана Малоросійського, і що він, Пушкаренко, повинен його за такого признавати і йому коритися з усіма урядниками та народом. Пушкаренко, вражений такою вісткою, як громовим ударом, хоч як переконував Хитрова не вірити Виговського обманам, сповненим лукавства та лихих думок, які незабаром і розкриються, одначе Хитров, ні на що не зважаючи, звелів йому ім'ям Царським вернутися на своє місце, в Полтаву.

Новий Гетьман, Виговський, щоб ще більше звабити Царя вдаваною своєю до нього прихильністю і приспати Міністерство його щодо справ Польських, доповідав Цареві, що Поляки, по знищенню Богдана Хмельницького, їм вельми противного, погодилися були признати його, Царя, Електором корони Польської, а по смерті нинішнього їхнього Короля посадити на Польський престол і злучити Польське королівство з Царством Московським. Цар, улещений Виговським, вислав до Польщі пишне Посольство з багатьма дорогими подарунками, яке Поляки, що грали з Виговським одну роль, зустріли й проводили були до столиці з пишним тріумфом. Після перших прийнять та бенкетів, коли посланці Царські стали пригадувати Міністерству Польському про обіцянки щодо Електорства і визнання Царя наслідником корони Польської, то тії Міністри із звичайною своєю улесливістю запевняли посланців про неодмінне бажання їхнє і всієї Речі Посполитої мати у себе за Короля Царя Московського і злучити з його Царством Королівство Польське. Але що потрібно набратись терпіння, поки спірні справи з Швецією та іншими державами закінчені будуть і Польща стане вільна для власних своїх влаштувань; тим часом корисно було б, казали далі Міністри Польські, утвердити Гетьманство Козацьке в особі одного Виговського, яко людини миролюбної і ерудованої, а Хмельниччину з корінням видерти з народу, що ненавидить мир і тишу, живиться самими війнами, грабунками та вбивствами і є бичем для всіх народів, які добрий лад у себе мають. Для того й хоче уряд тутешній вислати до Виговського своїх посланців з привілеєм, що затверджує його на Гетьманстві, і тим запевнити народ Польський і Руський заздалегідь про єдність і приязнь, що зачинаються в обох тих народах.

Полковник Пушкаренко, утримуючи під своїм керівництвом чимало реєстрових полків, прихильних до нього ще від часу, як був він над ними Наказним у походах Гетьманом, не переставав доносити Цареві про зловмисну поведінку Виговського та його контакти з поляками на шкоду Козакам і всієї Росії. А як прибули до Виговського посланці Польські з визнанням і затвердженням його на Гетьманство і з дипломом Королівським на ту гідність, то Пушкаренко вислав до Царя Осавула полкового Бурлія з повідомленням про тих Посланців та їхню комісію І що вони спільно з Виговським підбурюють війська і народ Малоросійський на сторону Польську і проповідують єдність з Польщею невідомо з якою метою. Виговський, перехопивши посланця того на дорозі коло міста Сум, одібрав у нього пакет, а самого повісив; на Пушкаренка ж послав два полки Ніжинські і два Стародубські, себто по одному з них кінному і по одному пішому, звелівши їм схопити Пушкаренка або його знищити. Але Пушкаренко, довідавшись заздалегідь про той задум, засів із військами своїми в лісах і байраках між Опішнею і Будищами. І коли полки тії розташувалися на ночівлю, то він напав на них удосвіта і розсіяв їх цілковито, а начальників, які ними командували, забрав у полон і виправив до Царя в Москву зі своїм конвоєм і широким оповіщенням про всі Виговського вчинки та задуми і про заведені через те міжусобиці; і що новий його, запропонований Цареві, проект про спадщину Польську не що інше є, як тільки найпідступніший обман, вигаданий єдино на те, щоб одурити Царя і виграти час на уформування військ і рушення супроти нього, разом з самим тим Виговським та Князем Трансільванським Ракоцієм, що його Поляки також на свою сторону згодили.

Цар, ще не ймучи віри Пушкаренкові, але сумніваючись уже і в Виговському, вислав навмисного гінця у Польщу до своїх посланців, які дожидали згоди й рішення про Царську в Польщі спадщину, звелівши їм потайки довідатись про стан військ Польських і в яких вони положеннях та приготуваннях пробувають. Посланці тії, хоч як приспані були од Поляків повсякчасним бенкетуванням, забавами й танцями, одначе були пробуджені Царським гінцем і наказом і сповіщали Царя, що «у Варшаві Поляки часто перешіптуються між собою на вухо і з них підсміхаються та підморгують, а жовнірство їхнє по місті в корчмах раз у раз при них поляскує і шаблями побрязкує, що аж страх проймає; а по селах у них військ, кажуть, тьма-тьмуща; і частенько подейкують чванькуваті Полячки, що «наші юж Козаци, наш, мовляв, і Смоленськ скоро буде, а про честь нашу Посольську і гадки не мають; теж і за насліддя Твоє, Государю, Польське ніхто вже й не ворухнеться, а на наші про теє згадки та пригадки одказують вони самими усмішками та чемними уклонами; і ми, правду сказавши, Государю, поневіряємось тут, яко стовпняки і посміховище Ляцьке!»

Оповіщений тими посланцями, Цар, відкликавши їх з Польщі і упевнившись в обманах та підступах Поляків і Гетьмана свого Виговського, але вдаючи перед тим останнім, що він нічого за ним не підозріває, писав до нього про попереднє своє довір'я і про шкідливу впертість Пушкаренка, на якого приобіцяв Цар у поміч до нього, Виговського, прислати корпус своїх військ і з ними наказував йому, знищивши рушення Пушкаренкове, привести його силоміць під свою зверхність, а Пушкаренка, закувавши в кайдани, прислати до Москви на суд Царський. Війська Царські, в числі тридцяти тисяч людей, під командою Князя Трубецького справді вступили в Малоросію у Квітні місяці 1659 року; і Князеві Трубецькому дано таємний наказ, зійшовшись з Виговським, заарештувати його з усіма прихильними до нього урядниками, а військам, що є при ньому, звеліти приєднатися до Наказного Гетьмана Пушкаренка і перебувати в його команді до виборів усім взагалі військом і народом малоросійським справжнього Гетьмана згідно зі своїми правами. Виговський, також удаючи, що він нічого про підозри на нього не примічає, запросив потайки до себе корпус військ Польських, що прийшли до нього лісами під командою Хорунжого Гуляницького, і впровадив його до міста Конотопа, а сам, з охочекомонними полками і частиною Запорожців розташувався біля містечка Смілого і посилав од себе гінців до князя Трубецького, прохаючи від нього повідомлення, де їм з'єднатися. Князь, переходячи від міста Путивля до міста Конотопа, зустрінутий був мешканцями Конотопськими і повідомлений, що до них понаводив Виговський Польські війська невідомо з яким наміром. Князь, задумавши мимохідь забрати Поляків у полон, причисливши те до своєї комісії, узяв Конотоп в облогу. Але ВиговськиЙ, погодившись заздалегідь з Гуляницьким, напав на нього із своїми військами з двох боків і армію його розбив ущент, а обози з усіма запасами забрав собі як свою здобич. Князь же з малими, розпорошеними рештками своїх військ пробрався лісами вгору ріки Сейм і сховався в Путивлі.

І з того лиходійського побоїща вийшла в Малоросії на дурисвітів відома приповідка народна, що «такий от ошуканець обдурив так, як Виговський Москву».

По довершенню Виговським з Поляками такого підлого супроти Росіян учинку, публікував він у Малоросії про злуку свою з Польщею, приклавши при тому й описані вище договірні з нею Заславські статті, нібито трьома державами — Цісарською, Турецькою і Польською — ратифіковані. Але військо і народ Малоросійський, спротивившись явно зловмисному намірові Виговського і ненавидячи Поляків, звернулися до Пушкаренка і побільшили його сили. Виговський, не передбачаючи од свого рушення і од Поляків надійного успіху в підкоренні Малоросії, найняв на підмогу собі десять тисяч Кримських Татар, які, прийшовши до ріки Ворскли, розташувалися, по згоді з Виговським, у закритому місці, а Виговський тим часом із своїм військом наближався до Полтави, щоб у ній захопити й заатакувати Пушкаренка. Але той з реєстровими Козаками і волонтерами, що зібралися були до нього, зустрівши Виговського за річкою Полтавкою, розбив його вщент і розсіяв війська його на всі сторони, причому Поляків мало не всіх винищено, і Гуляницького, командира їхнього, вбито, а Виговський, утікши в нестямі, загубив Гетьманську свою булаву. Охочекомонних його Козаків, яко своїх людей, знаджених Виговським, помилувано, а тільки розганяли їх і били тупими ратищами та фухтелями. А що звичайним для всіх переможців наслідком є розлад і несамовитість військ, то й з Пушкаренком те саме сталося. Війська його, вганяючи за переможеними і грабуючи їхній табір, були в незвичайному безладді; а в той самий час, напавши на них ззаду.

Татари, що із засідки зненацька вийшли, самих їх розбили й розсіяли, а Пушкаренка вбили і місто Полтаву, без оборони зоставлене, пограбували й зруйнували.

Знищивши таким чином Пушкаренка і розпорошивши його війська, Виговський, все не можучи прихилити собі в послух Малоросіян, почав руйнувати їхні села просто як ворог і, побравши безборонні міста та містечка Зіньків, Лютеньку, Сорочинці, Богачку, Устимовицю, Яреськи, Веприк та багато інших, віддав їх Татарам на грабунок і поталу. Тим часом реєстрові полки, що втекли були від партизанства Виговського, зібравшись до міста Переяслава, вибрали собі за Наказного Гетьмана полковника Івана Безпалого і з ним виступили проти Виговського та його Поляків і Татар, які вешталися по Малоросії і грабували людність; а розбивши їх у двох баталіях, і в останній біля містечка Голем'язова, переслідували їх по містах і селах, що давали їм притулок та харчі, причому зруйновано й спалено міста: Лубни, Пирятин, Чорнухи, Горошин та інші. І Виговський, побачивши, нарешті, що йому зібрати нову потугу, а й того менше — втриматися силоміць на Гетьманському становищі — неспромога, утік з недобитками Польських військ до Польщі і вже в Малоросії не з'являвся; а жінку свою з родиною полишив у Чигирині напризволяще. І так він трагедію свою скінчив у повній мірі невдячності, підлості та звірячої лютості.

Цар, довідавшись, що Виговський погромив війська його та впровадив у Малоросію Поляків і Татар і що прихильний до Царя та Росії Наказний Гетьман Пушкаренко убитий ними, а війська його розпорошено, вислав супроти них Боярина Григорія Григоровича Ромодановського і корпус військ в числі тридцять тисяч людей, звелівши тому Бояринові по знищенню Виговського зажадати од урядників і військ Малоросійських вибрати собі Гетьмана згідно з правами їхніми і стародавніми статутами; і щоб нововибраний Гетьман, на потвердження договорів Гетьмана Зіновія Хмельницького, з Царем уложених, вчинив перед ним присягу і дав од себе на теє нове зобов'язання. Боярин Ромодановський, вступаючи з корпусом своїм у Малоросію, гірко потішив народ своєю поміччю, і перша його дія була на місто Конотоп. Він, як зустрічали його од міста з процесіями, помолившись і похрестившись перед ними по-християнськи, пограбував опісля місто і мешканців його по-татарськи. Се означало помсту за князя Трубецького та його війська, розбиті біля міста Конотопа, яке зовсім в тому участі не брало і винне не було, а навпаки, заздалегідь давало Князеві знати про те, що засіли в ньому Польські війська, од Виговського введені. Одначе ж на теє зовсім не зважено, і на подання та благання мешканців сказав Боярин, що «винуватця Бог знайде, а війська його треба потішити та нагородити за їхні труди, в поході доконані».

Коли проходив Боярин Ромодановський з корпусом своїм далі в Малоросію, то довідався, що Виговського і Поляків з Татарами з неї вже вигнано; і публікував всенародно про вибір нового Малоросійського Гетьмана, а тим часом не переставав попускати військові своєму оздоблювати малоросіян, обзиваючи їх то «виговцями», то «хохлами» і чинячи їм насильства та здирства без усякої кари, з чого зродилося в народі надмірне огірчення: кому довіряти долю свою і підлеглість в розумінні протекції. Та, попри все те, зібралися урядники й військо до міста Чигирина і відкрили елекцію на вибір Гетьмана, для чого прибули до того міста й посланці Цісарський та Турецький, а від Короля і Республіки Польської прислано, яко посла, Каштеляна Волинського, які, вважаючи, що Гетьман Виговський, одкинувшись од Росії, учинив Малоросію вільною, як колись, од всіх протекцій, з огляду на усунення його від Гетьманства, признали уряд той вакантним. І тому пропонували зборам обрати Гетьмана на підставі Гадяцьких статей, од усіх тих дворів гарантованих, і по них дати уповноваження новому Гетьманові впорядити своє правління за собою або вибрати протекцію на свою волю і розсуд. Урядники й військо тоді ж заперечували послам, що їхні Гетьмани ніколи такого повноваження за собою не мали і мати не можуть, бо правління їхньої землі і самі Гетьмани залежать од урядників і війська і од їх виборів та ухвал.

Юрій Хмельницький, котрий перебував на Січі Запорозькій, звідавши про вибори Гетьманські, прислав од себе на збори повіреним Осавула Війська Запорозького Івана Брюховецького і через нього писав до урядників і війська, щоб вони спогадали на зборах своїх про великі заслуги батька його, ЗіновІя Хмельницького, перед отчизною, і що він сам дбав завше про тую ж отчизну. Але дбання його на користь народну, збурюване обманами Виговського та Поляків, завело його на путь перекірливу й слизьку, за чим він вельми уболіває і розкаюється. Збори, діставши таку звістку від Хмельницького і зваживши на безприкладні заслуги батька його, одноголосно присудили бути йому, як давніше, Гетьманом і, підписавши на теє свій вибір, проголосили його в такій гідності, оголосивши Брюховецькому, щоб він викликав Хмельницького до Чигирина. Хмельницький в супроводі команди Запорозьких Козаків, із Кошовим їхнім Отаманом на прізвище Сірко, прибув негайно до Чигирина, подякував зборам за їхнє признання та добродійство і вчинив їм звичайну присягу на своє Гетьманство; а сталося те року 1660-го Квітня 27 дня.

По затвердженню Юрія Хмельницького в Гетьманській гідності, негайно приступили до нього чужоземні посланці з визнанням його на тому становищі і з вимогою пояснити, на якій підставі, або за якими планами і положеннями, управлятиме він Руським народом. А Каштелян Польський Волинський, підносячи при тому диплом Короля свого, що затверджував Хмельницького Гетьманом, умовляв його присягати, як колись, на злуку з Польщею. Гетьман Хмельницький оголосив усім посланцям, а в тому числі й Каштелянові, що він з народом Руським, зазнавши через протекції свої жахливих напастей і руйнації і бувши од них визволений минулими революціями і настоянням їх держав, має намір перебувати, в розумінні зацікавлених в тому держав, нейтральним і від самого себе залежним. Союз же з усіма державами, за загальними правами цивілізованих народів, може він учинити не інакше, як за розсудом і згодою всього народу тутешнього, дивлячись на час і обставини, що спонукують до того уряд і народ; і з тим виправив усіх посланців додому. А зборам після того відкрив він свою думку, що як Польська держава є до краю знеможена, то він має намір триматися союзу і злуки з Царем Московським, що повторив і Бояринові, Князеві Трубецькому, присланому від Царя до Чигирина з потвердженням його в Гетьманській гідності, додавши тому Бояринові, щоб надалі, а особливо поки повний мир з Польщею утвердиться, тримати давніше положення з Царем у великій таємниці, аби держави, які на те претендують, не стягнули колишнього на народ Малоросійський лиха.

Гетьман Хмельницький почав правління своє, вигнавши з Малоросії Поляків, од Виговського наведених; для того вирядив корпус військ під командою Полковників Переяславського Цюцюри і Уманського Худорбая, які, перейшовши міста Ніжин, Новгород-Сіверський, Стародуб, Чернігів, Київ з їх околицями, повиганяли з них усі Польські війська, що мали по містах залоги і квартирували по селах; а ті з них, що чинили спротив й підносили зброю на оборону, вибиті дощенту, і здобуто в них п'ятнадцять прапорів, тридцять сім гармат і багато іншого риштунку військового, що все відіслано до міста Ніжина й віддано Гетьманові, який там пробував. Народ Руський, пограничний од Дніпра, Прип'яті та Случі, дізнавшись з розгромом Поляків, що війна з ними та їхніми союзниками триватиме з неминучою руйнацією пограничних селищ, зібрався у великому числі до Хмельницького і вимагав од нього оборони або пристанища; і Гетьман дозволив їм переселитися у Слобідські полки, що їх батько його заснував і що були заодно з Малоросією, як от: Сумський, Охтирський, Харківський, Ізюмський і Рибінський.

Цар, упевнившися з діянь Юрія Хмельницького, що він є цілковитий недруг Полякам, а до нього і Царства його має давню прихильність і щирість, переказав йому вдячний відгук свій через Боярина Василія Васильовича Шереметєва, звелівши тому Бояринові в оборонних заходах супроти Поляків і Татар чинити за його планами й намірами. Отож коли од сторони Польської за побитих у Малоросії Поляків розпочато наступальну війну і виряджено до кордонів Малоросійських Коронного Гетьмана Собієвського з численною армією, підсиленою тими військами, які діяли на кордонах Шведських, але після смерті Короля Шведського Адольфа стали там непотрібні, то Гетьман, порозумівшись з Боярином Шереметєвим, виступив з військами своїми супроти армії Польської. І Шереметєв з корпусом, у числі тридцяти п'яти тисяч, піднявшись од міста Путивля і переходячи попри міста Полтаву й Кодак, а далі вгору ріки Бугу, показував тим маршем готовність свою відбити Татар і Турків, що з тими краями межують, якщо б вони за Поляками обстали. А Гетьман з сорокатисячною армією, йдучи серединою Малоросії, об'єднався з Шереметєвим за містом Острогом, і там звідавши про наближення армії Польської, розташували вони табір свій в ордер баталії. Піхоту обох військ і всю спішену кінноту Великоросійську поставлено в центрі і прикрито батареями та редутами з артилерією. Частину кінноти Козацької заховано в хащах по лівий бік табору, а другу частину кінноти з охочекомонних полків та волонтерів вислано назустріч ворогові, і тая кіннота, то нападаючи на ворога, то відступаючи назад, навела його на самий табір Російський. Стрілянина учинилась з гармат і мушкетів і тривала з обох сторін жорстока й довгочасна. Ворожу піхоту, що насунула була на фронт Російський, прийнято й побивано списами зі страшними втратами; а в той час кіннота Козацька, що наступала з хащів, ударила на ворога ззаду і вирішила баталію. Поляки, оточені майже звідусіль, змішалися і почали відступати, а Росіяни, скориставши з їх замішання, наступили на них всіма силами і, розладнавши їх, розсіяли на всі боки. Погоня, учинена всією кіннотою, довершила поразку ворога. Усі обози та запаси ворожі з численною артилерією й амуніцією дісталися переможцям як здобич, а побитих Поляків поховано до тридцяти тисяч.

Після такої поразки Поляків і коли їхніх сил ніде вже в полі чути не було, розпочали полководці Російські руйнувати Польські міста та села; для того, проходячи вони з військами своїми міста: Львів, Броди, Замостя, Люблін, Слуцьк і багато містечок, стягнули з них воєнну контрибуцію та інші пожиточні користі, а слабкі залоги Польські, що утримувалися по деяких містах, розбили й розігнали. І так похід той увінчаний був найкращими для Росіян успіхами. Все перед ними падало й скорялося, і ніщо супроти них устояти не могло. Але заздрість людська, нерозлучна супутниця полководців і начальників, зробила тому кінець найганебніший на довгий час. Полководці тії, вертаючись у свої границі, завели обопільні претензії за стягнені з ворога контрибуції та здобичі. Боярин Шереметєв з урядниками своїми претендував, щоб набуту користь передати на Царя та його військо, доводячи, що війська Царські вели війну з Поляками в обороні Козаків та їхніх осель, і тому вся здобич належить їм яко нагорода. А Гетьман Хмельницький заперечував Бояринові, що у Козаків війни з Поляками давно покінчено миром, затвердженим трактатами, і вони завше шукають союзу, а не війни з Козаками. Нинішня ж з ними війна триває на користь Царя та Царства Московського за утримання завойованого у Поляків Смоленська і частини Білорусії і за спадщину Царську в Польському Королівстві, приобіцяну Поляками і ними з ганьбою для Царя скасовану. Переговори тії покінчилися найбрутальнішою сваркою, і Хмельницького випхали зі ставки Боярської із крайнім безчестям п'яні урядники.

Хмельницький, одступивши з військом своїм од табору Шереметєва, послав тоді скаргу до Царя через Старшину Генерального Тредьяковського, і в ній списавши всі тяжкі кривди свої і образливу зневагу від Боярина та урядників, йому спричинені, доповнив при тому, що сама поведінка тих урядників і їхніх підлеглих вояків не має нічого дружнього, або союзного, до нього, Гетьмана, і війська Малоросійського; не має навіть і політичних виглядів, що утримують народ бодай у лицемірній злуці і приятельських стосунках, і все у них робиться наперекір, а поведінка їх і розмови дихають самим лише презирством та знущанням над тутешнім народом. Обзивання «виговцями» та «хохлами» є звичайними для них титулами й назвиськами. Саму навіть релігію, або віру, народу тутешнього, що була колись взірцем і колискою для всієї Росії, таврують вони, яко обливальщину, що не має хрестів на шиях і складних образків у возах, і, словом сказавши, ледве признають народ сей за створіння Боже. Цар, попереджений бувши од Шереметєва іншими скаргами та доносами на Хмельницького, наказав сьому останньому через посланця свого Тредьяковского, що «всякий жарт або насмішка суть дурниця й бридня, що не варті алтина і не мають правди; а те вже справедливо, що хто приходить незваний, то й одходить непроводжаний; а святе місце не буває пусте».

Зганьблений і понижений таким чином Хмельницький обернув усю злість свою на Боярина Шереметєва. Він підмовляв спершу реєстрові полки пристати на його задум, та коли вони на теє не погодились, то, підмовивши з собою охочекомонних Козаків і волонтерів, вирушив з ними на Січ Запорозьку і, тамо перебуваючи, проголосив себе союзником Поляків і Кримських Татар. А реєстрові полки, довідавшись про ті супротивні їм і всій нації вчинки й наміри Хмельницького, оголосили, що правління його в Малоросії касується, і ухвалили перевести вибори нового Гетьмана. Одначе перед зборами урядників та відкриттям елекції вибрали тоді ж для правління військом Наказного Гетьмана з Осавулів Генеральних Якима Сомка і з ним стояли непохитно по боці Російському, тримаючи зв'язок з корпусом Боярина Шереметєва, який розташувався був на зимові квартири в Задніпровських містах та селах поблизу Житомира і примічав та споглядав за рухами Поляків і Хмельницького з Татарами, котрих партії безнастанно були в русі від самого Криму, понад Дніпром, аж до Галичини.

Напровесні 1662 року Хмельницький, зібравшись з прихильними до нього Запорожцями й охочекомонними Козаками та волонтерами і найнявши до того дві тисячі п'ятсот Донських Козаків, поєднавшись із Кримським Ханом і Татарами, вирушив берегом ріки Дніпра до ріки Стирі і там злучився з Польською армією, що була під командою самого Короля Казимира. Боярин Шереметєв, пишаючись попередніми своїми військовими успіхами, не дуже зважав на теє з'єднання і допустив його, супроти всіх правил військового мистецтва, через крайню необачність свою. Ворожі сили оточили його армію здалеку, а він, ні на що не зважаючи, ішов на їхній центр. Обози ж свої з риштунком позоставив осторонь із слабким укріпленням. Ворог, зблизившись, ударив на армію Шереметєва звідусіль і відрізав її від обозів, захопивши їх цілком, а армію змусив боронитися довкола. Після запеклого нападу і сильної оборони мусила армія тая, зазнавши великих втрат, одступати до містечка Чуднова та його Слободища і укріпитися там між окопів садових та городніх. Ворог, оточивши армію Російську, стиснув її своїми окопами та редутами і тримав у міцній облозі. Шереметєв, очікуючи на допомогу собі від Князя Борятинського, що стояв з корпусом своїм біля міста Києва, сильно боронився від нападів ворожих. А як такої допомоги зовсім не було, то він, тримаючись в облозі понад три тижні і не мавши зовсім провіанту та фуражу, зужив на прохарчування всі верхові коні і зрештою, бачивши, що він і вояки його мусять померти з голоду, віддався з усім військом на волю ворогів. Дільбу і грабунок бранців переведено тоді в спосіб найбільш образливий і варварський. Сам Шереметєв з частиною урядників і з усіма рядовими вояками дісталися голими на пай Татарам, які погнали їх у Крим для викупу й на продаж; другу частину урядників забрали Поляки, а реєстрові Козацькі полки, що були при Шереметєві, з їх урядниками віддано під владу Хмельницького, котрий кількох їх тут же таки перевішав, а решту привів до присяги на їхню до нього вірність і послух. Ніхто при тому не тішився так, як Хмельницький, бачивши скривдника свого, Шереметєва, як тягли його Татари в неволю, де він пробув двадцять років.

Хмельницький, підбадьорений мерзенними своїми успіхами, на біду власної вітчизни обліг місто Чигирин, щоб його взяти і зробити своєю резиденцією. Одначе Козаки, що трималися сторони Російської, до того його не допустили, боронячи місто безустанними вилазками та нападами на табір Хмельницького; тим-то він, одступивши від міста, держав його в блокаді, чекаючи у поміч до себе Хана Кримського, який за його рекомендацією ходив з Татарами на грабунок у Задеснянську Малоросію і зруйнував тоді міста: Новгород, Стародуб, Мглин, Погар і багато інших поселень. Тим часом, коли ще Хан із здобичництва свого не вертався, Наказний Гетьман Сомко з реєстровими полками Переяславським, Ніжинським, Чернігівським, Київським і Лубенським, з'єднавшись з князем Григорієм Григоровичем Ромодановським, що стояв з корпусом своїм біля міста Козельця, переправившись через ріку Дніпро на Мишуриному Розі, і напали на Хмельницького біля міста Крилова, де його і розбили, а місто, яке йому допомагало, спалили. Хмельницький, будучи одрізаний від пристанища свого, Січі Запорозької, і від Криму, потягнув з недобитками своїх військ вгору Дніпра, до міста Канева, і там з'єднався з сильним корпусом Польським, що був під командою воєводи Чарнецького. Допомога Польська, що саме вчасно Хмельницькому трапилася, подвигнула його ще один раз супроти отчизни. Але рушення теє було вже останнім в його житті і вирішило його долю. Він, переправившись за Дніпро, заатакував Гетьмана Сомка під Переяславом і примусив був його до здачі. Але Князь Ромодановський, наспівши з своїм корпусом до Переяслава, визволив Сомка і, з ним переслідуючи війська Хмельницького, що відступали до Канева, розбив його над Дніпром навпроти Канева, де багато їх потонуло в ріці, і в тому числі самих Донських Козаків перетопилося більше як тисяча чоловік. Хмельницького, що втікав до міста Черкас, переслідував по одному боці Дніпра Гетьман Сомко, а по другому Полковник Приклонський, який, випередивши Хмельницького, зайняв Черкаси і, зоставивши там Полковника Гамалію з його полком, виступив сам супроти Хмельницького. Але той, напавши на нього одчайдушно, розбив корпус Приклонського вщент і недобитки перекинув на луг Дніпровський, де врятував їх князь Ромодановський гарматною стріляниною з другого боку Дніпра. Хмельницький після того обернувся був до Канева, щоб в ньому укріпитися або зібратися з новими силами, але Старшина Генеральний Лизогуб, зоставлений од Сомка в Каневі, засівши перед містом у байраках, зненацька напав на війська Хмельницького і їх розбив та розігнав на всі сторони; а сам Хмельницький, кинувшись у човна на березі Дніпра, врятувався ним на другий бік і перейшов потайки в монастир Лубенський до друга свого, Архимандрита Амвросія Тукальського, якому колись зробив багато добра.