[Г. Івакін. Історичний розвиток Києва XIII — середина XVI ст. — К., 1996. — С. 246-249.]

Попередня     Головна     Наступна

ВИСНОВКИ

Нечисельність писемних джерел з історії Києва другої половини XIII — першої половини XVI ст., а також відсутність до останнього часу археологічних досліджень культурних шарів тієї доби породили уявлення про майже повне запустіння та занепад міста після 1240 р.

Систематичне археологічне вивчення пізньосередньовічного Києва, що розпочалося у останні десятиліття, новітні розробки писемних джерел, а також у галузі епіграфіки та нумізматики дають можливість по-новому, більш об’єктивно розглянути історичний розвиток Києва даного періоду.

Дослідження питань історичної топографії Києва XIII — XVI ст. показало, що, незважаючи на велетенські втрати та руйнування 1240 р. місто продовжувало своє існування, ніякої перерви у його житті чи зміни населення не відбулося. Міське життя стало менш інтенсивним й відповідало місцю та ролі Києва у новій історичній ситуації. Археологічні дослідження довели, що історичне життя продовжували всі основні історичні райони міста (Верхній Київ, Поділ, Замкова гора, Дорогожичі, Клов, Угорське, Берестове, Печерський монастир, Видубичі. Не виявлено поки матеріалів XIV — XV ст. на території Копирева кінця (Кудрявця), Щекавиці, Лисої гори, але археологічно вони вивчені недостатньо.

Головне ядро міста (Гора і Поділ) знаходилось переважно у старих, традиційних межах: Золота та Лядська брами на Горі та річка Почайна на Подолі. Міським дитинцем стала Замкова гора, де у другій половині XIV ст. зведено потужний для свого часу дерев’яно-земляний замок. Головна маса населення зосереджувалася на Подолі. Тут же знаходився магістрат, соборна церква, головний торг. Чисельність мешканців різко зменшилась й навряд чи перевищувала 10 тисяч у часи максимальних підйомів. /247/

Після 1240 р. збереглося не менше третини відомих споруд кам’яної архітектури попередньої доби. Переважно вцілілі будівлі, що належали до великих феодалів й були забезпечені економічною підтримкою (монастирів, митрополії, князя, міської верхівки). Головною причиною загибелі старих кам’яних пам’яток стала навала Батия як геополітичний фактор (загибель давньоруської державної системи, знищення економічної бази, встановлення золотоординського іга). Але масової руйнації монументальних споруд саме 1240 р. не відбувалося. Здебільшого позбавлені необхідної економічної підтримки вони продовжували існувати ще досить тривалий час, поступово приходячи до занепаду й руйнуючись під дією часу, стихійних лих, нових розгромів міста під час нападів 1416 та 1482 рр. Величезний негативний вплив на стан пам’яток здійснював наступ католицизму й заборона ремонту православних храмів, а також різке погіршення економічного стану українських земель наприкінці XV — початку XVI ст. у зв’язку з регулярними нападами Кримського ханства.

Кам’яне будівництво цього часу було переважно пов’язане з ремонтами та реставрацією таких великих споруд як Успенський та Софійські собори, Спас на Берестовому, Михайлівський храм на Видубичах. На Подолі збудовано муровану церкву Різдва Богородиці, прикрашену фресковим розписом.

Після 1240 р. Київ залишався важливим політичним центром Східної Європи. За традицією він продовжував вважатися столичним містом Русі, символом її могутності й величі. У Києві знаходилась загальноруська митрополія, відбувалися церковні собори, призначалися єпископи у різні князівства. Золота Орда провадила політику спрямовану на обмеження та ліквідацію політичного впливу Києва, вбачаючи в ньому потенційний центр об’єднання антиординських сил. Сарай фактично не допускав на київський стіл князів, які мали авторитет або реальну силу на українських землях. Ханська влада зіштовхувала інтереси південноруських та північноруських князів. Київ на знак зверхності на Русі був переданий ханом Батиєм володимирському князю Ярославу Всеволодовичу (1246 р.), пізніше його синами Олександру Невському та Ярославу, які провадили політику підтримки Орди (але не допустив їх безпосередньо у Київ). Спроби Михайла Всеволодовича та Данили Галицького оволодіти київським столом рішуче припинялись.

Під тиском Орди 1300 р. митрополит змушений був переїхати до Володимира. Ця акція також йшла у загальному руслі політики на позбавлення старої столиці політичного впливу. Проте Софійський собор протягом XIV — XV ст. продовжував лишатись другою резиденцією загальноруських митрополитів. З київських князів кінця XIII — першої половини XIV ст. достеменно відомий лише Федір (1331 — 1361), який діяв під наглядом ординського баскаку. Гіпотеза про ототожнення його з братом Гедиміна малообгрунтована. /248/

Після 1362 p. Київська земля входить до складу Великого князівства Литовського і Руського. Родоначальником нової київської династії став Володимир Ольгердович. Включення до Литовсько-Руської держави проходило мирним шляхом, завдяки збігу головних цілей суспільств обох етносів — боротьба із Золотою Ордою, а також збереженню старих прав та порядків на руських землях. Воно зіграло позитивну роль для розвитку Києва та інших українських земель, що переважно вийшли з-під золотоординського іга. Негативні фактори вийшли на передній план пізніше — головним чином з другої половини XV ст., коли стали сприяти натиску польських феодалів.

Київські князі протягом XIV — XV ст. захищали інтереси місцевих сил. Відбувалося зростання території Київського князівства. Політичний та економічний підйом проявився у карбуванні власної монети. Незалежна позиція князя Володимира Ольгердовича призвела до його зміщення з київського столу 1394 р. Після впертої боротьби з польською та литовською владою, коли Київ був оплотом «руської партії у Великому князівстві, Київське князівство була відновлено 1430 р. За часів князювання Олександра (Олелька) Володимировича та його сина Семена (1430 — 1471 рр.) відбувався новий підйом політичного розвитку Києва. Відбитком цього були також династичні зв’язки київських князів — Москва, Твер, Молдова. Побоюючись подальшого посилення київських князів, уряд 1471 р. остаточно ліквідував Київське князівство, призначивши на Київ воєвод-намісників. Неспроможність литовської влади ефективно організувати оборону українських земель призвели до тривалого занепаду всього регіону через регулярні напади Кримського ханства наприкінці XV — першій половині XVI ст. Протягом XV ст. Київ ще двічі руйнувався ворожими нападами, коли нападаючим вдавалося захопити місто: у 1416 та 1482 рр.

У цей час Київ грає роль центру Середньої Наддніпрянщини й важливого військово-стратегічного пункту, фортеці, яка прикривала внутрішні області держави. Спроби українських феодалів 1481 р. та 1508 р. відокремитись від Литви успіху не мали. Процеси консолідації українських земель навколо Києва, що яскраво виявилися наприкінці XIV ст. та під час правління Олельковичів, були загальмовані та надовго припинені внаслідок активної протидії Золотої Орди та Польського королівства.

Монгольська навала XIII ст. завдала величезної шкоди матеріальній та духовній культурі Києва, її розвиток було різко загальмовано, у багатьох галузях відкинуто далеко назад. Проте і у нових умовах Київ продовжував лишатись значним економічним та культурним центром Східної Європи. Рівень його культурно-економічного розвитку у кожен конкретний відтинок часу відповідав його політичній ролі на цей момент, а також загальноісторичній ситуації. /249/

Найбільших втрат зазнало ремісниче виробництво, яке відновилося на значно нижчому рівні розвитку. Торгівельні зв’язки відновилися достатньо швидко й значною мірою сприяли підйомам економічного життя міста. Київ підтримував широкі зв’язки як з містами різних східнослов’янських земель, так і з провідними торговими центрами Центральної та Західної Європи, Балкан, Візантії, Малої Азії, Криму. Суттєву роль в економіці міста відігравали численні промисли та продукція сільськогосподарської округи.

Вивчення літописів, пам’яток літератури, графіті, творів живопису, та прикладного мистецтва показало, що культура Києва продовжувала розвиватися й після 1240 р. Причому цей розвиток базувався на традиціях та досягненнях матеріальної і духовної культури попередньої доби. Українська культура XIV — XVI ст. була прямою спадкоємицею високої київської культури IX — XIII ст. Вона розвивалася на широкому тлі різноманітних зв’язків з центрами різних європейських країн та земель (Велике князівство Литовське і Руське, Північно-Східна та Північно-Західна Русь, Візантія, Балкани, Центральна та Західна Європа).

Історичний розвиток Києва другої половини XIII — першої половини XVI ст. протягом усього цього часу проходив нерівномірно — відбувалися певні підйоми та нові спади, які були обумовлені перш за все загальноісторичною ситуацією (напади 1300, 1399, 1416, 1482 рр. тощо)

Отже, Київ трагічного 1240 р. не був повністю знищений, не відбулося зміни населення або культури. Історичний розвиток міста не був надовго перерваний, а продовжував розвиватись на грунті давньоруських традицій, але у нових історичних умовах. Подальші дослідження археологічних та писемних джерел, пам’яток мистецтва будують розкривати все нові, ще незнані сторінки історії Києва XIII — XVI ст. /250/

Попередня     Головна     Наступна