Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Жаклін Рюс. Поступ сучасних ідей: Панорама новітньої науки. — К., 1998. — С. 19-34.]

Попередня     Головна     Наступна





Частина перша

ФІЛОСОФСЬКИЙ КРАЄВИД 1930—1960-х років





ВСТУП


Чому ми розглядаємо — цілком свавільно, на перший погляд, — саме цей відтинок історичного часу? Річ у тім, що в 1930 — 1960-і роки історик ідей виявляє дивовижне розмаїття думок: феноменологія, епістемологічні теорії, різні етики, естетики тощо, кожна зокрема і всі разом позначені яскравою творчою напругою, дають багатий матеріал для вдумливого наукового дослідження, яке прагне з’ясувати глибинні зрушення та переміни.

Розгорнімо, наприклад, шостий номер журналу «Recherches philosophiques» за 1936 рік. Це щорічне періодичне видання, засноване А. Койре, відкриває нам дивовижні багатства. Габріель Марсель прояснює там зміст «буття в ситуації». Реймон Арон блискуче аналізує поняття ідеології і ставить запитання: чи можлива наука про ідеологи? Жан-Поль Сартр розмірковує про трансценденцію «ego» і дає ескіз феноменологічного опису. Це есе містить у зародку майбутні філософські положення, покладені в основу «Буття і небуття». Альбер Лотман присвячує свою розвідку аксіоматиці й досліджує метод поділу, а Поль-Луї Ландсберг вивчає філософську діяльність Макса Шелера. І ми могли б продовжувати й продовжувати цей список, називаючи статті Кожева, Ерика Вайля, Анрі Корбена та інших славетних мислителів. Цей приклад, разом з багатьма іншими, дає нам усі підстави вважати, що 30-і роки були привілейованим періодом для французької і європейської філософської думки.

Разом з тим протягом цього періоду утворюється густе плетиво тріщин, які розламують підвалини філософської думки й пояснюють наш сучасний період і які стануть об’єктом ретельнішого дослідження в другій частині нашої книжки.

На початку тридцятих років спрямування філософських студій визначали неопозитивізм (Віденський гурток) та феноменологія Гусерля. І хоч їхні концепції не вмерли і навіть не конають, одначе десь наприкінці п’ятдесятих років відбувся злам, що сигналізував перехід від однієї епохи до іншої і входження в новий /21/ світ, де буятиме творчий неспокій і виникнуть небачені раніше форми думки.

Спочатку це був універсум ще незрушний, сталий і просякнутий традиціями, де все начебто прийшло з іншого часу: такий собі «клімат» 1 давньої епохи, який ми опишемо насамперед, щоби спробувати зрозуміти, чому підмурок, такий міцний з вигляду, раптом почав руйнуватися.



1 Цей термін «клімат» дуже полюбляли в період між двома війнами (див., наприклад, книжку Анре Моруа «Клімат»).



Тоді як Гусерль, спостережливий очевидець своєї епохи, поклав собі за мету дослідити не лише кризу європейської науки, а й кризу філософії та раціональної думки, Гайдеґер розкрив нам очі на ту відчуженість від буття, яка так характеризує нашу новітню сучасність і планетарну техніку.

Мерло-Понті приділив пильну увагу проблемі онтологічного укорінення, а Сартр і Ясперс описали шляхи екзистенції. Проблематика свободи домінує в цьому «екзистенціалізмі», сартрівська версія якого мала такий визначний успіх у перші роки після Другої світової війни.

Філософії «опанування реального» — а їх існувало багато, від усіляких марксизмів до конкретних досліджень у науках про людину — були характерними для часу, коли культура в багатьох своїх аспектах подавала сиґнали глибоких змін і навіть подальших зламів.

І, нарешті, математика (Ґедель), а також логіка (багатозначні логічні системи), фізика з її теорією відносності та квантовою дискретністю призвели в царині науки до глибоких перемін і до втрати традиційних усталених істин. Епістемологія зусиллями Попера, Башляра, Канґілема та ін. прояснила поняття наукової революції. /22/









Розділ перший

АТМОСФЕРА І КЛІМАТ



Перш ніж перейти до власне теоретичного аналізу, спробуймо нагадати читачеві «клімат» тодішньої думки, атмосферу, «пережитий досвід», які свідчать, що в період 1930 — 1960-х років вимальовується світ, ще міцно вкорінений у XIX сторіччі. Ще далека від сьогоднішніх метаморфоз традиція формує підмурок людського життя: освіта, становище жінки, політика несуть на собі знак іншого часу. Наведемо кілька прикладів, щоб викликати до життя минуле.






1. Соціальна та культурна спадщина


«Старовина обридла нам безмежно. [...] У печінках сидять антична Греція і Рим» *.

Чимало речей та ідей на тому початку XX сторіччя і далі, аж до кінця 1950-х років, прийшли до нас із минулих часів: ці рядки Аполінера, взяті з вірша «Зона», написаного в 1912 p., нагадують нам про це, викликаючи в нашій пам’яті образ давнього-прадавнього світу, наповненого архаїчними усталеними поняттями *. Провіщаючи наступні злами, вони виражають також безперервність стабільних форм. Якщо впродовж тієї епохи авантюрний нахил думок часто приводить до невідомих обріїв, якщо системи й розпадаються під натиском могутнього вітру свободи, спадщина минулого залишається і силоміць орієнтує діяльність людей. Такий далекий від сьогоднішніх метаморфоз, ще непорушний світ, світ традиції, утворює підмурок людського життя.



* Гійом Аполінер. Поезії. Київ, «Дніпро», 1984. Переклад Миколи Лукаша. (Тут і далі виноски, позначені зірочками, — це примітки перекладача.)

** В ориґ. de permanences.



Це твердження може видатися дивним, коли ми згадаємо, що в той період нові технічні засоби мали тенденцію кардинально змінювати повсякденне існування людей: мовби провіщаючи сус-/23/пільство універсальних комунікацій, апарат бездротяного телеграфу, здавалося, долав розлуку, літак звужував межі світу, науки підкорялися дедалі вужчій спеціалізації. І, нарешті, медицина, у зв’язку, наприклад, із відкриттям пеніциліну, хіба не домоглася вона справді визначних успіхів? Зміни історичного, технічного та соціального краєвиду здавалися винятковими.

І все ж таки, попри всі ці безпрецедентні трансформації, деякі приклади дають нам змогу помітити під видимою еволюцією, під становленням і плинністю, під технічними перетвореннями нерухомі й стабільні фрагменти буття, звички існувати, мислити і діяти, успадковані від прадавніх часів, тривкі реальності, твердий і закам’янілий ґрунт, що правив за підмурок усьому сущому.

Система освіти утворювала один із таких нерухомих прошарків. Окрім початкової освіти, де «чорні гусари Республіки» навчають людину людяності, в цей період існує також система середньої освіти, покликана зробити індивіда громадянином і спрямована на засвоєння учнями загальної культури, створеної зусиллями універсального Раціонального Розуму. Ця система, складена з двох ступенів шкільного навчання, закорінена в тому самому ґрунті, який живить Республіку і, більше того, входить як складова частина в проект Просвітництва. То був глобальний, уніфікований задум, завдяки якому одержало освіту не одне людське покоління на протязі кількох минулих століть. Ступінь бакалавра — це не лише перепустка в еліту, як іноді запевняють короткозорі дослідники у своїх соціологічних розвідках, а своєрідний ступінь тогочасного ідеалу: заповіт Раціонального Розуму, обернутого до універсуму.

Освіта, як і навчання, будучи продуктом традиції, перебуває в ті часи у стані стабільної рівноваги. Віддзеркалюючи норми XIX сторіччя — і це аж до 60-х років — вона спирається на авторитет, сприймається як природна необхідність і запроваджується для того, щоб забезпечувати сприятливий результат у процесі формування людини. Коли, уже в сучасний період, під об’єднаним натиском педагогіки та вульгаризованого психоаналізу люди дійшли висновку, що дитячий космос охоплює специфічний простір, вони скасували систему освіти, успадковану з XIX сторіччя. Відтоді всі зусилля буде сконцентровано на благополуччі дитини, і заборони (секс та ін.) зникнуть.

Для іншого прикладу згадаймо про становище жінки, строго стабільне і вкарбоване в підмурок перманентних цінностей першої /24/ половини XX сторіччя: якщо в 1949 р. Сімона де Бовуар учинила скандал, опублікувавши «Другу стать», то хіба це сталося не тому, що вона відкопала цю незрушну й закам’янілу основу і поставила під знак запитання дуже давні й доти неуривані в історії людства духовні звичаї? Жінка, цей Інший, утілює в собі фундаментальну відмінність і залишається в полоні безлічі надуманих міфів. Кумир і служниця, світ і темрява, «вона визначається через свої взаємини з Іншим». Період 70-х років, коли відбувалося багато змін, породив у цьому плані феномен рішучого розриву. Де тепер «жінка, ця незнайомка», згідно з виразом, який красувався на обкладинці книжки Сімони де Бовуар? Відтоді ми знаємо, що жіночність залежить від культури і стародавні міфи видаються нам дуже далекими, як то можна переконатися, дивлячись на деякі образи, що їх сучасний кінематограф доносить до нас із іншої епохи, з іншого сторіччя. Як відзначила Елізабет Бадентер, не існувало й не існує жодного людського суспільства, що породило б таку схожість між протилежними статями, яку ми бачимо в нас сьогодні. Що ж до традиційних моделей 50-х років, то вони давно розпалися.

Подаємо два тексти, що добре ілюструють, на якому фундаменті ми ще недавно стояли.

Перший уривок, написаний Едмоном Ґобло (1858 — 1935 pp.), філософом, логіком, автором «Трактату з логіки», але також і соціологом, ми взяли з його праці «Перепона і рівень». В ньому йдеться про латину, яка позначає різницю між буржуа і простолюдином. Ми й гадки не маємо зводити латину — цей засіб засвоєння культури — до простого соціального знаку, проте, в усякому разі, висновки Ґобло заслуговують бути прочитаними через його «дистанційований» погляд, який він кидає в 1925 р. на суспільство своєї епохи.



ЛАТИНА, ОЗНАКА БУРЖУАЗНОЇ ОСВІЧЕНОСТІ

«Декрет 1808 p., яким було створено Французький Університет, мав на меті організувати навчання еліти. Щоб дати їй загальну підготовку до найрозмаїтіших спеціальних занять, зокрема й науково-природничих, він запровадив обов’язкове вивчення латини. У класах середньої школи тоді передусім і майже виключно опановували латинську мову, щоб учні в кінцевому підсумку здобули вміння писати латиною як прозою, так і /25/ віршами, з не меншою, а то й більшою вправністю, ніж по-французькому. Школярів примушували читати шедеври античної літератури. Вони знали напам’ять безліч сторінок із творів Цицерона, Тацита, Сенеки, майже всього Вергілія і майже всього Горація. Природничі науки — за винятком математики — в певному розумінні, приносилися в жертву. З історії учням давали лише кілька найзагальніших відомостей; географію цілком нехтували; живим мовам приділяли, можна сказати, нікчемну увагу; навіть до французької мови та літератури ставились як до допоміжної дисципліни, що мала доповнювати вивчення латини.

Внаслідок такого стану речей принципова різниця між буржуа та простолюдином полягала протягом тривалого часу в тому, що буржуа знав латину і знав її досить-таки добре.

Але поступ наук та їхнього практичного застосування змушував надавати їм дедалі більше місця в навчальних програмах коштом латинських студій.

Стежачи за дискусіями з питань вивчення латини, можна подумати, що це всього лише питання педагогіки. Науково-природнича освіта, кажуть одні, має передусім «практичний і утилітарний» характер; а в тому, що стосується загального розумового розвитку, вона, мовляв, значно поступається латинським студіям. Вона не дає того елеґантного полиску, тієї вишуканості думки і слова, які є неоціненним плодом латинських літературних студій. Вона не збагачує ані уяву, ані почуття. Кожна наука має свою спеціальну сферу, за межі якої вона не може й не повинна виходити; тільки література тотожна «культурі в загальному розумінні». На що оборонці протилежного підходу відповідають: ці докори слід адресувати суто технічному навчанню, яке схильне обмежуватися збиранням та аналізом результатів, добутих науками, з метою їхнього практичного застосування. Але засвоєння основ науки — це не тільки накопичування знань; це також сприяє виробленню дисципліни розуму, розвиткові «культури в загальному розумінні», яку можна поставити на той самий рівень, що й літературну культуру. Зрештою, в завдання середньої освіти зовсім не входить розвивати наукові студії аж до опрацювання конкретних деталей, які тільки й можуть застосовуватися на практиці; це — справа фахівців».

Едмон ҐОБЛО. «Перепона й рівень» (Edmond GOBLOT. «La Barrière et le niveau, PUF, 1925, pp. 78 — 79.)


Справжній вибух середньої освіти, занепад системи вивчення античних мов, зміна вимог до екзаменованих на ступінь бакалавра і поширення цього іспиту на більшість учнів старших /26/ класів, дедалі більший тиск утилітарних потреб — усе це свідчить про те, що менш як за життя одного покоління відбувся кардинальний розрив з минулим, поклавши край становищу, яке описав Ґобло.

Рядки, які я наведу нижче, належать Сімоні де Бовуар (1908 — 1985 pp.), французькій письменниці і філософу, автору книжок «Гостя» (1943 p.), «Друга стать» (1949 p.), a також «Мандарини» (Ґонкурівська премія за 1954 p.), і цілої низки автобіографічних оповідок під назвою «Спогади добре вихованої дівчини» (1958 p.), книжки, яка мала великий успіх, та інших творів, присвячених становищу жінки в період, що передував сучасним потрясінням. Вони відсилають нас до тих, начебто непорушних підвалин, на яких стояли 1930 — 1960-і роки. Перед тим як відкрилися нові дороги, що вели до визволення жінки, доля дуже тяжко пригнічувала другу стать. Звідси знаменита проблематика Сімони де Бовуар, яку вона виразила в кількох словах, коли вигукнула: «Жінкою не народжуються, нею стають!» Жіноча доля спричинена аж ніяк не біологічними, а історичними причинами, її відчуження має соціальний характер. Якщо кожен індивід — це лише ескіз і свобода вибору (див. нижче, с.75.), жінка повинна мати змогу вільно будувати свою долю.



ЖІНКА — ІСТОТА, ВІДМІННА ВІД ЧОЛОВІКА

«Якщо функція самиці недостатня, аби визначити жінку, якщо ми відмовляємося також пояснити її «вічним жіночим началом» і якщо водночас ми визнаємо, що — хай навіть тимчасово — жінки на землі існують, ми будемо змушені поставити перед собою запитання: що ж воно таке — жінка?

Саме формулювання проблеми підказує мені відразу першу відповідь. Уже те, що я ставлю таке запитання, має велике значення. Жодному чоловікові не спаде на думку написати книжку про те виняткове становище, яке посідають у людстві чоловіки. Якщо я хочу себе визначити, я мушу насамперед заявити: «Я — жінка»; ця істина складає тло, яке відтінюватиме всі інші твердження. Чоловік же, говорячи про себе як про індивіда, ніколи не наголошує на своїй статі: те, що він чоловік, само собою зрозуміло. Лише суто формально — в реєстраційних документах мерій та в деклараціях, що встановлюють особу — си-/27/ метрично стоять такі рубрики, як «стать: чоловіча — жіноча». Відношення між двома людськими статями далеко не тотожні відношенню між позитивним і неґативним електричними зарядами або між двома земними полюсами; чоловік водночас репрезентує і позитивне, і нейтральне начало і то настільки, що по-французькому кажуть «les hommes», маючи на увазі просто людські створіння, бо вужче значення слова «vir» 1 злилося із загальним значенням слова «homo».



1 Vir латиною означає «чоловік» (протиставлений «жінці») або «чоловік» у тих своїх якостях, що відрізняють його від просто «людини» (прим. Ж. Рюс).



Жінка уособлює неґативне начало і до такої міри, що кожне визначення, яке їй дають, має характер обмеження, не співвідносячись із відповідними чоловічими якостями. Я нерідко дратуюся, коли чую, як під час тих або тих абстрактних дискусій чоловіки мені кажуть: «Ви так думаєте тому, що ви жінка», знаючи, що мій єдиний шанс захиститися — це відповісти: «Я так думаю тому, що це правда». Тільки така відповідь дозволить мені відкинути звинувачення у суб’єктивності, бо було б украй безглуздо відповісти: «А ви думаєте інакше тому, що ви — чоловік», адже для всіх очевидно, що бути чоловіком — не прикметна особливість; чоловік має природне право на свою чоловічість, це жінка порушує це право, будучи жінкою. Практично це можна пояснити, скориставшися такою аналогією: як ото для людей античності існувала абсолютна вертикаль, у відношенні до якої визначалася похила лінія, так само існує абсолютний тип людини — і це чоловічий тип. Жінка має яєчники, матку; саме це ставить її у виняткові умови, які примушують її замикатися у своїй суб’єктивності; недарма ж так часто кажуть, що вона мислить своїми залозами. Чоловік зверхньо забуває, що в його організмі теж присутні гормони, що й він має яєчка. Він дивиться на своє тіло як на щось таке, що перебуває в прямих і нормальних відносинах зі світом, який він, на його думку, сприймає в усій його об’єктивності, тоді як жіноче тіло видається йому обтяженим усіма тими специфічними властивостями, що його відрізняють, — така собі перешкода природному плину, в’язниця плоті. «Самиця є самицею внаслідок того, що їй бракує певних властивостей, — казав Аристотель. — Ми повинні розглядати якості жінки як такі, що позначені карбом природної недосконалості». А святий Тома Аквінський, у свою чергу, проголошує, що жінка — «це невдало зліплений чоловік», «випадкова істота». Саме таку переконаність символічно відбиває історія виникнення людства, подана у Книзі Буття, де Єва з’являється на світ, як висловився Босюе, із «витягнутої зайвої кістки» Адама. Людство /28/ складається з чоловіків, і чоловік визначає жінку не за її суттю, а у відношенні до себе; її не розглядають як автономну істоту. «Жінка — це створіння відносне...» — писав Мішле. Саме тому М. Бенда стверджує в «Повідомленні Уріеля»: «Тіло чоловіка має смисл, саме по собі, безвідносно до жіночого тіла, тоді як це останнє видається незавершеним без порівняння його з чоловічим... Чоловік мислить себе без жінки. Жінка не мислить себе без чоловіка». Жінка — така, якою бачить її чоловік; тому і називають її просто «статтю», даючи цим зрозуміти, що чоловік сприймає її як істоту статеву за її суттю; для нього вона — «стать» — бо цим вичерпується її природа. Вона визначається і відрізняється лише у своєму відношенні до чоловіка, а не у відношенні до самої себе; вона неістотна перед лицем істотного. Він є Суб’єкт, він є Абсолют. Вона — Інша».

Сімона де БОВУАР. «Друга стать» (Simone de BEAUVOIR. «Le Deuxième Sexe», t. 1, NRF-Gallimard, 1949, pp. 13 sq.).







2. Політична спадщина: від морасизму до комунізму і сталінізму


Політична спадщина має не менш архаїчний характер, аніж спадщина соціальна й культурна.

З появою Шарля Мора та його доктрини — так званого «морасизму» — політична думка правих кіл суспільства віднаходить своє давнє коріння: через Шарля Мора (1868 — 1952 pp.) та його політичний рух «Аксйон франсез» (1908 — 1944 pp.) 1 найконсервативніша партія французької буржуазії справді повертається до своїх давніх цінностей, пов’язаних ще з іменами Жозефа де Местра (1753 — 1821 pp.) та Луї де Бональда (1754 — 1840 pp.), які у XVIII та XIX сторіччях вели запеклу боротьбу з атеїстичним матеріалізмом та демократичними ідеями.



1 Ліга «Аксйон франсез» виникла в 1905 p., a газета з такою назвою почала виходити з 1908 р.



Отже, ми спостерігаємо відновлення дуже архаїчної традиції, яка знайшла свій відгук у останні роки XIX сторіччя у «справі Дрейфуса» і тривала протягом усієї першої половини XX сторіччя — Франція жила тоді (почасти) /29/ під знаком думки, яка сформувалася в далеку давнину і яку Віші та його «національна революція» силкувалися відновити в усій її повноті.

Якщо політичну думку правого крила спрямовували дуже давні заповіти, то й ідеї лівих та крайніх лівих сил були не менш архаїчними. Марксизм утворював мовби незрушну скелю, а його вчення про нову людину — продукт безкласового суспільства — вчення, успадковане від телеологій XIX сторіччя, зберігало високий авторитет водночас і для політичної теорії, і для політичної практики. В 1957 p. y своєму «Питанні про метод» Сартр 1 вбачає в марксизмі сучасну думку, яка від 1925 р. зберігає для нього, повідомляє він нам, велику привабливість: «Саме тоді (десь У 1925 р.) я прочитав «Капітал» та «Німецьку ідеологію» ... і мої погляди почали мінятися ... під впливом реальності марксизму — на моєму обрії стали маячити робітничі маси, мовби таке собі величезне і темне тіло, яке жило марксизмом, яке його практикувало [...] Отже, [марксизм] залишається сучасною філософією: його не можна обминути, бо людство ще не зуміло обминути тих обставин, які його породили. Наші думки, хоч би якими вони були, можуть проростати тільки на цьому ґрунті» 2. . Від тридцятих років і до кінця п’ятдесятих (і навіть набагато довше) ідеологія дев’ятнадцятого сторіччя спрямовує не тільки думку, а й політичні дії лівих та крайніх лівих сил. Ці чари, які водночас ішли від марксизму і від СРСР, що видавався тоді багатьом реалізованою утопією, становлять одну з найприкметніших характеристик першої половини XX сторіччя. Диктатура пролетаріату, утворення абсолютно нової держави — всі ці теми, успадковані від XIX сторіччя, комунізм та його брат-близнюк сталінізм реінтеґрували в релігію земного спасіння. Вся ця релігійна есхатологія, змішана з теоретичним підґрунтям, запозиченим у Геґеля, активно обробляла тогочасні уми. Знамените «відчуття історії» становило частку цих незрушних шарів, які відклалися в XIX сторіччі на ще давнішому ґрунті.



1 Стосовно біографії і творів Сартра див. нижче, с.74.

2 SARTRE. «Question de méthode», in «Critique de la raison dialectique». t. 1, NRF-Gallimard, pp. 22—23, 29.



Подаємо текст, який допоможе нам ліпше збагнути, чому так діяли ці чари, чужі для нашої епохи, що відкинула марксизм. /30/ Тепер, коли комунізм зміг вижити лише в кількох країнах (і серед них — Китай), колишній навальний наступ цього льодовика може видатися явищем загадковим. У своїх рядках, написаних у 1970 p., Едгар Морен міркує про причини свого вступу в період Опору до комуністичної партії (його звідти виключили в 1951 р. за опозицію сталінізмові). Вступити до партії означало тоді для нього здолати хворобу суб’єктивізму й приєднатися до колективних зусиль, спрямованих на досягнення земного блаженства. У своїй «Самокритиці» Едгар Морен так пише про своє минуле.



ЯСНИЙ РЕАЛІЗМ СТАЛІНІЗМУ


«Протягом кількох місяців, які передували моєму наверненню, мене шматували муки і проблеми суб’єктивізму. Цей наївний екзистенціалізм мусив розрядитися в «діяльність». Після того я став «жити»; відчуття абсурду тощо перейшли до розряду проблем надуманих і фальшивих.

Внаслідок цього великі філософські чи моральні суперечності значно пом’якшилися або радше перейшли до категорії «суперечностей» геґельяно-марксистських, які долалися, з одного боку, — в плані об’єктивному, — історичним становленням, а з другого — в плані суб’єктивному, — «революційною діяльною практикою».

«Реінтеґрація в діяльну практику означає кінець хворої свідомості», — писав я. Вступ до партії означав для мене щось більше, аніж просто політичне чи етичне рішення, а саме: замирення із самим собою і з світом. Безперечно, я досить-таки часто западав у меланхолію, але я знайшов у комунізмі сталінського зразка відчуття спільності та ідею єднання, які пом’якшують або проганяють нав’язливі думки про лихо, про марноту всяких зусиль, про небуття, про самотність.

Це було істотною підвалиною світогляду, який мав сформуватися в позбавлену суперечностей (принаймні на вигляд) систему виправдань та пояснень. [...]

Ця філософія виражала в оголеній та ідеальній формі людську потребу в розкріпаченні. Але для того, щоб зреалізуватися, філософія мала трансформуватися в діяльну революційну практику. Треба було підкорятися законам історії, щоб управляти нею, треба було приймати реальність, щоб приборкати її. Саме діяльна практика перетворювала світ. /31/

Під цим кутом зору ми тлумачили всі неґативні риси комунізму сталінського зразка — терор, відчуження, підступність — як знаки, що свідчили про його позитивну адаптацію до реальності. Ми гадали, що сталінізм опустився до звірячого стану для того, щоб пристосуватися до наявної в нашому світі мерзоти з метою очистити його від неї. Як пізніше висловився Вітторіні, комунізм удавався до засобів, якими користувався буржуазний та імперіалістичний світ, але робив це задля мети, що їх виправдовувала. Сталінізм приймав повільний хід історії, він укорінювався в історію. Він переймав насильницькі методи, він застосовував акушерські щипці, щоб допомогти історії розродитися. Все це здавалося нам очевидним доказом його реальної сили, нашого ясного реалізму».

Едгар МОРЕН. «Самокритика» (Edgar MORIN, «Autocritique», Politique-Seuil, 1970, pp. 53 — 55.)







3. Гуманістична і класична філософська спадщина


Окрім марксизму, що був центром уваги і головною течією того часу, розвивалися також гуманістична філософія та думка, але й там ми знайдемо системи, поняття і теми XIX сторіччя. На протязі тих років формується такий собі оптимістичний еволюціонізм, теорія проґресу і така собі глибоко гуманістична доктрина, яка вбачала в Людині та в прагненні творити добро єдині ціннісні категорії. Цей філософський ідеал зберігав тоді свою силу: спираючись на колишні підвалини та основи, закорінений далеко за межами XIX сторіччя, ще в проекті Просвітництва, він формував та впорядковував французьку культуру. Якщо в наші дні він і видається архаїчним, то в першій половині нашого сторіччя він діяв потужно і зберігав провідне становище. Проґрес — який розуміють у його різних значеннях, успадкованих від XIX сторіччя, і як поступовий процес перемін від гіршого на краще, і як поступ цивілізації — залишався одним із чільних понять, що формували тодішню думку. Ідея (гегельянська) про послідовність етапів розвитку абсолютної ідеї та його висхідний характер була, як нам здається, головною темою протягом перших п’ятдесяти років нашого сторіччя. /32/Правда, Валері кинув тоді своє гасло: «Ми, сучасні цивілізації, ми тепер знаємо, що ми смертні», а Шпенґлер проголосив занепад Заходу. Але поряд із цими песимістичними поглядами і темами, які нагадували, що кожна культура має рано чи пізно вмерти, скільки ми маємо в ту пору досліджень, більш або менш «проґресистських»! Тоді як Леон Брюнсвік (1869 — 1944 pp.), автор, зокрема, таких праць, як «Людський досвід і фізична причинність» (1922 р.) та «Поступ свідомості в західній філософи» (1927 p.), надає першорядної ваги науковому експерименту, що піддається перевірці і забезпечує поступ знань, і накреслює етапи духовного динамізму, П’єр Тейяр де Шарден (1881 — 1955 pp.), французький палеонтолог і філософ, член ордену єзуїтів, опрацьовує в п’ятдесяті роки доктрину так званого оптимістичного еволюціонізму, що, мабуть, посприяло величезному успіхові «Людського феномену» (1955 p.). Французький економіст Жан Фурастьє (нар. 1907 p.) y своїй праці «Велика надія XX сторіччя» (1949 р.) підкреслює зв’язки машинної техніки та добробуту і високо оцінює технічний проґрес, який, на його думку, розгладить зморшки та змиє острівці вбогості.

Але «Людина» залишається головним терміном філософської думки. Ще до Сартра та його трактату «Екзистенціалізм це гуманізм» (1946 р.) Андре Жид (1869 — 1951 pp.), автор «Страв земних» (1895 p.), які так сильно вплинули на тодішню молодь, та «Іммораліста» (1902 р.) показує в «Едипі» (1931 p.), що Людина — це єдине ціннісне слово-символ: «Я зрозумів, тільки я зрозумів, що єдине слово, слово-символ, слово-пароль, яке врятує мене від зажерливої пащі Сфінкса, — це Людина». («Едип», дія II). Через п’ятнадцять років уже настала черга Сартра заявити, що саме в Людині майбутнє Людства, що Людина є тим, чим вона себе зробить: якщо традиційний гуманізм занепав, якщо людська природа виродилася, то залишається Людина — як символ відповідальності і проект майбутнього.

Ось так «дуже класичні» думка та філософія спрямовують аж до середини XX сторіччя процес мислення й окреслюють у потоці нашої історії постійний вплив минулого, яке не втратило ані своєї сили, ані престижу. І хоч сьогодні наша культура нагадує поле, вкрите руїнами, проте знадобиться ще чимало років, аби зовсім урвалася нитка традиції.

Подаємо текст, у якому йдеться про проґрес, про ідею, що панувала протягом «Золотого Віку» в Європі, віку, що був такий /33/ привабливий для Стефана Цвайґа. Народжений у 1881 р. великий австрійський романіст нагадує нам, що на початку XX сторіччя переважала віра в Проґрес, успадкована від сторіччя минулого. Цей есеїст, автор «Небезпечної жалості» (1938 p.), який, у розпачі від перемог нацизму (С. Цвайґ був єврей), наклав на себе руки в 1942 p., коли жив еміґрантом у Бразилії, говорить нам у «Вчорашньому світі» (1941 р.) про почуття безпеки та віру в проґрес, такі живучі в Європі початку нашого сторіччя.



СВІТ БЕЗПЕКИ Й ПРОҐРЕСУ


«Дев’ятнадцяте сторіччя зі своїм ліберальним ідеалізмом було щиро переконане, що воно прямує дорогою, яка неминуче приведе його до «найкращого з можливих світів». До епох, позначених суспільними заколотами, тоді ставилися з відвертим презирством, суворо осуджуючи їхні війни, голодомори та революції, вважаючи, що людство, з огляду на його недостатню освіченість, ще не досягло зрілості. Мовляв, мине ще кілька десятиріч — і все зло та насильство будуть остаточно переможені, й ота фатальна та невмируща віра в «Проґрес» за своєю силою в ті часи дорівнювала релігії. В «Проґрес» тоді вірували більше, ніж у Біблію, і ця нова Євангелія здавалася незаперечно доведеною чудесами науки й техніки, яким не видно було кінця. І справді, безперервний висхідний рух ставав усе більше видимий наприкінці того мирного сторіччя, розвиток відбувався дедалі швидше, наукові досягнення ставали все розмаїтішими. На вулицях міст замість тьмяних газових ліхтарів засвітилися електричні лампочки, великі магазини несли свій новий спокусливий блиск від головних артерій аж у передмістя, завдяки телефону люди вже могли розмовляти на відстані, мчали з небаченою доти швидкістю на колісних екіпажах, які не потребували коней, вони проникли навіть у повітряний простір і здійснили мрію Ікара. В будинки буржуазії проникав комфорт, уже не треба було приносити воду в дім з водойми або каналу, довго й нудно розпалювати вогонь у печі, знаходили широке розповсюдження методи гігієни, зникав бруд. Люди ставали гарнішими, здоровшими, міцнішими відтоді, як навчилися розвивати собі м’язи і гартувати тіло спортивними вправами; на вулицях усе рідше зустрічалися каліки, нещасливці зі спотвореними рисами або з великими відвислими вóлами, і всі ці чудеса творила наука — цей архангел прогресу. Людство просувалося вперед і в плані соціального розвитку: з кожним роком індивід одержував усе більше прав, правосуддя ставало /34/ дедалі м’якшим і дедалі людянішим, і навіть проблема з проблем — злидні широких народних мас — не здавалася вже нерозв’язною. Виборче право розповсюджувалося на все ширші кола, які таким чином діставали змогу боронити свої інтереси легальним шляхом, соціологи та професори змагалися в стараннях зробити здоровшим і навіть щасливішим життя пролетарів — тож чи варто дивуватися, що це сторіччя залюбки милувалося своїми звершеннями і розглядало кінець кожного десятиріччя лише як прелюдію до десятиріччя наступного, яке буде ще кращим? У повернення варварства, зокрема війн між європейськими народами, люди вірили не більше, аніж у привидів або чаклунів; наші батьки були наскрізь просякнуті вірою в те, що вони спроможні знайти діяльні засоби досягнення терпимості й злагоди. Вони щиро вірили, що кордони та відмінності між націями й конфесіями поступово зітруться й утвориться одна людська спільнота, а отже, мир та безпека, найдорогоцінніші з благ, поширяться на всіх жителів Землі».

Стефан ЦВАЙҐ. «Учорашній світ» (Stefan ZWEIG. «Le Monde d’hier», Belfond, 1944 — 1982, pp. 19 sq.).






4. Висновки


Таким чином, аж до світанку шістдесятих років у суспільстві неподільно панували óбрази та поведінка, що прийшли з XIX сторіччя. А проте в тому на вигляд непорушному й застиглому середовищі почали проступати перші злами та зароджуватися еволюційні процеси, й уже в першій третині XX сторіччя з’являються ознаки перемін. Успіхи науки, розвиток сучасної фізики іноді сприяли виникненню позитивістської проблематики. Так народився неопозитивізм, який, підстьобуваний науковим проґресом, у кінцевому підсумку дійде до крайньої межі раціональної могутності, що пов’язується з експериментом. Водночас стає помітною антипозитивістська тенденція, що знаходить свій вираз у феноменології Ґусерля. Другий розділ буде присвячено цим двом рухам (неопозитивізму та феноменології). /35/








Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.