Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи
ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ
Коли ця книга готувалася до друку, до рук автора потрапила нова монографія Ентоні Сміта «Націоналізм і модернізм. Критичний огляд сучасних теорій націй і націоналізму», видана 1998 р. Схожість задуму англійського вченого з ідеєю нашої роботи свідчить про те, що проблема узагальнення теоретичного досвіду досліджень націй та націоналізму є актуальною не лише для українського суспільствознавства, і це дає надію, що запропоновані нариси матимуть певну інтелектуально-пізнавальну цінність.
Разом з тим цілком очевидно, що деякі узагальнення Е. Сміта, викладені у згаданій праці, мають дійти до українського читача бодай у нашій інтерпретації. Саме тому замість післямови пропонується короткий огляд аналітичної частини книги Е. Сміта з відповідними коментарями. В центрі уваги Е. Сміта — критика «модерністської парадигми» в теоріях нації і націоналізму, яка домінувала у відповідних дослідженнях протягом останніх трьох десятиліть і яка, на його думку, інтелектуально вичерпала себе. Англійський вчений досить детально аналізує інші підходи, які протиставлялися модерністським теоріям (примордіалістські (переніалістські) версії, етносимволізм, постмодернізм).
Надзвичайно цікавим є узагальнення Е. Смітом інтелектуальних передвісників «класичної модерністської парадигми націоналізму». Він вважає, що можна виділити принаймні чотири головні інтелектуальні течії, які вплинули (зрозуміло, опосередковано) на її формування: марксизм, теорія «психології натовпу», веберівська соціологія та ідеї Е. Дюркгайма 1.
Марксизм, як відомо, пов’язував появу націй і націоналізму з пришестям капіталізму і буржуазії, отже, виключно з модерною добою. Можна стверджувати, що /332/ марксизм із самого початку існував як «варіант» модернізму. Пояснення національних проблем соціальними, теорія держави, економічний редукціонізм — ці та інші компоненти марксистської доктрини увійшли до арсеналу модерністських теорій нації і націоналізму.
Теорії «психології натовпу» (Ґюстав Ле Бон, «пізній» Зігмунт Фройд та ін.) дали підстави трактувати проблеми націй і націоналізму з позицій соціальної психології. «Можливо, найочевиднішим прикладом, — зауважує Е. Сміт, — може слугувати соціально-психологічний портрет невдоволеної, відчуженої молоді, яка виступає проти батьківських традицій та принижень, заподіяних владою» 2. Теорії «психології натовпу» вплинули на дослідження, в яких націоналізм розглядався як «громадянська релігія» або ж як наслідок конфлікту між «ми» й «не ми», як вияв міжгрупового і міжособистісного відчуження.
Веберівська соціологія націй і держави опосередковано вплинула на розвиток політичного варіанта модернізму в теоріях нації та націоналізму, на тих дослідників, які особливо підкреслювали роль держави й державної влади в розумінні націоналізму.
У Дюркгайма «класичний модернізм» запозичив ідею нації як моральної спільноти, ідею внутрішньої солідарності. Вчений створив аналітичну структуру, в «...якій нації і націоналізм розглядаються в рамках еволюціоністської логіки структурної диференціації і модернізації»: модерні суспільства, згідно з цією логікою, потребують нових принципів внутрішнього зв’язку та реінтеграції (оскільки старі форми суспільних зв’язків зруйновані модернізацією). Ці нові принципи формулюються в ідеї нації 3.
Модерністські версії (в різних варіантах), на думку Е. Сміта, об’єднуються такими спільними рисами:
1. Визнання могутності, впливовості й непередбаченості націоналізму. Останній як ідеологія і політичний рух був однією з домінуючих сил модерного суспільства. Завдяки багатогранності, поліморфності націоналізму неможливо передбачити, де й коли він може проявитися.
2. Модерністи зазвичай погоджуються з тим, що формулювання концепції нації й відповідного визначення є надзвичайно ускладненим. Разом з тим у їхніх дослідженнях чітко простежується прагнення трактувати нації, принаймні «історичні нації», як «соціологічні спільноти».
3. Характерною рисою модерністських теорій нації і націоналізму є впевненість у тому, що відповідні явища /333/ виникли в модерну епоху людської історії, отже, із закінченням цієї епохи нації і націоналізм відійдуть у минуле.
4. Наголос на соціальній обумовленості усіх колективних ідентичностей, навіть культурних, звідки випливає розуміння нації як культурної побудови, спроектованої і створеної елітами для захисту власних інтересів.
5. Звідси, у свою чергу, випливає прагнення модерністів до суто соціологічних інтерпретацій, які пояснюють природу націй і націоналізму переважно соціальними умовами й політичними процесами, причому аналіз обмежується модерною й сучасною історією 4.
У модерністських теоріях та інтерпретаціях Е. Сміт виділяє ті версії (напрями), що остаточно сформувалися у 1970 — 80-ті роки:
— соціокультурницька. Природа націй і націоналізму пояснюється потребами формування «високої культури», модернізації і промислового розвитку (Е. Ґелнер);
— соціоекономічні. Націоналізм інтерпретуєтся з раціоналістичних позицій, як наслідок зрушень у світовій економіці та взаємодії соціально-економічних інтересів індивідів (Т. Нейрн і М. Гехтер);
— політичні. Пошук джерел націоналізму пов’язаний з аналізом таких явищ, як формування модерної держави, владних структур, інтереси еліт, війни (Ч. Тіллі, Е. Ґідденс, М. Манн, Дж. Броілі);
— ідеологічні. Націоналізм розглядається як ідеологічна система, як сурогатна форма релігії, «громадянська релігія», що виникає унаслідок змін у сфері ідей і вірувань (І. Кедорі, Б. Капферер, М. Юрґенсмейєр) 5.
Зрозуміло, що дана класифікація модерністських теорій є настільки ж умовною, наскільки умовними є відмінності між згаданими напрямами. Інші класифікації, згадані й запропоновані в наших нарисах, є також умовними, про що вже йшлося, і запроваджуються виключно для творення пізнавальних структур.
Конкретний зміст «парадигми класичного модернізму» зводиться, на думку Е. Сміта, до таких настанов:
1. Нації є явищем модерної доби, як з погляду часу їхньої появи, так і з погляду їхніх соціальних складових.
2. Нації були наслідком (продуктом) модерності, вони могли з’явитися і мали з’явитися лише в процесі /334/ модернізації суспільства. Звідси випливає ідея, згідно з якою:
3. Нації не мали значної, тривалої передісторії, вони були продуктом революцій, які формували модерну добу й модерну «історію», отже, вони пов’язані лише з модерністю. Відповідно, коли наступає післямодерна доба, нації також поступово відходять у минуле.
4. Націоналізм виникає як наслідок процесів модернізації, переходу до модерної епохи, отже, коли ці процеси завершуються, націоналізм має відійти в минуле.
5. Нації і націоналізм є соціальними й культурними конструкціями модерності, винайденими в епоху революцій і масової мобілізації. Зрозуміло, що, хоча функціональне «навантаження» цих конструкцій є багатовекторним, в основі прагнень «дизайнерів» націй і націоналізму — намагання контролювати глобальні соціальні чи, в ширшому плані, суспільні процеси 6.
Саме в такому вигляді модернізм протиставляється «переніалізмові», який у вигляді пізнавальних принципів передував першому. В узагальненому, спрощеному вигляді (на зразок веберівських «ідеальних типів») це протиставлення виглядає таким чином: для модерністів нація є політичною спільнотою, «механічно» сконструйованою елітами в модерну епоху, з одного боку внутрішньо розділеною (класи, соціальні верстви, страти тощо), а з іншого — об’єднаною засобами масової комунікації. «Переніалісти» дотримуються іншої думки: нація — це культурна, органічна та історична спільнота, корені якої сягають найдавніших часів. Ця спільнота є внутрішньо єдиною, оскільки вона створюється на основі «народу» і спадкових зв’язків.
Раніше ми вже розглянули світоглядні й пізнавальні відмінності між модернізмом і «переніалізмом» (примордіалізмом), отже, немає необхідності докладніше коментувати ці думки Е. Сміта. Звернімо увагу на інше.
Говорячи про інтелектуальних передвісників (чи джерела) модерністського підходу в теоріях нації та націоналізму, англійський вчений якщо й згадує про мислителів, яких можна вважати «передвісниками націоналізму», то лише в контексті їхньої причетності до формування «модерністської парадигми». При цьому привертає увагу та обставина, що він узагалі не згадує Ф. Ліста чи /335/ його американських однодумців, які, безперечно, були першими ідеологами модернізації саме в рамках націоналістичної доктрини, отже, й «інтелектуальними передвісниками» модернізму в теоріях нації і націоналізму. Без цього загальне уявлення про формування модерністського підходу є, вочевидь, неповним.
Звідси ми переходимо до іншого зауваження: називаючи інтелектуальні джерела модерністського підходу, Е. Сміт згадує як науково-аналітичні системи, так і марксизм, який існував не лише як система методів пізнання, а й у вигляді політичної доктрини. Звичайно, в Е. Сміта загалом нібито йдеться про суто наукові елементи марксистського світогляду, проте, з іншого боку, марксистська гносеологія навряд чи існувала окремо від ідеології. У цьому випадку не зрозуміло, чому, коли йдеться про інтелектуальні основи модернізму, ми обмежуємося лише згадками про марксизм і не згадуємо лібералізм, консерватизм чи той самий націоналізм, які, безумовно, вплинули на формування «модерністської парадигми»?
Це, у свою чергу, змушує нас звернутися до іншого, як на нашу думку, надзвичайно важливого для розуміння теорій нації і націоналізму питання, яке, на перший погляд, видається досить банальним. Наскільки науково-аналітичні структури пов’язані з ідеологічними системами? Як саме вплив ідеологій позначається на формуванні підходів до вивчення націй і націоналізму, тим більше, що націоналізм у багатьох випадках оцінюється й аналізується саме як ідеологія, а його ідеологічний підтекст завжди присутній навіть тоді, коли йдеться про його вияви у психіці особистості? Наївну віру в те, що в суспільствознавстві можливий позаконтекстуальний стосовно ідеології підхід., залишимо аматорам-публіцистам. Звернімося до думки фахівців.
В. Лісовий стверджує, що в основу оцінки ідеологій може бути покладений «...набір деяких основоположних, базисних цінностей, кожна з яких може виступати центральною в тій чи іншій політичній ідеології». Цей набір має перспективу перетворитися на «глобальну ідеологію» глобальної цивілізації. Засадничі цінності такої ідеології — «поцінування людського життя і людської особистості, справедливості, свободи, соціального й міжнародного порядку (що гарантує безпеку), збереження культурної різноманітності світу й т. ін. ...» 7 /336/
Отже, «соціальні науковці (йдеться про суспільствознавців. — Г.К.) у своїй оцінці тієї чи іншої політичної ідеології повинні виходити не з позицій однієї з політичних ідеологій, а ґрунтуватися на наборі названих взаємопов’язаних цінностей (що дозволяють забезпечити крашу життєву перспективу людям, окремим спільнотам людей — етносам, націям і людству в цілому) [...] Твердження, що науковець-гуманітарій у своїй оцінці будь-яких ідеологій виходить із підтримки та захисту деяких найважливіших цінностей, свідчить про те, що науковці-гуманітарії утворюють спільноту, об’єднану певною ідеологією» 8. Отже, ми можемо зробити висновок: «деідеологізація» наукових підходів, шкіл — це також своєрідна ідеологія, яка полягає у відносній відчуженості від певної політичної ідеології, яка домінує у свідомості науковця, і відкритість до базових цінностей інших ідеологій.
Ці думки українського вченого варто взяти до уваги, розмірковуючи над «інтелектуальними джерелами» не лише модерністських, а й усіх інших теорій нації і націоналізму. Коли в наших нарисах ми згадували про відносність визначення ідеологічної належності тієї чи іншої інтелектуальної школи (консервативна, марксистська, ліберальна тощо), ми не вказували на їхню ідеологічну чи політичну нейтральність у розумінні націй та націоналізму. Йшлося передусім про відносність меж певних ідеологій, взаємні впливи різних доктрин і світоглядних систем. Однак це не заперечує того, що будь-який дослідник, незалежно від своїх суб’єктивних бажань бути «незалежним», «об’єктивним» тощо, об’єктивно перебуває в «силовому полі» тієї чи іншої ідеології навіть тоді, коли це ідеологія «ідеологічної нейтральності».
Отже, коли йдеться про інтелектуальні впливи на відповідні школи в теоріях нації та націоналізму, необхідно враховувати передусім і те, які світоглядні системи й ідеології вплинули на формування цих шкіл (зрозуміло, це не означає, що вони формувалися під впливом якоїсь однієї ідеології). Повертаючись до питання про модернізм та інші напрями в теоріях нації і націоналізму, ми можемо зробити висновок, що модерністські версії формувалися головним чином під впливом ідеологій, які передусім були ідеологіями модернізації (лібералізм, марксизм і, хоча це й парадоксально, націоналізм).
Що ж до примордіалізму — інтелектуальної школи, яка подається Е. Смітом як протилежність модернізму, — то в /337/ даному випадку маємо визнати, що тут домінували підходи, характерні для націоналістичного світогляду, навіть тоді, коли їх формулювали ті, хто не належав до прихильників націоналізму як політичної доктрини.
Впадає в око й те, що націоналізм як ідеологія (хоча й ніким з націоналістичних мислителів не сформульована в систематизованому вигляді) позначився на формуванні «протилежних» шкіл. Це знову, з одного боку, підкреслює умовність їхнього протиставлення, а з іншого — є ще одним підтвердженням висновку про те, що націоналістична доктрина формувалася на основі різних, нерідко суперечливих, інтелектуальних течій.
Очевидно, було б несправедливо не згадати у цьому контексті про ситуацію, що склалася в українському суспільствознавстві. Варто ще раз привести думку Я. Грицака про величезні теоретичні можливості в галузі «націології» (скористаємося терміном О. І. Бочковського), що виникають в українських істориків і суспільствознавців при інтерпретаціях багатющого емпіричного матеріалу з української історії. Додамо до цього, що українські суспільствознавці здебільшого не переобтяжені належністю до різних інтелектуальних шкіл, що є характерним для їхніх західних колег. Вони можуть досить легко відійти від попередньої інтелектуальної традиції, яка, вочевидь, збанкрутувала, мають свободу вибору у цій сфері і можуть підійти до відповідних проблем неупереджено, що в епоху «постмодернізму» чи «методологічного плюралізму» дає величезні евристичні перспективи.
Очевидно, йдеться про ідеальний варіант. Як ми переконалися, українські суспільствознавці насправді, в реальності, мають досить обмежену свободу вибору, по-перше, тому, що іноді немає з чого вибирати, бо кількість тих, хто має доступ до теоретичних розробок світового рівня, є мізерною; по-друге, тому, що відмова від радянської інтелектуальної традиції відбувається досить важко, а пошук інших інтелектуальних джерел здебільшого перетворюється на повернення до народницької чи державницької (елітистської) шкіл (переважно до першої).
Найпарадоксальнішим є те, що в цьому випадку українським суспільствознавцям справді «пощастило»: відродження, а точніше реінтерпретація й домінування вже відомих ще з початку XX ст. примордіалістських версій націогенези українців, збіглося у часі з активною ревізією й критикою модерністських підходів на Заході. Українські /338/ примордіалістські (переніалістські) версії націогенези, основані на методології майже столітньої давності, з їхнім присмаком романтичного, культурницького, «органічного» націоналізму виглядають навдивовижу актуальними в сучасній пост- чи антимодерністській атмосфері. Утім, не варто тішитися такою самодостатністю: вона може бути або свідченням методологічної відсталості нашого суспільствознавства, або ж підтвердженням сумного афоризму Т. Адорно: «Історія філософії — це історія забування», який у свою чергу можна вважати реінтерпретацією Еклезіаста: «Немає нічого нового під сонцем»...
Утім, повернімося до книжки Е. Сміта. Одне з його зауважень стосується іншої проблеми, яка, на наш погляд, також варта уваги. Чи можлива універсальна, загальна наукова теорія націоналізму? Теоретичний доробок у цій галузі є досить великим, проте, як ми переконалися, деякі теоретичні «інновації» останніх років іноді виглядають не більше, як переформулювання призабутих висновків попередників. Е. Сміт визнає, що модерністська школа, яка протягом останніх десятиліть домінувала в теоріях нації і націоналізму, вже вичерпала себе інтелектуально. її ревізія дедалі частіше також виглядає або як серія уточнень, або ж як реставрація досить антикварних істин, які, слід визнати, є новими лише з погляду термінології. Теоретичний поступ справді відбувся, але як «подрібнення» (чи поглиблення) теоретичних проблем, ускладнення і збільшення багатоваріантності підходів.
На відміну від досить «цупких» моделей 1950 — 1960-х років, у яких націоналізм розглядався або як ідеологія, або крізь призму соціально-демографічних аспектів «побудови націй», — зауважує Е. Сміт, — дослідники останніх трьох десятиліть «...приділяли значно більше уваги суб’єктивним вимірам колективних культурних ідентичностей — впливові мови й масової культури, стратегіям політичних й інтелектуальних еліт, можливостям дискурсивних мереж та ритуалізованих способів дії, впливові етнічного символу, міфу й пам’яті» 9. Це, на думку дослідника, дає підстави для оптимізму щодо подальших теоретичних розробок. Проте це не дає підстав для оптимізму щодо їхньої універсалізації і формування «загальної» теорії націй та націоналізму.
Загалом складається враження, що кількість і якість теоретичного знання в цій галузі стабілізувалися і особливих відкриттів тут не передбачається. Отже, можна /339/ припустити такий варіант: пошук методологічного консенсусу між різними теоріями націй і націоналізму, який відбувається також за умов ідеологічної конвергенції і загальної моди на «постмодернізм», має призвести до створення синтетичної теорії нації і націоналізму, яка буде екстрактом інтелектуально найпродуктивніших підходів з різних шкіл. Уявімо собі «модерністсько-примордіалістську, суб’єктивістсько-об’єктивістську» теорію, яку можна було б застосувати до будь-якого націоналізму чи нації з відповідними можливостями прогнозування. Теоретично така можливість існує (незважаючи на певний романтизм цього припущення). Практично, мабуть, ні.
Е. Сміт зауважує з цього приводу: «Чи можлива така теорія? [...] З огляду на попередній критичний аналіз [різних] підходів відповідь буде негативною. Ця галузь настільки розділена розбіжностями у трактуванні базових питань, суперечливими підходами, кожний з яких адресований лише тому чи іншому аспектові цієї надзвичайно широкої проблематики, що узагальнений підхід виглядатиме досить нереальним, а будь-яка загальна теорія — майже утопічною» . Такого ж погляду дотримуються й інші дослідники, хоча деякі з них не виключають можливості вироблення універсальних теоретичних побудов стосовно певних аспектів націоналізму.
К. Келгон, зокрема, вважає, що «націоналізм є надто різноманітним, отже, навряд чи можлива загальна теорія, яка б дала його вичерпне трактування. Зміст та специфічне спрямування різних націоналізмів визначаються історично відмінними культурними традиціями, творчими здатностями лідерів, випадковими ситуаціями в міжнародному устрої. Що дійсно піддається розглядові на рівні загальних, теоретичних побудов — це чинники, які призводять до постійного виникнення й відновлення націоналізму як центрального дискурсивного утворення новітнього світу. Це не дає [універсального] пояснення усіх проявів чи рис націоналістичного дискурсу, проте створює умови для того, щоб зробити перший крок у спробах зрозуміти, чому він існує і залишається впливовим» 11.
Очевидно, з цими твердженнями можна погодитися, хоча, здається, питання щодо можливості «загальної» теорії націоналізму є не більше як схоластичним вибриком чи ностальгією за тими часами, коли в суспільствознавстві домінували «класичні» теорії або ж у нашому, «домашньому» варіанті — «єдино вірне вчення». Можливо, /340/ що така універсальна теорія взагалі не потрібна саме стосовно націй і націоналізму, оскільки останні були й залишаються поліморфними концепціями та явищами.
Як ми вже згадували раніше, в даних нарисах не йдеться про висвітлення усіх теорій нації і націоналізму, підходів, концепцій тощо. Очевидно, що поза нашою увагою залишилася велика кількість проблем, які мають неабияку пізнавальну цінність. Зокрема, в нарисах навмисне майже не згадуються постмодерністські концепції нації і націоналізму, які, на нашу думку, є виявом згаданої раніше «фрагментації» відповідної тематики. Якщо ж вести мову про конкретніші проблеми, то, очевидно, поза межами нашої уваги й можливостей залишилися такі теми, як нація й націоналізм в епоху глобалізації, постколоніалізм, націоналізм і сучасний сепаратизм, націоналізм і фемінізм, націоналізм у багатокультурних плюралістичних суспільствах, діаспорний націоналізм тощо — зрозуміло, що цей перелік можна було б продовжувати.
Варто ще раз нагадати, що дані нариси — лише одна зі спроб розпочати дискусію, максимально позбавлену ідеологічної чи кланової упередженості, остаточних висновків і тверджень. Загальновідомо, що збільшення обсягу знання лише дає нам більше уявлення про безмежність нашого незнання. На цій оптимістичній ноті, мабуть, варто завершити наше дослідження.
Мельбурн, 1999
1 Smith Anthony D. Nationalism and Modernism P. 11.
2 Ibid. p. 13.
3 Ibid. P. 16.
4 Ibid. P. 4.
5 Ibid. P. 5.
6 Ibid. P. 21 — 21.
7 Лісовий Василь. Ідеологія. Політичні ідеології // Культура, ідеологія, політика. С. 74.
8 Там само. С. 74, 75.
9 Smith Anthony D. Nationalism and Modernism. P. 221;
10 Ibid. P. 223.
11 Calhoun C. Nationalism. P. 112.
