Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня     Головна     Наступна





СЕРЕДНЯ ДОБА



7. Подув із Заходу


Зв’язки з Західною Європою. Вже в першій добі розвитку української літератури поруч із візантійськими приходили в Україну також західноєвропейські літературні та культурні впливи. Але перемога була весь час по боці візантійських впливів. Коли мова іде про зв’язок України з Західною Європою, то він не обмежувався тільки родинно-династичними взаєминами, але торкався також торговельних, релігійних та політичних справ. Таке поважніше наближення до Західної Європи бачимо за часів короля Данила, за митрополита Григорія Цамблака та за митрополита Ісидора, що після повернення з Феррарсько-Флорентійського собору проголосив навіть акт злуки з Римом. Коли московський князь засудив його на смерть, митрополит Ісидор виїхав до Царгорода, потім до Рима. Зв’язки із Західною Європою скріпилися упродовж XV — XVI вв., й тоді широкою течією попливли в Україну західноєвропейські культурні впливи, що довели до зміни характеру української літератури.

Зміна характеру української літератури проявляється головно в мові. Церковнослов’янська мова, що була досі літературною мовою, наближається сильно до живої народної мови, приймаючи не тільки звукові прикмети тієї мови, але й поодинокі слова й вислови. Крім того, відбивається в тогочасній літературній мові вплив білоруської мови, польської й латинської. Цю нову мову, що в ній розвивалася українська література від початку XVI до кінця XVIII в., називають книжною, або слов’яноукраїнською мовою.

Причиною посилення західноєвропейських впливів, які довели до зміни літературної мови в Україні, були важливі історичні події. У 1389 р. після бою на Косовім полі Сербія підпала під владу турків. У 1393 р. втратила політичну незалежність Болгарія; в 1453 р. турки зайняли Царгород. Усе те причинилося до ослаблення взаємин України з Візантією, Сербією та Болгарією і тим самим зменшило культурні впливи, що досі йшли з тих країн. Поруч з подіями, що відірвали Україну від візантійських впливів, інші історичні події наблизили Україну до Західної Європи. Такими подіями були: злука Галицької України з Польщею за Казимира Великого в 1340 р. та злука литовсько-українських земель із Польщею за Ягайла в 1386 р. Остаточно сполуку всіх українських земель із Польщею завершила Люблінська унія 1569 р. Всі ці події відкрили Україні вікно на Захід, відки прилинув новий подув.


Гуманізм. Реформація. Злука України з Польщею та її наближення до Західної Європи довели до познайомлення українців із течіями, що нуртували тоді в Західній Європі, а саме з гуманізмом і реформацією. Гуманізм — це був напрям у науці, що нав’язував до давньої класичної старогрецької й староримської культури й постав унаслідок ближчої знайомості з пам’ятками тієї культури. В мистецтві зворот до античної культури довів також до відродження в добі ренесансу. На італійській землі багато було скарбів античної культури. Давніше їх недооцінювали. Починаючи від XIV в. пробудилися спомини про світлу минувшину й довели до намагань відновити давню культуру. Знайомість із класичною культурою давніх греків і римлян поширилася ще більше після упадку Царгорода. З ляку перед турецькою інвазією візантійські вчені подалися на захід, головно в Італію, й привезли з собою твори класичної старовини. В Італії скріпили вони замилування тією старовинною, що довело до зміни наукових зацікавлень та до зміни всього життєвого світогляду. Ясний, життєрадісний світогляд давніх греків відвернув увагу людей від Божих речей, якими вони досі займалися, та звернув її на людські справи. Відкрився знову світ людських почувань, героїзму, постала ціла країна краси. Ожили думки про людську природу, розбудилася призадума над громадським ладом. Досі панувала в науці схоластика, що змагала до розумового доказання істин християнської віри. Гуманізм поставив своїм кличем свободу дослідів та свободу думки. Перші ознаки цього нового напряму можна побачити у творах таких італійських поетів, як Данте, Петрарка, Боккаччо. З Італії широкою хвилею понеслася течія гуманізму по всій Європі. Українці ознайомлювалися з кличами гуманізму в італійських університетах, куди часто виїздили сини українських вельмож, та в університетах у Празі (постав у 1348 р.) та у Кракові (1364 р.). Визначним гуманістом, твори якого мали вплив на українських письменників, був Максим Грек, що працював у Московщині. Другим гуманістом був білорус Франциск Скорина, що в університеті в Падуї отримав ступінь доктора медицини й філософії та вславився перекладом Біблії на білоруську мову.

Поруч із гуманізмом прийшла в Україну із Заходу течія реформації. В 1517 р. виступив із релігійними тезами Мартин Лютер, розбурхав ними людські уми і дав початок завзятій, затяжній релігійній боротьбі. Його виступ має велике значення не тільки на церковно-релігійному, але й на літературному полі. Мартин Лютер увів німецьку мову в літературне життя. Писав у ній свої твори, перекладав на неї Св. Письмо, укладав релігійні пісні. Слідом за Лютером пішли його прихильники і звільна, крок за кроком випирали латинську мову з літератури та вводили живу, народну. Реформаційний рух у різних своїх видах та відмінах обхопив не тільки Західну Європу, але також Польщу, Литву й Україну. Сильніше виступив він у Польщі й Литві (зокрема ширилися тут лютеранізм, кальвінізм і соцініанізм, чи аріанізм), слабше на українських землях, де захопив у першу чергу найвищі верстви громадянства. Значення реформації в культурнім житті українського народу полягає в тому, що вона висунула потребу вищої освіти та кращого рівня шкіл. Крім того, під впливом реформації виступає щораз виразніше намагання наблизити літературну мову до народної, зробити її доступною для найширших кіл громадянства.

Друкування книг. Великий вплив на літературне життя мав новий технічний винахід — друкування книг. Винахід Йогана Гутенберга збільшив книжкову продукцію, причинився до поширення освіти. Перші книжки в церковнослов’янській мові та кириличним письмом надрукував Швайпольт Фіоль у Кракові 1491 р. Були це літургічні книги. За це посудили його у прихильності до православ’я й завізвали на суд краківського єпископа. Тоді Швайпольт Фіоль утік в Угорщину. На початку XVI в. друкував книжки Франциск Скорина — у Празі починаючи від 1517 р. й у Вільні від 1525 р. Видання Скорини, до яких він узявся з добрим наміром послужити своїй батьківщині, поширилися не тільки у Білій Русі, але й в Україні.

В Україні перший поширив друкарську штуку Іван Федоров, або Федорович. Був він родом із Московщини. Разом із Петром Мстиславцем заложив у Москві друкарню і став друкувати книги. Але московські монахи, що мали гарний заробіток із переписування книг, з ляку перед можливістю втратити доходи вмовили натовп, що друк книжок — це чари. Підбурена чернь спалила друкарню й самим друкарям грозила смертю. Федорович і Мстиславець, рятуючи життя, втекли у Білорусь. Тут Федорович за допомогою литовського гетьмана Григорія Ходкевича заложив друкарню в Заблудові близько Білостока. На це отримав від гетьмана Ходкевича окреме село. Мстиславець перенісся до Вільна, де заложив друкарню за допомогою багатих міщан Мамоничів та Зарицьких. Але недовго довелося Федоровичеві перебувати в Заблудові. Гетьман Ходкевич почав недомагати на здоров’ї і, маючи «болі голови», про які говорить Федорович, небагато турбувався друкарським ділом. Тоді Федорович помандрував до Львова, де на Підзамчі заложив нову друкарню в 1573 р. Роком пізніше надрукував «Апостола» з передмовою, в якій згадував про тяжкі зусилля, труди й турботи в своїх змаганнях «духовне зерно по світу розсівати». Але й у Львові тяжко йшло діло. Федорович заставив друкарню, виїхав до Острога і там надрукував у 1581 р. знамениту Острозьку Біблію. Після того повернувся до Львова і тут закінчив життя. Його друкарню викупив єпископ Гедеон Балабан, і вона стала основою друкарні Ставропігійського братства, що віддало її управу Михайлові Сльозці.

Слідом за друкарнями львівською та Острозькою поставали упродовж XVI і XVII вв. інші друкарні — не тільки в містах, наприклад, у Києві, Рогатині, але також по селах: у Почаєві, Евю, Стрятині, Кутеїні, Крилосі, Угерцях.

Переклади Св. Письма. Нові впливи й нові обставини життя, зокрема свіже зацікавлення релігійними справами та питаннями, виявилися в ряді перекладів книг Св. Письма на мову, наближену до народної — так звану «посполиту». До найцінніших перекладів належить Пересопницька Євангелія з 1556 — 1561 рр. Назва її походить від монастиря в Пересопниці на Волині. Переклад завершив Михайло Василевич, син сяницького протопопа, за допомогою архімандрита Григорія та з доручення княгині Анастасії Заславської, «для лєпшого вразумлення люду християнського посполитого». Пересопницька Євангелія, від якої не вагається дехто розпочинати другу, чи середню, добу в розвитку українського письменства, — це пам’ятка великої ціни — не тільки з погляду на мову, дуже близьку до тогочасної народної мови, але також із погляду на її мистецькі цінності, а також на заставки, ініціали, мініатюри. Шкода тільки, що оригінал утратився, а збереглися тільки відписи. Крім Пересопницької Євангелії, в якій помітні чеські впливи, були ще переклади Євангелій Валентина Негалевського й білоруса Василя Тяпинського та ряд Євангелій з поясненнями, або «учительних».

Зразок мови з Пересопницької Євангелії (у сьогоднішньому правописі): «...А коли вхожали до ніякого села, стрітили єго десять мужей прокажених, коториї, здалека стоячи, голосом великим закричавши, рекли: «Ісусе учителю, змилуйся над нами!» Которих то он коли уздрів, рекл ім: пойдіте і укажітеся священником. А коли они шли, сталося, іже суть очищені. Але єдин з них, коли узріл, іже єсть очищен, вернулся, великим голосом хвалячи Бога, і пал на лиці своєм недалеко от ног его і дяковал єму. А то бил самарянин. От то виділ Ісус і рекл: «А чи не десять їх очистилось? А де ж єсть їх девять?»


Заповіт Загоровського. Нові думки й нові кличі, що приходили в Україну із Західної Європи, не відразу приймалися. Тільки звільна, з трудом усували запору давніх традицій та навичок. Дехто намагався погодити давнину з новиною, давні, вкорінені навички — з новими вимогами життя. Такою людиною був волинський вельможа брацлавський каштелян Василь Загоровський, що в 1576 р., в часі нападу татар на Волинь, став із ними до боротьби й дістався в полон. Коли втратив надію на визволення, написав у полоні заповіт для своїх дітей. Заповіт дуже цікавий. Загоровський бажав, щоб його діти не кидали своєї батьківської віри, але все ж таки радий був їм дати кращу, західноєвропейську освіту. В тім напрямі подав у свому заповіті ряд вказівок для своєї дядини, яка мала зайнятися вихованням двох його синів.

Загоровський прохає дядину, коли його сини матимуть по сім літ, дати їм розумного й чесного дяка, щоб їх учив «рускої науки в писме святом». Потім, «коли їм Бог милосердний дасть в своєм язику руском в писме святом науку досконалую», велить їм дати бакаляра, що навчив би їх латинської мови. Потім радить їх віддати на службу в такі місця, де заправлялися б у чеснотах. Також бажає, «аби не помітували своїм українським письмом і говоренням українськими словами й обичаями чесними й покірними українськими, а найбільше своєю вірою, до якої їх Бог призвав і в ній сотворив їх для цього світу». Каже молитись, постити, стерегтися єресі. Вкінці, коли схотять женитися, радить їм не глядіти ні на красу суджених, ні на славу чийогось вельможного дому, ні на маєток, тільки на релігійність та характер майбутніх жінок.

Острог як культурний осередок. Після прилуки всіх українських земель до польсько-литовської держави в т. зв. Люблінській унії 1569 р. життя на них підпало змінам. Передусім настала поважна зміна суспільних відносин. Упривілейованою верствою стала шляхта, й їй одній прислугували всі права. Міщанство обмежено у правах, селянство віддано під повну владу панів. Поряд із тим ішли й інші зміни. Православна церква мусила зійти зі свого давнього становища уступила місце державній католицькій релігії і стала хилитися до упадку. В Україну повною течією поплили польські й західноєвропейські культурні впливи й захопили непереможною силою верхи українського громадянства.

Зміни, що вершилися в житті українського народу, занепад православної церкви, перехід верхів на протестантизм або католицизм, брак шкіл, нестача освіти — все це тривогою виповнювало серця тих людей, що прив’язані були до православної віри, до давніх традицій, до своєї народності. За оборону православної церкви, її становища взялися найперше деякі вельможі. Вони із сумом дивилися на занепад освіти й старалися тому зарадити. В різних місцях вони кинулися до праці, закладаючи школи, підтримуючи наукових робітників, підсилюючи літературне життя. До таких вельмож належав гетьман Григорій Ходкевич, що у своїй маєтності в Заблудові дав захист Федоровичеві і грошовими засобами підтримував його друкарню. Також князь Андрій Курбський, що втік із Московщини від Івана Грозного, утворив у Миляновичах на Волині центр наукового руху. Курбський поширював листи Максима Грека, займався перекладами грецьких творів, нав’язував взаємини з визначними людьми в Україні й Білій Русі, листувався з ними (у тому числі з князем Костянтином Острозьким), заохочував їх триматися своєї віри, радив не захоплюватися чужою культурою. Третім таким огнищем був двір князя Юрія Слуцького в Слуцьку в Білій Русі.

З-поміж усіх українських магнатів найбільші заслуги для української культури мав князь Василь Костянтинович Острозький, син князя Костянтина Івановича Острозького, київський воєвода, власник велетенських земельних просторів, споріднений із найвизначнішими родами в Польщі. Завдяки його щирій опіці Острог став огнищем наукового й культурного життя. В 1570-х роках постала в Острозі на взірець польських академій вища школа, яку сучасники звали «тримовним ліцеєм», бо вчили в ній трьох мов: грецької, церковнослов’янської й латинської. Звали її також «грецькослов’янською академією».

При школі згуртувалися письменники й учені, що утворили своєрідне наукове товариство. Належали до нього Герасим Смотрицький, Василь Суразький, Дам’ян Наливайко, архідиякон Кипріян і чужинці: Ян Лятос, Христофор Філалет, Кирил Лукаріс, Никифор. В Острозькій школі вчився й виховувався пізніший гетьман Петро Конашевич Сагайдачний.

Найважливішим ділом цього вченого гуртка було видання Острозької Біблії, яку видрукував Іван Федорович. Острозька Біблія — був це вислід довгої й поважної праці. За дорученням князя Острозького було підібрано грецькі тексти й слов’янські переклади, порівнювано різні джерела й лише на основі великої підготовчої праці приступлено до видання цього знаменитого твору. Друк закінчено в 1581 р.


Львівська братська школа. Відокремлені зриви вельмож у праці для відродження рідної культури тривали недовго. Українські пани йшли туди, куди їх тягнули почесті, достоїнства, впливи, уряди та блиск західної культури в усіх її формах. Навіть рід князів Острозьких не вдержався при давній вірі й народності. Вже сини князя Острозького перейшли на католицьку віру і слідом за тим змінили народність. У тій хвилині, коли український народ утратив надію на поміч своїх верхів, взялося за працю на користь національної культури свідоме міщанство, що почало організовувати свої сили щораз доцільніше й краще. В тій організації сил покористовувалися міщани укладом церковних братств та цехових організацій. Братства були спочатку товариствами суспільно-релігійного характеру, що мали на меті займатися ділами християнського милосердя. Удержували притулки для вбогих, шпиталі для недужих, уладжували похорони, братські богослужіння. З часом братства розширили свою діяльність, стали займатися справами освіти й культури, закладали школи, бурси, друкарні. Таким робом поклали основи відродження української культури.

Ініціатива до праці братств вийшла зі Львова, де постало найдавніше братство при церкві св. Успіння (Волоській). Перші відомості про це братство маємо з 1463 р. В 1568 р. братство отримало від антіохійського патріарха Йоакима окремі права. Права братства закріпив і поширив царгородський патріарх Єремія. Братство дістало права ставропігії, тобто безпосередньої залежності від царгородського патріарха, зверхності над іншими братствами, право заснування власної школи та бурси. Зовнішньою ознакою привілеїв ставропігійського братства був трираменний хрест, що його братство прибило на воротах своєї домівки.

Львівське братство заснувало школу та при помочі єпископа Гедеона Балабана викупило друкарню, яку Федорович заставив був жидові. Львівська братська школа мала найбільшу повагу між усіма братськими школами в перших часах їхнього розвитку. Видала вона найкращих наукових робітників. Завдяки Львівській школі та діяльності її вчителів Львів вибився поруч із Острогом як осередок наукового життя. У Львівській школі вчили визначні сили: єлассонський єпископ Арсеній, що 1591 р. видав граматику грецької мови під назвою «Адельфотес», два брати Тустановські: Лаврентій Зизаній і Стефан Зизаній, Кирило Транквіліон Ставровецький, Юрій Рогатинець та інші. Школа мала на меті релігійне та моральне піднесення громадянства. До школи ходили діти всіх станів та займали місця відповідно до успіхів у науці, а не до суспільного чи маєтного становища батьків. Характер школи був, отже, демократичний. Вчили грецької мови, церковнослов’янської, граматики, риторики, діалектики, дещо філософії, поетики й історії. Від 1592 р. одним із головних предметів стала латинська мова. З 1630 р. стала школа хилитися до упадку.


Культурна праця в Києві. З початком XVII в. дійшов до голосу у справах української культури Київ. Довгий час він тільки прислухався до того гомону, що йшов уже по українській землі. Живіший культурний рух розбудив у Києві Єлисей Плетенецький. Походив із села Плетенич у Галичині зі шляхетського роду. На сороковому році життя став архімандритом у пінськім Ліщинськім монастирі. В 1599 р. вибрано його архімандритом Печерського монастиря в Києві. Було це становище одне з найвизначніших серед православних. Плетенецький займав його впродовж 25 літ аж до своєї смерті в 1624 р. Плетенецький зайнявся перестроєм чернечого життя і згуртував при монастирі людей з широкими науковими зацікавленнями. В 1615 р. викупив друкарню, що її Гедеон Балабан заложив був у Стрятині, й розпочав видання книжок великим накладом. Для потреб друкарні заложив також фабрику паперу в Радомишлі. Гурток учених, що зібралися при Плетенецькім, розпочав плідну й живу діяльність. Працювали в тому гуртку Захарія Копистенський, пізніше наступник Плетенецького на становищі архімандрита Печерського монастиря, Памво Беринда, Тарасій Земка, Лаврентій Тустановський. Так Печерський монастир знову став важливим культурним осередком.

Поруч нього постає в Києві на початку XVII в. у другому місці, на Подолі, інший культурний осередок — завдяки щедрому записові жінки мозирського маршалка Галшки Гулевич-Лозчини. В 1615 р. «із любові й прив’язання до українського народу» записала вона свої дідичні посілості — двір і площу на Подолі — православним на різні релігійні й культурні потреби. Незалежно на Подолі постало Богоявленське братство, що злучилося з фундацією Гулевичівни й розвинуло широку діяльність. До братства вписалося багато священиків, шляхтичів, міщан, а також цілий літературний гурток. Вступив до Богоявленського братства також гетьман Петро Конашевич Сагайдачний із усім запорізьким військом. Таким робом він неначе брав братство під свою опіку.

Значення братства зросло ще більше, коли затвердив його й поблагословив патріах Феофан, що в 1620 р. був в Україні. При братстві постала школа раніше, ніж школа при Печерськім монастирі. Першим її ректором був Йов Борецький, пізніший київський митрополит. Вже в перших роках свого існування стала вона кріпкою остоєю православ’я, гордощами й надією православних.


Могилянська колегія. Школу при Печерськім монастирі заложив Петро Могила, що в 1627 р. став архімандритом монастиря. Від тієї пори Печерський монастир ішов навзаводи з Богоявленським братством у культурній праці для свого народу. Петро Могила був сином волоського воєводи Симеона. Народився в 1597 р. Вчився за кордоном, у Парижі. Неспокійні політичні відносини в його батьківщині змусили його кинути край і удатися на двір Жовківського. В 1621 р. брав Могила участь у боротьбі з турками під Хотином. У 1625 р. вступив як чернець до Печерського монастиря, де двома роками пізніше вибився на становище архімандрита. Могила бачив, що православні не дорівнюють католикам освітою й вирішив зарадити лиху. Задумав заснувати школу, яка була б за характером православною, але не уступала з наукового погляду закордонним школам і польським колегіям, яких щораз більше поставало не тільки в Польщі, але й на українських землях. Зачав від того, що вислав талановитих молодих людей на заграничні студії. В 1631 р. заснував при Печерськім монастирі колегію, надаючи їй характер західноєвропейських шкіл із перевагою латинської мови. Першим ректором новозаснованої школи був Ісайя Трофимович Козловський. Під напором загальної думки громадянства згодився Петро Могила сполучити свою школу зі школою Богоявленського братства на Подолі й переніс її туди в 1632 р. Кермо школи залишилося в його руках. Коли в 1633 р. Могила став київським митрополитом, у руках його опинилося кермо всього культурного руху в Києві. На взірець Київської колегії заложив Могила також подібні латинські школи у Вінниці й Кременці.

Час навчання в Могилянській колегії тривав сім, а то й вісім літ. Окремі класи звалися: інфіма, граматика, синтаксима, поетика, риторика, по чім ішли два або три роки філософії. Головними предметами навчання були латинська мова, грецька, церковнослов’янська, польська. З інших предметів учили поетики, красномовності (риторики), штуки ведення схоластичної дискусії, або діалектики та філософії. Навчання діалектики мало на меті виробити вправних оборонців православної віри; навчання риторики мало підготовити добрих проповідників, що могли б своїм хистом дорівняти єзуїтам.

Могилянська колегія, що в 1701 р. стала академією, розсівала проміння науки й освіти широко по українських землях і далеко поза їх межами: в Сербії, Волощині й Московщині. Перед смертю записав Могила на школи великий маєток. У заповіті полишив ось які знаменні слова: «Ще заки став я архімандритом Печерського монастиря, бачачи, що занепад віри й побожності серед народу походить від повної нестачі в нас освіти та школи, дав я обіт Богові весь мій маєток обертати почасти на відбудову зруйнованих Божих храмів, від яких полишилися нужденні руїни, почасти на заснування шкіл і закріплення прав і вольностей українського народу».

Оборонцем латинських колегій, які завдяки Могилі постали в Україні, став один із найближчих Могилі людей, пізніший його наступник на київськім митрополичім престолі, що сміло взявся до боротьби з наступом московського уряду на права української церкви, — Сильвестр Косів. Написав він твір під назвою «Екзегезіс», де виказував, якою необхідною життєвою потребою є для українців знання латинської мови та добуття західноєвропейської освіти.


















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.