Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи
ПЛЕМІННІ ОБ’ЄДНАННЯ. ПРИЄДНАННЯ ДО КИЇВСЬКОЇ РУСІ
«Повість временних літ», найстарший літопис, складений у Києві на початку XII ст., в огляді стародавніх племен дає деякі відомості про Волинь та Підкарпаття.
Над Західним Бугом літопис знає три етнічні назви східнослов’янських племінних союзів: дулібів, бужан і волинян. «Бужани — бо сидять по Бугу, опісля ж волиняни»; «дуліби ж жили по Бугу, де тепер волиняни» 1. Ці три племінні групи жили на одній території, але, як видно з літопису, в різні часи *.
Найраніше виступали дуліби. «Повість» оповідає, що в часи візантійського імператора Іраклія (610 — 640) обри-авари вели війну із слов’янами і підкорили дулібів 2. Якщо прийняти цю традицію, то дата дає підстави для приблизної хронології надбужанських племен: дуліби мали на початку VII ст. свою політичну організацію. Про місцезнаходження племінного центру дулібів не маємо ніяких відомостей. Деякі дослідники припускали, що то був Волинь Городок в усті р. Гучви, але це неправдоподібне, бо тут відкрито найраніші укріплення лише з IX ст. В пізнішому часі дуліби згадуються як учасники походу Олега на Візантію 907 p.3 Ім’я дулібів збереглося в топонімії ще й сьогодні: села Дуліби є в областях Волинській, Ровенській, Тернопільській, Львівській Української РСР, а також у Білоруській РСР. Велике поширення цієї назви як на території, де жили дуліби, так і далеко поза нею може служити доказом колишнього значення цього племені.
1 Іпат., с. 6, 7.
* Найпоширеніший в історіографії погляд, що «дуліби», «бужани» й «волиняни» — три хронологічно послідовні назви одного й того самого племені.
2 Іпат., с. 7; Лавр., с. 6.
3 Там же.
Після дулібів чергове місце зайняли бужани: автор «Повісті» ставить їх раніше волинян, які були йому сучасні. Літописець виводить назву бужан від р. Бугу. Зв’язок племінної назви з рікою підтверджує назва с. Побужани, яке існує й тепер, недалеко від Бужська. Центром території бужан був, правдоподібно, Бужськ, відомий з кінця \58\ XI ст. Сумнівним залишається питання, чи з бужанами можна зв’язати звістку так званого Баварського географа (другої половини IX ст.): «бусани мають 231 місто» 4.
Останніми з етнічних груп «Повісті» згадуються волиняни. Ця назва була сучасна літописцеві («де тепер волиняни»). Ім’я волинян зв’язане із згаданим вище містом Волинь, положення якого вказав Длугош і яке згадується в літописах 5. До волинян віднесено оповідання арабського географа Масуді (943 — 944): «Між ними (слов’янськими народами) є тільки один, при якому влада була споконвіку. Його володар називався Маджак. Цей народ називається валінана, і йому слідували здавна інші слов’янські племена та інші їхні царі його слухали». На іншому місці: «Ми дали раніше оповідання про володаря, якому підкорялися в давньому часі їх володарі, тобто про Маджака, володаря валінана. Цей народ є одним з слов’янських народів найчистішої крові, його шанували високо між їхніми народами, і він міг покликатися на давні заслуги між ними» 6.
До надбужанських племен деякі дослідники зараховували також лучан, на основі звістки Константина Порфірородного про «лензаніной». Але є сумніви, чи «лензаніной» справді однозначні з лучанами, територія, на якій вони жили, точно не визначена *. Луцьк, без сумніву, виступав як столиця Луцького князівства, яке могло виникнути на території давніх лучан, але джерельних даних про це немає **.
4 Busani habent civitates CCXXXI. — МПГ, т. 1, с. 10.
5 Длугош, т. 10, с. 10.
6 Marquart J. Osteuropäische und ostasiatische Streifzüge. — Leipzig, 1903, S. 101 — 103, 146 — 147.
* У Константина «лензаніной» згадуються разом з кривичами серед племен, підвладних Києву, які «на верхів’ях» зимою виробляють човни, весною спускають їх в озера і переміщаються далі Дніпром до Києва. Це вказувало, що територія племені знаходилася в системі Верхнього Дніпра, десь поблизу кривичів, які жили між Верхнім Дніпром та Верхньою Двіною. Далі Константан розповідає, що область печенігів «Іавдіертім» наближається до племен ультинів (уличів), деревлян, «лензаніной» та ін.; правдоподібно, що ці племена згадані в порядку, в якому йшли їх поселення: уличі над Дністром, деревляни над південними притоками Прип’яті, а для «лензаніной» залишалось би місце десь ближче до Дніпра. Деякі польські дослідники (Т. ЛерСплавінський, А. Чекановський) висловили погляд, що «лензаніной» однозначні з «ляхами», у яких Володимир 981 р. здобув Перемишль і Червен.
** Назву лучан подає Длугош як сучасне йому ім’я давніх дулібів і волинян (Длугош, т. 10, с. 62). \59\
До старих надбужанських племен деякі дослідники включали також черв’ян, жителів Червна, на основі звістки Баварського географа «зуіреани мають 325 міст». Ці «зуіреани» згадуються поряд з «бусанами», тому деякі дослідники відносять ці звістки до Волині; але в цілому справа розміщення племен Баварського географа залишається невирішеною. Однак і не беручи до уваги цієї непевної звістки, треба визнати, що Червенські гради займали окреме місце в давній історії Волині, і можна припускати, що в основі цієї організації лежала якась племінна група. Зрештою назва «черв’ян» згадується у літописі в XII ст. 7
Наскільки про Волинь і Забужжя давні джерела дають порівняно широкі дані, настільки про територію над Сяном і Верхнім Дністром наші відомості скупі. Частково ця територія могла входити в землі уличів і тиверців. За даними найдавнішого літопису, поселення уличів були спершу над Дніпром, звідти вони перейшли на Південний Буг і Дністер і тут сиділи разом з тиверцями, доходячи до Дунаю і до Чорного моря. «Було їх безліч», розповідає літопис, «і городи їх є дотепер» 8. Уличів згадує також Константан Порфірородний, під назвою «ультіной», у сусідстві з печенігами. З ними пов’язували також звістку Баварського географа: «Унліці, численний народ, 318 міст» *.
Питання про те, як далеко на північ сягала територія уличів і тиверців, не вияснене. Були спроби позначити їх північні поселення на основі топографічних назв, але без певних успіхів **. Археологічні дослідження також не дали поки що переконливих результатів. Тому тільки гіпотетично можна припускати, що поселення уличів і тиверців доходили до Поділля і Південної Галичини.
7 Іпат., с. 334.
8 Там же, с. 7.
* Є здогад, що племінним центром уличів після їх переходу на Дністер, було селище Пересічен, тепер у Молдавській РСР (на північний схід від Кишинева), назване так на пам’ять старого міста Пересічна поблизу Дніпра, яке здобув воєвода Ігоря Свенельд.
** В літературі вказано назви Улич в Березівському повіті (в Польщі), Уличне і Улицько у Львівській обл., Тиврів у Вінницькій, але навряд чи можна їх пов’язувати з іменами тих племен. Сумнівно також, чи назви Лучичі (або Лучиці) у Волинській і Львівській областях можна віднести до уличів.
Нерозв’язаним залишається питання про хорватів на Підкарпатті. Літопис згадує хорватів між східнослов’янськими племенами, але не визначає їх території; хорвати мали брати участь у поході Олега на Візантію 907 р., \60\проти них вів війну Володимир 993 p.9 На основі даних, які дає Константан Порфірородний та інші джерела, дослідники визначають територію хорватів, в загальному, у Карпатах і Чеських горах. Але позначити точніше кордони їх розселення поки що не вдалося. Що стосується галицького Підкарпаття, то в топоніміці цієї території не знайдено ніяких надійно хорватських елементів * і треба припускати, що хорвати жили не в Галичині, а десь на захід або на південь. Щодо етнічної приналежності хорватів, то найбільш авторитетний з дослідників ранньої Слов’янщини Л. Нідерле виступав проти погляду про існування трьох окремих племен хорватів — чеського, польського і руського, а визнавав карпатсько-чеських хорватів великим одноцілим племенем. Отже, питання, чи хорвати належали до східнослов’янських племен, остаточно не розв’язано.
Про територію над Верхнім Дністром та Сяном стародавні джерела не містять відомостей, які племена її займали. Волинські племена не переходили на південь через лінію Щебрешин — Белз — Броди — Збараж, уличі і тиверці навряд чи доходили далі Коломиї — Теребовлі, хорвати селилися на захід від Перемишля, — отже, територія Сяну і Верхнього Дністра залишається без жодних даних.
У топонімії цих земель існує багато ознак давніх часів. Звертають увагу назви поселень, утворені від слов’янських імен: Перемишль, Добромиль, Самбір, Борислав, Хотилюб, Будомир, Дрогомишль, Станимир. Часті тут патронімічні назви типу Болестрашичі, Городиславичі, Ніжатичі, Повнятичі, Вишатичі, Борятичі, Городятичі, Путятичі, Милятичі, Сулятичі, Панталовичі, Чудовичі, Боршовичі, Гулковичі, Мужиловичі, Прилбичі, Тустановичі і багато інших. Треба зауважити, що ці характерні назви скупчені переважно на західній частині території — на південь від Ярослава та між Перемишлем, Самбором і Городком; на південь, до Карпат, не переходять лінії Добромиль — Самбір — Дрогобич — Болехів, а на схід рідшають.
9 Іпат., с. 3, 7, 17, 28, 83.
* «Хорватські» топографічні назви намагався зібрати М. П. Барсов (Очерки русской исторической географии. — Варшава, 1885, с. 95), але наведені ним назви з території Галичини ніяк не пов’язуються з іменами хорватів (Грибів, Граб, Горбачі, Грибовець, Хорів, Горбів, Горбків, Хорови, Корби, Карпач); єдина назва, що могла б підходити, — це непозначена точніше назва Хорав’ятинська поблизу Рівного чи Острова. Не проаналізувавши критично ці назви, Л. Нідерле на їх основі висловив погляд, що частина хорватів жила у Східній Галичині і Буковині вздовж Дністра і Пруту. — Niederle L. Rukovét slovanských starožitnosti. — Praha, 1953, s. 160 — 163. \61\
Беручи до уваги поширення стародавніх топографічних назв, можна зробити висновок, що вузька територія над Середнім Сяном та Верхнім Дністром була густо заселена стародавнім населенням з одноцільним характером. Можна здогадуватися, що це була територія окремого племені, проте його назви ми не знаємо. Коли міста стали центрами племінних організацій, головним осередком цієї території став, правдоподібно, Перемишль, який і пізніше вважався найпершим містом Підкарпаття *. Може, і все плем’я від назви головного міста називали перемишлянами **.
Не виключено, що на широкій території Підкарпаття існували інші племінні центри: Звенигород, Галич, Теребовля, які пізніше стали столицями князівств.
Відомості, які маємо про західноукраїнські землі VII — X ст., дають досить різноманітну картину суспільного життя на цій території. Характерно, що етнічні групи того періоду виступають вже не як примітивні родоплемінні союзи, а як своєрідні політичні організації. На початку VII ст. такою організованою силою були дуліби. В VII ст. бужани, черв’яни і уличі — якщо приймати дані Баварського географа — мали свої племінні союзи, які включали по 200 — 300 поселень. Раніше середини IX ст. існувало об’єднання волинян, якому підлягали інші племена і яке мало великий авторитет серед слов’ян. Врешті, в X ст. зустрічаємо ближче нез’ясоване об’єднання під назвою «Червенських градів». Центрами таких племінних політичних об’єднань були укріплені «гради», від яких етнічні групи приймали нові назви.
Племена не були вже зв’язані з своїми давніми територіями, а пересувалися в інші місця. Вище звернено увагу на селища з назвою Дуліби, які лежать далеко поза дулібською територією. Так само у різних місцях знаходимо назви Деревляни, Кривичі, Лучани, Лучичі, Черв’яки ***, які свідчать про те, що окремі племінні групи переходили на чужі племінні території.
* Факт першості Перемишля серед міст Підкарпаття підтверджується тим, що тут князював найстарший з Ростиславичів, Рюрик, а молодші його брати мали за столиці Звенигород і Теребовлю.
** Ця назва збереглася в топонімі Перемишляни (тепер райцентр Львівської обл.).
*** Деревляни і Черв’яни (Черляни) у Львівській обл., Кривичі у Львівській та Ровенській, Лучани у Львівській, Лучичі у Волинській і Львівській. Неясно, чи численні назви «Поляни» (у Львівській, Ровенській, Івано-Франківській і Тернопільській обл.) походять від племені полян або від лісових полян. \62\
Нез’ясованим залишається питання, чи надбужанські і наддністрянські племена в ранніх часах належали до об’єднання антів. Хоч анти мали свої головні центри ближче Чорного моря, їхнє об’єднання могло сягати своїм впливом і на інші племена. Але джерела не дають про це певних відомостей *.
Протягом VI — VII ст. слов’янські племена вели великий наступ на візантійські землі і поступово оволоділи Балканським півостровом. Це був переломний період у житті східних слов’ян: величезні маси із стихійною силою пересувалися з півночі на південь. Сучасники згадують у цьому наступі антів, склавинів та різні неслов’янські племена 10. Можна припустити, що підкарпатські племена також брали участь у цих походах — один з шляхів на Балкани проходив уздовж Пруту і Дністра.
Землі над Бугом, Дністром і Сяном увійшли в широке історичне русло в результаті їх приєднання до Київської Русі. Вперше про зв’язки західних східнослов’янських племен з Києвом згадується при літописному описі походу Олега на Візантію 907 р. У поході поряд з іншими племенами мали взяти участь хорвати, дуліби і тиверці 11. Ці племена не були ще підкорені Києвом, літопис називає їх «толковинами», тобто допоміжниками, союзниками. Така добровільна участь незалежних племен у поході київського князя на Візантію не є неправдоподібною — це було немов продовження раніших походів слов’ян на візантійські землі, які йшли тими самими шляхами і до яких приєднувалися різні племена.
* Маркварт у Цитованій праці (Marquart. Op. cit., S. 147) ім’я князя волинян, Маджак, вважає похідним від Мезамир і так зв’язує волинян з антами, князем яких в середині VI ст. був Мезамир. Мали місце спроби зв’язати Боза чи Божа, князя антів IV ст., з Бужськом або Божським, але це малоправдоподібно.
10 Погодин А. Л. Из истории славянских передвижений. — Спб., 1901, с. 111.
11 Іпат., с. 17.
В період Олега та Ігоря Київська Русь не могла ще остаточно приєднати західні племена, тому що на шляху на захід стояли деревляни, які вперто захищали свою незалежність. Тільки коли Ольга та Святослав остаточно підкорили деревлян, зв’язки Києва з Волинню і Підкарпаттям стали тіснішими.
Святослав ходив походом на захід. Про це дає звістку Галицько-Волинський літопис, оповідаючи про похід Данила Романовича на Чехію: «Не було раніше в землі \63\ Руській нікого, хто б воював Чеську землю, — ні Святослав Хоробрий, ні Володимир Святий» 12. З цієї згадки видно, що літописець мав якісь відомості про західний похід Святослава, — знав про те, що Святослав не ходив на Чехію. Те, що Святослава поставлено поряд з Володимиром, дає підставу до здогаду, що Святослав, так само як Володимир, ходив у напрямку Польщі. Цей похід міг відбутися до 964 р., тому що за хронологією найдавнішого літопису, з 964 р. почалися походи Святослава на Волгу, а далі в Болгарію. Правдоподібно, що після підкорення деревлян Святослав зайняв також Волинь і Забужжя, тоді ж виник конфлікт з Польщею 13. Якими були причини війни, ми не знаємо. Не маємо також ніяких відомостей про ворожі відносини в ранішому часі між польськими та волинськими і підкарпатськими племенами. Племінні території обох сторін були відокремлені широкою смугою первісних пущ. В той період князем Польщі став Мєшко І (962). Йому загрожували чеські Пржемисловичі, які наступали на Краків, і навряд чи в його інтересі було викликати війну з Руссю. Похід Святослава міг виникнути з якогось невідомого нам пограничного інциденту або мав ціллю здобич, як це часто бувало у феодальних війнах.
Якщо Святослав досяг таких успіхів на західних землях, то вони були недовготривалі. Він повернув всі сили своєї держави на воєнні походи на схід і південь і нарешті поліг у боротьбі (972). Землі над Бугом і Сяном залишилися без захисту. Це використали поляки («ляхи») і, може, як реванш за похід Святослава вирядилися на окраїнні землі Давньоруської держави і захопили Перемишль і Червенські міста.
Знову до Києва приєднав західні окраїни Володимир Святославич у поході 981 р.: «Пішов Володимир на ляхів і зайняв їх городи, Перемишль, Червен і інші городи, які і до цього дня є під Руссю». Хоч цей літописний запис викликає деякі сумніви *,
12 Там же, с. 545.
13 Там же, с. 41.
* Запис літопису по-різному тлумачиться дослідниками. О. Шахматов (Разыскания о древнейших русских летописных сводах. — Спб., 1903, с. 59) вважав, що складений літописцем у зв’язку із війнами з Польщею 1018 та 1031 р., він не передає точно давніх подій, особливо непевною він вважав дату — 981 р. Ряд істориків, виходячи з факту, що 981 р. Краків був під чеською владою, розуміло «ляхів» як чехів. А. Шельонговський, допускаючи належність Кракова до чехів, припускав, що Польща оволоділа Червенськими градами не з Малопольщі, а з Мазовша. Г. Лябуда висловив погляд, що в первісному тексті взагалі не було згадки про ляхів, а вставив її пізніший редактор. В. Д. Королюк захищає здогад, що первісний текст записки був: «пішов на хорватів і дулібів», а назви Перемишля і Червена встановлено у пізнішій редакції. С. М. Кучинський вважав, що первісний текст був тільки «пішов на ляхів», без визначення, чи йшлося про війну, чи про мирні відносини; пізніший редактор літопису (Никон) зредагував його як запис про воєнний похід; щодо згаданих міст, то первісно стояв Перемиль, не Перемишль. Більшість цих зауважень вважаємо неприйнятними. Дата 981 р. стоїть у різних кодексах і треба її зберегти, хоч, можливо, вона і неточна. Немає ніякої підстави замість Перемишля і Червна ставити хорватів і дулібів, неправдоподібно також, щоб у первісному варіанті було вказано Перемиль.
але в основному треба прийняти \64\ його як єдине джерело, що освітлює факт поновного приєднання цих земель до Києва.
Не знаємо точніше умов, в яких відбувався похід Володимира. Для успішного проведення воєнних дій необхідним було створення відповідної бази для війни, очевидно, на східному березі Бугу. У своєму поході Володимир не тільки зайняв Червен і Перемишль, але пішов далі, у землі Польщі. Галицько-Волинський літопис з нагоди походу Данила на Сілезію згадує далекий похід Володич мира у польські землі: «інший князь не входив у землю лядську так глибоко, окрім Володимира Великого, який охрестив землю» 14. Ця звістка належить, правдоподібно, до 981 р., тому що з пізнішого часу нема даних про походи Володимира, хоч відносини між обома князівствами залишалися напруженими. 992 р., за німецькими джерелами, польському князеві Болеславу «загрожувала велика війна проти русів» 15. В цьому ж році Володимир ходив походом на хорватів 16. Можна здогадуватися, що ця війна також мала за мету забезпечення Підкарпаття, але немає доказів, що вона була спрямована проти Польщі. 1013 р. Болеслав вирядився у похід на Русь, але по дорозі сталася сутичка між поляками та допоміжним військом печенігів, і військові дії звелися до пограбування пограничних земель 17. Пізніше між обома сторонами настало замирення, знаком цього був шлюб Володимирового сина, Святополка, з дочкою Болеслава. В останні роки свого життя Володимир, як оповідає літопис, жив у добрих відносинах з Болеславом 18.
14 Іпат., с. 545.
15 МГГ, т. 3, с. 69.
16 Іпат., с. 83.
17 МГГ, т. 4, с. 55.
18 Іпат., с. 87; Лавр., с. 124. \65\
Приєднавши західні землі, Володимир подбав про те, щоб їх міцніше зв’язати з Київською Руссю. В першу чергу він створив нову столицю Волині — Володимир. Старі центри — Волинь, Червен, Бужськ та ін. не відповідали новим завданням, і навіть, маючи традиції самостійності, могли заважати розвитку нового державного життя. Для організації нової влади потрібний був новий центр, яким і став Володимир.
Із створенням нової столиці була пов’язана нова форма управління. Володимир передав Волинську землю своїм синам — спершу Борисові 19, пізніше Всеволодові 20. Управителями інших земель він також призначив синів. Таку систему управління ввів Святослав Ігорович, і пізніші князі постійно її підтримували. Те, що правителем землі був син київського князя, міцніше зв’язувало територію з Києвом, протидіяло місцевому сепаратизмові. Одночасно управління члена династії зміцнювало місцеву адміністрацію, підносило її значення.
В новій столиці Волині Володимир заснував єпископство. Звістка про призначення до Володимира єпископа Стефана 992 р. збереглася у пізніших літописах 21, але автентичність її не заперечується. Встановлення церковного центру мало певне значення для культурного піднесення західних земель і підтримання тісніших зв’язків з Києвом.
З інших заходів, які можна приписувати Володимирові, заслуговує на увагу укріплення Забужжя. В той час на лівому березі Бугу був заснований Всеволож, названий іменем Володимирового сина Всеволода *. Правдоподібно, що тоді ж виникло укріплене селище Варяж, поблизу Всеволожа. Його назва вказує на поселення варягів, які перебували на службі князя, як про це згадує літопис **.
19 Чтение о погублений Бориса и ГлЂба, Нестора. — В кн.: Пам’ятки мови і письменства давньої України. К., 1928, т. 1, с. 111.
20 Іпат., с. 83; Лавр., с. 118.
21 Никон., с. 65.
* Згадується вперше 1097 р. — Іпат., с. 173, 175; Лавр., с. 256, 258. Тепер с. Старгород Сокальського р-ну Львівської обл.
** Відпускаючи частину варягів у Візантію, Володимир кращих із них залишив при собі, «роздая им грады». — Іпат., с. 52; Лавр., с. 77.
Після смерті Володимира знову почалася боротьба за західні землі. Святополк Володимирович, бажаючи добути Київ, закликав на допомогу польського князя Болеслава. У бою під Волинем 1018 р. потерпіло поразку військо Яро\66\слава Володимировича, і польське військо пішло на Київ. Використовуючи перемогу, Болеслав забрав собі Червенські міста 22.
Західні окраїни залишалися під владою Польщі 12 років. Хоч Ярослав вже 1019 р. оволодів Києвом, проте довгий час був зайнятий впорядкуванням великої держави і не міг присвятити більшої уваги західним землям. В 1030 — 1031 рр., у двох походах, здобув спершу Белз, а далі Червенські міста 23. Про Перемишль літопис не згадує, але із пізніших подій виходить, що він також повернувся під владу Києва. Це був період, коли Польща ослабла і польські князі не мали змоги продовжувати агресивну політику Болеслава. Князь Казимир Обновитель (1034 — 1058) встановив дружні відносини з Ярославом і взяв за жінку його дочку Марію-Добронігу; «за віно» він повернув бранців, яких вивів із Русі Болеслав. За те Ярослав дав Казимиру допомогу проти мазовецького воєводи Мойслава (Маслава, 1041, 1047) 24. Завдяки цим мирним взаємовідносинам західні землі були забезпечені за Київською Руссю.
Знову предметом боротьби західні землі стали під час війни між синами Ярослава. Ізяслав Ярославич, вигнаний із Києва народним повстанням, подався до польського князя Болеслава Сміливого і за його допомогою двічі добував Київ (1069, 1077). Польські хроніки подають звістку, що в часі походів Болеслав зайняв Перемишль 25. Але ця займанщина не була тривкою і в 1080-х рр., за невідомих умов, Перемишль знову перейшов до земель Київської держави.
У складі Давньоруської держави західні землі складали одну територію, яка підпорядковувалась безпосередньо київському князеві. При цьому головне місце займала Волинь, де було столичне місто Володимир, а прикарпатські землі знаходилися на другому місці. Київські князі призначали до Володимира намісників, звичайно своїх синів *.
22 Іпат., с. 100 — 101; Лавр., с. 139 — 140.
23 Іпат., с. 105; Лавр., с. 146.
24 Іпат., с. 108 — 109.
25 Длугош, т. 10, с. 340 — 342, 346 — 347, 349. Оповідання Длугоша спирається, переважно, на хроніки Галла і Великопольську, але в цих джерелах нема згадок про Перемишль. Ряд сучасних істориків вважає згадку про зайняття Перемишля 1077 р. пізнішою вставкою.
* Волинські князі цього періоду: 1054 р. Святослав Ярославич (Іпат., с. 114); 1055 — 1057 рр. Ігор Ярославич (там же); 1077 р. Олег Святославич (Лавр., с. 239); 1078 — 1087 рр. Ярополк Ізяславич (Іпат., с. 143 — 145). \67\
Хоч у Києві, після смерті Ярослава, проходили зміни князів, проте всі вони вели ту саму політику — утримувати західні землі і не дозволяти їм відокремитися в самостійне князівство. Особливе значення для Київської держави мала Волинь, як багатолюдна земля з розвинутими містами, важливий торговий шлях на захід *.
Для Волині і Підкарпаття приналежність до Київської Русі мала велике значення. Західні землі встановили тісні зв’язки з культурним і політичним життям всієї Русі і могли брати активну участь у вирішенні загальнодержавних питань. Це підносило рівень суспільного розвитку краю і не дозволяло йому замкнутися у колі своїх місцевих інтересів. Зв’язок з Києвом забезпечував західні землі від агресії польських князів. Найвидатніші київські князі Володимир і Ярослав з особливою увагою організовували захист західного пограниччя.
Тісні політичні зв’язки з Києвом сприяли зміцненню культурного єднання різних частин Русі, головним центром якої був Київ. Про це, зокрема, свідчать пам’ятки матеріальної культури: слід згадати овруцькі пряслиця, київські ковтки та інші вироби, які поширювалися в побуті населення Прикарпаття і Волині 26. В ті часи вперше на західних окраїнах було прийнято назви «Русь», «руський», В західних джерелах Галичину починають звати Руссю.
* Шлях проходив з Володимира на Волинь і Сутійськ, що згадуються як місця переговорів між князями (Іпат., с. 140; Лавр., с. 238).
26 Ратич, с. 30, 54, 67, 70.
