Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Кун Томас. Структура наукових революцій. — К.: Port-Royal, 2001. — С. 6-13.]

Попередня     Головна     Наступна





Передмова



Запропонована робота є першим повністю опублікованим дослідженням, написаним згідно з планом, який почав вимальовуватися переді мною майже 15 тому. Тоді я був аспірантом, спеціалізувався на теоретичній фізиці, і завершував дисертацію. Та щаслива обставина, що я захоплено прослухав пробний університетський курс з фізики для нефахівців, дала змогу мені вперше отримати певне уявлення про історію науки. На моє повне здивування, знайомство зі старими науковими теоріями і самою практикою наукового дослідження докорінно змінило деякі з моїх основних уявлень про природу науки та причини її досягнень.

Маю на увазі уявлення, що раніше склалися як у процесі наукової освіти, так і через давню непрофесійну зацікавленість філософією науки. Хоч би як там було, незважаючи на їхню можливу користь з педагогічного погляду та їхню загальну вірогідність, ці уявлення анітрохи не були схожими на картину науки, що поставала у світлі історичних досліджень. Та вони були і залишаються підставою для численних дискусій про науку, і, отже, той факт, що в низці випадків вони не є правдоподібними, заслуговує, очевидно, на пильну увагу. Внаслідок всього цього у моїх планах стосовно наукової кар’єри стався рішучий поворот — від фізики до історії науки, а згодом, поступово — від власне історико-наукових проблем знову до питань переважно філософських, що первісно й прилучили мене до історії науки. Якщо не зважати на декілька статей, нинішній нарис є першою з моїх оприлюднених праць, в яких переважають питання, що захоплювали мене на ранніх етапах роботи. Якоюсь мірою це — спроба пояснити самому собі і колегам, як сталося, що моя зацікавленість змістилася від власне науки до її історії насамперед. /7/

Перша можливість заглибитися в розробку деяких ідей, про які йтиметься нижче, з’явилася в мене протягом трьох років мого стажування у Гарвардському університеті. Без цього періоду свободи перехід до нової галузі наукової діяльності був би для мене набагато важчим, а може, й неможливим. У ці роки частину свого часу я присвячував саме вивченню історії науки. З особливою цікавістю вивчав праці А. Койре і вперше відкрив праці Е. Мейєрсона, Є. Мецгер і А. Майєр 1.

Виразніше за більшість інших сучасних учених ці автори показали, що означало мислити науково тоді, коли канони наукового мислення надто відрізнялися від сучасних. Хоч я все більше і більше ставлю під сумнів деякі з їхніх приватних історичних інтерпретацій, їхні праці разом із книгою А. Лавджоя «Великий ланцюг буття» були одним із головних стимулів для формування мого уявлення про те, якою може бути історія наукових ідей. Важливішу роль щодо цього відіграли тільки самі тексти першоджерел.

Тоді я витратив, багато часу на розробку галузей, які безпосередньо не стосувалися історії науки, але тим не менше, як тепер з’ясовується, містили проблеми, схожі з проблемами історії науки, що привернули мою увагу. Зноска, на яку я наштовхнувся цілком випадково, привела мене до експериментів Ж. Піаже, за допомогою яких він пояснив як різноманітні типи сприймання на різних стадіях розвитку дитини, так і процес переходу від одного типу до іншого 2.



1 Великий вплив на мене мали праці: A. Koyré. Etudes Galiléennes, 3 vols. Paris, 1939; Е. Meyerson. Identity and Reality. New York, 1930; H. Metzger. Les doctrines chimiques en France du début du XVIIе à la fin du XVIIIе siècle. Paris, 1923; H. Metzger. Newton, Stahl, Boerhaave et la doctrine chimique. Paris, 1930; A. Maier. Die Vorläufer Galileis im 14. Jahrhundert // Studien zur Naturphilosophie der Spätscholastik. Rome, 1949.

2 Найважливішими для мене були дві збірки досліджень Ж. Піаже, позаяк вони виявляли поняття і процеси, що виникають також безпосередньо з історії науки: The Child’s Conception of Causality. London, 1930; Les notions de mouvement et de vitesse chez l’enfant. Paris, 1946.



Один мій колега запропонував мені прочитати статті з психології сприймання, передовсім з гештальт-психології; інший познайомив мене з міркуваннями Б. Л. Уорфа про вплив мови на уявлення про світ; У. Куайн відкрив для мене філософські /8/ загадки відмінності між аналітичними і синтетичними реченнями 3. Упродовж цих випадкових занять, поза моїм стажуванням, мені вдалося натрапити на майже невідому монографію Л. Флека «Виникнення і розвиток наукового факту» (Entstehung und Entwicklung einer wissenschaftlichen Tatsache. Basel, 1935), яка наперед визначила численні мої ідеї. Праця Л. Флека разом із зауваженнями іншого стажиста — Френсіса X. Саттона, спонукали мене усвідомити, що ці ідеї, можливо, слід розглядати в рамках соціології наукового співтовариства. Далі читачі знайдуть мало посилань на ці праці й бесіди, але я багато чим зобов’язаний їм, хоча зараз нерідко вже й не можу повністю усвідомити їхнього впливу.



3 Вже потім статті Б. Л. Уорфа були зібрані Дж. Керролом у книзі: Language, Thought and Reality — Selected Writings of Benjamin Lee Whorf. New York, 1956. У. Куайн висловив свої ідеї в статті «Two Dogmas of Empiricism», передрукованої в книзі From a Logical Point of View. Cambridge, Mass., 1953, pp. 20-46.



На останньому році стажування мені запропонували прочитати курс лекцій для Інституту Лоуелла в Бостоні. Відтак я вперше мав нагоду випробувати в студентській аудиторії мої ще не до кінця сформовані уявлення про науку. Результатом була серія з восьми публічних лекцій, прочитаних у березні 1951 року під загальною назвою «В пошуках фізичної теорії» («The Quest for Physical Theory»). Наступного року я почав викладати власне вже історію науки. Майже 10 років викладання дисципліни, якою я раніше ніколи систематично не займався, залишали мені обмаль часу для точнішого оформлення ідей, які колись й привели мене до історії науки. На щастя, однак, ці ідеї приховано слугували мені джерелом орієнтації і своєрідною проблемною структурою більшої частини мого курсу. Тому я маю дякувати своїм студентам за неоціненні уроки як щодо розвитку моїх власних поглядів, так і стосовно вміння доступно викладати їх іншим. Ті ж самі проблеми і та сама орієнтація поєднали більшу частину переважно історичних і, на перший погляд, дуже різноманітних досліджень, які я опублікував після закінчення мого гарвардського стажування. Декілька цих праць було присвячено важливій ролі, яку відіграють ті чи інші метафізичні ідеї в творчому науковому дослідженні. В інших працях досліджується спосіб, за допомогою якого експе- /9/риментальний базис нової теорії сприймається і асимілюється прибічниками старої теорії, не сумісної з новою. Водночас в усіх дослідженнях описується той етап розвитку науки, що я далі називаю «виникненням» нової теорії або відкриття. Окрім цього, розглядаються й інші подібні питання.

Завершальна стадія цього дослідження почалася із запрошення провести один рік (1958-1959) в Центрі з досліджень підвищеного типу в галузі наук про поведінку. Тут я знову отримав можливість зосередити всю свою увагу на проблемах, що ми їх обговорюватимемо тут. Але, мабуть, важливіше те, що, пробувши один рік у товаристві, переважно фахівців у галузі суспільних наук, я несподівано зіткнувся з проблемою відміни їхнього співтовариства зі співтовариством учених-природознавців, серед яких я сам навчався. Мене надзвичайно вразили кількість і ступінь відкритих розбіжностей між соціологами з приводу доцільності постановки тих чи інших наукових проблем і методів їхнього розв’язання. Як історія науки, так і особисті знайомства спонукали мене засумніватися в тому, що природодослідники можуть відповісти на подібні питання впевненіше і послідовніше, ніж їхні колеги-соціологи. Однак, хоч би як там було, практика наукових досліджень у галузі астрономії, фізики, хімії чи біології звичайно не дає жодного приводу для того, щоб заперечувати самі основи цих наук, тоді як серед психологів чи соціологів це зустрічається часто-густо. Спроби знайти джерело цієї відмінності привели мене до усвідомлення ролі в науковому дослідженні того, що я згодом почав називати «парадигмами». Під парадигмами я маю на увазі визнані всіма наукові досягнення, що протягом певного часу дають модель постановки проблем і їхніх розв’язок науковому співтовариству. Щойно цю частину моїх труднощів удалося здолати, швидко виник первісний нарис цієї роботи.

Немає необхідності розповідати тут усю наступну історію роботи над цим первісним начерком. Лише декілька слів варто сказати про його форму, яку він зберіг після всіх переробок. Ще до того, як перший варіант був завершений і значною мірою виправлений, я припускав, що рукопис вийде в світ як том У серії «Єдина енциклопедія наук». Редактори цієї першої роботи спершу стимулювали мої дослідження, після цього стежили за їхнім виконанням згідно з програмою і, нарешті, /10/ надзвичайно тактовно і терпеливо очікували на результати. Я багато чим зобов’язаний їм, особливо Ч. Моррису, за те, що він постійно спонукав мене до роботи над рукописом, за корисні поради. Однак рамки «Енциклопедії» змушували викладати мої погляди надто стисло і схематично. Хоча наступний перебіг подій дещо пом’якшив ці обмеження і з’явилася можливість одночасного самостійного видання, ця робота залишається все-таки радше нарисом, аніж повноцінною книгою, якої в остаточному підсумку вимагає заявлена тема.

Позаяк основна моя мета полягає в тому, щоб змінити сприймання та оцінку добре відомих усім фактів, схематичний характер цієї першої праці не повинен викликати осуду. Навпаки, читачі, підготовлені власними дослідженнями до такої зміни орієнтації, необхідність якої я обстоюю у своїй праці, можливо, знайдуть її форму такою, яка значною мірою спонукає до міркувань, і легше сприймається. Проте форма стислого нарису має також і недоліки, їх можна виправдати тим, що я від самого початку показую деякі можливі шляхи розширення меж і поглиблення дослідження, якими сподіваюсь послуговуватися надалі. Можна було б навести значно більше історичних фактів, аніж ті, що я їх наводжу далі. Крім того, з історії біології можна добрати не менше фактичних даних, ніж з історії фізичних наук. Моє рішення обмежитися винятково останніми частково продиктоване бажанням досягнути найбільшої зв’язності тексту, частково прагненням не виходити за рамки своєї компетенції. Крім того, уявлення про науку, що його треба тут розвинути, припускає потенційну плідність безлічі нових видів як історичних, так і соціологічних досліджень. Скажімо, питання про те, яким чином аномалії в науці та відхилення від очікуваних результатів привертають пильнішу увагу наукового співтовариства, потребує детального вивчення, так само, як і виникнення криз, які можуть бути викликані багаторазовими невдалими спробами подолати аномалію. Якщо я правдивий у тому, що кожна наукова революція змінює історичну перспективу для громади, яка переживає цю революцію, то така зміна перспективи повинна впливати на структуру підручників і дослідницьких праць після цієї наукової революції. Один такий наслідок, а саме: зміна в цитуванні спеціальної літератури в науково-дослідних публікаціях — можна вважати можливим симптомом наукової революції. /11/

Потреба вкрай стислого вислову спонукала мене також зректися обговорення низки важливих проблем. Скажімо, я відрізняю допарадигмальні і постпарадигмальні періоди у розвитку науки занадто схематично. Кожна із шкіл, конкуренція між якими характерна для ранішого періоду, керується чимось, що вельми нагадує парадигму; бувають обставини (хоч, гадаю, і досить рідко), за яких дві парадигми можуть мирно співіснувати у пізніший період. Лише володіння парадигмою не можна вважати цілком достатнім критерієм того перехідного періоду в розвитку, про який йдеться у II розділі. Важливіше те, що я нічого не сказав, якщо не враховувати стислих небагатьох відступів, про роль технічних досягнень або зовнішні соціальні, економічні та інтелектуальні умови розвитку наук. Але досить звернутися до Коперніка і способів укладання календарів, щоб упевнитися в тому, що зовнішні умови можуть сприяти перетворенню простої аномалії на джерело гострої кризи. На тому ж самому прикладі можна було б показати, як зовнішні до науки умови можуть впливати на низку альтернатив, що існують у розпорядженні науковця, котрий прагне подолати кризу через пропозиції тієї чи тієї революційної реконструкції знання 4. Докладніший розгляд такого роду наслідків наукової революції не змінив би, гадаю, головних положень, розвинутих у цій роботі, але він напевне додав би аналітичного аспекту, який має першорядне значення для розуміння прогресу науки.



4 Ці чинники розглядаються в книзі: Т. S. Kuhn. The Copernican Revolution: Planetary Astronomy in the Development of Western Thought. Cambridge, Mass., 1957, pp. 122-132, 270-271. Інші впливи зовнішніх інтелектуальних і економічних умов на власне науковий розвиток я ілюструю в статтях: Conservation of Energy as an Example of Simultaneous Discovery // Critical Problems in the History of Science, ed. M. Clagett. Madison, Wis., 1959, pp. 321-356; Engineering Precedent for the Work of Sadi Carnot // Archives Internationales d’histoire des sciences, XIII (1960), pp. 247-251; Sadi Carnot and the Cagnard Engine // Isis, LII (1961), pp. 567-574. Отже, я вважаю роль зовнішніх чинників мінімальною лише стосовно проблем, що обговорюються в цьому нарисі.



Нарешті (і можливо, це найважливіше), обмеження, пов’язані з нестачею місця, завадили відкрити філософське значення того історично орієнтованого образу науки, що вимальовується в нинішньому нарисі. Напевне, цей образ має прихований філо-/12/софський сенс, і я як тільки міг постарався вказати на нього і виокремити його основні аспекти. Щоправда, чинячи так, я звичайно утримувався докладніше розглядати різноманітні позиції сучасних філософів при обговоренні відповідних проблем. Мій скептицизм там, де він виявляється, належить радше до філософської позиції взагалі, ніж до якогось із чітко розвинених напрямків у філософії. Відтак у декого, хто добре знає один із цих напрямків і працює в його полі, може скластися враження, що я не врахував його погляду. Гадаю, вони помиляються, але моя праця розрахована не на те, щоб когось переконувати. Для цього потрібно було б написати книгу більшу за обсягом і взагалі зовсім іншу.

Я почав передмову з деяких автобіографічних відомостей, аби показати, чим найбільше зобов’язаний як працям учених, так і установам, що сприяли формуванню мого мислення. Решту пунктів, де я теж вважаю себе боржником, постараюся відобразити в нинішній роботі цитуванням. Але все це може дати тільки слабке уявлення про ту глибоку особисту вдячність багатьом людям, що будь-коли порадою або критикою підтримували або спрямовували мій інтелектуальний розвиток. Минуло занадто багато часу відтоді, як ідеї цієї книги почали набувати більш-менш чіткої форми. Список усіх тих, хто міг би знайти тут відбиток свого впливу, майже збігся б із колом моїх друзів і знайомих. Враховуючи ці обставини, я змушений згадати лише тих, чий вплив такий значний, що його не можна забути навіть за слабкої пам’яті.

Мушу назвати Джеймса Конанта. Тоді він був ректором Гарвардського університету і перший увів мене в історію науки і відтак поклав початок перебудові моїх уявлень про природу наукового прогресу. Вже від самого початку він щедро ділився ідеями, критичними зауваженнями, не шкодував часу, щоб прочитати і внести важливі зміни в первісний варіант мого рукопису. Ще активнішим співрозмовником і критиком протягом тих років, коли мої ідеї почали формуватися, був Леонард К. Неш, з яким я 5 років спільно вів заснований д-ром Конантом курс історії науки. На пізніших стадіях розвитку моїх ідей мені дуже бракувало підтримки Л. К. Неша. На щастя, однак, уже після того як я пішов з Кембриджа, роль стимулятора творчих пошуків взяв на себе мій колега з Берклі Стенлі Кейвелл. Кейвелл, філософ, який цікавився переважно етикою /13/і естетикою, і прийшов до висновків, які багато в чому співпадають з моїми власними, був для мене постійним джерелом заохочення. Більше того, він був єдиною людиною, яка розуміла мене з півслова. Подібний спосіб спілкування свідчить про таке розуміння, яке давало Кейвеллу можливість вказати мені шлях, на якому я міг би обминати або переборювати численні перешкоди, що зустрічаються в процесі підготовки першого варіанту рукопису.

Після того, як первісний текст був написаний, чимало інших моїх друзів допомогли мені його доопрацювати. Вони, гадаю, вибачать мені, якщо я назву тільки чотирьох, чия участь була найзначнішою і найвирішальнішою: П. Фейєрабенд з Берклі, Е. Нагель з Колумбії, Г. П. Нойєс з Радіаційної лабораторії Лоуренса і мій студент Дж. Л. Хейльброн, який часто працював безпосередньо зі мною в процесі підготовки для друку остаточного варіанту. Я вважаю, що всі їхні зауваження і поради надзвичайно корисні, але у мене немає підстави думати (швидше, є деякі причини сумніватися), що всі, кого я вже згадав, повністю схвалювали рукопис в його остаточному вигляді.

Нарешті, моя подяка моїм батькам, дружині і дітям цілком іншого характеру. По-різному кожний із них також вклав частку свого інтелекту в мою роботу (причому так, що мені якраз найважче це оцінити). Однак вони, також різною мірою, зробили щось іще важливіше. Вони не тільки схвалювали мене, коли я почав працю, а й постійно заохочували моє захоплення нею. Всі, хто боровся за здійснення задуму такого масштабу, усвідомлюють, яких зусиль це вартує. Не знаходжу слів, щоб висловити їм свою вдячність.



Берклі, Каліфорнія

лютий, 1962

Т. С. К.













Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.