[Кун Томас. Структура наукових революцій. — К.: Port-Royal, 2001. — С. 156-171.]

Попередня     Головна     Наступна

XII. Розв’язки революцій

Підручники, які ми розглядали, створюються тільки як підсумок наукової революції. Вони є основою для нової традиції нормальної науки. Порушуючи питання про їхню структуру, ми явно випустили з уваги один момент. Що являє собою процес, внаслідок якого новий претендент на статус парадигми замінює свого попередника? Будь-яке нове тлумачення природи, хоч би й відкриття або теорія, спершу виникає в голові одного або декількох індивідів. Це якраз ті, хто першими вчаться бачити науку і світ інакше. Їхня здатність перейти до нового бачення полегшується двома обставинами, які не поділяє більшість членів професійної групи. їхня увага постійно і посилено зосереджується на проблемах, викликаних кризою; крім того, звичайно вони є ученими такими молодими або новачками у галузі, охопленій кризою, що практика досліджень, яка склалася, пов’язує їх з поглядами на світ і правилами канонізованими старою парадигмою, не так сильно, як більшість сучасників. Що вони повинні робити (і як це їм вдається), щоб цілком перетворити професію або відповідну професійну підгрупу, змушуючи бачити науку і навколишній світ поновому? Що змушує групу зректися однієї традиції нормального дослідження на користь іншої?

Щоб пересвідчитися в актуальності цих запитань, згадаємо, що вони є єдиними реконструкціями, які історик може запропонувати як матеріал для філософського вирішення питань перевірки, верифікації або спростування встановлених наукових теорій. Тією мірою, якою дослідник перейнятий нормальною наукою, він розв’язує головоломки, а не займається перевіркою парадигм. Хоч у процесі пошуку якогось одиничного розв’язання головоломки дослідник може випробувати безліч альтернативних підходів, відкидаючи ті, що не дають бажаного результату, він у такому разі не перевіряє парадигму. Він радше схожий на шахіста, котрий, коли є завдання, а шахівниця (фактично або уявно) перед ним, намагається знайти /157/ різноманітні альтернативні ходи у пошуках вирішення. Ці пробні пошуки, знайти шахіста чи ученого, самі собою є випробуванням різноманітних можливостей вирішення, але не правилами гри. Вони можливі лише доти, доки саму парадигму приймають без доказу. Тому перевірка парадигми, що запроваджується лише після наполегливих спроб розв’язати головоломку, що заслуговує на увагу, означає початок кризи. І навіть після цього перевірка здійснюється лише тоді, коли передчуття кризи породжує альтернативу, що претендує на заміну парадигми. В науках операція перевірки ніколи не полягає, як це буває при розв’язанні головоломок, просто в порівнянні окремої парадигми з природою. Натомість перевірка є складником конкурентної боротьби двох парадигм, які змагаються за прихильність наукового співтовариства.

При найближчому розгляді це формулювання виявляє неочікувані і, певне, близькі паралелі з двома найпопулярнішими сучасними філософськими теоріями верифікації. Дуже мало філософів науки все ще шукають абсолютний критерій для верифікації наукових теорій. Відзначаючи, що жодна теорія не може бути піддана всім можливим відповідним перевіркам, вони запитують не про те, чи була теорія верифікована, а скоріше про її ймовірність у світлі очевидних, наявних даних і, щоб відповісти на це запитання, одна із впливових філософських шкіл змушена порівнювати можливості різноманітних теорій в поясненні накопичених даних. Ця вимога порівняння теорій також характеризує історичну ситуацію, в якій приймаються нові теорії. Дуже вірогідно, що вона вказує на один із напрямків, яким має йти майбутнє обговорення проблеми верифікації.

Та у своїх найзвичайнісіньких формах теорії ймовірнісної верифікації завжди повертають нас до того чи іншого варіанта чистої або нейтральної мови спостереження, про який йшлося в X розділі. Одна з ймовірнісних теорій вимагає, щоб ми порівнювали певну наукову теорію з усіма іншими, які можна вважати такими, що відповідають одному і тому самому набору спостережуваних даних. Інша потребує уявної побудови всіх можливих перевірок, що їх певна наукова теорія може бодай передбачувано пройти ¹.

¹ Коротку характеристику основних шляхів ймовірнісних теорій верифікації див.: Е. Nagel, Principles of the Theory of Probability, Vol. I, № 6, of International Encyclopedia of Unified Science, pp. 60-75.

Очевидно, якась подібна побудова не-/158/обхідна для обчислення специфічних ймовірностей (абсолютних або відносних), і важко уявити собі, як можна було б здійснити таку побудову. Якщо, як я вже показав, не може бути жодної науково або емпірично нейтральної системи мови або понять, тоді передбачувана побудова альтернативних перевірок і теорій має виходити з тієї чи іншої заснованої на парадигмі традиції. Обмежена таким чином перевірка не мала б доступу до всіх можливих різновидів досвіду або до всіх можливих теорій. В підсумку ймовірнісні теорії так само затемнюють верифікаційну ситуацію, як і висвітлюють її. Хоч ця ситуація, як стверджується, залежить від порівняння теорій і від загальновідомих очевидних фактів, теорії і спостереження, що є предметом обговорення, завжди тісно пов’язані з уже наявними теоріями і даними. Верифікація схожа на природний одбір: вона зберігає найжиттєздатнішу з-поміж наявних альтернатив у конкурентній історичній ситуації. Чи буде цей вибір найкращим із тих, що могли б бути за наявності ще й інших можливостей або якби були дані іншого роду, — таке запитання, мабуть, зайве. Немає жодних засобів, які можна було б залучити для пошуку відповіді на нього.

Радикально інший підхід до всього цього комплексу проблем розробив К. Р. Поппер, котрий заперечує існування будь-яких верифікаційних процедур взагалі ².

² K. R. Popper. The Logic ot Scientific Discovery. N. Y., 1959, esp. chaps. I-IV.

Натомість він спирається на необхідність фальсифікації, тобто перевірки, що вимагає спростування встановленої теорії, позаяк її результат є негативним. Зрозуміло, роль, що її ось так приписано фальсифікації, дуже нагадує роль, що в цій праці відведена аномальному досвіду, тобто досвіду, який, викликаючи кризу, готує шлях для нової теорії. Тим не менше аномальний досвід не можна ототожнити із досвідом, що фальсифікує. Справді, я навіть сумніваюся, чи існує останній насправді. Як ми не раз наголошували раніше, жодна теорія ніколи не розв’язує всіх головоломок, з якими вона стикається, а також немає жодного вже досягнутого вирішення, яке було б цілком бездоганним. Навпаки, саме неповнота і недосконалість теперішніх теоретичних даних дають можливість будь-коли визначити безліч головоломок, що характеризують нормальну науку. Якби кожна невдача встановити відповідність теорії природі була б підставою для її спростування, то всі теорії в /159/ будь-який момент можна було б спростувати. З другого боку, якщо тільки серйозна невдача достатня для спростування теорії, тоді послідовникам Поппера потрібен якийсь критерій «неймовірності» або «міри фальсифікації». В розробці такого критерію вони майже напевне зіткнуться з тією ж самою низкою труднощів, що виникає у захисників різноманітних теорій ймовірнісної верифікації.

Багатьох із названих нами труднощів можна уникнути, визнавши, що обидві ці переважні і полярні погляди на логіку обгрунтування наукового дослідження намагаються звести два цілком різні процеси в один. Попперівський аномальний досвід важливий для науки тому, що виявляє конкуруючі моделі парадигм щодо наявної парадигми. Але фальсифікація, хоч вона, безумовно, і має місце, не відбувається разом із виникненням або просто з причини виникнення аномального або фальсифікуючого прикладу. Навпаки, слідом за цим розгортається самостійний процес, і його можна однаковою мірою назвати верифікацією, позаяк він полягає в тріумфальній ході нової парадигми руїнами старої. Мало того, що суть цього процесу — в поєднанні верифікаційних і фальсифікаційних тенденцій, в якому ймовірнісне порівняння теорій відіграє центральну роль. Таке двостадійне формулювання, вважаю, має достоїнство великої схожості на правду, і може дозволити нам спробувати пояснити роль узгодженості (або неузгодженості) теорії і факту в процесі верифікації. Принаймні для історика мало сенсу вважати, що верифікація встановлює узгодженість фактів і теорії. Всі історично значущі теорії узгоджуються з фактами, але тільки більшою або меншою мірою. Немає жодної точної відповіді на запитання, чи відповідає і як добре окрема теорія фактам. Але запитання, багато в чому подібні до цих, можуть виникнути і тоді, коли теорії розглядати в сукупності або й попарно. Набуває великого сенсу запитання, яка з двох наявних і конкуруючих теорій відповідає фактам краще. Хоч ані теорія Лавуазьє, ані теорія Прістлі, наприклад, не узгоджувалися із спостереженнями, лише окремі сучасники вагалися понад десятиріччя, перш ніж визнати, що теорія Лавуазьє краще відповідає природі.

Однак таке формулювання робить завдання вибору між парадигмами на вигляд легшим і звичнішим, ніж воно є насправді. Якби існувала тільки одна низка наукових проблем, тільки один світ, в якому потрібне було їхнє розв’язання, і тільки /160/один ряд стандартів для такого розв’язання, то конкуренцію парадигм можна було б регулювати більш-менш встановленим порядком за допомогою якогось процесу, на зразок підрахунку числа проблем, що їх розв’язує кожна. Але фактично таких умов ніколи не буває. Прибічники парадигм-конкурентів, завжди мають, принаймні почасти, різну мету. Жодна сторона суперечки не погоджуватиметься з усіма неемпіричними припущеннями, які протилежна сторона вважає необхідними для того, щоб довести свою правду. Так саме як Пруст і Бертолле, котрі сперечалися про склад хімічних сполук, ці сторони частково пов’язані необхідністю дискусії. Хоч кожна може сподіватися залучити суперницю до свого способу бачення науки і її проблем, жодна не може розраховувати на доказ своєї правди. Конкуренція парадигм не є видом боротьби, яку можна розв’язати за допомогою доказів.

Ми вже розглянули декілька різних причин, через які захисникам парадигм-конкурентів, не вдається законтактувати з поглядом-конкурентом. Всі ці причини слід було б описати як несумірність передреволюційних і післяреволюційних нормальних наукових традицій, і тут нам слід лише стисло резюмувати сказане. Насамперед, захисники парадигм-конкурентів часто не погоджуються з переліком проблем, що їх треба розв’язати за допомогою кожного кандидата в парадигми. їхні стандарти або їхні визначення науки не однакові. Чи повинна теорія руху пояснити причину виникнення сил тяжіння між частками матерії чи вона може просто констатувати існування таких сил? Ньютонівська динаміка зустрічала широкий опір, позаяк на відміну і від арістотелівської і від декартівської теорій мала на увазі останню відповідь на це запитання. Коли теорію Ньютона прийняли, питання про причину тяжіння зняли з порядку денного. Однак на вирішення цього питання може з гордістю претендувати загальна теорія відносності. Або, нарешті, можна звернути увагу на те, як розповсюджена в XIX ст. хімічна теорія Лавуазьє утримала хіміків від запитання, чому метали такі схожі у своїх властивостях, — про це запитувала, і сама ж відповідала хімія флогістону. Перехід до парадигми Лавуазьє, так само як перехід до парадигми Ньютона, означав зникнення не тільки припустимого запитання, а й досягнутого вирішення. Однак це зникнення також не було тривалим. У XX ст. запитання, що /161/ стосуються якісної сторони хімічних речовин, повернули у сферу науки, а разом із цим і деякі відповіді на них.

Та йдеться про щось більше, ніж несумірність стандартів. Позаяк нові парадигми народжуються зі старих, вони звичайно вбирають у себе більшу частину словника і прийомів, як концептуальних, так і експериментальних, якими традиційна парадигма раніше послуговувалася. Але вони рідко вдаються до цих елементів, які запозичували повністю у традиційний спосіб. У рамках нової парадигми старі терміни, поняття і експерименти опиняються у нових стосунках. Неминучим результатом є те, що треба назвати (хоч термін не цілком правильний) недостатнім розумінням між двома школами, що конкурують. Дилетанти, що глузували із загальної теорії відносності Ейнштейна, бо, бачте, простір не може бути «викривленим» (але річ була не в цьому), не просто помилялися або потрапляли в оману. Не були простою помилкою і спроби математиків, фізиків і філософів, розвинути евклідову версію теорії Ейнштейна ³.

³ Про реакції звичайної людини на поняття викривленого простору див.: P. Frank. Einstein, His Life and Times. N. Y., 1947, pp. 142-146. Про деякі спроби сумістити переваги загальної теорії відносності з поняттям евклідова простору див.: С. Nordmann, Einstein and the Universe. N. Y., 1922, chap. IX.

За попереднім уявленням, простір, обов’язково мав бути плоским, гомогенним, ізотропним і незалежним від наявності матерії. Щоб здійснити перехід до ейнштейнівського універсуму, весь концептуальний арсенал, характерними компонентами якого були простір, час, матерія, сила і т. ін., треба було бути змінити і знову створити згідно з природою. Тільки ті, хто випробував (або кому не вдалося випробувати) це перетворення на собі, могли б засвідчити, з чим вони згодні або не згодні. Комунікація, через фронт революційного процесу неминуче обмежена. Як інший приклад розглянемо тих, хто називав Коперніка божевільним, тому що стверджував, що земля обертається. Такі люди не просто помилялися або були в омані. Невід’ємним атрибутом об’єкта, що мислився ними як «земля», залишалося незмінне положення. Принаймні їхня «земля» не могла б рухатися. Відповідно нововведення Коперніка не було просто вказівкою на рух землі. Воно радше означало цілком новий спосіб бачення проблем фізики і /162/астрономії — спосіб, що, без сумніву, необхідно змінив сенс як поняття «земля», так і поняття «рух» ⁴. Без цих змін поняття руху землі було б просто самостійним. З другого боку, ці зміни, одного разу зроблені і цілком зрозумілі, дали змогу і Декарту і Гюйгенсу уявити, що питання про рух землі не має значення для науки ⁵.

Ці приклади вказують на третій і найфундаментальніший аспект несумісності конкуруючих парадигм. У певному сенсі, який я не маю можливості далі уточнювати, захисники конкуруючих парадигм здійснюють свої дослідження в різних світах. В одному світі міститься стримуваний рух тіл, що падають з уповільненням, в іншому — маятники, що повторюють свої коливання знову і знову. В одному випадку рішення проблем полягає у вивченні сумішей, в другому — сполук. Один світ «вміщується» в плоскій, інший — у викривленій матриці простору. Працюючи в різноманітних світах, дві групи учених бачать речі по-різному, хоч і спостерігають за ними з однієї позиції і дивляться в одному і тому ж напрямку. Водночас не можна сказати, що вони можуть бачити те, що хочуть. Обидві групи дивляться на світ, і те, на що вони дивляться, не змінюється. Але в якихось сферах вони бачать різні речі, і бачать їх у різних відношеннях одне до одного. Ось чому закон, який одна група вчених навіть не може виявити, буває іноді інтуїтивно ясним для іншої. З цієї ж причини, перш ніж вони спроможуться сподіватися на повну комунікацію між собою, та або та група має випробувати метаморфозу, яку ми вже називали зміною парадигми. Саме тому, що це перехід між несумісними структурами, перехід між конкуруючими парадигмами не можна здійснити поступово, крок за кроком через логіку і нейтральний досвід. Як із перемиканням гештальта, він має відбутися відразу (хоч не обов’язково за раз) або не відбутися взагалі.

⁴ Т. S. Kuhn. The Copemican Revolution. Cambridge, Mass., 1957, chaps. III, IV, VII. Питання про те, якою мірою геліоцентризм був більш ніж астрономічною проблемою, велика тема для окремої книги.

⁵ М. Jammer. Concepts of Space, Cambridge, Mass., 1954, pp. 118-124.

Далі виникає запитання, як учені впевнюються в необхідності такої переорієнтації? Частково відповідь полягає в тому, що дуже часто вони зовсім не впевнені в цьому. Вчення Копер-/163/ніка набуло небагатьох прибічників протягом майже цілого століття після його смерті. Праця Ньютона не отримала загального визнання, особливо в країнах континентальної Європи, впродовж понад 50 років після появи «Начал» ⁶. Прістлі ніколи не приймав кисневої теорії горіння, так само як лорд Кельвін не визнав електромагнітної теорії і т. ін. Труднощі навернення часто відзначали самі вчені. Дарвін з особливим почуттям писав наприкінці книги «Походження видів»: «Хоч я цілком впевнений в істині поглядів, викладених у цій книзі стислим оглядом, я аж ніяк не сподіваюся переконати досвідчених натуралістів, уми яких переповненні безліччю фактів, розглядуваних ними протягом довгих років під кутом зору, прямо протилежному моєму... Та я довірливо дивлюся на майбутню, на молоду, що приходить генерацію натуралістів, що буде в змозі неупереджено зважити обидві сторони питання ⁷. А Макс Планк, описуючи свою кар’єру в «Науковій автобіографії», зі смутком зазначає, що «нова наукова істина прокладає шлях до тріумфу не переконанням опонентів і спонукою їх бачити світ по-новому, а радше тому, що її опоненти рано чи пізно помирають і зростає нова генерація, що призвичаїлася до неї ⁸.

⁶ I. В. Cohen. Franklin and Newton: An Inquiry into Speculative Newtonian Experimental Science and Franklin’s Work in Electricity as an Example Thereof. Philadelphia, 1956, pp. 93-94.

⁷ Ч. Дарвин. Происхождение видов. Перевод и вводная статья К. А. Тимирязева. Гос. изд-во сельскохозяйственной литературы. 1952. стр. 444.

⁸ M. Planck. Scientific Autobiography and Other Papers. N. Y., 1949, pp. 33-34.

Ці та інші подібні факти занадто широко відомі, щоб була необхідність зупинятися на них і далі. Але вони потребують переоцінки. В минулому їх дуже часто використовували, щоб показати, що вчені, яким ніщо людське не чуже, не завжди можуть визнавати свої помилки, навіть коли стикаються зі сильними доказами. Я радше сказав би, що річ тут не в доказах і помилках. Перехід від визнання однієї парадигми до визнання іншої є актом «навернення», в якому не може бути місця примусу. Довічний опір, передовсім тих, чиї творчі біографії пов’язані з боргом перед старою традицією нормальної науки, не /164/становить порушення наукових стандартів, але сам собою є характерною рисою природи наукового дослідження. Джерело опору у певності, що стара парадигма зрештою розв’яже всі проблеми, що природу можна втиснути у ті рамки, що їх забезпечує ця парадигма. Неминуче, що в моменти революції така упевненість здається тупою і нікчемною, що й буває насправді. Але сказати так — півділа. Та сама впевненість робить можливою нормальну науку або розв’язання головоломок. І тільки шляхом нормальної науки ступає професійне співтовариство вчених, спершу розробляючи потенційні можливості старої парадигми, а згодом виявляючи труднощі, у процесі вивчення яких може виникати нова парадигма.

І все-таки сказати, що опір є неминучим і закономірним, що зміна парадигми не може бути виправдана тим чи іншим доказом, не означає, що жоден аргумент не прийнятний і що вчених неможливо переконати в необхідності зміни їхнього способу мислення. Хоч іноді потрібно все життя цілої генерації, аби щось змінити, знов і знов повторюються факти навернення наукових співтовариств до нових парадигм. Крім того, навернення до нових парадигм і відмова від старих відбуваються не всупереч тому, що ученим властиве все людське, а саме з цієї причини. Хоч деякі учені, особливо немолоді і досвідченіші, можуть скільки завгодно опиратися, більшість учених так чи інакше переходить до нової парадигми. Навернення в нову віру триватимуть доти, доки не залишиться в живих жодного захисника старої парадигми і доки вся професійна група не керуватиметься єдиною, але тепер уже іншою парадигмою. Тож нам і треба з’ясувати, як здійснюється перехід і як переборюється опір.

На яку відповідь можемо очікувати? Тільки тому, що запитання стосується техніки переконання чи аргументів або контраргументів у ситуації, де не може бути доказу, воно є новим за своїм значенням і вимагає такого вивчення, якого раніше не було. Ми наважимося лише на дуже частковий і поверховий огляд. Крім того, сказане раніше разом із результатами цього огляду наводить на думку, що коли йдеться про переконання, а не доказ, то на запитання про природу наукової аргументації немає жодної єдиної і уніфікованої відповіді. Окремі учені приймають нову парадигму з найрізноманітніших міркувань і звичайно відразу з декількох різноманітних мотивів. Деякі з цих /165/ мотивів — наприклад, культ сонця, що допомагав Кеплеру стати коперніканцем, — повністю поза сферою науки ⁹. Інші підстави повинні залежати від особливостей особистості та її біографії. Навіть національність або колишня репутація новатора і його вчителів іноді може відігравати значну роль ¹⁰. Отже, зрештою, ми повинні навчитися відповідати на це запитання диференційовано. Нас будуть цікавити не ті аргументи, що переконують того чи іншого індивіда, а той тип співтовариства, що завжди, рано чи пізно, переорієнтовується як єдина група. Цю проблему, однак, ми відкладемо до останнього розділу, розглянувши поки що деякі види аргументів, що виявляються особливо ефективними в боротьбі за зміну парадигми.

Певне, єдина найрозповсюдженіша претензія, що її висувають захисники нової парадигми, полягає в упевненості, що вони можуть розв’язати проблеми, які довели стару парадигму до кризи. Якщо це робити достатньо переконливо, така претензія буде найефективнішою в аргументації прибічників нової парадигми. В тій сфері, в якій цю вимогу успішно здійснюють, стара парадигма явно потрапляє у скрутне становище. Ці скрути неодноразово вивчали, а спроби подолати їх знов і знов виявлялися марними. «Вирішальні експерименти» — експерименти, здатні особливо чітко провадити відмінність між двома парадигмами, — мають бути визнані і закріплені до того, як створюється нова парадигма. Так, наприклад, Копернік стверджував, що він давно розв’язав дратівливу для себе проблему щодо тривалості календарного року, Ньютон — що примирив земну і небесну механіку, Лавуазьє — що розв’язав проблеми тотожності газів і відношення ваги, а Ейнштейн — що зробив електродинаміку сумісною з перетвореною наукою про рух.

⁹ Про роль культу сонця в формуванні ідей Кеплера див.: Е. A. Burtt. The Metaphysical Foundations of Modern Physical Science, rev. ed. N. Y., 1932, pp. 44-49.

¹⁰ Щодо ролі репутації, звернемося до такого факту: лорд Релей до того, як його репутація утвердилася, представив на розгляд у Британську Асоціацію статтю про деякі парадокси електродинаміки. Випадково "загубили" його ім’я. І статтю відкинули як роботу якогось «любителя парадоксів». Незабаром, коли вияснилося, хто автор, статтю прийняли, без міри вибачаючись. (R. J. Strutt, 4th Baron Rayleigh. John William Strutt, Third Baron Rayleigh. New York, 1924, p. 228.) /166/

Такі твердження є найпідходящими для досягнення мети, якщо нова парадигма виявляє кількісну точність значно краще, ніж старий конкурент. Кількісна перевага кеплерівських таблиць, складених для імператора Рудольфа, над усіма таблицями, розрахованими за допомогою теорії Птолемея, була важливим чинником у прилученні астрономів до коперніканства. Успіх Ньютона в передбаченні кількісних результатів в астрономічних спостереженнях виявився, певне, найважливішим з окремих причин тріумфу його теорії над раціоналізованішими, але винятково якісними теоріями його конкурентів. А в нашому сторіччі визначний кількісний успіх закону випромінювання Планка і моделі атома Бора переконали багатьох фізиків прийняти їх; хоч, розглядаючи фізичну науку в цілому, не можна не визнати, що обидва ці внески породили набагато більше проблем, ніж розв’язали".

Однак самої претензії на розв’язання проблем, що викликають кризи, недостатньо. Вона також не може бути завжди бездоганною. Фактично теорія Коперніка не була точнішою, за теорію Птолемея, і не вела безпосередньо до бодай якогось поліпшення календаря. Або інший приклад. Хвильова теорія світла протягом кількох років після своєї появи, не мала навіть такого успіху, як її корпускулярний конкурент у поясненні поляризаційних ефектів, що й стали засадничою підставою кризи в оптиці. Іноді дещо вільніше дослідження, що характеризує екстраординарний етап розвитку науки, створює кандидата в парадигми, що первісно аніскільки не допомагає розв’язанню проблем, які визвали кризу. Коли таке стається, дані на підтримку нової парадигми треба отримати з інших сфер дослідження, що дуже часто так чи інакше і робиться. В цих сферах можуть бути розвинені особливо переконливі аргументи, якщо нова парадигма припускає передбачення явищ, про існування яких цілком не підозрювали, доки панувала стара парадигма.

¹¹ Про проблеми, створені квантовою теорією, див.: F. Reiche. The Quantum Theory. London, 1922, chaps. II, VI-IX. Про інші приклади а цьому параграфі див. раніше зроблені зноски цього розділу.

Наприклад, теорія Коперніка навела на думку, що планети мають бути схожими на Землю, що Венера — повинна мати фази а Всесвіт — бути значно більшим, ніж раніше припускалося. В результаті, коли через 60 років після його смерті за допомогою телескопу несподівано побачили гори на Місяці, фази /167/ Венери і силу-силенну зірок, про існування яких раніше не підозрювали, то ці спостереження переконали в справедливості нової теорії дуже багато вчених, передовсім неастрономів ¹². В історії хвильової теорії був ще драматичніший епізод, який спонукав фізиків переосмислити суттєвості світлових явищ. Опір французьких учених згас одразу і майже повністю, коли Френелю вдалося продемонструвати існування білої плями в центрі тіні від круглого диску. Це був ефект, на який не очікував навіть Френель; а Пуассон, що був первісно одним з його опонентів, назвав ефект неминучим, хоч на перший погляд, і абсурдним наслідком френелівської теорії ¹³. Завдяки їхній разючій цінності та у зв’язку з тим, що вони не були так очевидно «вбудовані» в нову теорію від самого початку, аргументи, як оце щойно названі, виявлялися особливо переконливими. А іноді цю надпереконливість могли використати навіть тоді, коли досліджуване явище, спостерігалося задовго до появи теорії, що пояснить його. Наприклад, Ейнштейн, мабуть, не припускав, що загальна теорія відносності так точно дасть оцінку добре відомій аномалії в русі перигелію Меркурія; можна собі уявити, який тріумф пережив Ейнштейн, коли йому це вдалося ¹⁴.

¹² Т. Kuhn. Op. cit. pp. 219-225.

¹³ E. T. Whitlaker. A History of the Theories of Aether and Electricity. I. 2d ed. London, 1951, p. 108.

¹⁴ Ibid., II, 1953. pp. 151-180. (Про розвиток загальної теорії відносності.) Про реакцію Ейнштейна на відповідність теорії зі спостережуваним рухом перигелію Меркурія див. лист, що цитується в: P. A. Schilpp (ed.). Albert Einstein, Philosopher-Scientist. Evanston, 111., 1949, p. 101.

Досі ми обговорювали аргументи стосовно нової парадигми, які грунтувалися на порівнянні можливостей теорій, що конкурують, у розв’язанні проблем. Для вчених ці аргументи звичайно є вищою мірою значними і переконливими. Попередні приклади не повинні залишати жодного сумніву щодо причин їхньої величезної привабливості. Але в силу причин, до яких ми незабаром повернемося, ці аргументи не можна вважати незаперечними ані кожен окремо, ані заразом. На щастя, є й інші міркування, що можуть спонукати вчених відмовитися від старої парадигми на користь нової. Такі аргументи, певне, зрідка формулюють ясно, та вони апелюють до індивідуального відчуття /168/ вигоди, до естетичного почуття. Вважається, що нова теорія має бути «яснішою», «зручнішою» або «простішою», за стару. Здається, такі аргументи ефективніші в математиці, аніж в інших природничих науках. Перші варіанти більшості нових парадигм є незрілими. Коли із часом набуває розвитку повний естетичний образ парадигми, виявляється, що більшість членів співтовариства вже запевнені іншими засобами. Тим не менше, значення естетичних оцінок інколи може виявитися вирішальним. Хоча ці оцінки часто залучають до нової теорії тільки небагатьох учених, буває так, що це саме ті учені, від яких залежить остаточний тріумф теорії. Якби вони через суто індивідуальні причини не прийняли її швидко, то могло б статися, що новий кандидат в парадигми ніколи не розвинувся б так, щоб здобути прихильність наукового співтовариства в цілому.

Щоб зрозуміти причину важливості цих більшою мірою суб’єктивних і естетичних оцінок, згадаємо, у чому суть обговорення парадигми. Коли вперше пропонується новий кандидат у парадигму, то з його допомогою зрідка розв’язують більш ніж декілька проблем, з якими він зіткнувся, і більшість цих розв’язань все ще далекі від досконалості. До Кеплера теорія Коперніка навряд чи покращила передбачення розв’язування планет, зроблені Птолемеєм. Коли Лавуазьє досліджував кисень як «саме собою чисте повітря», його нова теорія не могла в цілому позбутися проблем, що виникли з відкриттям нових газів, — обставина, якою Прістлі вельми ефективно контратакував теорію Лавуазьє. Випадки, подібні до білої плями, отриманій Френелем, надзвичайно рідкісні. Лише значно пізніше, після того, як нову парадигму вже сприйняли, вона зміцнилася, широко розповсюдилася, звичайно виникає вирішальна аргументація. Наприклад, маятник Фуко демонструє обертання Землі, а досвід Фізо показує, що світло розповсюджується швидше в повітрі, аніж у воді. Отримання цих аргументів становить елемент нормальної науки, і вони важливі не для обговорення парадигми, а для укладання нових навчальних посібників після наукової революції.

До того, як підручники написані, тобто доки тривають суперечки, ситуація буває зовсім іншою. Звичайно противники нової парадигми можуть на законних підставах стверджувати, що навіть в кризовій галузі вона мало переважає традиційну парадигму, що сперечається з нею. Звичайно, якісь проблеми вона трактує кра-/169/ще, вона розкрила якісь нові закономірності. Але, мабуть, стару парадигму можна перебудувати так, що вона спроможеться подолати нові труднощі, як досі переборювала інші перешкоди. І геоцентрична астрономія Тихо Браге, і пізніші варіанти теорії флогістону були відповідями (і цілком успішними) на труднощі, розкриті новим кандидатом у парадигму ¹⁵. До того ж захисники традиційної теорії і традиційних процедур можуть майже завжди вказати на проблеми, не розв’язані новою теорією-конкурентом, але які, на їхній погляд, не є проблемами взагалі. До відкриття складу води горіння водню було вагомим аргументом на підтримку теорії флогістону і проти теорії Лавуазьє. А киснева теорія горіння і після свого тріумфу все ще не могла пояснити отримання горючого газу з вуглецю — явище, на яке прибічники теорії флогістону вказували як на могутню підтримку їхньої позиції ¹⁶. Навіть у кризовій галузі рівновага аргументу і контраргументу може інколи бути справді дуже сталою. А поза цією галуззю рівновага часто рішуче схиляється до традиції. Копернік зруйнував освячене століттям пояснення руху Землі, не замінивши його іншим, Ньютон зробив те саме зі старим поясненням тяжіння, Лавуазьє — з поясненням спільних властивостей металів і т. ін. Коротше кажучи, якби нова теорія, що претендує на роль парадигми, від самого початку потрапляла на суд практичної людини, котра оцінювала б її тільки за можливістю розв’язувати проблеми, то науки переживали б обмаль великих революцій. Якщо до цього додати контраргументи, породжені тим, що ми раніше називали неспівмірністю парадигм, то виявиться, що в науці взагалі не було б місця революціям.

¹⁵ Про систему Т. Браге, що під геометричним кутом зору була повністю еквівалентна коперніканській, див.: J. L. E. Dreyer. A History of Astronomy from Thales to Kepler, 2d ed. N. Y., 1953, pp. 359-371. Про останні варіанти теорії флогістону і їхній успіх див.: J. R. Partington and D. McKie. Historical Studies of the Phlogiston Theory // Annals of Science, IV, 1939, pp. 113-149.

¹⁶ Про проблеми, висунуті горінням водню, див.: J. R. Partington. A Short History of Chemistry, 2d ed. London, 1951, p. 134. Про окис вуглецю див.: H. Kopp. Geschichte der Chemie. III. Braunschweig, 1845, pp. 294-296.

Але насправді суперечки навколо парадигм не стосуються здатності розв’язувати проблеми, хоч є достатні підстави для /170/ того, щоб вони звичайно вбиралися у таку термінологію. Натомість питання полягає в тому, що парадигма має й надалі спрямовувати дослідження з проблем, на повне розв’язання яких жоден із варіантів, що конкурують, не може претендувати. Потрібен вибір між альтернативними способами наукового дослідження, причому в таких обставинах, коли вирішення має спиратися більше на перспективу, ніж на минулі досягнення. Той, хто приймає парадигму на ранній стадії, часто має наважуватись на такий вчинок, нехтуючи доказом, що забезпечується розв’язанням проблеми. Інакше кажучи, він мусить вірити, що нова парадигма досягне успіху в розв’язанні великого кола проблем, з якими вона зустрінеться, знаючи при цьому, що стара парадигма зазнала невдачі, доступившись до деяких з них. Щоб приймати рішення такого типу треба бути міцним у вірі.

Це одна з причин, через які попередня криза виявляється такою важливою. Вчені, котрі не пережили кризи, рідко відкидатимуть незаперечну очевидність у розв’язанні проблем на користь того, що може легко статися і легко розглядатиметься як щось невловиме. Але й самої кризи недостатньо. Має бути основа (хоч вона може не бути ані раціональною, ані до решти правильною) для віри в теорію, обрану кандидатом на статус парадигми. Щось має змусити принаймні декількох учених відчути, що новий шлях обрано правильно, іноді це вдається завдяки лише особистим і нечітким естетичним міркуванням. З їхньою допомогою вчені повинні повернутися до того часу, коли більшість із чітких методологічних аргументів указували на інший шлях. Ані астрономічна теорія Коперніка, ані теорія матерії де Бройля не мали більш-менш значних чинників привабливості, коли вперше з’явилися. Навіть сьогодні загальна теорія відносності Ейнштейна притягальна переважно тому, що — естетична. Подібну привабливість здатні відчувати лише окремі з тих, хто не має стосунку до математики.

Але це не припускає, що тріумф нової парадигми залежить, зрештою, від якогось містичного впливу естетики. Навпаки, дуже мало дослідників поривають із традицією винятково з цих міркувань. Часто ті, що вступили на цей шлях, опинялися у глухому куті. Та якщо парадигма все-таки приводить до успіху, то в неї неминучо з’являються перші захисники, що розвивають її до того моменту, коли можуть бути створені і примножені твере-/171/зіші аргументи. І навіть ці аргументи, коли вони з’являються, не є вирішальними кожний окремо. Позаяк вчені — люди розважливі, той чи інший аргумент, врешті-решт, переконує багатьох з них. Але немає такого єдиного аргументу, що може або повинен переконати їх усіх. Те, що відбувається, є радше значним зрушенням у розподілі професійних схильностей, ніж переконанням відразу всього наукового співтовариства.

Від самого початку новий претендент на статус парадигми може мати дуже мало прибічників, і в окремих випадках їхні мотиви можуть бути сумнівними. Тим не менше, якщо вони достатньо компетентні, то покращуватимуть парадигму, вивчатимуть її можливості і показуватимуть, на що перетвориться принцип належності до певного наукового співтовариства в разі, якщо воно почне керуватися новою парадигмою. У міру розвитку цього процесу, якщо парадигмі суджено перемогти у битві, число і сила аргументів, що переконують на її користь, зростатимуть. Тоді чимало вчених долучатиметься до нової віри, а подальше дослідження нової парадигми триватиме. Поступово зростатиме число експериментів, приладів, статей і книг, що спираються на нову парадигму. Все більше вчених, упевнившись у плодючості нової думки, засвоюватимуть новий стиль дослідження в нормальній науці, доки, нарешті, залишиться лише купка прибічників старого стилю. Але й про них ми не можемо сказати, що вони помиляються. Хоч історик завжди може знайти послідовників того чи того першого винахідника, наприклад Прістлі, що поводились нерозумно, бо чинили опір новому занадто довго, він не спроможеться назвати той рубіж, на якому опір стає нелогічним або ненауковим. Найбільше, що він, можливо, скаже, — це те, що людина, котра впирається й після того, як вся його професійна група перейшла до нової парадигми, ipso facto перестав бути ученим. /172/

Попередня     Головна     Наступна