Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Кун Томас. Структура наукових революцій. — К.: Port-Royal, 2001. — С. 172-185.]

Попередня     Головна     Наступна





XIII. Прогрес через революції



Попередні сторінки завели мій схематичний опис наукового розвитку так далеко, як це лише можливо в цьому нарисі. Тим не менше, поки що я не мав можливості повністю сформулювати висновки. Якщо цей опис в цілому відбив істотну структуру безперервної еволюції наукового знання, то водночас поставив іще одну спеціальну проблему: чому наука, ця галузь культури, яку ми намагалися креслити вище, має неухильно рухатися вперед такими шляхами, якими не розвиваються, скажімо, політичні або філософські вчення? Чому прогрес залишається постійно і майже винятково атрибутом того роду діяльності, яку ми називаємо науковою? Найзвичайніші відповіді на ці запитання у цьому нарисі відкинуті. Розглянувши питання про те, чи можна знайти якусь заміну усім цим тлумаченням, ми поставимо крапку.

Відразу ж зазначимо, що в якомусь сенсі це питання чисто семантичне. Значною мірою термін «наука» якраз призначений для тих галузей діяльності людини, шляхи прогресу яких легко простежити. Це ніде не виявляється так явно, як у суперечках, що спалахують час від часу, про те, чи є та чи інша сучасна суспільна дисципліна справді науковою. Ці суперечки мають паралелі в допарадигмальних періодах тих галузей, що ми їх сьогодні, не вагаючись, увінчуємо титулом «наука». Їхнє найочевидніше джерело — визначення терміну, який уникає точної характеристики. Вчені стверджують, що, скажімо, психологія, — це наука, позаяк має такі-то й такі-то характеристики. Інші вважають, що ці характеристики не мають або ознаки необхідності, або ознаки достатності для того, щоб вважати галузь науковою. Часто на обговорення витрачається багато енергії, розпалюються великі пристрасті, і сторонній спостерігач розгублюються, не знаючи, чим усе це пояснити. Може, багато залежить від визначення самого терміну «наука»? Чи визначення уможливлює зробити висновок: є людина ученим чи ні? Якщо так, то чому тоді вчені зі /173/ сфери природничих наук або діячі мистецтва не заспокоєні визначенням цього терміну? Неминуче виникає підозра, що це питання фундаментальніше. Напевне, його суть полягає у конкретніших запитаннях, на зразок таких: чому моя дисципліна не посувається вперед так, як розвивається, скажімо, фізика? Які зміни в техніці, методі або ідеології мають сприяти цьому? Однак це не ті запитання, які могла б задовольнити у вигляді відповіді проста угода з приводу визначення науки. Крім того, якщо прецедент, узятий з природничих наук, може прислужитися тут, то пізніше зацікавленість ним все-таки зникає, але не тоді, коли знайдуть визначення, а коли групи, які тепер сумніваються у своєму статусі, порозуміються на оцінці своїх колишніх і нинішніх досягнень. Скажімо, можна вважати знаменним, що економісти менше замислюються над запитанням, чи є їхня галузь наукою, ніж це роблять дослідники в деяких інших галузях суспільної науки. Чи це тому, що економісти знають, що таке наука? Або, радше, тому, що у них мало сумніву щодо статусу економіки?

Цей аспект має і зворотній бік, який, хоч уже і не просто семантичною, може допомогти розплутати клубок складних зв’язків у наших уявленнях про науку і прогрес. Протягом декількох століть, як у часи античності, так і в ранній історії сучасної Європи, малярство вважали явно кумулятивною галуззю. Протягом цього часу метою мистця було прийнято вважати зображення. Критики та історики, подібно до Плінія і Вазарі, шанобливо записували тоді результати відкриттів у малярстві, від скорочень у ракурсі до контрастів, що уможливлювали все досконаліші зображення природи 1. Але це були саме ті епохи, передовсім період Відродження, коли розбіжність між наукою і мистецтвом ледь усвідомлювалася. Леонардо да Вінчі був тільки одним із багатьох, хто вільно переходив від науки до мистецтва і навпаки, і тільки значно пізніше їх стали категорично розмежовувати 2.



1 E. H. Gombrich. Art and Illusion: A Study in the Psychology of Pictorial Representation. N. Y., 1960, pp. 11-12.

2 Ibid. p. 97; Giorgio de Santillana. The Role of Art in the Scientific Renaissance, in: Critical Problems in the History of Science, ed. M. Clagett, Madison, Wis., 1959, p, 33-65.



Більше того, навіть після того, як постійний перехід з однієї галузі до іншої припинився, термін «мистецтво» й надалі застосовували до технології та ремесел (їх також вважали таки-/174/ми, що прогресують), так само як до скульптури і малярства. Тільки пізніше, коли зреклися зображення як мети скульптури і живопису і знову почали вчитися на примітивних моделях, відбулося розщеплення, тепер зрозуміле нам саме собою, і ми більш-менш правильно припускаємо його справжню глибину. І навіть сьогодні, коли ми розглядаємо глибокі відмінності між наукою і технікою, частина наших труднощів, треба вважати, пов’язана з тим фактом, що прогрес, очевидно, приписують обом галузям.

Однак можна тільки прояснити, але не позбутися труднощів, з якими ми зіткнулися, розглядаючи як науку будь-яку галузь, що прогресує. Так чи інакше залишається питання, чому прогрес заслуговує на таку увагу при характеристиці науки як підприємства, що спрямовується засобами і цілями, описаними в цьому нарисі. Питання розпадається на декілька інших, і ми розглянемо кожне окремо. Проте в усіх випадках, за винятком останнього, їхнє вирішення залежатиме почасти від зміни нашого нормального погляду на стосунки між науковою діяльністю і співтовариством, що практично її здійснює. Ми повинні навчитися усвідомлювати, яким чином те, що розглядалося як наслідок, виявляється причиною. Якщо нам це вдасться, то фрази «науковий прогрес» або навіть «наукова об’єктивність» можуть стати, здається, якоюсь мірою зайвими. Фактично один аспект такої надлишковості щойно ілюструвався. Чи прогресує галузь тому, що вона наукова, чи вона наукова тому, що прогресує?

З’ясуємо тепер, чому підприємство, подібне до нормальної науки, має прогресувати; почнемо з того, що згадаємо деякі її найрельєфніші характеристики. Звичайно члени зрілого наукового співтовариства працюють, виходячи з єдиної парадигми або з ряду тісно пов’язаних між собою парадигм. Дуже рідко різним науковим співтовариствам потрібно досліджувати одні й ті самі проблеми. У виняткових випадках, коли це все-таки стається, групи дослідників дотримуються кількох основних загальних парадигм. Розглядаючи зсередини будь-яке одиничне співтовариство, хай це співтовариство вчених або невчених, можна бачити, що результатом успішної творчої діяльності є прогрес. Та й як може бути інакше? Скажімо, ми зазначали, що, коли митці бачили свою мету в зображенні світу, критика та історія реєстрували прогрес, властивий цій зовні об’єднаній /175/групі. Інші творчі сфери виявляють такий самий прогрес. Теолог, котрий розробляє догми, або філософ, який удосконалює кантівські імперативи, роблять свій внесок у прогресивний розвиток, принаймні в прогресивний розвиток тієї групи, що поділяє його посилання. Жодна творча школа не визнає такого типу роботи, що, з одного боку, приносить творчий успіх, а з другого — не є доповненням до спільного результату групи. Якщо ми сумніваємося, як і багато хто, що ненаукові галузі прогресують, то це відбувається не з тієї причини, що індивідуальні школи нічого не створюють в цих галузях. Радше це має бути внаслідок того, що завжди є школи, що конкурують, і кожна постійно сумнівається щодо основи іншої. Той, хто стверджує, що, скажімо, філософія не має жодної тенденції до прогресу, наголошуватиме на тому, що все ще є арістотеліанці, а не на те, що вчення Арістотеля не мало шансів на прогрес.

Однак сумніви щодо прогресу виникають і в науці. Протягом всього допарадигмального періоду, коли існує різноманітність шкіл, що конкурують, наявність прогресу (за винятком прогресу всередині самих шкіл) дуже важко виявити. Цей етап, описаний в II розділі, являє собою період, протягом якого окремі дослідники працюють як учені, але результати їхньої діяльності нічого не додають до наукового знання, як ми його собі уявляємо. Більше того, протягом періодів революції, коли фундаментальні засади сфери дослідження ще раз стають предметом обговорення, не зникають сумніви у будь-якій можливості безперервного прогресу, якщо тільки буде визнана та чи інша з парадигм, що змагаються. Неприхильники теорії Ньютона, проголошували, що його опертя на внутрішні сили вертає науку в середньовіччя. Ті, хто протистояв хімії Лавуазьє, вважали, що відмова від хімічних «елементів» на користь лабораторних процедур є відмовою від хімічного пояснення і що прибічники такої відмови змушують науку задовольнятися базіканням. Схоже, хоч і помірніше висловлене, відчуття, напевне, складає основу неприйняття Ейнштейном, Бомом та іншими ймовірнісної інтерпретації квантової механіки у вигляді панівного тлумачення. Коротше кажучи, тільки протягом періодів нормальної науки прогрес уявляється очевидною і гарантованою тенденцією. Але ж протягом цих періодів наукове співтовариство і не може розглядати плоди своєї діяльності під якимось іншим кутом зору. /176/

Щодо нормальної науки, то часткова відповідь на питання про проблему прогресу просто очевидна. Науковий прогрес не вирізняється за типом від прогресу в інших галузях, але дуже довга відсутність конкуруючих шкіл, що обговорюють цілі та стандарти одна одної, дозволяє легше помітити прогрес нормального наукового співтовариства. Однак це тільки частина відповіді на запитання, і в жодному разі не найважливіша. Скажімо, ми вже зауважували, що прийняття одного разу загальної парадигми звільняє наукове співтовариство від необхідності постійно переглядати свої основні засади; члени такого співтовариства можуть концентрувати увагу винятково на найтонших і найезотеричніших явищах, які його цікавлять. Це неминучо збільшує як ефективність, так і дієвість, з якими вся група розв’язує нові проблеми. Інші аспекти професійної діяльності в науках ще дужче посилюють цю особливу ефективність.

Деякі з цих аспектів є наслідками нечуваної ізоляції зрілого наукового співтовариства від запитів непрофесіоналів і повсякденного життя. Якщо торкнутися питання про ступінь ізоляції, ця ізоляція ніколи не буває повною. Тим не менше, немає жодного іншого професійного співтовариства, де індивідуальна творча діяльність настільки безпосередньо була б адресована до інших членів професійної групи і оцінювалася б ними. Навіть найбільш мислячі поети і найабстрактніших міркувань теологи значно більше цікавляться оцінкою своєї творчої роботи непрофесіоналами, хоч загальні оцінка для них, можливо, й не така важлива, як для вченого. Ця характерна риса цілком закономірна. Саме тому, що він працює тільки для аудиторії колег, — аудиторії, яка поділяє його власні оцінки і переконання, вчений може приймати без доказу єдину систему стандартів. Йому не потрібно піклуватися про те, що думатимуть якісь інші групи або школи, і тому він може відкладати одну проблему і рухатися до наступної швидше, ніж ті, хто працює для різноріднішої групи. Але, що особливо важливо, ізоляція наукового співтовариства від суспільства в цілому дозволяє кожному ученому концентрувати свою увагу на проблемах, стосовно яких він має всі підстави вірити, що здатний їх розв’язати. На відміну від інженерів, більшості лікарів і більшості теологів учений не потребує вибору проблем, бо останні самі настійно вимагають свого розв’язання, навіть незалежно від того, якими засобами це буде зроблено. В цьому аспекті міркування про відмінність між ученими-приро-/177/дознавцями і багатьма вченими у галузі суспільних наук виявляються вельми повчальними. Другі часто вдаються (тоді як перші майже ніколи цього не роблять) до виправдання свого вибору дослідницької проблеми, — чи то наслідки расової дискримінації чи причини економічних циклів — переважно виходячи зі суспільної значущості розв’язання цих проблем. Не важко зрозуміти, коли — в першому чи другому випадку — можна сподіватися на швидше розв’язання проблем.

Наслідки ізоляції від суспільства значною мірою посилюються іншою характеристикою професійного наукового співтовариства — природою його наукової освіти з метою підготовки до участі в самостійних дослідженнях. У музиці, образотворчому мистецтві та літературі людина отримує освіту, знайомлячись з працями інших митців, передовсім попередників. Підручники, за винятком посібників і довідників з оригінальних творів, мають тут лише другорядну роль. В історії, філософії і суспільних науках навчальна література має важливіше значення. Але навіть у цих галузях елементарний університетський курс припускає паралельне читання оригінальних джерел, деякі з яких є класичними для певної галузі, інші — сучасними дослідницькими повідомленнями, що їх учені пишуть один для одного. Внаслідок цього студент, який вивчає будь-яку з цих дисциплін, постійно усвідомлює величезну різноманітність проблем, які члени його майбутньої групи з плином часу мають намір розв’язати. Ще важливіше, що студент постійно знаходиться в колі численних і несумірних розв’язань цих конкуруючих проблем, розв’язань, які він, зрештою, сам і має оцінювати.

Зіставимо цю ситуацію з тією, що склалася принаймні в сучасних природничих науках. В цих галузях студент покладається переважно на підручники доти, доки — на третьому або четвертому році академічного курсу — він починає власне дослідження. На багатьох курсах наукових дисциплін навіть від студентів старших курсів не вимагають читати праці, не написані спеціально для них. Обмаль курсів, де приписують додаткове читання дослідницьких статей і монографій, обмежуючи такі приписи старшими курсами і матеріалами, що більш-менш прийнятні тоді, коли немає належних підручників. До останніх стадій формування вченого підручники систематично замінюють творчу наукову літературу, що уможливлює самі підручники. Якщо є довіра до парадигм, що складають основу методу /178/освіти, небагато учених жадають зміни методу. Навіщо, зрештою, студенту-фізику, читати, скажімо, праці Ньютона, Фарадея, Ейнштейна або Шредингера, коли все, що йому треба знати про ці праці, викладене значно стисліше, точніше і систематичніше в багатьох сучасних підручниках?

Я не збираюся захищати надмірно великі терміни, що часом займає такий тип навчання. Тим не менше потрібно відзначити, що загалом таке навчання надзвичайно ефективне. Звичайно, це — вузьке і суворе виховання, навіть, певне, суворіше, ніж будь-яке інше, за винятком, можливо, навчання ортодоксальної теології. Однак до нормальної наукової діяльності — розв’язання головоломок у рамках традиції, яку визначає навчальна література, — внаслідок такого виховання вчені підходять майже у всеозброєнні. Крім того, вчений добре оснащений також для іншої діяльності — створення в річищі нормальної науки значних криз. Але до криз коли вони виникають, вчений, звичайно, виявляється не зовсім готов. Навіть за умов, коли тривала криза певне, звужує практику освіти, наукове навчання буває недостатньо пристосоване для формування вченого, котрий легко відкрив би новий підхід. Але щойно з’являється вчений, який пропонує нового кандидата в парадигму — зазвичай молода людина або людина нова у певній галузі, — збитків, завданих вузькістю освіти, зазнає лише індивід. У межах життя однієї генерації, на якому відбивається зміна, індивідуальна вузькість освіти сумісна зі широтою поглядів співтовариства в цілому, що може переходити від однієї парадигми до іншої, коли це потрібно. Особливо ця сумісність виявляється тоді, коли зайва вузькість освіти забезпечує співтовариство чутливий індикатором, що попереджує про помилку.

Тому в нормальному стані в наукового співтовариства є надзвичайно ефективний інструмент для розв’язання проблем або головоломок, визначених парадигмами. Крім того, результат розв’язань має бути неминуче прогресивним. У цьому немає жодного сумніву. Однак розуміння цього аспекту лише частково висвітлює другу основну частину проблеми прогресу в науках. Відтак звернемося тепер саме до неї і з’ясуємо питання про прогрес в екстраординарній науці. Чому він теж має бути явно універсальною характеристикою наукових революцій? Знов-таки нам треба багато чого засвоїти, з’ясовуючи питання про те, яким ще може бути результат революції. Революції закінчу-/179/ються повною перемогою одного з двох таборів що змагаються. Чи буде ця група стверджувати, що результат її перемоги не є прогрес? Це означало б визнання, що вони помиляються а рацію мають їхні опоненти. Принаймні для переможців результат революції має бути кроком уперед, і вони мають всі підстави розраховувати на те, що майбутні члени їхнього співтовариства розглядатимуть минулу історію в тому ж таки світлі, що й вони. У XI розділі детально описані способи, за допомогою яких це досягається, і ми щойно розглянули тісно пов’язані з цими способами аспекти професійного наукового життя. Коли наукове співтовариство зрікається колишньої парадигми, воно водночас зрікається більшості книг і статей, що втілюють цю парадигму, як непридатних для професійного аналізу. Наукова освіта не використовує нічого, що було б схоже на мистецтво або бібліотеку класиків, а результатом іноді є викривлення уявлення вченого про минуле його дисципліни. Більшою мірою, аніж в інших творчих галузях, учений доходить висновку, що наука до сучасних висот розвивається прямолінійно. Коротше, він вважає історію своєї науки прогресом. У нього й немає жодної альтернативи, доки він залишається в рамках своєї галузі.

Ці зауваження неминуче наводитимуть на думку, що член зрілого наукового співтовариства нагадує персонажа з книги Орвелла «1984 рік», що став жертвою історії, переписаної властями. Більше того, подібне припущення не таке вже й недоладне. В наукових революціях є втрати, так само як і надбання, а вчені схильні не помічати перших 3. З другого боку, жодне пояснення прогресу через революції не може зупинятися в цьому пункті. Зробити це — значить, вважати, що в науках сила забезпечує правоту. Це формулювання знов-таки не було б повністю помилковим, якби не приховувало природу цього процесу і авторитету, завдяки якому стається вибір парадигм.


3 Історики науки незрідка стикаються з подібною яскраво вираженою сліпотою. Студенти, що приходять до них зі сфери конкретних наук, часто-густо виявляються найвдячнішими їхніми учнями. Ллє й те правильно, що ці студенти звичайно бувають розчаровані з самого початку. Позаяк студенти-природознавці знають «всі правильні відповіді», особливо важко змусити їх аналізувати стару науку в її власних поняттях.



Якби тільки авторитет, передовсім авторитет непрофесійний, був би арбітром в суперечках про парадигми, то результат цих суперечок /180/міг би бути, можливо, й революційним, але все-таки не був би науковою революцією. Саме існування науки залежить від того, хто із членів особливого виду співтовариства наділений правом вибирати між парадигмами. Наскільки особливою має бути природа цього співтовариства, щоб наука виживала і зростала, може засвідчити вже саме завзяття, з яким людство підтримує науку як підприємство. Кожна цивілізація, про яку збереглися документальні відомості, мала техніку, мистецтво, релігію, політичну систему, закони і т. ін. В багатьох випадках ці аспекти цивілізацій були розвинені так само, як і в нашій цивілізації. Але тільки цивілізація, започаткована культурою давніх еллінів, має науку, яка справді вийшла зі зародкового стану. Адже основний обсяг наукового знання — це результат роботи європейських учених за останні чотири століття. Ані в жодному іншому місці, ані в якомусь іншому часі не були засновані спеціальні співтовариства, що були б такими науково продуктивними.

Які істотні характеристики цих співтовариств? Очевидно, вони потребують значно ширшого вивчення. В цій галузі можливі тільки попередні спроби узагальнення. Тим не менше, низка необхідних ознак належності до професійної наукової групи уже цілком виразна. Вчений мусить, наприклад, цікавитися розв’язанням проблем, що стосуються природних процесів. Крім того, хоч його зацікавленість природою за своїм спрямуванням може бути глобальною, проблеми, над якими учений працює, повинні бути більш-менш одиничними проблемами. Важливіше, що розв’язання, які задовольняють його, не можуть бути просто індивідуальними розв’язаннями, треба, щоб із ними як розв’язаннями погодилися й інші. Однак групу, що поділяє ці розв’язання, не можна виокремити довільно із цілого суспільства, ця група являє собою правильне, виразне співтовариство професійних колег-учених. Одне з найточніших, хоч і неписаних, правил наукового життя полягає в забороні на звернення до глав держав або широких мас народу з питань науки. Визнання єдино компетентної професійної групи та визнання її єдиним арбітром професійних досягнень тягне за собою подальші міркування. Членів групи як індивідів завдяки загальним для них навичкам і досвіду треба розглядати як єдиних знавців правил гри або якоїсь еквівалентної підстави для точних висновків. Сумніватися в тому, що їх об’єднує подібна підстава, означало б визнати існування несумісних стандартів наукового досягнення. Таке припущення /181/ неминуче мало б породити запитання, чи може бути істина в науках єдиною?

Цей невеликий список характеристик, загальний для наукових співтовариств — повністю отриманий з практики нормальної науки. Проте, так і має бути. Ця практика являє собою діяльність, якої учений, зазвичай, навчений. Однак, зауважимо, хоч цей список і невеликий, його вже достатньо, щоб виокремити таке співтовариство з-поміж усіх інших професійних груп. До того ж відзначимо, що, маючи своїм джерелом нормальну науку, список пояснює безліч специфічних рис загальної реакції групи в період революції і передовсім в період обговорення парадигми. Ми вже впевнилися, що група такого типу має розглядати зміни парадигми як прогрес у науковому пізнанні. Тепер можемо визнати, що це сприймання в своїх істотних аспектах є самодостатнім. Наукове співтовариство — це надзвичайно ефективний інструмент для максимального зростання кількості проблем, що їх розв’язують завдяки зміні парадигми і збільшення точності їхнього розв’язання.

Позаяк масштабною одиницею наукових досягнень є розв’язана проблема та позаяк група добре знає, які проблеми вже були розв’язані, дуже мало вчених будуть схильні легко приймати думку, що знову ставить під сумнів багато проблем з тих, що були розв’язані раніше. Сама природа, першою має підривати професійну впевненість, вказуючи на вразливі сторони колишніх досягнень. Крім того, навіть тоді, коли це стається і з’являється на світ новий кандидат у парадигму, вчені опиратимуться його прийняттю, доки не впевняться, що дві найважливіші умови будуть задоволені. По-перше, новий кандидат повинен, мабуть, розв’язувати якусь суперечливу і в цілому усвідомлену проблему, яку не можна розв’язати у жодний інший спосіб. По-друге, нова парадигма значною мірою має обіцяти збереження реальної здатності розв’язання проблем, що накопичилася в науці завдяки попереднім парадигмам. Новизна заради новизни не є метою науки, як це буває в багатьох інших творчих галузях. В результаті, хоч нові парадигми зрідка або й ніколи не володіють всіма можливостями своїх попередниць, вони звичайно зберігають величезну кількість найконкретніших елементів колишніх досягнень і, крім того, завжди припускають додаткові конкретні розв’язки проблем. /182/

Сказати все це — ще не означає припустити, що здатність розв’язати проблеми є або унікальною, або безперечною основою для вибору парадигми. Ми вже відзначали силу-силенну причини, внаслідок яких не може бути подібного критерію. Але це наводить на думку, що співтовариство наукових фахівців робитиме все можливе для того, щоб забезпечити безперервне зростання отримуваних даних, які воно може опрацьовувати точно і детально. Під час цього зростання співтовариство зазнаватиме і певних втрат. Часто деякі старі проблеми не беруть до уваги. До того ж революція незрідка звужує сферу зацікавленості професійного співтовариства, збільшує ступінь спеціалізації й послаблює свої комунікації з іншими, як науковими, так і ненауковими, групами. Хоча наука впевнено розвивається вглиб, вона може не розростатися відповідним чином ушир. Якщо це так, то широта переважно виявляється в розповсюдженні наукових спеціальностей, а не в сфері будь-якої окремо взятої спеціальності. До того ж, незважаючи на ці та інші втрати окремих співтовариств, природа подібного типу співтовариств забезпечує потенційну гарантію, що і список проблем, які розв’язує наука, і точність окремих розв’язань надалі зростатимуть. Принаймні природа співтовариства забезпечує таку гарантію, якщо є взагалі будь-який спосіб, її забезпечити. Який критерій може бути правильнішим, за рішення наукової групи?

Ці останні абзаци вказують на напрямки, на яких, я впевнений, слід шукати досконаліше розв’язання проблеми прогресу в науках. Можливо, вони натякають, що науковий прогрес не зовсім такий, яким на наш розсуд має бути. Але водночас вони показують, що якійсь вид прогресу неминуче характеризуватиме науку, доки вона існує, як підприємство. Науки не потребують прогресу іншого роду. Для більшої точності можемо відмовитися тут від додаткового припущення, явного або неявного, що зміни парадигм ведуть за собою вчених і студентів і підводять їх все ближче й ближче до істини.

Слід зауважити, що до останніх сторінок термін «істина» фігурував у нашій праці тільки в цитаті з Френсіса Бекона. І навіть тут його використовували тільки як джерело впевненості ученого, що несумісні правила наукової діяльності не можуть співіснувати, за винятком періоду революції, коли головне завдання вчених-професіоналів якраз і полягає в скасуванні всіх наборів правил, окрім одного. Процес розвитку, описаний в на-/183/рисі, являє собою процес еволюції від примітивних початків, процес, послідовним стадіям якого характерні деталізація і досконаліше розуміння природи. Але ніщо з того, що було чи буде сказано, не робить цей процес еволюції спрямованим на щось. Певно, ця прогалина стурбує багатьох читачів. Ми занадто призвичаїлися розглядати науку як підприємство, що постійно наближається до якоїсь мети, заздалегідь встановленої природою.

Але чи необхідна така мета? Чи можемо ми не пояснювати існування науки, її успіх, виходячи з еволюції від якогось певного моменту відповідно до знань співтовариства? Чи справді нам треба вважати, що існує якесь повне, об’єктивне, істинне уявлення про природу, а належною мірою наукового досягнення є ступінь, яким воно наближає нас до цієї мети? Якщо ми навчимося заміщати «еволюцію до того, що сподіваємося дізнатися», «еволюцією від того, що знаємо», тоді безліч проблем, що дратують нас, можуть зникнути. Можливо, до таких проблем належить і проблема індукції.

Я ще не можу достатньо детально говорити про висновки з цього альтернативного погляду на науковий розвиток. Але він допомагає усвідомити, що концептуальне перетворення, пропоноване тут, дуже близьке до того, що його вжив Захід століття тому. Це особливо корисно, позаяк і тоді і тепер головна перешкода для цього перетворення одна й та сама. Коли Дарвін 1859 року уперше опублікував свою книгу з викладом теорії еволюції, що пояснюється природним добором, більшість професіоналів, швидше всього, непокоїло не поняття зміни видів і не можливе походження людини від мавпи. Докази, що вказують на еволюцію, заразом із еволюцію людини, збиралися десятиріччями, а ідея еволюції вже раніше була висунута і широко розповсюджена. Хоч ідея еволюції як така зустріла опір, передовсім з боку деяких релігійних груп, найважче, із чим зіткнулися дарвіністи, було пов’язане не з цим. Труднощі випливали з ідеї, що була ближчою до власних поглядів Дарвіна. Всі добре відомі додарвінівські еволюційні теорії Ламарка, Чемберса, Спенсера і німецьких натурфілософів представили еволюцію як процес, спрямований до мети. «Ідея» про людину та сучасну флору і фауну повинна була бути присутньою з першого творіння життя, можливо, в думках Бога. Ця ідея (або план) забезпечувала напрямок і керівну силу всьому еволюційному процесу. Кожна /184/нова стадія еволюційного розвитку була досконалішою реалізацією плану, що існував з від самісінького початку 4.

Для багатьох людей спростування еволюції такого телеологічного типу було найзначнішим і найнеприємнішим з пропозицій Дарвіна 5. «Походження видів» не визнавало жодної мети, встановленої Богом або природою. Натомість природний добір, що мас до справи зі взаємодією певного середовища і реальних організмів, що населяють його, відповідав за поступове, але неухильне становлення організованіших, розвиненіших і набагато спеціалізованіших організмів. Навіть такі чудово пристосовані органи, як очі й руки людини, — органи, створення яких насамперед давало потужні аргументи на захист ідеї про існування вищого творця і первісного плану, — виявилися продуктами процесу, що неухильно розвивався від примітивних початків, але не в напрямку до якоїсь мети. Впевненість, що природний добір, що відбувається від простої конкурентної боротьби організмів за виживання, спромігся створити людину, разом із високорозвиненими тваринами і рослинами, було найтяжчим і найнеспокійнішим аспектом теорії Дарвіна. Що могли означати поняття «еволюція», «розвиток» і «прогрес» за браком певної мети? Для багатьох такі терміни видавалися самосуперечливими.



4 L. Eiseley. Darwin’s Century: Evolution and the Men Who Discovered It. N. Y., 1958, chaps. II, IV-V.

5 Про особливо точний опис того, як один видатний дарвініст намагався впоратися з цим питанням, див.: А. Н. Dupree. Asa Gray, 1810-1888. Cambridge, Mass., 1959, pp. 295-306, 355-383.



Аналогія, що пов’язує еволюцію організмів з еволюцією наукових ідей, може легко завести надто далеко. Але для розгляду питань цього завершального розділу вона цілком підходить. Процес, описаний в XII розділі як розв’язання революцій, являє собою добір через конфлікт в науковому співтоваристві найпридатнішого способу майбутньої наукової діяльності. Чистим результатом здійснення такого революційного добору, що визначається періодами нормального дослідження, є напрочуд пристосований набір інструментів, який ми називаємо сучасним науковим знанням. Послідовні стадії в цьому процесі розвитку знаменуються зростанням конкретності та спеціалізації. І весь цей процес може відбуватися, за нашими теперішніми /185/ уявленням про біологічну еволюцію, без допомоги будь-якої загальної мети, істини, що постійно фіксується, кожна стадія якої в розвитку наукового знання дає покращений зразок.

Кожний, хто простежив за нашою аргументацією, тим не менше відчує необхідність запитати, чому еволюційний процес має здійснюватися? Якою має бути природа, заразом із людиною, щоб наука була можлива взагалі? Чому наукові співтовариства мають досягти тривкої узгодженості, якої не можна досягнути в інших сферах? Чому узгодженість має супроводжувати перехід від однієї зміни парадигми до іншої? І чому зміна парадигми має постійно створювати інструменти, в будь-якому сенсі досконаліші, за ті, вже відомі? Під одним кутом зору, на ці запитання, за винятком першого, відповідь уже є. Але, під іншим кутом зору, вони залишаються такими само відкритими, якими були на початку нарису. Не тільки наукове співтовариство має бути специфічним. Світ, частиною якого є це співтовариство, також повинен мати геть специфічні характеристики; і ми отже нітрохи не наблизилися до відповіді на запитання про те, яким він має бути. Однак ця проблема — яким має бути світ для того, щоб людина могла пізнати його? — не породжена нашим нарисом. Навпаки, вона так само стара, як і сама наука, і так само довго залишається без відповіді. Але тут вона і не підлягає розв’язанню. Будь-яка концепція природи, що за тих чи інших доказів не суперечить зростанню науки, сумісна водночас із розвиненим тут еволюційним поглядам на науку. Позаяк цей погляд також сумісний з ретельними спостереженнями за науковим життям, існують вагомі аргументи, що переконують у тому, що цей погляд цілком придатний і для розв’язання безлічі проблем, що ще залишаються.













Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.