Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня     Головна     Наступна




ЛІТОПИС РУСЬКИЙ. Роки 946 — 972.



Початок княжіння Святославового


У РІК 6454 [946]. Ольга з сином Святославом зібрала воїв, багатьох і хоробрих, і пішла на Деревлянську землю. І вийшли древляни насупротив. І коли зійшлися обидва війська докупи, кинув списом Святослав на деревлян, а спис пролетів між ушима коня і вдарив під ноги коневі, бо був [Святослав] зовсім малим. І сказав [воєвода] Свенельд і [кормилець] Асмуд: «Князь уже почав. Ударимо, дружино, вслід за князем».

І перемогли вони деревлян. Деревляни ж побігли й заперлися в городах своїх. А Ольга кинулася з сином своїм на Іскоростень-город, бо ті [городяни] вбили були мужа її, і стала довкола города з сином своїм. А деревляни заперлися в городі і кріпко боролися з городських стін, бо знали вони, що самі вбили князя і на що [довелося б їм] здатись.

Літо 946

І стояла Ольга літо ціле, і не могла вона взяти города. І намислила вона так: послала [послів] до города, кажучи: «Чого ви хочете досидітись? Адже всі ваші городи здались мені, і згодились на данину і обробляють ниви свої і землю свою. А ви хочете з голоду померти, не згоджуючись на данину?» Деревляни ж [їй] сказали: «Ми раді б згодитись на данину, але ти будеш мстити за мужа свойого». І сказала їм Ольга, мовляв: «Я вже одомстила за мужа свойого, коли прийшли ви до Києва, і вдруге, і втретє тоді, коли чинили тризну мужеві моєму. Тому я вже не буду помсту чинити, а хочу взяти потрохи данини і, помирившися з вами, піду назад». Запитали тоді древляни: «Чого ти хочеш од нас? | Ми раді дати і медом, і хутром». Вона ж сказала їм: «Нині у вас нема ні меду, ні хутра. Лише малого я у вас прошу: дайте мені од двора по три голуби і по три горобці. Бо не хочу я тяжкі данини накласти на вас, як ото муж мій, а сього прошу у вас малого. Знемоглись бо ви єсте в облозі, тож дайте мені се мале».

Деревляни ж раді були [цьому]. Зібрали отож вони од двора по три голуби і по три горобці і послали до Ольги з поклоном. Ольга тоді сказала їм: «Се вже покорились ви єсте мені й моїй дитині. Ідіть-но в город, а я завтра відступлю од города і піду в город свій». Деревляни ж раді були [цьому], увійшли в город і розповіли [про все] людям. І обрадувалися люди в городі.

Ольга тим часом, роздаючи воям кому ото по голубові, а другим по горобцеві, звеліла [їм] кожному голубові й горобцеві прив’язати трут, обгортаючи [його] в маленькі платочки [і] ниткою /35/ прив’язуючи до всіх голубів і горобців. І звеліла Ольга, коли смерклося, воям своїм пустити голубів і горобців.

1 В Іп. і Хл. «клЂти и одрины»; слово «кліть» означало хату, хижу, кімнату; «одрина» — хлів, стодола, хата, зокрема кімната другої половини хати, холодна, «чиста», де жили влітку і яка правила також за комору.

2 Іп., Хл. і Лавр. «идета» (двоїна теперішнього часу).

3 Устави і уроки — різні, встановлені княжою владою, данини, податі і повинності.

Голуби ж і горобці полетіли в гнізда свої, — ті в голубники свої, а горобці під остріхи, — і тоді загорялися голубники, а од них хижі і стодоли 1. І не було двора, де б не горіло, і не можна було гасити, бо всі двори загорілися. І побігли люди з города, і повеліла Ольга воям своїм хватати їх.

А як узяла вона город, то спалила його. І старійшин же города спалила, а інших людей — тих побила, а других оддала в рабство мужам своїм, а решту їх зоставила платити данину.

І наклала вона на них данину тяжку, і дві частини [її] ішли 2 Києву, а третя — Вишгороду, до Ольги, бо Вишгород був Ольжиним городом. І пішла Ольга по Деревлянській землі з сином своїм і з дружиною своєю, встановлюючи устави і уроки 3. І [донині] є становища її і ловища її.

І прийшла вона в город свій Київ із сином своїм Святославом. І, пробувши один рік,

1 Погост — адміністративно-господарський осередок, де княжі люди здійснювали князівські розпорядження, чинили суд, громадили данину та ін.

2 Оброк (пізніше — чинш) — різновид феодальних поборів у натуральній формі (продуктами); згодом оброк стягували грішми.

3 В Іп. і Хл. «знамення»; це — знаки-тавра княжої і боярської власності на землю, ловища та ін., зроблені на деревах, стовпах, каменях тощо.

4 В Іп., Хл. і Лавр. «міста»; очевидно, йдеться про земельні угіддя.

У РІК 6455 [947], пішла Ольга до Новгорода. І встановила вона по [ріці] Мсті погости 1 і данину, і по [ріці] Лузі погости, і данину, і оброки 2. І ловища її є по всій землі, і знаки 3 [її], і місця 4, і погости, і сани її стоять у Пскові й до сьогодні. І по Дніпру [є] перевісища [її], і по Десні, і єсть село її Ольжичі й до сьогодні.

Установивши порядок, повернулася вона до сина свого в Київ і перебувала [тут] із ним у любові.

У РІК 6456 [948].

У РІК 6457 [949].

У РІК 6458 [950].

У РІК 6459 [951].

У РІК 6460 [952].

У РІК 6461 [953].

У РІК 6462 [954].

Літо 957
Середа 9.IX 957


1 Про подорож Ольги до Константинополя детально розповідає і сам Константин VII Порфірогенет (Багрянородний), наводячи, зокрема, дату першої аудієнції в нього і дату від’їзду Ольги.

У РІК 6463 [955]. Вирушила Ольга в Греки і прибула до Цесарограда 1. А був тоді цесарем Костянтин, син Леонтів. І, побачивши її, гарну з лиця і вельми тямущу, здивувався цесар розумові її і розмовляв з нею, сказавши їй: «Достойна ти єси цесарствувати в городі сьому з нами». Вона ж, зрозумівши [його річ], мовила до цесаря: «Я поганинка єсмь. А якщо ти хочеш мене охрестити, то охрести мене сам. Якщо ні — то я не охрещуся». І охрестив її цесар з патріархом [Полієвктом].

Просвітившись же, радувалась вона душею і тілом. І поучив її патріарх про віру [християнську], і мовив їй: «Благословенна /36/ ти єси в руських князях, бо незлюбила ти світло, а тьму облишила. Благословлятимуть тебе сини руськії навіть в останньому поколінні нащадків твоїх». І дав він їй заповіді про церковний устав, і про молитву, і про піст, і про милостиню, і про додержання тіла в чистоті. А вона, схиливши голову, стояла, | слухаючи поучення, вбирала [його], як губка, і, поклонившись патріархові, говорила: «Молитвами твоїми, владико, хай убережена буду я од сіті вражої». І було наречено її в хрещенні ім’ям Олена, як ото й колишню цесарицю, матір великого Костянтина. І благословив її патріарх, і відпустив її.






Неділя 18.Х 957


2 Додано з Лавр.

3 Ідеться про біблійних отроків Ананію, Азарію та Мисаїла, які нібито не згоріли у полум’ї печі, куди їх звелів кинути вавілонський цар Навуходоносор.

4 Це уривок із молитви, яку співають під час охрещення за православним обрядом.

5 В Іп. і Хл. «видЬть»; у Лавр. «виді».

6 Притчі Соломона VIII, 17. Тут і далі в численних місцях літопису цитати з Біблії не зовсім відповідають канонічному церковнослов’янському перекладу; текст нерідко переказується, трансформується, адаптується, комбінується тощо. У перекладі дотримуємося літописного тексту, виправляючи лише явні недоречності й помилки.

7 Притчі Солом. I, 20-22.

8 Там же, XIII, 20.

9 Там же, II, 2.

10 Там же, VIII, 17.

11 Єванг. від Іоанна VI, 37.

12 До поч. XVIII ст. протока — правий рукав Дніпра, Почайна була київською гаванню; вона порівнюється з затокою Судом — гаванню Цесарограда (див. прим. 2 до 907 р.). У літописі, де сплелися дві версії про подорож Ольги до Константинополя, виразно виступає незадоволення княгині тим прийомом, який влаштував їй візантійський імператор; вона, зокрема, була змушена довго чекати аудієнції в Константина, і «дари многі», які він дав їй, насправді були мізерними.

13 Перше послання Павла до корінфян I, 18.

14 Псалом LXXXI, 5.

15 Ісайя VI, 10 або Єванг. від Матфія XIII, 15.

16 Притчі Солом. XI, 18.

17 Там же, I, 24-25, 29-30.

18 Вихід XXI, 17.

19 Притчі Солом. IX, 7-8.

А по охрещенні призвав її цесар і сказав їй: «Я хочу взяти тебе за жону». Вона тоді мовила: «Як ти мене хочеш узяти, коли охрестив мене сам і назвав мене дочкою? Адже в християнах нема такого закону — ти ж сам знаєш». І сказав цесар: «Перехитрила ти мене єси 2, Ольго». І дав він їй дари многі — золото, і серебро, і паволоки, і начиння різного, і відпустив її, назвавши її дочкою своєю.

Вона ж, збираючись додому, прийшла до патріарха, благословення просячи для роду [свого], і сказала йому: «Люди мої — /37/ погани і син мій, — хай би уберіг мене бог од усякого зла». І мовив патріарх: «Чадо вірнеє! Ти в Христа охрестилася єси і в Христа втілилася. І Христос убереже тебе, як ото уберіг Єноха в найдавніші покоління, потім Ноя в ковчезі, Авраама од Авімелеха, Лота од содомлян, Мойсея од фараона, Давида од Саула, трьох отроків 3 од [смерті в] печі, Даниїла од звірів, — так і тебе він ізбавить од врага і сітей його» 4. І благословив її патріарх, і пішла вона з миром у землю свою, і прибула до Києва.

Се ж [усе] сталося [так], як при Соломоні: прийшла цариця ефіопська, хотячи почути мудрість Соломонову, [і] велику мудрість побачила 5, і свідчення [її]. Отак і ся блаженна Ольга шукала істинної мудрості божої. Але та, [цариця ефіопська], — людської, а ся — божої. «Бо ті, що шукають премудрості, — знайдуть [її]» 6. «Премудрість на розпуттях волає, і на дорогах сміливо [голос] підносить, і на краях стін із заборолами проповідує, і в воротах городських одважно говорить: «Скільки ж літ ви, невігласи, [будете] держатися неправди?» 7 А ся ж блаженна Ольга з малих літ шукала мудрості, яка є лучче від усього на світі сьому, і знайшла вона перло многоцінне, що ним є Христос. Сказав бо Соломон: «Бажання благовірних насолоджує душу [їх]» 8, і «прихили серце своє до розуму» 9, бо «тих, що люблять мене, [премудрість], — я люблю, і ті, що шукають мене, — знайдуть мене» 10. Бо господь сказав: «Того, хто приходить до мене, — я не вижену геть» 11.

Ся ж Ольга прибула до Києва, як ото ми сказали, і прислав до неї цесар грецький [послів], мовлячи: «Многим одарив я тебе, і ти говорила мені: «Коли я повернуся в Русь, [то] многі дари пошлю тобі: челядь, і віск, і хутро, і воїв багато на поміч». Ольга ж, відповідавши [цесареві], сказала послам: «Якщо ти, отож, так само постоїш у мене в Почайні 12, як і я в Суду, — то тоді я тобі дам». І відпустила вона послів, це сказавши.

Жила ж Ольга [разом] із сином своїм Святославом, і повчала його мати охреститися, та не зважав він на це, ні до вух не брав. А якщо хто хотів [своєю] волею охреститися — [Святослав і його дружина] не боронили, але глумилися з того. «Адже для невіруючих віра християнська юродство єсть» 13; «не знали бо [її], ані розуміли ті, які ходять у тьмі, і не відали вони слави господньої» 14, «бо одебеліли серця їх, і ушима ж важко вони слухали, [а] очима [не хотіли] видіти». Сказав бо Соломон: «Діла нечестивих далекі від розуму» 16, «хоча я, [премудрість], кликала вас, та ви не послухали, і простерла я слова [мої], а ви не розуміли, і одкидали ви мої поради, а моїх же докорів не слухали», «зненавиділи бо ви премудрість і страху господнього не прийняли, не хотіли ви слухати порад моїх і зневажали мої викриття» 17.

Отак і Ольга часто [Святославові] говорила: «Я, сину, бога пізнала і радуюся. Якщо й ти пізнаєш бога, то радуватися станеш». Але він не слухав цього, кажучи: «Як я інший закон один прийму? Адже дружина моя з сього сміятись почне!» Вона тоді сказала йому: «Якщо ти охрестишся, — всі це саме вчинять». Та він не послухав матері і додержував поганських звичаїв, не відаючи, [що] коли хто матері не слухає, — у біду впадає. Як ото сказано: «Якщо хто отця чи матері не слухає, — смертю хай умре» 18. Сей же [Святослав] після цього гнівався на матір, бо Соломон сказав: «Той, хто повчає злих, — наживе собі безчестя; викриваючи нечестивого, він опорочить себе, бо викриття нечестивих — це страждання їм, [обличителям]; не викривай злих, щоб не зненавиділи вони тебе» 19. Та, /38/ проте, любила Ольга сина свого Святослава, мовлячи: «Нехай буде воля божа. Якщо бог захоче помилувати, рід мій і землю Руськую, хай покладе їм на серце звернутись до бога, як ото і мені бог дарував».

І, це сказавши, молилась вона за сина і за людей у всі дні і ночі, вирощуючи сина свого до змужніння його і до повноліття його.

У РІК 6464 [956].

У РІК 6465 [957].

У РІК 6466 [958].

У РІК 6467 [959].

У РІК 6468 [960].

У РІК 6469 [961].

У РІК 6470 [962].

У РІК 6471 [963].

1 Пардус — гепард, хижак із родини котячих; приручений пардус був мисливським звіром.

У РІК 6472 [964]. Коли князь Святослав виріс і змужнів, став він воїв збирати, багатьох і хоробрих, бо й сам був хоробрий і легкий. Ходячи, яко пардус 1, багато воєн він чинив. Возів же за собою він не возив, ні котла [не брав], ні м’яса [не] варив, але, потонку нарізавши конину, або звірину, або воловину [і] на вуглях спікши, [це] він їв. Навіть шатра він [не] мав, а пітник слав і сідло [клав] у головах. Такими ж і всі інші вої його були. І посилав він до [інших] земель [послів], кажучи: «Хочу на вас іти».

І пішов він на Оку -ріку і на Волгу, і знайшов вятичів, і сказав їм: «Кому ви данину даєте?» Вони ж одказали: «Хозарам. По шелягу од рала даєм».

1 Додано з Лавр.

У РІК 6473 [965]. Рушив Святослав на Хозар. Почувши ж [про це], хозари вийшли насупроти з князем своїм, каганом [Іосифом?]. І зступилися [війська] битися, і сталася битва межи ними, [і] одолів Святослав хозар і город їхній [столицю Ітіль], і 1 [город] Білу Вежу взяв. І ясів переміг | він, і касогів, і прийшов до Києва.

У РІК 6474 [966]. Переміг Святослав вятичів і данину на них наклав.


Серпень 968

У РІК 6475 [967]. Рушив Святослав на Дунай на Болгар, і в битві одолів Святослав болгар. І взяв він вісімдесят городів по Дунаю, і сів, князюючи, тут, у [городі] Переяславці, [і] беручи данину з греків.

Весна 969


1 У Хл. виправлено на «второе».

У РІК 6476 [968]. Прийшли печеніги вперше 1 на Руську землю. А Святослав був [тоді] в Переяславці, і заперлася Ольга з онуками своїми — Ярополком, і Олегом, і Володимиром — у городі Києві. І оступили печеніги город силою великою, — незчисленне множество [стояло їх] довкола города, — і не можна було вийти з города, ні вісті послати, і знемагали люди од голоду й безвіддя. І, зібравшись, люди тої сторони Дніпра стояли в човнах на тій стороні, та не можна було увійти в Київ ані одному з них, ні із города [вийти кому] до них. /39/

2 Додано з Лавр.

І затужили люди в городі, і сказали: «Чи нема кого, який би на ту сторону міг дійти і переказати 2: «Якщо ви не приступите завтра під город, — ми здамось печенігам». І сказав один хлопець: «Я можу перейти». Городяни ж, зрадівши, сказали хлопцеві: «Коли можеш ти якось іти — іди». Він тоді вийшов із города з уздечкою і ходив серед печенігів, запитуючи: «Чи ніхто не бачив коня?», — бо він умів по-печенізькому і вони вважали його [за одного з] своїх. А як приблизився він до ріки, [то], скинувши одежу з себе, скочив у Дніпро і побрів. І коли побачили [це] печеніги, кинулися вони за ним, стріляючи в нього, але не могли йому анічого зробити.

А ті, побачивши [це] з тої сторони [Дніпра і] прибувши в човні назустріч йому, взяли його в човен і привезли його до дружини. І сказав він їм: «Якщо ви не підступите завтра рано під город, — здадуться І люди печенігам». Мовив тоді їм воєвода їхній, на ім’я Прегич: «Підступимо завтра в човнах і, захопивши княгиню і княжичів, умчимо ми на сю сторону і люди. Якщо ж сього не зробимо, — погубить нас Святослав».

І як настав ранок, сіли вони в човни перед світом, затрубили сильно трубами, і люди в городі зняли крик. Печеніги ж подумали, що князь [Святослав] прийшов, [і] побігли од города хто куди.

І вийшла Ольга з онуками і з людьми до човнів, а князь печенізький [Куря], побачивши [це], вернувся один до воєводи Претича і запитав: «Хто се прийшов?» І сказав йому [воєвода]: «Люди тої сторони». І спитав князь печенізький: «А ти чи не князь єси?» Він же сказав: «Я — муж його і прийшов зі сторожею, а вслід за мною іде воїв незчисленне множество», — а це він сказав, лякаючи їх. І мовив князь печенізький Претичеві: «Будь мені другом». Він тоді сказав: «Нехай буде так». І подали вони руку один одному, і дав печенізький князь Претичеві коня, шаблю, стріли, а він дав йому броню, щит, меч. І відступили печеніги од города, і не можна було коня напоїти: на Либеді — печеніги 3.

3 Це речення тут явно не на місці. Слова «відступили печеніги од города» мали б звучати як «обступили печеніги город», і все речення повинно б стояти на початку розповіді про облогу Києва після слів «і не можна було вийти з города, ні вісті послати». Як гадають, неув’язка ця сталася тому, що народну легенду про хлопця з уздечкою і про братання печенізького князя з воєводою Претичем внесено до літопису пізніше.

І послали кияни [гінця] до Святослава, говорячи: «Ти, княже, чужої землі шукаєш і дбаєш [про неї], а свою полишив. Нас же мало не взяли печеніги, і матір твою, і дітей твоїх. Якщо ти не прийдеш, не оборониш нас, — то таки нас візьмуть. Чи тобі не жаль отчини своєї, і матері, що стала старою, і дітей своїх?»

Це почувши, Святослав швидко сів на коней з дружиною своєю, і прибув до Києва, і цілував матір свою, і дітей своїх, [і] журився тим, що сталося од печенігів. І зібрав він воїв, і прогнав печенігів у поле, і було мирно.

У РІК 6477 [969]. Сказав Святослав матері своїй і боярам своїм: «Не любо мені є в Києві жити. Хочу жити я в Переяславці на Дунаї, бо то є середина землі моєї. Адже там усі добра сходяться: із Греків — паволоки, золото, вино й овочі різні, | а з Чехів і з Угрів — сéребро й коні, із Русі ж — хутро, і віск, і мед, і челядь». І мовила йому мати: «Чи бачиш ти, що я недужа? Куди ти хочеш [іти] од мене?» — бо вона вже розболілася була. Сказала ж вона йому: «Погребши мене — іди, куди хочеш».

Неділя 11.VII 969


1 Ясно, що за християнською традицією Ольгу було поховано в одній із споруджених нею церков у Києві; слово «місто», місце (чи уготоване місце) означає до того ж єпископський амвон (рундук), який під час архієрейської служби встановлюється посеред храму. За даними Іакова Мніха (XI ст.), останки Ольги її онук Володимир Святославич переніс у Десятинну церкву, де вони покоїлися у невеликому кам’яному саркофазі з віконцем наверху.

2 Премудр. Солом. III, 1.

3 Притчі Солом. XXIX, 2.

4 Премудр. Солом. III, 4.

5 Перша Кн. Царств II, 30.

6 Псалом CXI, 6-8.

7 Премудр. Солом. V, 15-16.

І по трьох днях померла Ольга. І плакав за нею син її, і внуки її, і люди всі плачем великим, і, понісши, погребли її на [уготованому] місці 1. І заповіла була Ольга не творити тризни над собою, бо мала вона пресвітера, і той похоронив блаженну Ольгу.

Ся [Ольга] була передвісницею християнській землі, яко вранішня зоря перед сонцем і яко зірниця перед світом. Вона бо сіяла, як місяць уночі. Так ся між невірних людей світилася, як перло в багні, бо були вони закаляні гріхом, не омиті святим хрещенням, а ся омилась святою купіллю, скинула з себе гріховну одіж ветхого чоловіка Адама і в нового Адама втілилась, що ним є Христос.

Речім же до неї: «Радуйся, руськеє пізнання бога! Стали ми початком примирення [з ним]». Вона бо першою увійшла в царство небеснеє із Русі, і її восхваляють руськії сини яко зачинательку, бо й по смерті молилась вона богові за Русь. «Праведних же душі не вмирають» 2. Як ото сказав Соломон: «Коли хвалять праведника, /40/ — веселяться люди» 3, «безсмертною бо є пам’ять його» 4, коли признається він богом і людьми, її теж усі люди прославляють, бачачи, що лежить вона нетлінною многі літа. Сказав бо пророк [Ілій про слова господа]: «Тих, що прославляють мене, — я прославлю» 5. Про таких же і Давид говорив: «У пам’яті вічній буде праведник, він поговору злого не убоїться. Готово серце його уповати на господа, утвердилося серце його і не здригнеться» 6. Соломон же сказав: «Праведники вовіки живуть, і від господа нагорода їм є, і дбання од Всевишнього. Тому дістануть вони царство краси і вінець доброти од руки господньої, бо десницею захистить він їх і рукою побриє їх» 7. Захистив бо він силою [своєю] блаженну Ольгу од врага і супостата диявола.

Серед. липня 969

У РІК 6478 [970]. Святослав посадив Ярополка в Києві, а Олега в Деревлянах.

У цей же час прийшли люди новгородські, просячи князя собі: «Якщо не підете ви до нас, то ми знайдемо князя собі». І сказав їм Святослав: «Аби хто до вас пішов!» І відмовився [йти до них і] Ярополк, і Олег. І сказав Добриня: «Просіте Володимира», — бо Володимир був од Малуші, улюблениці Ольжиної; [Малуша] ж була /41/ сестра Добринина, а отцем їм обом був Малко Любчанин, отож Добриня був вуєм Володимирові. І сказали новгородці Святославу: «Дай нам Володимира».

І взяли новгородці Володимира собі, і пішов Володимир з Добринею, вуєм своїм, до Новгорода, а Святослав — до Переяславця.

Серпень 969

У РІК 6479 [971]. Прийшов Святослав до Переяславця, і заперлися болгари в городі. І вийшли болгари на січу проти Святослава, і була січа велика, і одолівали болгари. І сказав Святослав воям своїм: «Уже нам тут полягти. Ударимо мужньо, браття і дружино!» А під вечір одолів Святослав [болгар] і взяв город списом, кажучи: «Се город мій!»

Весна 970


1 Тобто столицю Візантійської імперії Константинополь.

І послав він до Греків [послів], мовлячи: «Хочу на вас іти і взяти город 1 ваш, як і сей». І сказали греки: «Ми не в силі супроти вас стати. Так що візьми з нас данину [собі] і на дружину свою. Але скажіте нам, скільки вас, щоб дали ми по числу воїв». А це говорили греки, обманюючи русів: греки бо є хитромудрі й до сьогодні. І сказав їм Святослав: «Єсть нас двадцять тисяч», — і додав він десять тисяч, бо було русі десять тисяч тільки. І спорядили греки сто тисяч на Святослава, і не дали данини.

Весна-літо 970

І рушив Святослав на греків, і вийшли вони супроти русі. І коли побачили [це] руси, то убоялися вельми | множества воїв. І мовив Святослав: «Уже нам нікуди дітись, а волею і неволею [доведеться] стати насупроти. Тож не осоромимо землі Руської, а ляжемо кістьми тут, бо ж мертвий сорому не зазнає. Якщо ж побіжимо ми, — то сором нам. Тож не втечемо, а станемо кріпко, і я перед вами піду. Якщо моя голова ляже, — тоді [самі] подумайте про себе». І сказали вої: «Де голова твоя ляже, там і наші голови ми зложимо».

І приготувались до бою руси і греки насупроти [них]. І зітнулися обидва війська, і обступили греки русів, і була січа велика, і одолів Святослав, а греки побігли. І пішов Святослав, воюючи, до города [Цесарограда], і інші городи розбиваючи, які стоять пустими і до сьогоднішнього дня.

І зізвав цесар [грецький Іоанн] у палату бояр своїх, і сказав їм: «Що вдіємо? Адже не можемо ми стати супроти нього». І сказали йому бояри: «Пошли йому дари. Спитýємо його, чи падкий він є до золота чи паволок?» І послали вони до нього золото, і паволоки, і мужа мудрого, і сказали йому: «Стеж за поглядом його, і лицем його, і мислями його» 2.

2 Грецький історик Лев Діакон, який сам бачив Святослава, залишив опис зовнішності цього руського князя: «На вигляд він був таким: середній на зріст, ні надто високий, ні надто малий, з густими бровами, з голубими очима, з рівним носом, з голеною головою і з густим довгим волоссям, що висіло на верхній губі. Голова в нього була зовсім гола, і лише на одному її боці висіло пасмо волосся, що означало знатність роду; шия товста, плечі широкі і весь стан досить стрункий. Він виглядав похмурим і суворим. В одному вусі висіла в нього золота сережка, прикрашена двома перлинами з рубіном, вставленим між ними. Одіж на ньому була біла, яка нічим, окрім чистоти, не відрізнялась від одягу інших».

3 Святослав дійшов тоді до города Аркадіополя.

4 У літописі заголовок-вступ договору дуже заплутаний, і тлумачать його по-різному. Процедура укладання цього договору нині уявляється такою: один екземпляр його, призначений для руської сторони, було складено в таборі Святослава від імені Візантії в присутності її посла (синкела; це — найближчий радник патріарха); потім для грецької сторони у ставці візантійського імператора зі слів руських послів було зроблено інший список, затверджений їхніми печатями; до літопису внесено, очевидно, переклад копії грецького запису, зробленого в таборі Іоанна Цімісхія, цього чергового узурпатора, що укріпився на троні, оженившись на овдовілій Феодорі, дочці Константина VII Багрянородного.

Він же, [муж цесарів], узявши дари, прийшов до Святослава. І коли прийшли греки з дарунком, він сказав: «Введіте їх сюди». І прийшли вони, і поклонились йому, і поклали перед ним золото й паволоки. І сказав Святослав, убік дивлячись: «Сховайте». І отроки Святославові, узявши, [все] сховали, а посли цесареві повернулися до цесаря.

І зізвав цесар бояр, і сказали тоді послані: «Коли прийшли ми до нього і піднесли дари, він і не глянув на них, а повелів сховати їх». І мовив один [боярин]: «Спитýй його ще один раз. Пошли ще йому оружжя». Вони ж послухали того і послали йому меч та інше оружжя.

І принесли йому меч, і він, узявши, став любуватися [ним], і хвалити, і дякувати цесареві.

І прийшли [послані] назад до цесаря, і повідали все, що було. І сказали бояри: «Лютим буде | сей муж, бо майном нехтує, а оружжя бере. Згоджуйся на данину». І послав цесар [послів до Святослава], кажучи так: «Не ходи до города, а візьми данину, навіть яку ти хочеш», — бо він замалим не дійшов до Цесарограда 3.

І дали вони йому данину, а він узяв і за вбитих, кажучи: «Рід його візьме». Узяв він також і дари многі і вернувся в Переяславець зі славою великою.

Побачивши ж, що мало дружини у нього, він сказав собі: «Іще, обманувши як-небудь, поб’ють вони дружину мою і мене», — бо багато загинуло було в бою. І сказав він: «Піду я в Русь і приведу більше дружини». /42/

І послав він послів до цесаря в [город] Дерестер, — бо тут був цесар, — кажучи так: «Хочу я мати мир з тобою твердий і дружбу». І, це почувши, цесар зрадів і послав йому дари, більші від перших. Святослав же прийняв дари і став радитися з дружиною своєю, говорячи так: «Якщо ми не вчинимо миру з цесарем, а довідається цесар, що нас мало є, то, прийшовши, обступлять вони нас у городі. А Руська земля далеко є і печеніги з нами вороги, — то хто нам поможе? Учинимо ж мир із цесарем, бо він же згодився нам на данину, — і сього хай буде досить нам. Якщо ж він стане не давати данини, то знову, зібравши воїв більше, ніж спершу, прийдемо із Русі до Цесарограда».

І до вподоби була річ ся дружині, і послали вони ліпших мужів до цесаря. І прийшли ті в Дерестер, і сказали [про них] цесареві. А цесар на другий день прикликав їх, і мовив цесар: «Хай говорять посли руські». Вони ж сказали: «Так говорить князь наш: «Хочу я мати справжню дружбу з цесарем грецьким на всі прийдешні часи».






Липень 971

Цесар же, рад бувши, повелів писцю писати на хартію всі речі Святославові. І стали говорити посли всі речі, — і став писець писати, — мовлячи так: «Згідно з другою угодою 4, що відбулась при Святославі, великому князеві руському, і при Свенельді, писано при Феофілові-синкелі до Іоанна, прозваного Цімісхієм, цесаря грецького, в Дерестрі, місяця липня, індикта 14, | у рік 6479.

Я, Святослав, великий князь руський, як клявся, [так] і утверджую цим договором присягу свою, що хочу [разом] із русами, які підо мною, боярами та іншими [людьми], мати мир і справжню дружбу з кожним — і [з] великим цесарем грецьким, і з Василієм, і з Костянтином, і з [іншими] богонатхненними цесарями, і з усіма людьми вашими до кінця віку.

Ніколи ж не буду я замишляти на землю вашу, ні збирати людей [проти неї], ні приводити інший народ на землю вашу і скільки є [країв] під владою грецькою, ні на волость Корсунську і на городи її, скільки їх є, ні на землю Болгарську.

А якщо інший хто-небудь замислить на землю вашу, то я буду противником йому і буду битися з ним.

5 Тобто, «щоб ми стали жовтими», «щоб ми померли»; «золото се» — золота дощечка для письма (пінехруса).

6 Колізії другого походу Святослава на греків зображено в літописі у яскравій художній формі, але не зовсім ясно і неточно з історичного погляду. Похід був не переможним для Русі, а невдалим, і це підтверджує текст договору Святослава з Греками. За візантійськими джерелами, Святослав запропонував мир на другий день після битви під Доростолом, що сталася 21 липня 971 р.

Як і клявся я цесарям грецьким, а зі мною бояри і русь уся, будемо ми додержувати попереднього договору. Якщо ж ми не додержимо чого із сього і [зі] сказаного раніш, то я і [всі, хто] зі мною і підо мною, хай будемо прокляті богом, у якого віруємо, — в Перуна, і в Волоса, бога скоту, — хай будемо ми золоті, як ото золото се 5, і своїм оружжям хай ми посічені будемо, і хай ми вмремо. Ви ж майте се за правду, що нині вчинив я вам і написав на хартії сій, а ми своїми печатями запечатали» 6. /43/

Учинивши мир із Греками, Святослав рушив у човнах до [дніпрових] порогів. І сказав йому воєвода отця його Свенельд: «Обійди, княже, [їх] на конях, бо стоять печеніги в порогах». Однак не послухав він його і рушив у човнах.

Тим часом послали переяславці до печенігів [гінців], кажучи: «Іде Святослав у Русь, узявши майна багато у греків і полон незчисленний, а з малою дружиною». Почувши ж печеніги се, заступили пороги. І прийшов Святослав до порогів, та не можна було пройти порогів, і став він зимувати у Білобережжі. І не було в них їжі, і настав голод великий, так що по півгривні [була] голова коняча. І зимував [тут] Святослав. А коли приспіла весна, пішов Святослав у пороги. |

Березень 972


1 За Уваровським списком літопису, на цій чаші було зроблено напис: «Чюжихъ желая своя погуби».

У РІК 6480 [972]. Прийшов Святослав у пороги, і напав на нього Куря, князь печенізький. І вбили вони Святослава, і взяли голову його, і з черепа його зробили чашу, — окувавши череп його золотом 1, пили з нього. Свенельд же прийшов у Київ до Ярополка. І було всіх літ княжіння Святославового двадцять і вісім. /44/





Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.