Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня     Головна     Наступна




ЛІТОПИС РУСЬКИЙ. Роки 1088 — 1095.



8 (?). XI (?) 1088

1 Ідеться про освячення закладеної 1070 р. Михайлівської церкви Видобицького монастиря; оскільки при освяченні строго додержувались патрональних (храмових) днів, то можна думати, що й урочистість відбулася 8 листопада, у велике (соборне) свято Михаїла архангела.

2 Мовиться про освячення в неділю 14 серпня 1089 р. (дата — з «Києво-Печерського патерика»), напередодні свята Успіння богородиці, закладеного 1073 р. Успенського собору (церкви Успіння Богородиці) Києво-Печерського монастиря. У Новг. І після цих відомостей сказано, що померла (невідома на ім’я) дочка Всеволода.

3 В Іп. і Хл., очевидно, хибно «ігуменомь».

4 Цей печерський Ігумен Іоанн (Іван склав, як доводять, літописне зведення у 1093-1095 рр., закінчивши розповідь подіями 1093 р.

У РІК 6596 [1088]. Освячена була церква святого Михайла Всеволодового монастиря 1 митрополитом Іоанном і єпископами Лукою [білгородським] та Ісайєю [ростовським]. Ігуменство того монастиря» держав тоді Лазар.

У тім же році пішов Святополк [Ізяславич] із Новгорода до Турова на княжіння.

У сей же рік помер Никон, печерський ігумен.

У сей же рік узяли [волзькі] болгари [город] Муром.

У РІК 6597 [1089]. Освячена була церква печерська святої Богородиці 2 Феодосієвого монастиря Іоанном, митрополитом, і Лукою, білгородським єпископом, і єпископом ростовським Ісайєю, і Іоанном, чернігівським єпископом, і Антонієм, юр’євським єпископом 3, при Всеволодові, благовірному князеві державному Руської землі, і дітях обох його, Володимирові і Ростиславові, коли воєводство київської тисячі держав Янь [Вишатич, а] ігуменство [печерське] держав Іоанн 4.

У сей же рік преставився Іоанн, митрополит. Був же Іоанн сей муж знаючий у письмі святому і поученні, милостивий до убогих і вдовиць, і ласкавий до всякого, до багатого і до вбогого, і смиренний душею, і кроткий, і мовчазний, але проречистий, коли письмом святим утішав він печальних. І не було такого раніше в Русі, ні по ньому не буде такого.

У сей же рік пішла в Греки Янка, дочка Всеволодова, про яку сказано раніш.


Весна (?) 1090

У РІК 6598 [1090]. Привела Янка митрополита Іоанна, скопця, і, побачивши його, люди всі сказали: «Се мертвець прийшов». І, пробув|ши від року до року, він помер. Був же сей муж не книжник, а простий умом і просторіка.

1 Про обгрунтування можливої дати освячення див. прим. 1 до 1088 р.

2 Додано з Лавр.

3 В Іп. «и пристрою (у Хл. «прикроутоу») в нЂи велику створи»; у Лавр, «и пристрой ю великою пристроею»,— ідеться про багате внутрішнє оздоблення: розпис, мозаїку, ікони, різні церковні шати і т. д.

4 У Лавр, про нього сказано: «був скопець, високий тілом».

У сей же рік освячена була церква святого Михайла 1 переяславська Єфремом, тої церкви митрополитом, який спорудив її великою, бо раніш була в Переяславлі митрополія 2, і спорядив /128/ у ній багате убрання 3, оздобивши її всякими прикрасами і церковним начинням.

Сей бо Єфрем 4 у ці роки багато звів споруд: докінчивши 2 церкву святого Михайла, він заклав також церкву святого Феодора [Стратилата] на [Єпископських] воротах города 2, і святого Андрія [Первозваногої коло церкви [святого Михайла] біля воріт, і кам’яні стіни города, і кам’яну споруду бані,— сього ж не було в Русі,— і прикрасив город Переяславський спорудами церковними та іншими будовами.

12.VIII 1091

У РІК 6599[1091]. Ігумен Іоанн і чорноризці, раду вчинивши, сказали: «Недобре є лежати отцю нашому Феодосію поза монастирем і церквою своєю, тому що він оснував церкву і чорноризців зібрав». І, вчинивши раду, звеліли вони приготувати місце, де ото положити мощі його.

15.VIII 1091

А оскільки за три дні приспівав празник Успіння богородиці, то повелів ігумен копати [там], де лежать мощі отця нашого Феодосія. Його-таки повелінню був я 1, грішний, першим самовидцем, і те, що розкажу, я не із слуху чував, а сам-один був [його] зачинателем.

Прийшов, отож, ігумен до мене і сказав мені: «Підімо обидва в печеру до Феодосія». І я, прийшовши з ігуменом, [так] щоб же не знав ніхто, [і] роздивившись, куди копати, визначив місце, де копати — збоку од входу. Сказав тоді до мене ігумен: «Не смій розповідати нікому ж із братії, щоб ніхто ж не довідався, а візьми того, кого хочеш, хай він тобі поможе».

Вівторок 12.V III 1091

1 Розповідь про те, як було викопано і перенесено мощі Феодосія, ведеться від першої особи і в «Києво-Печерському патерику», де вона приписана «Нестору мниху». Текст нижче: «Я ж приготував того дня мотику», у Воскр. має таку редакцію: «Азь же грЂшныи, иже и лЂтописаніе се въ то время писахь, вземь мотыку начахъ прилежно копати».

2 Ім’я Марка додаємо тому, що в «Києво-Печерському патерику» говориться саме про нього як копача могил ченцям.

Я ж приготував того дня мотику, щоб нею копати, і в вівторок присмерком узяв із собою другого брата [Марка] 2, так щоб ніхто не знав, прийшов у печеру і, одспівавши псалми, почав копати, а втомившись, дав [мотику] другому брату. І копали ми до полуночі, і втомилися, [та] не могли докопатися. І став я журитися, чи не вбік ми якось копаємо. | Тоді я, взявши мотику, почав копати із запалом, [а] друг мій відпочивав перед печерою. І сказав він мені: «Ударили в било»,— і я в той час протяв до мощей Феодосієвих. І коли він говорив до мене: «Ударили в било»,— то я сказав: «Я прокопав уже». Та коли я прокопав, обняв мене страх, [і] став я волати: «Господи, помилуй!»

У той же час сиділи два брати в монастирі, стережучи, коли ігумен, утаївшись, з кимось перенесе його потай, і дивилися в бік печери. І коли ударили в било, побачили вони обидва три стовпи, яко дуги осяйні, що, постоявши, перейшли на верх церкви, де ото [потім] похований був святий Феодосій. /129/

У цю саму пору Стефан,— що був замість нього, [Феодосія], ігуменом, а на цей час уже став єпископом [володимирським],— дивлячись у своєму монастирі [на Клові] через поле, побачив зорю велику над печерою. Подумавши, що [це] несуть Феодосія,— бо йому було сповіщено [про це] раніш за один день,— і пожалкувавши, що без нього переносять його, він, сівши на коня, швидко поїхав, узявши з собою Климента, якого він поставив [на Клові] ігуменом після себе. І їхали вони собі, і бачили зорю велику, а коли прибули близько — побачили багато свічей над печерою. Та прийшли вони до печери — і не побачили анічого.

І прийшли вони всередину печери, [а] ми сиділи коло мощей його. Бо коли я прокопав, [то] послав [Марка] до ігумена [Іоанна]: «Приходь, та візьмемо його». Ігумен тоді прийшов із двома братами, а я прокопав багато і вліз. І ми побачили мощі його, які лежали, але суглоби його не розпалися були і волосся на голові присохло. І, поклавши його на варимантію 3 [та взявши] на плече, винесли вони його перед печеру.

Четвер 14. VIII 1091



3 Варимантія (гр.) — верхня важка чернеча одежа без рукавів.

4 Про першу годину дня див. прим. 10 до 1074 р.

А на другий день зібралися єпископи — Єфрем переяславський, Стефан володимирський, Іоанн чернігівський, Марин юр’євський. І ігумени всі од усіх монастирів із чорноризцями прийшли, і люди благочестиві. І взяли вони мощі Феодосієві, з свічами і з фіміамом, і принесли, і положили його у власній його церкві, у притворі на правій стороні, місяця серпня в чотирнадцятий [день], у четвер, о першій годині дня 4, індикта чотирнадцятого року. І празнували світло в той день.

Тепер же трохи розповім дещо, як збулося пророцтво Феодосієве. Коли ото за живоття свого Феодосій держав ігуменство і правив стадом, порученим йому богом,— чорноризцями, то не лише сими одними, але й мирськими душами опікувався він, щоби вони спаслися. Особливо ж [дбав] він про синів своїх духовних, утішаючи і поучаючи приходящих до нього, [а] іноді в доми їх приходячи і благословення їм даючи.

Так, одного разу, коли він прийшов у дім Янів до Яня [Вишатича, воєводи київського] і до жони його Марії,— бо Феодосій любив їх за те, що вони жили обоє по заповіді господній і в любові жили,— так от, коли він якось прийшов до них обох, то поучав він їх про милість до убогих, і про царство небесне, що його прийняти праведникам, а грішним — муку, і про смертний час. Та коли він се говорив, і про покладення тіл їх обох у гробі, то сказала їм, [Феодосієві та Яневі, жона] Янева: «Хто зна, де ото мене положать?» Сказав тоді їй Феодосій: «Воістину, де ото я ляжу, там і ти похована будеш».

16.VIII 1091

І це збулося. Хоча ігумен преставився на вісімнадцять літ раніш, [а] це збулося, бо в сей рік преставилася [жона] Янева, на ім’я Марія, місяця серпня в шістнадцятий день. І, прийшовши [та] співавши належні співи, чорноризці принесли і положили її в церкві святої Богородиці навпроти гробу Феодосія, на лівій стороні. Феодосій же покладений був [у] чотирнадцятий день, а ся — у шістнадцятий день.

Так збулося пророцтво блаженного отця нашого Феодосія, доброго пастиря, що пас словесні вівці нелицемірне, кротко і розважливо, дивлячись за ними, і дбаючи за них, і молячись за поручене йому стадо, і за люди християнськії, і за землю Руськую.

Отож по зішестю своїм ти молишся, [Феодосію], за віруючих людей і за своїх учеників, які, дивлячись на раку твою, споминають учення твоє, і здержливість твою, і прославляють бога, а я, грішний твій раб і ученик, не знаю, чим вихвалити тебе, добре твоє життя і здержливість. Так скажу осе лише небагато:

5 В Іп. хибно «посЂщеньемъ»; у Лавр, «пощеньемь».

«Радуйся, отче наш і наставниче, Феодосію! Мирський гамір одкинувши, мовчання возлюбивши, богу послужив ти єси у монашім житті. Всяке божественне приношення ти приніс єси собі, І пощенням 5 превозвисившись, плотські насолоди зненавидівши, і мирську красу і бажання віку сього одкинувши, ідучи вслід за стопами /130/ високодумних отців [і] ревно наслідуючи їх, мовчанням возносячись, смиренням прикрашаючись!

Радуйся, преподобниче, бо укріпився ти надією і вічні блага дістав, умертвивши плотське бажання — джерело беззаконня і неспокою. І підступів бісівських уникнувши, і сітей його, із праведними, отче, ти почив єси, діставши за труди свої нагороду, бо був ти послідовником отців [святих], наслідувавши учення їх, і звичай їх, і здержливість їх, і правила їх додержуючи.

Особливо ж ревно наслідував ти Великого Феодосія — життям, і звичаєм, і здержливістю. Ревно наслідуючи [його], і додержуючи обичаю його, і переходячи од діла [доброго] до діла кращого, належні богові молитви воздаючи і гарні пахощі приносячи - кадило молитовне, фіміам запашний,— побідивши мирське бажання і миродержця-князя віку сього, супротивника подолавши — диявола і його підступи, ти побідником явився, ворожим його стрілам і гордим помислам ставши супротивно, укріпившись оружжям хресним, і вірою непоборною, і божою поміччю.

Тож помолися за мене, чесний отче, щоб ізбавитись мені од сіті вражої, і од врага-противника убережи мене твоїми молитвами».

21.V 1091


6 У 1091 р. сонячне затемнення було справді о другій годині після сходу сонця 21 травня.

7 Ідеться про падіння на землю великого метеорита, вогненний слід якого вважали за небесного змія.

У сей же рік було знамення в сонці: воно щезло і мало його зосталося; було воно, як місяць, о другій годині дня місяця травня у двадцять і перший [день] 6.

У сей же рік, коли Всеволод діяв лови на звірів за Вишгородом, [і] коли розкинули тенета, і люди зняли крик, упав превеликий змій із неба 7. І перелякалися всі люди, бо в цей час загула земля,— багато хто чув.

У сей же рік волхв об’явився у Ростові і пропав.

У РІК 6600 [1092]. Предивне було чудо в Полоцьку. У навожденні [диявольському], серед ночі був тупіт, стогнало опівночі, бігали, | як люди, біси по вулиці. Якщо хто виходив із дому, хотячи подивитись, то його відразу невидимо вражали біси. І од того [люди] вмирали, і не сміли вони виходити із домів. Потім же стали [біси] вдень з’являтися на конях, але не було видно їх самих, а [було] видно коней їхніх копита. І так уражали вони людей у Полоцьку і його область. Тому й говорили люди: «Мертвяки б’ють полочан». А з’явисько це почалося із [города] Друцька.

1 В Іпат. «ізгоряхуся»; у Лавр, «възгарахуся».

2 В Іп. хибно «ПосЬченъ»; у Лавр. «ПЂсоченъ».

3 Додано з Лавр.

4 В Іп. хибно «хрест», у Хл. «крсты»; у Лавр, «корсты»

У ці ж часи було знамення в небі: наче круг превеликий був посеред неба.

У це ж літо була засуха, так що вигорала земля, і багато борів загоралися 1 самі, і болота. Багато знамень бувало на землі, і рать /131/ велика була од половців звідусіль, і взяли вони три городи: Пісочен 2, Переволоку 3, Прилук, і багато сіл попустошили.

У сей же рік половці з Васильком Ростиславичем пустошили Ляхів.

У сей же рік помер Рюрик, син Ростиславів.

14.XI 1092-
14-20.11 1093



5 Філіппів день (день пам’яті апостола Філіппа) припадає на 14 листопада; м’ясопуст (м’ясниці) — передостанній (перед масляною) тиждень перед великим постом; у 1093 січневому році м’ясопуст припадав на 14-20 лютого; можна припустити, що така велика смертність у Києві була викликана ускладненнями після осінньо-зимової епідемії грипу.

У ці ж часи багато людей умирало од різних недуг, так що говорили ті, які продають гроби 4: «Продали ми гробів од Філіппового дня до м’ясопусту сім тисяч 5. А це сталося за гріхи наші, бо умножилися гріхи наші і неправди. Се ж навів на нас бог, велячи нам мати покаяння, і здержатися од гріха, і зависті, і од інших злих діл диявольських.

У РІК 6601 [1093], індикта перший рік. Преставився великий князь Всеволод, син Ярославів, онук Володимирів, місяця квітня [в] тринадцятий день, а похований був [у] чотирнадцятий день; неділя тоді була страсна, а день був тоді великий четвер, коли його положили в гробі у великій церкві святої Софії.

Сей благовірний князь Всеволод змалку любив правду, і дбав він про убогих, і воздавав честь єпископам і пресвітерам, а над усе любив чорноризців і давав їм те, чого вони потребували. І сам же він здержувався од п’янства і похоті, тому й любив його отець його, так що /132/ [лучалось] говорити отцю його до нього: «Сину мій! Добре тобі, що чую я про твою сумирність, і радуюсь я, бо ти заспокоюєш старість мою. Якщо тобі бог дасть прийняти волость стола мойого І після братів | своїх по праву, а не насильством, то коли одведе тебе бог од живоття твойого, тут теж ти ляжеш, де ото я, коло гробу мойого, тому що люблю я тебе більше, ніж братів твоїх».

1 Додано з Акад.

2 В Іп. і Хл. хибно «не хотЂти»; у Лавр, «не доходити».

3 Тіун, тівун, тивун — управитель княжого господарства, дворецький, слуга, який виконував також судові та адміністративні обов’язки.

4 В Іп. і Хл. «грабити люди и продаяти»; «продаяти» — від слова «продажа», яке означало грошовий штраф на користь князя за різні вчинки і злочини (крім убивства); ці продажі перетворилися у справжнє здирство з народу.












5 В Іп. хибно «моего», у Хл. і Лавр. «его».

6 Світла неділя — великодній тиждень; антипасха — наступна неділя (день) після Великодня.

Отож і збулося слово 1 отця його, яке він говорив був, бо сей [Всеволод] прийняв-таки після всіх братів стіл отця свого, і по смерті брата свого [Ізяслава] сів у Києві, князюючи, хоча були йому [тут] прикрості більші, гірші, ніж тоді, коли сидів він у Переяславлі. Бо коли він сів у Києві, прикрість була йому од синівців своїх, тому що стали вони дозоляти йому, хотячи волостей,— той сеї, а той другої. І він, мирячи їх, роздавав волості їм, а через них же прикрощі настали йому і недуги. І надходила до нього старість, і стали йому подобатися думки молодих, і раду він чинив із ними. А ці й почали його підбивати, і [став він] невдоволений дружиною своєю першою, а людям не [можна було] знайти 2 княжої справедливості. І стали тіуни 3 його грабувати людей і обкладати продажами 4, [а] він [сього] не знав у недугах своїх.

І коли він розболівся вельми, [то] послав [гінця] по сина свого Володимира до Чернігова. І прийшов Володимир, [і], побачивши отця недужим, плакав вельми. І сиділи біля [Всеволода] Володимир і Ростислав, син його менший, а коли ж прийшов час, преставився він тихо і спокійно і прилучився до предків своїх, княживши в Києві п’ятнадцять літ, а в Переяславлі — рік, і в Чернігові рік.

Володимир же, оплакавши з Ростиславом, братом своїм, [отця свого], опрятали тіло його. І зібралися єпископи, І ігумени з чорноризцями, і попи, і бояри, і простії люди, [і], взявши тіло його, з належними співами положили його у святій Софії, як ото ми сказали раніш.

Володимир тим часом став роздумувати, кажучи: «Якщо я сяду на столі отця свойого, то матиму війну зі Святополком, бо то стіл його 5 отця раніше був». І, так розмисливши, послав він [послів] по Святополка до Турова, а сам пішов до Чернігова, а Ростислав — до Переяславля.

А коли минув Великдень і пройшла світла неділя, в день антипасхи 6, місяця квітня [у] двадцять і четвертий [день, був] початок Святополкового [в] Києві княжіння. | /133/



Початок княжіння Святополкового у Києві


Прийшов Святополк до Києва, і вийшли назустріч йому кияни з поклоном. І прийняли вони його з радістю, і сів він на столі отця свойого і стрия свойого.

У сей же час пішли половці на Руську землю. Почувши, що вже помер Всеволод, послали вони послів до Святополка [вимагати викуп] за мир. Святополк же не порадився зі старшою дружиною отця і стрия свого, а вчинив раду з тими, які прийшли з ним, [і], схопивши послів, всадив [їх] у погреб 7. Почувши ж це, половці почали воювати.

7 У Хл. «в ыстебу»; у Лавр. «выстобъку».

І прийшло половців багато, і обступили вони город Торчський. І Святополк, почувши [це], відіслав [послів]-половців, просячи миру. Та не схотіли половці миру і пустилися по землі, розоряючи [її]. Святополк тоді став збирати воїв, маючи намір [іти] на них.

І сказали йому мужі розважливі: «Не пробуй [іти] проти них, бо мало ти маєш воїв». Він же сказав їм: «Я маю отроків своїх вісімсот, що можуть супроти них стати». І почали другі, нерозважливі, мовити: «Піди, княже!» Розважливі ж говорили: «Коли б спорядив ти їх вісім тисяч, було б се не зле, [але] наша земля збідніла вже од воєн і продаж. Пошли-но до брата свого Володимира, хай би він тобі поміг». Святополк, отож, послухав їх і послав [послів] до Володимира, щоб він поміг йому.

Володимир тоді зібрав воїв своїх і послав [гінця] по Ростислава, брата свого, до Переяславля, велячи йому помагати Святополку. Та коли Володимир прийшов до Києва і зустрівся [з Святополком] у [монастирі] святого Михайла 8, то затіяли вони межи собою чвари та свари, але, владившись, цілували хреста один одному.

8 Себто в Михайлівському Видобицькому монастирі.

9 В Іп. і Хл. хибно «ему»; у Лавр. «има» (двоїна).

А половці пустошили по землі. І сказали їм обом 9 мужі розважливі: «Чого ви чвари маєте межи собою? Погані ж гублять землю Руськую. Потім помиритесь оба, а нині підіте супроти них — або з миром, або війною». І Володимир хотів миру, а Святополк хотів [піти] війною.

І пішов Святополк, | і Володимир, і Ростислав до [города] Треполя, і прийшли вони до [ріки] Стугни. При цім Святополк, і Володимир, і Ростислав скликали дружину свою на раду, маючи намір перейти через ріку. І стали вони радитися, і говорив Володимир: «Стоячи тут, через ріку коло загрози сеї, ми вчинимо мир із ними». І пристали до цієї поради розважливі мужі, Янь [Вишатич] та інші. Кияни ж не захотіли поради цієї, а сказали: «Ми волимо битися. Перейдімо на ту сторону ріки». [І] уподобали [всі] пораду цю, і перейшли Стугну-ріку, а вона тоді вельми наводнилася була. /134/

Святополк, отож, і Володимир, і Ростислав, приготувавшись до бою, рушили. На правій стороні ішов Святополк, а на лівій — Володимир, а посередині — Ростислав, і, минувши Треполь, пройшли вони вал. А тут половці ішли насупроти, і стрільці [їх ішли] насупроти перед ними. Наші тоді стали межи двома валами, і поставили стяги свої, і вийшли стрільці із-за валу. А половці, прийшовши до валу, поставили стяги свої, налягли спершу на Святополка і проламали полк його. Святополк же стояв кріпко, та побігли люди, не видержуючи натиску ворогів, а опісля побіг [і] Святополк.

І налягли вони на Володимира, і була битва люта, і побіг і Володимир з Ростиславом, і вої його. І прибігли вони до ріки Стугни, і коли вбрів Володимир з Ростиславом, то став утопати Ростислав перед очима Володимировими, і хотів він підхватити брата свого, і мало не втонув сам. І так утопився Ростислав, син Всеволодів.

Володимир же, перебрівши ріку з невеликою дружиною,— бо многі упали із полку його і бояри його тута ж полягли,— і прийшовши на ту сторону Дніпра, плакав за братом своїм і за дружиною своєю. [І] пішов він до Чернігова печален вельми.

Ніч на 27.V 1093

Святополк же вбіг у Треполь, і заперся тут, і був до вечора, і в ту ніч прийшов до Києва. |

Половці ж, побачивши, що вони одоліли, пустилися по землі, розоряючи, а другі вернулися до Торчського.

26.V 1093

Се ж лихо приключилося в день святого Вознесіння господа нашого Ісуса Христа, місяця травня [у] двадцять і шостий [день].

10 У підземеллі Софійського собору, в усипальниці київських князів, 1961 р. між різними останками знайдено череп Ростислава; у черепі стримів залізний наконечник стріли. Звідси ясно, чому молодий і здоровий, що умів плавати, Ростислав раптом став тонути перед очима Володимира: він був смертельно поранений. Про його загибель у Стугні говорить і «Слово о полку Ігоревім». Ця ріка, «пожръши чужи ручьи и стругы, рострена къ устью, уношу князю Ростиславу затвори днЪ при темнЂ березЂ. Плачется мати Ростиславля по уноши князи Ростисла※.

А Ростислава, шукавши, знайшли в ріці. І, взявши його, принесли його до Києва. І плакала за ним мати його [княгиня Анна], і всі люди плакали за ним сильно, юності його заради. І зібралися єпископи, і попи, і чорноризці, і, співи належні співавши, положили його в церкві святої Софії коло отця його 10. /135/

Половці тим часом облягали Торчський, а торки чинили спротив, і завзято боролися з городських стін, [і] вбивали багатьох із ворогів. Половці тоді стали налягати і однімати воду. І знемагати почали люди в городі од спраги на безвідді й голоду. І прислали торки [посланців] до Святополка, говорячи: «Якщо ти не пришлеш харчів, ми здамося». І Святополк послав їм, та не можна було прокрастися в город через множество ворогів.

І стояли [половці] навколо города [Торчського] дев’ять неділь, і розділилися надвоє: одні стали коло города, раттю борючись, а другі рушили до Києва і пустилися в напад межи Києвом і Вишгородом.

Святополк же вийшов на [річку] Желянь, і пішли обоє одні проти одних, і зступилися, і покріпшала битва. [І] побігли наші перед іноплемінниками, і падали поранені перед ворогами нашими, і многі погибли, і було мертвих більше, ніж коло Треполя. Святополк же прийшов до Києва з двома [мужами], а половці вернулися до Торчського.

23.VII 1093
24.VII 1093

І сталося ж се лихо місяця липня у двадцять і третій [день]. А назавтра, у двадцять і четвертий [день], у [день] святих мучеників Бориса і Гліба, був плач великий у городі [Києві] за гріхи наші великі, за умноження беззаконь наших.

Напустив же бог на нас поганих, не їх милуючи, а нас караючи, щоби удержались ми од злих діл. Тому карає він нас навалою поганих, що се ж єсть | бич божий, щоб коли-небудь, смирившись, ми опам’яталися, [одійшли] од злої путі. Через це в празники бог насилає нам тужбу, як воно сталося в се літо: перше лихо — на Вознесіння коло Треполя, друге — на празник Бориса і Гліба, який є новим празником руським 11.

11 Уже було зауважено (див. прим. 39 до 1015 р.), що важливі походи та битви русичі-християни нерідко приурочували до християнських свят.

12 Амос VIII, 10.

13 Левіт XXV; 7, 19, 20, 25, 32, 1, 28.

14 Додано з Лавр.

15 У давні часи вважалося, що кочові східні народи, отже й половці, походили від біблійного Ізмаїла і його матері Агарі.

16 Посл. Павла до римлян V, 20 (текст переосмислено).

Тому-то пророк [Амос] говорив [про слова господні]: «І оберну я празники ваші у плач, а пісні ваші — в ридання» 12. Учинився бо плач великий у землі нашій, і опустіли села наші і городи наші, і стали ми утікати перед ворогами нашими. Як ото і пророк [Мойсей] говорив: «Упадете ви перед ворогами вашими, і поженуть вас ті, що ненавидять вас, і побіжите ви тоді, коли ніхто не гониться за вами. І сокрушу я зухвалість гордині вашої, і буде даремною сила ваша, і уб’є вас приходящий меч, і буде земля ваша пустою, і двори ваші пустими будуть, бо ви лихі єсте і лукаві, і я піду на вас із гнівом лютим» 13,— так говорить господь бог святий Ізраїлів. І що лукаві сини Ізмаїлові 15 палили села й стодоли, і багато церков запалили вогнем,— хай ніхто ж не дивується цьому, бо «де ото багато гріхів, там бачимо ми всякі кари» 16. Через це весь світ був одданий [на покару] , через це гнів [божий] розпростерся, через це мучать народ: тих ведуть полоненими, а других рубають, інших оддають на помсту, і гірку вони приймають смерть, другі тремтять, дивлячись на тих, яких убивають, інших уморюють голодом і спрагою,— одна покута, одна кара, що багатоманітні несе нещастя, і різні печалі, і страшні муки. Тих в’яжуть, і ногами пхають, і на морозі держать, і знущаються, та се найгірше і найстрашніше, що в християнськім роді страх, і неспокій, і біда розпросторилася.

17 Даниїл III, 32.

18 Псалом CXVIII, 137.

19 Єванг. від Луки XXIII, 41; мається на увазі один із двох розбійників, розіп’ятих разом з Ісусом Христом.

20 Іов I, 21.

Справедливо і належно [це є]. Хай нас так покарають, і тоді ми віру в собі матимем, карані будучи, бо належить нам «в руки одданим бути народу чужому, і беззаконному, і найлукавішому з усіх на землі» 17. Скажімо велемовно: «Праведен ти єси, господи, і справедливі суди твої» 18. Скажімо за тим розбійником: «Ми на|лежне дістали за те, що вдіяли» 19. Скажімо з Іовом: «Як воно господеві вгодно, так і сталося. Нехай буде ім’я господнє благословенне вовіки» 20. Хай, страждаючи од нашестя поганих, ми владику пізнаєм, що його ми прогнівили: прославлені бувши — не прославили [його], вшановані бувши — не вшанували [його], просвітившись — не зрозуміли, найняті бувши — не послужили, породившись — не постидились його яко отця. Ми согрішили — і карані єсмо; як ото накоїли, так і страждаємо: і городи всі, і села опустіли; а перейдімо поля, де ото паслися стада коней, і вівці, і воли,— усе це нині бачимо пустим; ниви, порісши, стоять, житвом для звірів стали. /136/




21 Псалом СII, 10.

22 В Іп. і Хл, «тако же»; у Лавр.

Та все ж ми надіємось на милість божу, бо карає нас добре благий владика, і «не по беззаконню нашому учинив він нам, і не згідно з гріхами нашими він воздав нам» 21; так належить благому владиці карати не за множествр гріхів. Так господь учинив нам: тих, що впали, підняв, Адамів гріх простив, купіль нетління дарував, свою кров за нас пролив. А як 22 побачив він нас, що ми в неправді пробуваємо, приніс нам оцю війну і скорботу, щоб, хотячи й не хотячи, ми в будучім віці знайшли усяку милість. Душа бо, яку карають тут, у будучім віці знайде всяку милість і полегшу од муки, бо не мстить господь двічі за те [саме].

О, несказанне людинолюбство божеє! Хоча ж бачить він, що ми поневолі до нього звертаємось, а незмірна його любов До нас! Оскільки хотіли ми ухилитись од заповідей його, то тепер уже не хотячи терпимо, через насильство. І хоч би поневолі, а то ж своєю волею! Бо де тоді було тужіння в нас? А нині все повне сліз. Де було в нас зітхання? А нині плач по всіх улицях умножився за вбитими, що їх побили беззаконнії.

Половці пустошили багато і вернулись до Торчського. І знемогли люди в городі од голоду, і здались ворогам. Половці ж, узявши город, запалили його вогнем, а людей розділили і повели їх у вежі до ближніх своїх і родичів своїх. Мучені холодом і виснажені, у голоді, і в спразі, і в біді, поблідлі лицями і почорнілі тілами, ходячи невідомою землею голі й босі, ноги маючи поколоті терням, вони запаленим язиком, зі сльозами відповідали один одному, говорячи: «Я був із сього города», а другий: «Я із сього села». І так розпитувалися вони зі сльозами, рід свій називаючи, а очі підносячи до неба до Всевишнього, який відає все потаємне.

23 Тут закінчується літописне зведення ігумена Іоанна, а далі йде текст Нестора, доповнений вставками третього редактора 1118-1119 рр. (розповідь Гуряти Роговича, повість Василя про осліплення Василька Ростиславича).

Та нехай не посміє ніхто сказати, що ми ненавидимі богом єсмо! Бо кого бог так любить, як ото нас возлюбив? Кого бо так він ушанував, як ото нас, прославив і возніс? А нікого! І тим більше гнів свій він підняв на нас, що, більше од усіх вшановані бувши, ми гірше од усіх накоїли гріхів. Тому, що ми, більше од усіх просвітлені бувши і волю владики відаючи, зневажили [її],— ми слушно дужче од інших карані єсмо! Так і я, [Іоанн], грішний, багато і часто бога прогнівив, і живу, часто согрішаючи повсякдень 23.


1.X 1093
16.XI 1093

У сей же рік преставився Ростислав, син Мстиславів, онук Ізяславів, місяця жовтня в перший день. А похований був він місяця листопада в шістнадцятий [день] у церкві святої Богородиці Десятинній. /137/

У РІК 6602 [1094]. Учинив Святополк [Ізяславич] мир із половцями і взяв собі за жону дочку Тугоркана, князя половецького.




24.VII 1094

Того ж року прийшов Олег [Святославич] з половцями із Тмутороканя і підійшов до Чернігова. Володимир же [Всеволодович] заперся в городі, а Олег підступив до города, і попалив навколо города, і монастирі спалив. Володимир уладнав тоді мир із Олегом і пішов з города на отчий стіл до Переяславля, а Олег увійшов у город отця свого. Половці ж стали пустошити навколо Чернігова, [і] Олег [їм] не боронив, бо сам повелів був їм пустошити.

Се уже втретє навів Олег поганих на Руську землю. Його ж гріх хай би йому хоч бог простив, тому що багато християн погублено було, а інших забрано в полон і розточено по землях.

16.VIII 1094


1 У Лавр. «мЂсяца августа въ 26».

У сей же рік прийшла сарана на Руську землю, місяця серпня | в шістнадцятий [день] 1, і поїла всяку траву і багато хліба. І не було сього чувано у дні давні в землі Руській, що ото побачили очі наші за гріхи наші.

27.IV 1094

У сей же рік преставився єпископ володимирський Стефан, місяця квітня у двадцять і сьомий [день], о шостій годині ночі; він був раніш ігуменом Печерського монастиря.

1 Насправді це був самозванець, що видавав себе за Константина, убитого ще 1073 р. сина візантійського імператора Романа IV Діогена від першого шлюбу; самозванець з’явився в Константинополі, його схопили, заслали в Херсонес, звідки він утік і з половцями напав на Візантію; тут його схопили вдруге.






2 Додано з Лавр.

У РІК 6603 [1095]. Пішли половці на Греків із Девгеневичем 1, і воювали вони проти Греків. А цесар [грецький Олексій Комнин] схопив Девгеневича і осліпив.

У сей же рік прийшли половці — [хан] Ітлар [і хан] Кітан — до Володимира [вимагати викуп] за мир. І прибув Ітлар у город Переяславль, а Кітан став межи двома валами з воями. І оддав Володимир сина свого Святослава Кітанові в заложники, а Ітлар перебував у городі з ліпшою дружиною.

У сей же час прибув [боярин] Слав’ята з Києва од Святополка до Володимира за якимось ділом. І стала радитися дружина Ратиборова, [його] люди, з князем Володимиром, щоб погубити Ітларевих людей, хоча Володимир не хотів цього вчинити. Він говорив: «Як можу я се вчинити, давши їм клятву?» Дружина ж, відповідавши, сказала Володимирові: «Княже! Нема тобі в тім гріха. Привів тобі їх бог у руки твої. Чому вони, тобі завше клянучись, гублять землю Руськую і кров християнську проливають безперестану?» І послухав їх Володимир.

У ту ніч послав Володимир Слав’яту з декількома [людьми] дружини і з торками межи оба вали. Викравши спершу Святослава, вони потім убили Кітана і дружину його всю перебили. /138/

Субота, вечір
22.II 1096
Неділя, ранок
23.II 1096

Вечір тоді був суботній. А Ітлар в ту ніч лежав на сінцях у дворі 2 [воєводи] Ратибора, і не знав він, що над Кітаном скоїлося в ту ніч. А назавтра, в неділю, коли була вранішня година, приготував, отож, Ратибор отроків при оружжі і повелів їм хату затопити. І прислав Володимир отрока свого Байдюка по Ітларевих людей, і сказав Байдюк Ітлареві: «Зове вас князь Володимир, сказавши так: «Обувшись у теплій хаті і поснідавши у Ратибора, прийдіть же до мене». І сказав Ітлар: «Нехай буде так». |



Понеділок 24.II 1096



3 В Іп. «ЕльбЂхъ»; у Лавр. «Ольбегъ».

4 Сиропусна неділя, або масляна, чи масниця — останній тиждень перед великим постом, розпочинається з понеділка (див. ще прим. 5 до 1092 р.).

5 Засаківці — люди з околиць города Сакова.

І коли увійшли вони в хату, то заперли їх, а вої, вилізши на хату, прокопали хату, верх 2 [її], і тоді Ольбег 3 Ратиборич, узявши лук свій і наклавши стрілу, ударив Ітларя під серце. І дружину його всю постріляли. І так зле покинув живоття своє Ітлар із дружиною своєю в неділю сиропусну 4, о першій годині дня, місяця лютого у двадцять і четвертий день 2.

Тим часом Святополк і Володимир послали [послів] до Олега, велячи йому іти з собою на половців. І Олег обіцявся іти з ними обома, та, виступивши, не пішов із ними в одну путь. Святополк же і Володимир пішли на вежі [половецькі], і взяли вежі, і забрали скот, і коней, і верблюдів, і челядь, і привели в землю свою.

І стали вони оба гніватися на Олега, що не пішов він із ними на поганих. І послав Святополк і Володимир [послів] до Олега, говорячи так: «Ти ось не пішов єси з нами на поганих, що погубили землю Руськую, а тепер у тебе є Ітларевич. Або його вбий, або дай нам обом. То є ворог нам обом і Руській землі». Олег же цього не послухав, і постала межи ними ненависть.

У сей же рік прийшли половці до [города] Юр’єва і стояли навколо нього все літо, мало не взяли його, та Святополк [викупом] замирив їх. Половці, однак, прийшли за [ріку] Рось, а юр’євці вибігли [з города] і прийшли до Києва. Святополк тоді повелів рубати город на Вітечівському пагорбі, нарікши [його] своїм ім’ям — Святополчградом. І наказав він єпископу [юр’євському] Марину з юр’євцями сісти тут, і засаківцям 5, і іншим з других городів. А пустий Юр’єв запалили половці.

Лютий 1096

Сього ж року наприкінці пішов Давид Святославич із Новгорода до Смоленська. Новгородці тоді пішли до Ростова по Мстислава Володимировича і, взявши його, привели його до Новгорода, а Давидові сказали: «Не ходи до нас». І, пішовши, Давид вернувся і сів у Смоленську знову, а Мстислав сів у Новгороді.

У сей же час прийшов Ізяслав, син Володимирів, із Курська до Мурома. І прийняли його муромці, і схопив він посадника Олегового. /139/

У се ж літо прийшла сарана, місяця серпня [у] двадцять і восьмий [день], і покрила землю, і страшно було [це] видіти. Ішла вона до північних країв, поїдаючи траву або проса.





Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.