[Морс Пекхем. Дарвінізм та дарвіністицизм / Пер. з англ. М. Бистрицького // Ізборник [Електронний ресурс]. — К., 2014.]

‹‹     Головна

Морс ПЕКХЕМ

ДАРВІНІЗМ ТА ДАРВІНІСТИЦИЗМ

Усім відомо, що публікація «Походження видів» справила величезний ефект, що ця книга глибоко вплинула на англійську та Західну літературу з моменту появи наприкінці листопада 1859 року. Проте, коли хтось намагається порахувати зачеплених авторів і склаcти список книг та перелік цитат, що демонстрували б дарвінівський вплив і дарвінівські припущення в романах, поемах та есе, наче туман стає перед очима, через який ледь видно проблиски чогось, що може бути, або ні, елементами справжнього дарвінізму.

Безперечно, в цьому полягає перша проблема. Що таке дарвінізм? Або, принаймні, дарвінізм, який знаходиться в «Походженні», єдиний дарвінізм, котрий мене тут цікавить. Ім’я Дарвіна притягнуло до себе тисячі всіляких ідейок, що їх точно не знайти в його книзі, а деякі з них сам Дарвін, якби про них дізнався, напевно відкинув би. Наприклад, було сказано мільйон разів і буде повторено ще мільйон, що для Дарвіна конкурентна боротьба між видами та окремими представниками видів це єдиний механізм направляючої і проґресуючої еволюції. Таким чином його вихваляли за відкриття того, що в капіталізмі й зв’язаних з ним та похідних цінностях була віднайдена природна система соціальної та економічної організації, яка забезпечує проґрес людства; і проклинали за те, що він призвів людей до зневірення в на вигляд очевидній істині, що притаманна людині нормальна поведінка це кооперація, гармонія та любов. Проте завжди буває перевідкрито, що в природному доборі механізми кооперації працюють так само, як і механізми конкуренції. Крім того, часто стверджують, що Дарвіну не вдалося збагнути елемент кооперації, тому що він сам був продуктом суспільства laissez-faire: особливо марксисти надавали монументального значення цій обставині.

На цьому одному прикладі можна продемонструвати типові помилки, помітні в багатьох дискусіях про дарвінізм, коли їх ведуть ненауковці, ба навіть і науковці, якщо вони не підходять до предмета з наукових позицій. По-перше, це відбувається або завдяки використанню термінів, що вже самі по собі впроваджують цінності у дескриптивний конструкт, або через спотворення дескриптивних термінів, коли словам приписують морального значення, а їх авторові морального задуму. Коріння цієї помилки сходять до стародавнього повчання, що Природа має бути основною моделлю для Правильної Поведінки. Не дивно, що постійно припускають, що «Походження» спирається на моральні припущення, адже погляд, що ціннісне твердження може бути підтверджене в той самий спосіб, як і емпіричне або прогностичне, досі переросла тільки незначна кількість людських істот, і то тільки в невеликій частині їхньої поведінки. Труднощі постали тому, що Дарвін не мав слова «екологія». По суті, він був екологічним мислителем, а в екології слова, на кшталт «боротьба» та «кооперація», надто нечіткі, надто навантажені цінностями, надто метафоричні й надто антропоморфічні для того, щоб їх узагалі використовувати.

По-друге, наукові твердження постійно піддаються не тільки моральним, а й, витонченішим чином, метафізичним інтерпретаціям. Звідси неусвідомлене приписування «Походженню» певної метафізики. Дарвіну приписували відкриття Закону Еволюції, згідно з яким Усесвіт характеризується постійним зростанням багатства, складності й досконалості. Але це Спенсер сформулював Закон Еволюції, а в «Походженні» немає такого закону. Насправді ж, у четвертому виданні є коротке, але вкрай важливе місце на початку четвертого розділу, в якому Дарвін особливо заперечує будь-яке знання, або будь-які твердження про Закони Природи, що їх він ясно називає розумовими зручностями, або конструктами. Він був учений, а не мораліст і метафізик, і пам’ятав про це. На жаль, більшість гуманітаріїв тоді, як і тепер, мають замало поняття про науковців-природничників, і про те, чим вони займаються. Їх цікавлять метафізика і мораль, а коли наука, здається, має метафізичний і моральний підтекст, або коли науковець приміряє на себе іншу роль і робить метафізичні й моральні твердження, тільки тоді вони виявляють інтерес і піддаються тому, що на їхню думку є науковими впливами *.

* Питання впливу «Походження» залежить не тільки від того, що таке дарвінізм, або що таке дарвінізм «Походження», але також і від того, який дарвінізм можна знайти в якому з видань «Походження». У моєму нещодавному виданні тексту цієї праці з підведенням варіантів за прижиттєвими редакціями можна знайти від п’ятнадцяти до двадцяти тисяч окремих варіантів, або понад сім тисяч варіантів речень, що знаходяться в межах між виключенням чи додаванням цілого речення до незначних і безсумнівно несемантичних змін пунктуації. Більшість з них, мабуть, не надто важливі, але тисячі варіантів речень є критично значущі. Порівняння цих варіантів показує, яким насправді складним є питання дарвінівського впливу, але принаймні у майбутньому можна буде дізнатися, чи справді Дарвін стверджував те, що йому приписували.

З вищесказаного очевидно, що проблема впливу «Походження» на культуру за останні сто років є складною. Перш за все, вона включає питання, в чому полягає відмінність між «дарвінівським» та «дарвіністським» (тобто, між тими положеннями і неявними припущеннями, що можуть бути належним чином підтверджені посиланням на «Походження», і тими положеннями і похідними припущеннями, що не можуть бути належно атрибутовані). Я спробую розчистити шлях для подальших досліджень «Походження» й літератури, вільно й узагальнено використовуючи означення «література».

Значить, питання, яке необхідно поставити, полягає в тому, який вплив дарвінізм та дарвіністицизм «Походження» справили на Західну культуру? Але воно все одно залишається надто невизначеним. Яким чином нам доступна культура минулого, і що ми розуміємо під «культурою»? Вважають, що історичне дослідження має справу з подіями в минулому. Але зрозуміло, що минулі події неможливо спостерігати, і тому ми залишаємося з питанням, що насправді спостерігає історик? Проблема, можливо, поставлена дещо грубо, хоча я вважаю, не наївно, вона вирішується спостереженням за тим, що історик робить насправді. Він займається маніпулюванням (в усіх значеннях цього слова) документами та предметами старовини. Саме вони є його даними, а не минулі події. Емпіричний референт його «Історії», таким чином, це його конструкт, що має на меті приписувати подіям у минулому, або «історії», його власні операції з цими документами та предметами старовини, щодо яких він припускає, що вони існували до моменту, коли він почав їх досліджувати. Його Історія це лінґвістичний конструкт, що характеризується тим, що вона, як він сподівається, щонайменше інтуїтивно несуперечлива, щоб виправдати його роботу. Але оскільки внутрішня суперечливість завжди може бути виявлена в його конструкті, та оскільки його зібрання документів та предметів старовини ніколи не може бути повним, ба навіть неможливо дізнатися ступінь повноти, історія, як будь-яка наука, характеризується мінливістю. (Подібно до фізики, котра завжди знаходиться в стані перебудови.) Таким чином, історіографічний процес є наслідком неперервної взаємодії, маніпульованої істориками, між конструктом та даними.

Залишається одна особлива проблема *: що таке модель конструкта історика? Такі моделі напевно є і, можливо, завжди будуть інтуїтивними. Принаймні, мені невідомо жодної математичної чи логічної моделі історичного наративу. Але хоча моделі для битв, парламентських дебатів і терористичних актів, ймовірно, можуть бути досить надійні, то для історії культури — ні. В історії культури ми оточені питаннями надзвичайної складності й тонкості. Тоді як замах на Лінкольна, по суті, спостерігався одномоментно (були свідки, може бути створений прийнятно послідовний конструкт його вбивства та смерті), один священик може втратити свою релігійну віру і ніхто про це не дізнається (Патер вважав, що може зробити успішну кар’єру як англіканський священик, не маючи релігійної віри, і був, мабуть, правий). Складність полягає в тому факті, що центральне місце історії культури це прихована поведінка. Коли ми усвідомлюємо, що не існує такої сутності як «культура», але тільки люди щось роблять, або поводять себе приховано, і така поведінка може, або ні, залишити сліди в документах та предметах старовини, загальна проблема недоступності минулого стає вдвічі складнішою; адже культурна поведінка не обов’язково спостерігається явно навіть тоді, коли вона відбувається в людській істоті, що знаходиться прямо перед очима спостерігача, ба навіть тоді, коли відбувається всередині спостерігача. Коли ми кажемо про «культуру» в старомодний спосіб, або по-сучасному про «високу культуру», ми дещо невизначено спираємося на два типи даних: по-перше, записану вербальну поведінку, достатньо складну й надзвичайно цінну, щоб її можна було назвати літературою, філософією чи наукою, та записані знакові системи схожої складності, що їх ми називаємо візуальне та слухове мистецтво, і по-друге, незаписана й прихована лінґвістична й естетична семіотична поведінка. На моделі нашої власної поведінки, наскільки ми можемо навчити себе спостерігати її на прикладі різних, неадекватних, на загальну думку, особистостей або за допомогою психологічних теорій, ми намагаємося писати історію культури. Отже, ми знаємо дуже мало про культурну передачу і культурну інновацію на будь-якому рівні, не кажучи вже про складні високорівневі передачі й інновації. Не дивно, що коли ми беремося за написання історії культури, то почуваємося дещо неадекватними й збитими з пантелику.

* Інше питання, на яке значно легше відповісти і яке є менш важливим для цього есе, коли історик виводить зі свого конструкта якісь положення, що претендують на передбачення того, де певні документи та предмети старовини можуть бути знайдені, і які матимуть характеристики. Таким чином конструкт одного разу привів мене до передбачення, що деякі неідентифіковані акварельні ілюстації до творів Мільтона можуть бути ориґіналами для виготовлених між 1790 та 1810 ґравюр, що ілюстрували публікації «Втраченого раю». Огляд відповідних видань привів до відкриття одного з такими ґравюрами, на якому було зазначено ім’я художника. Інтуїтивний конструкт з області історії стилю привів мене до передбачення, що ґравюри мали бути зроблені близько 1800 року і, згідно з бібліографічною інформацією самих видань, могли бути датовані 1797 та 1798 роками. Нарешті інтуїтивна модель поведінки художників і видавців привела мене до висновку, що акварелі були зроблені не раніше, ніж за три-чотири роки до дати першої публікації.

Проте, принаймні тепер, ми можемо бачити нашу основну проблему дещо чіткіше. З одного боку, існують дарвінівські та дарвіністські документи, з другого, документи та предмети старовини, що демонструють дарвінівські та дарвіністські впливи, а між ними, — ми сподіваємося або припускаємо для конструктивності — причинно поєднуючи дві категорії відбувається вдвічі неприступніший процес історії культури, для якої ми хочемо створити конструкт. Але, на жаль, кожна частина проблеми містить безліч наборів змінних. Наприклад, звичайна дарвіністська сентенція могла мати революційний вплив на приховану поведінку особи, внаслідок якої вона написала одну поему, що абсолютно відрізняється від усього, раніше написаного нею. (Чи не це сталося у випадку Суїнбернової «Герти»?) Або прочитання цілого «Походження» могло мати ледь помітний вплив, що мав результатом, принаймні на той момент, написання досить короткої записки. (Чи це не випадок знаменитого листа Кінґслі, якого Дарвін був щасливий процитувати в пізніших виданнях, щоб відвернути богословські громи та блискавки?) Або дуже ретельне читання дарвінівських та дарвіністських матеріалів могло настільки підтвердити вже існуючі переконання особи, що вона не сприйняла нічого інноваційного. (Чи не був це випадок з Браунінґом, чия творчість після публікації «Походження» демонструє, що він не тільки читав Дарвіна, але читав його з такою надзвичайною уважністю, що можна припустити часте перечитування?) Проаналізувати цей діапазон змінних є нашою наступною задачею.

Я вже згадував один приклад сумновідомої плутанини між дарвінізмом і дарвіністицизмом. Тепер я хотів би розглянути проблему ширше, зокрема, щоб показати, як їх почали плутати. Почну з одного з найбільших питань, з самої еволюції. Еволюція може розглядатися як досить проста метафізична теорія з тривалою історією, що не стільки підтверджується теорією природного добору, скільки заплутується нею. Різницю між ними демонструє факт, що сам Дарвін не використовував це слово до п’ятого видання «Походження» (1869), а потім, здається, вживав його з певним сумнівом, наче він не зовсім розумів, що мав на увазі. І це не дивно. Я назвав термін «еволюція» метафізичним терміном, тому що його призначенням є робити певні дескриптивні твердження про структуру всесвіту. Одним із способів показати його важливість є метафізична відмінність між видимістю й реальністю та їх відношення до сталості й змін. Згідно з нееволюційною метафізикою ті зміни, які ми спостерігаємо, є тільки видимістю, реальністю ж речей є їхня сталість. Високопіднесений статус платонізму в Західній традиції, як у теології, так і поза нею, був одним з принципових підкріплень нееволюційної метафізики. У своїй нещодавній інтелектуальній біографії «Мій філософський розвиток» Бертран Рассел розповів, як його раннє зацікавлення математикою заохочувалося бажанням проникнути у світ ідеальної сталості й досконалості; він визнав, що все ще відчуває певний жаль через те, що Вітґенштейн переконав його, що математика і логіка тавтологічні і не стосуються жодної ідеальної сфери. Але Єйтс, Расселів сучасник, та впертий і глибоко антиметафізичний Ніцше гралися з вічним поверненням, хоча наскільки серйозно вони бажали, щоб ми їх сприймали, представляє нерозв’язну проблему для їх коментаторів. Усі ці люди були з покоління після «Походження», і всі вони виказують занепокоєння, що є результатом очевидного підтвердження метафізичного еволюціонізму науковим конструктом природного добору.

Згідно з метафізикою еволюції, видимість полягає у сталості, а реальність у зміні. Сталість речей, неважливо, будинків чи соціальних інститутів, це тільки функція того факту, що вони змінюються повільніше, ніж спостерігач. Але відмінність між еволюцією і вченням Геракліта про те, що всі речі течуть, полягає в положенні, що еволюція має напрям. Як я вже зазначав вище, претензія на те, що природний добір працює і в ортогенетичному і в теологічному стилі, є пристосуванням до дарвінізму вже існуючої і поширеної думки, що закони природи спрямовують хід подій до вищого, чистішого, кращого стану справ. Нещодавно я несподівано наштовхнувся на теологічну теорію, яка стверджує, що історія всесвіту це історія того, як бог сам позбувається і позбавляє свої творіння зла, і що мета людського існування це допомогти богові в цій величній справі.

Геґель, звісно, це постать, про яку кожний згадує у зв’язку з метафізичною еволюцією, всі цитують рядки [Теннісона]: «Одна далека божествена подія, До якої рухається кожне створіння». Але цей концепт був всюдисущий на початку XIX ст. На перший погляд, здається майже неможливим, що Браунінґ написав велике заключне слово «Парацельса» за чверть сторіччя перед «Походженням». У викреслених строфах «Палацу мистецтв» *, написаних іще раніше, Теннісон прикладає метафізичний еволюціонізм до даних науки, зокрема астрономії та геології. Це ж мається на увазі в теорії історії Карлайла, у якій кожний неорганічний період є менш неорганічний за попередній, а кожний органічний довершеніше організований за відповідного попередника — ідея, що її здається доносить поема «Ідилія короля», перший випуск якої побачив світ у той же рік, що й «Походження». Ньюмен теж мав як поняття проґресивного відкриття, так і, звісно, поняття розвитку вчення.

* Сюди, коли бездонні небесні глибини

Затягнулися мовчазними зорями, вона піднялася,

І наче озброєні оптичними стеклами її гострі очі

Пронизали таємничий небозвід.

Царини яскравих матерій набули форми,

Кисті полум’я, імлисті спалахи,

Грона та скупчення світів, і схожі на бджіл рої

Сонць, і зоряні потоки.

[Альфред Теннісон.]

Дві суттєві ідеї метафізичного еволюціонізму полягають у тому, що цей світ є виникаючим світом, з безперервно впроваджуваним нововведенням ззовні, або народжується через природу еволюційного процесу, і що це незворотний та неповторюваний світ; еволюція має напрям.

Ще перед Дарвіном, як свідчить строфа Теннісона, існували певні наукові доведення еволюційної метафізики. З тих пір, як 1839 року астроном Дж. П. Нікол писав і переробляв цілу серію книг, що популяризували астрономію. Знову і знову, ґрунтуючись на спостереженнях молодшого Гершеля за зоряним небом, він малював картину Всесвіту в процесі створення, а 1855 року використав слово «еволюція», щоб описати його. Навряд чи треба зазначати про те, що Лайєль надав очевидне підтвердження цього поняття з боку геології. Але еволюційна метафізика не повинна бути обов’язково чи логічно зв’язана з науковими конструктами про біологічне минуле. Термін «гіпотеза розвитку», що використовувався протягом сторіччя, поки в 1860-і «еволюція» не посіла його місце, є значно описовіший і відносно вільний від метафізичних навантажень «еволюції».

Щоб зрозуміти, що сталося, необхідно абсолютно чітко бачити відмінність між цими двома термінами. Гіпотеза розвитку була науковою гіпотезою, зв’язаною з питанням, як виникають біологічні види. Чи вони спеціально створені богом, чи якимось чином розвинулися з уже існуючих видів? Ще 1827 року Лайєль написав у приватному листі, що на його думку справедливе останнє, але оскільки він не мав пояснення того, як це могло статися, він мав використовувати теорію творіння видів у своїй «Геології». Вчені, звичайно, чудово знали про підтекст заперечення теорії творіння видів з погляду сучасних богословів, і вони не бажали мати неприємності, окрім тільки як для вагомої наукової причини. Звідси й брак їхнього зацікавлення «Ознаками творіння» Чемберса, і навіть роздратування його працею, бо вона тільки викликала богословську лють без жодної вагомої наукової мети, просто замінюючи одну метафізику другою. Перш за все, необхідно було наукове пояснення того, що дуже багато вчених цілком готові були прийняти, — походження видів од існуючих раніше видів.

Суть справи розкривається у порівнянні есе й книг Спенсера з «Походженням». У передмові до «Загальних принципів» Спенсер скаржився, що Дарвін одержав визнання засновника біологічної еволюції, хоча насправді це він відкрив був істину ще за кілька років перед тим. І звичайно, дуже багато людей, зокрема в Сполучених Штатах, повірили йому. Проте Спенсер майже зник із сучасної культури, у той час як поточна наукова теорія біологічної еволюції все ще має надійне, хоча й обмежене, місце для теорії Дарвіна про природний добір та визнає й наполягає, що «Походження» стало основою для всієї подальшої роботи. З наукового погляду теорії Спенсера з цього питання були неважливі; вони були цілком метафізичні, складніші, ніж у Чемберса, але не менш наївні. Спенсер проголосив Закон Еволюції, а Дарвін запропонував теорію походження видів од існуючих раніше видів.

В останніх розділах свого «Великого ланцюга буття» А. О. Лавждой показав, як метафізичний еволюціонізм вийшов зі свого роду застою, Платновіського мислення, що було домінантою в Західній думці понад два тисячоліття. В моїй праці «До теорії Романтизму» (PMLA, LXVI [1951], 5-23), я намагався показати кілька культурних примусів, відповідальних за цей зсув у метафізиці. Спираючись на міркування цього есе й розвиваючи їх далі, я хотів би тут поговорити про те, як еволюційна метафізика, попри її неважливе попереднє існування, була прийнята й розвинулася на початку дев’ятнадцятого сторіччя.

Якщо використати термінологію згаданої статті, «неґативний романтик» ** залишився без метафізики і без теоретичного обґрунтування моральності. У своєму ізольованому стані він був покинутий напризволяще. А оскільки надзвичайно складно обстоювати тотальну духовну смерть протягом дуже довгого періоду, дехто з неґативних романтиків просто повернулися до колишніх переконань. Але інші навернулися до нової метафізики, що в багатьох своїх формах може бути загалом зарахована до рубрики еволюціонізму, як я визначив його вище. У цьому процесі відновлення було дві стадії. Спершу йшло повне роздягання самого себе, відкриття власного еґо як базової вихідної точки досвіду. Відкритість є однією з основних тем різноманітних творів: «Прелюдії» [Вордсворта], «Старого морехода» [Кольріджа], «Sartor Resartus» [Карлайла], картин Констебля після 1808 року, Каспара Давида Фрідріха, починаючи з того ж часу, та Тернера після 1827 року. Вона є предметом Берліозового «Гарольда в Італії» й фортепіанних циклів Шумана в 1830-і. Це тема роману «Червоне та Чорне» [Стендаля], ба навіть, ледь помітно, «Роб Рой» [Скотта]. Проте самого відкриття базової вихідної точки було не досить. Мав бути створений зв’язок з рештою світу; залишалася проблема, як перейти від свого «Я» до світу. Для її розв’язання були тільки дані про себе та свій досвід, з яких тепер найважливішою подією було відновлення або відродження, що було наслідком відкриття себе. Якщо «Я» є моделлю світу, і якщо процес переходу від заперечення до ствердження себе носить суттєвий характер, то тоді випливає, що характер світу це не просто процес, але процес, спрямований до якоїсь мети.

[** «Неґативний романтизм це необхідне доповнення до позитивного романтизму, а не паралельний чи альтернативний до нього, з яким він має бути узгоджений. Коротко кажучи, неґативний романтизм це вираження ставлень, почуттів та ідей людини, котра перестала мислити в термінах статичного механізму, але ще не прийшла до реінтеґрування своїх думок та мистецтва у термінах динамічного органіцизму». — Морс Пекхем. До теорії Романтизму // PMLA. — 1951. — Vol. 66. — No. 2. — P. 15]

Слабкість цієї позиції була саме в припущенні, що «Я» було моделлю світу, але це припущення могло бути і було легко проіґнороване, у Західній культурі було повно всілякого штибу уявлень, що вони могли забезпечувати місток між «Я» та світом. Звідси походять ментальні конструкти, за допомогою яких процеси особистості були організовані у термінах «Я» або «еґо», або «Ich» чи «I», були перенесені на світ досвіду, і, як висловився Кольрідж, акт був замінений на факт. Приголомшлива емоційна сила, що стояла за цим перенесенням, зробила легким знаходження підтвердження. По-перше, в уже існуючих еволюційних метафізиках, а по-друге, в очевидних наукових підтвердженнях еволюційних метафізик. Тотальний розвиток, можливо, був найчіткіше викладений в «Парацельсі», що відкриває нам Браунінґа як людину, котра схопила романтичну культуру свого сторіччя з вражаючою глибиною. Тому не випадково, що завершення поеми * звучить як передчуття Дарвіна для тих, хто насправді не зрозумів «Походження».

* Парацельс описує формування поверхні Землі, потім появу рослин, комах, птахів, наземних тварин і далі продовжує:

...Так він [бог] живе у всьому,

Від першої хвилини життя й до останньої,

Щоб людина стала вінцем цієї схеми

Буття, виповненням цієї сфери

Життя: чиї ознаки були там і тут

Розкидані по видимому світові перед нами,

Благаючи про поєднання, невиразні фраґменти призначені

Бути зібраними в якомусь надзвичайному цілому,

Недосконалі властивості, що наповнюють усесвіт,

Наводять на думку, що одна істота все ще має бути створена,

Наче в одній точці, всі ці розсіяні промені мають

Зійтися в здібностях людини.

[Роберт Браунінґ, «Парацельс».]

У 1859 році метафізика цілепокладаючого органічного зростання домінувала на найвищих рівнях Західної культури. Канонік Рейвен зауважив, що збудження, викликане Дарвіном, не може бути зрозуміле без посилання на «Есе та огляди» [Паркера], що з’явилися тільки кількома місяцями пізніше, або на працю Коленсо, що побачила світ 1862 року. Академічні проблеми Макса Мюллера й Бенджаміна Джоветта так само невіддільні від загальної ситуації. Сьогодні дещо складно зрозуміти, чому всі ці книги й події мають бути з’єднані між собою в прихованій культурі тієї доби. Але прочитання «Есе та оглядів» виявляє глибоке проникнення метафізичного еволюціонізму в уми своїх авторів. Їхнім каменем спотикання було те, що вони адресувалися світові нижчого культурного рівня, котрий все ще жив статичною метафізикою. Я вже згадував припущення Ньюмена про можливість застосування його ідей розвитку до біологічного світу, і як його високо оцінювали за проникливість у передбаченні та розумінні Дарвіна. Але ця висока оцінка була від людей, котрі самі не розуміли Дарвіна, оскільки фактично «Походження» стало збентеженням для метафізичних еволюціоністів.

Еволюціоністи вже звикли до того, що їхню метафізику нібито підтверджують наукові досягнення. Лайєль, Гершель та Нікол, здавалося, підтримували їх, і вони приймали «Ознаки творіння» за наукову працю. Як наслідок, немає свідчень, що «Походження» турбувало Теннісона, наприклад, або Ньюмена, або Джорджа Еліота. Знову «Герта» [Суїнберна] буде хорошим прикладом. Написана в другій половині 1860-х, вона являє собою досконалий приклад впливу Дарвіна. Тим не менш, вона так само може бути зрозуміла в стилі гуманістичної й антирелігійної інтерпретації заключної промови Парацельса. Вона могла бути написана, навіть якби «Походження» ніколи не було опубліковане. Те, що «Герта» була написана внаслідок «Походження», видається досить імовірним, але тільки як наслідок неправильного розуміння «Походження». Адже біологічний світ, як відкрив Дарвін, якщо ви не читали його з припущеннями метафізичного еволюціонізму як інструментами для розуміння цієї книги, це світ, в якому повністю відсутні організовнаний і телеологічний процес, характерний для еволюційної метафізики. Нові види виникали до життя способом, який може бути описаний тільки як випадковий. Якщо вид має набір варіацій серед своїх представників, такий, що коли природне середовище, в якому вони живуть, змінюється, до того часу непристосовані варіації добираються, що є способом виживання, нові види, звичайно, з’являтимуться з часом, якщо тільки зміни навколишнього середовища не настільки значні, щоб це призвело до повного зникнення даного виду і за умови, що чисельність популяції виду достатня для того, щоб підтримувати себе на протязі періоду розвитку нового виду із старого. Не існує такого організму, стверджував Дарвін, котрий би був настільки досконало пристосований, як міг би бути. Тобто, в популяції є інстинкти й органи, що не є корисними для пристосування до навколишнього середовища, хоча для їхніх предків у той чи той час ці органи чи інстинкти були корисними для пристосування. (Зазначу, Дарвін не був цілком упевнений у цьому і запропонував інші причини, зокрема морфологічні, для пояснення органів, непридатних для пристосування.) Крім того, існують численні приклади не тільки вимирання, а й повної чи часткової реґресії, або реґресії до якоїсь попередньої стадії в життєвому циклі організму. Немає також ніяких підстав вважати, що природний добір діє в моральний чи метафізично проґресивний спосіб. Справді, з «Походження» дуже легко зробити висновок, що складніші організми мають менше шансів на виживання. Але неможливо знайти в «Походженні» підставу в біологічному світі для будь-якого сорту ортогенезису чи цілепокладаючого процесу. Отже, вона була неправильно прочитана, або просто не прочитана зовсім, хоча обговорювалася на всі лади метафізичними еволюціоністами від Ньюмена до Ґеральда Херда та сучасних католіцьких богословів.

Таким чином, найголовніша теза метафізичного еволюціонізму — перехід од простого до складного значить од хорошого до крашого, необмежено чи обмежено, як визначить ваш метафізичний смак, — не тільки не одержала підтримки з боку «Походження», але була категорично спростована, якщо ця книга була належно зрозуміла і якщо зацікавлена особа відчувала, що метафізика повинна і може мати наукову підтримку. Звідси забавне видовище, що трапляється так часто: ортодоксальні християнські фундаменталісти та антихристияни, або квазі-християнські метафізичні еволюціоністи, що вишикувалися по обидва боки протистояти Дарвіну. І звідси рівною мірою забавне видовище інших метафізиків і християнських еволюціоністів, котрі ковтають книгу, навіть не поперхнувшись.

Але книга Дарвіна ставить іще глибшу проблему, з якою напевно небагато хто обізнаний, хоча вона міститься вже в ранніх виданнях і була чітко поставлена в четвертому. В середині сторіччя для більшості вчених характерно було уявляти своїм завданням розкриття законів природи. Закон усесвітнього тяжіння Ньютона мав силу неспростовного прикладу, і на протязі ста п’ятидесяти років Закон поступово витісняв Провидіння у вищих культурних рівнях. Треба відзначити, що траплялися винятки. Ньюмен волів вірити, що погода контролюється ангелами, і в нього є кілька прекрасних уривків з цього приводу. Але більшість провідних мислителів почувалися як Нікол, який 1839 року вітав прихід розуміння природи через відкриття законів і радів зникненню примхливих шляхів Провидіння. Він відчував, що богові значно додається гідності, якщо вважати, що він править світом через установлення законів, а не через непередбачене свавілля. Важко не бачити тут вплив політичного лібералізму. А можливо, це був зворотний вплив. Звичайно, ці дві ідеї мали зв’язок, уявлення про підкорення королівської влади раціональним законам вибраних представників, поступ геть од примхливої тиранії, надзвичайно подібні до концепції Нікола. Ідея Просвітництва була основною компонентою найромантичніших метафізик і основою для еволюційних метафізик. Несвідомо вжита метафора здається була надто очевидна, щоб її упустити, але все ж, вона була упущена. Існувало уявлення, якщо можна вивчати політичну поведінку людей і звідси виводити її закони, то так само можна вивчати поведінку природи і приходити до законів, що нею керують. Це уявлення було особливо привабливим для англійців, які завдяки специфічній і високоцінованій природі англійської конституції керувалися частково писаними законами, а частково законами, не викладеними у письмовій формі в стилі невіруючого Бентама і заблудних американців, але такими, що неявно присутні в політичній структурі нації. У природі існують закони, вони притаманні природному світу, і на те є воля божа, що їх у нашому просвіченому проґресі ми відкриваємо. Постійне посилання на такі економічні ідеї, як закон попиту й пропозиції знову і знову посилювали ці концепти; і характерно, що естетичні й соціально-економічні праці Раскіна переповнені посиланнями на закони того й закони сього.

«Походження» взагалі не вписується в цю концепцію. Мало того, що був відкритий явно випадковий характер світоустрою, але навіть якщо наполягати на відкритті порядку в очевидно хаотичному біологічному світі, неймовірна складність екологічних зв’язків була такою, що сам Дарвін відчував, що повне розуміння перевищувало його можливості, й можливості будь-якої людини. Коли біологію зможуть вивчати математично, а біологи роблять кроки в цьому напрямі, зокрема в генетиці, можливо, якісь люди зможуть зрозуміти біологічний світ, але це занадто для математично неорганізованої дескриптивної мови.

Отже в той час лунали часті скарги на те, що Дарвін насправді не розкрив Закони Природи. Культура все ще була просякнута Беконівською ідеєю, що Закони Природи не тільки іманентні, тому що походили від бога, а й нечисленні й прості у своїй суті, адже бог розробив їх таким чином, щоб людський розум міг їх осягнути. Культура приймала ідею Бекона про те, якщо хтось збере всі дані, що стосуються області дослідження, то істинні співвідношення між розрізненими фрагментами даних і закони, що управляють ними, розкриють себе. І знову ми бачимо, з метафізичного погляду, бажання проникнути у світ чистого порядку.

Але Дарвінівська ідея наукового закону була емпіричною й надзвичайно сучасною. Він має її на увазі у своїй великій дискусії про термін «вид» і пов’язані з ним слова. Дарвін демонструє, що цей термін не відповідає якійсь реальності або сутності в біологічному світі. Для його арґументації має важливе значення, що види не повинні розглядатися фіксовано, і він спростовує їхню сталість не стільки поєднанням даних, скільки аналізом терміна, щоб продемонструвати, що спроби знайти відмінності між видами в природі будуть неодмінно безплідними, оскільки цей термін є тільки певною зручністю для створення гіпотез, або, як ми сказали б сьогодні, конструктів. Окрім того, Дарвін докладно розібрав свою ідею в доповненнях, внесених на початку четвертого розділу в четвертому виданні. Для нього науковий закон виступав зручністю для мислення. Розум організовував дані в значущі структури; він не розкривав принципи організації, іманентні даним. До певної міри його читачі були, щонайменше, інтуїтивно обізнані з цією позицією і реаґували на неї неґативно. Проте більша частина «законників Природи» просто одержала від «Походження» додатковий доказ для своїх арґументів. Це ще один приклад того, як дарвінізм перетворювався на дарвіністицизм і це можна порівняти та співвіднести з подібним поглинанням «Походження» і теорії природного добору метафізичним еволюціонізмом.

Є ще додаткові змінні величини в цій частині основних питань, такі як адаптація, економіка та моральність. Гекслі у своїй Роменсівській лекції та раніше Мілль у «Трьох статтях про релігію» дійшли висновку, що античний вислів «Слідуй за природою!» як основа для моральності була помилковою, і що істинна мораль могла бути розвинута тільки на чисто людській основі, байдужа, ба навіть протилежна роботі еволюції. Як ми бачили, економісти рухалися відмінним курсом, і з допомогою Спенсера знайшли в «Походженні» основу для їхньої власної моральності. І щодо адаптації, остаточної основи британської емпіричної теології, ідея досконалої адаптації організму до навколишнього середовища була змита «Походженням». В результаті, як можна було очікувати, дарвіністицизм на полі моралізуючої психології використав Дарвіна як основу для своєї спроби зробити досконалу адаптацію окремої особистості до її соціального середовища критерієм психологічного здоров’я. Можна знаходити інші змінні величини, але я спробував поставити щонайменше дві проблеми, зв’язані з впливом «Походження», щоб показати глибоку відмінність між дарвінізмом і дарвіністицизмом. Дарвінізм це наукова теорія про походження біологічних видів од раніше існуючих видів, механізм цього процесу має надзвичайно складну екологію, котру можна спостерігати тільки у досить маленьких та штучно ізольованих випадках. Він відкриває світ не тільки цілковитої випадковості, а скоріше такий, в якому «випадковість» стає безглуздою проблемою. Дарвіністицизм же може бути еволюційною метафізикою про природу реальності й Усесвіту. Він може бути метафізичною і спрощенською ідеєю природного закону. Він може бути економічною, моральною, естетичною або психологічною теорією. Дарвіністицизм може бути чим завгодно, що стверджує про підтримку з боку «Походження», або навпаки, чим завгодно, що стверджує про справжнє розуміння того, що Дарвін розглянув невідповідно чи частково. Як тільки усвідомити відмінності, багато з того, що приписують Дарвіну, і багато з того, що видається дарвінівським у свідченнях культури за останні сто років, виявляється взагалі не було дарвінівським, але тільки дарвіністським. Чи не правда, що сказане Дарвіном мало дуже малий влив, але величезний вплив мало те, що люди вважали, що він сказав те, у що вони вже вірили, і вірили, що одержали підтвердження від Дарвіна?

Здається, ми зіткнулися з цікавою проблемою — не з впливом дарвінізму, а з відсутністю впливу. Відповідь, або, принаймні, деяке уявлення про можливу структуру відповіді, лежить в області, яку я назвав прихована культура. Для початку нам потрібно мати формулу, або модель, що якимось чином пояснить не відмову від «Походження», що не так складно пояснити, але перекручене й самооманливе прийняття цієї праці. Наступне формулювання служитиме, я гадаю, першим наближенням.

Коли людина несподівано натрапляє на подразник, котрий не може бути придатним для існуючого орієнтування, фундаментальна тенденція полягає або в тому, щоб заперечити цінність і важливість цього подразника чи приглушити його ефект, або в тому, щоб заперечити його існування чи спотворити. За межами цього діапазону, з одного боку, ми вмираємо від страху, а з другого, робимо дуже складне зусилля, щоб не відкинути подразнення, але реструктурувати турбуючу нас орієнтацію без спотворення цього подразнення. Ці дві крайнощі досить рідко трапляюються, і можливо, якщо ми залучимо весь людський рід, відносно рідко. Прибуття до нової високорівневої орієнтації потребує високих розумових здібностей, досить сильну особистість, щоб витримати значний неспокій і розчарування без знесилення чи протидії, високорівневу культуру, і дуже ймовірно, найбільш важливим чинником є готовність терпіти значні втрати енерґії. Для обстоювання системи (pattern) потрібно витрачати енерґію, але для створення й обстоювання нової системи, зокрема такої, що не підткріплюється навколишнім середовищем, потрібні ще більші втрати. Тепер легко розташувати в цьому діапазоні відповіді на «Походження»: ті, хто повністю відкидали його, ті, хто повністю його не зрозуміли, ті, хто включили його у свій існуючий набір відносин, спотворюючи його, а нарешті, ті, хто зрозумів його і піддав свої персональні культури повній реструктуризації.

Історія високорівневої культури це історія складних і багатоструктурованих орієнтацій. Беручи до уваги рідкісність безкомпромісних переорієнтацій, зовсім не дивно було насправді очікувати, що історія впливу дарвінізму мала бути історією відкидання або спотворення.

Говорячи про «сорти» орієнтацій, я маю на увазі їхні функції в культурі того часу. В будь-які часи подразнення, що конфліктують з існуючими орієнтаціями викликають неспокій. Важко прийняти цей факт, але більша частина нашої загальної культури досі тільки поверхово були зачеплена дарвінізмом. У травні 1959 року я давав інтерв’ю про «Походження» на радіостанції у Філадельфії; це була така програма, в якій слухачів запрошували ставити питаня та коментувати по телефону. Перший дзвінок надійшов од жінки, для якої Дарвін був порочною людиною, його ідеї про біологічну еволюцію вона вважала нікчемними, а мене назвала неосвіченою та злою особою, котра заохочує юнацтво знайомитися з ідеями такого штибу. Маю зізнатися, я був трохи вражений, що культурні умови, що призвели до Мавп’ячого процесу Скоупса, досі настільки дієві. Жвавість і пристрасність промови слухачки були цікавими, і водночас цікавою була її відмова не тільки розглядати «Походження», ба навіть сказати, чому Дарвін і я були цілковито неправі й погані. Аналогічним чином нещодавня книга Ґертруди Хіммельфарб, написана на більш високому культурному рівні, намагається звільнитися від Дарвіна, ставлячи давно застарілі еволюційні проблеми, а найголовніше, апелюючи до авторитету К’єркеґора й Берґсона, і висміюючи метафізичні знання й здібності Дарвіна. В обох випадках відчувається, що гнів і, в другому випадку, витончене презирство, приховують страх. Звичайно, «Походження» завжди виявляло надзвичайну здатність збуджувати гнів і страх.

Причину страху можна знайти у тому факті, що між будь-якою орієнтацією та переорієнтуванням настає стадія дезорієнтації. Орієнтація функціонує як засіб підкріплення почуття ідентичності, і здається, що інший шлях посилання на почуття ідентичності це звернення до почуття цінності. (Я маю на увазі переконання, що життя варте того клопоту, щоб прожити його, як таке ірраціональне твердження, до якого кожний може прийти.) Наприклад, заперечення адекватності релігії чи метафізики, оскільки це передбачає заперечення системи цінностей, очевидно похідних од неї, і залежних од неї, включає провину, а також страх. Тому гнів, страх, провина, втрата ціни і цінностей, а також втрата ідентичності, стали великими темами того явища, що я назвав літературою неґативного Романтизму. У Кольріджа й Байрона, наприклад, цілий вузол емоцій символізується нездатністю кохати, що в опері «Летючий Голландець» Ваґнера обернено виражено нездатністю бути коханим.

Це може видаватися далеким од Дарвіна, але я думаю, що це не так. Прочитуючи з кінця до початку, можна розрізнити обмежений діапазон релігійних і метафізичних орієнтацій, поширених 1859 року. Найнижчий рівень високої культури посідали віруючі в Провидіння. Така «метафізика», мабуть, є найпримітивнішим шляхом підтримки стабільності особистості й почуття цінності перед лицем непередбачуваного і випадкового. Вона просто стверджує, що випадкові події невипадкові, що вони відбуваються з божої волі, яка все контролює з-за лаштунків, що й горобець не впаде [Мф. 10:29]. Далі знаходиться поняття трансцендентного порядку, з погляду якого світ, що спостерігається, це тільки темрява і збиваюча з пантелику тінь. Кроком вище, принаймні історично, знаходиться іманентний порядок, Природний Закон, або причинно-наслідковий Детермінізм. Обидва досить часто ставали підпорою еволюціонізму. Далі стоїть те, що мабуть було найсучаснішим, обмежувалося, думаю, дуже невеликим колом осіб (або, принаймні, дуже мало хто залишив документальні свідчення), серед яких був Браунінґ, або мав бути після 1859 року. І воно найважливіше. Я б назвав цей рівень радикальним Романтизмом. Він припускає, як висловився Браунінґ ще в «Сорделло», в цій великій і незаслужено забутій поемі, що будь-яка метафізика всього лише тимчасова, що як тільки ми приходимо до рішення метафізичної проблеми, або будь-якої проблеми, це саме рішення негайно породжує нову проблему і поєднується з нею. По суті, це психологічна й скептична метафізика, яку не слід плутати з геґелівською, є водночас менш витонченою і більш жорсткою. Її класичні положення були дані Рембо з його усвідомленням, що нова орієнтація може з’явитися тільки по добровільній дезорієнтації, цілком позбавленої будь-якого сподівання, навіть на нову орієнтацію. Нарешті, існував скептицизм, що походив од Г’юма, що насправді вів дуже невиразне життя, і загалом почувався час од часу зовсім нестерпно.

Відкидаючи з розгляду стратегію одвертої відмови, ми можемо для кожного з цих рівнів простежити, по-перше, залучення «Походження» через його спотворення, а по-друге, безкомпромісну переорієнтацію; переорієнтація може приймати будь-яку форму: дарвінівську, дарвіністичну, або якусь зовсім незв’язану з іншими. «Походження» передбачає принаймні чотири фундаментальні орієнтації: біологічний світ, і як наслідок цілий емпіричний світ, має складність за межею нашого розуміння; можна створити розумові конструкти, що мають сенс, виходячи з одержаних даних; ці конструкти найзадовільніші, якщо характеризуються не прямолінійним причинно-наслідковим мисленням, але екологічним мисленням, тобто, за спостереженням систем відносин усередині й поміж сферами, абстраґованими від емпіричної реальності; нарешті, можна сподіватися на більшу ускладненість і достовірність конструктів.

Провиденційне мислення включає «Походження», іґноруючи більшість усього цього і вхопившись за випадкову природу появи нових видів. Воно тріумфально наполягає на тому, що єдиним можливим поясненням такої появи була дія Волі Провидіння. Але навіть за таких умов значна частина «Походження» була катастрофічною для провиденційного мислення, котре усвідомлює, що появу нових видів з її невдачами та стражданням неможливо примирити з добродійністю Провидіння. Звідси похмурість і розпач тих, чий провиденціалізм виявився зруйнований, і хто був неготовий відкрити нову орієнтацію. Здається, саме це трапилося з Єйтсом, а перед ним з Моррісом. Пролог до поеми останнього «Земний Рай» подає дуже дарвінівські слова, поза розумінням, сповнені плутаної насолоди, страждання й жаху, населені різноманітними фальшивими богами.

Вплив «Походження» на орієнтацію Трансцендентального Порядку був дещо слабший. У той час, як небагато хто з провиденціалістів міг використати дарвінізм, Англія та Захід загалом у роки, що настали після «Походження», побачили величезне відродження платонізму й зв’язаних з ним та похідних орієнтацій. Це була, по суті, захисна реакція, і нелюбов до Дарвіна, виявлена такими платоніками, як Мор і Беббіт, є прикладом того, як прийняли виклик могутні ідеї трансцендентального порядку. «Походження» дало науці величезну нову життєву силу й статус, що своєю чергою надало численним антинауковим трансценденталізмам величезну нову енерґію. Але безкомпромісний емпіризм Дарвіна означав, що, якщо «Походження» прийняти повністю, платонізм з ідеалізмом, як і провиденціалізм, розвалювалися. Мабуть, не існує логічних причин, чому вони мали розвалитися, але ми маємо справу не з логічними відносинами, але з прихованою культурою, що працює напівнесвідомо й інтуїтивно сприйнятими зв’язностями. Твердий ідеаліст з глибокими емоційними зобов’язаннями перед своїм ідеалізмом просто зводив вищий й товстіший оборонний вал. Натомість гнучкий і недогматичний ідеаліст був занепокоєний.

Як ми бачили, різні форми Законів Природи, форми іманентного порядку, включаючи еволюціонізм, могли переважно легко, своїми вищими орієнтаціями, включити дарвінізм за допомогою прийому спотворення і витворити цю чудернацьку суміш, дарвіністицизм. Легко бачити сьогодні, спостерішаючи специфічну долю класичної фізики, що Закон Природи є зрештою антинауковим підходом, хоча, здавалося, був науковим на початку й до певного моменту. Отже, не дивно, що дарвінізм посприяв популяризації Закону Природи. Аналогічним чином він став міцним підкріпленням причинно-наслідкового детермінізму. Класичні фізики зазнали особливої неприємності від Дарвіна; сам Гекслі відкинув свій детермінізм тільки через деякий час, розуміючи, що він був не стільки науковий, скільки кальвіністський. Ми повинні пам’ятати, що фізики цілковито помилялися у своєму наполяганні, на превелике збентеження Дарвіна й послаблення його арґументів, що Земля була не досить древньою для біологічної еволюції, щоб вона могла мати місце. Мені видається безсумнівним, що позиція Дарвіна щодо природи науки була більш просунутою, ніж у фізиків. Проте через поверховий зміст науки в орієнтації на Закон Природи та детермінізм, дезорієнтація, спричинена Дарвіном, збільшила цей зміст і конвертувала його метафізичну суть в еврістичні функції, ще до того, як еврістичний концепт Закону був сформульований.

Тільки «радикальні романтики» могли бути найпідготовленішими (за винятком Г’юмівських скептиків) прийняти «Походження». Погляд радикальних романтиків на світ як нескінченну послідовність розв’язків і проблем не тільки кореспондує зі світом Дарвіна, їхній концепт моментів бачення в серці речей, з чого не можуть походити ні моральні, ні метафізичні, ні емпіричні твердженя, був не такий вже далекий від концепції Дарвіна про наукове знання як про неостаточне. Проте, через нестабільність в утриманні істини, яка очікувано не залишиться істиною, або зрештою виявить свою ненадійність, радикальний романтизм постійно загрожував обернутися на стабільну метафізику. Але, незважаючи на цю слабкість, він створив сучасне середовище, в якому наука, наукові орієнтації і скептицизм можуть процвітати. Причина частково полягає в тому факті, що він був більш закікавлений у системах, ніж у причинно-наслідкових зв’язках. Радикальний романтизм у свої хвилини бачення, мав тенденцію бачити істину як систему відносин.

Тому не випадково, що Ніцше, попри всі його лайливі висловлювання на адресу дарвіністицизму, з’являється в постдарвінівському світі, і що екзистенціалізм, найсучасніша форма радикального романтизму, мала виникнути незабаром, побудована на Ніцше і ранньому радикальному романтикові К’єркеґорі. Як показує випадок Браунінґа, радикальний романтизм був найменше з усіх орієнтацій стурбований у період після публікації «Походження» (за винятком, знов-таки, Г’юмівського скептицизму, відродженого не тільки Гекслі, але більш ґрунтовно Ернстом Махом.)

Моєю задачею в цьому есе було створити конструкт, за допомогою якого вплив дарвінізму міг би бути досліджений, показати, що його можна використати, а не здійснювати саме дослідження, і я повинен залишити цю задачу читачеві, якщо конструкт видасться корисним. Тим не менш, я хотів би дослідити пару літературних документів і двох авторів, щоб показати, яким чином конструкт може використовуватися.

Почну з деяких зауважень до поеми [Томаса Харді] «Повернення на батьківщину», написаної за п’ятнадцять років до першої публікації «Походження». Якщо в «Під деревом зеленим» ми бачимо життя у свого роду ідилічному провиденційному світі, а в «Далеко від збожеволілого натовпу» бачимо причинний світ, у «Поверненні» ми спостерігаємо цілком відмінну картину. Це правда, що на початку, збіг обставин, або точніше, випадок, визначає, як розвиватиметься розповідь *. Бачення того, що ми живемо у світі, в якому діють несподівані, неочікувані, цілком непередбачувані правила нашого життя можуть бути нестерпні, коли на цьому наполягати. Проте Харді тримає оповідання разом скріпами із зовнішнього боку. За послідовністю непередбачуваних подій, забезпечуючи не причинну, але системну неминучість, стоїть річний цикл. Коханці зустічають сонце, що повертає на Північ, їхнє кохання зростає, коли сонце рухається в північному напрямку, вони укладають шлюб близько до літнього сонцестояння, у вересні події починають йти не так, і фінал трагедії припадає на листопад, коли знову сонце спускається до своєї найпівденнішої точки. Ця система підкріплюється тонкими посиланнями на час дня, зокрема в останній частині роману, в якій вирішальні вересневі сцени відбуваються в другій половині дня, а в фінальних листопадових сценах невдовзі після заходу сонця. Але є ще один елемент організації: відкриваючий опис Еґдонського пустища, дбайлива топографія подій, без якої катастрофу неможливо зрозуміти і вона не могла відбутися в той спосіб, у який відбулася, змішане расове походження Юстасії, відчудження Клайма від його природного положення проживанням у Парижі, тисячі великих і малих елементів, що показують відносини характерів до їхніх культурних і природних середовищ, а також їхнє порушення цих відносин. Однією великою темою роману є екологічне відношення особи до ландшафту, в антропологічному розумінні.

* Деякі випадки з мого власного досвіду викладання цього роману особливо доречні. Близько двадцяти років тому в одному коледжі у Південних штатах, якого не називатиму, переді мною стояла задача спробувати вмовити групу погано освічених першокурсників зрозуміти книгу. Вони бурхливо заперечували проти такого пояснення. Їх навчили в середній школі, що сюжетна лінія і розв’язок хорошого роману чи п’єси не повинні залежати від випадковості. Але роман Харді від випадковості залежить. А значить, це поганий роман. Знову і знову я пояснював, що Харді цього і добивався. Студенти завжди казали, що зрозуміли, але на наступній лекції висували ті ж заперечення, що й раніше. Боюся, мені не вдалося переконати їх. Десятьма роками пізніше я поділився своїм досвідом з університетським колеґою з Північних штатів. Він виявив значну поблажливість не тільки до першокурсників загалом, і першокурсників з Південних штатів зокрема, але також і до мене, до моєї невдачі донести до студентів авторський задум. «Проте, — додав він, — є тільки одна річ у Харді, яку я не можу сприйняти. У «Тесс з роду д’Ербервіллів» все обертається наколо того, що записка потрапляє під килим.» Ось два хороші приклади того, як глибоко орієнтація причинності проникла в нашу культуру. Читання детективів є свого роду метафізичним ритуалом для її підкріплення. Але «Повернення на батьківщину» очевидно не належить до такого роду орієнтацій.

Усі ці три елементи: випадковість, що знаходяться за межами нашого передбачення чи розуміння, контролювання структури за допомогою системи та екологічне мислення є дарвінівськими. Треба зауважити, що Харді, можливо, взяв ідею сезонного циклу від фольклористів, антропологів та археологів свого часу, але вони, своєю чергою, перебували під сильним впливом «Походження». І поза сумнівом, щось знайшов у роботах Шопенґауера та фон Гартмана. Але останні вплинули на Харді, мені здається, в його пізніх романах. «Повернення на батьківщину», на мою думку, є глибоко дарвінівською орієнтацією, навіть якщо припустити, що ми ніколи повністю не збагнемо світ, у якому живемо, і наше відношення до нього.

Мій другий приклад береться з чогось, здається, дуже віддаленого від попереднього, хоча майже одночасного. «Ренесанс» Патера є вищою мірою структурованою книгою, від початку Передмови до знаменитого Висновку. Але її структура, і це, можливо, головна причина, чому вона була сприйнята всього лише як добірка цікавих тільки з історичного погляду есе з прикріпленим окремо висновком, це не логічна структура, котра, слід пригадати, мислиться як описова причинно-наслідкова структура реальності. Скоріше вона організована, по-перше, повторами тем, а по-друге, витонченим відкриттям Патером того, що в кожній особі, або обговорюваній праці можна знайти подібність структури, ті орієнтуючі структури сучасного світу, що поступово виявляються від ранніх ґотичних любовних історій через Леонардо до Вінкельмана, і стають кристально прозорими тільки у Висновку. Я думаю, це дарвінівський стиль мислення, але набагато більш дарвінівською є друга складова частина у базовій структурі Висновку.

Я вже зазначив, що одним з ударів, завданих Дарвіном теології, було те, що єдина річ, яка лишалася незачепленою в арґументі родом з вісімнадцятого-дев’ятнадцятого сторіччя від призначення, або природної теології, була досконала адаптація організму до навколишнього середовища, предмет, з приводу якого «Бріджуотерські трактати» висловлювалися одноманітно чітко. Але Дарвін, зичайно, відкрив, що цілий механізм природного добору і походження видів залежав од недосконалості, або меншої за досконалість, адаптації організму до навколишнього середовища. Тепер це, я вважаю, є основним припущенням для арґументу, що ми його повинні запалити сильним, блискучим полум’ям. У термінах історії Романтизму Патер застосував до мистецтва, релігії, метафізики, моралі точно таку ж структуру миттєвих точок часу, яку Вордсворт застосував до природи. Проблема дезорієнтованого або неґативного романтика полягала у відтворенні почуття цінності встановленням орієнтації, котра могла б співвіднести «Я» з Усесвітом. Отже, Вордсворт здійснює романтичну і психологічну адаптацію арґументу від призначення, який вже був сучасний, коли в уривках з «Самітника», цитованих у Передмові до «Прогулянки», він говорить про те, як відмінно розум пристосований до всесвіту. Через цю адаптацію ми можемо здійснити перехід од свого «Я» до Всесвіту і сприймати це як символ божественного, або цінність. Але Патер, постдарвініст, який втратив свою християнську віру ще перед публікацією «Походження», не міг зробити такий стрибок. Як він бачив, розум, емоції, особистість не адаптовані до умов людського існування. Скоріше, ідеї, неважливо, чи метафізичні, теологічні, чи моральні, є інструментами адаптації, якими ми пристосовуємо себе до світу. Вони не є остаточними істинами, і не можуть ними бути. Вони є, скоріше, адаптаційними ілюзіями, але значно задовільнішими, ніж будь-яка з них є витвором мистецтва, оскільки це надає високу цінність розрізненим моментам особистості при їх появі, і не претендують на істину. Таким чином, мистецтво є найуспішнішим з наших адаптаційних механізмів. Правду кажучи, це в частковому перекладі Патера в дарвінівських термінах, але здається неспростовним, що Патер казав, що світ не може бути пізнаний, і що наші способи пізнання і досвіду є інструментами спостерігача, а не способами розуміння метафізичної чи навіть наукової істини.

Випадок Патера показує, наскільки делікатною і тонкою є проблема дарвінівського впливу. Завжди існує можливість культурної конверґенції. Можливо, він міг прийти до таких висновків і без дарвінізму, але це виглядає дуже малоймовірним. У всякому разі, це питання, на яке неможливо одержати відповідь. Ми можемо тільки стверджувати, що «Походження» є центральним місцем нової орієнтації, і що, здається, не буде помилкою вважати, що Патер відкрив ту ж орієнтацію у своїй роботі. Ймовірно, дарвінівська орієнтація входила в приховану культуру Патера і залишила важливі сліди у Висновку до «Ренесансу».

На завершення ми можемо коротко розглянути дві постаті, які мають у наш час велике культурне значення, — Ніцше й Фрейда. У концепті Ніцше волі до влади (під якою він не мав на увазі політичну тиранію) ми маємо у дуже дарвінівську ідею бажання контролювати наше навколишнє середовище. Це бажання не має трансцендентальних витоків. Скоріше його коріння є психологічними в людині й вищою мірою біологічними. Воля до влади це шлях заяви нескінченного і ніколи не довершуваного прагнення до адаптації самих себе до навколишнього середовища. Таким чином, попри всі страждання у світі, сила насолоди глибша за страждання. Прагнення до почуття цінності сильніше за всі розчарування. «Воля до влади», таким чином, привносить дарвінівське екологічне бачення в межі людської психології і людської моралі.

У такий же спосіб Фрейд, який відмовився читати Ніцше через побоювання, що це може зашкодити його власній ориґінальності (таким чином показуючи, що він знав про нього), представляв неврози не тільки як повторення системи, але як щось, від чого кожний страждає і, що не можна цілком подолати. Тому аналіз можна проводити нескінченно. Ми ніколи не досягнемо досконалої адаптації. Єдина повна адаптація це адаптація наших неврозів до інших у нашому соціальному оточенні з метою пристосування; але це порада відчаю. У цій нескінченній спробі розв’язати нерозв’язне Фрейд знаходить свій своєрідний похмурий оптимізм, що дуже нагадує Дарвіна та Ніцше. Проте у Фрейда ми знаходимо ще один приклад дарвіністицизму, перетворення дарвінівського сприйняття на метафізику. Явне й неявне у Фрейда це ідея, що була настільки перерозвинута наївними фрейдистами, що вона повністю домінує в їхньому мисленні. Це ідея, що в психологічному світі не існує випадковостей, що вони всі визначені, що причина і наслідок керують скрізь, і що все у психологічному минулому особи може бути зрозуміле і пояснене.

Не дивно, що фрейдівська метафізика стала найбільш популярною в тих областях і на тих рівнях Західної культури, які, значною мірою через вплив дарвінізму й дарвіністицизму, були найбільш секуляризовані. Вона заповнила вакуум, що залишився після відходу релігії та метафізики, але прагнення провиденціалізму все ще з нами. Ця нова метафізика, нині така популярна серед середнього класу американських культурних рівнів, є тільки ще одним прикладом того, як дарвіністицизм перекрутив дарвінізм, і як «Походження» справило значно менший вплив, ніж мали інші орієнтації, і вже існуючі, і ті, що нещодавно з’явилися, які помилково вживають і спотворюють ідеї цієї великої книги з метою їхнього власного виживання.

Університет Пенсільванії.

Переклав Максим Бистрицький для сайту «Ізборник» (http://litopys.kiev.ua/), 20 травня 2014 р.

За виданням: Morse Peckham. Darwinism and Darwinisticism // Victorian Studies, Vol. 3, No. 1, Darwin Anniversary Issue (Sep., 1959), pp. 19-40.

Покажчик імен

Беббіт Ірвінґ (1865-1933), американський критик.

Бекон Френсіс (1561-1626), англійський філософ.

Бентам Ієремія (1748-1832), англійський філософ.

Берґсон Анрі (1859-1941), французький філософ.

Берліоз Гектор (1803-1869), французький композитор.

Браунінґ Роберт (1812-1889), англійський поет.

Вінкельман Йоганн (1717-1768), німецький історик.

Вітґенштейн Людвіґ (1889-1951), австрійсько-британський філософ.

Вордсворт Уїльям (1770-1850), англійський романтичний поет.

Гартман Едуард фон (1842-1906), німецький філософ.

Геґель Ґеорґ Вільгельм Фрідріх (1770-1831), німецький філософ.

Гекслі Томас (1825-1895), англійський зоолог, 1893 року прочитав Роменсівську лекцію «Еволюція та етика».

Геракліт (535 до н. е. — 475 до н. е.), давньогрецький філософ.

Гершель Уїльям (1738-1822), британський астроном.

Г’юм Девід (1711-1776), шотландський філософ.

Еліот Джордж (1819-1880), англійський новеліст.

Єйтс Уїльям (1865-1939), ірландський поет.

Карлайл Томас (1795-1881), шотландський письменник й історик.

Каспар Давид Фрідріх (1774-1840), німецкий художник-романтик.

К’єркеґор Серен (1813-1855), датський філософ.

Кінґслі Чарльз (1819-1875), англійський християнський проповідник.

Коленсо Джон Уїльям (1814-1883), англійський теолог.

Кольрідж Семюел Тейлор (1772-1834), англійський поет.

Констебль Джон (1776-1837), англійський художник-романтик.

Лайєль Чарльз (1797-1875), британський юрист та геолог.

Лавджой Артур Онкен (1873-1962), американський філософ.

Мах Ернст (1838-1916), австрійський фізик.

Мілль Джон Стюарт (1806-1873), англійський філософ.

Мільтон Джон (1608-1674), англійський поет, автор поеми «Втрачений рай» (1667).

Мор Пол Елмер (1864-1937), американський журналіст.

Морріс Уїльям (1834-1896), англійський письменник.

Нікол Джон Прінґл (1804-1859), шотландський природознавець.

Ніцше Фрідріх (1844-1900), німецький філософ.

Ньюмен Джон Генрі (1801-1890), англійський релігійний діяч.

Паркер Джон Уїльям (1792-1870), англійський видавець, у березні 1860 року видав «Есе та огляди».

Патер Уолтер (1839-1894), англійський есеїст та мистецтвознавець, автор «Нарисів з історії Ренесансу» (1873).

Раскін Джон (1819-1900), англійський письменник.

Рассел Бертран (1872-1970), англійський філософ і математик.

Рейвен Чарльз Ерл (1885-1964), англійський теолог.

Рембо Артур (1854-1891), французький поет.

Спенсер Герберт (1820-1903), англійський філософ.

Суїнберн Алджернон Чарльз (1837-1909), англійський поет.

Теннісон Альфред (1809-1892), англійський поет.

Тернер Уїльям (1775-1851), англійський художник-романтик.

Фрейд Зіґмунд (1856-1939), австрійський психолог.

Харді Томас (1840-1928), англійський літератор.

Херд Ґеральд (1889-1971), американський філософ.

Хіммельфарб Ґертруда (н. 1922), американський історик.

Чемберс Роберт (1802-1871), шотландський геолог, автор анонімно опублікованої книги «Ознаки природної теорії творіння» (1844).

Шопенґауер Артур (1788-1860), німецький філософ.

Шуман Роберт (1810-1856), німецький композитор.

[Див. також: Морс Пекхем. Вступ до збірки есе «Романтизм та ідеологія».]

‹‹     Головна