Попередня     Головна     Наступна

(Розділ III. §3. закінчення)

Найвизначніші твори, в яких у більшій чи меншій мірі заторкувалась історична тематика і в яких можна виокремити ідею патріотизму, написали в цей час С. Оріховський, С. Пекалід, С. Кленович, З. Копистенський, І. Домбровський, К. Сакович, М. Смотрицький. Зокрема, Оріховський, подібно до західноєвропейських історіографів, уважав, що історія пробуджує гордість народу за своє минуле, розвиває патріотичні почуття, любов до вітчизни. Крім прямого звертання до вітчизняної історії, він декларував, як уже зазначалося, сарматську ідею не тільки як виключно польську, але й як українську. Сарматію автор ототожнював із конкретно-географічним поняттям "Україна-Русь", яку називав батьківщиною, розташованою в "європейській Сарматії", а місто Львів, свідчив, стоїть "на полі сарматському".

Такі мотиви були виразно ренесансними, оскільки спрямовувались як проти проповідуваного церквою середньовічного космополітизму, так і супроти польського месіянізму. І. Домбровський у "Дніпрових каменах" також відтворює славні сторінки історії України, образи славетних діячів краю, які завдяки особистим чеснотам кували славу для народу і держави. Головна ідейна спрямованість твору — звеличення української державності і виховання патріотизму у сучасників. Автор нагадує про славу України-Руси, яку не змогли здолати ні Рим, ні Туреччина, і подає докладну історію України. Київ для нього — це духовний центр, навколо якого колись уже об’єднувалися українські землі. Та й нині, продовжує І. Домбровський, "люди тутешні його за столицю вважають незмінно". І нема, на його думку, причин і сили, які б могли перешкодити відродити державність русів-українців і підняти з руїн їхнє столичне місто Київ, яке в чужоземнім ярмі захиріло, — і то так, що нині "з минулої величі в місті сліди лиш зосталися: вал неприступний, рови та могили на кожному кроці". Зацікавлення історичним минулим свого народу наприкінці XVI — поч. XVII ст. стає загальною тенденцією в розвитку духовної культури України. Героїчні сторінки української історії та її персонажі, сповнені патріотичної самопожертви, стають у вітчизняних гуманістів зразком для наслідування.

У цей час, за М. Грушевським, "козаччина приймала на себе справу, яка була протягом чверті століття предметом невтомних, завзятих, але безуспішних змагань української інтелігенції. І те, що не удалося осягнути заходами публіцистів і богословів, політичних діячів і релігійних агітаторів, ліпших сил духовних і світських сучасної України й Білорусії, було здобуто завдяки тому, що справу взяло під охорону своєї шаблі "низове лицарство".

У літературі тих часів відбилися майже всі більш-менш помітні походи й звитяги козацтва. Були створені історико-біографічні й панегіричні твори, присвячені народним героям і визначним лицарям України — козакам. У цих творах виразно звучить ідея служіння вітчизні, готовність віддати життя за її свободу і незалежність. Оспівуванню козацьких діянь слугували думи, історичні пісні, плачі, панегірики, діалоги, драматичні твори, трактати. Уславлення запорозьких козаків як захисників вітчизни і патріотів, які були "надійним щитом цілій Україні", плекання любові до батьківщини — то було за своєю суттю явище наскрізь ренесансне, оскільки спрямовувалося проти середньовічного християнського космополітизму.

Високо оцінюючи мужність, відвагу, військову майстерність козаків, українські мислителі не перебільшували. Збереглося дуже багато свідчень чужинців, які, не симпатизуючи в цілому козакам, змушені були віддавати належне їхньому військовому мистецтву. Французький історик М. Бодьє: "Саме ім’я козаків наводить жах і переляк на Константинополь" (828-А, с. 161.). Якуб Собєський, батько майбутнього короля Яна III, називав козаків узірцем доблесті й патріотизму і навіть рятівниками "спільної вітчизни" від турецької армади. Вірменський хроніст: "Якби не було козаків під Хотином, один Бог знає, чи не були б поляки знищені за 3 — 4 дні" (828-А, с. 160). І справді, сила козацького війська на початку XVII ст. була такою потужною, що воно могло захистити від турецько-татарської агресії вже не тільки Україну, але й суттєво допомогти сусідам (Польщі та Молдові передусім). Тому, коли окремі польські воєначальники часом нехтували козаками, вони зазнавали жорстоких поразок, як це трапилось із С. Жолкевським та Корецьким у Валахії в 1619 р. Бо вони, пише літописець, заявили: "Не хочемо разом з Грицями воювати. Нехай ідуть до рилі, албо свині пасти" (457, с. 28).

Мужніми захисниками України і великими її патріотами вважали козаків такі, наприклад, українські гуманісти, як С. Оріховський (писав про звитягу українських козаків у боротьбі проти турецько-татарської експансії); С. Пекалід ("славив зброю мужів з-за порогів"); Б. Зиморович (за вітчизну козаки стоять "як мур вритий"); І. Домбровський (славив козаків "тих, що в гирлі Дніпра недругів зборюють"); X. Євлевич ("гучна слава лине Про військо Запорозьке, до воєн удатне"); М. Смотрицький хвалить запорозьких козаків як охоронців вітчизни. Й. Борецький у "Протестаці’ї" (1621 р.), вбачає в козацтві реальну силу, здатну протистояти польському і турецько-татарському наступу та захистити український народ. Оповідаючи про славний козацький родовід, мислитель висуває ідею безперервності і спадковості в історії українського народу. М. Пашковський збагатив українську поезію XVII ст. образом матері-Вітчизни, яка кличе своїх синів-козаків на боротьбу з татаро-турецькою агресією: "Кличу синів я: єднайтеся знову, Матір рятуйте, о милі синове!" ("Дзвін", № 5, 1991). З великою любов’ю описує побут запорожців та їхню військову підготовку у мирний час А. Чагровський:

Після скромного обіду

У сторожі зникне з виду,

В крузі випробує коні

Або списа в кільце вгонить.

А коли заб’ють тривогу,

Він із табору — в дорогу.

(181, с. 244).

Мілітарним подвигам козаків при захисті України присвятили свої поетичні твори К. Сакович та анонімний автор "Epicedion"-y. Останній, зокрема, прямо говорить: "Дякувати долі: є на Дніпрі потужні України оборонці сміливі і мужні", які не дозволяють плюндрувати рідний край і гонять ворогів з України, "як собак скажених". З пафосом і почуттям патріотизму мислитель застерігає:

Не гадай, татарине, що безкарно нині

Шкоди можеш учинять тут, на Україні.

Є ще славнії сини в нашій материзні,

Будуть мужньо боронить шаблею вітчизну.

(184, II, с. 39).

Сакович вважає запорозьке козацтво та його героїчну боротьбу, спрямовану на захист вітчизни за взірець мужності та відваги, бо "Україна тим військом незборимою зостається", а козаки завжди "за вітчизну потужно себе виставляли І про власне здоров’я нітрохи не дбали". Волелюбство і здатність до самопожертви в ім’я Вітчизни були, за Саковичем, визначальними рисами козаків, які вважали, що "...лепЂй єст стратити живот за ойчизну, НЂжли неприятелю достать ся вь коризну". Отож, підсумовує автор, "Для вітчизни козаки — тверда оборона, Від татар і від турків надійна заслона" (184, II, 232).

Загальнодержавний (політичний) патріотизм українських гуманістів у той час виявлявся також у дбанні про розвиток освіти й культури в Україні та обстоюванні української мови як офіційної у зносинах із польською державою. Поширення освіти і знань для них було однією з передумов піднесення добробуту українського народу. Брак шкіл, вважали вони, не тільки змушує молодих людей подаватись по науку до чужих країн, а й веде до духовного зубожіння і занепаду суспільства, до полонізації та покатоличення. Цьому можна протистояти, лише поширюючи освіту в рідній країні насамперед шляхом створення нових шкіл, де б молодь виховувалась у дусі відданості власній культурі, вірі, звичаям. При цьому мислителі не тільки декларували потребу в заснуванні навчальних закладів але й засновували школи, друкарні, прищеплювали патріотичні почуття. В різний спосіб про освіту дбали Ю. Дрогобич, Ш. Шимонович, М. Смотрицький, К. Сакович, С. Почаський, автор "Перестороги". Як уже мовилося, Ю. Дрогобич сприяв поширенню друкованої книги в Україні, допомагаючи українському першодрукареві III. Фіолю у його видавничих справах. Ш. Шимонович заснував академічну друкарню в м. Замостя і піклувався, щоб там був "слов’янський" шрифт, а не тільки латинський. Це мало велике значення, тому що місто і його околиці були тоді за етнічним складом переважно українськими. М. Смотрицький дуже вболівав за освіту в Україні, яка, на його думку, не відповідала потребам його земляків. Змальовуючи безрадісний стан шкільної справи, мислитель бачив шлях порятунку в церковній унії, яка може врятувати Україну в майбутньому від провінційного неуцтва. K. Сакович схвалює князів Острозьких, їхню освітню діяльність, метою якої було:

Щоби юні до наук схильності набрали

І для рідної землі корисні ставали.

Хай фундація б ота, Боже, в нас не зникла,

Славу нашу підняла б, як чинити звикла.

(184, II, с. 240).

Уболівав за освіту і докоряв українському народові за її занепад, невідомий автор "Перестороги". Автор картає й українських князів за те, що "школ посполитих не фундовали". Зате коли пізніше з’явився такий фундатор шкіл, як Петро Могила, його діяльність не поминула уваги вітчизняних мислителів. На його честь С. Почаський написав навіть окремий твір під назвою "Евхаристіон, або вдячність Петру Могилі за фундованє шкіл".

На XIV — XVI ст. припадає розквіт українського епосу — народних пісень, дум. Вони мали істотний уплив на розвиток українського красного письменства та виховання патріотизму серед українського народу упродовж усього його наступного розвитку. Водночас це був період усвідомлення того, що народ, який нехтує наукою, занепадає і не може мати державності; що "всякий неряд і все злоє" походять від того, що занедбується наука й культура, які визнаються українськими мислителями головною рушійною силою суспільного поступу. Покликані долею розвивати в українцях самоповагу, гордість, прагнення до державності і до розбудови власної самодостатньої культури — якості, які акумулювались у патріотизм — вітчизняні інтелектуали поставили собі за мету заснувати на українських землях латиномовний Парнас, тобто науково-освітні осередки. Серед міст, які могли стати оселею муз, називаються передусім Київ, Львів, Острог. Так, І. Домбровський кличе "муз піерійських" до Києва, і вони, веде він далі, "линуть до цих, не чужих їм країв". С. Кленович гадає, що цим богиням непогано буде у Львові, під Замковою горою, а С. Пекалід переконує, що "давньоримські музи" добре почуваються в Острозі під опікою князя К. Острозького, який організував при своєму дворі науковий гурток книжників, що плекали гуманістичну ідею, згідно з якою любов до Бога полягає в служінні людини своєму народові, благу суспільства. Почуття патріотизму рухало Оріховським, коли він спростовував претензії католицької церкви на "цивілізаторську роль в Україні". Мислитель нагадував, що культуру й письмо Україна прийняла ще за княжої доби від греків (хоч не гребує і латиною), а тому вже має здобутки в науці й освіті. X. Євлевич побивається, що "наука в убожестві гине"; що нема у вітчизні своїх власних істориків, письменників, які б правдиво відтворили славні сторінки давньої України-Руси:

Бо чужаки письменні, як птахи у місті,

Що над домом лиш в’ються, поки хочуть їсти,

А наївшись, летять враз по своїх криївках.

(183, с. 192).

X. Євлевич закликає українців опікуватися освітою, завдяки якій країна може "піднятися на ноги", обґрунтовує потребу плекання власної інтелектуальної еліти. К. Сакович хвалить гетьмана П. Сагайдачного за те, що "пішов до Острога для наук поштивих, Що там квітли як ніде" (183, с. 172); за те, що офірував Київським братчикам велику суму грошей задля фундації наук. Те саме він зробив і у Львові — передав братству у дар гроші. Переконаність у неминучому занепаді суспільства, яке не сприяє розвиткові наук, висловлював С. Почаський. Він покладав навіть надію, що колись-таки "нащадок славних у Русі роксоланів В науках подолає премудрих поганів". Значний внесок у створення нової інтелектуальної еліти в Україні зробив Ян Щасний Гербурт, заснувавши при своєму дворі проукраїнський культурний осередок (1567 — 1616 рр.).

Ще одним дієвим чинником виховання патріотизму було плекання української мови, яку вітчизняні мислителі сприймали як запоруку самозбереження народу, в умовах насильницької полонізації та покатоличення. Гуманісти охоче зверталися до рідної мови і захищали її від нападів католицького табору, представники якого заявляли: "не було ще на світі і не буде жодної академії, де б теологія, філософія та інші вільні науки іншими мовами [окрім латинської та грецької — В. Л.] вивчалися... Зі слов’янської мови жодний не може бути вченим" (288-А, с. 125). Це викликало спротив і обурення широких кіл українського суспільства. Відомий, наприклад, протест Брацлавської шляхти у листі до польського короля від 1576 року з вимогою, "щоб до них всякі листи з королівської канцелярії писалися українською мовою, відповідно до інкорпораційного акту 1569 року " (436, VI, с. 238). Подібні вияви невдоволення не були поодинокими, і польський уряд змушений був зважати на те. І тоді з’являлися постанови сейму (наприклад від 22 червня 1632 року), в яких наголошувалося: "вважати недійсними всі акти іншою мовою, крім української, для Київського, Волинського та Вроцлавського воєводств" (457, с. 23).

Ініціаторами подібних протестів були гуманісти, які не тільки писали власні твори українською мовою, але й виступали за викладання нею в школах і з цією метою перекладали рідною мовою філософські та інші твори. Це робили, зокрема, С. Оріховський, І. Потій, К. Сакович. Ще інші своїм прикладом заохочували молодь до творчості рідною мовою (М. Смотрицький); називали українську ("словенський язик") "пред Богом честнейшим" навіть порівняно з грецькою і латинською (І. Вишенський). А З. Копистенський доводив, що філософію і теологію точніше й адекватніше можна перекласти з грецької українською, аніж латиною, бо "найзвязнейшее сложное грецкое слово подобним так же звязним і сложним по словенску виложити єсть можно, чого іншим жадним, а ні латинским не доказати язиком". З патріотичним пафосом мислитель засвідчує, що українською мовою не гордували й у королівських та царських дворах і що королева польська Ядвіга читала Біблію українською (184, II, с. 340).

Ці тенденції до формування національного патріотизму вітчизняних гуманістів свідчили про початок боротьби народу за виживання, яку продовжили і підняли на вищий щабель наступні покоління українських мислителів. Естафету гуманістів XVI ст. та діячів Острозького наукового осередку прийняли вчені Києво-Могилянської академії та представники вітчизняної політичної еліти в добу національно-визвольної війни 1648 — 1654 рр. під проводом Б. Хмельницького, коли патріотизм і героїзм, який вони виховували у народі, сприяли військовим перемогам. Ідеологічно ці успіхи підготували українські гуманісти та полемісти XVI — XVII ст.

В основу етики громадянського гуманізму, як відомо, було покладено ідею громадянського служіння, що передбачала підпорядкування особистих інтересів індивідів спільному благу. Загалом концепція спільного блага посідала важливе місце у філософії Сократа, Платона, Арістотеля, Ціцерона. Однак, якщо в античності служіння спільному благові розумілося насамперед як здійснення зовні ефектних соціально значущих справ, то християнська етика Середньовіччя більшою мірою акцентувала увагу на психологічній мотивації цього служіння, на внутрішніх імпульсах творення добра, поєднувала служіння спільному благу із служінням Богу. У зв’язку з цим громадянський аспект служіння спільному благові відходить у Середньовіччі на задній план. Натомість він актуалізується в епоху Відродження, коли в ідеї громадянського служіння поєднується античне розуміння служіння спільному благу як здійснення афектних соціально значущих справ з властивими Середньовіччю психологічними мотиваціями їх творення на славу Богові. Людина, — писав італійський гуманіст Л. Б. Альберті, — народжується на користь інших людей. І той корисніший людям, хто допомагає ближньому, витрачаючи всі свої сили на благо батьківщини, суспільства, для поліпшення життя і користі усіх співгромадян (656, с. 318). Ідея спільного блага була дуже популярною серед ренесансних гуманістів Італії і осмислюється багатьма авторами. На вихованні гармонійної особи, гідність якої розкривалася б у служінні ідеалам громадянськості, зосереджувалася також гуманістична педагогіка. Чим більше добрих справ робить людина суспільству, державі, тим вона для гуманістів корисніша, шляхетніша, цінніша. Бо, на думку Л. Бруні, "якщо прекрасно дарувати щастя хоча б одній людині, наскільки прекрасніше зробити щасливою цілу державу! Адже чим ширше коло дії якогось блага, тим воно божественніше..." (399, с. 68). Зростання ролі особи в політичному житті Європи і початок формування "громадянського суспільства" є наслідком взаємодії кількох чинників: ідеологічного, політичного та економічного.

Близькі ідеї зустрічаємо і в українських гуманістів XVI — поч. XVII ст., тобто у попередників згаданих мислителів: С. Оріховського, І. Домбровського, Ю. Рогатинця, К. Транквіліона-Ставровецького, Л. Зизанія, К. Саковича, М. Смотрицького, які під спільним благом розуміли передусім захист вітчизни від зовнішніх ворогів, збереження громадянського й релігійного миру і злагоди у країні, піклування про торгівлю і ремесло, поширення освіти й благочестя, правочинність. Людська особистість, на їхню думку, вдосконалюється не шляхом аскетичного "самоочищення" й відчуження від світу, а лише в діяльному громадському житті. Спільного блага, вважали українські мислителі, можна досягти насамперед завдяки активній діяльності на користь суспільства, що в конкретних умовах тогочасної України передбачало також захист віри предків.

Вихованню у суспільстві ідеалів громадянського служіння і самопожертви на благо Батьківщини значно сприяли історіософські пошуки українських інтелектуалів, а практичною реалізацією громадянських ідеалів стали братства, наукові гуртки, навчальні заклади, які виховували людину, віддану інтересам своєї спільноти. Є багато свідчень високого поцінування ідеї спільного блага вітчизняними діячами культури, які, услід за Ціцероном (і прямо посилаючись на нього), вважали, що приватні інтереси повинні підпорядковуватися загальному добру, а принцип служіння цьому добру має стати найважливішою моральною нормою для всіх. Цю ідею сповідував ще в першій половині XVI ст. С. Оріховський, який так перефразовує Ціцерона: держава є не чим іншим, як "зібранням громадян, поєднаних узгодженням права і спільною користю" (coetus civium communione iuris et societate utilitatis coniunctus), і навіть наводить відомий вислів римського філософа: "Щастя народу хай буде найвищим правом" (Salus populi summa lех esto) (299, c. 255," 277). "Народну користь" ставив на перше місце також Ю. Рогатинець, який твердив, що кожен свідомий громадянин повинен дбати не тільки про себе, а й про інших. Відомі його слова, сказані І. Вишенському: треба не лише про особисте спасіння думати, а про спасіння народу, треба йти в народ з проповідями. Дбати про громадський добробут закликає свого героя — єпископа Б. Бокшу-Радошовського у поемі "Дніпрові камени" І. Домбровський. "Кін для змагання, — зауважує мислитель, — готовий". Інші українські мислителі також вважали громадянське служіння, спільне благо одним із найвищих ідеалів; вбачали основний сенс життя у повсякденній праці на благо суспільства (К. Транквіліон-Ставровецький); надавали своїм працям політичного і суспільно-громадянського спрямування (М. Смотрицький).

Благо народу, як уже зазначалося, мало бути найвищим законом держави і на думку пізніших мислителів Західної Європи, зокрема Т. Гобса, Дж. Лока та інших, які написали окремі праці на цю тему. Ідеал "загального блага для держави і кожного її члена продовжував посідати центральне місце в суспільно-політичній проблематиці, розроблюваній вітчизняною просвітницькою філософією і в першій половині XIX ст.

Ідея узгодження часткових інтересів задля забезпечення спільного добра всіх побутувала не тільки серед українських мислителів, але й серед широкого загалу. Активне ставлення до громадського життя і дійсності виявляється, зокрема, в українській народній поезії, яка, на думку О. Бодянського, надихала тим духом, що його висловлено в українській народній приказці: "Або волю здобуть, або в господі не буть". Пізніше цю думку ще чіткіше сформулює І. Котляревський:

Де общеє добро в упадку,

Забудь отця, забудь і матку,

Лети повинність ісправлять.

Те, що почуття громадянськості, потреба дбання про "спільне благо" були розвинені в українців здавна, визнавав і В. Бєлінський: "Малоросія була органічно-політичним тілом, де кожна окрема особистість усвідомлювала себе, жила і дихала у своїй суспільній стихії, і тому знала добре справи своєї батьківщини, так близькі її серцю і душі..." (Див. 415, с. 127, 212).

Улюбленим для ренесансних гуманістів Італії був вислів Ціцерона: "Для всіх тих, хто боронив свою батьківщину, примножував її багатства і чим міг допомагав їй, уже приготоване місце на небесах, де, щасливі, вони будуть насолоджуватися вічним блаженством" (399, с. 43). Українські мислителі також вважали одним із найважливіших складників громадянського служіння захист вітчизни від зовнішніх ворогів, військовий обов’язок перед батьківщиною. Вони звертаються до різних вітчизняних можновладців то з проханням, то з напученням, то із закликом стати на оборону стражденного народу і повернути славу України-Руси княжої доби. Знаменно, що у творах вітчизняних мислителів честь, слава, гідність, доблесть, хоробрість, мужність мають свою самодостатню цінність і служать найвищими ознаками якогось певного, конкретного захисника вітчизни чи й цілого народу. Реальною силою, яка могла і зобов’язана була збройно захистити Україну, виступала еліта (князі, магнати, шляхта) і козаки. Але якщо в XVI ст. наші гуманісти надавали перевагу першим, то на початку XVII ст. свої надії вони вже покладають на Запорозьке військо.

Головними ворогами української державності були тоді татари і Польща. Проти перших українське суспільство виступало більш-менш згуртовано, а проти польської експансії такої одностайності не було. І не в останню чергу через роздвоєність української шляхти, яка, за відомим висловом С. Оріховського "gente Ruthenus natione Polonus", відчувала обов’язок служити і "спільній" вітчизні — Польщі, і рідній Україні-Русі, яка не мала тоді державності. Українських магнатів і шляхту XVI ст. влаштовувала широка територіальна автономія України. Що ж до козаків, то це була потужна мілітарна сила українського народу, якої мусили остерігатись вороги. Це розуміли українські письменники і творили культ запорозького козака.

До захисту України, її народу від зовнішніх ворогів закликали у своїх творах багато вітчизняних авторів. При цьому одні з них, наприклад, С. Оріховський, Я. Гербурт-Щасний, анонімний автор "Промови" покладалися на польського короля та польських полководців — Б. Претвіча, Яна Тарновського, Яна Замойського. Інші, — Г. Смотрицький, анонімний автор "Epicedion"-y, K. Сакович, — сподівалися на своїх князів та магнатів: Костянтина і Януша Острозьких, Михайла та Дмитра Вишневецьких, П. Сагайдачного та інших, які "За вітчизну потужно себе виставляли і про власне здоров’я нітрохи не дбали". І далі автор робить узагальнення:

За вітчизну-бо краще і голову скласти,

Ніж піддатись ганебно, навколішки впасти,

Тож коли хто не хоче за край умирати,

Той з вітчизною згодом піде погибати.

(К. Сакович — 183, с. 164).

Усі ці персонажі зображуються хоробрими воїнами, лицарями, активними захисниками й оборонцями краю. Особливо популярним завдяки активній діяльності на благо народу був князь Михайло Вишневецький:

Князь, що турків, що татар хижих навіжених

Од кордонів одганяв, як собак скажених...

Для вітчизни жертвує статками, здоров’ям,

(181, с. 172, 183).

Автор цього твору ще й ще раз наголошує: князь здобув славу, яка лине з Подніпров’я, завдяки тому, що "краю рідному служив віддано та справно"; що "як благородний син за вітчизну дбає", "за свого гетьманства Україну не давав шарпати поганцям". Не менш популярним захисником вітчизни зображувався гетьман П. Сагайдачний. Його життя і подвиги оспівав К. Сакович у відомому "Вірші на жалісний погреб... П. Сагайдачного". Здатність до самопожертви в ім’я Вітчизни були найприкметнішими рисами запорозьких козаків, що засвідчили твори багатьох українських авторів, передусім К. Саковича, М. Пашковського, X. Євлевича, автора "Epicedion"-y, які захоплюються їхньою відвагою, хоробрістю, мужністю. Похвали запорозьким козакам зокрема слова К. Саковича, що це "рицарство знають усюди по-праву", не були голослівними. Майже впродовж усього XVII ст. козацькі збройні сили були найсильніші у Європі, невипадково їх запрошували французи для взяття неприступного Дюнкерка (1072, с. 57). Автор недвозначно заявляє, що Запорозьке військо необхідне для вітчизни, бо "Україна тим військом себе захищає, Де ж нема запорожців — татарин гуляє". Панегірик козакам як захисникам вітчизни знаходимо і в X. Євлевича, який пише, що їх будуть пам’ятати і нинішні, і наступні покоління українців:

Поки буде день ніччю змінятись, і поки

Жити буде рід людський на землі, й високий

Неба верх буде зорі на собі носити,

Доти коло молодецьке будуть всі хвалити.

(183, с. 203).

У Середньовіччі, як відомо, чільне місце займав ідеал споглядального життя. Натомість в епоху Відродження надається перевага етичним принципам громадянської активності, уявленню про гармонійну взаємозумовленість інтересів суспільства та індивіда. "Ми заслуговуємо, — писав відомий італійський гуманіст К. Салютаті, — всілякої похвали за блага, які створюємо самі..., коли Бог дає нам право творити і цим зрівнятися з ним" (399, с. 53).

Вітчизняні гуманісти XV — поч. XVII ст. так само вважали, що найкраще прислуговується батьківщині людина активна, людина, що має авторитет і високе становище у суспільстві, навіть титули, добуті самотужки, завдяки власним заслугам і зусиллям. Необхідність практицизму, заповзятливості, невтомної праці на користь суспільства, дедалі глибше проникала у свідомість провідних українських політичних і культурних діячів, починаючи вже від XV ст. Так, скажімо, Григорій Саноцький виступав проти феодального гордування фізичною працею, працею купців, міщан. Він висунув дуже важливу етичну норму — бути корисним для людей, приносити своєю працею пожиток суспільству (prodesse hominibus in civitate). Пізніше подібні міркування висловлювали й інші вітчизняні гуманісти, які акцентували на важливості служіння батьківщині в різних царинах, зокрема господарській, адміністративній, політичній, церковній. Дехто піднімався навіть до філософського осмислення проблеми суспільної активності людини, її місця і ролі в земному житті, сенсу людського існування, цінності часу, — про що ми вже говорили раніше. Відверте поцінування праці на благо суспільства, засудження паразитизму, неробства, дармоїдства, лінощів знаходимо в К. Транквіліона-Ставровецького, який писав: "Возненавидим лінощі і праздность проклятую!" (170, с. 142 зв.). І це не була голослівна заява. Мислитель сам був взірцем працьовитості, заповзятливості: заснував і утримував на власний кошт друкарню. "Відродив друкарню в Києво-Печерській Лаврі та "ремеслом оволодів гідним поважання" також Є. Плетенецький, якого за це хвалив О. Митура. На благо українського суспільства була спрямована і практична діяльність Ю. Рогатинця, який організаційно й ідейно зміцнював Львівське братство, вів активне громадське життя. Високо поціновували працю на користь загалу й інші українські мислителі. Передусім це Л. Зизаній, Д. Наливайко, С. Кленович, Ш. Шимонович, І. Домбровський. Поема останнього "Дніпрові камени" утверджує думку про те, що люди самі собі кують долю завдяки власності, спрямованій на добро всього суспільства. Автор звертається до київського єпископа-католика Б. Бокші-Радошовського:

Благоговійно приймай всі турботи тутешні на себе, —

Досвід потрібний бо маєш, — і дбай про добробут громадський.

(220, с. 2).

Десь із середини XVI ст. наука, вища освіта і виховання в Україні вже значно відставали від інших європейських країн. Вітчизняні мислителі були цим занепокоєні. Так, М. Смотрицький закидав православним єпископам і всьому суспільству, що наплодили в Україні не громадян, а "неуків, пристосуванців, безсоромних байдів, мудрагелів, відворотних школяриків, надутих базік, неситих лакомців, сліпих вождів, бездарних учителів, несправедливих суддів, облудних фарисеїв, які охочі до легковажних справ і до своїх особистих потреб поквапливіші" (833, с. 30). Інший мислитель, церковний діяч і письменник А. Мужиловський, закликав учених ченців вийти з монастирських келій, йти у народ і вести активну просвітницьку роботу: "вийдіть із яскинь, допоможіть братії вашій..." (833, с. 138). Цей заклик був почутий. Починається інтенсивний процес заснування друкарень, шкіл, відкриття середніх і вищих навчальних закладів, наукових осередків. З’являються і меценати (переважно князі, магнати, братства, церковні діячі) та виконавці — українські гуманісти, котрі працювали задля широкої освіти краю, що було передумовою суспільного поступу (І. Домбровський, С. Пекалід). Своєю діяльністю вони утверджували ідеали громадянського служіння, індивідуальної героїки і самопожертви на благо суспільства і батьківщини (С. Зизаній).

Як засвідчує автор післямови до Львівського видання "Апостола", справа з книгодрукуванням у Львові 1574 року була сумною: "І заплакав я гіркими сльозами, що не знайшов ні любителя, ні помічника не тільки серед українського народу, але й серед греків (що мешкали у Львові). Але знайшовся дехто з нижчого духовенства і з простих мирян, що подали мені допомогу. Не думаю, щоб вони це зробили від надлишків своїх, швидше, мабуть, як та убога вдовиця, що два останні гроші свої пожертвувала". Відкриття друкарень пожвавилося, коли до їх фундування прилучилися такі мислителі, як Є. Плетенецький (який "друкарню відновив, що була занедбана, пилом укрилася з часів діянь Балабана"), К. Транквіліон-Ставровецький (заснував приватну мандрівну друкарню), Ш. Шимонович (фундував друкарню у м. Замості, де друкував книги не тільки латинським шрифтом, але й кирилицею). Завдяки цим та іншим культурним діячам уже 1648 року в Україні діяло 25 друкарень. Серед них провідне місце посіла друкарня Києво-Печерської лаври. Головними інтелектуальними центрами, які сприяли загальнонаціональній духовній консолідації і вихованню громадянської активності тогочасної української людини, стали братські школи, Острозький науково-освітній осередок, Києво-Печерська Лавра і, пізніше, Києво-Могилянська академія. Вони готували своїх учнів до майбутньої участі в найрізноманітніших сферах громадської діяльності.

Освітній процес, вважалося, повинен відбуватися "простою" українською мовою, яка, на думку, наприклад, П. Беринди, достатньо багата, щоб відтворювати найтонші нюанси філософського мислення і виконувати роль консолідуючого чинника по згуртуванню українського народу. Як викладачі, так і вихованці братських шкіл, Острозького "тримовного ліцею", Замойської академії, а згодом і Києво-Могилянської академії (Л. Зизаній, Ю. Рогатинець, С. Кленович, Г. Дорофієвич, З. Копистенський, П. Сагайдачний, Д. Наливайко та ін.) самі брали найактивнішу безпосередню участь у культурному житті українського суспільства і закликали до цього впливових можновладців. Серед останніх особливе місце належить, передусім Костянтинові Острозькому, Яну Замойському, Петрові Могилі, які не тільки своїм коштом заснували однойменні навчальні заклади, але

І майно, і кошт на ті школи віддавали,

Щоби юні до наук схильності набрали

І для рідної землі корисні ставали.

(183, с. 172).

Ідеалом для ренесансної гуманістичної етики, як уже зазначалося, була людина-громадянин, яка підпорядковує особисті інтереси громадським, служить батьківщині, прагне особистого самоутвердження. Тому принцип індивідуалізму в етиці Відродження не означає протиставлення інтересів окремої особи інтересам суспільства. Він означав лише боротьбу за розкріпачення особистості від феодальних тенет, за утвердження природних прав і гідності людей; засвідчував прагнення до гармонійного розвитку людини, до культивування людського розуму, до визнання цінності людської особистості. Загалом же етика громадянського гуманізму великого значення надавала особистій діяльності людини, і саме такій діяльності, яка була спрямована на благо суспільства. Героїзація особистості, підкреслення індивідуальних позитивних якостей (хоробрості, благородства тощо) була характерною для культури епохи Відродження і її філософським підґрунтям був ренесансний неоплатонізм. Подібна героїзація особистості з акцентом на її суцільно значуще діяння була властива й українським авторам XV — поч. XVII ст.

Життя в Україні того часу було динамічним, драматичним і вельми суперечливим. Історичні обставини потребували характерів суворих, вольових, владних, здатних до рішучих дій. Особистостей з такими рисами уславлювали, зокрема, С. Оріховський, С. Пекалід, М. Пашковський, анонімний автор "Epicedion"-y. Герої їхніх творів індивідуалісти, дбають про особисту доблесть і славу, але здобувають вони їх, як правило, під час виконання громадянського обов’язку. У межах глобальної проблематики "людина — суспільство" мислителі України вважали можливим поєднання індивідуального блага зі "спільним благом". Причому приватні інтереси, на їхню думку, як і в Ціцерона, повинні підпорядковуватися спільному благу.

У вітчизняному ренесансному гуманізмі ідея індивідуальної, суб’єктивної свободи більшою мірою, ніж у західноєвропейськім, обмежувалась інтересами спільного добра. Ця традиція була започаткована ще за княжої доби. Адже культ особистої слави був чи не головним серед морально-етичних підмурків князівської влади. Але тоді дбання про інтереси держави поступалися відданості роду. І лише в кінці XVI — поч. XVII ст. ідея "соборності" набула ренесансного звучання. Про це свідчать зміст панегіричної поезії, присвяти на книгах меценатам, поширені в той час вірші на герби.

"Спільним благом", на думку українських гуманістів, був громадянський мир і злагода в державі, згуртованість та єдність громадян в обстоюванні своїх прав. Спокій у суспільстві, гадали вони, багато залежить від зверхників:

Від гетьманів, уважай, панство все залежить.

Добрий пан його звиша, а лихий — бентежить.

(К. Сакович — 183, с. 173).

Осередками організованої боротьби українського народу проти соціально-релігійного гніту наприкінці XVI ст. стали братства. Вони формували ідеологію третього стану, який активно включався в цю боротьбу. Найважливішим гарантом миру в суспільстві вважалося козацьке Запорозьке військо, яке забезпечувало захист від зовнішніх ворогів. Тривала відсутність миру і злагоди в українському суспільстві бентежила багатьох вітчизняних мислителів. Бо коли їх нема, писав І. Домбровський, тоді біда для країни, і на прикладі Київської Русі доводив: доки була єдність, злагода, вона протистояла всім ворогам. Як не стало злагоди — татари "геть усе чисто забрали... Все попустошили і сплюндрували на скорених землях". Ця ретроспектива — нагадування і пересторога сучасникам і нащадкам. Мислителі гостро переживають внутрішні чвари, розбрат в Україні, не звинувачуючи жодну з конфліктуючих сторін і не віддаючи переваги якійсь одній із них. Їм шкода обох. Ось як пише про це С. Пекалід у своїй поемі "Острозька війна":

Що ж наробило це ваше шалене свавілля? Пожежа

Ця громадянська змогла розв’язати війну братовбивчу.

(184, II, с. 75).

До соціальних і національних негараздів в Україні 1596 року після Берестейської унії додалися ще й релігійні. Братовбивча війна тривала в Україні ще ціле століття і закінчилася "великою руїною", наслідки якої гетьман Іван Мазепа підсумував так:

През незгоду всі пропали,

Самі себе звоювали.

(822, с. 8).

Відомий італійський гуманіст К. Салютаті писав: "мета законів — управління людськими діями. Значить, їх предмет — благо, і не всяке благо, але те священне благо, яким є спільне благо" (399, с. 53). Під служінням загальному добру українські мислителі також розуміли боротьбу за права свого народу, за закони, які служили б не тільки окремим членам суспільства, але й спільним гараздам. Зокрема, за С. Оріховським мудрість полягає в тому, щоби всі пам’ятали про право, значення якого для людського співжиття важко переоцінити, а тому "добробут народу хай буде найвищим правом ("Salus populi summa lех esto"). Тим то українські гуманісти були ініціаторами правозахисник починань, які виникали на наших землях, що перебували під управлінням Литви і Польщі. Саме в той час на тих теренах України робились енергійні спроби реалізувати гуманістичні накреслення у сфері громадської практики: судові й адміністративні реформи 50—60 рр. XVI ст., боротьба за міське самоуправління, статути 1566 і 1588 рр., створення Головного Литовського трибуналу. Ці кроки відповідали традиціям українського народу, його духу, характеру і менталітету. Адже, як писав В. Антонович, способу життя українців відповідав "принцип вічевий, принцип широкого демократизму і признання рівного політичного права задля кожної одиниці суспільства" (350, с. 224).

Важливою ідеєю громадянського гуманізму була також ідея справедливості, яка у давньогрецькій філософії (Сократ, Платон, Арістотель) пов’язувалася з ідеєю із спільного блага. Справедливість, — писав Платон, — це та сила, що єднає суспільство, створює гармонійний союз індивідів, кожний із яких обрав заняття у житті згідно зі своїми природними здібностями і вихованням, тобто кожен виконує відповідні йому функції у державі. Це громадянська та особиста доброчесність, завдяки якій підтримується найвище благо держави і її членів. Справедливість є найбільшим благом, а несправедливість — найбільшим злом. Про справедливість та рівність було багато говорено і в християнстві, але ця рівність розумілася тільки перед Богом, а не перед законом. Справедливості повинні були дотримуватись у суспільстві, поділеному на класи, але так, щоб кожний задовольнявся своїм, даним від Бога становищем і не ремствував. За часів Відродження гуманісти вже підійшли до розуміння справедливості як рівності перед законом, як відсутності привілеїв, які давали б можливість його порушувати. Про це писали, зокрема, такі видатні італійські гуманісти, як Л. Бруні, К. Салютаті, М. Пальмієрі. Справедливі людські закони, на їхню думку, повинні служити опорою держави, яка будує ться на принципах спільного блага. Відхід від принципів справедливості, — писав, наприклад, Пальмієрі, — неодмінно веде до загину навіть наймогутніші держави. Були, щоправда, й інші міркування. Зокрема, Макіавелі, вважав, що "коли мова йде про благо батьківщини, не слід займатися розумуванням про справедливість і несправедливість", а дбати про порятунок батьківщини. В цілому італійські гуманісти підкреслювали, що при розгляді розподільної справедливості тільки особисті заслуги перед суспільством можуть стати мірилом гідності громадянина, відповідно до чого повинні розподілятися і суспільні блага, посади, почесті. Серед вітчизняних культурних діячів, які виступали за справедливість і законність у суспільстві, можна назвати С. Оріховського, Хр. Філалета, М. Смотрицького, К. Транквіліона-Ставровецького, С. Пекаліда, І. Гербурта-Щасного, І. Домбровського та інших. В Оріховського, зокрема, знаходимо визначення справедливості, яка, на його думку, повинна переважати силу, а її невіддільними супутницями мають бути завжди правда і віра.

У конкретних історичних умовах України заяви гуманістів і протестації були особливо актуальними і мали велике громадянське звучання. Дуже часто протести і скарги писалися від імені якихось груп населення, хоча й складалися окремими особами. Серед останніх особливою активністю відзначався Ю. Рогатинець, який "слав апеляції до короля і сейму у справі захисту прав українського народу" (794, с. 81, 85). Гуманісти були, власне, провісниками народу, який боровся проти національного гніту не тільки скаргами, але й збройними виступами. Вони нагадували польській владі, що Україна-Русь об’єдналась із Польщею і Литвою як рівна з рівною, заради оборони від зовнішніх ворогів. Тому, наприклад, Л. Древинський говорить про Польщу як про державу не двох, а трьох народів: поляків, литовців і українців. При цьому Україна одержала гарантії і привілеї, які почали порушувати поляки. Всупереч гегемоністським претензіям польської шляхти, мислителі розвивають ідею рівності народів, вважають несправедливим вивищення одних і приниження інших. Українці, — писали Оріховський і Гусовський, — такий само давній народ, як і поляки, чехи, а тому мають право на самостійне існування. Це було б справедливо. Інші мислителі, наприклад З. Копистенський та Й. Борецький, фактично виправдовували козацькі виступи і національно-визвольні змагання українського народу. "Ми, — писав Борецький, — приєдналися до Корони за договорами, скріпленими присягою, зазнаємо насильств, утисків віри; звинувачують нас у заколотах і підступах, щодо яких ми чисті... Ми не бунтівники, не підбурювачі, ми взялися за те, що мали раніше; що нам наші предки залишили й віддали... — Божі закони й звичаї, а ще й шестистолітню традицію" (824-А, с. 143).

Вітчизняні діячі того часу висловлювали повагу до інших слов’янських народів, виступали на захист гноблених — аж до утискуваних іспанськими завойовниками індіанських племен Латинської Америки (794, с. 126). У своїх творах наші автори говорять про невідворотність спокутної кари для тих, хто чинить несправедливість, і наводять багато прикладів з вітчизняної історії, коли кривдники врешті-решт діставали по заслузі, як, наприклад, "хитрістю схоплений" київський князь Ярополк зумів віддячити польському королю "за підступ". Українські автори славлять захисників справедливості, передусім князя К. Острозького, князів Вишневецьких, гетьмана П. Сагайдачного, запорозьких козаків, діячів братств, науково-освітніх і культурних осередків: Києво-Печерської Лаври, Острозького наукового гуртка тощо. Сагайдачний, на думку К. Саковича, був гетьманом справедливим і вів війни лише для того, "Щоб свої і людськії кривди відвернути". Князя Острозького хвалили як ревного захисника права українського народу у польській державі. А коли він помер, усі надії покладалися на його сина Януша, але він, на жаль, помер замолоду. Про це говорять І. Домбровський та М. Смотрицький. Вони сподівалися, що цей спадкоємець православного роду залишиться для українців "стражем справедливості", оборонцем покривджених, порятунком для нещасних. Домбровський виступав також за чесні, справедливі стосунки між державами і державцями. Несправедливість, образа, кривда, підступ неодмінно будуть відомщені: Ярополк, як уже мовилось, помстився польському королеві; язиги — Святославові. Зневага до українського народу, на думку автора, породила й козаків.

Палким захисником справедливих взаємин народів України і Польщі, оборонцем прав і привілеїв українського народу був Іван (Ян) Гербурт-Щасний, який у промові на вальному сеймі у Варшаві засудив тих, котрі чинили несправедливість, ламали право і руйнували згоду між народами, з яких складалася Річ Посполита, творили колотнечу з українським народом: "Знаю добре, як на сеймиках подають їм надію, а на сеймах із них сміхи ладнають. На сеймиках обіцяють, а на сеймах шикають. На сеймиках братами називають, а на сеймах — відщепенцями. Це я знаю, бо все це правда. Але чого вони хочуть од того шляхетного народу, якою радою і якою метою вони керуються? Того я в жодний спосіб збагнути не можу" (184, II с. 175).

Упродовж XV — XVI ст., коли українські землі перебували під протекторатом Литви, а в перші десятиліття XVII ст. — у складі Польщі, у міжнаціональних стосунках в Україні панувала толерантність і дотримувались правові норми. Це засвідчують тогочасні вітчизняні культурні і громадські діячі. Навіть у творах на воєнну тематику національної зверхності нема. І не тільки стосовно православних Греції, Московії, Валахії, але й у ставленні до народів країн католицького світу: Польщі, Угорщини, Австрії, Чехії та ін. Тих же людей, що нацьковують "рутенця на поляка, а поляка на рутенця в його ріднім краї", Оріховський, наприклад, називає найбільшими дикунами й безсоромниками. Поштиве ставлення до інших народів виявляли, зокрема, С. Кленович та С. Пекалід: перший — пишучи про багатонаціональний Львів, а другий — про Острог. Вони навіть пишаються, що там мешкає таке розмаїття народів: волохи, турки, татари, вірмени тощо. Останніх Кленович кваліфікує, до речі, як "Давній, уславлений рід вільних і чесних мужів" (62, с. 68). Навіть тоді, коли справедливі, правові відносини поступалися військовим змаганням, коли "сваволя польського панства створювала в Україні постійне політичне напруження" (822, с. 34); тобто навіть у розпал національно-визвольної війни, коли "поляк і спокій на Русі разом існувати не могли", козаки не чіпали простих чужинців навіть із ворожого табору. Про це довідуємося, наприклад, із анонімної "Історії русів": "...ті із поляків та жидів мешканці, які, не володіючи руським народом, були йому корисні і перебували лише у вільних промислах та ремеслах, полишені на своїх місцях без всілякої злоби. А за тими правилами і велике торгове місто Броди, наповнене майже самими жидами, залишене в колишній вольності і цілості" (56, с. 123). Справедливі, доброзичливі міжнаціональні стосунки в межах української держави завдячують не в останню чергу названим і не названим тут українським гуманістам, які, керуючись почуттям неупередженості та законності стосовно чужинців, ширили ідею справедливості серед простолюду.

Тривалий час після інкорпорації українських земель Польщею міжрелігійні стосунки були рівноправними і справедливими. Поляки-католики не нав’язували свого віросповідання православним українцям, а останні не мали ворожості до католицизму. Були, як уже зазначалося, навіть випадки, коли один і той самий єпископ почергово відправляв службу Божу у костелі і в православному храмі. Про це, зокрема, засвідчує Оріховський у листі до Петра Гамрата від 1544 року. Не слід забувати при цьому і про існування "католицької Русі" — українців-католиків. Пізніше ідилічні стосунки між віросповіданнями псуються внаслідок експансіоністських зазіхань польської католицької церкви (особливо з появою у Польщі єзуїтів 1565 року та укладенням 1596 року Берестейської унії, яка розділила православну церкву на два ворогуючих табори. Таким чином, наприкінці XVI ст. склалася ситуація, коли українці належали щонайменше до трьох основних віросповідань, кожне з яких дбало про свою правду і домагалося своєї справедливості. Проте українці, належні до всіх віросповідань, залишалися патріотами України і ревно захищали права свого народу. Різниця полягала в тому, що в соціальному плані до українців-католиків належала елітарна частина українського суспільства (заможна і середня шляхта), яку задовольняло існуюче становище. У другому чи третьому поколінні вони переважно втрачали свою ідентичність і ставали споляченими. Тому їхні заклики до справедливості часто розпливчаті, абстрактні, не мають конкретного адресата. Це швидше розумування на вічну тему "правди-кривди", розраховані на пасивне очікування справедливості:

Підлих розумів брехня світ весь заливає.

Та у відчай не впадай, споконвік ведеться:

Як трава з теплом весни, правда скрізь проб’ється.

Правду важко задушить — гострі в неї роги.

Віку їй не вкоротить, правда — прудконога...

Так, як хворому, що вкрай потребує ліків,

Необхідно правду дать нинішньому віку.

(181, с. 169, 171).

Водночас українці, знаємо, намагалися створити окрему українську католицьку церкву з прямим підпорядкуванням римському папі, поминувши польського примаса; зробили свій вагомий внесок у розвиток державотворчих ідей в Україні, в культуру українського Відродження. Деякі українці-католики самі критикували власне віровчення, закликаючи не вірити "латинським жерцям, які дурили українців, заявляючи: хрещені греками, якщо не перейдуть до латинців, не будуть уважатися християнами" (С.Оріховський) (289, с. 57). Крім Оріховського, до українців-католиків належали такі видатні особистості і гуманісти, як Г. Саноцький, Ю. Дрогобич, П. Кросненський, Ш. Шимонович, С. Кленович, І. Домбровський.

До уніатів перейшла спочатку лише незначна частина вищого духовенства, разом із парафіяльним людом. Найвидатнішими особами тут були, передусім, І. Потій, І. Терлецький, Й. В. Рутський, а також М. Смотрицький, К. Сакович, К. Транквіліон-Ставровецький. Ідеал справедливості вони бачили в тому, що, як писав І. Потій: "вся служба Божа, святі тайни і всі інші церемонії й обряди нашої святої Східної Церкви залишаться цілими і ні в чому не порушеними" (184, II, с. 105). Сама ідея не була новою. Як ми вже говорили, питання об’єднання церков ставив ще С. Оріховський, який виходив передусім із гуманістичного принципу віротерпимості, а його програма об’єднання церков була, зрештою, "ні чим іншим, як однією з ренесансних утопій "єдиної" і "розумної" церкви, на які так багате XVI ст." (Д. С. Наливайко — 638, с. 22). Пізніше своє бачення унії висловлювали й інші українські діячі, зокрема М. Смотрицький, який бачив вихід із протиборства у створенні власного патріархату під номінальною зверхністю римського папи (як вселенського пастиря) або ідеальної церковної федерації, подібно до тої, що зафіксована конституцією Польщі на основі Люблінської унії 1569 року. Берестейська унія була в значній мірі компромісом. Українці-уніати, поступившись деякими суто формальними рисами обрядовості і визнавши зверхність римського папи, не втратили свого українства і залишилися не меншими українськими патріотами, ніж православні. Але, перебуваючи між вогнем критики основних ворогуючих конфесій — католиків і православних, вони почувалися не дуже затишно і були індеферентними до національно-визвольної боротьби українського народу.

Що стосується православ’я, то в ньому після Берестейського собору лишилася частина вищого духовенства і маси нижчого, підтримуваного простолюдом та козаками війська Запорозького. Свою церкву православні вважали законною, справедливою, яка має давні традиції, започатковані ще у княжу добу. Православ’я стало національним прапором українського народу у визвольних змаганнях. Зреформував українську православну церкву і змінив її Петро Могила. Але в майбутньому її доля виявилася трагічною. Приєднана до Московського патріархату, вона втратила національне обличчя і стала провідником чужих українському народові інтересів.

Справедливість міжстанових стосунків чи соціальну справедливість, писав Дж. Себайн, можна визначити як "принцип суспільства, що складається з багатьох різновидів людей, які, відчуваючи потребу одне в одному, об’єдналися в суспільну цілість і, розподіливши між собою окремі суспільні обов’язки, утворили одне ціле". В Україні, на ґрунті соціально-економічних інтересів, виокремилися в розглядуваний період такі основні стани чи групи, як шляхта, козаки, міщани об’єднані часто у братства, яких налічувалося в Україні понад тридцять. Слід зауважити, що переважна більшість української шляхти невдовзі перейшла на позиції "не-ми" і стала виразником чужих українському народові інтересів. Симпатії українських гуманістів, як правило, були на боці козаків та братств. У їхніх творах панує вболівання за народ, за дотримання соціальної справедливості і законності. Вихваляються навіть окремі можновладці, якщо вони дбають про нижчі стани суспільства. Так, "світлий князь" М. Вишневецький, на думку анонімного автора "не паном був — вітцем, до усіх привітним". А про молодого князя Олександра Острозького Домбровський навіть каже, що він

...шанував справедливість, зважав на потреби сіроми

Вбитої горем, — як совість того і закон вимагали.

(220, с. 18).

Натомість визискувачі порівнюються з "невстидливими псами", які понад усе прагнуть "з непобожних зисків панства набивати, і праці убогих сміле видирати" (115, с. 264). Співчуття і симпатії до незаможного люду, який тяжко і вбого живе, зустрічаємо також у творах С. Кленовича та Ш. Шимоновича, — особливо в "селянках" останнього. Про це красномовно свідчать, наприклад, і документи, вміщені у книзі "Історія Львова..." (54, с. 41 — 43, 56 — 57, 67 — 70). У них знаходимо рішучі протести, спрямовані проти соціальної несправедливості, гноблення і жорстокості панівних верств суспільства стосовно низів. Як вийти зі скрути, підказує К. Сакович на прикладі "славного лицарства", тобто козаків, які самі "Від усяких податків, судів увільнились, і заслугами гідно усі уміцнились" (183, с. 162). Тут бачимо явний натяк на Запорозьку Січ, адміністративно-політичний устрій якої будувався на засадах республіканізму. Ці українські політичні реалії, можливо, й спричинили зацікавленість Ю. Немирича республіканськими ідеями, які він згодом студіював у Сорбонні в знаного Г. Гроція, а пізніше розвинув у власних творах, зокрема у трактаті "Роздуми про війну з московитами".

До провідних ідей громадянського гуманізму належить також ідея політичних свобод, рівень яких у різні історичні епохи залежить від рівня розвитку соціальної і політичної системи в тому чи іншому суспільстві, а також політичної думки. Вся історія людства була поспіль боротьбою людей проти обмежень свободи, і ця боротьба стала могутньою рушійною силою суспільного прогресу. Свободу завжди мислили як умову, яка дозволяє людині зреалізувати свої здібності, розвинути їх, аби зробити свій внесок у спільне благо. Це чітко усвідомлювали вже давньогрецькі філософи і політики, які наголошували, що свобода неодмінно сприятиме політичній стабільності у державі. В середні віки політичні свободи носили становий характер. Визначальним стає приналежність людини до того чи іншого суспільного прошарку. Становий характер свободи зберігається і в епоху Відродження, проте змінюється інтерпретація природного права. Зароджується ідея рівності усіх членів суспільства перед законом. Гостро ставилося в цей час також питання свободи нації (народу).

Спектр політичних свобод в Україні XVI — XVII ст. складався з індивідуальних, станових, релігійних свобод і свободи нації (народу). Що стосується, зокрема, нового гуманістичного погляду на свободу людської особи, то в розглядуваний період він значно поширився на теренах України. Переконливо свідчило про цінування українцями індивідуальної свободи піднесення козацького руху від часу запровадження поляками кріпацтва. Серед козаків індивідуальні свободи були зумовлені повною рівністю між усіма членами общини, де кожен користувався однаковим правом голосу. Для українців не були прийнятними ні московська деспотична держава, де свобода була приналежністю тільки однієї особи — володаря, ні польська аристократична республіка, де всіма політичними свободами користувалися лише шляхта, і де точилася постійна боротьба між різними верствами суспільства. Тому у середовищі запорозького козацтва і надавалася перевага вічевому принципу, який передбачав широкий демократизм визнання рівного політичного права за кожним членом суспільства. Значними індивідуальними свободами користувалися члени братства, учні братських шкіл (порівняно з учнями єзуїтських навчальних закладів). Індивідуальними свободами користувалися тоді в Україні не тільки чоловіки, але й жінки. Про це знайдемо свідчення і в багатьох іноземців — од Павла Алепського й до того ж таки В. Бєлінського: "[в Україні] і тепер ще так багато людяного і благородного в родинному побуті, де стосунки між подружжями ґрунтуються на коханні, а жінки користуються правами своєї статі; все це протилежне північній Русі, де родинні стосунки грубі, жінка — вид домашньої худоби, а кохання — цілком стороння справа при шлюбах..." (362, с. 467). Таким високим рівнем індивідуальних свобод українці завдячували не в останню чергу й гуманістам XVI — поч. XVII ст., ідеї яких глибоко проникали до суспільної свідомості. Разом з тим слід зауважити, що у вітчизнянім ренесанснім гуманізмі ідея індивідуальної, суб’єктивної свободи в більшій мірі, ніж у західноєвропейськім, була обмежена інтересами спільного добра. Латинський вислів "золота воля" (aurea libertas) був популярним не тільки серед мислителів польської культури доби Відродження, але й серед українських. Воля (свобода, вольність, любочестіє, насолода) стає в них однією із засадничих категорій існування людини і шанується вище за інші чесноти; вона стає у їхніх творах найсуттєвішою складовою лицарського ідеалу. Це спостерігається і в наступну епоху — барокову (Mediaevalia, IV, 103).

Високо цінували індивідуальну свободу і закликали дбати про неї багато українських мислителів. С. Оріховський, зокрема, писав, що свобода особи випливає з природного права і є природним станом людини. М. Стрийковський пишається своїм дбанням про волю:

Про вольність я на світло видав був трактати,

Як пильно боронити і про неї дбати.

(184, II, с. 91).

К. Сакович називає волю найбільшою річчю між усіма і закликає боротися за неї, не шкодуючи життя, "не грошми, але кров’ю". Солодкою називає волю М. Смотрицький, заради якої "не тільки маєтком, не лише здоров’ям, але й самим життям любо нехтуємо". Пафосу у вихвалянні волі (свободи) не бракує й іншим авторам. Назвемо ще бодай трьох: Юрія Немирича (заперечуючи монархічний спосіб правління, писав, що без свободи піддані перетворюються на рабів), Хр. Філалета (свободу нерозривно пов’язував із принципом законності) та анонімного автора "Epicedion"-y, який з почуттям гордості зазначає, що українці борються лише за "волю, незалежність", тим часом як татари "тої волі, що у нас, злодії не знають, Тільки задля користі шаблю піднімають" (181, c. 187). Більшість українських земель XV — поч. XVII ст. входили до складу польської держави, суспільний лад якої визначався як "станова монархія" чи "феодальна республіка", з виборним королем на чолі. Це зумовлювало специфічний розподіл реальної свободи між різними соціальними групами й окремими особами, що відповідало саме такому державному ладу. На той час така форма правління була для Європи значним досягненням, бо регламентувала політичні свободи у суспільстві, спираючись на закони. Статути Великого князівства Литовського 1529, 1566, 1588 рр. хоч і зміцнювали панівне становище та привілеї феодалів, водночас мали велике значення для суспільства у цілому. В країні вводилось єдине право, обов’язкове для всіх станів, обмежувалася феодальна сваволя, декларувалися деякі свободи. Після введення польської юрисдикції на українських землях соціальне становище української шляхти фактично не змінилось і було лише підкріплене законодавчо Люблінською унією 1569 року. Разом із литовською та польською шляхтою вона залишилася привілейованим станом, який захищав свою "золоту волю". Що ж до низів (міщани, селяни, дрібна шляхта), то вони існували як безправні і підневільні верстви, з яких невдовзі з’явився новий активний стан — козаки, котрих автор відомої "Протестації" трактує не інакше як "залишками старої Русі", продовжувачами славних воєнних традицій давньокиївського періоду. Козаків тривалий час не визнавали за окремий стан, але потребу в них відчувала не тільки Україна. Під Хотином, як пише польський полководець Я. Собеський, польське військо охопив розпач, коли пройшла чутка, що козаки не прибудуть їм на допомогу. Таким чином, козацький стан виборов сам собі "право свободи землі й оружної служби" і став таким само провідним станом України, як шляхетський у Польщі. Боротьба за політичні свободи не припинялася, а з часом стала навіть посилюватися і загострюватися. Українські культурні діячі не стояли осторонь цієї боротьби, а виступали на боці тих чи інших соціальних груп. Зокрема, гуманісти католицького, а деколи й православного віросповідання, як вихідці із заможних родин, були переважно речниками шляхетського стану (С. Пекалід, С. Оріховський, Д. Наливайко, Б. Зиморович). Натомість українські гуманісти православної конфесії більшою мірою враховували інтереси й інших станів у суспільстві. Кожен стан для держави, на їхню думку, потрібний і корисний, хоча предметом особливого захоплення і гордощів були для них запорозькі козаки (К. Сакович, М. Пашковський, анонімний автор "Epicedion"-y). Саме завдяки їм удалося зреалізувати чимало ідей та задумів українських гуманістів. Мова йде передусім про сам політичний устрій Запорозької Січі, а згодом і всієї Козацької держави, в основі порядків яких лежали нечувані тоді в Європі індивідуальні політичні свободи. Під безпосереднім впливом козаків і козацьких свобод були розроблені статути братств і братських шкіл, де задекларовано гуманістичні принципи індивідуальних свобод і рівності всіх незалежно від походження і заможності. Це зафіксовано у Львівському "Порядку шкільному" від 1586 року. Подібне знаходимо і в Статуті новоутвореної школи Успенського братства у Львові: "Учити даскал і любити маєт діти всі заровно, як синів багатих, так і сиріт убогих..." (54, с. 51). З цього випливає, що проста людина мала змогу домогтися визнання і високого громадського становища завдяки своїм власним зусиллям і здібностям, навчанню і самовихованню. Тобто працював принцип поцінування таланту людини, а не її походження (породи), який уважався прогресивним не тільки у ренесансних гуманістів, але й пізніше, навіть у добу Просвітництва. Зародження цього принципу помітне в Україні ще в середині XV ст., коли Григорій Саноцький закликав цінувати в людині цноту замість шляхетності, що фактично нівелювало претензії знаті на станові привілеї і свободи.

Роль козацького стану не вичерпувалася впливом на формування політичних свобод в українському суспільстві. Його вплив позначився і на секуляризації православної церкви. Досить згадати лише, що в кінці XVI ст. усі церковні посади стали виборними. До того ж у виборах брав участь не тільки клір, але й миряни. Один із таких випадків описав К. Сакович:

Патріарха наш гетьман з військом привітавши

В Києві, поклон йому доземний поклавши,

З православними почав раду учиняти,

Щоб пастирів могли православних мати...

І щоб вибраних владик посвятить жадали.

(183, с. 174).

Активну участь у згаданому процесі брали гуманісти, яким не була притаманна жорстка конфесійність, швидше толерантність, ба, навіть певна байдужість до церкви і релігії. Дедалі виразніше у їхніх творах звучить вимога свободи совісті, зокрема у передмовах до видань Лаврської друкарні, у творах її вченого гуртка, в тому числі й у "Палінодії". Відкидаючи церковний абсолютизм і теократизм, вони обстоювали ідею "соборного", тобто колективного правління церквою, вимагали свободи віросповідання. Найвідвертіше їхні ідеї й вимоги проголошували Хр. Філалет, брати Стефан і Лаврентій Зизанії, анонімний автор "Перестороги". Певний час подібні думки висловлювали М. Смотрицький та З. Копистенський. Останній, зокрема, обстоював право козаків брати діяльну участь в церковному житті. Автор відомого панегірика П. Могилі Іван Калимон прямо закликав: "І хай ніхто не страждає через віру; тому що і та і друга дія від Любові" (184, II, с. 346). Обстоюючи принцип свободи сумління, українські автори виступали проти насильницького насадження католицизму й унії. Вітчизняні гуманісти закликали до спокою, миру і злагоди у краї, де "між вірних сум’яття велике", до відбудови "спустошеного Києва". Ідея, політичних свобод у тих конкретно-історичних умовах, навіть якщо вона лише декларувалась, була дуже актуальною і мала велике громадянське звучання. Що ж до Берестейської унії 1596 року, то вона була неприйнятною для більшості українців не тільки через несприйняття ними католицьких догматів, а ще й тому, що "переміняла громадський устрій церкви на автократичний". Народ дотримувався виборного права не тільки в суспільному житті, але й у церковному устрої. В уніатській же церкві все було навпаки: церковні вакансії обсаджувала вища церковна влада або папа. До того ж запровадження унії супроводжувалось переслідуванням православних, а це, як сказано у "Пересторозі", є порушенням прав руських людей, їхніх вольностей. Однак заради справедливості скажемо, що чільні репрезентанти унії також декларували терпимість та свободу віросповідання. Ось що писав, наприклад, І. Потій: "яко руского, так и римского набоженства католикь вь почтивости великой мети мусить; ани напотом по тоть чась, яко Русинь Римлянином гордити и сторонитисе и одинь другому злоречити, ани на знакь взгорды вь стопы плевати не можеть..." (184, II, с. 134). І ще. Унія, яка впроваджувалася серед переважної частини українців примусово і сприяла їх денаціоналізації, з часом ставала традиційно звичною, а тому ставлення до неї змінювалось. В умовах Польщі ведення богослужіння українською мовою, українське книгодрукування сприяли збереженню української культури і розвитку її серед українського населення. Особливо інтенсивну роботу в цьому напрямі вів чин василіан.

Прагнення українських гуманістів не вичерпувалися вимогами регламентування законом індивідуальних, станових і релігійних свобод. У своїх творах вони порушували питання і про побудову власної держави; про свободу та незалежність свого народу, визначення якому дали чи не вперше З. Копистенський і Й. Борецький, виокремивши суб’єкт — руський народ, "спільний і для князів, і для купців та ремісників, і для козаків". Свобода (вольність) для наших гуманістів є "золотою", "великими клейнодами", найважливішою річчю "поміж усіма", притаманною народам "од природи". Такі міркування знаходимо, наприклад, у К. Саковича, який в іншому місці про це саме пише ще виразніше:

Золотою у світі її називають,

Доступитись до неї всі пильно жадають.

Та не кожному може вона бути дана,

Тільки нам, що боронять вітчизну і Пана.

Мужньо лицар у війнах до неї простує,

Не грішми, але кров’ю свободу купує.

Запорозькеє військо ту вольність здобуло,

Бо служило вітчизні старанно і чуло.

(183, с. 161).

І це не були голі декларації. Про притаманне українцям прагнення до свободи, до побудови власної незалежної держави, особливо починаючи з XVII ст., писали багато іноземців, зокрема французький мислитель А. Ф. М. Вольтер ("Україна завжди боролася за свободу" — 1129, с. 181); І. Ю. Рєпін ("Бісів народ! Ніхто в усьому світі не відчув так глибоко свободу, рівність, братерство, як вони..." — 415, с. 208). Пафос боротьби України за незалежність і свободу передав пізніше Пушкін, вклавши до вуст гетьмана Івана Мазепи слова:

Без милой вольности и славы

Склоняли долго мы главы

Под покровительством Варшавы,

Под самовластием Москвы,

Но независимой державой

Украйне быть уже пора:

И знамя вольности кровавой

Я подымаю на Петра.

(720, V, с. 36).

Українські мислителі і державні діячі добре розуміли, що втрата незалежності веде і до соціальних втрат, бо в сусідніх країнах, на їхню думку, нема тої волі, що в Україні. Поширеною була думка, що в Москві панує справжнє рабство і невільництво, де людей продають як худобу, де навіть вельможі і бояри титулуються звично рабами і підніжками царськими; у Туреччині також: "Усі стани в пригніті і світські, й духовні, хлоп, чернець, пан — в неволі одній, безумовній" (М. Пашковський) (183, с. 77). Подібне читаємо і про татар:

Не виборюють у нас волю, незалежність,

Мають око заздрісне на чужу маєтність.

Тої волі, що у нас, злодії не знають,

Тільки задля користі шаблю підіймають.

(181, с. 187).

Доволі зустрічаємо висловлювань і щодо польської політики стосовно України, яка приєдналась до Польщі як вільна до вільної (С. Оріховський), але згодом польська шляхта стала закріпачувати український люд, насаджувати католицизм. Як наслідок — затята, безкомпромісна і кривава національно-визвольна війна під проводом Б. Хмельницького, якому належить відомий вислів: "Поляк і спокій на Русі разом існувати не можуть" (830, с. 219).

Виступаючи проти соціального, національного і релігійного гніту, українські гуманісти обстоювали водночас ідею рівних політичних свобод для всіх народів, які мешкають на українських землях: поляків, вірмен, євреїв, татар, німців, французів, іспанців, італійців. Вимоги українських гуманістів політичної свободи для народу носили різний рівень категоричності. Одні з них мали поміркований, виважений характер, інші — революційний: взяти все і відразу. До поміркованих гуманістів можна зарахувати І. Домбровського, С. Оріховського, М. Смотрицького, X. Євлевича, Я. Гербурта-Щасного. Забезпечення політичних свобод ці мислителі вважали можливими лише на основі законності, за умови дотримання Польщею "давніх прав русів". Вони обмежувалися закликами до польського короля, сенату, сеймів зберігати права, політичні свободи і звичаї "руського народу", який, прагнучи свободи, поєднався з польським (С. Оріховський, Я. Гербурт-Щасний); покладали надії на українських князів; задовольнялись переважно констатацією факту втрати національної незалежності з екскурсом у давню, славну історію та зауваженнями, що нинішні біди краю також "йдуть далебі від неволі", яку нав’язала Польща та татарські нападники (І. Домбровський); переконували вчитися, шанувати мудрість, бо тільки тоді "буде надія, що усміхнеться стародавня свобода" (X. Євлевич). Деякі мислителі, як, наприклад, М. Смотрицький, виступали проти радикальних репрезентантів козацтва — І. Копинського, А. Мужиловського, які, на їхню думку, ведуть Русь до загину, закликаючи до внутрішньої війни.

На початку XVII ст. українське суспільство зневірилось у тому, що з польським урядом можна шляхом переговорів домовитися про повернення політичних свобод українському народові. Надії поновити давні права і вольності тепер щораз більше переносяться на козаків, які стали на той час реальними господарями в Україні. Це потверджує і королівська інструкція на соймики 1625 року: "вони [козаки — В. Л.] урядили собі удільну державу. Україна вся в послушенстві їм. По містах і містечках... вся управа, вся влада у козаків; захоплюють собі юрисдикцію, закони видають" (436, VII, с. 539). Українські гуманісти бачили цю потужну силу, а тому всіляко популяризували, славили і героїзували її у своїх творах, проповідях, полемічних трактатах. Фактично вони ідеологічно обґрунтували народно-визвольну боротьбу українського народу проти національного гноблення. Висловлювані у творах українських мислителів симпатії і похвали запорозькому козацтву, захоплення його героїзмом, мужністю у боротьбі з чужоземними нападниками дають підстави вважати, що автори значною мірою зневірились у можливості здобути миром сподівані політичні свободи для свого народу. В козацтві вони побачили реальну силу, яка може захистити народ і вибороти йому кращу долю.

Крім козаків у творах наших авторів з’являється і новий образ героя визвольної війни — селянин, який "за плугом при зброї волів поганяє". Очолюють козацько-селянські війська, як правило, мудрі, відважні і дійові ватажки, не байдужі "до потрясінь неспокійного краю", готові виборювати для народу втрачені права і вольності.

До більш радикально налаштованих українських гуманістів належало багато викладачів братських шкіл, Лаврського наукового гуртка та окремі мислителі: К. Сакович, С. Пекалід, З. Копистенський, К. Транквіліон-Ставровецький, І. Копинський, А. Мужиловський. Зокрема, Транквіліон закликав до активної боротьби з польсько-шляхетською експансією за національне, соціально-політичне, релігійне та культурне самоутвердження свого народу. Своєю творчістю він зробив значний внесок у формування ідеології визвольного руху. Завзятим апологетом запорозьких козаків, які "за свободу завжди готові голову зложити", був К. Сакович. У великому вірші з нагоди похорону гетьмана П. Сагайдачного він наголошує, що цей лицар згинув "за вітчизни волю".

Були, втім, в українській історії повстання, які мали не загальнонаціональний, а становий, міжусобний характер і несли деструкцію в суспільство. Таким було, наприклад, повстання К. Косинського. Пізніше прагнення до "золотої волі" (через які "русь з руссю воювала") посилились і перетворили Україну на "велику руїну". Тому мислителі розрізняли боротьбу за волю народу від чужоземного ярма і "внутрішню сваволю", яка послаблювала опір зовнішній небезпеці, про що пізніше добре сказав Л. Баранович:

Як човен на воді хвилями розгойдіється,

Те саме з Україною нашою бідною діється...

Україна у крові, тому що в незгоді...

Господи, зроби так, щоб запанував спокій між нами.

(Mediaevalia, IV, с. 114).

Наявні у творчості українських мислителів XV — поч. XVII ст. ідеї громадянського гуманізму сприяли формуванню національної самосвідомості, патріотизму, прагнення працювати на "спільне благо"; утверджували цінність політичних свобод. Усе це розвивалось у руслі західноєропейської гуманістичної думки, набуваючи щоправда відповідних модифікацій на українському ґрунті. Це виявилося зокрема у наданні переваги ідеї "спільного блага" над утвердженням індивідуальних свобод, хоча й обгрунтування останніх посідало чільне місце у їхній творчості. Твори українських ренесансних гуманістів та полемістів послужили згуртуванню українського народу у вирішальний період його національного становлення; вони сприяли ідеологічній підготовці майбутньої національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького.

Попередня     Головна     Наступна