Попередня     Головна     Наступна

ВСТУП

Художнє слово, його могутня переконуюча сила, чарівна краса й принадність уже в давнину, в античній Елладі і Римі, приваблювали багатьох дослідників. Протягом століть не послаблюється до нього інтерес та увага людини. Безмежні можливості людської мови у зображенні навколишньої дійсності дуже вміло та влучно відмітив зачинатель європейської літератури в своїй безсмертній «Іліаді» (XX, вв. 248 — 249):

«Смертних язик же гнучкий, і багато у нього всіляких

Висловів, поле для слів і сюди і туди величезне» *.

* Тут і далі переклад наш.

Теорією художнього слова займався видатний грецький філософ-матеріаліст і філолог Демокріт з Абдери (бл. 480 — 370 рр. до н. е.). На жаль, не збереглися його філологічні розвідки: «Про поезію», «Про красу слів», «Про милозвучні і немилозвучні літери», «Про ритми і гармонію». Визначальну роль у формуванні та розвитку античної теорії художнього слова мали праці Арістотеля «Про поетичне мистецтво» і «Риторика», а також римських теоретиків: Горація «Послання до Пізонів» («Про поетичне мистецтво»), Ціцерона «Оратор», «Про оратора», «Про винаходження», «Брут» та ін.; Квінтіліана «Навчання оратора» та анонімні трактати «Риторика до Гереннія» і «Про високе». Ці праці, як і взагалі антична теорія художньої літератури, відіграли особливо помітну роль у розвитку естетико-літературної думки пізніших часів, зокрема теорії мистецтва поезії й красномовства на Україні в XVII — першій половині XVIII ст., і до сих пір не втратили свого наукового значення.

Наша багатонаціональна художня література, відображаючи новий, соціалістичний світ, швидкий рух радянського /4/ народу по шляху до комунізму, водночас є могутнім фактором, що прискорює цей рух, новим кроком у художньо-естетичному розвитку не лише радянського народу, а й усього людства. Комуністична партія і Радянський уряд надають великого значення ролі радянської багатонаціональної літератури у вихованні нової людини — будівника комуністичного суспільства, людини — патріота своєї соціалістичної Батьківщини, яка має здійснити величні заповіти вождя світового пролетаріату В. І. Леніна. В умовах складної і гострої ідеологічної боротьби між двома протилежними суспільно-політичними системами, коли точиться завзяте змагання за серця і розум людей, за їх погляди, ідеали і почуття, особливо зростає роль і відповідальність радянської літератури, яка несе народам правду, ставить і розв’язує важливі питання людського життя, допомагає глибше усвідомити смисл революційного перетворення навколишньої дійсності, надихає на боротьбу за щасливе комуністичне майбутнє.

У нашій країні постійно розвивається також теорія літератури — нерозлучна супутниця художньої творчості, теоретичні основи якої завжди були предметом дослідження видатних літературознавців. Проблеми художньої літератури стали об’єктом досліджень таких відомих вітчизняних учених, як В. В. Виноградов, І. О. Дзеверін, M. K. Гей, І. Є. Грицютенко, В. М. Жирмунський, В. В. Кожинов, Д. С. Лихачов, О. О. Потебня, Л. І. Тимофеєв, О. В. Чичерін, Є. С. Шабліовський, М. 3. Шамота та ін. Праці цих учених присвячені як загальним, так і спеціальним питанням теорії художнього слова, а їх висновки ілюструються головним чином матеріалом з вітчизняної художньої літератури. Що ж розуміють дослідники під поняттям «художнє слово»? Гадаємо, прекрасною відповіддю на це питання будуть слова Л. Толстого про те, що кожне художнє слово тим і відрізняється від нехудожнього, що викликає незчисленну кількість думок, уявлень і пояснень [197, с. 76], а М. Гей у праці «Искусство слова» відмічає, що нехудожній твір стає художнім у ту мить і на тій межі, де звичайна логічна функція мови переростає у поетичне слово, здобуваючи естетичну функцію і художню якість [38, с. 199]. Під художньою якістю, художністю він розуміє «прояв дивовижних енергій, які сплавляють у моноліт сотні і тисячі розмаїтих словесних мозаїк» [38, с. 201]. Художність, на думку вченого, синтетичне за своєю природою явище, суть усякого мистецтва, в тому числі і мистецтва слова. Вона пронизує і сполучення слів в естетичному полі об’єктно-/5/суб’єктних відношень, і художню концепцію образної системи твору [38, с. 205]. Це та «іскра життя», як образно висловився дослідник, без якої твір залишається мертвим [39, с. 11]. Поняття «художність» охоплює складний і багатосторонній зв’язок форми і змісту художнього твору, вона полягає саме у відповідності форми з ідеєю [211, т. 3, с. 663].

Відомий вислів «Мистецтво — це мислення образами» стосується насамперед мистецтва слова, художньої творчості. «Без образу немає мистецтва, зокрема поезії», — писав О. О. Потебня [162, с. 83]. Художник мислить образами і виражає ними свій задум. Образ як художній засіб служить для чіткого, зрозумілого розкриття змісту твору, для розкриття того нового, тих ідей, які художник прагне передати у творі. Тому образи повинні бути яснішими, зрозумілішими, ніж усе те, що пояснюється у творі за їх допомогою. Джерело образів — об’єктивна реальність, і вони мають бути «своєрідною копією цієї реальності» [218, с. 18]. Разом з тим художні образи не просто фіксують зовнішні риси явищ об’єктивної дійсності, вони розкривають тенденції й закономірності розвитку людини і людського суспільства. У кожному новому місці ці образи неодмінно повинні нести щось нове, несподіване, що змінює традиційне, загальноприйняте уявлення про цю дійсність [208, № 2, с. 152]. Саме завдяки використанню і відповідному розміщенню художніх образів у контексті створюється певний світ художника, побудований на лексичних і граматичних значеннях людської мови. Цей художній світ є визначальним формантом художньої мови як форми мистецтва слова [83, с. 254], а найбільш очевидною її властивістю є ритміко-фонічна організація, притаманна як віршованій мові, так і художній прозі [83, с. 252]. Вчені відзначають і такі особливості художньої мови, як образність, емоціональність, індивідуалізація, відшліфованість тощо, проте вважають їх не суттєвими, не основними [83, с. 236].

Теорія художнього слова, поезії і художньої ораторської прози вивчалась у Києво-Могилянській академії та в інших навчальних закладах України XVII — першої половини XVIII ст. Це мало неабияке значення для виховання у молоді любові до літературної діяльності, вплинуло, безумовно, на весь літературний процес, на формування і розвиток естетичної думки на Україні, відіграло помітну роль у єднанні братніх народів: російського, українського і білоруського, «таких близьких і мовою, і місцем проживання, і характером, і історією» [4, с. 334]. Особливо слід /6/ підкреслити величезну роль художнього слова у жорстокій боротьбі українського і білоруського народів за соціальне і національне визволення проти польсько-литовської шляхти, яка разом з єзуїтсько-католицькою церквою провадила на українських і білоруських землях, що входили до складу Польсько-Литовської держави, політику окатоличення і ополячення, а також у боротьбі проти своїх феодалів і духовенства, що прийняло Брестську унію 1596 року.

Збереглося чимало шкільних курсів теорії поетичного та ораторського мистецтва згаданого періоду, написаних головним чином по-латині і прочитаних у Києво-Могилянській і Московській слов’яно-греко-латинській академіях та в інших навчальних закладах України і Росії. У вигляді рукописів вони знаходяться у бібліотеках Києва, Москви, Ленінграда, Львова та інших міст, за винятком курсу теорії поезії «De arte poëtica» Ф. Прокоповича, опублікованого вперше Г. Кониським у Могильові в 1786 р. (друге видання у 1961 р. [164, с. 227 — 500]), його риторики «De arte rhetoгіса», що побачила світ в українському перекладі у 1979 р. [166], та поетики М. Довгалевського «Hortus poëticus», український переклад якої видало видавництво «Мистецтво» у 1973 р. [62].

У дослідженні та інтерпретації шкільних латиномовних курсів теорії художнього слова серед учених спостерігається певна розбіжність у їх оцінці, у розгляді окремих питань загальної і спеціальної поетики. Зокрема деякі дослідники применшують значення і роль вітчизняних курсів теорії словесності у розвитку естетико-літературної думки на Україні, в Росії, Білорусії, вважаючи їх рабськими копіями західноєвропейських поетик і риторик (А. Горнфельд, Д. Вишневський, В. Данилевський, М. Петров та ін.). Ці важливі пам’ятки естетико-літературної теорії згаданого періоду досліджені недостатньо, хоч вони заслуговують і вивчення і видання. Про них також не можна забувати при аналізі літературного процесу того часу. Виходячи з цього і враховуючи ту обставину, що ні в зарубіжній, ні у вітчизняній літературознавчій науці немає ґрунтовного узагальнюючого дослідження основних питань мистецтва слова, викладених дидаскалами шкіл XVII — першої половини XVIII ст., автор ставить перед собою такі завдання:

дати короткий нарис історії дослідження вітчизняних латиномовних курсів теорії поетичного та ораторського мистецтва, звертаючи при цьому увагу на спостереження і висновки вітчизняних і зарубіжних учених; розглянути інтерпретацію авторами цих курсів суті художнього слова /7/ (поезії і ораторської прози) і зв’язок їх учення з античною теорією художньої мови, а також проаналізувати їх учення про віршовану мову (квантитативну і силабічну системи версифікації) і про ритмізовану прозу; дослідити їх стилістичну теорію з врахуванням використання ними досягнень античних теоретиків художньої мови і впливу на неї панівного у XVII — першій половині XVIII ст. стилю барокко; висвітлити зв’язок їх вчення про літературні роди і види з античною літературною теорією і відображення у ньому принципів естетики і поетики барокко;

показати значення і роль цих курсів теорії словесності, а також художньої творчості їх авторів не тільки у формуванні й розвитку естетико-літературної думки і художньої літератури на Україні в XVII — першій половині XVIII ст., а й у національній і соціальній боротьбі українського народу проти польської шляхти і католицизму, у боротьбі українського народу за возз’єднання з великим російським народом.

При розв’язанні поставлених завдань автор керувався марксистсько-ленінським вченням про мистецтво і літературу як про певні форми людського пізнання об’єктивної дійсності. Ключ для розуміння цих форм пізнання навколишнього світу дає в руки дослідника художньої творчості ленінська теорія відображення, детально викладена у «Філософських зошитах» [3, с. 152 — 153]. В. І. Ленін учить: «Пізнання є відображення людиною природи. Але це не просте, не безпосереднє, не цільне відображення, а процес ряду абстракцій, формування, утворення понять, законів etc., і ці поняття, закони etc. (мислення, наука = «логічна ідея») і охоплюють умовно, приблизно універсальну закономірність природи, що вічно рухається і розвивається. Тут, справді, об’єктивно три члени: 1) природа; 2) пізнання людини, = мозок людини (як найвищий продукт тієї ж природи) і 3) форма відображення природи в пізнанні людини, ця форма і є поняття, закони, категорії etc. Людина не може охопити = відбити = відобразити природу всю, повністю, її «безпосередню цільність», вона може тільки вічно наближатися до цього, створюючи абстракції, поняття, закони, наукову картину світу і т. д. і т. ін.» У вченні В. І. Леніна бачимо взаємодію навколишньої дійсності і свідомості, з якої (взаємодії) можуть виникати різні співвідношення між реальною дійсністю і суб’єктом у пізнанні, а мистецтво є відображенням цієї дійсності у свідомості суб’єкта, людини-художника, і водночас у ньому (мистецтві) найповніше розкривається вся природа суб’єкта-художника, його /8/ талант, думки, почуття. Ленінська теорія відображення стосується всіх форм людського пізнання оточуючого світу, в тому числі і художньо-образної, естетичної форми. «Поезія і проза, — пише О. Потебня, — це перш за все і головним чином певний спосіб мислення і пізнання» [162, с. 97]. Цей «спосіб пізнання» завдяки істинності, відповідності між художніми образами і навколишньою дійсністю, завдяки повній типізації її явищ у художній творчості дає можливість побачити у безперервному русі живий світ, який розвивається за своїми законами, з його боротьбою суперечностей, боротьбою старого і нового. Ленінська теорія відображення, як підкреслює І. Грицютенко, «помагає через словесну оболонку естетичного образу побачити в малому велике, за явищем — суть, за формою — зміст, через конкретне — абстрактне, відчути емотивну атмосферу, в якій обертається художня конкретність» [56, с. 45].

Пропоноване дослідження — це спроба дати узагальнюючу картину формування і розвитку естетико-літературної теорії у XVII — першій половині XVIII ст. на Україні, її відношення до вчення античних теоретиків художнього слова (Арістотель, Діонісій Галікарнаський, Горацій, Ціцерон, Квінтіліан та ін.), а також до західноєвропейської естетико-літературної думки. У дослідженні по-новому, як нам здається, вирішується питання про вплив принципів естетики і поетики барокко на естетико-літературну теорію і літературну творчість авторів латиномовних курсів теорії мистецтва поезії і красномовства згаданого періоду, подаються нові, ще невідомі у літературознавстві, приклади і факти, взяті з рукописних поетик і риторик, прочитаних головним чином у Києво-Могилянській академії, приділяється велика увага тій ролі, яку відіграли згадані курси теорії словесності у становленні і розвитку української літератури.

Попередня     Головна     Наступна