Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня     Головна     Наступна         Примітки





М. В. Дмитрієв, І. П. Старостина, А. Л. Хорошкевич

МИХАЛОН ЛИТВИН І ЙОГО ТРАКТАТ



1550 року великому князеві литовському і королеві польському Сиґізмунду II Авґусту був поданий трактат «Про звичаї татар, литовців та московитів».

...Йшов третій рік його правління як правителя двох держав — Великого князівства Литовського і Королівства Польського. Обидві ці держави перебували під загрозою втрати частини своїх земель. Реальну небезпеку для Литовського князівства становили зазіхання могутнього східного сусіди: Московська держава завзято претендувала на території, які колись складали Київську Русь, такі, як Київ, Полоцьк, Вітебськ. Відносини з Москвою реґулювалися вже протягом півстоліття лише силою зброї та періодично поновлюваними тимчасовими угодами. У 1549 р. минав термін попереднього семирічного перемир’я. Однак жодна з угод не вирішила територіальних суперечок, як не зробили цього і переговори 1536—1537 рр., що завершили так звану «стародубську» війну. Питання про володіння руськими містами як і раніше залишалося каменем спотикання. На переговорах бояри М. Ю. Захар’їн та І. Ю. Щигона-Поджогін переконували литовських послів: «Ведаете, из начала чья то отчина и куды прислухали Киев и иные городы; из начала то государя нашего отчина». Литовська сторона своєю чергою вимагала «чтоб государь ваш поступился господарю нашему Великого Новагорода и Пскова», стверджуючи, що ці міста «изначала отчина их господарей» 1.

Відносини між Литовським князівством і Московською державою погіршувалися ще і тим, що аж до часу написання трактату і навіть пізніше глава Литовської держави і Польського королівства не визнавав права Івана IV на царський титул, що той прийняв ще 1547 р. А це загрожувало майбутніми ускладненнями, як дипломатичними, так і військовими, котрі згодом підштовхнули до об’єднання Корону Польську і Велике князівство Литовське в єдину державу — Річ Посполиту, що відбулося 1569 року. Країну роздирали і внутрішні протиріччя. Утвердження фольварочної системи призвело до загострення відносин між маґнатами та шляхтою. У руках перших фактично перебувало все судочинство, що викликало невдоволення широкої маси шляхтичів. Не задовольняла їх і система військової служби. На роздоріжжі знаходився розвиток литовської культури. З одного боку, сюди, як і до Корони Польської, доходили віяння Відродження, з іншого боку — як і раніше міцними лишались традиції поганства. Гуманистично освічена верхівка феодалів і великокнязівської бюрократії тонула в масі сільських жителів, що завзято опиралася християнізації і ревниво оберігала релігію предків. Сам король Сиґізмунд II Авґуст був ренесансно освіченою людиною. Знаючи про його любов до книг, йому присвячували і надсилали свої твори і З. Кальвін 2 і відомі польські публіцисти С. Оріховський (1513—1566 рр.), і А. Фрич-Моджевський (бл. 1503—1572 рр.). С. Оріховський, прагнучи зміцнити пропольські й прокатоличні настрої короля і будучи недругом литовців, присвятив королеві 1549 року свою працю «Напучення польському королеві Сиґізмунду Авґусту» 3. У ньому він закликав короля спиратися на шляхту, а не на маґнатів, поважати католицьку церкву, організувати захист держави від татарських нападів і з цією метою направитися не до Литви, а до Русі. Спробував він втрутитися й в особисте життя молодого короля, якого відговорював від шлюбу з представницею древнього аристократичного литовського роду Барбарою Радзивілл. Ще раніше після смерті Сиґізмунда І Старого він разом з похоронною промовою поширив памфлет проти Барбари та Радзивіллів, чим доставив Сиґізмунду II та Радзивіллам чимало клопоту 4. Король, прийнявши рукопис, похвалив Оріховського, але надії автора на публікацію його твору не збулися. Король аж ніяк не заохочував спроб розлучити його з Барбарою. Сиґізмунд II вчинив цілком усупереч порадам непроханого наставника: він поїхав не до Русі, але до Литви, до власної дружини. Рукопис Оріховського побачив світ лише після смерті короля в 1584 р., хоча його вірші з нагоди одруження Сиґізмунда Авґуста в 1553 р. були прийняті цілком прихильно і надруковані.

Антилитовські настрої польських публіцистів не залишалися непоміченими в Литовському князівстві. На Брестському сеймі 1559 р. литовські представники на чолі з Миколою Радзивіллом Чорним вимагали, щоб король захистив Литву від несправедливих польських нападок, наклепів і претензій. Обурення викликала і хроніка М. Кромера, що вона містила недоброзичливі по відношенню до литовців оцінки, друге видання якої було підготовлено в Базелі 1558 року. Відсіч нападкам поляків і самому Оріховському, зокрема його творові 1564 р. («Quіncunx»), у якому говорилося про інкорпорацію Великого князівства Литовського до Польщі, давала полемічна брошура «Розмова поляка з Литвином». Таким чином, у суспільній думці Корони Польської і Великого князівства Литовського протягом кількох останніх перед їхнім об’єднанням у Річ Посполиту (1569 р.) десятиліть була помітною боротьба між литовцями і поляками.

У той самий час протиріччя, що роздирали Велике князівство Литовське і обумовлювали характер відносин країни із сусідніми державами, не могли залишитися без уваги його патріотично налаштованих співгромадян. Якоюсь мірою відгуком на працю С. Оріховського 1549 р. можна вважати твір Михалона Литвина, адресований королеві. Литвин розглядав недоліки Литовської держави, критикував литовських панів, священиків католицької церкви, звинувачуючи їх у всіх зовнішньополітичних невдачах. Одночасно він ставив найгостріші питання щодо розвитку країни і її майбутнього. Зіставивши становище, у якому опинилася його батьківщина, з розвитком сусідніх і південних держав, внутрішня ситуація в яких здавалася йому сприятливішою, він спробував зробити з цього уроки для Великого князівства Литовського.

Утім, про зміст і спрямованість трактату можна судити лише почасти. Твір, написаний латинською мовою, дійшов до нас не повністю — у витягах, фрагментах. Доля рукопису дотепер не ясна.

Фрагменти трактату Михалона Литвина, об’єднані в одній книзі з твором Я. Ласицького 5, були опубліковані у Швейцарії в місті Базелі в друкарні К. Вальдкирха в 1615 р. Обидві праці видані за автентичному рукописом, тобто ориґіналом. Відомий польський бібліограф К. Естрейхер вважав, що трактат уперше побачив світ в Гданську в 1609 р. 6 Однак його вказівка на 1609 р. помилкова. До цього року відносилося створення хроніки польського історика Гербурта (Хербурта), виданої в Базелі Л. Кеніґом у 1615 р. У ній-то і було зазначено, що до хроніки додані праці Михалона Литвина та Яна Ласицького. Справді, у бібліотеці Краківського університету є екземпляр, у якому переплетені і хроніка Гербурта, і праці Михалона Литвина і Яна Ласицького. Такий самий конволют є в Британській бібліотеці в Лондоні, Мюнхенській державній бібліотеці 7 (дані про такий конволют навів Е. Залусський у 1832 р. 8). Очевидно, окремого видання Л. Кенига не було.

Спробу подревнити публікацію трактату Литвина і віднести його до XVI ст. зробив і А. Межинський 9. Свої висновки він ґрунтував на тексті твору Я. Ласицького «Про богів Жемайтії» (1580 р.). У ньому переказувалася частина роботи Литвина, зокрема про прибуття до Литви предків литовського народу — римлян ще за часів Юлія Цезаря. Тому Межинський припустив, що праця Михалона стала відомою Ласицькому ще до 1580 р., і, мало того, що твір Литвина до цього часу вже був опублікований. Однак, як це довів В. Манхардт, фрагмент, запозичений з Михалона, належить не Ласицькому, але Ґрассеру, видавцю праць Михалона й Ласицкого 10.

Не відомо жодне раніше (XVI — початок XVII ст.) видання «Трактату», хоча теоретично можна було б припустити можливість першої публікації його й у друкарні Краківського університету, і в Кеніґсберзі, і в друкарні Радзивіллів у Бресті Литовському, що діяла з 1553 р. 11

Протягом XVII ст. фрагменти трактату Михалона Литвина (повністю або в скороченому вигляді) кілька разів перевидавалися, переважно в першій половині XVII ст. У збірнику Ельзевирів 1626, 1627, 1630 та 1642 р. були відтворені ті частини твору, у яких були викладені міркування Литвина про римське походження литовців, суди і правосуддя в Литві, про звичаї і спосіб життя татар.

Перша з цих тем увійшла й до історіографії XVII ст. У зв’язку з відсутністю в другій половині XVII ст. археологічних даних філологічні екскурси істориків і етнографів були єдиними доказами тих чи тих теорій етногенезу. Історики Пруссії В. X. Неттельгорст і К. Гарткнох у 1674, 1679 і 1684 р. або наводили відповідне місце праці Литвина, або переказували його 12. Однак уже тоді пролунали і перші критичні зауваження (M. Преторіус) на адресу теорії Литвина.

В опублікованих творах інших авторів римське походження литовців сумніву не піддавалося (В. Коннор у 1769 р., Т. Нарбут у 1837 р., І. Бендерис у 1867 р.). Останній врахував і подібність деяких вірувань, у тому числі культ Ескулапа в Римі та Литві. Протягом усієї другої половини XVII — першої половини XVIII ст. праця Михалона Литвина залишалася відомою лише за виданнями Ельзевирів і витягам Гарткноха (останніми скористався І. Лелевель). Повернення трактату з більш ніж столітнього забуття відбулося завдяки зусиллям А. Яблоновського, С. Мальт-Брюна, І. Бандтке в середині XVIII — першій половині XIX ст. Увагу дослідників приваблювали висвітлені у творі питання виміру землі, стан права та освіти в Литві 13, вживання тут руської (староукраїнської) мови. Пізніше, вже в першій половині XIX ст. інтерес дослідників сконцентрувався на проблемах походження рукопису, її автора, шляхах проникнення твору до Швейцарії, спрямованості трактату тощо.

Щодо мотивів написання трактату дослідники спочатку брали відомості з вступу до конволюту його видавця Й. Я. Ґрассера. Це була присвята кн. Октавіану Олександру Пронському, який залишив батьківщину за багато років до 1615 р. заради подорожей Францією, Італією й Іспанією і занять у німецьких університетах, у тому числі й у Базелі, але після 1615 р. мав повернутися до Речі Посполитої 14. Й. Я. Ґрассер припускав, що Пронському, «без сумніву, доведеться з часом боротися з татарами і московитами», у зв’язку з чим йому корисно було б знати «життя цих ворогів».

Думку Ґрассера про цілі видання сприйняли перші російські дослідники і видавці фрагментів Михалона Н. Калачов та В. Антонович, які познайомили російського читача з цим твором у 1854, 1864 і 1890 рр. Перший перекладач трактату на російську мову С. Д. Шестаков користувався екземпляром видання 1615 р., отриманим Московським університетом завдяки сприянню І. Даниловича 15.

Правда, В. Антонович до думки Ґрассера додав і своє тлумачення. «Автор, — писав він, — мав на увазі не стільки оповідання про побачене й почуте ним, скільки мету дидактичну. Очевидно, уся розповідь спрямована до того, щоб вплинути на молодого короля Сиґізмунда-Авґуста і спонукати його вжити заходів до виправлення вдачі і підйому енерґії в середовищі литовських мешканців. З цією метою Михайле перебільшує, з одного боку, недоліки своїх співгромадян, з іншого боку — чесноти сусідів, причому нерідко впадає в протиріччя як із самим собою, так і з іншими історичними свідченнями» 16. У 1914 р. В. Н. Бочкарев висловив інша точку зору на мету твору: Литвин «...хотів освітити питання... з того боку, на який звертали найбільшу увагу представники пануючої в Західній Європі церкви» 17.

Перші спроби відкрити ім’я автора, зроблені в середині XIX ст., були досить поверховими. Так Ю. Ярошевич вважав, що трактат міг написати один з комісарів, посланих по ухвалі Брестського сейму (після 1544 р.) для перевірки замків Литви й України 18. Версія Ярошевича дістала поширення як у польській, так і в литовській історіографії 19. С. Даукантас, ґрунтуючись на заміні імен Михайло — Минґайло («Mіnіgaіlo alіas Mіchal»), що зустрічаються в актових документах вважав, що письменника звали Минґайлой 20. Цю версію прийняв і А. Межинський 21.

Перший видавець трактату Михалона Литвина російською мовою Н. Калачов припустив, що Михалон як литовець мав два імені: литовське («тубільне») і християнське (іноземне) (якраз воно і було Михалон) 22.

Докладніше питання про авторство трактату розглянули К. Мірошник і відомий історик Литви В. Антонович, які здійснили друге видання російською мовою праці Михалона 23. Виходячи з посилки, що ім’я автора Михайло, вони спробували знайти суспільного діяча ВКЛ середини XVI ст. з таким іменем, який міг би бути автором цієї праці. Звернувши увагу на повідомлення про дипломатичну місію до Криму і знайшовши серед інших послів Михайла Тишкевича, який їздив до Криму у 1538 р., видавці приписали авторство йому. Саме це посольство по хронології найбільше близько підходило до часу складання трактату. Ця версія зміцнилася 24 і надалі дістала поширення. Гіпотеза про авторство Тишкевича була підкріплена авторитетом М. К. Любавського, який підтримав і розвинув її в 1929 р., хоча і без посилання на своїх попередників 25. Протягом наступного півстоліття інших гіпотез не висувалося 26, незважаючи на різку критику версії про авторство М. Тишкевича з боку І. І. Лаппо. Останній відзначив явну розбіжність з текстом окремих характеристик особи автора і можливого кандидата (литовець, який сприйняв ідеї реформації католик і православний слов’янин). Він, знаючи про гіпотезу Калачова, указав на можливу відповідність латинського імені Михайла і литовського Миколас. Однак реальної особи з подібною біографією, яка пишалася б високим походженням своєї батьківщини й мала комплекс інформації автора, Лаппо не знайшов 27. У 1929 р. до припущення про Литвина Тишкевича прийшов і І. Іонинас під час підготовки трактату до видання литовською мовою. Публікація була здійснена лише 1966 р. по смерті Іонинаса. Затримка в публікації була викликана сумнівами в правильності гіпотези, що підсилилися після появи роботи Лаппо 28. Іонинас висловлював свою точку зору й у приватних розмовах, і на науковій конференції, що проходила на історико-філологічному факультеті Вільнюського університету 27 травня 1948 р. Тим часом К. Яблонскис запропонував іншу версію авторства, що, не була опублікована, проте стала відома Іонинасу. Яблонскіс вважав, що трактат міг написати засновник містечка Гринкишки Микифор Гринько Ловейкович на прізвисько Михайло 29. Ще один литовський дослідник, Ю. М. Юрґиніс, спочатку приймав точку зору Любавського 30. Паралельно з литовськими дослідниками питання про авторство трактату розглядали і білоруські вчені, які почасти повторювали висновки М. К. Любавського, почасти розвивали їх: Михалон Литвин — православний слов’янин, представник гуманістичної думки Білорусі 31.

Розгадка, на наш погляд, цілком переконлива, питання про авторство трактату була запропонована польським істориком Е. Охманським 32. На підставі комплексу ознак, що характеризують автора (національність, віросповідання, соціальне і майнове положення, безпосереднє знайомство з описаними в трактаті народами, перебування в Криму під час татарського походу до Угорщини), а також відомостей інших джерел, у тому числі московських посольських книг 33, він переконливо довів, що автором міг бути тільки Венцеслав (Венцлав, Вацлав) Миколайович, який жив близько 1490—1560 рр., литовець за національністю, католик за віросповіданням, латинський секретар великокнязівської канцелярії в 1534—1542, 1547—1555 рр., у 40-х роках — староста скирстомойнський і росієнський 34. Він був єдиним католиком серед послів до Криму, хто у 1543 р. міг спостерігати збори до похіду на Угорщину. Член литовського посольства до малого Івана IV у 1536 р. і до першого царя Московії в 1556 р., Венцеслав Миколайович зберіг сильне враження від служб в Успенському соборі. По переговорах у Москві в 1536 р. він міг знати не тільки про спорудження московською стороною фортець Себежа, Заволоччя та Веліжа на землях ВКЛ, а й про відмову свого посольства від домагань на Веліж і обмеженні вимог лише руйнуванням Себежа й Заволоччя. Венцеслав Миколайович — один з найбільш освічених людей свого часу, патріот, приховав своє ім’я, побоюючись нападок зачеплених його критикою маґнатів та священиків. Його ж володіння розташовувалися в Гедетанах, з підтвердження купівлі на які в 1528 р. з’ясувалися імена його батька і діда — Миколай і Ян. На конференції в Сухумі в 1975 р. висновки Охманського були піддані сумніву Ю. М. Юрґинісом, який вважав, що реформацією міг бути затронутий і православний, який носив, утім, литуанізоване ім’я Микайла (за аналогією з Ягайлом, Скиргайлом і т.д. ) 35. Однак у наступній літературі точка зору Е. Охманського про автора трактату здобула визнання 36. Е. Охманському вдалося дослідити і соціальний і майновий статус Михалона, що пояснює ідейні позиції останнього.

Вивчення питання про авторство трактату продовжив М. Рочка, відомий литовський філолог. Він досліджував це питання в тісному зв’язку з художніми особливостями, стилем твору, а також у контексті сучасної литовської історії на тлі явищ культури із широким залученням польських, литовських, російських джерел і літератури. Рочка вказав, що художній образ автора, створений у цьому творі, може відрізнятися від справжнього. Багато уваги дослідник приділив імені автора.

В історіографії воно вживалося у всіляких формах — Mykolas, Mykalojus, Mіkaіunas — литовською мовою, Mіchal-Mіchalon — на польській, Михайле, Михаіле — російською, Mіchalo — латиною. Різнобій у написанні імені вносив певну плутанину до розуміння питання про автора трактату. Рочка повернувся до тих форм, що представлені в самому виданні 1615 р., і зіставив їх з сучасними — у литовській, польській, а також у латинській мовах. У тексті трактату ім’я автора зустрічається в родовому відмінку (наприкінці книги, у її назві й у написі над текстом) у формі Mіchalonіs. У називному відмінку ім’я Mіchalo назване Ґрассером наприкінці першого фрагмента, у вступі до праці Ласицького «Про богів Жемайтії» і у вступі до конволюту, надрукованого Кениґом 37. Здавалося б, така форма мала відповідати поширеній в Литві формі цього імені в латинській транскрипції 38. Однак у XVI ст. у латинських пам’ятках Литви такої форми не зустрічається. У XV же сторіччі в латинських рукописах написання Mіchalo уживалося як неформалізоване прізвище. На цій підставі Рочка зробив висновок, що Mіchalo-Mіchalonіs у трактаті позначає не ім’я, а прізвище.

Родовий відмінок цього імені відбиває поширення в Литві польського звичаю відмінювати ім’я Михало за латинським зразком. Європейська ренесансна мода латинізувати або грецизувати імена і прізвища проникла в середині XVI ст. і до Литви (Mossuіdіus, Rapagelaniis, Culviensis). He далекий був їй і автор трактату, що охоче замінив Саковичів та Сунґайловичів латинізованими родовими іменами Sacones et Sungaіlones (від Saka, Sungaіla), а короля іменував Wladislavum... Jagelonem. У цьому він нічим не відрізнявся від своїх сучасників. Так, у П. Роїзія в його латиномовному зверненні до Миколи Радзивілла зустрічаємо: ad Nіcolaum Radivilonem, а в литовській літературі латинською мовою: Lіzdeіco-Lіzdeіconіs, Vaіdіlo-Vaіdіlonіs 39.

Закінчення -o в імені Mіchalo не властиве литовській мові, у якій звичайне закінчення -a. Рочка пояснює появу закінчення -o двома обставинами, з одного боку впливом польської мови, у якій коротке литовське -a. перетворюється в -o, з іншого боку — діалектними особливостями: в околицях Вільнюса слова з закінченням -a в називному відмінку вимовлялися з більш-менш виразним відтінком «o». До Вільнюського реґіону, а саме до Майшяґале веде й інший факт: у XVI ст. тут були поширені по-батькові з закінченням -onіs, -anіs і відповідні прізвиська-прізвища. При цьому, як і в трактаті, латинському родовому відмінку відповідає литовський називний. Автор трактату зневажив відмінковими різницями й у списку литовських слів і відповідних їм латинських синонімів. Так, для називного відмінка литовського слова «ніч» (naktіs) латинський синонім наведений не в називному відмінку (nох), а в родовому (noctіs). Те саме й у випадку зі словом «онук» (nepotіs замість nepos). Досить імовірно, що автор, бажаючи носити модне латиномовне прізвище, мав на увазі литовське по-батькові-прізвище — Mіkalonіs. Аналогічні припущення уже висловлювалися в літературі, і ім’я Mіchalo походило від литовських по-батькові Mіkalіunas, Mіkalіonіs, Mіkalonіs 40. Останнє найбільше близько по звучанню до латинського Mіchalonіs, тим більше якщо врахувати, що при написанні кореневої частини цього імені в Литві XVI ст. ще зберігалося ch 41. На думку Рочки, по-батькові-прізвище Mіkalonіs могло бути похідним не тільки від Mykolas, а й від Mykalojas, від імені Nіkolaі, Nіkolaus, що також проникли до Литви після охрещення. Імена Mіchael-Nіcolaus не тільки в розмовній мові, але й у рукописах змішувалися. Автор трактату розрізняє форми: Mіchalo-Mіchalonі від імені Михайло (Mіchael-Mіchaelіs). Так, Михайла Львовича Глинського він іменував Mіchael-Mіchaelіs.

Таким чином, лінґвістичні спостереження Рочки привели його до висновку про те, що автор трактату — литовець, родом приблизно з Майшяґали, носив по-батькові-прізвище Mіchalonіs, похідне від імені Миколай 42.

Ці спостереження Рочки не дали йому можливості погодитися з теорією псевдоніма, якої дотримувалися деякі дослідники — Іонинас та Охманський. Рочка ж не бачив підстав для того, щоб автор, якого могли легко впізнати сучасники за тими біографічними даними, які він сам повідомляє, змушений був би ховатися за псевдонімом. На його думку, ні викладена в трактаті жорстка критика діячів католицької церкви, ні аналогічна позиція автора стосовно королівської влади не вступали в протиріччя як з рішенням Тридентського собору, що заборонив друкувати про «священні справи» з відхиленнями від ортодоксальної точки зору, так і з едиктом Сиґізмунда Старого 1547 р., що передбачав заборону на друковані видання, де ображають королівську владу. Ім’я автора полемічного трактату залишилося, вважає Рочка, загадкою для нас лише тому, що його творчість заступила діяльність Миколи Радзивілла Чорного — значного державного діяча, прихильника незалежності Литви. Протеже безвісних літераторів вважав за краще, щоб вони такими і залишалися. Твори цих авторів «Розмова поляка з Литвином», «Історія Литви» (1560 р.), замовлена Радзивіллом і йому присвячена, входять до серії, що складається з вищезгаданих творів, а також пасквіля проти П. Роїзія, який підтримував нападки Радзивілла на папського посланника А. Липомана і підписаний нерозгаданим псевдонімом Р. К. Сармат, листи нібито самого Радзивілла проти того ж католицького діяча 43. Рочка не довів своєї думки до логічного завершення, і роль Миколи Радзивілла Чорного в його побудовах залишається неясною.

Тому в післямові до дослідження литовського філолога, який помер у 1983 р., інший дослідник, Г. Забулис, побачив припущення про те, що «авторство досліджуваного джерела варто зв’язати з Миколою Радзивіллом, під ім’ям якого можуть ховатися один чи навіть декілька невідомих нам авторів «Трактату». Цей висновок, утім, суперечить усьому ходові міркувань Рочки.

Що ж стосується самого Г. Забулиса, то він зосередив свою увагу на імені автора 44. Слідом за Рочкою він відзначив невідповідність форми Mіchalonіs імені Михайло або Mykolas, але не погодився з твердженням Любавського про побутування в Україні та Білорусі народної форми Михало від Михайло, як таким, що суперечить граматичним нормам мови трактату. Його автор не вульґаризував імен, але педантично вказував їхні латинські відповідники (Іван III — Johannes, Василь III — Basіlіus, Іван IV — Johannes Basilii) навіть у фольклорних виразах. Судячи з орфографії (на яку, утім, міг вплинути й укладач тексту), автор трактату не розрізняв k та x у словах Samarchah, Mecha замість k стоїть ch, у словах Moschorum, Moschovitae, Moscorum, Moscovitae поряд із c зустрічається і ch. От тому Забулис і виступив проти ідеї про литуанізацію імені Михало в Михайла. Латинське ім’я Mіchalonіs або Mіcalonіs Забулис виводить з родового відмінка Mіkalojonіs (називний Mіkalojus), що є литовським відповідником польському імені Mіkolaj, латинському Nіkolaus. Хоча в Литві у XVI ст. не було устояних прізвищ, що вони передавалися з покоління в покоління, але привілейовані прошарки уже використовували прізвища-по-батькові або прізвища по місцю володіння. Можливо, і в даному випадку мало значення бажання ужити почесне по-батькові-прізвище, що як би підкреслює стародавність прізвища. Литовець, який пишався італійським походженням предків, віддав перевагу слов’янській формі по батькові із суфіксом -вич (Миколайович) суфікс -onіs, поширений у по батькові вільнюського реґіону, тим більше що цей суфікс асоціюється з багатьма латинськими іменами на -o у родовому відмінку третьої відміни: Catonіs, Cіceronіs, Maronіs, Nasonіs, Varronіs тощо.

На думку Забулиса, очевидне бажання автора наблизити своє ім’я до латинських за допомогою литовського прізвиська-прізвища.

Після появи робіт Е. Охманського з його стрункою і доказовою концепцією авторства Венцеслава Миколайовича в дослідників з’явився інтерес до генеалогії нащадків Михалона. Докладні відомості про рід Венцлава Миколайовича представлені в докладних дослідженнях Е. Римши 45. Першим зафіксованим у джерелах предком Венцлава Миколайовича був його дід Ян, який згадується в по батькові його сина Миколая, у документах його онука Венцлава. Можна говорити про предків Венцлава в Майшягалі принаймні з кінця XV ст. Венцлав (близько 1490—1560 рр.), імовірно, був старшим сином у родині і мав трохи братів і сестер. Його батько Миколай Янович тримав у Майшягалі невелике господарство з двох служб 46. Імовірно, Венцлав Миколайович здобув освіту в Краківському 47 університеті.

Венцлав уперше виступає в письмових джерелах як писар (імовірно, Вільнюського воєводи, як свідчить ряд джерел) 48 9-12 квітня 1521 р. 49 Він був двічі одружений. Від першої дружини Катерини Станіславівни (померла до 1537 р.) у нього був син Венцлав Аґріппа, згодом відомий діяч культури Литви другої половини XVI ст. Невідомо, хто були родичі дружини Венцлава Миколайовича. Однак, судячи з тому, що її син у 1554 р. продав за 300 коп грошів одержану ним в спадщину від матері частину Яшунського двору, соціальне і майнове становище Катерини Станіславівни було досить високим 50. Імовірно, за сприяння вільнюського воєводи А. Гоштальда Венцлав Миколайович у 1529 р. тимчасово був земським писарем у м. Бельську. Другою дружиною Венцлава стала Дорота, дочка майшягальського хоружего Мартіна Белевича. Другий шлюб приніс йому ще двох синів — Венцлава та Яна. Імовірно, за допомогою А. Гоштальда Венцлав Миколайович став у 1534 р. секретарем великокнязівської канцелярії, у якій залишився служити до кінця життя. У 1536—1537 рр., а також у 1555—1556 рр. він брав участь у посольствах до Москви, у 1542-1543 рр. був з посольством у Криму, у 1554 р. з Остафієм Воловичем приймав у Любліні московських послів. Крім служби в канцелярії він був мідницьким державцею (старостою), намісником у Скирстомоні й у Россієнах 51. Особисте багатство Венцлава Миколайовича неухильно зростало. У 1528 р. він виставляв на військову службу одного коня, близько 1529 р. йому належало більше чотирнадцяти служб, збільшував він свої маєтки і надалі 52. Як свідчить його договір з родичами («кровными») Коневичами, вписаний 3 червня 1552 р. до книг вільнюського намісника, Венцлав Миколайович мав у Майшягальській вотчині васальне боярство 53. Очевидно, він помер у першій половині лютого 1560 р. або ще раніше 54.

Е. Римша установив, що родина Венцлава Миколайовича користувалася гербом Дембно. У 1987 р. дослідник знайшов відбиток з цим гербом і ініціалами на ньому VN (Venceslaus Nіcolaus) у Відділі рукописів Наукової бібліотеки Вільнюського університету 55. Це досить древній герб. Під час Городельськой унії в 1413 р., коли литовська шляхта одержала право користуватися польськими гербами, герб Дембно прийняв Альберт (Войтех) Корейва, родом, імовірно, з нинішніх Саугунишков (de Sowgodsko, Sowguttendorf) в околицях Майшягали або Дукшти. Можливо, нечисленні власники герба в далекому минулому знаходилися в спорідненні, у тому числі і зі згаданим Корейвою. Відповідно до геральдичної традиції ВКЛ XVI — першої половини XVII ст., у перших двох полях об’єднаного герба містилися герби батьків, а в третіх і четвертому — бабусь. Герб В. Аґріппи і його племінника А. Аґріппи дозволяє припустити, що мати Аґріппи мала герб Леліва, а бабусі — Ванагос і Долива (або Трестка) 56.

Аналіз тексту IX фрагмента, згідно Римші, містить додаткові відомості, що дозволяють ототожнити Михалона з Венцлавом Миколайовичем, якому в жовтні 1553 р. було доручено переписати й оподаткувати належні Туреччині отари, що приганяються в низов’я Дніпра 57. Певним підтвердженням цього ж висновку слугує встановлений Е. Римшою факт родства Венцлава Миколайовича й Аґріппи. Останній навчався в Лейпціґському (1545 р.). Краківському (1548 р.), Виттенберзькому протестантському університетах. У 50-і роки, подібно батькові, користувався заступництвом вільнюського воєводи і канцлера Миколи Радзивілла Чорного, у якого в 1552 р. він був придворним (коморником). Спадкоємець літературного таланта батька, він близький був до нього за своїми поглядами. У першому творі на смерть родича Миколи Радзивілла Яна Радзивілла, виданого у Виттенберзі в 1553 р., Венцлав Аґріппа так само гостро, як це робив батько, критикував великих маґнатів, що віддаються азартним іграм 58. Свої твори він, як, утім, і деякі інші його сучасники, підписував Lіthuanus або Lіtwіn 59.

Так само називали його і сучасники 60. Ім’я Аґріппа, римське за походженням, відповідало амбіціям батька, який зараховував свій народ до італійців. Лютеранин Аґріппа був одружений на якійсь Маґдалені (у першому шлюбі Пелгримовською), останки якої спочивають у лютеранській церкві в Гедетанах, заснованій її чоловіком близько 1568 р. Пасинок Аґріппи, син Магдалени Пелгримовської, якому Аґріппа заповідав свою бібліотеку латинських і німецьких книг, проявив себе в літературі, служив у великокнязівській канцелярії, займав адміністративні посади. Чоловіком його сестри Естер був відомий поет Градаускас, маршалок у 1588 р., зв’язаний з великокнязівською канцелярією 61. Таким чином, родина Венцлава Миколайовича протягом трьох поколінь у XVI ст. була носієм духовної і літературної традиції.

Друга дружина Венцлава Аґріпи Реґіна походила з одного з впливовіших литовських родів. Вона була дочкою Яна Монивіда Дорогостайського, імовірно, брата полоцького воєводи Миколи Дорогостайського. На Венцлаве Аґріппі рід Венцлава Миколайовича переривається, але ім’я Аґріппи, перетворене в прізвище, було успадковано його бічними родичами і виявилося досить поширеним у Литві в XVII—XVIII ст. 62.

Поряд із проблемами авторства трактату до сфери інтересів дослідників потрапили і питання мови, якою написаний цей твір. Михалон продемонстрував гарне знання не тільки литовської мови (про що говорить список з 74 литовських слів, яким він навів латинські відповідники), але і «руської мови», яку тепер називають староукраїнською (старобілоруською) мовою (так, про Перекоп він пише: «по нашому називаний...»; при цьому в написанні слов’янських і інших слів помітно польський вплив (peressud, lіtze, wіsz, deczkі). У трактаті багато запозичень з єврейської та грецької мов — слів релігійного змісту (mіssalіasacrіfіcіa — обідня, іeіunіa — піст, eleemosyna — милостиня, bіblіa, scrіptura sacra — священне писання), термінів, що характеризують суспільний лад (feodalіs, vasallus, laіcus — мирянин, relіgіosus — чернець, saecularіs, — мирянин). У словнику Михалона спостерігаються відхилення від класичної латини: слово basіlіca він уживає не в значенні палацу, а великої церкви, термін ecclesіa у нього позначає католицьку церкву, а не народні збори. Передачу топонімів Литвин здійснює або за латинським взірцем — Kiovia, Lіtuanіa, Samagіtіa або в нелатинізованій формі (це стосується слів, що закінчуються на приголосну: Perecop, Mancup, Pskow, Sіewer, Mozіr, Tur, Bobr). Зберігає він устояні назви, як Orda Zawolska, і «руські» юридичні терміни (peressud, lіtze, deczkі). У деяких позначеннях, іменах збережений корінь, але додане латинське закінчення (Mіndawgus, janіczarus, Sacones, Sungaіlones, Jaczvingus).

Таким чином, мова трактату Михалона, що химерно поєднала традиції чотирьох мов — латини, литовського, «руської мови», польської, без яких автор не зміг би передати життєвих реалій середини XVI ст., відступив від жорстких вимог знавця класичних мов, діяча реформації Меланхтона 63. Рочка показав, що автор трактату додержувався зразків класичної латини в синтаксисі і стилі, що зазнав і впливу середньовічної риторики. Так, відповідно до канонічних вимог Литвин намагається помістити підмет у початок, а дієслово в кінець речення. Там же, де потрібно підкреслити та виділити якусь емоційну думку, слово, що має патетичне забарвлення, вживається автором трактату на початку речення. Так, в IV фрагменті при описі судочинства Михалон виділяє дієслово «брати», з якого починається кілька речень (capіt...) 64. Використання засобів риторичного синтаксису, що додає художній прозі урочистий декламативний характер, помічений у Михалона, нагадує і стиль літописів. Одним зі стилістичних прийомів є перерахування. Докладне перерахування лісів, рік, озер, ставків тощо, що міститься в IV фрагменті, нагадує і стиль пожалувань, оформлюваних у великокнязівській канцелярії, і окремі статті литовських статутів. Можна було б навести й інші приклади звертання Михалона до прийомів риторичного синтаксису 65.

Античні зразки відбилися не тільки на стилі трактату, а й на літературних прийомах зображення сучасної Михалону дійсності. Рочка й Забулис зіставили трактат із творами Горація, Тацита, Вергілія, Лівія й інших і звернули увагу на те, що при описі подібних сюжетів у Михалона помітні ремінісценції античних авторів. Так, ідеалізована картина життя татар нагадує опис скіфів у Горація (Ноr. III, 24, 9-24) (перевезення помешкань на візках, достаток хліба, що збирається з необроблюваної землі). Звертання Михалона до Горація обумовлено в першу чергу загальними програмними настановами: обидва автора пропонували реформувати державу, повернувшись до старих звичаїв, що збереглися у незіпсованому вигляді в менш розвинутих сусідів, обмежити роль жінок у суспільному житті та ін. Аналогічно чинить Михалон при зображенні московитів і татар, беручи за зразок опис ґерманців у Тацита. Якщо римлянам могли видаватися привабливими сімейний устрій і становище жінок у Німеччині, простий спосіб життя і повага до старих звичаїв, то Михалону привабливим здавався суспільний устрій східних і південних сусідів литовців. Михалона й Тацита ріднять і світоглядні позиції, обидва автори обґрунтовували необхідність сильного правителя для блага держави. Обидва автора величезне значення додавали старим звичаям. На відміну від своїх сучасників, представників гуманізму, Михалон не цитує античних авторів, у тому числі і єдиного згаданого ним Флора. Його античні алюзії мали не стільки інформативне, скільки композиційне значення, допомагали йому створити структуру твору.

Вивчення стилю і літературних прийомів автора трактату Рочкою та Забулисом яскраво висвітило талант Михалона, безперечно, неабиякого, широко ерудованого письменника 66.

Рочці вдалося реконструювати таємничу історію публікації трактату Михалона Литвина (через 65 років після його створення) у Базелі, розташованому далеко від столиці Великого князівства Литовського. Це місто, порівняно невелике по кількості жителів (воно, подібно до Ауґсбурґа, нараховувало на початку XVII ст. 9—10 тис. чоловік, але поступалося таким містам, як Страсбурґ, Нюрнберґ і Кельн — відповідно 20, 60 і 40 тис. жителів), давно став центром гуманістичної культури. Тут довго жив і працював глава гуманістів Європи Еразм Роттердамський, діяли великі друкарні, видавалися праці, авторами яких були вихідці з різних країн, у тому числі зі Східної і Центральної Європи. Велика частина видатних польських творів, з яких 66% було написано латинською мовою 67, побачила світ саме в Базелі 68. Багато які з них були присвячені відомим політичним діячам Польщі і Литви (Сиґізмунду II Авґусту, Радзивіллам та ін.). Щорічно в Базелі друкувалося по 50-75 книг, з 1610 р. видавалася щотижнева газета 69.

Базель приваблював до себе гуманістично налаштовану молодь, прихильну до реформ, що знаходила тут доброзичливих меценатів. Такими були вчений-гуманіст, професор грецької мови, відомий видавець І. Опорин (1507—1568) 70, гуманіст італійського походження К. С. Куріоне. Стосунки, зав’язані під час навчання в Базелі, молоді люди зберігали і після повернення на батьківщину. Зв’язки з Базелем ще більш підсилилися після появи в Литві із середини XVI ст. кальвінізму — «швейцарської віри», з одного боку, і з іншого — компромісу між католицтвом і кальвінізмом у самій Швейцарії, що установився з 1585 р. у результаті діяльності єпископа Як. Хр. Бларера 71. До Базеля приїжджали в 1563 р. Я. Кішка, віленський каштелян і жемайтський староста, у 1590 р. — представники стародавньої знаті Я. Скумін-Тишкевич, Лука і Юрій Масальські, у 1596 р. — новогрудський воєвода Я. Радзивілл, віленський воєвода И. Радзивілл і багато інших 72.

Доля твору Литвина виявилася тісно зв’язаною з діяльністю відомого базельського видавця Петра Перни (бл. 1522—1582). Уродженець м. Луккі він змушений був через свої реформаторські погляди переселитися до Швейцарії, у 1542 р. поступив до Базельського університету, незабаром завів друкарню і мав успіх на цьому поприщі 73. Після смерті І. Опоріна в 1568 р. саме друкарня Перни стала видавничим центром литовських кальвіністів за кордоном 74. Метою Перни, за його власними словами, було видання потрібних священних книг, наскільки це можливо, без помилок. Одночасно він підтримував тісні зв’язки з кальвіністами в самій Литві. Так, він звертався до глави кальвіністів у Вільнюсі М. Чеховича (1532—1613) з проханням про прийом у столиці князівства В. Охино, вигнаного зі Швейцарії через аріянські погляди.

Перна одержав працю Литвина, імовірно, у 1581—1582 рр., але не встиг опублікувати її. Після його смерті в 1582 р. друкарня перейшла до його зятя К. Вальдкирха, який не мав спритності тестя. Незабаром померла і його дружина Лаура, уроджена Перна. Після повторного одруження Вальдкирх близько 1592 р. переїхав до Шафгаузена, але незабаром повернувся до Базеля. Через переїзди друкарні рукописи і могли опинитися в одного з друзів Перни, де їх згодом і знайшов Й. Я. Ґрассер.

Рукопис трактату Михалона був діставлений Перні швидше за все через посередництвом Я. Ласицького або іншого литовського кальвініста. Близько 1578 р. нова віра — «конфесія ґельветів» у редакції відомого ідеолога швейцарських кальвіністів Ф. Булинґера (1504—1575) знайшла багатьох прихильників у Литві. Слідом за Булинґером литовські неофіти обрушилися на культ святих. Близько 1580 р. проти навчання єзуїтів про святих виступив ідеолог литовських кальвіністів А. Волан (1530—1610) 75. Одночасно до Базеля з Литви був відправлений збірник «Пантеон», до складу якого входив і працю Ласицького «Про богів Жемайтії», що містив критику католицького вчення і практику вшанування святих.

У дусі 80-х рр. звучали і докори на адресу католицької церкви в трактаті Михалона Литвина 76. Розвиваючи критику А. Рапаленіса та А. Кульветиса на адресу ієрархів католицької церкви і культу святих 77 (особливо чікте походження ідей Михалона від Кульветиса), Литвин бичує розгульне життя священиків, які нібито дотримувалися целібату. «Як трутні поїдають бджолиний мед, так вони — працю народу, бенкетують і розкішно вдягаються». Вони прагнуть прибутків і влади, а самі церкви «здають мирянам, купцям, звідникам, продають», так що багато церков ніколи не бачили своїх «пастирів». Михалон виступає і проти розкоші католицьких храмів. У порівнянні зі своїм попередником Кульветисом Михалон емпіричніший, твори Кульветиса відрізнялися більшою юридичною точністю. бидва вони застосовували схожу термінологію 78 і посилалися на ті самі норми римського права 79. У порівнянні ж з Воланом Михалон не настільки різкий у своїх оцінках і характеристиках. Позиція Литвина з вимогою рівності людей у церкві ближче скоріше поглядам Мажвідаса, який засуджує несправедливість відсторонення народу від святинь, яких не може бути позбавлена жодна людина 80. Більшу співзвучність поглядів Михалона лютеранству, ніж кальвінізму, Рочка пояснював недостатнім поширенням ідей Кальвіна в тогочасній Литві 81. Маґнати (Радзивілли, Ходкевичі, Кезгайли) тоді ще не поривали з католицтвом і, схиляючись до лютеранства, не мали власної окремої церкви. Михалон, залишаючись вірним церкві і священикам, «яким ми повинні підкорятися», був досить помірний у своїй критиці католицтва і не зазнав гонінь, як С. Рапаленіс, А. Кульветис та ін. 82 У цілому критика католицької церкви в трактаті Литвина, на думку Забулиса, укладається в рамки ранньої литовської реформації досить помірного штибу 83.

У критиці Михалоном католицизму звертає на себе увагу одна особливість: відповідно до риторичної антитези, покладеної в основу композиції усього твору, для більшої ефективності викриття християнського духівництва автор використовує порівняння з релігійним життям татар. Він не шкодує похвал для мусульманських священиків, що «проповідують свою релігію з невтомною старанністю», «свято чтут правосуддя», що «не жадібні, не марнолюбні», але «лагідні, смирні, старанні у своїй службі». Татари в Литвина виявляються хоронителями старих добрих звичаїв. Саме мусульмани додержуються канонів Біблії, забули ж про них погані християни і вище католицьке духівництво.

Проте близькість твору Литвина реформаційним настроям 80-х рр. і могла привернути увагу до трактату литовських кальвіністів, у тому числі Я. Ласицького. Останній дружив з А. Воланом, секретарем Радзивілла Рудого. За посередництвом Волана Ласицький міг одержати рукопис з архіву Радзивіллів. Під час подорожей по Європі — а Ласицький був вчителем у будинках польських і литовських маґнатів і багато їздив зі своїми вихованцями — він шукав видавців для своїх рукописів. Не поривалися і його зв’язки з новим власником друкарні П. Перни — К. Вальдкирхом, який у 90-і рр. XVI ст. і на початку XVII ст. як і раніше видавав книги литовських кальвіністів, іноді присвячуючи їх Радзивіллам (1594—1603 рр.) 84.

Листування Ласицького з його базельськими друзями в 1580 р. 85 свідчить, що Ласицького хвилювали питання відносин Речі Посполитої з турками, татарами і московитами. Він посилав у Базель книги на цю тему, та й сам друкував подібні твори в закордонних друкарнях, роблячи акцент на релігійних питаннях 86. З погляду Ласицького, західному читачеві, який виявляв стійкий інтерес до країн Східної Європи, міг бути корисний і погляд Михалона на проблему взаємин держав цього реґіону і їхнє релігійне життя.

Таким чином, М. Рочка простежив один з варіантів можливого проникнення рукопису Михалона Литвина до Базеля. Однак він не виключає іншого — ймовірного сприяння в передачі рукопису П. Перне слуцького князя Олександра (пом. бл. 1591—1593). Його батько Юрій (помер у 1578) покровительствував знаменитому історикові Матвію Стрийковському. Традиції меценатства успадкував і його син, близько 1580 р. якой подорожував і навчався в Центральній Європі 87. Т. Цвінґер, з яким листувався і якому надсилав книги Я. Ласицький, присвятив Олександрові своє видання «Етики» і «Політики» Арістотеля. Цвінґер вихваляв самого слуцького князя і всю його родину, тісно зв’язану з Радзивіллами 88. Олександрові присвятив свій твір «Про виховання князя» і І. Штурм 89, Зв’язки Пронських з Радзивіллами, можливими ініціаторами створення трактату, дали Рочці підставу припустити, що слуцький князь Олександр міг виступати посередником і в передачі рукопису до Базеля Перні 90.

Однак трактат Михалона Литвина був опублікований лише в 1615 р. И тут на сцену заплутаної історії рукопису виходять ще два чоловіки — Й. Я. Ґрассер й Октавіан Олександр Пронський, якому було присвячене видання. Йоганн Якуб Ґрассер (1579—1627) залишив помітний слід не тільки в культурі рідної країни, а й сусідніх, зокрема Франції. Швейцарський історик, поет і кальвіністський теолог, він народився в. родині базельського проповідника. Заради вивчення античності відправився до Франції, де провів кілька років, з яких три був професором у прованському місті Німі. За заслуги в галузі культури одержав титул графа (comes palatіnus), звання кавалера (eques auratus) і римського громадянина (cives romanus). Багато подорожував Францією, відвідав Англію. Після повернення на батьківщину став проповідником у Бернвілі, а згодом у Базелі. Перу Й. Я. Ґрассера належить ціла серія праць, що вони свідчать про широту його інтересів, що простиралися на історію, філологію, астрономію, теологію. Він був автором низки описів подорожей, модного тоді жанру літератури 91. Особливу його увагу приваблювали країни Північної Європи, а шведський король Ґустав II Адольф (1611—1632) навіть доручив йому написати історію свого правління.

Як один з кальвіністських діячів, Ґрассер піклувався і про литовських однодумців, становище яких на початку XVII ст. зненацька погіршилося, і турбувався про всіх захисників «швейцарської віри». У присвяті до книги Литвина і Ласицького він ясно виразив бажання працювати на славу кальвіністської церкви. Тут же він прославив рід князів Пронських та Олександра, батька Октавіана Олександра. Олександр Пронський, пан ради, тракайський каштелян (пом. у 1595), бувши в 1573 р. одним з послів до короля Генріха Валуа, усіма силами прагнув домогтися прихильності майбутнього правителя, намагаючись забезпечити максимум волі кальвіністам. Він намагався об’єднати захисників реформації та православних Великого Князівства Литовського, звернувшись з цією метою до Торунського собору кальвіністів, лютеран та ін. 92 Октавіан Олександр (пом. бл. 1638) також був кальвіністом, уся його родина поряд з канцлером князівства Литовського Е. Воловичем, воєводою Монивідом Дорогостайським, каштелянами М. Савицьким і Ю. Глібовичем, князем Юрієм Свирським та ін. належала до кола впливових вільнюських кальвіністів 93. Продовжуючи меценатські традиції батька, Октавіан Олександр Пронський хотів зв’язати своє ім’я з літературою і матеріально сприяв виданню праць Литвина і Ласицького. Октавіаном Олександром Пронським та Й. Я. Ґрассером замкнулося коло осіб, причетних до видання трактату Михалона Литвина, виявлених і докладно охарактеризованих М. Рочкой.

Цей же дослідник здійснив спробу реконструювати текст трактату, а також редакторські прийоми Ґрассера. Ще К. Естрейхер вважав, що ориґінал рукопису був розбитий на 10 розділів, з яких видавець першу і дев’яту дав повністю, а інші в скороченні. Наступні дослідники намагалися відновити тип назв цих розділів за аналогією з твором Ласицького, де окремі розділи тексту іменувалися «фрагментами». Однак це визначення не належало Ласицькому, але було привнесено Ґрассером. Поряд з цим терміном редактор вживає й інші — том (лат.) та епітом (грецьк.). У заголовку третього розділу введено ще одне поняття — «книги», що, за Рочкою, свідчить про те, що спочатку рукопис був розділений на книги, яких було принаймні три (як і в більшості творів того часу) 94. Рочка відзначив об’єднуюче значення в композиції трактату принципів моралі і моральності (у 1-му розділі говориться про слідуванні татарів древнім звичаям, яких дотримувалися біблійні патріархи, у 2-му — про помірність і ощадливість, у 3-му — про помірність у їжі й питві, у 4-му — про суд, у 5-му — про почесних предків і славне минуле, у наступних про любов до ближнього, міцні родини тощо.).

Забулис, не погоджувався з гіпотезою Рочки про розподіл трактату на три книги, однак, розвив і поглибив думку свого попередника про композицію твору. Забулис припустив, що трактат мав форму декалога, фрагменти якого відповідали однієй з десяти заповідей Мойсея. Арґументація Забулиса в деяких випадках виглядає переконливою: так, у першому фрагменті бранець з Литовської землі звертається до заповіді про віру в єдиного бога («Так зрушить тебе хоча б любов до віри правдивого Бога»), у третьому — відповідно до заповіді про святу суботу конкретизується припис відпочивати після шести днів праці в суботу, четвертий фрагмент відповідає заповіді, що забороняє лжесвідчення. У п’ятому фрагменті Михалон використовує заповідь про шанування батька і матері в розповіді про походження литовців від римлян. Заповідь «не убий» відбилася в шостому фрагменті в осуді вироків, що виносяться людям «по всіх селах і містам», а також в осудженні рабства «не чужоземців, але нашого роду і віри сиріт, бідняків, які перебувають в шлюбі з невільницями». Заповіді «не перелюбствуй» відповідає сьомий фрагмент, що містить гостру критику жінок. Десятий фрагмент нагадує про закінчення 20-го розділу книги «Результат», присвяченої загальним питанням віри. Для другого і восьмого фрагментів відповідності з заповідями непереконливі, а для дев’ятого вони видаються натяжкою. Утім, за збереженим текстом важко впевнено судити про його первісний вигляд. Ясно лише, в основу твору Михалона покладено риторичну антитеза. Автор немов діє за порадою Ціцерона вихваляти знамените і гудити погане. Критерієм же для Михалона служить Біблія, що було в дусі реформації, що починається: слідування гарним старим звичаям є слідуванням Біблії, погані нові — виникають у результаті відмови від неї. Ми вже бачили це на прикладі критики Литвином духівництва і протиставлення католицьких священнослужителів мусульманським і знайдемо подібне протиставлення з посиланням на Біблію ще не раз (порівн. також у коментарях дані про цитування Біблії Михалоном).

Але повернімося до долі рукопису трактату. Рочка вважав, що Ґрассер при редаґуванні праці позбавив його загальних місць (що, утім, не зовсім точно), вилучив і присвяту праці самого Литвина, з якого включив у власну присвяту відомості про час написання і призначення трактату. У жовтні 1614 р. він долучив до книги нову присвяту князеві Октавіану Авґусту Пронському. Гравюра з портретом князя, що належить художникові та підписана буквами L.T.C.S., відкриває видання 1615 р.

Ґрассер, мабуть, зберіг ті частини тексту, що могли б спонукати читача до активної діяльності, наставити його на шлях праведний. Сам Ґрассер виходив з думки Тита Лівія, як видно з його передмови до видання, про ролі історії у виправленні вдач. На думку останнього, високі моральні якості предків, їхній патріотизм і любов до волі, мужність і самозречення, набожність і скромний спосіб життя склали основу зростання Римської держави, а погішшення вдач стало причиною громадянських заворушень і занепаду Рима.

Можливо, праця Михалона на початку XVII ст. піддавалася редакційній обробці і з погляду кальвінізму. Адже його твір було написано за тих умов, коли панування католицької церкви в Литві було майже безумовним, а критика на її адресу погрожувала суворими карами.

Незважаючи на редаґування рукопису Ґрассером, можна думати, що й в опублікованому тексті збереглося головне — своєрідна відповідь литовського мислителя і політика на найпекучіші питання розвитку Великого князівства Литовського, що їх обговорювали і польські, і українсько-білоруські публіцисти того часу. І серед них навряд чи не основне — питання про подальші шляхи державно-політичного розвитку двох сусідніх країн — Литовського князівства і королівства Польського. Михалон писав свій твір майже за два десятиліття до Люблинськой унії, тоді, коли перспектива остаточного об’єднання їх у Річ Посполиту ставала усе більш актуальною. Ставлення до неї серед привілейованих станів Литовського князівства було далеко не однозначним: шляхта в цілому підтримувала унійні програми, маґнати ж намагалися зберегти окрему Литовсько-Руську державу 95. Ідеологи польської шляхти (зокрема, Ст. Оріховський), переконані в перевазі шляхетської демократії над будь-яким суспільно-політичним ладом тодішньої Європи 96, розглядали унію як якесь благодіяння, що прилучає дворянство Литовського князівства («невільних Литвинів») до станових привілеїв поляків («вільних поляків»). «Ти, Литвин, — писав, щоправда, у 1564 р. Ст. Оріховський, — ходиш у ярмі від народження або, як скована вуздою шкапа, носиш на своєму хребті свого пана, а я, поляк, підношусь, як орел без прив’язі, на моїй природженій волі під моїм королем...» 97.

Однак у цьому принциповому пункті твір Михалона протистоїть загальній тенденції розвитку польської суспільно-політичної думки. Ми не знайдемо в Михалона апології шляхетських вольностей, осуду тиранії і схвалення дворянських привілеїв, хоча не знайдемо і відвертих вихвалянь сильної королівської влади, які містяться в іншому литовському публіцистичному творі середини XVI в — у «Розмовах поляка з Литвином» 98, — написаного, імовірно, Авґустином Ротундусом. Так чи так, твір Михалона Литвина не узгоджується з характерним для шляхетської ментальності та ідеології культом волі.

У нього свій культ — «хороброї Литви» часів Вітовта, коли територія Литовського князівства була майже безмежна і простиралася від Балтійського до Чорного моря (фр. 3). Вітовт, на думку Литвина, — «наш герой», образ якого він надто ідеалізує, умовчуючи про його поразки, жорстокість і суворість 99. Це Вітовт стояв біля витоків ханської влади в Криму, де своєю «могутньою десницею» «насадив рід Ґераїв». Приклад великого Вітовта наслідує-бо і сучасник Литвина еталон правителя Іван IV (фр. 3) 100. Московіти запозичили закони Вітовта, якими самі литовці вже «нехтують» (фр. 4).

Прославляння Вітовта в трактаті Михалона відповідає, з одного боку, композиційному задумові риторичної антитези, а з іншого боку — вписується до літературної й усної традиції, що походить, імовірно, з кінця XIV ст. «Якож бы мощно кому испытати высота небесная и глубина морьская, то ж бы мощно исповедати силу и храбрость того славного господаря» 101, так стверджувала «Похвала Вітовту» у прихильних до нього литовських літописах. Польський хроніст XV ст. Ян Длуґош, який незаслужено принижував діяльність і особу двоюрідного брата Вітовта, польського короля Владислава Ягайла, порівнював Вітовта з Олександром Македонським; працювавший майже півтора сторіччя по тому Н. Гусовський — з могутнім зубром литовських лісів. У промові, виголошеній під час поставлення Олександра Казимировича на великокнязівський престол і приписуваній Стрийковським маршалку Литавору Хребтовичу, містилося прохання іти за прикладом Вітовта, який віддавав перевагу «литовським звичаям перед італійськими, чеськими та німецькими» 103. Нарешті, у поемі Я. Радвана «Радивіліада» (1588 р.) дух Вітовта спонукував Радзивілла черпати сили в славному минулому 103.

Поряд з Вітовтом Михалон прославляє й інших литовських князів-воїнів. Він пишається легендарними походами предків «на стольний град Москов», з пафосом пише про «найзвитяжніші прапори батька вашого» (Сиґізмунда І) (фр. 1), журиться про загибель у костьолі св. Станіслава трьохсот стародавніх прапорів, здобутих у перемогах над роксоланами, москами та алеманами, у тому числі і 12 прапорів, здобутих під Оршею у 1514 р.

Литвин приписує литовцям головну роль у визволенні руського народу від влади баскаків. Висадившись нібито біля Плотеле (місце розташування якої він визначив невірно), вони-бо скорили ятвягів, роксоланів (русинів, уже залежних від заволзьких татар) (фр. 6). Тоді-то й поширили вони свою владу від моря до моря, захопивши Вязьму, Дорогобуж, Білу, Торопець, Луки, Псков, Новгород (фр. 5), а Міндовґ одержав корону і королівський титул.

Серед усіх володінь Литовського князівства Михалон виділяє Київ, коротке перебування в якому настільки вразило його, що і кілька років по тому місто вважалося йому райським місцем. Литвин захоплюється древніми церковними пам’ятками, зокрема Успенським монастирем, визнаним центром православ’я, де прагнули бути похованими православні маґнати Литовського князівства і Московської держави.

Найвищою мірою цікаві повідомлення Михалона про іноземну торгівлю в Києві, у тому числі і караванну, про стягування торговельного мита — осмничого, про штрафи на користь міста за його несплату (що свідчить про збереження міських вільностей у межах князівства). Михалон відзначає заможність київських жителів, достаток у них продуктів харчування, шовку, перцю, який у Києві нібито дешевший за сіль, говорить про процвітання представників цілого ряду професій — відкупників, мінял, човнярів, візників, трактирників, шинкарів, не забуває він згадати про багатство київських намісників, що стягували мито з торгівлі і судів.

Інтерес Михалона до торговельного життя Києва — типова прикмета часу, коли дух меркантилізму проникнув і до Литви 104. Відкриття Америки, розсунувши обрії держав, що освоюють нові землі, пожвавило й обмін з країнами, що поставляють дерево, льон, прядиво. По Дніпру, одному з ділянок стародавнього шляху з варяг у греки, що з’єднував Балтику з Чорним морем, перевозили дерево, зерно, дьоготь, хутра, віск, мед в обмін на залізо, сукно, сіль, метали, предмети розкоші. Михалон пропонує для збільшення могутності держави, повернувтись до старих порядків, зосередити прибуток від зовнішньої торгівлі в руках великого князя, а не маґнатів, які експлуатували всі її переваги.

Литвин розповідає про прийняття християнства в Києві, що, на його думку, був «володінням князів Русії та Московії». Ця заява дуже цікава. Хоча «Московії» ще не існувало в той час, коли виник Київ, але Литвин не сумнівається в стародавності права московських князів на володіння цією землею. У повній відповідності до «Сказання про князів володимирських» він зі слів самих московітів стверджує, що їхній великий князь — нащадок Володимира, а тому і спадкоємець володаря Києва, «древньої столиці царів» зі «святинями їхніми». Утім, Михалон одночасно з обуренням повідомляє про намір «князя москов» повернути Київ. Адже збереження Києва — найбільшої перлини в короні великих литовських князів — одна з цілей перетворень, пропонованих ним *.



* Примітка до укр. перекладу. З тексту Литвина зовсім не випливає, що він не сумнівається в стародавності права московських князів на володіння Києвом. Вказано лише, що «Князь московитів... усіма силами бажає оволодіти цим містом, що по серцю йому, стверджуючи, що він — нащадок Володимира, київського князя.» Здається, тут саме той випадок, коли традиційне для російської історіографії змішування Русі та Московії примушує надавати нейтральному тексту додаткових конотацій. Див. примітку 210 цього ж видання.



Михалон — прихильник реформ, що зміцнили б Велике князівство Литовське. Його трактат — це спроба вплинути на короля і суспільну думку своєї країни для того, щоб підвищити її обороноздатність як з боку Кримського ханства, так і з боку Московської держави. На думку Михалона, потрібно «постійно навчати своїх людей військовому мистецтву», подібно тому, як це робить «страшний» для литовців Іван IV.

Оборона державної території Литовського князівства за часів Михалона була нагальною потребою. Багато околиць держави, стаючи жертвою кримських набігів, утрачали своє населення. Проблема захисту південних і південно-східних кордонів — це проблема збереження не тільки робочих рук, а й взагалі населення України. Картина ринку рабів у Кафі, зображена Литвином, написана кров’ю його серця. До теми работоргівлі Михалон повертається у своєму трактаті неодноразово. У першому фрагменті він особливо докладно повідомляє, куди, слідуючи за маршрутами работоргівлі, спрямовується потік рабів із Криму, як використовуються вони в Кримському ханстві і за його межами. Разом з тим Литвин не може не помічати, що потік біженців з Великого князівства Литовського до Московської держави підсилився. Щоб поставити цьому край, він пропонує скористатися досвідом сусідньої Московської держави, де тим, хто втік з полону, у першу чергу кримського, на батьківщині обіцяють в залежності від колишнього соціального статусу: рабові — воля, плебеєві — знатність. Якщо перше з цих тверджень повністю відповідало історичній дійсності (Судебник 1497 р.), то друге відомо тільки з цього висловлення Литвина.

Вічно порожня скарбниця Литовського князівства, застави великокнязівських земель для покриття дефіциту — усі ці проблеми були, імовірно, добре знайомі Михалону. І тому він закликає до економії державних коштів, ставлячи в приклад Московську державу, де посольства виконуються за власний рахунок послів; де скарбниця ще з часів Івана III, який відрізнявся ощадливістю, займалася продажем полови, сіна і соломи. Його милування викликає і устрій подорожньої служби в Московській державі. Порівняння її з аналогічною литовською службою виявляється не на користь останньої: литовська канцелярія не скупитися з видачею подорожніх, а в Московії вони видаються, за Михалоном, тільки гінцям у державних справах. Дуже доцільною представляється йому і військова система Московії, де кожен відправляється на військову службу по черзі. Михалон виступає з програмою реорганізації військової справи в Литовському князівстві, але не бачить іншого виходу зі склавшогося на батьківщині становища, крім зміцнення феодальних відносин. Протестуючи проти залучення найманого війська, він пропонує повернутися до роздачі земель воїнам, особливо в прикордонних місцевостях, і посилати по черзі місцевих жителів на захист кордонів, посилаючись при цьому, як завжди, на давні звичаї: «Предки Величності Вашої не гребували підданими своїми» 105. На доказ правильності своїх ідей про наймане і місцеве військо Михалон наводить трагічну долю Людовика Угорського (Лайоша II), покинутого в битві під Мохачі (1526) найманцями й у результаті загинувшого, і порятунок Казимира власними воїнами в битві під Хойниці в 1466 р. Арґументом проти використання найманців для нього є і приклад «москів», що не готують у військо найманців, «не марнують на них гроші», «але намагаються заохочувати своїх людей до старанної служби, піклуючись не про плату за службу, але про збільшення їхнього спадкового майна» (фр. 8). «Наші ж, — за словами Михалона, — нехтують цю плату і дають займатися війною втікачам московітам і татарам». Таким чином, він думає про можливість повернення від товарно-грошових відносин до глухих часів феодалізму.

Для упорядкування служби і забезпечення воїнів землею Михалон пропонує провести «обмір усіх земель і ріллей, що належать як дворянам, так і простим людям», і обкласти всіх однаковою земельною податтю, зробивши так, щоб «той, у кого землі більше, більше і вносив би». Це був замах на одну з найдорожчій шляхті привілеїв! Тільки один раз, у 30-і рр. XVI ст., польська шляхта готова була погодитися на такий крок. За інших часів, навіть у момент найвищого підйому так званого екзекуціоністського руху, що ратував за відновлення королівського домена, зміцнення скарбниці й армії, реформу суду, польська шляхта, що була готова поступитися деякими своїми перевагами, не допускала можливості покласти тягар оборонних витрат на шляхетські фольварки.

Михалон Литвин звертає особливу увагу на нову військову силу — запорозьке козацтво, що завзято рекомендує залучити для охорони границь. При описі дніпровських порогів він пропонує організувати тут «захист», використовувавши козаків, що нападають на татар. Крім того, він вважає, що воїнів можна набрати й у Києві, «рясному людьми». Нагальною потребою представлялася Михалону і судова реформа, оскільки система судочинства викликала широке невдоволення в князівстві, як і в Короні Польської.

Михалон стоїть на сторожі інтересів незаможного шляхтича, виступає проти маґната, що має іншу підсудність, проти якого неможливо знайти нижчого судового виконавця («аппаритора» — вижа). Він ремствує на судові порядки по кримінальних справах, коли злодій надходить відповідно до феодальної юрисдикції під суд своєму ж власному панові, куди він ніс крадене. Михалон високо оцінює судочинство, прийняте в татар, серед яких судові кадія коряться «і знать, і вожді з народом дорівнює і без різниці.., а також усі до єдиного живуть по тому самому закону», Він наводить і інший, позитивний, з його погляду, приклад — суд Корони Польської. При цьому Литвин протиставляє судові встановлення Корони Польської (Піотрковський статут 1511 р.) і Великого князівства Литовського (статут 1529 р.), виявляючи прагнення зрівняти становище польської і литовської шляхти. Піддаючи критиці законні і незаконні побори в суді, передачу правосуддя до рук приватних осіб, недоліки існуючих законів і процесуальних норм, Михалон Литвин виразив настрій широких — і не тільки шляхетських! — кіл суспільства Литви. У цьому його голос зливався з голосами рішучих прихильників польського екзекуціоністського руху. Ще одна сфера, що потребує, на думку Михалона, реформ, — це адміністративна система. Монополізація влади в руках маґнатів викликає його філіппіки про те, що «у Литванії одна людина займає десять посад, тоді як інші виключені від виконання їх» (фр. 9). Йому подобається система місцевої влади в Московській державі, де термін керування одною фортецею обмежується одним-двома роками і здійснюється двома намісниками і двома дяками, що нібито запобігає хабарництву.

Реорганізації, думає Михалон, потребує також і великокнязівська канцелярія. Він вважає за необхідне ввести книги для фіксації актів купівлі-продажу, упорядкувати розбір позовів і т.д..

Програмі внутрішніх реформ і удосконалень відповідає пропонована Литвином програма морально-етична. Насамперед, за Михалоном, варто відновити добрі звичаї у ВКЛ, що їх згубили непомірність і пияцтво (фр. 3). Працьовитість, любов до порядку, хоробрість і помірність — от ті достоїнства, якими, на думку Литвина, «усталюються королівства». Усі ці якості не виховують «московітські письмена, що не несуть у собі нічого древнього, що не мають нічого, що б спонукало до доблесті « (фр. 5).

Однак не варто перебільшувати реалізм усіх пропозицій Михалона Литвина й особливо його критичні зауваження звернені до повсякденної дійсності, до повсякденного життя Великого князівства. Публіцистичний твір Михалона часом набуває риси памфлету 106. Навряд чи в XVI ст. усерйоз сприймалися слова Михалона, що «немає в містах литовських частіше зустрічаючихся справ, ніж приготування із пшениці пива і горілки», що «селяни, закинувши сільські роботи», йдуть до шинків і бенкетують там дні і ночі, що день починається питвом горілки, що в суді панує безмежне хабарництво, молодь косніє у ледарстві, жінки гордовиті і часто керують своїми чоловіками та ін. Далеко не такою неефективною була система судочинства у Великому князівстві Литовському, далеко не такими розпещеними і розслабленими характери, далеко не таким неспроможним військо. Звинувачення в нездержливості, у безпробудному щоденному пияцтві, в обжорстві, хтивості, безмірному користолюбстві, безмежній любові до розкоші й інших пороках — не більш ніж публіцистичний прийом, полемічна гіперболізація. Вона, як легко помітити, сполучається з ідеалізацією державного устрою, суспільного і частково побуту Кримського ханства і Московської держави. Татари наділені ледве не всіма можливими чеснотами. На перший погляд, це тим більше дивно, що Михалон Литвин був близько, а не з чуток знайомий з життям і татар і московитів. Наприклад, Сиґізмунд Герберштейн, чиї «Записки про Московію» з’явилися тих самих років, коли Михалон Литвин створював свою працю, зовсім інакше, ніж Михалон, тверезо і реалістично писав про татар, стверджуючи, що «правосуддя в них немає ніякого» (а Михалон вважав, що «вони свято шанують у себе мир і правосуддя») , що «це люди дуже хижі і, звичайно ж, дуже бідні, так як завжди заздряться на чуже, женуть чужу худобу, грабують і ведуть до полону людей» і т.д. Подібним образом характеризує татар і Матвій Меховський 107. Особливо примітна дзеркальна опозиція слів Герберштейна про те, що татари «пересичуються надміру «, «сплять по трьох-чотирьох дня підряд», а «литовці і русини», «відкинувши всякий страх, всюди уражають їх» 108 і слів Михалона: «Вороги наші татари глузують з нашої безтурботності, нападаючи на нас, занурених після бенкетів у сон. «Іван, ти спиш, — говорять вони, — а я труджуся, в’яжу тебе»». Чим же були породжені безмірна ідеалізація татар і настільки ж перебільшений критицизм у ставленні литовців у трактаті Михалона? Відповідь на це питання — у самій історичній дійсності. XVI століття — час великих змін у суспільно-політичному житті і щоденному побуті всієї Східної Європи, у тому числі і Польщі і Великого князівства Литовського. Зрушення, що торкнулися усіх без винятку сторон життя, породили найбагатшу публіцистику, перейняту почуттям тривоги за майбутнє і моралізаторським викриванням вигаданих і реальних пороків суспільного і приватного життя. Трактат Михалона — свідчення того, що в литовській суспільній думці вироблялися нові ідеали і цінності, що спираються на античні зразки і поривають з середньовіччям. І чим піднесеніше і недосяжніше був ідеал, тим гостріше і непримиренною була критика сучасності. Критицизм Михалона, таким чином, стає цілком зрозумілий тільки у світлі протиставлення дійсності і ідеалу.

Правда, при характеристиці ідеалу, позитивної програми Михалона Литвина виникає чергова складність. Вона полягає в наступному. Середина XVI сторіччя — час, коли створювався твір Михалона Литвина, — це і час розквіту Відродження в Польщі і Литви. Однак тривалість його була короткою. Почавши пізніше, ніж у країнах Західної Європи, воно швидше поступилося місцем культурі барокко й у самому собі несло риси неповноти, незакінченості і передчасних протиріч. Відродження у Великому князівстві Литовському і Польщі складалося на неадекватній у порівнянні з Західною Європою основі. Його живильним середовищем були не стільки міста, скільки фольварки, не стільки городяни, скільки шляхта. Тому й ідеали, зразки, ціннісні орієнтації польської і литовської культури Відродження відзначені печаткою станової обмеженості, шліхетсько-феодальної ідеології. Найхарактернішими виразами цього був сарматський міф, сарматизм у Польщі 109 і римська легенда в Литві.

Схиляння перед античністю характерно було для усього європейського світу епохи Відродження. Для освічених людей того часу їхній власний світ був продовженням античного, а сучасні держави — спадкоємцями і носіями римської влади, спадщиною Римської імперії. Варто пригадати хоча б Фр. Петрарку, який стояв біля витоків італійського гуманізму: «Що ж є вся історія, як не римська слава?» 110. Відповідно до сарматської легенди, польська шляхта генетично походить від сарматів (тобто іраномовного населення степів від Тоболу до Дунаю III ст. до н.е. — IV ст. н.е. ). Сармати брали участь у війнах понтійського володаря Митридата проти Рима в І ст. н.е. В античній літературі цього часу територія Скитії стала іменуватися Сарматією. У польській же літературі епохи Відродження, у якій античність ставала синонімом усього найдостойнішого, найславнішого, героїчного, потребуючого захоплення і наслідування, сармати вже у співвіднесенню до античного Риму були ототожнені з римлянами. Відповідно до легенди, викладеної Яном Длуґошем ще в XV ст., сармат (римлянин) виступає прабатьком шляхти 111.

Паралельно з польським «сарматським» міфом у Литві формувався «римський». Німецький хроніст Петро Дусбурґ у XIV ст. повідомляв про бої пруссів, родичів литовців з воїнами Цезаря. До Рима зводив він і назву древнього святилища пруссів і литовців Ромове 112. Длуґош у «Історії Польщі» згадав про походженні литовців від римлян 113. Аж до XVI ст. існували й інші перекази, згідно яким древні литовці-прусси воювали не тільки з Цезарем, а й з Олександром Македонським або ж були нащадками воїнів цих полководців. Як пращури литовців у легендах фігурували іноді ґети, аланы, ґоти 114.

Польська традиція XV ст. зберегла кілька варіантів легенди про литовців як нащадків древніх римлян. Імовірно, у цьому знайшов вираження інтерес різних суспільних кіл до нової правлячої у Польщі литовської династії Яґеллонів 115. Ректор Краківського університету Ян з Людзишки у своєму вітанні новому обраному в 1447 р. королю Казимиру Яґеллону висловив надію, що король з династії, що походить від римських консулів і преторів, зуміє обмежити сваволю світських і духовних маґнатів. Один з перших гуманістів Польщі Ян Остророг у промові, зверненій до Папи Павла II, не тільки вихваляв природу Польщі (включаючи до неї і Литву), але і прославляв перемоги древніх жителів цієї землі над Юлієм Цезарем: вони-бо зуміли відвоювати його місто (місто Юлія), тобто Вільнюс. Ідеї Остророга — прихильника незалежності від папства були відкинуті в Італії. Утім, там не засумнівалися в можливості контактів ґетів-литовців з римлянами 116. Поширювалися в цей час і легенди про битви ґетів з Олександром Македонським. У них з’єднувалася антична традиція з біблійною (про ґетів-даків як нащадків Яфета). У цілому всі ці легенди 117 відносилися, за визначенням М. Рочки, до монархічної моделі теорії про римське походження литовців: засновники національних династій зводилися до Юлія Цезаря. Існувала й інша модель — республікансько-аристократична, котра зв’язувала литовців з Помпеєм, супротивником Цезаря.

Уже саме звертання до імені Помпея додавало легенді в очах сучасників іншу, «республіканську» направленість, що виражала інтереси аристократичних кіл. Саме цю версію виклав Ян Длуґош у своїй «Історії Польщі»: розвиваючи теорію Петра Дусбурґа, він указав, що Ромове було засновано прихильниками Помпея, які втікали від переслідувань Цезаря. Навіть назва «Литуаніа» (Lіtvanіa чи Lіtuanіa) він зводив до перекрученого «l’italia». Але не тільки топоніми свідчили, згідно Длуґошу, про римське походження древніх литовців: він навів і факти подібності мови, звичаїв і вірувань (шанування однакових богів, вогню, грому, лісу, культ Ескулапа) 118. Хоча праця Длуґоша залишилася ненадрукованою (через неґативне ставлення до правлячої династії і самого хроніста і його могутнього заступника Збіґнева Олесницького) 119, він зробив помітний вплив на формування римської легенди походження литовців 120. Так, за політичною спрямованістю до легенди, викладеної Длуґошем, досить близька версія литовських літописів: відповідно до неї, у часи Нерона від його жестокостей втікли 500 римських родин на чолі з Палемоном. Від них-то і пішла не тільки правляча династія, а й найбільш могутні литовські прізвища XVI ст. 121 Рочка показав, що до фантастичного оповідання для надання йому деякої правдоподібності внесені і реальні імена: Палемон був правителем Понта і Босфору. Після воєн Рима зі скитами, які спустошили Крим, він залишив свої володіння, перетворені на римську провінцію 122.

Михалон свідомо обирає «цезаристський» варіант легенди. Він відкидає легенду про Палемона, хоча версія йому відома 123, не наводить ніяких фантастичних генеалогій аристократичних литовських родів, що походять від римлян. Литва в нього — це завойована воїнами імператора провінція, подібна до Дакії — Валахії — Румунії 124. Переселення ж цих воїнів він пристосував до події, що дійсно мало місце, — до бурі, що розметала суда воїнів Цезаря, що направлялися до Британії. Разом з тим у трактаті не наводяться вагомі докази походження литовців від римлян:

Литвин пропустив подібність культу землі в цих народів, не повідомив про поширення в Литві близького до культу Ескулапа бога Аушаутаса. Досить своєрідна його позиція стосовно поганства. Його сучасники — захисники католицтва (Гусовський — автор знаменитої «Поеми про зубра» 125) або протестантизму (Мажвідас) 126 — різко засуджували поганство. Михалон же повний гордості за литовський народ, що зберіг древню віру предків, що також, на його думку, ріднило. литовців з римлянами. Сполучення християнської віри з гордістю за збереження язичеств-цікава риса своєрідної ментальності освіченого литовського дворянина середини XVI ст., який аж ніяк не догматично сприймав релігійні канони і доґми. Такий погляд на древні звичаї і міфологію є спробою використовувати культурний досвід народу в патріотичних цілях.

Михалон не навів нових порівняно з попередниками доказів споріднення литовців і римлян. Особливу увагу, подібно Длуґошу, він звернув на подібність латинської і литовської мов, однак його паралелі з погляду сучасного мовознавства некоректні: він зіставляє слова в різних граматичних формах (у називному латинською мовою і родовому литовською).

З теорією про римське походження литовців тісно зв’язане і різко неґативне ставлення Михалона до чужої «руської» (староукраїнської) мови, московитської писемності, що вживалися у діловодстві, в законодавстві, і в суді. Поряд з «руською» існувала і латина, вона була мовою міжнародних договорів із західними країнами, мовою найважливіших загальноземських привілеїв, документації католицької церкви. Усе більшого значення набувала і польська мова. До середини XVI ст. відноситься створення литовської літературної мови і формування литовської інтеліґенції, що розмовляла нею (утім, і до цього литовська мова звучала на засіданнях Ради панів і в судових установах) 127. Велику роль у цьому відношенні зіграло видання в 1547 р. першої книги литовською мовою — «Катехізису» M. Мажвідаса 128. Майбутнє, звичайно, належало національній мові, але поширення латинської збагачувало і її і всю литовську культуру досвідом античності, активно включало Литву до кола європейських народів, що застосовували латину 129.

Михалон був не самотній у прославлянні мови предків — латини 130. Про тотожність цих мов писав його син Венцлав Аґріппа. У звертанні до Стефана Баторія в 1583 р. у передмові до латинського перекладу Литовського статуту (Epіtome prіncіpum Lіthuanіae), імовірно, написаного А. Ротундусом, також проводилася думка про необхідність повернення до латинської мови і різкій критиці були піддані прихильники використання польської писемності. В усіх цих творах чітко простежується ідея литовської національної самосвідомості.

У цілому легенда про італійське походження литовців, що складає смислову й аксіологічну вісь усього трактату Михалона, важлива не тільки сама по собі як вигадливий поворот у становленні і розвитку історичної свідомості і самосвідомості литовської шляхти, але і як спроба відокремити литовців серед інших народів Східної Європи, знайти для них окреме місце, на її етнічній карті відшукати як можна більш древніх предків, підняти себе у власних очах по праву успадкування давньоримських чеснот і доблестей. Ця легенда, співзвучна сарматському міфові польської шляхетської культури, протистояла теорії римського походження московських великих князів і царя, відповідно до якої Рюрик зараховувався до нащадків Авґуста кесаря. Московська монархічна легенда, як і один з варіантів литовської римської, була з’єднана з біблійним міфом. Зафіксована в 20-і рр. XVI ст. у «Сказанні про князів володимирських», вона з тих пір незмінно викладалася московськими дипломатами на всіх переговорах з литовськими і польськими послами. Легенда про Августа кесаря в 80-і рр. XVI ст. проникла й до польської літератури 131. Зводячи всіх литовців до римлян (подібно Стрийковському, що знаходив філологічні докази стародавності народу і зв’язки литовців із сарматами: литуани — це лит-аланы — плем’я, що сусідить з ґерманцями, ґетами, сарматами 132), Михалон Литвин тим самим нейтралізував доводи московської сторони про стародавність їхніх государів. Адже для Михалона, як і короля Сиґизмунда-Авґуста, цар Іван IV залишався лише великим князем; Михалон називав його «верховним» — «sumus dux». У Литовському князівстві вважали, що московські князі підвладні литовському князеві: тут ніяк не могли забути умов угоди Василя І з Вітовтом, відповідно до якого передбачалася опіка литовського князя над спадкоємцем московського великокнязівського престолу. Михалон Литвин зручно зв’язав у єдиній міфологемі постулати етнічного самовизначення з ренесансно-гуманістичними за духом ідеями. Для нього істотно не тільки те, що «руська мова далека нам, литвинам, тобто італійцям, що походять від італийської крові», але і те, що «московські письмена», на відміну від латини, «не спонукають до доблесті», у той час як доблесть становить навряд чи не головну якість, успадковану литовцями від римлян. Саме доблесть дозволила «нашим предкам, воїнам і громадянам римським», соратникам Юлія Цезаря, перетерпіти всі негоди і небезпеки, тривалий час «жити в наметах з вогнищами, за військовим звичаєм», а потім скорити ятвягів і русинів, визволив останніх від влади заволзьких татар (фр. 6). Потім вони поширили своє панування «від моря Жемайтського, званого Балтійським, до Понта Евксинського», створивши величезну державу 133. Відповідно до цієї легенди, уже Міндовґ прийняв «святе хрещення», корону і королівський титул, хоча «по смерті його як титул королівський, так і християнство загинули», поки не відродилися в роки Кревської унії 1385 р. 134

Міф про італійське походження литовської шляхти й органічно зв’язаний з ним соціально-етичний ідеал становлять ключ до всього трактату Михалона Литвина. Ідеалізація татар і московитів і настільки ж перебільшена критика литовських порядків і можуть бути зрозумілі тільки в зв’язку з названим міфом-ідеалом. Неважко помітити, що на татар поширені ті ж риси, які приписані і легендарним предкам литовської шляхти: військова доблесть, безкорисливість, помірність, безстрашність, справедливість.

Подібно І. С. Пересвітову, який звернувся у пошуках зразка до Османського султанату 135, зовнішньополітичні успіхи якого були не тільки очевидні, а й разючі, так що становище цієї держави представлялося майже ідеальним, Михалон Литвин став шанувальником Кримського ханства. Порівняємо, як Михалон характеризує древніх литовців і як — кримських татар. «Предки наші уникали заморських страв і напоїв. Тверезі й помірні, усю свою славу вони мислили у військовій справі, у зброї, конях, численних слугах, у всьому сильному і хороброму...». Тепер же татари перевершують литовців усіма цими чеснотами: «працьовитістю, любов’ю до порядку, помірністю, хоробрістю й іншими достоїнствами, якими усталюються королівства». Вони не піклуються про придбання майна, живуть відповідно до суворих заповідей Старого завіту.

Чому стало можливим таке, здавалося б, дуже несподіване, перенесення рис античної доблесті і римських чеснот на степовиків-кочівників? Причина цього криється не стільки в справжній перевазі кримських порядків 136, скільки в гострому невдоволенні литовськими реаліями. Уся Європа від Франції (де з 1480 до 1609 р. з’явилося більш 80 книг, присвячених туркам) 137 до Німеччини, Польщі й Угорщини до середини XVI ст. випробувала не тільки страх і ненависть перед Османською імперією, але і цікавість, що переросла в гострий інтерес і в багатьох випадках у замилування і своєрідне туркофільство. Ульріх фон Гуттен сподівався на турецьку реформацію, Т. Кампанелла та Ж. Боден радили наслідувати турецьких порядків. Лютер віддавав перевагу турецькому духівництву в противагу католицьким священикам. Т. Спандужино захоплювався високоорганізованою і прекрасно керованою Османською державою 138. Навіть у Польщі, де дуже сильні були антитурецькі настрої (їх поділяли Ст. Оріховський, М. Бєльський, X. Варшевицький, П. Грабовський та ін.), чулися голоси захоплення турками. Одних, як гетьмана Я. Тарновського, зачаровували армійські порядки й озброєння турків, інших, як М. Рея, — відсутність спадкових станів (вірш «Турчин»), третіх, як Е. Отвиновського, які потрапили в 1557 р. до Стамбула, — можливість стати паном за заслуги і мужність («там панами не народжуються», — писав він).

У незадоволеності литовською дійсністю лежать і причини захоплення Литвина московитами, їх порядністю і розважливістю. Михалон прославляє помірність у Московії, де нібито не їдять пряностей, не п’ють вина, але продають його до Литви. Невірна і його звістка про відсутність у Московії шинків. Непомірний його захват з приводу витворів Василя Дмитровича Єрмолина в Московському Кремлі, що він їх порівнює з Фідієвськими (він пише про «кремль і палац з каменями за зразком Фідія», фр. 3). І цього разу він вірний собі, звертаючись до античного зразка. Мабуть, єдиний раз він повідомив точно, що у великокнязівському палаці п’ють із золотих чаш і ковшів. Дійсно, 18 лютого 1537 р. по закінченні дуже невдалих для Москви переговорів великий князь Іван IV, семирічний вінценосний «статист», старанно виконуючи відведену йому московським дипломатичним ритуалом роль, власноручно підніс литовським послам напої — «фрязские вина и вишневые и малиновые меды в ковшах и в чарах в золотых» 139. У той самий день посли ходили в «Пречисту», тобто Успенський собор Московського Кремля. Звістки про дипломатичний ритуал написані за власними, на жаль, не багатими на реалістичні деталі спогади Михалона Литвина.

Татаро- і почасти москвофільство Михалона, що пояснюється загальною тенденцією розвитку суспільної думки і вказують на приналежність його твору до гуманістичного напряму в литовській культурі XVI ст. із властивою добі Відродження відкритістю назустріч новому, невідомому, готовністю використовувати чужий досвід, повагою до інших культур, не позбавило автора від переконання в перевазі власного народу над сусідами. Це почуття «просвічує» по всьому тексту. Татари своїми військовими успіхами зобов’язані «вивертам і... хитрості», «підступництву», рід московитів «хитрий і брехливий» (фр. 1), жителі Сіверської землі, які майже добровільно перейшли під владу Івана III наприкінці XV ст., — «люди підступні і віроломні, завжди нещирі і ненадійні» (фр. 9). Настільки ж невтішних характеристик, по перевазі з релігійної точки зору, удостоюються і євреї. Гіркота військових поразок, почуття розпачу від безвихідності внутрішнього становища своєї батьківщини штовхали Михалона до критичних характеристик інших народів 140. Утім, це картина, знайома по всіх кризових часах.

Неадекватні характеристики сусідів і етносів доповнюються в Литвина впевненістю в перевагах власного народу: «скільки б не зустрічалися з ними (татарами. — Авт.) у цьому сторіччі наші люди, виходило на перевірку, що ми сильніше» (фр. 1); «московити і татари набагато поступаються литвинам у силі» (фр. 1). У цьому своєрідному патріотизмі Михалон черпає впевненість у можливості подолання кризи в литовському суспільстві. І це до болю знайомо... У радянській науковій літературі Литвину дотепер приділялася роль захисника пригноблених селян і городян, виразника «їхнього протесту проти феодального засилля і жорстокої експлуатації». Йому приписувався ідеал рівності станів, вимога їхньої рівної участі в державному управлінні, погляд на працю як на основу процвітання суспільства і держави 141. У творі Михалона Литвина вбачалася навіть «ідеалізація суспільства, де немає приватної власності і соціальної несправедливості» 142. Соціальні ідеали Михалона, як і його політичні погляди, не можуть бути розглянуті поза сконструйованого ним міфу і без урахування риторичних елементів його твору. Характеристика способу життя татар як «патріархального, пастушачого, який колись, у золотий вік, вели святі батьки, і з них також вибиралися народні вожді, королі і пророки», слідуючи «пораді Соломона», цілком відповідає загальному пафосові його твору. І коли Михалон каже про відсутність у татар «нерухомого майна... крім колодязів», і про їхню помірність і помірність, про відсутність серед них злодіїв, клятвопорушників тощо — усе це не більш ніж ностальґійна данина міфові про добрі старі часи, що збереглися в сусідів і обов’язковому для нього риторичному красномовству. Аналогічні висловлення належать тим ідеологам польської шляхти, яких ніяк не запідозрити в симпатіях до станового еґалітаризму і неприйнятті феодального ладу 143. Навряд чи Михалон і його читачі сприймали подібні ідеали всерйоз, поза їхньою літературно-публіцистичною обробкою. Такі ідеї, залишаючись недосяжними й утопічними мріяннями про «золотий» безповоротний вік, не складали програми, соціальних перетворень. «Мова йшла не про програму реформ, що відповідають нової ситуації і нових вимог, не про тверезий аналіз соціальної дійсності, але про міфологізацію її за допомогою риторики гучних слів і пафосу, що наслідує римської традиції, що пристосовували до положення Польщі» 144. Але навіть у цих ідилічних мріяннях немає заклику до станової рівності, а тільки незбутня надія на соціальну гармонію різних станів.

Є, щоправда, у соціальному викритті Михалона і цілком реалістичні мотиви. Зокрема, йдеться про осуд ним з морально-християнських позицій інституту рабства і кріпосного права. Михалон не пропонує знищити самого інституту холопства. Він обмежується лише вказівкою на приклад кримців, які нібито справедливо поводяться з рабами і не тримають їх у рабстві більше семи років, і Московії, де холопів нібито страчує столичний суддя чи судді. «А ми тримаємо у вічному рабстві [людей], не добутих у бої або за гроші, не чужоземців, але нашого роду і віри, сиріт, бідняків, які перебувають в шлюбі з невільницями». Не цілком ясно, чи стосувалися слова Михалона тільки рабів (а такі існували в Литві і визнавалися Литовським статутом 1529 р. 145) чи вони поширювалися і на кріпосне селянство. У всякому разі, викриваючи кріпосні чи ще більш тяжкі форми залежності, Литвин виступав разом з цілою когортою польських публіцистів (а наприкінці XVI ст. до них приєдналися єзуїти), які вимагали обмежити кріпосне право й станове всевладдя феодалів 146.

«Фрагменти» Михалона — пам’ятник не тільки суспільної думки і дворянської ідеології, а й особливої шляхетської ментальності. У ньому відбилися деякі базові, невідрефлексовані і не ідеологізовані стереотипи свідомості середнього литовського дворянина, що подолав, щоправда, горно університетської освіти і долучився почасти до гуманістичної культури.

Характерний у цьому відношенні ідеал однаковості і деякого зрівняльного опрощення, виражений Михалоном. Йому імпонує, що татари «виявляють рівність і одноманітність одягу, і подібні способом життя», прості в них також правосуддя, і управління, і сімейне життя, і релігія, і патріархальні відносини між людьми, старшими і молодшими. Правда, як можна помітити, цей еґалітаризм і уніформизм передбачені тільки для простолюдинів. Ця «простота» входила до системи цінностей, що їх сповідувала польсько-литовська шляхта в XVI ст. Поряд з нею ціннісними орієнтирами виступали мужність, войовничість, суворість, громадянська відповідальність, справедливість, відданість, відкритість, помірність у потребах, особиста гідність, станова солідарність та ін. Твір Михалона дає можливість познайомитися і з його уявленнями про жінку, родину, любов і їхнє місце в житті суспільства і людини. Він досить суперечливо, усупереч християнській моралі і традиції (але з посиланням на Біблію), виправдує інститут багатоженства, підходячи до нього прагматично і поставивши в голову кута потребу держави у воїнах. Більш того, якщо повірити Михалонові, то багатоженство робить татар щасливими в шлюбі, не викликаючи в жінок ні протесту, ні ревнощів. Татари і московити удостоюються похвали за те, що «не дають жінкам ніякої волі». Михалон вважає ганебною владу жінки навіть усередині будинку. Один же з пороків литовського життя він вбачає у тому, що жінки гордовиті, прагнуть бути багатими і красивими. Страшніше ж усього влада і багатство, якими іноді бувають наділені жінки. Михалон критикує і порядок, при якому жінкам належать багато фортець, у той час як їх «варто довіряти тільки сильним духом чоловікам».

Він піднімає голос і проти постанов Першого литовського статуту, що передбачив виділення жінкам як приданого частини спадщини. Критика всевладдя жінок у трактаті Литвина була, імовірно, спрямована і проти вдовуючої королеви-матері Бони, від опіки якої Сиґізмунд II Авґуст мріяв позбутися.

Михалон, висловивши формальне співчуття до «бідних» жінок, яких татари утримують замкнутими, безправними і які примушуються до нелегких домашніх робіт, проте не може не позаздрити постіності, слухняності, згоді один з одним, байдужості до наложниць і цнотливості татарських дружин, схвально висловлюючись про страту за перелюбство. Такий відвертий антифемінізм — рідкість для шляхетської культури XVI-XVII ст. 147 Несподіваного однодумця Михалон знайшов лише в Анджеї Фричі Моджевському, який схвалював носіння чадри і взагалі зарекомендував себе ригористом у питаннях родини і шлюбу 148. У цілому шляхетській культурі було властиво ліберальне і поблажливе ставлення до питань статі й еротики, а жінки користувалися рівноправністю, великою волею і «були оточени в шляхетському товаристві шануванням і навіть своєрідним культом» 149. Антифемінізм Михалона Литвина виглядає на цьому тлі анахронізмом, що підкреслює зайвий раз різницю між литовською і польською шляхтою.

Чи можна казати про релігійну і національну терпимість Михалона? Навряд. Апологетичне, хвалебне ставлення до мусульманства продиктоване жанром твору й обраним публіцистичним прийомом. Воно не заважає Михалону назвати мусульманські уявлення про рай «скотинячою оманою» і найвищою мірою вороже відзиватися про євреїв. Утилітарне ставлення до релігії було, зрозуміло, чужо релігійному фанатизмові, але не більше того. Принципи Михалона відповідали умонастроям основної маси шляхти і не цілком вписувалися в ту «модель світу», що була створена кращими представниками польського дворянства, які відстоювали принципи віротерпимості. У ставленні ж до євреїв, які сприймалися насамперед як іудеї, вирішальним був релігійний, а не етнічний момент, і Михалон у даному випадку відбив загальну рису шляхетської ментальності в сприйнятті цієї групи населення 150.

Мотиви й ідеї, породжені гуманістичною культурою, використання античних образів, ремінісценції античної філософії і риторики (характерна в цьому відношенні стоїчна за духом промова польського бранця, оберненого на раба) — усе це присутнє у творі Михалона Литвина. Так само йому не далекі і реформаційні настрої, хоча скоріше еразміанського, ніж лютерівського ґатунку.

Михалон Литвин являє собою приклад добре освіченого, сформованого під впливом гуманізму і реформаційних ідей шляхтичя-прагматика, політика, публіциста. Ренесанс виховав у ньому громадянина, який сподівався на застосуванні в державно-політичній практиці деяких принципів гуманістичної культури 151. Однак вже у свідомості самого Михалона Литвина цінності й ідеали гуманізму вступали в протиріччя зі стереотипами шляхетської ментальності. У цілому твір Михалона Литвина може бути прочитаний як пам’ятка литовської самосвідомості, що починає складатися, пам’ятка особливої шляхетської громадянськості, що звільняється від станового еґоїзму, гуманістично-реформаційного настрою, прагне відповісти на суспільні потреби епохи переходу від середніх віків до Нового часу.





Примітки




[Переклад з московського видання: Михалон Литвин. О нравах татар, литовцев и москвитян. — М., 1994. — C. 6—56.]







Попередня     Головна     Наступна         Примітки


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.