[Василь Микитась. Давньоукраїнські студенти і професори. — К., 1994. — С. 93-130.]

Попередня     Головна     Наступна

У МОЛОСІ ВІЙНИ ТА РУЇНИ

Епохальною подією у житті українського народу середини і другої половини XVII ст. була національно-визвольна війна 1648 — 1654 pp. Підготовка і етапи цієї визвольної війни з різних ідейних позицій достатньо висвітлені у науковій літературі. Менше і двояко висвітлений в історіографії період після смерті Богдана Хмельницького, особливо 1657 — 1670 pp., що його небезпідставно іменують «руїною», подібно до російського «бунташного» періоду, або «смутою» другої половини XVII ст., коли у молосі воєнних і суспільно-політичних подій все піддавалося безжальному спустошенню. Друга половина XVII ст. на Україні була часом сумним і кривавим: земля гула від різних походів, кричала розпукою, палахкотіла вогнем, поливалася кров’ю, стогнала від грабунку.

Аналізуючи події тих часів, особливо на правобережних землях, переселення людей на Лівобережжя, М. Грушевський писав: «Від сих походів і претенсій, від руїни татарської, турецької, польської, московської і своєї української люде стратили всяку терпеливість і почали зовсім покидати правобічну Україну. Уже й перед тим, від перших воєн козацьких, що упадали головно на правобічну Україну, люде йшли в великім числі на Задніпров’є; після того, як програно було велике повстання 1648-9 років (Хмельницького), сей рух українського народу за Дніпро став величезним, масовим: сила людей, цілими оселями, кидала Правобічну Україну, не хотячи вертатися назад під власть панів, не зносячи /94/ воєнної тривоги, що тут загніздилася й не переставала. Ішли за Дніпро, все далі й далі, навіть за московську границю, в Слобідщину, і так се тягнулося всі пізнійші десятиліття: ще збільшилося в 1660-х роках, а тепер, в 1674-6 роках доходило крайности» ¹. Особливо спустошувалась придніпрянська. Київщина і Брацлавщина, та й інші землі Правобережжя.

Проти здирства і свавілля царських воєвод і багатотисячної російської армії на Правобережній Україні і в Києві заперечував московському цареві у чолобитній 1661 р. колишній професор і ректор колегіуму, архімандрит Києво-Печерської лаври Інокентій Гізель ². Дотримування пунктів Переяславської ради і зокрема «вольностей» вимагало від царського уряду 1669 р. українське посольство у складі 60 чоловік. Воно зазначало, що часті чвари у війську запорозькому від того, що після смерті Богдана Хмельницького гетьмани задля своєї власної честі і маєтності також «войску умаляли волностей»; призначені царем воєводи на Україні замість захисту від ворогів «пущую пагобу» нанесли; ратні люди у містах і селах «кражами частими, пожарами, смертоубийствами и разными мучительствами людям докучали», а воєводи на скарги населення не реагували, від чого й поставали незадоволення. Посольство категорично вимагало, щоб «изволил великий государь своих людей из наших городов вывести, а в казну оброк мы сами будем давать чрез своих людей, которых войско выберет, и то не с этого времени, а когда Украина оправится». І далі: «Те же воеводы не смотря на статьи, в козацкие права и вольности вступались и казаков судили, чего никогда в войске запорожском не было» ³. Про це прямо говорилося і на Глухівській раді того ж року, але вимогу гетьмана Многогрішного і колишнього професора і ректора, архієпископа Барановича боярин князь Ромодановський свавільно відхилив.

¹ Грушевський М. Ілюстрована історія України. — С. 351 — 352.

² Див.: Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России: В 5 т. — Т. 5. — Спб., 1867. — § 69.

³ Там само. — Т. 5. — § 20.

Безчинства воєвод у зневажанні «прав и вольностей» українського народу змушений був визнати і цар Олексій Михайлович. Лазар Баранович рішуче заявляв: «Надобно нам того, чтобы у нас в Малой России и нога московская /95/ не была» ¹. А в листі до свого вихованця колегіуму, тоді учителя царських дітей, Симеона Полоцького він писав: «Воєвод (козаки. — В. М.) не хотят; для казака воєвода — великая невзгода. Казак — сущая буря... Казак — это вЂтер в полЂ... Господу благоугодно, чтобы мы были как розы между этим терновником; иначе без этой колючести не было бы ничего доброго». Скарги на воєвод і російське військо почалися з першого року їхньої появи на Україні. На них скаржилися гетьмани, полковники, ігумени монастирів, міщани, бо вони віднімали у козаків пожитки, виганяли з хат, вимагали неймовірних податків, «різали хохлів і батогами били», поводилися, ніби татарські й польські завойовники ².

Зазнавали кривд від царських вояк і воєвод також студенти та викладачі колегіуму. За наказом київського війта без відома ректора і префекта студентів часто тягли в ратуші для розправи. 1701 р. Стефан Яворський, за поданням київського митрополита Варлаама Ясинського, скаржився Петрові I: «А учителя и студенты били же челом, что академия их Киево-Могилянская, от прежнего своего основания будучи равными привилеями, как обыкновенно иным академиям во всех государствах иноземческих право свободность имети, подтверждена, ныне не свободна есть, но под игом тяжкой обиды пребывает от мищан киевских, о чем покорственно оные учители и ученики их преосвященного митрополита киевского просят, чтоб он своим челобытьем к нам великому государю ходотайствовал о свобождении от бесчинства и дерзости мищан киевских, а какая-де случится вина, — суд бы был в академии» ³. Петро I відповідно підтвердив царську грамоту 1694 p., аби ректорат сам вершив суд над студентами, а несправедливо звинувачені могли б скаржитися на ректора і префекта митрополитові. Отож, до повної ідилії відстань була далекою.

¹ Див.: Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России: В 5 т. — Т. 5. — § 20.

² Сумцов Н. Ф. Лазарь Баранович. — Харьков, 1884. — С. 91.

³ Памятники, изданные Киевской комиссией для розбора древних актов. — К., 1846. — Т. 2. — С. 325.

Незважаючи на такі історичні катаклізми другої половини XVII ст., на «руїну» і «смуту», культурне життя не завмирало, як не вмирав і народ. За найменшої сприятливої можливості продовжувала розвиватися шкільна освіта, /96/ писемність, ніколи не вмирала народнопоетична творчість, жевріло книгодрукування, будувалися міста.

Збільшилася кількість початкових шкіл, в яких дітей навчали читати, писати, рахувати, співати. Діяли братські школи на Правобережжі та у Східній Галичині, де вивчалася грецька, латинська й польська мови, основи астрономії, початки філософії, богословіє, музика, церковні співи. Навчання тут провадилося польською і латинською мовами в дусі відданості католицизму.

Початкові школи, як правило, існували при церквах та монастирях і називалися церковно-парафіяльними або монастирськими. Поширювали початкову освіту і через різні майстерні та цехи. Зрозуміло, існували й приватні школи при багатих дворах для феодальної верхівки, дітей якої готували до вступу в закордонні навчальні заклади. З кінця XVI ст. єзуїтський орден поступово захоплював у свої руки духовну справу, у тому числі освіту, у Речі Посполитій. У XVII ст. він вже мав 36 колегіумів, зокрема у Бресті, Любліні, Луцьку, Кам’янці-Подільську, Львові, Перемишлі й інших містах. Молодь вчилася і в піарських «ордена благочестивих школах», які менше відзначалися заповзятістю в організаційній структурі всевладдя.

Загальна грамотність, нехай і початкова, в Україні тих часів впадала в очі навіть іноземним мандрівникам, які мали змогу порівнювати це з іншими країнами. Сирієць, архідиякон Павло Алепський, що супроводжував свого батька — антіохійського патріарха Макарія у поїздці до Росії, мав змогу в 1654 — 1657 pp., по закінченні «козацької війни», побувати в Україні. Він був приємно здивований, що в країні, до того не знаній, навіть під час довгорічної національно-визвольної боротьби проти шляхетської Польщі, султанської Туреччини, кримського ханства, коли безперервно горіли міста і села, лилася кров, стогнала земля, українське населення уміло читати і писати, знало порядок православних церковних служб, чудово співало церковні вокальні відправи.

У своїх спогадах Алепський записав знаменні слова: «Починаючи з цього міста (певне, Рашкова. — В. М. ) і по всій землі руських ми помітили чудову рису, яка викликала наше здивування: всі вони, за винятком небагатьох, навіть більшість їхніх жінок і дочок, уміють читати і знають порядок церковних служб [...]. В землі козаків усі /97/ діти уміють читати, навіть сироти» ¹. Здивувала Павла Алепського й освіченість київських ченців, які були обізнані з філософією та писали твори. Столиці України з Києво-Могилянським колегіумом він присвятив окремий розділ, що його назвав «Київ», де захоплено описував страдницьку «матір городів руських» і її світильник просвіти — колегіум.

¹ Алеппский П. Путешествие антиохийского патриарха Макария в Россию в половине XVII века, описанное его сином, архидиаконом Павлом Алеппским: Вып. 1 — 5. — М., 1896 — 1900. — С. 2, 15, 58 та ін.

Щодо Львівського колегіуму, то 1662 р. польська влада реорганізувала його в університет. Як і всі середньовічні університети він мав чотири факультети з обмеженою кількістю студентів: філософський, юридичний, медичний і теологічний, де навчання провадилося виключно латинською мовою. У 1789 — 1790 навчальному році він нараховував усього 285 чоловік. Польська королівська влада менше всього дбала про освіту українського народу на підвладних землях. Навчання було платним, й до університету могли вступити виключно діти заможної верстви з числа польської, німецької та іншої шляхти. Згодом, коли Польща також була розшматована, австро-угорський уряд формально не ставив обмежень щодо національного студентства в університеті, але західноукраїнське населення через матеріальні нестатки, а може, й з інших причин ходило за вищою освітою до Києво-Могилянської академії. Тому Львівський університет у XVII ст. не відігравав помітної ролі у розвитку національної вищої школи, хоч і був розташований в Україні.

Поступово налагоджується освітня справа на закарпатських українських землях, і не лише в Ужгороді, де ще з 1400 р. була школа, а й в інших містечках. Мукачівський єпископ Іван Грегорович, інспектуючи 1627 р. свої володіння на Закарпатті, запрошував до парафіяльних шкіл вчителів старослов’янської, руської, латинської і грецької мов. Учитель села Великі Ком’яти Тимофій Копанський («Тимофей даскал Копанский») на покрайніх записах закликав переписувати церковні книги й виправляти помилки у написаному. Є згадки 1657 р. про ужгородського «дидаскала руського» Матія Мамойдовича, про Федора Дубанича, певно, із села Дубового, про вчителя села Бедевля.

У Мукачівській школі здобував початкову освіту майбутній закарпатський письменник-полеміст Михайло Андрелла (1637 — 1710) із села Росвигова (тепер передмістя /98/ Мукачевого). Згодом він продовжував освіту в навчальних закладах Відня, Братислави і Трнави, де досконало вивчив угорську, латинську, словацьку і, певно, німецьку мови, а також історію католицької та православної церков. Десь він прийняв уніатство чи католицтво, бо повернувшись на Закарпаття 1669 p., пориває з унією та переходить у православ’я, стає його захисником. Можливо, що причетність до греко-католицтва дала йому можливість здобути освіту, як це робили й багато інших українських студентів. Михайло Андрелла добре знав книги, видані в Острозі, Львові, Києві, у тому числі таких «дидаскалів», як Стефан Зизаній, Герасим Смотрицький, Петро Могила й особливо Йоаникій Галятовський — його «Наука, албо Способ зложеня казань» і самі проповіді стали настільною книгою полеміста.

Під впливом книжок православних вчителів Михайло Андрелла написав кілька полемічних творів: «Логос» (1691 — 1692), «Оборона вЂрному каждому человЂку» (1697 — 1701), тритомний «Трактат протав латинов», рукопис якого поки що не віднайдено. У Львівській науковій бібліотеці ім. В. С. Стефаника АН України знаходиться і збірник літургічних проповідей та молитов, писаний рукою Андрелли староукраїнською мовою з латинізмами, мадяризмами, полонізмами. Проповідуючи православ’я у містах і селах Закарпаття, Михайло Андрелла у парафіяльних школах навчав українських дітей грамоти, принаймні церковнослов’янської, бо угорські й німецькі школи його менше цікавили ¹.

¹ Див.: Микитась В. Л. Український письменник-полеміст Михайло Андрелла. — Ужгород, 1960. — 125 с.

У другій половині XVII та у XVIII ст. значно збільшилася кількість учителів парафіяльних шкіл, або «дяківок» з мандрівних студентів і сільських дяків. Вони переходили з місця на місце, наймалися вчити дітей читати, писати і рахувати. Такі «бакаляри» здебільшого мешкали при школах разом з дітьми-сиротами, що їх звали «молодиками» і «школьниками»; вони допомагали вчителям, священикам і дякам у відправі церковних служб, у веденні домашніх справ, переписуванні потрібних книжок, написанні суплік, любовних та інших листів. Але вчителі не завжди знаходили вільне місце, зазнавали поневірянь і скрути, здійснюючи скромне подвижництво на освітянській ниві.

Одним із таких типових мандрівних «бакалярів» був Кузьма Порадін, який впродовж півстоліття мандрував по /99/ містах і селах Слобожанщини, учителював у парафіяльних школах, у сім’ях козацької старшини. Він десь научився грамоти та ірмосного (нотного) співу, а потім разом із дружиною та дітьми пустився у мандри вчителювати. Більше року цей «безстихарний бакаляр» не утримувався в школах через гоніння церковної та світської влади. Як «безпашпортний человек» Кузьма Порадін, що називав себе церковником, неодноразово затримувався старостами та відсилався в суд, зокрема до Харківської єпархіяльної консисторії ¹.

¹ Див.: Багалій Д. І. Історія Слобідської України. — Харків, 1918. — С. 246 — 248; Історія Української РСР: У 8 т. — К., 1977 — 1979. — Т. 2. — С. 182 та ін.

Здобування освіти, грамотності в Україні, та й на інших східнослов’янських землях у давні часи було важкою справою і матеріально, і морально. Тим паче для дітей, відірваних від звичного життя, ремесла і селянських робіт. Самі школярі створили цілу низку так званих «нищенських», бурлескно-травестійних творів про своє навчання, про школу, про засвоєння перших «азів науки». Вони їх виголошували як на свята, так і в будні, випрошуючи милостиню для прожиття. У натуралістичному плані, з перебільшенням своїх бід у віршах йшлося про жалюгідне становище парафіяльних шкіл, де було і голодно, і холодно.

Ще важче було хлопцям вивчати в школі «лаціну». про що маємо десятки творів. Написані вони в дещо грубуватому тоні, з перекрученням латинських літер і слів, шаржуванням їх на «простий» лад, як це було свого часу і у вагантів, хоч вони й вивчали латинь досконало, бо давалася вона їм легше. У багатьох «шкільних» творах, особливо жартівливого змісту, вони направо і наліво кидалися латинізмами або словами з рідної мови, але обов’язково із закінченням на «ус». В Україні таке практикувалося впродовж XVII — XVIII ст., з гумором вживалося в бурлескно-сатиричних віршах, інтермедіях.

Особливо дотепно відтворив деякі порядки в давніх школах І. П. Котляревський, який і сам мав змогу їх спостерігати під час навчання у дяка та в семінарії. В поемі «Енеїда» він подав картину влаштування Енеєм школи. Герой поеми звелів купити «піярську граматику, полуставців, октоїхів», що тоді були шкільними підручниками, а потім почав «мордувати» своїх підлеглих, аби вони оволодівали «латинську тму, мну, здо, тло», а хто лінувався, того підганяв /100/ «тройчаткою» — нагаєм. Через деякий час троянці-козаки так вивчили «лацину», що розмовляли нею з Енеєм, тобто до українських слів додавали «ус» — Енеус, троянус тощо. То були наслідки живучості традицій старої школи й водночас вияв гумору і дотепності українського народу, що умів сміятися і крізь сльози, потішатися над самим собою. Об’єднуючим центром освіти, науки, мистецтва та всієї культури в Україні продовжував бути Києво-Могилянський колегіум. Бурхливі події, різні катаклізми постійно порушували нормальне життя і учбовий процес студентів та професорів, які чутливо реагували на суспільно-політичне становище отчини, захищали її честь та незалежність і не лише словом.

За свідченням багатьох літописців, у київській братській школі отримав першооснову освіти Богдан Хмельницький. Подальше його навчання у Львівському колегіумі, засвоєння польської і латинської мов, безпосереднє спілкування з уніатами та єзуїтами, а також ставлення польської шляхти до православного трудового люду, що його вони називали «бидлом» і «охизматиками», поступово впливали на формування світогляду, демократичних переконань майбутнього вождя українського народу. Грунтовні знання у київській школі отримали найближчі сподвижники Богдана Хмельницького Павло Тетеря, що згодом став гетьманом реєстрового козацтва (1663 — 1665) і підтримував політику Речі Посполитої, а також Яким Сомко, який прикидався малограмотним, дивуючи сучасників винятковою освіченістю і розумом.

Та не завжди було до науки і освіти в ту буремну пору, коли Запорожжя підняло прапор боротьби за суверенність своєї вітчизни, оборони її від зовнішніх ворогів та від опоганення православної віри. «Молоді люди натовпом залишали тихий притулок наук і поспішали на гучне поле битви, міняючи скромну долю вчених на блискуче знання оружних захисників православ’я і свого народу. З цього приводу Південна Русь, що заслонила собою народність і православ’я від пагубного впливу заходу, гідно відплатила Русі східній, кинувши себе в жертву для захисту її від татарської (кримської. — В. М.) повені» ¹.

¹ Аскоченский В. Киев с древнейшим его училищем. — С. 53.

Повстанські загони гетьманів Косинського і Наливайка поповнювалися за рахунок великорослих школярів та студентів, які втікали від /101/ зубріння та переслідування католицькою шляхтою. Те, що могли витримувати старші люди, не витримувала молодь, яка бурлила юною силою і жадобою воїнських подвигів. Коли польський сейм постановив знищити Запорозьку Січ, на Хортиці стало тісно від напливу молодих людей, що прибували сюди з усіх кінців і ставали в лави захисників зчервонілої від крові української землі. Мав рацію дослідник, коли стверджував, що справа оружної оборони вітчизни від того багато вигравала, натомість шкільна освіта страждала, бо втрачала своїх вихованців, а серед них майбутніх професорів, учених, письменників, музик, воєначальників.

Для заохочення всіх бажаючих, і передусім молоді, служити в козацькому війську Богдан Хмельницький оголосив урочистий обряд нобілітації, або посвячення в козацтво — заповітну мрію кожного молодого українця. Вступаючи до козацького війська, волонтери давали присягу на вірність, вписувалися в козацькі полки чи сотні та вважалися рівними серед рівних. «Можна уявити, яке збудження робила ця нобілітація серед молодих людей, що наповнювали Києво-Могилянський колегіум, — зауважував В. Аскоченський. — Жадоба слави і воїнських подвигів, такі властиві юнацтву, кипіння свіжих, нерозгублених сил, освічене усвідомлення своїх обов’язків перед вітчизною, невимовне бідування, передсмертне слово Могили, сповнені розуму і волі універсали Хмельницького, нарешті, можливість заслужити почесну назву бравого козака — все це разом взяте тягло молодь із мирної обителі освіти на бранне поле» ¹. Адже вирішувалося доленосне питання: бути чи не бути рідній Україні. Тому й порожніли студентські аудиторії старших класів шкіл, вихованці яких ставали в шеренги захисників вітчизни. І для багатьох із них битви, найвідоміша з яких — під Берестечком, ставали останнім подвигом, записаним кров’ю на скрижалях історії. Так було у всі часи і у всіх країнах, що мали власне студентство.

¹ Аскоченский В. Киев с древнейшим его училищем. — С. 177.

Вливаючись в лави козацтва, студенти ставали військовими писарями, займали керівні посади в сотнях і полках. Для них Січ ставала «матір’ю», а Великий Луг за порогами — «батьком»; хоробрих колишніх спудеїв козацтво оточувало увагою і любов’ю. Адже комусь грамотному треба було складати реєстри запорожців і здобутих ними /102/ трофеїв, вести щоденники, читати низовому товариству королівські і ханські послання, а потім царські укази, писати під диктування гетьманські й полковничі універсали, вчити грамоти в січових школах, вести діловодство поштових станцій. За дотепним зауваженням Ю. Барабаша, писарський каламар та гусяче перо цінувалися на Запорожжі не нижче гострої козацької шаблі, а бувало, що події так швидко змінювалися, що замість пера в руці «філософа» чи «богослова» опинялася шабля. Він намагався не вдарити обличчям у болото. Характерним прикладом примхливої долі студента може бути життя Івана Самойловича. Він деякий час учився в колегіумі, але коли почалася національно-визвольна війна, /103/ подався до козацького війська. Там служив сотенним писарем і сотником, згодом наказним полковником Чернігівського полку і генеральним суддею. 1672 р. його обрали гетьманом Лівобережної, а 1674 р. і Правобережної України.

Хоч у роки національно-визвольної війни студентські аудиторії, особливо старших класів, і пустіли, але за найменшої можливості там усе ж були студенти. Наприклад, на початку війни в колегіумі вчилися такі згодом відомі особи, як Симон Ситнякович, знаний під іменем Симеон Полоцький, Йоаникій Галятовський, Антоній Радивиловський, Тимофій Топоров та інші, які покінчали курс науки в колегіумі. Ректором у 1645 — 1650 pp. там став Інокентій Гізель, який читав для студентів старших курсів діалектику, логіку, фізику та метафізику. Згодом, у 1651 — 1657 pp. ректором був Лазар Баранович, у 1646 — 1647 навчальному році він читав там курс риторики, а професорами числилися Феодосій Баєвський, Феодосій Сафонович, Мелетій Дзик, Єпифаній Славинецький, Анатолій Сатановський. Загальна кількість вихованців колегіуму в різні роки воєнного лихоліття коливалася від 400 до 2000 чоловік. Найменше їх було у 1651 — 1656 роках. Особливо помітне відродження колегіуму припадає на 1665 — 1673 роки — період ректорства Варлаама Ясинського.

Разом із тим не можна забувати і про ті лихоліття, що були у житті колегіумів Києва, Гощі та їхніх монастирів. Влітку 1651 р. литовський гетьман Ян Радзівіл вдерся з військом до Києва, спалив київський Поділ із церквами і монастирями. Спустошення зазнав і колегіум та Києво-Могилянський монастир, які на певний час опустіли. Ректор професор Лазар Баранович змушений був відправитися в Куп’ятницький і Дятеловецький монастирі, де пробув до кінця 1655 р. У його відсутність колегіумом управляли однокашники по школі Феодосій Баєвський, Феодосій Сафонович, Мелетій Дзик. Вони ж були намісниками Києво-Братського та інших монастирів. Друзі Барановича були й професорами. /104/

Із руїн колегіум відбудовувався за ректорства Йоаникія Галятовського, який відкривав клас за класом і у 1665 — 1666 навчальному році уже читав курс риторики. Однак 1665 р. Київ, а з ним і колегіум, знову зазнали страшного спустошення. Професор Галятовський змушений був залишити Київ, «скитался» на Подолії, Волині і в Литві, зберігаючи до 1669 р. почесне звання ректора колегіуму та ігумена Києво-Братського монастиря. Фактично ректором тоді був, за словами М. І. Петрова, Варлаам Ясинський, увінчаний «философским колпаком» у стінах Краківського університету. Ясинського як «плодоносную ветвь моего винограда» — колегіуму — високо цінував Баранович. І справді, він активно відбудовував свою альма-матір, та вже на початку 1666 року розпочав у ній навчальний процес у поки що малолюдних класах «малого Закхею».

1658 р. майже повністю згорів Києво-Братський монастир, а з ним і документи на його земельні угіддя, що дало можливість нечестивцям грабувати їх. Варлаам Ясинський виклянчив у польського сейму королівську грамоту на «місця, грунти і давні фундації» колегіуму, щоправда, із забороною відкривати богословський клас. Тільки 1686 р. Київ за трактатом з Польщею назавжди відійшов до Росії. «У матеріальному відношенні Києво-Братський монастир і колегіум на перших порах втратили багато, позаяк польські власті присвоїли собі земельну маєтність Києво-Братського монастиря, що залишилася у межах Речі Посполитої, і стали роздавати їх на свій смак різним особам і установам. Внаслідок цього розпорядження Братський монастир назавжди позбувся своїх маєтків Саверова, Мухоїдів, Чорногородки і Новосілок з трьома присілками»  ¹.

¹ Петров Н. И. Киевская академия во второй половине XVII в. — С. 47.

З другого боку, колегіум отримав і певну вигоду, зокрема /105/ запровадження курсу богослів’я, що прискорювало переіменування його в академію і надання офіційного статусу вищого учбового закладу.

Статус було надано жалуваною грамотою 11 січня 1694 p., де вказувалося також про повернення майна та всіх пільг, визначених ще Петром Могилою, а також з повелінням «ревнителям не токмо поэтики и риторики, но и философии и богословии учення, рачения и введення славенороссийским, и елинно-греческим, и латинским языком преподавать с усердным тщанием и радением, отнюдь не отлучаяся ни в чем святыя восточныя церкви исповедания; и неспокойных и вражды творящих унимать и смирять, и ни до какова своевольства не допускать [...]. И наших царского величества всяких чинов ратным людям разных полков, и киевского и иных полков же полковников и казакам и киевскому войту и мищанам никаких ему ректору и учителем и учеником, в школах будучим, обиды и утеснения не чинить». Окрім того, колегіуму виділяли царське жалування і «по 50 рублев и по 50 четвертей ржи московской меры в год» ¹. Богослів’я почали читати ректор Йосаф Кроковський та префект Стефан Яворський, й по суті колегіум був уже академією.

¹ Петров Н. Л. Киевская академия во второй половине XVII в. — С. 78.

До колегіуму, як і раніше, приймали всіх бажаючих православного віросповідування, але матеріально всіх не могли утримувати, особливо було скрутно із житлом для сиріт і напівсиріт, батьки яких загинули. Для бідних знаходили місце в бурсі, що її перебудували із сирітського притулку Петра Могили. Постійними супутниками таких студентів-бурсаків були злидні, голод і холод, про що ще йтиме мова.

Адміністрація колегіуму складалася з ректора і префекта, навчальний процес вели професори старших і викладачі молодших курсів. Ректор обирався з числа кращих професорів і префектів, як правило, на три роки, а потім міг переобиратися при сприянні церковної і світської влади. Водночас він призначався й ігуменом Києво-Братського монастиря, який перебував у віданні всього братства та був головною матеріальною підпорою колегіуму. Взагалі ректор користувався значною владою й пільгами, наданими ще Петром Могилою і підтвердженими Богданом Хмельницьким та іншими представниками світської влади. Як правило, /106/ ректор був професором вищих класів — поетики, риторики, філософії, а потім і богослів’я; мав трьох радників із числа професорів і префекта-проповідника, що був першим його помічником. В обов’язки ректора входило призначати викладачів, визначати предмети навчання й обсяг їхнього читання, інспектувати лекції професорів старших класів, бути присутнім на публічних професорських і студентських диспутах, спілкуватися з духовною й світською місцевою владою, випрошуючи у них матеріальну допомогу для ведення учбового процесу, існування бурси.

Матеріальне становище колегіуму, його професорсько-викладацького й учнівського складу залежало передусім від процвітання Києво-Братського монастиря, на кошти якого, про що мовилося, й існував колегіум. Забезпечення монастиря разом із подачками знатних осіб було більшим або меншим, достатнім або мізерним, і просто злиденним, зважаючи на прибутки, які були в розпорядженні ректора-ігумена та підлеглих йому осіб, що вели монастирське господарство.

Посада префекта нагадувала посаду проректора. Обирався й призначався він із професорів, що читали лекції у вищих класах (риторику, філософію). В його обов’язки входило приймати до школи учнів, записувати їх у шкільний реєстр, стежити за успіхами і поведінкою, переводити в наступні класи, інспектувати уроки вчителів нижчих класів, турбуватися про порядок у колегіумі, його економічно-матеріальним станом, вишукувати можливості утримування «казеннокоштних» учнів, призначати «інспекторів» з числа старших студентів.

Професорами і викладачами були виключно вихованці колегіуму, які часто завершували та удосконалювали свою освіту в польських, литовських і взагалі західноєвропейських навчальних закладах. Деякі з них мали непогану освіту за курс Києво-Могилянського колегіуму, наприклад, Йоаникій Галятовський. У початкових класах могли вчителювати й кращі студенти старших класів, яких не звільняли від обов’язкового відвідування лекцій і складання іспитів з філософії та богослів’я. Ці останні разом зі своїми вихованцями, як, до речі, й професори, переходили з нижчого до вищого класів й проводили там заняття, за винятком поетики і риторики, що були вже у віданні професорів. Вихованців-учителів, як правило, посилали для продовження викладацької праці в підлеглі колегіуми /107/ Вінниці та Гощі, а потім і Переяслава та Чернігова. По поверненні їх призначали префектами, вони зобов’язані були читати філософію й зрідка болослів’я.

Незважаючи на «смутні часи» і «руїну», в останній чверті XVII ст. колегіум мав уже помітну струнку систему в навчальному процесі й мало чим поступався рівнем організації освіти польським колегіумам і західноєвропейським гуманітарним факультетам університетів, беручи звідти все раціональне.

У восьми класах навчання тривало 12 років: чотири граматичні класи, потім класи, чи школи поетики, риторики, філософії і богослів’я. До підготовчого класу — фари, або аналогії, приймалися школярі, що вже вміли читати і писати. У трьох молодших класах — інфимі, граматиці й синтаксимі — вивчали давньослов’янську і книжну українську мови за граматикою Мелетія Смотрицького; грецьку мову — за підручником Гретсера; латинську — за граматикою Алвара; вивчали ще й польську мову, західноєвропейські літератури, арифметику, геометрію, катехізис, нотний спів, музичне інструментування.

Упродовж XVII — XVIII століть, як і раніше, найбільша увага приділялася вивченню латинської мови й відповідно латиномовної літератури, якої в бібліотеці колегії-академії було чи не найбільше. Виключно латинською мовою, подібно до всіх західноєвропейських учбових закладів, читалися курси поетики, риторики, філософії та богослів’я, проводилися прилюдні студентські філософські й богословські диспути. Починаючи з цих курсів, вихованці колегіуму називалися, як мовилося, спудеями, чи студентами; вони вже володіли латинською мовою: читали, писали і розмовляли нею, складали орації, офіційні і дружні послання.

Поетику, чи піїтику, та риторику студенти вивчали відповідно по одному року кожну, а богослів’я спочатку два, а згодом і чотири роки, що відповідало навчальній програмі університетів та академій. Написані професорами й записані студентами курси поетики, риторики та філософії складають особливий інтерес в історії культури України, й не лише для дослідників.

Взірцем для них були поширені тоді у західноєвропейських середніх і вищих навчальних установах підручники й посібники М. Віди, Ю. Скалігера, Я. Понтана, Ф. Стради, А. Доната, Г. Фоса, які, у свою чергу, продовжували традиції трактатів «Про поетичне мистецтво» Арістотеля і /108/ «Послання до Пізонів» Горація. Охоче користувалися автори українських риторик й теоретичними працями західноєвропейських гуманістів Відродження Ю. Мельнхорна та Е. Роттердамського, що різними шляхами доходили в Україну. Водночас висловлювали вони й оригінальні думки, критично переосмислювали джерела, застосовували барочний стиль, приклади зі світської поезії та народної творчості, чим різнилися від своїх західних колег ¹.

¹ Див.: Маслюк В. П. Латиномовні поетики і риторики XVII — першої половини XVIII ст. та їх роль у розвитку теорії літератури на Україні. — К., 1983. — С. 212 — 213.

З тих часів збереглися цікаві риторичні курси лекцій професорів Йосафа Кроковського «Кладова Тулліанського красномовства для політичної потреби українській молоді» (1683), Силуана Озерського «Оратор на Тулліанських взірцях у Києво-Могилянському колегіумі» (1687), Йоаникія Валявського «Ритор український» (1689), Прокопія Калачинського «Кладова ораторського мистецтва» (1691) і «Підручник риторики для українського ритора» (1692), Інокентія Поповського «Раковина, що містить нові і доповнені генієм нашого віку перлини ораторського мистецтва біля берегів Борисфена (Дніпра. — В. М.), народжена і для оздоблення голів талановитих риторів підібрана року 1698» та кілька імперсональних й серед них «Касталійське джерело» (1685) і «Ліра» (1696), які по-різному викладали риторику, правила красномовства та мали здебільшого світський характер і суспільно-політичну проблематику.

Автором нової теорії складання проповідей, що узагальнила всі попередні досягнення, став Йоаникій Галятовський, який відкрив нові класи риторики, був професором і творцем теоретичної частини красномовства «Наука, албо Способ зложеня казаня» (1659). Між іншим, його лекції слухав син Богдана Хмельницького Юрій, який згодом обирався гетьманом Правобережної України. Йоаникій Галятовський радив читачам, аби вони використовували твори давніх і нових «казнодіїв», у тому числі свої казання, звідки «хорошеє вычитаешь, нотуй собЂ и до своего казаня аплЂкуй». І треба сказати, що не лише сучасники автора — студенти всіх учбових закладів і священики, а й наступники у XVIII ст. щедро «аплікували» — компонували друковані проповіді для свого вжитку. /109/

Такі курси поетики і риторики впливали на виховання у молоді любові до літератури, до слова, формували естетичну думку. Те, що теоретичні курси викладалися і писалися латинською мовою, не принижує їхньої виховної ролі, навпаки, прилучало студентів до світової культури. «Високий науковий рівень викладу як загальних, так і спеціальних питань теорії художньої творчості професорів Києво-Могилянської академії, енциклопедичний характер їх курсів — ілюстрація теоретичних положень прикладами з різних галузей людських знань: з античної і християнської міфології, літератури, науки, мистецтва, сам стиль викладу наукових проблем дають підстави вважати українські шкільні курси теорії словесності XVII — першої половини XVIII ст. бароковими, в яких викладена антична естетико-літературна теорія, що пройшла крізь призму стилю бароко, який залишив глибокі сліди свого впливу, і передусім у них відобразився бароковий консентизм і вчення представників цього стилю про словесний орнамент художнього твору» ¹. Тільки тепер про українське бароко з’явилися перші грунтовні праці у зв’язку з ідейно-художнім розвитком тогочасної літератури.

¹ Нічик В. М. До питання про схоластичність філософських курсів у Києво-Могилянській академії // Від Вишенського до Сковороди. — К., 1972. — С. 70.

При читанні курсів філософії у другій половині XVII — XVIII ст. професори здебільшого розробляли різні варіанти концепції синтезу християнського неоплатонізму та вчення Арістотеля з елементами філософії раннього Просвітительства. Вони також використовували, й досить широко, спадщину багатьох античних письменників, істориків, проповідників — Арістотеля, Платона, Птоломея, Епікура, Демокріта, Орігена, Василя Великого, Ареопагіта, Августина, Фоми Аквінського, Альберта Великого, Авіцени, пізніших авторів — Коперника, Галілея, Декарта та ін. У читаних курсах вже відбувався процес секуляризації, відхід від єзуїтського схоластицизму до нових концепцій, до пантеїзму і об’єктивного ідеалізму.

У науковий вжиток тепер все більше й більше входить термін «арістотелізм» на означення філософського пояснення інтелектуального життя та наукового пізнання світу в епоху Відродження. Рання схоластика та католицька церква спочатку вороже ставилися до спадщини Арістотеля, /110/ яка проникла в Західну Європу в арабсько-іспанському тлумаченні, а в Польщу, Литву, Білорусію та Україну в XV — XVI ст. завдяки безпосередньому зверненню до античності в епоху Ренесансу.

Догматизованого Арістотеля у XV — XVII ст. широко використовують єзуїти, яких називають представниками «другої схоластики». В епоху Відродження виникає антиарістотельська тенденція, спрямована проти псевдоарістотелізму, тобто повернення до справжнього Арістотеля, до його не сфальшованих творів. Ця філософська течія часів Ренесансу й була властива переважній частині професорів Києво-Могилянського колегіуму другої половини XVII — першої половини XVIII ст., які нехай ще і не сприймали всю гаму поглядів Арістотеля, однак бачили і заперечували упереджену його томістську інтерпретацію. Вони вже намагалися прочитати твори античних авторів в оригіналі, а не в різних тлумаченнях й тим були набагато ближчі до гуманістів Ренесансу, підпорядковуючи схоластику конкретній меті.

У розвідці про Інокентія Гізеля М. Ф. Сумцов писав, що світлим і відрадним виявом суспільного життя в Україні у другій половині XVII ст. була взаємна педагогічна, наукова і літературна діяльність Інокентія Гізеля, Лазаря Барановича, Йоаникія Галятовського, Феодосія Софроновича, Дмитра Туптала (Ростовського), Стефана Яворського. Вони були вихованцями одного й того ж вищого учбового закладу, вчилися майже в один і той же час, та й по закінченні навчання їхнє становище було досить подібним. «Що особливо повинне було викликати духовну єдність між українськими письменниками другої половини XVII ст. — це не згасна поки що іскра національної української самосвідомості. Вони відрізнялися від великоруських того часу людей досить різкою рисою самобутності. В духовному відношенні вони нічого не запозичували від них, навпаки, з причини крайнього культурного їхнього убозтва, самі виділяли їм частину своїх знань і були для них учителями. Природно, вони мали привід і основу пишатися своєю українською наукою і літературою, і кожний із них зобов’язаний був цінувати представників цієї науки, якщо сам причисляв себе до таких; звідси, головним чином, виходила моральна солідарність українських письменників, /111/ обмін думками і взаємна підтримка» ¹. Однак до цих тверджень не завжди прислухалися історіографи.

¹ Сумцов Н. Ф. Иннокентий Гизель. — К., 1884. — С. 20, 21.

Студентом, а потім викладачем, професором і ректором колегіуму був Інокентій Гізель (близько 1600 — 1683). Одні дослідники вважають, що він походив із німецької реформаторської родини й прийняв православ’я; інші доводять, що прізвище Гізель є латинізоване українське «Кисіль». Колегіум він закінчив 1642 р. На нього звернув увагу Петро Могила та разом з іншими здібними випускниками послав для удосконалення знань і підготовки до викладацької

роботи за кордон. Ще Дмитро Туптало згадував, що Гізель «за наукою» їздив до різних країн, навіть через моря, певно, в Замойську академію, Кембрідзький та інші університети.

Петро Могила не помилився у своєму виборі. По поверненні із закордонного навчання Інокентій Гізель в усьому підтримував і продовжував починання свого патрона у справі дальшого розвитку не лише колегіуму, але й освіти та науки в Україні. Ставши професором філософії, а потім, у буремні 1645 — 1650 роки, і ректором колегіуму, він вишукував можливості сприяти його існуванню, матеріальному і фінансовому забезпеченню у воєнні роки, поліпшенню учбового та наукового рівня, а отже, і авторитету принаймні в слов’янському світі. Він брав активну участь у переговорах із царем про возз’єднання України з Росією. Прихильно ставився до професора «училищ кіевских» Богдан Хмельницький, який давав йому в супровідних грамотах до Москви високу оцінку як ректору, кажучи, що з «училища Братского монастиря произрасли в цЂломудріи и любомудріи многія лЂторосли церкви божіей». /112/

На основі читаного в колегіумі курсу філософії Інокентій Гізель створив латинською мовою трактат «Твір про всю філософію» (1647), а також «Мир з богом людині» (1669), в яких подано своєрідну характеристику суспільної моралі українського населення середини XVII ст. Ставши архімандритом Києво-Печерської лаври, він дбав про книгодрукування, був співавтором і редактором знаменитого «Синопсиса» (1674), редагував «Києво-Печерський патерик» (1661). У своїх творах професор досить часто посилався на праці Арістотеля, за що Інокентія Гізеля його сучасник Лазар Баранович з любов’ю іменував «українським Арістотелем».

У своїй громадській і адміністративній діяльності як ректор й архімандрит, у зносинах з польським та російським урядами Інокентій Гізель був обережним і поміркованим, називаючи речі своїми іменами. Так, він не дуже вірив польському шляхетському керівництву, пунктам Гадяцької угоди 1658 p., що її уклав Іван Виговський з Польщею, яка лицемірно обіцяла щедрі милості, зокрема свободу віросповідання, свободу друку, адміністративну й політичну автономію. Російського царя він застерігав від надмірностей і безчинств московських воєвод і ратних людей, які в роки руїни вдавалися до грабунку. М. Ф. Сумцов зазначав, що певна послужливість архімандрита Києво-Печерської лаври Інокентія Гізеля закінчувалася там, де починалися українські національні інтереси: у збереженні вольностей українського духівництва архімандрит був твердий.

Професор умовляв гетьмана Правобережної України П. Дорошенка не думати про підданство бусурманам, які винищення християн «по закону своєму за спасіння своє ставили» та, відповідно заповіту Богдана Хмельницького, підкоритися православному російському урядові. Союз Дорошенка з турецьким султанством і кримським ханством, руїнницькі набіги його разом з татарами на Лівобережну Україну Інокентій Гізель вважав національним лихом, братнім кровопролиттям і спустошенням української землі. Києво-Печерський архімандрит 1674 р. просив у російського царя гармат, пороху і ядер для оборони ченцями Лаври й Печерської фортеці від турецького війська. Він тішився з того, що 150 000-му війську татар у ніч на Різдво 1675 p., коли товариство, за словами літописця Самійла Величка, «завше звикло гуляти і підпивати», не вдалося підло /113/ знищити Запорозьку Січ на догоду ворогам, навпаки, воно саме було знищене відважними запорожцями.

З Києво-Могилянським колегіумом тісно пов’язана доля Лазаря Барановича та Йоаникія Галятовського, де вони також пройшли шлях від студентів до професорів і ректорів. Діяльність їх проходила в надзвичайно складних умовах і позначена печаттю національно-визвольної війни, а потім лихої руїни.

Лазар Баранович (1620 — 1693) увійшов в історію як видатний громадсько-політичний, церковний та культурно-освітній діяч XVII ст. Він був непримиренним ворогом феодального насилля над українським народом, політичним соратником Богдана Хмельницького, поборником дружби слов’янських народів. Без його авторитетного слова не відбувалась жодна важлива подія в Україні другої половини XVII ст. — гетьманування «безхарактерного і жорстокого» Брюховецького, запального Многогрішного, виконавця політики козацької старшини, польської шляхти і турецько-татарських грабіжників Юрія Хмельницького та ін. ¹

¹ Див.: Сумцов Н. Ф. Лазарь Баранович. — С. 79.

Народився Лука (після посвячення у ченці Лазар) Баранович у забезпеченій міщанській родині Києва, вчився в колегіумі. Там його здібності помітив Петро Могила та відрядив удосконалювати навчання до Віленської і Калуської єзуїтських академій, по закінченні яких він учителював у місті Гоща. З 1642 р. Лазар Баранович у рідному Києво-Могилянському колегіумі — викладач фари, інфими та граматики, професор філософії і богослів’я, потім з 1650 до 1657 р. — ректор. Щоправда, безпосередньо в колегіумі він був у 1650 — 1651 pp., а в інші роки обов’язки ректора виконували професори колегіуму Феодосій Бабаєвський, Феодосій Сафонович і Мелетій Дзик. «Під час усього /114/ ректорства Барановича тривала війна Богдана Хмельницького з поляками, — писав М. Ф. Сумцов. — Важко було у такий бурхливий час поставити колегіум у гарне становище в педагогічному й матеріальному відношенні. Гаряче почуття патріотизму, що охопило український народ у всіх його середовищах, проникало і через стіни колегіуму. Студенти пішли у військо Хмельницького. Маєтності братського монастиря були спустошені або відняті. Барановичу важко було триматися на пожертвах окремих осіб. Він залишив спустілий і збіднілий колегіум і впродовж декількох років проживав у підлеглих Печерській лаврі

монастирях києво-кирилівському, куп’ятницькому і дятеловецькому, в почесному званні ігумена» ¹.

¹ Див.: Сумцов Н. Ф. Лазарь Баранович. — С. 1.

В усі часи Барановичу всіляко сприяв Богдан Хмельницький, розчищаючи для нього дорогу, розганяючи поляків, єзуїтів, василіан та уніатів з монастирів, які вони захопили. 1657 р. гетьман надав Лазареві Барановичу жалувану грамоту на маєтності чернігівської архієрейської лаври. Ставши чернігівським і новгород-сіверським єпископом (з 1657 p. ), а потім і архієпископом (з 1666 p. ), він не забував альма-матер та всіляко дбав про її життєздатність і авторитет, організаційно і матеріально допомагав їй, залучаючи до цього й інших церковних діячів.

Завдяки своєму ієрархічному становищу, наполегливому та енергійному характерові він керував освіченим гуртком патріотично настроєних письменників, був ніби єднальною ланкою між літературними і науковими діячами, спонукав їх до літературної діяльності і регулював її, керував нею за допомогою розумних, пройнятих життєвим досвідом і добродушністю порад. Взагалі Баранович охоче /115/ встановлював зв’язки з людьми пера, підтримував їх, коли це було потрібно, часто сам шукав у них духовної підтримки. Він примиряв суперечності, схиляв царя до «милостивого» ставлення до багатостраждального українського народу і зберігання його давніх прав на вільне упорядкування громадських справ; його інтереси завжди були на боці земляків, аби вони були об’єднані в одне ціле зі своїми правами і вольностями. Правда, надії архіпастиря часто лопалися, як мильні бульки, та й сам він був церковним феодалом, але не таким жорстоким, як це йому приписували ¹. Не завжди він запобігав і «царської ласки», часом ставив енергійні вимоги та погрози московському урядові та його боярам, які грабували український народ. Лазар Баранович писав не тільки традиційні панегірики царям, а й гнівні листи, коли треба було захищати українські землі від нашестя.

¹ Возняк М. Історія української літератури. — Т. 2. — С. 313.

1689 р. він перевів з Новгорода-Сіверського до Чернігова школу, аби перетворити її в колегіум на взірець Києво-Могилянського. Він був відкритий 1700 р. послідовником Барановича Іоаном Максимовичем і мав добрі педагогічні кадри, про які свого часу потурбувався його попередник. Лазар Баранович організував у Новгороді-Сіверському і Чернігові друкарні, які опублікували близько п’ятдесяти назв книжок, у тому числі граматику, часословець, псалтир, октоїх, молитвослов для шкіл, а також твори самого Л. Барановича та його однокашників по колегіуму. Як великий любитель церковного співу, він організував у Братському монастирі «отличную певческую школу» (М. Сумцов), що славилася за межами України. До речі, за Лазаря Барановича таку школу співу організували і на Запорозькій Січі, куди запрошували вчителів із Києва.

Як письменник Лазар Баранович був досить плодовитим автором: вийшли збірники його проповідей «Меч духовний» (1674), «Трубы словес проповедных» (1674), польською мовою вірші «Лютня Аполлонова» (1671), полемічний трактат «Нова міра старої віри» (1676), велика кількість панегіриків. Довгий час дослідники дорікали Барановичу в пишномовстві, беззмістовності, пустому «віршопльотстві». І. Франко не знаходив у його спадщині «ні зеренця поезії», а М. Возняк безапеляційно доводив, що від творів письменника «віє схоластикою». Натомість сьогодні про /116/ Лазаря Барановича говорять як про помітного представника українського бароко в літературі XVII ст. Поет був справжнім патріотом, великим сином українського народу; він молив Бога встановити на Україні мир і спокій, бо країна виснажилася від постійних зовнішніх і внутрішніх руйнувань.

У класі риторики професор звернув увагу на здібного студента Йоаникія Галятовського та разом з Інокентієм Гізелем 1649 р. залишив його у колегіумі. Йоаникій Галятовський (? — 1688) у 1650 — 1651 pp. працював викладачем молодших класів. Однак через тогочасні лихоліття, непевне становище Києва і безчинства у ньому польської шляхти він змушений був залишити столицю та переходити з місця на місце по Волині й Білорусії. Тільки 1655 р. він повертається разом із своїм професором і меценатом Лазарем Барановичем до Києва та продовжує викладання у колегіумі. Після обрання Лазаря Барановича єпископом останній домігся, щоб ректором колегіуму призначили Йоаникія Галятовського, де він і працював з перервами упродовж 1658 — 1668 pp.

Як мовилося, ректорство Галятовського припало на дуже тяжкі роки. Литовська армія 1651 р. спалила київський Поділ і завдала значної шкоди колегіуму, який на певний час опустів. 1658 р. згорів Братський монастир, що був основним постачальником колегіуму і користувався пільгами, наданими Б. Хмельницьким. Новий ректор з великою енергією взявся за відбудову колегіуму і монастиря після руйнування і пожеж, залучаючи до цієї справи всіх впливових меценатів. «Скориставшись допомогою московського уряду і з боку київських обивателів, ревнителів благочестя, Галятовський побудував нові монастирські і училищні будови [...]. Турботи і піклування про влаштування братського монастиря і академії не завадили Галятовському виступити на літературну ниву» ¹.

¹ Мухин Н. Киево-Братский училищний монастырь. — К., 1893. — С. 92; Сумцов Н. Ф. Иоанникий Галятовский. — С. 20.

Після перебудови і спорудження нових приміщень колегіуму Йоаникій Галятовський, як згадувалося, відкрив там нові класи риторики, у яких викладав гомілетику, в тому числі теорію новомодного красномовства не латинською, а рідною мовою, що було рідкісним винятком у практиці колегіуму. Тоді ж він готував до публікації в лаврській друкарні перше видання книги /117/ «Ключ разумЂнія, священником законным и свЂцким належачий, от недостойного ієромонаха Іоанникіа Галятовского, ректора и игумена братства кіевского» (1659) та «Казаня, приданыи до книги «Ключ разумЂнія названои» (1660). Обидві книги одразу принесли автору славу першорядного проповідника і теоретика.

Будівнича, педагогічна і творча діяльність професора Йоаникія Галятовського була перервана польсько-шляхетськими військами 1664 р. Колегіум знову зруйнували, а ректор змушений був залишити Київ та, за його словами, «скитатся на Подолии, Волыни, Литви и на инших мЂстах, не маючи своей обители, але тулаючися и блукаючи по свЂту в чужих обителях». Трирічне бурлакування, сповнене всілякими прикрими пригодами і небезпеками, було «найтемнішим» в його біографії. За дорученням Л. Барановича Галятовський з якоюсь місією побував у Литві. Взагалі Йоаникій Галятовський даремно не мандрував. Напевно, деякий час він жив у Львові, де у друкарні Михайла Сльозки опублікував нове видання «Ключа разумЂня» та збірник проповідей про чудеса богородиці «Небо новое» (1665), вказавши на титульній сторінці, що автор — «ректор и игумен братства кіевского». Такий почесний титул він утримував до 1669 р. Щоправда, 1668 p., коли він прийшов із Литви до Новгорода-Сіверського, Л. Баранович висвятив його там на архімандрита чернігівського Єлецького монастиря, в якому він і перебував до своєї кончини (1688).

У передмові до підготовленого нею першого нинішнього видання «Ключа розуміння» (К., 1985) сучасна дослідниця І. П. Чепіга пише, що Йоаникій Галятовський гідно продовжував справи своїх попередників, передусім учителів Гізеля і Барановича. «Він багато зробив для відродження колегії після воєнних подій на Україні в 50-х роках XVII ст., дбав про те, щоб процес навчання в ній здійснювався на рівні вищої європейської школи. У стінах колегії продовжував працювати своєрідний громадсько-політичний гурток професорів, у якому провідна роль належала Л. Барановичу, І. Гізелю, Й. Галятовському, А. Радивиловському» ¹.

¹ Чепіга І. П. «Ключ розуміння» Іоаникія Галятовського — видатна пам’ятка української мови XVII ст. // Галятовський Іоаникій. Ключ розуміння. — К., 1985. — С. 7.

У своїх працях та курсах лекцій названі професори прагнули дати оцінку найголовнішим подіям часу, були /118/ глашатаями національної і державної цілісності українського народу, відстоювали ідею визволення слов’янських народів від турецького гніту.

Літературна спадщина Йоаникія Галятовського досить помітна — він написав близько двадцяти більших і менших творів українською та польською мовами, що згодом перекладалися й на інші мови. Говорячи про художню специфіку спадщини Барановича і його учня та послідовника Галятовського, зіставляючи їхні обдарування як пізніших полемістів і проповідників, М. Ф. Сумцов висловив досить цікаву гіпотезу, що її однозначно сприйняли пізніші дослідники. «Баранович, як натура поетична, що захоплюється, висловлюється коротко, образно, шукає слушної нагоди навести яку-небудь схожість, порівняння чи розповідь, виявляє слабкість до віршописання і треба чи не треба, здебільшого недоречно, сипле римами і віршами, й водночас, як натура пристрасна, він не переробив шкільного матеріалу, не продумав достатньо прочитаних ним книжок, не оволодів зовсім їхнім змістом і тому виявляв велику залежність від них [...]. Галятовський, як людина розуму строгішого і систематичнішого, як натура менш азартна, менш вразлива, ніж натура Барановича, при всій своїй досить значній залежності від школи і прочитаних книжок, виявляє значну самостійність і систематичність у групуванні своїх заперечень ворогам православ’я і щодо впорядкування сирого матеріалу, послідовності у розподілі доказів і за ясністю думки стоїть до свого антагоніста і супротивника Рутки (єзуїта. — В. М.) значно ближче, ніж до свого наставника і керівника Барановича»  ¹. Однак повністю і беззастережно цю думку сприйняти не можна — дослідник висловив лише особисті спостереження.

¹ Сумцов Н. Ф. Лазарь Баранович. — С. 136 — 137.

Свого часу широкого розголосу набув трактат Йоаникія Галятовського «Месія правдивий» (1668), спрямований проти ідеології іудаїзму, до якої автор ставився досить вороже.

З однаковою полемічною силою Йоаникій Галятовський виступав проти фанатичної польсько-католицької шляхти і мусульманських татаро-турецьких орд, які постійно спустошували українські землі. Здебільшого він писав проти ідеологів єзуїтів і магометан трактати польською мовою: «Старий костьол» (1678), «Альпабетум» (1681), «Фундаменти» /119/ (1683), «Лебідь» (1679), «Алькоран» (1683) та ін. Як і його наставники Інокентій Гізель та Лазар Баранович, Йоаникій Галятовський закликав усі православні народи до єдності, за визволення від чужоземних завойовників. Недаремно його писання користувалися успіхом не лише в Україні, а й в Білорусії, Росії, Молдові, Румунії.

Сучасником Галятовського, студентом і учнем Гізеля та Барановича був талановитий проповідник і культурно-освітній діяч Антоній Радивиловський (? — 1688). Він автор двох великих книжок проповідей «Огородок Маріи Богородицы» (1676) і «ВЂнец Христов» (1688), що були опубліковані друкарнею Києво-Печерської лаври та є найпомітнішим взірцем українського бароко.

Помітною фігурою серед студентів і ректорів, а потім меценатів колегіуму другої половини XVII ст. був поет і автор різних послань та передмов Варлаам Ясинський (? — 1707). По закінченні ним колегіуму Лазар Баранович також направив його завершувати вищу освіту за кордон. Він був чи не єдиний вихованець, який певний час навчався у чеському університеті міста Оломоуця, де прослухав курс фізики і метафізики у професора Адама Германка, привізши додому конспект лекцій того курсу. А в Краківському університеті, незважаючи на всілякі перешкоди, був «увінчаний філософським ковпаком», тобто удостоєний диплома доктора філософії. До рідної альма-матер він повернувся 1661 p., читав там курс філософії, а потім у 1665 — 1673 pp. його обрали і ректором  ¹.

¹ Див.: Петров Н. И. Киевская академия во второй половине XVII в. — С. 32.

У посланні до ченців Києво-Братського монастиря Лазар Баранович писав, що він у захопленні від обрання Варлаама Ясинського своїм провідником і вітав із вдалим вибором. Ставши ректором й ігуменом, Ясинський негайно взявся до чергової відбудови та оновлення рідної школи. Він випросив у тодішнього митрополита для монастиря села Стайки і Новосілки, королівські грамоти на повне володіння всіма маєтностями братства. Але польські вояки неодноразово нападали і грабували їх, а Новосілки взагалі пустили за димом, закатувавши там 30 його мешканців. Довготривалі злочинства шляхти стали причиною відмовлення Варлаама Ясинського від посади ректора, професора та ігумена, однак, будучи потім архімандритом Лаври, а /120/ з 1690 p. і київським митрополитом, він постійно турбувався про колегіум, дбав про його розвиток, вишукував матеріальну підмогу студентам і професорам «обители сея святой».

З інших студентів, а потім професорів та ректорів колегіуму тих часів варто ще згадати Феофана Прокоповича I — дядька Феофана Прокоповича II та Йоасафа Кроковського, які відіграли значну роль в історії освіти на Україні, у розбудові рідної школи.

Про Феофана Прокоповича I у давньому «списку» ігуменів і професорів колегіуму останньої чверті XVII ст. сказано: «Иеромонах Феофан Прокопович, обранный ректор и наместник монастиря Братского, иже смиренія ради своего, ректорства жадной годности игуменской не восхоти, аще и на многия его промовано. Бе искуссный проповедник слова божія. Преставился 1689, апреля 3 дня». Вважають, що професором і ректором він працював у 1675 — 1685 навчальних роках, однак чимось особливим не відзначався. Але його заслуга в тому, що він став наставником і опікуном рано осиротілого небожа Елізара, який із вдячності й поваги прийняв згодом ім’я свого рідного дядька — Феофан Прокопович, увійшовши в історію українсько-російської та світової культури.

Колоритною особистістю був Йоасаф Кроковський. Він також учився у Києво-Могилянському колегіумі, потім удосконалював освіту в закордонних учбових установах. Слід гадати, що на певний час він прийняв уніатство, бо курс філософії та богослів’я слухав у Римській католицькій академії. Тривале перебування там давало йому змогу користуватися першокласними бібліотеками, добре вивчити історію католицького і православного християнства. Додому Кроковський повернувся 1683 p., знову перейшов у православіє та читав у колегіумі курси лекцій риторики (з 1683 p. ), філософії (у 1686 — 1687 навчальному році), богослів’я (з 1693 p. ), працював префектом, а у 1693 — 1697 навчальних роках і ректором. Опікував він свою альма-матер і тоді, коли його призначили архімандритом Лаври (з 1697 p. ), а потім київським митрополитом (з 1707 p. ).

Це досить позитивний факт, що вихованці колегіуму, а потім академії впродовж усього свого свідомого життя так чи інакше були зв’язані зі своєю школою, викладали в ній, керували нею, мали змогу опікуватися нею, що не /121/ раз спостерігалося. Мабуть, саме тому школа й змогла вийти з катастрофічних обставин, що висіли над нею.

Збереглися курси риторики і філософії, читані Йоасафом Кроковським латинською мовою. Курс риторики з характерною назвою «Кладова Тулліанського красномовства до політичного вживання роксоланською (українською. — В. М.) молоддю в колегіумі Києво-Могилянському преосвященим отцем префектом і професором риторики Іоасафом Кроковським представлена і відкрита в 1683 р.» записаний студентом класу риторики /122/ Федором Кончаковським у 1683 — 1684 навчальному році. Риторика складається з трьох частин. Виклад матеріалу тут чіткий, ясний і логічний, без надмірностей проповідей і надлишку алегорій. Як правило, приклади до аргументації, у тому числі подяки і похвальні промови Петрові Могилі, Сильвестру Косову, гетьману Іванові Самойловичу, Інокентію Гізелю та іншим українським діячам XVII ст., створював сам автор. Світський характер має і його курс філософії, що складається з логіки, фізики і метафізики, під назвою «Диспутації логіки, тобто узгоджена побудова арістотельського Органона, викладена в колегіумі Києво-Могилянському роксоланському молоді та тлумачень в сентенціях досвідчених докторів, що погоджуються із думкою Арістотеля» (1686). За твердженням В. Аскоченського, професор Кроковський намагався принципово відмежуватися від середньовічних єзуїтських схоластів у трактуванні філософських поглядів Арістотеля й до цього закликав своїх слухачів та колег. Згодом, уже будучи митрополитом, він не переставав наглядати за читанням курсів, намагався всіляко вивільнити вищі науки від рабської покори давнім постулатам Арістотеля або його тлумачів. Що важливо, майже серед усіх ректорів він знаходив своїх однодумців, діяльних і розумних сподвижників.

Йоасаф Кроковський був досить гуманною, відданою колегіуму людиною. Він заповів йому всю свою бібліотеку, побудував на свої кошти дерев’яний будинок для бурси з південного боку Києво-Братського монастиря, що її називали «студентським домом». Бурсаки добре почувалися і в Києво-Печерській лаврі, архімандритом якої він був майже десять років.

Гордістю Києво-Могилянського колегіуму був майбутній видатний діяч української, білоруської та російської культури і науки білорус Симеон Полоцький (Самійло Омелянович Петровський-Ситніанович, 1620 — 1680). По закінченні в 1650 р. колегіуму він удосконалював знання в єзуїтських Віленській академії та Полоцькому колегіумі, де набрався «польського духу», особливо у пристрасті до «рифмотворного писанія». 1656 р. постригся у ченці під іменем Симеон та був учителем Полоцької братської православної школи, а 1664 р. переїхав до Москви, де продовжував діяльність «дидаскала» — виховував царських дітей, організовував «латинську» школу в Заіконоспаському монастирі, влаштував друкарню в Кремлі, складав проект Слов’яно-греко-латинської академії, привчав російську /123/ суспільність до нового мислення, ставши, як про це твердять автори найновішої «Истории русской литературы», «родоначальником московського бароко» ¹.

Бароко в Росії виконувало функції Ренесансу, зближення російської культури з українською, білоруською та західноєвропейською. «Росія виявилася під впливом найближчої і єдиновірної київської школи, із якої вийшов і Симеон Полоцький. В той час Київ вважався східнослов’янськими Афінами. Київські літератори в свою чергу використовували багатющий досвід польського бароко. Недаремно поряд з латиною польська мова була тою мовою, яка стала посередницею спілкування східнослов’янської інтелігенції» ². Нагадаємо, що для українських і білоруських земель, які були в складі Польської держави, знання державної польської мови тоді було звичайною необхідністю.

Симеон Полоцький учив царедворців поетики, риторики, філософії, складання віршів, виголошення орацій; написав збірки віршів «Рифмологион» і «Вертоград многоценный», кілька шкільних драм, а також чимало віршових привітайь з різних нагод. Така плідність досить характерна для багатьох барочних літераторів. «Це, — визнають історики літератури, — не графоманія, а творча настанова: Симеон Полоцький поставив перед собою мету створити в Росії нову словесну культуру» ³.

¹ Див.: Ист’ория русской литературы: В 4 т. — Ленинград, 1980. — Т. 1. — С. 399.

² Там само. — С. 400.

³ Там само. — С. 401.

У кількох дослідженнях про Симеона Полоцького О. І. Білецький стверджує, що барочний «західний вплив» приходив у Москву в українській оболонці, у тому числі завдяки вихованцям колегіуму Єпифанію Славинецькому, /124/ Арсенію Сатановському і Симеону Полоцькому, згодом Дмитру Тупталові (Ростовському), Стефану Яворському і Феофанові Прокоповичу.

Симеон Полоцький, хоч і багато зробив для російської культури і незважаючи на симпатії впливових осіб у Москві до киян і київської вченості, спершу почував себе там, наче у темному лісі. Він радий був повернутися назад, спати на соломі, ніж бути в Москві. Майже увесь час приятелював з однокашниками і листувався з ними, передусім з професорами і ректорами Лазарем Барановичем, Інокентієм Гізелем, Йоаникієм Галятовським, Варлаамом Ясинським, Гнатом Ієвлевичем та ін. ¹

¹ Див.: Білецький О. Симеон Полоцький та українське письменство XVII ст. // Зібр. праць: У 5 т. — К., 1965 — 1966. — Т. 1. — С. 417 — 418.

Найвеличнішим подвигом києво-могилянця Симеона Полоцького перед російською культурою була діяльна ініціатива і підготовка до створення першого російського вищого навчального закладу — Еліно-грецької академії (1687), більш відомої під назвою Слов’яно-греко-латинської. Вона була відкрита на базі школи Симеона Полоцького за взірцем Києво-Могилянського колегіуму з викладанням грецької, латинської і слов’янських мов, «семи вільних наук», арифметики і богослів’я.

Першими ректорами цієї «грецької» академії і були греки брати Йоаникій та Софроній Ліхуди, які дотримувалися старої візантійсько-слов’янської традиції, що не відповідала вже новішим західноєвропейським латиномовним здобуткам. Тому з приїздом до Москви видатного українського церковного і політичного діяча, письменника і філософа Києво-Могилянського колегіуму Стефана Яворського (1658 — 1722) Московська академія зазнає корінних змін і перебудов за «образом і подобієм» київської, тим паче, що Стефан Яворський стає її керівником.

Доля студента, потім професора і префекта колегіуму Стефана (Семена Івановича) Яворського була досить характерною для тих часів. Народився він у містечку Яворові, звідки батьки-шляхтичі переїхали до Ніжина. З 1673 р. вчився в Києво-Могилянському колегіумі та у різних школах Львова, Вільна, Любліна і Познані, прийнявши для того католицтво. Повернувшись 1689 р. до Кива, він традиційно зрікається католицтва, що вже не було йому потрібним, приймає чернецтво під іменем Стефана та діяльно /125/ включається у педагогічну роботу. Його призначають префектом колегіуму, професором поетики, риторики, філософії і богослів’я. Як і Лазар Баранович та Симеон Полоцький, він захоплюється віршуванням різними мовами, які досконало знав, за що отримує почесне звання «poeta laureatis» (лавроносного поета).

>Збереглися конспекти лекцій професора Стефана Яворського, читані латинською мовою, «Філософське змагання, розпочате 7 вересня 1691 р. на ниві Києво-Могилянської боротьби», «Курс другий перипатетичного змагання, або Фізика, розпочата за замислом глави перипатетиків Арістотеля...», «Курс натуральної філософії», «Курс філософії з діалектики, логіки, фізики і метафізики». Вони дають змогу простежити погляди автора на філософську систему Арістотеля і його послідовників, на вітчизняні філософські традиції, які розвивалися на рівні західноєвропейської науки з творчим переосмисленням філософських постулатів античності, патристики і схоластики, ідей гуманізму і Реформації, а також вітчизняної натурфілософії з її раціоналістичними поглядами  ¹. Філософська думка на Україні не тупцювала на місці.

Твердження К. Харламповича про те, що «київський філософський факультет» на кінець XVII ст. не вніс нічого нового в історію філософської думки в Європі, слід рішуче заперечити. Та автор і сам собі перечить, говорячи про курси філософії Інокентія Гізеля, Йоасафа Кроковського, Стефана Яворського, які удосконалювали свої знання за кордоном, де з перших рук знайомилися з найновішими здобутками науки аж до ідей англійського матеріалізму, спрямованого проти середньовічної ортодоксальної схоластики Ф. Бекона, що було тоді актуальним.

¹ Див.: Стратий Я. М., Литвинов В. Д., Андрушко B. А. Описание курсов философии и риторики. — С. 175 — 180. /126/

1700 p. Стефана Яворського висвячують на митрополита рязанського і муромського, призначають екзархом-блюстителем всеросійського престолу, а 1721 р. — главою церковного синоду. Спочатку він підтримував світські реформи Петра I в реорганізації армії і флоту, поширенні освіти, промисловості, торгівлі, але коли цар здійснив церковні реформи, то виступив проти Петра I, встряв у довготривалу гостру боротьбу з фактичним керівником тогочасної церкви у Росії, колишнім київським професором і ректором академії Феофаном Прокоповичем. Широкий розголос отримали його книжки проповідей «Виноград Христов» (Чернігів, 1698) і «КамЂнь вЂры» (М., 1728), спрямовані проти лютеранства на захист православної догматики. Похвальні слова Стефана Яворського, присвячені гетьману Іванові Мазепі, цареві Петрові I та іншим особам, мають двояке значення. Вони позначені, як це завше буває, політичними віяннями. За Стефана Яворського почався інтенсивний «відплив умів» з Києва до Росії.

Передову громадськість та професорів шкіл України не могла не цікавити історія вітчизни від найдавніших днів і до бурхливих подій XVII ст., очевидцями яких вони були. У курсах лекцій професори так чи інакше торкалися історичних подій і осіб, намагалися осмислити події минулого, порівняти факти, зрозуміти сучасне. З’являється чимало літописів, які за місцем написання чи зберігання названі Густинським, Львівським, Київським, Добромишльським, Межигірським, Підгорецьким, а також хроніки, що їх писали світські і духовні люди, переважно колишні вихованці колегіумів. Вони компілювали різні давні джерела, починаючи від «Повісті временних літ», Київського, Галицько-Волинського літописів, житійної літератури, вітчизняних і зарубіжних «кройнічок».

Найцікавішими творами цього періоду є «Хроника из лЂтописцев стародавних, и из св. Нестора печерского и иных, также из хроник полских о Русии, отколь Русь началася и о первых князех русских и по них дальших наступаючих князех и о их делах» (1672) ігумена Михайлівського Золотоверхого монастиря, ректора Києво-Могилянського колегіуму Феодосія Сафоновича та імперсональний «Синопсис» (1674), відредагований колишнім ректором колегіуму Інокентієм Гізелем. Сафонович чи не найбільше користувався творами польського історика Матвія Стрийковського, докладно переповів історію Польщі і /127/ Литви та у їхньому складі українських земель, їхню долю, бо людей, говорить автор, що не знають свого роду, «уважають за дурних». Виклад у Сафоновича не систематичний, звернено увагу лише на найвизначніші історичні події України від кінця XIII до XVII ст. ¹

Щаслива доля випала другому літопису («Синопсис, или Краткое собраніе от различных лЂтописцев о начале славяно-российского народа...»), що його довгий час приписували Інокентію Гізелю. Тепер же вважають, що автором «Синопсису», як і рукописних «Обширного синопсису руського» (1681 — 1682) та «Хронографа» (1681) був вихованець Києво-Могилянського колегіуму, сподвижник Інокентія Пзеля і Варлаама Ясинського економ Києво-Печерської лаври Пантелеймон Кохановський, людина смілива і незалежна ². Систематизувавши історичні події з давніх-давен, від легенди про заснування Києва, правління різних давньокиївських князів, переказів про татаро-монгольське і литовське лихоліття, автор докладно переповідає про Куликовську битву й перемогу об’єднаних «руських» військ над татарами, перегукуючись із повістю про «Мамаєве побоїще» і взагалі із «Задонщиною». Історіографи вважають, що західноруський текст «Сказання про Мамаєве побоїще» є досить оригінальним і належить до художніх українських творів на історичну тематику. Автор «Синопсису» історію власне України веде від 1320 p., тобто від розділу «О взятіи стольного россійского града Кіева» — завоювання його литовським князем Гедиміном.

¹ Див.: Марченко М. І. Українська історіографія. — К., 1959. — С. 34 — 35.

² Див.: Береза І. Ю. Пантелеймон Кохановський — український письменник кінця XVII ст. // Слово і час. — 1991. — № 5. — С. 71 — 76.

Перше видання «Синопсису» 1674 р. доведено до подій народно-визвольної війни середини XVII ст., про які автор і редактори чомусь не говорять, хоч від того часу минуло двадцять років. Справа в тому, що Київ тоді входив у володіння Польщі, і нагадувати хвалькуватій шляхті про переможні битви Б. Хмельницького не годилося, а, по-друге, українські церковні діячі Інокентій Гізель, Сильвестр Косов та й Пантелеймон Кохановський 1654 р. відмовилися присягати російському цареві, боячись повністю втратити незалежність під началом московського патріархату, /128/ що, зрештою, так і сталось. Крім того, давався взнаки і період страшної «руїни» в Україні.

«Синопсис» тричі видавався у друкарні Києво-Печерської лаври (1674, 1678, 1680), а потім багато разів у XVIII ст. у Москві; він став першим підручником вітчизняної історії для всіх шкіл України, Білорусії та Росії аж до появи /129/ «Краткого российского летописца с родословием» (1760) і «Древнейшей Российской истории» (1766) М. В. Ломоносова, який щедро користувався творами українських авторів. Користувалися «Синопсисом» і всі інші українські та російські культурні діячі XVIII — XIX ст.; вплив його на їхні твори безсумнівний.

Ще на початку XVII ст. братські школи приділяли велику увагу церковному співу. Ректор школи Іван Борецький і братства вимагали від ігуменів своїх монастирів, аби вони дбали про «пЂніе согласное», «благолЂпія» і красу церковних хорів на противагу католицьким «мусікійським органам». Взагалі в XVII ст. на Україні спостерігається справжній музичний бум — замість плутаного і складного діатонічного простого ладу з’явився багатий і досконалий гармонічний лад, замість крючкової простіша лінійна система нотної грамоти. Першою вимогою до дяків був добрячий голос-тенор; дяк був безпосереднім учасником святкової трапези заможного селянина, коли співалися церковні і світські пісні. Співали сироти і вдови, особливо пісні про Богоматір, що так приємно вражало Павла Алепського.

На Запорозвкій Січі, як мовилося, заснували співочу школу з тридцяти і більше співаків, учителями яких були «священики з Києва», певно, з колегіуму. Якщо ж вони не мали гарного голосу, то їх відсилали назад. Український церковний спів завдяки «дидаскалам» Арсенію Сатановському і Єпифанію Славинецькому проник у Москву та припав до смаку цареві Олексію Михайловичу, однак зустрів спротив ортодоксів-церковників з їхнім «хомовим» співом і багатоголоссям, що не подобалося українцям та іноземцям. І хоч хор київських співаків здобув у Росії популярність, хоч придворний, патріарший, а потім і петербурзький архірейський хор набирався з українців, вони почували себе в Москві підневільно та рвалися додому, вдаючись до різних хитрощів. «Загальний лад московського життя, просякнутий бундючністю, підозрілістю і самохвальством, досить не подобався іноземцям, зокрема українцям» ¹. Життя в московській державі їм здавалося темницею.

¹ Сумцов Н. Ф. Лазарь Баранович. — С. 40, 47.

Вихованці Києво-Могилянського колегіуму вже у XVII ст. створили чимало праць не лише з гуманітарних наук, про які йшлося раніше, але й масу художніх творів, що увійшли до золотого фонду давнього українського письменства. Будучи поважною школою українського народу, /130/ колегіум поширював свій освітній вплив на все східне слов’янство, та й на інші слов’янські країни. Особливо це стосується утвердження такої оригінальної естетико-художньої системи і напрямку культури, як бароко. Сьогодні вже доведено, що з усіх країн православнослов’янської культурної спільності найпомітнішого розвитку бароко досягло саме в стінах Києво-Могилянського колегіуму. І це не випадково, адже Київ був визначним культурним центром слов’янства та виконував важливу роль посередника. «Європейські літературні й загалом культурні впливи, які приходили сюди, зазнавали адаптації і, вже значною мірою трансформовані, пристосовані до потреб і традицій згаданої культурно-історичної спільності, розповсюджувалися далі — на північний схід, в межі Російської держави, і на південний захід, в Сербію і Болгарію, Молдавію і Валахію» ¹. Проблема ця поставала неодноразово, однак справжнього освітлення набула лише в працях нинішніх медієвістів, позбавлених певних ідеологічних штампів, у тому числі гіпертрофації російських «впливів» там, де їх не було.

Звичайно, впливів та взаємозв’язків не можна ігнорувати. Д. С. Лихачов говорив, що після розмежування Україна і Росія впродовж віків становили не тільки політичну, а й культурну двоєдиність, що російська культура не мислима без української, як і українська без російської. «Багато чого в російській культурі XVII століття було б неможливим без України, без Києва, Києво-Печерської лаври та Києво-Могилянської академії, без українського бароко в літературі, в театрі» ². Культурне взаємозбагачення можливе лише у взаємоспілкуванні як з ближніми, так і з дальніми сусідами, з їхніми національними здобутками. Кожний народ у всі часи запозичував у своїх сусідів усе краще, що можна було з користю застосувати у себе. Отже, і українська культура зростала як у слов’янському, так і в світовому контексті.

¹ Наливайко Д. С. Українське літературне бароко в європейському контексті // Українське літературне бароко. — К., 1987. — С. 73.

² Лихачов Д. С. Живе втілення братерства // Рад. літературознавство. — К., 1982. — № 5. — С. 56.

Попередня     Головна     Наступна