Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Василь Микитась. Давньоукраїнські студенти і професори. — К., 1994. — С. 240-261.]

Попередня     Головна     Наступна





УКРАЇНСЬКІ ВАГАНТИ. «МАНДРІВНІ ДЯКИ»



Феноменальним явищем в історії давньої культури і шкільництва на Україні були ваганти — українські мандрівні студенти і «мандрівні дяки». Як їх тільки не іменували: «школярі», «бурсаки», «спудеї», «нищі студенти», «бакаляри», «пани бакаляри», «миркачі», «канцеляристи», «недоуки», «вандровані пахолки», «пиворізи», «мандрівні дяки», «горілкопивці». В дослідженнях та художніх творах їх здебільшого виводили як потішників, голодранців, бешкетників, затятих випивох, любителів пива і браги, авторів гумористичних бурлескно-травестійних творів, норовливих громил-дяків, в’юнких канцеляристів. Однак це явище значно глибше і серйозніше, а гумор був прикриттям, найдоступнішим засобом здобування провізії, визначальною рисою індивідуального характеру українців, як тих, хто говорив, так і охочих слухачів.

Українські ваганти стали зачинателями демократичної літератури народною мовою, пропагандистами передових ідей світової культури, живими розповсюджувачами важливих політичних і громадських новин. Вони типологічно пов’язані з західноєвропейськими вагантами і українськими юнаками XV — XVI століть, які мандрували по освіту в західні університети й приносили звідти не лише знання, а найновіші ідеї гуманізму, Відродження, Реформації і контрреформації та пристосовували їх до національного грунту. Вони писали твори, компонували різні збірники, що не лише задовольняли тодішні смаки, а й до певної міри відповідали моральним і громадським устоям.

Якось мимохідь М. С. Возняк зауважував: «Своїм тривожним життям нагадують наші мандрівні студенти й дячки західноєвропейських вагантів і мандрівних кліриків, таких мандрівних співаків і віршарів, якими були й українські мандрівні школярі. Подібне життя давало привід і до подібної літературної творчості, тим більше, що, крім подібності життя, була й подібність освіти. І саме ця подібність освіти, знайомість із західними школами, їх наукою і поезією не могла лишитися без впливу на літературну творчість наших віршарів. Таким робом можна шукати в творчості наших мандрівних школярів і дячків двоякої подібності з творчістю західних вагантів: впливу однакових умовин життя та впливу літературних взаємин. /241/ Одначе була й різниця між літературною творчістю західних вагантів і наших мандрівних школярів і дяків, а саме та, що західні шкільні віршарі писали свої пісні переважно латинською мовою (carmina burana), а у віршах і піснях наших віршотворців має перевагу рідна мова» 1. І не лише це. Якби ми більше знали латиномовну творчість українських студентів, які мандрували за знаннями у Західну Європу, принаймні з XV ст., то, можливо, і ставлення до них було б інше. У них, як і у західних вагантів, наявні мішанина поважних і жартівливих творів, поетичних описів весни, кохання, еротики на лоні природи, овідіанство, бурлескно-травестійні картинки, що йде з Італії, Іспанії, Франції, Польщі.

До вагантів і «мандрівних дяків» як явища П. Житецький відносив не усіх беззастережно осіб «бродячого люду», а лише мандрівних школярів «вищих латинських шкіл» і студентів академії, де вивчали латинь, натомість до слухачів «народних училищ», заведених Катериною II, ставився скептично і вважав їх майбутніми бюрократами та сутягами. Головним притулком студентів були передусім провінційні школи, в яких одні назавжди зупинялися, інші через певний час йшли далі, аж поки не знаходили «теплого» місця. Такі мандри з однієї школи в іншу були звичним явищем у всій Європі. «Так, із самих умов життя виробилася в давній Україні свого роду пересувна школа з бродячих школярів, які швидко перетворювалися в мандрівних дяків» 2. На підтвердження своїх думок П. Житецький переказав біографію Іллі Турчиновського, який «по школах волочився» з дивовижними пригодами, сповненими драматизму, інтермедію Митрофана Довгалевського про двох мандрівних студентів-пиворізів, а також деякі школярські «нищенські» вірші. Всі наступні дослідники охоче переказували й передруковували названі твори.



1 Возняк М. Історія української літератури. — Т. 3. — С. 27.

2 Житецкий П. Странствующие школьники в старинной Малороссии // КС. — 1892. — № 2. — С. 189 — 205.



До тверджень П. Житецького приєднувався і М. І. Петров, додаючи, що студенти ходили по базарах, заглядали до гуралень і шинків, не пропускали поминальних трапез, виявляли активність на Різдво і Великдень, поступово привчаючись і до чарки. Деякі з них пропивали, як і ваганти, не лише зібрані гроші, але й одяг, шукали /242/ любовних пригод з молодицями, за що отримували від чоловіків прочухана. Публікуючи уривки сатиричного «Правила увЂщателного піяницам», М. Петров твердив, що вони стосуються переважно гультяїв.

Досить однобічну характеристику мандрівних дяків-пиворізів подав І. Франко за четвертою інтермедією М. Довгалевського. «Се тип, що витворився при Київській академії не раніше другої половини XVII в., а в XVIII віці зробився характерним признаком Подніпрянської України — елемент кочовий і цинічний, носитель усяких веселих і сороміцьких оповідань та пісень, скорий на вигадки і жарти, захланний на їду, а особливо на випивку. Се були невдачники академії, що осилили початкові науки, але не зуміли довести їх до кінця і добитися якоїсь посади і пішли в світ, хапаючись за що можна, за дяківство, за малярство, оправу книжок, часто голодуючи та ніколи не покидаючи свого гумору. їм завдячуємо, певно, значну часть тих гумористичних віршів про празники християнської церкви...» 1. Мандрували не тільки невдахи, а майже всі студенти-бідняки, і складали вони не лише жартівливо-сороміцькі твори як засіб жартування і здобування харчу, але й цілком серйозні речі.

Тому має рацію Ю. Барабаш, коли твердить, що не тільки ідеалізація, а й огульне засудження мандрівних дяків, «благородне» обурення на їхню адресу заднім числом, з погляду нашої сучасності, не допоможе правильно оцінити всю неоднозначність такого явища, як мандрівні студенти і дяки-«бакаляри». Адже при всіх своїх окремих вадах і недоліках вони є складовою частиною освітнього руху, який, «органічно об’єднавши дві стихії, книжну і народну, в якісно новий ідейно-естетичний сплав, залишив неповторний і яскравий слід в історії української літератури та мистецтва» 2. Це й становило головне в їхній спадщині, в історії української культури, а не окремі цинічні і забавні витівки веселої і голодної молодечої ватаги чи окремих осіб, що не становили якогось криміналу.



1 Франко І. Історія української літератури // Т. 40. — С. 344 та ін.

2 Барабаш Ю. Григорий Сковорода и традиции «мандров». — С. 94.



Відносячи спадщину Василя Григоровича-Барського, наприклад, до «літератури мандрів», Ю. Барабаш не вважає його виключно мандрівним дяком на тій підставі, що мандрівник поставив собі за мету розповісти про все /243/ бачене; його висвятив у ченці антіохійський патріарх, й тим він був далеким від вільної і не зв’язаної чернечими настановами, не занадто «праведної» мандрівної братії. Звичайно, доля правди у цих словах є, але ж «мандрівними дяками» називали не лише студентів чи шукачів пригод, а й цілком серйозних людей, що, переходячи з одного на інше місце, шукали свого місця в суспільстві.

Що ж до іншого бродячого люду, у тому числі ченців, окремих п’яничок, ледарів і злодіїв, що видавали себе за «спудеїв», пізніших знедолених бурсаків без талану, то вони не залишили жодного сліду в суспільній думці, й говорити про них даремно. Повторюємо, йдеться про творчі індивідуальності чи про колективну творчість, що складає частину історії письменства. Літературна діяльність таких мандрівних «дяків» примітна демократизмом, чіткою орієнтацією всіх форм, видів, жанрів на естетичні запити мас, усвідомленим намаганням поставити книжну культуру, шкільну науку на службу цим запитам. «Молода енергія знаходила свій вияв у творенні такої літературної продукції, яка вихлюпувалася за межі шкільних класів, туди, де бурхало життя, до людей, — тобто пісень, орацій, діалогів, пародій, сатиричних сценок, помічених із навколишньої повсякденності» 1. Це тим більше, що почуття гумору, потяг до смішного (фабльо, шванк, фацеція, фрашка) властиві всім народам, а особливо українському, коли сміялися і сміються навіть крізь сльози. Дяками студентів, які мандрували, називали за їхній одяг, подібний до дяківського, та за те, що вони охоче виконували тимчасові дяківські обов’язки.



1 Барабаш Ю. Григорий Сковорода и традиции «мандров». — С. 95 — 96.



Коли допікали нестатки, студенти найстарших філософських і богословських класів збиралися увечері гуртом на майданах побіля рундуків перед торговцями та роззявами й співали партесні канти на честь святих або інших популярних імен. їх називали «співаками»; вони самі створювали і лібрето, і музику, що так захоплювала сучасників. «Ось де зародок тієї музичності, якою прославилася потім наша північна Італія, що дала Росії Бортнянського, Березовського, Веделя та інших, — писав історик. — Гімни і канти ці лунали по селах, особливо в літній час, коли заможні вихованці відправлялися під стріхи своїх /244/ батьків чи родичів, а бездомні і безпритульні сироти гуртувалися в численні мандрівні трупи, маючи на увазі лиш одне — будь-як прохарчуватися до осені» 1.

«Способу содержания» мешканців бурс і взагалі студентів першої половини XVIII ст. чимало сторінок своєї розвідки на основі визбираних ним архівних даних і власних спостережень присвятив професор Київської академії Д. Вишневський, який зазнав бурсацьких хлібів. Тих засобів на своє прожиття вони отримували мало, були «нищенською братією» та змушені були вдаватися до всіх засобів «прошенія хліба» і мріяти про канікули, мандрування і ситу їжу. Разом з усією «нищенською братією» сеньйор бурси Микола Загайкевич 1749 р. з дозволу префекта Георгія Кониського прохав митрополита Щербацького дозволити видавати бурсакам з пожертвувань Єлизавети Петрівни та з конгрегаційної каси бодай незначну суму для підмоги, бо в мандрах «прошеного хліба» їм не вистачало та й не завжди це вдавалося.

Випрошування хліба й взагалі милостині, зрозуміла річ, було не безхмарним заняттям, швидше навпаки — морально принизливим. «Наступала голодна хвилина, і вони, компанією або поодинці, відправлялись по київських вулицях збирати доброхотні подаяння міських обивателів. Чи бажаючи хоч трохи приспати свою юнацьку соромливість (можна уявити собі, скільки моральних мук переживали крихоборці-бурсаки, гірко відчуваючи, як «не любо» і надзвичайно «досадно» бути «общими прохачами» і «слити прошаками»), чи бажаючи викликати в благодійників більше співчуття до себе, бурсаки під час таких ходінь «співали» для потіхи слуху своїх годувальників духовні канти, а іноді й світські пісні. (Звідси «співати», «просити» чи «миркувати» в мові тодішньої бурси були синонімами. ) Зрозуміло, вигляд голодних бурсаків, які співали, був сповнений найсумнішого комізму. В одних він викликав глибоке співчуття до «співателів», а в других їдке насміхання і навіть жорстокі знущання над ними, так що іноді «співателі» нагороджувалися не хлібом, а щедрими побоями» 2.



1 Аскоченский В. Киев с древнейшим его училищем. — Ч. 1. — С. 240.

2 Вишневский Д. Из быта студентов. — С. 177.



Видовище не з веселих. І що огидливо, побоїща «голодним шукачам світла науки» часто влаштовували не лише обивателі, а й колишні /245/ вихованці — священики і дяки, які колись вчилися в академії. Вони насміхалися над студентами, особливо над тими, що тулилися в парафіяльних школах і бурсах, обзивали їх бульварними непристойними словами, часто не давали їм з того, що жертвували міщани на школу, замість дров на опалення давали «дулю під ніс», витворяли такі речі, про які навіть соромно згадувати, звинувачуючи студентів без всяких підстав у крадіжці, а менших лупцювали.

Священик Притиської парафії Роман Антонович, коли був студентом-ритором в академії, наймитував у свого шурина попа Журавського, возив гній, пас коней, рубав дрова, прислуговував як конюх, але не заробив навіть на папір, не кажучи про пристойний одяг. Він знав, що таке злидарювання, довго позивався із Журавським, але згодом сам чомусь збиткувався над студентами, які жили в парафіяльній школі, і префект Михайло Козачинський змушений був їх захищати. Знущався, лаяв і бив студентів і піп Василівської церкви на Подолі Павло Лобко. Синтаксист Михайло Стахорський 1754 р. поскаржився на побої старшому студенту-сеньору Степану Григоровичу, але Лобко вигнав і цього з шкільної хати, лементуючи: «Ти сучий син і канальський син, так і той, хто тебе заступає, каналія». На ввічливе застереження Григоровича: «Не ізвольте, мосці отче, хлопців бити і лаяти, понеже як великих, так і малих шкіл, вам не підкомандні», піп і цього відлупцював, вигнав з комірчини і повикидав убогі речі: «Щоб вашого ім’я студентського не чутно було! Геть всі зі школи! А як не вийдеш зараз, то різок або київ споживеш!» І повиганяв студентів. Префект академії Давид Нащинський звернувся до консисторії з проханням «Снять сатисфакцию» (вибачення) з Лобка. Консисторія відібрала в нього «крестову грамоту», і наказала не знущатися над студентами, «а ежели бы он, Лобко, им студентам впред какие обиды и разорения начал приключать, то им самим студентам его Лобка за ведомом префектовским, взяв под караул, представить того же времени в Духовну консисторию» 1. Що й було зроблено.



1 Вишневский Д. Из быта студентов. — С. 177.



Звичайно, були й прикрі факти. Гасаючи з пустими торбами, студенти часто нічого не здобували, крім глузувань, лайки і стусанів, тоді вони вдавалися до крадіжок. До таких «подвигів», розуміючи нужденне становище /246/ «трудівників науки», адміністрація академії ставилася поблажливо. Але крадіжки в студентському середовищі безпощадно каралися аж до вигнання з академії.

Як мовилося, бажаними шкільними святами були рекреації — перерви для відпочинку між лекціями із різними культурними заходами, різдвяні і великодні святкування та літні канікули, коли здійснювалися невеликі й великі мандрівки з метою підробітку. Для рекреацій щотижнево виділявся короткий відпочинок по четвергах, а весною — три травневі дні поза стінами класів і бурс академії. Студенти, професори й усі інші прихильники освіти у певні дні виходили для забав на знамениту гору Скавику (Щекавицю) поблизу урочища Глибочиця й перебували там зрання до пізнього вечора. Класичним описом весняних рекреацій є великий віршовий твір «учителя поетицького» академії Ігнатія Максимовича «Ода на первий день мая 1761 года», що складається з двадцяти п’яти чотиристопних ямбічних строф, написаних близькою до російської і нині перекладених українською мовою.

На рекреаціях відпочиваючі забавлялися іграми, співанням церковних та світських пісень, проголошували забавні пародії і діалоги, ставили інтермедії, комедії та трагедії, які спеціально готували до таких нагод і які мають велике значення для розуміння ренесансної культури в загальноєвропейському контексті. Студентські пародії, травестії, фацеції, університетські мораліте і фарси латинською й народними мовами Європи мали генетичну спорідненість, внутрішню подібність з балаганними творами. Студентські розваги виплескувалися з казенних шкільних стін на простір, студентська рекреативна творчість виносилася на площі та зливалася з народною культурою, без якої вона за своїм характером не змогла б існувати. Її авторами були або студенти, або професори з колишніх студентів.

Взірцем поодинокої рекреаційної драми, що її умовно відносять до великоднього циклу, є віршова декламація Йоасафа Горленка (1705 — 1754) «Брань честных седми добродЂтелей з седми грЂхами смертными...», адресована 1737 p. замість писанки митрополиту Рафаїлу Заборовському і неодноразово виголошувана на рекреаціях. За бароковою хитромудрою формою йшлося про турецький полон православних, звідки їх визволяє «Слово Боже», що в часи російсько-турецьких воєн було актуальним і зрозумілим. /247/ Подібні драматичні дійства прижилися в Києві ще за часів Петра Могили і нагадували живі картинки чи пантонімічні спектаклі за сюжетами Святого письма. В шкільних умовах для вистав слугував конгрегаційний академічний зал, а під час весняних рекреацій — галявина і гайок. Студенти з викладачами виставляли спектаклі з декламаціями, співали різні канти для відпочиваючих киян, які пригощали академістів принесеними їстівними запасами.

До різдвяних свят студенти, особливо бурсаки, готували спеціальні вірші-орації, «звізду», вертеп тощо. Вони ходили гуртом, охоче зливалися з міською та сільською «не школярською» молоддю, колядували, щедрували, співали, грали на інструментах, за що отримували подаяння грішми, хлібом, калачами, ковбасами, іншою стравою; іноді їх пригощали горілкою.

Поряд із виголошенням поважних різдвяних орацій чи не більшим успіхом користувалися гумористичні бурлескно-травестійні й пародійні твори про бідацьке навчання школярів-бурсаків. У таких віршах Бог, диявол, святі, ангели, рай, пекло та інші святині подано як звичайні явища, забарвлені народно-побутовим колоритом, значною мірою добродушного гумору, причому гумору саме українського. Наприклад, в одному досить популярному різдвяному вірші йдеться про народження Ісуса Христа. З цієї нагоди всі гарно нарядилися і веселяться, діди й баби п’ють пиво, меди, горілку; хлопці й дівки попід хатами «скурнечуть колядки», мати-земля «б’є гоцака», ангели плещуть у долоні на небі; старенький Бог диктує писареві архистратигові Гавриїлу листа до праотця Адама з повідомленням, що народився Ісус, який визволить з пекла і його з Свою, яка колись «вирвала кисличку» і «за один плод увесь народ у пекло втащила», Адам же тоді «щось, кажуть, прокудив». У «фіналі» зазначалося, що сю віршу завжди читали і з «святом рождеством» всіх поздоровляли. Задоволений господар частував «ораторів», а господиня кидала щось там у велику торбу. О. І. Білецький помітив, що такі і подібні вірші знаменували до певної міри вільне ставлення до того, що вимагало побожності і трепету.

Студенти започаткували носити на Різдво вертеп, який запозичили із Заходу. Згодом він став набутком народних мас та переродився і в «живий» вертеп, коли ролі /248/ виконували живі персонажі. Збереглося кілька варіантів тексту, найбільш поширений так званий «сокиринецький» вертеп із колекції Г. Галагана. В другій частині цієї вертепної драми виведено образ мандрівного дяка-учителя з колишніх бурсаків. Тут «кондяку-бакаляру» селянин за навчання сина дарує свиню, за що той велеречиво дякує.

Такі самі мандрівні студенти-пиворізи виведені і в інтермедії до драми професора академії Митрофана Довгалевського «Властотворний образ» (1737). Вони бахваляться, /249/ що вміють робити все: управляти кліром, писати «куншти», а нині «шествуют алчные, жаднии пыти» горілку. В інтермедії студенти-пиворізи видають себе за малярів, замість портрета розфарбовують обличчя наївного селянина, за що «скурвій синів» інші селяни відлупцювали киями. Мабуть, не можна погодитися з П. Житецьким, який твердить, що такі студенти дещо зверхньо дивилися на трудящих, скажімо, представник «пиворізного» люду Ілля Турчиновський переконаний, що: «В простого мужика простый есть звычай, А в письменного особый, политичный звычай». Продовжуючи думку, П. Житецький писав: «Не симпатичний для нас цей «звичай» в безцільній грі життям чинити різні «штуки», рисуватися перед юрбою хвацькими, добрими молодцями, «залицятися» з поселянками за допомогою портрета [...]. Не симпатична для нас ця напівп’яна і навіть зовсім п’яна завзятість, підігріта впевненістю, що можна в гіршому випадку заховати кінці у воду і уникнути належного покарання» 1. Навряд, щоб це було типовим для них, адже вони матеріально цілком залежали від «мужика»; просто любили напускати туману в очі, грубувато пожартувати, викликати сміх, хвацько похизуватися.



1 Житецкий П. Мысли о народних малорусских думах. — С. 51 — 52.



Що ж до пияцтва, то вони здебільшого висміювали прихильників оковитої, вживаючи звичну форму церковних «чтеній и пЂснопЂній» — ірмоси, тропарі, кондаки, устави, синаксари. Зрештою, і сам П. Житецький визнає, що у власних інтересах студенти повинні були висувати перед народом не гірші, а кращі свої якості, літературні смаки і навики. «Все це йшло на потребу сільського люду для задоволення, головним чином, його релігійного почуття. Але позаяк це почуття безпосередньо зливалося з поетичним світоглядом народу, з побутовими подробицями його життя, — то для нас стає цілком зрозумілим, чому увесь цей пиворізний люд користувався підтримкою і навіть симпатіями народу. В крайнім випадку, в народних піснях немає сердитих ноток, викликаних недоліками і слабкостями пиворізів». Вони були своїми людьми серед парафіян, виконували дяківські обов’язки, за проханням оформляли різні супліки і чолобитні, переписували /250/ духовні книги і любовні збірники, як це робили і західноєвропейські ваганти, залицялися до дівчат і молодиць.

Зрозуміло, в мандрівних студентів, не обтяжених роками і життєвою мудрістю, повторюємо, було чимало наносного і химерного, адже ходили «без кормила і руля», не відчували на хребтах своїх торбин, «шпаргалами» наповнених, і пильного нагляду професорів. Тільки особи, що досягали високого духовного становища, хоч і вчилися колись у «латинських школах» — колегіумах та академії, осудливо дивилися на школярський мандрівний люд, здатний на потішні витівки. Але погляди таких високопоставлених людей, що були свого часу не безгрішними, не можуть бути для нас стимулом в оцінці діячів освіти, які задовольнялися вбогою і скромною долею сільських бакалярів і тому не лишали після себе гучних імен, помітних в історії краю. «А тим часом саме у них, на нашу думку, і полягала вся сила освітнього руху, започаткованого за ініціативою народу і невіддільного від народного руху» 1. Це стосувалося як недовчених студентів, передусім мандрівних бурсаків, так і дяків, які могли бути навчителями перших азів освіти.



1 Житецкий П. Мысли о народних малорусских думах. — С. 52 — 53.



Автори бурсацько-пиворізьких пародій на церковні відправи («Синаксар, выписан из службы двенадцати нетлЂнных братьев Коропских на память пыворЂзам о изобличеніи сивухи», «ЛЂкарство из болящіх немощію піанства ими Бахуса новоизобрЂтенное», «Слезно-рыдающее доношеніе коропского дидаскалія» та ін. ) обов’язково згадують місто Короп (нині Чернігівської області), де при Покровській, як і при деяких києво-подільських церквах, були школи з малими бурсами — пристанищами для мандрівних студентів. Це місто було своєрідною «пиворізною столицею» з кількома корчмами. Тут чи деінде названі пародійні твори на церковні «служби»: синаксари, тропарі, кондаки, акафісти, ірмоси; вони стали зручними для висміювання деяких студентівпиворізів, їхньої запопадливості до «великомучениці-горілиці», браги та іншого «питія». Ці «богомерзькі» дармоїди, горілкопивці валялися в броварнях і винокурнях, під лавою «в городЂ горЂлкогородном КоропЂ и вездЂ»; найбільший улюбленець у них — «корчемник жид Мовша», корчма якого — «вертеп розбойникам», безчиння і беззаконня, «пристанище піяницям». /251/

У всі часи і епохи школярі і студенти з молодечим нетерпінням чекали літніх канікул. Учні і студенти колегіумів, семінарій та академій також марили канікулами-вакаціями, коли можна було на певний час позбавитися зубріння, різок, латині, задушливої бурси та вирватися на волю. Заможні студенти поспішали до батьків, напівсироти допомагати матерям, бідні і круглі сироти мріяли запастись бодай на певний час продуктами. Для них наставав час великого мандрування по всій Україні, Білорусі, а то й Росії. В Інструкції 1764 р. стверджувалося: «Обычай древний в Академии Киевской есть ежегодно в месяци маи от девятого числа по 1 число сентября отпускать учеников риторики, пиитики и синтаксими, бидных и нищих, родителей лишившихся и вовся никакова пропитания ни откуду не имиющих, для испрошения соби милости. Но понеже под видом таковых многие родителей нескудных и препитать их могущих имеющие, а особливо из священнических сынов, обманно просят пашпортов единственно для того, чтобы не учиться, но прежде времени отлучась от Академии (шататься по разным местам или без видома Академии), где-нибудь остаться для научения детей господских или в собственном своем доме всуе время проживать; для того префекту, когда убогие ученики просят пашпортов для испрошения милостыни, накрипко взыскивать и от других стороних требовать достовирных свидетелств, подлинно ли оние ученики не могут себе вовся снабдить, и буди явится, что точно они такового состояния, то отпускать в Малоросские точию и слободские полки, а далее никуди ходить не дозволят, на срок до первого сентября. А кто явится из отпущенних после первого сентября и не покажет на то никакого резона, такова за явкою в Академию наказывать, священнических же детей от родителей своих или из приходов, им по концессам нашим определенных, снабдение каково-нибудь имущих, отнюдь не отпущать для испрошения милостини, и им пашпортов не давать» 1.



1 Акты и документы, относящиеся к истории Киевской академии. — Т. 3. — С. 109 — 110.



У «пашпортах» зазначалися імена та прізвища студентів, які відпускалися для «прошенія милостині» за Дніпро, в малоросійські і слободські полки, та час — до першого вересня. У вказаних полках їх належало приймати, а якщо вони будуть заходити в інші полки, виганяти; /252/ дозволених приймати «везде добропорядочно без всякого вымогательства и подозренія». В одному з таких паспортів, виданих 1769 р. студенту «школи риторики» Київської академії Іванові Хижковському, зазначалося, аби він під жодним приводом, під загрозою покарання не залишався домашнім вчителем чи дяком, по закінченні терміну «епетиції» повернувся до Києва та повернув академії свій «пашпорт неодмінно». Справа в тому, що чимало «епетентів», тобто мандрівних студентів, безслідно зникали на «славному Запорожжі», накладаючи головами у неспокійному житті козацького братства, знаходили своє призвання в каламарі військового писаря, кидали якір у сільських школах, знаходили постійне місце дяків або їхніх помічників у сільських церковних парафіях. Ще інші йшли далі, поступово засвоюючи звички до мандрівного життя з його бентежжям і лихими пригодами.

Мандрували не лише школярі й студенти, а й посполиті цілими групами, користуючись до закріпачення правом переходу від одного до іншого поміщика. «Всі шукали щастя в пересуванні з місця на місце. Зрозуміло, що й мандрування школярів з однієї школи до іншої не могло видаватися явищем дивовижним або ж стороннім. Так із самих обставин життя вироблялася в давній Малоросії свого роду пересувна школа з мандрівних школярів, які швидко перетворювалися у мандрованих дяків» 1. Це нагадує західноєвропейських вагантів, про мандрування яких із школи до школи говорилося раніше. Те, що це явище на Україні було пізнішим, зумовлене історичними факторами.



1 Житецкий П. Мысли о народных малорусских думах. — С. 45.



Духовна і світська влада переслідувала свавільних «мандрівників», затятих прихильників пригод, любителів Бахуса і Венери. Так було на Заході, так було і на Україні XVII — XVIII ст. На мандрівних кліриків і студентів звернув увагу гетьман Кирило Розумовський і 1763 р. розпорядився вписувати у «свободный реєстр ревизии» при кожній церкві не більше трьох дячків і одного паламаря, а інших церковних причетників, що в «праздности и линости» волочилися по школах і шпиталях, записувати в посполиті. В свою чергу, митрополит Гавриїл Кременецький 1771 р. розіслав указ, у якому зазначалося: «В епархии киевской школьники разного звання люди с места на место бродят и по имеющимся церквах избам, так /253/ называемым школам, приставая, тунеядством кормятся, и не токмо никакой пользы обществу не приносят, но паче разными своими безчиниями вред и соблазн причиняют, а через таковых своевольных бродяг на церковнослужителей настоящих и постоянных напрасное наносится нарекание» 1. Митрополит суворо заборонив тримати при церквах зайвих, «праздношатающихся» студентів, особливо з різночинців, та визначив штат по два дяки на одного священика і не більше шести на «трехпричетный приход». Найбільше студентів із бурсаків приваблювали дальні села, де вони не надокучали жебракуванням і де ще можна було після голодного навчального року добре поживитися. Село для багатьох із них було «манною небесною» як здійснення заповітних мрій на голодний шлунок. В одному бурлескному вірші говориться:


Любезное село!

Когда увижу твои сладчайшіи страви —

Капусту, горох, рЂпу, боби в салЂ варени —

О вечори щасливіи! О ночи блаженнЂ!


Студентство організовувалося в артілі, на зібрані пожертвування купували коня й обходили всю Лівобережну Україну та землі Запорозької Січі, де їм щедріше перепадало і де чимало з них залишалися назавжди. У XVIII ст. втікачів повертали назад, заковували в ланцюги та карали різками. Якщо ж бурсак тікав кілька разів, то його для постраху відсилали до київського генерал-губернатора для використання на військовій службі.



1 Житецкий П. Мысли о народних малорусских думах. — С. 45.



Іноді із студентами імущих родин відходили на канікули як «інспектори» і бідніші студенти старших класів, де вони були репетиторами, отримуючи харч і платню. Вони повертали після канікул паспорти і довідки, які засвідчували їхню роботу в літні або й в інші часи. Видаючи паспорти, адміністрація зазначала, що таким студентам дозволяється випрошувати милостиню та щоб, відповідно до царських указів, «везде на учрежденных караулах и заставах, в городах, селах и деревнях свободен был пропуск». Таке мандрування до столиці «за службою» з середини XVIII ст. почастішало. По закінченні повного курсу навчання отримували випускники академії й посвідчення, скріплене печаткою ректора. Місцеві вихованці з таким посвідченням влаштовувалися на службу та зберігали право членів академічного братства. Іногороднім видавали і /254/ паспорти, без чого всяке відлучення з академії вважалося порушенням шкільних і державних законів і, зрозуміло, каралося. Академічне начальство негайно повідомляло про це місцевого архієрея, якщо вихованець був з духовного стану, або ж цивільну управу на світських вихованців для затримання втікачів і повернення їх в академію.

Одним із найдавніших, писаних «без художеств» документів химерного життя недовчених студентів — «мандрівних дяків» є автобіографія колишнього вихованця молодших класів Києво-Могилянської академії за ректорства Феофана Прокоповича, сина березнянського сотника Іллі Турчиновського, який пішов «по школах волочиться». Де він тільки не побував і що не робив: був писарем, співаком хору, регентом, священиком і за неспокійну вдачу всюди потерпав. П. Житецький, що розшукав і опублікував автобіографію Турчиновського, назвав його типовим представником саме мандрівних дяків, який відзначався «предерзостью нрава и отвагой». З того часу автобіографія багато разів передруковувалася і переказувалася, а Валерій Шевчук присвятив Турчиновському першу частину роману «Три листки за вікном» (1986).

До мандрівних дяків чи до «літератури мандрів» частково зараховують Климентія Зинов’єва із «школярською закваскою» юних років, адже в його поетичній спадщині зустрічаються грайливі судження з приводу жіночої статі, і похвальні слова «любящим пиво пити», і написаний у «бакалярській» традиції «Нищенський вірш» з його грубуватим гумором. Загалом же творчість Климентія Зинов’єва вважають за одне з важливих джерел вивчення всебічних сторін побутової історії Лівобережної України XVIII ст.

З найбільшою правдивою силою, винятковою яскравістю і неприхованою симпатією мандри давніх київських студентів змалював у художній літературі Микола Гоголь. Тоді були свіжими розповіді старожилів, чимало документів, які не збереглися, живі традиції академії і семінарії, що все разом дало М. Гоголю підставу створити колоритні типи мандрівних студентів. Письменник також стверджував, що найбажанішими для всіх студентів були зимові і літні канікули, коли юнаків відпускали по домівках, адже й сам учився в Полтавському повітовому училищі та Ніжинській гімназії вищих наук, з невимовною радістю відправлявся на канікули. /255/

Одні студенти їхали чи йшли додому, щоб відпочити на батьківських хлібах, інші, щоб підзаробити й прохарчуватися влітку. «Тоді весь великий шлях кипів граматиками, філософами і богословами. Хто не мав свого пристановища, той ішов до кого-небудь з товаришів. Філософи та богослови вирушали на кондиції, тобто, брались учити або підготовляти дітей людей заможних, і діставали за це нові чоботи в рік, а іноді і на сюртук. Вся ця ватага сунула разом цілим табором; варила собі кашу й ночувала серед поля. Кожен таскав за собою торбину, де лежала сорочка та пара онуч. Богослови були особливо дбайливі та акуратні: щоб не стоптати чобіт, вони скидали їх, вішали на ціпки й несли на плечах, особливо, коли була грязь...» 1. Адже їм треба було з’явитися на очі того, до кого наймалися репетиторами, в пристойному вигляді.



1 Гоголь М. Вій. — С. 416 — 417, 424 — 425, 450 — 451.



Мандрували по кілька тижнів. Як тільки помічали хутір, то звертали з великого шляху до чепурнішої і, зрозуміло, багатшої хати, ставали перед вікнами і на все горло співали який-небудь кант релігійно-моралізаторського чи пародійного змісту або якусь іншу величальну пісню. «Господар хати, який-небудь літній козак-поселенець, довго їх слухав, підпершись обома руками, потім ридав гірко-прегірко і говорив до своєї жінки: «Жінко! те, що співають школярі, мабуть, дуже розумне; винеси їм сала і чого-небудь такого, що в нас є!» І ціла миска вареників висипалась у торбу. Добрий шмат сала, кілька паляниць, а іноді й зв’язана курка потрапляли до купи. Підживившись таким запасом, граматики, ритори, філософи і богослови рушали далі. Та що далі йшли, то більше зменщувався їхній гурт». Вони розходилися по домівках, залишалися тільки ті, батьки чи родичі яких жили далеко, або ті, кому взагалі не було до кого прихилитися. Однак ішли все одно, бо по хуторах можна було «їсти галушки, сир, сметану й вареники завбільшки з шапку, не заплативши й шага грошей». Письменник знав і вірив у добродушність своїх земляків, тим більше, що на хуторах жили переважно колишні запорозькі козаки-поселенці. Тільки частина з них попхалася в російське дворянство — ті, що на Січі були бундючною старшиною.

Про трьох студентів-бурсаків — мандрівних шукачів підробітку або принаймні харчу, зокрема круглого сироту Хому Брута та його товаришів по школі і розповідає далі /256/ М. Гоголь казково-фантастичну історію. Як у повістях «пасічника Рудого Панька», так і в повісті «Вій» реальне мирно вживається з ірреальним, фантастичне зливається з народним так, що все створене уявою письменника сприймається за дійсне.

Портрети шукачів фортуни «богослова» Халяви, «філософа» Хоми Брута і «ритора» Тиберія Горобця, незважаючи на бурсацькі прізвища, досить індивідуалізовані, справді типові. У повісті «богослов» Халява — плечистий і високий чолов’яга, мав дивну вдачу — все, що можна дістати руками, брав, зрідка напивався й тоді ховався в бур’янах на кілька днів. «Філософ» Брут — веселої вдачі парубійко, любив лежати і смалити люльку з тютюном; коли траплялися гроші, то пропивав у корчмі, наймав музик і витанцьовував тропака. З філософською байдужістю «куштував крупного гороху», тобто екзекуції канчуками за провину, мав звичай «ум’яти на ніч півпудовий окраєць хліба та фунтів з чотири сала» (бог зна, де він їх діставав), у противному разі відчував у своєму животі якусь «нестерпну самотність». Правда, він уже був у такому парубоцькому віці, що умів собі зарадити. Скажімо, не знайшовши в хаті бурси нічого їстівного, швидко надумував вихід із скрутного становища. «Він пройшов, посвистуючи, тричі по ринку, переморгнувся на самому кінці з якоюсь молодою вдовою в жовтім очіпку, що продавала стрічки, мисливський дріб і колеса, — і був того ж дня нагодований пшеничними варениками, куркою... і словом перелічити не можна, що в нього було на столі, накритому в маленькому глиняному домику, серед вишневого садка. Того ж самого вечора бачили філософа в корчмі: він лежав на лаві, покурюючи, своїм звичаєм, люльку «і при всіх кинув жидові-корчмарю півзолотого. Перед ним стояв кухоль...» Як бачимо, справжнє вагантське зухвальство з тією різницею, що не він, а йому «заплатили-віддячили» — в тому й самобутність українських спудеїв. Нарешті «ритор» Тиберій Горобець — наймолодший із бурсаків, ще не мав права носити вуса, пити горілку й курити люльку, зате мав на голові козацького «оселедця», щодня чимало гуль на лобі як ознаку, що з нього буде «добрий вояка», філософ і богослов. А поки що його по-дружньому скубли за вуха і чуприну Халява і Хома на знак своєї прихильності і покровительства, іноді використовували його як «депутата», чи посильного в бурсацько-житейських справах. /257/

Не встояв добряка Хома Брут перед старшиною і сліпучою диявольською вродою мертвої сотниківни, потворного начальника гномів Вія та всієї нечистої сили — перелякався. І впав мертвим. З часом відбулися закономірні зміни: «богослов» Халява закінчив курс навчання і «удостоївся» вельми почесної служби — став дзвонарем найвищої дзвіниці; Тиберій Горобець став «філософом», радо відпустив вуса та користувався своїми правами — на ньому штани, сюртук і навіть шапка тхнули дешевими горілкою і тютюном. Зустрілися вони в корчмі й пом’янули свого товариша кількома кухлями сивухи. При тому відбувся знаменитий діалог: «Славний був чоловік Хома! — сказав дзвонар Халява. — Знаменитий був чоловік! А пропав ні за що». По тому Тиберій Горобець «по-філософськи» прорік: «А я знаю, чому пропав він: того, що побоявся. А якби не боявся, то відьма нічого не могла б з ним зробити. Треба тільки, перехрестившись, плюнути на самий хвіст їй, то й нічого не буде. Я знаю все це. Адже в нас, у Києві, всі баби, які сидять на базарі, — всі відьми».

Певно, дались узнаки школярам київські «перекупки-відьми» та бублейниці. Правда, вони також добре знали бурсацьку братію, особливо, коли вона робила ціле «татарське нашестя» на ринок і ярмарок, зрозуміло, на торгові ряди з бубликами, калачами, буханцями, перепічками, балабушками, пирогами, пряниками, ковбасами, кров’янками та іншим їством. Усе те кралося і з жонглерською спритністю ховалося в «дяківські» широкі кишені.

Якщо М. Гоголь явно милується молодецьким гуртом київських студентів — своїми «філософами», «богословами» і «риторами», які зрештою стануть гордістю нації, то Г. Квітка-Основ’яненко спробував показати гумористично-сатиричну, з елементами гротеску картину навчання поміщицько-старшинських дітей Слобожанщини, парафіяльну школу, харківське «училище», поміщицьку мораль та «дидаскалів» — учителів другої половини XVIII ст. Він примусив головного героя свого роману «Пан Халявський» (1840) — сімдесятирічного тупуватого Трушка — досить докладно розповісти про свою освіту і освіту старших братів, про порядки в школі й «училищі», про своїх наставників — горопашного «стихарного дяка пана» Тимофтея Книшевського з його «аз, буки, веди» та бурсака Харківського колегіуму «доміне інспектора» ритора /258/ Ігнатія Галушкинського, який найнявся «на кондиції» для домашнього навчання дітей Халявських 1.

Для типізації та комізму автор утилізував прізвища і титули цих обмежених навчителів на бурсацький кшталт — першого якогось недовченого, засмиканого багатодітного «пана-дяка» вивів від книша — постійну мрію студентів-бурсаків, а другого «доміне інспектора» — від знаменитих українських галушок і вже тим настроював читачів на гумористично-гротескне сприйняття цих образів.



1 Квітка-Основ’яненко Г. Пан Халявський // Твори: В 6 т. — К., 1956 — 1957. — Т. 4 — С. 191 — 417.



«Своєю особливою методою» нічого путнього не навчив студент філософії «доміне інспектор» Галушкинський, взятий поміщиком на кондиції для своїх дітей на умовах: стіл разом із панами, місце для спання в паничівській кімнаті, одна свічка на три дні, один раз у місяць прогулянка на тарантасі в товаристві із знайомим сусідським священиком, черкеска з панських плечей та по п’ять карбованців на рік за кожного учня. За це «скубент» повинен був підготувати синів Халявського до вступу в «училище», навчити їх російської мови і літератури, церковного і світського «друку», а також латинської мови, якої він і сам не знав. Так, на запитання, що таке граматика і піїтика «доміне» Галушкинський велемовно відповів: «Видите ли, грамматика сама по себе, и она есть грамматика! А пиитика сама по себе, и она уже есть пиитика, а отнюдь не грамматика. Поняли?» Замість латині він навчив паничів «таинственного бурсацкого языка» на кшталт такого діалогу за столом: «Домине Павлуся! Не могентус украдентус сиеус вишневентус для вечерницентус?» — «Как разентус, я украдентус у маментус ключентус и нацедентус из погребентус бутылентус».

Замість більш-менш порядної науки «почтенный скубент» Галушкинський навчив паничів таємно ходити на вечорниці, дудлити горілку і курити люльку, а батькам хитрощами пускав «дым в глаза». Зумів він обвести навколо пальця обмежених Халявських й тоді, коли закінчив термін перебування «на кондиціях», запропонувавши перевести хлопців у харківську школу — училище чи колегіум, — де б вони були під його «невсипущим» наглядом і на тих же умовах оплати та замість поношеної панської черкески — нового сукна для пристойної киреї. Такі ж /259/ довгополі киреї, чи кобеняки, прикрашені різними шнурками і китицями, зшили і для паничів, аби були схожі на тодішних студентів.

Зрозуміло, письменник відтворив не всю систему шкільного виховання тих часів, а лише тіньовий бік затхлої атмосфери середовища й побуту тієї козацької старшини, яка вибилася в поміщики, їхню безглуздість та ідіотизм з правом сильного «помещичьего сынка, паныча». Щоправда, жанрові картинки, вихоплені із життя, доповнюють наші уявлення, підтверджені й документами, про мандрівних студентів-інспекторів, дяків-бакалярів, про навчання та освіту поміщицько-старшинських «отпрысков» останньої чверті XVIII ст. Поряд. з Галушкинськими і Халявськими у тому самому Харківському колегіумі та училищі були чудові студенти та мислячі викладачі: Григорій Сковорода, професор і ректор Московського університету М. Каченовський, майбутній директор Петербурзького педінституту Я. Толмачов, поет М. Гнідич, студенти першого на Україні Харківського університету.

Тіньовий бік побуту мандрівних студентів за М. Довгалевським відтворив в образах «панів-бакалярів» Сосипара Шварковського та Калістрата Мічковського І. Карпенко-Карий (Тобілевич) в комедії «Чумаки» (1897). Обох цих невдатних студентів колись вигнали з класу «філозопії», і вони промишляють випадковими заробітками, вітаючись з господарями за старим бурсацьким звичаєм миркачів: «Мир дому вашому! Тишина, согласіє і любов!» Гумористичний образ «пиворіза голодного» Шварковського, його мандрування нагадує життєпис мандрівного дяка Іллі Турчиновського. Він говорить, що школа могла б прив’язати його навік, але «страсть до сатири погубила» — він висміяв якось панича, а той його відлупцював; співав у Переяславськім соборнім хорі, але й там мало не поплатився життям за «злоречиві вірші» — бас Єрмолай поранив його каменюкою по голові. «Оправившись, з бродячими голодними собратами, латинниками і бурсаками, ми інтерлюдії по корчмах і по домах шляхетних виставляли, але дикі комедіанти, аки лютиє діоклетіане, за міднії шаги та ковбаси, найпаче же за ролі зо мною посварились, і я покинув їх, будучи на дорогу легко ізбієн Іваном Мухомором». Парафіяльна школа, в якій працював Шварковський, така ж жалюгідна, як і в нищенських віршах і коропськім «доношенії»: одна свита і одні чоботи /260/ «на всяку ногу і на всякий зріст приходиться» 1. Не ліпша біографія і його приятеля, також недоука «філозопа» Мичковського — сільського писаря, заповзятого випивохи і брехуна. Напевне, «пиворізи» і в кінці XVIII ст. були ще досить живучими, просто необхідними в сільському середовищі, правда, вже не з академії, а з духовних та інших училищ, що їх так залюбки і правдиво змалював драматург.

Неодноразові заборони «бродяжництва» царським урядом, секуляризація монастирських земель, закріпачення селян, виділення певних державних асигнувань на утримування учбових закладів, й зокрема Київської академії, переслідування мандрівних студентів призвело до помітного зменшення шкільних мандрувань. «Наступає інший час, складаються нові умови, в яких занадто мало лишається місця для вільних «мандрів» і взагалі всякого «бродяжництва». Уже каблуком самодержавної туфельки на Україні розтоптані залишки колишніх, й без того, куцих, вольностей. Уже покінчено із автономією Слобожанщини. Ліквідована Запорозька Січ, цей притулок волелюбних бродяг і небезпечних втікачів, ця постійна «закваска» для всіляких ворожих імперії бродінь [...]. Колишній військово-козацький уклад, старосвітський побут змінюється новими казенними порядками, при яких люди, вчора ще вільні, поспіль опиняються «закріпленими» за поміщиком — російським чи «своїм українським» 2. У число кріпаків потрапляли та назавжди ставали рабами й студенти.



1 Карпенко-Карий І. Чумаки // Твори: В 3 т. — К., 1983. — Т. 2. — С. 212.

2 Барабаш Ю. Григорий Сковорода и традидия «мандров». — С. 109.



Однак твердити про те, що давня шкільна освітня традиція зовсім відмерла, було б несправедливим. У сільських і взагалі парафіяльних школах мандрівні студенти разом з «дяками-бакалярами» впродовж XIX ст. навчали елементарної грамоти дітей селян і міщан, інших верств малозабезпеченого населення, про що згадував і Т. Г. Шевченко в автобіографічній поезії «А. О. Козачковському», що її він написав на засланні в Орській фортеці 1847 р. А в повісті «Княгиня» він згадав про «стихарного дячка» Петра Богорського, присланого із «самого Києва» на вчительську роботу, а також про «вірші-псальми» Г. Сковороди, /261/ які школярі «списували», та про улюблену колядку «Три царі з дарами».

Отже, українські ваганти є органічною частиною нашої історії та освітянського руху. Без мандрівних «бакалярів», учителів-дяків, «студентів-інспекторів» з іхнім переважно горопашним і подвижницьким життям, вічним бідуванням і жадобою знання не було б початкової освіти, а відтак середньої та вищої. Як правило, здобувалася вона не легко. Загалом же давні студенти були нашими бардами, предтечами великої культури і духовності.








Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.