Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня     Головна     Наступна





«ГРАММАТІКА СЛОВЕНСКА» Л. ЗИЗАНІЯ



Зовсім новий етап в історії нашого мовознавства ознаменувала «Грамматіка словенска. Съвер(ъ)шен(ъ)на(г)(о) искуства осми частій слова, и ины(х) ну(ж)дны(х). Новω съста(в)ле(н)на Л. Z», надрукована у Вільні 1596 р. (далі «Граматика»). Літерами Л, Z скромно позначив своє ім’я і прізвище Лаврентій Іванович Зизаній-Тустановський — видатний український мовознавець, перекладач, письменник, педагог і церковний діяч XVI — XVII ст.

За численними свідченнями його сучасників, Лаврентій Іванович Зизаній народився в Галичині, але населений пункт, звідки він походив, точно не встановлено (очевидно, це містечко Тустань, тепер село Галицького р-ну Івано-Франківської обл. або містечко Потелич, нині село Нестеровського р-ну Львівської обл.). Дата народження достовірно не встановлена — приблизно 50 — 60-ті роки XVI ст.

Л. Зизаній був високоосвіченою людиною свого часу, на що вказують його оригінальні твори й переклади з грецької мови, згадки про нього культурних діячів XVII ст. Можливо, навчався у Львівській братській школі, після закінчення якої він тут викладав до початку 1592 р. Протягом 1592 — 1595 рр. був викладачем Берестейської (Брестської) школи. У 1595 р. переїхав на роботу до Віленської братської школи. Викладав Л. Зизаній церковнослов’янську (словенороську) й грецьку мови. Наслідком його педагогічної діяльності є широко відомі твори, надруковані 1596 р. у Вільні (Вільнюсі) — «Грамматіка словенска», буквар «Наука ку читаню и розумЂню писма словенского...», а разом із ним словник «Лексис, сирЂчь реченія въкратцЂ събранъны и из словенскаго языка на простый рускій діялектъ истолъкованы». Протягом 1597 — до квітня 1600 р. Л. Зизаній — домашній учитель у князя Б. Соломирецького в Баркулабові коло Мінська. Від квітня 1600 до 1602 р. Л. Зизаній навчав синів князя О. К. Острозького в м. Ярославі (тепер у ПНР). У 1612 — 1618 рр. він був священиком при соборній церкві м. Корця (тепер Ровенська обл.). Близько 1619 р. архімандрит Києво-Печерської лаври Є. Плетенецький, що зібрав гурток учених, запросив Л. Зизанія до Києва. Тут Л. Зизаній займався редагуванням капітальних лаврських видань, перекладами з грецької мови, проповідництвом. Створивши в Києві «Катехизисъ», у 1626 р. з рукописом книги поїхав до Москви, де був належно прийнятий царем і патріархом. У перекладі із староукраїнської на церковнослов’янську книгу 1627 р. надруковано в Москві. Повернувшись до Києва, в 1628 р. брав участь у церковному соборі, що засудив «Апологію» М. Смотрицького. З Києва Л. Зизаній повернувся до Корця, де, мабуть, жив до кінця життя. Помер після лютого 1634 р., але коли саме — невідомо (Німчук 1980, 12 — 19).



* * *




У зауваженні Л. Зизанія в заголовку своєї праці, що вона «новωсъста(в)ле(н)на», М. Возняк схильний був убачати вказівку автора на попередні граматики (Возняк 1911, 24). Та, здається, Зизаній добре усвідомлював, що він пропонує школам нову, першу справжню граматику церковнослов’янської мови і підкреслив це не тільки на титульній сторінці, а й звертаючись до читача в кінці розділу про дієслово: «Не чудисА въ(з)люблен(ъ)ный мой друже, такова бо сила, а не презорство бысть съписателево. зри же яко и пер(ъ)ваА єстъ словен(ъ)скаА гра(м)матіка». Граматика» Л. Зизанія — найперша оригінальна спроба осмислити й послідовно викласти морфологію церковнослов’янської мови, а також нормалізувати її. Разом із цим вона є першим систематичним шкільним підручником з граматики даної мови. «Граматика» виникла як наслідок тривалого викладання церковнослов’янської мови у Львові та Бересті (Бресті). До Вільна Зизаній приїхав 1595 р. з Берестя, напевне, з готовим рукописом праці, адже в лютому 1596 р. книга вже вийшла в світ із друкарні Віленського братства. «Граматика» дійшла до наших днів у надто обмеженій кількості.

Примірник пам’ятки, за яким її досліджуємо, зберігається в Державній публічній бібліотеці ім. М. Є. Салтикова-Щедріна (Ленінград). Він являє собою досить добре збережену книжку in 8°. Видавнича пагінація починається з 9-го аркуша, тобто сторінкується тільки текст власне граматики. Книжка охоплює саму «Граматику» з тлумаченням молитви «Отче наш» у кінці її, «Лексис» Л. Зизанія та «Изложеніє ω православной вЂрЂ», «Ω въчловеченїи Гос(ъ)под(ъ)ни» «Ω знаменїи крестном» Стефана Зизанія. Невідомо, коли було оправлено «Лексис» та «Изложеніє» разом із «Граматикою», що була видана окремою книжкою. Примірником «Граматики», який закінчується тлумаченням молитви, користувався М. Возняк (Возняк 1911, 56). У такому складі описують «Граматику» бібліографи (Лукьяненко 1973, 128). «Лексис» Л. Зизанія й «Изложєнїє» та інші твори С. Зизанія вийшли в світ у складі книжки, що починається букварем Л. Зизанія «Наука ку читаню и розумЂню писма слове(н)ского» (Вільно, 1596) (Німчук 1964, 15).

За новою пагінацією книжка Л. Зизанія (граматика з поясненням молитви) налічує 190 сторінок. У кількох місцях пам’ятки переплутані аркуші (невідомо коли, може, ще 1596 р.), на що вказують відповідні зауваження, зроблені чорнилом (у XVII ст. ?). Текст оздоблено гарними заставками й ініціалами. Теоретична частина праці Л. Зизанія, її структура взяті з граматик грецької та латинської мов, що були в ужитку в XVI ст. А ці граматики в свою чергу грунтувалися на античних грецьких традиціях, насамперед так званої александрійської школи, зокрема Діонісія Фракійця (бл. 100 р. до н. е.). «Своєї найвищої точки досягає грецька граматика в Аполонія Дискола (II ст. н. е.) та його сина Геродіана і в такому ж вигляді, як ми знаходимо тут цю систему, ми успадкували її аж до наших днів через латинських граматиків» (Томсен, 22 — 23), — зазначає В. Томсен. Серед римських граматиків найбільш відомий Теренцій Варрон (116 — 27 р. до н. е.). До пізніших належать праці Доната (бл. 350 р. н. е.) та Прісціана (бл. 500 р. н. е.).

Джерела «Граматики» Л. Зизанія грунтовно дослідив М. Возняк, порівнявши майже всі дефініції Зизанія з матеріалами різних граматичних посібників XVI ст. Він показав, що пам’ятка в цьому плані найбільше спільного має з граматиками грецької мови Ф. Меланхтона, К. Ласкаріса, М Крузія, М. Мосхопула та з граматиками латинської мови Е. Доната та Ф. Меланхтона (Возняк 1911, 11 — 56).. Працю Ф. Меланхтона, в тому числі й його дефініції, широко використовували автори граматик латинської мови в Польщі, зокрема В. Відавіус (вид. 1581 р.), А. Ромер (вид. 1590 р.) та ін. (Cytowska, 73 — 77). Дослідник джерел Зизанієвої праці зробив дуже слушне застереження про те, що «Граматична традиція тодішніх латинських граматик загально дуже подібна, а часто тотожна» і подібність або тотожність у деталях може бути наслідком впливу або «безпосередньої позички одного автора в другого або треба її шукати в якімсь третім спільнім джерелі» (там же, 57).

Звичайно, Л. Зизаній широко користувався львівською «Граматикою» 1591 р., одним із співавторів якої міг бути. Але впливу цієї праці на «Граматику» Зизанія не треба перебільшувати, як це робив C. K. Булич (Булич, 172 — 174).

Про «Граматику» Л. Зизанія не раз писали історики мовознавства й літератури, та більш-менш повного аналізу граматичного матеріалу її досі не здійснено. М. Возняк у своїй розгорнутій студії визначає джерела пам’ятки й детально передає зміст її (Возняк 1911). Невелика стаття В. В. Аніченка ««Граматыка» Л. Зізанія» (Анічэнка 1957) носить загальний характер.

«Граматика» Зизанія була призначена для шкіл. Тому автор із самого початку книги прагнув викликати в учнів інтерес до науки. Про значення її він пише кілька разів: в «Епіграммі на Гра(м)матіку» (3) (при посиланні на сторінки «Граматики» в дужках подаємо тільки цифру), в «Посланії спудеωм» (4 — 6), в напученні «Тvпограф Младе(н)цемъ» (8). Дереворит на 2-й сторінці алегорично зображує граматику у вигляді жіночої постаті з ключем у руці. Ключем, який відчиняє двері до знань, автор називає граматику в «Епіграмі». Привертає увагу те, що Зизаній пропонує книгу свою не тільки «спудеωм», а й «всЂ(м) любителе(м) доброглаголиваго и простран(ъ)наго словеньскаго языка» (4). Автор пише, що до видання книжки його спонукало бажання поширювати знання серед народу: «А найбол(ъ)ше милуючи братію свою, важи(л)е(м)сА выш(ъ)ше силы, моєи, новω написати, и из(ъ) друку выдати любе(з)нЂ(й)шаго слове(н)скаго нашего языка, пер(ъ)вую ω(т) семи наукъ кграм(ъ)матіку...» (5).

Тексти, що передують граматиці, написані староукраїнською книжною мовою, густо насичені живомовними фонетичними, морфологічними, лексичними рисами, в тому числі західноукраїнськими народними (Німчук 1980, 28). За передмовою вміщена «Ω метрЂ, И ω риθмЂ, Пересторога хотАчи(м) вЂ(р)шЂ складати» (7). На дев’ятій сторінці подано ще один заголовок, де повністю зазначено ім’я та прізвище автора: «Грамматіка словенска. Съставлен(ъ)на, Лаврен(ъ)тіємъ Зїзанїємь».

За тодішньою традицією учений визначає чотири частини граматики: орθографіА, просωдїА, етvмологіА, сvнтаξїсъ або в церковнослов’янському перекладі правописанїє, припЂло, истин(ъ)нословїє, съчиненїє (10). Проте його книжка охоплює тільки три перші частини (синтаксису немає). Після морфології («етимології») тут подано правила орфографії та розділ про віршові розміри.

Задум видати «Граматику» як шкільний підручник зумовив виклад її у формі запитань і відповідей. Текст власне граматики — запитання й дефініції — подається церковнослов’янською мовою. Загальні визначення Зизаній перекладає на початку книги (9 — 12), а іноді (наприклад, на 19) формулює староукраїнською мовою, що була зрозумілою і для білорусів. До визначень додаються численні приклади, парадигми.

Л. Зизаній досить добре відрізняв церковнослов’янську мову від живої й книжної української мови XVI ст. В цьому можна пересвідчитися, зіставляючи граматичні визначення та їх староукраїнські переклади, напр.: «Грамматіка єсть, из(ъ)вЂст(ъ)ноє вЂж(ъ)ство, єже бл̃гω гл̃ати и писати. Тол(ъ)кованїє. Гра(м)матіка єстъ пев(ъ)ноє вЂда(н)є, жебы(с)мы до(б)ре мовили и писали» (9). Однак чіткої грані між церковнослов’янською й живою мовою він не зробив. Церковнослов’янський матеріал автор узяв із численних рукописних книг XV — XVI ст., друків XVI ст., що були в користуванні на Україні, в Росії та Білорусії. Мова цих книг, увібравши в себе чимало живомовних східнослов’янських лексичних, фонетичних і граматичних елементів, багато в чому відрізнялась від тієї, яку представляють пам’ятки XI — XIII ст. Часті написання «єрика» над кінцем складу після приголосних усередині слова наштовхують на думку, що вчений був обізнаний і з текстами, старішими XV — XVI ст. У правилах орфографії Зизаній виявляє знання особливостей редакцій церковнослов’янської мови: «Канонъ ω Ж... Сего ωбыкоша употреблАти людїє се(р)бстїи, и волохове въмЂсто у, ю»; «Канонъ. ω А... Никогдаже вначалЂ слова полагаєтсА... якоже ωбыкоша писцЂ писати великои ро(с)сїи...» (175-180).

У теорії Л. Зизаній мав зразки в тогочасних посібниках грецької й латинської мов. Але застосовувати цю теорію для опису звукової й морфологічної будови церковнослов’янської мови Л. Зизанієві доводилося самому. З попередніх невеликих рукописних статей і друкованих книжечок він міг почерпнути небагато. До нього більш-менш була розроблена тільки термінологія (особливо у львівській «Граматиці» 1591 р.). Дещо було зроблено й у галузі правопису. Л. Зизаній перший із наших учених спробував осмислити звукову (що здійснювалось тоді через орфографію) та морфологічну системи церковнослов’янської мови. В цьому велике значення «Граматики» Л. Зизанія в історії східнослов’янського мовознавства. Вчений відчував специфічні особливості слов’янської мовної системи, деякі з них підкреслив, однак він був надто скований граматичною теорією свого часу, яка грунтувалася на системі грецької й латинської мов.

Частина перша «Граматики» Зизанія — «Ω орθографїи (10 — 16), що «єсть пе(р)ваА часть грамматіки, котораА на(с) оучи(т) абы(с)мо каждоє писмо на єго мЂсци писали...» (11), — дуже стисла. Автор нараховує в церковнослов’янській мові 37 «писменъ», куди, звичайно, входять і по кілька літер на позначення того самого звука (напр.: ї, и, v; о, ω; у, Ж; а, А та ін.) або одна літера на позначення сполучень двох звуків (напр.: щ, ξ, ψ). Він виділяє 11 голосних і 25 приголосних (зрозуміло, «писмен»). «Писмена» поділяються на «Гла(с)наА... которїи голось з(ъ) себе выдаютъ» на «съгласнаА, которїи з(ъ) себе голосу и бе(з) гласныхъ нЂчого справовати не могутъ, якъ и тЂло бе(з) дш̃Ђ...», а «ГласнаА... писмена, и гласъ подати могутъ сами ω себЂ и слогъ съставити» (12). За Л. Зизанієм, одна літера — ъ може бути «гласъный же и съглас(ъ)ный» («гласный» — у початковому складі: съ чловеки, «съглас(ъ)ный» — у кінці слова: гласъ — 14). Отже, Л. Зизаній ще визнає елементи архаїчної орфографії. До приголосних зараховано і ь, Л. Зизаній теоретичній частині «Граматики» не зміг дати належної кваліфікації літерам ъ, ь: вказівку на характер приголосної (твердість — м’якість) автор ототожнив з самими приголосними. Правда, в «Канонах орфографії» учений пише, що в кінці слова ъ означає твердість, а ь — м’якість приголосних, тобто усвідомлює, що там це не звуки, а тільки літери (178). До архаїчних елементів треба віднести і введення в розряд «голосних» букви ж, якої сам Зизаній не вживає. Штучно, за зразком тодішніх грецьких граматик, Л. Зизаній поділяє голосні на «дол(ъ)гаА, кра(т)каА и на двоєвремен(ъ)наА», причому невідомо, чому до «дол(ъ)гих» віднесено А, а до «двоевремен(ъ)ных» — Ж (13 — 15). За грецькими зразками приголосні літери поділено на «простаА», що «ни ω(т) ки(х) ины(х) състоА(т)сА, но сами ω себЂ сутъ», наприклад, б, в, г, д та ін. «и сугубаА». До «сугубых» приголосних, які «ω(т) ины(х) писменъ състоА(т)сА», за цими ж зразками віднесено s, з, ξ, ψ, але додано слов’янську щ, яка «ω(т) ш, и ч... състависА» (15). Автор виділяє чотири «діфоонги» — у, ы, ю, ıа, проте усвідомлює їх як диграми: «О и у съвкуп(л)ши(с) съста(в)лАю(т) у. Такωже ь и і, ы, и і и о, съвокуп(л)шисА съста(в)лАю(т) ю. Такω (ж) і и а, съста(в)лАю(т), ıа» (16).

Набагато детальніша друга частина пам’ятки — «Ω просωдїи» (17 — 35), що «єстъ оударенїє гласа писмен(ь)наго», де автор викладає правила вживання просодичних знаків, яких налічує шість: ОξіА (остраА) /, ВаріААжъкаА) \, Ωб(ъ)лечен(ъ)наА ∩, КроткаА ’, До(л)гаА — та Крат(ъ)каА ˘. Оскільки знаки просодії («припЂла») бувають над складами, мовознавець дає двічі дефініцію складу, одна з яких звучить: «Слогь єсть кгды сА зыйдутъ д†писмЂ, єдино съгласноє а другоє гласноє, якъ то па. Ал(ь)бо хо(т) єдино писмо гласноє или двогла(с)ноє. якъ то, а у и» (19). Склад може бути «Долгїй, Кра(т)кїй и Двовремен(ъ)ный» (тобто і довгий, і короткий) залежно від характеру голосної, що входить до нього. «Просодія» поділяється на три частини — «На оударены, кроткую и на времена». «Ударенїй» (наголосів) налічується три: оξїА, варіА, облече(н)наА. Ці чужі різновиди наголосів запозичено з грецьких граматик, тому авторові довелося виділити багато місця для формулювання правил вживання таких знаків. Але своєю працею Л. Зизаній узаконював позначування наголосів у писаних та друкованих текстах, що певним чином сприяло унормуванню акцентуації як церковнослов’янської, так і східнослов’янських мов: незважаючи на штучність розрізнення трьох типів, запропоновані значки фактично вказували на місце звичайного наголосу в словах. Штучними були й правила розрізнення довгих та коротких складів. Найпростішою виявляється рекомендація про вживання знака «КроткаА» («лагоднаА»), який пропоновано вживати на початку голосних та «дифтонгів»: єгда (30).

Наприкінці другого розділу автор коротко говорить «Ω тітлЂ» (31), якій «свойствен(ъ)но... єстъ паче сущихъ написан(ъ)ны(х) писменъ значити», тобто вказувати, що в слові більше літер (звуків), ніж написано: бъ, снъ та ін. Нормативну роль відіграли правила вживання шести розділових знаків, викладені в кінцевому параграфі цього розділу — «Ω точкахъ» (32 — 35). До «точок», якими розділяється текст, відносяться: «ЗапАтаА (,), Срока(.), Двосрочїє (:), и по(д)столїА (;)». Правила вживання цих знаків пов’язуються із змістом: «запАтаА» (кома) вживається для відділення незавершеної частини («не съвер(ъ)шен(ъ)ну рЂчъ из(ъ)рек(ъ)ши») висловлювання, а «срока» (мала крапка) та «двосрочїє» (двокрапка) — після незакінченого висловлювання, але завершенішого, ніж частина, що відділяється комою. «ПодстолїА» звичайно позначає запитання («въпрошенїє»). Знак «Съєдинител(ъ)наА» (˘) вживається для переносу частини слова в наступний рядок («съединАєтъ... реченїє раздЂлен(ъ)ноє»). «Точка» (.) ставиться після закінченого речення («съвершен(ъ)ноє слово и(з)рекше(й) съвершаємъ нєю»).

Основна (третя) частина пам’ятки — «Ω етvмологїи» (36 — 175), «яже части слова оучитъ раздЂлАти и въ своємъ и(х) чину бл̃голЂпнω полагати», де викладено вчення про «части слова» — морфологію. За традицією «реченїє» — «час(т) малаА ω(т) слова в(ъ)зимаєма. яко, ходить» — тут означає «слово», а «слово» — «реченій сложенїє, єже явлАє(т) мыс(л) самосъве(р)ше(н)не, яко павелъ въ храмЂ ходи(т)» — «речення».

У «Граматиці» Л. Зизанія, як і в грецьких посібниках, налічується вісім «видωвь слова» — частин мови: «Различїє, ИмА, МЂстоимА, Глаголъ, Причастїє, Пред(ъ)логъ, НарЂчїє, Съюзъ» (перелік такий, як у львівській «Граматиці» 1591 р.). Перші п’ять частин мови — «скланАємаА», решта — «нескланАємыА». «Различїя» (тобто артикля), що визначається як «часть слова скланАєма, по(д)чинАєма скланАємымъ именамъ» (39 — 43), у церковнослов’янській мові не було. Як окрему категорію артикль введено під впливом граматик грецької мови, насамперед львівської 1591 р., та відомої статті «О осмихъ частехь слова». До грецького (власне постпозитивного) артикля, як і в названих працях, прирівняно церковнослов’янський відносний займенник іже, яже, єже, який провідмінювано за родами (в межах кожного роду автор налічує по десять окремих форм, що виступають у різних відмінках), числами, відмінками. Мовознавець свідомо оминає препозитивний артикль як категорію, зовсім чужу слов’янській мовній системі.

При викладі артикля Л. Зизаній уперше в нашому мовознавстві виділяє новий відмінок — творител(ъ)ный. У грецькій мовній системі цього відмінка не було. Латинські граматики називали його спочатку «шостим відмінком», а потім — аблативом. Аблатив у латинських граматиках мав різні значення, включаючи значення наших орудного й місцевого відмінків. Одну з функцій латинського аблатива Л. Зизаній відкрив у слов’янській граматичній системі. Цей термін може бути критерієм при датуванні анонімних недатованих граматичних праць XVI — початку XVII ст. Матеріали, в яких наявний творительный падежъ, не можуть бути створені до 1595 — 1596 рр., чого деякі дослідники не враховують (Аксенова). Збіги флексій давального та місцевого у двоїні та багатьох іменників в однині стали, мабуть, перешкодою до виділення вченим окремого місцевого відмінка. В парадигмах специфічні форми місцевого відмінка мовознавець вміщує при формах давального.

Розділ «Ω имени» (44 — 89) об’єднує іменники, прикметники та числівники. Найбільше уваги приділено іменникам, найменше — числівникам.

Граматист пропонує два визначення імені — коротке: «ИмА єстъ нареченїе вещи» та більш розгорнуте: «ИмА єстъ часть слова скланАєма, яже вещъ знаменоуєть, не дЂлати же что или страдати» (44), в якому значення імені яскраво протиставляється значенню дієслова. Щоправда, спосіб визначення імені відповідає власне визначенню іменника, адже слово означає річ («вещъ»), коли до нього можна додавати той, таА, тоє (той камень, таА землА, тоє море). Л. Зизаній спочатку дає поділ імені на «Соб(ъ)ствен(ъ)ноє, и Нарицаемоє». Перше з них (власне) «єдиной токмω вещи случаєт(ъ)сА» (ІАковъ, Ан(ъ)на), друге (загальне) — «єсть мнωгимъ ωбщеє» (мужъ, жена, село). Крім цього, загальне ім’я буває «ωсуществен(ъ)ноє» (іменник), «єму же не може(т) приложитисА, мужъ, жена, животноє, яко, чл̃къ. конь. поле» та «прилагаємоє» (прикметник), «єму же мощно прилагати, мужъ, жена, животноє, яко, мудрый, бЂлый, черный» (46).

Ім’я характеризується сімома категоріями: «Раз(ъ)сужденїє, Родъ, Видъ, Число, Начертанїє, Падежъ, и Склоненїє». Автор дає визначення кожної з них. «Разсужденїє» визначається як прикметникова категорія ступенювання — «различїє имене прилагаєма(г)(о) чре(з) степени» (47). «Раз(ъ)сужденїА степенїй» — три: «положéн(ъ)ный» (ст̃ый), «раз(ъ)судный» (ст̃Ђйшїй), «превыш(ъ)шїй» (пресвАтЂ(й)шїй). Привертає увагу те, що у вищому ступені виступає суфікс -Ђйш-, якому відповідав український -ійш- (форми з -ейш-/-эйш- властиві й білоруській мові — Граматыка, 163). Форми ступенів порівняння можуть бути правильні («ра(з)сужденїє подобоначертате(л)ноє») і суплетивні («стопотноє»). Як приклади «стопотнаго» ступенювання поруч із церковнослов’янськими подано українські: мен(ъ)шїй, наймен(ъ)шїй; гор(ъ)шїй, найгор(ъ)шїй. У формі найвищого ступеня префікс най- наголошений, що спостерігається й тепер в окремих південно-західних говірках (Білоштан, 39)

«ИмА» має чотири «роды», які розрізняються за допомогою вказівних займенників — «мужескі(й) (той вЂтръ), «жен(ъ)скїй» (таА жена), «среднїй» (тоє небо), «ωбщїй» (той u таА піАница; поділ дуже вдалий, бо не пов’язаний із фізичною статтю), два «виды» — «первоωбра(з)ный» (землА) і «прои(з)водный» (земный), а цей посідає шість «ωбразω(в)», тобто похідні імена бувають таких розрядів: «ωтеческаА» (Кон(ъ)стан(ъ)тінови(ч), «властнаА» (цар(ъ)скій), «языческаА» (москвитин), «умалителн(ъ)наА» (златоустецъ), «ω(т)имен(ъ)наА» (златый), «глагол(ъ)наА» (читатель).

За «начертанїем» (словотворчим складом) ім’я ділиться на «простоє» (слово), «сложноє» (бл(с)ловенъ) та «пресложноє» (преблагословенъ). «Числъ» в імен три — «єди(н)ствé(н)ноє» (благій, добрій), «двойствé(н)ноє» (блага — два добрїи), «множествé(н)ное» (благій, добрыи).

Л. Зизаній у слов’янського імені налічує шість відмінків: «Именов(ъ)ный, Род(ъ)ный, Дателный, Творителный, Винителный и Звателный» (56). Місцевого відмінка ще не виділено (закінчення його об’єднано із закінченням давального).

Учений зробив першу спробу поділу імен на відміни — «склоненїя» (рідше вживає він цей термін у формі «скланенїє»), яких налічує десять. До І відміни Зизаній відносить іменники чол. р., які в називному відмінку однини закінчуються на (богъ, снЂгъ), до II — іменники жін. р. на та (нощъ, кость), до III — іменники середн. р. на -о, -а, -А (небо, отроча, еремА), до IV — іменники чол. і жін. р. на (Лука, дЂва), до V — іменники чол., жін. і спільного р. на -а, -А (пАница, судїА), до VI — іменники чол. р. на -ъ, -ь Ђверъ, конь) та середн. р. на (море, сп̃сенїє), до VII — прикметники чол. р. на -ый, -ий та (ст̃ый, бл̃гій, ст̃ъ), середн. р. на -оє, -еє (ст̃оє, вАщшеє), до VIII — іменники жін. р. на -и, -ъ (мати, дщеръ) та прикметники жін. р. на -(а)А (ст̃аА, вАщшаА), до IX — множинні іменники на (уста, устна), до X — іменники чол. р. на -й (-ой, -ей), -е (Ной або Ноє, ієрей).

Цей поділ, хоч і не досконалий, загалом охоплює всі типи відмінювання церковнослов’янської мови. Іменники влучно згруповані за парадигмами (неслушно тільки об’єднано іменники й прикметники у VIII відміні).

Щоправда, запам’ятати розподіл іменників на відміни і засвоїти їх було нелегко й тому, що Л. Зизаній при визначенні кожної окремої відміни перед парадигмами наводить не тільки флексії називного однини, але й усіх відмінків однини. Наприклад: «Пе(р)воє склоненїє єсть мужески(х) именъ, кончащи(х)сА на ъ. их же Родны(й) на а. Дателны(й) на ү, или на у, и на Ђ, и на и. Творителный на омъ. Винителный на а, или на ъ. Звателный на е» (57).

Для дослідника історії української мови велике значення має те, що Зизаній дуже часто поруч із церковнослов’янськими подає в парадигмах й українські форми. Рідні Зизанієві говірки мали (й мають) багато архаїчних елементів в системі флексій іменників, тому при аналізі матеріалу пам’ятки треба це мати на увазі й зіставляти закінчення іменників не тільки з формами сучасної української літературної мови, але й південно-західних діалектів, особливо наддністрянських говірок. Наприклад, флексія місц. (у Зизанія — дав.) відмінка одн. іменників чол. і середн. р. (кони, мори, отрочати), -(ат)емъ в ор. одн. середн. р. (отрочатемъ) та ін. характерні й для сучасних говірок

(Верхратський, 70; Кобилянський, 49). Лише в староукраїнській літературній (Іст. укр. м., 121) та сучасній народній мові засвідчується форма дав. відмінка типу отрочатю (пор. телетю) (Верхратський, 70). Українські відмінкові закінчення автор іноді подає як основні. Оскільки давні типи відмінювання за основами розкидані в Л. Зизанія в різних відмінах, для наочного показу співвідношення між церковнослов’янськими й живомовними (та спільними для обох мов) елементами подамо парадигми іменників снЂгъ, пАница, отроча, кость (курсивом виділено народнорозмовні флексії):



Єди(н)ствен(ъ)наго числа:

и(м).

ро(д).

да(т).

тв.

ви(н).

зв.


снЂгъ

снЂга

снЂгу, и снЂsЂ

снЂго(м)

снЂга

снЂже


пАница

пАницА, Ђ

пАници

пАницею

пАницу

пАнице


отроча

отрочате

отрочатю, и отрочати

отрочате(м)

отроча

отроча


кость

кости

кості

костію

кость

кость


Двойcтвен(ъ)наго числа:

и(м).

ро(д).

да(т).

зв.


снЂга

снЂгу

снЂгом

снЂга


пАница

пАницу

пАницема

пАница


отрочата

отрочату

отрочатома

отрочата


кости

костію

костема

кости


Mножествен(ъ)наго числа:

и(м).

ро(д).

да(т).

тв.

ви(н).

зв.


снЂги, и снЂ

снЂгω(в), и снЂгъ

снЂгω(м), и снЂsЂхъ

снЂгами, и снвги

снЂги

снЂ


пАница, и пАницЂ

пАницъ

пАница(м)

пАницами

пАницА

пАницА, и пАницЂ


отрочата

отрочатъ

отрочатω(м), отрочата(м), и отрачатЂ(х), и отрочата(х)

отрочаты и отрочатами

отрочата

отрочата


кости

кωстій, и кωстей

и кωстемъ, и кωстехъ

кωст(ъ)ми

кωсти

кωсти



Пор. ще: бг̃ω(в) поруч із бω(г), чл̃ки чл̃ками, нб̃сω(м) нб̃самъ, нб̃есЂхъ — нб̃сахъ; (o) временахъ; коню — коневи, (о) сЂверАхъ; мωрАмъ моремъ, (о) морА(х), (о) матерАх(ъ), дщерАхъ, дщерАми — дщер(ъ)ми, оуста(х) — оустЂхъ, ієрею — ієреєви.

Велика кількість правильних церковнослов’янських (в тому числі адаптованих до східнослов’янської звукової системи старослов’янських) закінчень свідчить про спостережливість автора — першого збирача їх із словенороських текстів. Проте введення нових, народних елементів без жодних коментарів навіть тоді, коли вони подані як паралельні церковнослов’янським, свідчить не тільки про прагнення зблизити церковнослов’янську мову з живими східнослов’янськими, але й про те, що багато специфічних давніх елементів не було спостережено і мови ці Л. Зизаній ще чітко не розмежовував. Звичайно, серед уведених тут (і в інших розділах) живомовних слів є форми, властиві всім східнослов’янським мовам та спільні для української та білоруської. Найбільше відхилень від старовинних форм спостерігається у двоїні, що в живій мові XVI ст. як окрема категорія вже не існувала: наз., знах., кл. пАница, отрочата замість пАници (пıаници), отрочатЂ, дав., ор. пАницема, костема, отрочатема зам. пАницама, костьма, отрочатьма. Давню форму наз. двоїни руцЂ Л. Зизаній подає як наз. множини, натомість пропонує вигадану форму наз. — знах. двоїни рука. Очевидно, в деяких наведених Л. Зизанієм формах двоїни відбивається вплив форм іменників колишніх -о-основ усередині церковнослов’янської мови.

У цьому ж розділі зауважено: «ВЂдати подобаєть, яко числител(ъ)наА имена соутъ иносклонАємаА» (88). Наведено тільки парадигми числівників «єдинъ» і «два», але неслушно сказано, що «подоб(ъ)нЂ же, три, четыри, пАть... и прочаА» (89). У «Граматиці» не вміщено жодного зразка відмінювання інших числівників.

«МЂстоимА» (90 — 106) — «часть слова... въмЂсто имене приемлема» — має «родъ, видъ, начертанїє, лице, число, падежъ и значенїє». Розподіл категорій займенника зроблено в дусі тодішніх граматик класичних мов. Виділено чотири форми роду — «мужескій» (мой), «жен(ъ)скїй» (моя), «среднїй» (моє), «ωбщїй» (азъ); два «виды» — «первоωбразный» (азъ), «производный» (мой); два «начертанїА» — «простоє» (азъ), «сложноє» (азъ са(м)). Як і ім’я, займенник має три числа, шість відмінків, три «лица» (особи) — «первоє» (азъ), «второє» (ты), «третєє» (онъ). «ЗначенїА» у займенника три — «из(ъ)явител(ъ)ноє», тобто особове (азъ), «зиждител(ъ)ноє», тобто присвійне (мой), «указател(ъ)ноє» (сей, той). У займенникових парадигмах також подаються українські форми поруч із церковнослов’янськими: наши — нашЂ, себЂ — собЂ; ты(м) — тЂмъ; тыи, ты(х) — тЂ(х), ты(м), тыми — тЂми та ін.

Багато місця в «Граматиці» Зизанія відведено дієслову — «глаголу» (107 — 161), «гласъ явлАющъ дЂлати нЂчто или страдат(и)». У дієслова виділяється дев’ять категорій: «залогъ, образъ, видъ, наче(р)танїє, число, лице, времА, супружество т родъ». Дієслово має п’ять «залогω(в)» (станів): «дЂлате(л)ный» (учу), «страдател(ъ)ный» (учуся), «среднїй» (стою), «посредствен(ъ)ный» (боюся), «ωбщїй» (учуся гра(м)матіки). «Образω(в)» (способів) у дієслова чотири: «из(ъ)явител(ъ)ный, або оуказател(ъ)ный», тобто дійсний (оучу), «повелител(ъ)ны(й)» — наказовий (учи), «желателны(й) имЂти, или молитвен(ъ)ный» — бажальный (да оучу), «непредЂ(л)ный» — неозначений (оучити). Проте вчений пропустив умовний спосіб. Л. Зизаній увів новий термін «ωбразъ» замість прийнятого у львівській «Грамматіці» 1591 р. «изложенїє».

Подібно до імен дієслово має два «виды» (отже, йдеться про словотворчу будову, а не граматичну категорію) — «пе(р)воωбразны(й)» (читаю) і «прои(з)во(д)ны(й)» (оучитовуюся). «Начертанїй» у дієслова два: «простоє» (несу) і «сложноє» (наношую), «числъ» — три, «лицъ» — також три: «пер(ъ)воє» (бїю), «второє» (бїєши), «третеє» (біетъ). Учений правильно пише, що «родω(в)» у дієслова — чотири: «мужескїй» (реклъ єcu), «же(н)ский» (рекла єcu), «среднїй» (рекло єcu), «собщїй» (рече); на відміну від М. Смотрицького, Л. Зизаній перші три родові форми ілюструє тільки формами перфекта. Автор вважає, що дієслово має три «времена» — «настоАщеє», «протАжен(ъ)ноє» і «будущеє», з яких «ра(ж)даю(т)сА» ще три: «изъ настоАщаго, мимоше(д)шеє. Из(ъ) протАженънаго, пресове(р)шен(ъ)ноє. Изъ будущаго — непредЂлноє», або «неωбавноє».

Систему часів і їх назви Л. Зизаній запозичив із львівської «Грамматіки доброглаголиваго еллино-словенскаго языка» 1591 р. Він не розкриває значень кожного із часів, бо, очевидно, їх мали знати учні з курсів грецької мови.

У «Граматиці» Л. Зизаній уперше поділив церковнослов’янські дієслова на дві дієвідміни — «супружества». Поділ цей зроблено не за якоюсь одною ознакою (наприклад, особовими закінченнями теперішнього часу), а за кількома — першою особою однини теперішнього, «мимошедшого» й майбутнього часів дійсного способу, тому він складний і не зовсім удалий. Знаменна сама спроба осмислити особливості слов’янської дієвідміни без прагнення мати багато дієвідмін, як у грецькій мові (львівська граматика налічує їх 13).

До І дієвідміни автор відносить дієслова, які в першій особі однини зазначених часів мають флексію -аю, -Ђю, -Аю; -а(x), -и(x), -о(x), -у(x) чи -ы(x), -Ђ(х), -А(x); -у або, напр.: въставаю (востаю), въста(х), въстану; избавлАю, избави(х), избавлю тощо, однак прихождаю, «єже истиснутисА може(т), прихожду»; умолАю єже и молю; оущедрАю, єже и щедру. До II відповідно віднесено дієслова з флексіями першої особи однини зазначених часів -у (ү), -ю; -а (x), -и (x), -о (x), -у (x), -ы (x), -Ђхъ, -А (x); -ү, -ю, напр.: лежу, лежа(х), лАгу; мол(ъ)влю, мо(л)ви(х), мо(л)вити има(м) или буду та ін., лію, плюю, жену, ловлю, бЂлю, блажу, стелю, шлю, храню, зру или зрю, стою, сЂжу, слышу та ін.

Чіткого критерію віднесення того чи іншого слова до певної відміни, крім першої особи теперішнього часу, тут ще немає. Однак, за кількома винятками, в І дієвідміні згруповано дієслова, що в третій особі однини мають флексію -утъ (-ютъ), а в другій — головним чином слова, що у третій особі множини мають закінчення -Атъ (-атъ). Цей факт, мабуть, спостеріг пізніше М. Смотрицький, який слушно поділив дієслова на дві дієвідміни за флексіями теперішнього часу.

Автор добре відчував наявність у слов’янського дієслова спеціальної категорії доконаності й недоконаності дії, але тодішня теорія не дозволила йому виділити вид дієслова в нашому розумінні. Характерно, що до І дієвідміни Зизаній відносить здебільшого префіксальні дієслова, які мають тільки прості форми майбутнього часу: въставаю, избавлаю, спасаю, въздыхаю, презираю, преставаю, закалаю, пожинаю, приступаю, приближаю, заступаю, оумоллю та багато інших. Це дієслова, які можуть мати форми недоконаного й доконаного видів. До II дієвідміни входять переважно безпрефіксні дієслова, що мають форми майбутнього часу з буду та има(м): бію, лію, болю, ловлю, бЂлю, стелю, шлю та низка інших. Отже, сюди віднесено насамперед дієслова недоконаного виду.

Досить тонке розуміння видових відношень дієслова вчений виявив і при подаванні парадигм: форми «настоАщаго» і «протАженнаго» часу завжди творяться від основ недоконаного виду, а форми «мимошедшаго» і «будущаго» — від основ доконаного виду (пор.: являю — явлА(х); явлю — яви(х)). На протиставленні доконаного й недоконаного видів грунтується в Зизанія виділення теперішнього й майбутнього часів інфінітива: явлАти — явити, спасати спасти, въставати — востати, бывати — быти та ін.

Учений дає парадигми дієслів станів активного — «дЂлателнаго» (явлАю), «страдател(ъ)наго» (явлАюся), далі — знову «дЂлател(ъ)наго» (спасаю), «страдател(ъ)наго» (спасаюсА), потім — «сре(д)нАго» (въставаю или въстаю), за ним — «дЂлателнаго» (глашу), потім — «дЂлател(ъ)наго» (бїю), «страдател(ъ)наго» (бїюсА). Закінчується розділ парадигмою дієслова быти («ωсуществен(ъ)ный гл̃ъ»). У межах кожної парадигми (за станами) автор відмінює дієслова у виділених ним способах. Л. Зизаній спеціально не розподіляє матеріал за своїми двома дієвідмінами. Проте він був близький до виділення яскравих типів дієвідмінювання. Розглядаючи парадигми дієслова явити, зауважує, що в цієї лексеми «мимоше(д)шеє кон(ъ)чаєтъсА, на и(х), или а(х), оу(х), ы(х)» (119), а в парадигмі гласити — «Мимошє(д)шеє кон(ъ)чаєтсА, на а(х), о(х), оу(х), ы(х), А(х)» (142; підкреслення наше. — В. Н.).

В однині та множині дієслова теперішнього й простого майбутнього часів у «Граматиці» мають загалом правильні церковнослов’янські форми, зокрема в другій особі однини -ши (являвши) й першій множини -мъ (явлАємъ). Проте в першій особі множини цих часів учений нерідко подає й характерну українську флексію -мо (спасаємо, гласимо, глашаємосА, біємо, єсмо, възгласимо, явимосА, възгласимосА та ін.). Тверде закінчення -тъ у третій особі однини й множини, узаконене Л. Зизанієм, було властиве не тільки старослов’янській, але й живим південно-західним українським говіркам, на території поширення яких автор народився й виріс.

Характерно, що в парадигмі майбутнього часу дієслова бити вчений поруч із церковнослов’янською аналітичною формою з допоміжним дієсловом имати вмістив і живомовну з дієсловом быти: бити имам или буду; бити имамы, или буде(м).

У формі першої особи двоїни теперішнього й інших часів, крім звичайного в старослов’янських пам’ятках закінчення Ђ, Л. Зизаній подає також флексію -ва: явлАєва, вЂ; гласива, Ђ; явиховЂ, ва; гласиховЂ, ва; явллховЂ, а; глашаховЂ, а тощо, а форми третьої особи — тільки з закінченням -та: явлАєта, та; явиста, явиста; явлАста й ін. Флексія третьої особи двоїни «Граматики» Л. Зизанія відбиває, очевидно, фактичне становище вживання її в словенороських текстах XVI ст. Як відомо, в одній частині старослов’янських пам’яток виступає тільки закінчення -тє, в другій — із ним конкурує нове -та (з’явилось під впливом форм двоїни іменників чоловічого роду), яке стало панівним у пізній старослов’янській мові (Вайан, 249; Ван-Вейк, 303; Селищев, 158).

У парадигмі «мимошедшого» часу в «Граматиці» даються переважно давні закінчення сигматичного аориста: яви(х), явилъ єси, ла, ло и яви; явихо(м), явисте, явиша (119), гласи(х), и(л) єси, ла, ло. гласи(л); гласихо(м), гласисте, гласиша (142); спасохъ, спаслъ єси, ла, ло. и спасе; спасохо(м), спасосте, спасоша (130).

Як зразки «протяженного» часу учений наводить переважно стягнені форми імперфекта, напр.: явлА(х), явлАлъ єси, ла. ло. и явлАше, явлАше (форм множини в пам’ятці не показано) (119), глаша(х), а(л) єси, ла. ло. а(л), аше; глашахо(м), шасте, аху (142), въставахъ, въставалъ єси, ла. ло. въстава(л), въставаше; вставахω(м), въставасте; въставаху, въставаша (139).

Йдучи за львівською «Граматикою» 1591 р., Л. Зизаній як форми «пресовершенного» часу дає в основному нестягнені закінчення імперфекта, напр.: явлАа(х), явлАал(ъ) єси, яв(ъ)лАаше, явлАа(л); явлАахо(м), явлАасте, явлАаху, явлАаша (120), глашаа(х), аалъ єси, ла. ло. глашаалъ и глашааше; глашаахо(м), аасте, ааху, ша (143) тощо.

Такого розрізнення значення стягнених і нестягнених форм імперфекта не знають ні старослов’янські, ні давньоруські пам’ятки (Кузнецов 1958, 22). При цьому необхідно нагадати, що в старослов’янських текстах давньоруської редакції внаслідок діяння аналогій імперфект виступає з узагальненим закінченням -аахъ і -Аахъ (Вайан, 269) (старослов’янське -Ђахъ у пам’ятці не зустрічається).

У «Граматиці» Л. Зизанія фактично немає зразків відмінювання «непредільного» («необавного») часу: автор тільки один раз пише: «НепредЂлноє. Възгласихъ и прочаА» (143) й окремо (та й то неповністю) наводить форми дієслова быти цього часу (157). Справа в тому, що мовознавець запозичив із «Грамматіки доброглаголиваго еллинословенскаго языка» не тільки термінологію, але й трактування співвідношення між грецькими й слов’янськими формами минулих часів. У зв’язку з тим, що в грецькій мові не було аналітичних форм у цих часах, упорядники словенороської частини «Граматики» 1591 р. прагнули давати й церковнослов’янські синтетичні відповідники до грецьких, тому словенороських аналітичних форм перфекта вони не використали: для ілюстрації «мимошедшого» (убихъ) і «непредільного» (бихъ) часів подано форми аориста. Л. Зизаній відчував, що кожен час має характеризуватися своєрідним набором флексій. Форм давнього перфекта він не використав (як свідчить М. Смотрицький у своїй «Граматиці», такі форми тодішні вчені вважали специфічно східнослов’янськими). Услід за авторами словенської частини «Граматики» 1591 р. Л. Зизаній як форми «мимошедшого» часу наводить форми аориста, але для власне аориста — «непредільного» — він не наважився їх повторити. У формах 2-ї і 3-ї ос. однини колишнього перфекта, що їх автор трактує як форми «пресовершенного» часу, спостерігається подвоєння а перед -лъ; явлАалъ єcu, явлАалъ: глашаалъ єcu, глашаалъ. Цього не було в старослов’янській мові. Чи вживалися такі форми в східнослов’янських текстах, не з’ясовано.

Очевидно, Л. Зизаній запропонував їх за аналогією до форм інших осіб однини (явлАахъ, глашаахъ) і множини (явлАахомъ, глашаахомъ, явлАасте і т. д.). Його нововведення прийняв пізніше М. Смотрицький.

У парадигмах багато відхилень від старослов’янської системи флексій окремих минулих часів.

Насамперед відзначимо, що в другій особі однини «мимошедшого», «протяженного», «пресовершенного» відповідно поруч із формами аориста, стягненими й нестягненими формами імперфекта — іноді як єдині — Л. Зизаній подає форми старого слов’янського перфекта (явлАлъ єси, ла, ло; [глаш]аа(л) єси, ла. ло) та нову східнослов’янську форму, виниклу на базі перфекта, без допоміжного дієслова (гласи(л); [глаш]а(л), глашаалъ та ін.). Мабуть, Л. Зизаній в цьому випадку був під впливом «Грецько-словенороської граматики» 1591 р. При цьому необхідно зауважити, що, як твердить П. С. Кузнецов, у словенороських текстах XVI ст. аорист й імперфект виступають у формах усіх осіб, крім другої, де, за небагатьма винятками, фіксуються форми перфекта (Кузнецов 1958, 22 — 23), отже, в граматиках відбивається узус свого часу. Те, що автор у другій особі однини наводить і форми аориста й імперфекта, вигідно відрізняє його парадигми від парадигм М. Смотрицького, в якого в подібному випадку пропонуються тільки форми старого перфекта.

Привертають увагу також паралельні закінчення аориста й імперфекта в третій особі множини «протяженного» та «пресовершенного» часів окремих зразків дієвідмінювання, напр.: въставаху, въставаша; явлАху, явлАша; [глаш]ааху, [глашаа]ша тощо.

Таким чином, у «Граматиці» подаються форми минулих часів дійсного способу загалом близькі до старослов’янських, що свідчить про спостережливість автора. Але в праці Л. Зизанія фіксується багато відхилень від старослов’янської системи. Це пояснюється як впливом живої мови, так і тим, що Л. Зизаній перший зробив спробу опрацювання системи часів церковнослов’янської мови.

Багато особливостей у порівнянні зі старослов’янською мовою спостерігається у формах наказового способу. Слов’янському дієслову не властиві часові форми наказового способу, але вчений, можливо, під впливом граматик грецької мови (у львівській граматиці 1591 р. надруковано парадигми теперішнього й «мимошедшого» та «протяженного» й «пресовершенного» часів) виділяє парадигми наказового способу теперішнього й майбутнього часів. Однак він не пішов сліпо за грецькою схемою. Під розрізненням теперішнього й майбутнього часів у «Граматиці» ховається розрізнення видових форм дієслова, пор. у теперішньому часі: явлАй (120), спасай (131), въставай (139), глашай (143) тощо й у майбутньому: яви (121), спаси (132), въстани (140), възгласи (143) та ін.

Немає сумніву, що під впливом грецьких граматик Л. Зизаній розрізняє тільки форми 2-ї і 3-ї особи, незважаючи на те що і старослов’янська, і жива народна мова мали спеціальну форму наказового способу в першій особі множини, напр.: являй, да явлАє(т); явлА(й)та, да явлАєта; явлА(й)те, да явлАю(т) (120).

Не без впливу перекладу грецьких форм на церковнослов’янські в «Граматиці» 1591 р. Л. Зизаній уводить парадигми «молитвенного» — бажального способу дієслів. Форми теперішнього й майбутнього часів відрізняються від форм цих часів у дійсному способі тільки доданою часткою да, напр.: да явлАю, єши, явлАє(т); да явлАєва, Ђ, явлАєта, а; да явлАємъ, явлАєте, ю(т) (121) тощо; да явлю, явиши, яви(т) (121) і т. д.

Як форми минулих часів також подано конструкції з часткою да, поєднані з церковнослов’янськими й живомовними формами умовного способу.

У першій (да явил(ъ) бы(х) — 121, да быхъ гласилъ — 144) і третій (явил(ъ) бы — 121, [гласи]ла бы, ло бы. [гла]силъ бы — 144) особах однини автор подає власне форми умовного способу, що могли бути притаманні як церковнослов’янській, так і живим українським говіркам XVI ст. Але в двоїні (да бы явиховЂ, явиста бы, бы. — 121, да бы гласиховЂ, гласиста бы, гласиста бы — 144) та множині (да быявихомъ, явисте бы, явиша бы — 121, да бы гласихо(м), систе бы, ша бы — 144) автор пропонує штучні форми — поєднання живомовної умовної частки бы з формами аориста.

Штучністю відзначаються й форми «протяженного» (да бы явлА(х) явлА(л) бы ecu, ла. ло, явлАше бы. бы; да бы явлАховЂ, ва бы. ста бы, явлАста бы; да бы явлАхо(м), ясте бы, явлАху бы — 121; да бы глашахо(м), сте бы, ху бы, ша би — 145) та «пресовершенного» (да бы яв(ъ)лАа(х), явлАл(ъ) бы єси, ла. ло; явлАше бы — 122, і т. д.) часів, які утворено за допомогою да в поєднанні з українською умовною часткою бы та звичайними формами дійсного способу в «Граматиці» Л. Зизанія.

Із нетематичних дієслів учений виділяє й подає тільки парадигми «осущественного глагола» быти в кінці розділу про дієслово та дієприкметник. Форми однини й множини теперішнього (єсмъ, єси, єстъ; єсмо, [єсм]ы, єсте, суть — 157) та майбутнього (буду, будеши, буде(т); буде(м), будете, будутъ — 158) часів цього дієслова в «Граматиці» Л. Зизанія загалом церковнослов’янські, хоч у них відбивається вплив живої мови (єсмо), у тому числі південно-західних українських говорів (сутъ замість суть; мабуть, за аналогією до цієї форми пропонується й єстъ замість єсть).

Поплутання форм аориста, імперфекта й перфекта спостерігається в наведених Зизанієм формах «мимошедшего» й «протяженного» часів, поданих чомусь разом: бЂхъ, и бы(х), былъ єси, бЂ, и бАше: бЂховЂ, бЂста, бЂста; бЂхо(м), бЂсте, бЂху, или на А (157). Нарешті, такі ж змішані форми (з перевагою аористних) виступають й у парадигмі (надрукованій без форм множини) «непредільного» часу цього дієслова: быхъ, бы(л) єси, и бАше и бысть, и бАше; быховЂ, быста, быста (157).

За зразком тодішніх граматик грецької мови, в тому числі й львівської 1591 р., Л. Зизаній наводить дієслова у формі «непредільного», або «необавного» способу (тобто в неозначеній формі) в теперішньому — явлАти (122), спасати (133), въставати (141), глашати (145) та ін., майбутньому — явити (122), спасти (133), востати (141), гласити, или въ(з)гласити (145), хотЂти битисА (156) та ін. і (в окремих випадках) у «непредільному» часі — явлену быти (129), спасену быти (137). При визначенні категорій дієслова й дефініції поняття «неозначеного» способу учений вживав тільки введений ним термін «непредЂлный» («образъ»), однак він відчував, що цей термін не дуже вдалий (збігався з назвою одного з часів), тому при поданні прикладів він послідовно поруч із своїм дає й термін граматики 1591 р. — «неωбавный».

У цьому штучному розрізненні, чужому слов’янському інфінітивові, знову впадає в око те, що для розрізнення часів автор застосовує видові пари: недоконаного виду для теперішнього, доконаного — для майбутнього (крім сполуки з дієсловом хотЂти). Особливо яскраво неприродність для слов’янської системи розрізнення основ інфінітива за часами демонструють двослівні конструкції, що в Л. Зизанія представляються як інфінітив «непредільного» часу.

Разом із дієсловом Зизаній викладає й «причастіє» — «часть слова скланАєма, причащающаАсА свойству гла и имене» (123), яке характеризується вісьмома категоріями: «Родъ, Видъ, Начертанїє, Число, Падежъ, ВремА, Залогъ и Супружество». Детального розгляду дієприкметникових категорій граматист не дає. Як приклади дієприкметників усіх станів, за кількома винятками, подаються тільки активні дієприкметники. Це сталося через те, що автор тісно пов’язує категорію стану дієприкметників з виділеними станами дієслів й формальними показниками цих станів, пор.: «причастїА дЂлател(ъ)наго залога» — явлААй, явлАющи, явлАющеє і «причастїА страдате(л)наго» — явлААйсА, явлАющисА, явлАющеєсА, але спасАйсА, или спасаємый; біАйсА, или бїющїйсА и биваємый. Пасивних дієприкметників на -нъ, -тъ у формі минулих часів немає зовсім. На їх місці також подано форми активних дієприкметників з часткою сА (бивыйсА).

Повних парадигм дієприкметників у «Граматиці» немає. Л. Зизаній подав дієприкметники тільки в називному й родовому відмінках однини чоловічого, жіночого й середнього родів.

Під впливом грецької системи учений виділяє в дієприкметників парадигми майбутнього й двох минулих часів, тоді як слов’янські дієприкметники від перших пам’яток фіксують тільки форми теперішнього й загального минулого часів. У теперішньому часі автор наводить членні форми чоловічого роду з новим узагальненим -Ай (явлАй — 123, явлААйсА129, глашаАй — 146 тощо), членні середнього (явлАющеє — 123, глашающеє — 146) й нечленні жіночого (явлАющи — 123, бїющи — 153). Форм майбутнього часу не було вже в старослов’янській мові, і Л. Зизаній як такі інтерпретує членні форми, в тому числі й вирівняні за аналогією форми чоловічого роду теперішнього часу: явлАющій, явлАющаА, явлАющеє (124), бїємый, біємаА, біємоє (157).

Минулий «мимошедший» час фіксує нечленні й членні форми з суфіксами -въ й (в тому числі -шій чоловічого роду — аналогія до непрямих відмінків і форм жіночого й середнього родів): явивы(й) или яви(в); яви(в)шаА и яви(в)ши; явившеє (124), гласивы(й), или гласивъ, гласив(ъ)шаА, гласившеє (146), спасый, спа(с)шїй, спасши, или спа(с)шаА, спасшеє (134) тощо.

Минулий «непредільний» ілюструється старими формами із суфіксами (членними й нечленними) й вирівняними за аналогією формами з -ш- в чоловічому роді: явл(ъ)шїй, явль, явлей; явл(ъ)ши, аА, явл(ъ)шеє (124).

Але цей розподіл за часами не витримується. Наприклад, «мимошедший» час слова гласити ілюструється формами гласивы(й), или гласивъ, гласив(ъ)шаА; гласив(ъ)шеє, а «непредільний» — възгласив(ъ)шїй, въз(ъ)гласъшъ, възгласив(ъ)ши, или въ(з)гласивъшаА, въз(ъ)гласив(ъ)шеє (146).

У родовому відмінку всіх часів фіксуються тільки членні форми: явлАющаго, явлАющїА, явлАющаго (123) і т. д.

Отже, Л. Зизаній спостеріг і виявив усі типи церковнослов’янських активних і частину пасивних дієприкметників, але штучно і не скрізь послідовно розподілив їх між теперішнім і майбутнім, а також двома минулими часами.

Автор усвідомлював, що цей розділ не охоплює всього про дієслово та дієприкметник і не в усьому досконалий, тому просить читача не дивуватися, «яко и пер(ъ)ваА єстъ словен(ъ)скаА гра(м)матіка» (161). Він додає: «Подобаєт же вЂдати, яко су(т) глаголы бе(з)ли(ч)ныА, яко скланАємыА, или стропо(т)ныА, яко(ж) и в(ъ) гре(ц)ко(м) языцЂ. яко, подобає(т), достои(т), гл̃ю и реку. их(ь) же не канона, но потребленїА искати подобаєтъ...» (160).

У розділі «О предлозЂ» («часть слова скланАєма, пре(д) иными слова част(ъ)ми полагаєма» — 162 — 166) Л. Зизаній налічує 17 прийменників, напр.: въ, къ, съ, на, при, у, ω(т), изъ, чрезъ тощо, але фактично їх тут лише 16, бо по повторюється двічі (по, яко, по на(с) і по, ведлугъ). Подано й варіанти деяких прийменників — фонетичні: пре(д), предо; по(д), подо; на(д), надо (але тільки ω) й словотворчі: дЂ(л)ма, дЂлА. При виділенні прийменників Зизаній пішов за граматикою 1591 р., а в останній прийменники безъ, кромЂ знаходяться серед «раздЂлителных» прислівників, тому він їх у своєму переліку не дає. Автор пише, що «суть же и иныА нЂкїА части», які можуть називатися прийменниками, але вони вживаються тільки «въ сложенїи» (тобто йдеться про префікси): во(з), во(з)вышаю, про, прореченїє, пре, презиранїє, или, превелїє, разъ, ра(з)грабленоє (отже, власне прийменника возъ він не відзначив). Про вживання прийменників мовознавець говорить у підрозділі «Ω сочин(е)нїи пре(д)логω(в)». Щоб уникнути непорозуміння, дослідники пам’ятки мусять мати на увазі, що в Зизанія немає окремого місцевого відмінка (він об’єднаний з давальним), тому не дивно, що «въ, съчинАє(т)сА» лише «дате(л)ному и виновному». Прийменникове керування викладено хоч стисло, але правильно. У параграфі про прийменник къ читаємо, що він «съчинАє(т)сА творителному, яко, къ тебЂ, къ мнЂ». Тут, очевидно, допущена друкарська помилка (під впливом наступного параграфа про прийменник съ), бо потрібно, звичайно, «дател(ъ)ному».

Невеликий і розділ «Ω нарЂчіи» — «часть слова нескланАєма, пре(д) глаголо(м), или по глаголЂ глаголема» (167 — [171]). Прислівник характеризується чотирма категоріями: «Видъ, Начер(ъ)танїє, Ра(з)суж(ъ)денїє и ЗначенїА». «Видω(в)» у прислівника два — «пер(ъ)воωзбразный» (вчера, оутро) і «прои(з)во(д)ный» (мудрЂ, добрЂ) (непохідні прислівники ілюстровано невдало), «начертаній» також два — «простоє» (крЂпцЂ) і «сложъное» (благочи(н)нЂ).

Як і в розділі про ім’я, Л. Зизаній не подає детальних відомостей про творення ступенів порівняння, а тільки пише, що «ра(з)сужденїА степеній три», і наводить приклади (крЂпцЂ, крЂпча(й)ше, крЂпчає, причому остання форма в церковнослов’янській мові була формою вищого, а не найвищого ступеня). Автор перелічує 22 «значенїА» прислівника (проте фактично наводить 23, бо в переліку немає прислівників «оуказанїА»): «времене» (днес, вчера, древ(ъ)ле та ін.), «мЂста» (горЂ, низу, близь та ін.), «качества» (злЂ, оудобЂ та ін.), «количества» (многω, дважды та ін.), «ω(т)рицанїА» (ни, никакоже та ін.), «оувЂщанїА» (сице, въправ(ъ)доу та ін.), «молитве(н)наго» (да, аминь), «оуподобленїА» (яко, сице та ін.), «оудивленїА (ω, а, га та ін.), «риданїА» (оувы, ωхъ, горе), «нєизвЂстна» (либой, мню та ін.), «чина» (прежде, посе(м) та ін.), «събранїА» (купнω, вкупЂ), «ра(з)дЂленїА» (безъ, кромЂ, ра(з)вЂ, піокмω), «ра(з)сужденїА» (мніє, паче та ін.), «вопрошенїА» (гдЂ, когда та ін.), «величанїА или ра(с)пространенїА» Ђло, всякω, праве до куска), «клиненїА» (єй), «ω(т)кликненїА» (ни), «явленїА» (явЂ), «таєнїА» (тай), «оуказанїА (се), «неоудоб(ъ)ства» (цегли, єгда).

У «Граматиці» 1591 р., на яку автор орієнтувався, виділено ще більше розрядів, але деякі групи прислівників, наприклад «качества», «оувЂщанїА», уперше виділив Зизаній. За грецькою традицією до прислівників віднесено й частки та вигуки. Орієнтуючись на львівську «Граматику» 1591 р., Зизаній механічно зарахував до прислівників прийменники безъ, кромЂ. Серед прикладів виявляється певна кількість українських прислівників, часток, вигуків: а, га, ωхъ, либой, праве до куска.

Дуже стислий розділ «Ω съюзЂ» («Часть слова нескланАєма, иныА части съвАзующъ по чину съчиненїА») (173 — 174). Л. Зизанїй поділяє сполучники на шість розрядів: сълЂплАющїА» (и, оубо, же), «ра(з)дЂлАющїА» (ли, или), «прикасающїАсА» (аще, понеже, поне), «виновныА» (аще, но, понеже, бо та ін.), «вопросныА» (оубо, єгда), «утвер(ъ)ждающїА, или оувЂщавающїА» (оубо, прочеє). Тут автор відходить від «Граматики» 1591 р., у якій виділено дев’ять розрядів. Зизаній об’єднує в «прикасающїАсА» два розряди «Граматики» 1591 р. — «совокупителныА» і «пресовокупителныА». Замість терміна «сопрАженныА» він уводить більш вдалий термін «раздЂлАющіА», замість «винословныА» — «виновныА». Немає в пам’ятці «противных» сполучників львівської «Граматики» 1591 р.

«Каноны Орθографїи» (172 — 182) присвячені викладові основних правил правопису. «Канони» Л. Зизанія закріплюють тодішню практику, що була своєрідним синтезом давньоруських традицій та результатом так званого другого південнослов’янського впливу. Наприклад, до правил, що відбивають давньоруські традиції, відносяться, зокрема, «канон» про вживання ıа на початку, А — всередині слова. Автор не використовує Ж (юс великий), а лише зауважує, що вживають цю букву «людіє сербстїи, и волохове въмЂсто ү и ю». До правил, що закріплюють так званий другий південнослов’янський вплив, відноситься рекомендація писати a «вмЂсто другого А» (древнАа), ї перед голосними (спсенїє, ω спасеніи). Привертають увагу правила, що радять уживати літеру ω замість о для відрізнення форми давального відмінка множини (богωмъ) від орудного однини (богомъ), прислівників (любе(з)нω) від прикметників середнього роду (любе(з)но), і замість и для розмежування форм давального (кості) від родового (кости) однини іменників типу кость.

Орфографічне розрізнення форм нечленних прикметників середнього роду () від прислівників () намітилося в слов’янській писемності вже раніше, очевидно, за аналогією до правопису грецької мови, в якій воно мало фонетичну основу, пор. гр. όρικός «визначальний; що служить для визначення», όρικδς «визначально, визначальним чином», ότρηρός «швидкий, проворний», ότρηρώς «швидко, негайно», περίοπτος «чудовий, дивовижний», περιάπτω; «чудово, доблесно».

«Великоє же є, вначалЂ й ко(н)ци реченїА, полагає(т)сА. яко, єдинородны(й)... оумноженїє...», — пише Л. Зизаній. Для відбиття йотації е буква є вживається й у сучасному українському правописі.

За автором ъ «єгда въ средЂ полагає(т)сА, то(г)да слогъ кра(т)ки(й) съставлАє(т). яко съ чл̃ки. Єгда же на кон(ъ)ци, то(г)да не съставлАє(т) слога, но гла(с) дебело вЂщати твори(т), яко чл̃къ». Проте ъ в значенні о в Л. Зизанія насправді вживається тільки в прийменнику й префіксі съ. Завжди «на кон(ъ)ци полагає(т)сА, и то(н)ким гласо(м) вЂщає(т)сА» (тобто означає м’якість) літера ь (конь). «А паирчи(к) на(д) писмены пишемы(й), обω(х) силу има(т)», тобто позначає і ъ і ь.

Зважаючи на живу мову східних слов’ян, автор застерігає не вживати Ђ замість е, зауважує, що «ы дебелы(м) гласо(м) вЂщає(т)сА».

Невеликий розділ «Ω метрЂ пое(т)ско(м)» (183 — 185) дає основи теорії віршування за грецькими зразками.

У дусі часу Зизаній завершує свою книжку поясненням так званої господньої молитви (185 — 190). Автор староукраїнською мовою тлумачить кожне слово її тексту (Німчук 1980, 54).

Елементи української мови (загальнонародні й діалектні) зустрічаються не тільки в парадигмах відмінюваних та в прикладах невідмінюваних частин мови (на що вказано вище), але й у викладі теоретичної частини, написаної церковнослов’янською мовою. Наведемо окремі приклади (наголос, лексика, фонетика, морфологія): тАжъкáА (19), требЂ будетъ двω(х) ударенїй (22), лáгоднаА (29), имА́ (38), добрїй (55), ω(т) царА́ (53), простоє (54), óсмоє (80), дрЂмлю́ (117), риданїА (169), дны (172), писцЂ (180).

Як перша спроба опрацювання фонетичної й морфологічної систем церковнослов’янської мови, виявлення її специфічних особливостей «Граматика» Л. Зизанія була значним кроком уперед у вітчизняній і слов’янській філології. Не менше значення її також як праці, де вперше кодифікується, нормалізується церковнослов’янська мова східнослов’янської редакції.

Численні відхилення від старослов’янської мови в бік живих східнослов’янських мов, насамперед рідної авторові української, не були свавіллям ученого, а відбивали стан словенороської мови на Україні кінця XVI ст. Проте Л. Зизаній, особливо там, де церковнослов’янська мова має специфічні граматичні елементи, свідомо паралельно подає живомовні, прагнучи наблизити словенороську мову до народного мовлення.

Живомовні елементи в ній заохочували східнослов’янських діячів кінця XVI — XVIII ст., особливо граматистів, до ширшого введення народної мовної стихії у практику. Це виразно відчувається у перевиданнях «Граматики» М. Смотрицького (особливо 1648 р.). Праця Л. Зизанія підготувала грунт і проклала дорогу для славнозвісної книги М. Смотрицького «Грамматіки СлавенскиА правилноє Сvнтаґма», до публікації якої була єдиним систематичним підручником із граматики словенороської мови. Але вона не втратила авторитету й після виходу в світ книги М. Смотрицького в 1619 р. При перевиданні останньої в Москві 1648 р. з «Граматики» Л. Зизанія було взято «канони» орфографії та розділ «Различїє» замість розділу «Междометїє» видання 1619 р. Під впливом Зизанієвої «Граматики» в перевиданні «Граматики» М. Смотрицького у 1648 р. перед парадигмами іменників окремих відмін надруковано перелік їх флексій. Збереглося чимало рукописних текстів, що свідчать про знайомство їх авторів з друкованим посібником Л. Зизанія, його теорією і практикою (їх збирався опублікувати Г. В. Ягич) (Ягич 1895, 634, 950).

Л. Зизаній удосконалив і збагатив слов’янську лінгвістичну термінологію. «Грамматіка словенска» Л. Зизанія — виразна сторінка в історії старого українського мовознавства.
















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.