Попередня         Головна         Наступна

5. У ЗАХІДНИХ ДЖЕРЕЛАХ ДОБИ ПРОСВІТНИЦТВА

Західноєвропейська україніка набуває іншого характеру й спрямування у XVIII ст., що тісно пов'язано з великим ідейним рухом того часу, з Просвітництвом. Під прямою дією цього руху складаються нові підходи до тогочасної дійсності й історії України, нові принципи їх осмислення й інтерпретації, що однаковою мірою охоплюють історіографію і "літературу факту", публіцистику й красне письменство. Звідси необхідність стислої характеристики руху Просвітництва, зокрема тих його аспектів і тенденцій, які позначилися на розвитку тогочасної західноєвропейської україніки.

Як відомо, соціально-історична сутність Просвітництва полягала в ідеологічній підготовці зміни суспільно-історичних формацій. Воно було породженням глибокої кризи авторитарних феодально-кріпосницьких режимів у Західній Європі й посиленого розвитку нових, буржуазних відносин і пов'язаних з ними в суспільно-політичній сфері демократичних тенденцій. Назва цього руху — а також доби та діячів — походить від безмежної віри передових людей того часу в можливості перетворення суспільства, закладеш в освіті, в "просвіті умів". Вони надавали величезного значення поширенню знань в усіх станах суспільства й відводили просвіті виняткове місце й значення в історії людства, в його русі до загального щастя. Слід зазначити, що під "просвітою" вони розуміли не тільки поширення освіти, знань, а й "просвіту умів" у плані громадянського й філософсько-морального виховання, утвердження "істинних" ідей", світогляду на противагу "хибним ідеям", олжі й забобонам старого феодального світу.

Ці риси просвітницької ідеології досить виразно проявляються і в численних пам'ятках західноєвропейської україніки XVIII ст., що передусім і надає їм згаданої специфічності. Для них теж характерне посилення інтересу до суспільно-політичного устрою України, загальна ідеологізація змісту, загострення критики феодально-кріпосницького ладу як шляхетської Польщі, так і царської Росії, загальне співчутливе ставлення до поневоленого українського народу та його визвольної боротьби, специфічний інтерес до козацтва як суспільно-політичного феномена. Звичайно, і критика жорстоких кріпосницьких порядків, і співчутливе відображення визвольних борінь українського народу й раніше зустрічалися в західноукраїнських історико-літературних пам'ятках, але вся справа в тому, що на даному етапі вони набувають ідеологічно свідомого й цілеспрямованого характеру відповідно до провідних засад і принципів просвітницького руху.

На цих пам'ятках позначився просвітницький раціоналізм, культ розуму, який уявлявся тоді всемогутньою силою, здатною розвіяти хибні поняття і забобони, що породжують суспільне й моральне зло, скасувати засновані на обмані й насильстві закони, подолати темний хаос життя і впорядкувати його, перебудувати відповідно до принципів розумності й справедливості. Цей послідовний і досить-таки самовпевнений раціоналізм, особливо притаманний "вольтерівській лінії" Просвітництва, виявляв таку ж рішучість у критиці тогочасної східноєвропейської, зокрема української, дійсності, у викритті феодального гноблення, монархічного деспотизму, релігійного фанатизму, численних пережитків Середньовіччя в різних сферах життя.

Але були тут і свої складнощі та суперечності, що тією чи іншою мірою позначалися на певних пам'ятках західноєвропейської україніки. Так, у середині XVIII ст. вказаним засадам трактування "імперії царів" починає суперечити політична концепція "освіченого абсолютизму", яка набула поширення серед західних просвітників та була перенесена на деяких російських царів, неабиякою мірою — внаслідок відомої демагогічної політики Катерини II. Імператриця кріпосників Катерина II розігрувала перед Європою роль "освіченого монарха", і їй вдалося ввести в оману Вольтера, Дідро та інших просвітників, видаючи свою напівазіатську кріпосницьку деспотію за реалізацію "освіченого абсолютизму". І це у деяких західних просвітників, які не мали конкретної обізнаності з життям царської імперії, породжувало відповідні аберації в її сприйманні й витлумаченні. Досить характерним прикладом тут може служити вольтерівська "Історія Російської імперії за Петра Великого" (1763 р.), замовлена Катериною II, де правління Петра I витлумачується як втілення "освіченого абсолютизму", а сам цар постає ідеальним монархом, що підняв свою імперію із стану варварства до висот цивілізації. Неадекватне витлумачення отримала тут і колонізаторська політика Петра I на Україні, яка зводилася до повної ліквідації автономії і закріпачення селянства.

Ще однією визначальною категорією в просвітницькій філософії і всій ідеології, поряд з "розумом", виступала "природа", до якої органічним складником входила й "людська природа". Суть цієї категорії — в тому ж, що і в ренесансному гуманізмі, розумінні природи як розумної і благодійної сили, закони й веління якої ведуть людей до щастя й досконалості. Зло, що панує в житті суспільства, було визнане наслідком його відхилення від природи, звідки Руссо робив висновок, що для подолання суспільного зла й морального ґанджу людей необхідно повернутися до природи і йти за її законами і веліннями. Це був висновок, що ніс у собі величезний революційний заряд, але нас у даному разі цікавить інший аспект просвітницького вчення про природу й суспільство, який інтенсивно позначився на характері сприймання й інтерпретації життя народів поза межами західноєвропейської цивілізації, в тому числі й українського народу.

Піддаючи запереченню тогочасне суспільство та його культуру, Руссо і його послідовники разом з тим протиставили цивілізації "природний стан" і віддавали йому перевагу перед цивілізацією. Ориґінальність Руссо й полягала неабиякою мірою у нечуваному для гуманістичної традиції запереченні абсолютної цінності культури й "людини культури" і в апології природи й "природної людини", але як ще не використаного резерву культури, ґаранта появи в майбутньому її вищих і досконалих форм. Ці постулати змушували також по-іншому підходити до народів, не втягнутих або порівняно слабко втягнутих в орбіту західноєвропейської цивілізації, по-іншому глянути на їхнє життя й культуру.

Слід сказати, що просвітникам-раціоналістам, при всій гостроті їхньої критики феодалізму й середньовічних пережитків, було властиве певне зверхнє ставлення "носіїв розуму" до народів, що перебували, як вони вважали, у "варварському" або "напівварварському" стані, до їхніх звичаїв і повір'їв, до їхньої духовної культури. На зміну йому в руссоїстів приходить уважне й шанобливе ставлення до життя й культури цих народів, свідомість їхньої цінності й значення для спільного культурного поступу людства. Більша близькість до "природного стану" сприймається тепер не як вада, а як позитивна якість. У своєму "Щоденнику подорожі за 1769 рік" молодий Гердер зробив огляд тогочасної Європи зі своєрідної культурологічної точки зору, і скрізь — на скандинавській півночі, на романському півдні, на слов'янському сході він знаходить невичерпні духовні багатства народної культури, грандіозний потенціал всеєвропейського культурного поступу. В своєму прогнозуванні майбуття європейської культури почесне місце він відвів слов'янському світу, зокрема Україні, пророкуючи, що з часом вона стане "новою Елладою" (див. 249, с. 158-160). Словом, у структурі просвітницької ідеології відбулися важливі зрушення, які істотно вплинули й на розвиток західноєвропейської україніки останньої третини XVIII ст. й доби романтизму.

Важливо брати до уваги, що західноєвропейська україніка XVIII ст. розвивалася в системі українсько-західноєвропейських культурних і літературних відносин, які на даному етапі продовжували поглиблюватися й розширюватися. Це не просто її фон, а скоріше культурно-історичне середовище, від якого великою мірою залежали поступ обізнаності Західної Європи з Україною, глибина осмислення її сучасності та історії, переконливість їх відображення в різнорідних історико-літературних пам'ятках.

Переходячи до нашої теми, слід ще зазначити, що західноєвропейська україніка XVIII ст. відзначається широтою і розмаїтістю змісту, в ній представлені пам'ятки, що репрезентують різні ідеологічні й художні течії, іншими словами, вона не зводиться до пам'яток просвітницької історіографії, "літератури факту" й красного письменства; у той час з'являлися й твори з іншим, не просвітницьким підходом до української ідеології. Однак домінуюча роль Просвітництва в західноєвропейській україніці XVIII ст. не підлягає сумніву, і це дає достатні підстави для того, щоб даний етап її розвитку назвати українікою доби Просвітництва.

Необхідно також зазначити, що вона складалася поступово з другої половини XVII ст., як і сама ідеологія Просвітництва, в процесі формування останньої. Певний український відгомін, породжуваний передусім наполегливою визвольною боротьбою "козацького народу", знаходимо вже у ранніх західних просвітників, зокрема німецьких. Тут слід передусім згадати того ж таки Г. В. Лейбніца, який, будучи однією з центральних постатей культури бароко в Німеччині, відіграв разом з тим велику роль у становленні німецького Просвітництва. У 1669 р. він опублікував під псевдонімом Й. Г. Литвин трактат "Спроба політичних доказів у справі виборів польського короля", де зачепив і козацьку проблему, але оцінив козаків як деструктивний елемент у державно-політичному житті Речі Посполитої. Через три роки він написав уже згадуваний у попередньому розділі трактат "Про єгипетський похід короля Франції", де ставилося питання про можливе використання українських козаків у спільній боротьбі європейських народів проти Османської імперії.

Вище вже говорилося, що Лейбніц, який постійно виявляв активний інтерес до слов'янського світу, спершу особливого значення надавав шляхетській Польщі, вбачаючи в ній державу, що виконує "цивілізаторську місію" на межі Європи з Азією. Ця його концепція складалася не без впливу контрреформаційного католицизму і є досить характерним породженням західної барокової культури. Але згодом орієнтації Лейбніца в слов'янському світі радикально змінилися: десь із середини 90-х рр. XVII ст. у центр уваги він ставить Росію, розглядаючи її як державу, до якої переходить провідна роль у Східній Європі, і її залучення до сфери європейської освіти й культури тепер видається йому справою всесвітньо-історичної ваги й значення. Відповідно у пізнього Лейбніца зацікавленість Україною вже пов'язана з цим активним інтересом до Росії та вивченням її. Щоправда, згадана зацікавленість проявлялася у нього спорадично, але й за цим проявом можна судити, що ставлення великого вченого й філософа до "козацького народу" зазнала змін, почав пробуджуватися інтерес до його мови й культури (918).

Бурхлива історія України XVI-XVII ст. привернула до себе увагу С. Пуфендорфа, "батька німецького Просвітництва", за визначенням Е. Вінтера. У широко відомий свого часу "Вступ до європейської історії" Пуфендорф включив ряд подій і процесів з історії України. Як на важливе історичне явище вказав він на формування козацтва в Україні (Придніпров'ї), слушно зауваживши при тому, що завдяки козакам багаті землі південніше лінії Брацлав-Бар-Київ між Дніпром й Дністром аж до Чорного моря "густо почали населятися" (85, с. 383-384). Далі він коротко розповідає про війни козаків з турками й татарами, про їхні морські походи, які "завдавали туркам великих поразок і руйнувань. Не обмежуючись Трапезундом, Синопом та іншими містами, вони наважувалися руйнувати цередмістя самого Константинополя" (там само, с. 384). Докладніше зупинився Пуфендорф у своїй книжці на Визвольній війні українського народу та приєднанні України до Росії, яке змінило співвідношення сил у Східній Європі. Головну причину попередніх козацьких повстань і Визвольної війни під проводом Хмельницького він побачив у політиці утисків і репресій, яку польський уряд проводив щодо козаків.

Ці ж події української історії посіли помітне місце ще в одній історичній праці Пуфендорфа "Історії Карла X Ґустава" (1696 р.): тут маємо екскурс в історію Визвольної війни, а більш докладно висвітлюється державно-політична й військова діяльність Богдана Хмельницького в останні роки його життя, зокрема відносини із шведським королем Карлом X та війна в союзі з Швецією і Трансільванією проти Речі Посполитої в 1656-1657 рр. (358).

Вкажу принагідне, що "Вступ до європейської історії" Пуфендорфа за бажанням Петра I був перекладений з латинського оригіналу російською мовою і виданий 1711 р. (85). Переклад був зроблений Г. Бужинським, вихованцем Києво-Могилянської академії, який у той час був секретарем Синоду. Тим же Бужинським і знову ж таки за розпорядженням Петра I, який цікавився "природним правом", була перекладена ще одна праця Пуфендорфа "Обов'язки людини й громадянина"; переклад вийшов 1724 р. під назвою "О должности человека и гражданина".

Названі історичні праці Пуфендорфа, передусім "Вступ до європейської історії", зажили у XVIII ст. значної популярності в Україні, до них зверталися історики й літописці, в тому числі Г. Грабянка і С. Величко; останній навіть називав книгу Пуфендорфа серед найважливіших джерел свого "козацького літопису". Зрозуміла річ, у Пуфендорфа автори "козацьких літописів" брали відомості із "загальної", тобто європейської, історії, оскільки факти української історії в його "Вступі ..." викладеш дуже стисло, до того ж не без помилок і перекручень. Загалом же цей твір цікавий тим, що в ньому важливі події історії України, і насамперед Визвольна війна, постали в широкому контексті європейської історії як її примітні явища.

Просвітницькі тенденції проявилися також в "Історії Польщі в особистих листах до знатних осіб" Бернарда Коннора, яка вийшла в двох томах наприкінці XVII ст. (184). її автор, професор-медик Кембріджського університету, в 1693-1694 рр. побував у Речі Посполитій в ролі лікаря при дворі Яна Собєського. Назва книги Коннора далеко не повно відбиває її зміст, власне історії Польщі від її початків до кінця XVII ст. відведено в ній лише перший том, перші шість листів (тобто розділів), а другий том — це скоріше трактат про державно-політичний лад і суспільну структуру речі Посполитої. І якщо перший том, за винятком хіба що четвертого і п'ятого листів, засновується майже повністю на письмових джерелах, польських (латиномовних) і західноєвропейських, то в другому томі Коннор спирався й на свої спостереження і враження, на інформацію, одержану при королівському дворі й від різних людей під час мандрів по країні. В другому томі його твір набирає також рис, притаманних пам'яткам "літератури факту".

Вчений-медик за фахом, Б. Коннор був досить характерним представником тогочасної англійської інтеліґенції, в середовищі якої ширилися й міцніли просвітницькі тенденції. У зв'язку з цим варто нагадати, що медики були тоді прошарком інтеліґенції, особливо сприйнятливим до нових ідейних віянь, і відігравали важливу роль у поширенні просвітницької ідеології. Як видно з книги, особливо другої її частини, автору було притаманне критичне ставлення до суспільно-політичного ладу Речі Посполитої, переобтяженого феодально-середньовічними пережитками. Осудливо він пише про всесилля маґнатів, про анархічну свободу й свавілля шляхти і про "справжнє рабство селян". Сьомий лист другого тому відведено торгівлі в Польщі й купецтву, що говориться про слабкий розвиток третього стану в цій державі, що розцінюється автором як ненормальне явище.

У своїй книзі Коннор багато уваги приділив Україні, її сучасному станові й історії. Однак у висвітленні історії України він малооригінальний, засновується воно на відомих письмових джерелах, зокрема на творах А. Ґваньїні, Ґ. Боплана, П. Шевальє, А. Віміни, С. Пуфендорфа, на які він сумлінно посилається. Цілісного нарису історії України в книзі Коннора немає, їй відведені, за періодами, значні фраґменти в різних листах, причому порушується хронологічна послідовність її викладу: про давніший, "литовський" період ідеться у шостому листі, відведеному Великому князівству Литовському, про період від Люблінської унії до 1674 року, тобто до правління Яна Собєського, — у третьому листі, окремі відомості про сучасну авторові Україну знаходимо в четвертому та інших листах. При цьому в поле зору автора потрапляють лише Правобережна Україна й західноукраїнські землі, які в той час належали до Речі Посполитої, Лівобережна Україна лишається поза його увагою, хоч у загальні обшири "країни козаків" він її включає.

Коннор визначає Україну як "прикордонну країну", що розташована на межі з володіннями турків і татар. Але далі він подає застарілі відомості про її адміністративний поділ, запозичені з джерел XVI ст.: "Ця широка й родюча країна поділяється на дві великі провінції, Волинь і Поділля. Головним містом Волині є Київ, побудований на Дніпрі, котрий колись був, як вони кажуть, одним з найбільших у Європі" (184, I, 119-120). Необхідно зазначити, що до Києва автор звертається ще раз, у другомо томі своєї книги, де це місто вже визначається як центр одного з воєводств "провінції Червоної Русі" ("четверте воєводство провінції Червоної Русі — Київське"). Якщо ж урахувати, що поряд з Київським він вказує тут на воєводства Руське, Волинське і Подільське, то можна констатувати, що "Червоною Руссю" Коннор називає, власне, Україну в її тогочасних етнічно-географічних межах. Що ж до етноніму "Україна", то він вживається Коннором у вузькому значенні, як "країна козаків", і розміщує він її в середньому й нижньому Придніпров'ї. Етимологію цієї назви він виводить із того, що "слов'янською мовою вона означає прикордоння, оскільки ця країна міститься на кордонах Польського королівства з турками й татарами" (там само, с. 119).

В "Листах ..." Коннора описуються різні українські землі (з тих, що належали тоді до Речі Посполитої), але найбільш докладно та різнобічне — Україна у вузькому історичному значенні, "країна козаків". "Мешканці України, — розповідає автор, — стали називатися козаками, словом, яке на слов'янській мові означає вільні люди (lovers of Liberty). Спершу це були селяни, які прийшли з Русі та інших сусідніх країн і оселилися на островах ріки Бористена, а згодом розселилися по всій Україні, живучи військовою здобиччю. Вони нападали на татар і турків, руйнували Трапезунд і Синоп, з'являлися іноді й під Константинополем" (там само с. 120). Козаки робили важливі послуги Речі Посполитій, вони прикривали її південні кордони від татар і турків, у великій мірі сприяли її успіхам у війнах з ними. Далі Коннор, спираючись на "Опис України" Боплана, розповідає про суспільний устрій і звичаї козаків, про їхнє військове виховання і методи ведення війни, наголошуючи на їхній витривалості й сміливості, на їхній воєнній винахідливості. "Я не знаю для них кращого порівняння, ніж з іспанськими міґалетами або ж з шотландськими горцями", — узагальнює Коннор свою характеристику козаків.

Коннор також нагадує, що землі запорозьких козаків лежать там, куди колись був засланий Овідій. Слідом за ренесансними авторами, яких це питання активно цікавило і обростало різними здогадками й леґендами (див. розділ II), він повідомляє, що й "сьогодні там є замок, який називається Овідов (Owidow), де, очевидно, похований Овідій" (там само, с. 121-122). Але Коннор не погоджується з А. Віміною, який у своїй "Історії громадянських війн у Польщі" твердив, що римський поет в своїх елегіях описав предків сучасних козаків; автор "Листів ..." слушно зазначає, що козаки з'явилися в цих місцях набагато пізніше, що походять вони від руських (українських) селян-втікачів.

Країна козаків, інформує Коннор, така багата на хліб, що вони не знають, куди його подіти, багата вона також на худобу, рибу й птицю. Продовжуючи характеризувати козаків, він далі пише: "Мешканці України здебільшого люди здорові й сильні, широкої душі, мають велику зневагу до скупості; це справжні вільні люди, які не терплять ніякого рабства. Вони також невтомні, владні й відважні, але в той же час дуже схильні до пияцтва, ненадійні друзі й підступні вороги" (там само, с. 123-124). Сповідають вони грецьку, тобто православну віру, але більша частина їхньої шляхти (gentry) прийняла римське або протестантське віросповідання; тут Коннор фіксує стан речей, що склався на Правобережній Україні, яка залишилася в складі Речі Посполитої; інша ситуація існувала тоді на Лівобережній Україні. Українську мову Коннор помилково називає діалектом польської, але разом з тим зазначає, що вона "дуже ніжна (soft), повна зменшувальних форм і внаслідок цього звучить чарівно" (там само, с. 125).

Становище українських селян Коннор характеризує в історичному плані, близько до Боплана, і це не суперечило його власним спостереженням, оскільки на тих землях України, де він побував, радикальних змін у становищі селян не відбулося. На його думку, кріпацтво в Речі Посполитій майже не відрізняється від рабства. В історичній перспективі досить докладно розповідає він про козацько-селянське повстання 1637-1638 рр. і про Визвольну війну середини XVII ст. Однак тут відчувається залежність автора від прошляхетських джерел, наголошуються жорстокості "козацьких війн" і їхній руйнівний характер (там само, с. 156-166).

Того ж 1699 року в Лондоні вийшла ще одна книга, в якій вміщено розлогий нарис про Україну й козаків. Це вже згадувана книга Дж. Круела "Давній і сучасний стан Московії, з географічним, історичним і політичним звітом про всі народи й території, підвладні цареві" (191). Хоч у ній загальний аспект опису України інший, ніж у Коннора (тут ідеться про Лівобережну Україну, яка входила до Російської держави), у змісті описів і в підході до сучасності й минулого нашої вітчизни багато спільного, аж до текстових збігів, що пояснюється використанням авторами одних і тих самих джерел, зокрема творів Боплана, Шевальє, Віміни та інших.

Свій нарис Круел ропочинає рішучим запереченням авторів, які вважали козаків окремим народом, та встановленням їхнього дійсного походження. На відміну від Коннора, який дав правильне визначення етимології слова "козак" (хоч і не вказав на його тюркське походження), Круел виводить його, слідом за Віміною, із польського слова "коза". Розселилися козаки, розповідає він далі, "в країні, яка відтепер зветься Україною; до того спустошена країна, вона за короткий час була заселена народом, вкрилася містами й містечками" (там само, с. 121-122). І сталося це тому, слушно констатує автор нарису, що козаки створили надійний заслін від турків і татар, які до того постійно плюндрували ці землі. Тут Круел, як і інші західні автори, розходиться з поширеною польсько-шляхетськими ідеологами версією, за якою заселення й соціально-економічне піднесення українських земель було наслідком цивілізаційної політики Речі Посполитої.

У тому ж розрізі й з тими ж акцентами, що й Коннор, описує Круел становище селян України (пояснюється ж цей збіг тим, що обидва автори спиралися на Боплана). Круел теж зазначає, що через нестерпне становище українські селяни часто повставали, "приєднувалися до козаків і відчайдушно відстоювали свою свободу від шляхти, яка разом з євреями спричинювала всі ці повстання і, зрештою, спонукала їх шукати кращої долі в сусідній державі (там само, с. 131-132). Окремий підрозділ Круел відводить козацько-селянським повстанням на Україні наприкінці XVI й у першій половині XVII ст., які вилилися у "велику козацьку війну" й приєднання козаків до Росії (там само, с. 122-126). І хоч у Круела теж відчувається вплив прошляхетських джерел, історію України XVI-XVII ст., зокрема національно-визвольних рухів, він викладає підкреслено об'єктивно. Характерною рисою цього викладу, як і в книзі Коннора, є рішучий осуд феодально-кріпосницького гніту як в Україні, так і в інших східноєвропейських країнах, "рабство селян", котре в очах англійського автора є явищем, несумісним і з правовими, і з моральними нормами.

Про інтерес до України й запорозьких козаків в Англії на зорі Просвітництва свідчить переклад "Опису України" Боплана, який з'явився 1704 р. в IV томі "Збірника подорожей і плавань" Дж. Черчілля (177). Упродовж XVIII ст. переклад книги Боплана виходив в Англії ще двічі, 1752 і 1764 рр.

Наприкінці XVII ст. до Москви прибув французький вчений-математик і мандрівник Філіп Авріль з тим, щоб здійснити свій план прокладення через Росію і Сибір торговельного шляху до Китаю. До речі, подібний проект цікавив також сучасника Авріля, відомого англійського письменника Д. Дефо, що знайшло відбиття в його романі "Робінзон Крузо", в його другому томі, який давно вже не читається і не видається. Філіп Авріль навідався також в Україну і в книзі "Мандри по різних країнах Європи та Азії" дав стислий опис запорозьких козаків та їхніх чайок, на яких вони робили свої морські походи, і супроводив цей опис цікавою гравюрою (126). Розповідаючи далі про Сибір та його завоювання козацькими загонами, Авріль помилково приписав цю акцію запорозьким козакам.

Початок XVIII ст. ознаменувався новим спалахом зацікавленості Україною на Заході, пов'язаної з діями гетьмана Мазепи та кульмінацією Північної війни, що відбулася на території України. На цьому ґрунті в Західній Європі виникає значна література про військово-політичні події в Україні й про гетьмана Мазепу, який стає відомою історичною особистістю в Європі, а потім і популярним літературним героєм. Про все це повідомляли дипломати й аґенти різних держав, багато писала тогочасна західноєвропейська преса, згодом почали з'являтися мемуари й нотатки учасників і свідків подій, історичні праці й, нарешті, твори красного письменства, щоправда, вже переважно за межами XVIII ст.

Вся ця різнорідна й різножанрова література вивчалася українськими дослідниками, головним чином Західної України (до 1939 р.) й діаспори; в УРСР, особливо з 30-х рр., можливість її дійсно наукового вивчення виключалася, тут могли з'являтися тільки заідеологізовані квазінаукові "праці", свідомо спрямовані на фальсифікацію й перекручення цієї епохи української історії. В тій науковій літературі українською і західноєвропейськими мовами, що була видана за межами СРСР, слід виділити численні праці І. Борщака, особливо його "орликіану" й нарис "Мазепа. Людина й історичний діяч" (459), Д. Дорошенка (522; 816), Б. Крупницького (581; 582; 584), Т. Мацьківа (622;624), О. Оглоблина (656), С. Томашівського (722). Проте слід сказати, що в переважній більшості цих праць увага зосереджена на особі гетьмана Мазепи та його діях, тоді як відображення життя України західними авторами залишається в них переважно тлом.

Важливо підкреслити, що західноєвропейські джерела дають цінний і в основному об'єктивний матеріал для вивчення бурхливої і складної епохи історії України. В сумі своїй вони переконливо спростовують ту офіційну версію подій на Україні, "зради Мазепи", яка була поспіхом сфабрикована в канцелярії Петра I і якої незмінно дотримувалися в царській імперії. Піддана певному перегляду після 1917 р., вона була поновлена в 30-х рр. і в СРСР проводилася в життя ще з більшою ретельністю і послідовністю, ніж за царизму.

За "височайшим указом" 1709 року Мазепа був оголошений зрадником, слухняна "русская церковь" виголосила йому анафему, яка протягом півтора століття лунала по всіх церквах Російської імперії. Вона була скасована, як анахронізм, церковним синодом лише у другій половині XIX ст. Та вона продовжувала лунати, ця анафема, до останнього часу, до проголошення незалежності України, тільки вже не по церквах, а з вузівських кафедр, зі сторінок шкільних підручників, академічних фоліантів та енциклопедичних видань ... На цьому нас виховано, це міцно втокмачено в ледачі наші голови.

"Якби ви вчились так, як треба ..." — застерігав нас іще мудрий Кобзар. Даремно... Не те слухали. Інакше, може, й спало б на думку, що зрада самодержцеві, тиранові — то ще не зрада народові; що історичний процес за зовнішньою однозначністю ("так було") ховає чимало нереалізованих альтернативних варіантів, а за політичними орієнтаціями і переорієнтаціями, за фатальними рішеннями і трагічними помилками криється туге, заплутане переплетення певних об'єктивних причин і суб'єктивних мотивів; що, нарешті, формула прокляття не вичерпує всієї складності проблеми" (448, с. 140-141).

Та щоб з'ясувати цю проблему, необхідно передусім звернутися до історії України тих неповних шести десятиліть, що передували "зраді Мазепи". Переяславська акція в політично-правовому відношенні означала входження України в склад Російської держави на засадах широкої автономії. За Березневими статтями 1654 року, ствердженими царем, зберігався суспільно-політичний устрій України, встановлювався розмір її збройних сил в 60 тис. вояків, визнавалося право гетьманів на зносини з іншими державами тощо. Однак у наступні десятиліття основний зміст політики царського уряду в Україні звівся до утисків і обмежень її автономії, а потім і до повної її ліквідації.

Окрім інших моментів, справа полягала і в несумісності різних державних утворень, різних політичних систем — своєрідної козацької республіки з виборним гетьманом та вищою адміністрацією і самодержавної монархії з деспотичним правлінням, політикою жорсткого централізму та уніфікації. Справді, автономна Україна була "чужорідним політичним тілом" у складі царської монархії, котра неухильно й послідовно прагнула до її ліквідації, поширення на Україну загальної державно-політичної системи, повного подолання автономності. Це не могло не зустрічати опору як серед правлячої верхівки Гетьманщини, так і серед козацьких мас. Як писав В. І. Вернадський, "процес розпаду політичної єдності на Україні проходив не без протестів з боку свідомих елементів українського населення і не без надзвичайних заходів з боку держави, що ними прискорювалося встановлення нового ладу на руїнах старого. Були спалахи місцевих бунтів, спроби перших гетьманів врятувати політичну самостійність краю з допомогою інших держав, були відкриті військові повстання, придушення яких вело за собою жорстокі репресії з боку центрального уряду. Разом з тим останній вдавався до різноманітних заходів знищення воєнної сили України аж до спеціальних каральних експедицій (зруйнування Січі) та виселення" (475, с. 172).

Наступ на автономію України особливо активізувався за Петра I, реформаторська політика якого включала також різке посилення тенденцій державно-політичної централізації та уніфікації. Ставлячи на меті повністю "прибрати до рук" Україну, він грубо ігнорував її автономні права й вольності і, щоб остаточно підірвати її автономію, у 1707 році оголосив Мазепі про намір перетворити козацькі полки на реґулярні частини російської армії. Дотримуючись історичної дійсності, слід сказати, що дії Мазепи в 1707-1709 рр., його трактати з шведським королем Карлом XII та перехід на його сторону були, власне, відповіддю на політичні наміри царя щодо України, які на той час цілком визначилися.

В тих анафемах Мазепі, які у нас проголошувалися до останнього часу, неодмінно звучало звинувачення його в зраді українського народу, в тому, що він хотів "запродати Україну шведським і польським феодалам". Але при цьому в жодному виданні не наводився і навіть не згадувався текст угоди Мазепи з шведським королем Карлом XII і польським королем Станіславом Лещинським, чого вимагає елементарна наукова етика. А в ньому щодо державно-політичного статусу України говориться: "Україна з двох сторін Дніпра з військом Запорозьким і народом малоросійським має бути вічними часами вільною від усякого чужоземного володіння. Союзні держави ні під претекстом визволення її, чи опіки над нею, чи під яким іншим не мають претендувати на абсолютну владу над Україною й військом Запорозьким, ні на ленну залежність, чи якусь підвладність, ані не мають права брати з неї яких-небудь доходів чи податків ... Цільність границь її, непорушність вольностей, законів, прав і привілеїв її свято мають заховувати, аби Україна вічними часами тішилася своїми правами і вольностями без всякого ущербу" (505, с. 18-19).

Отже, мета Мазепи полягала у збереженні суверенності козацької України, збереженні її вольностей і прав, здобутих у тривалій і запеклій боротьбі з польсько-шляхетським пануванням. Як побачимо далі, на це вказують і численні західноєвропейські джерела, зазначаючи, що "зрада" Мазепи була відповіддю на політику царя щодо України, спрямовану на повне її поневолення. Узагальнюючи їх, німецький історик Й. X. Енґель писав наприкінці XVIII ст., що "шведські історики не єдині, що виправдали виступ Мазепи проти Росії" (205, с. 322). Коротко скажемо, що до цієї думки приходило й чимало зарубіжних дослідників у XIX й XX ст., висловлювали її також деякі російські історики, хоч у цілому російська історіографія дотримувалася згадуваної офіційної версії. Так, О. Мартинов у рецензії на книгу М. Костомарова "Мазепа і мазепинці", опублікованій у французькому часописі "Revue des ąuestions historiąues", рішуче заперечив тому "нищівному" трактуванню Мазепи, яке дав у своїй монографії відомий історик: "М. Костомаров засуджує Мазепу без жалості й найкатегоричніше... Але чому властиво Костомаров думає, що Мазепа хотів піддатися Польщі, безсилля якої знав і яка була ненависна українцям? Що він міг зробити польському королеві такі обіцянки, це цілком імовірно, але він міг їх зробити, щоб краще заховувати свою гру. Це був з боку Мазепи політичний хід, дипломатичний підступ... Ні, подібно Богдану Хмельницькому, Мазепа в дійсності мав амбіцію зробити

Україну незалежною державою, і він вибрав для цього момент якнайсприятливіший. Росія конала під ударами ворожих армій, Швеція тріумфувала. Польща була в агонії. Союз зі Швецією не являв жодної небезпеки для політичної свободи України. Спроба Мазепи знищити всяке чужинецьке панування на Україні дійсна й щира" (цит. за: 622, с. 39).

Слід тут згадати й монографію Ф. Уманця "Гетьман Мазепа", що вийшла в Петербурзі наприкінці минулого століття; в ній автор переконливо показав, що Мазепа був українським патріотом і на союз зі Швецією пішов не заради особистих інтересів, а щоб вивести з найтяжчого стану Україну, яка за Петра I зазнавала особливо жорстокого гноблення, що, зокрема, засвідчують іноземні джерела (728).

У західноєвропейських джерелах, зокрема в реляціях дипломатів і в часописах, знайшла відбиття участь українських козаків у походах російської армії на Крим в 1687 і 1689 рр. Інтерес до цих походів на Заході, особливо в Австрії і Німеччині, підігрівався тим, що австрійський імператор Леопольд II, після перемоги над турками під Віднем 1683 року організує Святу Ліґу, чергову антитурецьку коаліцію, до якої ввійшла й Росія разом з залежною від неї Гетьманщиною. Найбільше про кримські походи та участь у них українських козаків писали німецькі й австрійські газети, говорилося в них і про переобрання козацького гетьмана під час першого походу, зняття та засудження Самойловича і обрання Мазепи. Найбільш докладно інформував про ці події "Theatmm Europeum", слушно зазначаючи при цьому, що татари підпалили траву без намови Самойловича, якого офіційно звинуватили в цьому підпалі, щоб виправдати провал походу (403, XII, с. 66-67).

Про кримські походи й участь у них українських козаків писала також англійська преса, зокрема урядовий орган "London Gazette". Про перший похід докладно розповів його учасник, генерал на російській службі Патрік Ґордон у своєму "Щоденнику". Йдеться тут і про вже добре знайомих авторові щоденника українських козаків, детально описується козацька рада, на якій було обрано гетьманом Мазепу (225, II, с. 189-191).

Фуаой де ля Невіль, який у той час був французьким послом у Москві, теж розповідає в анонімно виданій книзі про перший кримський похід і про "останні вибори у козаків", тобто про козацьку раду, на якій "був обраний гетьманом писар або ж державний секретар Мазепа; цей принц не красень, але дуже інтеліґентний і чудово говорить латинською мовою. Він козак з походження, був пажем і офіцером ґвардії у короля [Яна]-Казиміра, тому прихильно ставиться до Польщі" (334, с. 80-81). Згодом цей же Невіль виконував таємне доручення Яна Собєського і пробував підбити Мазепу перейти під протекторат Польщі та вів з ним відповідні переговори: "Незважаючи на небезпеку, я пробував кілька разів зустрітися з ним (Мазепою. — Д. Н.). Перевдягнувшись, я в супроводі придворного німецького лікаря зустрівся з ним уночі й запропонував перейти під протекцію польського короля" (там само, с. 91). Але Мазепа відхилив цю пропозицію.

З початком Північної війни Україна як васал Російської імперії була втягнута в цю війну. Цар Петро вимагав від Мазепи посилати козацькі полки проти шведів і проти Станіслава Лещинського, ставленика Карла XII в Польщі, на допомогу королю Августу, який зазнавав нескінченних поразок. 1704 р. Мазепа вирушив у похід в Польщу з сорокатисячним козацьким військом, і про цей затяжний похід чимало писала західноєвропейська преса. Загалом у цей період неухильно зростає обсяг інформації про українських козаків та їхнього гетьмана як у західній пресі, так і в реляціях дипломатів та аґентів, сягнувши апогею в 1708-1709 рр., що було пов'язане з переходом Мазепи на бік шведів, який став європейською сенсацією, і битвою під Полтавою. Ці численні матеріали зібрані й висвітлені в ґрунтовній монографії Т. Мацьківа (622), який спирався на попередні конкретні розвідки українських дослідників, і я обмежуся тут лише їх загальним обрисом.

Як про Північну війну загалом, так і про українських козаків та дії Мазепи найбільше й найґрунтовніше писала німецька преса, що пояснюється не тільки більшою географічною близькістю Німеччини, а й тим, що названа війна на першому її етапі відбувалася переважно або по сусідству з нею, в Речі Посполитій, або й на німецьких землях, зокрема в Саксонії (Авґуст, союзник Петра I, був не тільки польським королем, а й саксонським курфюрстом). А це означало, що Північна війна мала й пряме відношення до німецьких держав, що від її перебігу й розв'язки багато що залежало в самій Німеччині, і звідси посилений інтерес до всього, пов'язаного з цією війною, зокрема до українських козаків і Мазепи.

Про них багато писали такі німецькі часописи, як "Historische Remarąues", нюрнберзький "Neue erOffneter Historische Bilder-Saal", ляйпціґська "Die europaische Fama". Так, у тижневику "Historische Remarąues" y 1703 p. з'явилася докладна біографія Мазепи, автор якої виявив добру обізнаність із життєвим шляхом гетьмана, його родинними справами тощо. Через рік не менш ґрунтовну й прихильну біографію Мазепи вмістив часопис "Die europaische Fama", супроводивши її портретом гетьмана, ґравюрою з якого пізніше скористався Енґель для своєї "Історії України та українських козаків".

Цінною рисою німецької преси є те, що вона давала інформацію з перших рук, від свідків і учасників подій, тоді як преса інших західних країн нерідко передруковувала або переказувала те, що раніше з'являлося в німецьких часописах. До них же дописували дипломати, аґенти, вчені й військові, що у великій кількості перебували на російській службі. Разом з тим німецькій пресі в її висвітленні українських справ властива більша залежність, так би мовити, від політичної кон'юнктури, що з особливою виразністю проявилося в її ставленні до Мазепи. Якщо до 1709 р. це ставлення було прихильне, а характеристики нерідко майже панегіричні, то після Полтавської битви тон німецької преси змінився, Мазепу почали називати "зрадником", "безчесною людиною" тощо, — звичайно, озираючись на переможця Петра I, з яким тепер ще в більшій мірі необхідно було обачливо рахуватися. Та не обходилося в усьому цьому й без прямого тиску російського уряду, підкупу редакторів часописів і т. п. Як відомо, цар Петро та його підручні, зокрема Меншиков, надавали важливого значення формуванню європейської громадської думки, не відзначаючись при цьому делікатністю у виборі засобів впливу на цей процес.

Слід тут виділити вже не раз згадуваний "Театрум Європеум", який вирізнявся об'єктивністю у висвітленні подій на Україні, в тому числі й 1708-1709 рр., поєднуючи її з ґрунтовністю, про що скажемо далі.

Значну увагу цим подіям приділяла й преса інших країн Західної Європи — французька, англійська, голландська, в меншій мірі італійська. Якість її інформації поступалася тій, що давали німецькі часописи, — як зазначалося, нерідко це були передруки з останніх, вміщалося також чимало неперевірених відомостей, чуток, що не підтверджувалися, і т. п. Але є в їхній інформації і певна перевага: відсутність згадуваної залежності від політичної кон'юнктури, незалежність суджень і більша об'єктивність у трактуванні драматичних подій 1708-1709 рр., зокрема дій Мазепи.

Характерним прикладом тут може служити англійська преса: на відміну від німецької, яка почала таврувати Мазепу після його переходу на бік Карла XII, вона писала про нього з підкресленою нейтральністю, хоч і користувалася інформацією німецьких часописів (622, с. 120-121). В сумі своїй, сказати б, спільними зусиллями тогочасна англійська преса настільки докладно інформувала своїх читачів про перебіг подій на сході Європи, що за її матеріалами, наприклад, можна було б досить детально простежити походи козацького війська в Річ Посполиту 1703-1708 рр., навіть дії окремих козацьких загонів, що їх посилав Мазепа на допомогу польським генералам і самому королю Авґусту П. Водночас матеріали преси відтворюють рецепцію подій української історії в країнах Західної Європи, їх сприйняття й інтерпретацію громадською думкою, що становить для нас специфічний інтерес.

Багато відомостей про події в Україні вміщала також французька преса. Так, про них постійно інформувала "Gazette de France", яка на той час стала офіційною урядовою газетою. Матеріали французької преси, що стосуються України початку ХУІП ст., ще на початку 20-х рр. були зібрані й висвітлені І. Борщаком (464; 465). З цих матеріалів можна зробити висновок, що хоч французька преса теж використовувала інформацію німецької, у витлумаченні подій на Україні, зокрема у 1708-1709 рр., вона становить очевидний контраст останній. Вона не виявляла прихильності до Петра I та його дій на Україні й засуджувала його жорстокості після переходу Мазепи на бік шведів. Так, згадана "Gazette de France" писала після Полтавської битви, що "страшний цар жадає крові України" ("l'implacable Zsar a soif du sang de l'Ukraine"). Цікаві матеріали з історії України початку XVIII ст. містять реляції та мемуари західних дипломатів та аґентів у Росії, а також у Польщі й Швеції. Це, зокрема, донесення вже згадуваного французького посла в Москві Фоя де ла Невіля і його наступника Ж. де Балюза, англійського посла в Москві лорда Ч. Вітворта, австрійського посла О. Плеєра, прусського Г. Й. фон Кайзерлінґа, данського посла Ю. Юста. Всім цим джерелам відомостей про трагічну епоху української історії присвячені дослідження українських істориків (465; 582; 624; 722), а підсумок підведено у вже цитованій монографії Т. Мацьківа.

Українські справи посідають значне місце в донесеннях своєму уряду Ч. Вітворта, англійського посла в Москві у 1704-1711 рр. У 1710 р. він опублікував у Лондоні "Звіт про Росію, якою вона була 1710 року", в якому два розділи повністю відведені Україні: "Козаки України" (428, с. 22-24) і "Запорозькі козаки" (там само, с. 24-26). У першому з них говориться про українських козаків, яких автор чітко відрізняє від донських: "їхні володіння простяглися на кілька сотень миль між ріками Бористеном, або Дніпром, і Доном. У 1654 р. внаслідок повстання вони з їхнім гетьманом відділилися від Польщі й віддалися під протекцію царя... Їхня країна гарно заселена й оброблена, їхні села великі й охайно забудовані дерев'яними будинками, їхні мешканці займаються також різними ремеслами" (там само, с. 24). У своїх донесеннях Вітворт досить докладно інформував англійський уряд про дії українських козаків, керованих Мазепою, в Північній війні у 1704-1706 рр. Перехід Мазепи на бік шведів він слушно пояснював тим, що козаки дуже цінують свою автономію та свої права, а царський уряд прагнув позбавити їх усього цього, що викликало серед них велике невдоволення і побудило гетьмана вступити в союз з Карлом XII (там само, с. 23-24). За це цар наказав дощенту зруйнувати Батурин, резиденцію Мазепи, а його населення знищити без різниці віку й статі. "Та хоч страшне зруйнування, — зазначає Вітворт, — викликало в Україні жах, це не завадило запорозьким козакам приєднатися до Мазепи й ділити з ним до кінця його долю" (там само, с. 26).

Слід сказати, що таке мотивування дій Мазепи, його союзу з Швецією, було поширене, більше того — превалююче в тогочасних західних джерелах. Прусський посол у Москві Г. Й. фон Кайзерлінґ, доповідаючи про перехід Мазепи на бік шведів і про можливі наслідки цієї акції, робив такий висновок: "Не треба думати, що цей чоловік, якого народ так дуже любить, як і шанує, не мав би своїх прихильників. Тим більше що козаки дуже невдоволені цим (московським) урядом, який жорстоко з ними поводиться й часто порушує їх вольності. Тому треба думати, — якщо не весь народ, то принаймні велика його частина піде за своїм вождем" (582, с. 24-25).

Подібну мотивацію дій знаходимо в книзі Й. В. Барділі, що є обробкою спогадів принца вюртемберзького Максиміліана Емануїла який командував драґунським полком у шведській армії і потрапив у російський полон під Полтавою. Тут говориться про те, що "козаки є вільним народом, який не хоче бути ні під Польщею, ні під Москвою", і політика обмежень, а потім і ліквідація їхньої автономії викликала зростаюче обурення у них і їхнього гетьмана (130, с. 420-421). Французький дипломат у Стамбулі Феріоль доповідав з приводу переходу Мазепи на бік шведів: "Козаки не є природними підданими царя, вони тільки піддались ніби під його протекцію, й ніхто не може звинувачувати їх за те, що, бачачи, як нищать їхні вольності, вони підняли повстання..." (цит. за: 95, с. 142). А Ф. Й. фон Штраленберґ у своїх цікавих спогадах, щоб пояснити причини переходу Мазепи на бік Карла XII, наводить стислий нарис історії козаків і наголошує, що гетьман прийняв рішення про перехід, пересвідчившись у намірах царя ліквідувати гетьманат і перетворити козаків у драґунів, тобто в реґулярні полки російської армії. Після цього Мазепа "вирішив перейти на шведський бік, його наміром було зробити цю країну незалежним князівством" ("Aber seine Intention gewesen sey dieses Land zu einen aparten Fiirstentum zu machen" — 394, c. 251-252).

До подібних об'єктивних висновків, що спростовували офіційну російську версію зрадництва Мазепи, приходили й інші західні спостерігачі, але я не буду тут їх каталогізувати.

Як уже не раз вказували українські дослідники, із тогочасних західних джерел вимальовується досить привабливий образ Мазепи як людини високоосвіченої й інтеліґентної, зовсім не авантюриста, а розсудливого і врівноваженого правителя, доброго дипломата, патріота своєї козацької вітчизни, якого сувора необхідність штовхнула на ризикований крок. Так, Ж. де Балюз, який відвідав Батурин з дипломатичною місією в 1704 р., писав у своєму листі: "Він дуже поважаний у козацькій країні, де народ загалом свободолюбний і гордий, мало шанує тих, хто ним володіє. Привернув Мазепа козаків до себе твердою владою, великою військовою відвагою та розкішним прийняттям у своїй резиденції для козацької старшини. Я був свідком одного прийняття, в якому багато чого було на польський зразок" (459, с. 28-29). Мета приїзду Балюза в Батурин полягала у тому, щоб вивідати у Мазепи деякі політичні секрети, що стосувалися відносин у Східній Європі, але цієї мети він не досягнув і написав у листі: "Належить він до тих людей, що воліють або зовсім мовчати, або говорити й не сказати. Все ж таки гадаю, що ледве чи любить він московського царя, бо ні слова не сказав, коли я йому скаржився на московське життя. Однак щодо корони польської пан Мазепа сказав, що воно, мовляв, іде, як у стародавньому Римі, до занепаду. Про шведського короля говорив із пошаною, хоч вважає його за надто молодого" (там само, с. 29).

Балюз був вражений рівнем освіченості Мазепи, його знанням різних мов. У тому ж листі, опублікованому в свій час І. Борщаком, він говорить: "Я розмовляв з господарем України польською та латинською мовами, бо він запевнив мене, що не володіє добре французькою мовою, хоч у молодих літах відвідав Париж та південну Францію" (там само, с. 29). Встановлено, що Мазепа добре володів польською, німецькою та італійською мовами, знав голландську, французьку, татарську мови, що ж до латинської мови, то, як говорить у тому ж листі Балюз, нею він "так досконало володіє, що може ривалізувати з нашими отцями єзуїтами" (там само, с. 11). Високу освіченість Мазепи, який був людиною європейської культури, відзначали й інші західноєвропейські посланці, що з ним спілкувалися. Про це йдеться, зокрема, в мемуарах Бонака, французького посла в Польщі, який бував на Україні й зустрічався з Мазепою. На Україні, заявляв Бонак, він не знає людини, яка могла б рівнятися з Мазепою не тільки багатством і владою, а й освіченістю та широтою кругозору (там само, с. 24). В мемуарах герцоґа вюртемберзького Максиміліана Емануїла оброблених і виданих Барділі, Мазепа характеризується як вже стара, але енергійна людина, з гострим розумом і європейською освітою, з досконалим володінням латинською мовою (130, с. 417).

Великий резонанс викликала в Західній Європі битва під Полтавою, тим більше що перемога в ній російської армії була для Заходу неочікуваною і сенсаційною. Про цю битву повідомляли в своїх реляціях дипломати й аґенти різних держав, багато писала про неї західна преса, підносячи її як ґрандіозну сенсацію нового століття, з'являлися про неї брошури й "летючі листки"; були це головним чином німецькі публікації, але з'являлися вони і в інших країнах; так, у Неаполі невдовзі після битви була опублікована "Докладна реляція про битву, що відбулася 8 липня біля Полтави на Україні" (201). Згодом описи Полтавської битви посіли важливе місце в мемуарній та історичній літературі.

Чи не першим ґрунтовний і об'єктивний виклад про що визначну подію дав "Theatrum Europeum", який, за традицією, що бере початок з часів Хмельниччини, приділяв значну увагу тому, що діялося в Україні. Розповідається в ньому, зокрема, про повстання Семена Палія проти польсько-шляхетського панування, що відбулося в 1701-1704 рр. (403, XIV, с.414-415, 444, 1043). У XVIII томі цього видання, що вийшов 1720 р., широко описується Полтавська битва, грунтовно висвітлюється її "передісторія" і її розв'язка, яка була для Швеції великою поразкою, а для України — катастрофою. Автор цього розлогого нарису, що охоплює майже сто сторінок, розповів про трактати Мазепи з Карлом XII і його перехід на бік Швеції, проаналізував причини цього переходу, не розходячись істотно з превалюючою позицією тогочасних західних джерел, подав біографію гетьмана, написану досить-таки стримано, змалював знищення Батурина російськими військами, показав важке становище шведської армії в Україні — її виснаженість нескінченними походами й битвами, надзвичайно сувору зиму 1708-1709 рр., яка завдала їй значних втрат, складні стосунки з українським населенням і козаками, далі докладно описав саму битву і втечу Карла XII й Мазепи в межі Турецької імперії (там само, XVIII, с. 262-350).

Докладний опис битви під Полтавою завершується в нарисі епізодом гострої розмови Карла XII з Мазепою, який дорікав гетьману за те, що той нібито призвів його до поразки. Втекти до Туреччини, зазначає далі автор, вони змогли лише завдяки тому, що Мазепа й козаки "знали всі балки, ріки й струмки, як найкращий моряк знає без компасу дорогу в морі". Як спостеріг Т. Мацьків, цей образний вислів списаний у Барділі, який, у свою чергу, запозичив його із шведського документа (622, с. 63). Цікава ще розповідь про те, як цар Петро домагався, пускаючи в хід усі засоби, видачі Мазепи турками, але ті йому постійно відмовляли. Завершується цей ґрунтовний історичний нарис смертю Мазепи: "З листопада 1709 р. помер у Бендерах старий Мазепа, вірний, але нещасливий союзник шведського короля. Це була людина глибокого розуму й великого військового досвіду, і хоч він мав велике багатство й владу серед козаків, прагнув до чогось більшого, може, з бажання помститися, і зазнав краху. Ходили чутки, що турки отруїли Мазепу, бажаючи його позбутися, але цьому важко повірити, бо вони постійно рішуче відмовлялися його видати" (403, XVIII, с. 350).

Слід ще зазначити, що цей нарис із "Theatrum Europeum" написаний не з російської, а скоріше з українсько-шведської точки зору. На цю думку наводить і його зміст, відбір матеріалу, і його структура, аспект висвітлення всіх цих драматичних подій; починається він розповіддю про встановлення союзу Мазепи з Карлом XII, а завершується смертю гетьмана в Бендерах після полтавської катастрофи.

Як на одну з головних причин поразки шведів у Полтавській битві "Theatrum Europeum" вказує на те, що козаки в більшості своїй не пішли за Мазепою; на це вказують також інші західні джерела. Очевидно, гетьман допускав таку можливість та побоювався її, і не випадково він до останнього моменту приховував від козаків і народу перехід на бік Карла XII. Колишній духівник, а потім історик шведського короля Й. А. Норберґ розповідає у своїй книзі, що коли в жовтні 1708 р. Мазепа вийшов назустріч Карлу XII, то "козаки вважали, що вони йдуть атакувати шведів. Коли ж він оголосив свої справжні наміри, то більшість полковників ретирувалися зі своїми людьми, і з ним лишилося десь близько семи тисяч чоловік" (336, с. 248).

Як відомо, в Полтавській битві одні козацькі полки й запорожці билися на боці шведів, інші — на боці росіян, велася й партизанська війна з військами Карла XII. Однак, хоч український народ у значній своїй частині не пішов за гетьманом Мазепою і вів боротьбу проти шведів, це не завадило царю Петру після перемоги під Полтавою обрушити жорстокі репресії на Україну. Згадувана сумна доля Батурина не була якимсь прикрим епізодом; в "Історії русів" так говориться про цей час: "Равной участи подвержена была большая часть Малороссии. Разъезжавшие по ней партии воинства царского сожигали и грабили без изъятия, и по праву войны, почти неслыханному, Малороссия долго ещё курилась после пожиравшего её пламени" (47, с. 207).

Сучасний англійський історик Л. Р. Левіттер пише про цей похід російської армії на Україну, що він "своїми грабунками, підпалами, побоями та ґвалтуваннями нагадував скоріше карну експедицію, ніж союзне військо" (цит. за: 790, с. 160).

Скориставшися сприятливими для його планів обставинами, цар Петро I вирішив звести нанівець автономію України й підготувати ґрунт для повної її ліквідації. Водночас великого розмаху набуло закріпачення українського селянства та його "розкозачування": цар щедро роздавав своїм "вірним слугам" маєтності разом з селянами, які перетворювалися на кріпаків. Внаслідок всіх цих дій "царя — визволителя від шведів" на Україні склалася народна точка зору на нього, яку згодом афористично висловив Тарас Шевченко в поемі "Сон": "Це той Пepвий, що розпинав нашу Україну..."

Розгром України, вчинений Петром I, досить широко висвітлювався в західноєвропейських джерелах, викликаючи в основному неґативну реакцію. Значний резонанс викликало зруйнування Батурина і винищення його населення: про цю варварську акцію писали газети, повідомляли про неї дипломати в своїх реляціях, розповідається про неї в мемуарах та історичних працях. Лорд Вітворт повідомляв свій уряд, що після переходу Мазепи на бік шведів "його резиденція місто Батурин негайно було взяте й спалене, і понад сім тисяч чоловік було забито незалежно від віку й статі" (428, с. 26). Прусський посол Кайзерлінґ сповіщав у звіті від 28 листопада 1708 р., що цар наказав Меншикову захопити й знищити Батурин, і той це зробив у найжорстокіший варварський спосіб, не пощадивши ні жінок, ні дітей (582, с. 27-28). Про сплюндрування Батурина й винищення його мешканців разповідала австрійська газета "Wiennerisches Diarius" за 2-4 січня 1709 р., тут же вона писала й про те, що Мазепа засуджений заочно до страти, а його манекен за наказом царя повішений на шибениці (622, с. 86). Французькі й голландські газети вміщали інформацію про жахливі царські репресії під промовистими заголовками: "Жахлива різанина", "Плюндрування України", "Ціла Україна купається в крові", "Жінки й діти на вістрі шабель" (460, с. 73). "Всі мешканці Батурина без огляду на вік і стать вирізані, як наказують нелюдські звичаї московитів", — писала одна з газет (там само).

Не менш жорстоко розправилася російська армія з Запорозькою Січчю, на яку напад було вчинено в той час, коли основна маса запорожців пішла на допомогу Мазепі. Віденська газета "Posttaglische Mercurius" від 24 липня 1709 р. розповіла, що після взяття Січі її було вщент зруйновано й розграбовано, а триста запорожців, яких полковник Яковлєв полонив, "для прикладу посадили на палі"; цифра, наведена австрійською газетою, збігається з тією, що навів Меншиков у звіті цареві за 19 травня 1709 р. (622, с. 87). До речі, у відповідь на це цар писав Меншикову: "Ми прийняли з великою радістю звістку, що ви здобули це прокляте місце, джерело всякого лиха і надії наших ворогів" (цит. за: 460, с. 85). І він же повідомляв генералу Апраксіну, що "полковник Яковлєв заволодів цим клятим кублом і вирізав усю наволоч. Тим робом ми винищили останній пень Мазепиного роду і з цієї нагоди складаю вам побажання" (там само).

Про Україну початку XVIII ст. й про бурхливі військово-політичні події, що відбувалися на її терені, знаходимо відомості в багатьох книгах, що видавалися тоді на Заході. Серед них слід виділити книги авторів, які побували на Україні чи принаймні в Росії й спиралися на свої спостереження та враження або хоча б брали інформацію з перших рук.

Слід тут згадати книгу Й. Ґ. Корба під іронічною назвою "Щоденник подорожі в уславлену Московію", яка вийшла У Відні латинською мовою на самому початку XVIII ст. (268). Як секретар посольства цісаря Леопольда II, Корб побував у Москві в 1698-1699 рр. і на основі своїх спостережень і вражень написав книгу, в якій дав настільки гостро критичне зображення тогочасної Росії, її порядків і установ, звичаїв і моралі різних верств суспільства, військової організації тощо, що російський уряд домігся від австрійського заборони її розпродажу й перевидань; лише в другій половині XIX ст. вона вийшла у французькому й англійському перекладах. Російська держава постала в ній як азіатська деспотія, де все тримається на необмеженій царській владі, страху та рабській покорі (фраґменти з цієї книги див.: 95, с. 125-127).

Книга Корба містить окремі стислі відомості про Україну, подані в нейтральному тоні, зокрема про українське козацьке військо. "Важливим скріпленням для царських (військових) сил є козаки. Московита схиляють їх на свій бік щорічними подарунками і намагаються втримати їх вірність найщедрішими обіцянками, щоб вони (козаки) не задумали перейти до поляків, бо разом зі своїм переходом вони можуть забрати цілий нерв московського війська; цей народ (козаки) сильний і перевищує московитів і військовим умінням, і хоробрістю" (там само, с. 127). Розповідається також у Корба про війни з турками й татарами, в яких брали активну участь українські козаки "під проводом козацького вождя Мазепи", подаються географічні й топографічні відомості про південь України, ґравюри міст та укріплень у Приазов'ї.

Більш численні й конкретні відомості про Україну містить інша латиномовна пам'ятка того часу "Історія делеґації до шведського короля Карла XII" Д. Крмана, видана угорською Академією наук наприкінці минулого століття (273). Словак з походження і фанатичний протестант, Даніель Крман у травні 1708 р. був посланий протестантською общиною і з рекомендацією князя Трансільванії до Карла XII з тим, щоб домогтися його допомоги й протекції протестантам в Угорщині. Через Закарпаття, Польщу й Литву він прибув у Білорусь, де в Могилеві був уперше прийнятий шведським королем. Залишившись при шведській армії, він разом з нею вирушив на Україну, побував під Полтавою, втікав до Туреччини, в Бендери, звідки вже через Молдавію повернувся на батьківщину. Отже, Крман став свідком великих і драматичних подій, що в 1708-1709 рр. розігралися на Україні, але не можна сказати, що він належав до вдумливих і проникливих спостерігачів. На те, що відбувалося навколо нього, він дивився крізь шори протестантського віросповідання, виявляючи поверхове й однобічне розуміння подій. Як зазначив В. Сочинський, властиве йому неґативне ставлення до православної віри він механічно поширював на український народ, козацьке військо і Мазепу (95, с. 130-131). Але цікаві своїм емпіричним змістом фіксації тих конкретних подій, які пройшли перед очима Крмана або про які він чував у шведському таборі.

Про перехід Мазепи до шведів Крман пише, що гетьман "скликав коло тридцяти полковників, яких мав за вірніших, предложив їм питання, що треба чинити і з ким хочуть лучитися: цар порушив багато їх вільностей, накидаючи московські залоги на Україні, забираючи щороку певну кількість коней, відмовляючи козакам приналежної платні, відриваючи вже три роки від України три полки; противно, шведський король живе дуже далеко і від нього нема небезпеки для їх вільностей, навіть можна надіятися їх прибільшення; він дуже вірний своєму королівському слову, не покине їх, як віддадуться під його владу, досі все перемагав, а по тому, що за ним справедливість і Божа поміч; гетьман уже над гробом та хоче ще покласти свої сили і кров за добро своєї України. Всі присутні однодумно згодилися на план гетьмана, заприсягли тайну і розійшлися" (там само, с. 131).

Особливо цікава замальовка прийому й обіду на честь Мазепи у Карла XII, на якому, судячи з детальності опису, був присутній і Крман: "Прийшов Мазепа до короля з невеликою військовою дружиною, що несла замість хоругви довгу жердку, вершок її був прикрашений золоченою короною і величезним кінським хвостом. Це була княжа хоругов, інші були менші, почасти з короною, почасти з китайки, що на ній був знак хреста, без хвостів. Після авдієнції сидів при столі з королем, що займав сам-один одну сторону довгого стола; з другого боку, по правій королеві сидів Мазепа зі своїми достойниками, може, десятьма, з-поміж них сестринець Мазепи, польний маршал Войнаровський, по лівім боці (короля), напроти Мазепи. Обід тривав ледве годину, король не говорив ані одного слова, вони ж між собою підносили легкий гомін кілька разів. Було багато шведських достойників, що були цікаві побачити Мазепу. По обіді король велів собі принести ту Мазепину хоругву, заінтересований новістю, а Мазепа пішов до свого війська в сусідстві, де зібралося повно шведів" (там само, с. 132).

Крман був також свідком прибуття у шведський табір запорожців на чолі з кошовим Гордієнком та їх прийому Карлом XII і Мазепою, що сталося 6 квітня 1709 р. "Запорозький отаман з товариством став перед королем, промовив до нього і зложив присягу вірності. Король відповів через свого комісара Солдана, що знав українську мову. Потім кожний із запорожців за порядком похилявся низько перед королем, буцімто падали до його ніг. По годині відійшли від короля до гетьмана Мазепи. Цей приймав щедро старшину, а король гостив решту; бенкетували три дні" (там само, с. 132-133).

Розповідь Крмана про Полтавську битву відзначається фрагментарністю, це спостереження людини, що випадково потрапила на поле битви й зафіксувала розрізнені епізоди, які потрапили їй на очі. Одна з таких фіксацій: ранній ранок, поле навпроти північних воріт Полтави, "і тут ми побачили гетьмана Мазепу, що їхав на прекрасному (generosissimo) коні: він у пишнім уборі виїхав був рано до битви; король його похвалив, але велів йти до багажів, щоб шанував своє життя, коли й так здоров'я слабе" (там само, с. 133). Вже під час битви, бажаючи її побачити, Крман поїхав до ставки Карла XII, але опинився "аж на самім краю лівого крила, котре замикали запорозькі козаки і котре було справді найбільш небезпечне, бо ворог легкої зброї напирав на нього" (там само, с. 134). Після Полтавської битви серед шведів була поширена думка, що причиною їхньої поразки є хибно обраний королем напрям наступу й прихід на Україну, а обрав він цей шлях під впливом Мазепи. Передаючи цю думку, Крман повністю з нею погоджується. Насправді ж це рішення Карл XII прийняв до переходу Мазепи на його бік, і гетьман, дізнавшись про нього, був цим дуже невдоволений і стривожений.

Необхідно тут вказати й на книгу "Російська держава за нинішнього царя" (1716 р.) Дж. Перрі, англійського інженера, який шістнадцять років провів у Росії, займаючись будівництвом каналу Волга-Дон, воронізької верфі, каналу на Ладозі. Перрі був добре обізнаний зі справами в Російській імперії, і хоч його діяльність проходила в місцях, далеких від України, події на її терені теж привертали його увагу, насамперед військово-політичні. Він теж вважав, що Карл XII пішов на Україну за запрошенням Мазепи, але, зазначається далі, сталося все це тому, що московський уряд дуже зле поводився в цій країні, так що не тільки козаки, а й усе населення готове було повстати (350, с. 25). Залежний від російських джерел інформації, він твердив, що Мазепа, вступивши в союз зі Швецією, зобов'язався підпорядкувати Україну Речі Посполитій, як це було до часу, коли вона прийняла московський протекторат (там само). В цілому про події в Україні автор пише лаконічно й стримано, констатуючи факти й уникаючи вираження свого ставлення до них. Чи не єдине, про що він говорить з обуренням, так це знищення Батурина й розправа з безвинними мешканцями, і зауважує при цьому, що ці жорстокості, однак, "не відстрашили козаків і народ України давати підтримку Мазепі" (там само, с. 27).

Особливий інтерес становить книга Ф. К. Вебера "Росія, що змінилася", і не багатством та розмаїттям матеріалів про Україну, а витлумаченням процесів у Російській державі, в якому виразно проступають просвітницькі тенденції; її перший і найцікавіший том з'явився 1721 р. (424). В ролі резидента Ганноверського курфюрста Вебер провів у Росії п'ять років, з 1714 по 1719 р., де його захопила реформаторська діяльність Петра I, і він став її переконаним прихильником. Саме Петро I та його діяльність перебувають у центрі уваги цього автора, і небезпідставно російський переклад його книги вийшов під зміненим заголовком "Записки Вебера о Петре Великом и его преобразованиях" (16). Цим же визначається й кут зору, під яким висвітлюється в книзі Вебера все, що відбувалося в Російській державі на початку XVIII ст. Однак слід зазначити, що її автор не обмежувався своїми спостереженнями та враженнями (хоч первісна щоденникова структура книги сильно відчутна в першому томі), а й вдавався до вивчення різнорідних матеріалів про тогочасну Росію. Завдяки цьому в книзі, особливо в першому томі, досягаються широке охоплення різних сфер її життя і ґрунтовність їхнього висвітлення.

Досить виразно проявляються у Вебера тенденції, характерні для раннього Просвітництва. Автор різко виступає проти кріпосного права, він не може прийняти того, що в Росії "всі селяни — раби і працюють на своїх панів" (там само, с. 1151). І що найгірше, кріпосницькі порядки перетворилися на тяжкі пута соціально-економічного розвитку держави. Вебер вважав, що найбільшим благом для Росії, для її поступу було б скасування кріпосного права, що привело б до включення економічних механізмів розвитку суспільства. Але цар Петро пішов іншим шляхом — шляхом примусових державно-адміністративних методів у своєму "перетворенні Росії". Хоч теоретично Вебер і не визнавав його по-справжньому "розумним" і "плідним", він вітав активну реформаторську діяльність Петра, яка виводила Росію зі стану азіатського застою.

Цікаві судження Вебера про козацтво, українське й донське. В козаках він вбачав окрему суспільну групу, соціально пов'язану з селянством; разом з тим це вільні люди зі своєю військовою організацією, які охороняють південні й південно-східні кордони. В цьому їхня практична користь для держави; але водночас вони, на думку Вебера, становлять для неї, для її суспільно-політичного ладу велику небезпеку як деструктивний елемент, фермент народних повстань, що з усією очевидністю засвідчило повстання Булавіна на Дону. Тому цар проводить політику обмеження козацтва, встановлення над ним державного контролю, яка в цілому схвалюється автором. В цьому ж плані він характеризує й політику царя Петра на Україні, яка зробилася особливо жорстокою після Полтавської битви.

Складність ситуації, що постала на Україні, якоюсь мірою усвідомлювалася Вебером, тому в її аналіз він вводив історичний момент. "Козаки або черкаси, — говориться в його книзі, — володіють так званою Україною, тобто смугою земель, що простяглася між Доном і Дніпром, вище від його порогів, від яких вони ще звуть себе запорозькими козаками" (там само, с. 1150). Спершу козаки були під владою Польщі, коли ж ця держава почала їх надто гнобити, вони перейшли під протекторат Туреччини, а потім визнали зверхність московського царя. Здійснення всіх цих акцій Вебер приписав гетьману Дорошенку, який нібито в трактатах з Москвою "зумів так укласти умови договору, що нове підданство не внесло в життя країни ніяких змін, а козаки, незважаючи на свою підвладність, не відчували того, що таке неволя" (там само, с. 1151). Головне їхнє зобов'язання, за Вебером, полягало в тому, що вони мали під час війн виставляти шістдесятитисячне військо, а це була велика військова сила, тим більше що козаки мали репутацію першокласних вояків.

Але згодом, розповідає Вебер, царський уряд почав урізати козацьке військо, хоч спершу він уникав крутих заходів, побоюючись, щоб козаки не перекинулися до поляків або турків. Але це була, підкреслює автор, усталена й неухильна лінія царського уряду на Україні, яку Петро I почав проводити з такою наполегливістю, що внаслідок його заходів "від колишньої України не лишилося й тіні" (там само, с. 1152). Вебер розрізняє запорозьких і "гетьманських" козаків, зазначаючи, що останні "підлягають гетьманові, який живе в Батурині. Це місто мало колись величний замок і чудовий собор, було обнесене старими оборонними мурами. Але коли Мазепа покинув царя, князь Меншиков зайняв Батурин збройною рукою та зрівняв мало не ціле місто з землею" (там само). Більшою свободою користуються запорозькі козаки, які після Полтавської битви покинули межі Російської імперії. Розповідає Вебер і про те, як цар Петро щедрою рукою роздавав на Україні своїм підручним маєтки разом із селянами, які ставали кріпаками.

Вебер звернув увагу й на певні аспекти тогочасних російсько-українських культурних зв'язків. Говорить він, зокрема, про те, що таких необхідних йому освічених людей цар-реформатор запрошував не тільки з Західної Європи, а й з України. Зазначає він і те, що в заснованих царем школах, зокрема в московських гімназіях, викладали вчителі-росіяни, які "здобули освіту в Польщі, в Україні і в Пруссії" (424, с. 1378). Слід тут згадати й свідчення лорда Вітворта, який, описуючи в своїй книзі безграмотність і безкультур'я, що панували тоді в російському суспільстві, в тому числі й серед духівництва, зазначає, що виняток серед них становлять духовні особи, що здобули освіту в Києві (428, с. 46).

Твір Вебера, а точніше перший його том, викликав значний інтерес у Західній Європі. Упродовж першої половини XVIII ст. перший його том ще тричі виходив німецькою мовою, в 1723 р. з'явився його англійський переклад, у 1725 p. — французький, який ще двічі перевидавався. Щодо другого й третього томів книги Вебера, які вийшли відповідно у 1729 й 1734 рр., то вони успіху в читачів не мали, не перевидавалися й не перекладалися іншими мовами. Слід думати, пояснюється це тим, що написані вони на матеріалах, взятих із чужих рук, із друкованих джерел, в них відсутні свідчення очевидця, які дуже цінувалися тогочасними читачами.

Протягом першої половини XVIII ст. в різних країнах Західної Європи виходила мемуарна й історична література про Північну війну й Полтавську битву. Виділимо в ній ті твори, які містять значний український матеріал і мають вагу безпосередніх свідчень. Деякі з цих видань, до того ж ті, що належать до найцікавіших для нас, поєднують у собі риси мемуарної й історичної літератури, — наслідок того, що їхні автори прагнули так обробити мемуарний матеріал, щоб надати йому змісту й вартості літературного твору. Це, зокрема, книга Норберґа "Історія Карла XII", меншою мірою книга Адлерфельта "Військова історія Карла XII". Слід сказати, що тогочасна історіографія, яка залишалася оповідною, "літературною", легко допускала подібний синтез.

Цікаві написані Й. В. Барділі мемуари про "подорожі й походи" вюртемберзького герцоґа Максиміліана Емануїла який командував драґунським полком в армії Карла XII і здійснив з нею похід із Саксонії на Україну, брав участь у Полтавській битві, був полонений росіянами і, повертаючись на батьківщину, у вересні 1709 р. помер на Волині. Духівник і секретар герцога, Барділі пережив свого патрона, повернувся в Німеччину і 1730 р. опублікував мемуари в скороченій редакції (130). Повне їх видання з'явилося в 1739 та 1755 рр. у Франкфурті й Ляйпціґу. Вийшла ця книга також французькою мовою 1740 р. в Амстердамі під зміненою назвою "Мемуари Максиміліана Емануїла, герцога вюртемберзького..." (131).

Автор цієї книги і його патрон пройшли весь маршрут шведської армії в 1707-1709 рр. від Саксонії до Полтави. У запису від 25 жовтня 1708 р. Барділі фіксує зміну в напрямі руху війська, яке повернуло на південь, на Україну замість подальшого просування на Смоленськ і Москву, і вказує, що причиною цієї зміни був Мазепа. "Козацький керівник, — говориться далі, — дуже невдоволений царем, вирішив перейти з усім своїм народом під протекцію Карла XII. Про цей свій намір Мазепа передавав ще раніше через польського короля Станіслава, але якщо тоді шведський король не надав цьому значення, то тепер він дуже захотів скористатися послугами гетьмана, зважаючи, зокрема, на чисельність козаків і на їхнє добре знання території" (130, с. 417). Коли ж Мазепа прибув у шведський табір, Карл XII був розчарований тим, що з ним прийшло так мало козаків (Барділі називає цифру 1500 чоловік, занижуючи її, бо насправді їх було десь шість чи сім тисяч).

Із вступом шведської армії на Україну автор дає її опис з деякими історичними ремінісценціями, які свідчать лише про його поверхову обізнаність з історією країни. Україна у нього цілком ідентифікується з козаками, яких він вважає народом, що її заселяє, до того ж народом автохтонним. "Україна або Козакія, — пише він, — це країна, де раніше жили скіфи, спадкоємцями яких і є козаки, вільний народ, що не хоче підкорятися ні Польщі, ні Москві, тому вони постійно борються за свої привілеї і права, що, власне, й стало причиною переходу Мазепи до шведів" (там само, с. 420). Серед козаків він розрізняє "гетьманських", тобто підлеглих гетьманові, й запорозьких, про яких він розповідає, що вони живуть у наметах на Дніпрі, не мають жінок, займаються полюванням, рибальством та нападами на турків і татар (там само, с. 423-424).

Як і все шведське військо, Барділі був вражений природними багатствами України, про яку він говорить як про нову землю ханаанську, де течуть молочні ріки в медових берегах. Земля тут надзвичайно родюча, збіжжя збирають стільки, що не знають, куди його подіти, і тому, вважає автор, її жителі так багато гонять горілки. Разом з тим Барділі висловлює здивування: чому при таких природних багатствах населення, козаки, не живуть у великих достатках, і пояснює це тим, що вони більше схильні жити грабунком, "від чого й походить слово "козаки" (там само, с. 421). Тут теж дається взнаки відсутність обізнаності автора з історією України, пограничної з "великим степом", що протягом віків унеможливлювало стабільність життя, зокрема стабільного економічного розвитку.

Твір Барділі містить ще чимало фактів і відомостей, що становлять значний інтерес, передусім для істориків. З подробицями описує він сувору зиму 1708-1709 рр., від якої тяжко постраждала шведська армія: "... зазнано таких великих втрат, ніби було програно битву... тисячі вояків, які не замерзли, не могли нормально нести службу, не було майже нікого, хто не мав би відморожень на носі, вухах, руках, пальцях на ногах та інших частинах тіла" (там само, с. 428-429). Цікаві його відомості про запорожців під Полтавою, про їхню участь у військових діях при облозі міста й під час битви.

Про саму битву під Полтавою Барділі говорить як про "злощасний день", коли "добре оснащена російська армія виступила проти змученої та голодної шведської армії, вояки якої не мали навіть достатньо спорядження і деякі з них мусили з одним мечем у руці йти в атаку" (там само, с. 485). Безперечно, автор тут надто згущує барви, аби виправдати поразку Карла XII: адже у шведів було достатньо часу до середини літа, щоб прийти до тями після суворої зими, та й у їхнє голодування на багатій українській землі не дуже віриться.

В додатку до мемуарів йдеться про події, свідком яких не міг бути герцоґ Максиміліан Емануїл — про втечу Карла XII й Мазепи з залишками військ у межі Туреччини та їхнє перебування в Бендерах. Найбільш докладно тут описуються переговори про видачу Мазепи, що їх вів цар Петро з турецьким урядом. Однак султан, посилаючись на Коран та старий звичай надання притулку втікачам, рішуче відхилив ці домагання. "Хоч ці прохання, — пише Барділі, — й не були такими вже безпідставними, вони не дістали схвалення при турецькому дворі... щоб видати людину, котра так ревно боролася за свободу, звичаї і права свого народу, зазнала стільки переслідувань і лих, аби вберегти свій народ від повного поневолення під московським ярмом, і внаслідок цього змушена була шукати захисту спершу у шведського короля, а потім у Туреччини" (там само, с. 553-554).

Цінним джерелом є щоденник Ґустава Адлерфельта, шведського історика, який постійно перебував біля Карла XII і мав описати його правління, його війни і перемоги. Цікава історія публікації цієї пам'ятки, що нагадує роман. Свої записи Адлерфельт довів до Полтавської битви, в якій він був убитий, а врятував їх уже відомий нам вюртемберзький принц Максиміліан Емануїл, який побував з ними в російському полоні. Повертаючись з полону, принц несподівано помер у Дубні, і рукопис перейшов до рук Барділі, який привіз його в Німеччину. Далі вже мати Барділі переслала рукопис до Стокгольма вдові Адлерфельта, а син переклав його французькою мовою й видав 1750 р. в Амстердамі під назвою "Військова історія Карла XII, короля Швеції"; через рік це видання було повторено в Парижі (117). Через деякий час твір Адлерфельта з'явився в англійському й німецькому перекладах, а в ориґіналі він побачив світ лише в 1919 р.

В цьому розлогому творі (його французьке видання вийшло в чотирьох томах, а англійське в трьох) докладно розповідається про походи й битви Карла XII під час Північної війни до Полтавської битви, в якій автор поліг. Щоправда, увага Адлерфельта зосереджена на особі монарха, його діях та вчинках, але він описує також умови й обставини, в яких йому доводилося діяти, країни та реґіони, в яких розгорталися події. Досить докладно описує Адлерфельт в останньому томі Україну, її природу та багатства, причому йдеться у нього не тільки про те, що проходило перед очима, а й у цілому про країну. Говорить він і про Київ, як головне місто України, і повідомляє, що є в ньому університет (мається на увазі Києво-Могилянська академія, яка пережила розквіт в час Мазепи) і резиденція митрополита (там само, III, с. 77-78). Найбільшу увагу Адлерфельт приділяє козакам, характеризує їхній спосіб життя та військову організацію, вводить історичний екскурс, у якому розповідає про їхню боротьбу з Польщею й Москвою (там само, с. 76-77).

Зважаючи на статус Адлерфельта при Карлі XII, його щоденник слід вважати, принаймні у фактографічному аспекті, джерелом, що заслуговує на довіру. Це, зокрема, стосується його інформації про те, що шлях на Україну обрав сам Карл XII, а гетьман лише згодився з цим планом: "До цього рішення, — пише автор, — пристав і Мазепа, великий генерал (гетьман) козаків, який був дуже незадоволений царем і прагнув скинути царське ярмо та перейти під протекцію шведського короля" (там само, с. 16).

Після сплюндрування Батурина Адлерфельт разом із шведською армією та козацьким військом побував на згарищі міста й так описав його трагедію: "Жадаючи помсти Мазепі, цар наказав Меншикову негайно захопити його столицю, доки шведи не прийшли на допомогу. Той напав на місто 3 листопада й здобув його. Далі він наказав винищити всіх його жителів без різниці віку й статі, а після нелюдського побоїща були виведені жінки, які ще лишилися живі. Він забрав з собою важкі гармати, яких було десь близько сорока. Так у варварський спосіб було сплюндроване й спалене все місто та млини" (там само, с. 72-73).

Тут слід ще згадати, що французький король Людовік XIV, який уважно стежив за перебігом Північної війни, висловив думку в листі до Безенваля, що Мазепа припустився помилки, не потурбувавшись як належить про укріплення Батурина перед переходом на бік Карла XII (622, с. 107-108). Він же ще в січні 1709 р. скептично поставився до союзу шведського короля з Мазепою, дізнавшись, що за гетьманом пішла лише частина його війська, а решта від нього відійшла (там само).

Збереглося ще кілька щоденників учасників шведського походу на Україну, які були опубліковані в збірнику "Щоденники вояків Карла XII", що вийшов у Швеції 1907 року (262). Вони були розглянуті в статті С. Томашівського (101), а окремі уривки з цих щоденників, що стосуються України, навів В. Сочинський у книзі "Чужинці про Україну" (95, с. 135-138). У щоденнику Вейге знаходимо також описи України та запорозьких козаків, тут же відзначається, що залишки шведської армії на чолі з королем не уникнули б перехоплення росіянами під час втечі з-під Полтави, якби не козаки, які з великими труднощами організували нічну переправу через Дніпро (там само, с. 138).

Серед історичних праць великий інтерес становить для нас "Історія Карла XII" Й. Норберґа, капелана й духівника шведського короля. Під Полтавою її автор потрапив у полон до росіян і на батьківщину повернувся 1715 р., але до написання книги взявся лише після смерті її протагоніста в 1731 р. У передмові Норберґ повідомляє, що в книзі використані нотатки, які він робив раніше; це певною мірою надає їй характеру свідчень очевидця. Різко нападає він у передмові на "Історію Карла XII" Вольтера, звинувачуючи її автора у незнанні й перекрученні фактів, але спростування, які він при цьому дає, справляють враження дріб'язкової прискіпливості. Схвально наводить він твердження анонімного французького критика, що вольтерівська "Історія Карла XII" є скоріше "історичним романом", ніж "історією" (нагадаю, що в той час у романах вбачали твори, які ґрунтуються на вимислі, а в історії — розповідь про дійсні події і дійсних людей).

В розрізі нашої теми становить інтерес другий том книги Норберґа, де йдеться про похід Карла XII на Україну й Полтавську битву. Тут знаходимо ряд цікавих свідчень, які проливають додаткове світло на хід і характер подій на Україні. Так, від Норберга дізнаємося, що Карл XII спершу не згоджувався пристати на пропозицію Мазепи, "не бажаючи брати участь у козацькому бунті" (336, II, с. 240). Однак на осінь 1708 р. обставини склалися таким чином, що він почав схилятися до плану гетьмана, розраховуючи знайти на Україні військову підтримку козацького війська й плацдарм для наступу на Москву. Проте на Україні його чекало розчарування, оскільки в більшості своїй козаки не пішли за Мазепою і почали воювати проти шведів.

Дії Мазепи, його виступ проти царя у Норберґа теж мотивуються тим, що над Україною нависла загроза повної втрати автономії. Як на безпосередній поштовх до пошуків гетьманом союзу з Карлом XII вказується на рішення Петра I перетворити козацькі полки на реґулярне військо, що позбавляло Україну її збройних сил. Повернувшись від царя, розповідає Норберґ, "Мазепа відкрив козацьким воєначальникам наміри царя і вказав на їхні наслідки; тішачись надією зробити Україну вільним і непідлеглим королівством, він намагався схилити їх до союзу з шведським королем" (там само, с. 248). Слід зазначити, що плани царя щодо ліквідації козацьких полків Норберґ розглядає в одній площині з його реформами, а головний стимул дій Мазепи та тієї старшини, що пішла за ним, знаходить у страхові перед реформами, які їм загрожували втратою свобод і привілеїв. Але в цьому трактуванні автором ігнорується національно-політичний момент, те, що в даному випадку йшлося про обмеження і ліквідацію автономії України.

Норберґ навів у своїй книзі інші, ніж у Вольтера, біографічні відомості про Мазепу, зокрема про його молоді роки. Він називає його "польським дворянином", але тут мається на увазі не національна, а державна належність; до речі, те ж саме він говорить і про Богдана Хмельницького (там само, с. 249, 282). "В молодості, — розповідає Норберґ про Мазепу, — він служив пажем у короля Яна Казиміра. Посланий коронним гетьманом під час чергового заворушення зі спеціальною місією, молодий Мазепа мав нещастя разом з конвоєм потрапити до рук запорожців. Приведений на Україну, він зумів так увійти в довір'я до гетьмана, що той призначив його своїм секретарем і ад'ютантом. Зрештою, він став його головним і єдиним радником. Коли через кілька років його хазяїн (мається на увазі гетьман Самойлович. — Д.Н.) потрапив у немилість до царя і був засланий у Сибір, козаки одноголосно обрали своїм гетьманом Мазепу" (там само, с. 249). Це дійсні факти й обставини біографії Мазепи, вільні від домислів і леґенд, які потрапили в книгу Вольтера, про яку буде мова нижче.

Знаходимо у Норберґа й екскурси в історію України, яким, однак, бракує точності. Розповідь про визвольну боротьбу українського народу проти польсько-шляхетського панування він включає в простору характеристику запорозьких козаків. Завершує він її Визвольною війною під проводом Хмельницького, котра, на його думку, набрала величезного розмаху й поставила Польщу на грань катастрофи тому, що до запорозьких козаків приєдналися селяни України, які прагнули покінчити з кріпосним рабством (там само, с. 282). Не без наївності Норберґ заявляє, що "після цієї воєнної експедиції запорожці повернулися на свої острови" (там само). Далі він описує Січ, її демократичний устрій, побут і звичаї запорожців, їхню військову організацію. При цьому наголошується тісний зв'язок запорозьких козаків з простим народом України, який бачить у них своїх захисників, і коли запорожці виступають у похід, прості люди приєднуються до них (там само, с. 283). їхньою заповітною метою, зауважує Норберґ, було здобути таку ж свободу, яку мали запорожці. Досить докладно розповідає він про переговори Мазепи з Запорозькою Січчю, про його намагання привернути запорожців на свій бік, чого йому, зрештою, й вдалося досягнути (там само, с. 284-286).

Загалом у книзі Норберґа відчувається, що у автора існував підвищений інтерес до запорозьких козаків, які на Заході уявлялися загадковим народом. У шведському таборі він мав змогу спостерігати за ними й винести запас вражень, які згодом допомогли йому досить колоритно змалювати їх в "Історії Карла XII". Але ці замальовки неоднозначні за змістом, поряд з позитивними якостями запорожців, такими як волелюбність і відвага, фіксується й грубість їхніх звичаїв, жорстокі розваги, пияцтво (там само, с. 287-288).

У 1745-1751 рр. в Гамбурзі вийшла ще одна історична праця про Карла XII та його війни — тритомна книга Й. Г. Гейбеля "Життя Карла XII, короля Швеції" (250). На відміну від книги Норберґа, вона ґрунтується головним чином на друкованих джерелах про славетного войовника, хоч автор збирав також усні свідчення учасників його походів і війн. Твір Гейбеля не містить нової інформації про Україну й козаків. Більше її в біографічній книзі про Петра I, яка раніше з'вилася, теж у Німеччині, без підпису автора, під велемовною назвою "Великого володаря, царя і великого князя московського Петра Олексійовича життя і діяння за особливими відомостями" (199). У цій двотомній панегіричній праці докладно описуються військові дії на Україні в 1708-1709 рр. і битва під Полтавою, але подаються вони тенденційно, у виразно промосковському висвітленні.

Різнорідні матеріали про Україну містить видана в Голландії французькою мовою книга "Записки про правління Петра Великого"; вийшла вона під псевдонімом Іван Нестесюрануа (Nestesuranoi L), що є анаграмою її укладача, французького журналіста й публіциста Жана Руссе (333). Ця тритомна книга, приурочена до смерті царя Петра, складається з повідомлень газет і різних періодичних видань.

Необхідно тут згадати й два твори відомого англійського письменника Даніеля Дефо — його "Історію війн Карла XII" (1715 р.) і "Неупереджену історію Петра Олексійовича, нинішнього царя Московії" (1723 р.). Але обидва вони не є історичними працями навіть у тому розумінні, яке існувало на початку XVIII ст., — це, власне, публіцистичні твори Дефо-журналіста з усіма специфічними ознаками цього різновиду його літературної продукції, і небезпідставно дослідники ставлять їх в один ряд з такими його творіннями, як "Історичний звіт про життя шести знаменитих вуличних грабіжників" і навіть з "Політичною історією диявола" (543, с. 377). Значною мірою вони були написані на основі статей Дефо про Північну війну, які він раніше, з 1704 по

1707 рік, публікував у журналі "Review of the Affairs of France" (так він називався в 1704-1705 рр., далі, в 1705-1707 рр., — "Review of the English Nation", з 1707 p. — "Review of the British Nation"). Цей журнал був рупором англійського уряду і відбивав зиґзаґи його політики щодо учасників Північної війни, що притаманно й публікаціям Дефо (688).

Як "Історію Карла XII", так і "Історію Петра Олексійовича" Дефо видав за твори вигаданих ним осіб, тобто за "літературу факту", яка викликала посилений інтерес і довіру тогочасних читачів, — першу за твір "одного шотландського джентльмена на шведській службі", а другу за твір "британського офіцера на царській службі". Прийом, характерний для Дефо-журналіста, який передусім прагнув сенсаційності й своїм історичним писанням надавав сенсаційного тону й характеру, не гребуючи при цьому перекрученням фактів і домислами. В обох творах згадується Україна, але лише як нейтральне тло, номінально; дещо конкретніше говориться про Мазепу. Так, в "Історії Петра Олексійовича" Дефо говорить, що "Мазепа не мав королівського титулу, але за владою був рівний королю, в усякому разі в цьому відношенні був рівний королю Августу, якщо його не перевищував" (196, с. 208).

Особливий інтерес становить для нас "Історія Карла XII" (1731 р.) Вольтера, і не тільки тому, що її автор — уславлений французький письменник-просвітник, що один з її розділів відведено подіям на Україні в 1708-1709 рр. Справа також у тому, що в цьому творі Вольтера намітилась одна з провідних просвітницьких концепцій історії України, яка набуде значного поширення у західноєвропейській літературі й історіографії XVIII ст., а в останній його третині стане визначальною. До того ж вольтерівська "Історія Карла XII" мала величезний успіх у Франції та за її межами. В 1744 р., даючи в одному з її численних перевидань одповідь Норберґу, Вольтер не без гордості заявляв, що вона перекладена майже всіма європейськими мовами, що в Лондоні за короткий час вона вісім разів виходила в англійському перекладі.

Перший історичний твір Вольтера "Історія Карла XII" близька до традицій класичної й класицистичної історіографії. В центрі твору — історичний герой, король і полководець з незвичайною біографією і долею, яка вражала уяву своїми перипетіями й контрастами. Історична оповідь будується в творі за біографічним принципом, і зрештою, за слушним визначенням К. М. Державіна, у вольтерівській "Історії Карла XII" "маємо яскравий зразок роману-біографії, що не виходить за строгі рамки точної історії, але разом з тим визначається межами саме літературного завдання" (516, с. 183). Словом, літературно-художній елемент у цьому історичному творі Вольтера дуже вагомий та активний, і, до речі, надзвичайний його успіх у читачів сам автор пояснював його "романічними" якостями. "Героїчні безумства Карла XII, — писав він у листі до Лакомба 1760 р., — розважають навіть дам; романічні пригоди, яких не вигадаєш і в романі, тішать уяву ..." (там само, с. 185).

Разом з тим "Історія Карла XII" Вольтера — це твір просвітницької історіографії. Просвітницька ідейна настанова твору проявляється насамперед у тому, що він був задуманий і здійснений як "урок монархам". Цей "урок" найвиразніше розкривається у зіставленні Карла XII і Петра I: Вольтер засудив протагоніста твору, короля-завойовника (книга про нього мала, за наміром автора, "виліковувати правителів від божевілля завоювань") і протиставив йому "монарха-будівника", який створював сильну державу й цивілізував її. Втім, на відміну від пізнішої праці "Історія Росії за Петра Великого", він тут ще не ідеалізує Петра, не перетворює його на втілення "освіченого монарха", тут він заявляє, що цареві-рефюрматору "бракувало головної чесноти — гуманності" (419, с. 55).

Хоч вольтерівська "Історія Карла XII" за жанровими ознаками тяжіє до роману-біографії, створювалася вона як серйозне історичне дослідження. її написанню передувало ґрунтовне вивчення численних матеріалів і джерел, зокрема щоденників і мемуарів різних осіб, а також знайомство з працями інших істориків. В архіві Вольтера збереглась велика кількість підготовчих виписок і нотаток до книги, які свідчать про прагнення автора до можливої повноти й точності висвітлення предмета. Готуючись до написання четвертого розділу твору, він звернувся до джерел і матеріалів з історії України. На них вказав він сам у листах і нотатках, особливо ж у передмові до переглянутого й уточненого видання "Історії Карла XII" 1748 р. і в своїх "Порадах журналістові". Із цієї авторської інформації дізнаємося про основні його джерела з історії України: це книга Боплана, "Мемуари шевальє Божо" (Деларака), "Історична реляція про Польщу" Отевіля, двотомна праця Пуфендорфа "Історія Карла Ґустава, короля Швеції", яка вийшла 1698 р. латиною, а наступного року — у французькому перекладі, рукописна латиномовна книга Д. Кантемира, молдавського господаря "Історія піднесення і занепаду Оттоманської імперії" (пізніше вона з'явилася в англійському й французькому перекладах).

Крім того, Вольтер отримував усну інформацію про Україну від людей, які підтримували зв'язки з гетьманом Пилипом Орликом та його оточенням в еміґрації. Це був, зокрема, барон Фабріс, мемуари якого Вольтер називав серед основних джерел своєї "Історії Карла XII" і мав з ним стосунки; Фабріс же мав давні зв'язки з Орликом (див. 457, с. 36). Близьким другом Вольтера був у той час Мезон, з яким він постійно радився в літературних справах. Свою "Історію Карла XII" Вольтер писав у Англії, звідки слав Мезону листи, прохаючи нових матеріалів до свого твору. Як встановив І. Борщак, Мезон мав зв'язки з Григорієм Орликом і отримував від нього матеріали, які висилав Вольтерові. Про це, зокрема, свідчить лист Г. Орлика до батька від 6 березня 1730 року: "Всі ваші інструкції одержав ... а матеріали для життєпису короля Карла XII я також передав у належні руки. Дуже вдячний за ваші інструкції, тут дуже задоволені ними. Що особливо цікаво, так це відомості про гетьмана Мазепу й те, що ви розповідаєте про його проекти" (там само). І далі в листі говориться про труднощі друкування "Історії Карла XII" і про те, що ця книга могла б посприяти поліпшенню становища "старшин козацької нації, які досі так жорстоко страждають" (там само).

В описі України Вольтер спирався на західні, зокрема французькі, джерела останньої третини XVII ст., які відобразили сумнозвісну Руїну української землі. Звідси поширеність на тогочасному Заході уявлень про Україну як багату й родючу, але разом з тим сплюндровану й занедбану країну. З цим Вольтер не зовсім згоджувався, в "Історії Карла XII" він дав її змалювання, ближче до дійсності. "Обжита й багата, — писав він, — найпівнічніша частина України. Найпівденніша її частина, біля сорок восьмої паралелі (це приблизно лінія Умань-Чигирин-Полтава. — Д. Н.), є одним із найродючіших і водночас найбезлюдніших країв світу. Поганими правителями тут зовсім занедбані блага, які природа так щедро дарувала людині. Жителі цих місць, суміжних з Малою Татарією (Кримським ханством. — Д. Н.), не сіють і не жнуть, тому що татари буджацькі, перекопські, молдавани та інші варварські народи постійно спустошують їхні ниви" (419, с. 181).

Говорячи про "поганих правителів", Вольтер мав на увазі правлячі кола Речі Посполитої, яким залишалася підвладною Правобережна Україна. З просвітницьких позицій засуджував він "нерозумний" суспільно-політичний лад Речі Посполитої, зокрема безправність усього третього стану й рабське становище селян, і на нього покладав відповідальність за запустіння багатих земель південної України. Разом з Монтеск'є він стоїть біля витоків тієї лінії у французькому Просвітництві, яка характеризується різко критичним ставленням до суспільного устрою шляхетської Польщі, трактуванням його як потворного породження феодалізму.

У вольтерівській "Історії Карла XII" відчутно дають себе знати специфічні просвітницькі стимули інтересу до історії України. В ній увагу західних просвітників передусім привернула багатовікова наполеглива боротьба українського народу, козацько-селянських мас, за національне й соціальне визволення, яка розпочалася ще в другій половині XVI ст. й тривала до середини XVIII ст.; останній великий її спалах, Коліївщина (1768 р.), стався вже в той час, коли західноєвропейське Просвітництво сягало свого апогею. Як показано в попередньому розділі, ця боротьба й раніше привертала увагу в Західній Європі й викликала значний резонанс, особливо Визвольна війна середини XVII ст., але тоді вона сприймалася й трактувалася по-іншому, ніж у добу Просвітництва. Так, барокова історіографія досить широко відображала події в Україні, але висвітлювала їх переважно з позицій дворянської і феодально-абсолютистської ідеології, співчуваючи "нещастям польської корони". В просвітницькій історіографії підхід до визвольних змагань українського народу істотно змінюється, у переважної більшості авторів вони викликали співчутливий інтерес та витлумачення. І це закономірно, адже за своєю соціальною природою Просвітництво було ідейним рухом третього стану, що піднімався на боротьбу проти феодально-абсолютистського ладу. Саме під дією цього чинника серед західноєвропейських просвітників складається домінуючий погляд на минуле України як драматичну й повчальну історію мирного й трудолюбного народу, котрий зазнав поневолення з боку сусідніх феодальних монархій і протягом століть наполегливо виборював свободу.

Цей погляд, ця специфічно просвітницька модель української історії часів козаччини проглядає в "Історії Карла XII" Вольтера. Тут Україна характеризується як країна, котра "завжди прагнула свободи" й боролася за її здобуття (там само, с. 181). І далі Вольтер пише: "Однак оточена з усіх боків Московією, Портою і Польщею, вона змушена була шукати протектора і, отже, володаря серед цих трьох держав. Спершу вона підпала під протекторат Польщі, але та надто її гнобила; потім вона перейшла під протекторат московського царя і потрапила в рабське становище. Спершу українці мали право обирати свого правителя, який називався гетьманом, але скоро їх позбавили цього права, і їхнього гетьмана призначає московський двір" (там само).

В тоні, що поєднує симпатію, подив і певну частку іронії, розповідає Вольтер про запорозьких козаків, на його думку, — "найдивовижніший народ на землі" за способом життя. "Це збіговисько русів, поляків і татар, яке славиться захистом християнства і розбоєм, подібним до того, що чинять флібустьєри. Вони самі обирають своїх керівників, яких часто зміщують і нерідко страчують при цьому. Вони не терплять у своєму середовищі жінок, а викрадають дітей в окрузі двадцяти чи тридцяти льє і виховують їх за своїми звичаями. Влітку вони весь час у походах, а взимку відпочивають у своїх куренях, де розміщаються по чотириста або п'ятсот чоловік. Вони нічого не бояться, живуть вільними людьми і зневажають смерть..." (там само, 191-192). Як бачимо, в своєму змалюванні запорожців Вольтер йшов не тільки від історичних джерел, зокрема від Боплана, а й від поширених уявлень, не вільних від домислів і леґенд, які, очевидно, спокушали його своєю "колоритністю".

Слід сказати, що дії Мазепи, його союз з Карлом XII Вольтер теж трактує як протидію політиці Петра I на Україні, котра спрямовувалася на ліквідацію автономії і повне підпорядкування її царській адміністрації. Він теж вказує, що безпосереднім поштовхом до трактатів Мазепи з шведським королем був план Петра I перетворити козацькі полки на реґулярне військо, з яким він ознайомив гетьмана. "Одного разу за столом у Москві, — розповідає Вольтер, — цар запропонував йому дисциплінувати козаків, щоб зробити цей народ більш підлеглим. Мазепа відповів йому, що ситуація на Україні й дух нації створюють непоборні перешкоди цьому плану. Тоді цар, добре розігрітий вином і нездатний у гніві керувати собою, назвав його зрадником і пригрозив посадити на палю" (там само, с. 182). Після цього Мазепа, розповідається далі в творі, "повернувшись в Україну, розробляє план бунту; шведська армія, яка з'явилася незабаром на кордонах, мала полегшити його здійснення". Мета Мазепи, за Вольтером, полягала у тому, щоб створити в Україні назалежне королівство. Однак значна частина старшини й козацьких полків не пішли за ним, а разом з російською армією воювали проти шведів.

У своїй "Історії Карла XII" Вольтер розповів також про незвичайні пригоди молодого Мазепи, і ця його розповідь набула великого розголосу в літературі й мистецтві. "Він, — говориться у Вольтера, — народився в Подільському воєводстві; виховувався як паж Яна Казиміра, при дворі якого набув певної обізнаності в красному письменстві. Коли було викрито любовний зв'язок, який він мав у молодості з дружиною одного польського магната, розгніваний чоловік звелів прив'язати його, зовсім голого, до дикого коня і відпустити у такому стані на всі чотири сторони. Кінь, приведений перед тим з України, примчав Мазепу туди, напівмертвого від утоми й голоду. Місцеві селяни виходили його. Він довго залишався серед них і через певний час відзначився в багатьох походах проти татар. Вищість в освіті забезпечила йому велику повагу серед козаків; його репутація, що зростала з дня на день, спонукала царя назначити Мазепу гетьманом України" (там само, с. 181-182).

Це не дійсна подія і не фольклорно-леґендарний мотив, як гадали деякі дослідники минулого століття. Ця в сутності своїй фантастична історія є вигадкою Я. X. Пассека, польського шляхтича і літератора кінця XVII ст., пущеною в хід з метою дифамації Мазепи, який свого часу при дворі Яна Казиміра повідомив про його належність до конфедератів. За це Пассек і помстився тим, що згодом у своїх мемуарах умістив вигадану історію про любовний зв'язок Мазепи з дружиною шляхтича Фальковського і про своєрідну помсту ревнивця, який нібито наказав прив'язати коханця дружини до спини коня й відпустити його. Щоправда, у Пассека це не дикий кінь, приведений з України, як це говориться у Вольтера, а кінь самого Мазепи, і поніс він його не в українські степи за сотні кілометрів, а додому, в маєток по сусідству (346, с. 302-304). Мемуари Пассека були видруковані лише в 20-30-х рр. XIX ст., але й до того вони були відомі в Польщі й поширювалися в списках. Працюючи над "Історією Карла XII", Вольтер роздобув у Франції один із списків, що належав колишньому королю Станіславу Лещинському, і той у листі підтвердив істинність фактів, що стосуються Мазепи (841, с. 344). Як встановив французький дослідник К. Ж. Нордман, про цю історію Вольтер розпитував посла Франції в Стамбулі (900, с. 10) і вже після цього вмістив її в своїй книзі, внісши згадану зміну про дикого коня, який примчав зв'язаного Мазепу в Україну, що зробило її зовсім неймовірною.

Популяризована Вольтером у всій Європі, ця вигадана історія про молодого Мазепу не тільки набула поширення в добу романтизму, а й пережила цікаву трансформацію, сублімуючись у високий романтичний сюжет, який розробляли Байрон, Гюґо, Словацький, Ліст, Делякруа, О. Верне та чимало інших митців. І як часто буває з подібними сюжетами, він набув символічного змісту, перетворився в топос європейської художньої культури, і вже в цій якості зустрічаємо його, наприклад, у Рільке й Брехта.

Зазначу ще, що Вольтер високо цінував свій перший історичний твір і незмінно відносив його до кращих своїх творінь. Не без підстав він пишався тим, що в цьому творі йому вдалося сказати чимало нового, маловідомого або й зовсім не відомого своїм сучасникам і співвітчизникам. "Наприклад, про Україну, — писав він у листі до Шуазеля 16 грудня 1767 р., — у нас знали тільки книгу Боплана, а цю книгу написала людина, прихильна до поляків. У той час, за гетьмана Хмельницького, Україна була майже незалежна держава, потім у союзі з Московією" (цит. за: 695, с. 46). Справді, цей твір Вольтера написаний з безперечною симпатією до України, до багатовікової визвольної боротьби українського народу.

Але треба ще сказати, що підхід Вольтера до України й висвітлення її історії та тогочасного стану значною мірою змінилися в його пізнішій праці "Історія Росії за Петра Великого" (1763 р.). Ця праця була написана Вольтером на замовлення царського уряду (але він сам довго й настирливо домагався цього замовлення), в ній він використовував матеріали й заготівки, які йому надсилали з Петербурґа, там же перед друком вона проходила рецензування й коректуру (516, с. 200-201). Все це, зрештою, призвело до того, що на її змісті виразно позначилася офіційна політика царизму щодо України. Тут уже вона віднесена до "підкорених провінцій", Мазепа недвозначно характеризується як "зрадник", виправдовуються репресії Петра I на Україні після Полтави. По-іншому, в суто неґативному плані оцінюється тут і запорозьке козацтво (420, с. 594), що теж є відбиттям політичного курсу російського уряду. Репрезентуючи Петра I як живе втілення "освіченого абсолютизму", Вольтер виступає тепер апологетом його політики, в тому числі й щодо України.

На відміну від "Історії Карла XII", ця історична праця Вольтера не мала справжнього успіху ні у Франції, ні за її межами. Як видно з численних матеріалів, наведених у книзі А. Лортоларі "Російський міраж у Франції XVIII ст", в інтелектуальних колах країни до неї поставилися прохолодно, багатьох неприємно вразила улесливість автора, якою вона наскрізь пройнята. Д"Аламбер писав у листі від 25 липня 1763 р.: "О Боже мій, цей восьмий том Вольтера (з "Історією Петра Великого". — Д. Н.) викликає огиду низістю й безсоромністю вихвалянь" (цит. за: 878, с. 184). Дуже різко відгукнувся на цей вольтерівський твір Руссо, вільний від будь-яких ілюзій щодо "освіченого абсолютизму" російських царів. Стримано поставилися до нього також Маблі, Кондільяк, Мірабо, який вказав Вольтеру на деякі помилки і взяв під сумнів найменування царя Петра "Великим" (там само).

Становище на Україні по Полтавській битві знайшло відображення в нотатках данського дипломата Ю. Юста, який у 1709-1712 рр. був послом в Росії і в 1711 р. подорожував по Україні. Велике місце в його подорожньому щоденнику займають географічні й етнографічні матеріали, він описує різні міста Лівобережної і Правобережної України, заняття, побут і звичаї населення різних районів, що теж становить безперечний інтерес. Поряд з тим знайшли відображення в його нотатках деякі цікаві явища й обставини суспільно-політичного життя тогочасної України. Так, відмічає він засилля царської адміністрації і невдоволення козаків новими порядками, введеними Петром І. "Будучи вільнолюбним народом, — зазначає Юст, — козаки невдоволені тим, що цар призначив російських комендантів у їхніх фортецях ... Вважаючи себе вільним народом, вони обурені тим, що їм постійно доводиться служити царю й виконувати його накази" (95, с. 145). Говориться у Юста й про встановлення царським урядом контролю над "малоросійським гетьманом", який фактично позбавлений можливості самостійно вирішувати серйозні справи: "Цар постійно тримає на Україні міністра, який має пильно стежити за гетьманом. А під час походів до Скоропадського приставлений ще генерал-майор Бутурлін з три- чи чотиритисячним загоном добре вивчених російських солдатів" (там само, с. 146).

В українських селах данський посол помічав спротив населення московським "приставам", які вимагали виконання повинностей, зокрема забезпечення кіньми та підводами, і пояснював це ненавистю українського населення до царя і його чиновників (там само, 147). їхав Юст по Україні в супроводі загону російських драгунів, які мали його охороняти як посла дружньої держави, і даремно намагався стримувати їх у грабіжництві й розбоях. "Я вжив, — пише Юст, — немало заходів, щоб утримувати посланих зі мною драгунів від грабувань і бандитизму. Свавілля їх доходило до того, що вони часто погрожували залишити мене, якщо я буду не дозволяти їм робити те, що вони хочуть. За моїми плечами вони грабували всякого стрічного, продавали євреям моїх коней, котрих після отримання грошей знову в них викрадали ..." (там само, с. 149).

Описуючи Правобережну Україну, її міста й райони, Юст майже постійно відзначає розорення, руїни, занедбаність. Внаслідок цього в багатому від природи краю йому часто не вистачало харчів, на що він не раз скаржиться в своєму подорожньому щоденнику. Так, про Немирів він пише як про зовсім розорене місто, однак зазначає при цьому, що "й останній його будиночок чистіший від найпишніших московських палат" (там само, с. 148). Занедбаність і руїни відмічає він у Вінниці, а про Бар у його нотатках говориться: "Це велике й просторе, але знищене й запустіле місто. В ньому ще й досі є багато кам'яних церков і будинків, але вони здебільшого лежать у руїнах. Колись місто було сильною фортецею, нині від укріплень лишився лише фундамент" (там само).

До сторінок подорожнього щоденника Юста долетів відгомін військових дій, які тривали на Правобережній Україні після Полтавської битви, зокрема дій козаків гетьмана Пилипа Орлика. Описуючи Білу Церкву, Юст повідомляє, що минулого, тобто 1710 року її захопили козаки й татари "під керівництвом козацького головнокомандуючого або гетьмана Орлика, якого шведський король призначив на місце Мазепи, з ними був п'ятитисячний загін польського війська (із військ Станіслава Лещинського. — Д. Н.), в якому знаходилися, як інструктори, сорок шведських офіцерів" (там само). В іншому місці говориться про те, що "дорога в Ясси через Сороки на Дністрі небезпечна. Сильні загони запорожців захоплюють обози і ще недавно відбили у росіян сімсот підвод з хлібом і мукою" (там само).

Про тогочасні воєнні дії на Правобережній Україні йдеться і в книзі французького вченого й мандрівника А. де ла Моттреє, який тут побував у 1712 р. Цікаво, що до Бендер він добирався разом з Андрієм Войнаровським, який після смерті Мазепи став правою рукою гетьмана Орлика (322, І, с. 412-413). Книга подорожей Моттреє з'явилася спершу в англійському перекладі 1723 р., а в оригіналі вийшла в Голландії 1727 р., є також її пізніший німецький переклад (1787 р.).

Як бачимо, резонанс драматичних подій української історії початку XVIII ст. в західноєвропейських джерелах був стійким, тривав він протягом усієї першої половини століття. Та водночас з'явилися публікації, що відображали сучасний стан України, а також такі, що висвітлювали її історію. Треба сказати, що, незважаючи на різке погіршення становища України в другій половині XVIII ст., пов'язане з повною ліквідацією автономії, зруйнування Запорозької Січі, утисками національного життя й культури, інтерес до неї на Заході в добу Просвітництва не вмирав і своєї кульмінації досягнув в останні десятиліття XVIII ст.

При цьому в різні періоди переважали різні види історико-літературних пам'яток і джерел про Україну, що й дозволяє нам групувати матеріал не тільки за хронологічним, а й за жанрово-тематичним принципом.

Так, у західноєвропейській україніці середини XVIII ст. найширше представлена "література факту", тобто документальна література: мемуари й щоденники, описи мандрівок і військових кампаній, звіти про різні місії тощо. Ця література не тільки переважає чисельно, а й за своїм змістом є найцікавішою і найвагомішою, звичайно, якщо брати її сумарно. За "літературою факту" залишається важливе місце і в західноєвропейській україніці останніх десятиліть XVIII ст., але на цьому етапі провідна роль переходить до історіографії, що зумовлено рядом факторів; та про це мова буде далі.

Хоч на Лівобережній Україні у XVIII ст. царизм дедалі більше обмежував, а потім і зовсім ліквідував автономію, посилював національний і соціальний гніт, вона була в той час разом з Києвом центром національного й культурного життя українського народу. Поряд з тим, принаймні до останньої третини XVIII ст., вона залишалася й одним із найзначніших культурних вогнищ усієї Російської імперії, звідки виходили на загальноімперську арену письменники (Прокопович, Кантемир, Капніст та інші), живописці (Лосенко, Левицький, Боровиковський та інші), композитори (Березовський, Бортнянський та інші), загалом культурні діячі. Навпаки, Правобережна Україна та західноукраїнські землі у XVIII ст. приходили в стан дедалі більшого занепаду. На Правобережній Україні тривала боротьба проти польсько-шляхетського панування, виник і набув великого розмаху гайдамацький рух.

Цю соціально-політичну й культурну ситуацію на українських землях відбивають і деякі західноєвропейські джерела того часу. Цікавий у цьому плані щоденник англійського дипломата Д. Белла, який у 30-х рр. XVIII ст. побував на Україні, відвідав Глухів, Батурин та Київ, а також Правобережну Україну. Найбільш докладно описаний у нього Київ, де, зокрема, відмічається: "Крім того, є в них у Києві університет, який користується високою репутацією в тих краях" ("Besides they have an University of Kiev of considerable repute in the pats". — Цит. за: 790, с. 57). Мовиться тут про Києво-Могилянську академію, яка в 30-х рр. XVIII ст. ще перебувала на піднесенні. Про Правобережну Україну Белл говорить, що вона залишилася підвладною шляхетській Польщі, і тут гайдамаки та запорозькі козаки ведуть боротьбу з польською шляхтою (там само, с. 58). Щоденник Белла цікавий і тим, що в ньому чи не вперше в англійських і загалом західноєвропейських джерелах розповідається про гайдамацький рух, про його причини й розгортання.

Як і раніше, найбільший інтерес як у політичних колах, так і серед громадськості Західної Європи продовжують викликати козаки, зокрема козаки запорозькі. В 1736 р. спеціальну реляцію про запорозьких козаків надіслав своєму уряду К. Рондоу, англійський посол у Петербурзі. Щоправда, ніяких нових фактичних даних про Запорозьку Січ ця реляція англійського посла не містить, цікава вона загальним підходом і трактуванням цього, за визначенням Рондоу, "військового братства". За словами автора, написати цю реляцію спонукало його те, що "нині багато говорять про запорозьких козаків, які заселяють кілька невеликих островів у гирлі ріки Дніпра або Бористена, а фельдмаршал Мініх часто згадує про них у своїх донесеннях, і, очевидно, тутешній уряд з вигодою скористається ними проти турків" (87, с. 445). Ці твердження англійського посла засвідчують, що запорозькі козаки і в 30-х рр. XVIII ст. залишалися значною воєнною силою, на яку змушені були зважати уряди сусідніх держав.

Проголошуючи, що "запорозькі козаки являють собою сильне і невтомне плем'я", Рондоу описує їхній внутрішній устрій і спосіб життя, звичаї і військову організацію. Як і в інших західних джерелах того часу, наголошується демократичний лад Запорозької Січі, де будь-яке рішення старшин "не буде виконане, якщо воно не схвалене всім братством" (там само, с. 446). Загалом же з тексту реляції випливає, що Запорозька Січ була сприйнята й осмислена автором як своєрідне військово-християнське братство, за аналогією з рицарськими орденами, зокрема з мальтійським. "Запорожці, — пише Рондоу, — допускають у своє братство всіх бажаючих, незалежно від національності, аби лиш вступаючі прийняли грецьку віру і згодилися на семилітнє випробування, перш ніж одержать звання рицаря. Якщо хтось залишає братство, то таких не переслідують, але вважають недостойними свого товариства" (там само).

Про те, що на Заході й після Полтавської битви продовжували стежити за тим, що відбувається в Україні, свідчить брошура про обрання Данила Апостола гетьманом козаків, яка вийшла в Берліні 1728 р.; вона містить також стислу біографію нового гетьмана й характеристику становища на Україні (331). Географічний та історичний опис України з'являється у французькому виданні про Південно-Східну Європу — поряд з описами Угорщини, Туреччини, Волощини, Молдавії та Кримського ханства (181). Це видання цікаве тим, що в ньому Україна виділена із складу Речі Посполитої та Російської імперії і віднесена географічно й історично до південно-східного реґіону Європи, який має свою специфіку.

На Заході було відомо про те, що політика обмежень та утисків, яку царський уряд проводив на Україні, обурювала козаків і викликала у них спротив. Тому в урядових колах деяких західних держав виникають наміри скористатися цим фактором в політичній грі на європейській арені, зокрема в боротьбі з Російською імперією. Так, 1734 р. французький уряд доручив Ледрану, директору міністерства закордонних справ, скласти доповідну записку про зближення Росії з Імперією, тобто з Австрією, і про те, як можна цьому запобігти. Цей документ під назвою "Мемуар про московитів і ліґу імператора з цим народом" зберігається в архіві французького міністерства закордонних справ (Меmoires et documents. Russie, vol. Ш). В ньому про Україну говориться так: "Росію можна ще значно турбувати Україною. Козаки, мешканці України, є нація незадоволена, відважна й численна, що віддавна стогне під ярмом росіян. Пан Апостол, вождь козаків, помер недавно. Козаки, зазнаючи кривд від поляків, перейшли до турків, а звідти до московитів. Україна, що вони її заселяють, є одна з найродючіших країн у світі. Козаки мають армію в сто тисяч піхоти. Україна є осередком, де схрещуються шляхи з Трансільванії, Відня, Копенгаґена. Вона являє собою заслону проти варварів-росіян, татар і турків. Козаки самі є здатні не тільки стримати росіян, а й відкинути їх до кордонів між Україною й Московщиною" (105, с. 276).

Про рухи серед козаків, які боролися за збереження автономії, за свої права й привілеї, говориться в "Історичних, політичних та воєнних мемуарах" К. Г. Манштайна, які належать до кращих західних історико-літературних пам'яток XVIII ст. про Російську імперію. Ці мемуари користуються високою репутацією у дослідників, відомий російський історик К. М. Бестужев-Рюмін твердив, що "крім Манштайна, немає про правління Анни Іванівни жодного західного джерела, на яке можна було б покластися" (цит. за: 61, IV). У цих мемуарах відбито події 30-40-х рр., коли їхній автор перебував на російській службі, але опубліковані вони були в 1770 р., майже через півтора десятиліття після його смерті.

К. Г. Манштайн — син Ернста Манштайна, генерала російської армії часів Петра I. Після закінчення Кадетського корпусу в Берліні він служив офіцером у прусській армії, а в 1736 р. перейшов на російську службу. Брав участь у російсько-турецькій війні 1735-1739 рр., яка проходила на території південної України та Криму. Згодом у Петербурзі Манштайн грав активну роль у поваленні Бірона та проголошенні імператрицею Анни Леопольдівни; прихід до влади Єлизавети Петрівни привів до різкого погіршення його справ, і в 1744 р. він був змушений тікати з Росії. Після цього він повернувся на службу в прусську армію і загинув в одній із битв Семилітньої війни.

Свої "Мемуари про Росію" Манштайн написав німецькою мовою, але змушений був перекласти їх на французьку за бажанням прусського короля Фрідріха II, відомого своїм зневажливим ставленням до німецької мови. З рукописом мемуарів знайомився Вольтер, який у той час жив при дворі Фрідріха II, і вніс в їхній текст чимало коректив, у тому числі й в ті фраґменти, що стосуються України (791, с. 67). Спершу "Мемуари про Росію" Манштайна побачили світ в англійському перекладі, зробленому з французького рукопису (1770 р.), який був опублікований у Ляйпціґу через рік. Вони мали великий успіх у читачів і були ще двічі перевидані французькою мовою (1771 і 1772 рр.) і раз англійською (1775 р.), двічі виходили також німецькою мовою (одного року, 1771-го, але в різних містах — Бремені і Ляйпціґу). Їхнє перше російське видання з'явилося 1823 р., кращим російським виданням справедливо вважається видання 1875 р., яке є перекладом з рукопису Манштайна.

Відомості про Україну та українських козаків розсіяні в мемуарах Манштайна, особливо в першій їх частині. Як відомо, гетьманські й запорозькі козаки брали участь у російсько-турецькій війні 1735-1739 рр., і Манштайн не забуває проінформувати про їхні дії під час різних операцій цієї війни. Він відзначає, що в армії фельдмаршала Мініха загальним числом в п'ятдесят чотири тисячі чоловік було дванадцять тисяч козаків: п'ять тисяч донських, чотири тисячі українських (тобто гетьманських) і три тисячі запорозьких (61, с. 72). Розповідає він і про те, що незважаючи на укріплені лінії, побудовані російським урядом на півдні України, татари продовжували робити напади на українські землі, плюндруючи села й невеликі міста, забираючи полонених. Та ще обтяжливішою була для України сама російсько-турецька війна. Манштайн об'єктивно зазначає, що "Україна дуже постраждала від війни. Вона чотири роки підряд давала зимові квартири всім російським військам і весь час постачала армію підводами для похідних обозів. Все це привело її до жалюгідного стану: не тільки губернатори, а й другорядні чиновники грабували й розоряли народ" (там само, с. 187-188).

Крім усіх цих розкиданих відомостей, знаходимо в книзі Манштайна й окремий розділ під цікавою назвою: "Рухи козаків України і що це за народ" ("Mouvements des Cosaques de l'Ukraine et ce que c'est que ce Peuple"). Очевидно, ніяких письмових джерел та історичних праць про Україну у Манштайна не було, за винятком хіба що "Історії Карла XII" Вольтера, засновувався він на власних спостереженнях та на усній інформації, яку одержував від офіцерів російської армії, а також від самих козаків, з якими він мав можливість спілкуватися. "Я розмовляв з українськими козаками, — заявляє Манштайн. — Вони заселяють Україну, яка є, без сумніву, однією з найкращих країн Європи. Одна її половина належить до Російської імперії, а друга до Польщі. Ці дві її частини розділяє Дніпро або Бористен, що править за кордон. Колись ці козаки були незалежним народом" (309, с. 221).

Під впливом отриманих вражень у Манштайна пробудився інтерес до минулого України, однак більш-менш ґрунтовної й системної обізнаності з її минулим у нього не було, і звідси "приблизність" висвітлення, численні помилки й неточності в його історичному екскурсі. Для нас його мемуари становлять інтерес передусім як свідчення очевидця про становище на Україні в післяпетрівську епоху. В них відбилася і репресивна політика царизму на Україні, і піднесення руху за поновлення її автономії після смерті Петра I. На те, що цей рух серед козацтва особливо привертав увагу автора, вказує й заголовок розділу про Україну в його книзі ("Рухи козаків України..."). "На цей час (1728 р.), — розповідає Манштайн, — знову прийшли в рух українські козаки. Після повстання Мазепи Петро I так придушив їх, що вони не виступали більше проти його влади. Словом, поки жив цей правитель, вони не наважувалися підняти голову. Згодом вони вирішили, що дитинство Петра II створює для них сприятливі умови, і знову виступили. Однак невдовзі порядок серед них був відновлений військовою силою. Деякі з них, найбільш багаті й неспокійні, були послані депутатами до Москви, щоб просити пробачення у імператриці. На чолі цієї депутації став їхній князь або гетьман" (там само, с. 223). В російському виданні 1875 року, перекладеному з рукопису Манштайна, тут маємо дещо інший текст: "Найбагатших і найнеспокійніших козаків схопили й заслали в Сибір. Інші просили помилування, яке й одержали. Але все-таки вони змушені були відправити до Москви численну депутацію, щоб виклопотати прощення" (61, с. 261). Ймовірно, що змінений друкований текст — одна з тих коректив, які були внесені в мемуари Манштайна Вольтером.

В розповіді про конкретні події тогочасного суспільно-політичного життя України Манштайн теж допускає неточності й помилки. Але в цілому він достовірно передає його атмосферу, напружене становище на Україні, створюване боротьбою козаків за відновлення автономії і репресіями царської адміністрації.

З російсько-турецькою війною 1735-1739 рр. пов'язані й сторінки про Україну й запорозьких козаків у спогадах Й. Лерхе, військового лікаря в російській армії, який брав участь у її поході на Крим 1738 р. Написані вони були пізніше, після повернення їхнього автора на батьківщину, в Німеччину, й опубліковані відомим німецьким вченим-географом А. Ф. Бюшинґом (287). Не без художнього чуття описані в спогадах Лерхе "запорозькі землі" — незаселені, напівпустинні степи південної України, скіфські баби на курганах, сутички з татарськими роз'їздами й загонами, участь козацьких слобідських полків у цьому поході.

Відчувається, що автора цих спогадів особливо цікавили запорозькі козаки. Російська армія просувалася на південь мимо Запорозької Січі, що Лерхе не забуває відмітити. Згодом загін запорожців (Лерхе називає іншу, ніж у Манштайна, його чисельність, у шість тисяч чоловік) приєднався між Кизикерманом та Кам'яним затоном до російської армії і взяв участь у поході, так що Лерхе мав можливість безпосередньо їх спостерігати. Поряд з тим йому багато розповідав про них оберст-лейтенант Оросманн, комендант недавно збудованої в запорозьких краях російської фортеці. Таким чином Лерхе зібрав досить значну інформацію про запорозьких козаків, яку узагальнено виклав у своїх мемуарах. Для нас у ній немає нічого нового, але ця розповідь мемуариста про запорожців становила безперечний інтерес для його сучасників і співвітчизників, особливо для німецьких науковців.

З російсько-турецькою війною 1735-1739 рр. пов'язаний "Докладний опис стану земель і народів областей між ріками Доном і Дніпром" Г. Ф. В. Юнкера, що повідомлення про нього було опубліковано Я. Д. Ісаєвичем (540). Його автор — німецький поет і вчений, який в 1731 р. вступив на російську службу і з початком російсько-турецької війни був призначений історіографом при фельдмаршалі Мініху; в обов'язок його входило вести журнал походу. Цей журнал 1843 р. був опублікований у Німеччині, причому видавець Е. Германн авторство його приписав Мініху, хоч насправді його автором є Юнкер (398). Тоді ж Юнкер почав на місці збирати матеріали для названого опису Лівобережної й Південно-Східної України, котрий у наступні роки був ним написаний, але повністю так і не був опублікований. У 1764 р. Г. Ф. Міллером був виданий його перший розділ під назвою "Про особливості природи областей між ріками Доном і Дніпром", у якому описано природу Лівобережної України й Донецького краю під кутом зору вченого-географа (261). Слід ще сказати, що "Докладний опис ..." Юнкера з російським перекладом у 1848 р. готувався видати О. Бодянський в "Чтениях в Московском обществе истории и древностей российских", але після публікації книги Флетчера "Про Російську державу" він був увільнений з посади секретаря товариства і його задум не здійснився; російський переклад "Докладного опису ..." зберігся в матеріалах "Чтений..." (540, с. 206).

Про останні напади кримських татар на Україну в середині XVIII ст. розповів у своїх мемуарах барон де Тотт, який у 1766-1769 р. був французьким резидентом при дворі Кримського ханства. Угорець з походження, барон де Тотт тривалий час жив у Туреччині, знав турецьку мову й звичаї, потім переїхав до Франції, де вступив на дипломатичну службу. Він був людиною освіченою, з філософськими нахилами й не позбавленою літературного хисту, що досить переконливо проявилося і в його "Мемуарах про турків і татар" ("Memoires sur les Turcs et les tartares"). Видав він їх у Парижі 1783 р. в чотирьох томах; про його перебування в Криму розповідається в другому томі. фраґменти з цього тому, що стосуються України, були опубліковані в "Киевской старине" за 1883 р. (102).

Тут ідеться про похід кримського хана у 1769 р. на Нову Сербію, прикордонну область із центром у Єлизаветграді, яка входила до Російської імперії. Це вторгнення було інспіроване барськими конфедератами, які після вступу російських військ на Правобережну Україну знайшли пристановище в Хотині. Турецький султан схвалив військову акцію свого сателіта й послав йому на підмогу восьмитисячний загін. Барон де Тотт супроводжував кримського хана в цьому поході й таким чином став очевидцем чергового спустошення татарами й турками українських земель. Відповідні сторінки його мемуарів цікаві й тим, що вони дають виразне в своїй конкретиці зображення татарсько-турецьких нападів, від яких протягом віків тяжко страждав український народ.

Як розповідає Тотт, першим зазнало нападу прикордонне місто Балта, яке разом з навколишніми селами було дотла спалене й сплюндроване допоміжним турецьким загоном. І всі поселення, що зустрічалися на шляху просування татар і турків, зазнавали такого ж плюндрування. Прагнучи насамперед захопити якнайбільше невільників, татари глибоко проникали й за польський кордон. Турецькі спаґі відбирали у них невільників, а коли їм набридало тягати їх за собою, то вони рубали їх на шматки. Ось одна з конкретних замальовок, мемуариста: "Наказ спалити Аджамку був виконаний з такою поспішністю, і вогонь охопив будинки, криті соломою, з такою силою і швидкістю, що ми самі ледве встигли вихопитися з полум'я. Дим і пара від снігу, що танув, заповнили повітря й затьмили сонце. Півтораста сіл були так само спалені, величезна хмара диму поширилася на двадцять миль у межі Польщі і лише наш прихід туди з'ясував причину цього явища" (там само, с. 170). Тисяча двісті чоловік, що сховалися в монастирі й учинили нападникам запеклий опір, були спалені живцем. Як бачимо, в другій половині XVIII ст., в апогей європейського Просвітництва, на українській землі все ще повторювалися трагедії часів Батия і Тимура.

Вкажемо ще на один цікавий момент у мемуарах Тотта, хоч він і не стосується прямо нашої теми, а є досить своєрідним фактом міжнаціонального резонансу творчості Мольєра. Перебуваючи в дружніх стосунках з ханом Шагін-Гіреєм, Тотт знайомив його з комедіями уславленого французького драматурга. Хан особливо зацікавився "Тартюфом" і заявив Тотту: "Якщо ніхто не може обдурити людей щодо свого походження (тут він мав на увазі мольєрівського "Міщанина-шляхтича". — Д. Н.), то легко ввести в оману щодо свого характеру. Всі країни мають своїх Тартюфів, є вони й серед татар, і я дуже б хотів, щоб ви зробили для мене переклад цієї п'єси" (там само, с. 148). Лишилося невідомим, чи вдовольнив барон де Тотт це прохання кримського хана.

Серед пам'яток "літератури факту", в яких описується Україна середини XVIII ст., слід виділити "книгу мандрів" Джозефа Маршалла, який у 1768-1770 рр. об'їздив Центральну й Східну Європу (310). Автор цієї книги говорить, що реальна Україна, яку він побачив під час подорожі, виявилася зовсім не такою, якою він її уявляв на основі прочитаних книжок. Побачив він не спустошений напівдикий край, а цивілізовану країну з гарно поставленим сільським господарством і ремеслами. "Сучасне населення України, — пише Маршалл, — це цивілізований народ, найкращі хлібороби в усій Російській імперії" (там само, III, с. 169). Як "практичний англієць", представник країни, де відбувався бурхливий економічний розвиток, Маршалл цікавився передусім суспільно-економічним життям відвіданих країн — сільським господарством, ремеслами, комерцією, заняттями населення тощо. Подорожуючи по Україні, він насамперед приглядався до цієї сфери її життя, розмовляв з селянами, цікавився веденням господарства, обробкою землі, врожаєм, промислами тощо. Все це дало йому підстави для висновку, що "Україна є найбагатшою провінцією Російської імперії", причому не тільки "завдяки щедрій природі, родючості ґрунту, а й завдяки гарному господарюванню її населення". Маршалл навіть заявляє у своїй книзі: "Я не зустрічав жодної країни, яка була б так схожа на найкращі провінції Англії, як це зауважив на Україні" (там само, с. 169-170).

Під час своєї подорожі Маршалл побував і на Лівобережній, і на Правобережній Україні. Україна була ним сприйнята і описана як єдина етнічно-історична реальність, поділена між двома сусідніми державами — Російською імперією і Польським королівством. Така була державно-політична дійсність України, але як етнонаціональна реальність вона розглядається автором в одній площині з іншими країнами Центральної і Східної Європи, про що свідчить і заголовок його книги ("Подорожі по Голландії, Фландрії, Німеччині, Данії, Швеції, Лапландії, Росії, Україні й Польщі в 1768, 1769 і 1770 рр."). На Україну він прибув у жовтні 1770 р., завершивши подорож по Росії; маршрут його пролягав через Стародуб і Чернігів до Києва, куди він приїхав 3 листопада і зробив тривалу зупинку; далі він вирушив у подорож по Правобережній Україні, звідки відбув до Польщі. В третьому томі своєї "книги мандрів" Маршалл описав різні реґіони України, звертаючи основну увагу на їхнє економічне життя, на становище третього стану, зокрема селян. Слід зазначити його різко неґативне ставлення до кріпосництва; долю покріпачених селян він порівнює з долею чорних невільників у колоніях. Описуються в книзі Маршалла й ті українські міста, в яких побував автор, причому найбільш докладно розповідає він про Київ, поєднуючи опис міста з історичними ремінісценціями: "Київ, одне з найзначніших міст серед побачених мною в Росії, посідає почесне місце в історії цієї імперії. Упродовж віків він пережив багато потрясінь, які призвели його до злиденного стану, що становив контраст його давній величі; тепер можна сподіватися, що він знову досягне колишнього розквіту. Місто гарно забудоване цегляними й кам'яними будинками, в ньому є вулиці вузькі й широкі, всі гарно замощені; також є в ньому справді чудовий старовинний собор, який повільно відбудовується (тут автор має на увазі Софію. — Д. Н.), і ще одинадцять інших храмів. В місті налічується сорок тисяч жителів, і воно грунтовно укріплене" (там само, с. 168-169).

В розрізі нашої теми значний інтерес становлять "Подорожі" Вільяма Кокса, відомого історика й політичного письменника пізнього англійського Просвітництва. Як наставник старшого сина графа Пемброка, лорда Герберта, Кокс у 1778 році подорожував по Речі Посполитій, потім приїхав у Росію, де провів більше півроку. Повернувшись на батьківщину, він видав у двох томах свої "Подорожі" (189), які, незважаючи на значний обсяг, мали великий успіх у читачів, передусім завдяки їхньому високому літературному рівню. Цей твір можна віднести до кращих зразків художньої документальної прози доби Просвітництва. У XVIII ст. "Подорожі" Кокса витримали шість англійських видань, виходили в перекладах французькою, німецькою, італійською, голландською й шведською мовами.

Представник радикальної течії в англійському Просвітництві, Кокс з його позицій підходив як до дійсності Речі Посполитої, що описується в першому томі його книги, так і до дійсності Російської імперії, про яку йдеться в другому томі. Обидва ці державні утворення були в його очах потворними породженнями феодалізму, хоч і з різними структурами. Як і значна частина західноєвропейських просвітників, Кокс вбачав у Речі Посполитій державу, в якій законсервувався середньовічний феодалізм, збереглися його безглузді й шкідливі пережитки. З осудом пише він про "рабське становище селян", у тому числі й українських, про те, що "селянин стогне під ярмом феодального деспотизму, набагато гіршого, ніж тиранія абсолютного володаря" (там само, I, с. 89-93). Співчутливо говорить він про "повстання козаків України за часів правління Яна Казиміра" (тобто про визвольну війну під проводом Хмельницького), яке "потрясло гніт польської аристократії" (там само, с. 115). З українських земель найбільш докладно описується у Кокса Галичина, яка за першим поділом Польщі перейшла до Австрійської імперії.

У другому томі своїх "Подорожей" Кокс піддав такій же різкій критиці суспільно-політичний лад Російської імперії, який характеризувався вже не феодальною анархією, а царським деспотизмом, аж ніяк не стаючи від цього привабливішим. Цей лад англійський просвітник визначає як "систему кнута" (the system of knout), яка в другій половині XVIII ст. була поширена й на Україну. Четвертий розділ другого тому "Подорожей" Кокса відкривається описом knout'a — як своєрідної емблеми самодержавно-кріпосницької системи "імперії царів". Не випадково ж правлячі кола останньої поставилися до цієї книги вкрай вороже, як до "наклепницької", і вона потрапила до числа "суворо заборонених"; ця заборона залишалася в силі й упродовж першої половини XIX ст., невеликий уривок із неї, про подорож автора з Москви в Петербурґ, у 1837 р. міг з'явитися в російському виданні лише без імені автора (436, с. 132).

Від наведених пам'яток західноєвропейської "літератури факту" за своїм змістом і характером відрізняються чотиритомні "Подорожі в Росію" відомого німецького вченого С. Ґ. Ґмеліна, видані в 1770-1784 рр. (222). Відрізняються вони своїм суто науковим ухилом і колом завдань, що їх ставив перед собою автор. Під час подорожі по Лівобережній і Слобідській Україні, здійсненій з науковою метою в 1768-1769 рр., Ґмелін цікавився передусім природою краю, його флорою і фауною, і поряд з тим виявляв певний інтерес до етнографії, до зовнішнього вигляду, одягу й життєвого укладу населення. В узагальненій характеристиці українців Ґмелін говорить: "Малоросіяни ревні в своїй вірі, веселої вдачі, в поводженні товариські з усіма, дуже схильні до музики, а також до чарки. Вони люблять чистоту, а тому їхні бідні житла виглядають набагато краще, ніж чорні приміщення великоросів. Вони делікатні в їжі" (там само, I, с. 93).

Не будемо докладніше зупинятися на цій пам'ятці, оскільки за своїм змістом і характером вона виходить за межі проблематики дослідження. Те ж саме слід сказати й про книги Й. Г. Ґеорґі, німецького вченого, який працював у російській Академії Наук, зокрема про його "Опис усіх народів Російської імперії" в трьох томах, який в 1776-1777 рр. вийшов у Петербурзі водночас німецькою, французькою і російською мовами, і про його "Географічно-фізичний та природничо-історичний опис Російської імперії" в чотирьох томах, виданий в 1797-1806 рр. у Кеніґсберзі. Більший інтерес у плані даного дослідження становить книга іншого німецького вченого, "Подорож по Росії і Кавказьких горах" Й. А. Ґільденштедта (30), який теж був членом петербурзької Академії наук. Цей вчений цікавився економічним життям та господарством різних частин Російської імперії, в тому числі й України, і під цим кутом зору описав її східні реґіони та міста. Його наукова подорож, здійснена 1774 р., охопила Лівобережну й Слобідську Україну, а також південні степи, колишні запорозькі землі, недавно приєднані до Російської імперії. Книга Ґільденштедта була відома Я. М. Марковичу, і в своїх "Записках о Малороссии" він навів уривок із неї під назвою "Физическое описание Малороссии".

Слід тут згадати й А. Ф. Бюшінґа, видатного німецького вченого-географа, який у своїй всеосяжній праці "Новий опис землі" (13 ч., 1754-1777), виданій у Гамбурзі, подав географічно-історичний опис українських земель. Основні матеріали про Україну з історичним екскурсом, де основна увага приділена козацтву, зосереджені в розділі, відведеному Російській імперії, тоді як у розділі про Річ Посполиту даються лише деякі розрізнені відомості. В своєму описі Києва Бюшінґ говорить і про "Київський університет", тобто про Києво-Могилянську академію, і зазначає його важливу роль у розвитку освіти на Україні (160, с. 767-768). Не менш значним внеском Бюшінґа в німецьку й західноєвропейську україніку були публікації матеріалів про Україну в "Magazin fur neue Historie und Geographie", що він видавав у Галле в 1765-1793 рр. В першу чергу тут слід назвати німецький переклад "Кратких политических и исторических сведений о Малой России" В. Рубана, який з'явився в IX томі названого видання (за 1775 р.). Ця пам'ятка української історіографії XVIII ст., перекладена німецькою X. Г. Газе, мала значний відгомін у західноєвропейській історіографії кінця XVIII — початку XIX ст., про що мова буде далі. З інших матеріалів вкажемо ще такі, як анонімний опис "Подорожі із Петербурга в Молдавію через Москву і Київ", що була звершена в 1770-1772 рр., як "Історичні й воєнні анекдоти та думки" М. Р. ле Г. де В., писані французькою мовою, і серед них — фраґмент про запорожців, яких автор ставить високо й порівнює з мальтійськими рицарями, як додатки до "Мемуарів" Манштайна, де теж подаються відомості про запорозьких козаків (див. 457, с. 21).

Як відомо, у XVIII ст. в Західній Європі зародилася наукова славістика, причому найраніше значного розвитку набула вона в Німеччині. Одним з її складників вже з того часу виступає україністика. В першій третині XVIII ст. центром німецької славістики був університет в Галле, де вчені-пієтисти особливий інтерес виявляли до православних слов'янських країн, у тому числі й до України, і мали тісні зв'язки з діячами української культури Т. Прокоповичем, С. Тодорським та іншими (962, с. 321-341). В середині XVIII ст. центр славістичних студій в Німеччині зміщається до Ґеттінґена, до його славетного університету, де склалася група вчених-просвітників, які активно цікавилися слов'янським світом та його культурою і внесли вагомий вклад в їх вивчення (А. фон Галлер, Гебґарді, Гайне, Ґмелін, Майнерс, Шлецер та інші), їхній науковий орган "Gottingenischen Gelehrten Anzeigem" систематично друкував розвідки й рецензії зі славістики, пробуджував інтерес громадськості до слов'янських народів та їхніх культур і прагнув впливати на її сприймання процесів і подій у слов'янському світі (див. 847). Зв'язки із слов'янськими країнами ґеттінґенські вчені здійснювали головним чином через університет, де навчалися вихідці з цих країн, які, повернувшись на батьківщину, висилали книги, надавали різнорідну інформацію, писали рецензії і т. д. В університеті читалися лекції з історії Росії і Польщі — в рамках всесвітньої історії або історії Європи, в них висвітлювалася історія Київської Русі і деяких пізніших епох історії України.

Як видно з публікацій їхнього органу, ґетгінґенських вчених-просвітників найбільше цікавило походження слов'ян і їхня давня історія, зв'язок їхнього характеру й мови з географічним середовищем, християнізація слов'янських народів, гуситський рух у Чехії, діяльність Петра I і європеїзація Росії та інші проблеми. Із сучасного життя слов'янського світу особливий інтерес у них викликали взаємопов'язані процеси занепаду Польщі й піднесення Росії, поділи Польщі й "просування Росії в Європу", причому на всі ці явища й процеси вони дотримувалися різних, нерідко протилежних думок.

З'являлися на сторінках ґеттінґенського наукового часопису й публікації про Україну й рецензії на книги про її тогочасний стан та історію. 1772 р. в ньому були надруковані "Замітки по дорозі з Петербурґа в Крим 1771 року" невідомого автора, в яких відбито невдоволення українського народу політикою царського уряду, кріпосницьким і колонізаторським гнітом. Спостережливий автор тут, зокрема, зазначає: "Весь народ з приємністю згадує часи, коли він мав власну вільну державу, і з обуренням дивиться на намагання уряду позбавити його широких прав, якими він раніше володів" (140, с. 933). Цікаве й спостереження автора нарису, що "на землі цього (козацького, власне українського. — Д. Н.) народу, який ми звикли вважати варварським, схильним до розбою, подорожувати набагато безпечніше, ніж по поліцейських державах (als in den policirtesten Staaten). Ця різниця одразу ж стає помітною, як тільки перетинаємо російський кордон. У Росії службовці пошти обов'язково попереджають подорожніх про небезпечні місця, тоді як по всій Україні про щось подібне не було й згадки" (там само, с. 939).

Гарно було поставлене в "Gottingischen Gelehrten Anzeigen" рецензування книг про слов'янський світ — наукових видань, історичних праць, описів подорожей тощо, — які з'явилися в Німеччині та інших європейських країнах. Серед них трапляються й книги, повністю чи почасти присвячені Україні та її історії. Так, М. X. Шпренгель у 1782 р. відрецензував на сторінках цього наукового видання багатотомну "Історію Росії" французького вченого Левека, в якій висвітлювалася епоха Київської Русі та окремі події з історії України, в 1788 р. Ґебґарді, вчений-славіст з оточення Шлецера, опублікував оглядову рецензію "Про козаків", де йдеться про "Аннали Малоросії" Шерера, в 1793 році А. Майстер рецензував книгу С. Гаммарда "Подорож з Верхньої Сілезії на Україну" тощо.

Також із самого середовища ґеттінґенських просвітників вийшли наукові праці й художні твори, які тією чи іншою мірою стосуються України. При всьому критичному ставленні до "норманської теорії" А. Л. Шлецера, не можна заперечити його визначної ролі у вивченні давньоруської історії, її літописних джерел, а також в ознайомленні з ними Німеччини й усієї Західної Європи. В 1772-1783 рр. Шлецер читав у Ґеттінґенському університеті курс історії північних країн Європи, зокрема Росії і Польщі, в якому багато уваги приділив Київській Русі. Як відомо, ним був зроблений повний переклад літопису Нестора німецькою мовою, опублікований вже на початку XIX ст. Отже, Шлецер зробив значний внесок у вивчення минулого України, оскільки історія Київської Русі — це історія давньоукраїнської держави.

Щодо пізніших епох історії України, то до них Шлецер звертався лише епізодично, до того ж, бувши "централістом" у підході до історії східних слов'ян, він схильний був розглядати Україну як утворення локального характеру й розчиняти її історію в "загальноросійській історії" (585, с. 846). На його думку, виражену в "Перевірці руських літописів" (1768 р.), історія України — це "територіальна історія" поряд з історією Новгорода, Пскова, Казані, Сибіру та запорозьких козаків (383, с. 135). В "Загальній історії Півночі", розвиваючи свій погляд на історію "російських слов'ян", він вже поділяє її на три частини: 1. Російську історію; 2. Новгородську історію і 3. Козацьку історію (384, с. 241). Однак ця теза щодо "козацької історії" не знайшла розробки в його праці, його наукові інтереси перебували далеко за межами "козацької України". З-під його пера вийшла з її історії лише одна невеличка стаття "Статистичні відомості про Малоросію або Україну". В ній, торкаючись козацької доби, він дотримується офіційної імперської версії щодо процесів і подій тогочасної української історії, твердячи, що Богдан Хмельницький навіки приєднав Україну до Росії, що були вироблені статті приєднання, які, однак, внаслідок "зловживань" і "невірності" козацьких гетьманів частково підтверджувалися, частково обмежувалися російським урядом (585, с. 846). Як одне з джерел, Шлецером тут було використане "Краткое описание Малороссии", яке, за свідченням Енгеля, він списав у домі Кирила Розумовського в Петербурзі й привіз з собою до Німеччини (205, с. 4).

Першою спробою систематизованого наукового огляду західноєвропейських джерел з історії Росії і України від давніх часів по XVIII ст. включно була двотомна книга С. Майнерса "Порівняння давньої і нової Росії", написана з просвітницьких позицій (307). Її автор належав до ґеттінґенської групи вчених-славістів і на сторінках її наукового часопису рецензував видання з історії слов'янських країн. Книга Мейнерса була також своєрідним підсумком багатовікового процесу пізнання Західною Європою Східної, і в цьому її специфічний науковий інтерес, про що скажемо далі. З Ґеттінґенським університетом був пов'язаний також Й. X. Енґель, відомий історик України; тут була ним підготовлена й опублікована 1790 р. латиномовна маґістерська дисертація на досить таки ориґінальну тему — порівняння "військових республік" давніх спартанців, критян і українських козаків (204).

Глава ґеттінґенських просвітників у середині XVIII ст. відомий вчений і письменник А. фон Галлер в своєму соціально-політичному романі "Альфред, король англосаксів" (1772 р.) до своїх роздумів про найрозумніший і найдосконаліший суспільно-політичний устрій залучив "республіку запорожців" як найповніше вираження певних "конституційних принципів". Представник поміркованого крила просвітників Галлер тут виступає з апологією конституційної монархії та доктрини "освіченого абсолютизму", яка на той час набула великого поширення в Німеччині. Завершеним його втіленням і виступає в романі Альфред, англосаксонський король раннього середньовіччя, який, зрозуміла річ, не має нічого спільного з історичним прототипом: це не що інше, як проекція умоглядного просвітницького ідеалу на дуже умовне середньовічне тло. Розповідаючи в перших розділах роману про формування цього ідеального правителя, Галлер наголошує на ролі освіти, яка засновується на античній культурній спадщині, в чому виразно проявляється генетичний зв'язок Просвітництва з ренесансним гуманізмом. Зразковий освічений монарх король Альфред велику увагу приділяє мистецтвам і наукам, вважаючи, що служать вони одній і тій же меті — поліпшенню суспільних звичаїв, вихованню любові до добра й відрази до зла та пороків (236, с. 60-61). Загалом же перші три розділи роману Галлера — це розгорнутий виклад доктрини "освіченого абсолютизму", цілий кодекс настанов і рекомендацій правителям Європи, насамперед німецьким.

Найцікавіший у романі четвертий розділ, де автор виводить норманського вояка Амунда, розповідає про його походи й подорожі в різні країні; основне ж місце в розділі посідають його бесіди з королем Альфредом. Спершу типовий норманський вікінґ Амунд бере участь у поході Гастінґа на Візантію, де надовго залишається, засвоює грецьку культуру й закохується в чарівну Теофанію і внутрішньо міняється. Цікаво зазначити, що після захоплення Константинополя ворогами Амунд з Теофанією і Гастінґ з візантійською принцесою тікають на скандинавську північ шляхом "із варягів у греки", "який тоді скандинави добряче втоптали" (там само, с. 100). Але головний зміст розділу розкривається в розгорнутому діалозі Амунда з королем Альфредом, де першому відведена роль "бувалої людини", яка побачила світ, а другому — роль резонера, який оцінює, узагальнює, робить висновки. В цій своїй частині роман нагадує "Утопію" Томаса Мора, структуру якої Галлер, очевидно, і брав тут за взірець. При цьому співрозмовників цікавить передусім, якщо не виключно, соціально-політичний лад країн, у яких побував Амунд. Тут слід сказати, що просвітник Галлер, подібно до гуманістів Відродження, не дуже рахувався з хронологією, у нього теж поряд з країнами, які у той час реально існували, фігурують і такі, що вже стали набутком історії, до того ж нерідко щодо існуючих країн він вживає античні назви (наприклад, Польщу називає Сарматією, придунайські князівства — Дакією і т. д.). Ідеалом політичного устрою для Галлера, подібно до Вольтера, була конституційна монархія англійського зразка, на що прямо вказується в авторській передмові до роману (у виданні 1773 р. відсутня паґінація). Ним рішуче заперечується як аристократична олігархія, так і абсолютна монархія, про яку в романі говориться, що це "ярмо, під яким ніхто не може бути щасливим" (там само, с. 113). Але для Галлера неприйнятне й народовладдя з його "нерозумною рівністю" й "надмірною свободою", проти них він висуває той арґумент, що "люди не можуть бути рівними. Ця рівність є вигадкою зарозумілих софістів. Розум або хоробрість підносять одну людину над іншою" (там само, с. 160). Саме завершене втілення такої "нерозумної рівності" й "надмірної свободи", які обертаються проти суспільства, що живе за цими "принципами", Галлер і побачив у Запорозькій Січі.

Як виявляється, Амунд у свій час побував і у пацинаків (так названі в романі запорожці) в ролі... посла візантійського двору. "Живуть вони, — розповідає він, — на порогах Бористена, а їхня резиденція (Hauptsitz) називається Січ (Setscha). Вояки різних націй проживають тут одні, не підпускаючи й близько жінок; з свого острова (очевидно, мається на увазі Хортиця. — Д. Н.) вони роблять руйнівні походи в сусідню Сарматію, в родючу Дакію й багату Болгарію. Кожного року всі ці вояки збираються, щоб обрати своїх командирів і керівника; у них всі рівні, і голос недосвідченого молодика має ту ж вагу, що й голос сивочолого воїна, який років п'ятдесят брав участь у війнах свого народу і як полководець не раз приводив його до перемоги" (там само, с. 171-172).

Такий демократичний устрій, що легко обертається проти найбільш заслужених членів суспільства, Галлер вустами бувалого Амунда безапеляційно засуджує. "Ні честь, ні власність, ні навіть життя громадян не є в безпеці при державному устрої, де єдиним законом є воля натовпу", —проголошує він, продовжуючи критику "конституційних принципів" Запорозької Січі. На підтвердження він залучає ще приклади з античної історії, ставлячи на карб "свавільному натовпу" і несправедливість, вчинену Коріолану, і смерть Ціцерона, і склянку цикути, яку довелося випити Сократу. Хоч Галлер і не любив Вольтера і трактував його як "публіциста з метким пером" (federflinke Publizist), y своєму ставленні до "натовпу" й страху перед ним він повністю з ним солідаризувався, — як, до речі, і в багатьох інших важливих питаннях.

Вільне поводження з історією, продемонстроване автором "Альфреда, короля англосаксів", пояснюється не слабкою чи недостатньою обізнаністю з нею. Численні статті й рецензії, опубліковані Галлером у ґеттінґенському науковому часописі (який саме під його керівництвом досяг розквіту), засвідчують прямо протилежне — ґрунтовні й різнобічні знання історії, зокрема слов'янських країн. У слов'янському світі він особливо цікавився Росією, насамперед процесом її "європеїзації", і виявляв симпатії не тільки до Петра I, який з легкої руки Вольтера став кумиром багатьох західноєвропейських просвітників, а й до Катерини II, розцінюючи їх як "освічених монархів".

Більше уваги приділяв Україні та козакам інший німецький історик, Г. Ф. Міллер, який з 1725 року працював у Петербурзі і свої праці публікував у Росії і в Німеччині. В них він виходив із схеми Татіщева і розглядав історію Росії як цілісний і безперервний процес, що від піднесення "київських часів" прийшов до занепаду в "удільні часи", а потім до нового піднесення в "московські часи", яке триває. В цій схемі не було місця Україні як національно-історичній реальності, в трактуванні її історії Міллер ретельно дотримувався офіційної імперської доктрини. Як справедливо пише Б. Крупницький, "він був, безперечно, історик-кар'єрист, що хотів принаймні зовні зберегти вигляд об'єктивної людини, але таким він не був і робив те, що наказували йому згори, від російського уряду" (585, с. 845).

Повною мірою це стосується і його двох досить розлогих нарисів про українське козацтво: "Про походження козаків" (1756 р.) і "Відомості про запорозьких козаків" (1760 р.), які були разом надруковані в "Sammlung der Russisches Geschichte" (СПб, 1760, т. IV і V). Але перший з них раніше, в 1756 р., з'явився в часописі Готшеда "Das Neueste aus der anmutigen Gelehrsaminkeit", що виходив у Лепціґу, а в 1758 р. передруковувався в "Erdbeschreibung" Бюшінґа. Як показали новітні дослідження, він не є самостійним дослідженням, а компіляцією, написаною на основі ненадрукованої праці князя С. Митецького "История о козаках запорожских", автор якої десь у середині XVIII ст. побував на Січі й описав життя та звичаї запорожців, що викликало значний інтерес його сучасників (там само). Згодо_м в архіві Міллера було знайдено чимало матеріалів з історії України, зокрема статтю "Роздуми про запорожців", яку О. Бодянський опублікував у "Чтениях в Обществе истории и древностей российских" за 1847 рік. У цій статті, як і в інших своїх працях, Міллер виправдовував політику царського уряду щодо українських козаків і зруйнування Січі.

В західноєвропейській україніці останньої третини XVIII ст. провідна роль переходить до історіографії, яка помітно активізується. Це не означає, ніби інші її галузі занепадають, йдеться про те, що найбільш помітні публікації про Україну з'являються в цей час головним чином в історіографії. Впадає у вічі, що згадана активізація перебуває в контрасті з тогочасним станом України, для якої розпочався один з найпохмуріших періодів її історії. Неухильний наступ, який вів царизм на автономію України протягом більш ніж століття, завершився в останній третині віку Просвітництва ліквідацією останніх залишків української національної державності. В 1764 році за указом Катерини II була остаточно скасована Гетьманщина, через рік — козацьке самоврядування в Слободській Україні, в 1775 році російськими військами була зруйнована Запорозька Січ. На всі ці українські землі була поширена загальноімперська система правління. Водночас було введене кріпосне право в його найтяжчих формах, з широким практикуванням купівлі-продажу покріпачених селян. (Чого, до речі, не бувало і за най лихіших часів польсько-шляхетського панування, чого загалом не знала Європа). За першим поділом Польщі 1772 р. до Австрійської імперії відійшла Галичина, а за другим поділом 1793 р. Правобережна Україна була приєднана до Російської імперії. Політика обох імперій спрямовується на якнайскорішу інтеґрацію українських земель їхніми державно-політичними системами.

Таким більш ніж сумним виявився для України соціально-політичний підсумок XVIII ст.

Звичайно, згадані події суспільно-політичного життя України теж знаходили відбиття в західних історико-літературних пам'ятках, але можна сказати з певністю, що не вони тоді викликали переважний інтерес, не вони були й головними його збудниками. В другій половиш XVIII ст. інтерес зміщується на історію України, а основні його імпульси слід шукати не так у тогочасній українській дійсності, як в обставинах і колізіях громадсько-політичного й ідейного життя самих західноєропейських країн.

В цілому "вік Просвітництва" на Заході характеризується розширенням горизонтів і поглибленням суспільно-політичної думки. Одним з аспектів цього процесу було неухильне зростання зацікавленості Східною Європою та її народами, їхньою історією й культурою, суспільними інституціями й політичним ладом, які в зростаючій мірі стають предметом вивчення і роздумів. На відміну від епох Відродження і бароко, тепер Польське королівство вже не вважається "східним муром" Європи, її границі просвітницька думка відсуває далеко на схід, у межі Російської імперії, включаючи, хоч і не без внутрішнього опору й ретардацій, в орбіту європейської цивілізації Росію та підлеглі їй народи Східної Європи. В повній відповідності з духом Просвітництва особливий інтерес викликають різні форми правління та різний суспільно-політичний устрій східноєвропейських країн. І в першу чергу — вражаючий контраст між Російською імперією і Річчю Посполитою як державно-політичними утвореннями, контраст, що відкривався в усьому, на що б тут не звертали увагу західні просвітники, що б вони не зіставляли. Оскільки ж у XVIII ст. Польська шляхетська республіка невпинно котилася до повного занепаду й зникнення з політичної карти Європи, а Російська імперія набувала дедалі більшої могутності й впливу на європейські справи, ці зіставлення пробуджували у просвітників поглиблені роздуми й гострі сперечання на державно-політичні й філософсько-історичні теми.

Без перебільшення, занепад Польщі й піднесення Росії, що призвело до докорінної зміни ситуації в Східній Європі, належали до тих явищ європейської політичної історії XVIII ст., які привертали посилену увагу просвітників. З цим найтісніше пов'язувалося питання про те, яку роль у занепаді однієї держави і піднесенні другої відіграв політичний устрій кожної із них, такий разюче несхожий. В медитації і дискусії на ці теми тією чи іншою мірою втягнувся ледве не весь цвіт західного Просвітництва — Вольтер і Руссо, Дідро і Маблі, Бернарден де Сент-П'єр і Кондорсе, Галлер і Гердер, Гіббон і Кокс, Альфієрі та багато інших. Оскільки ж в обох історичних процесах — як занепаду Польщі, так і піднесення Росії — неабияка роль належала Україні й українському козацтву, то в ці роздуми й сперечання нерідко прямо чи опосередковано входила й "козацька проблема". Серед основних факторів, що спричинили кризу й загибель Речі Посполитої, вказувалося, поряд з політичним "ладом, що засновується на безладді" та застарілими феодальними соціально-економічними структурами, і на фактор національний, фактичний розкол держави на два національно-релігійні табори, що найбільш наочне вираження знаходило в козацьких війнах та повстаннях на Україні (923, с. 25-26).

В підході до названих проблем між просвітниками не було згоди, одні з них піддавали нищівній критиці Річ Посполиту й водночас схилялися до ідеалізації або й явно ідеалізували Російську імперію, інші ставилися до неї неґативно і тією чи іншою мірою симпатизували шляхетській республіці, треті ж однаково не приймали ні феодально-анархічної Польщі, ні деспотичної "імперії царів". Перший з цих підходів виразно проявився у Вольтера, особливо в його історичних і публіцистичних творах фернейського періоду; характерні в цьому відношенні, з одного боку — вже згадувана вище "Історія Російської імперії за Петра Великого", а з другого — "Історичний і критичний нарис про церковні міжусобиці в Польщі". В цьому нарисі, опублікованому 1767 р. в Базелі під псевдонімом Бурдільйон, Вольтер протиставляв Польщі, де панують варварство і віросповідальна нетерпимість, "щасливу Росію", якою править мудра й освічена імператриця Катерина II (156). І тут слід сказати, що не тільки Вольтер, а й інші просвітники, що дотримувалися тих же позицій, впадали в некритичну апологію царської Росії, піддавшись демагогії Катерини II, яка в Європі видавала себе за прихильника просвітників, а свою кріпосницьку імперію — за освічений абокзотизм. Не уникнув усього цього й Дідро, який в "Енциклопедії" характеризував Річ Посполиту як державу, де зберігся середньовічний феодалізм, і в той же час виступав апологетом "освіченої монархії" Катерини II. Подібний підхід був поширений і серед німецьких просвітників, зокрема був він притаманний А. фон Галлеру (847, с. 134-138).

Просвітникам, які дотримувалися другого підходу, властиве прихильне ставлення до шляхетської Речі Посполитої, хоч вони здебільшого визнавали історичну закономірність краху цього державного утворення; як зворотний бік медалі, з'являється у них неґативно-критична позиція щодо царської Росії та її політики в Речі Посполитій. Найвидатніший представник цієї лінії в Просвітництві — Жан-Жак Руссо, який і в цих специфічних питаннях дотримувався поглядів, діаметрально протилежних поглядам Вольтера.

Чим же пояснюється ця дещо парадоксальна для Руссо позиція захисника Польської шляхетської держави, в якій зберігалися найбільш архаїчні форми феодального суспільства? Звичайно, тут відіграла свою роль та обставина, що його праця "Роздуми про правління в Польщі" (1771 р.) була інспірована керівниками Барської конфедерації, М. Вєльгорським та його групою, тобто аристократичною партією, яка обстоювала привілеї свого класу. Але справа насамперед у тому, що автор "Суспільної угоди" не розібрався до кінця в соціальній природі суспільно-політичного устрою Речі Посполитої, абстраговано підійшов до її республіканізму, до прав і свобод особистості. Вони в його очах мали цінність самі по собі, незалежно від соціальної реальності польської держави, від того, що це були права й свободи виключно шляхетські, що від них невіддільні безправ'я народу, рабство покріпаченого селянства. Тому в своїх "Роздумах про правління в Польщі" женевський філософ взяв під захист те, що Вольтер та його послідовники рішуче засуджували: і виборність короля та обмеження його влади, і децентралізацію держави та конфедерації, і навіть горезвісне liberum veto, побачивши в усьому цьому прояви народного генія, притаманного йому "республіканського духу" (370).

Словом, Руссо виявляв симпатії до "польських вольностей", зіставляючи суспільно-політичний лад Речі Посполитої і царської Росії, він підсумував це зіставлення у відомій сентенції: "Краще небезпечна воля, ніж безпечна сваволя". На відміну від Вольтера чи Дідро, він не піддався демагогії Катерини II і, вірний "республіканському духові", неґативно оцінював політичний лад царської імперії. Це своє ставлення він висловив у "Суспільному договорі", де водночас пророкував неминучу загибель Російської імперії — разом з іншими європейськими монархіями. До речі, це пророцтво Катерина II з обуренням витлумачила як заклик до хрестового походу на Росію, але це був демагогічний хід, оскільки у Руссо насправді йдеться про всеєвропейський крах феодально-абсолютистського ладу (див. 760, с. 233). Не поділяв він і культу Петра I, створюваного деякими західними просвітниками, і там же, у восьмому розділі другої книги "Суспільного договору", песимістично оцінив наслідки його реформаторської діяльності. На думку Руссо, реформи Петра I, насильно залучаючи Росію до європейської цивілізації, руйнували її самобутність, цар-реформатор "хотів створити із своїх підданих німців і англійців, тоді як треба було починати з того, щоб створити з них росіян" (91, с. 39). Суть міркувань Руссо в тому, що реформи мали не міняти уклад національного життя, а відновлювати народний суверенітет, що для народу й означає ставати самим собою (там само).

Мимохідь зазначу, що в цих міркуваннях Руссо закладена одна з фундаментальних ідей російського слов'янофільства XIX ст.

Близьким до Руссо в трактуванні означених питань був Ґ. Маблі, який теж належав до радикального крила французьких просвітників. У трактаті "Про уряд і закони Польщі" (1782 р.) він теж прихильно оцінював її "республіканську конституцію" і "демократичні свободи", але разом з тим не закривав очей на породжувані такими порядками внутрішню слабість держави та пануючу в ній шляхетську анархію. В пізніших творах, зокрема в "Банкеті політиків", виданому посмертно 1794 р., Маблі вже критично дивиться на суспільно-політичний лад Речі Посполитої і песимістично оцінює її перспективи. Для нас особливо цікаво, що тут Маблі дав різко неґативну характеристику Барській конфедерації, яка, за його словами, наводила жах на місцеву людність (тобто на українських селян), а не на ворожі війська. "Ці шляхтичі, — писав він, — не маючи вітчизни, помщаються на цій людності за приниження, яких зазнають, повзаючи біля ніг магнатів; якщо вони й здатні виявити відвагу, то лише в тому разі, коли їх побуджує можливість грабунку" (цит. за: 923, с. 71).

Не важко помітити, що ця характеристика французького просвітника співзвучна тому змалюванню барських конфедератів, яке знаходимо в поемі Шевченка "Гайдамаки". І слід сказати, що підхід Маблі аж ніяк не був якимсь винятком, ще різкіше трактував Барську конфедерацію Вольтер, знаходячи в ній лише прояв віросповідального фанатизму, хаос і свавілля шляхти; близький у цьому до нього був і Даламбер (там само, с. 99).

Сам Руссо до соціальних і національних рухів у Речі Посполитій, зокрема до визвольної боротьби українського народу, в своїх творах безпосередньо не звертався. Але вплив його концепції, його трактування справ шляхетської республіки позначився на творах деяких французьких авторів, які зверталися до історії України, зокрема на книзі К. Рюльєра "Історія анархії в Польщі", автор якої перебував у близьких стосунках з женевським філософом.

Історик і письменник просвітницького напрямку, Рюльєр кілька років провів у Росії як секретар французького посольства й був очевидцем двірського перевороту 1762 р., який привів на трон Катерину П. Засновуючись на зібраних у Петербурзі матеріалах, він написав книгу "Анекдоти про переворот у Росії 1762 року", яка створила йому на батьківщині репутацію філософа й ворога деспотизму. Під впливом подій 1768 року на Україні, тобто Коліївщини, йому було доручено написати для дофіна історію бунтів і заколотів у Польському королівстві. Над цим твором, який отримав назву "Історія анархії в Польщі й розчленування цієї республіки", він працював довго й ретельно, а опублікований він був уже після смерті автора, в 1807 році, тобто за часів імперії Наполеона (373). Наступного року твір Рюльєра з'явився в польському перекладі.

Значне місце відведене в книзі Рюльєра історії України, яка охоплюється широко, включаючи й історію Київської Русі. Але перш ніж аналізувати висвітлення української історії в цій книзі, необхідно сказати про її загальну концепцію. Слідом за Русо її автор прихильно ставився до "республіканського ладу" Речі Посполитої, хоч і вважав, що в ній республіканські закони й принципи доведені до абсурду. Як на основні причини занепаду Польщі, вказує він на liberum veto і вибори королів, на майже повну незалежність магнатів і тяжке рабство народу, а також на експансію Російської імперії, якій відводить особливу роль. Рюльєр належав до тих французьких просвітників, які не вірили в "освічений абсолютизм" Катерини II і в розширенні її кріпосницької імперії вбачали загрозу для Європи. Сутність його концепції розкривається в протиставленні Польської шляхетської республіки і "царської деспотії", залежно від нього у значній мірі й висвітлюються події української історії. Іншими словами, оцінка цих подій часто ставиться в залежність від того, сприяли вони піднесенню Речі Посполитої чи, навпаки, підривали її міць і прискорювали занепад. Так, цілком позитивно оцінює він перший період Козаччини, коли козаки створили заслін держави з півдня і захищали її від турецьких і татарських нападів. "Отож, у давній історії республіки цей час є кращим її періодом", — так резюмує автор цю епоху в історії України й Польщі (там само, с. 41-42). І навпаки, до Визвольної війни та приєднання України до Росії він виявляє цілком неґативне ставлення. "Цією своєю акцією, — говориться в книзі, — козаки дали злий приклад православному населенню інших провінцій (Речі Посполитої. — Д. Н.), яке за ними теж потяглося до Московії, а та посилено заохочувала цей потяг до чужої протекції" (там само, с. 44).

За своїм змістом і структурою книга Рюльєра є не так "історією анархії в Польщі", як паралельною історією Польщі, України і Росії, написаною з полонофільських позицій. Однак, у відповідності з провідною тенденцією книги, події історії України і Росії цікавлять автора скоріше не самі по собі, а як фактори, що впливали на процеси спершу піднесення, а потім занепаду Й загибелі Польського королівства.

Для Рюльєра, як і для багатьох західних істориків та письменників XVIII і XIX ст., Польща і Росія — це передусім протилежні державно-політичні структури, республіканська і деспотична, заснована на вольностях та свободі особистості і заснована на механічній покорі та суворій державній дисципліні; в їхньому протистоянні, в боротьбі між ними та її розв'язці ліберальні західні інтелектуали знаходили повчальний і не дуже втішний філософсько-історичний зміст. "Нестримна любов благородних поляків до свободи, — пише Рюльєр, — мало-помалу призвела до надзвичайного розладу в їхній системі правління. (...). Навпаки, росіяни, устрій яких засновується на абсолютній владі монарха, створили велику імперію: деспотична дисципліна надала їм могутності, яка перевищує їхні реальні сили" (там само, с. 6-7).

А все це, як скаже згодом Бальзак, спричинилося до того, що в багатовіковій боротьбі Росії і Польщі за гегемонію в Східній Європі "країна дисципліни, слов'яни, що вміють коритися, повинні були поглинути слов'ян недисциплінованих, країну, яка завжди страхалася покори" (129, с. 675).

Чимало уваги приділено в творі Рюльєра Коліївщині, яка й послужила поштовхом до замовлення твору. Проте в підході до цього народного руху з особливою виразністю проявилася згадувана тенденційність автора. Як видно з книги, він знав про те, що Коліївщина, як і попередні селянсько-козацькі повстання на Україні, була викликана передусім тяжким кріпосницьким гнітом, який насаджувався польськими маґнатами й шляхтою, а також релігійними утисками. Однак це не завадило йому трактувати гайдамаків як розбійницькі банди, а Коліївщину загалом — як криваву різанину, страхітливий вибух варварства і руйнівної стихії (373, с. 93-96). Як керівник повстання, названий у книзі Залізняк, згадується й "один з начальників польських козаків", який перейшов на бік повстанців і допоміг їм захопити Умань, тобто Гонта. В мотивуванні причин Коліївщини на перший план Рюльєр висунув підступні дії російського уряду, який за допомогою православного духівництва розпалював релігійний фанатизм українських селян та козаків і тим самим спровокував це грізне й руйнівне повстання. Таке однобічне витлумачення Коліївщини в неабиякій мірі пояснюється тим, що її автор співчував барським конфедератам і користувався їхньою інформацією.

Відбита в книзі Рюльєра велика роль запорозьких козаків у Коліївщині, яких він вважав провідною силою цього повстання. І тому описові повстання 1768 року в нього передує екскурс в історію Запорозької Січі з розгорнутою неґативною характеристикою запорожців, про яких він пише, що у них "релігійний запал поєднується з любов'ю до розбою" і вони "вперто вважають, що фанатичний запал спокутує всі їхні злочини" (там само, с. 86). Виходячи із загальної концепції книги, про яку йшлося вище, Рюльєр неприхильно трактує боротьбу українського козацтва із шляхетською Польщею, хоч при цьому не замовчує ні жорстокого кріпосницького гніту польської шляхти, яка "звикла трактувати селян, як рабів", ні намагань шляхти й уряду перетворити козаків на таких самих кріпосних рабів.

Слід зазначити й те, що в своєму історичному екскурсі про Запорозьку Січ Рюльєр впадає в характерну помилку, гадаючи, що із запорожців вийшло все українське козацтво, "вся нація козаків". На його думку, козаки спершу жили на островах Дніпра, а "згодом почали залишати Січ, одружуватися й селитися на рівнині, що зрошується Бористеном" (там само, с. 36-37). Слід думати, подібні аберації у питанні походження й розвитку козацтва йдуть від аванґардної ролі Запорозької Січі в його історії, від того, що Січ незмінно виступала головною опорою у визвольних боріннях козацтва й усього українського народу.

Треба сказати, що про гайдамацький рух на Правобережній Україні йдеться і в інших західноєвропейських джерелах. Як зазначалося вище, чи не першим інформував про нього вже згадуваний англійський дипломат Д. Белл. Повідомлення про Коліївщину з'являлися і в тогочасних західноєвропейських газетах та часописах. Але, за незначними винятками, ці джерела інформації залишаються ще не вивченими. У свій час І. Борщак повідомляв про наявність такої інформації у французькій "Gazette de France" і в англійському річнику "Annual Register or a view of the Histories, Politics and Literaturę" (791, c. 66), однак, наскільки мені відомо, не публікував цих матеріалів. Повідомлялося в західній пресі й про іншу подію тогочасної української історії, про зруйнування царськими військами Запорозької Січі, зокрема в тій же "Gazette de France" від 18 серпня 1775 року і в "Journal historiąue et politiąue de ргіпсіраих evenements des differents cours de l'Europe" від 30 липня 1775 року (там само).

Відгомін Коліївщини знаходимо і в книзі "Подорож з Верхньої Сілезії на Україну" С. Гаммарда, який побував на Правобережжі через кілька років після повстання, коли воно ще лишалося живим у пам'яті. Але розповіді про цю подію, про гайдамаків і запорожців він чув не від українських селян, а від польських шляхтичів та російських офіцерів, і звідси відповідне різко неґативне їх трактування. У зображенні Гаммарда Коліївщина — це суцільний кривавий розбій, який чинили гайдамаки на чолі "з їхнім ватажком Гондою", як автор називає Ґонту (238,1, с. 170-179). Слід сказати, що прусський лейтенант-інженер Гаммард не мав ніяких знань про Україну, і тому він так довірливо передавав у своїй книзі все те, що чув про незнайому країну та її історію від своїх інформаторів. Як рівень знань автора, так і характер та спрямованість інформації, якою він користався, наочно розкриваються, наприклад, у такому пасажі про запорожців: "З українцем межує запорозький козак (так в оригіналі: Mit dem Ukrainern grentz der Zaporoger Kosak), закинутий в крайній кут Дніпра, збіговисько всіх варварів, убивць, грабіжників, солодіїв, словом — покидьків суспільства" (там само, с. 168). Зрозуміла річ, усе це йде не від самого Гаммарда, він тут виступає, власне, в ролі звичайного передавача, відбиваючи ставлення до запорожців та гайдамаків, поширене як серед польської шляхти, так і серед російського офіцерства.

Продовження п'ятої частини...

Попередня         Головна         Наступна