Попередня     Головна     Наступна




XI. ОГЛЯД ВОЛИНСЬКИХ ДРУКАРЕНЬ



Безумовно, ми ще не знаємо всіх давніх волинських друкарень, як взагалі не знаємо всіх колишніх українських друкарень *. Досліди стародруків час від часу все приносять якісь новини, доти невідомі бібліографам. Не забудьмо, що багато стародруків понищив час, чимало пожерла їх релігійна боротьба (попалено!), немало також маємо стародруків з затраченим початковим і кінцевим листом, а тому й не відомо, де їх друковано. Отже, дальші пильніші шукання стародруків і читання старих актів до теперішнього списку українських друкарень додадуть ще не одну.

[* Напр. відомий єзуїт Поссевин 1581 р. пише, що «руські князі — Слуцький та Остріжський — мають свої друкарні й школи, якими далеко й широко поширюється схизма» (див.: Харлампович. Западнорусскія прав, школы. 1898. С. 243). А що ми знаємо про Слуцьку друкарню?]

Волинські друкарні мають такий самий характер, як і друкарні білорусько-українські або галицькі, — вони повставали на якийсь час, повставали головно за панською допомогою, і скоро зникали, як тільки припинялася ця допомога; такими були друкарні: Дерманська, Кремінецька, Луцька, Рохманівська, Четвертинська та Чорненська; і тільки друкарні Остріжська, а пізніше Почаївська придбали собі голосну славу, мали всеукраїнське значення і довго існували, а Почаївська з перервами пережила віки і дійшла й до нашого часу. Пробували були волинські братства прибрати друкарні до своїх рук; але серед них не було постільки сильних матеріально, щоби вони спромоглися закласти велику друкарню всеукраїнського значення; та й під боком була львівська братська православна (до 1708 р.) друкарня, з котрою не могли конкурувати ані одна з тодішніх друкарень. Львівська братська друкарня засипала своїми виданнями не тільки Галичину, але й Волинь, аж поки не взяла це в свої руки друкарня Києво-Печерської Лаври.

Переходжу тепер до огляду окремих волинських друкарень в хронологічнім порядку їх повстання.









1. Остріжська друкарня


Остріг на Волині, в давнину Луцького повіту, — це була славна столиця могутніх українських князів Остріжських. Своєю силою особливо славився Остріг в другій половині XV віку, ціле XVI століття та самий початок XVII віку. Остріг став в кінці справжнім культурним центром, став осередком цілої Волині і в справах культури був першим містом на всю Україну, значно перевищуючи навіть Львів.

Один з князів Остріжських, Костянтин Костянтинович (народився 1527 р. або 1526, при хрещенні названий Василем, але звичайно звався іменем батька свого) особливо вславився своєю працею на культурнім полі. Найсумніший для України акт, — акт Люблінської унії 1569 р., силою якого приєднувалася Литва, а з нею й вся Україна, до Польщі, цей трагічний для народу вкраїнського акт князь Костянтин легковажно підписав першим, і прикладом своїм приневолив та заохотив до підпису й інших магнатів. І вже в самий рік цього акту, з 1569 р. розпочалося переслідування українського народу, передусім за його віру. Польський правлячий клас, особливо польське духовенство, цілком додержувалися середньовічної доктрини: cujus regio, ejus religio, a тому зараз же нетерпеливо почали силою навертати український народ на католицтво. Розпочалася запекла релігійна боротьба, що тяглася більше двох віків і покінчилася таки одірванням частини українського народу (унія) від його загального кореня. І ось на тлі цеї оборони українського народу й повстав остріжський культурний осередок.

І ото «в се время люто і плача достойно» * і виступив князь Костянтин на оборону прав свого народу українського, а передусім на оборону його батьківської віри. [* З вірша Герасима Смотрицького при Остріжській Біблії 1581 р.] Уже тоді сміялися з «бідної Русі», що не має вона нічого для свого культурного розвитку, і князь вирішив попрацювати головно для підняття культурного рівеня свого народу — князь заснував в себе в Острозі найкращу для свого часу школу й друкарню при ній.

В містечку Миляновичах, в 20-ти верстах від Ковеля, жив на Волині московський емігрант князь Андрій Курбський. Людина високої освіти, князь Курбський заснував у себе при дворі школу, охоче держав коло себе вчених людей і мав безумовний вплив на підняття культурного стану Волині. Князь Курбський скоро близько зійшовся з князем Остріжським і вони приятелювали аж до смерті першого (в травні 1583 р.). Безумовно, князь Курбський, гарячий оборонець православної віри, помітно впливав на Остріжського, і це він перший прищепив йому думку закласти в Острозі добру школу та друкарню. Про те саме часто нагадували князеві також і вищі східні ієрархи, греки, що взагалі мали добрий вплив на розвиток культури українського народу; заснування, напр., братства, школи та друкарні у Львові — це справа їхньої ініціативи.

Князь Остріжський добре бачив: «Церковь Христову отвсюду врагы противящимися попираєму и нещадными волки, пришедшими в мир, без милосердіа пожираєму»; а «кто бо єсть от благоверных и богоразумных, єго же не подвиже жалость, зряще ветхость Церкве Христовы, на паденіє клонящуся?» Але що було робити, як було стати «противу ярости» ворожої, «скудости ради духовныя броня»...[* З передмови кн. Костянтина Остріжського до Біблії 1581 р.] Нападаючи на православну віру і католики, і різні релігійні угруповання, що їх все було досить на Волині, постійно посилалися на книги св. Письма, розуміли їх па свойому, a всіх цих книг православні якраз тоді й не мали, І ось тому, щоби дати до рук свойому народові найміцнішу зброю, князь Остріжський надумався видати повну Біблію.

Повної Біблії в той час український народ ще не мав; правда, уже перед тим вийшла Біблія Скорини, але вона не була повною і писана була мовою, близькою до живої. Князь Остріжський, безумовно під впливом князя Курбського, гарячого оборонця церковно-слов’янської мови, прийшов до думки видрукувати цілу Біблію тільки старою мовою. Думка про це давно вродилася у князя Костянтина; не виключається можність, що відомий Ісаія (Яким) Камянчанин 1561 р. їздив з Вільни до Москви за списком Біблії якраз з доручення Остріжського, але ця спроба мати Біблію покінчилася сумною невдачею, бо на Москві Ісаію арештували [* Див. про це: Абрамович Д. K литературной деятельности мниха Камянчанина Исаіи // Памятники древней письменности. Спб., 1913. № 181. Рецензія І. Огіенка в «Україні». Київ, 1914. Кн. L C. 123 — 125]. У всякому разі, зараз же по 1570 р. князь Остріжський почав вже жвавіше шукати потрібних йому біблійних списків. Чув він давно вже, що на Москві єсть такий список, зроблений з приказу архієпископа Новгородського Геннадія в 1489 — 1499 рр., і тому й просив писаря Великого Князівства Литовського Михайла Гарабурду, що був з князем в близьких стосунках, привезти з Москви список Біблії. Три рази був на Москві Гарабурда з посольством — в 1570, 1572 і 1573 роках* і в один з цих разів, скоріше 1573 р., й одержав від царя Івана геннадіїв список Біблії **.

Роздобувши потрібного списка Біблії, князь Остріжський змушений був шукати також відповідних вчених людей, щоб переглянули цього списка й приготовили його до друку, але зробити це в той час було нелегко; сам князь розказував пізніше, що він ’не. міг «ни дила зачати, ниже делателей, еже творити, на сія изобретохом» ***. Це все привело князя до думки про конечну необхідність закласти в Острозі школу та друкарню. Потрібний для цього друкар появився сам.

[* Харлампович К. Западнорусскія православныя школы. Казань, 1898. C. 240.

** Про це в передмові до Остріжської Біблії 1581 р. сам князь Костянтин писав: «От благочестива и в православіи изрядно сіятелна государя і великаго князя Іоанна Василіевича, Московскаго и прочан, богоизбранным мужем Михайлом Гарабурдою, писарем великаго князства Литовскаго, c прилежным моленіем испрошеную, сподобихомся пріати севрешеную Вивлію». Ось тому вважаю непорозумінням примітку 2 в праці Ів. Франка: «Причинок до студій над Острожською Біблією», на с. 2 в відбитці з 80 тому «Записок» львівських.

*** Передмова до Біблії 1581 р.]


Не повелося Івану Хведоровичу у Львові (див. с. 75 — 76); прожити з друкарства, як з ремесла, тоді ще було не легко, бо на друкарську справу треба було мати добрі кошти, може й без надії швидкого їх повороту. Спроба Хведоровича поставити друкарство на самостійний матеріальний грунт покінчилася невдачею.

Закінчивши у Львові 15 (25) лютого 1574 р. «Апостола», Хведорович, певне, побачився з Остріжським, а може й побував в Острозі з видрукованою книгою. Князь Остріжський безумовно знав уже про друкаря Хведоровича, знав, певне, від князя Курбського. Не знайшовши у Львові допомоги серед вищих верстов, Хведорович, як знаємо, знайшов її в низах — допомогли йому «мали нецыи в ієрейском чину, иніи же неславніи в мире», а це були передусім освічений монах Мина та підміщанин львівський Семен Сідляр [* Див. про них вище]. Обидві особи ці були в близьких стосунках з князем Курбським, і певне від них той і довідався про нового московського вигнанця, друкаря Івана Хведоровича.

Князю Остріжському якраз на руку прийшлася поява доброго друкаря, і він відразу запросив Хведоровича до себе на службу, запросив може ще в травні місяці 1574 р. Звичайно, Хведорович охоче прийняв запрошення князя, і, вернувшись до Львова, почав лагодитися до від’їзду в Остріг. Заставивши свою друкарню 6 травня 1574 р. за борг Сенькові Сідляреві, Хведорович перейшов до Острога.

Отже, велична думка ніби налагоджувалася, але трапилася перепона якраз там, де її кн. Остріжський може й не чекав — він не мав таки доброго тексту Біблії. «Книг, — розказує сам князь в передмові до Біблії 1581 р., — глаголемых Вивліа, в зводе сего дела, началством не имехом». Але, як ми бачили, роздобув він потрібного списка з Москви, а крім цього «таже и иных Вивлій много изобретохом, различных писмен и языков». В цей же час в Острозі зібрався вже невеличкий гурток вчених людей, і князь наказав їм добре розглянути («испытати») зібрані біблійні списки — «аще вси сгласуются в всем божественом писаній?» Ось тут і виявилося, що всі списки недобрі, злий був також і московський геннадіїв список... «И обретеся много различно, — розказує князь, — не токмо разньствія, но и развращенія, чесо ради веліє смущеніє пріяхом»... Певне, не забракло тоді й таких осіб, що взагалі висміювали «схизматицьку» Біблію та радили князеві покинути всю цю затію, про що натякає нам і сам князь: «К сему же, наважденієм искони противника всякому добру — діавола, много разорителей и хулников сія преславныя и неизреченныя вещи (цебто видання Біблії) показовашеся, помощников же и зидателей велми мало». Все це дуже засмутило князя і він навіть почав був вагатися, чи й справді не кинути йому таку важку справу. «Се же все увидех известно, — розказує нам далі князь, — в удивленіи и размышленіи бех велице, непщуя, яко неудобно сіє дило пресвятоє свршитися может, вин ради сицевых. И се размышляя в сердци своєм, аще делати или престати». Але князь таки пересилив всі ці сумніви, «схуждьшеє размышленія моєго (Богу тако хотящу) покорити изволих лучшему», і вирішив продовжувати справу.

Щоб таки роздобути добрих біблійних списків, князь післав людей з своїми листами мало що не по всьому світові, — післанці його обійшли «яко Римскія пределы, тако и Кандійскія островы, паче же много монастырей Грецких, Сербьских и Болгарских, даже и до самаго апостолом наместника и всея Церкве Восточныа строєнію чиноначалника, пречестнаго Іеремія, вселенныа патріарха, доидох». Але тепер князь збирав не тільки потрібні книжки, але також і відповідних вчених людей, що змогли б як слід видати йому Біблію. Післанці княжі побували скрізь, «требуя c тщанієм и моленієм прилежным тако людій, наказаных в писаніах святых, Єллинских и Словенских, якоже и зводов, добре исправленых и порока всякаго кроме сведительствованых». І тепер вже повелося князеві: «Книг и книгочій настоящему дилу пресвятому по достоанію изобретох» [* Всі цитати — з передмови кн. Остріжського до Біблії 1581 р.].

Таким чином справа занадто зволікалася і запрошений друкар лишався без роботи. Щоб таки дати Хведоровичу хоч тимчасову працю, князь Остріжський 2 березня 1575 р. силою вигнав мирянина Михайла Джусу, що проти волі князя, стараннями поляків, став був нареченим ігуменом княжого Дерманського монастиря. На місце Джуси князь призначив «справцею» або «державцею» (управителем) цього монастиря нашого диякона-друкаря Івана Хведоровича і дав йому до рук монастиря зо всіма маєтками. І на цім місці Хведорович пробув щось коло двох років, чекаючи, поки закінчиться справа підшукання потрібних учителів та біблійних списків [* Про Дерманське життя Хведоровича див. вище на с. 77 — 78].

В давнину друкарня була цілком освітньою справою, а тому обов’язково з’єднувалася з школою; власне школи засновувалися в той час якраз для видання потрібних книжок, в першу чергу богослужбових; так і потім було скрізь: у Вільні, Львові, Стрятині і др. місцях. Так воно почалося й у Острозі: думка про видання Біблії привела до потреби заснування школи й друкарні коло неї.

Потроху в Острозі збиралися кращі вчені свого часу, і місто ставало найкращим освітнім осередком на Волині. Захар Копистенський 13 в своїй «Палинодії» 1621 р. розказує, що на дворі князя Костянтина «найдовалися и мовци, оному Димосфенесови ровныи, и иныє розличныи любомудрцы. Найдовалися и докторове славныи, в греческом, словенском и латинском языках выцвечоныи. Найдовалися и математикове и астрологове превыборныи... Церкви и двор того княжати — полный православных учителей євангелских и апостолских, полныи богословов истинных» [* Русская Историческая Библіотека. Спб„ 1878. Т. IV. С. 1136 — 1137].


Князь радісно приймав до себе всіх, хто міг працювати на освітньому полі, і його замок справді скоро став Волинськими Афінами. В різний час в Острозі побувало багато видатних осіб, з яких немало працювали й в заснованій тут Остріжській Академії, наприклад, Герасим Данилович Смотрицький 14, чи не перший ректор Остріжського «триязичного Лицею», пресвітер Василь, вчений Клирик остріжський, священник Дем’ян Наливайко, перекладчик ієромонах Кипріян, Филалет Бронський, Мелетій Смотрицький, Тимох Михайлович і др.

Як я вже згадував, вище східне духовенство, греки багато допомагали розвиткові культури в нас на Вкраїні; під їх впливом також повстали Остріжська Академія та друкарня. Князь Костянтин увесь час запрошував до себе вчених греків і їх стільки зібралося в Острозі, що тут навіть окрема улиця звалася грецькою [* Чтенія в Общ. Исторіи и Древн. Росс. 1847. Кн. IV. Відд. IV. С. 138: пізніше ця улиця звалася Жидівською]. «Не новина от часов давных бьтвати Грекам у Острогу», — каже автор «Перестороги» [* Акты Ю.-З. Росс. Т. IV. С. 216]. Тут працювали такі видатні греки, як Кирило Лукарис та протосингел патріаршого престолу Никифор; був тутігостем і сам патріарх вселенський Єремія [* Правда, греки не постійно мали охоту їхати до Острога, особливо після недолі Никифора: королівські посли не дали йому змоги бути на Берестейськім соборі 1596 р. головою, а потім Никифора арештували. посадили в Маріенбурську фортецю, а там його «морено постом». Див.: Харлампович К. Западнор. прав, школы. С. 267 — 268. 258].

Коли вчені люди були в зборі, коли потрібні біблійні тексти розшукано, приступили накінець до пильної праці вироблення одного доброго тексту. Сам князь розказує в передмові до Біблії 1581 р., що коли було вже все потрібне, тоді він з своїми учителями, а також «купно и с иними многими, наказаными добре в писаніах божественых, доволно советовав; и с общим советом и изволенієм єдиномысленым» постановлено покласти в основу Біблії грецького текста 72 перекладчиків.

І ось в той час, десь 1576 р. Хведорович переходить до Острога і за цей рік та за половину 1577 р. вже остаточно уряджує Остріжську друкарню — під його доглядом робляться потрібні урядження, а він відливає біблійні черенки, можливо, не в Острозі, а у Львові, за допомогою Лавріна Пилиповича (див. вище с. 155); взагалі, в справах друкарні, а разом і в своїх власних справах (головно — продаж книжок) Хведорович за цей час часто бував у Львові. Друкарня була остаточно уряджена і почала працювати десь в середині 1577 р.; першою книжкою, звичайно, почали складати славнозвісну Біблію.

Коло друкарської справи в Острозі Хведорович працював не один, про що він сам свідчить в післямові до Біблії 1581 р., — він працював тут «купно c поспешники и єдіномисленики моими». Разом з ним працював тут син його Іван та його учень, Гринь Іванович з Заблудова (див. про нього вище с. 146 — 150), що десь в кінці 1579 р. прибув до Острога з двохлітньої науки у Львові; можливо також, що тут працювали з Хведоровичем і його львівські учні: Сачко Сенькович Сідляр та Корунка Семен, а може й приятель кн. Курбського — отець Мина *; працював, певне, й «убогий» пресвитер Василь.

Друкарня містилася десь в передзамку (замок дільний), поруч з Остріжською Академією, недалеко церкви св. Миколая. До нашого часу збереглося декілька описів Остріжського замку, і всі вони згадують про друкарню. Так, в опису 1603 р. читаємо: «Stajnia w przygródku z podwórzem, przy niej Drukarnia i Szkoła ma być w spólnym podawaniu z zwierzchnością i posłuszeńswem» **.

Здається, князь Костянтин заклав також в Острозі папірню, але докладніше про це не знаємо ***.

[* Про цих друкарів див.: С. 157, 158, 151 та 153 — 154.

** Karbaszewicz S. Dzieje dawneisze miasta Ostroga. Краків, 1913. C. 97. Див. також «Чтенія» московські за 1847 р., кн. IV, де Перлштейн А. дає план давнього Острога і зазначає й місце друкарні. *** В інвентарі м. Острога за 1620 р. згадується «porochownia і papiernia». Див.: Кіев. Стар. 1883. Т. VII. С. 343. Пор. також Kаrdaszewicz. C. 36.]




____________________________________________


Друкування Біблії йшло вперед дуже поволі, бо Академія, здається, без поспіху виробляла потрібного текста. Праці було багато — треба було уважно рівняти списки з основним грецьким. Учителі остріжські складали, так би сказати, біблійну комісію, що все перевіряла того текста, що мав друкуватися; можливо, що до цеї комісії входив також і сам друкар Хведорович [* Грушевський M. Історія України-Руси. T. VI. C. 490.]. Головним редактором Біблії і остаточним коректором її був, здається, Герасим Смотрицький.

І тому, що виправлення тексту Біблії відбирало багато часу, друкарі лишалися без роботи. Тоді була велика потреба в Новім Завіті та Псалтирі; книжки ці, як найчастіше вживані, здавна вже були в нас в добрих списках, і тому виправлення їх довгого часу не потребувало *.

[* Порівняння Нового Завіту 1580 р. з Біблією 1581 р. показує, що тексти їх часто не однакові; напр., беру Вихід, гл. XV, Новий Завіт, л. 85 б: славно бо прославися, а в Біблії л. 32: славно бо и прославися; Новий Завіт: сей ми єсть Бог, а в Біблії: се Бог; Новий Завіт: стерли єси спротивных, а в Біблії: стерл єси сопостаты і т. п. Або ще: Второзаконня гл. XXXII, л. 86: в пустыни, а в Біблії б. 95: в пустыни безводне; Новий Завіт: их же видеша отцы их, а в Біблії: ихже не видаша; Новий Завіт: Бог, а в Біблії: Господь і т. п. Правопис дуже різниться. Цікаво, що в Біблії 1581 р. текст не все ліпший від тексту Нового Завіту 1580 р. Порівняння робив я по примірниках Національного музею у Львові. № 417 і 82.]


І в Острозі, з наказу князя, вирішили приступити до негайного їх друку, постановили випустити їх окремою книжкою. Книжка ця мала служити для практичного вжитку не тільки в церкві, але й при тодішніх постійних релігійних змаганнях, а тому вирішено складати її в зручнім форматі. Здається, до цеї праці приступили в 1580 р., на початку його; так можна розуміти заяву друкаря Хведоровича в післямові: «Начата і совершена бысть сія книга Новаго Завета повеленієм благочестиваго князя Констянтина Констянтиновича... в лето 1580».

Цей Новий Завіт мав стати підручною книжкою для українського духовенства та народу; вийшов він «посреди рода строптива и развращенна», як читаємо в передмові, коли численні вороги «растерзают немилостиво Церковь Божію и возмущают нещадно стадо» Христове. Працювало коло цього видання декілька чоловік, передмову написав, здається, Герасим Смотрицький. Щоби надати цій книжці практичного характеру та більше зручності для користання при релігійних змаганнях, до книжки додано докладного предметового покажчика, на 52 листах: «Собраніє вещей нужнейших, вкратце, скораго ради обретенія в книзе Новаго Завета, по словесем азбуки»; склав його Тимофей Михайлович. Покажчик цей вийшов по 1 вересня 1580 р. **, певне, разом з Новим Завітом.

[** Це «Собраніє» вийшло, як читаємо на початку його, «лита от созданія миру 7089, а от нарожденія Спасителя нашего Іс. Христа 1580»; отже, тут віднімається не 5508, а 5509, а це знак, що книжка вийшла по 1 вересня.]


Ця книжка — «Книга Новаго Завета, в ней же на преди Псалмы Блаженнаго Давида пророка и царя», — ця книжка була першим друком остріжським, це «првый овощь от дому печатнаго Острозскаго», як сказано в передмові; вийшла вона «в насажденіє всему народу Русскому», вийшла коштом кн. Костянтина, що дав «доволно на деланіє богодухновеннаго писанія».

Але не цей Новий Завіт мав бути найпершою остріжською книжкою — складати першою почали Десь ще в середині 1577 р. Біблію, та різні перешкоди не дали змоги цій книжці стати остріжським первенцем. Хоч, власне, Біблія була таким первенцем: по довгих трудах працю закінчили ще до випуску Нового Завіту — кінчили 12 липня

1580 р., про що на останнім листі Біблії й читаємо в заяві друкаря Івана Хведоровича. Але книжки цеї, що зовсім була готова до виходу в світ, проте в світ не пустили. З яких саме причин це сталося, докладно не знаємо; здається, в надрукованій Біблії знайшли якісь помилки, а тому мусили деякі листи передрукувати. Можливо також, що нову книжку перед випуском у світ давали читати якімсь окремим особам, а все це протяглося більше як на рік.

Але ось настала в кінці й велична хвиля: 12 серпня 1581 р. закінчено таки довголітню працю коло Біблії і вона нарешті побачила світ. Славна, повік незабутня Остріжська Біблія була вінцем культурної праці не тільки князя Остріжського й його Академії, не тільки найціннішим твором друкарського «куншту» Івана Хведоровича, — вона була вінцем і всеї культурної праці на Волині за XVI вік.

Біблійні книжки, здається, друкували в Острозі не в звичайнім порядкові, а в міру виправлення тексту, тому Біблія складається з п’яти частин, з окремою пагінацією кожної (276, 180, 30, 56 і 78, до цього ще 8 листів передмов, а разом 628 листів, чи 1256 с.). До Біблії додано дуже цінну передмову від імені кн. Остріжського (написав її, здається, Герасим Смотрицький), де докладно розказано про історію вишукування списків для Біблії. Біблію прикрашено різними гравюрами, певне, роботи Гриня Івановича, а можливо, також і Лавріна Пилиповича, маляра львівського, що вчив Гриня Івановича (див. вище с. 146 і 155). Проте ці графічні прикраси не відповідають величності цілої праці, — вони занадто скромні, а часом і вбогі. Для цілого тексту відлили особливого шрифта, — дуже дрібного на ті часи (в 24,8 мм), але виразного й гарного; це характерний шрифт, якого доти ніде не було, — так званий «остріжський» шрифт, виготовлений під доглядом самого Івана Хведоровича. Заголовні букви Остріжської Біблії нагадують трохи великі Скоринині букви. Взагалі шрифт Остріжської Біблії постільки особливий, що його вже не забудеш, раз побачивши.

Остріжська Біблія має заслужену віковічну славу. Вона появилася саме в час, коли її було так потрібно; вороги нападали на українську віру, і все посилалися на біблійні книжки, а їх то всіх тоді й не було. Князь Остріжський своєю Біблією дав духовенству й громадянству найміцнішу зброю в обороні проти римо-католицтва, і цеї заслуги ніколи не забуде Остріжському український народ. Самі впорядчики Остріжської Біблії були дуже високої думки про свою працю; так, в передмові (писав її, певне, Герасим Смотрицький) князь каже про Біблію, що вона «не яко вещи человеческіа, но яко свыше сходящеє дарованіє духовноє». Князь був надзвичайно втішений, що бачив кінець «дила сего честнаго и вся превосходящаго», і просив громадянство приняти Библію «не яко вещи земныя, но яко дарованіє небесноє».

Українському народові випала велика честь і заслуга — дати слов’янству першу повну друковану Біблію. Остріжська Біблія розійшлася по всьому слов’янському світові, і скрізь вона мала правдиву заслужену пошану. Остріжська Біблія лягла в основу теї Біблії, якої вживає ввесь православний слов’янський світ і сьогодні.

Значно пізніше, десь по 1660 р., задумали видрукувати повну Біблію й на Москві, «скудости ради велія сих божественных книг зде, в Велицей Россіи» [* Передмова до московської Біблії 1663 р.]; цар Олексій Михайлович 15 і духовний собор, «видя велій недостаток сих божественных книг в державе царствія своєго, ниже бо рукописныя отнюдь обретахуся, вмале же и едва где уже печатным .Острозским обратися, им же от многа времени оскудети» [* Там само. Цікаво, що українські наголоси Остріжської Біблії тут змінено на московські.], думали перше видати Біблію, добре перевірену з грецьким текстом. Але думки цеї виконати тоді в Москві не було змоги, бо «переводов добрых не изобретено, подобне и преводником греческим немнозем сущем обретатися»; крім цього люди «первыя изданныя книги похваляху, настоящія же презираху и хуляху, глаголет бо: ветхоє лучши єсть», та й час до цього був невідповідний: «неудобоносимоє время, сієсть настоятелство браней». Ось через ці причини вирішили видрукувати Біблію «вскоре, с готоваго перевода, князя Константина Острозскаго печати, неизменно, кроме орфографіи и неких вмале имен и реченій нужднейших, явственных погрешеній» [* Див. про це: Огієнко І. Українська культура. К., 1918. С. 103 — 104]. Передрукували таким чином не тільки текста, але й першу передмову склали на зразок передмови князя Констянтина, змінивши тільки вираз: «народ Русскій» на «народ Великороссійскій». Лише пізніше, за цариці Лисавети 1751 р. вийшла вже значно виправлена (українцями) Біблія, що вживається й до сьогодні.

Остріжська Біблія широко розійшлася по цілому слов’янському світові і вже 1663 р., як ми бачили вище, на Москві її було трудно дістати. Здається, часом продавалась вона й частинами *.

В літературі відомі два видання Біблії: 1580 і 1581 р. Ці видання майже цілком однакові: заголовний лист один, з зазначенням 1581 р., ті самі передмови **; головна різниця: післямови друкаря Івана Хведоровича в обох виданнях цілком різні, часом помічається також різниця в шрифті, складі і прикрасах.

Остріжська Біблія була лебединою піснею друкарської праці Хведоровича: більше по цьому цілих книжок він вже не друкував ***.

[* У всякому разі до Львова ця Біблія доходила й частинами; так, в інвентарі львівської Успінської церкви 1637 р. читаємо: «з Библіей 5 книг Мойсеевих». Див.: Архив Ю.-З. Росс. Ч. І. Т. X. С. 159.

** Пташицький С. у своїх праці «Изданія Острожской Библіи» на с. 4 помилково говорить: «К этому времени (на 12 липня 1580 р.), должно быть, не поспели вступительныя статьи, а их несколько».

*** Трохи перед цим, 5 травня 1581 р. певне Хведорович видрукував т. зв. «Хронологію» Римши, лише на 2 с.]



__________________________________


Іван Хведорович був не тільки друкарем, він також і продавав книжки. Видрукувану Біблію князь Остріжський доручив Хведоровичу продавати у Львові, і той вивіз їх туди декілька сотень *. в числі цих Біблій було багато примірників не повних **. Здається, що Хведорович вивіз до Львова більше примірників, як дозволено; можливо також, що в друкаря на цім грунті вийшли якісь непорозуміння з князем, — у всякому разі знаємо, що князь Остріжський наклав арешта «на все рухоме майно, а особливо на руські книжки, що були власністю друкаря Івана Москвитина» ***.

[* Пор. акти Пташицького № 23 і Бостеля № 2.

** Бостель. №2; по смерті Хведоровича 1585 р. їх знайдено 80.

*** Бостель. № 1.]


Після непорозуміння з князем Костянтином, Хведорович знову переїжджає до Львова, десь в кінці 1582 р. Друкарня його ще з 1579 р. знаходилась в другім закладі, у жида Ізраїля Якубовича, а тому Хведорович заходився закласти собі нову друкарню, шрифта зробив йому Гринь Іванович, зробив цілком на зразок шрифту остріжського, ,бо Хведорович в першу чергу хотів додрукувати неповні примірники Біблії, — вона добре розходилася й давала не злий прибуток. Хведорович найняв собі склепа в домі львівського міщанина Івана Білдаги, продавав тут свої книжки і тут же вмістив свою друкарню і розпочав додруковувати неповні примірники Остріжської Біблії.

Скільки додрукував Біблій І Хведорович, не знаємо, — смерть 5 чи 6 грудня 1583 р. припинила його працю; але вже по смерті Хведоровича, 20 вересня 1585 р., в склепі його знайдено уряджену друкарню, 120 -повних Біблій, 80 неповних і раму з складеним одним аркушем *, певне — Біблії. Все це Хведорівське майно за борги перейшло учням його, друкарям Сеньку Корунці-та його пасинкові Сачкові Сідляреві, які продовжували додруковувати неповні Біблії й продавати їх.

Але ці друкарі, здається, не мали добрих [прибутків з своєї друкарні, а тому вони порішили продати її. 1588 р. був у Львові віленський друкар Кузьма Мамонич і 24 лютого наші друкарі продали йому свою (Хведоровичеву) друкарню разом з 40 примірниками недокінчених Біблій **. Ось таким чином друкарня Івана Хведоровича, разом з Бібліями, попала до Вільни. Ці 40 неповних Біблій у Вільні, звичайно, були додруковані і так повстала так звана Віленська Біблія ***.

Так славно розпочала свою працю Остріжська друкарня, розпочала такими виданнями, яких до того ані одна друкарня не в силі була видати. Князь забезпечив друкарню, і відписав на неї якісь свої маєтки ****.

[* Див. акти Бостеля. № 2.

** Акти Бостеля. № 5.

*** Про т. зв. Віденську Біблію див. згадки: Саxаров. Обозр. славяно-русск. библ. С. 21; Ундольскій. Очерк. С. 15. № 88; «Отчет Моск. Публ. и Рум. музеев за 1867 — 1869 г». С. 66; Каратаев. Описаніе. С. 215. Пооф. Пташицький С. досліджував що сігояву, і знайшов в Спб. Академії Наук цікавого примірника Остріжської Біблії (№ 7. 4. 1): тут л. 1 — 6 складені звичайними черенками, але сам склад цілком інший; далі л. 133 — 180 складено іншим шрифтом, трохи меншим (розміром 23,8 мм, коли звичайний остріжський шрифт має розмір 24,8 мм). Так само знайшов проф. С. Пташицький 1909 р. цікавого примірника Остріжської Біблії в Варшавськім університеті (№28.18. 3. 26). — тут л. 133 — 180 такі самі, як в Ундольського, але л. 180 має нові три відміни. Див. про це все: Пташицький С. Л. Иван Федоров. Изданія Острожской Библіи. Спб., 1903. Цікаво ще підкреслити, що та заставка, котра знаходиться звичайно на 133 л. в Остріжській Біблії, знаходиться також у виданні Льва Мамонича, в польськім перекладі Литовського Статуту 1619 р. — ясна ознака, що Хведорівська нова друкарня, з частиною Остріжської, попала до Вільни.

**** Максимович М. Собраніе сочиненій. К., 1876. І. С. 193.

***** Харлампович К. Западнор. прав. школы. С. 257.]


1582 р. князь Костянтин збудував в Острозі монастиря св. Тройці, заклав при ньому шпиталя та школу і переніс сюди й друкар-

Остріжська друкарня була в близьких стосунках з друкарнею Віденською, а особливо з Львівською. Так, «за прозбою жителей столицы Великаго Князства Литовскаго, града Вильни» [* Післямова до Граматики 1586 р.]. князь Костянтин передав до Вільни написану в Острозі Граматику Л. Зизанія, і віленська друкарня Мамоничів видрукувала її 1586 р.

Грецький шрифт мала Остріжська друкарня ще з початку свого, але мала його не багато; взагалі, друкарня ця великого запасу шрифтів не мала. Так, 1596 р. грудня 9 писав з Острога Юрко Рогатинець львівському Братству:


«Єго милость князь велми жадає, абы позичити писма грецкого и словенского для видрукованя Синоду Берестского, што наиборзе может быти, на што и писанє своє ко вашему братолюбию посыляєт, обецуючися в цилости назад с подякопанєм отослати все... Волю тут всего дождати и тую друкарню отобрати зде и видати, на чиє руки спустити и поручити, абы знати, от кого потом тых речам отшуковати маєм. Поневаж иначи жадным способом от того не моглисмы ся вымовити»

[* Архив Ю.-З. Росс. Ч. І. Т. X. С. 116 — 117].


Знаємо з актів, що й пізніше просив князь Остріжський львівське Братство позичити йому грецьких черенків для надрукування «Розмови блаженного Мелетія, противу схизматиком и прочіим сектатором написаную»; князь писав: «на тот час литер готовых грецких не маю, прошу на выдрукованьє тои малой, але святой речи, литер отлитых и готовых каст со три мне прислати; а скоро ся книжка выдрукуєт, зараз вашей милости c подякованьєм их отошлю»; крім цього князь Костянтин разом з літерами просив прислати йому також складача Кясіяновича — «той сведом литер ваших грецких, як их до формы ставляти» ***.

Вище грецьке духовенство часом заїжджало до Острога, і то особисто, то листовно **** — все заохочувало князя Костянтина до друкарської праці.

[* Monumenta. C. 855 — 856; тут зазначено дату листа: 7 липня 1600 р.: И. C. Cвенцицкій (Опись Музея Ставропигійскаго Института во Львове Львів. 19081 на с. 111 зазначає вже 3 липня 1607 о. Пор. ще Kardaszewicz C. 128 (тут зам. Касіянович — Koszanowicz) і «Кїевлянин» на пік 1841.

** Так, патріарх Мелетій писав поо це 1597 р. Див.: Харлампович К. Западнор. прав. школы. С. 258.]


І справді, Остріжська друкарня головно працювала за життя Костянтина — він видав понад 25 книжок, але всіх їх ми ще не знаємо.

Найголовніше значення Остріжської друкарні в історії нашої культури — це те, що друкарня ця міцно боронила український народ та його прабатьківську віру від нападу латинників; полемічних видань ні одна друкарня не видала стільки, скільки їх видала друкарня Остріжська. Друкарні Віленська, особливо Львівська, були підневільними, жили тільки мінливою ласкою королівських привілеїв; за видання полемічного твору («Плач східної церкви> 1610 р.) Віленську друкарню було на час навіть закрито та сконфісковано (хоч вона таки немало видрукувала полемічних книжок), а Львівська братська друкарня на полемічні видання ніколи не зважувалася. Великоможний магнат, один раз навіть перший кандидат на польський королівський престол, князь Остріжський ніколи не брав королівського привілея на свою друкарню, друкував вільно, що хотів, і ніхто не посмів спинити його діяльності, хоч вже 1581 р. скаржився єзуїт Поссевин: «Князі Остріжський та Слуцький мають друкарні та школи, якими далеко й по всіх усюдах шириться схизма» [* Див.: Харлампович К. Западнор. прав. школы. С. 243]. Ось тому з плином часу Остріжська друкарня стала в великій мірі друкарнею полемічною, уступаючи право друку книжок богослужбових та шкільних друкарням Віленській та Львівській.

І справді, спис полемічних творів, надрукованих в Острозі за життя князя, досить помітний. Ось він: 1) Новин Завіт з Псалтирем 1580 р.; 2) «Собраніє вещей нужнейших», цебто покажчик до Нового Завіта Тимоха Михайловича, 1580 р.; 3) Біблія 11581 р. Ці три книжки мали на меті також і полемічні цілі; 4) Листи патріарха Єремії, коло 1584 р., в справі нового календаря; 5) «Како подобаєт знаменоватися» коло 1584 р.; 6) «Ключ Царствія небеснаго» Герасима Смотрицького 1587 р.; 7) «Исповеданіє о исхожденіи св. Духа» 1588 р.; 8) «О єдиной истинной православной вере» 1588 р.; 9) «Обвещеніє» князя Костянтина про православність грецької церкви 1595 р.; 10) «Апокризис» Філарета 1598 р.; 11) Книжиця в 10 розділах 1598 р.; 12) «Отпис» Клирика Остріжського 1598 р. і 13) «Друга відповідь» Клирика Потію 1599 р.

Книжки богослужбові також друкував князь Костянтин, але не багато: 1) Часослов 1598 р.; 2) Псалтир слідуваная 1598 р.; 3) Часослов 1602 р.; 4) Требник 1606 р. і 5) Молитвослов 1606 р.

Друкувалися в Острозі також і книжки для побожного читання й іншого змісту, а саме: 1) «Хронологія» Римші 1581 р.; 2) «Книга о постничестве» 1594 р.; 3) «Ставленича грамота» 1587 р.; 4) «Маргарит» 1595 р.; 5) ;«Лямент> 1603 р.; 6) «Лекарство на оспалый умысл чоловечий> 1607 р. і 7) «Житіє Марій Єгипетьскія», без дати.

Як бачимо, за життя князя Костянтина з його друкарні вийшло понад 25 книжок — для того часу це поважне число, якё значно перевищує діяльність за такий час, скажемо, Львівської братської друкарні. І от за ці видання й став князь Остріжський на віки славний в історії української культури, за що його постійно вихваляли й за житя, і по смерті, —


«Владимер бо свой народ крещенієм просветил,

Константан же богоразумія писанієм осветил»,


як вірно писав ще 1581 р. в своїх віршах Герасим Смотрицький. «Світилник церкви», «Гладоутолитель», «Оборонца віри і церквей Божих», — це звичайні давні епітети князя Остріжського. Цей князь, писав автор «Палинодії» 1621 р., — «первый межи княжаты Роскими, великій заступ и потеха всего народу Роского, мур железный на Украинах, слава и свеча ясносветлая», бо він «знаменитоє добродейство церквам показал и учинил, же през магистерство типографіи книг богословских выдал не мало, през што Церков Христова будуєтся не толко ту в Россіи, але и по иных краинах спол — верных нам народов» *. А патріарх Олександрійський Мелетій 1597 р. писав Костянтину: «Про вас іде така слава заступника православія, що ім’я ваше в похвалі у всіх під сонцем» **.

[* Русская Историческая Библіотека. Т. IV. С. 1135 і 1137.

** Малишевскій. Мелетій Пигас. Київ, 1872. Т. II. Додатки С. 73.]


Так хвалили князя хто з обов’язку, а хто й щиро; але пізніше, вже в наш час, кинули кн. Остріжському й важке обвинувачення — в скупості. І справді, князь, що мав у своїх руках 80 міст та 2760 сіл, що мав понад 1 200 000 злотих річного доходу, на дворі якого щоденно товклося до 2000 люду, такий князь, на погляд сьогоднішнього дня, дав не багато. Видання остріжські не пишаються якимись особливими прикрасами, та й самих цих видань могло бути більше. Але об’єктивно мусимо сказати, що князь Остріжський випустив книжок по свойому часу більше всіх — стільки не дав їх ані один давній меценат; друкарство, певне, не давало князеві жодного прибутку, а від нього вимагало все-таки великих коштів. Автор «Палинодії» добре це розумів, а тому написав про князя Костянтина: «Солодкая завжды того зацного княжати маєт быти у нас память» [* Русская Историческая Библіотека. Т. IV, С, 1135].

«Февруарія 13 в суботу первую св. Поста (1608 року) преставися благочестивый князь Константин-Василій Острожскій, жив лит 81» [* Рукопис львівського св. Онуфріївського монастиря. Ч. 49 (Лимонар Софронія)], а разом з князем спинилася й вся та величезна культурна праця, що її робив він для підняття освітнього рівня українського народу. Наслідник князя Костянтина, син його Януш, каштелян краківський, вже прийняв католицтво і став «заслуженим мужем для Річі Посполитої Польської», як величають його польські історики.

На перших порах князь Іван зберігав культурну працю свого великого батька і Захар Копистенський в своїй «Палинодії» ще міг написати про нього: «народ свой Росскій любил, православную веру отцев своих величал... Тестамент пресветлого родителя своєго сохранил, веру благочестія нашего побожне поважаючи, во вшеляком покои заховывал до смерти». Хвалить Копистенський князя Януша вже навіть за те, що він народові свойому «утисков и гвалтов жадных не чинил» [* Русская Историческая Библіотека. Т. IV. С. 1139], — і то вже була заслуга... Але разом з тим Копистенський записав і найбільшу провину старого кн. Констянтина: батько не вчив сина. Януш «частокрот мовлял: «Гды бым, мовит, пред тым в молодых литах о релегіи Грецкой и о Церкви Всходней ведал то, што теперь в том моим веку вижу и знаю, теды некгды бым не был сполечником костела заходнего...» Єсть много свидков живых, которыи частокрот слова тыи слыхавали» [* Там само. С. 1140].

Як би там не було, але князь Януш ніколи не проявив своєї ініціативи в справах друкарських, -і друкарство остріжське помалу завмерло. Десь 1611 р. якийсь вихованець Остріжської школи ще виготовив був до друку книжку: «Книга блаженнаго Феодора, нарицаємаго Авукара», з похвалою архімандритові дерманському Ісаії Балабану *, але книжки цеї вже не видрукували...** Лише єдину книжку (але вже не полемічну) видрукувано за князя Януша, — це Часослов, що 1612 р. вийшов у світ в двох частинах: Часослов і Місяцеслов; над цею книжкою учителі остріжські ще досить попрацювали, про що вони оповідають в передмові: «Й то теж видати маєш, иж в том выданью зводу грецкого найболше наслидовано». Ось цей Часослов і був лебединою піснею Остріжської друкарні ***.

[* Див.: Соболевcкій А. Похвала Исаіе Балабану 1611 г. // чтенія в Истор. Общ. Нестора Летописца. К., 1894. Кн. VIII. С. 29 — 38.

** Без доказів М. Грушевський (Історія України-Руси. VI. С. 498) подає, що книжка ця друкована.

*** Дослідники наших стародруків часом ще зазначають: «Книга Никона Чорныя горы», ніби вийшла 1640 р. в Острозі. Див.: Сопиков. № 594; Толстова. № 94; Kapатаев. № 507; Свинцицкій. № 408. Але сама книжка не має ані дати, ані зазначеного мтця, а тому таке твердження — плід непорозуміння. Я дослілжував цю книжку по примірнику Національного Музею у Львові № 604; на мій погляд, це південно-слов’янське видання, про що свідчить правопис та система наголосу (напр. глáвизнá, вáсиліá), і при тому чи не видання друкаря Івана Хведоровича, бо тут заставки та кінцівки однакові з такими ж Апостола 1564 р. та 1574 р. Може це друк Хведоровича. коли він пробував десь у Валахії?]

Князь Януш Остріжський помер 19 вересня 1620 р., на 66 році життя, помер, не лишивши по собі мужеського наслідства. Над величезними добрами остріжськими запанувала донька Костянтинова — княгиня Анна Алоїза Ходкевичева, вже фанатична римо-католичка. Вона скоро зруйнувала всю працю свого «схизматика»-батька; 1624 р. Остріг «пришол во строєніє Єввина племени» *, — княгиня Анна, на місце української Академії, заклала в Острозі вже єзуїтську католицьку колегію, з відповідною бурсою при ній...

[* Харлампович К. Западнор. прав. школы. С. 261.]

А що ж сталося з славною Остріжською друкарнею? Докладних та точних відомостей про це ще не маємо. Звичайно панує думка, ніби Остріжську друкарню княгиня Анна передала єзуїтам, а ті перелляли її на польську. Вже Д. Зубрицький твердив, що Остріжська друкарня по смерти князя Констянтина «rozsypała się, albo raczej na polska przelana została» *. Так само й польський історик літератури М. Вишневський догадується, що Остріжську друкарню «Może na oolska przelano» **.

[* Historyczne badania. 1836. C. 51.

** Historya Literatury polskiej. 1851. T. VIII. C. 415]


Але єсть і друга думка про кінець славної Остріжської друкарні. З давнини існує в Києво-Печерській Лаврі переказ, ніби Печерська друкарня зачалася від друкарні Остріжської. 1894 Р. київський вчений їв. Каманин в «Кіев. Стар-» (1894. Кн. VIII. С. 276 — 278), основуючись на виданій А. Соболівським приготовленій в Острозі до друку книжці «Книга блаженнаго Феодора, нарицаємаго Авукара» 1611 р., висловив думку, що архімандрит Дерманський Ісаія Балабан продав 1613 р. Єлисею Плетенецькому до Києва не тільки Стрятинську друкарню, але — з дозволу князя Януша — також друкарні Остріжську та Дерманську. Думка ця має підтвердження в тім, що київські першодруки справді мають деякі ознаки друкарні Остріжської *. [* Порівняння київських першодруків з остріжськими показує, що справді остріжські та дерманські прикраси (заставки, кінцівки, ініціали) повторюються в перших київських виданнях; в меншій мірі те ж треба скязати й про шрифти.] Але справа ця ще мало досліджена.

Як би там не було, а 1648 р. козаки, розбивши польське військо Д. Заславського, взяли Остріг, і зараз же костел та єзуїтську колегію, а разом з ними й друкарню з книжками та архівами «пустилиіз димом до неба».

Значення Остріжської друкарні в історії українського життя — величезне. Це була найперша постійна друкарня на українській землі, бо друкарня братська Львівська розпочала свою постійну працю лише з 1591 р. Оетріжська друкарня працювала більше 35 років і видала понад 26 книжок. Увесь той час Остріг був найсвітлішим центром української культури, і та його діяльність — це окрема доба в нашій історії. Видання остріжські увесь час користались на Вкраїні заслуженою пошаною [* Ще навіть 1728 р. ігумен Сумського монастиря Єфрем «хулил книги Московской печати, предпочитая им Острожскія изданія». Див.: Описание документов и дел, хранящихся в Архиве св. Синода. 1891, Т. VIII. С. 275].

Я вже підкреслював величе значення І Остріжсько! друкарні в обороні українського народу. В той час, коли «никтоже может стати противу ярости» ворога, в той час Остріжська друкарня зайнялася полемічними виданнями. Як не легко було в той час вести нам свою (оборону, про це виразно свідчить Захар Копистенський в своїй «Палинодії»: «А коли хто з наших, особливе іпротив латинников, выдэст книгу, теды такового преследовати и през зверхность свицкую опримовати не встыдаются...» [* Русская Историческая Библіотека. Т. IV. С. 318]. Ось в той час Остріжська друкарня сміло боронила український народ, і навіть брала під свою оборону цілий православний слов’янський світ, бо друкувала свої книжки на користь «всим, которыє где бы то ни было обретутся говорящими словенским языком и исповедующим православную виру».

Остріжська друкарня виразно служила на користь лише свойому народові, книжки видавала часто українською мовою і цеї діяльності її ніколи не забуде український народ.

На жаль, не багато знаємо певного про цю таку важливу для нас друкарню; великий пожар міста Острога 1648 р. понищив багато історичних залишків, а разом з ним й слідів з колишньої друкарні; а пожар 1821 та 1889 рр. доїв і те, що було лишилося.

Про Остріжську друкарню писали багато дослідників, але доброї наукової праці про саму друкарню ще не маємо й досі — не принесла цього й спеціальна (компілятивна) робота А. Сілецького. Зазначу тут:

Вandtkie J. Historya drukarń w Król. Polskiem. 1826. T. II. C. 26 — 29; також в І т. с. 386. Перестаріло.

Строев П. Описаніе книг Толстова. М., 1829. № 21, 22, 26, 31, 33, 38 — 41, 52, 94.

Максимович М. Остріжська друкарня. 1849. Див.: Сочиненія. Т. III. С. 667 — 671, а також т. І. С. 183 — 189.

Wiszniewski M. Historya Literatury polskiej. 1851. T. VIII. C. 413 — 415.

Барановскій C. Краткія историческія сведенія о бывших на Волыни православних типографіях // Вольш. Епарх. Ведом. 1877. № 18. С. 776 — 781. Не науково.

Каратаев И. Описаніе. 1883. № 100 — 103, 107, 109, 110, 116, 118, 119, 132, 135, 136, 139, 151, 152, 154, 155, 158, 169, 184, 185, 190, 211, 212 і 507 — про 26 остріжських видань, з літературою про них.

Селецкій А. К. Острожская топографія и ее изданія. Историческая монографія, в 2 частинах. Почаїв, 1885. С. 227; відбитка з «Вольш. Епарх. Ведом.» № 29 — 35 за 1884 і № 7 — 11, 20 — 26 за 1885 р.; ч. І: Огляд релігійнокультурного руху ХѴІ-го віку, що викликав до життя Остріжську друкарню, ч. II: Огляд видань Остріжської друкарні. Рецензії: 1) Ів. Каманина в «Кіев. Стар.» Т. 14. С. 161 — 164; 2) «Wiadomości Bibliograficzne. T. V. № 7. C. 72 і 3) H. Петрова в «Ж. М. Н. Пр.» 1886. Кн. 4. С. 418 — 425. Рецензент вважає працю лише компілятивною, котрої автор не дав собі ради з цілою великою літературою. Справді, праця маловарта, а про Остріжську друкарню, як друкарню, тут нічого нема.

Булгаков Ф. Иллюстрированная исторія книгопечатанія. Спб., 1889. С. 258 — 263. Тут і знімки з шести шрифтів Остріжської Біблії.

Трипольскій Н. Н. Древнія Вольшскія типографіи и их изданія. Див.: Девятисотлетіе православія на Волыни. Житомир, 1892. С. 224 — 235. Компіляція.

Соболевскій А. Похвала Исаії Балабану 1611 г. ’// Чтенія в Истор. Общ. Нестора-Летописца. К., 1894. Кн. VIII. С. 29 — 38. Це рукопис приготовленої 1611 р. до друку в Острозі книжки, але видрукований не був.

Каманин И. К исторіи Кіево-Печерской лаврской типографіи // Кіев. Стар. 1894. Кн. 8. Т. 46. С. 276 — 278. На основі попередньої праці А. Соболівського, автор висловлює здогад, що 1613 р. Ісаія Балабан продав до Києва Єлисею

Плетенецькому друкарню Стрятинську, а також з дозволу князя Гануша — Дерманську та Остріжську.

Франко Ів. Бібліографічна рідкість // Записки. Львів. Т. VI. С. 1 — 4; Miscellanea. 1895. Про доти невідому Остріжську книжку «Житіє Марій Єгипетьскія». Тут же на c. l — 2 Франко перераховує відомі йому 22 книжки, що вийшли з Остріжської друкарні за 1580 — 1612 рр.

Соболевскій А. Две библіографических редкости// Чтенія в Истор. Общ. Нестора Летописца. К., 1898. Кн. XII. С. 13 — 18: Ламент дому княжат острозских. Десь 1603 р. чи 1604 надрукована в Острозі.

Харлампович К. Острожская православная школа // Кіев. Стар. 1898. Кн. V — VI. Т. 57.

Харлампович К. Западно-русскія православныя школы. Казань, 1898. С. 239 — 240, 249 — 250, 260.

Папков А. Братства. 1900. С. 3 — 5.

Грушевський М. Історія України-Руси. 1900. Т. VI. С. 439 — 441, 479 — 498.

Kardaszewicz S. Drukarnie słoyiańskie w Ostrogu i Dermaniu // Dzieje dawniejsze miasta Ostroga. Materyały do historyi Wołynia. Краків, 1913. C. 123 — 131. Тут же на c. 245 — 249: Спис книжок, надрукованих в Острозі. Праця Кардашевича — тенденційна компіляція; розділ про друкарні складено головно на основі праці о. С. Барановського. Рецензія В. Черевка в «Записках». Львів, Т. 116. С. 228 — 230.

Титов Ф. И. Типографія Кіево-Печерской Лавры. Т. І. С. 54 — 55. К., 1918.

Про графіку Остріжських видань див. у В. В. Ста сова. Сочиненія. Т. П. С. 171.

В Острозі видрукував Хведорович три книжки: 1) Псалтир і Новий Завіт 1580 р., — це «первый овощ от дому печатнаго Острозскаго»; про неї див. літературу у И. Kapатаєва. Описаніе славно-русских книг. Спб., 1883. С. 211 — 213. № 100; 2) Хронологію Римші, 5 травня 1581 р. Див.: Каратаєв. № 103, і 3) Славна Остріжська Біблія; про неї подаю літературу окремо:

Остріжська Біблія 1580 і 1581 р. Велична пам’ятка Української культури, перша повна друкована Біблія на Сході Європи (повної Біблії Фр. Скорина не надрукував), на жаль, не має ще доброї наукової монографії — про неї звичайно пишуть дослідники принагідно в своїх працях. Цікаве питання, — чи було два видання, 1580 і 1581 рр., чи тільки одне, — авторитетно ще не вирішене; порівняння цих Біблій 1580 і 1581 рр., які я робив, приводять мене до думки, що, здається, було тільки одне видання 1580 р.; але з різних причин довелося деякі листи передрукувати — і ця виправлена Біблія вийшла вже в світ 1581 р. серпня 12 дня, а видання 1580 р. липня 12 в продаж не поступало, — тільки невелике число примірників його було роздане зацікавленим особам. Прикладів подібних двох видань наша давня література знає немало *.

[* Пор., напр., два видання «Неба Нового» в 1665 р. у Львові (див. Огієнко И. И. Изданія «Неба Нового» Іоанникія Галятовского // Искусство за 1912 р. Кн. II); або два видання «Руна Орошенного» 1702 р. (див. Огієнко І. «Руно Орошенноє» св. Димитрія Ростовського, в «Записках Кам’янець-Подільського Державного Українського Університету». 1920. Т. II. С. 71 — 75). Див. ще приклади про це в моїй замітці: Изданія «Души людей умерлых» І. Галятовскаго 1687 г. в «Отчет об экскурсіи Семинарія русской филологіи в Москву». К., 1912. С. 38 — 39 (3 «Универс. Известій»).]


Біблія, видана в Москві 1663 р., була передруком Біблії Остріжської, про що згадується в передмові. Про Остріжську Біблію писали:

Костянтин Остріжський. Передмова в Остріжській Біблії 1581 р. Л. 2 — 3.

Вergius N. De statu Ecclesiae et religionis Moscoviticae. 1704.

Kohlius J. Introductio in historiam et rem litterariam Slavorum. 1729.

Бакмейстер І. Опыт o библіотеке Спб. Академій Наук. Спб., 1779. С. 73.

Сопиков В. Опыт россійской библіографіи. Спб., 1813. Ч. I. С. LXV, XCIV і № 109.

Dobrowski. Instit. ling. Slaw. 1822. C. XVI i L.

Калайдович K. Іоанн Ексарх Болгарскій. 1824. C. 35 і 108.

Кеппен П. Библіогр. листы. 1825. Кол. 297. № 21.

Евгеній. Словарь историческій о бывших в Россіи писателях духовного чина. Спб., 1827. С. 96 — 97 і 268.

Строев П. Описаніе книг гр. Толстова. М., 1829. № 22. С. 50 — 60.

Соколов П. Каталог обстоятельный книгам Академій Наук. Спб., 1832. С. 1. № 1.

Реэстр книг Ширяева. М., 1833. № XI.

Строев П. Описаніе книг И. Царского. М., 1836. № 24.

Новицкій. О первоначальных переводах св. Писанія. 1827.

Сахаров И. Русскіе древніе памятники. 1842. С. 22. № 47.

Ундольскій В. Каталог книг А. Кастерина. М., 1848. №32.

Сахаров И. Обозреніе славяно-русской библіографіи. Спб., 1849. №67.

Горскій і Новоструев. Описаніе рукописей Московской Синодальной Библіотеки. М., 1855. Т. І. C. l — 164.

Буслаев Ф. Историческая христоматія. М., 1861. С. 185 — 198, 209 — 218.

Филарет Арх. Исторія русской Церкви. Чернігів, 1862. Т. III. С. 53 — 54.

Карамзин Н. Исторія Государства Россійскаго. Кн. III. Т. IX. С. 32. (По вид. Спб., 1892). Старе видання: Т. IX. С. 51. Примітка 92.

Стасов В. В. Разбор рукописнаго сочиненія Ровинскаго. 1864. Див.: Сочиненія. Спб., 1894. Т. II. С.171 — про графіку Остріжської Біблії.

Ундольскій В. Очерк библіографіи. М., 1871. № 88. Гильдебрандт. Апокрисис. Див.: Виленскій Вестник. 1871. № 1.

Максимович М. Библіографическое объясненіе г. Гильдебрандту. Див.: Кіев. Епарх. Ведом. 1781. С. 362; або Собраніе сочиненій. Т. І. С. 185 — 186.

Попов А. Н. Описаніе книг А. Хлудова. М., 1872. № 23. Четыркин. Князь К. К. Острожскій, как защитник православія в Юго-западной Руси в XVI ст. Див.: Странник. 1882. Кн. XI. С.380.

Засадкевич Н. Мелетій Смотрицкій как филолог. Одесса, 1883. С. 114 — 116, 120 — 123.

Макарій М. Исторія Церкви. Спб., 1857 — 1883. Т. IX. С. 472 — 473.

Острожская Библія. Див.: Ювилейний збірник. Спб., 1883: Трехсотлетіе перваго друкаря на Руси. 2 с.

Сольскій С. М. Острожская Библія // Труды Кіев. Дух. Акад. 1884. Кн. VII.

Филарет Арх. Обзор русской духовной литературы. Спб., 1884. С. 179 — 181.

Каратаев И. Описаніе славяно-русских книг. Спб., 1883. С. 213 — 216. № 101 — 102; тут і детальна література з Описів стародруків.

Селецкій А. Острожская типографія и ея изданія// Волын. Епарх. Ведом. 1885. С. 127 — 133.

Архангельській А. Очерки из исторіи зап. русск. литературы. М., 1888. С. 90 — 92.

Батюшков П. Волынь. Спб., 1888. С. 109 — 111 в додатках.

Владиміров В. П. Доктор Франциск Скорина. Спб., 1888. С. 211 — 218.

Булгаков Ф. Иллюстрированная исторія книгопечатанія. Спб., 1889. С. 260 — 263. Тут і знімки зразків шрифтів Остріжської Біблії.

Булич C. K. Церковно-славянскіе элементы в современном литературном и народном русском языке. Спб., 1893. С. 399 — 400. В цілій книжці — опис мови Остріжської Біблії.

Харлампович К. Западно-русскія православныя школы XVI и начала XVII вв. Казань, 1893. С. 262 — 264.

Чистович. Исторія перевода Библіи на русскій язык. Спб., 1899. С. 13.

Пepетц В. Исторично-литературныя изследованія и матеріялы. Спб., 1900. Т. І. Ч. І. С. 66 — 69.

Пташицкий С. Л. Иван Федоров. Изданія Острожской Библіи в связи c новыми данными о последних годах его жизни// Печатное Искуство Р. Голике. Спб., 1903. С. 1 — 19.

Фpанко І. Причинок до студій над Острожською Біблією // Записки. 1907. Т. 80. Кн. 6. С. 5 — 18. Про текст книги Ездри.

Миловидов А. И. Описаніе старопечатных книг Виленской Публичной Библіотеки. Вильна, 1908. № 11. С. 19 — 20.

Щеглова С. А. Замітки про екземпляри Остріжської Біблії, що в Волинськім Єпарх. Древнехранилищі. Див.: В. Пepетц. Отчет об экскурсіи семинарія русской филологіи в Житомире. К., 1911. С. 111 — 118. Тут і література про вивчення О. Біблії.

Возняк М. Історія української літератури. Львів, 1921. T. II. C.58 — 68.

Року 1915 в Москві перевидали (старообрядці) цілу Остріжську Біблію; імітація оригіналу тут надзвичайно добра.

Аналіз церковно-словянської мови Остріжської Біблії див.: Булич С. К.: Церковно-славянскіе элементы в современном литературном и народном русском языке. Спб., 1893.

Підкреслю, що Остріжська Біблія дуже цікава своїми наголосами — їх тут ставлено по-українському (своєї праці про наголос в О. Б. в порівнянні з Біблією московскою 1663 р., на жаль, не маю при собі).










2. Дерманська друкарня


Село Дермань, тепер Дубенського повіту, належало в давнину до дібр князів Остріжських; лежить воно в 20 верстах від Острога. Переказують, що ще на початку XV віку, серед густих лісів, недалеко села знаходився загородній двірець князів Остріжських, добре укріплений від нападу ворога.

Початок Дерманському монастиреві поклав князь Василь Хведорович Красний (гарний), котрий при своїм двірці «церков и звоницу муровал, и сам на закладаню был, и всего монастиря Дерманского фундатор» *. Так повстав десь ще в першій половині XV віку (князь Василь помер 1450 р.) ** славний потім Дерманський Свято-Троїцький монастир, один з найстаріших монастирів на Волині. Доказом давнього існування цього монастиря служить також рукописна книга «Поучень», що її ще 1499 р. подарував сюди онук фундатора монастиря, князь Костянтин Іванович Остріжський.

[* Запис в Дерманськім Пом’янику першої половини XVII віку; див. також «Записку» єп. Ієрофея.

** Там само.]


Пізніше Дерманський монастир мав дуже добрі маєтки і часто збирав під свої стіни освічених монахів, що трудилися тут перекладами потрібних книжок. Князь Костянтин Костянтинович звернув вже свою пильну увагу на Дерманський монастир, на який він по наслідству мав право патронату. Але часово, 1571 р., під натиском польським, без волі князя, став ігуменом Дерманського монастиря мирянин Михайло Джуса. Здається, князь Костянтин спершу мав думку заснувати свою друкарню та школу власне в Дерманськім монастирі, а тому вигнав Джусу і управителем монастиря призначив 2 березня 1575 р. друкаря Івана Хведоровича *. Можливо, що за час цього управительства (1575 — 1576 рр.) Хведорович розпочав вже в Дермані засновувати нову друкарню. Але пізніше, десь в кінці 1576 р., князь змінив своє рішення і Хведорович перейшов до Острога, де й урядив Остріжську друкарню.

Року 1593 князь Костянтин мріяв про потребу збільшення освітньої праці — «о закладанію школ и наук волных, а звлаща для цвиченя духовных; пилно потреба, жебыхмо мали ученые пресвитеры и казнодеє добрые, бо за тьш, иж наук нет, великеє грубіанство в наших духовных умножилося» **.

[* Пам’ять про Івана Хведоровича зовсім затерлася в Дерманськім монастирі, хоч єп. Ієрофей у своїй «Записці» серед ігуменів згадує й «Іоанна Діакона, строителя монастыря Дерманскаго», але добавляє, що про нього нічого не відомо. Я зробив все можливе, щоби в Дерманськім монастирі відновити пам’ять славного друкаря.

** Максимович М. Собраніе сочиненій. Т. І. С. 182; див. також: Акты Ю.-З. Росс. Т. IV. № 45.]


І князь думав власне в Дерманськім монастирі заснувати такий освітній центр, що виховував би потрібне духовенство; але поки що князь думок своїх не переводив в життя. А що при Дерманськім монастирі монахи справді займалися культурною працею, про це свідчить хоча б «Пчела», що її перекладено тут 1599 р. з грецької на мову церковнослов’янську *, або рукопис «Бесед» св. Івана Золотоустого 1605 р.**

[* Цей рукопис зберігається в бібліотеці Києво-Печерської Лаври.

** Петрушевич А. Сводная Галицко-русская летопись c 1600 по 1700 год. Львів, 1874 .С. 284 — 285.]


Свою давню думку про заснування в Дерманськім монастирі культурно-освітнього центру Костянтин Остріжський здійснив лише 1602 р. В цім році, 5 липня, князь, з благословення патріарха Мелетія, цілком перероблює Дерманський монастир: заводить тут киновію, засновує школу, а також і друкарню при ній *; багатому й до того монастирю князь дарує нові маєтки.

[* Трипольський Н. в «Девятисотлетіє православія на Волыни», с. 235 пише за Staroz. Polska. II. C. 844, ніби друкарню засновано тут коло 1585 р.; це непорозуміння, бо на таке твердження немає жодних підстав.]


Про це читаємо на л. 12 в передмові до першої книжки з Дерманської друкарні, в Охтаику 1604 р.:


«Манастыр свой, называємый Дерман, зо всими достатками отлучил, на киновію єго уфундовал, і иноком отдал, на згромаженє до него людій богобойных и чернцов святобливых в животе и учоных, которым то и друкарню придал, абы двояко и трояко пожиточними церкви и вири святой были, єдины молитвами своими святыми помагаючи, як Солуняне Апостолу Павлу, а другіе животом святобливым приклад даючи тым, которыє хочут спастися, а досконалшіє наукою и писмом, а звлаща друкованєм книг свитячи всим, подобячися старым святым иноком, которых працы в писме и по нынешній день явни, для которых и хвалени сут»

[* Охтаик 1604 р., примірник Національного Музею у Львові № 284.].


Та й для самого монастиря князь поставив нові умови — він хотів зібрати до нього лише освічених ченців.


«Бегунов чернцов и чинови тому противных абы в том монастыри не пріймовати, — наказував князь, — єдно таковых, которые бы под тот порядок подлегат хотели и которые бы се зыйшли до науки; мают теж способнейшіє до науки учитися писма Словенского, Грецкого и Латинского, от особ виры святоє восточноє будучих»

[* Максимович М. Собраніє сочіненій. Т, І. С. 182.].


Можливо, що князь Костянтин бажав увесь центр культурно-освітньої праці перенести з Острога до Дермані, бо Остріг з його галасливим характером княжої столиці був менше придатний для цього, ніж тиха та спокійна Дермань. І справді бачимо, що по 1602 р. в Острозі на якийсь час видавнича діяльність спиняється; на мій погляд, цілу Остріжську друкарню десь в кінці 1602 чи на початку 1603 р. перевезли з Острога до Дермані — шрифт дерманських видань цілком однаковий з остріжським. Управителем Дерманської друкарні став священник-друкар Дем’ян Наливайко.

Ігуменом реформованого Дерманського монастиря князь призначив широко освіченого протосингела патріарха Олександрійського Ісака Борисковича, що походив з волинських дворян. Борискович зібрав в Дерманськім монастирі багато вчених та достойних монахів і зараз же приступив до доукарської праці.

Першою книжкою * почали друкувати в Дермані Октоїха, бо друкованим його тоді на Вкраїні ще не було. Ігумен Борискович діяльно взявся за цю книжку: текст, безумовно, правили з грецького оригіналу. Для роботи коло видання Октоїха Борискович запрошував до Дермані вчених тогочасних людей; так, він запросив до себе відомого Іова Княгиницького , про що читаємо.в житті того:


«И в то время пріял бяше от Князя Василія на строєніє Монастир Дерман Ісак’.й Святогорец, иже последи Єпископ поставлен быст Патріархом Іерусалимским; и сей молит к себе отца нашего (Іова) строєнія ради обща житія; он же (Іов), не могій отрещися, отхождаше; и многим тамо (в Дермані) на успех быст, труждаася, помагая в духовных же и телесных, и в друкарня, — тогда Охтай друковаху» **.

[* Дехто з дослідників, напр. Максимович М., першим дерманським виданням вважають «Диалог албо розмова о православной и справедливой вере» ніби 1603 р., але книжка ця до нас не зберіглася. Про неї: Каратаев. Описаніе. 1883. № 173; Малышевскій И. Мелетій Пигас. 1872. Кн. II. С. 49 — 84; український текст «Диалога»; Максимович. Собраніє сочиненій. Т. І. С. 182; Т. III. С. 671 — 672. Чи це не «Лист» 1605 р.?

** Зоря Галицкая яко Альбум на год 1860. Львів, 1960. С. 233.]


Друк Октоїха розпочали 12 квітня 1603 р., а скінчили 12 вересня 1604 р.; це був: «Охтаик сиреч осмогласник», на 326 л.; книжка вийшла «в общом манастыри Дермани, коштом и накладом манастырским», цебто вже без якихсь спеціальних коштів князя Констянтина. Передмову до цеї книжки писано двома мовами — церковно-слов’янською та українською; післямову склав і підписав «Даміан недостойный презвитер». По цьому, значно нижче, підписався й технічний друкар І. Ф. Д. [* Примірник Національного музею у Львові. № 285.], але хто сховався під цими ініціалами, не відомо; можна б думати, що це був Іван Хведорович, син первопечатника, але проти цього промовляє фуква Ф, бо він би підписався: Θ.

Під час друку цеї книжки трапилася сумна подія: помер молодий князь Олександр Остріжський, надія православних, про що Дем’ян Наливайко в післямові до Октоїха записав так:


«В лето 603-є месяца декаврія 2 дня преставися благочестивый князь Александер, воєвода Волынскій, син благовернаго князя Костентина: велій плач и жалость отцу же и чадом остави, найпаче же христіаном, вси бо бяху чающе помощ тем улучити в бидах и гоненіих, одержащих Христову церков».


Другою книжкою дерманського друку був «Лист Мелетія святейшого патріархи Александрійского до велебного єпископа Ипатія Потея» ; книжка вийшла 6 лютого 1605 р., на 41 л.[* Шрифт цеї книжки відмінний від шрифту найперших остріжських видань — він товщий від них і однаковий з «Лікарство» 1607 р.]

Цього листа 1599 р. з грецької мови на українську переклав Іов Борецький 17, пізніше митрополит Київський, що на той час працював в Дермані. Передмову до книжки підписав священник Дем’ян, бо він і друкував її.

Здається, що цей «Лист» був останнім дерманським друком, але можливо, що всіх дерманських видань до нас не дійшло; навіть польські джерела підкреслюють, що з Дерманської друкарні «говорили до народу руського» [* Staroz Polska. II. C. 844; Трипольскій. Типографіи. C. 235]. Вага дерманських друків, як і друків остріжських, полягає також і в тім, що видавці їх вживали й народної української мови, можливо, що під впливом Д. Наливайка.

Не довго працювала Дерманська друкарня — десь коло трьох років; з невідомих нам причин князь Костянтин в 1605 р. знову переніс цю друкарню до Острога. Але Дерманський монастир проте не втрачав своєї культурно-освітньої праці, і надалі лишався славним монастирем на Волині [* Короткий час перебував у Дерманськім монастирі відомий Гришка Отрепів; чи не звідси він вивіз друкаря-волиняка Онисима Радишевського?]. Десь в кінці 1607 р. князь Костянтин запросив до себе на архімандрита дерманського племінника єпископа Гедеона Балабана — Ісаію Балабана, «блюстителя» єпископії Львівської, і той став у нього «строїтелем» всіх остріжських монастирів (на своїх землях князь Костянтин мав 20 монастирів і більше 600 церков). Пізніше (1627 — 1633 рр.) ігуменом Дерманським був славний автор «Граматики» 1619 р. — Мелетій Смотрицький, що тут і похований.

Київський історик Іван Каманин був висловив думку [* Кіев. Стар. 1894. Кн. VIII. С. 276 — 278], ніби архімандрит Дерманський Ісаія Балабан з дозволу князя Януша продав Дерманську друкарню до Києва, разом з Остріжською; я вважаю цю думку недоведеною; більше підстав думати, що окремої Дерманської друкарні не було — тут часово працювала друкарня Остріжська.

Про Дерманську друкарню, на жаль, не маємо ще якоїсь спеціальної окремої розвідки. Про неї писали:

Вandtkie J. Historya drukarń w Krol. Polsk. Краків, 1826. T. I. C. 71 — 72, 386; T. II. C. 28.

Cтpoeв П. Описаніе старопечатных книг И. Н. Царскаго. M., 1836. C. 39 — 41: передмова (частина) Дем’яна Наливайка до Октоїху 1604 р.

Ієрофей, єп. Остріжський. Историческая записка о Дерманском монастыре, 1842. Це рукопис, що переховується в Дерманськім монастирі; зміст цікавий, але багато помилок. Записку цю складено 1842 р. (л. 1 — 20), доповнено в 1869 р. [* Високопреосвященному митрополитові Діонисію та Преосвященному єпископові Антонію складаю тут свою сердечну подяку за те, Що дали мені змогу скористати з цього рукопису.]

Историческая записка о Дерманском монастыре // Волын. Єпарх. Ведом. за 1873 р. № 8.

Максимович М. Собраніе сочиненій. Т. І. С. 182; Т. III. С. 671 — 672.

Wisznewski M. Historya Literatury polskiej. 1851. T. VIII. C. 432 — 433.

Зоря Галицкая яко Альбум на год 1860. Львів, 1860. С.233.

Каратаев И. Описаніе славянорусских книг. 1883. № 173, 176 і 178; тут і література з Описів стародруків.

Селецкій А. К. Острожская типографія. Почаїв, 1885. С. 102 — 103.

Батюшков П. Н. Волынь. Спб., 1888. Примітки. С. 92 — 93: Дерманскій Свято-Троицкій монастырь, Дубенскаго уезда; цілком на основі «Исторической записки» з «Волын. Єпарх. Ведом.» 1873 р.

Зверинcкій В. Матеріалы для историческо-статистическаго изследованія о православных монастырях. Спб., 1890. Т. І. Ч. 168. Тут і література про Дерманський монастир.

Трипольскій Н. Древнія Волынскія типографіи. 1892..С. 235 — 236.

Девятисотлетіе православія на Волыни. Житомир, 1892. С. 93 — 97; Дерманскій Свято-Троицкій монастырь, по «Исторической записке» з «Волын. Єпарх. Ведом.» 1873 р.

Каманин И. К исторіи Кіево-Печерской Лаврской типографіи//Кіев. Стар. 1894. Т. 46. Кн. VIII. С. 276 — 278. Автор твердить, ніби 1613 р. архімандрит Дерманський Ісаія Балабан продав, з дозволу князя Гануша Остріжського, друкарню Дерманську та Остріжську, разом з Стрятинською, Єлисею Плетенецькому до Києва.

Харлампович К. Западнорусскія православныя школы. Казань, 1898. С. 259, 269.

Перетц В. Н. Изследованія и матеріали. Спб., 1900. Т. І. Ч. II С. 141 — 143: вірші з Октоїха 1604 р. та з «Листа» 1605 р.

Спepанcкій М. Н. Переводные сборники изреченій в слав.-русск. письменности. М., 1904. С. 388 — 389 і др.: про «Пчолу» Ї699 р.

Kordaszewicz S. Drukarnie słowiańskie w Ostrogu i Dermaniu. Див. його: Dzieje dawniejsze miasta Ostroga. Краків, 1913. C. 123 — 131. Ha c. 249 спис книжок, видрукованих в Дермані (ніби й 4 мовою польською).












3. Костянтинівська друкарня


Безумовно, ми не знаємо всіх колишніх друкарень, особливо тих, що засновувалися лише для видання декількох книжок; свідки про ці друкарні — їхні видання часто погинули й до часу нашого не дійшли.

Третя друкарня, яку заснував на своїх землях князь Костянтин Костянтинович Остріжський, була друкарня в місті Костянтинові; але який це Костянтинів: чи Старий (в давнину Волинського воєводства) чи Новий (воєводства Подільського, тепер містечко Літинського повіту) точно сказати важко, проте більше певності, що це був Новий Костянтинів, яким володів син Остріжського Олександр.

Безумовно, в Костянтинові велося якесь культурне життя, хоч про нього ближче ми й мало знаємо. В Костянтинові була українська Академія, про що нам свідчить ось ця приписка на рукописній Кормчій, що переховується в бібліотеці Львівського університету: «Року Божего нароженія 1599 декабря 5 списана Петром Станиславовичем Яневскаго, в богоспасаємом гради Константинове, в Академій Константиновской, при дидаскалу смиренном Антонію Єзифовичу, а при держави княжати Василія Острозскаго» [* Пташицкій С. Изданія Острожской Библіи. Спб., 1903. С. 17. Але саме собою напрошується питання: чи не названо тут Острога Костянтиновом?].

Знаємо, що в Новім Костянтинові було церковне братство, як філія братства львівського, якому львівське братство доручувало заснувати шпиталя та школу. Новокостянтинівське братство зносилося з львівським «през послы и листы свои», просячи прислати братського статута, і 1609 р. львівська Ставропигія відповіла на це довжелезною епістолією [* Цю епістолію, дуже цікаву, видрукувано в «Арх. Ю.-З. Росо Ч. І. Т. XI. С. 305 — 339. Див. ще Крыловcкій. Львовское ставр. Братство. Додатки. № 18.].

Безумовно, цю Костянтинівську друкарню, з доручення князя Остріжського, заснував остріжський друкар, москвитин Іван Хведорович, певне з допомогою учня свого Гриня Івановича. Друкарня ця, здається, була власністю Хведоровича, і по смерті його за борги перейшла до рук українських друкарів, Сенька Корунки та пасинка його Сачка Сеньковича Сідляра. Але й князь Костянтин мав матеріальні претензії до Хведоровича, а тому забрав собі цю друкарню.

В лютім 1588 р. до Львова приїжджав відомий віленський друкар Кузьма Мамонич, і названі друкарі — Корунка та Сідляр — продали йому 24 лютого 1588 р. своє право на Костянтинівську друкарню, про що вони й склали ось такого акта (подаю його в перекладі на мову українську):


«Явившись особисто, чесні Сачко Сенькович Сідляр, з Підзамча львівського, і Сенько Корунка, звідтіль, заявили, що вони свою власну українську друкарню з усіма її знаряддями та приналежностями, яку вони мали в місті Костянтинові у світлого й високоповажного пана Костянтина князя Остріжського, воєводи Київського і т. д., вони відступили й разом уступили повним і вічним правом поважаному Кузьмі Мамоничу, громадянинові й радникові віленському, і актом теперішнім відступають і разом уступають, даючи йому і переносячи на нього повну повновласть цю українську друкарню від вище згаданого світлого й високоповажного пана Воєводи Київського, або від кожного другогого, що її має у своїй власті, зажадати й відібрати та переняти, і повернути на свою користь по вподобі, і що вони вже зовсім нічого для себе v тій друкарні не задержують і не вилучають, але все право з повною його повагою переносять і переливають на вище згаданого Кузьму Мамонича і його наслідників по найповнішій формі правного уступлення й перенесення права»

[* Акта цього латинською мовою видрукував Воstel F. в «Pamiętnik Literacki». Львів, 1902. Річн. І. Зшит. 2. С. 301 — 302].


Чи віддав кн. Остріжський цю друкарню Кузьмі Мамоничу, нічого не знаємо; не збереглося також і жодних друків, щоб свідчили нам про Костянтинівську друкарню.











4. Почаївська друкарня


Свято-Успінська Почаївська Лавра — це найдавніший монастир на Волині, заснований ще десь в середині XIII віку. Давній переказ оповідає, що київські печерські монахи, втікаючи від нападу татар, в густих крем’янецьких лісах знайшли собі відповідний притулок на мальовничій горі і заснували тут маленького монастиря. Монастир цей аж до кінця XVI віку був дуже вбогим. Основницею монастиря вже в новий час була Анна Тиховна Гойська, вдова по судді Луцькім, що 1597 р. 14 листопада перша записала на монастир добрі маєтки *.

[* Грамоту Анни Гойської з 1597 р. видрукувано в «Пам’ятниках временной комиссіи». К., 1859. Т. IV. С. 39 — 55; передруковано в «Галичанине». 1863. Кн. І. Вип. 3 — 4. С. 161 — 163; у Амвpocія. Сказаніе о Почаевской Лавре. 1878. С. 289 — 296, переклад грамоти на мову російську. Анна Гойска у своїй грамоті про якийсь існуючий монастир нічого не згадує, лише каже: «Маючи от давных часов в маєтности моєй при селе Почаєве церковь каменную заложеня Успенія Святоє Пречистоє Богоматере, при которой Церкви иж бы уставичная хвала Божія была, умыслила єсми Монастьтрь збудовати и єго фундовати».]


З того часу власне й розпочинається вже новочасне життя Почаївської обителі як киновитського монастиря.

Про початок Почаївської друкарні в нашій літературі панує повний хаос; дослідники звичайно повторюють старе, або додають до нього часом неоправдані перекази. Так, вже Петрушевич зв’язував початок Почаївської друкарні від друкарні Остріжської і додавав, ніби перша почаївська книжка 1618 р. надрукована «быти может типами, закупленными из Острога» [* Галичанин. Львів, 1863. Кн. І. Вип. 3 — 4. С. 169. — Але шрифт «Зерцала Богословіи» 1618 р. зовсім відмінний від остріжських, а тому нема підстав говорити, ніби Ставровецький набув собі друкарню з Острога]. Але частіше повторюється думка, ніби Анна Гойська, засновуючи монастиря, разом з тим дала потрібні засоби й на друкарню *; думка ця не має ніяких підстав, бо ж в грамоті Анни Гойської з 1597 р. ані одним словом не згадано про друкарню. [* Першим на цю думку подав Архим. А м в p o c і й. Сказаніе о Почаевской Лавре в «Вольт. Епарх. Ведом.» 1870 р., окремо 1878 р., с. 33; див. також: Девятисотлетіе православія на Волыни. Житомир, 1892. Ч. І. С. 75, 237.]

Першим, хто розпочав друкарство в Почаєві, був славнозвісний проповідник свого часу, Кирило Транквиліон Ставровецький. Написав він відомий труд свій «Зерцало Богословіи» і дав читати його декому з тодішніх богословів; ті зле відізвалися про цю книжку і не радили друкувати її; здається, ось це й примусило Ставровецького завести собі власну друкарню. І ото ж, пробуваючи ігуменом Унівського монастиря, він тут склав собі невелику власну друкарню і певне тут, в Уневі, розпочав друк своєї книжки: «Зерцало Богословіи»; можливо, що в Уневі видрукувано перші 29 листів цеї книжки. Ігуменом Унівського монастиря був Ставровецький до 3 січня 1618 року [* Харлампович К. Западнорусск. правосл. школы. Казань, 1898. С. 385]. По дьому Ставровецький кидає Унів і разом з своєю друкарнею і з початком надрукованої книги переходить до Почаєва. В Почаєві Ставровецький знову розташовує свою друкарню і докінчує тут друкування своєї книжки (84+2 листи, а також передмови); накінець, 12 березня 1618 р. в Почаєві й побачила світ ця книжка — «Зерцало Богословіи» Кирила Ставровецького, складом в 29+84+2 листи.

Оце й була найперша книжка, видрукувана в Почаєві; на книжці зазначено, що вона «выдрукована власным коштом и накладом» Кирила Транквиліона» отже, монастир до цеї книжки стосунків не мав, бо друкарня була власністю Кириловою. Книжка тільки «выдрукована в манастыру Почаєвском, в маєтности єго милости пана Андриа Фирлея» [* Цитую по примірнику Національного музею у Львові. № 680]; книжку цю присвячено різним особам (Лавріну Дривинському, Івану Ярмолинському Констянтиновичу та кн. Олександру Пузині), певне тим, що помагали своїми коштами на її видання.

Так зачалося друкарство в Почаєві, але це не було друкарство Почаївського монастиря, а тільки приватна справа «проповидника слова Божіа» Кирила Транквиліона Ставровецького. Того ж 1618 р. Ставровецький переїхав до Рохманова, і туди ж забрав і свою друкарню. Почаївські монахи бачили друкарську працю Кирила Ставровецького, але собі друкарні не заснували, може з причини тих неспокійних часів, що тоді все були на Волині.

І більше ста років по тому не було в Почаєві друкарні; правда, в нашій літературі часто зазначають різні видання з 1618 по 1730 р., але ні одного з них до нашого часу не збереглося, і, як дуже добре доказав це Ю. Тиховський [* Кіев. Стар. 1895. Т. 50. С. 1 — 35, 248 — 281], таких ніколи й не було.

Постійне друкарство заснувалося в Почаєві лише тоді, коли цей монастир перейшов на унію. Фундатором Почаївської друкарні був перший із уніатів архімандрит її Феодосій Любенецький-Рудницький: 1730 р. став він єпископом Луцьким, і з того часу Почаївський монастир, міцно підтримуваний своїм єпископом, діяльно почав закладати собі друкарню.

Року 1730 почаївські василіани спровадили собі з Києва словолитника (гисера), перше жида, а потім християнина, і той відлив їм потрібні літери; гравером став у них теж киянин Голота *. В новій друкарні найпершим видрукували: проскомидійний листок та пастирський лист єпископа Рудницького **. Так розпочалося славне потім почаївське друкарство.

[* Акти судового допросу 1732 р. Див.: Волын. Епарх. Ведом. 1909. С. 758.

** Там само.]


Але нова друкарня помітно підривала матеріальні інтереси Львівського Ставропигіального Братства, котре постійно так ретельно боронило своє виключне право на друкарство в цілім краї. І Братство зараз же 1730 р. розпочало, по своїй звичці, безконечного процеса, домагаючись закриття Почаївської друкарні; процес цей з перервами точився більше сорока років. Львівські купці, агенти Братства, були в Почаєві на річній 15 серпня ярмарці, і бачили там нові почаївські видання. Братство зразу ж виграло процеса, бо 20 жовтня 1730 р. дістало собі нового королівського привілея на виключне право друкування книжок. Але й Почаїв не здавався і вперто провадив далі організування своєї друкарні. Так, 1731 р. зняли на почаївській Троїцькій церкві старого даха, що був свинцевий; церкву покрили міддю, а з свинцю наробили літер [* Амвросій А. Сказаніе о Почаевской Лавре. 1878. С. 74. 112. Див. ще: Вольш. Епарх. Ведом. 1909. С. 758.].

Повів Почаївський монастир також і свою боротьбу з Братством, що тоді процесувалося з митрополитом Афанасієм Шептицьким; саме в той час спеціальна папська комісія переглядала братські видання, чи нема в них чогось противного католицькій вірі (при цій нагоді, як свідчить Д. Зубрицький, комісія знищила багато книжок) *; і от почаївські василіани на початку лютого І732 р. подали скаргу до папського нунція в Варшаві, ніби в братських виданнях багато прогріхів проти католицької віри **.

Але нічого не помогло і Братство таки виграло справу: 26 вересня 1732 р. Трибунал Апостольської Нунціатури в Варшаві заборонив Почаївському монастиреві мати свою друкарню й друкувати українські книжки ***.

[* Див. про це вище. С. 88.

** Збірник Львівської Ставропигії. Львів, 1921. Т. І. С. 328.

*** Волын. Епарх. Ведом. (1909. С. 727, 731 і 782) на основі актів твердять, що ця постанова нунціатури відбулася 26 вересня 1732 р. По Зубрицькому Д. (с. 33) це було ніби (dnia 27 października 1733». Амвросій (Сказаніе. С. 68 — 69) неправдиво відносить це на 1742 рік.]


Проте Почаївський монастир не склав рук по такій дошкульній невдачі. В той саме час енергійний ігумен Почаївський Гедеон Козубський, за допомогою свого єпископа

Луцького та Остріжського Феодосія Рудницького, почав уперто клопотатися в Варшаві перед королем, щоби одержати доброго привілея на Почаївську друкарню. Козубський доводив, що він, власне, просить привілея не на відкриття нової друкарні, а лише на відновлення старої *.

Ці заходи Ігумена Козубського мали повний успіх: 18 жовтня 1732 р. король Август II видав привілея на заснування Почаївської друкарні **.

[* Волын. Епарх. Ведом. 1909. С. 783.

** Привілея цього надруковано в «Записках». Львів, 1895. Т. VII. С. 2 — 3. Уривок латинською мовою див. в Вольш. Епарх. Ведом. 1904. С. 783.]


Пізніше, 24 липня 1736 р., й король Август III 18 видав Почаївському монастирю нового привілея, в котрім підтвердив попередні права *. Звичайно, надавати якогось особливого значення виразам «перший привілей» або «другий привілей», не приходиться: ці вирази, як то звичайно тоді було, внесено до королівських привілеїв, з прохання Почаївського монастиря **, який, звичайно, міг і справді вірити, ніби він в давнину мав вже свою друкарню, бож про книжку Кирила Ставровецького 1618 р. монастир знав ***.

[* Амвросій. Сказаніе. С. 32. Див. ще: Вольш. Епарх. Ведом. 1909. С. 784.

** Волын. Епарх. Ведом. 1909. С. 783. *** Пор. те ж саме про Львівську друкарню. С. 107.]


Першою поважною книжкою, надрукованою вже у власній Почаївській друкарні, був «Служебник» 1735 р. Як і треба було сподіватися, книжку присвячено фундаторові Почаївської друкарні єп. Рудницькому; на звороті заголовного листа вміщено герба Рудницьких з латинським підписом. А далі йде довга посвята книжки Рудницькому, для нас цікава особливо тим, що вона кидає жмут світла на початок Почаївської друкарні.

Передмова каже, що єпископ Рудницький збудував місто (град), якому «несть мощно сожженну быти, но небреженія ради, Типографіи в Обители Почаєвской, и умаленія книг Богоугодных и человеком душеполезных, аки в пепели забвенія град той Божественый (хвалу Господню глаголю) углублен бысть». Отже тут натяк, що якесь друкарство ніби було в Почаєві й перед тим, та було занедбане. Але відновив це друкарство Рудницький:


«Святыня же твоя... не терпел єси зрити толь нужднаго Церкви Божественной требованія и хвалы Господней забвенія... Єще бо Архімандрическаго достоинства степень шествующе, уже по истинно бодрственноє Архипастирскоє и прилежное ты бысть попеченіє, о разширеніи хвалы Господней, и сему все помышленіє твоє углубленноє имел єси, кими судбами дило оно Богоугодноє Типографіи в Обытели Почаєвской имат быти сооруженно... Всим разширил єси путь спасенія, о сем, яко разгнул єси душеполезныа книги в твоєй єпархіи Архієрейскою областію твоєю. Уже бо скудости рады душеполезных кныг оскудеваше в многих святынях хвала Господня. Архипастырская же твоя святыня, за єже бодрственно, к совершенію типографскоє дило, на зданіє книг Богоугодных, приведе... аки Феникса от праху забвеныя извел єси, воскресил, и високопарную в поднебесной соделал. Нас же, подначалных ти рабов, к совершенію типографскаго дила, на изображеніє душеполезных книг, Архіпастирским трудолюбным попеченієм, аки магнита силою, похищше, привлек єси».


Отже, тут вже виразно зазначено, що Рудницький відновив друкарство. Далі читаємо, що Служебник 1735 р. — це перша почаївська книжка: «Сію книгу прилежным руковожденієм Твоим совершихом. Кому бо приличнеє преизящноє сіє типографскоє первенство вручити достоять? Первоцветущій крын... Служебнык — сіє бо первенство Типографіи нашой». Під цею великою посвятою підписався ієромонах Гедеон (Козубський), ігумен Почаївський «с всею о Христи братією».

На л. 3-ім уміщено передмову до читача, — його просять: «Кныгу Литургікон, аки новую, новой типографіи дило, сладце прійми» *.

Служебника почали складати ще 1734 р., про що свідчить другий заголовний лист. Книжку цю добре прикрашено, гравюри різав у 1734 р. Іосиф (Гошемський); під багатьма дереворитами читаємо: «1734. Іосиф». На звороті 5 л. уміщено Почаївську Божу Матір, а внизу неї дата: «Р. Б. 1733»; здається, що цього Образка друкували й окремо ще 1733 р. Перший вихідний лист роботою своєю цілком відмінний від інших; на офорті підписався: «A. H. Skul» (ptor) **. Року 1736 ігумен Козубський приговорив переплетника для оправи більше як 1000 примірників цього Служебника ***.

Уже в цей час Почаївська друкарня була дуже добре технічно уряджена. До нас зберігся інвентар цеї друкарні з 17 вересня 1736 р., і він показує, що в друкарні було два нових, зо всіма потрібними приналежностями, друкарських станки і один старий; досить було й шрифту різних гатунків; була повна скринька образків на дереві та ініціалів. При друкарні була добре уряджена словолитня, а в ній багато найрізніших матриць. Так само переплетня мала все, що потрібне для доброї роботи ****.

[* Виписки подаю з Служебника 1735 р., з примірника Національного музею у Львові, № 32 та Наукового Товариства. № 18914.

** Це Адам Гошемський.

*** Амвроcій. Op. cit. 74.

**** Інвентаря цього надруковано в Волын. Епарх. Ведом. 1905. № 16. С. 509 — 510.]

Звичайно, львівське Братство дуже занепокоїлося новою друкарнею, і прикладало всіх сил, щоб таки закрити її, З доручення Братства, 21 березня 1737 р. проти Почаївського монастиря виступив Михайло Нагродський. Він скаржився до Варшавської нунціатури, що Почаївський монастир, не дивлячись на заборону 1732 р., таки друкує й продає українські книжки. Від Почаївського монастиря виступив Іван Ленчевський; він посилався на те, що монастир веде свою друкарню за привілеями королів Августа II та III. На цей раз львівське Братство програло справу: 13 травня 1737 р. нунцій відмінив свою першу постанову з 1732 р. і визнав за Почаївським монастирем право на друкарню, бо ж це право належить йому [* Інвентаря цього надруковано, в Волын. Епарх. Ведом. 1909. С. 784 — 785].

Братство не задовольнилось таким рішенням і перенесло свою справу аж до Риму. Довго лежала тут справа, і тільки 11 березня 1745 р. Конгрегація затвердила постанову Варшавської Нунціатури [** Волын. Епарх. Ведом. 1909. С. 785]. Почаївська друкарня знову виграла справу.

Не дивлючись на всі ці затяжні судові процеси, Почаївська друкарня праці своєї ніколи не спиняла, і коли нишком, а більше відкрито таки продовжувала свою друкарську роботу. Тим часом львівська Ставропигія не спиняла судових процесів, і вносила нові скарги на Почаїв до різних установ; так вона скаржиться знову 1753 і 1754 рр., а 20 червня 1761 р. вносить свою скаргу до королівського суду, домагаючись закриття Почаївської друкарні*. Суд знову затягнувся аж на десять років, бо й Почаїв завзято боронився. І тільки 26 червня ** 1771 р. вийшло рішення — Братство виграло справу, перемогло-таки Почаївську друкарню. Король наказав: Почаївський монастир не може друкувати тих книжок, що їх друкує львівське Братство; коли б же Почаївська друкарня такі книжки видрукувала, то їх наказано конфіскувати на користь Ставропигії. Крім цього, наказано ті книжки, що вже видрукувано, передати за відповідну плату Ставропигії ***.

[* Там само. С. 807 — 808. У Зубрицького, с. 34, дати інші. ** Волын. Епарх. Ведом. 1909. С. 809. У Зубрицького, с. 34, це 26 листопада.

*** Zubrzycki. C. 34//Волын. Епарх. Ведом. 1909. С. 809 — 810.]


Такий королівський вирок, звичайно, цілком убивав діяльність Почаївської друкарні, бо їй, власне, заборонено було друкувати всі найважливіші богослужбові книжки, на яких вона мала найкращий прибуток.

Королівського наказа почали вже виконувати, але наспів перший поділ Польщі: 1772 р. Львів відійшов до Австрії, а Почаїв лишився за Польщею. Власне, для Почаївської друкарні настав тепер найкращий час: вона розв’язалася з ревнивою Ставропигією і з цього часу могла вільно друкувати потрібні книжки. І справді, час з 1772 по 1795 р. — це час найбільшої праці Почаївської друкарні, коли вона працювала вже без всякої перешкоди. Десь у цей же час Ставропигіальне Братство цілком добило Унівську друкарню в Галичині і її, здається, продано до Почаєва, про що свідчить і зовнішня подібність деяких видань унівських та почаївських [* Zubrzycki. C. 55; Петрушевич А. Див.: Галичанин. 1863. Кн. І. Вип. 3 — 4. С. 170; Тиховскій Ю. Кіев. Стар. 1895. Т. 50. С. 7, 16: Волын. Епарх. Ведом. 1909. С. 729 — 731].

Року. 1772 3 грудня луцький єпископ Сильвестр Рудницький підписав з Почаївською друкарнею цікаву умову в справі друкування книжок. В цій умові читаємо, що на Тридентськім соборі ухвалено, що кожний єпископ має право закладати потрібну йому друкарню, а також Луцька єпархія має привілеї на фундування друкарні й від королів польських [* «Star Роl». Т. II. Ч. 2. С. 904 — 905; також: Галичанин. Львів, 1863. Кн- І. Вип. 3 — 4. С. 171].

В березні 1773 р. король затвердив цю умову. І з того часу розпочалася енергійна праця Почаївської друкарні: за час з 1772 по 1795 р. друкарня ця надрукувала книжок більше, як за ввесь інший час свого столітнього існування. Друкарня містилася тоді в першім поверсі окремого будинку, що був приєднаний з північно-східного боку до великого братського корпусу; тепер тут зимова церква (з 1861 р.) [* Амвpocій. Сказаніе. С. 246].

Року 1795 прийшов остаточний поділ Польщі і Почаїв перейшов до Росії; для Почаївської уніатської друкарні настала сумна пора, бо над нею вісіла примара закриття, а крім цього — книжки її втратили ринок збуту. І ось тому тодішній, префект Почаївської друкарні о. Спиридон Коберський вже 15 грудня 1795 р. звернувся до львівського Братства з пропозицією закупити почаївські видання: «Тутешня (Почаївська) друкарня — писав Коберський — не має відбуту на книжки, друковані для духовного вжитку тутешньої, з’єднаної з Римом, Руси, бо більша частина сієї Руси відпала від єдності з римською церквою під теперішнім російським пануванням, тому звертається до вас, добродії, з пропозицією, чи не схотіли б ви прийняти якоїсь скількості сих книжок на склад своєї друкарні для ужитку тамошніх уніатів, далеко щасливіших під пануванням його цісарсько-апостольської високости» *. Братство погодилося купити книжки, і в другім листі, з 20 лютого 1796 року, о. Спиридон дякує Братству, що в такім нещасливім положенні, в якім опинилася Почаївська друкарня, воно погодилося рятувати почаївських василіан **.

[* Записки. Львів. Т. 130. С. 107. Стаття Возняка М.

** Там само. С. 108.]


Для почаївських василіан настала не зовсім добра пора, а тому навіть «Почаївський монастир добровільно зобов’язався відступити за умірковану ціну Ставропигії у Львові свою руську друкарню» *. Але ці страхи були тільки на початку; скоро о. Коберський добре орієнтувався в положенні і позакладав по Галичині склади своїх видань і не зле продавав книжки, підрізуючи тим матеріальний стам Братства. Братство, що хотіло закупити ці видання собі, мусило скаржитися архієпископові львівському на почаївських василіан, що привозять «з чужої держави в нашу провінцію» ** різні книжки.

[* Там само. С. 114.

** Там само. Т. 130. С. 110. Стаття Возняка М.]


Справа скінчилася так, як Братство й не сподівалося: австрійський уряд не дозволив йому закупити почаївські видання. Правда, ця заборона особливої сили не мала, бо почаївські видання, що серед уніатів мали заслужену повагу, ще довго перепачковувалися до Галичини і добре розходилися по всіх церквах.

Але й російський уряд не закрив Почаївської друкарні, і вона вільно продовжувала свою працю, як і до того; щоб прислужитися новому урядові, о. Коберський 1796 р. видрукував навіть таку книжечку: «Проповедь при нарочитом обхожденіи и именованіи Ея Превысочайшего и Непреодоленного Величества Самодержицы и Государини Императрицы всея Россіи Екатерины Вторыя». І друкарня його працювала й далі, але збут її видань все падав та падав, а тому вона друкувала вже небагато.

З іменем Почаївської друкарні зв’язано декілька т. зв. старообрядчеських книжок. Так, вже 1782 р. в Почаєві видрукували «Собраніє краткія науки о артикулах виры»; ця книжка «друкована c переводу книжицы Катихисиса (Москва, 1649 р.), ни в чем не отмененно» [* Примірник Національного музею у Львові. № 721]. Трохи пізніше з Чернігівщини, з Клинцівського посаду 19, прибув до Почаєва старообрядець Василь Желізняк; він приніс зразки старообрядчеських видань і склав з василіанами умову на друкування цих книжок. Василіани взялися за цю справу і книжки друкували. Але 1800 р. російський уряд про все це довідався і повстала неприємна справа. Проте справу цю потушили, бо за неї взялися митрополит католицький Сестренцевич та єпископ уніатський Степан Левицький. Справу не тільки потушили (взагалі, вона темна), але й здобули для Почаївської друкарні нового привілея: 4 травня 1800 р. цар Павло І дозволив цій друкарні друкувати духовні книжки під доглядом свого єпископа [* Амвросій. Сказаніе о Почаевской Лавре. 1878. С. 136 — 137. Частіше в літературі панує стара думка (за Сопиковим. Опыт. № 574), ніби старообрядці друкували в Клинцях і тільки виставляли різні друкарні, — Почаїв, Вільно, Варшава, Несвіж, Супрасль і т. п.; Див.: Галичанин. 1863. Кн. І. Вип. 3 — 4. С. 171; Максимович. Сочиненія. Т. III. С. 676; Кіев. Стар. 1895. Т. 50. С. 10, 18].

Так жила Почаївська друкарня, потроху занепадаючи, аж по 1831 р., коли російський уряд встановив, що почаївські василіани ніби допомагали польським повстанцям, а тому 9 жовтня монастиря вернули знову православним. А 10 жовтня 1831 р. василіани передали й свою столітню друкарню, а саме: 4 станки, окремо станок для друкування образів; запас слов’янських та польських буков, мідні дошки для витискання образів, дереворити, мідні форми для виливання буков, мідні штемпелі для відливання медаліонів і т. п.; поверх того, принято паперу 485 стіп і видрукуваних книжок, слов’янських та польських, різного змісту 362 паки [* Амвросій. Сказаніе о Почаевской Лавре. 1878. С. 156 — 157]. Частину почаївських видань пізніше, 1861 р. закупив у Почаєві львівський купець Михайло Димет і розпродав їх у Львові (було 44 назви книжок).

По передачі Почаївської друкарні православним вона існувала безперестанно аж до нашого часу, до 1918 р., коли частину її вивезено до Києва, а звідти до Москви. Так припинила (тимчасово) своє існування друкарня, що нараховувала коло двохсот років свого безпереривного віку.

Почаївська друкарня в історії друкарства українського займає безумовно почесне місце, — вона видрукувала надзвичайно багато книжок; так, дуже неповний список А. Петрушевича зазначає, що з Почаєва за час 1618 — 1831 рр. (власне, треба б 1730 — 1831) вийшло 148 книжок церковнослов’янською та українською мовою, 32 книжки польською мовою і 7 книжок мовою латинською, разом 187 книжок *, — це таке число видань, до якого не дійшла ані одна друкарня в Галичині і на Волині. Безумовно, період уніатський (1730 — 1831) Почаївської друкарні — це період її найбільшої слави, хоч і служила вона тоді лише частині українського народу.

[* Галичанин. 1863. Кн. І. Вип. 3 — 4. С. 172 — 181.]

На основі списка Петрушевича надруковані в Почаєві книжки можна поділити на доби так (книжок без зазначення року не приймаю до обрахунку): перша доба — 1618 — 1730 рр., — вийшло ніби 12 книжок (це помилка, — вийшла тільки 1 книга 1618 р.); друга доба — 1730 — 1771 рр. (доба організування й боротьби з Ставропигією) — 46 книжок; третя доба — 1772 — 1795 рр. (розцвіт, польська доба) — 87 книжок, і четверта доба — 1796 — 1831 рр. (московська) — 33 книжки.

Видання почаївські часто мали дуже гарний зовнішній вигляд, — оригінальні черенки, часом розкішні прикраси; взагалі, на окрасу своїх видань в Почаєві звертали пильну увагу *. Почаївські книжки добре розходилися по Галичині (часто — і поза нею), і тут вони користалися заслуженою повагою. А те, що багато з них були до того ще й писані українською мовою, то це надало їм чисто національний характер і збільшило їхню вагу.

[* В Почаївській друкарні збереглося багато старих гравіровальних дощок; 1880 р. Лавра Почаївська передала Київській Дух. Академії 48 дерев’яних грав. дощок та 226 металевих; пізніше додала ще 52 дошки. Див.: Петров Н. Старинные южно-русские гравировальные доски // Искусство. 1914. Кн. 3 — 4.]




_________________________________________


Теперішній архів Почаївської Лаври для історії друкарні особливого матеріалу не має — все цінніше взято до Київської Духовної Академії. Чим можна було, я скористав з цього Архіву [* Высокопреподобному о. Наміснику св. Успінської Почаївської Лаври Дамаскину складаю за це свою сердечну подяку].

Якихось поважних дослідів з історії Почаївської друкарні, крім праці Ю. Тиховського, ще не маємо, хоч Почаївська друкарня цілком заслуговує окремої монографії. З головнішої літератури про неї зазначу:

«Отечественныя Записки». 1826. Ч. 28. С. 312 — 324: докладний опис першого почаївського видання, «Зерцала Богословії» 1618 р.

Вandtkie J. Historya drukarń w Kroi. Polsk. Краків. 1826. T. II. C. 54 — 59.

Zubrzycki. Historyczne badania. 1836. C. 33 — 36, 52, 55. Важні відомості про процеси Ставропиг. друкарні з Почаївською на основі архівних актів.

Ваliński M., Lipinski T. Starożytna Polska. Стаття: Почаїв; Варшава, 1845 p. T. II. 4. 2. C. 904 — 905.

Максимович М. Книжная старина Южно-русская. 1849//Сочиненія. T. III. C. 674 — 676. Не критично.

Wiszniewski M. Historya Literatury polskiej. Краків. 1851. T. VIII. C. 429 — 431 i 411. Не критично.

Перлштейн А. Очерки исторіи типографій на Волыни // Волын. Губ. Ведом. 1855. №4 і 5. Ця ж стаття передрукована в «Ж. М. Н. Пр.» 1855. Ч. 87. С. 22 — 26. Не науково.

Каталог книг, напечатанных в святой Успенской Лавре Почаевской чина св. Василія Великаго. Для употребленія греческо-унитских церквей и духовенства. 1861. 4 с. Видання львівського купця Михайла Димета. Це спис книжок, які закупив (44 назви) Димет в Почаєві, як остатки колишніх друків.

Петрушевич А. С. Историческое известіе о древней Почаевской Обители чину св. Василія Великаго и типографій ея, с росписью в той печатним книгам // Галичанин. Львів, 1863. Кн. І. Вип. З і 4. С. 158 — 181; про друкарню 168 — 172; на с. 172 — 180: спис почаївських друків (не повний, по 1829 р.). Дуже корисна праця.

Архимандрит Амвросій. Сказаніе о Почаевской Успенской Лавре, на основаній документов, хранящихся в Лаврском архиве // Волын. Епарх. Ведом. 1870. № 13 — 24; 1871. № 1 — 6, і окремо. Почаїв. 1878. 1 — 296 с. Про друкарню не багато відомостей в різних місцях книжки. С. 32 — 33, 68 — 69, 74, 75, 80, 135 — 137, 156 — 157, 239, 246, 263, 279 — 280. Але критичного мало.

Свящ. Ст. Барановскій. Краткія сведенія. 1877. С. 763 — 764. Не критично.

Свящ. А. Хойнацкій. Очерки из исторіи православной церкви и древняго благочестія на Волыни. Житомир. 1878. С. 183 — 185. Не критично і з помилками.

Голубев С. Петр Могила. К., 1883. Т. І. С. 231 — 234. Додатки Про К. Ставровецького.

Хойнацкій А. Ф. Православіе на западе Россіи в своих ближайших представителях или Патерик Волыно-Почаевскій. М., 1888. С. 161 — 163. «Православныя книги, изданныя в Почаевской типографій во время преподобнаго Іова» — не критично і повно помилок.

Калужняцкій Є. K библіографіи церковно-славянских печатных изданій в Россіи // Сборник отделенія русск. яз. и слов. Спб., 1886. Т. 42. Про книгу «Богословія нравоучительная» (Почаїв, 1751).

Трипольскій Н. Древнія Волынскія типографіи; див.: Девятисотлетіе православія на Волыни. Житомир, 1892. С. 237 — 239, а також с. 72 — 90, 37 — 38. Мало критично.

Перегляд цілого питання про Почаївську друкарню, а також огляд всього, що було написане про неї, дає цінна праця Ю. Тиховського «Мнимая топографія Почаевскаго монастыря» (з к. XVI до першої чверті XVIII в.) // Кіев. Стар. 1895. Т. 50. С. 1 — 35 і 248 — 281. Праця має три розділи: І: «Критическій обзор разработки матеріалов для исторіи Почаевской монастырской типографій». С. 2 — 35; II: «Библіографическій указатель мнимых изданій Почаевской монастырской типографій в XVII — 1/4 XVIII века». С. 248 — 262; III: «Критическій разбор и опроверженіе показаній об изданіях Почаевской монастырской типографій XVIII — 1/2 XVIII в.» Загальний правдивий висновок автора: Почаївської монастирської друкарні в 1597 — 1720 рр. не було, вона повстала десь в 1730 рр. На жаль, в праці цій, не опертій на монастирських почаївських документах, місцями занадто проглядає непотрібне суб’єктивне дражливе відношення до справи, що не скрізь дає їй наукової об’єктивності. — Рец.: Wolyniak в «Kwartalnik Historyczny» 1896. C. 356.

Як доповнення до праці Ю. Тиховського в «Записках Наукового Товариства» у Львові, в т. VII за 1895 p., Miscellanea, c. 1 — 3 появилася коротка замітка А. Щуровського «До питання про початок Почаївської друкарні». Автор видрукував тут з Луцької гродської записової книги 1732 р. (Київ. Центральний архів № 2282) доти невідомого акта — привілей Августа II з 18 жовтня 1732 р. для фундування Почаївської друкарні, чому й схиляється автор до правдивої думки, що початок Почаївської друкарні треба віднести на 1732 р.

Хойнацкій А. Описаніе Почаевской Лавры. 1897. С. 123. Не науково.

Волын. Епарх. Ведом. 1905. № 16. С. 509 — 510: Інвентар Почаївської друкарні 17.IX.1736 р.

Миловидов А. И. Описаніе славяно-русских старопечатных книг Виленской Публичной Библіотеки. Вильна, 1908. №24. С. 30 — 31.

Почаевская типографія и братство Львовское в XVII веке // Вольш. Епарх. Ведом. 1909. № 35 — 38. Дуже цінна праця, бо розказує про судові процеси Почаєва з львівським Братством на основі Почаївського друкарського архіву.

Петров Н. Старинныя южнорусскія гравировальныя доски типографій Кіево-Печерской, Ильинской Черниговской и Почаевской // Искусство. К., 1914. № 3 — 4.

В CXXX томі «Записок Наукового Товариства у Львові» за 1920 р., с. 107 — 119. М. Возняк умістив цінну статтю: «До історії почаївських видань XVIII віку», — про умову

Почаївської друкарні, що не мала кому збувати своїх видань, з друкарнею львівською ставропигіальною з 1796 р. доставити книжки Братству; але влада австрійська умови цеї не затвердила.

Свєнціцкий Іл. Дещо про печатню Успенського Братства у Львові // Збірник львівської Ставропигії. 1921. Т. І. С. 328 — 329: скарга почаївських василіан на братську львівську друкарню 1732 р. і процес Ставропигії з Почаївського друкарнею (по документах Київської Духовної Академії. Рукоп. 108 і 155).

Ровинскій Д. А. Подробный словарь русских граверов XVI — XIX веков (Спб., 1895) згадує таких почаївських граверів: А. Б. кінця XVIII в. С. 1: Гошемський Адам другої половини XVIII в. С. 168 в.: Гошемський Йосиф того ж часу с. 169, Масієвський Іван XVIII в. С. 427: Охрімовський Хведір 1775 p. C. 507: Стрельбицький Хведір кінець XVIII в. С. 639 і Холота (Голота) Андрій XVIII в. С. 726.










5. Рохматвська друкарня


Рохманів — це містечко на Волині Кременецького повіту, в 2 верстах від стольного колись міста Шумська; належав Рохманів князям Вишневецьким 20. Господарка Рохманова, княгиня Ірина Вишневецька Могилянка запросила до себе з Почаєва відомого вченого, ієромонаха Кирила Транквиліона Ставровецького. Кирило прибув до Рохманова десь року 1618 і розташував тут і привезену з Почаєва свою мандрівну друкарню.

Кирило Ставровецький був славним проповідником свого часу, і давно вже надумався був видати збірника своїх проповідей; пробуваючи в Рохманові, Ставровецький вирішив видрукувати такого збірника, який і вийшов у світ 9 листопада 1619 р. під назвою: «Євангеліє Учителноє, албо казаня на неделя през рок и на празники господскіє и нарочитым святым угодником божіим», на 552 л. В передмові до читача Ставровецький розказує: «Подялем великій кошт на так трудноє и преважноє дило... Сам же аз множайшіи труды к трудом моим приложих, и промыслом Вышнего и друкарню в убозей кущи странствіа моєго поставих, и зачатоє дило коштом и накладом моим с помощію божією сверших» [* По примірнику Національного музею у Львові № 559 та 560, а також: Строев И. Опис. книг Толстова. № 64]. Так само в самім заголовку книжки читаємо, шо вона «єго всласным стараням, коштом и накладом а друку на свет ново выдана». Книжка дійшла до нас з різними посвятами, — кн. Ірині Вишневецькій, кн. Юрію Чарторийському і кн. Самуїлу Якимовичу Корецькому, — певне ці особи трохи допомогли Ставровецькому й матеріально.

З підкресленою любов’ю говорить Ставровецький в посвяті про Ірину Вишневецьку, котра «мя пріала в дом свой, в пелкгримстви моєм, с таким дилом преважным, и далась взяти початок и конец в дому своєм той праци моєй; а к тому былась помощною и ласкавою патронкою мне, многобедствуємому».

Ставровецький багато потрудився, складаючи цю свою книжку. «Святых теды книг зобралем сладость духовную, — пише автор в посвяті, — яко пчела трудолюбная, с цветов райской красоты, и учинилем книгу учителную, Казаня дорочныє и на свята урочистий, и подалем вирным Божіим... Подялем многіи болезни и труды, крывавыи поты и великій кошт на так трудноє и преважноє дило». Справді, книжка вийшла дуже цікавою змістом; видання досить розкішне, з киноварю [* Шрифт «Зерцала Богословіи» 1618 р., Почаїв, і цього «Євангелія Учителного» 1619 р. цілком однаковий; прикраси цих книжок (ініціали, кінцівки) теж однакові; див. примірники Національного музею у Львові. № 680, 559)].

Ставровецький твердить, що «человецы некоторіи, сановитыи и разумныи, подвигоша мя на сіє дило святоє и честноє», на видання «Євангелія Учителного». Крім цього «найпаче разгореся в мне огнь трудолюбіа, кгдым пріал благословеніє ,от святейших четырох патріархов святна Восточныя церкви» 1616 р., а перед тим 1614 р. Ставровецький одержав на свій труд благословення й наказ Єремії Тисаровського, єпископа Львівського. І ось тому «аз, за повеленієм и благословенієм старших, умыслих книгу сію изобразити дилом друкарским, для размноженя науки збавеннои».

Попередню книжку Ставровецького — «Зерцало Богословіи» 1618 р. духовенство стріло вороже, а тому воно поставилося зле й до нового труду його. Про це розказує в передмові сам Ставровецький:


«Хулного языка их (противників книжи Ставровецького) слово гнилоє, лже и яду зміа пекельного исполненоє, промчеся всюду, по всей земли Россійской, смущающи грады и народ посполитый побуряющи на мя, творящи укоризны, поношеніа, смехотвореніа і наветы оболганіа, приводячи в огиду книгу сію... І от веры святой дразнуша отлучити мя и в сонми нечестивых причитати».


Справа з нововиданою книжкою скінчилася таки зле: собор Київський з митрополитом Іовом Борецьким осудив цю книжку Ставровецького; пізніше, 1627 р. осуджено її й на Москві, і цар Михайло Хведорович та патріарх Філарет, наказали «Учительне Євангеліє» зібрати й спалити... [* Собранія Государственных Грамот и Договоров. Т. III. № 77, С. 298 — 299]. Правда, «Учительне Євангеліє» Ставровецького таки мало своїх читачів і користалося певною повагою: 1696 р. його перевидано в Уневі, а 1697 р. передрукував його в Мотилеві відомий Максим Вощанка.

Свою мандрівну друкарню Ставровецький, здається, забрав з собою до Замостя 21, де він був проповідником з, 1621 по 1625 рік; 1626 р. Кирило став архімандритом Чернігівським, куди й перевіз свою друкарню.

Про Рохманівську /друкарню коротенько пишуть: Строев П. Описаніе старопечатных книг Толстова. М., 1829. №64. С. 142 — 155: посвяти й передмови до «Учит. Єв.» 1619р.

Максимович М. Сочиненія. T. III. C. 672.

Петрушевич А. С. Сводная Галицко-русская летопись c 1600 по 1700 год. Львів, 1874. С. 275 — 276.

Барановскій С. Краткія сведенія // Волын. Епарх. Ведом. 1877. № 18. С. 782 — 783.

Каратаев И. Описаніе. Спб., 1883. № 249; тут і деяка література.

Архангельскій А. Очерки из исторіи западнорусской литературы. М., 1888. С. 128 — 130, 134 — 136.

Трипольскій Н. Древнія Волынскія типографіи. 1892. С. 237.

Харлампович К. Западно-русскія православныя школы. Казань, 1898. С. 384 — 387.

Маслов С. И. K исторіи западно-русских типографіи XVII века//Труды XIV Археологическаго Съезда в Чернигове 1909 г. М., 1911. Т. III. С. 371 — 376.

Возняк М. Історія української літератури. Львів, 1921. Т. II. С. 179 — 185.

С. Т. Рухомыя друкарні на Беларусі і Україне // Крывіч, 1924. № 1. С. 94. Ковно. Коротенька замітка про мандрівну друкарню Кирила Ставровецького.













6. Четвертинська друкарня


Село Четвертня — Луцького повіту на Волині над річкою Стир — було родинним маєтком князів Четвертинських. Прабатько родини Четвертинських, князь Олександр Святополкович, одержавши собі в уділ Четвертню, став зватися

Четвертинським; ось оцей Олександр Четвертинський 1437 р. заснував при Четвертні Преображенського монастиря *. Родина Четвертинських постійно визначалася своєю ревною обороною православія і щедрим меценатством на користь рідної культури.

[* Свідоцтво Herbarza Niesieckiego. 1839. T. III. C. 264. Див.: Голубев С. Петр Могила. Т. II- Додатки. С. 240.]

Один з князів Четвертинських, Григорій, прислужився також і справі волинського друкарства. Князь Григорій Четвертинський був горливим оборонцем православної віри, хоч жив у малих достатках; письменник А. Кальнофойський в передмові до своєї «Тератургими» 1638 р. характеризує кн. Григорія як «chreścianina dobrego, ialmuźnika szczodrego, patrona zakonników reguły ś Bazilego, a że prawdę rzeknę, mało nie samego zakonnika».

Загорівські монахи, ієромонах Павло Домжив-Люткович Телиця та ієродиякон Сильвестр, видрукувавши декілька книжок в Угорцях, перенеслися до Мінська [* Див. про це вище], але не довго прожили вони й тут, і скоро вернулися до свого Загорівського монастиря; пізніше, десь 1624 р. разом з своєю мандрівною друкарнею прибули вони, певне на заклик кн. Григорія Четвертинського, в Четвертню й оселилися в Преображенськім монастирі. Тут вони почали складати Псалтиря, який і вийшов у світ 27 липня 1625 р., на 244 л. На обороті заголовного листа — герб Четвертинських, а потім — присвята книжки кн. Григорію від друкарів Павла та Сильвестра. По тому ось ця замітка: «Сіє дило начася и свершися благословенієм господина отца нашего преподобнейшаго кир Захаріи, з Святой горы, игумена монастыра Рождества пресвятыя Богородица Загоровского, и всей еже о Христе братіи, молитвами и помощію тогожде монастыря». Ця замітка стверджує, що наші друкарі справді були загорівськими монахами і до Четвертні прибули певне не з Минську, а з монастиря Загорівського.

Крім цеї книжки, більше нічого о. Павло не друкував в Четвертні ***, і скоро подався з своєю мандрівною друкарнею до Луцька.

[* Правда, Максимович М. (Сочиненія. С. 672) твердить, ніби 1625 р. видруковано в Четвертні ще й Часослова; за Максимовичем те саме твердять і інші дослідники; але це непорозуміння — Максимович прийняв чорненський Часослов 1629 р. за друк Четвертинський.]


Про цю друкарню писали:

Строев П. Описаніе книг гр. Толстова. М., 1829. С. 164 — 165. №71.

Максимович М. Сочиненія. T. III. C. 672.


Wiszniewski M. Historya Literatury polskiej. 1851, T. VIII. C. 434 — 435.

Барановскій Ст. Див.: Волын. Епарх. Ведом. 1877. № 18. С. 784, — змішує Четвертою з Чорною.

Каратаев И. Описаніе. Спб., 1883. № 296.

Леонид Арх. Библіографическія заметки // Кіев. Стар. 1889. Кн. XI. 442 — 444.

Булгаков Ф. Иллюстрированная исторія книгопечатанія. Спб., 1889. С. 264.

Трипольскій Н. Древнія Волынскія типографіи, 1892. С. 236.

Голубев С. Петр Могила. К., 1898. Т. II. Додатки. 58. С. 232 — 240.










7. Луцька друкарня


Церковне братство заснувалося в Луцьку при Хресто-, воздвиженській церкві досить рано — ще 1617 р. На перших порах свого існування Луцьке братство про друкарство не думало — в акті про його заснування з 1 вересня 1619 р. ніякої згадки про друкарню нема [* Цього акта див. у Петрушевича А. С. Сводная Галицкорусская летопись c 1600 по 1700 год. Львів, 1874. С. 52 — 54].

Друкарню в Луцьку засновано випадково; відомі вже нам друкарі, ієромонах Павло Домжив-Люткович Телиця та ієродиякон Сильвестр [* Див. про це вище], по короткім перебуванні в Четвертні, прибули з своєю мандрівною друкарнею й до Луцьку, певне на заклик Хрестовоздвиженського братства. Коли саме прибули вони до Луцьку — не відомо; певне, десь в часі по липні 1625 р. і до 1628 р.

В Луцьку друкарі наші зайнялися найперше відновленням та поширенням своєї друкарні, бо за час їхнього мандрування мала їх друкарня повинна була досить пошарпатися. А що це було так, про те свідчить сам друкар Сильвестр в своїй духівниці з 1635 р. «Жиючи мне з честным, а в Бозе змерльш, — пише Сильвестр, — господином отцем Павлом Лютковичом Телицею *, игуменом Чорненским, антецесором моим, перед тым в манастиру братства Луцкого, там з оным з ласки Бога всемогучого и счодробливости гойноє людскоє, друкарню спорядилисмо» **.

[* Цитую по «Памятники, изданные временною коммиссіею для разбора древних актов». К., 1848. Т. І. Вид. 2. С. 141, — тут прізвище нашого друкаря подано перекручено: з Павлом Мотковичом Гянцею, і цей міфічний друкар — Павло Моткович Гянца часто стрічається в різних дослідників. У виданні «Памятников» 1898 р. (Т. І. Відд. І. С. 65) читаємо вже правильно: з Павлом Лютковичом Телицею. ** Памятники. К., 1848, Т. І. С. 141. Відділ І.]


Це свідчення монаха Сильвестра не треба розуміти так, ніби друкарі наші заклали собі в Луцьку нову друкарню; ні, мова йде тут лише про відновлення та поширення їхньої старої друкарні, що зробили вони в Луцьку з «счодробливости гойноє людскоє», — цевне за допомогою Хрестовоздвиженського братства.

Але в Луцьку пробули наші друкарі не довго; першою книжкою вони видрукували тут «Лямент по святобливе зошлом велебном господину отцу Іоанни Василевичу презвитери». Книжечка на 11 листах [* Описую по примірнику Національного музею у Львові. № 881].

Цей «Лямент» написав ієродиякон Давид Андрієвич, інок чину св. Василя Великого в Луцьку; він займає 9 сторінок; далі йде: «Трен нищих спудеєв школы братскоє Луцкоє», на 3 с., під віршами підпис: «Григорый Соминович, Пенитарха школы братскоє Луцкоє»; далі — «Елекгіа» Іоана Карповича, на 4 с. На останній 21 с. уміщено анаграму, де читаємо, хто був померший: «Иоанн Василевич, священник братства Луцкого». На передостанній 20 с. уміщено «Епітафіон», з якого довідуємося, що священник Іоан Василевич прожив на світі 55 літ, з них 29 в сані ієрея, а 7 останніх літ був любимим пресвітером Луцького братства. Помер Іоан Василевич 8 лютого 1628 р. опівночі. На книжці стоїть дата: 11 лютого 1628 р. — певне, це дата сказаного на похороні слова, або просто дата похорону о. Іоана, бо трудно думати, щоби за 2 дні встигли й вірші скласти і видрукувати книжечку.

В тім же році видрукував о. Павло й другу книжку: «Епикидіон албо вирше жалобныя на погребеніє Василисы Яцковны», твір Степана Полумерковича; але панегірик цей до нашого часу не зберігся.

Під час перебування о. Павла в Луцьку з ним трапився такий сумний випадок, правда, на ті часи досить звичайний: «Велебный отец ієромонах Павел Домжив-Людкович Телица, законник чернец манастыря и церкви брацскоє Луцкоє», — читаємо в книзі гродській Луцькій 1628 р. 6 травня, — розповів урядові і «жалосне се скаржил», що коли він проходив коло римського кафедрального луцького костелу, то «не ведат c чиєго росказаня, през звонника того костела неякого Собка єсть зшарпаный и зневажоный, который, допытуючисе, якоє бы был релии, зшарпал, зсоромотил и клобок, который на голове c повинности своєє законничоє мел, знял» [* Архив Ю.-З. Росс. Ч. І. Т. VI. С. 596 — 597. В цім акті знаходимо й повне ім’я нашого друкаря].


Не довго пробули друкарі наші в Луцьку і скоро перебралися в Чорненський монастир; пізніше 1635 р. ієродиякон Сильвестр в духівниці своїй відписав свою друкарню Луцькому братству. Але братство скористало з цеї друкарні мало, бо видрукувало лише одну книжку: «Апостолы и Євангелія через вси недели и празд: и избранным ст: на ввесь год», що вийшла 1640 р., 181 л. Книжка ця «первоє изобразися в монастыру Луцком Братском» *; зміст її трохи відмінний від видання Угорцівського 1620 р. **; шрифт цього видання дрібніший від шрифту «Собранія» 1618 р. і значно більший від «Апостолів» 1620 р. Цікаво зазначити, що в кінці цеї книжки, на л. 181 об. уміщено знака з хрестом в середині, — такого самого, якого знаходимо ще в угорцівських «Собраніях» 1618 р.; дрібний шрифт «Апостолів» 1640 р. трохи нагадує шрифт «Апостолів» угорцівських 1620 р. ***

[* Описую її по примірнику Національного музею у Львові. № 425 (без виходу). Наголос в цій книжці скрізь український.

** А тому не можна казати, ніби книжка 1640 р. «является только перепечаткой угорецкого изданія 1620 г.», як це твердить Яворський Ю. Див. його: Пропавшая западно-русская книга. С. 23.

*** Петрушевич А. С. Сводная Галицко-русск. летопись c 1600 по 1700 год (Львів, 1874. С. 498) пише про цю луцьку друкарню 1640 р.: «была то кажется другая типографія в Луцке». На таке твердження нема підстав, — це була друкарня не нова, а стара о. Павла Лютковича.]


Поза цими виданнями ми не знаємо більше луцьких видань; звичайно, цілком можливо, що не всі луцькі видання збереглися до нашого часу. У всякому разі в Луцьку, столичнім місті єпископів луцьких, довго жив переказ про давнє луцьке друкарство; так, ще 1772 р. єпископ Луцький Сильвестр Рудницький, відновляючи Почаївську друкарню, писав в умові з почаївським монастирем, що єсть привілеї [* Галичанин. Львів, 1863. Кн. І. Вип. 2 і 3. С. 171. Але можливо, що тут думка лише про друкарню Почаївську; пор. вище].

Трохи пізніше, 1787 р., засновує в Луцьку свою друкарню домініканський кляштор 22, що 1783 р. одержав на це й королівського привілея; цим привілеєм домініканам дозволялося випускати книжки різними мовами. Ще 1804 р. 10 травня Волинський губернатор Ів. Ессен писав, що в домініканській луцькій друкарні «печатаніе производится на языках: россійском, латинском, французском и польском». 1803 р. ця друкарня згоріла. Домініканська луцька друкарня випустила більше 30 книжок, переважно підручників для шкіл [* В. Д. // Кіев. Стар, 1900. Кн. IX. С. 86-87].

Про Луцьку друкарню писали:

Bandtkie J. Historya drukarń w Król, Polsk. 1826. T. I. C. 435; дуже мало.

Максимович M. Сочиненія. T. III. C. 673.

Wiszniewski M. Historya Literatury polskiej. 1851. T. VIII. C. 435; лише згадка.

Флepoв І. Типографія при Братстви Луцком. Див. його працю: О православных церковних братствах. Спб., 1857. С. 133.

Петрушевич А. С. Историческое известіе о Почаевской обители. Див.: Галичанин. Львів, 1863. Кн. 1. Вип. 2 і 3. С. 171.

Петрушевич А. С. Сводная Галицко-руеская летопись c 1600 по 1700 год. Львів, 1874. С. 53, 458, 498.

Барановскій С. Краткія историческія сведенія о бывших на Волыни православних типографіях, Див.: Волын. Епарх. Вед. за 1877 р. № 18. С. 785. Коротко, з помилками.

Каратаев И. Описаніе. 1883. № 320, 322 і 506; тут і література з Описів; також с. 554.

Булгаков Ф. Иллюстрированная исторія книгопечатанія. Спб., 1889. С. 264 — 265.

Трипольскій Н. Древнія Волынскія типографіи. 1892. С. 240. Майже дослівно з статті Барановського.

Папков А. Братства. 1900. С. 152 — 153, 191.

Яворскій Ю. А. Пропавшая западно-русская книга «Діалог о смерти» 1629 р. Спб., 1912. С. 13 — 16, 21 — 23. Відбитка з «Известій» за 1911 р. Кн. 4 і 1912 р. Кн. 1.











8. Чорненська друкарня


Покінчивши свої друки в Луцьку, друкарі наші — Павло Люткович та Сильвестр разом з своєю мандрівною друкарнею прибули в с. Чорну, що лежить над річкою Горинню, тепер повіту Рівенського, в давнину Луцького *.

[* Де було с. Чорна, дослідники постійно плутають, хоч ще Mаксимович М. правильно зазначив, що вона на р. Горині. Див.: Сочиненія. Т. III. С. 685. Так, Барановський С. в Волын. Епарх. Ведом. № 18 за 1877 р., с. 784 помилково писав, ніби «стипографія чернчицкая существовала при Спаском, в полуверсте от города Луцка монастыре, на Чернчицах. Это одно и то же, что типографія четвертинская; от чернцев она називалась чернчицкой, а от Четвертни — четвертинской». Цю помилку повторив і Каратаїв (Описаніе. С. 403), а за ним Трипольскій (Девятисотлетіе. С. 58, 239), Папков (Братства. С. 153) і др. Де було село це — село Чорна чи Чорная, про це точно свідчить нам фундуш п.Адама Рудецького 1631 р., в якім читаємо, що належне йому село Чорная знаходиться «в воєводстве Волынском а повету Луцком, над рекою Горинею». Див.: Арх. Ю.-З. Росс. Ч. І. Т. VI. 6. 638. Петрушевич А. С. помилково догадується: «Не назывался ли Угорецкій монастырь Чорненским?» Див.: Сводная Галицкорусская летопись c 1600 по 1700 год. Львів, 1874. С. 462.]


Прибули вони сюди десь в 1628 р., прибули на запрошення господаря Чорної, пана Адама Урсула-Рудецького, і оселилися в тамошнім Чорненськім Спаськім (Преображенськім) * монастирі **. І от цей Чорненський монастир і став останнім пристановищем наших працьовитих мандрівних друкарів, — тут вони вже й дожили віку свого.

Фундатором Чорненського монастиря був Адам УрсулРудецький ***; це був меценат, яких в той час було багато в нас на Вкраїні. Горливий оборонець батьківської віри, «муж побожный в статечности вири своєє православнои» ****, як зве його давній акт, Адам Рудецький заснував в своїм селі Чорній Спаського монастиря і на ігумена його запросив нашого друкаря о. Павла Домжива-Лютковича Телицю; певне, монастир був недавно заснований і ще не впорядкований, і це впорядкування його й лягло на долю друкаря о. Павла.

[* Архив Ю.-З. Росс. Ч. І. Т. VI. С. 614, 642.

** Максимович М. каже, ніби ці друкарі «учредили Чорненскій монастырь» (Сочиненія. Т. III. С. 685); але вираз духівниці Сильвестра 1635 р., що він з Павлом свою друкарню «з Луцка до манастирца тутошнего Чорненского впровадилисмо» (Памятники. Т. І. С. 141) свідчить, що Чорненський монастир засновано ще до прибуття сюди наших друкарів.

*** Памятники. Т. І. С. 141.

**** Архив Ю.-З. Росс. Ч. І. Т. VI. С. 614.]


Року 1631 14 квітня Адам Рудецький склав фундуша 23 на забезпечення Чорненського монастиря; він відписав свойому монастиреві ціле село Чорную:


«З коньми, з волами и зо всим домовством, также з поддаными, лесами, запустами, з борами, з деревом бортным и з бчолами, c пасекою, з єзерами и волным ловенєм рыб так в тых єзерех, яко и в рици Горини, c полями засеяными и незасеяными, зо всими приходами и приналежностями, до тоє маєтности здавна приналежачими, ово згола, ничого а ничого так собе самому, и потомком моим в той маєтности Чорной не зоставую, але зо всими єє приналежностями... даю и дарую вечными часы» *. Фундатор записав свою волю, щоби в Чорненськім монастирі «меншей дванадцати чернецов не маєт быти, але бы теж и наболшей могло быти, — о тоє сам игумен з братиєю старати мают, абы се в большей личбе хвала Божая отправовати могла. А игумена братья сами c ктитором монастыра того обирати мают; которыи вси там мешкаючий не инакшей, толко в общим житии мешкати мают, водлуг рекгулы светого Василия» **.

[* Там само. С. 638; пор. С. 697. Петрушевич А. Дополненія к Сводной Гал.-Русск. Летописи c 1600 по 1700 год. Львів, 1891. С. 160) помилково рахує 1631 р., рік надання фундушу, за рік заснування Чорненського монастиря; пор. вище.

** Архив Ю.-З. Росс. Ч. І. Т. VI. С, 639.]

Цю свою фундацію п. Адам пізніше затвердив також і в своїм тестаменті [* Архив Ю.-З. Росс. Ч. І. Т. VI. С. 697].


Можливо, що вибір п. Рудецького впав на о. Павла власне тому, що той був також і друкарем і мав вже добру друкарню. Трохи пошарпану мандруванням друкарню свою о. Павло відновив та побільшив власне в Луцьку, про що о. Сильвестр написав і в своїй духівниці 1635 р. * Отож господаря цеї друкарні, ієромонаха Павла й запросив п. Рудецький на ігумена свого Чорненського монастиря.

[* Див. про це вище на с. 234 — 235.]


О. Павло охоче прийняв запрошення, бо перед ним ставала можливість спокійної й продуктивної праці на користь свого народу. Пізніше, 1635 р., ієродиякон Сильвестр писав про це в своїй духівниці так: він разом з о. Павлом свою друкарню «з Луцька до манастирца сутошнего Чорненского впровадилисмо, а то взглядом того, же славноє памяти зошлый єго мл. пан Адам Урсул Рудецкий, фундатор того манастирца, нас о то просил и кошт вшелякий и наклад на тую друкарню давати, яко милосник хвалы Божоє, приобещал» [* Памятники. Т. І. С. 141 — 142]. Про допомогу п. Рудецького друкарству в Чорненськім монастирі розказує й ігумен Луцького братського монастиря Неофит в своїй скарзі з 1635 р.:


«Друкарню, власным коштом небожчика отца Павла и отца Силвестра, игумена теперешнего Чорненского, выставленую, которую там до Чорноє, за ужитєм небожчика фундатора их з манастыра брацтва Луцкого впровадили и на которую небожчик єго милость пан Рудецкий з потомками своими мел наклад чинити, абы праца з неє ку хвале Божой росла»

[* Архив Ю.-З. Росс. Ч. І. Т. VI. С. 698].


Отже, за допомогою п. Рудецького розпочали наші друкарі свою працю в Чорненськім монастирі; праця ця була на початку дуже продуктивною, бо вже 1629 р. випустив о. Павло дві поважні книжки: Часослов та «Діалог».

Першою книжкою «изобразися в Чорной» Часослов 1629 р. 10 серпня, збереглося 495 листів, кінця нема; книжка відома нам лише по двох примірниках *. На об. заголовного листа уміщено герба князя Четвертинського, а потім посвяту книжки йому ж; шрифт Часослова той самий, що й в Псалтиру Четвертинськім 1645 р.**

[* В Спб. Публічній Бібліотеці та в Спб. Академії Наук.

** Див. опис Часослова у Каратаєва. № 335. С. 402 — 403. Див. ще с. 233.]


Можливо, що частину Часослова склали ще давніше, може в Четвертні, а в Чорній лише закінчили; можливо також, що герб і посвята були різні, по звичаю того часу; але примірників з посвятою п. Адаму Рудецькому до нашого часу не збереглося.

Другою книжкою вийшов «Діалог албо розмова человека хорого албо умираючого c духом»; це переклад з польського (кс. Ст. Решки). Книжка «выдана в друкарки Павла ієрмо: на Чорной року 1629», на 36 л. Це був останній таір друкарської праці о. Павла [* Книжка до нашого часу не збереглася: текст цеї книжки з рукопису XVIII в. видрукував Ю. А. Яворський в своїй праці: Пропавшая западно-русская книга «Діалог о смерти», 1629. С. 28 — 44].

Добре розпочалося чорненське друкарство, але існувало воно дуже недовго, — по 1629 р. о. Павло вже більше нічого не друкував. Думаю, що причиною цього була якась поважна хвороба о. Павла, бо 23 травня 1630 р. він склав дарственного записа на все своє майно, — на книжки та на друкарню. «Маєтность мою всю, — писав о. Павло, — так книги, яко и друкарню мою, з волностями, народови рускому належачими, брати моєй, иноком в монастыри светого Спаса на Чорной мешкаючим, оддаю, дарую вечными часы» *. Не забув о. Павло й товаришів своїх по друкарству, а тому додав: «а особливе отцу єродияконови Селивестрови и отцю Іоилю єромонахови, зо всею братьєю о Христи там мешкаючими, а они не повинни будут от того манастыра до инших переминятися, толко в том манастыре до живота своєго мешкати» **. Цей дарственный запис підписали обидва господарі друкарні — «Єромонах Павел» та «Єродиякон Селивестер». Опікуном цього майна свого о. Павло призначив п. Адама Урсула Рудецького, «который як за живота моєго, так и по смерти моєй тоє наданьє моє цело ани нарушене держати будет» ***.

[* Архив Ю.-З. Росс. Ч. І. Т. VI. С. 614.

** Там само. С. 614.

*** Там само.]


Але помер о. Павел трохи пізніше, десь 1634 р.*; ще раніше його помер і покровитель його, Адам Рудецький; можливо, що п. Адам помер десь 1631 р., по тому, як дав фундуша на Чорненський монастир.[* Про час смерті о. Павла можна судити з оцього місця скарги ігумена Неофита 4 вересня 1635 р.: «в року близко прошлом, скоро по смерті отца Павла Людковича, игумена бывшого Чорненського» // Арх. Ю.-З. Росс. Ч. І. Т. VI. С. 698].

П. Адама Рудецького заступив син його Дмитро, котрий відразу дуже неприхильно поставився до Чорненського монастиря і не захотів визнавати фундуша свого батька. Ось тому, певне зараз же по смерті п. Адама о. Павло просить митрополита Київського Петра Могилу, щоби той «и єго самого и манастырец єго нод послушенством, опікунством и благословениєм светой Лавры и моим (Могили) уставичне міл и ховал» [* Архив Ю.-З. Росс. Ч. І. Т. VI. С. 642]. Петро Могила охоче на це погодився.


«Прєчєстный в ієромонасех, — читаємо в грамоті Петра Могили з 12 жовтня 1631 р., — господин отец Павел Домжив Люткевич, игумен на Черной манастыра Преображення Господа нашого Ісуса Христа, будучи постриженцем сеи светой великои Лавры Печерской Києвской и хотечи в ней уставичне хот духом притомне знайдоватисе», просить прийняти його з монастирем під митрополиче опікунство. «Теды видечи єго уприймост ку мне и светой обители нашеи, — пише митрополит, — и єго до братии моих, яко давно причетенного, сочетаваю и монастирец єго беру в заведованє, даючи єму през писмо тоє моє благословеннє, жебы там идуменствовал, справовал се порядком иноческим; цале зоставаючи под рядом обители Печерской»

[* Там само. Див. також: Голубев С. Петр Могила. К., 1883. Т. І. С. 385].


Але ця опіка митрополича не оборонила о. Павла від тих неприємностей, що їх почав робити Чорненському монастиреві новий господар Чорної, Дмитро Рудецький. Він не визнав фундації свого батька і не хотів відмовитися від доходів з с. Чорної, а тому намагався силою вигнати монахів з Чорненського монастиря; проти такої його поведінки протестував ігумен о. Павло і розпочав навіть з ним судові процеси [* Архив Ю.-З. Росс. Ч. І. Т. VI. С. 697 — 698].

По смерті о. Павла ігуменом Чорненського монастиря став довголітній товариш його, друкар ієродиякон Сильвестр. Але приступити до друкарської праці о. Сильвестр вже не зміг, бо зараз же по смерті о. Павла Дмитро Рудецький збільшив свої переслідування Чорненського монастиря, «хотечи убогих законников таковыми своими опресиями с фундации витиснути». Так, цей Дмитро Рудецький «в немалой купе челяди» наїхав на Чорненський монастир і «ревизию якуюс неслушне и неналежне чинил, церков друкарню... и комори кгвалтом одмыкати примусил», списав всі речі і настановив свою владу, бажаючи «тым самым способом и опресиями убогих законников з манастыра выстрашити, витиснути, а на себе оный и тоє селце з атинерциями єго неслушне привласчити» *. Управляти, монастирем п. Дмитро прислав слугу свого Степанчука, і той кривдив монахів, особливо на підпитку **.

[* Там само. С. 698.

** Там само. С. 698 — 699.]

В своїм тестаменті 1635 р. ігумен Сильвестр так скаржиться на різні кривди від п. Дмитра: «А по смерти оных (п. Адама та о. Павла) не толко же ратунку жадного и накладу от потомка менованого небожчика фундатора не мелисмо, але овшем нёзносные кривды, прикрости и шкоды от єго мл. пана Дмитра Рудецкого в власносте нашой поносимо» [* Памятники. Т. І. Відділ І. С. 142].

Терплячи такі кривди і не маючи реальної оборони від далекого митрополита Могили, ігумен Сильвестр задумав віддатися під опіку Луцького монастиря, бо Луцьке Хрестовоздвиженське братство справді могло подати реальну допомогу в біді. Про цей перехід Чорненського монастиря під опіку монастиря Луцького свідчать слова самого Сильвестра, бо в тестаменті своїм 1635 р. він каже про монахів Луцького монастиря, що за їх «провизиєю, працею и старанєм жилем и в послушенстве их з братєю моєю зоставалем» *. І на основі цеї опіки ігумен Луцького братського монастиря о. Неофит 4 вересня 1635 р. вніс свою скаргу до Луцьких гродських книг на п. Дмитра Урсула-Рудецького**.

[* Там само. С. 144.

** Архив Ю.-З. Росс. Ч, 1. Т. VI. С. 697 — 700.]

Бачучи ту постійну загрозу, що висіла над його майном, особливо над друкарнею, ігумен Сильвестр, рятуючи свою друкарню, порішив відписати все своє майно, разом з книжками та друкарнею, Луцькому монастиреві. Почуваючи, що наближається вже смертний кінець (на ігуменстві о. Сильвестра тимчасом заступав о. Гедеон), ігумен Сильвестр, порадившись з братією своєю, 9 серпня 1635 р. склав свою останню таку духівницю:


«Я, ієродиякон Силвестер, — читаємо в цім тестаменті, — игумен монастира Чорненского, почуваючис быти близшим смерти, анижли живота и обавляючис, абы мя смерть неготового не застала, любом теды на теле зхоралый... таковый порядок чиню». Сильвестр просит, щоби його поховали в Чорненськім монастирі. А всі книжки церковні та річі — все те навіки має лишатися при Чорненськім монастирі. А що ж до друкарні, котру Сильвестр з о. Павлом в монастирі Луцькім «спорядили» і котру звідти перевезли в Чорненській монастир, то «прихиляючис теж до воли небожчика отца Павла и права, мне на тую друкарню служачого, по доброй воли моєй и розмыслу уважного, не з намовы ани примушеня, до того видячи, иж оного нихто рядит и справоват не может, зачим, абы не ваковала, але пожиток церкви божой и ку хвале Єго святой шол, абы она сконд вышла на том же местцу вечне зостала, нарадившис добре з братєю моєю, оную друкарню писм словенских руских зовсим на все так, яко мне служила и належала, цале и зуполне, ничого з неє не выймуючи, на церковь благочестивую братства Луцкого Поднесеня святого крижа ставропикгского святейшего патриярхи и велебным в Богу отцом игуменови и всей брати законником того ж монастира братского Луцкого и наступцом их, за которых провизиєю, працею и старанєм жилем и в послушенстве их з братєю моєю зоставалем, даю, дарую и тым тестаментом вечными часы записую и права вшелякиє, мне о той друкарни служачиє, на оных влеваю, а самсє зрекаю, которыє волни сут и будут зараз, за живота моєго и по смерти моєй, до шафунку своєго взявши, оную ку пожиткови церкви Божоє и ку хвале Божой рядити, так однак, абы при менованом монастире брацства Луцкого и при законниках самых тая друкарня вечне зоставала»

[* Тестамент о. Сильвестра надруковано в Памятниках. К., 1848. Т. І. Відділ. І. С. 139-145].


Передати друкарню Луцькому монастиреві змусили різні причини, а головно — загроза п. Дмитра забрати її собі; про передачу друкарні говорила також і вбогість Чорненського монастиря, бо ж на друкарство потрібні не малі кошти; от з цих причин, певне, і сам о. Павло ще за життя змінив свою думку і радив о. Сильвестру передати друкарню Луцькому монастиреві [* Там само. С. 142].

Луцький монастир поспішив виконати волю о. Сильвестра як найскоріше, і 3 жовтня 1635 р. забрав друкарню до себе. Про це сам п. Дмитро Рудецький скаржився так:


Ігумен братства Луцького «з чернцами и иншим братством своим, то єсть месчаны Луцкими, єму самому имены и прозвиски ведомыми, ничого не респектуючи на право посполитоє и вины, в нем описаныє, взрушаючи и кгвалтячи покой посполитый суседский, до монастыра (Чорненського) c купою немалою приехавши, в неведомости пана протестуючого, речы в том монастыре будучыє, а меновите: книги зо всею друкарнею кгвалтовне и безправне, и при них речей не мало побрал, и то все побравши и до монастыра братства Луцкого одпровадивши, и на свой пожиток обернул»

[* Архив Ю.-З. Росс. Ч. І. Т. VI. С. 703 — 704].


Коли помер ігумен Сильвестр, точно не знаємо; можливо проте, що помер він в тім же році, коли й тестамента склав, — в 1635 р. [* Яворський Ю. (Пропавшая книга. С. 22) вважає, що Луцьке братство забрало друкарню з Чорненського монастиря «только по смерти Сильвестра»; це не так, бо ж сам Сильвестр у своїм тестаменті дозволив забрати друкарню навіть «за живота моєго». Див. вище].

Все життя своє був він вірним товаришем о. Павла Лютковича по друкарству і багато потрудився для культурного розвою Волині. Ближчих відомостей про о. Сильвестра не знаємо; на основі мови його тестаменту можна судити, що був він родом з західної України, з Галичини або скоріше з Волині; так, в мові його дуже багато полонізмів, напр.: поневаж, вшелякий, сконд, теды, напрод, кгды, поволати, рачил, през, спряты (річі), леч, овшем, законник, иж, цале, зуполне, криж, шафунок, очевисто і т. п.; чимало й виразів західноукраїнських: напотом, прото (тому), абы, жиючи, спорядилисмо, впорядилисмо, мелисмо, жилем, зоставалем, сам се зрекаю, упросилем, так духовного яко и сведского, стамтол, взглядом і т. п.

Ціле життя своє поклав о. Павло Люткович на друкарську працю; історія зберегла нам назву дев’яти книжок, що він надрукував їх, а сім з них дійшли й до нашого часу. Працював о. Павло й як письменник, — він склав такі твори, як «Казаньє на чиненю памяти по зешлом єго мл. пану Александрови Феодоровичу Шептицком» 1622 р., багато свого додав до «Сббранія вкратце словес» 1618 р. З своєю мандрівною друкарнею довго тинявся о. Павло по різних містах (Загорів? Угорці, Минськ, Четвертня, Луцьк, Чорна), аж поки не спочив вже на довший час в Чорненськім монастирі. В історії культурного нашого життя, особливо Волині, друкар Павло Домжив-Люткович Телиця разом з товаришем своїм Сильвестром безумовно займе почесне місце.

Про Чорненську друкарню писали: Максимович М. Сочиненія. T. III. C. 685 — 686. Петрушевич А. С. Сводная Галицко-русская летопись c 1600 по 1700 год. Львів, 1874. С. 462; доповнення до неї. Львів, 1891. С. 160.

Барановскій С. Краткія историческія сведенія о бывших на Волыни православних типографіях // Вольш. Епарх. Ведом. 1877. № 18. С. 784 — 785.

Каратаев И. Описаніе славяно-русских книг. Спб., 1883. №335 і 338.

Голубев С. Петр Могила. 1883. Т. І. С. 385: Могила приймає під свою опіку Чорненський монастир.

Трипольcкій Н. Древнія Волынскія типографіи. Див.: Девятисотлетіе. 1892. С. 239 і 58.

Чиcтович И. Очерк исторіи западно-русской церкви. Спб., 1884. Ч. II. С. 345.

Папков А. А. Братства, 1900. С. 153. Явоpcкій Ю. А. Пропавшая западно-русская книга «Діалог о смерти» 1629 года. Спб., 1912. С. 12, 15 — 23; цінна відбитка з «Известій» 1911 р. Кн. 4 та 1912 р. Кн. 1.

Щурат В. Дияльог о смерти з 1629 р.//«Неділя» за 1912 р. Львів. Ч. 43. С. 5 — 6. Др. Щурат вияснив походження «Діалога о смерти» 1629 р., — це дослівний переклад з польського, а польський — переклад з латинської книжки кс. Ст. Решки.

Возняк М. Історія української літератури. Т. II. С. 85 — 86.

Памятники, изданные Временною Коммиссіею для разбора древних актов. К., 1848. Т. І. Вид. 2. № XV. С. 139 — 145: тестамент о. Сильвестра.

Архив Ю.-З. Росс. К., 1883. Ч. І. Т. VI. С. 352, 614 — 615: дарственный запис о. Павла на друкарню; 642 — 643: митроп.

П. Могила приймає о. Павла під свою опіку; 697 — 700: скарга на утиски п. Д. Рудецького; 637 — 640: фундуш п. Адама Рудецького Чорненському монастиреві; 703 — 704: скарга п. Д. Рудецького на Луцький монастир, що взяв друкарню.











9. Кременецька друкарня


Чашник Волинський Лаврін Древинський та хорунжий Данило Малинський в травні 1633 р. виклопотали собі в короля Володислава IV дозвіл заснувати в місті Крем’янці на Волині Богоявленського монастиря, а при нім заснувати церковне братство, школу, шпиталя й друкарню; монастир і братство мали бути під владою київського митрополита. Коли монастир і братство були засновані, митрополит Петро Могила видав фундаторам 13 вересня 1637 р. благословенну грамоту, — монастир мав бути ставропигіальним, а братство й школа мали існувати по уставах великих братств.

Десь у цей час, певне 1637 р., при .Богоявленськім монастирі засновано й друкарню. Кременецька друкарня існувала не довго, і за 1638 рік випустила три книжки. Першою крем’янецькою книжкою була, здається, .«Грамматіка или Писменница языка словенскаго тщателем вкратце издана в Кремянци року 1638», на 104 л.; вгорі заголовного листа — малюнок Водохрещів; видання вбоге, друк примітивний [* Примірник Національного музею у Львові. № 428]. Це був шкільний підручник (церковнослов’янською мовою) для Крем’янецької братської школи.

Крім Граматики, того ж 1638 р. з Крем’янецької друкарні вийшли (здається) ще дві книжки: 1) «Синод ведле звычаю дорочного в церкви Луцкой отправрваный»; вкупі з «Синодом» видрукувано: 2) «О мистиріях или тайнах» Сильвестра Коссова; дві останні книжки до нашого часу не збереглися.

Більше ця Крем’янецька друкарня нічого вже не друкувала і дальша доля її нам не відома.

Пізніше, вже з кінця XVIII віку в Крем’янці працювала польська друкарня; так, різні друки цеї друкарні за 1789 — 1822 рр., переважно шкільні підручники, зберігаються ще в Почаївській бібліотеці.

Про Кременецьку друкарню згадують:

Bandtkie J. Historya drukarń w Krol. Polsk. 1826. T. I. C. 321 — 322.

Wiszniewski M. Historya Literatury polskiej. 1851. T. VIII. C. 435.


Петрушевич A. C. Сводная Галицко-русская летопись c 1600 по 1700 год. Львів, 1874. С. 492.

Максимович М. Сочиненія. Т. III. С. 673 — 674. Максимович перший написав про крем’янецькі видання «Синод» та «О мистеріях», котрі він бачив в бібліотеці К. Свидзинського на Київщині.

Барановскій С. Краткія сведенія//Волын. Епарх. Ведом. 1877. № 18. С. 785 — 786.

Mакарій . Исторія русской церкви. Т. XI. С. 470 — 471.

Каратаев И. Описаніе. №467, 468 і 474; тут і деяка література.

Трипольскій Н. Древнія Вольшскія типографіи. 1892. С. 240 — 241.

Папков А. Братства. 1900. С. 192 — 193.











10. Житомирська друкарня


В давнину Житомир не мав своєї друкарні; перша друкарня постала тут лише 1783 р., її заснував головний житомирський суд. Друкувалися тут лише судові справи, перше польською мовою. Року 1804 управляв друкарнею секретар суду Рожанський. — Пізніше, 1840 р. Бердичівську кармелитську 24 друкарню перенесено також до Житомира.

Див.: Кіев. Стар. 1900. Кн. IX. С. 87 — В. Семенников. Литературная и книгопечатная деятельность в провинціи//Русскій Библіофил. 1911. №6. С. 20. Słownik Geograficzny. T. I. C. 137 — 138.










11. Жидівське друкарство на Волині


Найстаршою жидівською друкарнею на Волині була друкарня в Острозі. Видання цеї друкарні широко розходилися не тільки на Волині, але також і по Поділлі та Київщині. Пізніше вона припинила своє існування, але 1792 р., з дозволу власника міста Малаховського, місцеві міщани — Шмуль Беркович та Арон Йосіович знову відкрили жидівську друкарню. З дозволу Рижської цензури вони друкували багато своїх релігійних книжок. Ця друкарня проіснувала аж до нових часів, і тільки 1832 р. її закрито з наказу уряду.

Вм. Полоннім 25 з 1788 р. заклав друкарню Шмуль Беркович.

Вм. Корці 20 , Новоград-Волинського повіту, з 1790 р. заклав друкарню Шмуль Беркович.

Вм. Славуті 27, Заславського повіту, з дозволу ді-

дича кн. Сангушка, з 1790 р. заклав друкарню Мошко Пинхасович.

В місті Дубні 28 жидівську друкарню заклав кн. Любомирський 1802 р., а 1804 р. її вже веде Йона Якубович.

В місті Житомирі з 1803 р., з дозволу губерніального правління, заклав жидівську друкарню Гершко Шимонович.

Про ці друкарні див.: Кіев. Стар. 1900. Кн. IX. С. 87. Kardaszewicz. Dzieje Ostroga. 1913. C. 118.










12. Волинські друкарі


Як ми вище вже бачили, на Волині було багато друкарень, але більшість з них закладалася лише для надрукування певної книжки; покінчивши роботу, такі друкарні звичайно переносилися до іншого місця. Лише друкарня Остріжська та Почаївська були постійними і до певної міри мали — принаймні намагалися мати — всеукраїнське значення. Ось тому на Волині лише ці дві друкарні могли виховувати добрих друкарів.

На жаль, волинських друкарів знаємо дуже мало; сталося це тому, що всі акти Остріжської друкарні пожер огонь, а з актів Почаївських лишилося небагато — їх теж знищила релігійна колотнеча, — а те, що лишилося, не видане і переховується при Лаврі та при Київській Духовній Академії.

Подаю тут лише коротенького списка волинських друкарів; через ощадність місця не даю ширшого досліду про них. До списку подаю також і осіб, що хоч і не були друкарями складачами, проте багато прислужилися справі розвою друкованої книжки на Волині.

1. Борецький Іов (Іоан), пізніше митрополит Київський, належав до дерманського вченого гуртка і перекладав з грецького. Див. вище. С. 214; Харлампович К. Школы. С. 272. Див. ще нижче, розділ XII, § 3: Вчений гурток.

2. Борискович Ісак, з волинських дворян, ігумен Дерманського монастиря, пізніше єпископ Луцький та Остріжський; постриженець Києво-Печерської Лаври, широкоосвічена людина. Згуртував в Дерманськім монастирі гурток вчених і розпочав тут друкарство. Пробув в Дермані десь по кінець 1605 р. Помер в 1641 р. в Києво-Печерській Лаврі. Про нього: «Девятисотлетіе православія на Вольти». Житомир, 1892. С. 33 — 34; Харлампович К. Западнорусскія православныя школы. С. 269, 359; Зоря Галицкая. Львів, 1860. С. 233; Батюшков П. Н. Волынь. 1888. С. 144, 152, 155, 157. Див. ще вище.

3. Василь Суражський, діяльний член Остріжського академічного гуртка. Друкарства навчився чи не від Хведоровича, а по від’їзді його з Острога управляв Остріжською друкарнею в 1586 — 1598 рр. Завзятий полеміст. На Збірнику 1588 р., що видав в Острозі, підписався: «Многогришный и хуждшій в христіанех убогый Василей»; той сам підпис і на «Правило инстинаго живота» 1598 р. Часом звуть його пресвітером, але даних на це нема. Під його доглядом вийшло багато остріжських видань, до яких він писав передмови. Про нього: Девятисотлетіе. С. 227; Селецкій А. К. Острожская типографія. 1885; С. 101 — 103; Каратаев И. Описаніе. 1883. № 119 і 158. С. 240 і 287; Kardaszewicz S. Dzieje Ostroga. 1913. C. 126 — 127 (зве Василем Амоським); Харлампович К. Зап. пр. школы. С. 215, 232, 270, 271; Грушевський M. Історія. T. VI. C. 489, 493.

4. Дем’ян Наливайко , настоятель замкової церкви в Острозі, брат звісного Северина 29 чи Семена. Батьки Дем’янові жили в Гусятині; гетьман Марцин Калиновський, пан гусятинський, забив старого Наливайка, і десь по 1567 р. осиротілі Наливайки перейшли жити до Острога. Найстарший син Дем’ян учився в Остріжській Академії, пізніше в Вільні. Полюбив друкарство і вчився його від Хведоровича. Пізніше, з 1589 р. став протопопом і домовим священником князя К. К. ОстрІжськоґо. Десь з 1598 р. (може по смерті Василя Суражського) став управляти Остріжською друкарнею. Був людиною високої освіти, умів і любив писати, видрукував декілька своїх творів; писав передмови до різних видань, перекладав на українську мову. Мав надзвичайно смілий характер, був горливим оборонцем православія, і по 1596 р. вкупі з братом своїм та Лободою робив дошкульні напади на прихильників унії; через це змушений був покинути Остріг і проживав у Вільні. Під кінець життя вернувся знову до (Острога і тут помер 1627 р. Запеклий противник католицтва, в останній своїй волі завіщав поховати себе серед поля, «щоб і кости мої не зближалися до костелу латинського», бо боявся, що всі остріжські церкви відберуть поляки. Друкарства Дем’ян навчився ще від Хведоровича; був управителем Дерманської друкарні, а пізніше — Остріжської. На дерманськім Октоїху 1604 р. підписався: «Даміан, недостойный презвитер». Про нього див. вище. С. 213. Kardaszewicz S. Dzieje Ostroga 1913. C. 125, 151 — 154; Bielowski. Див.: Tygodnik illustrowany. 1861. № 117 — 118; Dr Rolle. Trzy opowiadania historyczne. Львів, 1880; Селецкій А. Острожская типографія, 1885. С. 102 — 103; Каратаев И.

Описаніе. 1883. № 176 і 190; Харлампович К. Школы. С. 259, 271 — 273; Русскій Біографическій Словарь. Спб., 1905. Т. Да. С. 55; Грушевcький М. Історія. Т. VI. С. 489; Возняк М. Історія української літератури 1921 Т. II. С. 63, 67 — 68, 86, 217.

5. Іоїль, ієромонах Чорненського монастиря на Волині. Друкар о. Павло Люткович в своїм дарственнім запису 23 травня 1630 р. передає свою друкарню «особливе отцу Іоилю єромонахови». Сильвестр був постійним товаришем друкаря о. Павла; треба думати, що так само й о. Іоїль був друкарем чорненським, товаришем о. Павла. Про нього див. вище. С. 240; Архив Ю.-З. Росс. Ч. І. Т. VI. С. 614.

6. Какойлович Варлаам, ігумен Почаївський з 1743 по 1752 рік; з 1752 р. став коректором Почаївської друкарні; помер 1763 р. Див. про нього: Амвpocій. Сказаніе о Почаевской Успенской Лавре. 1878. С. 75.

7. Касіянович Тимофей, друкар складач Львівської братської друкарні, «сведом литер грецких, як их до форми ставляти». Працював трохи і в Острозі, покликаний сюди кн. Остріжським. Див. про нього вище.

8. Кипріян, ієромонах, родом з Острога, інок високої освіти, працював перекладчиком при Остріжській друкарні та школі; вчився в Венеції та Падуї. Див. Харлампович К. Западно-русс. прав, школы., 1898. С. 235, 265, 266, 274 — 275, 370, 383, 423.

9. Княгиницький Іов, помагав друкувати в Дермані в 1603 — 1604 рр. Октоїха. Див. вище. С. 213. Пробув в Дермані десь до початку 1605 р.

10. Коберський Спиридон, префект Почаївської друкарні. Див. про нього вище.

11. Козубський Гедеон, ігумен Почаївський з 1730 по 1736 р. Разом з єпископом Рудницьким може вважатися фундатором Почаївської друкарні; він підписав передмову до першої Почаївської книжки — «Служебника» 1735 р. Див. про нього вище. С. 220; Амвpocій. Сказаніе. С. 74 — 75; Волын. Епарх. Ведом. 1909. С. 758.

12. Павел ієромонах, або о. Павел Домжив-Люткович Телиця, відомий волинський мандрівний друкар; про нього див. вище.

13. Радишевський Онисим друкарства навчився, здається, в Остріжській друкарні десь на початку XVII ст. Родом він був волиняк. На початку 1605 р. бачимо цього друкаря вже в Москві, куди він попав може з самозванцем Дмитром (див. вище). Радишевський був добрим друкарем, увійшов у ласку до царя московського і скоро заснував свою друкарню «в царском дому». На Москві Радишевський видрукував лише дві книжки — Євангеліє 1606 р. на 936 с. та Устав 1610 р. на 2512 с., але обидві праці надзвичайно великої ваги. До того часу Москва ще не мала Євангелія свого друку, і честь надрукування найпершого датованого Євангелія на Москві припала українцеві, — волинякові Радишевському. Так само до того часу друкованого церковного Уставу в Росії ще не було, і честь надрукування й його знову таки випала нашому волинякові. На Євангелії 1606 р. зазначено, що його видруковано «мастерством многогрешнаго Анисима Михайлова сина Радишевскаго, Волынца»; на Уставі 1610 р. наш друкар підписався так: «Книжнаго дела мастер Анисим Михайлов сын Радошевскій». До своїх видань Радишевський додав передмови та післямову, складені цілком з передмов Івана Хведоровича. У чистий вівторок 1611 р. поляки спалили в Москві «Печатныйдом» і тоді «вся штанба того печатного дела от тех врагов и супостат розорися и огнем пожжена бысть и погибе до конца». В цей час припинив свою працю й Радишевський і далі слідів про нього вже не маємо. Про цього друкаря див. окрему розвідку: Огієнко І. Друкар-Волиняк Онисим Радишевський//Духовна Бесіда. .Варшава, 1924; Див. ще: Евгеній. Словарь. Ч. І. С. 269; Coпиков В. Опыт росс. библ. 1813. Ч. І. C. LXIX і № 278 та 1569; Строєв П. Описаніе книг Толстова. № 48 і 55; Строєв П. Описаніе книг Царскаго. № 50; Румянцов В. С. Сборник памятников. 1872. С. 52 — 53,55 — 56; на таблиці XXVI два знімки з Євангелій 1606 р.; Булгаков. Илл. исторія книгопечатанія. 1889. С. 249 — 251; Каратаев И. Описаніе. 1883. №183 і 201; Казанскій П. Исправленіе церковно-богослужебных книг при Патріархе Филарете//Чтенія. М., 1848. № 8.

14. Рожанський, управитель Житомирської друкарні. Див. вище.

15. Рудницький Феодосій, перше ігумен Почаївський (1728 — 1730), а потім єпископ Луцький та Остріжський (1730 — 1748), фундатор Почаївської друкарні. Див. вище. С. 219 — 222. Див. ще: Девятисотлетіе. С. 37 — 38; Амвросій. Сказаніе. С. 72 — 74.

16. Сильвестр ієродиякон, мандрівний друкар, ціловічний товариш друкаря о. Павла Лютковича, товариш о. Іоїля; про нього див. вище.

17. Смотрицький Герасим Данилович, шляхтич з Поділля, був міським писарем в Кам’янці-Подільськім. Пізніше став підскарбієм у князя K. K. Остріжського і увійшов до остріжського вченого гуртка; звуть його навіть першим ректором Остріжської Академії, хоч міцних підстав для

цього нема. Добрий письменник і вчений свого часу. Приймав дуже діяльну участь в друкуванні Остріжської Біблії 1581 р. Див. про нього вище. С. 193; а також: Селецкій. С. 99 і далі; Харлампович К. Школы. С. 262 — 264 і др.; Перетц В. Отчст об экскурсіи в Житомир. К., 1911. С. 115 — 116.

18. Ставровецький-Транквиліон Кирило, славний вчений та проповідник свого часу, був також друкарем, мав свою мандрівну друкарню. Про нього див. вище.

19. Хведорович Іван, перший волинський друкар, спорядив Остріжську друкарню. Про нього див. вище. С. 68 — 105.

20. Хведорович Іван *, син первопечатника з Москви. Коли Іван Хведорів десь на початку 1566 р. покинув Москву, він взяв з собою також і старшого сина свого Івана, якому тоді могло бути років 6 — 10. І от з того часу Хведорович-син ді’лить разом з батьком своїм всі неприємності важкої еміграції. В цей же час батько навчає сина свого друкарства, а також і переплетства.

Пробуваючи у Львові, десь 1573 — 1574 рр. Іван Хведорович віддав сина для спеціальної науки переплетства до майстра Мартина **, переплетника, хоч офіційно Мартин належав до цеху золотничого, що в той час було звичайним. Крім цього молодий Хведорович помагав батькові в продажі книжок.

[* Цього друкаря треба віднести також до львівських друкарів на с. 163. № 37.

** Прізвище його документи передають різно: Holubuchowicz (Пташицький. №19), Holubohowicz. Ibid. Holubnikowicz. Ibid. № 29 та Holoboykowicz. Ibid. № 30.]

1579 р. 2 березня, вже пробуваючи в Острозі, Хведорович «установив своїм правдивим повновласником власного сина свого Івана, даючи йому повну власть» стягнути з Пилипа Остапковича 11 , злотих (Пташицький. № 10), певне борг за взяті книжки. Отже, вже 1579 р. Хведорович-син мав вік, коли йому можна було юридично давати уповноваження.

В цім же році Хведорович-батько заставив свою друкарню та 140 руських книжок львівському жидові Ізраїлю Якубовичу; на цім акті з 1584 р. підписаний і син (див. вище. С. 80). Десь в цей же час Хведорович-син оженився з Тетяною Антипорківною, що жила у Львові на Краківськім Передмісті проти церкви св. Георгія (Пташицький. № 11. див. вище. С. 81). 1580 р. 22 серпня Тетяна продала належну їй частину унаслідженого дому, за що отримала 7 злотих (там само).

Хведоровйч-син в цей час покінчив вже своіо науку у Мартина, але той не хотів відпускати його, про що в давнім акті кінця XVI в. читаємо скаргу (Архив Ю.-З. Росс. Ч. І. Т. X. С. 506). Власне оженіння давало право Хведоровичу стати самостійним майстром, але цех був в польських руках, а поляки неохоче визволяли з цеху учнів. Справа затяглася, Хведорович-син покинув Львів і перебрався до батька в Остріг, де помагав йому в Остріжській друкарні [* Зубрнцький. Historyczne badania. C. 11, думає, ніби Остріжську Біблію 1581 р. видрукував Хведорович-син, а не батько; звичайно, це непорозуміння, — Зубрицький не зрозумів підпису Хведоровича: напечаташа мною Іоаном, Феодоровим сыном з Москвы].

Чого навчився Хведорович-син? Безумовно, сам батько навчив сина друкарства, про що в документах маємо глуху згадку, — він зветься Iwan Drukarzowicz, а це значило не тільки сина друкаря, але й молодого друкаря. Фахове ремесло Хведоровича було переплетство, чому й зветься він Iwan Introligator; звичайно, це не заважало бути йому також і друкарем, що в ті часи було звичайним. Припускаю, що Мартин міг навчити Хведоровича також і словолитства, що знали в той час і злотники.

В 1582 р. Хведоровичі, батько й син, перебувають ще в Острозі, бо наш Іван Друкаревич пишеться в цей час Iwan Drukarzowicz de Ostróg (Пташицький. № 31); він торгував у цей час месинськими шкурками (див. вище. С. 81). 1584 р. З січня Іван Друкаревич заявляє львівському урядові, що він «поважного Гануша, громадянина з міста Острога» уповноважує відібрати 15 кіп литовських грошей у протопопа заблудівського Нестора (Пташицький, № 25, див. вище. С. 83); Гануш був служебником Хведоровича батька ще в Дермані.

В цім же році наступає примирення з майстром Мартином; можливо, що покійний друкар не заплатив належного майстрові за науку сина, а тому справа звільнення з стану учня Друкаревича так проволікалася. Березня 27 1584 р. Друкаревич, що жив тепер на Львівськім Підзамчі, явився до львівського уряду і «прилюдно та вільно заявив, що він своїм правдивим та законним повновласником зробив і установив поважаного Мартина Голубуховича з Підзамча львівського» (Пташицький. № 19). Але це уповноваження було на шкоду старому кредиторові покійного Хведоровича — Сачку Сідляреві (про нього див. вище. С. 157), а тому він того ж дня побив нашого Друкаревича (див. с. 83)...

Іван Хведорович, вмираючи, опікуном свого майна та дітей призначив львівського громадянина Георгія Рурмистра, бо його старший син в цей час ще не був визволений з цехового навчання, а тому не вважався юридично повнолітнім. Тепер же, коли Друкаревич помирився з Мартином і був, певне, визволений з навчання, справа мінялася, а тому 1584 р. 2 квітня Рурмистр зрікся опікунства, бо «старший син того помершого (Хведоровича), Іван Хведорович, став уже повнолітнім і вступає на місце покійного Івана» (Пташицький. № 27, див. вище. С. 83). В цей же час Друкаревич клопочеться в справі повернення завдатку на буський папір (Пташицький. № 20).

А в кінці цього 1584 р., 27 листопада, Друкаревич — тепер вже вільний Iwan Introligator, — остаточно розраховується з переплетником Мартином, передає тому всю свою книгарню з віленських видань за 380 злотих і 10 грошів, а крім цього — уповноважує того ж Мартина пошукувати на свою користь майно покійного свого батька (Пташицький. № 29 і 30, див. вище. С. 84). Довідавшися про це уповноваження, Ізраїль Якубович, що мав в заставі друкарню Хведоровича, поспішав 4 грудня т. р. закріпити її за собою судовим присудом (див. вище. С. 84).

Дальша доля Хведоровича-сина нам не відома. Правда, в кінці післямови до Дерманського Октоїха 1604 р. знаходимо такі ініціали: І. Ф. Д.; можливо, що це наш Іван Федорович-син, хоч він скоріше підписався б Θ, а не Ф.

Згадки про Хведоровича-сина знаходимо в матеріалах С. Пташицького (див. вище. С. 69). №10, 11, 19, 20, 25 — 27, 29 — 31; Monumenta. № 74: заклад друкарні; Архив Ю.-З. Росс. Ч. І. Т. X. С. 506: перебування Івана Хведоровича у Мартина майстра.







Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли хтось з наших сучасників уживає назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступає по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.