Попередня     Головна     Наступна

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
ДРУКАРСТВО НА КИЇВЩИНІ

XII. ДРУКАРСТВО В СХІДНІЙ УКРАЇНІ

Дуже поволі йшло друкарство з заходу на схід, захоплюючи помалу по дорозі одну землю за одною; друкарство йшло на схід ступнево, поширюючись в першу чергу на найближчу землю. Прага, Вільна, Москва, Львів, Остріг — оце етапи ступневого поширення друкарства на слов’янський схід; і коли цю ступневість хотіла була оминути Москва, то, як знаємо, їй це зовсім не вдалося, і перший московський друкар, Іван Хведорович, мусив опустити рідну землю, як «єретик». Перші початки друкарства скрізь були невдачні та скороминулі; ніде в нас на початку друкарство не вкорінилося так глибоко, щоб стати міцним та постійним. І лише з другої половини XVI віку настав для України час уже постійного друкарства, і воно ширилося по Вкраїні лише з заходу на схід, маючи своїми базами Львів, Остріг та Київ, головні міста земель галицької, волинської та київської.

На початку XVII віку настав вже слушний час для заведення друкарства і на східній частині України. Релігійна боротьба розпочалася на Вкраїні найперше на тих її землях, що безпосередньо межували з землею католицькою, цебто з Польщею, — в Галичині та на Волині; ці землі перші прийняли на себе наступ воюючого латинства, — і ці ж землі першими схватилися в обороні своїй за найміцнішу зброю ворога — за друкарство. Але вже з кінцем XVI віку, а особливо на початку віку XVII вир релігійної боротьби захопив і Київ; пригадаймо собі, що це був якраз час, коли кращі галицькі сини були радо прийняті до Києва, і коли тут зайняли вони високі духовні посади. Отже Київ мусив пристати до релігійної боротьби, цебто до оборони своєї батьківської віри та своєї народності перед навалою латинства, а тим самим мусив розпочати й друкарство. Із трьох українських земель — Галичина, Волинь та Київщина, ця остання, як найдальша від заходу, взялась за друкарство найпізніше.

ДРУКАРСТВО В КИЇВСЬКІЙ ЗЕМЛІ

Із всіх східно-українських земель друкарство найперше розпочалося на київській землі, власне — в самому місті Києві.

Писаної історії київського друкарства в цілому ми ще не маємо, не маємо також і детально досліджених окремих питань цього важного друкарства. Звичайно, для давньої доби цілим київським друкарством була друкарня Києво-Печерської Лаври, а тому на неї головно й звернулася увага всіх дослідників друкарства.

Огляд київських друкарень

Києво-Печерська друкарня з самого початку свого аж до середини XVIII віку майже не мала собі ніякої конкуренції; коли випадком і повставали якісь нові друкарні, то вони швидко зникали, бо ніхто не міг конкурувати з багатою та могучою Лаврою, цебто в Києві було те саме, що ми бачили у Львові, де конкуренція з Братством була нікому не під силу.

В Києві, крім друкарні Печерської, існували за час 1625 — 1630 рр. ще дві друкарні — Тимофія Олександровича Вербицького ¹ та Спиридона Соболя*. Пізніше повставали ще інші друкарні, про які буде мова нижче.

[* Звичайно, всіх київських друкарень ми не знаємо; так, «Описаніе Кіевософійскаго собора» 1825 р. на с. 31 в додатках згадує, що в першій половині XVII в. під Старокиївською горою знаходилась якась друкарня: «Грунт к Днепру за Бернардинами подле грунту Лейзора арендатора жида; там был деревянный Типографскій Двор между сим жидом и садом Кучовскаго, где ведьмы слетались. С сего грунту мы сбирали чиншу 30 злотих».]

1. Києво-Печерська друкарня

а) Початок Києво-Печерського друкарства. 1616 — 1624

Коли розпочалося друкарство в Києві? Це питання, на яке ще й сьогодні нема остаточної одної відповіді.

Київське друкарство вже в першій половині XVII віку стало домінуючим на цілій українській землі; роль цього Київського друкарства в історії української культури надзвичайно велика; та це й мусило бути тільки так: друкарство Галицьке та Волинське увесь час жило серед дуже несприятливих умов і часто мусило витрачати свою силу на річі, що з друкарством мали не багато спільного; самооборона непотрібно поїдала наші активні сили на цих землях, не даючи їм змоги повно розцвісти та дати плід.

Не те бачимо в Києві: тут на перших порах життя друкарства ніщо не стояло йому на дорозі, а тому й буйно розцвіло воно відразу і ясно засвітило на цілу Україну. І вже пізніше, коли пішли досліди історії українського друкарства, патріотична київська думка, не маючи в руках певного матеріалу, загубила історичну перспективу в цій справі і заснування київської друкарні віднесла десь на 30-ті роки XVI віку, цебто на час ще до початку друкарства в Галичині.

Року 1784 сама Лавра, на запит Київського губернатора Ширкова, писала, що Печерську друкарню засновано за архімандрита Протасія з наказу кн. Констянтина Івановича Остріжського, котрий ніби подарував Лаврі літери та друкарські інструменти з Остріжської друкарні ще 1531 р., а друкування розпочалося в Лаврі ніби 1533 р. Сама друкарня на початку своїм була ніби поза Лаврою, проти пустинного Микольського монастиря*. Оцей переказ пізніше повторювався на всі лади.

[* Троцкій П. Труды Кіев. Дух. Акад. 1865. Кн. V. С. 66 — 67. А то початок київського друкарства відносили ще й до давнішого часу. Так, Правительствующий Сенат Російський 28 листопада 1802 р. писав до Міністра Нар. Просвіти, що Київська друкарня існує «по грамоте от Всероссійскаго князя Андрея Юрьевича Боголюбскаго, данной в 6667-м, по Рождестве — 1159-м году». Див.: Кіев. Стар. 1900. Кн. IX-С. 83.]

Але можливо, що київське друкарство все ж таки розпочалося ще до 1616 р.; про це говорить хоч би такий доказ: 1744 р. Лавра потребувала від підвладних їй церков прислати списки стародрукованих книжок; церкви прислали, — і ось в цих списках згадуються — Минея ² 1608 р., Псалтир 1609 р., — про Минею згадують 4 різні церкви, а про Псалтир — дві [* Там само. С. 72 — 73].

Але чи маємо ми й сьогодні все потрібне для остаточного вирішення питання, коли саме розпочалося друкарство в Києві? Ні, не маємо, тут потрібні ще нам найпильнішї досліди. Безумовно, частина київських першодруків зникла — чи то від злої волі людської, чи від вогню, чи просто від часу. Багато стародруків дійшли до нас без початкових та кінцевих листів — і тому ми не знаємо ані про місце, ані про час їхнього виходу. Чимало полемічних творів друкувалися в давнину взагалі без зазначення друкарні та часу виходу, щоб сховати сліди від переслідування. Та й взагалі найперші друки перших друкарень нам мало відомі, — здається, їх часом друковано без зазначення місця та часу друку; пригадаймо, наприклад, питання про початок друку в Москві та Львові — існують досить обгрунтовані думки, ніби друкарство було тут ще до Хведоровича.

Київські першодруки взагалі мають собі нещасливу долю — вони пережили чимало великих пожарів. В ніч з 21 на 22 квітня 1718 р. згоріла Печерська друкарня разом зо всіма книжками, інструментами, бібліотекою та архівами. Горіла її друкарня, а з нею книжки та архів, ще два рази, — 1772 р. та 1849 р.* А 29 лютого 1780 р. згоріла в Києві на Подолі вся бібліотека Київської Академії на різних мовах, згоріло понад 8000 книг...** Крім цього, 9 червня 1811 р. також був великий пожар на Подолі, — і тоді знову погоріла Академія, а з нею й її бібліотека ***. Того ж 1811 р. згорів київський магістратський архів. Скільки ж за ці п’ять пожарів пожер огонь київських стародруків? Скільки тоді загинуло матеріалу взагалі для історії київського друкарства?

[* Про пожари Печерської друкарні див.: Труды Кіев. Дух. Акад. 1865. К. VI. С. 163, 165, 192 — 194, 228.

** Про час цього пожару див.: Голубев С. Т. Несколько страниц из новейшей исторіи Киев. Дух. Акад. К., 1897. С. 53 — 66; Tитов Ф. Труды Кіев. Дух. Акад. 1907. Кп. VI. С. 287 — 293..

*** Труды Кіев. Дух. Акад. 1912. Кн. VII. С. 441.]

Ось на основі всього цього можна певно сказати, що ми ще не знаємо ані всіх наших давніх друкарень, ані всіх старих книжок, ані наших найперших друків теї чи іншої друкарні. Час та щасливий випадок можуть принести нам тут ще не одну несподіванку.

Але покіль що, мусимо рахуватися лише з тим певним матеріалом, який маємо на сьогодні. А матеріал цей цілком підтверджує основну нашу думку — про повільність та ступневість поширення друкарства з заходу на схід.

_________________________________________

Фундатором Києво-Печерської друкарні був Єлисей (Михайлович) Плетенецький, галичанин з походження. Народився він десь коло 1554 р. в Плетеничах біля Золочева; походив із знатного роду. Мужня оборона благочестивої віри на Берестейськім соборі 1596 р. звернула на нього увагу киян, і він у вересні 1599 р. став архімандритом найславнішого на цілу Україну монастиря Печерського, заступивши на архімандрії Никифора Тура. Плетенецький був енергійним адміністратором, і за час свого довгого управління Лаврою (1599 — 1624) привів її до блискучого стану. Ось цій людині й випала славна доля стати фундатором першої кирилівської друкарні на всю східну Україну. Прямих причин, що примусили Плетенецького взятися за друкарство, не знаємо. Але, певне, що ті утиски на православну віру, які по 1596 р. все збільшувалися і помалу досягали й київської землі, ці утиски в першу чергу примусили Печерську Лавру стати до оборони своєї віри, а для цього потрібно було закласти добру друкарню. Остріжська друкарня, що так сміло боронила православну віру, на цей час зовсім занепала, і не було жодних надій на її відродження. Можливо, що й вселенський царгородський патріарх радив і настоював, щоби Лавра заклала собі друкарню. До того всього була й вільна друкарня, що даремно вакувала, — це друкарня Стрятинська.

По смерті Хведора Балабана (помер чи не 24 травня 1606 р.), що заснував в Стрятині друкарню і випустив, разом з єп. Гедеоном Балабаном, дві книжки, — Служебник 1604 р. та Требник 1606 р., — ця друкарня його лишилася бездіяльною. Правда, по Хведорі Балабані лишилося двоє синів його, — Дмитро та Данило, але сини ці не мали вже батьківського закохання до друкарства; крім цього, здається, були вони ще й малолітніми. І вакувалася ³ Стрятинська друкарня десь років з вісім («пилом припала»), аж поки не купив її 1614 р. чи 1615 архімандрит Києво-Печерський Єлисей Плетенецький *. От ця галицька Стрятинська друкарня й дала початок славній Києво-Печерській друкарні, а разом з тим і Київському друкарству взагалі.

Купивши Стрятинську друкарню, Плетенецький негайно приступає до організації друкарні в Лаврі. Для цього він будує для неї окреме помешкання, на схід від Успінської церкви**, а також збирає гурток вчених людей, що мали помагати йому в друкарстві; такими були: Захар Копистенський, Памва Беринда, Тарас Земка, Іов Борецький, Степан Беринда, Іосиф Кирилович, Филофей Кизаревич і др. Знайшлися й фахові друкарі: Тимофей Олександрович Вербицький, Андрій Миколайович, Тимофій Петрович і інші.

[* Проф. Титов Ф. Типографія Кіево-Печерской Лавры. Т. І. С. 72 — 77, намагається довести, ніби Плетенецький м і г купити Стрятинську друкарню і 1606 р. Навряд чи так, — бо ж у такого діяльного адміністратора, яким був Плетенецький, куплена друкарня не вакувала б даремно аж до 1616 р.

** Малюнок цеї друкарні див. в «Тератургимі» Аф. Кадьнофойського 1638 р. під № 5.]

Яка ж книжка була первенцем печерського друку? Щоб знати, з чого розпочинати друкарство, Плетенецький порадився з братією, і «купно c всими иже о Христи братіами, свещеваше: юже бы првейшую жит своих рукоят Богу принести, и православных сердца обвеселити, и божествныя храмы огласити»*. Порішили видрукувати Анфологіон ⁴: «сію найпаче книгу изволися истинным церковником и православіа непоколебимым исповедником впрвых (найперше) Церкви напечатати и православным... якоже дар многоценен, хитростію типарскою преподати»**. Анфологіон — це дуже велика книжка, якої тоді ще ані одна друкарня не видрукувала, а тому її скрізь бракувало. Рукопис до друку приготовили: Іов Борецький, ігумен Золотоверхого Михайлівського монастиря, та архідиякон Захар Копистенський, — вони звірили з грецьким оригіналом, а багато й переклали. От цей Анфологіон і був тою першою книжкою, яку почали складати в Печерській друкарні і яку (хотіли видати «впрвых», як «првейшую жит своих рукоят».

Але щось перешкодило цьому намірові і склад Анфологіона спинився на першій третині його ***; книжка припізнилася й не вийшла першою в світ, — вона появилася лише 16 січня 1619. Це грубезний том, на 16+1048 с.; книжка має розкішний вигляд — багато прикрас, різні шрифти. Це була перша солідна книжка, з якою входила в люди нова друкарня, а тому друкарі її подали й від себе передмову, де знаходимо цінні вказівки й про те, як повстала Печерська друкарня.

[* Передмова іноків до Анфологіона 1619 р., с. 5; цитую по примірнику Національного музею у Львові. № 98.

** Там само. С. 7.

*** На с. 366-ій цеї книжки находимо дату: «Рок. Бож. 1618»; певне, звідси почали складати по перерві. Інакше думає Хв. Титов, пор. Додатки. С. 19.]

«Яко и не можти рукописными буквами, — читаємо тут, — многорачительному и люботрудному человеческому, паче же и в лепоту, ленивому уму, нищеты ради, тех достизати и навыкати, приложи божествное промышленіє, єже вся к спасенію человеческому строящее... печатарским дилом изображати и написоватися книгам и подаватися писменем, многим убо везде Типографіа или Друкарни ставльшим, и книги различных ученій издавшим, и христіанскій род ползевавшим, в многих различных родах, и самим тем нашем Россійстем». По цьому загальному вступі друкарі розказують вже, як повстала їхня друкарня, «Тою ж ревностію подвижен з мимошедшіє лита, благочестивый и христолюбивый блаженныа памяти благородный муж господин Феодор Юрієвич Балабáн на Хорóхорине, сію соружи и в дило произведе, и печатарством молитвословных книг, сиреч Требников, церковному исплненію полезно без зазора и потребно сприобщи. Сему же тлиннаа на вичная изменшу и блаженных места достигшу, и ту праздну оставльшу, Преподобнейшій в отцех кир Єлісей Плетенецкій, волею Божією Архімандрит Монастыря Печерскаго Кіевскаго, к иним єже о Церкви тщанієм, общего иноческаго житіа исправленієм, яже о утвержденіи єдиныя святыя сборныа апостолскіа Всточнаго Православіа Церкве, проданій отеческих и догмат трудом, хотяй приложити и то єдино, єже бы вично и непорушно отеческое сблюсти Благочестіє и церковноє правило, ценою сребра от дому того стяжа сію; и принес в обитель святую Печерскую, купно c всими, иже о Христи братіами, сверщеваше», яку книжку першою друкувати

[* Примірник Національного музею у Львові. № 98. С. 4 — 5].

Це дуже важне місце в передмові, бо воно стверджує, що справді Єл. Плетенецький купив («ценою сребра») Стрятинську друкарню і першою книжкою вирішив надрукувати Анфологіона. Підкреслюється тут і час цеї купівлі: «и принес (друкарню) в обитель святую Печерскую, купно c всеми, иже о Христи братіами, свещеваше юже бы првейшую жит своих рукоят Богу принести», цебто, перенісши друкарню до Лаври, зараз же приступили до друкування Анфологіона; це могло бути десь 1615 або 1616 р. — Тут же монахи просять за свого архімандрита, шоби «Владыка Христос, милостив тому быв, и усугубив лита седины его» (c. 8).

Але не ця книжка вийшла першою в світ. В той час була велика потреба в Часословах, бо це тоді була шкільна книжка; і ото кияне й упросили Плегенецького, щоби він видав їм Часослова. І ось цей Часослов і став первенцем київського друку; на жаль, до нашого часу не збереглося ані одного примірника цеї книжки з заголовним листом, а тому ми не знаємо точної дати виходу в світ цього Часослова; лише на другій передмові тут зазначено; 20 грудня 1616 р., сама ж книжка вийшла в світ або в кінці 1616 р., або, скоріше, на початку 1617 р. Часослов має 21 + 192 л. [* Детальний опис цеї книжки дає Xв. Tитов. Op. cit. Додатки. С. 3 — 13. Звідси й цитати приводжу далі]. Шрифт Часослова, заставки, кінцівки та ініціали однакові з такими, як в стрятинскім Служебнику 1604 р., — доказ, що Стрятинська друкарня перейшла до Києва.

Цікава перша передмова (Єлисея Плетенецького) до цеї книжки. «Душеполезными, — читаємо тут, — правовирных сынов сердца веселити и в правовиріи утверждати и удобряти изволих церковными книгами; вначали же непщевах предпослати книгу малу, аки предитечу, да управить путь болшим», Цебто випускає Часослова перед Анфологієм. Плетенецький виправдовується, що випускає в світ Часослова: «и да не речет кто, яко уже не єдиною, и не от єдиноя Типографіи произыде книга сіа; вскую се, — добра бо купля присно на торжищи и нужноє брашно выну в макеллих (ринок), и орган, им же частоє употребляємся, всегда художник делаєт». Але. до цього розказує Плетенецький і дійсну причину видання Часослова — він це зробив «умолен быв правовирными, яко да исплнится требованіє, єже училищех в православном гради Кієве и в прочіих. Сице же и год б, хотящим нам помощію Божією издаяти свиту книги, инако не подобаше, точію от молитвы начати». В кінці передмови Плетенецький звертається до читачів: «Молите же Бога, в Тройци єдинаго, да поспешит, єже умыслихом типарским дилом угодити церквам православним».

Вслід за Часословом з Печерської друкарні вийшов невеличкий панегірик на 6 л.: «Визерунк цнот превелебного в Бози Єлисея Плетенецкого», що появився до Різдвяних свят 1618 р.; склав його Олександр Митура. В панегірику перераховуються заслуги Плетенецького, а серед них — і «фундованє друкарни»; про це тут читаємо:

И тоєи теж цноты молчать не годится, —

Хто бы против того был, глупым подобится, Которыє бы намней о тоє не дбают,

Же мудрыє под лаву славу иx вкидают.

Ты, як велце потенжный в учинку, горливом,

Ведеш (яко мовят) рей в дили святобливом. Бось повскресил Друкарню, припалую пылом,

Балабана *, цнот велких речю и теж дилом.

Он, за благословенством отца нам святого **,

Удался до ремесла (могу речи) цного.

Ты *** зась, яко милостник Церкви збыть ревнивый,

Хотел и допялесь то, яко не ленивый, —

По зестю єго **** з свита Друкарню вскресити,

И през выдаваньє книг Церков украсити, Кгды ж ся Церков Божаа през ню помножаєт,

И в догматех отцевских сличне проквитаєт. Нехай же ти стокротне Бог то нагородит,

А щастьє противноє нех ни в чом не шкодит *****.

[* Хведір Балабан. Див. С. 164 — 166. Але можливо, що це й Гедеон, бо то ж він переписувався з патріархом Мелетієм Пигасом.

** Цебто патріарха Мелетія Пигаса.

*** Плетенецький.

**** Балабана.

***** Титов Ф. Типографія Киево-Печерской Лавры. Додатки. С. 15 — 16.]

Бувши в Києві, патріарх Єрусалимський Феофан 1620 р. поблагословив і Печерську друкарню: «Благохвально, — писав він в грамоті, — в типографском дили разсеяніє в будущую пользу всих христіан Слова Божія изданієм книг. Сія начинанія и деянія, яже суть ко спасенію, преподобнаго архімандрита Єлисея Плетенецкаго c братією, яже о Христи, благословихом єго и благословляєм» [* Троцький П. Там^; само. С. 77]. Взагалі можна думати, що східні патріархи не раз настоювали, щоби Лавра заводила собі друкарню.

Так розпочалося Київське друкарство [* Tитов Ф. Op. cit. T. І. С. 78 — 83, намагається доказати, що друкарство в Києві розпочалося ще 1606 р., — тоді на пробу видрукували Акафиста Успінню, про що 1781 р. свідчить печерський друкар Шиянів]. Йшло воно прискореним темпом, — Плетенецький видав ще такі книжки: 4) Номоканон, 8 червня 1620 р. 4+140 с.; 5) Служебник 1620. 593 с.; 6) Книга о вере. 1620 — 1621 (?). 4+317+308 с.; 7) «Вирши на жалосный погреб зацного рыцера Петра Конашевича Сагайдачного, гетмана войска запорозкого». 1622. 49 с.; 8) Псалтир. 1624. 24+456 с. Найкращими книжками за ввесь час праці Плетенецького і взагалі найкращими виданнями печерськими були: 9) Іоанна Златоустого «Бесіди» на 14 посланій святого апостола Павла. 1623. 34 С.+3202 стовпці; 10) Іоанна Златоустого «Бесіди на Діянія». 1624. 24+534 с. Ці дві останні книжки мали розкішні прикраси гравера Тимофея Петровича, і на довгий час стали найкращими виданнями того часу.

Підкреслю тут, що в перших київських виданнях бачимо шрифти та прикраси не тільки стрятинські, але й остріжські [* Титов Ф. Типографія Кіево-Печерской Лавры. С. 55, 84; див. ще: Кіев. Стар. 1894. Т. 46. С. 276].

Тільки вісім літ (1616 — 1624) працював Єлисей Плетенецький як типограф, але зробив він за цей час надзвичайно багато; талановитий адміністратор, він відразу поставив свою друкарню на тверді ноги. Звертає на себе увагу те, що печерські видання були в своїй більшості дуже великими й оригінальними, яких доти ще ані одна друкарня не випускала. Лавра відразу звернула дуже пильну увагу на зовнішні прикраси своїх видань, і в цім відношенні скоро стала вище за всі тодішні друкарні. Звичайно, все ще вимагало таких великих коштів, яких на той час ані одна друкарня не могла понести; печерській друкарні щедро помагав і меценат того часу Костянтин Долмат, що до видань «Бесід» 1624 та 1625 р. «суммою пенязей приложился», і взагалі, як каже Земка, «голосу типографіи дал».

В монастирськім маєтку Радомишлі ⁵ в 91 версті від Києва, Єлисей Плетенецький заснував добру папірню, і вона постачала папір на Печерську друкарню; папір був напочатку темний, але міцний. Радомиська папірня була першою на цілій східній Україні. Пізніше, 1625 р. Захар Копистенський в своїм «Казаньє на честном погребе Єл. Плетенецкого» згадував і про папірню: «До которои (друкарні) и Папирню в Радомышлю, маєтности церковной, коштом немалым, на подивенє в том краю, як реч небывалую, выстявил и поднес» [* Титов Ф. Т. II. С. 119]. Папірня довго працювала в Радомишлі — десь аж до другої чверті XVIII віку і коло неї повстало осібне передмістя, що й тепер ще зветься Папірнею.

Плетенецький помер в 7 годин вечора 29 жовтня 1624 р. [* Тератургима 1638 р. С. 45 — 46. № XXVI, тут і епітафія йому], маючи понад 70 літ віку. Тільки вісім літ був коло друкарства Плетенецький, але за цей короткий час він не тільки встиг організувати друкарню, але зміг надати їй сили та оригінальності. Ця діяльність Плетенецького нагадувала таку ж діяльність кн. К. Остріжського.

«Пречестный и блаженный отец наш, — каже в передмові до «Бесід на ап. Павла» 1623 р. Захар Копистенський, — кир Єліссей Архімандріт в истинну нарещися достоин Благочестіа ревнитель, муж благих желаній, пресветлаго онаго и православнаго Василіа Константіновича кнж. Острозскаго подражая, — в старости уже глубокой, благообразни сединами цветущ», дав обітницю «еже книгами церкви исполняти»

[* Примірник Національного музею у Львові. № 590. Л. 4].

Доба Плетенецького — це осібна ціла доба печерського друкарства, якого виразною рисою все був національний, український характер, що відбивалося й на мові видань, і на їх прикрасах. Найближчий співробітник Плетенецького, Захар Копистенський, в своїм надгробнім слові — «Казаньє» 1625 р. згадує й друкарські заслуги Плетенецького, що «в старости и Типографію выставил, з которои книги божественныи, церковныи и училищныи, за исправленієм людей учоных от него ж на тоє мисце зведеных, порядне и оквите выходят и выплывают» *. Ще й 1627 р. згадує Копистенський в передмові до «Тріоді» 1627 р. про Плетенецького, що той «типографію Лаври Печерской соружи» **

[* Там само. № 413. C. 36.

** Там само. № 56. С. 3; звідси цитую й далі.]

б) Доба розквіту Києво-Печерського друкарства. 1624 — 1648

Єлисей Плетенецький міг спокійно вмирати; ще за життя свого він обрав собі достойного заступника — Захара Копистенського, який і став на архімандрію 20 листопада 1624 р. З походження Копистенський також був галичанином, племінником перемиського єпископа Михайла. До Києва прибув Копистенський десь 1615 р., певне разом з Стрятинською друкарнею, а 1616 р. він вписався вже до Київського Братства. Була це людина енергійна та великої освіти — «муж рєвности презелныа в Благочестіи, словесен же и премудр в Богословіи и исповеданіи православныя виры», як охарактеризували його друкарі в Анфологіоні 1619 р. На літературному полі Копистенський особливо вславився своєю цінною «Палинодією» ⁶.

В Печерській Лаврі прожив Копистєнський 12 літ і всіх їх віддав головним чином друкарні. Увесь час був він головним помічником в друкарстві Єлисея Плетенецького. Для першого Київського видання Часослова 1617 р., Копистенський, тоді ще архідиякон, дає надзвичайно цінну передмову; до «Бесід» 1623 р. разом з Бериндою складає доброго покажчика, і т. п. — ні одне видання печерське не виходить без близької участі Копистенського. І Плетенецький не помилився, коли вказав якраз на Копистенського, як на свого заступника, бо постійно бачив його завзяту ревність до найбільшої справи своєї — до друкарства. В «Тріоді» 1627 р. (передмова, с. 3) Зяхар Копистенський тепло згадує про свого попередника: Плетенецький «типографію Лаври Пєчерской соружи, и мене благоразсужденієм своим о Бози в служеніє се (друкарство) потщися привести».

Заслуга Плетенецького в друкарстві не тільки та, то він достойно підтримав справу попередника свого, але й в тім, що він повів її далі. При нім працюють ті ж самі люде, та ж сама славна печерська Академія друкарська. Вінцем цеї праці була «Тріод Пісна» 1627 р., на 4+802 с.; книжку цю видано надзвичайно розкішно. з силою заставок, ініціалів, кінцівок; особливо розкішні мініатюри — їх тут коло сотні. Книжка ця потребувала великих коштів: «многою ценою, — каже П. Беринда в післямові, — книгу сію изобразихом (зане далече городом великим торговым от нас отстояшим, зело драго всякаа матеріа снабдивашеся и художник обреташеся)» [* Tитов Ф. ТЛІ. С. 178]. Підкреслює це й сам Копистенський в передмові: «Пріймите убо любезно, — просить він, — сію святую книгу, многим трудом и художнє изданную» [* Примірник Національного музею у Львові. № 56. С. 4]. Як попередник його, Копистенський беріг вже встановлену в Печерській друкарні традицію — служити свойому народові, бути національним в своїх виданнях; ось тому так часто в тодішніх друках подається на берегах книжки переклад трудних церковнослов’янських слів на українську мову, що любив робити й сам Копистенський; з того ж напряму появилися в 1626 — 1627 рр. окремі листки для потреб широких українських верстов.

Хворим вже був Копистенський, коли 17 лютого написав передмову до найкращої праці свого життя — «Тріоді Пісної» 1627 р., а тому просив читачів помолитися «о мне, нини болном» і просити Бога, «да даруєт ми милость Свою и здравіє». Але через місяць помер він, помер в великодню середу, 21 березня 1627 р.

Копистенського на архімандрії заступив незабутній Петро Могила (в кінці 1627 р.). На початку не мав він часу віддатися друкарству, бо був зайнятий загальноцерковними справами. Муж високої освіти, Могила скоро орієнтувався в друкарстві. Всю силу свого великого впливу Могила віддав на оборону православної церкви і хутко зрозумів, яку ціну для цього має якраз друкарство. Ось тому в скорім часі Петро Могила всі сили свої віддав Печерській друкарні. А коли 1632 р. добився він від польського уряду багатьох полекшень для православної церкви, то серед них було й право вільно засновувати друкарні при церквах та монастирях [Описаніе Кіево-Соф. Собора. К., 1825. С. 169].

В першу чергу Могила заснував постійну вищу школу в Києві — Братську Колегію (перше при самій Лаврі), і всі професори цеї Колегії стали також до праці в Печерській друкарні; цим значно побільшилась та друкарська Академія, що працювала за часів Плетенецького та Копистенського. Ближчими співробітниками Могили по друкарству були: Афанасій Кальнофойський, Сильвестер Косів, Іларіон Денисович, перший «доктор богословія» Ісасія Козловський і др., не рахуючи старих працьовників з попередньої доби. Ось вся ця друкарська Академія мала досить сил, щоби в першу чергу готувати солідні книжки, а книжки богослужбові добре виправляти по грецьких оригіналах. Все це наклало виразну ознаку на всі могилянські видання — ознаку солідності та науковості.

На Великдень 1630 р. Печерська друкарня привітала свого нового архімандрита пишним панегіриком — Імнологія ⁷. Панегірик цей особливо цікавий нам тим, що на нім підписалися 12 видатніших печерських друкарів того часу, підписалися з фаховим званням своїм, а тому ми можемо до певної міри сказати й про склад друкарні на 1630 рік. На чолі всеї друкарні («всего типу правитель») стояв Тарас Земка; технічний провід давав («типікароводець») Памва Беринда, котрому помагали: ієродиякон Ісаія («типоназиратель») та інок Артемій Половкович («типоблюститель»); коректором («столпоправитель») був Димитрій Захаріевич; Степан Беринда підписався просто «типограф»; єсть два гравери («изобразитель») — Парфен Молковицький та Михайло Фойнацький, вони, певне, й готували малюнки для гравюр; два батирщики — Павло Макарієвич та Федот Кипрієвич; з складачів («наборщик») підписався тільки один — Нафан Зінькович. Мала в цей час Лавра й свою словолитню, від якої підписався «писмолеател» Леонтій Ієрусалимович [* Цю «Імнологію» див. у Титова Ф. Т. II. С. 234 — 239; передрукував її також проф. К. Студинський у XII т. «Записок». С. 11 — 18].

Але в цім же році впало велике нещастя на Печерську друкарню — з 1 серпня 1630 р. в Києві та його околицях лютує аж до квітня 1631 р. якась моровиця ⁸, що вчепилася й до нашої друкарні. В передмові до «Тріоді Цвітної» 1631 р. про це розказує Тарас Земка:

«Мы многим трудом, болілим же иждивенієм сію («Тріодь») єдва свршихом. Не токмо бо вещество (матеріа) неудоб снабдевашеся, но и художник єдва обрестися взможе, всим наченшим сію кнігу смртоносным оружіем (єже в мимошедшеє лито 1630, наченше от прваго дня мисяца Августа, даже до Априлля, в сем уже лити, в Обители же святой зде и в гради Кієви, и в окрестных градех зело сверепствоваше) посеченным бывшим» **. А в післямові до цеї ж книжки читаємо, що «сію Цветоносную преполовившіих делателій част отидоша в вечная селенія, благоутробнаго гнева Господня бичем смертоносным поражени» ***.

[* Примірник Національного музею у Львові. № 140. Л. 15.

** Там само. № 140. Ст. передостання.]

А наступного року, 1632, померли й два стовпи Печерської друкарні, що працювали в ній від її заложення — 13 липня помер Памва Беринда, а через два місяці, 13 вересня, упокоївся й Тарас Земка. Звичайно, все це помітно відбилося на Печерській друкарні, і вона в роках 1630 — 1633 працює вже значно менше, як до того.

1633 р. Петро Могила став митрополитом Київським, Галицьким «и всея Россіи»; але ставши митрополитом, Могила лишився також і архімандритом Печерським, а тому зберіг свій безпосередній догляд над друкарнею. Печерські друкарі поспішили привітати свого митрополита новим панегіриком — «Євфоніа веселобрмячаа» 5 липня 1633 р. В цім панегірику, між іншим, друкарі розказують:

И мы, што друкарскои пилнуєм роботы,

Знаєм што нам панскіи твои справят цноты.

Куншты наши вакуют, и мы ваковали;

Не без шкоды своєи аж поты чекали.

Кгды тя, пана своєго, щасливе витаєм,

Внется далей ваковать юж не сподеваєм.

Нехай из типографских кунштов тую славу

Относит имя твоє прєз нашу забаву.

Много плынет пожитков з друкарскои штуки,

З неи свою относять славу вси науки.

Ты лепий, наш Велможный, о том, Пане, знаєш,

Орлооким розумом все ты проникаєш.

Твоє о том старанє, в том твоя забава, —

Як бы мела оздобу Россійская слава.

Важиш кошт на Друкарню, жебы впрод Сіону

Оздоба могла быти, потом Гелікону *.

[* «Євфонію» передрукував Титов Ф. Т. II. С. 306 — 310.]

Друкарі не помилилися: Петро Могила всі сили свої віддавав на добре урядження своєї друкарні. Вміло й твердо боронячи свою церкву від нападів римо-католиків та протестантів, Могила мав собі для цього найкращого помічника в Печерській друкарні. А друкарня все збільшувала свою працю, все випускала книжки одна одної корисніші. Сам Могила близько працює коло друкарні — править тексти по грецьких оригіналах, пише передмови, дає всьому провід і т. п.

Багато книжок випустила в світ Печерська друкарня за могилянську добу; друкарнею правив, здається, Софроній Почаський, що змінив на цім становищі Т. Земку. Серед могилянських видань особливо ось ці 4 мають велику вагу: 1) Служебник 1629 р. 28+144+300+4 с., розкішне видання, багато прикрас. 2) «Тріодь Цвітна», 1 червня 1631 р., 22+828+2 с.; надзвичайно розкішне видання, сила прикрас, чудові гравюри. 3) Євангеліє Учительне, 25 серпня 1637 р., 6+1031 с.; так само розкішне видання, з багатьма дуже гарними гоавюрами. 4) Але вінцем праці як самого Могили, так і Пєчєоської друкарні був, безумовно, Требник, 16 грудня 1646 р., величезний том в Трьох частинах, понад 1670 с., розкішно виданий, з 20 цікавими гравюрами і силою прикрас. В Требнику скрізь додержано свої українські звичаї і дано багато таких молитов та «чинів», яких пізніше вже ніколи не друковано.

Петро Могила, як митрополит Київський та Галицький, хотів також мати певний догляд за всіма друкарнями своєї митрополії; особливо намагався він прибрати до рук своїх друкарні львівські, хоч це йому й не вдавалося. Львівські друкарні часто робили дошкульну конкуренцію друкарні Печерській, бо часом просто передруковували київські видання. Сердився на це впливовий владика, і часом навіть проклинав непокірного друкаря, як то трапилося з М. Сльозкою (див. вище с. 132 — 134); про таке ж сам митрополит в передмові до Служебника 1639 р. пише, що

«ся знашли нынишних дней тыи люде ве Лвови, которые важатся c типографій своих, ерорами наполнивши книги наши церковныи, без видомости, позволеня и благословенія нас, Пастыров, овечком нашим духовным до уживаня подавати»

[* Титов Ф. Т. II. С. 216].

В своїх виданнях Петро Могила так само дотримувався національного напряму, як і його попередники. Але Могила вже обома руками бере, що краще, з Заходу, перероблюючи його на своє українське. Західний вплив за час Могили дуже вже помітний на лаврських виданнях. Так само Могила перший заклав при Печерській друкарні латинопольський відділ, про що згадують і друкарі в «Євфонії» 1633 р.:

Єсть добрый и полскои Друкарня початок,

Жебы книг было розных в Парнассе достаток,

През што свою оздобу Россійская мает

Краина, за што тебе вечне выхваляєт.

Шрифт польський напочатку був готицький, а десь з 1641 р. появляється й звичайний латинський. Первенцем польського друку в Лаврі була, здається, «Mnemozyne» 1663 р. — панегірик новому митрополитові від студентів братської Колегії. Польське друкарство, що було тоді необхідне для оборони православної церкви, процвітало в Печерській друкарні лише за життя Могили, і спинилося зараз же по смерті його; здається, що й сам шрифт пізніше зник. На якийсь час польське друкарство відновилося потім вже з 1670 р., але ненадовго.

Помер Могила 31 грудня 1646 р. Дев’ятнадцять років пробув він коло Печерської друкарні, віддаючи їй свою невтомну енергію, велику освіту та багаті кошти. Могилянська доба — це найкраща доба в житті Печерської друкарні, доба її повного розквіту та многоплідної праці.

В історії української культури початкове печерське друкарство займає найпочесніше місце. Хоч і пізно повстала Печерська друкарня, але повстала вона вже на доброму грунті серед рідних сприятливих обставин. Не доводилося друкарні цій боротися за саме своє існування, бо козаки збройною рукою берегли батьківську віру та народність. Величезні маєтки печерські знайшли собі тепер найкраще приміщення — і лаврська друкарня швидко збільшувалася та технічно кращала. І вже за перші 15 років свого існування (1616 — 1630) Лавра випустила в світ понад 30 дуже важливих творів, що відразу звернули на неї очі не тільки цілої української землі, але також і всього слов’янського православного світу. Серед цих творів були твори монументальні як церковного, так і взагалі наукового характеру; добрі передмови до цих видань часто були окремими науковими творами з помітним літературним смаком. Навіть своїм розміром всі ці видання — «се було більше, ніж скільки дали всі інші друкарні України за весь час від свого заложення і до того часу, 1631 року», каже проф, М. Грушевський [* Історія України-Руси. 1909. Т. VII. С. 407 — 408].

в) Вчений гурток перших печерських друкарів

Фундатор київського друкарства, архімандрит Єлисей Плетенецький, добре розуміючи величезну культурну силу друкованої книжки, зібрав коло себе цілий гурт тогочасних вчених, що добре розуміли й друкарську справу. Тогочасний погляд на «друкаря» в Києві був таким самим, як і в Європі, — друкар не рахувався звичайним собі майстром, чому друкарі в Європі не мали й свого друкарського цеху, — вони складали ніби вчену колегію і часто підлягали суду тільки ректора університету, будучи вільними від звичайного суду [* Вenis A. Ochrona praw autorskich w dawnej Polsce. Див.: Pamiętnik słuchaczy uniwersytetu Jagiellońskiego. Краків, 1887. C. 425 — 426]. Друкар в давнину часто був друкарем в широкім значенні сього слова: сам він писав книжку, сам її правив, а часом сам складав і друкував.

Ось такими друкарями були й київські друкарі. Майже всі вони з вищою освітою, виходять переважно з київської або львівської братських шкіл; всі вони глибоко начитані, з добрим знанням грецької, пізніше латинської й інших мов. Були це переважно монахи, часом на високім становищі; лишивши печерську друкарню, вони часто розходилися на ігуменства, архімандритства або на архієрейські кафедри. Вже за Плетенецького коло Печерської друкарні склався значний гурт вчених людей, що творили своєрідну «друкарську академію». Ці люди невпинно працювали коло книжки і довели друкарську справу до такого рівня, який постійно буде найціннішою окрасою старої української культури. Рівняючи київські видання з тогочасними європейськими, переконуємось, що справді печерське друкарство не стояло нижче західного, а часом і перевищувало його своїм високохудожнім виконанням.

На чолі цеї «друкарської печерської академії» все стояв печерський архімандрит, душа та голова київського друкарства. Окремі архімандритства — Плетенецького, Копистанського чи Могили, — це окремі доби київського друкарства, доби, що доповнювали та продовжували одна одну.

Про друкарську працю архімандритів Плетенецького, Копистенського та Могили розказано вже вище; подаю тут лише літературу про них. Після того розкажу коротко про працю визначніших київських вчених друкарів доби її розцвіту.

1. Єлисей Плетенецький. З невеликої літератури про цього славного мужа (монографії нема!) зазначу: Копнете нський Захар. Казаньє на честном погреби отца Єліссеа Плетенецкого. К., 1625. Передрукував Титов. Додатки. С. 110 — 125; Kопистенcький Захар. Омилія альбо казаньє на роковую память отца Єліссеа Плетенецкого. К., 1625; передруковано в «Архив Ю.-З. Росс.» Ч. І. Т. VIII, а також у Титова, додатки с. 147 — 171; Кальнофойський Аф. Тератургима 1638 р., Епитафія №XXVI. С. 45 — 46; Голубев С. Т. Кіевскій митрополит Петр Могила. К., 1883. Т. І. С. 265 — 282; Голубев С. Т. Исторія Кіев. Дух. Академій. К., 1886. С. 100 — 105; Грушевський М. Історія України-Руси. 1909. Т. VII. Т. 404 — 408; Перетц В. Панегірик «Визерунк цнот превел, о. Єлисея Плетенецкого» р. 1618. Див.: Записки. К., 1909. Т. VI. С. 54 — 68 (переклад Ів. Огієнка). Тут і джерела до пізнання життя Єл. Плетенецького. «Візерунка» передрукував також Титов, с. 14 — 16; Голубев С. Панегирик Кіево-Печерск. архимандриту Єлисею Плетенецкому 1618 года // Труды Кіев. Дух. Академій. 1610. Кн. VI. С. 296 — 350. Це, власне, рецензія на таку ж працю В. Перетця, але дано багато цікавих заміток про Плетенецького та друкарство; до праці додано знімки заголовного та другого листів «Візерунка». Рец. М. Возняка в «Записках». Львів. Т. 97; Титов Ф. Типографія Кіево-Печерской Лавры. К., 1918. Т. І. Розд. III та IV. С. 63 — 146.

2. Захар Копистенський. Беседы І. Златоустаго на 14 посланій апостола Павла. К., 1623. — єсть посвята Хведору Копистенському з відомостями про Копистенських. Див.: Титов. Додатки. С. 81 — 85; Кальнофойський Аф. Тератургима 1638 р. № XXV. С. 44 — 45. Епитафія; Евгеній Митр. Словарь историческій о писателях дух. чина. 1827. Т. II. С. 187 — 189; Филарет Ар x. Обзор русской духовной литературы. Харків, 1859. № 162. С. 250; Русская Историческая Библіотека. Спб., 1878. Т. IV. Примітки. № 12. С. 12 — 14. Завитневич В. З. Палинодія Захаріи Копыстенскаго. Варшава, 1883. Рец. Н. Петрова в «Ж. M. H. Пр.» Ч. 23,4; Голубев С. Т. Петр Могила, К.., 1883. Т. І. С. 283 — 288; Голубев С. Т. Исторія Кіевской Духовной Академій. К., 1886. (з «Унив. Изв.» 1885 — 1886). С. 108 — 117. Е. К. Захаріи Копистенскій. Див.: Энциклоп. Словарь Брокгауза. 1894. X. XII, 336; Корсуновскій Г. Кіевопечерскій архимандрит Захарія Копыстенскій; рец. в «Трудах Кіев. Дух. Акад.» за 1894; Титов Ф. Типографія Кіево-Печерской Лавры. К., 1918. Розд. V. С. 147 — 168; Печерська друкарня й друкарство в ній за архімандрита Захара Копистенського. 1625 — 1627.

3. Петро Могила. Про нього зазначу лише: Голубев С. Петр Могила и его сподвижники. К., 1883. Т. І; 1898. Т. II. Про друкарську працю Могили див. Титов Ф. Типографія Кіево-Печерской Лавры. К., 1918. Т. І. С. 169 — 312.

4. Памва Беринда. Славний культурний діяч, друкар Памва * Беринда більше тридцяти років життя свого віддав на службу українському друкарству. На жаль, про цього достойного мужа не багато знаємо певного. Походив він, мабуть, з Молдавії, десь з теї місцевості, що лежала ближче до українських земель — можливо десь з Буковини**.

[* Сам Беринда постійно підписувався так: Памво, а не Памва, як прийнято тепер.

* Яцимирскій. Из исторіи славянской письменности в Молдавіи XV — XVII в. (1906 р.) на с. XXIII категорично твердить, що Беринда був «родом несомненно румын». В «Межигірськім Помяннику» 1625 р. записано «Род ієромонаха Памвія Беринды», а саме: «Помяни, Господи, душя раб своих: Іоанна, Анну, Григорія, Петра, Феодосію, Єлену, Василія, Андрея, Марію, Дарію»; див.: Петров Н. И. Описаніе рукописных собраній, находящихся в г. Кіеве. М., 1904.

Вип. III. № 375.]

В той час знання української мови було звичайним в Молдавії, бо цею мовою велося там державне урядування. У всякому разі, Беринда добре знав українську мову в її західному діалекті.

Освіту Беринда здобув собі, певне, в львівській братській школі, тут же він навчився добре й грецької мови. По закінченні школи Беринда оженився і мав сина Лукаша. Вже тоді Беринда звертав на себе увагу своєю талановитістю і тому скоро опинився він в Стрятині, в домі відомого нам (див. вище. с. 166) Хведора Балабана, куди ввів його, певне, єпископ Гедеон, котрий Беринду «в великой ховал ласци». Пізніше Беринда тепло згадував про своє щасливе перебування в домі пана Хведора, додаючи, що найкращу працю свою — «Лексикон славеноросскій» — він розпочав в його домі: «В зацном дому, — каже він, — при боку святопреставлшихся родителей милых вш. мл. пана Феодора Юрієвича Балабана и єи мл. паней Матроны Міхаиловны Сербиновны, хорунжанки волынскои, як у власных родичов живучи и добродийстви гойне заживаючи, початок того Лексіка учинилем» *. Навіть саму думку про Словника Беринда приписує тому ж Хведору Балабану: він «понуди и мене, аще и проста, но туюжде ревность имуща; реченіа и имена славенская избирати, аки не у сущу тогда Лексікону» **.

[* Лексикон 1627 р. Посвята, Л. 2, об.//Примірник Національного музею у Львові. № 525.

** Там само. Післямова. С. 476.]

Беринда вперше познайомився з друкарством певне при львівській братській друкарні, ще при початку її праці; а коли в Стрятині стали закладати друкарню, то Беринда допомагав Балабанам в цій справі; він же й працював в цій друкарні за час 1603 — 1606 р., коли тут друкувалися Служебник та Требник. Але господар друкарні, Хведір Балабан, помер 1607 р., помер, не відплативши Беринді за працю; задовольнив вже брат Хведора, Олександер Балабан, староста рогатинський та трембовельський, котрий Беринду «гойне по оного зестю за послуги уконтентовал» [* Там само. Передмова. Л. 2 б].

Таким чином Беринда змушений був покинути Стрятин і шукати собі якогось притулку. Але що робив далі Беринда, нічого не знаємо; певне тільки, що по цьому приймає він монашество і ім’я Памво, здається, від єп. Єремії Тисаровського, і живе в львівськім св. Онуфріївськім монастирі. В цім же монастирі, як ми знаємо, перебувала тоді (1608 — 1615 рр.) львівська братська друкарня (див. вище. С. 115 — 116), і Беринда працював у ній. Управителем друкарні був ієромонах Пафнутій Кульчич (див. вище. С. 154), і з ним і зійшовся близько Беринда. Пафнутій, що змінив о. Мину в братській друкарні, через цього останнього був зв’язаний з друкарським гуртком ще Івана Хведоровича; таким чином і Беринда виховувався на кращих друкарських традиціях Хведорівського гуртка.

На початку 1616 р. о. Пафнутій виїхав в якихось справах до Любліну, передавши друкарню й всі свої речі Беринді. Але з Бериндою несподівано трапилась в цей час якась хвороба і Пафнутій написав 6 березня 1616 р. до львівського Братства листа, що дає нам деякі вказівки про життя Беринди:

«Овде * писаніє мелем, — пише о. Пафнутій — от отца Памвы, яко теж и през Герасима, диякона своєго, который там ве Лвове самовидцем был всих пригод отца Памвиных в хоробе єго, и волю его всю овде мне обявил; що я зрозумивши так през писанє, яко и устноє поведанє, и видомост певную мавшы о таковом ero припадку, яко о общом, болезную, яко теж и о всих трафунках ся фрасую, иле з ним нам общих. Хотя ж он мене понеконт в писаню своєм тишит, поведаючи, иж все в цилости моє єст, но я не преставаю на том, и овшем, — то єдно слышавши, же он ся юж отдемаєт (sic, отдаляєт?) и до Скиту ся маєт, чого я вправде єму в том ни трохи не поблажаю, хотя он волю во всем свою маєт, бо розумию, же єму болшей з шкодою и не похвалою будет; мне в том правде гамовати или помогати, през отдаленє месца, не можно єст, бут то я поручаю и єго сумленю. А в. м., яко достовирным дозорцом и ктитором будучи всих моих речей, которыє ся на общую ползу в. м. поручили до верных рук, и тепер пилне и покорне, яко своих добродиєв и панов, прошу, если бы ся умысл отца Памвин отминити не мел, и погамовати от в. м. прозбою, чего не вонпилю, абы так небачным наконец быти хотел, рачте в. м. речы тыє вси, которыє, слышу, он засвидетельствовал вашей милости, захованы были до приєзду моєго» **.

[* Польське ówdzie, тут

** Крыловскій А. Львов. ставр. Братство. Додатки. С. 50 — 51. Підпис під листом: «Иєромонах Пафнотий Кулчич А. М. смиренія Христова».]

Отже, як бачимо, наслідком якихсь пригод Памва Беринда вирішив був покинути Львів і перейти до Скиту, до новозаснованого тоді монастиря *. Але наміру свого Беринда не виконав — цілий 1616 рік живе він у Львові і Братство доручає йому продаж своїх видань **, а під кінець цього року стає він, здається, й на чолі братської друкарні, а крім того й учителює. Тут він видрукував в кінці 1616 р. «Вирши на Рожество» на честь львівському єпископові Єремії Тисаровському; під «Віршами» такий підпис: «Недостойный Ієромонах Памво Берінда Типограф».

[* Скитський монастир заснував Іов Киягиницький 1611 р. коло села Маняви; монастир спершу був під опікою львівського Братства, пізніше став ставропигіальним.

** Харлампович К. Западнор. прав, школы. С. 307, 309.]

В цей час розпочалося друкарство в Києві; як ми бачили вже (с. 259), хотіли перше друкувати Анфологіона, певне, й приступили були до складання його, але працю припинили, бо треба було книжку добре виправити та звірити з грецьким оригіналом, цебто треба було мати доброго справщика-коректора. Ось тоді Єлисей Плетенецький і почав запрошувати (декілька раз) до себе Беринду, як людину, що мала «дарованный от Бога дар корректорства в пресладчайшем и добрезнаменитом широкоглагольном языку славенском» [* Посвята П. Беринди в «Беседы». 1623. Л. 4]. Беринда, як управитель Стрятинської друкарні, добре знав її, а тому був дуже потрібний в Києві; туди він нарешті й прибув десь 1617 р. Але львівське Братство відпустило свого друкаря лише на одну працю, а тому Беринда, видрукувавши Анфологіона, що вийшов 16 січня 1619 р., був вільний. Тоді Єлисей Плетенецький відпускає Беринду назад До Львова з таким листом 3 березня 1619 р*. до Братства:

«Ночь в клопотах и фрасунках уставичных будучи, не паметаю гаразд, абым до ваших милостей о узыченьє отца Памвы для роботы друкарское овде, до сего дому Божого, манастыра Печерского, писати мел, окром до самогом єго писал и килька крот посылал. Єднак, иж приєхавши писаньє от ваших милостей под печатью братства ваших милостей оттоль отдал ми, и так он се, зде за затягом от мене время немалое роботою своєю, што без шкоды значноє быти не могло, мешкал и корыкгатором быти поднявшысе в той роботе (Анфологіон), котороє ся поднял и на себе взял, дозорцою был, и по сконченью оное от єє светоє обители от мене єсть мирно отпущен, ку вашей милости ставитисє маєт» *.

[* Крыловскій А. Львов. ставр. Братство. Додатки. С. 65 — 66.]

Але цей лист був тільки простою формальністю, бо ж такий друкар, як Беринда, був дуже потрібний в Києві, і певне Плетенецький впросив Беринду зараз же вертатися вже на постійне життя. У всякому разі, в 1620 р. Беринда вже в Києві, а 8 червня він випускає тут Номоканона. В цей час прибув на Вкраїну Єрусалимський патріарх Феофан, і наш друкар був свідком величезної події того часу — відновлення української ієрархії. Торкнулося це й його. Львівське Братство попросило патріарха підтвердити їм ставропигію, і всю цю справу доручило Памві Беринді. Беринда докладно розповів патріархові про історію, завдання та значення Успінського Братства, і задоволений патріарх 7 серпня потрібну грамоту видав, а самого Беринду зробив протосингелом Єрусалимської церкви, — звання, яким так любив наш друкар постійно підписуватися. «Сущу смиренію нашему во гради Кієви, — читаємо в виданій грамоті, — пріиде к нам благоговенен муж и изряднийшій в ієромонасех кир Памво Беринда, єго же смиреніє наше и протосингельства достоинством удостой, извествуя нам о вашей любви яже внутрь ко Богу, и яже вне ко ближним» *. От з цього часу і став наш друкар протосингелом **.

[* Акты Западной Россіи. Т. IV. № 219. С. 508; Петрушевич. Сводная летопись. Додатки. 1891. С. 92.

** Отже, Беринда набув собі цього титулу в Києві, а до Єрусалиму й не їздив; багато дослідників безпідставно твердять (також і Титов, Ор, cit, І. С. 210), ніби Беринда побував у Єрусалимі і там набув собі звання протосингела.]

Роки 1621 — 1624 Беринда цілком віддав на перевірення та на видрукування двох надзвичайно цінних та розкішних видань: «Іоанна Златоустаго Беседы на 14 посланій св. ап. Павла», 1623 р. і того ж «Бесіди на Діяння» ⁹, 1624 р. Працю цю покінчив він в серпні 1624 р., а 1 вересня т. р. Лавра послала його в Москву, щоби піднести нововидані книжки царю та патріарху Філарету й одержати там за це «пожалованіє и милость». Київський митрополит Іов Борецький написав до патріарха відповідного листа, в якім читаємо:

...Вжделе вилети пресветлыа ваша лица... смеренный и благоговейный в ієромонасех и духовницех господин Памво Берында, честный протосингел великіа святна церкве Ієрусалимскіа, усредный пособник и благоподвижный в деланіи и исправленіи книг печатных, искусный потрудитель в многих в нашей святой церкви Россійск..., от нихже ныни сам в совершенчем и ізрядном изданіи «Бесед на Диянія Апостолскіє», пресветлой державе вашей являася, приносит, єго же пресветлаа ваша держава, як сслужителя нашего и брата верна, в всем имети благоволи и от дрежавы пресветлыа царскіа обычноє благосердіа пожалованіє єму и милость подав, к нам мирно отпустити сподоби, яко да по сих и в святую Афонскую гору отшед ради исправленіи книг наших от тамо сущих зводов к нам... (на) ползу всеа церкве Росскіа принесет и єще достодолжный талант, возмагаєм державы светлости вашея благословенієм и пожалованієм, Господу Богу усугубить *.

[* Архив Ю.-З. Росс. Ч. І. Т. VI. С. 542 — 543].

Як прийняли Беринду в Москві, не знаємо; відомо тільки, що 11 вересня «книжной печатной мастер» Памво Беринда був вже в Путивлі ¹⁰ і віз царю та патріархові «по две книги печатныя своєго мастерства, Диянія Апостольскія» *. Не знаємо також, чи їздив Беринда на Афон, як пише про це Борецький; скоріше, що не їздив, бо в цей час був він дуже зайнятий виданням «Толкованія на Апокалипсис», що й вийшло 1625 р., та дуже цінним розкішним виданням «Тріодь Постная», що вийшла в 1627 р.; в тім же році вийшов також і «Лексикон Славеноросскій», праця цілого життя Беринди.

[* Чтенія в Истор. Общ. Нест. Летописца. К., 1912. Кн. 23. Вип. І. Від. III. C. 54].

По цьому вже безвиїздно невпинно працює Беринда в Києві, підписуючись на різних виданнях: «Типограф» або «Архитипограф ст. Лавры» чи «Архитипограф церкве Росскіа». Був це типограф вповні в тогочаснім значенні: і письменник, і перекладач, і коректор, і «печатной мастер», цебто й технічний друкар *. Це була людина високої освіти, добрий знавець грецької мови, «тщатель в бж. писаніих и в дили сем (друкарстві) разумноискусен», як каже про нього Захар Копистенський **.

[* Титов Ф. (Типографія К.-П. Лавры. Т. І. С. 145 — 146) твердить з непорозуміння, ніби Беринда «не был типографом в собственном смысле этого слова».

** Беседы на ап. Павла. 1623.]

Багато працював Беринда; ані одне видання в Лаврі не виходило без його участі. Працював він як перекладчик з грецького, або як справщик; писав багато передмов. На всю свою працю дивився як на богувгодний «подвиг»; в Анфологіоні 1619 p. читаємо в передмові, що по виправленні його «чесный в ієромонасех кир Памво Берінда обычноє по благоискусству типографску деланієм сопривнесе подвиг».

Діяльність Беринди визначалася виразним національним українським характером. На духовну користь народу випускає він листки в 1626 — 1627 рр. Високо ставлячи церковно-слов’янську мову, Беринда разом з тим обстоював необхідність заведення живої української мови до церкви; це він перший осмілився голосно сказати, що «широкій и великославный язык славенскій трудности до вырозуминя многіи в соби маєт, зачим и сама церков Російскаа многим власным сыном своим в огиду приходит» [* Лексикон 1627 р. Л. 2]; щоб помогти в цьому, він і видав свого «Лексикона».

Ціле життя своє віддав Беринда друкарству, і на славнім посту своїм і помер 13 липня 1632 р. На скромній могилі його була відповідна епітафія.

Про Беринду багато писано, але тільки принагідно, — переважно про його відому працю — «Лексикон Славеноросскій» 1627 р. Джерела про цього друкаря:

Передмови, післямови та посвяти всіх києво-печерських видань 1619 — 1632 р. Зокрема, передмова та післямова до «Лексикона» 1627 р., — тут багато автобіографічних звісток. Увесь цей матеріал див. у Ф. Tитова. Типографія Кіево-Печерской Лавры.. K., 1918. Приложенїя.

Крыловській А. Львовское ставропигіяльное Братство. К., 1904. Додатки. С. 50 — 51: лист Пафнутія Кульчича, і 65 — 66: лист Плетенецького з відсилкою Беринди 1619 р.

Акты Западной Россіи. Т. IV. № 219: грамота патріарха Феофана 1620 р. Див. ще в Петрушевича. Сводная Галицко-русская летопись c 1600 по 1700 год. 1891. С. 92.

Архив Ю.-З. Росс. Ч. І. Т. VI. С. 542 — 543: лист митр. Борецького 1624 р.

Каратаев И. Описаніе. 1883. № 215, 223, 248, 259, 284, 289, 301, 307, 308, 311, 318, 337, 355.

«Ж. М. Н. Пр.» 1838. Ч. XIX. С. 567 — 568: Беринда продає книжки в 1616 р.

Кальнофойський Аф. Тератургима. К., 1638. С. 48.

З літератури зазначаю:

Евгеній. Словарь пис. дух. чина. Спб., 1827. Т. II. С. 150 — 151; Саxаров. Сказанія русскаго народа. Спб., 1849. Т. II. С. 6. Тут же с. 7 — 118 передруковано, але зле, Словника 1627 р. П. Беринди; Филарет. Обзор русской духовяой литературы. 1859. № 168. С. 265 — 268; Головацкій Я. Ф. Начало и действованіе Ставропигійскаго братства в Львови // Зоря галицкая яко Альбум на год 1860. Львів, 1860; тут на с. 455 — 459 подано докладний опис життя П. Беринди; Ровинскій Д. Русскія народныя картинки. Спб., 1881. Т. IV. С. 733 — 735 // Сборник отд. русск. яз. и слов. Т. 26; Стpoeв. Библіологическій словарь. 1882. С. 223; Калужняцкій Я. К библіографіи церковно-славянских печатных изданій в Россіи // Сборник отд. русск. яз. и слов. Спб., 1886. С. 29 — 46. Т. 42. Про залежність Слов’яно-польського лексикона 1722 р. від словника Беринди; Каптерев Н. Патріарх Никон, как церковный реформатор, и его противники // Православнеє Обозреніе. 1887. № 1. С. 151; Житецкій П. Очерк литературной исторіи малорусскаго наречія в XVII веке. К., 1889. С. 37 — 44; Булич С. Церковно-славянскіе елементи в современном русском языке. Спб., 1893. Ч. І. С. 58 — 59; Редкости из книгохранилищ К. П. Медокс // Книговеденіе. 1895. № 2. Тут описано Лексикона П. Беринди Кутеїнського видання 1653 р.; Xарлампович К. Западнор. прав, школы. 1898. С. 307, 309, 310, 408, 449, 476; Огієнко Ів. Огляд українського язикознавства // Зап. Наук. Тов. Львів, 1907. Ć. 9 — 10 (по окремій відбитці). Тут і дрібніша література; Грушевський М. Історія України-Руси. 1909. Т. VII. С. 409 — 410; Маслов С. И. Библіогоафическія заметки о некоторых церковно-славянских старопечатных изданіях // Р. Ф. В. 1910. Кн. 3 — 4. С. 353 — 363; Не дочекавшись окремої монографії, Беринда все-таки має сумлінно написану статтю молодої працьовниці Ант. Ів. Сичевської (з б. філологічного київського Семінар акад. В. М. Перетця): Памва Беринда и его Вирши на Рождество Христово и др. дни // Чтенія в Историч. Общ. Нестора Летописца. 1912. Кн. 23. Вип. І. С. 49 — 96. А. Сичевська зібрала все, що було відомо їй про Беринду, тут же й головніша література; Титов Ф. И. Типографія Кіево-Печерской Лавры. К., 1918. Т. І. С. 170 — 172, 209 — 213 і інш. (див. покажчика), але чимало відомостей подано не критично; Огієнко Ів. Українська мова в Київо-Печерській Лаврі в XVII в. //Духовна Бесіда. 1924. № 1 — 2 і окремо.

5. Tapac Земка. Другим друкарем початкової доби Києво-Печерської друкарні, друкарем, що віддав українській книжці все життя своє, був Тарас Левкович (або Левонич) Зёмка. На жаль, про заслуженого мужа цього знаємо дуже мало. Мова його писань, хоч і занадто пересякнена полонізмами (жебы, ведлуг, рожай, латвый, цалость, нигдысь, валечний, набоженство і т. п.), часом говорить за те, ніби не був він з Галичини, а може з якоїсь до Київщини близької землі (остатній, братній, нынишній, середній, в моці, в огні, аж поки нас привернет, хоч рядом: тогды, зосталисмо, пришлисте і т. п.). Де здобув собі освіту Земка, точно не відомо *. Закінчивши школу, прийняв він монашество і почав працювати на літературному полі.

[* Русскій біографическій словарь (Спб., 1912. Т. Су-Тка. С. 304) каже, ніби Земка вчився в Києві; інші дослідники (Отроковський. С. 11) вказують Львів або Вільну.]

Коли Земка появився в Києві, точно не відомо; в Києві вступив він до Братства, і вписався до нього так: «Аз во Ієромонасех худийшій Тарасій Л. Земка братство православых Кієвскоє при храми святых Богоявленій похваляю, и сам в нем быти и при нем стояти желаючи, в реєстр и имя своє вписую рукою» *. Вже з 1625 р. Земка займає при Лаврі дуже почесну посаду — стає тут проповідником слова Божого. В «Лексиконі» 1627 р. П. Беринди наш Земка підписався під віршами вже як ігумен Богоявленського київського братського монастиря **. Пізніше, десь з 1631 р. Земка став і ректором братської школи.

[* Памятники, изданные временною коммисіею. К.. 1846. Т. ПС. 45; запис Земки йде по запису 3. Копистенського 1616 р., але сам дати не має, як і інші тут записи; відносити запис Земки на 1616 р., як це робить В. Отроковський (С. 7, 10, 16), підстав нема.

** Евгеній (Словарь. Т. II. С. 263) помиляється, тверджучи, ніби Земка став ігуменом з 1631 р.]

Був це муж великої освіти, що добре знав мови — грецьку, латинську та церковно-слов’янську, знав досконало також і свою українську мову. Звичайно, Єлисей Плетенецький звернув пильну увагу на талановитого мовознавця і поставив його на працю коло Печерської друкарні. Коло видавничої справи Земка вперше виступає 1624 р. — в «Бесідах на Діяння» 1624 р. він вміщує свої вірші під гербом добродія Печерської друкарні К. Долмата, а також допомагає друкувати Номоканона, що й вийшов 25 листопада 1624 р. От з цього часу Земка вже невпинно працює в Печерській друкарні, віддавши їй цілком останні вісім років свого життя.

Земка був діяльним співробітником Захара Копистенського по видавничих справах. Його головною працею при друкарні було виправлення книжок до друку, цебто коректорство; власне коректором Земка постійно й підписувався на печерських виданнях, напр.: «Ієромонах Тарасій Лёвкевич Земка, проповедник слова Божого и Корректор в типографіи монастыра Печерского Кієвского» («Тріод Цвітна» 1631 р.), або: «Ієромонах Тарасій Земка, Проповедник и Исправител в Типографіи ст. Вел. Лавры Печерскіа Кієвскія» (Служебник 1629 р. л. 20), або просто: «kop.» чи «кор. тип.» (коректор типографіи) і т. п. За Петра Могили Земка зайняв вже високе становище в друкарні; так, в Імнології 1630 р. він вже підписався: «Всего Типу Правитель», — цебто він правив тоді всею друкарнею. Під актом 1631 р. Земка підписався: «Ієромонах Тарасій Земка, игумен Богоявленскій Кієвскій, старец соборный монастиря Печерского Кієвскаго рукою власною» [* Евгеній. Описаніе Кіево-Печерской Лавры. К., 1826. Додатки. С. 24; Тут. зам. «Тарасій» помилково «Исаакій»].

Добрий знавець грецької мови, Земка готовив багато перекладів, або звіряв тексти з грецькими оригіналами; він, наприклад, править текста «Цвітної Тріоді» 1631 р. До кращих печерських видань («Толкованіє Андрія Кесарійського» 1625 р., Служебник 1629 р., «Тріодь Цвітна» 1631 р.) пише Земка свої передмови, і в них виявляє себе першорядним богословом. Крім цього, мав Земка безумовно поетичний талан і прикрашував Лаврські видання своїми віршами, чи то окремими («Читателю» в Акафистах 1625 р.), чи то як епіграмами на герби (Долматів 1624 р., Копистенських 1627 р., Балабанів 1627 р., два Могилів 1628 і 1629 р. і др.).

Як і його старший товариш Беринда, Земка добре знав рідну йому українську мову і любив вживати її в своїх літературних працях. Земка також боронив потребу вживання української мови в церкві. Свою святу думку Беринда та Земка провели навіть і в життя — в «Пісній Тріоді» 1627 р. вони вмістили Синаксарі та деякі інші статті в українській мові, в перекладі Тараса Земки. Справа була нова і сміла, а тому Беринда примушений був пояснити її окремою, дуже цікавою післямовою:

«А що до Синаксарів, — пише він, — що їх з грецької на українську мову переклав чесний ієромонах Тарас Левонич Земка, проповідник слова Божого, то не нарікайте на це ви, великороси, болгари, серби і інші, подібні нам в православії, бо це ж зроблено з ревности та з бажання різних верстов народу нашого українського, — благородних, світських та інших, що не вчилися глибокорозумної слов’янської мови, котра має розум та мудрість, як і грецькі та інші граматичні писання. Не погрішили ж давні святі отці та філософи, коли Євангеліє св. Матвія з єврейської на грецьку переклали, а з грецької Марка, Луку та Іоана принесли, а також коли грецькі богословські книжки переклали на мову слов’янську. Отож за тим прикладом робили й ми, на користь та на примноження братам своїм, і сподіваємося в Господі, що цим ми не погрішили. Робимо це на спасіння, щоб не сказали нам: «Ти добре молишся, але другий не будується і розум мій без пожитку». Тому послухались ми Апостола (І Kop. 14), що каже: «В церкві краще сказати п’ять слів зрозумілих, корисних і для інших, аніж силу слів чужою мовою». А ви, приймаючи цю книжку смиренномудренно, споминайте Апостола (там само), що навчає: «Коли вікриється щось іншому сидячому, другий нехай мовчить» *.

[* Оригінал писано ц.-слов. мовою. Див.: Титов Ф. Т. II. С. 178.]

Ось ця національна риса в працях Тараза Земки високо піднімає його над рівень тодішніх культурних працьовників, коли, як каже сам він:

Враги лютыя над миру

Узброєны й на нас, и на нашу виру

[* Там само. С. 133].

Помер Земка 13 вересня 1632 р., лише на два місяці переживши друга свого Беринду. Автор післямови до «Цвітної Тріоді» 1631 р. красномовно схарактеризував нам Земку, як «честнаго и словеснейшаго господина отца игумена святых Богоявленій святыя обители Братства кієвскаго студитов, мужа в святом Благочестіи добре изрядна и внешнего любомудрія троистым органом язык изящне благодатію Христовою воруженна». Поховано Земку в Печерській Лаврі.

Про Земку згадують лише принагідної Титов Ф. Типографія Кіево-Печ. Лавры. К., 1918. Приложенія. Тут всі передмови та вірші Земки; Евгеній. Словарь. 1827. Т. II. С. 263 — 264; Аскоченскій К. Кіев. Т. І. С. 102, 328; Макарій. Исторія русской церкви. Спб., 1882. Т. XII. Кн. 2. С. 387 — 388; Филарет. Обзор р. дух. лит., 1859. № 169. С. 268 — 269; Голубев С. Исторія Кіев. дух. акад. 1886. Вип. І. С. 173 — 174, 225 і додатки с. 4; Русскій біографическій словарь. Спб., 1912. С. 304 — 305. Тут дуже повна бібліографія; Энциклоп. словарь Брокгауза. 1901. Т. 32. С. 629; Титов Ф. Типографія К.-П. Лавры. Т. І. С. 207 — 209; Архангельскій А. Очерки из исторіи зап.-русск. литературы. М., 1888. C. 127; Строев П. Списки ієрархов. Спб., 1877. С. 17; Петрушевич. Сводная летопись. Львів, 1874. С. 470; Отроковскій В. М. Тарасій Земка, южно-русскій литературный деятель XVII в. Спб., 1921. — спеціяльна добра монографія про Земку//Сборник Отд. русск. яз. и слов. Т. XCVI. № 2. С.IV — 122. Рец. С. Щеглової в «Україні» 1924 р. Кн. 1 — 2; Проф. І. Огієнко. Українська мова в Київо-Печерській Лаврі в XVII в//Духовна Бесіда. 1924. № 1 — 2.

6. Борецький Іов, з 1620 р. митрополит Київський та Галицький. Світське ім’я його — Іван, походив з Борчі в Галичині. Року 1605 в Дермані видрукували «Лист Мелетія», переклад Борецького (див. вище с. 214). В Крехівській бібліотеці був рукопис № 63, де написано: «Списася сія книга, рекомая Небеса, мужа св. Іоанна Дамаскина, рукою многогрешного раба божія Іоанна Феодоровыча, року бож. 1605 месяца августа дня 30». Нижче добавлено, хто був цей Іван Хведорович: списана «Митрополитом Києвским и Галицким и всея Росіи» *.

[* Петрущевич А. С. Сводная летопись. 1874. С. 28.

** Голубев С. Исторія Кіев. Дух. Акад. 1886. С. 213.]

Коли справді Іоанн Феодорович — це Борецький (інші документи кажуть, що Борецький був Іоан Матвієвич) **, тоді підпис під Дерманським Октоїхом 1604 р.: І. Ф. Д. можна б віднести і до Борецького та ствердити, що Борецький був друкарем в Дермані, і може через знання друкарської справи попадає він пізніше в Київ до Єлисея Плетенецького те з самого початку київського друкарства (працює над Анфологіоном 1619 р.). Визнавши, що Борецький був друкарем, стало б яснішим, чому він підтримував пізніше друкарів Вербицького та Соболя. Але Ігор, ще с. 213 та 253. Див., крім зазначеного: Русскій Біографич. Словарь. Т. Иб. С. 301; Каратаев. Описаніе. № 178 // Арх. Ю.-З. Росс. Ч. І. Т. XII. С. 497.

7. Йосиф Кирилович також належав до київського гуртка вчених друкарів, хоч і не довгий час. Родом був це українець, що рано попав на Схід, побував в Палестині та Сінаї, прийняв монашество і став протосингелом Олександрійського патріарха, відомого Кирила Лукариса. Цей останній 3 червня 1620 р. вислав Йосифа на Вкраїну, щоби він «братію нашу виры христіанскія поучал», вислав його «в Кієв, Галич и Львов и на всю Билую Русь»; Кирилович виїхав і «жил в тех городах для науки года с два». Виконавши своє завдання, Иосиф мав вернутися знову на Схід, але цього зробити вже було не можна через війну з турками, і тому він на початку 1622 р. їде до Москви, щоби «видети государевы очи и побить челом о милостыне». Тут і пробув Кирилович до лютого 1623 р. З Москви Иосиф знову прибув до Києва і вже тут і лишився працювати на довго (1623 — 1632) при Печерській друкарні.

Кирилович дуже добре знав грецьку мову і тому й працював в Києві яко коректор, перекладаючи та звіряючи тексти з грецькими оригіналами. Єл. Плетенецький доручив Кириловичу приготовити до друку Псалтиря, що той з великим успіхом і виконав за 1623 — 1624 рр. До цього ж Псалтиря Иосиф написав цінну передмову, виявляючи себе першорядним богословом (під нею він підписався: «монах Іосиф Киріллович»). Потрудився він також над «Бесідами на Діяння» 1624 р., про що тут читаємо: «Спотрудися в сей книзи и иже в священноиноцех Іосиф Святогорец, слова благодати проповедник и протосиггел ст. Патріархи Александрійскаго; сей убо, превожденіє то славенскоє c греческим архітипом прочитаа, следова» *. Працював він і пізніше: так, в післямові «Поученія Дорофея» 1628 р. про його працю читаємо: «Исправися же сіє от древнего истиннаго и славнаго єллиногреческаго діалекту всечестным ієромонахом кир Іосифом, протосиггелом Святейшаго Великаго Престола Александрійского, и поклонником святых земель — Палестіны и Сінаа» **.

[* Примірник Національного музею у Львові. № 591. Л. 7.

** Так само. № 645. С. 450.]

Під кінець життя свого Кирилович знову перебрався до Москви, і тут цар з патріархом окремою грамотою наказали йому «переводити греческіє книги на славянскій язык и учить на учительном дворе малых ребят греческаго языка и грамоти»; це була перша школа на Москві. Року 1634 Кирилович помер у Москві.

Література: Mакарій. Исторія церкви. Т. XI. С. 71 — 73; Сношенія Россіи c Востоком по делам церковным. Т. II. С. 3, 5 — 7, 142 — 143; Харлампович К. Западнор. прав, школы. С. 211, 222, 352 — 353, 367, 408; Титов Ф. Типографія К.-П. Лавры. T. І. С. 137, 156, 173, 212, 460; Т. II. С. 86, 90, 95, 100, 192, 536.

8. Филофей Кизаревич, ієромонах, також працював при Печерській друкарні. Добре знав грецьку мову; він редагував Акафисти 1625 р. і написав до них дуже цінну передмову; вже в той час був він намісником Печерської Лаври. Крім цього друкував «Поученія Дорофея» 1627 р., написав тут посвяту новому архімандритові Петру Могилі. Про нього: Титов Ф. И. Типографія. Т. І. С. 80, 88, 156, 168, 170, 173; Т. II. С. 131 — 133, 189, 191.

9. Лаврін Зизаній Тустановський також належав до київського гуртка вчених друкарів. Родом був з Галичини, одержав дуже добру освіту і на початку працював, як видатний педагог. До Києва запросив його Єлисей Плетенецький і доручив йому виправити по грецьких оригіналах «Бесіди на ап. Павла» 1623 р.; про це в передмові до цеї книжки Захар Копистенський каже:

«Єл. Плетенецький» благоговиина мужа, словеснейша дідаскала и втію, художнаго же єллиногреческаго язьїка.уменіє и искусство стяжавша, пречестного отца кир Лаврентія Зізáніа Тустановского, пресвитера и святыя православныя виры исповедника и проповедника, — того умоли, вєже люботрудне потщатися превожденіє тоє изследовати и исправити; иже и любезно вспріим втрученноє, c известнейшим архітипом, єллинским... дволетствовав в дили, створи тоя книги исправленіє».

[* Примірник Національного музею у Львові. № 590. Л. 4].

В Псалтиру 1624 р. Зизаній умістив вірші на герба панів Долматів, підписавши їх: І. Л. 3. Крім цього, Лаврін Зизаній переклав «Толкованіє на Апокалипсис», що вийшло 1625 р., про що Земка в передмові розповідає так:

«Вежд же и о сем читателю, яко древним зводом Апокалипсіи растленным и скращенным сущым, от еллінскаго сію многотрудно истлкова пречестный в пресвитерех господин отец Лаврентій Зізаніа Тустановскій, муж еллинских и славенских искусный дідаскал и проповедник сл. Бж.».

[* Там само. № 596. Л. 6 б.]

Про нього: Харлампович К. Западнор. прав, школы. С. 382 — 384, тут і література; Лаврентій Зизаній Тустановскій // Волин. Епарх. Ведом. 1890. № 2 — 4; Титов Ф. Типографія. Т. І. С. 140, 150, 151, 460. Додатки 57, 67, 139, 144, 187.

10. Степан Беринда був якимсь родичем Памви Беринди і довгий час працював в Печерській друкарні. Працю свою він розпочав ще за Єлисея Плетенецького, — друкував «Бесіди» 1623 р., в котрих його названо: «благоговейный и разумный от прототипа типограф»; до цього видання Степан Беринда додав свої вірші на герба Плетенецького під назвою «Великодныйдар», і вірші ці він підніс архімандритові разом «з найнижшими службами», що дає привід думати, що Степан Беринда вже в цей час був старшим над нижчими друкарськими робітниками. Працює С. Беринда і над «Бесідами на Діяння» 1624 р., де в післямові про це читаємо: «Подвизашажеся в деланіи сеа богодухновенныа книги благоподвижніи и благочестивій друзи в типографіи в составленіи писмен типографски Стефан Берында и Андрей Наумович» *. Того ж року Степан Беринда виступає як свідок друкаря Вербицького при купівлі двора; купівля ця відбулася «при могоричниках, людеей зацных, то ест при господину отцу Иєву Бударазском, священнику Києвоспаском, и при пану Стефане Беринде друкару» **.

[* Примірник Національного музею у Львові. № 591. Стор. передостання:

** Чтенія в Истор. Общ. Н. Летописца. К., 1898. Кн. XII. Відд. III. С. 29.]

Працює й далі в Києві Степан Беринда; на «Лексиконі» 1627 р. він підписався як типограф, а на «Поученіях Дорофея» 1628 р. — «мній в тип.» — менший серед типографів; друкував він також і Служебника 1629 р., де вмістив свого записа. В Імнології 1630 р. наш друкар підписався теж: «Стефан Берында типограф». Був він, здається, також і гравером, коли тільки ініціали під гравюрами С. Б. приписувати йому. — Про нього: Kаратаев. Описаніе. №284, 311, 326, 336, 355; Истомин Ф. Чтенія в Истор. Общ. Н. Летописца. К., 1898. Кн. XII. Відд. III. С. 24 — 33; Tитов Ф. И. Типографія. Т. І. С. 116, 130, 144 — 146, 168, 172, 179, 214, 216, 475. Додатки. С. 55, 79, 94, 188, 192, 198, 233, 235, 315.

________________________________________

Такий був гурт вчених друкарів за час розцвіту Печерської друкарні. Це справді була «друкарська академія» того часу. Пізніше, за Петра Могили до друкарської справи взялися також і професори Могилянської Академії, і тому гурт цей дуже збільшився.

Звертає на себе увагу ще й те, що більшість друкарів були походженням з Галичини або вчилися в львівській школі, напр. Єл. Плетенецький, Захар Копистенський, Петро Могила, Памва Беринда, Степан Беринда, Лаврін Зизаній і др. Це було перше «нашествіє» галичан на Наддніпрянщину, що дало такі добрі культурні наслідки [* Зазначу тут, що цей вчений гурт галичан писав свої твори (передмови в книжках, посвяти, вірші, а то й самі книжки) тодішньою українською літературною мовою з великим числом полонізмів та спеціально західно-українських виразів; все це й пішло не тільки до нашої київської літературної мови, але також і до нашого священства, а через церкву й до народу]. Між земляками київською та галицькою встановлявся тоді найтісніший зв’язок, але — на шкоду соборної України — зв’язок цей на віки розбила братня релігійна боротьба, заведена рукою того третього, що поставив собі за ціль «знищення Руси». І світла незабутня праця цього вченого гуртка київських друкарів так і полишилася «недоспіваною піснею» ідеї соборної України...

г) Києво-Печерське друкарство під час «Руїни» і початок московського впливу. 1648 — 1686

З смертю Петра Могили припинилась безжурна доба розцвіту Печерської друкарні, припинилась на те, щоб більше вже ніколи не повторитися. З 25 січня 1647 р. замінив Могилу на архімандритстві Йосиф Тризна і пробув архімандритом майже десять літ, але за його часу Печерська друкарня надрукувала вже надзвичайно мало, бо козацькі війни, що почалися тоді ¹¹, не дали змоги нормально вести друкарську справу. Правда, на початку друкарня все-таки традиційно берегла набуті форми і робила добре враження навіть на чужинців; наприклад, 1653 р. бачив Печерську друкарню Павло Алепський і так її описує: «Коло великої церкви, — каже він, — знаходиться дуже гарна, знаменита друкарня, що обслуговує цю країну. З неї виходять всі їхні церковні книжки дивним друком різного виду та кольору, виходять також малюнки на великих листах, особливості країв, образи, вчені досліди і др.» [* Путешествіе Антіохійскаго патріарха Макарія. Видання «Общ. Ист. и Древн. Росс.» М., 1896. Вип. II. С. 59].

Приєднання України до Росії на перших порах нічим не відбилося на стані Печерської друкарні; Москва не почувала себе сильною на Вкраїні, а тому мало цікавилася тим, що друкується в Києві. По Тризні архімандритом став Інокентій Гизель ¹², і за його майже тридцятилітнє управління (1656 — 1683) Печерська друкарня знову віджила, пригадала собі кращі часи Петра Могили і зробила надзвичайно багато. Заслуговує уваги величне видання «Патерика Печерського», що вийшло 1661 р. і повторене 1678 р. з розкішними гравюрами талановитого печерського гравера Іллі.

Але Москва потроху втягувала під свій вплив і Печерську друкарню. Здавна вславився цар Московський своїми щедрими дарунками і ось за цими милостями хмарою посунули українці зараз же по 1654 р.; те саме робить і Лавра, а це вкінці прискорило вже насильний вплив на Печерську друкарню. Інокентій Гизель, заохочений прикладом Л. Барановича, розпочав жваві зносини з Москвою і почав підносити цареві лаврські видання. Це добре оплачувалось і книжка українська потроху попливла по широких просторах російських. Так, посилаючи цареві свою книжку «Мир c Богом» 1669 р., Гизель просить дозволу продавати цю книжку «в преславном царствующем граде и везде на пользу всему народу», щоби всі росіяни «любезно и невозбранно книги єго приймовали, чли и от них закону Господню научалися» [* Харлампович К. Малороссійское вліяніе на Великорусскую церковную жизнь. 1914. Т. 1. С. 441]. Особливо за роки 1669 — 1672 Гизель пильнує збути якнайбільше різних печерських видань до Москви, закладає там навіть свою книгарню, де післанці його досить добре торгують печерськими виданнями. Правда, все це не дало добрих наслідків, бо скоро на Москві, де мало розуміли нашу книжку, стали підозріло ставитися до київських видань — їх оглянули, віддали на духовну цензуру і частину книжок 1672 р. таки заборонили, наказавши, щоби кияни «впредь таких не привозили». А 1675 р. наказали й Л. Барановичу, «чтобы преосвященный архієпископ книг никаких в царственный град Москву на продажу не присылал» *.

[* Эйнгорн В. Книги кіевской и львовской печати в Москве. С. 19]

Але Московський уряд цікавився гарними виданнями київськими і в літі 1669 р. розпочав переговори з Гизелем, щоби Лавра видрукувала по сто примірників своїх попередніх видань — «Бесід на ап. Павла» 1623 р. і «Бесід на Діяння» 1624 р.** Гизель не прийняв цього замовлення, пояснюючи так: [* Про цікаве це замовлення див.: Кіев. Стар. 1896. Т. 53. С. 73 — 79; Харлампович К. Малоросс. вліяніе. 1914. Т. І. С. 440 — 445.]

«В прежних де годах, как у них бывало мастеров добрых много и приезживали в Печерской монастырь ис Кракова и із ыных далних мест многиє, и ім де давано, как они делают, по 8 гривен всякому человеку и болши неделно, опричь пива, и меду, и вина, и всякова харчю, и тоє всякую дачю писывали на роспись и как которая книга зделана будет, тогда де по росписи и сметят, во что та книга ис тиснення ценою выдет; а ныне у них в Печерском монастыре и делать некому, мастеров мало, и те де худо делают, а прежниє де мастеры монастырскіє добрыє все померли, а иныє побиты потонули в военноє время, а ис Кракова де ныне и из ыных мест ниоткуды не приезжают, a посылают де по них далеко» *.

[* Титов Ф. Типографія. Т. І. С. 347]

Крім цього, Інокентій Гизель написав ще й листа цареві, пояснюючи, що в теперішнім стані друкарні Лавра не в силі виконати замовлення; між іншим Гизель писав:

«Дило се єсть велиє и скорого начатая и совершения потребующеє, а у нас зде прасы или станы токмо два и художных делателей надоби не мало, их же сего времени мятежем воєнним умалилос, тем печатованиє таких книг (подобно так давнєє в годех мирных было) забавить времени два годы, аще токмо каковая злая не случитца спона». Через вівну «людем великая зде теснота, и в Києв ис Полши и из ыных стран водного проходу нет, и художники, в типографію потребныє, их и другіє, которыє к ним изо Лвова обещалися прити, и не пришли. От таких мятежей и тяжестей у них людиє зело страшливы, а харчю всякому скудость, и невозможная великая ценз бываєт, для того и здешниє жители всякиє люди и делатели типографские бегать обыкли»

[* Там само. С. 349 — 350].

Отже, як бачимо, доба Руїни таки відбилася й на Печерській друкарні, що змушена була зменшити свою продуктивність. Управителем друкарні довгий час за цю добу був ієромонах Іосафат — дуже освічена людина, що писав і передмови до видань. Десь в кінці 1680 років в друкарні появляються й гравюри на міді — досі були тільки на дереві. За Гизеля ж розпочинає Лавра друкувати Букварі для народу. На початку 1670 р. відновлює Гизель знову друкування польських книжок, в чім йому допомагає управитель польської частини друкарні Армашенко з друкарем Менжинським.

Довге було керування Іннокентія Гизеля Печерського друкарнею; зроблено за його час дуже багато, а головніше — Гизель пильнував зберігати той напрямок, який надав друкарні Петро Могила. Москва ще не вмішувалася до друкарської справи, бо Церква українська від Москви не залежала, — вона підлягала тоді патріарху Царгородському.

д) Перші наскоки Москви. 1686 — 1700.

Українська Церква довго (1654 — 1686) боронилася, не бажаючи рвати своїх віковічних стосунків з Царгородом і йти під непевну владу Москви. Але нічого не помогло — з 1686 р. Церква українська таки остаточно опинилася під Москвою * ¹³.

[* Див про це: Огіенко І. Українська культура. К., 1918. С. 177-192. Розд. XXXIV.]

І зараз же з 1686 р. розпочалися московські утиски на Печерську друкарню. Всі ці початкові утиски падають вже на архімандрита Варлаама Ясинського (1684 — 1690). Ясинський дуже любив друкарську справу, і під час Гизеля був енергійним помічником йому по друкарству. Коли українську Церкву різними способами тягли під Москву, Ясинський протестував проти такого приєднання, і тому його відносини до Москви все були ненормальними.

В час приєднання української Церкви до Москви царі московські — Іоан і Петро та царівна Софія видали грамоту в вересні 1685 р. і в грамоті цій забезпечили Україні волю друку, бо цього домагалося духовенство: «Печатаніє книг, — читаємо в грамоті, — также и ученіє дитем греческим и латинским языком, невозбранно имети, и все обыкновенія прежнія без премененія волно содержати повелеваєм» *. Але царське слово додержувалося не довго. Патріархом Московським був тоді Яким (1685 — 1690), завзятий противник української книжки взагалі **.

[* Архив. Ю.-З. Росс. К., 1872. Ч. І. Т. V. С. 99.

** Огієнко І. Українська культура. К., 1918. С. 138 — 142.]

Хотіла була Москва віддати тоді Печерську друкарню під догляд київського митрополита, що тоді зовсім вже їй упокорився. Ось тому в патріаршій грамоті Якима митрополиту Гедеону Четвертинському з 8 листопада 1686 р. зазначалося: «Иди же в Кієвской Митрополій Типографія будет, да печатаются церковныя книги по чину, преданію же и мудрованію Восточныя Церкви за єго Митрополичьим благословенієм і досмотром» [* Описаніе Кіево-Софійскаго собора. К., 1825. С. 197, 202. Див. також: Титов Ф. Кіево-Печерская Лавра, как ставропигіальный монастырь. К., 1918. С. 32 — 36]. Лавра -всім цим дуже занепокоїлася і зменшення своїх споконвічних прав опротестувала перед царем. Цар став на бік Лаври і на прохання В. Ясинського своєю грамотою з 3 травня 1688 р. Лавру, як ставропигіальну, і її друкарню з-під догляду митрополитанського визволено, про що й повідомлено київського митрополита грамотою 20 червня того ж 1688 р.

Ось через всі ці клопоти за Варлаама Ясинського надруковано вже не багато книжок, лише 9, та й то невеликих, переважно старих видань. Року 1688 Лавра випустила поважну книжку — «Венец Христов» Антонія Радивиловського; патріарх Яким довідався був, що друкується ця книжка, і заборонив випускати її без його розгляду, але Лавра не послухалася, і книжку таки видрукувала. Патріарх дуже за це розсердивсь, і тільки заступництво царів спасло Лавру від неприємних клопот [* Харлампович. Малороссійское вліяніе. С. 446].

Найбільшою працею Печерської друкарні за час Ясинського було видання 1689 р. першої частини безсмертного твору Дмитра Тупталенка ^u «Четьї Минеї» ¹⁵; п’ять років готувалася Лавра до цього цінного видання. Але наслідки цеї праці були розпачливі для Лаври: патріарх Яким знову розсердився, що видали книжку без його дозволу. Він відчитував за це Ясинського:

«Треба було, — писав патріарх про «Четьї-Минеї» св. Д. Ростовського, — списав, прислати к нам ваше преписаніє, і нам было то ваше преписаніє, в царствующем гради Москве соборно свидетельствовав, ісправити, аще что где достойная исправленія обрящется, і тогда, по рассмотренію і судженію соборному, дати нам і благословеніє, єже і типогравским тисненієм іздати... І ми ожидахом от вас премногоє время преписанія онаго вашего на прочитаніє и сужденіє. Ваше же преподобіє, пренебрегше архипастырскоє наше повеленіє, книги сами типом издасте... І сіє ваша велія неправда»...

[* Архив Ю.-З. Росс. Ч. І. Т. V. С. 281].

І патріарх надалі суворо наказав:

«А в предь бы вам каковы книги, малы или великія, новосочинєнныя случится печатати, первеє к нам, святейшему патріарху, обьявити и написав присылати, і мы, разсмотря, і благословеніє подадим на подобающая; а необявя, и к нам первоє не прислав, отнюдь бы вам не дерзати таковых книг новослагаємых печатати, да не казни церковней, запрещенієм, яко преслушницы, подпадете»

[* Там само. С. 284].

Здивований таким наказом, лаврський архімандрит Ясинський відписував патріархові (10 серпня 1689 р.) про його заборону: «Сіє зело єсть нам трудно и невместително, того ради о крайнєє разсужденіє и благословеніє челом бьєм» [* Архив Ю.-З. Росс. Ч. І. Т. V. С. 287].

Якраз тоді була велика потреба в Псалтирях, бо «єя же и єдиныя в типографіи не имамы». Лавра приступала до друку їх, але цей наказ патріархів збив її з пантелику. Ясинський писав про це патріархові:

«Усумневаємся, како зде, в Малой Россіи, печатати, по коєму зводу? Ибо аще по Московску, то не обыкоша сіи людіє (українці) тако читати и не имут куповати, разве аще бы особный на то был монаршій указ и патріаршій всенародный»...

[* Там само].

Яким бачив, що його не слухають на Вкрайні, і просив навіть патріарха Константинопольського, щоби той наказав українцям, «да имут покореніє и послушаніє святейшему нашему престолу Московскому, и да не имут волю и власть, в жесточайших запрещеній, — ни по єдиному образу, ниже книгы какія печатати, ниже ино что творити без нашего соборнаго разсмотренія»...[* Там само. С. 199].

Проте патріарх Царгородський на це не згодився і друкувати книжок Лаврі не заборонив.

Звичайно, все це цілком убивало ініціативу Печерської друкарні та знеохочувало її до якоїсь більшої праці. Ясинському наказали ще перед 1688 р. на книжках обов’язково підписувати царське та патріарше ім’я.

З 1690 р. Варлаам Ясинський став митрополитом Київським, а печерську архімандрію зайняв Мелетій Вуяхевич (з 9.XII.1690 по 6.II.1697 р.), бувший військовий суддя. Вуяхевич був заможною людиною і постійно давав і свої кошти на печерські видання. Московські утиски довели до того, що за Вуяхевича, Лавра друкує книжки вже самі церковні та богослужбові. Але наказів московських Лавра слухала дуже неохоче. Так, 1692 р. вона видрукувала, не повідомивши патріарха, Літургію, і в передмові не згадала ані царів, ані патріарха, а тільки свого архімандрита Мелетія Вуяхевича.

Розсердився на це новий вже патріарх Адріян і вичитував за це Вуяхевича (18 листопада 1692 р.):

«А тако бы неподобало творити... Точію за твоим веленієм книги издаются, єже весма непристойно и дерзновенно. Єще же пред сего к вам в монастырь — чтобы без ведома каковых церковных книг не печатати — писано... Како же у вас таковоє презорство содеяся в сицевом, в благословеніє и прощеніє ваше нам возвестите»

[* Там само. С. 359 — 360].

Через місяць, 17 грудня 1692 р. архімандрит лаврський просив вибачити йому це його «злочинство». Він так виправдувався:

«Грамоты вашего архипастырства при моєм недостоинстве в святую обитель нашу таковой не бывало, чтобы никаких книг церковных без вашего архіпастырскаго милостиваго благословенія не печатать... А как прежде мене бывшим архімандритом аще был каковый ваш архіпастырскій указ или ни, того не вем, и не обретохом между многими писмы таковаго архіпастырскаго указу»...*

[* Архив Ю.-З. Росс. Ч. І. Т. V. С. 362.]

Від всього Лаврського собору архімандрит просив патріарха:

«Сіє же всем бысть исвестно, яко по сіє время без препятія невозбранно было всякіє книги по нашему малороссійскому обыкновенію печатать, ныне же в велицем недоуменіи суще, ужасе бо нас ваш архіпастырскій милостивый отеческій указ, яко ни малой какой книжицы без вашего архіпастырскаго милостиваго указу не печатать»...

І собор просить:

«аще нам, богомолцем вашим, на всякую и малейшую книжицу по благословеніє посылати к вам, то в святой обители всякому строєнію монастырскому превеліє препятіє будет. И не точію строєнію, но и безхлебни будем... Прожиток весь братіи и служебником пища і одежда и всякоє строєніє мрнастырскоє, то все от печатанья книг»...*

[* Там само. С. 362 — 363.]

І накінці Вуяхевич від усеї Лаври слізно молить:

«Едиными усты і единым сердцем вси єдинокупно, припадая до ног ваших архіпастырских, со слезами молим: помилуй нас... повели по прежнему в святой обители нашей книги печатать невозбранно, по нашему обыкновенію» *.

[* Там само. С. 363.]

І патріарх змилосердився над Лаврою і прислав їм листа (лютий 1693 р.):

«Не возбраняєм же вам, — писав він, — в типографіи вашей Кієво-печерской обычанных книг в чине церковном печатати, єже бы было в ползу, аще и по тоя страны наречію. А которыє имате печатати болшія книги... на таковыя книги и благословеніє от нас пріимати и присылати к нам должно, да во известіи имеєм, ради общаго согласія без всякаго усумненія и прекословія» *.

[* Там само. С. 372.]

В кінці свого листа патріарх різко поділяє книжки на московські та українські і забороняє везти українські книжки на Москву; цим він хотів примусити Лавру не друкувати українських книжок, бо вона багато постачала їх на Москву.

«И аще которыя книги издаватися у вас имут, — писав патріарх, — и всякія церковныя здешним наречієм (цебто по-московському) и чином нынешних переводов, и тез без всякаго извета взимати будут от вас ценою везде, и возити к Москве будет невозбранно; аще вашим тамо наречієм (цебто по-вкраїнському) и прежних переводов реченіями издавати имате, таковыя в тамошнія страны отпущайте, а к Москве их не присылайте, повеленія же великих государей царей наших и нашего благословенія в них не полагайте»...

[* Архив Ю.-З. Росс. Ч. І. Т. V. С. 372.]

І не дивлячись на всі ці неприємності, Лавра таки пильнує по можливості ширити свою друкарську справу. Так, за Ясинського та Вуяхевича заводять нові шрифти, гравюри, станки, працюють нові друкарі. На чолі друкарні стоїть ієромонах Софонія — «началник печатного двора». За Вуяхевича знову появляються розкішні видання, але вже їх мало, — це були: «Апостол» 1695 р. та Євангеліє 1697 р. Перший подув московського впливу зле відбився на продуктивності Печерської друкарні.

е) Перéдишка. 1700 — 1720

Року 1700 помер патріарх Адріян на Москві, а з ним припинилося й патріаршество. На чолі російської церкви став українець, Степан Яворський ¹⁶, і на довгий час, — бо аж до 1720 р., — Печерська друкарня мала собі певну волю друку. Яворський любив Лавру і не чинив ніякого утиску її друкарні. На чолі Лаври стояв тепер Іосаф Кроковський (1697 — 1709), дуже освічений монах; він любив друкарство, писав передмови до печерських видань і взагалі близько стояв до своєї друкарні. Доба Кроковського була спокійною та продуктивною, нагадалися давні могилянські часи; от тому за його час надруковано до 40 видань, правда, нових видань вийшло мало, бо в більшості були це передруки старого.

Кроковський звернув пильну увагу на прикрасу лаврських видань; ієросхимонах старець Степан, що управляв друкарнею, добре знав свою справу і видання виходили справді розкішними; в цей же час почав працювати в Лаврі і славний гравер наш Леонтій Тарасевич. З найкращих видань за час Кроковського слід зазначити: 1) «Патерик Печерський» ¹⁷ 1702 р., — розкішне видання, чи не найкраще зо всього, що видрукувала Лавра, прикраси робив Тарасевич; 2) так само й напрестольне Євангеліє 1707 р. визначається розкішною орнаментовкою та розкішним шрифтом, і 3) 1705 р. закінчено видання «Четьїх Миней» Димитрія Тупталенка.

За Іосафа Кроковського трапився в Лаврі пожар 1703 р., але друкарня мало потерпіла. Кроковський багато попрацював, щоби зміцнити силу своєї друкарні; так, він збудував для друкарні нового будинка і набув великого друкарського станка.

Потроху ширилася друкарня й далі, за час архімандрита Афанасія Миславського (1710 — 1715) і продовжувала видавати розкішні видання; напр. напрестольне Євангеліє 1712 р., що має розкішний шрифт та багаті прикраси; так само надзвичайно багато видано книжку: «Іфіка ієрополитика» 1712 р., що має аж 67 розкішних гравюр.

По цьому припинюється власне продуктивна праця Печерської друкарні. Архімандрит Іоанникий Сенютович (1715 — 1730) передруковував попередні видання і вже за нього друкарня зазнала великих змін та потрясінь. В ніч з 21 на 22 квітня 1718 р. в 5-й годині великий пожар дуже понищив Лавру; потерпіла також і друкарня — згорів увесь книжний склад, папір і частина дерев’яних гравюр (але мідні гравюри збереглися); згорів і архів; сам будинок друкарні не дуже постраждав; між іншим, в огні загинула IV частина нового видання «Четьїх Миней». Ще 1752 р. Києво-Печерський намісник доносив Синодові, що «давніх книжок в Києво-Печерській Лаврі нема, — все згоріло в 1718-ім році» [* Описаніе документов Синода. Т. XX. С. 634]. І через цей пожар друкарня не працювала в 1718 — 1719 рр., розпочала працю свою лише в 1720 р., але на неї відразу посипались тоді нові московські утиски, ті утиски, що остаточно вбили Печерську друкарню. Власне з пожаром 1718 р. згоріла й вся попередня столітня воля цеї друкарні, бо вже з 1720 р. розпочинається зовсім нова доба її життя.

є) Давнє Києво-Печерське друкарство. 1616 — 1720

Всі наші давні друкарні були власне культурно-освітніми установами, котрі не багато дбали про зиски, а на перше місце все ставили духовну освіту народню. Особливо це треба сказати про Печерську друкарню: увесь час свого давнього життя (1616 — 1720) була вона ніби Академією, що гуртувала круг себе кращих письменників та вчених свого часу. Печерська Лавра була найславнішою на цілий православний світ, а тому честі стати її архімандритом домагалися найкращі люди свого часу; і справді, — печерськими архімандритами все були високоосвічені люди, часто з великим адміністраційним хистом. Ось такі архімандрити постійно стояли на чолі Печерської друкарні і в справах друкарських брали найближчу участь — вони доглядали за друкарнею, вони рішали, що друкувати, вони дбали про поширення самої друкарні. Увесь час Печерська друкарня мала собі повну волю друку, друкувала, щó вважала за потрібне; вона не знала над собою іншого догляду, крім догляду свого архімандрита. Печерська Лавра була ставропигіальною, а тому не визнавала нічиєї влади над собою, крім влади патріарха Царгородського; навіть київський митрополит не мав права догляду над цею друкарнею, а його намір добути собі таке право скінчився невдачею (див. с. 288).

От через все це становище друкаря в Лаврі було дуже почесним. Це не друкар в нашім розумінні, це була вчена людина, що віддавала життя своє книжці: він її писав, він її правив, часом він її й технічно друкував. Друкарями при Лаврі звичайно були монахи, що пізніше займали високі церковні посади; світських друкарів при Лаврі було не багато. Правда, становище друкарської челяді, цебто нижчих робітників, не було цілком добрим, — часто це були панщинові лаврські робітники, що до друкарської справи ставилися не уважно, а часом і втікали до друкарні Чернігівської, де їх стан був трохи ліпшим; такою була справа аж до 1786 р., коли панщинових селян лаврських взято до казни [* Троцький П. Труды Кіев. Дух. Акад. 1865. Кн. VI. С. 162, 179, 196 — 197].

Друкувала Лавра найрізніші книжки: богослужбові, церковні взагалі, книжки для повчаючого читання; випускала вона також і шкільні книжки, а її букварі розходилися далеко поза межами України; з початком XVIII віку друкує Лавра календарі для народу, що так само мали велике поширення. Можна сказати, що нема такої ділянки тодішнього нашого культурного життя, для якої не працювала б Печерська друкарня. Великою заслугою Лаври було також і те, що вона увесь час мужньо боронила православну віру, — її полемічні видання були творами глибокої богословської думки і робили вплив навіть на ворогів. Зазначу, що печерські видання мають багато передмов з полемічним змістом на пекучі питання свого часу.

З технічного боку Лавра так само довела свою друкарню до найкращого стану — на цілу Вкраїну не було їй рівної. З давнього часу, ще перед 1630 р., Лавра мала вже свою словолитню; ще з початку свого існування має вона й свою папірню, перше Радомиську, а в XVIII віці Пакульську; так само з перших часів має Лавра добру переплетню.

Ось через все це Лавра довела свої видання до найбільшої досконалості як внутрішньої, так і зовнішньої. Кидається в вічі строга науковість печерських видань, особливо за час Петра Могили. Рукопис для друку тут довго виправляють, перевіряють з оригіналами і те часом робить не одна людина, а декілька, роблять не на спіх, а з повагою — «дволітствують». Ні одна давня друкарня не ставилася так поважно до своїх видань, як друкарня Печерська. На коректорство та на справлення Лавра взагалі звертала якнайбільшу увагу і часом всі вчені сили її ходили коло того чи іншого видання.

Київські видання звичайно мають передмови, часом не одну, але й дві, а то й більше. Передмови ці надзвичайно цінні — в більшості це глибокі богословські трактати, що часом не втратили своєї вартості ще й сьогодні, наприклад, передмови Петра Могили, Тараса Земки, Захара Копистенського і др. Через ці передмови київський вчений гурток ширив поміж духовенство та народ свої знання та свої думки, і вплив Лаври йшов не тільки на Вкраїну, але також і далеко поза межами її. Полемічний характер багатьох видань надавав надзвичайну життєвість ніби сухим по назві печерським виданням.

Посвяти — це звичайна річ в київських виданнях. Надрукована книжка звичайно присвячується тій особі, що допомагала виданню, або тій, що могла щось подарувати на неї. Дуже часто бувало, що одна книжка присвячувалась декільком особам — Лавра друкувала частину примірників з одною посвятою, частину з другою, часом з третьою, а частину пускала в продаж і без посвяти. Часто видання присвячувалися просто заступникам Лаври чи віри, що боронили її від нападу ворогів. «Не обыче бо дило, — читаємо в посвяті Д. Голицину до «Алфавиту Духовного» 1713 р. — художеством типографским произведенноє, без заступника в свит исходити, да не растерзанно будет зубы зоилов, согризающих и растерзающих є». В цих посвятах розповідається про рід особи, якій книжку посвячено, про заслуги цього роду і т. п.; часто посвяти дуже довгі, звичайно мають ще й герба та пишномовні вірші до нього. Передмови та посвяти до давніх видань — це часом найцінніший матеріал для вивчення історії, літератури або історії тогочасного друкарства.

Післямова від друкаря чи друкарів — це постійна річ в київських виданнях; тут звичайно розповідається про умови друку теї чи іншої книжки та проситься читача бути ласкавим до прогріхів видання. На зразок подаю таку післямову з «Парамифіа сиреч Утешителныя молбы» 1634 р.:

«Прійми благодарно, благотщаливый читателю, паче же усердный молитовниче, от нас малый труд сей; и аще что недоволно сладко твоєго мненія вкусу в нем возмниться, не абіе уничижив вся, осуди и вознегодуй, но паче молися, да лучших или от нас или от себе самаго сподобитися, памятствуя и о сем, яко много паче удобеє єст чуждеє охуждати, нежели своє не точію лучшее, но и равноє составити; удобнейше же паче всего молитися. Сего ради сим упраждняйся и о нас труждающихся в молитвах твоих памятствуй. Любви твоєй всих благ желателные типографи ст. вел. Лавры П. К.».

[* Титов Ф. Т. II. С. 315. Про значення передмов і др. в стародруках див.: Огієнко І. Спомини кн. К. Остріжського про друкування «Біблії» 1581 р. // Стара Україна. 1924. Кн. IX — X. С. 132 — 134.]

Увесь час Лавра якнайбільше дбала про найкращу зовнішність своїх книжок, і в цім відношенні печерські видання не мали собі рівних. Лаврська гравюра придбала собі заслужену славу серед усього слов’янського світу, Спеціальні «ізобразителі» звичайно готували потрібні малюнки, а гравери вирізували їх на дереві (а з кінця 1680 років і на міді); свої рисувальні та граверні має Лавра вже в XVII віці.

Всі печерські архімандрити звертали на зовнішній бік своїх видань якнайпильнішу увагу і не шкодували на це хоч би й великих коштів; про це часом читаємо і в самих виданнях. Так, Памва Беринда заявляє в післямові до «Пісної Тріоді» 1627 р.: «многою ценою книгу сію изобразихом, зане далече городом великим торговым от нас отстоящим, зело драго всякая матеріа снабдевашеся и художник обреташеся». На початку прикраси київських видань були переважно стрятинські (пор., наприклад, орнаментовку київського Служебника 1620 року та стрятинського 1604 р., або гравюри Часослова 1617 р. та Требника 1606 р. і т. п.), але пізніше Лавра має вже свої власні розкішні прикраси — мініатюри, заставки (пралози), ініціали та кінцівки. І Лавра випустила в світ довгу низку розкішних видань, таких видань, яких ви ніколи не забудете, раз побачивши, наприклад, «Бесіди на ап. Павла» 1623 р., «Бесіди на Діяння» 1624 р., «Тріодь Пісна» 1627 р., «Тріодь Цвітна» 1631 р., Требник 1646 р., «Патерик Печерський» всіх трьох видань — 1661 р., 1678 р., а особливо 1702 р., «Апостол» 1695 р., Напрестольне Євангеліє 1697 та 1707 р. і т. п. — все це пишні видання, з силою гравюр, часом більше сотні, видання одне одного розкішніше, одне одного дорожче, з яких кожне єсть гордість того чи іншого архімандрита-видавця. За сто років своєї найкращої праці Лавра мала декілька десятків дуже гарних граверів, серед яких часом бували й такі талановиті та многоплідні працьовники, як монах Ілля (1636 — 1663), Леонтій Тарасевич та Інокентій Щирський.

Печерська графіка цінна особливо тим, що вона постійно базується на своїй рідній традиції. Ще в «Тріоді Пісній» 1627 р. П. Беринда підкреслював, що книжка ця «искусне украшена зографскими начртанми, от них же множайшая древних отеческих єще звод имут свидетелства». От це базування на «древніх отечеських зводах» і привело печерську гравюру до чисто національного українського характеру.

Розпочинаючи з найперших печерських видань, національний характер прикрас не втрачався аж до кінця цеї давньої доби. В печерських гравюрах усе своє, — гравери матеріал для малюнка беруть собі з свого оточення; так робив, скажемо, Ілля свої гравюри для Требника 1646 р. та для «Патерика» 1661 р.; і як багато українського побуту в гравюрах, скажемо, Требника 1646 р., наприклад, в малюнку похорон; або погляньте на воли з плугом на гравюрі в «Учительнім Євангелії» 1637 р., або на пророка Іллю (на офорті Анфологіона 1619 р.), що мчить по небі парою добрих коней — все це чисто національне, своє українське.

Дуже любила Лавра давати на гравюрах своїх видань свій печерський побут. Так, часто бачимо на цих гравюрах малюнки Успінської церкви, печер, лаврський іконостас, Антонія й Феодосія, образи з печерської церкви і т. п. Взагалі, печерські гравюри дають багатий та цінний матеріал для вивчення тогочасного українського життя та культури.

З Петра Могили розпочався живіший західний вплив на печерську гравюру. Але переймаючи західні зразки, печерські гравери постійно їх націоналізують, — додають до них свій український побут, наприклад, в «Учительнім Євангелії» 1637 р. чи в «Тріоді Цвітній» 1631 р.

Раз розкішно видана книжка пізніше знову перевидавалася, і Лаврська друкарня не втрачала слави найкращих видань. На жаль, більшість давніх печерських дереворитів загинули в огні під час пожару в 1718 р., крім цього, під час пожару 20 листопада 1849 р. згоріло в Лаврі 10 мідних гравірованих дощок, 207 дерев’яних, ініціалів дерев’яних 43, а мідних 25 і т. п.*; проте частина колишніх прикрас — 319 дощок (з 1648 по 1845 рр.) таки збереглася й до нашого часу **.

[* Труды Кіев. Дух. Акад. 1865. Кн. VI. С. 192 — 194, 228. ** Року 1876 Лавра видрукувала їх на 77 листах; див. про це: Петров Н. И. Старииныя южно-русскія гравировальныя доски // Искусство. 1914. Кн. 3 — 4.]

Київський гурток друкарів дуже високо ставив церковно-слов’янську мову, але разом з тим всі вони — Єл. Плетенецький, З. Копистенський, П. Беринда, Т. Земка, П. Могила і др. кохають також і свою рідну українську мову. І справді, Лавра випускає багато книжок, писаних тодіш» ньою літературною українською мовою; цитати з святого Письма часто приводять тею ж мовою, наприклад, в «Кресті Христа Спасителя» Петра Могили або в «Учительнім Євангелії» 1637 р.; до окремих видань додають певні частини українською мовою; часом навіть частини з Літургії подають українською мовою, наприклад, в «Книзі о вірі» 1619 чи 1620 р. читаємо: «Здари нам, Пане, доброволне и без наганы взывати Тебе, небесного Бога, Отца мовячи: Отче наш, который єсть на небесах» і т. д. Лавра видає «Пісну Тріодь» 1627 р., а в ній Синаксарі (16 статтів) друкує українською мовою в перекладі Т. Земки (див. вище с. 279); на жаль, в «Тріоді Пісній» 1715 р. ці Синаксарі вже слов’янською мовою. Щоб народ ліпше розумів церковну мову, в печерських виданнях дуже часто на берегах книжки подають пояснення трудних слів (т. зв. глоси), часом дуже цінні та цікаві, напр. в Анфологіоні 1619 р., в «Бесідах на ап. Павла» 1623 р., в Євангелії 1712 р. і в багатьох інших [* Коли б повиписувати всі ці ґлоси з наших стародруків, то це дало б нам доброго українського словника мови старого часу].

Витрачаючи великі кошти на свої розкішні видання, Лавра ясно ставила собі завданням навчати не тільки свій український народ, але також і цілий православний світ. Видання Лаври вільно ходили по цілій Україні і тут не мали собі поважної конкуренції; так само й Львів, навіть тоді, коли вже був відрізаний кордоном від Києва, охоче брав печерську книжку. Вплив київський на Москву постійно був великим: книжка українська ширилася по цілій Росії, а не раз тут її й передруковували. Давні молдавські стародруки носять на собі явні ознаки впливу Печерської друкарні; Молдавія тоді взагалі тісно була зв’язана з Україною, і багато печерських видань ходили по Молдавії, де урядовою мовою була мова українська, а мовою церкви була слов’янська; друкарство в Довгім Полі розпочала Лавра, пославши туди свого друкаря Тимофія Вербицького з помічниками та друкарнею. На Афоні ¹⁸, в слов’янських монастирях, печерські видання були своїми. Взагалі, Лавра свідомо й ясно ставила собі всеслав’янські завдання, і не тільки ставила, але й виконувала їх. Так, в «Бесідах на Діяння» 1624 р. в передмові Захар Копистенський пише:

«Любезно пріймите» цю книжку, «пріємлите Іафетово племя, Россове, и Славяне, и Македонове; стяжите и (її) Болґарове, Сербове и Босняне; облобызайте и (її) Истрове, Іллирікове и Далматове; срящите и (її) Молдавяне, Мултяне и Ун ґровлахове; вспріймите и (її) Чехове, Моравлене, Гарватове, и вся широковластная Сарматіа возлюби и притяжи и (її), и вси православній сію святую любезне пріємлите книгу, и вмисто многоциннаго сокровища имейте ю» *.

[* Примірник Національного музею у Львові. № 591. Л. 8 б — 9.]

Ось такою була Печерська друкарня за перші сто років свого життя. Це була найміцніша українська культурна фортеця, що чуйно стояла на варті свого рідного народу. Увесь час служила вона українському народові, служила йому аж до 1720 р.; і тільки з того часу, під непереможним московським наказом, змушена була Печерська друкарня зовсім змінити свій традиційний напрям.

ж) Обмосковлення Печерської друкарні. 1720 — к. XVIII в.

Знищена пожаром 1718 р., Печерська друкарня оновлялася поволі, і тільки 1720 р. знову розпочала свою працю. Але не встигла вона оглянутися, як на неї впала ще більша біда — пожар 1718 р. знищив лише матеріально славну друкарню, а новий московський наказ з 5 жовтня 1720 року вбив вже саму душу її.

Року 1718 27 січня Лавра випустила була книжку Минологіон (Місяцеслов); на книжці зазначено, що вийшла вона в Лаврі Печерській Київській. «Ставропигіи святийшаго Вселенскаго Константинополскаго Патріярхи», тоді як вже з 1695 р. на своїх виданнях Лавра звичайно зазначала, що вона знаходиться в ставропигії від патріархів московських. Правда, писатися в ставропигії московській Лавра дуже не хотіла, а тому постійно добавляла, що в давнину була вона ставропигією патріарха вселенського; а в Місяцеслові 1718 р. Лавра вернулася до своєї старовини, і про свою залежність від московських патріархів зовсім не згадала [* Слідство в цій справі показало, що архімандрит Сенютович правильно написав заголовка, правильно склав його й зицер Пилип; викинув згадку про залежність від Москви, здається, управитель друкарні о. Тихон; див.: Титов Ф. Типографія. Т. І. С. 447 — 448]. В огні пожару 1618 р. цілий наклад цеї книжки згорів і Лавра не сподівалася нової біди. Але частина примірників цеї книжки таки пішла в продаж, а також попала й до рук московського уряду, який звернув увагу на те, що Лавра не зазначила своєї духовної залежності від Москви. Доклали про це й цареві Петру ¹⁹. Петро давно вже мав зуба проти українських друкарень — Чернігівської та Київської, а тому порішив прибрати їх до рук, і 5 жовтня 1720 р. видав такого грізного пам’ятного наказа:

«Понеже Єго Императорскому Величеству известно учинилось, что в Кієвской и Черниговской типографіях книги печатают несогласно c великороссійскими печатми, но со многого противностію к Восточной Церкви, а имянно: в Чернигове Учебныє Часословы, по желанію расколническому, котороє явилось чрез розыск, калуженином Ерастом Кадминым, что он такіє Часословы в прошлых годех подряжал печатать происком своим, и продавал оныє на ярманках; в книге Богомыслія, которая печатана в типографіи Святотроицкой Ильинской в 710-м году, явилась многая люторская противность; да в Месяцослове, который в 718-м году Генваря 27-го дня печатан в Кієвопечерской типографіи, в заглавіи напечатано, якобы оной монастырь ставропигія вселенскаго Константинополскаго патріарха, чего было печатать не надлежало для того, что Кієвопечерской монастырь от многих лет учинен в ставропигіи святейших россійских патріархов, а от константинополских уволен. Того ради Єго Императорскоє Величество указал имяноватся Кієвопечерскому и Черниговскому монастырям во всех книгах ставропигією всероссійских патріархов, а не константинополскіх; а вновь книг никаких кроме церковных прежних изданій, не печатать. А и оныя церковыя старыя книги, для совершеннаго согласія c великороссійскими, c такими же церковными книгами справливать прежде печати c теми великоросскими печатми, дабы никакой разни и особаго наречія во оных не было; а других никаких книг, ни прежних ни новых изданей, не объявя об оных в Духовной Коллегіи, и не взяв от оной позволенія, в тех монастырех не печатать, дабы не могло в таких книгах никакой: в Церкви Восточной противности и c великороссійскою печатью несогласія произойти» *.

[* Полное собраніе постановленій и распоряженій по Ведомству Православнаго Исповеданія Россійской Имперіи. Спб., 1890. Т. VII. № 2297. С. 23.]

Ось цей історичний наказ Петра I і вбив стару Печерську друкарню; по цьому довгою низкою йдуть вже різні розпорядження св. Синоду, що поволі добивали волю печерського друку. Як тільки з 1721 р. розпочав Синод свою працю, він зараз же розпочав і боротьбу з українськими друкарнями. Так, вже 22 лютого Синод звернув увагу, що «книги в типографіях печатаются по воле началствующих их, в чем єсть многоє неисправленіє», а тому наказав:

«Кіево-Печерскому и Черниговскому монастырем ставропигіами Константинополскаго патріарха впредь не писаться, а писаться всем ставропигіами Святейшаго Всероссійскаго Правителствующаго Синода, от котораго и о печатаніи книг повеленія требовать, а без повеленія того Духовного Синода никаких книг не печатать»

[* Там само. Т. І. № 9. С. 36].

Щоби мати ліпший нагляд над друкарнями, Синод 21 липня 1721 р. віддає Київську та Чернігівську друкарні «для лучшаго усмотренія, со всеми преждебывшими над оными командующими и c служительми» особливому догляду — синодальному совітнику архімандриту Гавриїлу Бужинському, що з того часу мав зватися «школ и типографій протектор» і став на чолі Типографської Контори *.

[* Полное собрание. Т. І. № 153. С. 208; Т. VI. № 2102. C 123. T. VII. № 2297. C. 23; Описаніе. T. I. C. 464.]

А 30 серпня того же року Синод вже остаточно взявся за українські друкарні і видав їм такого наказа:

«Во оных Кієвской и Черниговской типографіях книг никаких без ведома Святейшаго Правительствующаго Синода отнюдь не печатать, хроме церковных прежних изданій; а когда и церковныя книги печататься будут, и то, исправя первоє c книгами новоисправными, в Санкт-Питербурхе или в Москве печатанными, по две книги письменныя или и печатныя и исправленія на полях самыя, для лучшаго усмотренія и совершаннаго согласія, присылать в Св. Правительствующій Синод, чтоб разни и особаго наречія никакого не было, из которых єдина книга отошлется, а другая оставится для свидетельствованія при Святейшем Синоде в Конторе типографской. А напечатав таковыя освидетельствованныя книги, c предисловіями и дедикаціями непечатными, но письменными, которыя потом могут печатаны быть за позволенієм, прислать єдину прежде продажи c доношенієм о позволеній продаванія. А других книг, вновь изданных, без ведома отнюдь никаких не печатать; а что ныне єсть в печати в Кієвской и Черниговской типографіях, таких книг оканчивать, и из тех для усмотренія, как выдут из печати, прислать по єдиной книге и не отдавать в продажу без позволительнаго из Св. Правительствующаго Синода указу» *.

[* Там само. № 197. C. 249.]

Ось ці всі накази 1720 — 1721 рр. вбили ініціативу Печерської друкарні і віддали її зовсім до рук Синоду; в житті цеї друкарні розпочалася вже цілком нова доба.

А Синод не давав опам’ятатися Печерській друкарні. Року 1722 25 травня знову шле він грізного наказа, щоби друкували лише «по освидетельствованным экземпляром, -не прилагая ничего, ниже убавляя, под опасенієм жестокаго штрафа» [* Там само. Т. II. № 638. С. 307]. І з 1722 р. починають появлятися вже цензуровані примірники видань Лаври; так на «Апостолі» 1722 р. вперше читаємо таке «свидетельство»:

«Сія книга Апостол позеленієм святейшаго Правительствующаго Синода всероссійскаго в конторе типографской против (-по) Апостола всероссійскаго зводу изследована и по изследованію обретеся во всем c великороссійским сходна. Того ради печати предати и в народ отпущати св. прав. всероссійскій Синод благословляєт. Академій и типографій протектор Гавріил, архимандрит Троицы Сергієва монастыря» *.

[* Пекарскій П. Наука и литература в Россіи при Петре Великом. Спб., 1862. Т. II. С. 556.]

Просила тепер Лавра дозволу зазначати в потрібних місцях своїх печерських святих, і на це отримала таку відповідь:

«А что єсть рази, в Малороссійских c Великороссійскими книгах являющаяся, без которой обойтись невозможно, а имянно воспоминаніє Антонія и Феодосія Печерских и других подчисленных Печерских, и то печатать все против (-по, згідно з) Московских и потом приложить и подчисленных, и что в Великороссійских празднованіях чудотворных образов положено, и то все печатать в Кієвской типографій, не опущая ничего, дабы между Великороссійскими и Малороссійскими книгами ни единыя разни не было... Ко оному архимандриту написать, что єжели он в помянутом своєм ответствованіи употребит пріобщеніє лжи, или в прочем вышеписанном поступит не по содержанію онаго синодальнаго определенія, то за такую дерзость, которая имеєт быть причтена к преслушанію, штрафован он будет жєстоко»...*

[* Полное собраніе. Т. II. С. 307 — 308.]

Ось так тепер говорили з колись незалежними архімандритами... Але це не була звичайна собі погроза. Печерська друкарня 1724 р. видрукувала «Тріодь Цвітну» і архімандрит Іоаникий Сенютович відіслав її до Типографської Контори, заявляючи, що Тріод видрукувано «против (згідно з) великороссійской печати без всякой розни, слово в слово» і просив синодального дозволу на продаж цеї книжки. Справщики московської друкарні перевірили «Тріодь» і знайшли, що «та книга c московскою печатью в реченіях несогласна, а в некоторых местах показалося перед московскою печатью и излишества много», напр.: «что тя наречем, о обрадованная», а в московській: о благодатная і т. п. Синод дуже на це розсердився і постановив:

«Оныя напечатанныя в той типографій книги, Тріоди Цветныя, колико их єсть, все без утайки, прислать в Синод на коште того монастыря; а за противность указа и за ложноє доношеніє до Синода Кієво-Печерскаго монастыря c архимандрита Іоаникія, приславшаго тоє новопечатную книгу несогласную за согласную, из келейных єго денег и вещей, по содержанію Генералнаго Регламента 50 главы, взять штрафа тысячу рублев», бо архимандрит написав неправду, «из чего явно, что оной Кієво-Печерской архимандрит синодалному правительству помянутым своим доношенієм объявляєт не истинну, но явную ложь, чего ради хотя бы и надлежало єво взять в Святейшій Синод ко изтязанію и жестокому наказанію, но разсуждая по преждепомянутой главе, что, он, архимандрит, первоє в том преступленіє учинил, подвергаєт єво ныне токмо вышеписанному штрафу; а єжели впредь таковую покажет продерзость, то без всякаго пощаженія наказан жестоко имать быти, и о том послать из Синода к нему, архимандриту, указ в скорости, а для взятья оных книг и штрафных денег отправить из Синода нарочнаго, по инструкціи, посылщика».

[* Там само. Т. IV. № 1260. С. 112].

Така кара синодальна налякала Лавру, бо ж на друк «Тріоді» пішло багато коштів. Архімандрит Сенютович подає Синодові слізне прохання вибачити йому провину і обіцяє книжку виправити. Соборні старці також просили не нищити до кінця їхньої обителі, і без того вже знищеної пожаром, і не відбирати «Тріоді». Синод змилосердився, 28 жовтня він наказав книжок не брати, але виправити їх і просити дозволу на продаж; штраф зменшено — наказане взяти штрафу стільки, скільки знайдеться в келейній касі печерського архімандрита *. А в березні 1721 р. цю злощасну «Тріодь», вже виправлену зовсім на московське, продавати дозволили...**

[* Описаніе документов и дел, хранящихся в Архиве Синода. Т. IV. С. 54 — 55.

** Там само. С. 55, 267 — 268.]

Петро I помер в 1725 р., але з смертю його проте не спинилася система гноблення українського друкарства. На честь Лаври треба сказати, що вона денаціоналізаційні накази Синоду виконувала дуже неохоче і робила все, щоб їх таки обійти. Року 1726 Лавра прислала Синодові нововидрукувані книжки, — «Тріодь Пісну», Псалтиря та Часослова, просячи дозволу продавати їх. В Синоді книжки пильно переглянули і таки знайшли різниці — переважно в правопису, а тому 24 серпня 1726 р. знову Лаврі наказали:

«И впредь, какія церковныя книги когда печататься будут, велеть накрепко смотреть, дабы все правописаніє в литерах и в просодіях (-наголос) происходило против (-згідно з) великороссійских печатей, без всякаго упущенія... А кроме церковных в Санкт-питербурхской и Московской типографіях печатаємых книг, других никаких новых изданій без ведома Св. Синода отнюдь не печатать, под опасенієм за неисправленіє тяжкаго штрафованія» *.

[* Полное собраніе. Т. V. С. 402. № 1829; див. ще: Т. V. № 1886. С. 446; Т. VI. № 1979. С. 36; Т. VI. № 2102. С. 125.]

Звичайно, все це дуже зле відбивалося на видавничій справі Лаври, а тому вона все просила Синод полегшити їй друк книжок. 1727 р. Лавра відправила до Петрограду навіть особливого свого ходатая, щоби просив Синод зменшити дошкульний контроль над печерськими виданнями. Синод таки змилосердився — 29 листопада 1727 р. він дозволив Лаврі продавати самостійно ті книжки, які надруковано згідно з московськими, «толко накрепко со всяким опасным смотренієм самому архімандриту такіє новопечатаєміє книги свидетелствовать, дабы в них никакой против великоросійських книг погрешности не было» [* Труды Кіев. Дух. Акад. 1911. Кн. II. С. 203 — 204.].

Але така милость синодальна була маловартою, бо ж Лавра видавала багато книжок, яких московська друкарня не видавала; ось тому Лавра знову клопочеться перед Синодом дозволити їй самій друкувати и такі книжки. Синод 21 лютого 1728 р. дозволив і це: «а каковых великороссійских не имеєтся, то печатать по прежнему, как напред сего были печатаны», тільки пильнувати, щоби в таких книжках не було чогось противного церкві, для чого обрати на це пильнування двох вчених монахів [* Труды Кіев. Дух. Акад. 1911. Кн. II. С. 204 — 205].

Ці синодальні «милості» Лавра зрозуміла як дозвіл вернутися до колишньої своєї видавничої волі, а тому перестала навіть висилати свої видання до Синоду. Але опіка синодальна довела вже до того, що Печерська друкарня почала жити більше самими передруками і вже нічого оригінального не видавала. Взагалі, видавнича діяльність її зменшується, особливо на якості. Провінціальне духовенство, віками звикле до своєї української книжки, неохоче купувало нові видання, на московський лад зроблені, а тому почало набувати собі львівські видання. Попит на львівську книжку значно збільшився, а це болюче відзивалося на матеріальнім стані Лаври. І справа дійшла навіть до того, що сама Лавра просить царицю Анну ²⁰ 22 листопада 1730 р. заборонити ввіз книжок з-за кордону:

«От давних годов, — читаємо в проханні, — по давним привилигиям и по грамотам и указам прародителей Вашего Императорскаго Величества в Києвопечерской Лавре велено быть типографіи и книги всякіє печатать и в народ путать для ползы душевной православному христианскому народу. A ныне из-за рубежа полской границы разных печатей привозят в Малую Росию многіє церковныє книги и по ярморкам и торгам без всякого изволения продают, которыє наречію россійскому и орфографіи весма противны, опасно дабы унияты под видом будто бы православных книг христіанского народа єресію своєю не повредили. Всемилостивейшая Государыня Императрица, просим Вашего Імператорского Величества, да повелит Державство Ваше сіє прошеніє в Государственной Коллегіи іностранных дел принять и дать нам в Києвопечерскую Лавру Вашего Императорского Величества грамоту, дабы было по чему Києвопечерской Лавре того смотреть, ибо могут унияти для размноженія своєи єреси такіе книги и под іменем Печерскиє Лавры печатать, а о публикаціи дабы таких книг из-за рубежа не привожено и непропущано и хто дерзнет продавати и скупати под штрафом до кого надлежит послать Вашего Императорского Величества указ. — Вашего Императорского Величества нижайшій богомолец Кієвопечерскіє Лавры архимандрит Роман Копа з братією» *.

[* Архів друкарні Києво-Печерської Лаври. № 9 // Збірник Львівської Ставропигії. Львів, 1921. Т. І. С. 328 (тут неправдивий підпис: Іона замість Копа); Пор. ще: Труды Кіев. Дух. Акад. 1865. Кн. VI. С. 171, 188.]

Звичайно, нічого не помагало, хоч цариця й задовольнила це прохання, бо сільське духовенство таки міцно трималося своєї старої книжки, а виправлені на московське книжки приймало неохоче. Тоді справа скінчилася тим, що київському митрополитові Рафаїлу Заборовському 1735 р. прислано «Высокомонаршого указа» — йому строго наказано «старонапечатанныя книги от церквей отобрать, а по новоисправленным напечатанным книгам в церквах отправлять служенія». Заборовський пильно виконував цього царського наказа і скрізь, де міг, відбирав від церков старі українські книжки. На купівлю виправлених на московське книжок митрополит зібрав від парафій багато грошей і передав їх до Печерської друкарні. Час ішов, а Лавра не могла постачити всіх потрібних книжок, бо «иных книг не достало, а иных за дорогою весьма ценою купить было неудобно». Тоді зібрані гроші відіслано до московської синодальної друкарні, щоб прислала за них книжок, але й тут потрібних книжок не було. Справа скінчилася на тому, що гроші з Москви вернули, і ще 1753 р. митрополит Київський Щербацький писав про них, що ці гроші «до выпечатанія книг в Катедре хранятся» [* Огієнко І. Київська митрополитанська друкарня. Львів, 1924. С. 5; відбитка з Літер.-Наук. Вістника. 1924. Кн. VII]. Як бачимо, справа заміни українських книжок на московські не була такою простою та легкою, як то здавалося Синодові.

Взагалі, в цей час лаврська друкарня працює виключно для постачання «новоисправленних» книжок. Правда, скрізь, де тільки можна, робить вона тихий опір обмосковленню України, але з її опору користі було не багато. Так, задумала вона перевидати «Четьї-Минеї» Д. Туптала та «Патерика Печерського». Справа ніби була простою, бо народ потребував цих книжок, «а таких книг везде уже сыскать невозможно». Синод 10 липня 1741 р. дозволив передрук, але під такими умовами:

1) «Оныя книги, прежде изданія в печать, архимандриту c другими учеными и в свящ. писаній и в церковных исторіях искусными людьми со всяким опасным смотренієм достоверно освидетельствовать», і 2) «что же касаєтся до просолій (наголосів) и наречія, в том во всем согласить c великороссійскими книгами непременно».

Року 1742 10 червня архімандрит Тимофей доносить Синоду, що з братією читав ці книги не раз, але «противнаго не взыскуется», а тому просив дозволити друк. Синод не відповів. Тоді Лавра скористала з щасливого випадку: 1 вересня 1744 р. була цариця Лисавета ²¹ в Києві, в печерськім Кловськім домі; архімандрит Тимофей Щербацький попросив царицю дозволити видрукувати «Четьї-Минеї» та «Патерика», і цариця «изустно указать соизволила — печатать по прежнему неотложно». Коли про цей дозвіл довідався Синод, він переконав царицю, що ці книжки потребують виправлення, і в кінці 29 квітня 1745 р. Лаврі наказано припинити друк... Довго тяглася ця справа, переписка про неї розрослася аж на 810 аркушів, і покінчилася таки тим, що 1759 р. виправлені «Минеї» видрукувала сама Москва, а дозвіл друкувати виправленого «Патерика» Лавра отримала лише через 20 років — 21 лютого 1760 року...* Ось так могла Лавра боронитися проти обмосковлення її.

Сама ж Печерська друкарня в цей час все зростала та ширилася і технікою своєю була, як і раніше, найкращою друкарнею в Росії; до неї часто приїжджають вчитися друкарства. Правда, сам дім друкарський в цей час дуже турбував Лавру; так 1724 р. "архімандрит Щербацький просив, щоби шпитальний лаврський монастир, «яко весма тесной, обратить на печатной дом, понеже нинешной печатной дом, от порушенія горы, во всегдашней опасности к разрушенію находится» **.

[* Перебіг цілої справи див. в «Описаній». Т. XX. С. 627 — 661. № 587.

** Труды Кіев. Дух. Акад. 1911. Кн. VI. С. 234.]

Москва часто позичає потрібні їй речі з Печерської друкарні, при тому ці «позички» часом занадто довгі. Так, ще 1735 р. московська синодальна друкарня взяла з Києва «для печатанія Библіи и календарной азбуки материцы, пунсоны и прочіє инструменты»; Лавра часто просила вернути взяте, і те вернули в негіднім стані аж 1742 р. [* Описаніе. Т. XX. С. 662 — 663.] Забирали й друкарів. Довідалася Московська друкарня, що в Печерській Лаврі єсть добрий фахівець — ієродиякон Митрофан, «обученный в дили вновь пунсонов, материц и форм, также и в резной работи на миди и на дереви», і тому друкарня просила, щоби Синод перевів цього друкаря до Москви «для наблюденія за наборщиками, тер.едорщиками, батыщиками и олифленником». 1742 р. 22 січня Синод наказав Митрофану переїхати до Москви; для Лаври це було дуже невигідним і вона 19 березня 1724 р. доносить, що вислати Митрофана не може, бо він розпочав «дило азбук и пунсонов», що займе більше року. Синод не уважив прохання і 10 травня знов наказав «немедленно выслать ієродіакона Митрофана в Москву без всяких отговорок». Мусила Лавра скоритися, і 6 вересня Митрофан прибув до Москви. В Москві він добре працював, став навчати й других, чого сам знав; багато примх мав тут друкар наш, але всі їх задовольняли: наказано було, що він має «довольствоваться пищею против двух братов»; хотіли платити йому 120 р. на рік, але Митрофан не погодився — дали 150 р.; 23.Х.1744 р. Митрофан заявляє, що не хоче жити в «неудобной кельи» і просить дозволити жити в «бывшей архимандричьєй кельи» — уважили й це [* Там само. С. 663 — 665].

Року 1750 25 листопада, в день восшествія цариці Лисавети на престол, архієпископ Петроградський Сильвестр сказав відповідну промову; цю промову наказано було видрукувати «со всеприлежным тщанієм» для піднесення цариці. Московська синодальна друкарня видрукувала, але з помилками. Синод розлютився і 4.II. 1751 р. наказав: «Всем мастеровым, тередорщикам, батыщикам, наборщикам и дозорщикам, находящимся при печатаніи прежних предик, учинить при собраніи мастеровых нещадноє плетьми наказаніє за их небрегомость» [* Описаніе. Т. XXXI. С. 67 — 68. № 27]. Але щоб вдруге не сталось таке саме, Синод збільшив свій нагляд над друкарнями, а до Києво-Печерської друкарні послав двох складачів — Івана Степанова та Якова Колгинина, щоби вони доглянули «производимоє в оной печатаніє:». Посланці виконали доручення і про стан Києво-Печерської друкарні подали ось таке цікаве донесення; друкую цей документ цілим, бо він яскраво малює нам стан Печерської друкарні в половині XVIII віку:

«В Кіевопечерской Лавре книгопечатных станов 6; из них, кроме воскресных, праздничных, высокоторжественных и викторіальных дней, печатаніе производится на четыре стана во весь год.

Для отдохновенія мастерам оставляются от работ седмица первая Великаго Поста, Пяток и Суббота Страстныя, Светлая Седмица, предпразднества Рождества Христова один день, да попразднества Рождества три дни; к томуж не делают оныє мастера в то время, когда выданныя пробы у справщиков бывают дотоль, пока оныя исправленныя к ним отданы будут; також для обеда и для вечери им время определено.

Когда же книгопечатаніє самонужнейшее и к скорому окончанію потребноє случится, то к четырем станам и оставленныє два стана прибавляются и делаєтся книгопечатаніє на все шесть станов.

К тем же прибазачным двум станам опрєделяются зицеры из учеников зицерских, в прас-мастеры из батыщиков от станов настоящих, а в батыщики сами они типографскіє мастера на время сыскивают из знакомцев своих поємчивых людей, что случается не часто.

На каждом стану мастеры в деланіи положенное число листов или таборок имеют такоє: книг как великих, так четвертковых в печать закладаєтся тысяча двести, a осмушечных книг закладаєтся вдвоє, две тысячи четыреста, для того что один целыйлист разделяєтся в печати на две книги осьмушечныя и хотя на великія или четвертныя или осьмушечныя книги, то на всяком стану бываєт в печатаніи по тысяч пв двести листов, которые на одном стану одного дня на одну сторону все выпечатываются и того ж дня на оборот, то єсть на другую сторону вьпечатаєтся их половинноє число, а на другой день другой стороны допечатаєтся заранья.

Пока других листов, имеющихся печататься, пришлются от исправщиков пробы, то того уже дня мастеры бывают без деланія.

Єжели печатаніє книг бываєт с красными литерами, то между тем, пока от исправщиков пробы пришлются, мастера печатают красныя литеры, и всегда положенноє число — тысячу двести листов или таборок должен от всякаго стану c печати вийти в два дни, к коєму успеху зимним временем из типографской казны на всех оных мастеров Октября c 1 числа по праздник Светлаго Воскресенія Христова для работы, от утренняго благовесту начинаємой, выдаются свечи сальныя, всякому зицеру и прайс-майстеру по одной на день. При каждом стану мастеровыє люди — зицер в сложеніє литер, прас-майстер в тисненій листов, батыщик в набиваній на литеры чернил одни только безпеременочно всегда имеются, и кроме тех мастеров других не имеєтся, токмо для случая при зицерах учеников вольных людей два или три имеются.

Вышеписанным мастерам заплата производится: зицеру за слог листа на обе стороны до книг великих ли или малых литер по 16 2/3 коп., итого за шесть листов одному за слог листа осмушечнаго на одну сторону и прочих дробнейших книг, кои на одну форму обосторонно печатаются, платится тож по 16 2/3 коп.; прас-мастеру от всякаго положеннаго числа 1200 л. за вытисненіє без красных литер, какого бы они положення, великих или малых книг, ни были, платится також по 16 2/3 коп., итого за шесть таборков прас-мастеру рубль; батыщику от такого ж таборка тысячи двух сот листов платится против зицера и прас-мастера меньше в пол, по 8 1/3 коп., итого батыщику за шесть таборок 50 коп.; когда же на каком листу хотя по одной стороне краснопечатанія литеры бывают, то в то время платится зицеру за слог литер на обе стороны листа по 20 коп.; прас-мастеру за всякій таборок по 10 копеєк. Вышеписанная зарплата производится не подробицею за всякій таборок, но собрав довольно таборков, заразом платится.

Сверх же тех заработных денег, мастерам дозволяєтся иметь прикладку, — на собственной их бумаге печатать всяких книг, кои печатаются, а именно: c книг великих при каждом стану всем зицерам, и прас-мастерам по две книги, a батыщикам по одной; четвертковых зицерам и прас-мастерам по две книги, a батыщикам по две книги; ,осьмушечных и меньших — зицерам и прас-мастерам по осми книг, а батыщикам по четыре книги.

Харчей им выдаєтся на каждаго человека ежедневно по четверти печенаго хлеба, весом в четыре фунта c половиною четверть, и по одной порцій простаго вина и в постныє дни по одной рыбке вялой на каждаго человека, a еженедельно на всех обще выдаєтся: круп 5 гарн., пшена 3 гарн. и для покупки мяса или рыбы денег 80 коп.; да масла коноплянаго на всех обще еженедельно в мясоед 2 1/2 кварты, а в постныє дни 5 кварт; соли и муки, потребной на приварку к обеду или вечери, сколько потребно даєтся. А когда на все 6 станов печатаніє бываєт, то всех вышеписанных харчей по препорціи, також и денег к вышеписанным харчевым 80 коп. 40 коп. прибавляєтся. Для варенія же пищи определяєтся от типографіи повар и в зимнеє время истопник.

Когда вышепечатанныє листы уже просушены бывают, то оныє гнут, в тетради собирают, счет и связку в стоіи и все, что к тому принадлежит, мастера типографскіє обще отправляют и в то время станы все без деланія остаются праздны, а за то дело они, кроме обыкновенных, как выше показано, харчей и харчевых денег ничего не получают.

Определеннаго времени для окончанія в собираніи книг дела нет, но мастера сами себя, как возможно, понуждают, чтоб скореє привести оноє в совершенноє окончаніє, дабы чрез то в праздности станы и им заработанная за печатаніє книг заплата не могла промедлиться.

Выход больших и меньших книг иногда бываєт по случаю — мало больше, а иногда мало и меньше, за какоє печатаніє прас-мастерам и батыщикам c мало большаго числа прибавки, а из мало меньшаго убавкин денежной заплаты не делаєтся, но, как выше показано, заплата им производится от таборка мало большаго или мало меньшаго равно; зицеру она производится от числа сложенных листов, а не от таборка.

Когда печатаются малыя книжицы, как то: Канонники, Воскресные Параклисы и прочія подобныя тем, то за то печатаніє мастера никто денежной заплаты не получают, но зицерам, прас-мастєрам и батыщикам дозволяєтся таковых книжниц на своєй бумаге выпечатать каждому по пятидесяти.

Все же вышеписанныє мастера живут своими домами на земле Кієвопечерской Лавры и за их при типографіи труды дома их от подданнических работ свободны состоят.

Сажу и чернила для печатанія трут ученики в ящики дней по пяти и по неделе; киноварь трут временно на плитах и довольно ж, только киноварнаго дела бываєт весьма мало; олифу как варят, не известно, ибо занимавшагося варкою монаха в монастыре не сказалось; станов четыре и при кождом тередорщик и батыщик, да сверх того учеников при всяком стане и мастеровом человека по два и по три, а иногда и больше, из вольных: наборщик и тередорщик получают жалованья по 8 коп., a батыщик по 6 на день, да сверх того им производится всякая пища против монахов и вместо квасу даєтся пиво; ученики получают только пищу и одежду монастырскую; а сверх того мастерам и ученикам холостым даны покои в Лавре, а женатым при Лавре квартиры, и дрова, и свечи даются из Лавры же; бумагу принимаєт, мочит и по станам раздаєт особливый монах и денег за испорченую не вычитаєт; гартовыми азбуками печатают не указанноє число, a худыя литеры невозбранно переменяются; станы все немецкіє і слесарной работы; столяры, токари, кузнецы и слесаря монастырскіє; палаты для просушки листов весьма свободныя, так что где у них имеются четыре стана, в Московской типографіи уместилось бы свободно десять; листы сушатся развешанными на веревках по то время, пока печатаємая книга вся выйдет из печати*.

[* Описаніе. Спб., 1909. Т. XXXI. С. 69 — 78.]

Ось такою була за цей час Печерська друкарня. Вона мала собі виключний монополь на друк і продаж церковних книжок. Коли 1752 р. постало питання про заснування в Києві митрополитанської друкарні (про це див. далі), налякана Лавра просила царицю Лисавету видати їй привілея, щоби київські митрополити «оной (митрополитанської). типографіи как прежде никогда не имели, так и впредь иметь не могли» [* Труды Кіев. Дух. Акад. 1911. Кн. VI. С. 251].

За час цариці Катерини ²² пішла нова хвиля утисків на Печерську друкарню. Чого не встигли обмосковити за попередні роки, пильнували докінчити тепер. Помітніші репресії розпочалися з 1766 р. Того року 6 листопада Синод послав друкарням Київській та Чернігівській грізного наказа, що з 1728 р. ці друкарні «никаковых книг для усмотренія их исправности болеє уже в Святейшій Синод не присылали и позволенія о печатаніи оных не требовано». І ось тому,

«понеже в печатаємых ныне как в помянутой Кіево-Печерской, так и в Черниговской типографіях разнаго званія церковных книгах в некоторых усматриваются и паки многія c выходимыми из Московской типографіи такими же книгами несогласія, того ради приказали: какія ныне в упомянутых Кієво-Печерской и Черниговской типографіях напечатанныя книги имеются, оным прислать в Святейшій Синод реєстры c показанієм, когда оныя и по чьєму позволенію печатаны... А впредь во оных типографіях печатать и в продажу употреблять одни ти книги, которыя в Московской типографіи c апробацій Св. Правительствующаго Синода печатаются и в продажу производятся, но чтоб и в них против тех апробованных книг никакой розни и прибавки и в слоге речей перемены отнюдь не было, в том по силе, прежних указов иметь найкрепчайшеє смотреніє, о несходных, також и других вновь издаваємых никаких книг без ведома и апробацій Св. Синода отнюдь не печатать под опасенієм лишенія тех типографіи» *.

[* Полное собраніе.., царствованіе Екатерины. Спб., 1910. Т. І. С. 378 — 379. № 326.]

Ця синодальна ревізія печерських видань принесла Лаврі багато клопоту і коштувала їй більше 500 карб.*

Року 1767 Лавра просить дозволу помістити в Місяцеслові преподобных печерських, «коих в Московских книгах не значится». Синод 13.VII.1767 р. милостиво дозволив це **. Того ж року 18 липня Синод окремо наказує Чернігівській друкарні, щоби там книжки «печатаемы были во всем сходственно c печатаемыми в Московской типографіи книгами» ***. Слідуючого року 23 травня знову наказується Печерській друкарні «ни в какія книги ничего против Московской печати не прибавлять, а печатать все книги без всякой в них перемены неотменно под опасенієм неупустительнаго штрафа» ****.

[* Труды Кіев. Дух. Акад. 1865. Кп. VI. С. 173 — 174. ** Полное собраніе. Там само. № 302. С. 408.

*** Там само. № 363. С. 408.

**** Там само. № 432. С. 487.]

Року 1769 склала Лавра народного «Букваря», надрукувала його на пробу й послала в Синод з проханням дозволити «по тому єкземпляру Букварь печатать». Архімандрит Лаври Зосим поясняв, що «тамошній (український) и заграничный благочестивый народ как прежде никогда своих детей по новонапечатанным в Московской типографіи Букварям не обучал, так де и теперь, паче ж по сему, что во оных приличных за обыкновенно при ученій детей выучиваємых молитв недостаточно положено, требуєт продажи прежней печати Букварей». Ось через все це «в разсужденіи народной надобности» Лавра й просила дозволу випустити свого «Букваря». Розглянувши справу, Синод постановив: «Помянутому архимандриту в требованіи єго отказать, и в печатаніи в Кієво-Печерской типографіи книг поступать по силе посланных из Св. Синода указов непременно, и впредь таковых представленій не чинить» [* Полное собрание. № 484. С. 564]. Ось так в цей час могла працювати Лавра «в разсужденіи народной надобности»...

Року 1769 Лавра в клопоті запитувала, що їй робити — наказано друкувати лише по московських зразках, а між тим московський примірник Октоїха 1765 р. має явні помилки. Синод постановив: послати догану Московській друкарні, а «справщикам, кои те Октоихи исправляли, учинить в той типографской конторе репремант». А друкарням Печерській та Чернігівській наказано, коли вони запримітять в московських виданнях які «сумнительствы», доносити про те Синоду... *

Року 1770 Синод знайшов в надрукованій Печерській Біблії правописні помилки; за це митрополит Московський Платон ось так вичитав представника Лаври:

«Я, — казав Платон, — могу испросить у Єго Величества ту Библію, а которой он сам, прочитавши два раза, нашел и отметил до 460 погрешностей сравнительно c московскою Библіею, — и хорошо бы, при указе синодальном, оную послать в Лавру c хорошим репримандом; надобно б Лавре добрую дать финфу и проучить их хорошенько: сами орфографіи не разумеют, а знающаго из стороны принять не хотят... И в бумагах, присылаємых в Синод, за подписом самого архимандрита Лавры, нет правильности»...*

[* Там само. № 485. С. 564 — 565]

В цей час Печерська друкарня знову потерпіла й від огню — в 3 год. ночі з 2 на 3 серпня 1772 р. вона була «разорена пожарным случаєм» — згоріла словолитня, згорів і верхній поверх друкарні з книжками, папером та різним друкарським приладдям... [* Труды Кіев. Дух. Акад. 1865. Кн. 6. С. 174.]

А Синод тягнув своє. Так, 7 травня 1775 р. він знову наказує київському митрополитові Гавриїлу Кремінецькому:

«чтоб несходственных c выходящими из Московской типографіи книгами в народ выпускаємо не было... и ни в чем ни малейшей разности не было... Что же касаєтся до издаваємых вновь книг, то оныє исправя, не печатая, прежде присылать к разсмотренію и апробаціи в св. Синод непременно» [* Петров Н. И. Акты и документы, относящіеся к исторіи Киевской Академіи. Т. IV. С. 196 — 197].

А 11 вересня 1775 р. Синод вже знову заводить новий порядок:

«печатаємыя в Кієво-Печерской типографіи книги для отсвидетельствованія c напечатанными в Московской типографіи книгами присылать в Московскую типографскую контору прямо от той Лавры, и за тот труд Московской типографіи служителям определить от Кієво-Печерской Лавры из доходов тамошней типографіи пристойноє награжденіє»...

[* Труды Кіев. Дух. Акад. 1911. Кн. II. С. 207.]

І тільки з 1786 р. стало Лаврі трохи вільніше, бо тоді догляд над Печерськими виданнями перейшов до київського митрополита, якому (Самуїлу Миславському) все ж таки найсв. Синод кріпко наказує, щоби в книжках, що їх друкує Лавра, в порівнянні з московськими «никакой розни и прибавки и в слоге речей перемены отнюдь не было, — в том иметь наикрепчайшеє смотреніє»...[* Петров Н. Акты. Т. V. С. 166.] А заляканий митрополит, дозволяючи друкувати, все клав такі резолюції: «Найстрожайшеє иметь наблюденіє, чтобы печатаємыя книги и во всем сходствовали c московскими экземплярами» і для більшого спокою вимагав добре берегти ці його резолюції при справах... [* Труды Кіев. Дух. Акад. 1865. Кн VI. С. 200].

Ось так сунули безконечною низкою оці цензурні скорпіони з Москви. Перерахувати всі синодальні накази, що щорічно так рясно сипалися на Печерську друкарню, немає змоги, та й самі ці накази склали б товстелезного тома. Друкарня була придушена самим числом цих наказів, була залякана їхнім грізним тоном та постійними погрозами то «неупустителным штрафом», то «жестоким наказанієм», то конфіскатою цілої друкарні. Всі спроби боронитися не давали жодних наслідків, бо Лавра була занадто слабою проти синодальних обер-прокурорів. Скінчилося на тому, що давня фактична Всеукраїнська Академія, яка так енергійно працювала на духовну користь свого народу, потроху обернулася в філію московської синодальної друкарні на Вкраїні...

Року 1786 заведено на Вкраїні нові церковні штати; разом з тим з цього часу київський митрополит став священноархімандритом Києво-Печерської Лаври; Лавра та її друкарня таким чином перейшли під опіку митрополита. Сам митрополит з цього часу став постійним членом Синоду. Ото ж вже з цього часу трохи спиняються вмішування Синоду до друкарських справ Лаври, та й самі митрополити, ставши на чолі Лаври, почали тепер більше боронити Печерську друкарню. Друкарня зажила трохи спокійнішим життям, але вернутися до колишньої своєї слави, до колишньої своєї української праці, вона, звичайно, була вже не в силі.

З технічного боку Печерська друкарня і в цей час була найкращою друкарнею на цілу Росію; урядження її було надзвичайно добрим, наприклад, вже до 1787 р. словолитня її мала 8 пічок *. Друкарня приносила великі прибутки, мала пасіки та землі, їй належав київський Кловський двірець і т. п.** Десь з половини XVIII віку заклала собі Лавра й нову папірню — в с. Пакулі ²³, на річці Пакульці; 1774 р. пакульська папірня була погоріла, але через два роки її відновили; правда, не на довго, бо 1786 р. цілий пакульський маєток секуляризував собі московський уряд ***.

[* Труды Кіев. Дух. Акад. 1865. Кн. VI. С. 166.

** Там само. С. 167 — 169.

*** Там само. С. 167 — 168, 177.]

З 1787 р. появляється в Лаврі «гражданський» шрифт, і «гражданське» друкарство все збільшується, особливо вже за часів митр. Євгенія на початку XIX віку * Печерською друкарнею часто користується й уряд, особливо коли потрібно було щось видрукувати спішно; так, 1793 р., на прохання головнокомандуючого ген. Кречетникова, Печерська друкарня спішно видрукувала форму присяги польською мовою; того ж року за декілька годин вона ж видрукувала польською та російською мовою маніфеста Катерини II до козаків, що подалися тоді за кордон **. Почала Лавра в цей час приймати й приватні замовлення ***.

[* Там само. С. 195 — 196, 205 — 207.

** Там само. С. 220.

*** Там само. С. 180 — 181.]

Як і раніше, Печерська друкарня успішно ширила свої видання не тільки по Вкраїні, але й далеко за межами її. Вже до 1733 р. Лавра мала свою окрему книгарню на Подолі в Києві, в т. зв. друкарськім задвірку (пізніше проданий під духовну семинарію) *. Щоб ліпше поширити свої видання, Лавра часто висилала списки своїх видань по різних парафіях — і ці списки прибивали при вході до церкви ** на видному місці. Лавра мала монополь не тільки на друкарство, але й на продаж книжок, а тому ретельно стерегла, щоби не привозилось до Києва якихсь чужих видань; так, 1766 р. київський міський уряд, на прохання Лаври, заборонив продавати на подільськім базарі чернігівські видання якомусь монахові ***.

[* Там само. С. 166 — 167.

** Там само. С. 181 — 182.

*** Там само. С. 171.]

Правда, монополь мало помагав, і чужі видання такі ширилися і в Києві; наприклад, 1778 р. управитель Печерської друкарні скаржився:

«Колись, — писав він, — в Київі ніде не торгували книжками, крім Києво-Печерської лаврської книгарні, а коли й торгували приватні особи, то печерськими книжками на користь Лаври; а тепер багато книгарень в ліпших місцях, ніж Лаврська книгарня, на найлюдніших улицях, і торгують книжками з друкарень — Московської, Чернігівської та Почаївської» [* Труды Кіев. Дух. Акад. 1865. Кн. VI. С. 171 — 172.].

___________________________________________

Про початок такого важливого нам київського друкарства писало вже багато дослідників і зібралася тому досить велика література. Ось вона:

Бакмейстер І. Опыт о библіотеке и кабинете древностей. Спб., 1776. — Початок київського друкарства відносить на 1618 р.

Миславскій Самуил. Краткое историческое описаніе Кієво-Печерской Лаври. К., 1791. Тут на с. 83 читаємо: «1531 года Константан Иванович, князь Острожскій, подарил Лавре из Острожской типографіи буквы и все орудія, к печатному делу принадлежащія, и на построеніє при Лавре типографіи определил многія села и деревни». Оця неправдива думка часто потім некритично повторювалась дослідниками.

Амвросій Арx. Исторія россійской ієрархій. 1810. Поправляє попередню думку, і першою книжкою київською вважає Анфологіон 1619 р.

Сопиков В. Опыт россійской библіографіи. Спб., 1813. Ч. І. № 518. — Найпершою київською книжкою вважає Канонник 1614 р. (але самої книжки він не бачив). С. XXXVIII. Передмова).

Строев П. О начале Кіево-Печерской типографіи // Московскій Телеграф. 1825. Ч. V. № 17. С. 122 — 130. Тут вперше правдиве освітлення цього питання; згадує й Часослова 1617 р.

Євгеній Митр. Описаніе Кіевопечерской Лавры. К., 1826. С. 54 — 60. Тут уже дано аналіз передмов до перших київських друків; першою київською книжкою Євгеній вважає «Часослова» 1617 р. Ця думка з того часу запанувала в науці.

Максимович М. Начало книгопечатанія в Кіеве. 1849. Сочиненія. Т. III. С. 691 — 706; на с. 693 автор пише: «Часослов, изданный 1617 года, в 4-ку, єсть первенец книгопечатанія кіевскаго».

Троцкій Павел свящ. Типографія Кіево-Печерской Лавры // Труды Кіев. Дух. Акад. 1865. Кн. V. С. 63 — 87 і кн. VI. С. 161 — 230. Автор обстоює стару думку, ніби друкарство в Києві почалося ще в кінці XVI віку і засноване було князем K. Остріжським, що помер 1608 р. В скороченні працю о. Троцького надруковано також в «Кіев. Епарх. Ведом.» за 1866 р. № 9. Праця Троцького — це дуже цінна праця, бо писана на основі Печерського друкарського архіву, а тому не втратила своєї ваги й тепер; особливо добре змальовується тут життя. Печ. друкарні по 1718 році.

Закревскій Н. Описаніе Кіева. М., 1868. С. 698 — 699. Автор проти думки о. Троцького.

Максимович M. O начале книгопечатанія в Кіеве, мнимом и действительном//Кіев. Епарх. Ведом. за 1872 р. Див.: Сочиненія. T. III. C. 716 — 722. Автор розбиває думку о. Троцького і першою київською книжкою вважає Часослова 1617 р.

Малевич К. Кіево-Печерская обитель в XVII и XVIII столетіях // Литовскія Епарх. Ведом. за 1877 — 1879 р.; про початок києво-печерського друкарства тут окрема стаття — № 4 за 1879 р.; автор обстоює думку, що Києво-Печерська друкарня склалася з двох друкарень — Стрятинської та Остріжської.

Гильдебрант П. А. Кіевскія і Волынскія старопечатни // Древняя и Новая Россія. 1880. № І. С. 184 — 187. Автор обстоює думку о. Троцького, що київське друкарства постало десь в кінці XVI віку.

Голубев C. T. O начале книгопечатанія в Кіеве //’ Кіев. Стар. 1882. Кн. VI. С. 383 — 400. Автор дає детальний огляд всеї літератури щодо питання про початок київського друкарства, розбиває стару думку про початок його десь в XVI віці і науково стверджує, що фундатором київського друкарства був Єл. Плетенецький, а первенцем київського друку треба вважати Часослова 1617 р.

Каратаев И. Описаніе церковно-славянских книг. Спб., 1883. С. 335 — 341. № 230. Вважає Часослова 1617 р. за первістку київського друку; дає опис Часослова і літературу про нього.

Голубев С. Т. О начале книгопечатанія в Кіеве и о первопечатных киевских изданіях. Див. його: Петр Могила. К., 1883. Т. І. С. 386 — 412, — ті самі думки, що і в «Кіев. Стар.» за 1882 р.; на с. 392 — 410 дає список перших київських видань 1617 — 1633 р.

Каманин И. К исторіи Кіево-Печерской Лаврской типографіи // Кіев. Стар. 1894. Кн. 8. Т. 46. С. 276 — 278. Розповівши коротко про початок київопечерського друкарства, автор на основі опублікованої проф. А. Соболевським «Похвала Исаіе Балабану» 1611 р. твердить, що племінник єпископа Гедеона Балабана — Ісаія Балабан продав Єлисею Плетенецькому друкарню свого дядька Гедеона, а також

продав йому й Остріжсько-дерманську друкарню 1613 р. за згодою князя Януша Остріжського, котрий, як католик, не хотів вже підтримувати православної друкарні.

Голубев С. Т. Объяснительные параграфы // Труды Кіев. Дух. Акад. 1906. Кн. XII. С. 539 — 544. Автор полемізує з проф. Титовим щодо початку київського друкарства. Титов Ф. И. Разъяснительные параграфы // Труды Кіев. Дух. Акад. 1907. Кн. VI. С. 293 — 309. — Відповідь Титова Голубеву, а також докази, що Стрятинська друкарня належала Хведору Балабану, а не Гедеону Балабану.

Голубев C. T. Несколько страниц из новейшей исторіи Кіев. Духовной Академій. К., 1907. Розд. IX. С. 66 — 102 про початок друкарства в Києві.

Грушевський М. Історія України-Руси. 1909. Т. VII. С. 404 — 411 — початок київського друкарства і київський гурток печатників; на с. 584 — 586 спис першодруків київських за 1617 — 1630 рр.

Крім вище поданої літератури, вкажу ще літературу про саму Печерську друкарню. Література ця не велика, але вже маємо й цінну монографію о. проф. Ф. И. Титова.

На жаль, джерельного матеріалу до історії Печерської друкарні маємо мало; три давніх пожари цеї друкарні — 1703 *, 1718 і 1772 рр. понищили багато архівного матеріалу про Печерську друкарню, а те, що збереглося, не опубліковане. Проте й тепер печерський друкарський архів надзвичайно цінний — він не тільки малює нам історію Печерської друкарні особливо за XVIII ст., але й освітлює історію української культури за цей час. Завдання Всеукраїнської Академії Наук — якнайскорше опублікувати цей матеріал.

[* П. Троцький в «Трудах Кіев. Дух. Акад.» (1865. Т. V. С. 64) цей пожар відносить на 1707 р.]

Цінним матеріалом, а часом найціннішим для історії Печерської друкарні являються передмови, посвяти та післямови печерських видань — вони все мають цікавий матеріал. Увесь цей матеріал за роки 1617 — 1721 див. у Ф. Титова. Типографія. Додатки.

Терновскій С. Изследованіе о подчиненіи Кіевской митрополій Московскому патріархату//Архив Ю.-З. Росс. К., 1872. Ч. І. Т. V. І в передмові (с. 161 — 164) і серед надрукованих актів багато матеріалу про боротьбу Лаври за волю свого друку та про московську цензуру. Див. № 78 — 80, 113 — 114, 117, 132 — 135, 139 — 141.

Архив Ю.-З. Росс. Ч. І. Т. X. С. 158 — 160.

Свєнціцкий Іл. в «Збірнику Львівської Ставропигії» (1921. T. I. C. 328) подає прохання Печерської Лаври 1730 р. (підписане: архімандрит Роман Івна, треба: Роман Копа) до цариці Анни заборонити ввозити з-за кордону книжки на Вкраїну.

Заказ Московскаго правительства Кіево-Печерской типографіи в 1669 году//Кіев. Стар. 1896. Т. 53. С. 73 — 79.

Дуже багато цінних відомостей про життя Печерської друкарні, особливо про цензурні московські утиски над нею, дають оці дві праці:

Описаніе документов и дел, хранящихся в Архиве Святейшаго Правительствующаго Синода. Починаючи з 1868 р. вийшло більше 30 томів цього видання, що охоплює матеріали з 1542 р. В т. XXXI, с. 67 — 78, № 27 — докладний опис Печерської друкарні в половині XVIII віку.

Полное собраніе постановленій и распоряженій по ведомству Православнаго Исповеданія Россійской Имперіи. Спб. З 1879 р. вийшло багато томів.

З літератури зазначаю:

Bandtkie J. Historya drukarń w Król. Polsk. 1826. T. I. C. 132 — 136.

Wiszniewski M. Historya Literatury polskiey. 1851.. T. VIII. C. 431 — 432.

Пекарскій П. Наука и литература в Россіи при Петре Великом. Спб., 1862. Т. II. С. 636, 668 — 671. Цінні відомості про Печорську друкарню, особливо про цензурні’ утиски над нею.

Закревскій Н. Описаніе Кіева. М., 1868. Т. І. С. 71 — 75; Т. II. С. 695 — 702. Коротка історія Печерської друкарні.

Чистович И. Очерк исторіи западно-русской церкви. Спб., 1884. Ч. II. С. 345 — 348.

Булгаков Ф. И. Иллюстрированная исторія книгопечатанія. Спб., 1889. С. 270 — 276: про друкарство в Києві.

Эйнгорн В. Книги кіевской и львовской печати в Москве в третью четверть XVII в.//Книговеденіе. 1894. № IX, X. C. l — 19. На основі архівних документів автор показує рух української книжки на Москві, про торгівлю ними там, а також про підношення українськими письменниками (Баранович, Гизель, Галятовський) своїх творів московському цареві; Рец.: Кіев. Стар. 1895. Кн. 5. С. 101 — 102; Ів. Копача в «Записках». Львів, 1896. Т. IX. С. 18 — 19.

Эйнгорн В. Очерки из исторіи Малороссіи в XVII в. М., 1889. Т. І. Тут знаходимо: Книгарня Київо-Печерського монастиря в Москві (с. 864 — 868), тут кияни заснували першу книгарню; московський уряд замовляє друк своїх книжок у Києві, с. 616 — 617, 622 — 626.

Титов Ф. И. K исторіи Кіев. Дух. Академій // Труды

Кіев. Дух. Акад. 1911. Кн. І. С. 66 — 69; про печерський науковий гурток; Кн. II. С. 200 — 207: синодальна цензура печерських видань.

Титов Ф. Русскій царствующій дом Романовых в его отношеніях к Кіево-Печерской Лавре, 1613 — 1913. К., 1913. С. 29 — 30: як даровано книжки царям.

Року 1917 минуло 300 років з дня виходу першої київської книжки; Київ, зайнятий політичними справами, на жаль дуже мало відгукнувся на це культурне свято величезної ваги; лише сама Лавра достойно вшанувала великий ювілей — випустила працю проф. Хв. Титова.

Тисяченко Г р. З приводу трьохсотліття надрукування першої української книжки//Нова Рада. 1917. К., № 153. Популярна газетна стаття.

Огієнко Ів. Історія Київо-Печерського друку за XVII — XVIII в. Див.: Українська Культура. К., 1918. Розд. XXIX. С. 148 — 163. З приводу 300-ліття київського друку розказано про початий друкарства в Києві та про боротьбу Лаври за волю свого друку й про московські цензурні утиски. Цю статтю видано й окремо:

Огієнко Ів. Як Москва знищила волю друку Київо-Печерської Лаври. Видавництво «Українська Автокефальна Церква». № 7. С. 1 — 15. Тернів, 1921.

Сама Лавра довго готувалася достойно відсвяткувати великі роковини свого друкарства, але політична завірюха розбила ці її бажання. Ще року 1905 Лавра замовила відомому проф. Київської Духовної Академії о. Хведору Титову написати історію Печерської друкарні; о. Титов прийняв предложення і довго працював над цею історією. І лаврській друкарні таки поталанило більше, як всім іншим — вона вже має достойну працю. Року 1918 вийшла праця Xв. Титова: Типографія Кіево-Печерской Лавры. Историческій очерк (1606 — 1616 — 1916 гг.). Том І (1606 — 1616 — 1721 гг.). К., 1918. С. 1 — 506. Зміст книжки такий: І: Давнє книгописання, с. 15 — 28; II: Короткий історичний нарис початкового слов’яно-руського друкарства і стан західно-руського друкарства на початок XVII віку, с. 29 — 62; III: Києво-Печерський архімандрит Єл. Плетенецький, купівля Стрятинської друкарні і початок друкарства в Лаврі, 1606 — 1616, с. 63 — 85; IV: Києво-Печ. друкарня за архімандрита Єл. Плетенецького, 1616 — 1624 р., с. 86 — 146; V: Печерська друкарня і друкарство в ній за арх. Захара Копистенського, 1625 — 1627 р., с. 147 — 168; VI: Печерська друкарня за час міжархімандрії в Лаврі і перші роки архімандритства Петра Могили, 1627 — 1632 р., с. 169 — 219; VII: Друкарство слов’яно-руське за митрополита Петра Могилу, 1633 — 1646 p., c. 220 — 278; VIII: Польсько-латинське друкарство за митрополита Петра Могилу і по його смерті, с. 279 — 312; IX: Друкарство за архим. Йосифа Тризни, 1646 — 1656 р., с. 313 — 325; X: Печерська друкарня за архим. Інокентія Гизеля, 1656 — 1683 р., с. 326 — 370; XI: Друкарня за арх. Варлаама Ясинського, 1684 — 1690 р., с. 371 — 385; XII: Друкарство за арх. Мелетія Вуяхевича, 1690 — 1697 р., с. 386 — 401; XIII: Друкарство за архим. Іосафа Кроковського та Іларіона, 1697 — 1790 р., с. 402 — 424; XIV: Друкарство за арх. Афанасія Миславського і за ч-ас міжархімандрії до нього і по нім, 1710 — 1715 р., с. 425 — 438; XV: Друкарство при арх. Іоаникії Сенютовичі до кінця доби, 1715 — 1721 р., с. 439 — 452; XVI: Загальні відомості про Києво-Печерську друкарню і про різні установи її в XVII — XVIII в., 1606 — 1616 — 1721 р., с. 453 — 495; покажчики, с. 496 — 504. — Працю Титова ілюстровано багатьма цінними, добре виконаними знімками, їх декілька сот. Разом з цим томом вийшов окремо том доповнень до нього: «Приложенія к І тому изследованія: Типографія Кіево-Печерской Лавры». К., 1918. С. 18 — 546 *, — тут видрукувано передмови, післямови та посвяти до київських видань, а короткі стародруки передруковано, разом 62 числі.

[* Всеукраїнська Академія Наук ці «Приложенія» випустила також під назвою: Матеріяли для історії книжної справи на Україні в XVI — XVIII вв. К., 1924.]

Праця Титова — це дуже цінний вклад в історію українського друкарства; надто цінні знімки з стародруків, — а їх декілька сот; цінне те, що Титов дав силу гравюр, а тому праця його — цінне джерело для дослідження печерської гравюри. Використав Титов і Києво-Печерський архів для своєї, праці, хоч він для років 1616 — 1721 не надто цінний. Кидається в вічі мала знайомість проф. Титова з загальною історією друкарства. Том додатків — цінне джерело для дослідження історії київського друкарства.

Спис Київо-Печерських видань за 1617 — 1633 р. подає С. Т. Голубев в своїй праці: Петр Могила. 1883. Т. І. С. 392 — 410, а також Грушевський. Історія України-Руси. 1909. Т. VII. С. 584 — 586, за р. 1617 — 1630; по С. Голубеву та Каратаєву подає спис цей і В. М. Отроковскій. Тарасій Земка. 1921. С. 2 — 4. Добрий опис всіх видань за 1617 — 1721 р. подає Титов. Додатки. 1918. Спис (не повний) за ціле життя друкарні подає Троцький в «Труд. Дух. Акад.». 1865. Кн. V. С. 84 — 87; Кн. VI. С. 191, .225 — 227.

Первістка київського друку, Часослов 1617 року, не має ще окремого досліду; про нього коротко принагідно говорять всі зазначені вище дослідники; опис цеї пам’ятки див. у Каратаєва. Описаніе... 1883. № 230; тут і література з Описів; докладніше описує її Титов. Див.: Т. І. С. 86 — 92. Додатки. С. 3 — 13.

Про графіку печерських видань див.: Стасов В. В. Сочиненія. Т. II. С. 171 — 173; Ровинскій Д. Русскіе гравери. 1870. С. 29, на с. 11 — 17: різниця в гравіруванні московської та києво-львівської шкіл; Його ж. Подробный словарь русских граверов. 1895. С. 18 — 27; Гравюра києво-львівської школи. С. 28 — 32; світські сюжети в виданнях українських друкарень; Пекарскій П. Наука и литература в Россіи при Петре Великом. Спб., 1862. Т. II. С. 670 — 671: спис києво-печерських дереворитників за добу Петра I; Ровинскій Д. (Подробный словарь русских граверов. Спб., 1895) подає таких київських дереворитників: А. К., 1670 — 1674 р., с. 24 — 25; Амфилохій, управитель друкарні, с. 11; Анастасій, монах, 18 в., с. 12; Афанасій К., 1663 — 1688. С. 24; Баранецький Гликерій, поч. 18 в., с. 46; Білецький Василь, 1751 р., с. 90; Біляков Семен, 1778 р., с. 64; В. ВР. ВФ. ВФЗ. ВРА., 1630 — 1696, с. 91 — 92; Г., 1619 p., c 124; Галаховський Данило, поч. 18 в., с. 149; Георгій, поч. 18 в., с. 159 — 161; Геронтій, 18 в., с. 163; Григорій, 1723 р., с. 175; Димитрий, 18 в., с. 186; Євстратій, 1659 р., с. 200; Завадов Євстафій, XVI — XVII в., с. 234; Зубрицький Никодим, 1695 — 1724 р., с. 265 — 267; 1674 р., с. 281; Ієрофей, 18 в., с. 300; Іларіон Мигура, ігумен, поч. 18 в., с. 284 — 285; Ілля (Илія) монах, 1636 — 1656, с. 285 — 299; Іоанн, 17 — 18 в., с. 301; Ириней, 1784 р., с. 299; Козачковський, 1721 — 1737 р., с. 354 — 355; Комарзинський, 18 в., с. 370; Кончаковський Яків, 18 в., с. 373; Левицький Гриrop, 18 в., с. 402 — 403; Л. М., 17 в., с. 410; Л. Т. 17 в., с. 412; Нехорошевський Мартин, 18 в., с. 467 — 471; Прокопій, ієрей, 1646 — 1672, с. 543 — 544; Р. Є. 1629 р.. с. 556; Самуйлович Захар, 18 в., с. 575 — 577; Стржельбицький Іван, поч. 18 в., с. 638 — 639; Тарасевич Леонтій, XVIII в., с. 643 — 649; T. T., 1624 — 1631 р., с. 672; Филип К., 18 в., с. 706.

Tpоцкій П. Типографія Кіево-Печерской Лавры // Труды Кіев. Дух. Акад. 1865. Кн. VI. С. 193 — 194 і 227 — 228: про графіку.

Петров Н. Старинныя южно-русскія гравировальныя доски типографій Кіево-Печерской. Ильинской, Черниговской и Почаевской//Искусство. К., 1914. № 3 — 4.

Титов Ф. И. Типографія Кіево-Печ<ерской Лавры. К., 1918. Т. І. Цілий том, а особливо с. 472 — 495 — цінне джерело для вивчення печерської гравюри.

2. Друкарня Тимофея Вербицького

Друкарня Києво-Печерської Лаври увесь час, аж до середини XIX віку була найбільшою на цілій українській землі. Ні одна приватна друкарня не мала матеріальної змоги конкурувати з Лаврою красотою своїх видань. Книжки лаврські розходилися не лише по цілій Україні, але далеко й поза нею, по всім слов’янськім світі. Все це й було причиною того, що на київській землі не повставали поважні приватні друкарні, бо в них не було особливої потреби; а коли й повставали які — не жили довго, так само, як то було в Галичині та на Волині.

Лавра Печерська була ставропигіальною, а тому Київський митрополит не мав ніякого впливу на її друкарню; це було досить ненормальне становище, бо ж митрополиту в багатьох випадках потрібна була своя друкарня. Здається, відчув це першим митрополит Іов Борецький (1620 — 1631) і задумав мати друкарню, на яку міг би відповідно впливати. Думаю, що печерський друкар Вербицький заклав свою друкарню власне під впливом Іова Борецького, котрий і сам, здається, добре знав друкарство (див. вище с. 280).

Хто такий був друкар Вербицький, знаємо дуже мало. Року 1621 26 березня друкар наш, Тимофей Олександрович Вербицький, разом з іншими друкарями — Степаном Бериндою та Тимофеєм Петровичем, розпочинає в Печерській Лаврі величну працю її — «Бесіди на послання ап. Павла», що й вийшли в світ 1623 р. 2 квітня. На цій книжці, на с. 320 в післямові зазначено: «Трудиша же ся в художестви типографісованя книги сея благочестивій Росстіи мужеве», і серед друкарів першим названий наш: «Трезвенный и целомудренный Тімофей Алексáндрович, маìстер художества печатнаго». По цьому Вербицького в Лаврі більше не бачимо.

Слідуючого року, 1 вересня 1624 р., наш друкар купує собі в Києві за 200 кіп литовських велику садибу на Подолі коло св. Спаса; в продажнім запису Вербицького названо друкарем, обивателем київським і товаришем війська Запорозького *.

[* Істомин думає, що Вербицький був «одним з членів теї відомої багатої сім’ї київських міщан Олександровичів, що декілька віків займали важніші місця в міськім управлінні за часи Магдебурського права» // Чтенія в Истор. Общ. Н. Летописца. Т. XII. Відд. III. C. 25.]

Цікаво підкреслити, що свідком при купівлі садиби був приятель Вербицького — печерський друкар Степан Беринда. Можливо, що потрібні на купівлю гроші позичив Вербицькому митрополит Борецький.

В купленій на Подолі садибі Вербицький і заклав собі друкарню. Першою книжкою, яку розпочав він друкувати, був Часослов; друкувати його почав він ще 1624 р.

В квітні місяці 1625 р. задумав Вербицький поїхати до Острога — певне, розвідати, чи не можна там чогось купити з остатків Остріжської друкарні. Квітня 16 прибув він «по потребах своих» до міста Острога. По Острозі, звичайно, відразу розійшлася чутка, що прибув запорожець, друкар книг «схизматицьких».

І тут в Острозі спіткала друкаря нашого нещаслива до ля: коли він «в ринку потребы своє справовал», напав на нього пан Лаврін Бучайський «без жадної причини», наказав помічникам своїм взяти його й держати, а сам «обухом бил, і мордовал, і ран синіх, кровю набіглих, по плечах, руках, хрибті, ногах позадавал»... Не задовольнившися й тим, пан Бучайський друкаря нашого «взявши до замку (Ганни-Алоїзи Остріжської, вже католички), до вязенья приватного отдал, і там дні килька у вязенью тримал, аж заледво, за вложенєм се в то людей инших, одного з вязенья випустил»... Про все це розповів урядові луцькому возний, бо друкар наш «для скрутного збитя сам персоналітер тут станути не может»... Так нещасливо закінчилася поїздка Вербицького до Острога.

Вернувшись до Києва, Вербицький докінчив таки Часослова, який і вийшов у світ 27 серпня 1625 р. Свою першу книжку Вербицький присвятив київському митрополитові Борецькому, котрого він просить в посвяті «отеческою любовію покрить дило и дилателя, да и от терній» оборонити. Шрифт та прикраси цеї книжки нагадують печерські — може, звідти й походять.

В слідуючім 1626 р. 6 травня Вербицький випускає цього ж Часослова другим виданням; в Післямові зазначено, що Часослова цього видрукувано «многогрешным и худийшим в художестви типографском Тимофеом Александровичом».

Що сталося далі з нашим друкарем, невідомо; якихсь інших книжок з друкарні Вербицького більше не знаємо. Митрополит Іов Борецький в своїм духовнім завіщанні 1 березня 1631 р. згадує й Вербицького, пише, що має борг «на пану Тимофею Александровичу Вербицкому, типографе києвском, на мемране золотых четыреста». Можливо, що в цей час Вербицький знову працював при друкарні Печерської Лаври.

Трохи пізніше Вербицький перейшов на працю до Молдавії. Молдавський воєвода Матвій Басараба задумав заложити в себе друкарню, а тому післав свого післанця до київського митрополита Петра Могили, просячи, щоби він продав йому друкарню. Могила погодився, послав Басарабі «печатьню цило сврешенну пятовидных писмен», а разом з друкарнею післав і нашого Вербицького, — «искусна типографа, Тимофеа именем, c прочіми». Басараба добре прийняв нашого друкаря з його помічниками, відвів їм для друкарні місто Довге-Поле і «повелехом тамо жити и градскою данію питатися и одняти». І ось тут в Довгім Полі 30 липня 1635 р. Вербицький і надрукував Требника на 222 л. [* Примірник Національного музею у Львові. № 1071].

Року 1642 3 листопада київський уряд затвердив Вербицькому його давню купівлю садиби. Більше відомостей про цього друкаря не маємо.

Про Вербицького література невелика: Требник 1635 р., виданий в Довгім Полі, має дві передмові — з них видно, як попав до Молдавії Вербицький; Каратаев И. Описаніе. 1883. № 303, 306 і 426, тут і література з Описів; Голубев С. Петр Могила. К.., 1883. Додатки. С. 397 — тестамент Борецького; див. ще: с. 410; Mакарій. Исторія Церкви. Т. XI. С. 386 — 387; Подольскія Епарх. Ведом. 1894. С. 541 — 542; Харлампович К. Западно-русск. прав, школы. 1898. С. 390 і 408; Истомин Ф. Матеріял для біографій «друкара» Тимофея Александровича // Чтенія в истор. Общ. Нестора Летописца. 1898. Кн. XII. С. 24 — 33; тут же надруковано й два документи: про купівлю садиби Вербицьким та про побиття його в Острозі; Tитов Ф. И. К исторіи Кіевской Духовн. Академій в XVII — XVIII вв. III. Воспитанники Академій на службе в Кіево-Печерской Лавре, в связи с біографією Софронія Тернавіота. К., 1913. С. 104; Титов Ф. И. Типографія Кіево-Печерской Лавры. К., 1918. Т. І. С. 116, 217 — 219. Додатки. С. 55.

3. Друкарня Спиридона Соболя

Здається, що друкарню Вербицького викупив собі новий київський друкар Спиридон Соболь. Соболь був в добрих стосунках з тодішнім київським митрополитом Іовом Борецьким, що думав закласти собі окрему митрополитанську друкарню. Борецький мав на Подолі свій двір, що купив його ще 1616 р. 8 жовтня у Андрія Черкашенина [* Закревскій Н. Описаніе Кіева. 1868. Т. І. С. 72]. У митрополита Борецького були якісь непорозуміння з Лаврою, бо він вирішив мати таки свою окрему друкарню. І Борецький запросив до себе друкаря Соболя, відвів йому свій двір на Подолі — і Соболь працював тут аж до смерті митрополита (2 березня 1631 р.), надписуючи на книжках: «З друкарни Спиридона Соболя».

Значно пізніше, 1753 р. митрополит Київський Щербацький писав, що Іов Борецький мав свою митрополитанську друкарню — друкарню Соболя [* Огієнко Ів. Київська митрополитанська друкарня. 1924. С. 4]. Лавра не визнавала цього і доводила, що в Києві ніколи митрополитанської друкарні не було, бо друкарня Спиридона Соболя була собі лише приватною друкарнею; доки Соболь не мав власного помешкання, він справді наймав його в дворі митрополита, але пізніше Соболь переніс друкарню свою до власного помешкання. «Та Соболева типографія, — скаржилася Лавра, — не для каких правильних причин или за скудость церковных и протчих книг заведена была, но по єдиной бывшаго тогда Кієвскаго воєводы * и градских властей на Кієвопечерскую Лавру ненависти и злобы за непріятіє оной Лаврою злочестивой их Римской уній, и для крайних утесненій и большаго разоренія Лавре». З вимог Лаври друкарня Соболя 1631 р. перейшла в Кутеїнський монастир **. Це дуже цікаве пояснення, хоч Лавра могла тут бути й не зовсім об’єктивною.

[* Фоми Замойського.

** Там само. С. 9.]

Працювати Соболь почав 1627 р., як про це він сам пише на першій книжці своїй, «в двори Іова Борецкого Митрополита», або як ще каже Соболь — «в дому преосвященного его М: кир отца Іова Борецкого, митрополиты Кієвского». Перша книжка з друкарні Соболя вийшла року 1628 — це був «Лімонар».

Друкарня Соболя існувала в Києві лише чотири роки, але випустила аж сім книжок. Десь 1629 р. Соболь познайомився з відомим тоді меценатом — підкоморієм Мстиславським паном Богданом Стеткевичем; і коштом та накладом цього Стеткевича 1630 р. вийшла в Києві остання книжка з друкарні Соболя — «Апостол»; шрифт і прикраси цеї книжки — печерські.

Покровитель Соболя, митрополит Борецький помер 2 березня 1631 р., а архімандрит Печерський Петро Могила не особливо бажав мати в Києві конкурента для своєї друкарні. Тоді новий оборонець Соболів, п. Богдан Стеткевич намовив його перенести свою друкарню до нього на Могилівщину. Якраз в той час Стеткевич заклав монастиря в Оршанськім повіті, в Кутейні. Соболь послухався, і з 1630 р. друкарня його стала похідною друкарнею. Випустивши в Києві «Апостола», Соболь перенісся з друкарнею до Кутеїнського Богоявленського монастиря і тут 1631 р. випустив Молитвослова. Тут же в Кутеїнськім монастирі 1631 р. видав Соболь надзвичайно важну книжку — перший «Буквар» на Вкраїні: «Буквар сиреч начало ученія детем, начинающим чтенію извыкати». В Кутеїнськім монастирі працював Соболь і в 1632 р.

Але в цей час покровитель Соболя, пан Богдан Стеткевич заложив коло Могилева нове місто, Буйничі, і наш друкар-непосіда помандрував і туди, і тут заклав нову друкарню, а 1635 р. випустив тут Псалтиря. А через рік Спиридон Соболь переходить до Могилева і тут 1636 р. випускає «Букваря», а 1637 р., вже «иждивенієм» митрополита Петра Могили, — Псалтиря. Здається, останньою працею цього многоплідного друкаря нашого був «Тестамент монархи Василія» 1638 р. В цім часі десь і помер наш друкар, фундатор друкарень Кутеїнської та Буйницької, відновитель (а може й фундатор?) друкарні могилівської.

На жаль, про цього жвавого друкаря українського, що з своєї похідної друкарні випустив за ч<ас 1628 — 1638 рр. понад 14 книжок, ми ще не маємо навіть окремої статті. Про праці його див.: Каратаев И. Описаніе славяно-русских книг. Спб., 1883. № 329, 331, 345, 346, 353, 367, 379, 381, 391, 394, 425, 437, 454 і 470; Mакарій Митр. Исторія русской церкви. Т. XI. С. 386 — 387; Закревскій Н. Описаніе Кіева. М., 1868. Т. І. С. 72; Булгаков Ф. Иллюстрированная исторія книгопечатанія. 1889. С. 274 — 275; Харлампович К. Западнорусскія православныя школы. 1898. С. 372, 390 і 449; Титов Ф. Типографія Кдево-Печерской Лавры. 1918. Т. І. С. 218 — 219; Огієнко І. Київська митрополитанська друкарня. Львів, 1924. С. 4 і 9; відбитка з «Літерат. Наук. Вістника». 1924. Кн. VII.

4. Недозволена друкарня митр. Тимофея Щербацького ³⁴

Як ми вже бачили, київський митрополит аж до 1786 р. не мав жодного впливу на Печерську друкарню, бо Лавра була ставропигією і митрополитові не підлягала. Це був зовсім ненормальний стан і київські митрополити не раз намагалися мати свою власну друкарню. Так, ще Іов Борецький, допомагаючи друкарям Вербицькому та Соболю, хотів мати собі свою друкарню (див. вище с. 322). Петро Могила, ставши митрополитом, лишився й архімандритом Лаври, а тому не стратив свого впливу на Печерську друкарню. Спроба 1686 р. віддати Лавру під опіку київського митрополита кінчилася невдачею (див. с. 287). Пізніше митрополити Ясинський та Кроковський також намагалися заснувати митрополитанську друкарню в Києві, але успіху не мали.

За справу митрополитанської друкарні поважно взявся вже аж київський митрополит Тимофей Щербацький. До того часу він був завзятим оборонцем Печерської Лаври та її друкарні, але з часу, коли архімандритом її став Лука Білоусович, митрополит посварився з Лаврою і поклав собі мати свою власну друкарню. Задумавши це, Щербацький аж тепер побачив, що в його Настольній Грамоті на митрополію з 13 травня 1748 р. нема згадки про друкарню. Прочитавши такі ж грамоти своїх попередників, він побачив, що йому першому не забезпечили всіх тих прав, які забезпечували попереднім митрополитам.

Року 1752 25 січня митрополит Щербацький подав до Колегії Іностранних Діл прохання доповнити йому Настольну Грамоту всіма правами, які мали й його попередники, зокрема правом на окрему друкарню. З цим його проханням до Петрограду прибув посланець митрополичий — архімандрит Густинського монастиря Пахомій Витвицький. Пахомій завзято боронив справу митрополитанської друкарні, доказуючи, що без неї «обойтись Кієвской Митрополій невозможно». Колегія прихильно поставилася до справи і запитала про це Синод, а той відповів, що «в печатаніи книг Кієвским митрополитам запрещенія от Святейшаго Правительствующаго Синода по справке не значится».

Лавра дуже налякалася перспективою мати в Києві собі сильного конкурента — другу друкарню, а тому повела проти митрополита завзяту боротьбу. Архімандрит Печерський Лука відкрито хвалився: «Хотя до десяти тысяч терать буду, только не допущу преосвященному митрополиту иметь типографію». Лавра послала ієромонаха Софронія Тернавіота клопотатися перед царицею Лисаветою в цій справі і енергійний монах таки добився свого: Лисавета публічно «с высочайшим высокомонаршим гневом отказать изволила (Щербацькому), дабы болше не имел надежды получить типографію».

Ображений Щербацький звертається тоді впрост до Синоду і подає йому 28 червня 1753 р. довге прохання, широко й розумно мотивоване: дозволити йому заснувати митрополитанську друкарню. Синод був ображений неприхильністю цариці до митроп. Щербацького, а тому дуже уважно поставився до цього прохання і склав 13 жовтня т. р. відповідну грамоту, хоч член Синоду, архієпископ Московський Платон, оборонець Лаври, зрікся підписати її. Але 29 жовтня, без повідомлення про це цариці, потрібну грамоту Щербацькому таки видали і він від’їхав до Києва.

Довідавшися про синодальний дозвіл, Печерська Лавра подала до цариці Лисавети нове довге прохання, доводячи, ніби київський митрополит не має ані права, ані потреби на окрему друкарню. «Єсли эта новозатейная типографія будет учіреждена, — додавала в кінці Лавра, — то и типографіи (Печерській) нанесено будет конечноє разореніє, и Лавре крайній и невозвратный убыток и нечаянная и несносная обида».

І скінчилася вся справа на тому, що цариця наказала таки відібрати від митрополита Київського вже видану йому грамоту на заснування митрополитанської друкарні. Синод вирядив за грамотою до Щербацького спеціального посланця і за два тижні, 8 травня 1754 р. крамольна грамота була вже в руках роздратованої цариці...

Так покінчилася справа заснування митрополитанської друкарні в Києві. Більше двох років запекло боролися Лавра та митрополит — перемогла таки Лавра. Справа стала дуже голосною, бо про неї всі знали як про «всемірный стыд»; слушні домагання митрополита цариця грубо відкинула і хотіла була навіть перевести Щербацького до Новгороду. З цеї ж причини цариця дуже розсердилася й на непослушний Синод і скрізь підкреслювала «високомонарший гнів» свій на нього. Цариця берегла друкарський монополь Лаври і твердо заявила: «По коих мест жива я буду, дозволить вновь другую заводить типографію не укажу, а после мене кто хочет — пусть дозволяєт»...

Цікаво, що відгомін голосної справи цеї був ще й пізніше. 1767 р., вже за цариці Катерини, потрібно було складати 11 пункта «Уложенія» — «об учрежденіи в Кієве к печатанію греческих книг типографіи». Запитали про це Синод і той відповів, що ще 1753 р. він видав на друкарню свою грамоту покійному митр. Щербацькому, але по царському наказу «оная грамота отобрана и мая 8 числа того же года Єя Императорскому Величеству Синодом поднесена, точію обратно не возвращена». Синод з приводу порушеної справи заявив Сенатові, що він «оной типографіи в Кієвской кафедре быть и ныне за нужную почитаєт», а тому запитав: «Не соблаговолит ли Правителствующій Сенат о заведеній в Кієвской кафедре для печатанія книг типографіи доложить Єя Императорскому Величеству от себя».

Яка була на це відповідь, нам не відомо, але митрополит Київський Арсеній тоді дуже клопотався, щоб таки закласти митрополитанську друкарню.

Література:

Огієнко Іван. Київська митрополитанська друкарня. Сторінка з історії української культури XVIII в. C. l —

15. Відбитка з «Літер.-Наук. Вістника». Львів, 1924. Кн. VII — IX. С. 305 — 319. Тут докладно розказано про цю друкарню, з зазначенням джерел; Описаніе Кіево-Софійскаго Собора. К., 1825. Додатки. № 40. С. 197 — 207; Синодальна грамота 1753 р. Щербацькому на заснування друкарні, з описом цілої справи; також див.: Полное собраніе законов Росс. Имперіи. Т. XIII. №10142. С. 910 — 911; Чтенія в Общ. Исторіи и Древн. Росс. М., 1861. Кн. 3. Смісь. С. 17 — 21: екстракт цілої справи; Временник Имп. Московскаго Общества Исторіи и Древностей Россійских. М., 1855. Кн. 22. Розд. III. С. 2 — 6: перебіг справи і скарга Лаври; Полное собраніе постановленій и распоряженій по Ведомству Православнаго Исповеданія Россійской Имперіи. Спб., 1890. Т. VII. № 1301. С. 484 — 486: прохання Щербацького до Кол. Іностр. Діл; Ibid. Царствованіе Екатерины II. Спб., 1910. Т. 1. № 367. С. 416: справа ця в 1767 р.; Чистович И. Очерк исторіи Западно-русской церкви. Спб., 1884. Ч. II. С. 347 — 348; Сумцов Н. Лазарь Баранович. Харків, 1885. С. 38. Tpоцкій П. Типографія Кіево-Печерской Лавры. // Труды Кіев. Дух. Акад. 1865. Кн. VI. С. 169 — 171, 184 — 187; Титов Ф. И. К исторіи Кіев. Дух. Академій в XVII — XVIII вв. // Труды Кіев. Дух. Акад. 1911. Кн. VI. С. 233 — 256. Кн. XII. С. 640 — 679; 1912. Кн. X. С. 219 — 228. Титов дає детальний опис цілої справи на основі печерського друкарського архіву (на жаль, я не міг скористати з цеї праці для своєї окремої розвідки про митрополитанську друкарню).

5. Друкарня Київської Духовної Академії

Київська Академія, як вища школа, рано відчула необхідність мати свою власну друкарню, яка задовольняла б її наукові та шкільні потреби, бо Києво-Печерська друкарня, що в XVIII ст. стала друкарнею виключно для книг богослужбових та церковних, задовольнити її спеціальних потреб не могла. Справу заложення спеціальної друкарні, яка працювала б і для Київської Академії, першим підняв, як ми бачили, митрополит Щербацький. Року 1753 він подав св. Синоду відповідне прохання про дозвіл йому закласти митрополитанську друкарню; в цім проханні він писав: «Из давних времен в Академій Кієвской, кроме преподаваємых на Латинском діалекте ученій, обучают ныни єврейскаго, греческаго и немецкаго языков», а тому для купівлі цих книжок «немалая сумма денежная ежегодно из Государства Россійскаго за рубеж виходит». А коли б ці книжки друкувалися в митрополитанській друкарні в Києві, то «оная сумма не токмо внутрь бы осталась, но єщеб и в Государство приходила» [* Огієнко І. Київська митрополитанська друкарня. Львів, 1924. С. 5]. Як знаємо, Печерська Лавра протестувала проти заведення окремої митрополитанської друкарні, між іншим запевняючи, що вона охоче буде друкувати й книжки, потрібні для учнів Київської Академії, а кошти за ті книжки лишатимуться тут, «в Россійском Государстве», бо ж Печерська Лавра не за кордоном міститься [* Там само. С. 9]. Заходи митр. Т. Щербацького скінчилися невдачею і Київська Академія своєї друкарні не мала. Якщо Академії потрібні були книжки, вона замовляла їх Печорській Лаврі; так 1760 р. Лавра видрукувала для неї «Піярську граматику» латинською й польською мовою і т. п. [* Труды Кіев. Дух. Акад. 1865. Кн. VI. С. 181].

Вдруге постала ця справа вже за цариці Катерини, — митрополит Київський Самуїл Миславський, що разом з тим був і священно-архімандритом Лаври, просив царицю про різні справи своєї єпархії, між іншим просив дозволу закласти й окрему друкарню для потреб Київської Академії. Перебуваючи в Києві, цариця Катерина 15 березня 1787 р. задовольнила це прохання. В цім царськім рескрипті під п. 6 читаємо: «Повелеваєм при Академій завесть гражданскую типографію для печатанія книг как на россійском, так и на иностранных языках, содержа сію типографію в Кієво-Печерской Лавре, и наблюдая, чтоб тут не были издаваємы книги, противныя православной вере Нашей, или же наполненныя нелепыми заблужденіями, просвещенію и добрым правам несходственными».

Митрополит Самуїл діяльно взявся за справу заснування гражданської друкарні. Червня 5 того ж року він наказав відіслати Миколі Бантиш-Каменському ²⁵ до Петрограду 1500 карб, на купівлю вживаного шрифту гражданки, що той охоче й зробив [* Там само. С. 195 — 196].

Першою книжкою гражданського друку в Києві була: «Поздравительныя речи Императрице Екатерине II, во время Высочайшаго ея в Кіеве прибытія, пребыванія и отшестзія,сказыванныя Кіевским митрополитом Самуилом», 1787 р.

З 1790 р. Лавра мала вже й словолитню для гражданського шрифту і друкувала різні книжки: шкільні, описи Києва та Лаври, різні вірші, багато проповідів відомого тоді проповідника протоієрея Іоанна Леванди і т. п.

Література: Огієнко І. Київська митрополитанська друкарня. С. 5 і 9. Відбитка з «Літер.-Наук. Вістника». 1924.

Кн. VII; Семенников В. Литературная и книгопечатная деятельность в провинціи в конце XVIII и в начале XIX-го веков // Русскій Библіофил. 1911. № 7. С. 16 — 18; 1912 р. № 2. С. 58 — 60 і 65. Поправки в № 3. С. 58. Титов Ф. И. Русскій Царствующій дом Романовых в его отношеніях к Кіевской Духовной Академій // Труды Кіев. Дух. Акад. 1913. Кн. X. С. 320; Рескрипт Катерини 1787 р. Див.: Полное Собр. Законов Росс. Имп. Т. XXII. № 16517. С. 422 — 423, а також: Памятники, изданные Временною Коммиссіею. К., 1846. Т. II. С. 369 — 370, або вид. 2-е. 1898. С. 506 — 507; Tpоцкій П. Типографія Кіево-Печерской Лавры//Труды Кіев. Дух. Акад. 1865. Кн. VI. С. 195 — 196, 205; Рождественскій Ф. Самуил Миславскій. К., 1877. С. 16 і 135; Титов Ф. Кіевская Академія в царствованіе Екатерины II // Труды Кіев. Дух. Акад. 1906. Кн. XL С. 264 — 266.

6. Київська губерніальна друкарня

Другою гражданською друкарнею в Києві була друкарня Київського губерніального правління. Засновано цю друкарню 27 липня 1799 р. за губернатора Коробкина, засновано «во облегченіе излишняго приказнослужителям затрудненія, а паче к постепеннейшему восполненію налагаемых по входящим документам резолюцій».

Саму друкарню дістали в повітовому місті Махнівці ²⁶ (див. нижче с. 332). Коли махнівський ключ був сконфіскований у гр. Потоцького ²⁷, то місцева друкарня частиною перейшла до Києва і стала за основу друкарні губерніальної. Ця друкарня на початку друкувала лише афіші та службові папери; вже на квітень 1806 р. вона мала чистого доходу 415 карб.

Київський губернатор А. Тормасов писав 14 лютого 1804 р., що в Києві єсть друкарня при губерніальнім правлінні; заведено її (остаточно) 1800 р. коштом цього правління. Друкарня має тільки один станок «єдинственно для облегченія переписок в делах канцелярских»; тут провадиться друкування лише указов и экземпляров с нужных дел и на русском и польском языках».

Але губерніальна друкарня була в злому стані, скоро попсувалась та зносилася і її треба було обновляти, особливо шрифти. Звернулися за поміччю до Лаври, але київський митрополит не дозволив відлити нового шрифту в печерській словолитні. Тоді 1805 р. кинулися до Махнівки за Геринком, але той вже помер, а Махнівська друкарня належала Семену Селезневу. І ось цей Селезнів і доставив губерніальній друкарні 20 пудів літер на 900 карб. 1805 р. в цій друкарні працювали: 3 майстри, 3 помічники і ł переплетник з учнем, а всі вони разом получали утримання 127 карб. 6 к. асигнаціями місячно.

Література: Загорскій Я. Типографія в Кіеве// Кіев. Губ. Ведом. 1850. № 46; Спеціальна (анонімна) праця: Краткій историческій очерк Кіевской губернской типолитографіи за столетній період 1799 — 1899 r. К., 1899. C. l — 70, 19 знімків; рец. H. M. в «Кіев. Стар.» 1900. Кн. XI. С. 92 — 103; Семенников В. Литературная и книгопечатная деятельность в провинціи//Русскій Библіофил. 1911. Кн. VI, С. 18; В. Д. в «Кіев. Стар.» 1900. Кн. IX. С. 85.

Попередня     Головна     Наступна