Попередня     Головна     Наступна

Мелетій СМОТРИЦЬКИЙ

ЕПІГРАМА НА ГЕРБ [ДОМУ КНЯЗІВ ОГИНСЬКИХ]

НА СТАРОЖИТНІЇ КЛЕЙНОТИ ЇХ МИЛОСТЕЙ КНЯЖАТ ОГИНСЬКИХ І ЇХ МИЛОСТЕЙ ПАНОВ ВОЛОВИЧОВ

НА СТАРОЖИТНИЙ КЛЕЙНОТ ЇХ МИЛОСТЕЙ КНЯЖАТ СОЛОМИРИЦЬКИХ

НА СТАРОЖИТНИЙ КЛЕЙНОТ ЇХ МИЛОСТЕЙ ПАНОВ ХОДКЕВИЧОВ

ЛЯМЕНТ... НА ЖАЛОСНОЄ ПРЕСТАВЛЕНІЄ... ЛЕОНТІЯ КАРПОВИЧА

ЕПІГРАМА НА ГЕРБ [ДОМУ КНЯЗІВ ОГИНСЬКИХ ¹]

Крест ся Христов славою вірних іменуєт,

Їм ся самим апостол хвалить розказуєт.

Тим ся знаком божія церков украшаєт

І старожитних домов зацность вивишаєт.

Тим ся лукавих духов гуфи проганяють

І варварських народов полки побіждають.

Щасливий дом Огинських, которий тот маєт

Клейнот, з продков поданий, і в нім ся кохаєт,

Гди ж то знак набоженства і сталої вєри,

Тим ся здавна їх здобять синове і дщери, А на том фундаменте всі цноти будують,

Отчизнє милой дєльним мужством услугують,

Що звикло безсмертную славу із'єднати,

Которая на світє поти будет трвати,

Поки місяць і звізди свой біг справувати

І ночнії темності будуть просвєщати.

НА СТАРОЖИТНІЇ КЛЕЙНОТИ ЇХ МИЛОСТЕЙ КНЯЖАТ ОГИНСЬКИХ ¹ І ЇХ МИЛОСТЕЙ ПАНОВ ВОЛОВИЧОВ ²

Двоякії, под гельмом єднаким, клейноти

Знаменитії ясне виражають цноти

Двох презацних фамилій, в один дом злучоних,

В славі аж под самоє небо вивишоних.

Тут крест старожитного набоженства знаком

І статечної віри в трафунку вшеляком.

Тут рада, тут розтропность місце своє маєт

І, як на небі місяць з звіздами, сіяєт,

Так ся тих преславнії домов блищать справи .

І високим їх станом годнії забави.

Тут стріли переважную дільность висвідчають,

Тут сличний цнот огород ріки поливають,

Которії вод живих здроєм обфітують

І пам'ять з заплатою вічною готують.

НА СТАРОЖИТНИЙ КЛЕЙНОТ ЇХ МИЛОСТЕЙ КНЯЖАТ СОЛОМИРИЦЬКИХ ¹

Славу, в том старожитном і презацном дому

Квітнучую і давніх од віков нікому

Не тайную, клейноти в гербах виражають,

А цноту, дільность, віру спольне висвідчають.

Тим ся бовім зацнії доми прославляють

І праве под самоє небо вивишають.

НА СТАРОЖИТНИЙ КЛЕЙНОТ ЇХ МИЛОСТЕЙ ПАНОВ ХОДКЕВИЧОВ ¹

Зацний дом Ходкевичов, значнії клейноти

За високії здавна одідичив цноти,

Которії тот славний славне дом подносять

І, праве, аж под небо самоє виносять

І в вивишанню його нікгди не устануть,

Поки місяць і звізди світити не престануть.

ЛЯМЕНТ
У СВІТА УБОГИХ НА ЖАЛОСНОЄ ПРЕСТАВЛЕНІЄ СВЯТОБЛИВОГО А В ОБОІ ДОБРОДІТЕЛІ БАГАТОГО МУЖА В БОЗІ ВЕЛЕБНОГО ГОСПОДИНА ОТЦЯ ЛЕОНТІЯ КАРПОВИЧА ¹, АРХІМАНДРИТА ОБЩІА ОБИТЕЛІ ПРИ ЦЕРКВІ СОШЕСТВІЯ СВЯТОГО ДУХА БРАТСТВА ЦЕРКОВНОГО ВІЛЕНСЬКОГО ПРАВОСЛАВНОГО ГРЕЧЕСЬКОГО ²

Святий Єронім ³ на Екклезіаста ⁴:

«Приятелем живота нЂт примЂря».

Жалосний трен, смутний ритм, нагробок плачливий

В тяжкий свой день, в день жалю, в день свой

фрасовливий

Собор церкві послушних, кгмін світа убогий

Пишет, кладет то, себе, змерлого [...Дефект першодруку. — Ред.]

З которого поводу по бозі живеннє

Вчаснеє мів по тілі, на душі збавеннє

Подиктуєт і просить на пам'яті міти

Церков, стадо, братію, духовнії діти.

Μενάνδρου Στοβατοε: «Ου οι θεοί φιλοϋσιν, αποθνήσκει νέος *.

Ρlautus: «Quem Du diligunt,

adolescens moritur, dum valet, sentit,

sapit»**.

(*Менандр ⁵, як подає Стоботей ⁶: «До кого боги прихильні, той помирає молодим» (грецьк.). — Ред.

** Πлавт ⁷: До кого боги прихильні, той помирає молодим, а поки здоровий — відчуває, думає» (лат.). — Ред.)

ЛЯМЕНТ

Повідають, же радость вслід за смутком ходить,

А з утіхи, з веселля фрасунок ся родить.

Ведлуг слова псалмисти: «З вечора плач будет,

Рано радость настанет, світ смутку забудет» ⁸.

На том умисл, мисль моя з довціпом устаєт,

Згола ли то всім, во всіх і завжди биваєт.

Таковії абовім подчас на чловіка

Жалі, смутки бивають, же їх і довіка

Ледве может забити альбо і ніколи,

Кгди му щодня новії в серцю родять болі.

Речій альбо персони, в которих коханнє

Своє мівав по бозі, любоє уфаннє,

Кгвалтовная, наглая, по мусу утрата,

Отця, матки, синачка єдиного, брата.

Там, где мило, всіх очі, где болячо, руки,

Хто вимовить, якії терпять матки муки,

Кгди ся з плодом в утробах недозрілим коять,

Хотячи їх вивести в живот, живот ронять.

Больший нам жаль, строжший боль, тяжейшая мука,

В одной отця особі зо всіми розлука.

З отцем стада, з маткою сирот, вдов упалих,

З сином церкви, з сповбратом великих і малих.

Оби нам бог дав очі, где отець наш, міти,

Били би-хмо з щасливих щасливії діти.

Невимовний фрасунок в душі, в серцю маєм,

Много мислій, як почать плакати, не знаєм.

Чи ли як би перестать, бо вже плачем много,

І над міру, не в міру, а єднак нічого

Плач наш, плач всіх, плач церкви, плач сирот, вдов болю

Не уймують, і овшем зо всіх речей молю

До внутрності, до душі громадами сиплет,

Ах, стогнаннє тяжкоє аж за серце щиплет.

Первей води сльозами тварі умиваєм,

Первей хліба вздиханнєм душу посиляєм.

— По молитві «Отче наш» ⁹ отця, діти, плачте,

Учителя учневе сльозами урачте,

Сповідника — грішнії, побожнії — раду,

Ялмужника — нищії, ах, пастиря стаду

Мнишеського з прикладу побожності, цноти,

З праці, чуття, молитви, день і ноч роботи.

— Але, ох нам, що живо і хто одно богу

Вірить, вийми, просим всі, з душі, з серця трвогу

Для початку ляменту, принамній для трену

Мужа святобливого. — Світ ли взяв одмену,

Же ся з блуду помислов, як з пущі густої,

Виблукати не можем, чи ль жаль броїть тоє?

— Що в том же в нас і неба, елемента, тварі,

Без літості (боль мовить) зготували мари

Так зацному, чудному, святому чловіку,

Утявши му пред часом без часу нить віку.

— Повіжте нам, небеса, чи он вас злим словом,

Помишленнєм образив в розмислі здоровом?

Чи не так вам звикл мовить: «Неба небес пана

Пойте в хвалі, вам сличность од нього єст дана»?

— Чи на тебе не годне, сонце, глядів, справу

Дай нам: умів он богу з тебе міти славу?

— Повітрея, чи вас зле уживав, скажіте!

— Елемента, справтеся, мовте, не мовчіте!

— Земле, повіж, чи тебе он доптав негодне

З молодих літ доселє, скажи нам сьогоднє!

— Хто ж, хто знаєт до нього? Жаден з вас не скажет.

А чому ж так од всіх вас опущеннє стражет?

Так ли йому всі вдячность за його послуги

Оддаєте, будучи повинні, як други,

Задержати силами своїми здоров'є:

З друга ворог, з брата вовк, — староє послов'є.

— Чи вас, парки ¹⁰ (єсли-сте у бога такими,

В живот і смерть можними з силами своїми),

Образив чим? Над міру пиття і їдення?

Торував он зі всіх вас дорогу збавення.

— Клото, в перших срокгая, чому ж ся схилила,

Двигаючи дух його, чому-сь упустила?

— Безбожная Лахеси, а ти-сь його ниті

Не хотіла до конця статечне довити?

— Тиранськая Атропо, чому-сь перервала

Клубок віку живота, якоби-сь не знала,

Же нам много на його житлі залежало?

— Що вам його до смерті боронить пристало,

То-сте його видали, одвсюль опустили

І нам єсте, сестрички, в том не подружили.

— Чи що годного тебе, о сліпая смерте,

Рек, учинив? Могла би-сь вжди очі продерти.

Іж тот тебе ніколи не боявся, бачив,

Правда. Але так сам бог зезволити рачив,

Прейзрівши то од віку, нім ся в світ облуди

Дочасної, марної достав на всі труди:

«Кресу назначеного, терміну, години

Минуть трудно. Престаньте лямент той дитинний!»

— Не престанем і єще з жалем речем, Пане!

(Дуфаєм, же з того гріха не достанем).

Жродло, ріко доброти, недошлая бездно,

Доброє-сь все, як добрий, створив неізслєдно,

Напочатку нічого не дав-єсь нам злого,

Добрим зразу невинним чловіка самого

Учинив-єсь, хотів-єсь, же бить в добром добрий

Раю, світі жив, в доброть завжди бив-єсь щодрий.

В злості скупим, нищачи злії речі злого

Чоловіка, доброго для себе самого

Ховаючи, для добрих, як за віков старих,

Злії прудко гинули, добрії л-іт трвалих

Дознавали тисячами, міли за караннє

В поввіку смерть, з душею, з сим світом розстаннє.

О що тя твой коханий пророк і кроль, боже,

Просив колись, сльозами покропивши ложе:

«Хотяй біди (мовячи) щоденнії муки

Терплю, предся в поввіку боюся розлуки,

Не бери мя пред часом. Тот без часу сходить,

Которий, сам сходячи, другого не родить».

В раннєм віку заправди і наш отець милий

Зшов, хотячи видати з душевної сили

Церкві божой потомство духовное, з роду

Умер, недозрілого, недошлого плоду.

Добрим нам бил. Доброго чому, добрий боже,

Взяв-єсь од нас без часу? Хто оплакать може?

Потребним бив. Чому ж в той нас, бідних, потребі

Не погадаєш, знаючи, же о земном хлєбі

Живі бити не можем, присмаков потреба,

Наук твоїх духовних, небесного хлєба.

На пожиток світа світ, все а все створенне

Дав-єсь, пожиточного на наше збавеннє.

Чому-сь одняв? А звлаща, іж таких о мале,

Которії б так чесно, так побожне, стале

Жили, люд твой учили. О всесильний боже,

Судьби твоїх таємниць хто поняти може?

Отца, матку наболєй розказав-єсь чтити

Хотячому на землі довголітнє жити.

Чи наш отець родичов обоїх, по тіде

І по духу, не умів шанувати? Сміле

Мовим, же бив послушним, як Ісак Авраму,

Уставичне готов бив би в огонь і яму

На киненнє родичов, которих учтиве

Сам погребши, жив по них чисто, святобливе.

То тілесних. Духовних як цаловав сліди,

Неситим бив їх наук, їх цнот, їх бесіди,

Слова, шкрипта, образи, живот їх пред очі,

В мислі, в душу і в серце клав во дні і в ночі.

Ова згола зовсім бив добрим нам всім, світу,

А то ли юж доброго межи нами ніту.

Снать для злостій, для гріхов, за негодность нашу

Тот церковний учитель перед часом чашу

Смертную п'єт, без часу і в силах устаєт,

Домових всіх, подручних і нас напаваєт

Горкопам'ятливого пелинного плачу,

Оле плачу, ми плачем, а в плачу не бачу,

Доступим ли утіхи. Хто подставить міхи

Под зрениці крвавії? Не маш нам утіхи!

Повні доми, улиці болю, ох, стогнання,

Повні кути жалості, повні нарікання.

«Ах! Ах!» всюди по стежках. Церковнії стіни,

Би мовити уміли, плакали б одміни

Вдячно милих голосов, труби золотої,

Побожного прикладу з науки святої.

Чого учив, заїсте сам чинив пред всіми,

Без зависті, без гніву з обчими, з своїми

Жив на світі за світом, научив постити,

Дні святії, празники, чесно обходити,

На всеночних молитвах трвати нетескливе,

Хутне ходить до церкви, жити святобливе,

Гріхов сповідатися, таємниць Христових

Заживати " начастєй справив бив готових,

Що у наших пред літи било неподобно,

На то душу і серце оддав вєіх способно,

До того нас, як добрий, добре бив заправив.

Добрий боже, все сь то сам в нім, през нього, справив.

А того ж, так доброго, од нас одиймуєш,

Добрий боже, чому нас над міру фрасуєш?

«Для трьох причин пред часом добрий з світа сходить, —

Мовить мудрець, — зостальцем горкій смуток родить:

През негодность невдячних». І ми признаваєм,

Же-сьмо його не били годними. Питаєм:

А могла ж бить одміна в нім? Тому не віру.

Гоненіє ль тяжкоє на правдивих віру

Повстать міло, а йому сь того оглядати

Не хотів дать? Умів он при вірі стояти,

Других утверждаючи, готов бив на рани,

Будучи раз о неї в'язеннєм скараний.

Єму-сь, боже предобрий, по його желанню

Дати рачив, нас єси зоставив в вздиханню,

Його-сь душу од смерті вічної ізбавив,

Нас-єсь повседневної всіх смерті набавив!

Очі його з сльоз плачу визволив-єсь, кролю,

Нам початок до плачу, початок до болю

Учинив-єсь. А ноги його з послизнення

Увольнив-єсь. Певен єст свойого збавення

Пред тобою, пред твоїм маєстатом в небі.

Будь милостив, боже наш, і нашой потребі

З його молитв. Леч, боже, хто может поняти

Судьби твої? Мисль наша мусить в них устати.

Його душа, як пташок, од тенет таємних

Ловцов ушла, порвала сіті засад земних,

Нашла собі мешканнє, голубиця тиха,

Гніздо в небі. Леч наша, ах, терпіла лиха,

Од дня, часу розстання душі його з тіла,

Так єст смутна, жеби з ним умереть воліла,

По утраті вдячного його сполковання

Не устаєт в жалоснім ляменті гукання

На дереві зелених утіх не сядаєт,

Водою ся мутною жалю напаваєт,

На остаток іщучи конець плачу дати,

Прагнет вічне при тобі в опоці зостати.

Леч, о боже милості, боже злітовання,

З жалосного не рач ся ображать стогнання.

Не можем ся утулить, не можем забити

Його, тебе зо всіх справ годні похвалити.

Тяжкий в том боль, трудная до згоєння рана,

Таємниця розумом людським не подана,

Що-сь то у нас под сесь час на вічний жаль справив,

Же-сь нас, сирот убогих, в хліб слова зоставив?

Як їх много на світі, що смерті жадають,

А вжди її в старості згрибілой не мають,

Не суть тобі, ні собі, ні людєм, ні світу

Потребними, згожими, єднак смерті ніту,

Сто літ і больш в сліпоті, в глухоті другії,

В ослабенню сил члонков тягнуть літа злії.

— Се-сь чтирдєсту од роду не дошов зуповна.

Оле, смерте срокгая, то же-сь неумовна,

Неумовна і сліпа. Чому-сь на нас радній,

Люб одного, люб кольку, не зострила снадній

Коси свої, з'ядлая, на жони, на діти,

Которим смерть за живот, некгде ся подіти,

Тяжар землі незгожий, хліби дармо псуєм,

О жалості, о болю, тепер тебе чуєм.

_ Тепер знаєм, як била солодка і смачна

Манна його науки, ах, душе невдячна,

По утраті доброго доброть познаваєш,

Рада би-сь му тепере, прожно ся змагаєш.

— По забиттю баранка вонтроби ядали,

Живого ся жидове пальцем дотикали.

Так по смерті пророков їх письма науки

Вспоминати почали, читать брати в руки!

Вспомнім і ми, леч не в час, його напомнення,

Поднебенню нашому горкії збридзення,

Апетиту клямного, з сумніння зарази,

їж нас громив, одтинав душевнії скази:

Намєтності, налоги, духовнії трвоги,

Тлумив, губив прилоги, просто до дороги

Збавенної провадив. — Боже, що-сь ударив,

Же-сь нас з мисльми нашими так сродзе повадив,

Же ся згола одняти їм ні утулити

В жалю своїм не можем? Що ж далей чинити?

Плакать смутне, а в плачу знову к тобі слово?

Рекл-єсь бовім просити з вірою: «Готово

Все у мене найдете». — Біда ж нам! Чи мало

Плачу, прозьби, сльоз, лкання од церкви бивало

За живота хорого по Давидську праві?

Судьби твої, боже наш, дивні і в той справі.

Аврааму для п'яти перед літи, пане,

Хотів-єсь дать в Содомі ¹² своє змилуваннє.

Чи не било при нашой церкві п'яти, боже,

Справедливих, з которих одні своє ложе

Струменем сльоз гарячих вночі омивали,

Другії сна в тескниці очом не давали,

А вжди-сь то все як творець предивний пребачив,

В прозьбах наших подобно-сь зесволить не рачив.

Ісусові Навіну, на битві з чужими

Будучому, под вечор з променьми своїми

Сонцю над біг врожоний розказав-єсь стати ¹³,

П'ятнадцять літ кролеві рачив-єсь придати

До живота, для панства і для поліпшення.

Промисльнику добр наших, людського збавення,

Владцьо смерті, живота! Слушне б і Леону

Под час войни противних схизми Гедеону ¹⁴

На схилку літ і світа єще посвітити

Должей троха, поки би мог викоренити

Злості з серця озяблих, поки би направив

Житло наше, до віри кгрунтовне заправив,

Ови єще хоть п'ять літ досить би-хмо міли,

Далей би-хмо о твою ласку просить сміли.

Не постав нам, боже наш, за гріх нарікання

(Жаль наш мовить), не кар нас з такого бадання:

Боячимся синовсько тебе, творця-бога,

В довгий живот певная бивала дорога.

Хто над нього пристойній, приліжній і милій

Тебе любив, дивився твоїй чудной силі?

Ти сам серця скритості чловічії знаєш,

Члени, мозкги, внутрності, кості проникаєш!

Відать рачиш о його подвигах, о потах

В ночнодневном стоянню, о працях, роботах,

Як в винниці церковной, з пастви повірення,

Всіх нас, своїх, свойого впрод шукав збавення.

Якоє он о нищих, убогих стараннє

Мів, о вдовах, маючи і сам вихованнє

З жебранини нендзної. Гроша не брав в руки,

О ялмужну при дверєх не терпів докуки,

Хто попросив, казав дать остатнюю шату,

Копу разом і що мів упалому брату,

Мів в реєстрі в пам'яті всіх бідних, зболілих,

Слав, навіжав щотидень вдов, осиротілих,

Кгди рек шафар: «Не маш що!» — дивився невірі,

Ялмужнику подобне Іоанну ¹⁵ в той мірі

Так бив щодрим. А вед же голоду ніколи

Не узнали, братія, з так доброї волі!

А того так доброго, боже вічний, хвальцю,

Огороду свойого і добр твоїх справцю,

Взяв-єсь од нас. Єсли же для лічби чинення?

Вилічався он щодня з свойого сумнення.

І нас к тому провадив, аби-хмо впрод спання

З помислов, з слов, з учинков чинили бадання.

Єсли будеш рахунок з нього за нас брати,

Для його цнот, молимся, не рач нас карати,

Бо бив добрим шафаром, урядником вірним,

В дарах твоїх бив гойним, в строфованню мірним,

Знав час, міру, особу, кому коли хлєба,

Кому м'яких потравок легких било треба.

А тому так мудрому строїтелю, боже,

Пред часом смертельноє дав-єсь услать ложе

Елементом, живелом, попрядухом ниток

Сил душевних, тілесних. А що ж за пожиток

З умерлого, боже наш? Зали может хвалу

Давать тобі? — Живим єст, видить мою славу

І молиться за вами. Бо пред ним, уснулим,

Святим моїм за родом, о собі нечулим,

Сприкрилося просити. Нового причинці

Потребують давнії до мене безчинці.

Не тискуйте, абовім он ваші потреби

Одправуєт, готуєт на ваш голод хлєбы

В землі живых обфітой, а для наповнення

Лічби з віков презраних подняв смерть уснення.

— О єсли так, боже наш, мній плакати будем,

Його, себе в молитвах нікгди не забудем.

— Отче, отче, потщися (поневаж єсь в славі

Святих божих) міть печу о нас. О забаві

Сьогосвітній відаєш клопоти, фрасунки,

Знаєш біди, утиски, припадки, трефунки,

Бив-єсь з нами, над нами старейшинство в духу

Духовних справ маючи. Добрую отуху

При надії маємо, же нам больш поможеш

Молитвами своїми, в бідах нас вспоможеш.

Причиняйся, молися, молімся о стаді

Своїм, чині церковном, о домовом раді

І о нашом пристрастном дочасном мешканню,

О збавенні, аби-хмо по рихлом везванню

Били годні містечка, хотяй под стопою

Ноги твоєї, в небі бить навік з тобою:

— Амінь, амінь! Рач то дать, боже милосердний,

Просить тебе кгмін нищий, люд у світа бєдний,

Тот нагробок кладучи пастиреві стада.

— Умер отець, опекун, убогих одрада,

Живет з богом, живет бог, вишній оборонця,

Тот нам не дасть в том жалю гинути до конця,

Дасть і слову інструмент, оному подобний,

Міймо віру божую, пан на все способний,

Не дасть вірним над силу покуси терпіти,

Не дасть, вірте, духовним голодом нам тліти,

Видасть з скрині небесних таємниць, з спіжарні

Духовної, пастиря стаду до овчарні,

Випустить нам фенікса ¹⁶ з арки свої певне,

Дасть лебедя. Час престать нарікати ревне,

Час заволать: «З вечора напав на нас смуток,

З рана радость настанет». Тот одміни скуток

Будет з бога, в правиці найвищої сили.

— Яко-сь хотів, так стало, о пане наш милий,

Ім'я твоє святоє нехай ся в нас славить,

А що тобі — нам любо, за дній наших справить.

голос отця до синов

— Що то за плач, братія, наймильшая в бозі?

Що за лямент? Що за гук? Дивно мі той трвозі

«Уви, уви!» По ком то? По ком тоє горе?

З уст жалосних? По ком сльоз обфітоє море?

Зали по мні? Не слушне, російський народе ¹⁷,

Нарікаєш, стискуєш о моїм одході!

Я-м ся смертю на живот не ровно дорожчий

Над світ хутнє одмінив, хотяй не дошовши

Літ зуповних. Добре так. Смерть тая пожрала

Живот марний, мні вічний путь уторувала

Конець сього бідного, утішного вступом,

Що світ маєт, міть может, єсть робацтву лупом.

Щасливий, хто пред смертю смерті дознаваєт,

Бовім смерті для смерті в смерті не міваєт.

Не довго-м жив, мовите? Пробог, досить много

На сесь побит дочасний і того лихого.

Аби теж хто жив сто літ, один день жив певне,

Не тот живет, хто живет на світі мізерне,

Леч хто свято, побожне живот свой провадить,

Тому нікгди смерть, як сон помірний, не вадить.

Житло наше на землі ровно комедії,

Альбо рачей жалосной світа тракгедії.

За одняттєм личини, що бив крольом, паном,

По-старому ковалем, шевцем, цімерманом.

Вийдет дух наш, али ж ти — труп земний, труп гнойний,

Гнюсу, робацтва, мерзячки і бридкості повний.

Мало вчасне погодне на морю пливаєт

Которого штурм носить, фаля заливаєт,

Кресу заміроного порту не доходить,

Часом, одколь одступив, в том же місцю бродить.

Хто довго жив, а зле жив, доброго нічого

Не учинив — мало жив, а бив барзо много.

Перестаньте тих плачов, туги занехайте,

Душі моїй для своєї любий покой дайте.

Довго жити за муку справедливий маєт.

Хто ж з розумних, побожних смерті не жадаєт?

Хто в огнилом похилом дому жить зезволить?

Хто ся сміле до нього на мешканнє склонить?

Кгди обачить, а оно стіни уступують,

Дах сиплеться, фундамент, філяри фалюють,

Балки трещать, а весь дом зовсім упадаєт —

Хто з розумних в такових руїнах зостаєт,

А не рачей біжить вон, забивши і хлєба?

Весь світ, земля хвіється, вонтпить непотреба,

Же упадет невдовзі, а його руїни

Конець віку єст знаком, не волос сідини.

Знаком валки внутрнії, постронних погрозки,

Знаком полон, в'язення, кайдани, поврозки,

Которими не только християн погане,

Леч, що тяжче, свої своїх, християн христяне

В'яжуть, в'язять, кров точать. Пойзри на сусіди,

Що ся дієт, якії зо всіх сторон біди.

Плачет наша братія, доставшися в руки

Врага креста Христова ¹⁸, і то не без муки.

Домовії неснаски, ненависть терпіти

Од свойого своєму — близький конець, діти!

Розкош, збитки, лакомство, сваволя, неміра —

Всіми тими остриться смертная секира.

Ти сам, боже всесильний, рач забічи злому,

Не дай дознать напасті з християн нікому,

Розкажи пса дикого ув'язать при гробі

Своїм ¹⁹, врага кождого, в мамлюцькой особі ²⁰.

Яко би все християнство, яким-кольвек складом

Порознення в визнанню, ставши твоїм стадом,

Било вольно од страху, од слуху, од трвоги,

Огня, меча, нещастя, поламали злих роги.

Уйми гнів свой правдивий, гнів срокгий, гнів панський,

Рач вивищить в том панстві народ християнський.

Єсли хто з них, як чловік, заслужив на рани,

Руки твої розчкою нєх будет скараний,

По-отцовську, в милості, а не в розгніванню,

Под час світа руїни і вже при сконанню.

Але мі час до дітей, до братії знову

З напомненнєм, з прозьбою обернути мову,

Жеби старость, сивизну облудного мира

Вислідивши, дознали, же вже і секира

З давніх часов остриться, єст в корень утята

(Неплодному дереву в огні мук заплата),

І жеби в нім юж далій жити не хотіли,

До отчизни з вигнання охотнє ся міли.

До отчизни, дітоньки, квапиться потреба.

Не хочете ль для землі утратити неба?

Я-м рад, же-м ся повторе вирвав з біди, мовлю,

З нендзи світа, в которой повно страха, молю,

Повно біди, которим на том стопню стану,

За всіх винен будучи лічбу здавать пану.

По ввесь тот час на столку ног подпилованих

Сидів-єм, ах, на дощках помосту зламаних:

Подо мною дол, в нім стос дров смоложаристий,

Над шиєю на ниті меч висів сталистий,

З обу боков з страшними влочнями рицері, —

Хто ж би мене щасливим намінив в той мєрі,

Би і їсть, пить, розкоші заживать казано,

Музикою труб, бубнов хуті додавано,

А на том би сходило, же ся рушить згола

Страшно било, достаться на смертнії кола?

Стольком живот кождого, в елементах рабих,

Слизький біг, ход, поступок, в павимептах слабих

Скоро кого опустять — страх ями, страх муки

Огня, з боку рицеров, в тиранськії руки

Тіла, світа, дьявола, а меч божий з неба.

О злий живот на ниті! Помислить би треба,

Хто ся з живих на землі фундувати смієт,

Розкошувать, подносить брви, що світ умієт.

Би набарзій утіхи світнії на сміхи

Подбияли бубенка, ніт на нім утіхи,

Ніт одради, боязні повно, бід, стогнання,

На кождоденний потоп, на смерть ожидання,

Як в окруті, срокгими валами розбитом,

Од шифара без стиру, без жакглю забитом.

А хто ж, пробог, зволить в том кораблю плити?

Хіба однюдь которий не захочет жити,

Сидіть в небі, на стольці кролевськом, безпечне,

Без боязні одміни, на вік віком вєчне.

Дайте ж покой, прошу вас, больш мя не турбуйте,

Собі очю, голови, умислу не псуйте.

О умерлих не тужить письмо научило,

Азажте мя згубили, же вам плакать мило

Без престанку? Прошу вас, браття, перестаньте

Мене плакать, рачей ся до бога удайте

На молитви о собі, бисьте біг короткий

Тут пелькгримства свойого збавенними сродки,

Як до селє і чулій, при обоєй славі,

І небесной і земной, могли кончить, в справі

Житла святобливого, жеби вам сам з неба

Дав такого пастиря, якого потреба

Церкві його, през його зобраному стаду

(До чого теж і я вам даю тую раду,

Жеби-сьте ся на його презренне спустили,

А кого он укажет, щире улюбили,

Опустивши старії звичаї, налоги,

Которії зстручають з збавення дороги).

А на жниво зо всіх мір, зо всіх сторон стале

Дозрілої пшениці для зебрання в цале

Роботника чулого зеслать рачив скоро,

При котором би всім вам во всім пошло споро

З серпом наук правдивих, не з везглов'єм слова

Под локті душ ²¹. Ку тому (з прозьбою к вам мова)

Пам'ятайте мой побит, мой одход за вдячне

Приймовати од бога, самі жити бачне.

Над все теди впрод очом, фортці злих згинення,

Волі, устом, язику смілого мовення

Не давайте, а уші тернем од слов прожних

Затамуйте, всі смисли страхом казній грозних,

Узбройтеся вірою, данною од віка

Вам од бога, од церкви, а всього чловіка

Внутрнього і зверхнього духом одновляйте,

Цілком себе на службу богу оддавайте,

Руки в діла добрії уготовте, ноги

На проповідь до віри, на довгость дороги

По одейстю на он світ, на терпливость злого

В гоненії для церкви, для Христа самого,

Будьте духом, умислом і тілом здорові,

Зовсім на смерть по нендзі дочасной готові.

Багатії, багатством купуйте збавеннє.

Убогії, з убозства мійте поліпшеннє.

Ов шафаром од бога, сесь тому дорога

През опатрность до неба, а обої з бога.

Недостатній, так мнимай, же тя тим скарано

За негодность, на пробу, багатства не дано,

Видячи злость, неправду в серці твоїм тайне,

Що би-сь певне в могустві мог виповнить явне.

Душі твоїй Христос-бог в том забічи рачив,

Жеби-сь його для земних богатств не пребачив.

Не стискуй же, не тужи, зноси крест свой скромне,

Пошемреш ли на бога, на щастє упорне,

І тут в нендзі зостанеш, і там небо стратиш,

Знесши скромне, убозством пришлий світ заплатиш.

Можний, в копу так держи, же ть бог дав убогих

На поправу, на окуп злостій твоїх многих,

Не ти для убогого, для тебе убогий

Посажон єст од бога пред дом твой, пред ноги,

Жеби-сь свої виступки щодробливим датком

Змазав, гріхи окупив ялмужни достатком.

Всім то мовлю, заровно слузі, як і пану,

Обоєй плті кондицій вшелякого стану,

Аби-сьте ся зо всіх сил о чистость сумнення,

Душі, тіла старали, зичачи збавення

Своїм обчим, щасливих радою вспирали,

Жеби з гори багатства тяжко не упали,

Вспомагали убогих помоччю рятунку,

Жеби в розпач не впали з нендзи од фрасунку.

А найпервій, млоденці, до вас моя мова,

Пам'ятайте на мої зичливії слова,

Яко-м ся я в вас кохав, яко-м вас до цноти

Заправовав, додавав в побожность охоти,

Яко-м громив розпусность, п'янство, злость, сваволю,

Би-сьте тому дикому коникові в полю

Широко престронного омильного світа

Не давали вергати, а на свої літа

Молодії, на силу, на розум, здоров'є

Не уфали, помнєчи на оно послов'є:

«Смерть у зуби не гледить». Больш скурок телячих

Переробять кгарбарі, ніж волобидлячих.

За сонцем тінь, за кождим смерть дибком чугает,

А з нас на нас оселки до коси шукаєт.

Непевний день, певна смерть, а іж о годині

Не відаєм, так живіть, як умереть нині.

Готовості молитва в трезвості а в вірі

Кождого з вас научить, кгди ся в слушной мірі

П'яддю стану свойого мірячи побожне

В поволанню жить, служить будете острожне,

Давши богу божоє, зверхності повольность,

Родичом честь, зичливость пану, правду, скромность

В шатах, в питтю, в їденню, боячисє бога

І тих дверей, где низько през порог дорога.

Больш для слави доброї, ніж з мусу, з боязні,

Добрий з цноти не грішить, злий з постраху казні.

Того всього аби вас Христос-бог ізбавив,

В душах ваших побожность, святобливость справив,

Жеби-сьте ся, яком рек, на світ не садили,

Собі, пану, богу впрод в простоті служили,

Од голуба щирості, од овці покори

Позичали, мудрості од ужа, не скори.

Що все снадне, з помощю всесильного, справить,

Хто в сей марной облуді не будет ся бавить,

А тим світом, як конем, на день узичоним,

Робить будет, як Нілом, гадом загущеним,

Омерзиться, утечет, ледве концем пальця

І язика ткнувшися, потопчет зухвальця,

Як лихваря спросного, которий звик брати

Одним око, слух, руку, ногу усушати,

Другим цілком забирать живот і здоров'є.

О, бідажку, так нам з ним товаришство злоє!

Головним єст, окрутник, противником нашим,

Товаришем невірним, хотячи бить старшим

Над душею нашою, трапить нас уставне

Роботою, покою противиться явне,

З добр, з добитков, з праць наших кгвалтом обираєт,

А сам нікгди нічого доброго не маєт,

Добрим страшон, злосливим ласкаве ся ставить,

Назбить щодрим в чужих, сам ляда чим ся давить, —

Автор злості, сваволі, тираном на цноти,

Своїм в клямстві похлібством додаєт охоти,

Обчих к собі чачкою штучне завабяєт,

Всіх вшеляко зводити не переставаєт,

Славу змерлих скрадаєт, живих з неї лупить,

Дармо берет, ціною нічого не купить,

Зо всіх лічбу збираєт, а сам ся нікому

Не справуєт, як Баро. Біда тому дому,

Той господі в проїзді, где господар клямця,

Злодій, збойця, вшетечник і явний потварця,

Біда і тим, хто би з ним хотів накладати,

Відаючи то о нем, на ночлєг в'їзджати.

А хто ж, прошу, з вас того до світа не знаєт,

Іж он завжди весь, зовсім марностю воняєт,

«Марность, прожность под небом все, що око видить», —

Мудрець мовить. Хто ж ся ним з християн не збридить

Зезволеннєм, умислом з нього уступуєт,

Хто в нім живет по тілі, духом не сполькуєт,

Компанії з ним складу не міваєт справи,

Такий в небі вічної доступуєт слави.

Которая аби вас, російський народе,

Всіх поткала, бог дай так по моїм одходє.

Віра, правда, побожность, святобливость [...]

Як од віков, за мене, межи вас [...]*

Жеби з душі вашої озяблость, недбальство

Од тіла гріх, хороба, од бруха обж [ирство]

Уступило, од домов вашого мешкання

Незгода, свар, немилость, з границь панування

Кроля-пана наїзди неприятель, здрада,

З міста фальш, неправда, вшелякая вада,

Во всіх справах немірность, непостереженнє

Побожності, пожитку, честі зневаженнє.

Все то згола огулом нехай проч уступить

З душі, з тіла, з сел, з домов, нехай вас заступить

Ангел, певний проводник, чулий сторож в богу,

Укажет вам простую до неба дорогу,

Зратуєт вас од риби, з пащек біса-світа ²²,

Уяснить вам взрок внутрній, а пан в ваші літа

Дасть свой покой, дасть згоду, преложоним в раде

Чулость, печу пастирем о розумном стадє.

В послушенстві зе всходу, где початок вєрі

В Христа-бога, збавенню одтвороно двері,

Одкуль звізда трьом віщком Христа означаєт ²³,

Одкуль сонце біг звиклий зрана зачинаєт,

Одкуль Христа повторе прийти ожидаєм,

Хвалить бога, же одтуль духовенство маєм.

Того ся всі держіте, не вступуйте кроку

До остатнього тху духа, очей ваших змроку;

При том стале стоячи, до згоди з другими

Так ся мійте, як усти апостол своїми

[І Христос-бог на]учив, шукайте покою,

[...Дефект першодруку. — Ред] * можна зо всіми, больш єднак з собою.

[...] * і вірноє подданство чиніте,

Преложоних прикладов добрих ся учіте,

Самі себе во всім всі зо всім в дозор богу

Оддавайте, шествуйте тісную дорогу,

Ведучую до царства небесного миле,

Где самого всіх творця і ангелов в силє

Обачите. Тому вас і я полецаю, :

А тим мой день остатній, мову замикаю.

ЕПІТАФІОН

Тута зложив кость в тілє

Муж праведний, ач сміле,

Смерте, береш, що ть дано,

Не озьмеш больш, заслано

Пред тобою до неба,

Где жив, там бив, так треба.

З землі мертвих, з вигнання,

По пелкгримстві, з мешкання

Мізерного, в палаци

Небеснії, по праці,

На розкоші одходить,

В землю живих заводить

Мислі наші. Рукою

Держить квіток, другою

Книгу, там же кадило.

«Так умереть мні мило», —

Мовить до нас. Як к богу

Жертва святих дорогу

Берет. Живот нетрвалий

Значить тот квіт опалий,

Книга чистость сумнення

Кажет міти, збавення

В добрих ділєх чекати,

За ним в небо ступати.

Тіло його дол земний

Покриваєт, незмєнний

Квіток душі у бога.

І нам там же дорога

З його молитв готова

Єст запевне, дость слова.

Мелетій СМОТРИЦЬКИЙ

Епіграма на герб [дому князів Огинських]. — Вперше надруковано: Книга Нового ЗавЂта. В ней же напреди Псалтир блаженнаго пророка и царя Давыда... Єв'є, 1611, арк. 2.

Подається за публікацією у кн.: Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII ст. К., 1978, с. 164.

 ¹ Огинські — князівський рід, представники якого в XVII — XIX ст. відігравали істотну роль у державному, громадсько-політичному, культурному житті на землях Білорусії, Литви, України; походили із старокиївської династії Ркэриковичів; у XVII ст. перейшли в католицтво.

На старожитнії клейноти їх малостей княжат Огuнських і їх милостей панов Воловичов. — Вперше надруковано: Євангеліє учительноє, альбо Казання на каждую неделю і свята урочистії. През святого отця нашого Каліста, архієпископа константинопольського і вселенського патріархи пред двіма сти літ по-грецьку написанії, а тепер ново з грецького і словенського язика на руський переложенії... Єв'є, 1616, тит. арк. зв. «Євангеліє учительнеє» було підготоване до видання Мелетієм Смотрицьким. Очевидно, він є і автором віршів, присвячених князеві Богдану Огинському та його жінці Раїні Волович, на кошти яких здійснювалося це видання.

Подається за публікацією у кн.: Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII ст., с. 165.

 ¹ Огинські — Йдеться про Богдана Огинського (? — 1625), підкоморія троцького, старости віленського православного братства, учня Мелетія Смотрицького, мецената.

 ² Воловичі — білоруський шляхетський рід, представники якого в XV — XVIII ст. відігравали помітну роль у державному і культурному житті Великого Князівства Литовського, зокрема на білоруських землях.

На старожитний клейнот їх милостей княжат Coломирицьких. — Вперше надруковано: Євангеліє учительнеє... Єв'є, 1616, тит. арк. зв. Різні примірники цієї книжки мали різні присвяти. Очевидно, Мелетій Смотрицький є автором і цього вірша: відомо, що він протягом деякого часу був домашнім учителем у родині Соломирицьких.

Подається за публікацією у кн.: Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII ст., с. 165.

 ¹ Соломирицькі — білоруський князівський рід, представники якого в XIV — XVII ст. відігравали істотну роль у політичному і культурному житті Великого князівства Литовського; гілка смоленських Рюриковичів; на початку XVII ст. покатоличились.

На старожитний клейнот їх милостей панов Xодкевичов. Вперше надруковано: Євангеліє учительнеє... Єв'є, 1616, тит. арк. зв.

Подається за публікацією у кн.: Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII ст., с. 166.

 ¹ Ходкевичі — українсько-білоруський магнатський рід, представники якого в XV — XVII ст. відігравали істотну роль у політичному і культурному житті Великого князівства Литовського; походять від київського боярина Ходора (Федора), прозваного Ходком; у другій половині XVI ст. покатоличились; відзначились як меценати.

Лямент... на... жалосноє npеставлєніє... Леонтія Карповича... — Унікальний примірник цієї книжки зберігається в Одеській державній науковій бібліотеці ім. О. М. Горького, шифр: I, 7887.

Подається за публікацією у кн.: Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII ст., с. 166 — 179.

 ¹ Леонтій Карпович (? — 1620) — білоруський та український церковно-політичний і культурний діяч; редактор «Триносу» Мелетія Смотрицького, проповідник; засновник і перший архімандрит віленського православного монастиря Сошествія святого духа, видатний діяч віленського братства, володимирський і брестський єпископ, діяльний захисник православ'я.

 ² ...общіа обителі при церкві Сошествія святого духа братства церковного віленського православного гречеського. — Віленський Святодухівський монастир засновано віленським братством у 1597 р. 1609 р., коли уніати відняли у православних Святотроїцький монастир, братство разом із школою, шпиталем і друкарнею перейшло у Святодухівський монастир, який став важливим осередком політичної і культурної діяльності православних білорусів та українців. З віленським братством, його школою і друкарнею та Святодухівським монастирем тісно пов'язана діяльність Мелетія Смотрицького. Під редакцією Леоитія Карповича виходить у світ його «Тринос», за що редактор поплатився дворічним ув'язненням. Протягом тривалого часу Мелетій (тоді ще Максим) вчителює у віленській братській школі. 1617 р. він приймає постриг у Святодухівському монастирі під ім'ям Мелетія. На цей час припадає його робота над перекладом «Євангелія учительного», приписуваного константинопольському патріарху Каллісту (Єв'є, 1616), і «Граматикою» (Єв'е, 1619). 1620 р. Мелетій виголошує казання «на погреб» свого сподвижника і духовного наставника Леонтія Карповича. По смерті Леонтія братія Святодухівського монастиря обирає Мелетія своїм архімандритом. Тісні зв'язки, що існували між Леонтієм та Мелетієм, високий рівень літературного вміння і хисту останнього дозволяють припускати його авторство щодо «Ляменту» — одного з найбільших досягнень української і білоруської поезії першої половини XVII ст.

 ³ Єронім (Ієронім; 342 — 420) — християнський богослов, один із основоположників католицизму; проповідник, історик і філолог; відзначився як критик тексту і коментатор біблійних книг; перекладач усієї Біблії латинською мовою.

 ⁴ Екклезіаст — біблійна старозавітна книга повчального змісту, авторство якої приписується царю Соломону.

 ⁵ Менандр (бл. 343 — бл. 291 до н. е.) — давньогрецький драматург

 ⁶ Стоботей Іоанн — візантійський компілятор IV ст., укладач збірника витягів; цей збірник став популярним серед книжників джерелом висловів народної і книжної мудрості; тут наведене зокрема уривки з творів Менандра.

 ⁷ Плавт Тіт Макцій (бл. 250 — 184 до н. е.) — давньоримський драматург

 ⁸ «З вечора плач будет, рано радость настанет, світ смутку забудет». — Псалтир, псалом 29, стих 6,

 ⁹ «Отче наш» — християнська молитва; в Євангеліях від Матфея (гл. 6, ст. 9 — 13) і Луки (гл. 11, ст. 2 — 4) їй навчає сам Ісус Христос.

 ¹⁰ Парки — за римською міфологією, уособлення долі, відповідники грецьких мойр: Клото пряде нитку життя, Лахесіс пильнує її довжини Антропос — перетинає; богині народження, життя і смерті.

 ¹¹ ... таємниць Христових заживати... — причащатися, проходити через таїнство причастя.

 ¹² Содом — давньопалестинське місто в Іорданській долині; за біблійною легендою, знищене небесним вогнем в часи Авраама разом із сусіднім містом Гоморрою; це була кара за розпусне поводження їхніх жителів; рештки цих міст залило Мертве море.

 ¹³ ...сонцю ... розказав-єсь стати... — У битві під містом Гаваоном ізраїльтяни, очолювані Ісусом Навіном, розгромили ханаанеян. Ті могли врятуватися, відступивши під час нічної темряви; та Ісус Навін проголосив священне закляття: «Сонце, стій над Гаваоном, місяцю — над Айялоном!» Сонце з місяцем зупинилися на небі і світили, аж поки ізраїльтяни ущент не знищили ханаанян і без опору захопили їхні міста (див.: Книга Ісуса Навіна, гл. 10, ст. 12).

 ¹⁴ Гедеон — біблійний старозавітний персонаж; визволив ізраїльтян від бід і нападу кочових племен, що було божою карою за ідолопоклонство і неправедне життя. Гедеон зруйнував капище Ваала, зібрав і очолив ізраїльське ополчення і здобув перемогу над ворогом; після цього його обрали суддею, і він дожив до глибокої старості в мирі і спокої (див.: Книга Суддів, гл. 6, ст. 11 — 34; гл. 7, ст. 1 — 18; гл. 8, ст. 21 — 35).

 ¹⁵ Іоанн Ялмужник — Іоанн Милостивий (VII ст.), александрійський партріарх; уславився добродійністю.

 ¹⁶ Фенікс — зображення, популярне в середньовічному, ренесансному і барокковому мистецтві; за давньоєгипетською міфологією це птах, який, живе п'ятсот років; відчуваючи наближення смерті, споруджує гніздо, в якому, померши, одразу відроджується. За однією з версій, з умерлого фенікса виповзає черв'як, що у промінні сонця перетворюється на нового фенікса; за іншою — найпопулярнішою — через кожне п'ятсотліття фенікс спалює себе, але вилітає з полум'я відродженим.

 ¹⁷ ... російський народе... — тобто «руський народе» — термін у слововжитку тодішніх українців та білорусів, позначав населення південно-західної Русі і не розповсюджувався на московитів, предків сучасних росіян.

 ¹⁸ Плачет наша братія, доставшися в руки врага Креста Христова... — Йдеться про православних, підкорених османотурецькими завойовниками, які в XIV — XV ст. захопили більшість країн Балканського півострова, а в XVI ст. Молдавію і Буковину.

 ¹⁹ ... пса дикого ув'язать при гробі своїм... — Ідеться про турків-османів, які в XVI ст. підкорили Палестину.

 ²⁰ ... врага... в мамлюцькой особі... — Тобто злих духів, чортів, нечисту силу, втіленням яких є мамлюки — воїни в середньовічному Єгипті, загони яких формувалися переважно із невільників тюркського і кавказького походження. В XII ст. з них було утворено урядову гвардію, яка в XIII ст. захопила владу в державі; у XVI ст. державу мамлюків підкорила турецька Османська імперія; типологічне мамлюки-воїни відповідали турецьким яничарам, війську, формованому з молодих полонених-християн, примусово навернених в іслам; терміни «мамлюки» і «яничари» часто ототожнювались.

 ²¹ ... везглов'єм слова под локті душ. — Крилатий вираз на означення пропаганди єзуїтів, які «підмощують подушки слів під лікті душ».

 ²² ... зратуєт вас од риби, з пащек біcа-cвіта... — Йдеться про уявлення пекла і його репрезентанта Ада, а також гріховності «сього світу» у вигляді «риби», «великого кита», морського чудовиська, яке ковтає грішників, засуджених на страшному суді; зображується на іконах і гравюрах, що змальовують картину страшного суду.

 ²³ ... звізда трьом віщком Христа означаєт... — Натяк на євангельський різдвяний сюжет про те, як «звізда», рухаючись по небу, привела трьох східних мудреців до Віфлієму: тут вони принесли дари і віддали шану немовляті Христу (див.: Євангеліє від Матфея, гл. 2, ст. 9 — 11).

Попередня     Головна     Наступна