Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня     Головна     Наступна




ГІСТОРІЇ,
СПИСАНІЇ ВКРОТЦЕ ДЛЯ ЛІПШОЇ ПАМ'ЯТІ, О ПОНЦІАНІ, ЦЕСАРУ РИМСЬКОМ, ЯКО СИНА СВОЙОГО ДІОКЛЕЦІАНА ДАВ БИВ В НАУКУ СЕДЬМОМ МУДРЦЄМ, І ЯКО СИН СМЕРТІ МАЛО НЕ ЗАЖИВ ОД ОТЦЯ ПРЕЗ МАЧОХУ, А ВИБАВЛЕН БИВ ПРЕЗ УЧНЕВ СВОЇХ ОД ТОГО ЧУДНИМИ ПРИПОВІСТЯМИ ТАКИМ СПОСОБОМ


Понціан, кроль римський, мів сина єдного Діоклеціяна і... (Дефект рукопису. — Ред.) єй дав його до науки седьмом мудрц[єм].

[Ті вчили] його през сім літ.

А кгди поняв Понціан-цесар жону собі другую, которая почала мислити, як би сина його, що в науках, обачивши, уморити, аби потомок з неї дідицтво отримав по отці.

І упросила штучне, аби цесар сина свойого казав припровадити к собі.

І послав.

Мудрці, услишавши, гляділи на звізди, єжели би щасливий приїзд бив їх із учнем до цесара, і постерегли смерть сину цесарському.

Чого ся Діоклетіян доглядів.

Але, кгди ся там приїхавши, през сім дній здержить, би жадного слова не мовив, тогді може бити здоров, що тиж і виконав.

Видячи теди цесар гості здалека, потикав їх з великим тріумфом.

А учневе, обачивши, зрадилися, би ся кгде зостати і радити, як би то вибавити од смерті Діоклеціяна, бо юж то мусіле бути, і на седм дній затрималися особне, і оному мову заповіли.


А кгди приїхав, отець його вітав.

А он ся тілько кланяв, а не мовив [...] (Дефект рукопису. — Ред.)

Мачоха, взявши його на [...] (Дефект рукопису. — Ред.) випитуючися розуму, для чого би мовчав; і так заведши, милуючи його барзо, взяла цаловати і намавяти, аби з нею гріх створив.

Он, збороняючися, бинамні на то не позволив.

Она, видячи то, взяла на собі кошулю драти, волаючи і шарпаючи обличчя своє.

А кгди цесар услишав, вшедши, питав, що би ся діяло, она фальшива невіста а цесарова, розплакавшися, мовила, якоби її син цесарський хотів згвалтити і одіння подрав, силуючи, для чого ся боронила.

Що видячи, цесар гнівом запалився і казав його обвісити.

Але, то слишачи, римляне жаловали і цесаря розмовили, би не зараз так ганебною смертю син його гинув, але аж би правом осужон.

І так до другого дня казав його до темниці всадити.

Цесарова, то услишавши, взяла плакати, ускаржаючися на пана, іж злочинці о неї на одволоку пустив, і не хотіла ся втішити.

Для чого сам цесар її розмавяв.

Она му там приточила первшую приповість, мовячи:

— Будет вам, пане, конечне так, яко ся нікгдись придало древу старому доброму з древом молодим, котороє чоловік мів в огороді барзо доброє, і красноє, і дивноє, іж од його овоцу немощнії, їдячи, уздоровялися, і як по тім под ним обачивши малоє древо, казав і тоє кохати і остерігати, їж не могло рости за великим, хотіли поправити і, зрадившися, обрубали розки старого древа, би сонце доходило і малого. По тім до того пришло, же і все стяли. По тім і малоє усхло. За що всі проклинали оного чловєка. Так і ви, пане, єстесте, яко древо, од которого убогії ратунок мають, і син ваш, яко малоє древо, аби през нього не однята била моць ваша, яко розги, по тім і персона ваша би не зепсованна била, яко оне древо, би сам на столиці вашей кроліовав. Теди пораду даю, абись його казав, яко неприятеля, згубити.

Що слишачи, цесар увірив і казав його провадити завісити.

І кгди проважоно, з великим собором люду, пильновали мудрці.

І, видячи, забіг тому первший учитель Банциллюс і заволав:

— Проше вас, не кваптеся, бо мію надежду, іж його, з ласки божей, визволю од смерті.

І затрималися.

А он ішов до цесаря і привітав його. Але цесар гнівався за таковую науку на нього. Он, одводячи цесаря од такого запалення і гніву на сина, іж не єст винен, а такою приповістю напоминав його:

— Бив, — мовить, — єдин рицер славний і мів также єдного сина, єще малого, і дав його ховати трьом мамкам. А мів хорта, барзе коханого собі і вдатного, также і сокола другого. А кгди єдного часу мамки оставили спячую дитину в колисці в дому, одійшли, тилько оний пес зостав в дому і сокул, уж, з муру вилізши, видячи самоє дитя, хотів заїсти і ліз до колиски, а пес спав. Сокул, видячи, іж смерть має бити паняті, почав вищати і скридлами трепетати, би пес, вчувши, ратовав. Котрий, обачивши, порвався до ужа. І великий час торгалися — уж до дитяти, а пес до ужа — іж всюда. собою покривавили, і колиску з дитям обернули, але не забили. По тім пес поконав неприятеля панського і почав, вкладшися, рани свої лизати. Зачим онії мамки прийшли і, обачивши колиску обернену і кров около неї, а пес лежав, встрашившися, і почали кричати і битися з жалю, же самі псом дитя стровили, і почали втікати преч. Пані їх поткала, мовячи: «Кгде бігаєте?» — Рекли, іж «сина твойого пес заїв і, боячися пана, втікаємо». Она, услишавши, омдліла і почала з плачем волати, біючися, і повіла мужу своєму, іж пес його коханий дитя заїв. Оний рицер, увіривши юй, біг до хати і обачив розеляніє криві, і зараз хорта ласкающогося розтяв; по тім ся кинув до сина, подняв колиску і найшов дитя спячоє, а ужа обачив под стіною замордованого; і зрозумів справу; взяв кричати з плачем: «О біда ж мі, іж невинне так розкошного пса забив, которий сина мойого од смерті вибавив, а я його през жону свою згубив, біда ж мні!» Ово ж і вам, цесару, би ся так не придало, абись през жону не забив невинне сина свойого, але уваж собі.

І казав його завернути а до темниці оддати.

Цесарова, услишавши, взяла плакати знову соромоти своєї і почала цесарові приповідати:

— Аби ся і тобі, пане, не придало, як оному кролеві, которий, вепря дикого імаючи в лісі, казав забити, бо силу людей забивав, за що обецав дочку свою дати. І обрався хлоп єдин, забив його штучне і одержав кролевство. Так і вас би не уловив син ваш штучне, яко той хлоп вепра, аби кролевство [не] одержав з позволення своїх учителей. Того ся стережи.

І знову на другий день казав його вести на загибель.

То видячи, другий учитель, Лентулюс, также забіг людей а просив, би ся здержали троха, аж ся вдасть до цесаря, также розмовляючи, яко і перший, і з такою приповістю, іж:

— Нікгди в нікотром місті бив рицер старий, і поняв молодую жону, а не бив їй завше вигодний. Теди взяла ся єдного милосника і хожовала потай од мужа вночі. Трафилося, іж ся муж очхнув вночі, не найшов жони: вкрала ключі з-под нього, одомкнувши комору, пойшла, яко завше замикав. Он, порвавшися, побіг і засів на ню, одкуль буде іти. А обачивши, замкнувся в дому, не пускав її, аж би страж міськая на улиці поймали і карності оддали, яко звичай бив. Она, пришедши вночі, встрашилася і просила його вельце, би пустив, вимовляючися, іж до матки своєї ходила, же юж умирає. Оний рицер, ганячи її сродзе за чужоложство, не пущав, би її міським правом сромотне скарано. Теди она з плачем, пожегнавшися з ним і богу поручившися, йшла до студні там близько втопитися і, взявши камінь великий, пустила в нюю. І стався шум великий вночі. Он, услишавши, острашився, почав ся бити, нарікаючи на себе з плачем, і побіг до студні. А она ся скрила за двері, куди он вийшов. Она там вхвативши, замкнула. Он ся біє над студнею, ляментує за нею, а она ся, юж з окна глядячи, розсміяла. Що он услишавши, зрадовався, хвалячи бога, і, пришед до дверей, почав просити, би його пустила. Она рекла: «О злий мужу! Тепер ся я досвідчила, же ходиш поночі до курев. А не годилося би тобі, старому. Ово ж тя там нехай страж найде, абись бив каран». Он, видячи, же зле, боявся встиду, для бога живого просив її вельце. І не пустила. Аж його на світанню страж поймала і сромотне карали през жону його. Теди фальшивії суть невісти, не треба їм вірити. Так і ту сина вашого невинне удано, що первій зрозуміти треба.

І так єще од смерті одволано Діоклеціана.

Цесарова по тім знову нарікала і намовила пана приповістю своєю, котрую правила так:

— Рицер єдин з сином ходили до цесаря єдного злота красти в недостатку своєм. І пав там в яму отець, одкуль син його не могл виратовати, і втяв йому главу, би не познали, нашедши, його і неслава би [не] била синові. Так і тобі, пане, би син не справив, за котрим ся убиваєш а вік му одкладаєш.

І казав його з темниці знову взяти, би завісили.

Слишачи то, учитель третій, Катон, біжав, застоновивши, до цесаря, розмавяючи также приповістю, же:

— Міщанин єден мів сороку коханую, которую і мовити научив, а жону мів молодую, котрая завше без мужа до себе пущала милосника. І сорока, то видячи, оскаржила мужові. За що пані, гнів взявши, важила сороку забити, кидаючи на ню вночі камінням і водою нагорі. Що розуміючи, сорока мовила, же дощ і град біє. По тім, кгди приїхав пан з дороги.

Розповіла йому сорока, як приходив знову милосник і як її бив град і дощ вночі, же мало не вмерла. То слишачи, пан побив жону. Она, плачучи, мовила: «Так то правда, як повідає, же град бил і дощ тої ночі. А нехай признають сусіде, же не бив». Он ся, випитавши, забив сороку заразом, би больше не лгала на жону його. По тім, розбачивши, познав, же то жона його штучний град і дощ сороці для забиття вирядила, і плакався того вельце.

Цесар, то слишачи, боявся, би также през жону оскаржоного сина невинне не згубив, казав його затримати.

Она, слишачи, знову напоминала приповістю о седьми мудрцах также, котрії пана до сліпоти били привели чарами своїми, аж їх постинано:

— Так і ове учні сина твойого, аби тя не звели, стережися!

І казав знову сина обвісити і його учнів.

То видячи, чвартий мудрець біг до цесара, розмавяючи о єдной панії, котрая ся з попом єдним хотіла миловати, і матка її од того одводила, і била од блуда збавлена. І такою повістю учитель вибавив і сина цесарського од смерті.

Але, пані знову свою приповість о цесару єднім, яко його згублено през фальшивих рицеров, злота йому в горло набивши міщане і живо погребли, привела знову сина отцю на гнів.

І казав його згубити.

Але п'ятий учитель, Іосиф, приповістю своєю вибавив.

По тім знову цесарова намовила пана.

Аж шестий учитель вибавив, приповідаючи о єдной невісті, котрая сама себе біє, а мужа і чтирьох рицеров привела своїма слови до смерті.

Для чого цесар єще сина затримав.

Але пані почала му знову правити повість о нікотром цесару, котрий мів рицера барзо вірного, і той му жону штучне собі привів і взяв за жону:

— Так і твої мудрці, котрим віриш, би тя зо мною не розвели. Кажи їх з сином своїм зрадливим потратити.

І казав Діоклеціана знову видати на смерть.

Але тому позабіжав юж седьмий мудрець, обецуючи цесару, іж син назаутр промовить, яко през такії часи не мовив, і дасть справу на все сам.

— Але кгди його для слов жони своєї на смерть даєш, теди ся тобі, цесару, придасть, яко оному рицерові. Котрий рицер мів также хорошую жону і барзо любив. І гди ся трафило іграти з собою, образив її нехотячи ножем, же пошла крев з пальця. Он, обачивши, омдлів і упав, болячи серцем за малопролитіє криві своєї жони, і так зараз умер. За чим погребенно його з великою почестю. Она ж жона, так ся презентуючи пред людьми, не хотіла од грибу одійти, аж там умре для милості также мужа свойого. Одводили її приятелі од того і не могли, аж мусіли юй домок на гробі збудувати, би там плакала мужа свойого до смерті своєї. Трафило ж ся там міщанину єдному, котрому казано стеречи злодія, повішеного на шибениці, би його не одтято. І оний страж, зимі змерзши, не могл витривати, їхав до міста, і обачив огонь в том домку вночі, і приїхав, колотаючи, просився трохи зогріти. Она невіста, чуючи, не хотіла пустити, але далій, на просьбу його, розпитавшися, пустила. Он, розмовивши троха з нею, побіг і не застав злодія: одтято било. Почав ся сродзе фрасовати, іж все за то утратить. І шов знову до теї набожної невісти, ускаржався в таком утрапленню і що би мів чинити. Она, видячи його пієнкного на всем, задрижала серцем а, запомнівши і мужа свойого смерті, взяла його радити, мовячи: «Учини ж так на раду мою а не стратиш добра твойого і сам од панов не згинеш, бо жаль мі тебе. Тілько повіж первій, ції схочеш ти мене взяти собі за жону?» Он рек: «О наймильша! З охотою рад тому буду.» І дали собі руки. По тім рекла: «Ово ж тобі позвалям. Одтвор той гроб мужа мойого і, витягши його, обвісь місто злодія на шибениці, і не будеш ся бояти». Он рек: «Добре». І витягши вмерлого. А по тім рече оний страж: «Барзо ся бою, же злодій, которий висів, двох зубов верхніх не мів. І так познавши, встид мі буде». Она рекла: «То лацва. Возьми камень, вибий му зуби». А одповів страж: «О наймильша, пребач: приятелем і товаришем великим твой муж, кгди жив бив, зоставав, і встид рицерові живому, би умерлому зуби вибивав». Она рекла: «Ож для любви твоєї сама то учиню». І, взявши камінь, вибила зуби, і мовить: «Озьми юж, обвісь на шибеницю». Он знову мовить: «Также боюся, бо в того єще рана била в голові, і ух обох не мів, для того познають». Она призволила, жеби обтяв уха. Що ся і з того так вимавяв, она сама, взявши, одтяла уха і рану в голові вчинила. Зачім мовить єще той чловєк: «Злодій не мів срамного уда». Она, взявши, одрізала псу на снідь. І так обвісили його. По тім же рицер той рекл: «О, проклятая невісто! Хто ж тя має за жону взяти, же муж твой, для любви твоєї, узрівши трохи крві, з тебе текучой, умер з жалості, а ти його так ошпетила: зуби вибила, на всем ошпетила і завісити дала. Так і другому би-сь схотіла. Але юж больше не будеш чинити!» І, взявши меч, утяв Іой голову. Прето, цесару, не треба невістам вірити.

По тім цесар казав сина свойого провадити до себе.

А кгди проважоно з великим тріумфом і весіллям сина цесарського до палацу отцовського, токгді перше слово рекл;

— Будь поздоровіон, отче а пане найласкавший!

Отець, то слишачи, упав на землю з великого веселля. А кгди встав, не могл слухати мови його за великим крикОм людей. За чим казав метати злото і сребро, би ся над тим люди бавили, але і тим не могл одогнати, аж заказано под горлом мовчати, би Діоклеціян мову предложив.

І почав мовити:

— Отче і пане мой, проше, іж би ту цесарова била зо всім францимиром своїм — нехай її усправедлю.

І зараз на розказ цесарова з жаллю і болістю вийшла з паннами.

По тім Діоклеціян, продовживши мову, казав єдну панну найкращу розволочи з хуст пред всіми.

І розобрано, аж бив хлоп, а не панна.

І завстидів цесарову, іж з ним завше чужоложство повнила.

З чого ся і цесар дивував і завстидав, і всі з ним.

По тім єще почав правити, як його цесарова, первій силуючи на гріх сама, і не хотів, за то обвинила; і для чого през тії дні не мовив, бо мів бити забит за первшим словом од цесаровей.

То вислухавши, цесар казав паню куньми розторгати, а милосника її спалити.

А що она цесарова приповістями приводила, би сина забив, жеби по тім кролевства його не отримав а [її] в нівець не обернув, теди на то повість свою Діоклеціан пред всіми обширне правив:

— Бив єден рицер і мів также єдного сина, і дав його бив до науки на седьм літ. По тім казав його до себе взяти, аби його видів в науці. І кгди ся йому трафило служити пред отцем і маткою, прилетівши соловей до окна, почав співати. Оний рицер, слишачи, рік, же «Не слихалем так вдячного співання. А що то он мовить, тілько ми не знаєм?» Одповідів син його: «Отче, я розумію, що той пташок співає, і повів би-м вам, кгди би-сте ся не розгнівали». І почав правити так: «Соловей мовить, же буду так багатий, іж мене всі будуть чтити, а звлаща отець мой будет мі воду тримати ко умиванню, а матка ручник». Що слишачи, отець розгнівався і рек: «Не дочекаєш ти того нікгди». І порвавши свойого сина, і вкинув в море, би утонув. Але юж дитя уміло плисти, добралося до єдного берега і, влізши, там тривало без покарму през десять день. По тім обачив окрент, мимо ідучий, заволав на жекгляре, би його для милості божої взяли. Оні так учинили. Приїхавши до своєї землі, продали його єдному князю. Той князь кохався в нюм. За котрим єдного часу круки літали, волаючи, і не могли їх одогнати. А му той хлопець мову їх тлумачив, яко і соловея, іж три круці просили права собі: самиця хотіла з сином ся веселити, а самець не допускав, кгди його змалу била покинула, і крук сам викармив. Прето князь, слишачи, приказав, би круча при отці мешкало. І так одлетіли. Що видячи, князь іменував хлопця собі сином і дочку свою обіцяв за нього дати і по смерті кролевство його в Єгипті. А хлопець той звався Александром. І, жиючи при пану, вчинився великим і славним рицером і одержував звитязтва. По тім, услишавши о іном кролю Тирусі, которий над всі славнійший і багатший, до того ся просив у отця на службу. І пустив його, напоминаючи, іж би ся навернув а дівку його за жону собі взяв. А кгди приїхав Александер до кроля Тируса, вклонився, вітаючи, залецав службу свою оному, і повідаючи, же єст син кролевський з Єгипту. Уподобав його Тирус, приняв його за слугу, би завше обід готував. Затим зараз прийшов і другий млодзієн на службу, син кроля ізраїльського Ліодвік. Котрий барзо бив подобний Александру, іж не мог нікто познати, котрий з них Ліодвік альбо Александер. І дано їм господу єдну. Котрії ся барзо з собою кохали, яко браття. А кгди по часі розмилувався Ліодвік над царевною, хотячи її дойти, і розболівся на смерть, Александер, зрозумівши, купив подарки дорогії і носив панні од Ліодвіка. Она, ліпше любячи Александра, не хотіла приняти од Ліодвіка. А за третім разом позволила му прийти к собі. І били в любві з собою през довгий час. Аж ся по тім іншії довідавши і хотіли його забити, але Александер того забіжав. По тім прислано з Єгипту по смерті того кроля, жеби Александер ішов на кролевство. І просився у Тируса, чого му не могл боронити. А од'їздячи, вітався жалосне з Ліодвіком і з панною і, взявши перстень в Ліодвіка на знак милості, од'їхав. На котрого мійсце пришед Сід од кроля гішпанського і занедовго оскаржив пред кролем Ліодвіка, іж цорку його продівчив. І задали собі битву о том, кто би кого покопав. Ліодвік, видячи, же не зможе, фрасувався. І радила панна Фліорентіна, би просився в кроля їхати также до отця свойого, же умирає, би ся то одложило. «І їдь, — мовить, — до Александра, просячи ратунку, би сам ту бил». І так справили штучне. Александра намовив, а сам на той час, яко ся трафило, на його мійсці веселля одправував, бо ніхто їх не познав, і із панною лежав, але меч межи себе кладав. А Александер там Сіда на герцю забив і вернувся до Єгипту і одправив Ліодвіка. Котрий не за довгий час отримав і кролевства обі, по смерті отця свойого і отця Фліорентіни, жони своєї. А Александра пані отруїла і хорого вигнала з панства. Он, видячи утраплення, брався до Ліодвіка, котрий його межи убогими не познав, аж в дому своєм през перстень свой злотий. І так його жалуючи, злічив кровію своїх дітей, котрих бив потратив для нього, але по тім знайшли їх живих. Веселилися з того, довго хвалячи бога. По тім Ліодвік-цесар провадив Александра на кролевство до Єгипту, і там, поймавши тую кролеву з чужоложником, дали на страчення. І сам осів на панстві. І по тім їхав навідити отця свойого рожоного, котрий його бив в море вкинув і. запомнів бив юж о нем. До того наперед послав, а он, услишавши, здумівся і урадував, же такий пан хоче стати в нього, а не відав, іж бив син його. І кгди приїхав, в той час, служив му отець власний: тримав воду сам, а жона його ручник пану. По тім ся Александер признав і ознаймив о всем. І познали його з радостю. І так юж жили при нем до смерті щасливе.

— Так і ти, отче, — мовить Діоклеціян, — любо бись при старості і при мні жив, але би ти для того чти не унято і овшем вельце би-сь шанован бив од мене, яко отець мой коханий.









Гісторії, списані вкротце для ліпшої пам'яті, о Понціані, цесару римськая, яко сина свойого Діоклеціана дав бив в науку седьмом мудрцєм, і яко син смерті мало не зажив од отця през мачоху, а вибавлен бив през учнев своїх од того чудними приповістями таким способом. — Подається за текстом рукописного збірника «Біблія малая...» 1660 р. Державна бібліотека СРСР ім. В. І. Леніна, відділ рукописів, ф. 310, збірка Ундольського, № 527, за публікацією: Гудзій M. K. «Історія семи мудреців» в українській обробці. — «Радянське літературознавство», 1959, № 4, с. 117 — 123.





Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.