Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня     Головна     Наступна




ІСТОРИЧНІЇ ВІРШІ

[ПРО ЗІГІЗМУНДУ І ЗВІЗДАРДА]


Князь Танкред, по імені Салернітанськ бивий,

Довгії пожив літа в той власті щасливий,

Умре без наслідія, только дщер єдину

Імів он Зігізмунду, і ту любя вину,

Любя серцем безмірно, як зеницю ока,

Хранив, хотя оную видіти без порока.

І так тим любленієм привів к тому тую,

Что аж безвременную смерть принесл оной злую.

Когда-бо пришла в возраст Зігізмунда-діва,

Добронравна над звичай і красна до дива

Видінна била, коєй задивяся мнозі,

Не бить-бо ся краснійшу судили і бозі;

Многії ж од вельможних господ ю хотіли

Поять собі за жону і отця нудили,

Но отець, любовію бив к ней обдержимий,

Одказав акт весельний діві той любимой,

Не хотя лишиться радості всецілой

І оддалить од себя Зігізмунди милой.

По том і не з волею принужден оддати

За княжича єдина в світлії палати.

Которому не довго бог дав з нею жити,

Благословив жизнь його смертію скратити.

Завдовівши ж, прекрасна Зігізмунда млада

Узнала, что за прелесть в світі і ізрада;

Кривавії од очес своїх лила слези,

Как росою, кропила свої, ходя, стези;

Не виділа і світа за слєзами тими,

Лице зараз змінила печальми такими.

А била красотою і умом так славна,

Что во області не бі їй ні єдина равна.

Нельзя било не думать і не удивляться,

Смотря только на нея і не услаждаться;

Насквозь та проникала серця зраком вдатним

І к себі привлекала словом всеприятним.

Била ж в дому отчеськом не мал час вдовою,

В дому славном, розкошном, в великом покою.

Но понеже всякому довго скорб прискучить,

Затім стала приходить в чувство, что ю мучить,

Стала о том забивать, розкошми нудима,

Спом'янула жизнь брачну, как она любима;

Кров млада дівственная в тілі їй заграла,

І жар в ней, как бурний вітр, всегда разжигала.

Только о том і думаєт, кто імієт тіло,

Чтоб в світі ангельськоє било його діло;

Разві бив би адамант тот непобідимий,

Даби, молотом бієн, бив ненарушимий.

Но кров сія козлія і камень тот крушить,

А одрада і розкош єя не утушить;

Для чого горкой скорбі по мужу забила

І гарячку сильную в тілі ощутила.

Іскала ж средств удобних і лікарства певна,

Как би могла лічити болізнь ту, плачевна.

А о то стидно било у отця прохати,

Не пригожо бо дамі жениха іскати.

Что ж чинить Зігізмунда, іскрей потаєнних

Не могучи угасить, внутр єя разженних?

Починаєт умишлять, каким би то видом

Снестися могла в любов з ізрядним купідом,

Кой би желаніям єя бив догожий

І в той єя секретно сокривать могл дрожі.

Сискала способ латвий в отчеському дому,

Врачбу так на боль певну, к здравію свідому.

Так между протчіїми лучша всіх слугами,

Так красна, как і умна і кріпка силами,

По імені ізбравши Звіздарда єдина

І із тим скохалась (о любве кручина!).

Красоту, і приятелю, і умнії справи,

Паче за куріозность стався бить друг правий;

А вродою хотяй же он і бив сравненний,

Со другими ж честію не бив соєдиненний,

Кого Зігізмунда так уже сподобала,

Что з очей серця і мислі всегда не спускала.

Молодець же разумен, Звіздард, узнав тоє,

Что серце Зігізмунди єст к нему прямоє,

Стал ходить вслід єя мисльми і очима

І так тую уловив в любов между сіма.

Как же б далі поступить, мислить о том стала,

І чтоб ділом іскусить, кого закохала.

Се ж уже когда любов в них жить стала равна,

Тогда расти вещ к ділу стала в них ісправна;

Однак она, не хотя звіритись нікому,

Опасаяся ізради од слуг своїх в дому,

Сискала таков способ: картку написала,

В трость тайно вложивши, к нему одіслала;

Молодець же разумен тотчас догадався,

Что недармо дар к ньому од нея прислався,

Так хитро умисленний, да єще чрез діву,

На мног час чудяся тому єя ділу,

Взяв тую, розпечатав і прочитав скрито,

І став любить чрез тоє єя ненасито;

Разтопився од сладості і развеселився,

Что о часі і місті, где бить, ізвістився.

І так зішлися в єдино, волю учинили,

І конець желанія любвє улучили;

Покой бо бил далече Зігізмунді в боку,

Для утіхи єй самой діланний з нароку,

При котором і ліох бив уже запалий

І сміттєм нанесенний, только поостали

Ніякіїсь там міста секретнії к входу,

Правящії в покою сіньми охолоду,

Кгде і намет Зігізмунді над вся бив любимий

І нарочно для потіх собственних держимий.

В том наметі при ліоху желізнії двері

І стальна била засов з желізними пері.

Той ліох з давніх времен бив вже запустілий,

І домашнії о нем весьма позабили;

Но любов бисть раззорна, проходя сквозь всюди,

Усмотріла місто то угодно, кгде труди

Облегченні бивають, і соєдинила

І тугу сердечную оним там разбила.

Зігізмунда бо, в помощ не прося нікого,

Сама двері одверзла, трудяся в том много,

Упустила Звіздарда к своєму покою,

І там утішилися обої меж собою.

Сіє ж часто бивало, а єдиної ночі,

Желанію своєму не імія мочі,

За препятствієм слуг своїх, оних разослала,

Умисливши сказать то, что єще не спала.

І пошедши к покою, там сладко уснула

З Звіздардом в прохладі. А як ноч минула,

Обоїми об'явиш своїма руками,

Звіздарда цілувала всі уди устнами;

І довго побавились єще в той утісі,

Як пташечки іграя в красном яком лісі.

По ігрі же той Звіздард у дом возвратився

І, пришедши, кгде медлів, в дому не звинився.

Зігізмунда, замкнувши двері, тож вступила,

Как би од сна себе только обудила;

Взявши шубку на себе, пришла между слуги

І, з ними в річ вдавшися, била, как лук тугий,

Не дала ні мала по собі в том знаку,

Сахарним розговором прикрила желч смаку,

І, сміяся з паннами, шутливо сказала:

«Як я довгоє время в покою том спала!»

Оні ж в отвіт єй сказали: «Довольно і много

Ізволили спать, госпоже». Она ж їм до того

Сказала, что приятним сном бі отягощенна

І сладким од чувствія вельми вспокоєнна.

По том єдині в шати драгії вбирали,

Другії же вечеру вкусну готували.

А Звіздард всегда певен било посіщаєт

І печально єя серце в тузі утішаєт.

Но противна фортуна щирості той вірной

Не могла укротити зависті безмірной,

Кая всім тим потіхам конець дарувала

Печальний і обоїх смертію карала.

Обикл-бо Танкред оний, князь Салернітанський,

Часто ходить к покою, в немет тот панянський,

Хотя часом утішить дщер, вдову печальну,

І єй одогнать тугу од серця нахальну.

А временем обикл бив ходить до покою,

І там било розговор іміють з собою.

І так часу єдного, в полудній годині,

Ходя он по покою сам только єдиний,

Когда дщер Зігізмунда з паннами іграла

В городку і цвітками себе забавляла

Майовими, як звичай, — тогда он в покою

По многой уснув утісі, утружден собою;

Уснув он у тихості вкупі наєдині,

І окна бо заперті били у той сіні.

Зігізмунда ж, не зная, что ділалось тамо,

Пожелавши Звіздарда, ідет в покой прямо,

Кгде і Звіздард надойшов — тішились вспаняло

По желанію сердець; когда ж познійш стало,

Обудився з сна, Танкред видить, что дщер дієт,

Нічого не говорить, од жалю ввесь млієт;

Хтів к ним обозватись, а по том роздумав

Не обличать дочері, только тайно румав,

Румав горко і ревно, уста притиская

К подушці, на кой лежав, глас утаєвая;

Не двинувся, аж поколь розстались обоє,

Окончивши забаву, не мисля на тоє,

Что вже зрада з ними єсть. Ах ізрада скрита,

Кую любов дієт сліпа і несита!

Та бо їх розтопила так, як воск і масло,

І в той оні цілуясь, паки дали гасло.

Звіздард обикновенно одойшов з покою;

Зігізмунда ж, в надежном бивши слова строю,

Пойшла в дом между панни і там жартувала,

Посреді їх, іграя з ними, розмовляла.

А Танкред, нечаянним видом пораненний,

Вишов тайно з покою, серцем болізненний,

І утвердив над льохом тим стражі опасні,

Кгде в третій день пойман став Звіздард той

нещасний.

Между тим, зв'язав його, дали князю знати

Скрито о нем, что уже дав їм бог поймати.

Князь же, не хотя того і видіть очима,

Приказав вложить в тюрму, как вора злозрима.

І то все тайно ділав; казав, чтоб не знала

Зігізмунда о тому і тужить не стала,

Что свого рачителя уже упустила

І своїм сношенієм його погубила;

Приказав говорити — з письмом одпущенна

І надежно з одвітом скоро возвращенна.

По том, время ізбравши, пойшов сам в темницю

І гнівную на його обратив зеницю,

Хотя слишать од нього, чтоби он зрадливий

По совісті сказать могл. Питав, как плачливий:

— О злодій безсовісний! Самі ті доброти

Мої тебе одвесть могли б од срамоти,

Даби дому моєму і слави такої

Не ділав і серцю болізні тяжкої,

Коє діло сам видів очима моїма

І покрив то горкими слєзами моїма. —

На что в одвіт одказав то Звіздард Танкреду:

— Согрішив, господин мой! Ставлю гріх на среду

Ho, что. буде — то буде! Правду сказать, знаю,

Что любов большу силу, ніж ти і я маю.

Оной я слушать мусив, тебе позабивши

І волі тоя себе всього поручивши.

Князь же Танкред, ридая, вийшов болізненний,

Приказав, чтоб Звіздард бив кріпчає замкненний.

Зігізмунда ж частенько з окна виглядала,

На всяк час і минуту Звіздарда чекала

І, мисля, что з письмами тими забарився,

Вздихала горко, что не знает, где подівся.

Отець, час усмотрівши, пойде до покою,

Як обикл бив. Аж дочер сама там собою

Лежить скорбне, в наметі. Когда його взріла,

Ставши пред ним, как должно, отця сість просила.

Он же, сідши, зачав річ свою к ней ту править,

Что до смерті за жону, как она лукавить,

Ручитися не хотів би, тоє всяк дознаєт,

Здравіє бо і славу та од часу теряєт.

— О дщи моя єдина! Скорбей я до зіла,

Ібо твоя мні в очі сваволя вступила,

Чого когда б очима своїми не видів,

Нікогда би, кто казав, тому б я не вірив,

А то видів і плакав, в слєзах утопая, —

Говорить аж он не могл, з жалю умирая. —

— З таким то щастієм, бідний, умирать я мушу

І так в горкой печалі злій зверну душу.

Гріх твой мене тот мучить і світа лишаєт,

Твоя любов з Звіздардом мене погубляєт.

О дщи моя, дщи злая! Что се ти зробила?

Кості моя і мене жива в гроб вложила,

Змішеваєш з землею, жалем покриваєш

І так серце бідноє насквозь пробиваєш.

О бідная Зігізмундо, вдовице неправа,

На что далась бездільнику звести ся лукава?

Для той своєй свободи могла б ізобрати

З нобілетов ізрядна, нежли так каляти

Славу свою, і себе худу учинила.

Когда вже желанія в том не преломила,

Много дворян у мене лучших ізбрать можно,

Єсли вже захотіла так жити безбожно.

Не знаю, что в том серце твоє возлюбило,

На кого і смотріть другим єсть не мило.

Сього бо млада єще взявши я нагаго

Од отця, вмісто сина зділав таковаго,

Приодінув нагаго і зділав, як сина,

Хотя його за вірна слугу міть єдина;

Се же он мні наградив за тія доброти,

Нанес в тяжкой старості моєй міст клопоти.

О серце старості! Что ти так нещасно,

Что од сього терпиш ти так тяжко, напрасно.

Однак уже, как ні єст і как тоє стало,

О нещастіє велико так мене попало,

Что сам я не знаю, что чинити з собою;

Прийдеться в горесті умріть в неспокою.

Поступлю я з Звіздардом, как з таємним вором,

Убію безсовісна во времені скором;

А з тобою не знаю, что ділать імію,

Прибрать мислі не могу, серцем тя жалію,

Любов бо природная ділать возп'ящаєт,

Хоть на тоє суд правий мя і поущаєт,

Чтоб тя казнить за гріх твой і сущії сії злії

Помстять тя самі нехай діла твої тії.

А я поколь умишлю, хощу в тебе бути,

Чтоби ти мні сказала, як би ізбігнути

Могла єси казні злой і прощенна бити;

Лучше бо тя мні мертву, неж безчесну зріти. —

Печальна ж Зігізмунда, будучи в том часі,

Стала безодвітна вдруг в немалому страсі,

Не так себе жалія, як друга свойого,

Звіздарда, мисля в себі: «Ах нещастія мойого!

Что се нам случилося?» — тяжко воздихала

І скорбноє сльозами лице обливала.

Видя тоє, что уже тайни їх одкриті

Стали і всі любві той знаки явні биті,

Од жалості незносной ні єдина слова

Не могла проговорить до отця сурова;

Однак пред ним мужесько серцем поступала,

Прибирая разума, что би одказала;

А в мислі своїй твердо тоє закрепила,

Что з Звіздардом і смерть їй будет в світі мила,

І бить би вже готовой, єсли би згубити

Звіздарда отець імів, там же положити

І свой живот з ним купно; і так учинила,

Что по смерті вже своїй його в гроб вложила;

Мужественно стояла до смерті і вірно

Не просила ні о чом отця, только мирно,

Без гніва, со сльозами тоє говорила:

Что ти де, отче, винен, не я учинила,

Отець мой, государ! Ти сам в том причина,

Что я так согрішила, тобі дщер єдина.

Гріх мой ізповідую і вини не крию

І о милості просити тебе не імію;

Готова все терпіти, что б іміло бити,

З Звіздардом совокупно хощу і умріти.

Не тая же і сього, что його любила

І так, как з мужем своїм, я з ним жизнь іміла

І поколь жива буду, хоч то і не много,

Не престану любити од серця прямого;

І по смерті, когда би власть кості іміли,

Желала б, чтоб і в гробі Звіздарда любили.

Не так моя хоть к тому і любов його же,

Як твоя, отче, розкош то зділать возможе:

Могл би єси в младості моїй то вчинити,

Даби мене другому мужу обручити,

То б я сієї свеволі так худой не знала

І всегда б з своїм мужем в сладості іграла.

Не помислив ти на то, что і сам тілесний,

В тілі своєм імаши тот же дух прелесний,

І мене не каменну родив ти ж такову,

І для того і правом знай бить єднакову.

Могл би єси і тоє єще разсуждати,

Как в младих літах наших кров звикла іграти,

А і сама младость єст ко гріху всесклонна,

Найпаче ж празна; а любов законна

Всього сього не знаєт, но живет нелесно.

Брак честен, как сказуют, і ложе всечесно:

Як же мні, жені, бившей в одраді довольной,

Младой, к тому і празной, не бить своєвольной?

Сії твої і к сьому мене понудили,

Что всі уди Звіздарда мої так любили;

Бивши бо я за первим супругом законним,

Хоч не довго з ним жила, однак браком повним,

Узнала, что то єст брак і что в нем за сила,

Всяких тайн сердечних сладості вкусила;

Когда в той горячесті самой завдовіла,

Над міру в младой крові огнем розгоріла,

Каким во дні і в нощі палая сердечно,

Принужденна промишлять о то всеконечно,

Як би пламень природний могла утолити

І кров, во мні горящу, хоть мало залити.

Однак з приліжанієм і о то старалась,

Как би найсекретніє в той вещі справлялась,

І іскала способов таємних до того,

Чтоби подозрінія ізбігнути злого.

Тебе ради, не себе, тайно так чинила,

Даби когда подзором не обезславила.

І до тих пор щасливо текло тоє діло,

Покамість твоє око, отче, не узріло.

Когда ж тобі досадно паче всього тоє,

Что не з равним любилась, се резон на тоє:

Той бо мні полюбився і я йому равно,

Любов не перебираєт, все ділаєт травно.

Но что очесам людським кажется в придачу,

Любві приятно, то нам єст в удачу.

Мниши ли гріх тот бити менший меж гріхами,

Которий би іміла ділать з шляхтичами?

Сліп твой в том разум, отче! Мисль маєш неправу,

Не Звіздард, но щастіє одіймаєт славу.

За щастієм все течет: то славить безславних,

То убогих, багатих, то і князей славних

Возносить і смиряєт, — то ділаєт само.

Слово ж твоє, отче мой, і богу упрямо;

Всім-бо нам єдин отець, єдна земля-мати,

Всі од нея созданні, од нея зачаті,

І достоїнство наше од землі же взято.

Всі земля, прах і пепел, только єдно свято

Плем'я і род, коєго добродітель славить:

Та сама славу родить, та багатих ставить,

Та ворота к шлехетству і ключ к славі златій,

Тая шляхтов ділаєт — не отець, ні мати.

Присмотрись только, отче, своєй шляхти правам

І всім їх ділам добрим і ділам ісправним;

Положи на мірилі Звіздардові справи,

Добрий прав і красоту — как большой суть слави.

Так увидиш всю правду, чого он достойний,

Как тих стома крати лучший єст і стройний,

Зачим я ізвірилась, як вірному другу,

І хотіла би йому бити за супругу.

Больше ж сього єще то я в нем усмотріла,

Что он гаряч любитись, — за то я влюбила,

І что больш єст шляхтич, хоть убог, да правий,

Доброти в нем ність подобной, красні імат нрави.

Обманувся ти, отче, что так мужа умна

Чрез довгий час не узнав бить нелегкоумна,

І за служби вірнії по сей час заплати

Не наградив достойной з своєй благодати.

Ність сіє ново і дивно: часто бо биваєт

Господин убогим, убогий же його превишаєт;

Много тих, что у себе нічого не мали,

Щастіє же їм дало, господами стали.

Многії ж, хоч і мали, да щастіє побрало,

Много мавши, посліжди нічого не стало.

В заключенії же річі сіє утверждаю:

Что хочеш, дій зо мною, — умріть з ним желаю;

Єсли згубиш Звіздарда, — чого не дай боже, —

Узриш мертву і мене, что будет негоже.

Мене карай, мене муч, — я то во всем винна:

Сама його ізвела, сама в том безчинна;

Сама смерті я годна — пусть же пойду з світа,

Не дасть он пред богом, безвинний, одвіта.

Да дасть господь бог йому, йому літа многі

І вся свишше благая без всякой тривоги.

Єсли ж із світа, отче мой, Звіздарда мні істратиш,

Смертю вже моєю ти лютость уплатиш;

Лучше нас обоїх згубить, нежель розлучити,

Дружно бо хощу з Звіздардом і в гробі жити.

Положи нас в єдиной труні нерозлучно,

Пусть єдину не будет жити в світі скучно;

Погреби кості наша в єдиной яскині,

Пусть лежать в пам'ятку любве вірной нині. —

Смотря ж Танкред на єя так річ ту статечну,

Не знав, чим би устрашить оную безпечно;

Умислив он тот пламень, внутрі єй розгорілий,

Кров'ю залить, Звіздарда живот од'яв милий.

Хотя все тайно зділать для своєй неслави,

Казав в ноч глубокую лишить його глави

І серце його к собі принести неживо,

І, положив на златом блюді то на диво,

Послав к дщері на покой з таковими слови:

«Отець ті про пам'ять прислав се суровий,

Даби тім і по смерті себе потішала,

Которому за жизні любов дарувала.

Се імаш серце його; кой од'яв добро ти,

Тім закрий свою нечесть, знак вічной срамоти;

Тепер йому присмотрися, єст ли что в нем мило,

І ізпросися, любить ли, как прежде любило.»

Зігізмунда ж, будучи вже на смерть готова,

Не говорить в одвіт ні єдина слова;

Держа в руці напиток із ядом змішенний,

Сильною отравою бивий разтворенний,

Ожидаєт, что будет з Звіздардом чиниться,

Аж видить, что їх секрет явко всім вже зриться.

Взявши серце оноє од златого блюда,

Воздохнула, плачевна, о причині студа,

І очі в небо поднесла і благодарила

Отцю за тот дар драгий, которий узріла.

І зараз узнала, что то Звіздардово

Серце било, котороє отець дав сурово,

І, спустивши вниз очі, плакала ревниво.

По том к послу сказала ті слова плачливо:

— Достойно і по істинні золотого блюда

Серце сіє і його любовна утроба.

Как йому труна і бить надлежала,

В чом я тепер отчеську милость вже узнала.

Достойно Звіздард лежить по смерті на златі,

Положив бо любві моєй то в заплаті,

Серце же його, коє в руках пістувала

І своїми сердечно усти цілувала. —

Сказуя то, прирекла: — О моя утіхо!

Ти тепер в небі єси радосно і тихо. —

По том, обратившись к панянтам, сказала:

— Всегда я отчеськую милость узнавала,

Но тепера найпаче тую узнаваю

І за такий дар йому воздать чим не маю:

Вмісто всього самую пусть он будет знати,

Дая йому жизнь мою і покой мой златий. —

І к серцю обратившись, так горко сльозила,

Что од жалю і плача зільно обомліла,

Сказуя так до серця: — О сладкий покою

Всіх моїх потіх тайно, добро мні з тобою!

О радосний доме мой любвє пребезмірний,

Постоянний і вірний і нелицемірний!

Ти замок таїн сих всіх! Кгде ж тебе поділи?

В тобі ли суть, иль в небо з душею вступили?

Богдай же тот не дождав віка вже свойого,

Кто живота не щадить приказав твойого!

Довольно в тобі, серце, било мні спокою,

Коли ж умріть наперед ти зволив собою,

Бить тому так. Для мене ти князя лишився,

Од його же і на тот світ ітить поспішився.

Когда ж єще до міста не дойшов свойого,

Я гонюся за Звіздардом, світ бо мні без нього

Не милий. Дав тобі гроб неприятель злобний.

О серце любимоє! Твой сход мні удобний.

Больш ті слави і погребу вже не доставало,

Только б єси в сльозах моїх омокало,

Каких я не жалію. І ти бо однако

Не жалів своєй крові і живота тако.

І кого ж би серце то днесь не засмутило

І вздохнуть од серця внутр не понудило?

Мні било єднаково в землю пойти прямо

І з сухими очима і без сліз бить тамо.

Но фортуно ізмінна! Од тебе се цвіти

Понужденні вв'язнути у смертнії сіти;

Душі ж наші, мню, будуть совокупно обі,

Когда купно положать тілеса во гробі.

Єще бо, надіюся, дух твой во покою

Моєм здесь пребиват, літая собою,

Смотря на плач і жаль, так тяжко ревнивий,

Ожидаєт, поколь дух мой вийдет з мя плачливий,

Не желаєт дружества остатися вірна,

І нині любя його, как нелицемірна.

Но уже душа моя мене оставляєт

І тіло од немощі тяжкой умираєт.

Сказуя, глас в себі таїла плачевний,

А в серці диханіє і жаль вельми ревний;

Сльози ж лія на серце тоє без престани,

На мертвость смотря його і смертнії рани. —

Жени тамо і панни, то ж видя, сльозили

І на сльозний тот позор всі тамо смотріли.

А она, плакавшись, очі утирала,

На серце Звіздардово смутно поглядала.

По том всім вслух сказала: — Плакать уже годі,

Но не годі з Звіздардом бить мні при одході. —

То говоря, взєм чашу, смертна яда повну,

Ізпила і упала, жизнь оставя дольну;

Там на ложі, як труп, тотчас поблідніла,

Серце же Звіздардово к себі прихилила,

Цілувала і скорой смерті ожидала.

Тим бо своїм случаєм всіх жон попужала:

Что бо она ізпила, того не узріли,

Только, знать, что яд смертний, мисльми доходили.

Тотчас, только пала, лице ізмінила,

Вся стала нечувственна і вся омертвіла.

Дали о том отцю знать, что дочер болієт.

Услишавши ж то, отець тотчас к ней приспієт,

Спрашиваєт, что се єст. Она ж вже канаєт.

Крикнет отець: — Ах, біда! Дочер умираєт! —

Пособити не знав, пройшло бо тоє врем'я,

А яд лют непослабно налагав вже брем'я.

Видя ж отець смерть явну дщері своєй милой,

Не плакав, но ридав по той втісі милой,

На себе і на дочер свою нарікая

І день тот свой нещасний горко проклиная.

Аки при Меандрових 1 брегах лебедь білий,

Тако жалосно над дщер'ю плакав отець милий;

Лебедь гласом плачевним кричить, воздихая

І крилами бистрії води розбивая,

Поєт піснь печальну гласом умиленним, —

Равно пів і старушек серцем сокрушенним;

Жалія по дочері, румав неутішно

І собі умріть желав за тоєю спішно.


Дочер отцю сльозну, коная, говорить:


— Мні вже тих сльоз не треба, і Звіздард не спорить.

Сокрий тія на славу нас, умерших нині;

Ідем з світа через тебе в сей горкой кручині.

Надраєно ти жалієш, сього ті хотілось,

Тішся з того, о чім вже тобі і ходилось;

Ти сього рачительно желав, — бог з тобою!

Бог судія ті буди, что нам жить з собою

Не допустив ти в любві; дай же хоч по смерти

Кості наші ямі єдной вже пожерти;

Даруй сію благодать дочері єдиной,

Буди в тобі любов єст ко мні, отче, безвинной.

Яви отчу милость к нам, зділай вконець тоє,

Даби в гробі єдином положились двоє,

Тіло моє з Звіздардом пусть вже почиваєт,

І по смерті бо своїй бить з ним желаєт.

Надіюся, отче мой, что мні подаруєш,

В єдном гробі наші кості замуруєш. —

Тогда Танкред, будучи жалем ураненний,

Не могл слова одказать, крича, ізумленний.

А Зігізмунда, видя смерть уже пред очима,

З отцем попрощалась і з всіми своїми,

Серце же, пістуючи, усти цілувала

І, тяжко вздохнувши, в том і жизнь скончала.

По том всім князь печальний став осиротілий,

Зділав погреб обоїм і гроб єдин цілий,

Схоронив їх преславно. Пусть же почивають

І так в вічной любві купно пребивають!

Танкред пожив в печалі, скоро преселився,

І так живот Танкредов і тих окончився.


Лямент Зігізмунди


Нещасливі годи і літа нещасливі,

І потіхи зрадливі світа всі плачливі!

На что мене, нещасну, так довго держали,

Когда мене так тяжким смутком карать мали?

Чому мене первіє черв не стлила в гробі

Іли мать не разтлила во своїй утробі!









Історичнії вірші [про Зігізмунду і Звіздарда]. — Подається за текстом у публікації: Науменко В. Новелла Боккаччио в южнорусском стихотворном пересказе XVII — XVIII ст. — «Киевская старина», 1885, кн. 6, с. 273 — 306. Це переказ віршованого польськомовного переспіву новели про Танкреда, Гвіскарда і Гісмонду із «Декамерона» Дж. Боккаччо (1-а новела 4-го дня), здійсненого польським письменником Ієронімом (Ярошем) Морштином (бл. 1580 — бл. 1645) з латиномовної версії Леопарда Бруні з Ареццо Аретіна.

 1 Меандр (Мендерес) — річка у Греції (Фрігія), яка впадає в Ікарійське море.





Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.