Попередня     Головна     Наступна

БУРЛЕСКНА ПОЕЗІЯ

ВІРШІ-ТРАВЕСТІЇ

Піснь на рождество Христово («Запріг Юзеф кобилу в візок...»)

Піснь рождеству Христову («Гой, гой! Сядьмо вколо, а весело...»)

Різдвяна вірша («Христос народився, щоб мир веселився...»)

Різдвяна вірша («Чи чули ви, панове, зроду...»)

Вірша на різдво Христове («Христос родивсь, мир звеселивсь!..»)

Пісня світська («На небесній горі...»)

Великодня вірша («Нуте лиш беріте яйця!..»)

Вірша на великдень («Кажуть, будто молодиці...»)

Вірша, говореная гетьману запорожцями на світлий празник воскресеніє Христово 1791 года

Доповнення до великодньої вірші («Веди к саду всю громаду...»)

Великодній сон («Кажуть, що сон змутив, а мені удалося...»)

ПІСНЬ НА РОЖДЕСТВО ХРИСТОВО

Запріг Юзеф кобилу в візок,

Щоб заїхать єю

До Бетлею,

До дитини малого,

Утулити плач його.

Як їхав,

Та й попав

В велике багно.

Юзеф баче, мало не плаче,

Що кобила

Ізблудила.

Як упала у багно,

Та й загрузла по стегно.

Все стоїть,

Все дрижить,

Нарешті лягла.

Юзеф в візку мав горілку.

Став тут іскликати

І прохати:

«Змилуйтеся, рятуйте

І мотуззя готуйте,

Щоб моя

Рябая

Шкапа не дійшла!»

Всі гукнули до кобили:

«Потреба нам водки ще,

Щоб витягти кобилище.

Бо як ні,

То в багні

Вона зогниє!»

Всі рушили до кобили,

Стали тут кректати,

Витягати,

Де хто знавши запопав.

Єден за хвіст — та й ввірвав!

Кобила

Рушила

Сама на сухе.

Юзеф зрадів, у візок запріг,

Коли гляне, аж нема

У кобили огона!

Засвистав,

Залаяв:

«Ах, чорт би їх ма!»

Юзеф свиснув, візок завернув

Став тут поганяти,

Доганяти

Того шельму мужика,

Що увірвав хвостяка.

Як догнав

Та й піймав

Його за гирю.

«Що ви, дурні, шпетили мені!

Не дарую вам того:

Заплатите немного!

А як ні,

То в дворі

По сто візьмете!»

ПІСНЬ РОЖДЕСТВУ ХРИСТОВУ

Гой, гой! Сядьмо вколо, а весело

Заспіваймо, викрикаймо

Бога нарожденна,

В яслах положенна.

Гой, гой! Панна сина повиваєт

І панною пребиваєт.

Слічная Діана

Мати єсть і панна.

Гой, гой! Архангели зо ангели,

Херувими з серафими

Поють піснь новую

Йому трисвятую.

Гой, гой! Слава во вишніх поюще,

На землі мир глаголюще:

Бог вродився нині,

Лежить во яскині.

Гой, гой! Старий Яцю, тобі за працю!

Добрий хлопче, ти, молодче,

Знаєш ти дорогу,

Провадь нас ко богу!

Гой, гой! Влізь на вишку, скини кишку!

Максим з хати даєт знати,

Що юж одговівся,

Христос народився.

Гой, гой! Сусідоньки, горілоньки

Напиймося, спішімося:

Прийшов бог із неба

Вітати го треба!

Гой, гой! Пастиріє, як звіріє,

Старим путем, всі з вертепом,

Бігнуть к Віфлієму

К отрочатку тому.

Гой, гой! Поприбігали, полягали

Близько бога у порога,

Там всі спочивали,

Бога враз вітали.

Гой, гой! Чим ся бавиш, мій товариш?

Хочеш пити, весел бити?

Тілько ся встидаєш,

Що грошей не маєш?

Гой, гой! Дай горілки із барилки,

А ти, Грицю, дай скляницю:

Напиймося меду,

Єсть грошей, як леду!

Гой, гой! Я заправді люблю завжди,

Яко матку, подостатку

У корчмі сидіти,

Коли єсть що пити.

Гой, гой! Милий Миню, возьми диню,

А ти, Мацьку, неси качку,

Легомину майте

І бога вітайте.

Гой, гой! Ну-но, Дацьку, печи качку,

А ти, Стецьку, мели гречку,

Наваримо смуку,

Дамо богу штуку.

Гой, гой! Суть у тети макортети,

Хоч украсти, огонь класти,

А печи облатки

До божої матки.

Гой, гой! У дорогу по пирогу,

Иосифові по книшові,

Марії-дівиці

Зсипте міх пшениці.

Гой, гой! В моєй мами суть у ямі

Дві сорочки з манкетами:

Треба одну взяти,

Бога повивати.

Гой, гой! В її дочок п’ять сорочок,

А у сина єсть єдина:

Голому ходити,

А бога повити.

Гой, гой! Милий Куба, лізь на дуба,

А ти, Бартку, возьми картку:

У дуди заграйте,

Бога величайте.

Гой, гой! Ставши в ножок, кличмо в рожок,

Ти, Матію-соловію,

Заграйте дитяті,

Що лежить з бидляти.

Гой, гой! Панна стоїть, бо ся боїть,

А у Стаха не маш страха:

К богу приступаєт,

На сопілку граєт.

Гой, гой! Кривий Хома сидів дома,

Завстидався, що забавився

При кулях штильгати,

Бога привітати.

Гой, гой! Тріє царі дають дари,

А ми віру за офіру

І надію маймо,

В любві ся кохаймо.

Гой, гой! Тепер богу поклонімся,

А потом к ньому спішімся,

Би нас бог до неба

Впровадив, де треба.

Гой, гой! Нікому теє не вадить,

Кого бог в небо провадить:

Од початку світа

Не познає літа.

Гой, гой! Хто не хоче пива пити,

Той не годен в корчмі сидіти,

А ми пиймо нині

В щасливій годині.

РІЗДВЯНА ВІРША

Христос народився,

Щоб мир веселився

Після Адамова гріха.

Родився в стайні,

А не в домі —

От диковина яка!

Звізда ясненька,

Гарна, кругленька

Прикотилась над Віфлієм,

І там стала,

Де вже знала,

Освітила стан кругом.

Пастухи із степу

Прибігли к вертепу

Да й по ягнятку принесли;

На дудки грали,

Якої знали,

Та й знову до стада пішли.

Янголи святії

Крилаті, чуднії,

Та так же лепсько співали

Що ми родились

І похрестились,

А далебі так не чували!

Віл і осел

Стоять у ясел,

Адже й вони Христа пізнали,

Й дишуть на його,

Бо знають, на кого.

Ще й навколішки впали.

А тріє царі

Принесли дари

Христу аж з востока;

Там їх поклали

І поздравляли

По-письменськи, звисока.

Ще ж кланялись низенько,

Просили довгенько:

«Будь ласкав, благослови нас так,

Щоб жито родило

І війни не було,

Нехай би ми пожили всмак!»

Їсько старенький

Їм був раденький,

Гостинці прийняв:

«Сідайте в нас,

Почастуєм вас,

Чим бог нам дав!»

По кухлику варенухи,

По каганцю сивухи

Зараз їм підсулив;

Як хлиснули,

Сидячи й заснули,

А їсько й свічку погасив.

Янгол божий,

Ясний, гожий

Царям во сні шепнув:

«Додому тікайте,

Ірода обминайте,

Щоб він сього не чув!

Ви в його були

І слово дали

Іще раз побувати,

Про наші родини

І другі новини

Все щоб розказати».

Царі схопились,

Перехрестились

Та й додому почухрали;

Наліво повернули,

Як од янгола чули —

От так Ірода ошукали!

Марії й Їську

Осібну звістку

Янгол у сні віщає:

«В Єгипет тікайте

І часу не гайте,

Бо вже Ірод дітей убиває!»

Їсько схопився,

Водою вмився,

Ослицю осідлав, Марію взяв.

Дуже поспішався

І не оглядався —

Так п’ятами накивав.

Ірод дожидався,

В вікно приглядався,

Що прийдуть царі до його;

Послі схаменувся,

Мов од сна проснувся,

І вгадав, що кепкують з його.

Зараз мудреців,

Світських, панотців

Іюдейських постягав,

Щоб йому сказали,

Прослебезували,

Де б Христос родитись мав?

Так вони по правді

При усій громаді,

Мов у око, вліпили йому:

«В Віфліємі сеє

Родиться такеє,

Що рівні не буде йому!»

Та Ірод так злякався,

Що аж укалявся,

Почувши ті слова.

Побілів, як глина,

Тече з рота слина,

А речі зовсім нема.

Скрегоче зубами,

Дереться руками,

І вгору надувся чуб,

Очі покосило,

Всього збісило —

Стоїть, мов дуб.

А далі закричав,

Скільки сили мав:

«Війська, до Віфлієму махайте!

Та малих дітей

У всіх людей

Дошнира вибивайте!»

Якже в Віфлеом

У кождий дом

Війська понабігали,

То кололи дітей

Од матерніх грудей,

А деяких пороздирали.

Віфліємський крик

Так був велик,

Що аж до Саваофа дійшов.

Бог посила кару

На Ірода-нечупару

За дитячу невинну кров.

В голові зашуміло,

В животі забуркотіло,

Як сосновий ліс.

Йому дуже мутило,

Коло серця нудило,

Бо приступив до серця біс.

Коло очей позеленіло,

Під носом почорніло,

Мов у собаки під хвостом;

Очі позападали,

Ковтуни в чубі стали,

Щоб не ганявся за Христом.

В потилиці болячки,

По всій спині чирячки,

А в бровах гниди породились;

Уші заложило,

Рот йому скривило,

А в заду черви заплодились.

Різачка докучала,

У животі бурчала,

Бо часто надвір вибігав;

А свині слідом

Кричать гуртом,

Щоб швидше він сідав.

Дохтори приїжджали,

Кров йому пускали,

Каплі в горло лили,

Клістири давали,

Живіт направляли,

Та й нічого не помогли.

Баби шептали,

Уроки проганяли,

До пупа клали біль,

Соняшниці виливали,

Лихоманку проганяли,

Покинули митусь на піл.

А далі згинув,

Усіх покинув

Диявольський гайдамака;

Не вмів хліба їсти —

Пропав без вісті,

Мов у ярмарку собака.

У пекло попався,

Між чортів убрався

Та й хлище гарячу смолу;

Пальці кусає

Та проклинає

Ту, що родився, пору.

А вже він там

Хлище не сам,

А йому помагають

Іуда та Фараон,

Орест та Нерон,

Бо ті там добре лелесають!

Максиміліан,

Іюліан,

Арій, і Савелій, і Діоскор,

І всі прокляті,

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Що вели сору з Христом.

Нехай загибають,

Вовік пропадають,

А ми веселімся!

Христову рождеству

І його божеству

Тепер поклонімся.

А він нам із неба,

Дасть чого треба,

Бо батько не скупий.

Хто до його,

То й він до того —

От він який!

РІЗДВЯНА ВІРША

Чи чули ви, панове, зроду,

Що бог прийшов до нас аж сам?

Чого ж? Побити пику й морду

І очі виколоть бісам.

Бо старий чорт був з богом

Побратався та й розгулявсь,

Надувсь, аж очі лізуть рогом,

А він йому сказав: «А вон, а зась!»

Зайшов із іншого чорт краю,

Адама в гості попросив,

А сей кликнув його до раю,

Та й яблука з ним укусив.

Очнувсь на другий день — аж лихо:

Товариш і сорочку зняв!

Адам питає Єву тихо:

«А з ким я вчора так гуляв?» —

«Не знаю, що були за гості,

Але ж у нас чогось нема.

Ой, буде нам, старий, по хлості,

Не викупимось ми із сорома.

Бо вже ж мені погано снилось:

Гуж укусив, аж кров текла,

І щось за мной чудне гонилось,

Я ледве, ледве утекла!»

Адам задумавсь, ліг в куточку,

Прийшов господь, його збудив,

Та й каже: «Де ж ти дів сорочку?» —

«Я, тату, вчора загубив!» —

«Неправду кажеш ти, небоже!

Я знаю, де вже ви були!» —

«Прости мені і Єві, боже,

Бо ми сорочку пропили». —

«Пішов же вон, Адаме, з раю!

Об’ївся яблук, аж сопеш!

Се так ти доглядаєш раю?

Без попиту що хоч і рвеш!

І ти іди, небого, прясти!

Адам тебе щоб наглядав!

А щоб не сміла яблук красти,

Адаму я нагайку дав.

Ану, іди сюди, проклятий!

А що Адаму ти зробив?

Прийшов у рай, щоб погуляти,

Навік хазяїна згубив.

Ізняв сорочку і убрання,

Зовсім Адама обголив,

І із гостей убравсь зарані,

За шкуру сала всім залив!

Іди ж, проклятий, з блеску миру! .

У пеклі дьоготь он горить!

Тепер тобі я витну гирю,

Щоб знав ти, як людей дурить!

Ось одберу і ноги, й руки,

Щоб лазив ти на животі,

Нашлю, що єсть на світі муки,

Прив’яжу, мов на оброті!»

Загув у пекло чорт, у смолу,

І вже зоставсь навіки там;

А щоб Адама й Єву голу

Одягнути, родився сам,

Родивсь Христос: Адам гуляє.

Є нова свита і кожух,

І Єва в плахті походжає,

І знов радіє дух.

Тепер і в вас жупани нові,

Бо ви Адамова рідня, —

Так будьте ж з празничком здорові,

Гуляйте, пийте хоч щодня!

ВІРША НА РІЗДВО ХРИСТОВЕ

Христос родивсь,

Мир звеселивсь!

Сьогоднішніми часи

Для сих родин

Всяк христянин

Вминає ковбаси.

Баби, діди

Пиво-меди,

Горілку варену

Кухликом п’ють,

З книшами труть

Свинину печену.

Хлопці, дівки

Навпередки

Бігають під хатки

І, як вовки

Або свинки,

Скиргичуть колядки.

Пани, купці,

Славні кравці,

Шинкарство, міщани

Об сім різдві

Усі в нові

Убрались жупани.

Мати-земля

Уся гуля

І, взявшись у боки,

Пісні гука,

Б’є гопака

В підківки широкі.

На небесі янголи всі

Аж б’ють у долоні,

З радості б’ють,

Пісні гудуть

Якимовій доні.

Старенький біг

На стіл ізліг

І сам собі дума:

«Празник душам.

Тільки Адам

Із Євою рюма».

Важко здихнув,

Потім кликнув

Гаврила швиденько,

Да й приказав,

Щоб лист послав

Адамові хутенько.

Архістратиг

Метнувся вмиг —

Папір і чорнило,

Де треба, взяв

Да й написав

Адаму так мило:

«Чесний Адам,

Що всім людям

Праотець зовешся,

Годі, не плач,

От-от, як бач,

Із пекла спасешся.

Бо вже на світ,

Як рожа-цвіт, —

Христос народився.

Він ад стребить,

Чорта смирить,

Щоб той не гордився.

Смерть — злу ягу —

Зігне в дугу

І зломить їй спину,

Гостру косу

І збрую всю

Стре, як павутину.

Адських сіпак

Зімне, як мак.

Зіб’є їх в макухи,

За їх брехню

І всю плутню

Він дасть їм цукрухи,

Вже ж бо од сих

Катюг презлих

Просвітку не мають:

Прав і неправ,

Кого попав,

Знай, в пекло таскають.

Кат би їх ма!

У їх нема

Нікому вже спуску:

Хоть би чернець,

Хоть би святець —

Осмалять, як гуску.

Вони і вам,

Чесний Адам,

З жоною твоєю,

Племфи дали,

Як в гріх ввели

Брехнею своєю.

Сих-то покус

Хитрий іскус

Твою молодицю

На гріх підвів,

Що й ти із’їв

Прокляту кислицю.

Од сих врагів

Ви із богів

Голяки зробились —

Рвали листки,

Шили мішки —

І тими прикрились.

Од їх чарів

Ви із царів

Чорт знає чим стали!

Із усіми

З раю дітьми

У пекло попали,

Де день і ніч

Дрова у піч

Возите санками.

За той же труд

Ще вас і б’ють

По ребрах кийками!

Од сих-то мук

Ти, як павук,

Опух і хвораєш.

Ну ж лиш, вставай,

Сей лист читай —

Зараз очуняєш!»

Болізнь забув,

Хвабро скакнув

Наш прадід із полу,

Надів сіряк

І сяк, то так

Додибав до столу.

На лавку сів

Да і надів

На ніс окуляри.

Лист той хвата,

З сміхом чита,

Бо одійшли шпари.

Тут же сидить

Єва, глядить

У вічі пильненько;

Все, що чита,

Адам мота

На уса гарненько.

Як прочитав,

Єві сказав:

«Давай варенухи!»

Глечик хильнув,

Да і махнув

В те місце навтрюхи,

Де в піч дрова

Кладуть, ззива

Всіх і репетує:

«Христос родивсь,

Христос родивсь!

Нам янгол віщує!»

Потім вийма

Лист і зніма

З гирі капелюху,

На пень же став,

Всім прочитав

Той лист до слуху.

І увесь тут

Загудів люд,

Мов літом ті бджоли:

Беруть жінок,

Ведуть в танок,

Затикавши поли.

Тії бичка,

Ті козачка,

Ті горлицю скачуть,

Самі ж старі,

Сидя в шатрі,

Од радості плачуть.

Пророк Давид

Там же сидить

І в кобзу іграє,

Пісню святу

Спасу Христу

З псалтирі читає.

Чорнявий Хам

Сидить теж там

І ріже в сопілку,

Сам добре п’є

І всім дає

Квартою горілку.

Куці чорти,

Мов ті хорти,

Голоднії скиглять,

Лапи гризуть

І шкіру рвуть,

Скрутились і пінять.

Старший їх біс

Нахлюпив ніс,

Сидить у куточку,

Скубе виски

І на куски

Шматує сорочку.

Суціга-смерть

Собі ж верть-верть,

Ляп-ляп кіст[оч]ками,

Біжить в куток,

Бере мішок

З косою, з ножами,

Заступ хапа,

Яму копа

І все в ту поклала.

Смерте, вгамуйсь!

Тобі Ісус

Дасть доброго драла!

Наш бог Христос

Чортів, як ос,

Подавить ногою,

З твоїх кісток,

Смерте, трісок

Наробить і гною.

Всіх вас упрах

Потре і шлях

Нам зробить до раю.

Сим я Христом,

Пани, з різдвом

Вас поздоровляю.

ПІСНЯ СВІТСЬКА

На небесній горі,

Пресвятім соборі — алілуя!

Святі ся зібрали,

Всі празникували

З воздухами невидими

І ангели-херувими — господи помилуй!

Всього світа батько,

Трапези порядко — алілуя!

Засіли остатки

З царями, з пророки.

Попід стіни — священики,

Коло пєца — мученики — господи помилуй!

Петро з апостоли

Сидять поза столи — алілуя!

Пред столом — владики,

В кутах — пустельники,

На припічку — молодиці,

Подля них стоять дівиці — господи помилуй!

Николай наш чесний

Взявся до почесни — алілуя!

Пропив до Івана,

Нахиливши дзбана;

Крикнув вельми на Параску,

Би подала з медом пляшку — господи помилуй!

Кличе Стець: «Ігнате!

Здоров пане-брате!» — алілуя!

Федір-Федько д’Василя:

«Пий до мене, буду й я!» — господи помилуй!

А Петро із Процьком

Пили вишняк горшком — алілуя!

Олекса із Савкою

Медок пили коновкою.

Пантелеймон з Киришаком

Попивали собі дзбанком — господи помилуй!

Сіоніськії дочки

Заграли в скрипочки — алілуя!

На цимбалах Грицько,

В обої Гаврилко;

Сенько кличе, взявши дудки,

Гриць, пищалку взявши в руки — господи помилуй!

А Давида-царя

Підпоїла Сара — алілуя!

Гриць взяв в дудки грати,

Гопки витинати;

Олексиха плеще в руки,

Підскакує до розпуки — господи помилуй!

Соломона-князя

Підпоїла Пазя — алілуя!

Юрій теж з Сонею,

Тамував серце єю — господи помилуйі

А Михайло в трубу

Крикнув на всю губу — алілуя!

Годі, годі гомоніти,

Час додому та й піти — амінь, амінь!

Співаючи: «Господи помилуй!»

ВЕЛИКОДНЯ ВІРША

Нуте лиш беріте яйця!

Скажу я вам диво якесь,

Бач, як будем цілуваться,

То скажу: «Христос воскрес!»

І піп казав: «Обнімайте

Хлопців, дівок, молодиць,

Тілько ж, — казав, — не минайте

Старців, сирот і вдовиць».

Що б хто встряне — то й цілуйся,

Чи погонич, чи панич,

Чи там Феська, чи Маруся,

Чи багатий, чи вдович.

Бог святий велить — сьогодні

Всякий щоб тепер був брат;

Він в пекельній був безодні,

Чорта зв’язав, одпер ад.

Скільки там набито люду!

Всі тепер у рай чкурять!

Чорту кинули Іуду,

Він тоді почав стогнать

І все в двері поглядать,

Та ба, не туди попався!

Там не вміють жартувать:

Чорт велів в смолі купаться,

Сам багач став підкладать,

Ніт, там не так заякочеш,

Як почнеш в смолі кипіть!

Да то лучче, як он тії,

Що тепер чвалають в рай, —

І грішнії, і святії,

Все заодно в путь чухрай.

Лиш тільки вийшли вони в поле,

На зелений гарний луг,

Та й забули своє горе.

Старики всі сіли вкруг,

Посідавши, розмовляли,

Дещо, бач, про старину,

В Січі як колись гуляли;

Як бувало в старану.

Парубки в м’яча гуляли,

Деякії ж у жгута.

Дівки пісеньки співали.

Малі ж діти — у кота.

Хто хотів — навбитки бився,

Кричав: «Подай мені бійця!»

Соломон в правду дивився;

Самсон викликав борця;

Давид буцім на годину

Од стариків одлучився,

А там показав їм спину,

З молодіжжю ізлучився.

На його глядя, всі устали,

Всі к гулякам підійшли,

По двоє в ряд посідали,

Як дзиґлики піднесли.

Біля їх сів і Авраам,

Дальше з якимсь чоловіком

З Євою сидів Адам;

Яків, Ісаак, Ревекка,

Мусій, Ярема і Міхей

Тут же сіли недалеко,

Харко, Лисько і Овдій,

А там Ной сидів з синами.

От забувсь — чи Лот сидів?

Ніт, бачся, він з дочками

Через голови глядів.

Як отак гарненько сіли,

Втихомирились на час.

Хлопці, дівки аж раділи,

Що гулять приходить час.

Тут Давид гуслі підстроїв,

Козацької як дернув!

Так уже ніхто не встояв,

І неживий би скакнув!

Як тільки вчув святий Афет,

Що вже гусельки бриньчать,

Як схопився, як махнеть!

А за ним другії встали,

Всяк пару собі прибрав,

Ставши в танець, та й прохали,

Щоб запорозькую грав.

Всі ж тут оддернули

За свій жаль парубки,

Нічого тут не забули

Молодиці і дівки.

Перше навприсядки брали,

Потім били трепака,

А дівчата забивали

Підковками гоцака.

Якже взяли молодиці

По-своєму бушувать,

Аж погубили спідниці,

Так взяло їх розбирать.

Сіє зобачивши, Сара

Мусила до них устать:

«Так же сором!» — їм сказала. —

Лучче б «неньку» заспівать!»

«Отож правда!» Вони сіли,

Щоб хоть трохи одпочить,

Бо, як хлюща, попотіли,

Вся сорочка аж хлющить.

Одпочивши, зараз «неньку»

Усі гуртом завели;

І хлопці якусь гарненьку,

Либонь козацькую, гули.

Там всяк утішався,

Що любо було глядіть.

Давай до раю чухрать!

Уже прийшли щось близенько,

Аж тут блискавиця — блись!

Всі поклонились низенько,

І всякий в землю дививсь;

А потім як загриміло,

Так усяк перелякавсь:

Разів з п’ять перехрестились,

Да й пішли розкошувать.

Нехай вони тут гуляють,

Нехай собі груші рвуть

Нехай і нас дожидають,

Поки ж що — погуляймо тут!

От тепер же поцілуймось,

За віршу — кишку дай,

Тоді з пляшкой полюбуймось,

То й на землі зробим рай.

За сим, батьки, вибачайте,

Більш не вмію віршувать.

Чи дасте ж що, дак давайте,

Бо мні ніколи вас ждать!

ВІРША НА ВЕЛИКДЕНЬ

Кажуть, будто молодиці

Негодяйки, ледащиці

І пужливі, як зайці.

Аж неправда, молодці!

Се ж Марія серед ночі

Пустилася зо всій мочі

Плакати на гроб Христів,

На Голгофу між кустів.

Позбивала вельми ноги.

Не збоялась синагоги

І напала там Христа.

Він же їй сказав спроста:

«Чого ти, Маріє, плачеш?

Я уже воскрес, як бачиш!»

А жиди на пуп кричать,

Що нарушена печать.

Задали жовнірам плату,

Щоб збрехали так Пілату ¹,

Будто зміг їх кріпкий сон,

А Христа хтось виніс вон.

А Христос був на роботі,

Попалив собі чоботи,

Покіль пекло погасив

І Адама воскресив.

Смерть лежала у куточку,

Рвала на собі сорочку,

І надулась, і сопла,

І на бога щось човпла.

Куца сатана почула,

Що і смерть уже заснула,

І Адам сміяться став,

А Мойсей і засвистав;

Прибігає к Аарону,

Зробить справку по закону:

Чи прийшла седмина та,

Чи вийшли Христу літа?

Аарон очки надів,

У біблію поглядів,

Не утерпів, засміявся, —

Куций зразу догадався,.

Що Христос уже воскрес, —

Затрусивсь, злякавсь увесь.

Вибіг на пекельну браму —

Аж іде Христос к Адаму.

Брама впала перед ним,

Мур розсипався, як дим.

Куций упустився з ляку,

Круто стало небораку!

Зараз пекло погасив,

А Христос його спросив:

«Де старенька баба Єва,

Що в раю вкусила з древа?»

Куций кочергу узяв

І у пеклі помішав.

Вилізає Єва з печі, —

Обгоріли вельми плечі;

А за нею і Адам —

Аж Христос злякався сам! —

Бачив, бідний, добру кару:

Обпалився ввесь од жару,

Ввесь нагайками ізбит,

З голоду запав живіт.

Він сльозами ввесь залився,

Христу в ноги поклонився,

Гірко-гірко заридав

І на Єву поглядав.

Взяв Христос його за руку

І сказав: «Такую муку

Ти, Адаме, забувай!

Дриґай з Євою у рай!»

І дали із пекла драла!

Єва на всі жили брала,

А Адам аж употів,

Наперед усіх летів, —

За собою цілу зграю

Повели вони до раю.

Луччий богатир Самсон,

Що був вельми лас на сон,

Наробив у пеклі трусу:

Крикнув Навину Ісусу,

Щоб він сонце придержав, —

Ад затрясся, задрижав!

Вискочив Мойсей з рогами,

Тупнув, як солдат, ногами

І назад рукою кив!

Тут дванадцять їх полків —

Діти Якова всі вийшли.

Ілія летів при дишлі,

Єлисею дав жупан

Та й пустився в Іордан.

Цар без племені і роду

Верхи їхав між народу,

А за ним святий Яфет

Ніс і шаблю, і мушкет.

Авраам сказав Ісааку:

«Забуваймо стару драку!»

Да за руки узялись,

Просто к раю понеслись.

Стріли по дорозі Лота, —

Аж кривава смага з рота! —

Чеше він у райський сад,

Не оглядаючись назад!

Ной старенький натоптався,

Випив з праці — та й заспався,

А премудрий Соломон

Задзвонив у райський дзвон:

Затряслося вельми било,

Що і Ною догодило, —

Пробудився старий дід,

Аж зовуть всіх на обід, —

Скрива поглядів на Хама

І потяг до Авраама.

Там посіли всі за стіл,

Подали їм хліб і сіль,

Кожному по чарці пива.

Наробив Давид тут дива:

Приударив в гуслі так,

Що пішов скакать усяк.

Сара кинула і ложку,

Піднімала гарно ножку,

А за нею і Рахіль,

Лія кинула й костиль,

Протирала хусткой очі,

І Ревекка вийшла з мочі —

Ударила гопака;

Тут Сусанна із садка

На Данила погляділа

І у танець полетіла;

А пригожая Есфір

Красну вийняла псалтир,

Пред Давидом розгорнула

Да й іграть його натхнула

Аж до олтаревих рог:

Засміявся сам і бог!

Тут і бабки, тут і внучки

Всі побралися за ручки

І пішли у хоровод.

Слава богу в род і род!

Не здивуй, святий владико!

Може, для тебе і дико,

Що я вірш таку сказав

Да і писанки не взяв!

Не затим, щоб поскупився

А на гарну не розжився!

А погану як принесть?

Бо ми знаєм трохи честь.

Не пригожа наша й мова,

Та не збрешем ми ні слова,

Хоть і серце розверни,

То не найдеш там брехні!

ВІРША, ГОВОРЕНАЯ ГЕТЬМАНУ ЗАПОРОЖЦЯМИ
НА СВІТЛИЙ ПРАЗНИК ВОСКРЕСЕНІЄ ХРИСТОВО 1791 ГОДА

Христос воскрес,

Рад мир увесь,

Дождав божой ласки.

Тепер-то всяк

Наївся всмак

Свяченої паски.

Всі гуляють,

Вихваляють

Воскресшого бога,

Що вже тая

Всім до рая

Простерта дорога.

Злії духи,

Власно мухи,

Всі уже послизли.

Загнав Ісус

В пекло покус,

Щоб христян не гризли.

І смерть люта,

Що нам тута

Вельми докучала,

По болотам

Очеретам

Біжучи, кричала.

Там суціга

Тепер біга,

Як шалена, з ляку,

Бо біг хрестом

Чорта з хвостом

Прогнав як собаку.

Сей чорт темний,

Князь пекельний,

З смертю полигався;

Всіх зажерти,

Во ад вперти

Так-то ізмовлявся.

Вони тоє,

Вкупі двоє

Знюхавшись, шанцюють,

Хоть старого,

Хоть малого,

Де попав, лабцюють.

Була воля,

Хоть і кроля

У рай не пускати,

По всіх трактах

І воротах

Сторожам стояти.

Серед шляху

За шияку

До пекла хватали,

Без уваги

Чорти з згаги,

Як в’юнів, глитали.

Того святці,

Попи, ченці

Не минали шляху,

Філозопи,

Крутопопи

Набирались жаху!

Пропав той страх,

Заріс той шлях

Куп’ям та болотом,

Де той злий дух

Глитав, як мух,

Ненаситним ротом.

Тепер скорий

Шлях просторий

До раю протертий,

Нема стражі,

Всі навстяжі

Ворота одперті.

Уже велять

Яблука рвать

Із райського древа,

З якого, ох,

Не велів бог,

А вкусила Єва.

Давно той уж

Кричить недуж,

Що спокусив Єву;

Упав наниз,

Що аж поліз

По своєму чреву.

Вищить, охляв,

Бо біг закляв

Лазити на чреві,

За оний гріх,

Що він на сміх

Так набрехав Єві.

Бідна Єва.

Одну з древа

Вирвала кисличку, —

Збула власті,

Сіла прясти

На гребені мичку.

За нею ж там

Бідний Адам

Щось, кажуть, прокудив,

Землю копать,

Ціпом махать

Біг з раю пропудив.

За ту ж їду

Єва біду

Заслужила сію.

Честь Адаму,

Що за браму

Вибили у шию!

Глупа жона!

Сама вона

Яблуко трощила,

За той же плод

Увесь народ

В пекло затащила!

Біг милостив:

Єву простив,

Адаму пробачив,

Для визволу

Сам додолу

Лізти з неба рачив.

Тут чортище,

Старий псище,

Не хоче змириться;

Крутить хвостом,

Іще з Христом

Думає свариться.

Лише ж тут біг

Сам на поріг

В пекло поточився,

То Вельзевул

Попустив мул,

З ляку і вмочився.

Завив грізно,

Як вовк різно,

Голосом собачим,

Кричить: «Пробу!»

Що особу

Христову побачив.

Дав біг хльости,

Що всі кості

Поламав і роги,

І самого

Духа злого

Підгарбав під ноги.

Кричить на пуп,

Що всюди струп,

Нельзя доторкнути,

Надуло дух,

Заперло брюх —

Не дає дихнути.

А смерть-шлюха,

Стоя слуха,

Що човпуть над дядьком,

Стала трястись,

Мислить спастись

Прехитрим порядком

Пустила дур,

Б’ється об мур,

Дереться на стіну,

Як шалена,

Тороплена,

Пустила і піну.

Дак сих покус

Знає Ісус

Хитрії обмани.

За їх діло

На все тіло

Наслав злії рани:

Всю пи...цю

І гузицю

Обпала короста,

Крутить гузном,

Прийшло зо злом,

Бо болізнь не проста.

В таком місці,

Що ні сісти,

Ані почесати!

Нудьга-тоска!

Так, як луска,

Де — сором сказати.

З нудьги ж, тоски

Все на куски

На собі порвала.

Смердять кості

Від корости,

Кожу всю подрала.

Як бубон труп,

Продовбав струп,

Сороки рвуть тіло,

З усіх сторон

Много ворон

К стерву прилетіло.

На той же труп,

Почувши струп,

Мухи прилітали,

Костомахи

Різно птахи

З тілом розметали.

Карность злая!

Як-бо тая

З людьми поступала,

Так поділом

Душа з тілом

І нині пропала.

Так же Юда

З того студа

З’юродивсь, як макуха,

То синіє,

То красніє,

Бо бере сокруха,

Вельми забляк,

А міх закляк

З грішми за плечима, —

За його гріх

Той клятий міх

Все перед очима.

Землю копав,

Щоб міх пропав, —

Та окаменіла:

Посох там цвіт,

І трави ніт —

Більш не зеленіла.

В воді рибу

Міх із глибу

Розпужав і раки,

Вирнув злий дух

Із води сух

До Юди і паки

Злую мару

Пік у жару

Та й не загорівся;

Міцно пошит,

Чортом підбит,

Щоб не розвалився;

А із печі

Вп’ять на плечі

Береться на Юду,

Щоб з тим мішком

Ходить пішком

В пеклі і повсюду.

Біг-бо велів,

Щоб міх не тлів

До оного віку

Для утіхи

Без супліки

Злому чоловіку!

Тут крутенько

Всім хутенько

Дав бог царя Пора, —

Ад розорив,

Чорта стребив,

Смерть іщезла хвора.

Прадід Адам

І дядько Хам

Давно в пеклі нидів;

Уже ж тепер

Пекло одпер,

Як Христа повидів.

І всяк узник

Крутий узлик

З шиї розв’язали,

Сусу Христу,

Як на листу,

Усе розказали.

Єва згнута

Була тута

Од злого шайтана;

Сей покуса —

Зліший пруса

І кримського хана.

Мучить дарма —

У них ярма

З шиї не злазили;

Струп на плечах,

Бо по печах

Все дрова возили.

З ярма ж — в хомут;

З уздами кнут,

Дротянії пуги,

З шиї до п’ят

На спині знать

Кровавії смуги.

І старуху

Б’ють по брюху —

П’ятницю святую;

На підпрягу

В колимагу

Запрягли і тую;

Щоб скакала,

Не брикала, —

Кладуть в рот удила;

Січуть пліттю,

Щоб там миттю

Ступою ходила.

Понеділок,

Хоть несмілок, —

Та ж йому заслуга;

Змикулився,

Істулився —

Ледве утік з плуга.

Сю налогу

Скоро к богу

Донесли ув уші, —

Не забарив,

Ад розорив,

Випустив всі душі.

Святий Яфет

Узяв мушкет,

Як стрелив на гасло —

Вийшла зграя

Немалая,

Аж пекло захрясло!

Всі ожили

І загули,

З пекла народ,

Як весною мухи!

Біг навзавод,

А іншії — трюхи.

Дочувсь Аврам,

Що вже Адам

Із пекла подригав,

Він з Сааком

Ледве раком

І собі поклигав.

Свята Сара,

Хоча стара,

Да женщина руча,

Вся піхота

Йшла в ворота,

Вона ж — куди влуча.

Племінник Лот

В купу сирот

Як ізібрав бідних, —

Так ні дверей,

Ані верей

Не осталось мідних!

Бо все тая

Сильна зграя

З пекла потащила!

Власне туча, —

Куди лучча! —

Так закопотіла

У божу путь!

Тільки сопуть,

Христа зіхваляя.

Спішать во град,

Друг другу рад,

По стежці до рая.

Мусій-пророк

Двері, замок

Й мур пробив рогами,

Ад сплюндрував,

Помандрував

Пішими ногами.

Власне, бугай

З кошари в гай

Виперся голодний,

Пекло відпер

І шлях простер

До раю свободний.

Адаме, грай!

Одпертий рай,

Іди, поспішайся!

Райським плодом

З усім родом

Рад будь, утішайсяі

Веди всіх вряд

У райський сад

Яблука збирати,

Їж од древа,

Бо вже Єва

Не буде вмирати!

ДОПОВНЕННЯ ДО ВЕЛИКОДНЬОЇ ВІРШІ

Веди к саду

Всю громаду,

Веди, щоб селилась,

Тут в покою

Із тобою

Вічно веселилась.

Зараз тая

Серед рая

Свобода засіла:

Тут тишина,

Вся старшина

Не має к їм діла.

Тут сіпуга,

Війт-п’янюга

Вже не докучає,

І в підводу

Тут ізроду

Ніхто не хапає.

Всі подубли,

Що їх скубли.

Сільськії нахали;

Подеречі,

Колотнечі

Всі уже пропали.

Зникли збори,

Вже позори

Не правлять кварталу,

Сказав Адам,

Що не подам

Людей на поталу.

Утік кураж,

Здирства нема ж,

Пропали всі драчі.

Щезло лихо,

Живуть тихо,

Не дають подачі.

Погибла вдасть

А вся на рясть

Вилізла голота,

Війт не ворчить,

І не стучить

Десятник в ворота.

Там . . . . . .

Іде . . . . . .

Ні, вже не журися:

Манна з неба,

Все, що треба —

Їж, пий, веселися!

Райські птиці,

Ластовиці

Весело співають,

Жайворонки,

Соловейки,

Як в орган іграють.

Всяких музик

Нічий язик

Не може сказати;

Мудрий писак

І пером так

Не може списати!

Дай, боже, нам,

Щоб сії там

Музики іграли,

Щоб більше нас

Хоть у той час

Сіпаки не брали.

Ти, боже, бач

Кривавий плач

І гірке ридання,

За теє нам

Покажи там

Вічне панування!

ВЕЛИКОДНІЙ СОН

Кажуть, що сон змутив, а мні удалося:

Мов у око вліпило, що вві сні верзлося.

У п’ятницю увечері, наївшися кваші,

Да з своєю Педорою ліг був спати в піддашші,

Ажно той дід покійник, приснившись, да каже?

«Чому твоя Педора едь припічка не маже?

Завтра, — каже, — настане свято роковеє».

А я, злякавшись, промовив: «Дак кажіть якеє?»

«Коли ж, — каже, — не знаєш, чимчикуй за мною!»

Да справді повів мене на гору тропою.

Там же то я набрався великого пуду —

Поки тютюн на світі, поти тямить буду!

Перше, як привів мене до товстого дуба,

Так я з ляку був почав співать кривогуба,

Да питаюсь, що за враг висить на кодолі,

Витріщило очі із лихої долі?

Ажно той дід покійник, здихнувши тихенько, да каже:

«Чи ти ж не тямиш, едь гировий враже?

Сей, — каже, — покійничок звався Буркун Змира

І знав усю церковну рахубу дошнира.

Якже, — каже, — у Спаса обмаль грошей стало,

Дак він і його продав, лиш улад не припало.

Він, — каже, — сіромаха, в чіпчику родився,

Да легенька ж йому й смерть — сильцем задавився,

Бо як ластівка, так він, гніздо звивши

Да на шийку під горло гречи наложивши,

Пустився, мов сокіл, ізгори спорненько,

Стрепенувся, мов рибка на удці, чудненько.

Раз, — каже, — і руками за гілля хватився,

Мов Борисів бик рикнув да знов униз пустився.

Треба йому пінити з вечора до світа.

Душка бачить, що вже їй більш не видати світа,

Кинулась була вгору шукати дороги,

Ажно верьовкою моцненько заплелися пороги,

Так, — каже, — вона на час поспішилась,

Як блоха крізь рядно, крізь штани пробилась.

Зараз йому потекло до п’ят ручаями!

Нехай своїм родичам сниться, янгол за намиї

Якби мав, — каже, — у ямі землею покриться,

Лучче угадав, от мов сіть на вітрах вертиться,

І вдень, — каже, — і вночі якби звізди лічить,

Хоть би, — каже, — і тобі такая смерть навстрічн».

Лиш же глянув я назад, аж друга прочвара:

Смерть із дідьком чвалає, мов воликів пара.

На дідьку кожушина вся на шматки порвата.

Роги в пеклі позбивані, хромає до ката,

Нігті з лап позлазили, скрежече зубами,

Сизенький, мов журавлик, знать — бито киямиї

А смерть, мов бубон, гола собою, нечвидна,

Боса, простоволоса, ізгорбилась, бідна,

Пасокою умазалась, ребра кругом знати,

Очей, ушей і носа притьмом не видати.

Кіссям підпершись, скаче, мов по купі жаба,

Лиш витріщила зуби — щербата, мов баба,

Да правда із подругом ненько галасають,

А в лементі такії речі промовляють.

Дідько каже: «Ах, біда, де нам тепер діться?

Хіба, — каже, — піти у болото утопиться?»

А смерть, у кулак трублячи, говорить істиха:

«Уже ж нам не розсістись од такого лиха!

Треба, — каже, — тепер о собі промишляти,

Як би на світі прожить, чим душу питати.

Купим, — каже, — повозу да купчувать станем,

За добиччю — по рибу, то в Крим по сіль грянем!»

Я, правда, суп’ятився, став діда питати:

«Відкіль їм лихо се стало, чи можна се знати?

Може, їх гонять на лід Дніпра полонити

Либо во армію до Криму волів гонити?»

«Ой ніт, — каже, — голубе, не тая причина,

Їх, — каже, — побила оце лихая година;

Що їх батько анципер як узяв насіку

Отаманську й хотів панувать довіку,

Да всюди по шляхах караули розставив,

Тусав народ христьянський, біди всім набавив!

Було, — каже, — по сто душ в один кус глотає,

Мов косар з вагана галушки метає.

Що бог сіяв — смерть жала, а він жрав істиха,

Великого повен світ натулив був лиха.

й так уже в його стала була губа ласа,

Що одважилась була углинуть і Спаса.

Якже взяли по зубах хрестом плазувати,

Дак мусив він усе добро дощенту вертати,

Бачать його молодці, що біда куриться,

Мусили, як од жару блохи, розлетіться.

А смерть була у грубі сховалася з тривоги,

Дак Єва, її пійнявши, вивела за роги,

Як узяла нузцями по ребрах місити,

Дак дідько, пожалівши, хотів боронити.

Ну ж Адам, учепившись, налигачем бити,

Поти бив, поки роги мусили злетіти!

Ото вони едь по тій холозії плачуть,

А христьяни в небі п’ють, гуляють, скачуть».

Я, правда, заглядівся такой дивовижі,

Ажно з-за гори мелькають в ярмах волики рижі.

Ото я думав, що Христос з плугом іде орати,

Тільки ж дудка заграла, ну, я став гадати:

«Може, — кажу, — перезва до свата котиться?»

Ажно янголія возами тащиться.

«А се, — реку, — яка манія?» — спитався.

«Ажно, — каже, — великдень в гості к нам припхався.

Він, — каже, — з Русалима мався давно бути,

Да лихая халепа як узяла дути,

Ото він на тім боці ожидав дороги,

Аж покіль не грянули дніпровії пороги».

Я, правда, догадався, що те свято буде,

Як жінки красять яйця, паски ліплять люди,

Да спитавшись, збоку почав познавати,

В якім возі пан великдень зволить пробувати?

Ажно гляну наперед, сидить у чимліті,

Крашанками, як цвітом, округи укритий,

На нім жупан з китайки, у бока гаман зяє,

Ковбасою волики стиха поганяє,

Чижмачки боброві, онучки шовкові,

У вигилярній шапочці і єрмолук новий,

Перснів повно на руках, має корогвою,

Як ясна зоря — так пригож собою,

Да на всіх поглядає оком веселеньким

І пісеньку голосом співає тихеньким:

«Нащо, — каже, — ти, Юдо, квапився на гроші?

Щоб тобі вкруг потилиці об’їли воші!

У користь, — каже, — не привів і не вспів пропити,

Лиш ти мусиш за той торг у пеклі горіти.

Будуть тобі із плечей полосся здирати,

Щоб у кожиницях Ірод міг по пеклу скакати.

Припадає тобі із ним у одній сутязі

Смолу возить до пекла, едь замуляєш в’язи!

Той, — каже, — гнався за славою, як за зайцем,

А ти, бачу, удавився грошовим окрайцем!»

Я, правда, те все почувши, зараз схаменувся.

Да, під рядном лежачи, ізо сну прочнувся,

Ну Педору локтями під боки торкати:

«Годі, — реку, — нам хропти! Пора уставати!

Уже, бачу, нам завтра кваші не наварити,

Лиш треба хоч гречану паску замісити».

Вона, правда, ізо сну стала промовляти:

«Я, каже, — ще вчора думала учиняти,

Бо недарма всі люди к млинам потурили,

Знать, на паску борошна молоть захотіли.

Моя й мати не раз то було звягає,

Щовеликдень млиновим колесом виїжджає,

«Колядки, — каже, — тоді угадати,

Як свині од ножа стануть галасати.

Лиш, Охріме, клопіт нам без сала, —

Шити, білити черга нам припала».

«Едь же, — реку, — коли б то дід покійник зарані приснився.

То б я й ніччю збоку де-небудь поживився.

А тепер лиш мушу у людей прохати,

Да то зайшов і до вас ковбас добувати —

Позичте й нам, едь і наша поросна;

Як наведе свиня кабанів — будуть з ковбас кросна!

Стільки ж сього, що з’їдять із осьмину полови,

Да вже ж буде й сала, як короб здоровий!

Половину оставлю, а другу зміняю,

Тютюну й горілки до ката надбаю!

Тоді попрошу, попрошу й вас, панове молодці, нг. відерце браги,

А тепер і ви ко мні не будьте тужаві!

Як витріщить очі на мене ваша ласка,

То в мене при полі буде й сало, й ковбаска.

А ми з Педорою змелем то смачненько,

Скажем: «Хто дав, нехай той святкує легенько!»

ВІРШІ-ТРАВЕСТІЇ

Піснь на рождество Христово («Запріг Юзеф кобилу в візок...»). — Вперше надруковано у статті Возняка М. «Волинський співаник Степана Білецького». — У кн.: Матеріали до етнології й антропології, Львів, 1929, т. XXI — XXII, с. 248 — 249, за рукописом 20-х років XIX ст. Це пародія на коляди. В рукописі вказано, що вона співається на «тон» відомої колядки «Бог натуру». Варіанти цієї «пісні», записані з уст народу, друкувалися у вид.: Чубинский П. Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западнорусский край. Спб., т. III, 1872, с. 426 — 427; Гринченко Б. Д. Этнографические материалы. Чернигов, 1899, т. III, с. 644; Гаевський С. Різдвяні та великодні вірші. — Записки Українського наукового товариства у Києві, 1913, т. XI, с. 97 — 98.

Подається за публікацією М. Возняка.

Піснь рождеству Христову («Гой, гой! Сядьмо вколо, а весело...»). — Вперше надруковано у вид.: Гнатюк В. Хоценський співаник Левицьких. — ЗНТШ, 1909, т. 91, с. 104 — 106, за текстом рукописного пісенника кінця XVIII — початку XIX ст., укладеного в Галичині.

Подається за першодруком.

Різдвяна вірша («Христос народився, щоб мир веселився...»). — Вперше надруковано у вид.: Матеріали для історії віршів українських. Зібрав і впорядкував М. Драгоманов. — «Житє і слово», Львів, 1894, т. 1, кн. 1, с. 37 — 39, за текстом, знайденим в архіві М. Максимовича.

Варіанти, записані з уст народу, опубліковані в журналі «Киевская старина», 1888, т. XX, с. 275 — 278 (записана близько 1848 р. від П. П. Гулака-Артемовського); Записки Українського наукового товариства у Києві, т/ XI, 1913, с. 101 — 102 (записана 1911 р. у м. Трипіллі на Київщині); Русский филологический вестник, т. 70, 1913, кн. 4, с. 451 — 453 (із рукописного збірника кінця XVIII — початку XIX ст., знайденого у с. Василівка Хорольського повіту на Полтавщині). Відомі й інші народні варіанти цієї вірші (див.: Эварницкий Д. И. Малороссийские народные песни, собранные в 1878 — 1905 гг. Екатеринослав, 1906, с. 41 — 46; Hовицкий Я- П. Малорусские исторические песни, собранные в Екатеринославщине. 1874 — 1903 гг. Екатеринослав, 1908, с. 123 — 127, та ін.). Найповніший текст вміщено у публікації М. Драгоманова. В новому виданні «Давній український гумор і сатира» текст, поданий М. Драгомановим, доповнено рядками із тексту «Киевской старины» (1888, т. XX); зокрема звідси взято рядки 74 — 84 (від «Марії й Їську» до «Так п’ятами накивав») і рядки 133 — 138 (від «В голові зашуміло» до «Бо приступив до серця біс»).

Подається за вид.: Давній український гумор і сатира, с. 214 — 219.

Різдвяна вірша («Чи чули ви, панове, зроду...». — Вперше надруковано у вид.: Матеріали для історії віршів українських. Зібрав і впорядкував М. Драгоманов. — «Жите і слово», 1894, т. I, с. 40 — 43, за текстом з архіву М. Максимовича. Наведено також уривки з інших друкованих; текстів («Киевская старина», 1882, т. XI, с. 398 — 399, і київська газета «Зоря», 1884, № 284, скорочений варіант із Поділля). У коротшому варіанті «Киевской старины» є рядки, відсутні у публікації М. Драгоманова. Варіант див.: «Этнографическое обозрение», М., 1892, кн. XIII — XIV, № 2-3, с. 96 — 97 (запис із Куп’янська на Харківщині); у книзі «Давній український гумор і сатира» текст подано за публікацією М. Драгоманова з врахуванням різночитань і доповнень з тексту «Киевской старины», зокрема звідси взято рядки 59 — 68 (від «А щоб Адама й Єву голу» до кінця).

Подається за виданням «Давній український гумор і сатира», с. 219-221.

Вірша на різдво Христове («Христос родивсь, мир звеселивсь!..»). — Вперше надруковано в журналі «Киевская старина», 1882, т. IV, с. 624 — 626 (Известия й заметки). Публікацію підготував С. І. Пономарьов, не вказавши ні місця, ні часу запису вірші. Скорочений варіант з Чернігівщини вміщено в «Киевской старине», 1889, т. XXIV, с. 234 — 236 (Документа, известия и заметки).

Подається за першодруком.

Пісня світська («На небесній горі...»). — Вперше надруковано у вид.: Гнатюк В. Хоценський співаник Левицьких. — ЗНТШ, 1909, т. 91, с. 107 — 109, за текстом рукописного збірника кінця XVIII — початку XIX ст. (записана у польській транскрипції). Численні народні варіанти цієї пісні, яка має ще назву «Радість святих», надруковано у вид.: Народные песни Галицкой й Угорской Руси, собранные Я. Ф. Головацким, М., 1878, ч. II. с. 497 — 501; Чубинский П. П. Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западнорусский край, т. III, с. 377 — 378, 381 — 383, 426 — 427. Тексти з галицького рукопису першої половини XIX ст., а також польського списку кінця XVIII ст. опубліковано у вид.: Драгоманов М. Матеріали до історії віршів українських. — «Жите і слово», 1894, т. I, с. 44 — 47.

Подається за публікацією В. Гнатюка.

Великодня вірша («Нуте лиш беріте яйця!»). — Вперше надруковано в журн. «Киевская старина», 1892, т. XXXVII, с. 117 — 119 (Документы, известия и заметки), за текстом рукописного збірника початку XIX ст., знайденого етнографом О. Малинкою.

Подається за першодруком.

Вірша на великдепь («Кажуть, будто молодиці...»). — Вперше надруковано в журн. «Киевская старина», 1888, г. XX, с. 279 — 282. Записав віршу І. М. Звоников у 40-х рр. XIX ст. від київського міщанина Плекуна. Відомо кілька публікацій цієї великодньої вірші. Того ж року в «Киевской старине», т. XXI, с. 101 — 105, надруковано варіант вірші, записаної у Конотопі народним учителем Д. В. Герасимовським від свого дядька С. І. Герасимовського, секретаря конотопської міської ратуші. Два списки вірші початку XIX ст. знайдено у паперах М. Максимовича і опубліковано М. Драгомановим у вид.: Матеріали до історії віршів українських. — «Житє і слово», 1894, т. I, кн. 3, с. 436 — 439. За рукописом кінця XVIII — початку XIX ст., знайденим у с. Василівка Хорольського повіту на Полтавщині, вірша надрукована у статті А. Требина «Канты студные». — «Русский филологический вестник», 1913, т. 70, кн. 4, с. 449 — 451. У книзі «Давній український гумор і сатира» текст підготовлено за публікацією М. Драгоманова з журналу «Житє і слово» з врахуванням різночитань запису Д. В Герасимовського.

Подається за вид.: Давній український гумор і сатира, с. 231 — 235.

¹ Пілат Понтійський — біблійний персонаж, римський намісник Іудеї, що нібито затвердив страту Ісуса Христа через розп’яття на хресті.

Вірша, говореная гетьману запорожцями на світлий празник воскресеніє Христова 1791 года («Христос воскрес, рад мир увесь...»). — Вперше надруковано в журн. «Киевская старина», 1882, т. II, с. 169 — 171, у зведеному записі М. В. Гоголя і А. О. Скальковського. М. Драгоманов опублікував її текст, знайдений у паперах М. Максимовича («Житє і слово», 1894, т. I, кн. 3, с. 444 — 448). У 1900 р. в журн. «Киевская старина» (т. LXXI, с. 15 — 21. Документа, известия й заметки) вміщено текст вірші за рукописом початку XIX ст. Ще один текст за рукописом XVIII ст. надрукував М. І. Петров у «Записках Українського наукового товариства у Києві», 1912, т. X, с. 77 — 81, висловивши думку, що ця великодня вірша написана Кониським або Танським в 1746 р. У книзі «Давній український гумор і сатира» за основу тексту взято публікацію з «Киевской старины», 1900 р., з врахуванням різночитань інших публікацій.

Подається за вид.: Давній український гумор і сатира, с. 235 — 244.

Згадуваний у назві вірші гетьман — російський державний і військовий діяч Г. О. Потьомкін, який загравав із запорізькими козаками, навіть «записався» в козаки під іменем Грицько Нечеса.

Доповнення до великодньої вірші («Веди к саду всю громаду...»). — Вперше надруковано в журн. «Киевская старина», 1882, т. III, с. 567 — 568 (Известия и заметки) як доповнення до попередньої великодньої вірші, надрукованої у квітневій книзі «Киевской старины» за копією з рукопису 1839 р., зробленою з давнішої копії.

Подається за першодруком.

Великодній сон («Кажуть, що сон змутив, а мні удалося...»). — Вперше надруковано в журн. «Киевская старина», 1899, т. LXVII, с. 70 — 74 (Документы, известия и заметки) за рукописом другої половини XVIII ст., знайденим художником О. Сластіоном серед паперів Кремлівської церкви Козелецького повіту на Чернігівщині, які датуються 1786 р. На аналогічну тему «сна напередодні великодня» написано також інтермедію XVIII ст. «Воскресенськіє стихи» (див. розділ «Драматичні твори»).

Подається за першодруком.

Попередня     Головна     Наступна