Головна

Слово [Данила Заточеника, що написав він своєму князю] Ярославу Володимиричу

ДАНИЛО ЗАТОЧЕНИК (ЗАТОЧНИК)

Данило Заточений (Заточник) — давньоруський письменник XII чи XIII ст., ймовірний автор двох, дуже близьких між собою, творів — "Моління" та "Слова..." Середньовічні літописці автором цих творів вважали якогось київського дружинника, за свої вчинки зісланого і запротореного до темниці десь на березі озера Аача, що на Новгородщині. Мова, стиль, лексика, риторика, пафос твору безперечно свідчать саме про київське походження автора.

"Слово..." Данила Заточеника адресоване його зверхникові, князю Ярославу Володимиричу, і містить роздуми про високе призначення людини у світі, норми та правила її поведінки й утвердження в суспільстві, співвідношення духовних і земних інтересів та прагнень. Традиційно для тодішньої літератури "Слово..." звертається до проблеми князівської влади, її меж і можливостей.

ПОДАНО ЗА: ЛЮДИНА І ДОВКІЛЛЯ. Ч. 2. - С. 43 — 48 (ПЕР. С.БОНДАРЯ).

Засурмимо, наче в труби золотокуті, в розум ума свого й почнемо грати на срібних органах, мудрість свою засвідчуючи. Встань, славо моя, встань у псалтирі й у гуслях. Встану рано й сповідаюсь тобі. Та розкрию притчами загадки мої і провіщаю в народах славу мою, бо серце розумного укріпляється в тілі його красою й мудрістю.

Був язик мій мов тростина книжника-скорописця (Пс. 44, 2) й привітні вуста, як бистрина річкова. Задля цього заміряюсь написати всяк про узи серця мого і розбив їх зі злом, як [ті] древні немовлят об камінь.

Але боюся, пане, хули твоєї на мене. Аз бо єсмь, наче та смоківниця проклята, не маю плоду покаяння, бо маю серце мов лице без очей, і розум мій як пугач, що на руїнах не спить, і розсипалось життя моє, мов у царя ханаанського, марновірством, і покрило мене убозтво, як Червоне море фараона.

Це написав був я, втікаючи від лиця лукавства мого, мов Агар рабиня від Сарри, господині своєї. Проте бачив, пане, твоє добросердя до мене і вдався до повсякчасної твоєї любові. Глаголить бо Писання: хто просить у тебе, дай тому, хто стукає — відчини, тож не будеш позбавлений царства небесного. Писано ж бо є: поклади на Господа печаль свою і Той підтримає довічно (Пс. 54, 23). Бо я, княже-пане, наче трава блякла, що зростає в затінку, на неї ж ні сонце не сяє і дощ не йде. Отак і я всіма скривджений, бо не захищений острахом грози твоєї, наче оплотом твердим.

Та не дивись на мене, наче вовк на ягня, а зри на мене, як мати на немовля. Поглянь на птахів небесних — тії не орють, не сіють, та вповають на милість Божу (Мт. 6, 26). Ось так і ми, пане, жадаємо милості твоєї.

От тому-то, пане, кому Боголюбове, а мені горе люте, кому Біле озеро, а мені від смоли чорніше, кому Лаче озеро, мені ж, на нім сидячи, плач гіркий, і кому Новгород, у мене ж в оселі й кутки завалились, тому що не процвітає вдача моя.

Друзі ж мої та близькі мої й ті зневажають мене, бо не поставив перед ними трапези зі стравами різноманітними. Багато хто дружить зі мною, тицяючи руку зі мною в миску, а у напасті ворогами себе виявляють і навіть допомагають уразити ноги мої. Очима плачуть зі мною, серцем сміються. Тим же не вір другові, на брата не сподівайся. Не обманював був мене Ростислав князь, промовляючи: "Ліпше би смерть мені, ніж Курське княжіння". Отак і мужі кажуть: "Ліпше смерть, аніж довге життя у злиднях". Так же й Соломон рече: "Ані багатства, ані убозтва, Господи, не дай мені (Пр. 30, 8). Як багатим буду — гордість набуду, а як убогим буду — задумаю крадіж та розбій (Пр. 30, 9), а жону — на розпусту".

Тим же волаю до тебе, перейнятий злиднями: помилуй мене, сине великого Володимира, най не заплачу, ридаючи, як Адам за раєм. Пошли ж хмару на землю убозтва мого.

Тому, пане, багатий муж усюди знаний є, і на чужинській стороні друзів має, а вбогий — у своїй зненавиджений ходить (Пр. 19. 4). Багатий промовить — всі змовкнуть та піднесуть слово його до хмар, а вбогий скаже — усі на нього кричатимуть. Чиї ризи багаті, того й мова поважна.

Княже мій, пане! Позбав мене злиднів оцих, як сарну від тенет, як пташеня від сильця, як каченя від пазурів яструба, як вівцю від пащі лев'ячої.

Я ж бо, княже, мов дерево при дорозі: багато хто стинає його та у вогонь кидає. Так і я всіма скривджений, бо не огороджений пострахом грози твоєї.

Отак як цина гине, коли часто її топити, так і чоловік, що зазнає многих бід. Ніхто ж бо не може сіллю наїстися, ні у печалі розважливим бути. Всяк бо чоловік хитрує й мудрує про чужу біду, а свою не може розважити. Золото топиться вогнем, а людина напастями, пшениця, коли товкти її сильно, хліб чистий дає, людина в печалі набуває розум довершений.

Міль, княже, ризи їсть, а печаль — людину. Печаль людині кістки сушить. Як зглянеться хтось над людиною, що вона в печалі, — мов водою студеною напоїть її у день спекотливий. Птах бо весні радіє, а немовля — матері, весна прикрашає землю квітами, ти — оживлюєш людей усіх милістю своєю, сиріт та вдовиць, вельможами утиснутих.

Княже мій, пане! Яви мені образ лиця свого, голос бо твій солодкий і вигляд твій красний, мед виливають вуста твої і те, що даєш ти, — як плід райський.

Тож як звеселяєшся ти багатьма ласощами, мене спом'яни, що хліб їсть сухий, п'єш солодке питво, то мене спом'яни, що теплу воду п'є, од вітру незахищений, коли ж лежиш на м'якій постелі під ковдрами соболиними, мене спом'яни, що під єдиною холстиною лежить та від холоду конає і краплями дощовими мов стрілами до серця пронизаний.

Хай не буде, княже мій, пане, рука твоя скута на подання вбогим, бо ані чашею море не вичерпати, ані нашими стягненнями твого дому не виснажити. Як невід не втримає води, а лише рибу, так і ти, княже, ані злата, ані срібла не держи — роздавай людям.

Паволока, багатьма шовковинами гаптована, красу свою виявляє, отак і ти, княже, багатьма людьми своїми чесним і славним у всіх краях виявишся. Було ж, вихвалявся Єзекія-цар посланцям царя Вавилонського та показав був їм багато злата й срібла, вони ж рекли: "Наш цар багатший за тебе, та не кількістю злата, а многістю воїв, бо мужі злато здобудуть, а золотом мужів не здобути". Як казав був Святослав князь, син Ольги, коли на Царград йшов з малою дружиною: "Брати! Нам від граду загинути, чи граду полоненому нами бути? Як Бог звелить, так і буде. Пожене один сто, а від ста бігтиме десять тисяч. Хто надію складає на Господа, — мов гора Сіон, що не захитається повік" (Пс. 124, 1).

Добре поза горбом коней пасти, отак і з мужнім князем воювати. Часто від безладдя полки гинуть. Видів: великий звір, а голови не має; так і многі полки без князя доброго. Гуслі ж бо настроюють перстами, а тіло кріпиться жилами. Дуб міцний корінням численним, отак і град наш — твоїм урядуванням.

Бо князь щедрий — отець слугам твоїм численним: багато хто полишає отця й матір та до нього приходить. Хто доброму господарю служить, здобуде свободу, а злому господарю служитиме, здобуде рабство ще гірше. Бо князь щедрий, мов річка без берегів, що плине крізь діброви, та напуває не лише людей, а й звірів, а князь скнарий, як річка в берегах, а береги кам'яні — ні пити, а ні коня напоїти. Боярин щедрий, мов колодязь солодкий при дорозі — перехожих напуває, а скупий, як колодязь солоний.

Не став собі двір близько двору царського, і не держи села біля села княжого, бо тіун його — мов вогонь трепетою розпалений, а рядовичі його — наче іскри. Якщо й від вогню встережешся, то від іскор не зможеш уберегтись і одежу спалиш.

Пане мій! Не позбавляй хліба злидаря мудрого, не піднось до хмар багатого нерозумного. Злидар бо мудрий, мов злато в нечистій посудині, а багатий красивий та безтямний, наче з паволоки подушка соломою напхана.

Пане мій! не зри на зовнішність мою, а роздивись внутрішність мою. Бо я, пане, хоч одежею вбогий, та розумом багатий, юний вік маю, та розум старий в мене. Думкою б ширяв, мов орел у повітрі.

Тож постав глек глиняний під струмінь крапель язика мого, хай накапають тобі за мед солодші слова вуст моїх. Як Давид сказав: "Солодкі слова твої, ліпше від меду вони устам моїм". Ото й Соломон каже: "Слова добрі солодкістю напувають душу, покриває ж печаль (Пр. 12, 25) серце недоумкуватому".

Мужа мудрого посилай і мало йому кажи, а глупого посилай та сам не лінуйся з ним іти. Бо очі мудрих жадають блага, а глупого учти в оселі. Ліпше слухати суперечку розумних, ніж настановити безглуздих. Дай премудрому настанову, ще мудріший буде (Пр. 1, 5).

Не висівай у рівчак жито, ані мудрість у серця глупих. Безглузді не сіють, не орють і в житницю не збирають, а самі себе народжують. Що в міх утлий лити, що глупого вчити, бо собакам і свиням без потреби злато і срібло, а глупому — слова коштовні. Мерця не розсмішити, глупака не навчити. Як зжере синиця орла, як камінь водою попливе і як свиня на білку гавкатиме, тоді ж і глупий розуму навчиться.

Невже скажеш мені: від глупоти це мовив? То не бачив ти неба повстяного, ні зірок личаних, ані глупого, що глаголить мудро. Невже скажеш мені: збрехав мов пес. Втім, доброго пса князі й бояри люблять. Чи скажеш мені: збрехав як злодій. Аби красти вмів, то до тебе б не скорбів. Дівиця ж бо губить красу свою блудством, а муж мужність свою — злодійством.

Пане мій! То не море топить кораблі, а вітри. Не вогонь розпікає залізо, а роздмухування міхами. Ось так і князь не сам у халепу потрапляє, а радники вводять. З добрим дорадником думаючи, князь високого столу здобуде, а з лихим думаючи, то й меншого позбудеться. Бо говориться у притчах: ні скот у скотах коза, ні звір у звірах їжак, ні риба в рибах рак, ні птиця в птицях нетопир; ні муж у мужах, що їм жона володіє, не жона в жонах, що від свого мужа блудить; не робота в роботах жінкам повіз возити. Від дива дивовижніше, коли хто жону возьме потворну прибутку ради.

Бачив жону злообразну, що до дзеркала припадає та мастить себе рум'янами, і рік їй: "Не зри в дзеркало — побачиш потворність лиця свого та ще більшу печаль матимеш".

Невже скажеш мені: "Женись у багатого тестя честі заради великої — там пий та їж? Та ліпше б мені вола бурого ввести у дім свій, ніж злу жону взяти. Бо віл не говорить, ні зла не замишляє, а зла жона, коли б'єш, — біснується, а лагідно до неї — заноситься, у багатстві гордиться, а в убозтві інших осуджує.

Що є жона зла? Заїздний двір ненадійний, глумливиця бісівська. Що є жона зла? Мирський бунт, засліплення розуму, начальниця всякій злобі, у церкві бісівська митниця, поборниця гріха, завада спасінню.

Коли ж муж якийсь дивиться на красу жони своєї та на ласкаві й улесливі слова її, а діла її не перевіряє, то дай Бог йому трясцею хворіти та хай проклятий буде!

Тому, браття, розпізнайте злу жону! От, рече мужу своєму: "Пане мій і світло очей моїх! Я на тебе зорити не можу. Коли глаголиш до мене, тоді дивлюсь і обмираю, і тріпотять всі члени тіла мого, і до землі никну".

Прислухайтесь, жони, до слів Павла апостола, глаголющого: "Хрест є глава церкви, а муж — жоні своїй (Єф. 5, 23; І Кор. 11, 3). Жони, у церкві стійте, моліться Богові і Святій Богородиці, а чому навчитись хочете, то вчіться дома у мужів своїх (I, Тим: 11 — 12). А ви, мужі, по закону ставтесь до жон своїх (Кол. 18, 19), бо не легко знайти жону добру".

Добра жона — вінець мужеві своєму і безжурність, а зла жона — люта печаль, зубожіння дому. Черв дерево тлить, а зла жона дім мужа свого губить. Ліпше в утлій ладьї їздити, ніж злій жоні таїни звідати. Утла ладья портки намочить, а зла жона все життя мужа свого погубить. Ліпше камінь довбати, ніж злу жону навчати. Залізо розтопиш, а злу жону не навчиш. Бо зла жона ані повчань не слухає, ані священика не чтить, ні Бога не боїться, ані людей не стидиться, а всім дорікає та всіх осуджує.

Що зліше від лева серед четвероногих і що лютіше серед плазуючих по землі? З усього того злостивіша зла жона. Немає на землі нічого лютішого за жіночу злобу. Через жону спершу прадід наш Адам з раю вигнаний був, через жону Йосип Прекрасний у темниці зачинений був, через жону Данила-пророка у рів ввергнули, де леви йому ноги лизали.

О, зле, гостре оружжя диявола й стріла, що летить з отрутою! В якогось чоловіка жона вмерла, він же по смерті її почав дітей продавати. А люди кажуть йому: "Чому дітей продаєш?" Він же рече: "Як у матір вдалися, то виростуть і мене продадуть".

Утім, повернемось до слів попередніх. Я, княже, ні за море не ходив, ні від філософів не навчався, та був як бджола — припадав до різних квітів, збираючи мед у щільники. Тож і я по книгах багатьох збирав солодощі словесні й розум. І збирав їх, наче у міх води морські.

Та ще малість скажу. Не забороняй глупому глупство чинити, то й не уподібнешся йому. Та вже припиню багато з ним говорити, то не буду наче міх утлий, що ранить багатство в руки неімущим. Та не уподібнюсь жорнам, бо ті багато людей насичують, а самі себе не можуть наситити житом.

Тож не буду тим, кого мир зненавидів за бесіду багатослівну, як птаха, що дріботить пісні свої та скоро зненавиджують його. Бож бо глаголють у мирських притчах: промова подовжена — не добро, добро — подовжена паволока.

Господи! Дай же князю нашому Самсонову силу, хоробрість Олександрову, Йосипа розум, мудрість Соломонову, всіх людей під ноги його. Богу нашому слава і нині, і прісно, і довіку.

Див. також Переклад з коментарем.

Головна