Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня       Головна       Наступна





КЛИМ СМОЛЯТИЧ

ПОСЛАННЯ, НАПИСАНЕ КЛИМОМ, МИТРОПОЛИТОМ РУСЬКИМ, СВЯЩЕНИКУ ФОМІ І РОЗТЛУМАЧЕНЕ АФАНАСІЄМ-ЧЕНЦЕМ [1]



Господи, благослови, Отче!

Прочитавши листа твоєї милості, хоч і повільно, захопився я, і, водночас у пам’ять свою заглибившись абсолютно, був вражений я добромисністю твоєю, возлюблений мені у Бозі брате Фома! Є у листі твоєму дружнє нарікання на наше марнославство, і про те із задоволенням прочитав я перед багатьма свідками і перед князем Ізяславом [2] твоє надіслане мені послання. І хоч усвідомив я причину, через яку пишеш, ти, любий, не строго суди це, складене для тебе моє послання. Говориш ти: «Прославляєш себе писанням, філософом себе вважаючи», але тут і сам себе викриваєш: коли я тобі так писав? Не писав і писати не хотів! Говориш мені: «Філософію викладаєш», — і це зовсім несправедливо ти пишеш, ніби, залишивши Святе Письмо, викладав я Гомера[, Арістотеля] і Платона, які серед грецьких стовпів найславнішими були; якщо ж і писав, то не тобі, а князю [3], та й то не часто. А коли засмучений ти, що я тебе заторкнув, Бог свідок, не випробовував я твоєї добромисності, а тільки відкрито писав про все, у чому не міг розібратися. І даремно порівнюєш мене з учителем своїм Григорієм [4], коли говориш, що «з Григорієм бесідував я про душевне спасіння», — але хіба я ганив чи докоряв Григорієві? Ще і зізнаюся, що не тільки праведний він, але й преподобний, якщо насмілитись сказати — то й святий він! Та й до того ж, якщо він не вчив тебе, то не знаю, звідки хочеш довірені тобі душі наставляти, бо Григорієві і тобі багато не відомо. Неспроста кажеш ти мені: «Прославляєшся», а я пояснюю тобі, хто такі славолюбці — які приєднують будинок до будинку, село до села, ізгоїв, і общинників, і борті, і пожні, і поля, і пустирі, — але від них же я, грішний Клим, якраз і вільний; замість домів, і сіл, і бортей, і пожнів, людей же та ізгоїв у мене землі чотири лікті, щоб вирити могилу. Цю гробницю бачило багато, якщо ж я її бачу кожного дня по сім разів, не знаю, чому помишляти мені про славу, — адже нема мені іншого шляху до церкви, крім гробниці. Захотів би я слави, то, за словами Златоустого, не диво: багато багатство зневажили, слави ж — ні один, і перш шукав би я влади за силою своєю. Але тільки, хто осягнув серця і душі, відає він один, як молився я, щоб позбавитися влади! Проте все за Божим велінням, і коли трапиться — нерозумно йому противитися. Тому, милий, відповіді тобі не даю, але на питання звертаю твою увагу: чи не слід ретельно вникати у Боже Письмо? Слідуймо блаженному Соломону, який сказав у притчах: «Якщо обіпреш око своє на нього, ні з ким не зрівнятися тобі». Вже Соломон, слави шукаючи, так пише! Чи: «Премудрість створила собі храм і воздвигнула сім стовпів»; а то, чи слави собі шукаючи, говорить Соломон: «Ось премудрість створила собі храм». Премудрість — це божество, а храм — людство, бо, як у храм, вселився Бог у плоть людську, яку прийняв від пречистої владичиці нашої Богородиці істинний наш Христос Бог. Що ж стосується «утвердив сім стовпів» — це значить сім соборів святих і богоносних наших отців [5].

Що ж стосується цього Давида, ніби «возлюбили раби твої каміння, і над прахом його сумують» — то чи про прах Бог-отець чи про камінь говорить? Якщо дозволиш мені, любий, витлумачити, — камінь і є прах. Бо ось Бог-отець про апостолів говорить, якщо вчитатися в Книгу Буття, у свідка Бога, Мойсея: «Бо сказав Господь Бог: ось Адам став як і ми, як один із нас, і тепер, не простягаючи руки, хай візьме від дерева життя» — чи не то те, що читаю я заради марнославства?..

Проте не перевантажуйся гріхами нашими, як говорять декотрі, у кінці путі яких — сумна погибель, але краще сам позбав ноші важкої нашу спину, бо ревнивий Бог: не дасть слави своєї нікому, хто вступає з ним у спір, вижене разом із тими, що творять беззаконня. Нема ж неправди у Бога; додам я: і не буде! Бо випробує серця і душі, оскільки праведний Бог. Роздумувати нам слід, дорогі, й зрозуміти. Поглянь-но, ось як вогонь, що добувається каменем і виходить з дерева, виникає і розгоряється під плотськими руками людини, але варто лише силу вогню збільшити у горінні, поглянь: будь-яка, у людському творенні найчистіша річ, кинута у вогонь, очищається; так золото чи срібло, якщо містить у собі брудні домішки, поміщене у вогонь творення, випалюється вогненним полум’ям, і так очищається внесене золото і срібло, повертаючись тому, хто поклав його, чистим, непорушним, тоді як непотрібні домішки безслідно зникають. Якщо ж так, то вогонь — річ, створена Богом на служіння розумній і розсудливій, обдарованій словом людині.<...>

Отже і в Євангелії зазначає Господь наш Ісус Христос, кажучи: «Один чоловік ішов з Єрусалиму в Ієрихон і попався розбійникам, які зняли з нього одяг і поранили його», бо Єрусалим розуміється як Едем, Ієрихон же — біси, через брехню яких втратив Адам боготканий одяг; рани ж, розумій, — гріхи. Яку філософію я виклав — не розумію. Христос сказав святим учням та апостолам: «Лише вам дано знати таємниці царства небесного, іншим же — у притчах», — чи це, милий, філософія, якою я шукаю слави у людей? Як описали євангелісти чудеса Христа, хочу я зрозуміти правильно і серцем. Що мені бачити під дочкою Іаїра? [6] — запитую я справедливо, і відповідає мені: те-то і те-то. Що мені розуміти під дочкою хананеянки? — хочу я серцем зрозуміти. Що значить: кровоточива? — шукаю я значення слова; що таке «п’ятьма хлібами і двома рибами?» — запитую я євангеліста; що таке засохла смоківниця? — питаю я про значення слова; що у цій вдові, яка кинула два мідяки на святилище? І прошу, щоб позбавлена світла душа моя стала цією вдовицею і кинула два мідяки на святилище: плоть — цнотливістю, душа ж — смиренням; що мені у ловлі риб — і запитую євангеліста; як розуміти зцілення розслабленого, хочу я знати вірно. Всі ці божественні Господа нашого Ісуса Христа явища і чудеса, які в святому Євангелії згадуються, з волі своєї я нагадав, — ті, що святі й божественні, отці наші, наслідуючи слова Господні, додали, щоб пояснити і розтлумачити те і це. Дуже корисно, і добре, і похвально, і не стільки чудесно і славно, скільки вірно все те, що Господь наш, на ділі чудеса і з’явища здійснивши, показав воскресіння дочки Іаїра, що була зовсім мертва і позбавлена душі; якщо ж згадаємо дочку хананеянки і кровоточиву, п’ять хлібів, і дві риби, і засохлу смоківницю, чи ту вдовицю, що кинула два мідяки на святилище, чи ловлю риби, чи зціленого розслабленого, — все це так дійсно було, як говорить Євангеліє, бо Господь наш не притчею, але справою божественні свої з’явища і чудеса показав...

Все, що сказав я тобі, мовив Соломон, спочатку сім частин, а потім і восьму. Вивчаючи все те ретельно, чи назвеш ти це марнославством, милий? Згадую я знову названого тобою учителя Григорія, якого я, не соромлячись, назвав і святим. Але, не засуджуючи його, скажу по правді: Григорій знав альфу [7], як і ти, і віту, хоч і не всю, письмо у двадцять чотири літери. А знаєш, є люди, і я їх бачив, які можуть сказати альфу, щоб не збрехати, на сто, чи двісті, чи триста, чи чотириста, а віту — також. Думай, милий, думати слід і знати, як все існує, й управляється, й удосконалюється силою Божою: ніякої немає сили, крім сили Божої, ніякої немає допомоги, крім допомоги Божої, бо все, як сказано, що побажав Він, все створив на небесах, і на землі, і в морі, у всіх безоднях, та інше.<...>

Дуже, брате, дивуюся я, чого досяг з тобою Григорій, якщо про все те не дав тобі й уявлення, от уже дивуюся!

Виклав я шістнадцять оповідей [8], дивних і похвали достойних, які не даються у церковному читанні через велич думки і глибину, через сокровенний смисл і глибокий.



Переклад Оксани Сліпушко






[1] Переклад зроблено за виданням: Памятники литературы Древней Руси. XII век. — М., 1980. — С. 283-289.

[2] Ізяслав Мстиславич — київський князь (1146 — 1154), однодумець Климента (Клима Смолятича) і його покровитель.

[3] Фома написав своє послання Клименту, ображений зауваженнями Климента про нього у листі до князя Ростислава, брата Ізяслава.

[4] Йдеться про наставника Фоми, очевидно, відомого Клименту подвижника.

[5] Маються на увазі сім вселенських соборів перших отців церкви, які заклали основи християнської церкви.

[6] Тут і далі Климент перераховує чудесні явища, описані в Євангелії, які вимагають витлумачення: Христос оживив мертву дочку старійшини Іаїра, і Климент пояснює: вона не померла, а спить; Христос зцілив божевільну дочку однієї хананеянки, у зв’язку з чим Климента цікавить смисл афоризму: «Недобре брати хліб у дітей і кидати псам»; жінка, яка 12 років страждала від кровотечі, вилікувалася, доторкнувшись до одягу Христа, бо повірила у це; Ісус нагодував тисячі людей п’ятьма хлібами й двома рибами; побачивши безплідну смоківницю, голодний Ісус наказав їй засохнути через її безкорисність; бідна вдова поклала свої останні мідяки поряд із золотими подаяннями багачів; апостоли Петро й Андрій були рибалками.

[7] Граматика була основою і першим етапом середньовічної науки. Климент має на увазі те, що Фома та його учитель не пішли далі звичайних знань і не можуть «сказати» про багато предметів, які не входять у програму їх навчання.

[8] Тобто 16 легендарних сюжетів, які тлумачать події, доступні тільки вірі як формі пізнання. У даному виданні ці витяги з інших книг, які потрапили у послання Климента, випущено.









Суспільна політика в посланні Клима Смолятича


Клим Смолятич — другий на Русі після Іларіона русич-митрополит, видатний церковний і суспільно-політичний діяч, автор послання до смоленського священика Фоми — народився у Смоленську (тому його й назвали Смолятичем). Спочатку був ченцем Зарубського монастиря, потім — київським митрополитом. Мав блискучу освіту. Був активним поборником засилля у руській церкві грецьких ієрархів. Клим Смолятич — ставленик і однодумець київського князя Ізяслава. Завдяки його підтримці у 1147 році Клим посів митрополичу кафедру Русі. Після смерті Ізяслава 1154 року Клим залишив Київ. А 1156 року присланий греками новий митрополит Русі «іспроверг» службу Клима як незаконну й оголосив прокляття Ізяславові.

У єдиному творі письменника, церковного і суспільного діяча Клима Смолятича знайшла яскраве відображення суспільна політика князя Ізяслава, осмислена і репрезентована релігійним діячем. Самостійність руської церкви тут постає як невід’ємна частина загальнодержавної політики. Клим Смолятич талановито вводив політичні питання у контекст церковних і суто релігійних питань, надаючи таким чином їм великого значення, і впливав на свідомість віруючих, роблячи їх прихильниками Ізяславової ідеології. Разом із тим «Послання» Клима є цікавим і неповторним «образком того, як серед завзятої усобиці — боротьби за київський двір, князь і його дружина були захоплені ієрархічними і теоретичними богословськими питаннями, брали участь у дебатах про напрям сучасної науки, відносин богословія до античної традиції і т. под.» (Грушевський М. Історія української літератури. — К., 1993. — Т. III. — С. 80).

Безперечно, «Послання» Клима стало відгуком на ті події. Попри те, що йдеться тут в основному про теоретичні проблеми, Клим культивував прагнення зняти висунуті проти нього звинувачення у марнославстві та пихатості, довести своє право очолювати руську церкву. Головне релігійне питання полеміки Клима і Фоми — чи можна дозволяти символічне, широке тлумачення тексту Святого Письма? Клим переконаний, що Біблію слід розуміти і тлумачити як світ символів. Середньовічний мислитель Клим Смолятич продовжує і розвиває закладену Іларіоном традицію руського осмислення трьох послідовних етапів розвитку людства — «заповіт», «закон» і «благодать».

Літописець з величезним пієтетом і повагою ставиться до Клима Смолятича, називаючи його книжником і філософом, яких ще не було у Руській землі. Письменник залишив нащадкам власне неповторне й оригінальне розуміння духовної сутності людини та її призначення. Ідею єдності Руської держави, її політичної незалежності та церковної автокефальності він поставив в один ряд із домінуючими ідеями того часу, які чув увесь світ.



Оксана Сліпушко







[За виданням: Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. — К., 2001. — Том I. — С.393-397.]





Див. також Переклад Б. Лобовика.







Попередня       Головна       Наступна



Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.