Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня     Головна     Наступна





§ 5. Доля „Слова” в рукописній традиції.


Те, що „Слово” лиш в єдиному спискові дісталося до рук прихильникові старовини — не є щось випадкове. Очевидячки, й у давньому нашому письменстві списків його було не гурт, надто від XV в., коли складаються нові побутові форми, а разом із ними — і нові пам'ятки. Пам'ятки ті, от як „Поведание” Софонії про Куліковську січу, скористувалися були з традиційної фразеології, дарма що нове мали на оці (пор. Шамбинаго, Пов. о Мам. поб. 119). Акад. Істрін про літературну історію „Слова” каже так (Оч. ист. др.-р. лит. 1922, стор. 194): ця історія, на його думку, „оказалась, однако, незначительной”, бо коло, що в йому „Слово” оберталось, було вузьке, до того-ж пам'ятка наша мала суто-світський характер. „Слово” було відсунуто й за нього забулись, бо зміст його застарів. В новому оточенні, великоруському, воно зосталося чуже для читачів, захоплених інтересами боротьби з татарами, на тлі нового життя, що повстало в новій місцевості, з новими князями, з новими (як гадає акад. Істрін) політичними поняттями. Ба навіть епізод р. 1185 не цікавив північноруса: за боротьбу з половцями забулися. Мова „Слова” застаріла, письменні люди XV — XVII вв. ледві її розуміли. Численні історичні натяки й недосказані думки, що їх розкриває тільки докладний історичний коментар, — ще більш заваджали його розуміти й сприяли тому, що за його забулись. Тільки його мальовничий, образний стиль використали пізніші наслідувачі, що писали про Мамаєву побиванку... Та не через це тільки забулися про „Слово": татарська навала надто була розрідила на півдні суспільне середовище, що утворило „Слово”. У північній-ж Русі було не до поезії. „Слово” повинно було поділити долю усього письменства, що втворилося на Україні й заціліло од розгрому тільки через те, що були північно-руські списки. Коли-б не це — загинуло-б і воно, як загинули инші аналогічні пам'ятки.

От через що ми не маємо спромоги написати літературну історію „Слова”. Та не визначає це, що ми повинні приймати як незбитий факт, начеб-то воно не мало жадної історії в рукописній традиції. Користуючися з деяких натяків, що їх залишило нам минуле, спробуймо відновити історію рукописів „Слова": нехай вона буде гіпотетична, все-ж це допоможе нам з'ясувати де-в-чому текст, що до нас дійшов. Хоч як точно силувалися були перші видавці відтворити текст „Слова” — однаково їм цього не пощастило-б — і не через те тільки, що вони погано /35/ тямили читати давні рукописи й були під гіпнозом сучасного їм правопису, але й через те, що мати „рукопис” XV — XVI вв. — ще не визначає мати автентичний „текст” пам'ятки XII віку. Ми знаємо, як змінювалися пам'ятки давнього письменства, впродовж багатьох віків перебуваючи серед письменних людей, що не відрізняли були переписувача від автора, ще й позначали обох терміном „списатель”. Історія кожної, хоч трохи визначної, пам'ятки давньо-руського письменства розкривається в низці списків, і ми звичайно бачимо, як, залежно від того, що змінюються тенденції й смаки, утворюються де-далі нові редакції тієї-ж самої пам'ятки. Це ми бачимо, прим., на долі пам'яток, що повідають про Куліковську січу, найбільш споріднених з „Словом”. Але там — є низка рукописів, — С. К. Шамбінаґо використав у своїй праці їх більш як п'ядесять, — а „Слово” дійшло до перших видавців лиш в єдиному спискові. Оскільки точно, запитаємо в себе, цей список одбиває ту пам'ятку, що вийшла з-під пера двірського поета к. XII — п. XIII в.? Якою мірою вплинули були на оригінал, що дійшов до нас у далекій від нього копії, час та неминучі наслідки писаної традиції? Відповіді на ці питання ми повинні черпати з самого списка „Слова”, що дійшов до нас у двох копіях та деяких витягах давніх — у рукописах XIV — XVII вв., й новітніх — Карамзіна та Маліновського.

Коли ми поглянемо на історію студій над „Словом”, то завважимо, що вже року 1823, Ґрамматін запропонував був дві перестановки в тексті „Слова": одну з них прийняв Максимович р. 1837, замість другої — заропонував свою. Гаттала, Вс. Міллер припускали невеличкі перестановки; кн. В'яземський дак той відважніше поставивсь до тексту „Слова"; Потебня й собі поробив скількись перестановок, а частину текста визнав за пізніші вставки, щò від самого автора, а щò від невідомого глосатора. Андрієвський так фантастично переробив „Слово”, що від нього в розумінні композиції мало що й зосталось; Яковлев (у вид. „Сл.”, Учебн. библ. 1891 р.) запропонував перестановку на початку „Слова”, що її підтримали я (Из лекц. по методологии, 1914 р.) та Соболевський (Изв, ОРЯС, 1916 p., кн. 2). Нові що-до перестановок міркування недавнечко подав Маштаков (там-же 1921 p., кн. 2) та инш. Вже самі ці спроби усунути декотрі недоладності в викладі „Слова” — свідчать, що в нашому тексті є хиби. Отже коли й не всі перестановки, що їх згадані учені були запропонували, необхідні, все-ж частину їх засновано не на самих-но сьогочасних естетичних поняттях, ба й на об'єктивних даних: на будові й літературній манірі самого „Слова”, що їм заперечує дещо в наявному тексті. Правда, подані пропозиції здебільша бездовідні; правда, — не можна, на самі-но здогади покладаючись, запевнювати: „интерполированных мест, как известно, много в ,Сл. о п. Иг.'“ — як навертом кидає С. К. Шамбінаґо (Пов. о Мам. поб. 1906 p., стор. 88). Усе-ж можна, здається нам, запевняти, що „Сл.” y XII в. було не те, Що в XIV і на поч. XV в. і що Мус.-П. втрачений рукопис далеко не /36/ відбивав з дипломатичною точністю — ані списків XIV — XV вв., ані, тим паче, оригіналу XII віку.

Ледві чи є підстави гадати, що наш текст „Сл. о п. Іг.” зачинається безпосередньо від оригіналу. Як і звичайно — список Мус.-Пушкінів, що найпевніш до поч. XVI в. належав, це спадщина дуже складної й довгої писаної традиції, котра не багато має списків (инакше ми-б мали не одного рукописа Мус.-П., а скількись), але все-ж не така вже й незначна. Инакше важко пояснити й нез'ясовані досі темні місця в „Слові” й місця, котрі безперечно треба переставити, бо їх колись порушив неуважливий переписувач. Порівнюючи текст „Слова” до инших пам'яток давньо-руського письменства, яскраво ці міркування доводимо. Це й дає нам підставу за здогадом накреслити таку генеалогічну таблицю, що-найсхематичнішу. При цьому ми гадаємо, що „Сл,” написано відразу, а не записано за пізнішим усним переказом, й не складено з кількох частин.

Свої міркування та здогади ми ґрунтуватимемо на порівнянні „Слова” з датованими пам'ятками, що зберегли цитати з „Слова”.


І. Перший етап в існуванні „Слова” це авторів автограф або запис „Слова": за його словами — належить до кінця XII в. (1187 p.).

Його, безперечно, знав автор Київського літопису, що списав події 1184 — 1187 pp. і в деяких місцях повторив достеменно й план „Слова”, а часом — і вислови; співвідносний південно-руського оповідання про похід Ігорів, оповідання Київ. літ. та „Слова” — встановив Хрущов (О др.-ρ. истор. пов. и сказан., 1878 p., надто стор. 147 — 203). Вс. Міллер (Взгляд 142) виразнісінько висловивсь, що літописець, котрий заніс до літоп. під р. 1201 оповідання про Кончака, „был знаком со ,Сл.' и что в то время оно было полнее, чем дошедшее до нас в Пушкин. рукописи”. Не поділяючи думки цього автора, наче-б-то в „Слові” була ще „первая часть”, що не дійшла до нас, придивімося до відносин, в яких стояло „Слово” до Київського літопису під р. 1185.

Досить перечитати літописне повідання 1185 р. за Іпат. сп., щоб помітити в ньому риси спільні з „Словом”. Схожість ця навіть не така фактична (адже з поета не фотограф, ба й не історіограф), як літературна, стилістична та лексична. Вже початкові подробиці літописного оповідання — про те, як кн. Святослав запрошував Ігоря йти проти Половців — відгонять епічною манірою. Далі:

„Игорь же возрЂвъ на небо и види солнце... стояще яко мЂсяць”...

„Игорь же рече с братьею своєю: ,оже ны будеть не бивше ся возвороти ти, то сором ны будешь пущен смерти”...

„Святослав же то слышавъ и вельми воздохнувъ утеръ слезъ своих и рече: ,О люба моя братья и сыно†и мужЂ землЂ РускоЂ! далъ ми Богъ притомити поганыя, нъ не воздержавше уности отвориша ворота на Русьскую землю” і т. д.

У літописному оповіданні зустрічаємо звичайні в „Слові” вирази: „бысть скорбь и туга люта” (стор. 645), „и бысть у нихъ котора” /37/ (стор. 646), „и оступи городъ” (стор. 646), то-що; надто-ж визначається місце: „и тако во день святого воскресения наведе на ня Господь гнЂвъ свой, в радости мЂсто наведе на ны плачь и во веселья мЂсто желю на рЂцЂ Каялы” (стор. 643).

Що-ж це за „Каяла-рЂка"? Адже-ж за неї ані давніш, ані згодом не згадувано в жадному літопису. У „Слові” за неї говориться аж чотири рази — і мало не раз-у-раз в особливому значінні. Знов-же автор „Слова” зовсім не каже про р. Сюурлій, дарма що літопис за неї згадує. Хоч-би яка була ця річка — реальна чи симболічна „річка жалю” („каяти” = звалкувати), але будь-що-будь автор „Сл. “ розійшовсь у термінології з дітописцями до року 1185 — і після нього; автор літописного оповідання про похід Ігорів у цьому місці вжив не звичайної властивої його-ж-таки оповіданню назви, а слово, вживане в тогочасній поетичній мові. Чом? Очевидячки, через те, що в якійсь відомій за його часів пам'ятці, писаній чи усній, котра повідала про похід Ігорів, річку — свідка поразки — названо „Каяла”. Отож він і вжив це слово з царини поетичної термінології, підпавши його чарам. Вжив саме там, де закінчував своє журливе оповідання, де все істотне про сумну, що її багато людей оплакували (повернулося — щось п'ятнацятеро вояків) подію, вже сказано, й де жаль на лагідний смуток переходить.

Думати, що було навпаки, що автор „Слова” черпав з літописного оповідання — ми не вважаємо за можливе, як і всі, хто писав був про „Слово” давніш. Лишається припустити, що або „Сл.” й літопис мали спільне джерело, або — що „Слово”, уже як писана пам'ятка, могло вплинути на автора літописного оповідання 1185 р. Останнє припущення, на мою думку, правдоподібніше. Коли так — першу цитату з „Сл.” ми маємо в цьому оповіданні. Дарма що цитата ця манісінька, все-ж вона показує, що „Слово” вже використав письменник-літописець у своїй праці в межах к. XII — п. XIII в., як це можна бачити з фразеології й маніри повідати.


II. За другий в долі „Сл.” етап було утворення того його списку, котрий потрапив до Псковської землі й ставсь за основу для дальших списків, що на цій території жили. Список цей цитує запис в Апостолі р. 1307 М. Синод, б., й його не раз наводили дослідники „Слова”, щоб довести його автентичність: „В лЂто 6815... сии же апостолъ книгы вда святому Пантелеймону Изосимъ игуменъ сего же манастыря. Сего же лЂта бысть бой на Русьской земли, Михаилъ с Юрьемъ о княженье Новгородьское. При сих князех сЂяшется и ростяше оусобица ми, гыняше жизнь наша, въ князЂхъ которы, и вЂци скоротишася человЂкомъ”. Порівняймо тепер записа до відповідного місця в „Слові”. Схожість — явнісінька; важливіші — відміни. Вони такі:


1) Сл. „При ОлзЂ Гориславличи” — Ап. „при сих князех”.

2) Сл. „жизнь Дажь-Божа внука” — Ап. „жизнь наша”.

3) Сл. „въ княжихъ крамолахъ” — Aп. „въ князЂхъ которы”. /38/


Видима річ, переписувач Апостола в перших двох випадках попросту скористувавсь з готового виразу в „Слові”, відповідно його для своєї мети переробивши. В третьому випадкові він замінив слово „крамола” на рівнозначне „котора”, що теж трапляється в „Слові”. У слові „князЂхъ” м'яке з могло з'явитися у псковича зам. м'якого ж, а Ђ, зам. и, — це раз-у-раз на цій території трапляється. Можливо й те, що ці дрібні відміни взагалі пояснюються тим, що текст „Сл.”, котрий був відомий р. 1307 переписувачеві Апостола, різниться від нашого.


III. Безперечно, при самісінькому кінці XIV і на поч. XV в. було скількись списків „Слова”. Инакше важко пояснити, чом була така популярна його фразеологія, що її використало Сказание о Мам. побоище. Инакше ніяк пояснити, чом так приваблювала його схема, що за нею йшов автор Задонщини (Жит. о Дм. Ив.), не саму-но фразеологію запозичуючи й силуючись убгати переможну пісню в чужі їй рамці „трудной повЂсти”. Щò запозичили ці перекази з „Слова”, — це почасти показали й Снєґірьов, і Смірнов, і Барсов і хоч тепер, після праці Шамбінаґо (надто, як її розібрав акад. Шахматов), можна чимало змінити й додати, все-ж про це мова окремо. Тут зазначимо, що автори творів, про Мам. побиванку або не черпали безпосередньо з „Слова”, або коли й черпали, то не з тої відміни „Сл.”, що збереглася в Мус.-Пушкіновому рукопису.

У цьому тексті — читалося вже не „мысію”, а „мыслію”, бо в „Слове о кн. Дм. Ив.” читається „мыслію”, як завважив Смірнов (II, 75). Треба взяти на увагу й слушну думку Барсова (I, 444). Він гадає, що декотрі темні місця „Сл.” читалися так уже в сп. XV в., що з них користувалися автори Задонщини — отже, зам. „подобию” — „подъ облакъ”, або зам. „на канину” — „на бЂлую ковылу”. Звичайно, може, автори „Задонщини” часом і свідомо відходили од тексту „Слова"; але-ж можливо й те, що й ці місця відповідно змінено вже в відомому їм тексті „Слова”. Авже-ж не инакше, як були проміжні ланки, що вже загинули — списки „Слова”, котрі до нас не подоходили.


IV. Якийсь текст „Слова”, очевидячки, знав і на початку XVI в. псковський-же літописець, що вмістив під р. 1514 у 1-шу Пск. літ. (П. С. Р. Л. IV, 1848 р., стор. 290) опис битви під Оршею: „Бысть побоище велие Москвичемъ съ Литвою подъ городомъ подъ Оршею, и воскричаша и возопиша жены Оршанки на трубы Московскія, и слышати было стуку и грому великому межи Москвичь и Литвою, и удариша Москвичи на Литву, Русския князи и бояре съ дивными удальцы, рускими сыновами, на сильную рать Литовскую, и треснули копья Московскія и гремятъ мечи булатныя о шеломы Литовскія. На поли Оршанскомъ бысть не пособіе Божіе Москвичамъ”.

Уже початок — з [повторенням „подъ городомъ подъ Оршею”, показує, який своєрідний цей епізод, вкраплений в мляве повідання літописцеве. А. Смірнов („Сл. о п. Иг.”, II 182) ставив його в звязок з Задонщиною (реальний слід, що вона існувала в XV в., окрім теоретичних /39/ міркувань, маємо в перг. рук. Синод, бібл. № 217 (836) арк. 180 зв.). Справді — у „Сл.” читаємо „быти грому великому”, у „Сл. о Дим. Ив.” „быти стуку великому”, а у „Задонщині” — „быти стуку и грому великому”, так само і в Пск. літ.; але пригляньмося иншим деталям.

В „Сл.": „гремлеши о шеломы мечи харалужными”, „...гримлють сабли о шеломы, трещатъ копіа харалужныя”...

В „Задонщ.” XV в.: „грянуша копіа харалужныя, мечи булатныя”... „щиты Московскія, шеломы НЂмецкія”...

В „Сл. о кн. Дим. Ив.": „взгремЂли мечи булатные о шеломы хиновскіе”.

В „ПовЂданіи": „треснуша копія харалужныя... гремят мечи булатные и блистаются сабли булатныя”.

Отже бачимо, що в останньому прикладі сполучено подробиці, відомі „Сл. о Дм. Ив.” і „Задонщині” і що Псковський літопис, за вийнятком слова „булатные”, найближчий тут до „Сл. о п. Іг.”. Опріч того, „Слово” має ще один вислів, спільний з Пек. літоп. — „о шеломы Литовскіе” — його немає в инших згаданих наслідуваннях „Слову”. Знов-же у Псковському літопису бачимо й не зовсім звичайне слово „непособіе”. Воно є в „Слові”, але його нема в инших згаданих пам'ятках. Геть-усі ці подробиці приневолюють нас добачати в Псков, літоп. сліди „Сл. о п. Іг. “, але, річ можлива, і в трохи инакшому тексті, як той, що ми маємо.


V. У тому-ж-таки районі, де ми знайшли сліди впливу „Слова”, працював і агіограф XVI в., псковський священик Василь-Варлаам. Отож у життєпису кн. Олександра Невського, що його він складав, звичайно, за готовими даними, читаємо ми одне дуже цікаве місце. Воно мимоволі примушує нас здогадуватись, чи-ж знав Василь, що не аби-як на книжках знався, „Сл. о п. Іг. “. Ось це місце: „мужие святаго князя Александра исполнишася духомъ ратнымъ, бяхуже сердца ихъ яко сердца львомъ, и глаголоша ко святому: ,о княже нашъ честный и драгій, нынЂ приспЂ время намъ положити главы своя за тя'“... (Серебрянский, Др.-рус. кн. жития, тексти, стор. 130). Перший підкреслений вираз міг скластися й підо впливом Пов. Йосипа Флавія, але сполучений з другим — міг повстати тільки навіяний „Словом”. Може, у тексті „Слова”, що його знав Василь-Варлаам, як здебільша й по инших пам'ятках, читалося не „наполнився ратного духа”, а „исполнився ратного духа”. Отже, в цьому рукопису слова „О Бояне... шеломомь Дону” були ще на своєму місці, як і инші двоє місць, позначені в реконструйованому виданні зірками (прим. 243, 349, 441); але місце „и с хотию на кровать”, мабуть, читалося вже неправильно.

VI. У XV віці, не пізніш, повинен був існувати список „Слова”, що в йому переставлено низку рядків, за нашим рахунком — 36 рядків, тоб-то один аркуш у вісімку, такий самий типом і письмом, як Кирило-Білозерський збірник № 1086 (9/63) близько 1479 року Збірник був ветхий, один аркуш випав, а переписувач початку XVI в. /40/ й автоматично вписав його. Може, переписувач був той самий, що від нього дійшов до Мусіна-Пушкіна його рукопис, втрачений для дальших учених (див. реконструкцію текста). Таке в старовину траплялось. Акад. Соболевський зазначає рукопис „БесЂдъ” папи Григорія, XVII в. М. Синод. Бібл. (Горск. и Невостр. II, 2, стор. 229 — 230). В його оригіналі чимало аркушів попереплутувано, а переписувач того не помітив і переписав їх у тому порядкові, як вони лежали перед нього. У п'ятому, напр., слові, перебивши мову на арк. 20 на словах: „и ихъ же отъ земьскихъ скверностій”, у тому-ж-таки рядкові він почав писати з дальшого повчання, зо слів: „того ради вопрошаемъ Господь мнозЂми чудесы” й це повчання він довів до краю. Тимчасом продовження п'ятого слова Горський і Невоструєв знайшли у середині восьмого слова. Ця перестановка сталася в давню давнину, бо вона є чисто в усіх списках „БесЂдъ”, аж до XIII в. (Погод. № 70) включно. Ще приклад: Поґодінський список літопису № 1401, поч. XVII в., можливо р. 1681, українського письма, списано з оригіналу теж із переплутаними аркушами, а через те повстала плутанина й у тексті. Оригінал, що з нього зроблено инший, український таки, список літопису (Хлебн. П. Библ. F. IV, № 230) XVI в., теж писано за оригіналом, в якому аркуші були переплутані (див. ПСРЛ. II, 1908 р. стор. VIII — XI). До речи, цей список має в собі в значній частині ще й українську літописну всезбірку поч. XIV віку.

Переписувач XV в., копіюючи „Слово”, міг поробити й іще чимало помилок через те, що на межі XIV — XV вв. руська мова зазнала була не аби-яких змін. Отож багатьох слів, що їх до XIV віку усі любісінько собі розуміли, він міг не взяти в тямкя. Отже, на ці помилки, як і на помилки Мус.-Пуш. рукопису й доводиться вважати дослідникам XX в. Переписувач XV в., може, й знав уже, що „Слово” не раз перероблювано. Авже-ж він силувавсь сяк-так його впорядкувати й написати звичайним, модним болгаризованим правописом, запровадивши написання ръ, лъ зам. ор, ол; він понаставлював за правилом патр. Евтима ъ у середині сліз і ь наприкінці їх, понищив йотацію (копіа, веселіа).


VII. Дальший етап репрезентує список М.-Пушкіна поч. XVI в.; переписувач де-не-де позмінював ръ, лъ на ър, ъл за руською вимовою, м. б., понищив юси великі, коли вони були в його оригіналі, з ǒ зробив γ, або, попросту, не дописав, і вийшло о („подобію”), попроминав де-не-де через недбалість виносні літери, м. б. запровадив глоси („людем”). Тут саме й могли повстати дрібні помилки (їх виправили коментатори, от-як згадане „подобію”). Пам'ятка не була нікому цікава, переписувано її тільки за інерцією, м. б. тому, що в оригіналі цього рукопису вона стояла поруч повісти про Акіра або про Девгенія, а цими повістями цікавились ще на поч. XVIII віку.


VIII. Список XV або XVI в. міг знати той переписувач, котрий вніс цитату з „Сл.” до Моління Данила Заточника. Ф. І. Буслаєв (Очерки, I, стор. 37), а за ним І. М. Жданов (Соч. I, стор. 191) наводять з одного /41/ „пізнього” списка „Моління”, котрий належав І. І. Срезневському, одну цікаву цитату. Цитату цю нам не пощастило знайти в жадному з опубдікованих списків „Моління”. Не знайшов такого списка ані Шляпкін, ані новітній дослідник, проф. Міндалев, що й заявив про це (стор. 345) у своїй дисертації. Очевидячки, цю цитату внесено до „Моління” наприкінці його літературної історії, тоб-то не раніш як у кінці XVII віку. Ось вона:


„Моление"

„... повЂдаху ми, яко той ести суд божий надо мною, и суда де Божія ни хитрууму ни горазну не минути”.


„Слово”.

„Тому вЂщей Боянъ и пръвое припЂвку, смысленый, рече: ,ни хытру, ни горазду, ни птицю горазду, суда божія не минути'“.


„Мол.” і „Сл.” ґрунтовно різняться тим, що в „Мол.” немає слів „ни птицю горазду”. Одні, от-як Потебня, гадають, що їх уставив пізніший переписувач; инші, прим. Вс. Міллер — пояснюють як ампліфікацію, щоб справити як-найміцніше вражіння ( — „навіть і швидкому птахові”). Але те, що слово „горазду” повторюється, показує (як я гадаю, беручи на увагу звичайний в „Слові” паралелізм епітетів) швидше на перше: це вставка переписувачева, можлива річ, дуже давня. Отже, лишається припустити, що в Данила Заточника маємо цитату з текста „Сл.” давнішого, ніж М.-Пушк. текст. Очевидячки, коли переписувач „Моління” скористувавсь з цієї цитати, були відомі й инші списки „Слова”. Списки ті де-в-чому з М.-Пушк. списком не збігалися.


IX. Цей останній дійшов до нас у двох копіях: у друкованому вид. (П) і в рукопису (К), Гадаю, що істотних кількісних змін супроти рукопису XVI в. тут не було й Карамзін мав рацію запевняти, в цьому розумінні, що видання було „точне”. Навіть його застереження (начеб-то в рукопису було сЂчи, зам. бЂчи), мабуть, швидше причіпка, ніж справжній факт. Але безперечно, і переписувач Кат. копії і І-ше вид. порозкривали титла, повмїщували в рядок виносні літери, понаставляли ъ там, де їх У рукопису не було, одне слово, скільки спромоглися, вдягли стародавній текст в ортографічне вбрання к. XVIII в., ще й де-не-де не до ладу поділили слова (про це див. § 4).

Маючи на оці всі оці здогади, а инакше як за здогади я їх і не вважаю, можна більше-менше позначити отаку схему в історії „Слова”, подану в нас на стор. 42. /42/






Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.