Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня     Головна     Наступна





XIII. Бояри пояснюють сон.


се бо 'в' сокола слЂтЂста ] Що в епічній традиції руських князів й узагалі героїв порівніовано до соколів, як і до инших хижих птахів, — це річ звичайнісінька. Цар Казанський „отходя пленяше иныя земля чюжія, аки орелъ отлЂтая от гнезда своего далеча пища себЂ искати” Іст. Каз. ц., с. 15. Руських порівнювано до орлів, яструбів, еленів, і левів там-таки, див. с. 161. В піснях, запис, для Рич. Джемса 1619 — 20 р. про кн. Скопина Шуйського: „Высоко соколъ поднялся и о сыру матеру землю ушибся”, вид. Сімоні, с. 3. У новому запису пісні — Дон: „распустил я своих ясных Соколов, | Ясных Соколов — Донских казаков” Сахар., Сказ. I, 240; у старині: „Бытто ясные соколы попурхнули, | Так добрые молодцы повыЂхали”, Рыбн., I, с. 180; у Кирші: „Из-за моря, моря синева, из Волынца красна Галичья, ис тое Корелы богатыя, какъ есенъ соколъ вонъ вылетывалъ, как бы бЂлой кречетъ вонъ выпархивалъ, выезжалъ удача доброй молодецъ молоды Дюкъ сынъ Степановичъ”, с. 9 і „какъ два ясна сокола слеталися, і наехалъ Збутъ королевичь младъ, напущается онъ на старова, на стара казака Илью Муромца”, с. 155. Инші паралелі див. попереду. В цьому місці „Сл.” Франко вбачає уривок давньої пісні про кн. Ростислава та Гліба й підбирає ще пари соколів-князів: Бориса В'ячеславича й Ізяслава, Давида Ігоревича й Володаря Ростиславича (Jagić Festschrift, 1908, S. 648 і дд.), але навряд чи можна з цим погодитись.

крильца припЂшали ] припЂшати — зробити пішим, нездатним літати (див. Срезн. II), пор. „опЂшати” — зробитися пішим, в Пов. про Акіра, сп. XV в., відзначив О. Соболевський, Мат. и иссл. в обл. слав. фил. и археол., с. 175; також у прислів'ї в українському збірникові Климентія к. XVII — поч. XVIII в.: „пЂшого сокола и вороны б'ютъ”, рук. кол. Київського Університету № 73 (193), арк. 248; „На лету у сокола крылушки примахалися, | От худой погодушки перья приломалися”, Шейн, Вел. № 855.

а самою опуташа в путины желЂзны] Читаємо за Макс. та Пот.; самою — род. двійні зам. знах. от-як у вар. до Іп. р. 1147: „се на[съ] (Хл. Поґ. — наю) брате Богъ искупилъ у мЂсто”, ст. 357. — В давній мові звичайно не „путины”, а „путо”, мн. „пута": „вязахуть и оужі желЂзны и путы”, Лук. 8, 29, Гал. Єв. р. 1144, II, 188; ...„зане /261/ многократы поуты и оужі желЂзны съвязаноу соущю прЂтьрзахоуся ( от него оужа желЂзна и поута съкроушахоуся”, Марк. 5, 4, там-таки I, 601 — 2. Срезн.: „Оковавъ путомъ желЂзнымъ”, Сл. Іпол. Дан.; „Почто не свяжеши ею путы желЂзн[ьн]ы” Жит. Іо. Богосл. Прохора; „Связати царя ихъ путы” Кир. Тур. о черн. чинЂ, 112 та ин. — В билинній традиції: „Свягали Михайла ручки бЂлыя | Во путины шелковыя. | Какъ расправилъ Михайла ручки бЂлыя, | Поразлопали путыни шелковыя”, Рыбн. III, с. 110 — 111; „Скованы ноги резвые же | ТЂма же жалезами немецкими”, Григорьев, I, 345. В пісні про Разіна та його сина: „Ах да еще все то наши, братцы, друзья-товарищи, | Ой, братцы, все переловлены. | Ах да все в железные в ручные они кандашки Да все позакованы”... Миллер, Ист. п., 723; в українськ. п.: „ведуть Якимонька у зелізнім путі”, Чуб., V, 630; перекручене — „пута зеленії”, 275. — Не пошкодить одзначити в відпов. місці літопису слова Ігореві — „связня преда мя [Господь] в рукы безаконнымъ”, Іп. ст. 644, й слова літописцеві про инших князів: „держими бяху твердо и стрегоми и потвержаемы многими желЂзы и казньми”, Лавр. р. 1186, с. 379. Взагалі в „Сл.” „путины желЂзны” — не в поетичному, а в реальному розумінні: див. в Іп. р. 1160 — Рогволод „выстоя Володшю ис поруба а Брячислава из желЂзъ”, ст. 505.

Олегъ и Святославъ ] Пот. і Шамб. гадають, що ці ймення вставив переписувач. Перші видавці за сопутників Ігоревих та Всеволодових мали молодих князів — с. Ігоревого Володимира-Петра, кн. Путивльського, згодом Галицького († 1212 ρ.) й небожа кн. Святослава-Бориса Ольговича Рильського († 1186 p.). Ґрунтуючися на дальшому (див. далі „сокольца опутае— комент.), Ґрамм. (с. 48) та Макс. (Украин., с. 94) зам. „Олега” запропонували були внести „Владимира”, проти чого заперечував Огон. (с. 84), гадаючи, що правильніше вбачати в „молодыхъ мЂсяцахъ” молодших синів Ігоревих; за Іп. в Ігоря народивсь син Олег-Павло р. 1176, ст. 600, а р. 1177 — син „в крещеніи Андреян а княжеє Святославі,”, ст. 604; одзначимо, що там-таки, 1183 р. згадано й за Олега, синовця Ігоревого, ст. 629; але те, що з князів були хлопчаки, за тих часів не перешкоджало їм брати участь у батьківських походах. — Порівнювати героя, що постраждав у бою, з місяцем — властиве руському нар. епосу: „А лежить же тутъ Добрыня во чистомъ поли, | А плеча его да испрострЂлены, | Голова его да испроломлена, — | Закатается да младъ свЂтелъ мЂсяцъ”. Гильф. Онеж. б., с. 43. Вс. Міллер гадав, що порівнювання з сонцем та місяцем це вплив Візантії (Взгляд, с. 55); Потебня слушно вбачає тут слід величальних народніх пісень (с. 42 і дд.), прим.: „Ой ніхто там не бував, де ся явір розвивав, | ... Тілко бувало два місяці ясних, два місяці ясних, два парубки красних: Ой єдин ми красний в селі Івасенько, | А другий ми красний в селі Миханенько” Рус. Дністр. 43. „Три місяці ясних — ,Ой первий місяць | Молодий Іванко, | а другий місяць Молодий Василько, А третій місяць | /262/ Молодий Михайло”, Чуб. III, 215 (пор. у великор.: „светел месяц — Алексей господин”, Шейн, Вел. № 1255); „Ой зійшли (2) два місяці ясних | Тай вандрували два товариша красних” Чуб. V, 96; „Три месяцы ясных —три молойцы красных”, Шейн, Мат. I, 1, 71. Ще приклад — в білор. пісні: „А под нашим сялом, над слобадою | стояли, свяцили месички чатыры: | Первый месичко — маладый Василька, | Другэй месичка — Маладый Паўлючок, | Треци месичка — малады Захарка, | Чатвиртый месичка — :малоды Иванька"; далі — чотири зірки — чотири жінки згада- них осіб. Шейн. Б. п. р. 1873, с. 336 — 7. Ще: „три солнышка и три месяца”, Шейн, Вел., № 1252. Пор. білор. п.: „А над нашим сялом, над слабадою | Стаяли, свяцили мЂсичка чатыри: | Первый мЂсичка — маладый Василька” і т. д., Шейн, Б. п., 52 — 3; але питання про те, оскільки „народні” ці величальні пісні в їхніх початках — це питання, що його треба переглянути.

и въ морЂ погрузиста и великое буйство подаста Хинови] У 1-му вид. „подасть"; Барс, „погрузиша та и великое буйство подаша тъ Хинови”, та ми читаємо, як Снєґір., Тіхонр., Пот. та ин. — Від перших видавців до 1870-х pp. ототожнювали „хинъ-ханъ” або вбачали в „Хинови” прикметника від „хинъ” (Малашев.). Пот., 94 — вбачає тут дав. од збірн. „Хинова” (пор. Литъва, Татарва, то-що), ще й и зам. Ђ (а це можливо й на ґрунті українському й на псковському). Хинова, за Пот. 114 — „название половцев или другого степного народа, м. б., Гуннов, по старой памяти”. Вс. Мілл. (Изв. ОРЯС Ак. Н. 1914, кн. I, 110 — 118) спитується довести, що Хинова — „старинное русское имя финнов в форме собирательной, как Мордва, Меря, Весь, Литва и другие"; до Вс. М. прилучається Шамб. Соболевський пояснює „хынова”, „хыновьскъ” — як слов'янську назву Гуннів, Изв. ОРЯС, р. 1921 (XXVI), с. 8, прим. Нехай хто заховується під цією назвою, ясно одне, що й для автора „Слова”, як і згодом для автора „Задонщини”, це було збірне ім'я для поганого бусурманського народу, „хиновя поганые татаровя, бусурмановя”... „идеть Хинова на Русскую землю” (Задонщ. Изв. Акад. Н. VI, 344, 347, стар. серія).

Пардуже гнЂздо ] Пот. — „пардуше"; Лонґ. — „пардъ уже” (р. мн., визн.). „Пардуже” од пардусь (правильніш од пардузъ = барс, пантера, грец. πάρδος, πάρδαλις, лат. pardus). В Олександрії 1-й ред. — ~ шкури „львовы и пардуши”, с. 87. В літ. „Святослав ходя акы пардусъ”, Лавр., с. 63; П. С. Р. Л. II, ст. 52; IV, с. 44 та ин.; „пьстрота пардуса”, Ефрем. Кормч., 226; „Скочи акы пардусъ съ многою силою” (ως πάρδαλιζ), Амарт. вид. I, с. 47; Костянтин Копронім — „различнообразный пардусъ”, с. 475; „от Арменина пардусицЂ”, с. 491 та ин. (Срезн.). Літоп. знає барсів свійських: „Олегъ же Ђха напередъ к Гюргеви и да е[му] пардусъ”, Іп., ст. 340; і „Да С~тославъ Ростиславу пардусъ и два коня борза”, ст. 504, подібно до того, як в Олександрії ц. Кандакія послала Олександрові серед инших подарунків — „паръдусъ кротъкыхъ (себ-то /263/ свійських) 10”, с. 89. Символічно — пардус визначає підступну істоту; пор. гелленістичну прикмету „...πάρδαλις δέ και άνδρα και γυναίκα σημαίνει, πανούργοΰζ τε και κακότροπους”, Artemidori Oneirocritica, ed. Rigalt. 1603, lib. II, cap. 12, p. 98. Звідси — порівняння з пардусом віроломливого народу — Половців: „Каков кой языкъ. Отв. ...куманин пардос есть, угринъ рысь есть...”, Тихонр. Пам. отреч. р. лит. II, с. 447; або в рук. Петруш. № 138, XVI в., арк. 187: „Въпрос. Како есть языком часть и каковь есть который обычаемь? ОтвЂтъ. Фрязинъ... татаринь огарь, куманин пардус, блъгаринъ быкъ, сръбинь влъкь..."; а також — хороброго вояку в Іст. Каз. ц.: „Царь же князь великий... аки пардусъ ярости наполнився бранныя”..., ст. 153.

Уже снесеся хула на хвалу] себ-то „узяла гору погана слава над доброю"; пор. Пс. 101, с. 9: „Всь днь поношаху ми врази мои, хвалящии мя мною кляхуся” Симон. Пс. до 1280 р. та ин., Амфил. II, 193, (Поґ. Бол.: „хвалящейся мною кльнЂахуся”, Яґіч, 479). Схоже розумом місце читаємо у прор. Осії в пер. з толкув.: „по множству ихъ тако съгрЂшишя мнЂ славу ихъ въ бещьстіе положу” (Туницьк., с. 9), що відповідає виразові в „Слові”. Вс. Мілл. перекладає: „уже спустился позор на славу”. Пор. „се бо слава ею (Юрка та Ярослава) и хвала погибЂ”, 4-ий Новг., р. 1216, с. 193.

Уже тресну нужда на волю] нужда — βία Ис. 63, I, надсильство, Евс., Кн. пр. Іс., у Парем. і Толк. Прор. Вс. Мілл.: „уже ударило насилие на свободу”. „ТрЂснути” звичайно визначає в д.-р. мові загриміти, затріскотіти (Срезн.), тут неясно, в якому розумінні. Пот. (97): „уже с треском (с громовым ударом) вышла Нужда (мифологическое лицо) на волю (на свободу)”. Нужду, як попереду — Обиду, або Горе (у казках) змальовано, наче вони видерлися на волю, пор. Горе в голосінні: „с подземелья злое Горе разом бросилось, | Чорным вороном в чисто поле слетело, | На чистом поле. Горюшко садилося, | И само тут злодийно восхвалялося, | Што тоска буде крестьянам неудольная”, Барсов, Причит. І, 290 — 1. Про визволення Нужди, Горя, Злиднів див. у Потебні: „О Доле и сродных существах”, див. „О некот. симв. в слав, нар. поэзии”, 2-е вид. р. 1914, стор. 189 і дд. Може, в основі лежать не „мітичні вірування”, а літературні впливи таких східніх повістей, як повісті про ув'язненого духа в арабських казках або про ув'язненого біса в житіях. Див. Дурново, „Лег. о заключенном бесе”, а також житія: Івана архіеп. Новг., Аврамія Ростовського.

Се бо Готьскыя красныя дЂвы] Ґоти оселилися на берегах Чорного та Озівського моря в другій половині II в. після Хр. й панували геть аж до 375 p., коли їх розбили гунни; а втім, під ними вони мали своїх князів; Ванітар, онук Атаульфів, напав на Антів (їх декотрі історики мають за слов'ян (Грушевський, Історія Укр.-Руси І) і попереду зазнав поразки, а далі, перемігши Антів, звелів розпясти царя їхнього Бооза з синами й вельможами; сам загинув од гуннського короля /264/ Баламбера p. 376. (Safarik, Starozitn. Τ, 127). Недобитки остґотів зосталися незалежні в теперішньому Кримі, охрестилися й здобули єпископа від Юстиніяна. В VIII в. їх звоювали хозари, а тих прогнали в IX в. половці Ґоти існували в Криму ще в XVI та XVII вв., згодом — зіллялися греками й татарами (Zeuss. Die Deutschen und die Nachbarstämme, S. 430 — 433). Людність Кримська провадила не аби-який посередницький торг українськими невільниками на східніх ринках. Отже, ясно, що кожнісінька поразка руських, кожнісінький полон, що його захоплювали в них степняки (половці, згодом — татари), давав зиск ґотським купцям. Відгомін „Слова”, відповідно змінений, маємо в „Слові про в. кн. Дмитра Йвановича": „Уже жены русскіе восплескаша татарскимъ златомъ”, Тіх. 41.

поють время Бусово] „Бус”, що від нього походить прикметник „Бусов”, викликав низку толкувань. Снєґірьов указував на Бусів Яр на лівому березі Донця в Волчанськ. п., Р. Ист. Сб. III, I, с. 118; більше-менше так пояснює й Малашев.: з Буса — половецький хан, пор. у 15 вер. од лівого берега Донця Бусів яр (с. 117); як пояснює Пот.: час Буса, що за його йменням, може, названо гору над Либеддю, — час, котрий був безславний для Руси (с. 94) — але чом? Огоновський (с. 86): час Бусів — той, коли „Бооз, король Антів-Слов'ян, трагічною умер смертю”, його-бо переміг ґотський цар Ванітар (див. попереду). Так толкувати певна рація є: за часів автора „Сл.” могли ще жити стародавні епічні перекази в Кримських Готів; по поразці Ігоревій природньо згадати за аналогією про поразку ще й другого слов'янського вождя. Цю аналогію продовжує й дальше речення в „Слові”.

лелЂютъ месть Шароканю ] Про Шаруканів в літопису не одного разу від р. 1068: Новг. 1 (вид. р. 1888, с. 102) — Святослав: „рче дружинЂ своей: ,потягнемь, уже намъ нелзЂ камо ся дЂти'; и удариша в нЂ; и одолЂ Святослав в 3-хъ тысячахъ, а половець 6Ђ 12 тысяцЂ; и тако биеми, а друзіи истопоша в Снови, а князь ихъ яша Нарокана в 1 день ноября” — р. 1068. Про другу перемогу над Шаруканом читаємо в Лавр. 12 серпня р. 1107 і Іп. р. 1106, в уривку, що його поповнюють Хл. та Поґ.; подаємо за Іп. та Хл.: „томъ же лЂтЂ прийде Боняк и Шарукань старый и ини князи мнози, и сташа около Лубна. Стополкъ же и Володимеръ, и Олегъ, Стославъ, Мьстиславъ, Вячьславь, Ярополкъ, идоша на половцЂ къ Лубьну; въ 6 часъ дне бродишася чересъ Сулу и кликоша (Лавр, „кликнуша”) на нЂ. Половци же вжасошася от страха, не възмогоша и стяга поставити, но побЂгоша хватаючи конии (далі Хл.) а друзіи пЂши побЂгоша; наши же начаша сЂщи я, a другыя руками имати. И гнаша я до Хорола; убиша же Тааза Бонякова брата, а угрє яша и братію его (Лавр, „а Сугра яша и брата его”), а Шарукань одва утече”... Іп., ст. 258; Лавр., с. 271 — 2. Р. 1111 Володимир Мон. з князями, вирушаючи в похід на половців, „поидоша ко град(у) Шаруканю” Іп., ст. 266 (= Соф. 1, П. С. Р. Л. V, 155 та ин.). Р. 1116 руські князі знову /265/ добувають м. Шарукань (там-таки, ст. 284); далі — р. 1159 літописець згадує за Георгія Йвановича Шаруканя брата (Хл. та Поґ.), ib. ст. 499. Володимир Мон. згадує серед „князь лЂпшихъ”, що їх він одпустив — „Шаруканя два брата”, Лавр. р. 1096, с. 241. Вс. Мілл. гадає, що Шарукань — ім'я не особисте, а родове (Взгляд, 223). — „ЛелЂять” тут визначає живити, виховувати, а зовсім не пестити, жалувати, як гадав був Потебня.

А мы уже дружина жадни веселіa] Пор. в „Слове Адама к сушим в аде": „Въспоимъ, дружино, пЂсньми днесь а плачь отложимъ и утішимся” і „а того есми, дружино, многа дни жадали” (рук. Увар. № 316, арк. 155 і зв., Унд, 1109 та ин.





Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.