Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня     Головна     Наступна





РОЗДІЛ 1. ПОЛІТИЧНА ФІЛОСОФІЯ ПОСТКОМУНІСТИЧНОЇ ДОБИ











Періоди значних суспільно-політичних зрушень завжди супроводжують (їм передують або їх увінчують) трансформації у політичній філософії суспільства. Під такою слід розуміти не тільки «вторинні продукти» раціоналізації у вигляді численних соціальних теорій та наукових систем, а й ті форми масового самопереживання й самоусвідомлення людей (життєві уявлення та поняття), на яких тримається леґітимність усього масиву їхнього колективного буття, тобто вільна визнаність соціальних інститутів і очікування певних суспільно-політичних змін та подій. Очевидно, що спершу в повсякденній практиці відносин і самовідношення накопичуються справді тектонічні — латентні, невидимі — зрушення плину історії. У різні часи вони раптово прориваються на поверхню політичного життя катаклізмами революційних перетворень суспільства, що, своєю чергою, мають бути описані, теоретично осмислені і пояснені.

Перший крок на шляху масового усвідомлення й публічного обговорення — намагання створити політичні умови для пробудження особистості — неспростовна ознака соціально-економічної кризи «комуністичного проекту», а відтак був лише першим виявом глибинних зрушень. Руйнація берлінського муру і водночас — муру мовчання маленької людини «великого» радянського народу призвела до публічного проговорення всіх латентних індивідуальних і колективних настроїв, бажань, жадань та очікувань, які складають реальне підґрунтя суспільної леґітимації політичного ладу, політичної влади та політичних інститутів. Тому зміни, що за цей період сталися у мові, публічному дискурсі, на рівні мас-медіа мають визначальний характер, є інституціональним закріпленням сутнісних перетворень всієї політичної сфери суспільства.

Великого значення у зміні системи політичної леґітимації в посткомуністичну добу набуло переживання людьми власної національно-культурної ідентичності. Політична філософія та практика леґітимації посткомуністичної влади нерозривно зв’язана із постійною увагою до питань етнічної ідентифікації, національної культури та націоналізму.

Суспільна ідіосинкразія до радянської більшовицької ідеології і разом з тим до політичної теорії класичного марксизму вивільнила мислительний простір. Він став заповнюватися або скоростиглими перелицюваннями старих підручників з політичних знань («наукового комунізму», «історичного матеріалізму»), або «теоретичними» пошуками «самобутнього», національного «третього шляху» у прийдешнє, або несистемними, зовнішніми запозиченнями термінології західної політичної філософії і науки («демократія», «парламентська система», «правова держава», «громадянське суспільство» й т.ін.). Усе це вказує на необхідність принципово іншого осмислення досвіду посткомунізму.

Аналіз світоглядних та теоретичних засад осмислення політичного досвіду посткомунізму, національно-культурних чинників в усталенні теперішніх влад, критичного прояснення мовних і комунікативних засобів політичного дискурсу посткомуністичної доби й складає зміст цього розділу.












ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ОСМИСЛЕННЯ ПОСТКОМУНІЗМУ




§1. Поняття посткомунізму

Починаючи з Нового часу (часу Модерну) — доби буржуазних революцій, усвідомлення історично визначальних незбігів між, зазвичай, свідомими — раціональними — суспільно значущими діями та вчинками людей («розумних істот») та непередбачуваними в жодному свідомому намірі наслідками їхнього спільного, колективного життя (як «політичних тварин») сформувалося в класичний (модерний) тип соціально-політичних теорій, взагалі політичної філософії. Її визначальна особливість, закладена вже часом Модерну, полягала у тому, що політична теорія від початку спрямовувалася на вирішення подвійного завдання. Перше — виявити раціональну структуру — сутність, загальний закон — соціальних рушійних сил і катаклізмів. Друге — створити таку систему політичних ідей, на основі яких можна було б надати колективним формам людського життя належної цілераціональності, свідомої передбачуваності. Відоме якраз з цієї доби гасло «знання є сила» у тогочасній політичній теорії відкриває свій справжній смисл тотальної волі до влади у формі проективного панування над суспільством на засадах раціонального контролю. Виникає система універсальних світоглядних упереджень, найзагальніших припущень, на яких ґрунтуються всі подальші емпіричні судження про побудову світу в цілому і, зокрема, про закономірності суспільного життя, чинники його розвитку та можливості його наукового осягнення.

Стрижень такої системи припущень, що ми її, вдаючись до поняття Ю.Хабермаса, будемо називати проектом Модерну, складає припущення щодо історичного розвитку. Йдеться насамперед про розуміння історії як проґресу у самосвідомості людства, про ідею емансипації через проґрес Розуму, науки (або суспільну дію, скеровану науковим знанням — марксизм), а також про досягнення на цьому шляху максимального — матеріального та духовного — добробуту 1. Це ідейне підґрунтя (починаючи зі Спінози, Гоббса, мислителів Просвітництва й до Геґеля, Маркса, Конта, Спенсера і далі, при всіх їхніх відмінностях), визначає засади політичної думки — політичну онтологію проекту Модерну. Саме крах цих засад посткомуністична «політична людина» переживає власним досвідом передовсім як руйнацію ідеології та теорії раціонально-свідомої (науково-планової) організації суспільно-політичного буття людини.

Час, що настав після розпаду Радянського Союзу і блоку країн прорадянської орієнтації, після краху комуністичної системи в цілому, в сучасній суспільно-політичній думці зв’язується із закінченням певної історичної доби. Множина нових суспільних, геополітичних, економічних, культурних і екзистенціальних реалій — головні теми нинішніх політичних досліджень, концепцій, вибудовуються переважно на руїнах бінарної опозиції. Ґлобальність перетворень, що зачіпають політичне життя майже всього світу і супроводжуються відчутними зрушеннями в системі засадничих ціннісних орієнтацій, дає підстави розглядати наш час як посткомуністичну добу в новітній історії світу.

На відміну від політологів, які вживають термін посткомунізм для зручності опису бурхливих подій, насамперед у так званих посткомуністичних країнах, ми у понятті посткомуністичної доби вбачаємо універсальний теоретичний зміст, плідне методологічне значення та великий евристичний потенціал.

Поняття посткомунізм відбиває загальне для сучасності переживання стану завершеності певного культурного періоду. Починаючи якщо не з Ніцше і Гайдеґґера, то принаймні з Ґвардіні, Льотара, Дерріди, Еко, інших сучасних філософів, це переживання зафіксувалося виникненням поширених образів кінця моралі, метафізики, ідеології, кінця Нового часу, проекту Модерну; в узагальненому вигляді закріпилося у суспільній думці через відоме поняття постмодерну. Використання істориком і політологом Фукуямою типово постмодерного образу кінця історії свідчить, на наш погляд, про внутрішню спорідненість понять постмодерну та посткомунізму.

Проте — на відміну від образу постмодерну — поняття посткомунізму має досить чіткий соціально-політичний зміст, означає завершення тривалої загальноєвропейської доби певної політичної ідеології та методології політичної думки, яка виникає у XVII-XVIII століттях разом з утопічно-просвітницькою впевненістю у можливостях раціональної побудови суспільства на засадах наукового планування та тотального контролю. Разом із крахом комунізму, ідеологія та буття якого орієнтувалися на максимальне втілення у життя цих класичних засад західноєвропейської політичної онтології (навіть засобами поліцейсько-державного примусу, тортурами й брехнею), стає очевидною також неадекватність самої світоглядної установки класичного політичного мислення стосовно сучасного суспільно-політичного життя.

Нині разом із поняттям посткомуністичної доби ми зустрічаємося з іншим типом політичного мислення, що його ще Михайло Горбачов, не бажаючи свого часу розлучатися з комуністичним минулим, намагався традиційно назвати «новим мисленням». Втім усі подальші події довели, що жодне оновлення старої політичної схеми та усталених звичок політичного мислення неспроможне наблизити нас до відтворення більш-менш точної картини сучасних політичних зрушень і перетворень.

Тому, по-друге, поняття посткомуністичної доби відбиває не деякий «новий» стан «модернізованого», «оновленого» за всіма відомими науковими чи політичними рецептами «старого» суспільства. Йдеться — і на цьому варто особливо наголосити — про наш час як ще не відому, теоретично не прояснену добу у розвитку світової, а не тільки суто «посткомуністичної» цивілізації. Тож, скажімо, «лінійна» класична схема пояснення сучасного стану посткомуністичного суспільства у звичних термінах класичної «послідовності», «проґресу» чи «реґресу» як показників розвитку чи ретардації, повернення до минулих «стадій зростання» принаймні недостатня. Схеми пояснення посткомунізму, що порівнюють наш час з добою первинного нагромадження капіталу або з модернізацією, подібно до післявоєнних перебудов західних країн, на практиці щоразу не досягають мети.

Посткомуністична доба потребує вироблення інших пояснювальних схем, методологічних уявлень та аналітичних засобів.

Багато в чому тут може допомогти саме постмодерна, посткласична соціально-філософська думка. Очевидно, теперішні політична та геополітична мапи світу швидше схожі на плюралістичний образ дискурсу різних культур і цивілізацій із ціннісно рівнозначними історичними надбаннями, ніж утілюють класичну ідею раціонально осягненого поступу всіх країн до єдиного стану суспільної довершеності.

Так само навряд чи вдасться пояснити сучасну могутню хвилю націоналізму, створення нових національних держав за допомогою звернення лише до романтизму як класичної ідеології національних рухів XIX століття.

У всіх цих випадках зустрічаємося не просто з «новизною», не з тим, що можна було б назвати «звичайним модерном», а — суспільно-політичними явищами, що не мають політичних аналогів у світовій історії.

Таким чином, по-третє, поняття посткомунізму означає накопичення особливого політичного досвіду, історичних аналогів якому неможливо віднайти. Найбільш яскравим, найбільш показовим для сучасної політичної думки є саме досвід, що ми його набуваємо в епіцентрі посткомуністичного виру. Чотири–п’ять років посткомунізму довели, що йому властиві певні тенденції, певне політичне щодення. Для цього щодення фактично не існує відповідних форм і норм науково-теоретичного осмислення. Першим кроком у цьому напрямі є усвідомлення методологічних засад наукового аналізу соціально-політичного досвіду посткомуністичної доби.


§2. Предмет філософії посткомунізму

Сьогодні серед представників політичної теорії стало загальником розуміння того, що разом з епохальними змінами 1989 і 1991 років склалася нагальна потреба проекзаменувати наново фундаментальні передумови, поняття та теорії сучасної політичної науки, осмислити різноманітні спроби визначити природу та форми політичного життя 2. Але є всі підстави твердити, що відбуваються зміни не лише у сфері власне політичної науки, а й універсальні зміни смислових орієнтирів та способу організації сучасного (філософського) мислення взагалі, що не випадково збігаються у часі з «посткомуністичними революціями» у Центральній та Східній Європі. Політика, право, держава та мораль, етика — ці інститути спільного життя людей опинилися сьогодні у фокусі філософського пошуку.

Ці видимі зрушення у визначенні центральної предметної сфери філософського мислення мають таке саме принципове значення, як орієнтація філософії, починаючи з Нового часу, на норми та ідеали науковоприродничого пізнання, канони й правила пояснення Природи, вироблені математичним експериментальним природознавством, у тому числі й у галузі науки про суспільство (Фр.Бекон, Декарт, Гоббс). Нагадаймо, що науковий комунізм та матеріалістичне (наукове) розуміння історії Маркса і Енґельса за об’єктивністю пояснення соціальних явищ дорівнювали вимогам пояснення Природи, вироблених природознавчими дисциплінами. Ту саму настановленість на наукове пояснення соціальних явищ на інших засадах культивував у нашому столітті логічний позитивізм.

Теперішня увага до політики як універсального способу організації суспільного життя, що сягає античного «полісу», має засадниче значення для філософсько-гуманітарної думки. Переміщення «політики» у центр уваги суспільствознавців дорівнює відкриттю вольового підґрунтя різних форм людського самовизначення у світі, що його здійснили Шопенгавер та Ніцше, спираючись на романтичну революцію у культурі (мистецтві, музиці, світогляді в цілому) XIX століття, безпосередньо зв’язану із національно-визвольними рухами європейської «весни народів», національного пробудження. Поворот до політичного життя є не менш значущим, ніж відкриття Гусерлем засадничого значення досвіду повсякденності, «життєвого світу» (Lebenswelt) для осмислення людиною всіх, передусім суспільних, явищ, що дало відгалуження у феноменологічну соціологію (спершу А.Шютц, а згодом Д.Сільвермен, М.Філіпсон та ін.). Сьогоднішнє «відкриття» політики методологічно є також не менш значущим, аніж відкриття принципів герменевтичного розуміння явищ культури (Дільтей, Гайдеґґер, Ґадамер). Новітня герменевтика, як відомо, спиралася на визнання специфіки гуманітарного пізнання у галузі історико-філологічних дисциплін або так званих наук про культуру (Geisteswissenschaften або Moral Scіences). Посткомуністичні трансформації суспільства й закономірне висунення на перший план інтелектуального життя широкого комплексу саме політичних питань наочно демонструють, що політична філософія набуває значення фундаментальної парадигми для визначення смислових орієнтирів сучасного теоретичного мислення в цілому, соціального пізнання зокрема 3. Проте посткомуністичну тематизацію політичного життя (а можливо, й взагалі увагу сьогоднішньої філософської думки до політики) не можна пояснити, вдаючись лише до простих запозичень та пояснювальних схем, вироблених вищеназваними попередниками. Вже не кажемо про інерцію старих навичок спрощеного тлумачення політичних проблем у термінах так званого класового аналізу (підходу).

Сама ситуація посткомунізму — це зримий наслідок тих невидимих соціо-культурних зрушень у суспільстві, що їх важко чи взагалі неможливо описати за рецептами класичних соціально-філософських теорій.

За всієї складності цих питань одне лишається очевидним і безсумнівним. Посткомуністичні трансформації вказують насамперед на зміни самих основ ідентичності та соціальної когерентності 4 політичних спільнот, характеру політичної сув’язі людей. Місце моністичної, універсальної за критеріями належності (до «єдиної соціально-економічної формації» — «соціалізму, реального соціалізму, комуністичного ладу», «братньої багатонаціональної сім’ї народів», «соціалістичного табору» тощо) системи ідентифікації та тотально-нівелюючого за соціально-економічними і правовими параметрами політичного режиму («соціалістична рівність людей», так звані «безкоштовні» медична допомога, освіта, розподіл житла та ін., «соціалістична законність») заступив новий суспільний аґреґат. Він може бути адекватно описаний у поняттях немодерного світобачення.

З одного боку, це розпад, крах великої системи політичної ідентифікації та когерентності (Радянського Союзу, соцтабору, комуністичного світогляду, ідеології) або, за Льотаром, — делеґітимація «великих нарацій спекуляції та емансипації»5. Ці руйнації відбуваються разом з деструкцією реальності і (водночас) зникненням ілюзії щодо можливості існування простого, гомогенного суспільного цілого на засадах свободи, рівності, братерства, вкрай спотворених практикою більшовизму. З другого боку, це поява на терені колишнього СРСР нових політичних спільнот — посткомуністичних країн. Їхня цілісність, ідентичність та проблеми самовизначення так само потребують некласичних, немодерних за своєю сутністю засобів опису та розуміння, як і визначення їхніх політичних — геополітичних, геоекономічних — зв’язків у мінливій взаємодії сучасних націй, культур, цивілізацій.


§3. Зужитість традиційних
філософсько-методологічних уявлень

Немодерність політології посткомунізму не означає, проте, самодостатньої термінологічної революції, радикальної заміни традиційної логіки теоретичного опису зверненням до якихось невідомих методів політичних досліджень. Ситуація посткомунізму вказує на єдину, але принципову зміну у політичній картині світу — на нову констеляцію вже наявних філософсько-методологічних підходів для адекватного опису посткомуністичного політичного досвіду. Уже за способом свого «плюралістичного» нагромадження та існування цей досвід не може бути редукований до моністичної універсальної схеми пояснення.

Але таке постійне тяжіння до своєрідного «методологічного соліпсизму» одного підходу щоразу знаходимо у сучасній політологічній літературі як на Заході, так і на Сході. Так, часто-густо використовують термін «посткомунізм» для простої номінації перехідного стану від попереднього — радянсько-комуністичного — суспільства (політичного режиму) до «нормального», демократичного способу організації суспільного життя. Тобто відмовляють цьому поняттю у самостійному, позитивному значенні. «Посткомунізм», мовляв, є тільки перехідна невизначеність шляху від одного визначеного стану суспільства («комунізму») до другого — сучасних розвинутих суспільств.

Або вважають, що «посткомунізм» — це назва випадкової мутації комуністичного суспільства, невдалий, суб’єктивний, тобто незакономірний досвід руйнації хоча й недовершеної, але в ідеалі життєздатної соціально-економічної системи (О.Зінов’єв). Подібні погляди настільки виправдані, наскільки вони дають змогу критично подивитися на посткомуністичний світ у цілому, тобто зрозуміти, по-перше, що «комунізм» має безперечні історичні досягнення і заслуги. Що, по-друге, надто беззастережна критика його соціальної спадщини переважно має патологічний та саморуйнівний характер. І, по-третє, що й сучасні форми ліберально-демократичного устрою у так званих розвинутих країнах Заходу мають власні і досить суттєві соціальні вади, через що безмежна ідеалізація їх у посткомуністичній свідомості політично (і політологічно) небезпечна.

Зрештою, такий підхід все ж таки не виправдовує себе. Ситуація (і поняття) посткомунізму має бути осягнена не тільки як назва перехідного стану сьогоднішніх пострадянських суспільств. Посткомунізм — це загальна ситуація (і поняття) переходу від однієї доби політичної організації суспільного життя до іншої, посткомуністичної, немодерної доби у розумінні суспільства та його політичної практики. Посткомунізм можна зрозуміти лише у контексті універсальних змін політичного світобачення, що супроводжуються делеґітимацією класичних політичних ідеалів, з одного боку, та пошуками немодерних пояснювальних, пізнавальних методів — з другого. Ті, хто вбачають у понятті посткомунізму лише зручну назву для соціальних викривлень, намагаються критично оцінити сучасні перетворення у горизонті традиційних уявлень про довершене — чи комуністичне, чи західне — демократичне суспільство. Вони керуються типово просвітницьким упередженням: якщо дійсність не збігається із ідеалом, теорією, то тим гірше для дійсності. Так чи так цю класичну перспективу міркувань використовують у своїй практиці відроджені лави комуністів і певної частини соціалістів у посткомуністичних країнах.

Інерція того, що зветься «проектом Модерну», зберігається й у новітніх, скоростиглих політологів з посткомуністичних країн. Вони, орієнтуючись на кон’юнктуру доби посткомунізму, прагнуть якнайшвидше знайти заміну скомпрометованому й через те неконкурентоспроможному марксизмові в іншій за змістом, але типово тоталітарній політичній теорії-ідеології. Таку «реідеологізацію» можна спостерігати нині у посткомуністичних країнах на прикладі радикально націоналістичних рухів і партій.

Тяжіння до класичних пояснювальних схем має реальні підстави. Головна з них (крім суб’єктивної звички) — це збереження старих форм політичного й економічного життя у процесі посткомуністичних перетворень суспільства. Доти, доки зберігається певний господарчо-економічний, морально-правовий, світоглядний у цілому потенціал минулої соціальної форми ідентифікації та самоусвідомлення людей, посткомуністичне самовизначення нової реальності існуватиме переважно за рахунок критики «комунізму», що її можна назвати посткомуністичним нігілізмом.

Посткомуністична свобода — це свобода у специфічному розумінні свободи звільнення від старого без наявності достатньо визначених суспільних ідеалів та реґулятивних ідей. Тому прагнення усталеності в посткомуністичну добу переважно реалізуються в усталенні проміжних, перехідних, взагалі ситуативно випадкових форм і норм суспільного життя, з характерними для них постатями ситуативних лідерів, «раптових» політиків та політологів, кримінальним бізнесом, авантюрним капіталом, а також численними міфами та суспільними симулякрами.

«Посткомуністична революція» принципово відрізняється від своїх історичних попередників — революції 1917 року або буржуазних революцій минулого. Її фундаментальна невизначеність ховається, зазвичай, за нищівними оцінками комуністичного минулого, виробленими політичним дискурсом, мас-медіа, мовою та літературою доби «гласності». Проте цей посткомуністичний нігілізм аж ніяк не можна назвати радикальним. Тим часом за радикальним фасадом слів та гасел на кону політичної публічності та боротьби ніби зненацька «спалахують» лідери, добре озброєні усіма навичками та прийомами старої комуністичної номенклатури. Прихильність цієї посткомуністичної старої-нової номенклатури до адміністративного господарювання лише вкрай посилюється поєднанням в її руках і влади, і власності, породжуючи специфічні форми того, що можна назвати «локальним квазітоталітаризмом». Він ґрунтується на «указах-командах», на маніпуляції величезними державними коштами, на спонтанних, рефлекторних політичних та господарчих діях всередині країни та на міжнародній арені. Усе це створює умови для відтворення — уже на рівні теоретичного осмислення політичних рефлексів посткомунізму — здавалося б, зужитих методологічних схем.

Одна з них безпосередньо сягає класичного волюнтаризму XIX-XX століть. Зміна основ суспільної ідентичності за умов посткомуністичної невизначеності насправді обертається пошуками «граничної підвалини» (Letztbegrundung), роль якої перебирає на себе «етнонаціональна ідентичність». Тією чи тією мірою орієнтацію на різні форми етнонаціональної спільності в посткомуністичну добу можна спостерігати на всьому просторі Центральної та Східної Європи та колишнього Радянського Сходу, символом чого може служити постать Єльцина під російським трикольором на танку. В Україні пошуки нової, етнонаціональної ідентичності й суспільної когерентності здебільшого відтворюють ідеологію класичного українського націоналізму (починаючи з М.Міхновського та Д.Донцова) разом з традиційним для нього уявленням про владу як тотальну волю нації до родового (етнокультурного) й на цьому ґрунті державницького самоствердження. Усталена картина посткомуністичного суспільства постає в традиційних поняттях вольової цілісності нації, родової (етнічної) ідентичності, спільності політичних дій під гаслами єдиної «національної ідеї».


§4. Посткомуністичний досвід: пошуки методології

Теперішнє використання в політиці ідейного фонду класичного волюнтаризму заважає зрозуміти надзвичайно важливу трансформацію феномена націоналізму посткомуністичних часів. Її очевидна своєрідність полягає у тому, що націоналізм, який став підґрунтям посткомуністичної ідентичності великих людських спільнот та первинним чинником їхньої леґітимації як незалежних країн на терені колишнього СРСР, виявився «некласичним». Сьогоднішній націоналізм від самого початку не збігався з його модерним філософським обґрунтуванням та з тим, як би його хотіли витлумачувати радикальні націоналістичні рухи та партії. Передовсім національна ідентичність сприймалася не в перспективі тотального примусу з боку загальної — родової — волі, а як вільний та спільний волевияв різних за етнонаціональними спрямуваннями спільнот.

Головний напрям посткомуністичних перетворень суспільства, зв’язаний передовсім з ідеєю звільнення від тоталітаризму, викликав до життя реґіональну культурну плюралізацію суспільства. Посткомуністичний націоналізм надав ідейне підґрунтя визнанню множини ідентифікованих на культурно-реґіональних та етнокультурних засадах спільнот у кордонах однієї посткомуністичної держави (в Україні — це Захід, Схід та Південь України, Крим), тобто ідеологічно озброїв численні політичні волі (ідентичностей) до самоствердження.

Традиційно інтеракція різних соціокультурних світів — «форм життя» (інколи йдеться про різні цивілізації) — осмислювалася за допомогою методології, що була вироблена в рамках пізнавальних та світоглядних пошуків філософської герменевтики (Дільтей, Гайдеґґер, Ґадамер, Рікер та ін.). Зрештою, теоретично проблема міжлюдської єдності та колективної ідентичності, або в специфічно філософській термінології — досягнення інтерсуб’єктивного розуміння, з погляду герменевтичного підходу має, хоча й не остаточне, вирішення. Зіткнення мов, символічних засобів, різних систем цінностей та норм здійснюється за такого підходу хоча й через, сказати б, ментальні конфлікти, але у процесі інтерпретації чужих, іншокультурних значень. За основу їхньої можливої «злуки» береться смислове поле своєрідної міжнародної мирної конференції, що відбувається в ідеальному палаці, вибудуваному із різних духовних (moral) значень, теоретичних засад (перекладу та розуміння) й інтуїтивно-емоційних «методів» (емпатії) взаємоузгодження, діалектичного примирення різних інтерпретацій.

Проте посткомуністичний кривавий досвід міжнаціональних війн, жахливої міжетнічної різанини (згадаймо лише колишню Юґославію, Нагірний Карабах, Чечню) це вже не «конфлікт інтерпретацій» (П.Рікер). За політичними ухвалами та військовими діями посткомуністичної доби ховається справжня «війна світів», або конфлікт політичних онтологій. На яких методологічних засадах його можна теоретично осмислити? У якому напрямі шукати можливих політичних розв’язань цих кривавих зіткнень, що черпають власне сліпе натхнення в очевидно некласичних націоналістичних уявленнях? Некласичних, немодерних тому, що йдеться про конфлікт «локальних нарацій» — етнонаціональних систем ідентифікації та когеренції. Некласичну і немодерну, попри відтворення тоталітарної схеми політичного мислення та політичної дії у варіанті, обмеженому кордонами «історичної території».

За таких умов раціонально арґументована комунікація, вироблення традиції відкритого політичного дискурсу стають вкрай необхідними для позитивної динаміки політичного процесу.

Поряд із масовим соціально-психологічним мотивом посткомуністичних трансформацій — бажанням творити життя за зразками розвинутих західно-європейських країн, існує важливий мотив творити його на базі власних правових, політичних, етичних, державницьких традицій. Тривають пошуки можливих зразків або корелятів західноєвропейської демократії (громадянського суспільства і правової держави), взагалі норм цивілізованого та впорядкованого суспільного буття. Тому традиція західноєвропейської соціальної філософії — від Гоббса, Берка, Руссо, Канта, Геґеля й до Апеля, Хабермаса, Роулса й багатьох інших — є одним із важливих світоглядних джерел в умовах посткомуністичної невизначеності. Крім того, вона дає змогу точніше визначити необхідні реґулятивні ідеї суспільних трансформацій — бажані горизонти можливого розвитку, уже сьогодні критично аналізувати становлення посткомуністичного політичного дискурсу та нової комунікативної спільноти з їхніми специфічними ознаками. Разом із прилученням до цієї філософсько-світоглядної традиції (що призвела в ході історичної практики до усталення сучасних типів розвинутих західних демократичних суспільств) політологія посткомунізму отримує концептуальні засоби для наукового дослідження широкого комплексу питань. Це правові, етичні питання, такі, як питання комунікативної етики, етики відповідальності, міжнаціональних та міжетнічних відносин, взаємовідношення права, політики і моралі.

Проте вже за першого зіставлення філософсько-соціологічних образів, розвинутих сучасною комунікативною філософією, виявляється, сказати б, неповний збіг окресленої нею політичної онтології та політичної дійсності посткомунізму. Посткомуністичний політичний дискурс не може бути зведений, без серйозних для теорії втрат, лише до горішнього шару політичної взаємодії людей, тобто до їхніх політичних відносин з досить чіткими ознаками впорядкованості, нормованості, комунікативної раціональності взагалі. Досвід політичної гри, що супроводжувала процес унезалежнення східноєвропейських країн в останні роки, виборювання різними політичними партіями місця у суспільстві — всі ці та інші посткомуністичні політичні реальності унаочнюють цей висновок.

Йдеться про те, що під політичними відносинами замало розуміти комунікативні дії, що підпорядковуються правовим, етичним нормам — нормам та цінностям так званої політичної культури. Між іншим, тема «політичної культури» набула прямо-таки патологічної популярності серед посткомуністичних політологів, втілюючись у колі сентиментальних міркувань про те, як мають себе поводити ідеальні, «справжні» політики та владники і що їм слід знати. Вони ж залишаються такими, якими є. Саме їхня політична поведінка, вчинки та дії, так само як їх масове визнання як влади з боку виборців, вказують на існування позараціональних, таких, що не арґументуються в політичному дискурсі, а існують лише як передумови культурно-історичних переживань, екзистенційних настановлень, колективних «німотних» політичних волінь і рішучості мітинґової юрби.

У посткомуністичній літературі набув широкого визнання мотив пошуку культурно-історичних «архетипів» політичної організації тих чи тих націй, народів, спільнот. За приклад можуть правити прямі історичні паралелі між «царем Борисом» та «сьогоднішнім царем Борисом» (Годуновим та Єльциним). Або спроби віднайти у героїчному міфі про запорозьку вольницю «вічно притаманні» українцям «принципи демократії». Ці, можливо, наївні, спрощені засобами масової інформації приклади відчуття певної позараціональності політичного життя вказують на безперечну актуальність теоретичного аналізу екзистенційно-вольових шарів політичного дискурсу, людської комунікації взагалі. Тому поєднання досвіду теоретичного (політологічного, філософського) аналізу раціональної організації сучасного «поліса» з постмодерним досвідом екзистенціально-вольової плюралізації суспільства та його найновітнішим «збиранням» (когеренцією) на нових, ще мало відомих засадах — перспективний напрям політології посткомунізму.

Перспективи становлення арґументативного дискурсу в посткомуністичному просторі залежать від рівня суспільної раціональності. Йдеться насамперед про раціональність політичних дій на всіх головних напрямах посткомуністичних перетворень суспільства. Тому важливим завданням політичної науки посткомуністичної доби є максимально критичне прояснення «вторинних» ідеологічних нашарувань, неоромантичних відтворень старих суспільно-політичних міфів, численних нових ілюзій, політичного мрійництва, примітивних гасел і понять, позбавлених реального сенсу. Адже саме вони здебільшого замінюють людині посткомуністичної доби усталені форми життя й світорозуміння в кризових умовах соціальної (й смислової) невизначеності, перетворюючись таким чином на численні симулякри.

Посткомуністичні симулякри, тобто реальність, яка виникає у вивільнених від державної цензури потоках масової інформації, тиражується телебаченням, пресою, літературою з часів «перебудови» та «гласності». Це смислова і буттєва реальність, якою насправді живуть та живляться люди. Її практично неможливо поцінувати через брак об’єктивних критеріїв для відокремлення в ній істини від неістини, дійсності від нав’язаної інтерпретації фактів та подій засобами TV, радіо, пресою. Симулякри дедалі більше структурують політичний дискурс сьогодення. Наприклад, це — харизми, очевидно, не найкращих за своїми політичними та людськими якостями перших президентів нових східноєвропейських країн. До них так само належать образи «демократії», «підприємництва», «приватизації», «талановитих молодих економістів» та «старих досвідчених керівників», «чесних депутатів» — перелік можна продовжувати безконечно — образи, що витворюють нову посткомуністичну політико-смислову реальність. Ступінь їх дійовості безпосередньо залежить від рівня політичної наївності населення (успадкованої від часів компартійного диктату) і разом з тим од міри відчуження людей від керівних верств. Їхню химерність, хибність доводить час, природноісторичний плин подій. Зважаючи на це, політична думка посткомунізму може бути позитивно продуктивною, якщо провадитиме критико-аналітичну діяльність, спираючись на визнану методологію аналітичної філософії, методи прояснення мови та дискурсу посткомунізму, а також дослідження тих нових міфологік, що їх створюють посткомуністичні мас-медіа та скеровувана ними масова свідомість.

Події у посткомуністичних країнах, політичний досвід змін не можуть бути адекватно зрозумілими, якщо не розглядати їх у світовому контексті, у широкому горизонті радикальних соціокультурних змін, що й відбивається у зближенні нами понять посткомунізму та постмодерну. Мало того, інший підхід неминуче призводить до відтворення старих теоретичних уявлень за нових соціально-політичних обставин, породжуючи догматизм та фантоми.


§5. Як можлива політична теорія посткомунізму

Відмова від класичних пояснювальних принципів та схем порушує питання про можливості створення систематичного політичного знання, вироблення когерентної політичної теорії, спроможної узагальнити досвід посткомуністичного життя. З цього погляду поняття посткласичності, постмодерну взагалі ставлять під сумнів поняття системності, цілісності, гомогенності, роблять сумнівними як звертання до наявних методів соціально-політичних досліджень, так і саме поняття методу — знаного шляху для досягнення певного знання – фундаментальну засаду модерної думки.

Головний висновок щодо посткомунізму полягає у тому, що політичне мислення сьогодні вплетено в повсякденну практику суспільства. Йдеться не лише про надзвичайну політизованість масової свідомості. Йдеться про те, що теорія посткомунізму вже не може, як це намагалася зробити класична суспільно-політична думка, бути відстороненою від політичної практики, від практики влади й боротьби за владу — як окрема, ідеальна система думок та політичних абстракцій. На тлі посткомуністичної невизначеності виникають ситуації, коли політична думка працює для того, щоб визначити можливі норми й встановити правила того, що, говорячи словами Ж.‑Ф.Льотара, тільки ще буде створено, але вже як усталене. З цього погляду посткомуністична практика політичної теорії є цілком перформативною, тобто практикою політичного дискурсу усталення. Політична думка за допомогою всіх наявних методів аналізує можливі моделі суспільного розвитку — в умовах того, що ми назвали посткомуністичною невизначеністю — й тим самим безпосередньо входить до текстури політичних подій.

У сучасній гуманітарній, соціально-політичній, зокрема, науці поняття перформативного речення (performatіve sentence) й перформативної дії широко використовуються для аналізу таких ситуацій, коли мовленеві дії людей збігаються з утвердженням певних соціальних реальностей. Так, скажімо, вислів політичного лідера про необхідність суспільної зміни дуже часто може означати саму цю зміну, як ми це бачили за часів М.Горбачова — його утвердження «гласності» у ті часи водночас усталювало певну свободу слова, отже, інший тип політичного дискурсу. Ідею перформатива як акта юридично-політичного усталення розвинув Ж.Дерида на прикладі американської Декларації незалежності. Декларація самим фактом прийняття її «представниками Сполучених Штатів Америки, що зібралися на Генеральний конґрес», «містить водночас дві дискурсивні модальності... опис та повеління (керуватись цим документом. — Авт.), факт та прaво» 6. Посткомунізм, на відміну від усталення такої довготривалої традиції американської демократії, є не чим іншим, як добою різних типів та форм усталення найрізноманітніших за формою та значенням суспільних інститутів та структур, існування кожного з яких у довготривалій перспективі є вельми сумнівним.

Так само, як у перформативних реченнях, поєднуються форма і зміст, об’єктивний опис і намір, позитивна інформація й акт усталення, політична теорія посткомунізму збігається із фактами усталення. Але це не усталення «нового» в сенсі модерного, а усталення цивілізованих форм суспільно-політичного життя. Воно окреслює простір невизначеності (плюралізм форм поведінки та дій) для свободи людини, що полишила світ «повної ідеологічної ясності» у комуністичному минулому.

Ми вживаємо поняття «усталення» замість (не в сенсі) «становлення». Традиційне розуміння того, що відбувається сьогодні, через поняття становлення містить у собі загрозу підміни типово модерного (геґелівсько-марксистського) уявлення про невпинний історичний проґрес, ідеєю невпинного історичного поступу очевидної «нелінійності», локальної детермінованості політичних дій та подій посткомуністичної доби.

Поширення серед сучасних політиків дискурсу усталення вже само собою визначає інтелектуальну установку, логіку спрямування або нетрадиційну методологію посткомуністичної політичної думки. Вона починає формулювати й усвідомлювати специфіку своїх проблем, виходячи з наявних суперечностей між тим, що проголошується посткомуністичними політиками, «новою» владою та утверджується їхньою політичною практикою, реальними результатами посткомуністичних трансформацій суспільства; між змістом гасел, декларацій, виступів, програм і нормотворчих документів та їхніми справжніми (свідомими чи несвідомими) намірами, їхньою політичною волею та її спрямуваннями (що так чи так випливають з характеру політичних дій).

З цілковитого нерозуміння, неприйняття цього факту незбігу політичного планування з реальним плином політичних подій, нереалізації немовби найкращих задумів, власне, й розпочинається справжній відлік посткомуністичної доби як такої. Так, скривдження політичних проектів реформування СРСР («нового союзного договору») складає стрижень останніх міркувань М.С.Горбачова 7. Але за рамками трагедії комуністичного «короля Ліра», ошуканого «близькими людьми», слід бачити настання іншої доби, у дзеркалі якої моральні звинувачення та оцінки виглядають у кращому разі політично наївними.

Посткомуністичній добі притаманний не просто разючий розрив між ідеологією та дійсністю, суспільною теорією та практикою, що ми можемо спостерігати у всіх тоталітарно-просвітницьких політичних програмах минулого, надто ж доби «комунізму». Політичний дискурс усталення принципово вирізняється тим, що можна назвати постійним практичним незбігом ідеальних політичних намірів та форм і змісту їхнього втілення. «Хотіли якнайкраще, а вийшло як завжди!» — цю максиму, що вийшла з вуст відомого російського політика, можна зробити епіграфом до посткомуністичного дискурсу усталення. У її українському варіанті, явленому світові колишнім президентом — «Маємо те, що маємо», — звучить пряма констатація незалежності політичної «логіки намірів» — прихованих або несвідомих політичних вольових мотивів і відповідно неочікуваних для самих акторів політичної гри результатів — від «логіки знань» — продуманих політичних програм, «обґрунтованих» шляхом парламентських обговорень та проведених у дискусійних сутичках ухвал і т.ін.

У всіх цих випадках маємо справу з постійною перформативною суперечністю: те, що встановлюється у самому політичному дискурсі, у політичній дії щоразу не здійснюється. Ця постійна політична невизначеність на всіх рівнях суспільного життя і є найголовнішим заохочувачем посткомуністичної політичної думки.

Звідси й випливають особливості теоретичного спрямування політології посткомунізму. Йдеться передовсім про необхідність постійного пояснення та прояснення політичної практики посткомуністичних перетворень.


* * *

У перехідну добу посткомуністичної невизначеності є цілком закономірними — філософські, політологічні, соціологічні, соціально-гуманітарні взагалі — пошуки смислу і знання. Якщо завдання політичної думки сьогодні не розуміти як задоволення номенклатурної (або неономенклатурної) потреби у «науковому» поясненні для впровадження ще однієї ідеології тотального «керування» суспільством, то стає у нагоді відомий висновок про те, що немає нічого кращого за добру теорію. Теоретичні розвідки політології здійснені сьогодні лише у перспективі розуміння посткомуністичного досвіду як частини великого цілого — світових суспільно-політичних та культурних трансформацій. Політична незалежність посткомуністичних країн не є запізнілим наслідком чи загальмованим рефлексом історії — подоланням «несправедливості» минулих часів — створенням самостійних національних держав. Їхня незалежність — продукт найсучасніших змін у політичній філософії суспільства й світу в цілому. Це означає, що посткомуністичну добу слід розглядати не тільки як період кризової невизначеності, а й як час усталення певних соціально-культурних форм життя. Історії відомі подібні великі приклади: ідеї суверенітету народу («суспільного договору»), розподілу влад, свободи людини («природного права»), громадянського суспільства й інші. Прямо чи опосередковано свого часу вони набули усталення у політичній практиці (конституціях тощо) найрозвинутіших сьогодні країн світу. Тому політична філософія посткомунізму має сенс лише як самостійне, hіc et nunc (тут і тепер), на основі власного переживання національно-культурної ідентичності осмислення уроків світової суспільно-політичної думки. Хто не прагне більшого, втрачає все.

І в цьому розумінні ми претендуємо на певну когерентну теорію і водночас зовсім не претендуємо на творення довершеної теоретичної схеми, проекту «розбудови» посткомуністичного суспільства. Головний результат пропонованого увазі читача дослідження – це теоретичне відтворення нашого досвіду, його моделювання, у кращому разі прогностика та в жодному разі не вибудова універсальної теорії, яка завжди запліднена диявольською здатністю швидко (надто ж у сфері політики) перетворюватися на нову тоталітарну ідеологію.


§6. Особливості посткомуністичної доби

Вважається, що після розпаду радянського блоку і Радянського Союзу та після краху комуністичних режимів у цих країнах настала посткомуністична доба в історії людства. Ця думка дещо комічна в тому сенсі, що на самому Заході ще не було ніякої комуністичної доби. Втім, комуністичною можна вважати добу, коли на Заході тремтіли від страху перед світовим комунізмом, тож звільнення від цього страху можна оголосити добою посткомуністичною.

Та нехай доба, що настала, зветься посткомуністичною. Справа, зрештою, не в назві. Важливо, якими рисами характеризується вона. Тому й треба сказати про деякі її риси, що, зазвичай, іґноруються або інтерпретуються у певному ідеологічному дусі, а саме — в антикомуністичному, що так само є далеким від істини, як і попередня комуністична пропаґанда.

Слід розрізняти комунізм як особливу ідеологію (ідеологічний комунізм) і комунізм як особливу організацію суспільства (реальний комунізм). В ідеологічному комунізмі слід, своєю чергою, розрізняти те, якого вигляду він набув у марксизмі та під його впливом, і те, який вигляд він мав і має незалежно від марксизму.

Ідеологічний комунізм виник задовго до марксизму. Фундатори його — Томас Мор (1478–1535) і Томмазо Кампанелла (1568—1639). Можна констатувати занепад і навіть крах марксизму. Та це не означає крах комуністичної ідеології взагалі.

Частину ідей комуністів привласнили всілякі робітничі, народні, соціалістичні та інші партії, масові рухи (на кшталт «зелених» та «альтернативних»), профспілки і навіть релігійні секти (приміром, у США). Комуністичні ідеї «розчинилися» в ідейному болоті сучасності. Вони не зникли назовсім і не зникнуть доти, доки існують причини, що їх породили, а саме — неґативні явища капіталізму. Вони суть ідеї антикапіталістичні.

Крах комуністичної ідеології у її марксистському варіанті був зумовлений комплексом чинників великого історичного масштабу. Головні з них такі. Перетворення марксизму на державну ідеологію Радянського Союзу та інших комуністичних країн різко знизило його інтелектуальний рівень, зробило об’єктом ненависті й глуму, призвело до розриву з реальністю і перетворення на силою нав’язувану апологетику реального комунізму. Неґативні явища практики реального комунізму у тому вигляді, в якому він існував у Радянському Союзі та інших країнах, стали об’єктом уваги ґрандіозної антикомуністичної пропаґанди на Заході та з боку Заходу, надовго відбили охоту до комунізму в усьому світі. Капіталізм не зійшов з історичного кону, як пророчив Маркс, а зміцнів і на даному відтинку історії нібито виграв змагання із комунізмом. А пролетаріат, в якому марксисти бачили гробаря капіталізму, чисельно скоротився (відносно інших соціальних категорій), став відігравати роль другорядну, переродився й перестав бути опертям і носієм комуністичних ідей.

Поразка комуністичного світу у «холодній» війні надовго (якщо не назовсім) поховала можливість чи навіть ідею соціалістичної революції у марксистському дусі, тобто революції пролетарської, в результаті якої мають бути знищені капіталізм і приватна власність взагалі й встановлено диктатуру пролетаріату. Категорично виключати встановлення в країнах Заходу некапіталістичного («соціалістичного») суспільного ладу не можна. Якщо ж це й станеться, то найшвидше внаслідок розгрому Заходу зовнішніми силами або рішень можновладців згори. Проте така ймовірність є поки що дуже малою. У цьому сенсі можна погодитися з тими теоретиками, які стверджують, що настала посткомуністична доба.

У проповідях посткомуністичної доби звично фіґурують такі два арґументи: неґативний досвід реального комунізму та брак у західних країнах досить могутнього прошарку, зацікавленого у зміні соціального ладу. До цих арґументів я додав би ще три. По-перше, на Заході навчились запобігати небезпечним масовим рухам, а також маніпулювати ними так, що спроби повторити комуністичні рухи недавнього минулого апріорі приречені на провал. По-друге, щоб організувати будь-який тривкий масовий рух, потрібні кошти, причому — немалі. Хтось має фінансувати ці рухи. Хто? Раніше комуністичні країни могли підтримувати комуністичні партії Заходу та інших країн. Тепер немає ані комуністичних країн, спроможних на такі витрати, ані комуністичних партій, готових боротися за повалення капіталізму. І, по-третє, Захід сам перехопив ініціативу комуністів щодо перетворення суспільства. Ідеї конвергенції соціальних систем (комунізму і капіталізму) винайшли не комуністи, а західні ідеологи. При цьому вони спиралися на очевидні факти еволюції Заходу у «східному напрямку».

За таких умов комуністична ідеологія у її марксистсько-ленінській формі не має шансів на масовий успіх та дійову силу у країнах Заходу та колишніх комуністичних. Чи ж народиться комуністична ідеологія такого масштабу, як марксистська, що відповідатиме вимогам часу та інтересам сильних соціальних верств, на це запитання зараз навряд чи можна дати більш-менш переконливу відповідь.

Уся історія реального комунізму донині подавалася у формі ідеологічної фальсифікації та в системі пересудів. Немає потреби говорити, який вигляд мало вчення про комуністичний суспільний устрій в радянській ідеології. Його зневажали, причому — заслужено. На роль правдивого розуміння претендували критична й викривальна література та публіцистика. Але й вони не виходили за межі ідеологічного мислення. За істину видавався сам факт критичності. Що більше критикувалося усе радянське, тим істиннішим воно здавалося або витлумачувалося так зумисне.

На Заході становище було не кращим. Хоч твори західних авторів за формою здавалися більш наукоподібними, ніж радянські, посутньо вони були далі від істини, ніж радянські. Якщо радянська ідеологія боялася виявити закономірності вад реального комунізму, то західна ідеологія боялася визнати його достоїнства. З одного боку створювався апологетично фальшивий, з другого — критично фальшивий образи комунізму. Скажімо, у радянській ідеології твердилося, ніби радянське суспільство побудоване згідно з геніальними визначеннями «наукового комунізму» Маркса, Енґельса і Леніна. У західній ідеології твердилося, буцімто в основі радянського суспільства лежить безглузда утопія дурноверхого Маркса й кровожерного Леніна. У радянській ідеології твердилося, нібито комуністичні соціальні відносини почали складатися тільки після соціалістичної революції. У західній ідеології твердилося, буцімто ці відносини нав’язано масам радянського населення силою й ошуканством після революції. Такий паралелізм можна було бачити майже з усіх найважливіших питань, що стосуються розуміння радянського суспільства і реального комунізму взагалі.

Комуністичне суспільство є соціальною організацією великої кількості людей у єдине ціле, а не просто висмоктаний з пальця політичний режим. У Радянському Союзі воно склалося не за марксистським проектом і не з волі марксистських ідеологів, а внаслідок дії об’єктивних соціальних законів. Люди, які будували його, або взагалі не мали жодного уявлення про марксизм, або знали його вельми поверхово та інтерпретували його по-своєму. Те, що вийшло насправді, лише за деякими ознаками й з великою часткою припущення схоже на марксистський проект. Реальний комунізм є не менш природним суспільним утворенням, ніж будь-який інший суспільний устрій, властиво й західній.

Прийнято вважати, буцімто все те, що сталося з Радянським Союзом та країнами радянського блоку за останнє десятиліття, довело неспроможність комуністичного соціального ладу (реального комунізму) і переваги ладу капіталістичного. Я вважаю цю думку хибною. Поразку комуністичних країн зумовлено складним комплексом чинників, серед яких відіграли свою роль і недоліки комуністичного ладу. Але все це ще не є доказом нежиттєздатності й неспроможності цього ладу. Перемога капіталістичного Заходу так само має комплекс чинників, серед яких і достоїнства капіталізму. Проте це ще не є доказом переваг останнього.

Перемога Заходу над Радянським Союзом та його союзниками не була перемогою капіталізму над комунізмом. «Холодна» війна була війною конкретних народів та країн, а не абстрактних соціальних систем. Можна навести численні приклади і за бажання витлумачити їх як «доказ» переваг комунізму перед капіталізмом. Скажімо, блискавична індустріалізація Радянського Союзу у тридцяті роки, реорганізація промисловості у ході війни з Німеччиною та перемога над нею, незвичайне піднесення культури й освіти, ґарантії основних життєвих потреб (праця, освіта, медичне обслуговування тощо) та багато іншого. До речі, на Заході достоїнства радянського соціального ладу породили тривогу, оскільки для багатьох народів світу це послужило заразливим прикладом.

Реальне комуністичне суспільство з історичного погляду існувало надто короткий час, щоб робити категоричні висновки про його неспроможність. До того ж воно існувало за вкрай несприятливих умов. Щоб зробити висновок щодо того, хто переміг — капіталізм чи комунізм, — треба, щоб супротивники були бодай приблизно однакові в усьому, крім соціального ладу. Насправді нічого такого не було. Захід переважав Радянський Союз у всьому, включаючи історичний досвід, нагромаджені багатства, людський матеріал і взагалі людські ресурси, економічну потужність, рівень технологій тощо. Дивовижним є не те, що Радянський Союз врешті-решт зазнав поразки у «холодній» війні з Заходом, а те, що він вистояв у Другій світовій війні і так довго тримався у непосильній для його народів «холодній» війні. І він ще міг би вистояти, якби найвище керівництво не пішло на безпрецедентну в історії людства зраду.

Розвиток подій у роки після закінчення «холодної» війни показав, що розуміння сутності історичного процесу у минулий період як боротьби двох соціальних систем — капіталізму і комунізму — було поверховим і зрештою помилковим. Сутністю процесу вважали його історичну форму. По суті, це була боротьба Заходу за панування на планеті проти ворога, що став перешкодою на шляху й сам заявив претензії на світове лідерство. Комуністична система в Радянському Союзі та інших країнах була не джерелом світового зіткнення, а лише засобом захисту від світових зазіхань Заходу. Комуністичні країни самі переходили до нападу. І на Заході їх сприймали не тільки як загрозу у воєнному відношенні, а й як конкурента в організації всіх основних сторін життя суспільства, у впливі на решту людства. Комунізм став основним об’єктом атаки з боку Заходу через те, що світ, який чинив йому опір чи й атакував, набрав комуністичної форми. Цей світ міг чинити опір, а часом і перемагати лише у такий спосіб. Саме тому й було зосереджено увагу на комуністичній формі. До того ж боротьба проти комунізму виправдовувала Захід у всьому тому, що він робив на планеті в ці роки. Поразка комуністичних країн у «холодній» війні, розпад і крах комуністичних систем у них позбавили Захід маскування його істинних намірів та ідейно-психологічного стимулятора.

Комуністичний світ в особі Радянського Союзу та його сателітів зазнав жорстокої історичної поразки. Та це не означає, що з комунізмом покінчили назавжди. Ще живий комуністичний Китай. Заходу ще будуть потрібні титанічні зусилля, щоб зробити з ним те, що було зроблено з Юґославією, країнами Східної Європи та Радянським Союзом. Та й у колишніх комуністичних країнах історія ще не сказала свого останнього слова.

Почалася посткомуністична доба ейфорією з приводу краху радянського блоку, Радянського Союзу і комуністичних режимів у цих країнах. Почалася повсюдно, не тільки на Заході, де цей момент готували й пристрасно очікували на нього чи не півстоліття, а й у самих комуністичних країнах, жителі яких заздрили розпропаґованому достаткові на Заході й захоплювалися картинами того, як їхні країни перетворюються на барахолки західного ганчір’я та арену заохочуваної Заходом розпусти. Тепер ейфорія скінчилася. У колишніх комуністичних країнах настали не спокій і впевненість у кращому майбутньому, як очікувалося, а дещо протилежне — зневіра, розгубленість, страх ще гіршого прийдешнього. Та й на Заході становище не краще. І тут поки що відчувається невиразна тривога з приводу того, що сталося дещо незаплановане й небажане. Зник чи принаймні зведений до жалюгідного стану феномен, що був у свідомості західних людей джерелом світового зла і давав їм підстави думати, начебто вони живуть замалим не в раю. Загальний спад ділової активності, зростання безробіття, подорожчання життя, зростання податків та інші неприємні явища мимоволі породжують підозру, а чи не є це платнею за перемогу над комунізмом. Якщо це насправді так, то чи варто було щось міняти.

Хоч комунізм і зазнав жорстокої поразки, суд історії над ним, що його прагнули нав’язати людству, не відбувся. Хоч би як прагнули антикомуністи ототожнити комунізм з націонал-соціалізмом гітлерівської Німеччини, світ поставився до цього без особливого захоплення. Надто вже брутальною є тут фальсифікація реальної історії. Щодо цього показова ситуація в Німеччині, де антикомуністична істерія роздмухувалася й донині роздмухується надто заповзято. Причому підкріплюється розправами не лише над одіозними особами, а й рядовими громадянами, бодай якось причетними до минулого режиму. Цей фарс не зміг приховати тяжкі наслідки процесу прилучення Східної Німеччини до благ західної цивілізації, тяжкі не лише для східних, а й західних німців.

Ще показовіша щодо цього ситуація в Росії. Комуністичну партію розгромлено. Критика всього того, що зв’язане з комунізмом і радянським періодом російської історії, перевищила відомі зразки фальсифікації попереднього періоду та лайки на його адресу.

Найважливішим результатом поразки комуністичного світу є ідея нового світового порядку за західними зразками під егідою Заходу. При цьому геть іґнорується той факт, що західний соціально-економічний і політичний лад не є універсальним благом для людства. Він дав добрі результати лише для незначної частини людства, а саме для народів західних країн. Для переважної більшості народів планети він був і є чужорідним. Не виняток і народи Росії. До часу початку горбачовських, а згодом єльцинських реформ тут не визріло жодної передумови для економічної і соціально-політичної перебудови суспільства за західними зразками, тобто передумови для капіталізму і демократії. Не визріла також потреба у таких перетвореннях у широких верствах населення, не визріли й верстви населення, здатні зробити ці перетворення нормальним способом життя. Ідеї перетворень виникли у вищому керівництві країною, тобто у вищому прошаркові партійного апарату й ідеологічної еліти. Вони виникли не як віддзеркалення внутрішньої еволюції радянського суспільства, не знизу і не зсередини суспільства, а під впливом і навіть під тиском Заходу, отож — згори й ззовні. І здійснюватися вони стали, як примусові реформи згори, як розпорядження начальства, чужі природі й можливостям радянського суспільства.

Становище склалося прямо протилежне тому, яке було за становлення західного соціально-політичного ладу. Західні буржуазні революції створили політичні інститути й закріпили законодавчо ті соціально-економічні відносини, які вже склалися реально. Революція 1985-1991 років почалася з ініціативи верхівки комуністичної влади, яка використала всю міць держави, комуністичні методи управління й сучасні засоби ідеологічного оглуплення мас, щоб нав’язати свою волю звично слухняному суспільству.

Результати цієї «революції» швидко далися взнаки. Російські власті зазнали банкрутства в усіх своїх справах щодо побудови нового суспільного ладу. Вони досягли успіху лише у зруйнуванні того, що було створено зусиллями багатьох поколінь російських людей за надзвичайно складних історичних умов.

Рядові громадяни Росії відчули, що, відмовившись від комунізму, вони втратили багато життєвих благ, а на шляху вестернізації набули лише хиб капіталізму і демократії. Вони ще не усвідомили того, що опинилися в історичній пастці, причому — добровільно. Вони бояться зізнатися в цьому. Але — рано чи пізно — доведеться це зробити.

Після розгрому Радянського Союзу у «холодній» війні у світі утвердився стан, близький до того, що настав у Європі після розгрому наполеонівської Франції, а саме — стан світової реакції. У даному разі він набув форми злісного й мстивого антикомунізму. Отож сучасну добу з великими для того підставами можна назвати антикомуністичною.

Увесь період «холодної» війни пройшов під гаслами боротьби за права людини і демократичні свободи. Одним із найважливіших наслідків краху комуністичних «режимів» було те, що ці права й свободи втратили попереднє значення. У чому тут річ? А річ у тім, що в комуністичних країнах був порівняно високий рівень життя. Люди були ситими, мали роботу. Їхні основні життєві потреби були задоволені, причому — з ґарантіями. Вважалося, що вони не мали прав людини і демократичних свобод, які західною пропаґандою роздмухувалися як найвищі цінності людського буття. Громадянам комуністичних країн здавалося, ніби вони збережуть усі ті блага, що мали, лише додадуть до них ще й блага західної демократії — права людини і демократичні свободи. Проте внаслідок краху комуністичної системи вони передовсім втратили те, що мали завдяки цій системі. Настав занепад економіки, інфляція, розвал систем освіти й культури, ідейний хаос, моральна деґрадація, зростання злочинності і т.ін. Головними проблемами стали проблеми виживання за цих надзвичайно складних умов. Людям стало не до прав людини і демократичних свобод — ці блага демократії просто втратили практичне значення.

І на Заході ідеї прав людини і демократичних свобод відійшли на задній план. Як знаряддя ідеології і пропаґанди вони вже ні до чого. Можна говорити про погіршення економічного становища, подорожчання життя, зростання безробіття, податків і т.ін. Засоби масової інформації стали дружно замовчувати все те, що пов’язане з порушенням прав людини і демократичних свобод. На цей ідеологічний крам різко упав попит.

Нинішню добу стали називати посткомуністичною. Та головним у тій чи тій добі є не те, з чим покінчили, а те, що набули. З цього погляду добу, що настала, з великими на те підставами можна назвати постдемократичною.


§7. Нігілізм як підвалина посткомуністичного типу суспільного досвіду

Соціально-політичну реальність пострадянських країн важко зрозуміти без усвідомлення вкрай важливої обставини: ми живемо у просторі радикального нігілізму. Навіть 70 років панування більшовицької релігії не змогли перекреслити головний історичний сенс жовтневого перевороту 1917 року. Він виявився насамперед у тому, що переоцінка цінностей, проголошена Ф.Ніцше на схилку XIX століття, перейшла із сфери академічної дискусії до царини політичного праксису, увійшла в плоть і кров держави під назвою СРСР. Тут достатньо пригадати й ритмічно повторюване переписування історії, й калейдоскопічну зміну знамен, під якими здійснювались політичні чистки й масові репресії. У надрах суспільної свідомості (принаймні починаючи з Великої Французької революції) поняття злочину втрачало свій споконвічний зміст — воно розчинялося у масових злочинах, що були визначальною характеристикою масових рухів. Право поступалось місцем містично мислимій історичній доцільності. Те, що суперечило історичному поступові, що його уособлювали масові рухи, те і вважалося злочином. Те, що сприяло масовим рухам,— найвищою державною чеснотою. Поняття доцільності, отже, перетворювалось на поняття істини.

Парадоксальним чином сплав профетизму й позитивістської релігії, що став спрощеним теоретичним підґрунтям марксистського перевороту у Російській імперії, зробив абсурдним саме прагнення будувати політичне життя на фундаменті істини.

Доцільність утворює, власне, підмурок новочасного радикального нігілізму. Ось чому не можна не погодитись із Джанні Ваттімо, який каже, що нігілізм сьогодні— це остаточна зміна ціннісної парадигми «звичаю» на ціннісну парадигму «обміну». Парадигма «звичаю» передбачає насамперед визначення міри цінного шляхом співвіднесення ідеального або реального предмета з «достеменною», «істинною» природою речей. Цей тип референції сягає, безумовно, платонівської концепції першородних ідей або ейдосів. Цінність «звичаю» при цьому обумовлюється тією чи тією технологією (чи то технологія перетворення каменя на статую, чи то соціальна технологія виховання лояльного підданого). Своєю чергою технологія породжує звичку і робить речі необхідними. Технологія заступає ейдос, перебирає на себе його сакральну силу й немовби самоосвячується. Проте платонівський діалог як жанрове втілення теорії першородних ідей вже містив у собі зародок зруйнування усього метафізичного фундаменту істини і відтак ціннісної релятивізації й безґрунтовної раціональності як основи так званої парадигми «обміну».

Ця парадигма означає, що цінність утворюється лише в процесі, у самому акті комунікації. При цьому комунікація спирається на те, що Ніцше визначав як ressentіment, тобто дух несамовитого змагання та помсти, і в такий спосіб утворює метафізичне підґрунтя достеменного світу. Таким чином, якщо пригадати платонівський діалог, процедура отримання знання разом з тим є процедурою здійснення влади.

Між іншим, платонівська діалогічна традиція створює культурно-історичні передумови для формування особливих феноменів суспільного життя. І саме тих, що їх Ж.Бодріяр називає симулякрами або генералізованою проституцією. За приклад генералізованої проституції можуть правити деякі зовнішньополітичні жести, такі, як «Україна — засновник ООН» або так звана «розрядка». У першому випадку йшлося про симулякр, який обслуговував воєнно-політичний компроміс між Сталіним і союзниками у межах правил гри, вироблених на базі міжнародного права. У другому — про симулякр, метою якого було прагнення отримати доступ до західних технологій в обмін на обіцянку лібералізувати радянський режим.

Саме традиція, яка вийшла з платонівського діалогу і найповніше розквітла у діалектичній схоластиці Геґеля, знайшла своє щонайвиразніше втілення в ідеологічній практиці більшовицького режиму. Чималою мірою вона може відіграти роль ключа до розуміння природи соціальних химер, що їх отримали посткомуністичні новоутворення від старого ладу.

Ніхто, мабуть, не заперечуватиме, що в основі одного з найвідоміших діалогів Платона – діалозі «Держава» лежить прагнення створити таку ідеальну модель суспільного устрою, яка б перетворила ті чи ті види діяльності, той чи той тип людини у сходинки абсолютної суспільної доцільності.

Типи людини, які панують у різні періоди розвитку державності (людина олігархічна, демократична або тиранічна), в уявленні Платона — не що інше, як ступені суспільної недовершеності, недосконалості. Універсальною альтернативою цим типам постає філософ, що подається передовсім як володар. Він діє не лише раціонально, а й на підставі телеологічного проекту.

Хто ж він, цей Філософ? Хто ж він, цей Володар? Для опису його сутності навряд чи можна задовольнитись поширеними у сучасній філософській думці визначеннями. Це не аналітик, скромний терапевт мови у позитивістському сенсі, і не авторитарний віщун від імені буття. Це скоріше — жрець Ідеї з великої літери, центральна постать тоталітарних режимів XX століття.

Раціональність суспільного устрою, ідеальним ґарантом якої для Платона є Філософ,— має чисто репресивний характер. Його ж особливість полягає в тому, що в зоні раціонально-репресивного впливу насамперед опиняються ідеальні об’єкти, тобто спроектовані людські постаті та верстви довершеної держави. Страх і примус вказують на незавершеність ідеальної моделі державного устрою. Вони потрібні для технологічної обробки, тобто для впровадження, аби постійно підтримувати вигаданий ідеал у стані реального існування. Технологія, яка породжує звичку або «звичай», постає у ролі безґрунтовної раціональності і закладає базу нігілізму. Таким чином, можна говорити про те, що цінність «звичаю» несе у своєму зародку цінність «обміну».

Це, зокрема, засвідчує і своєрідна формалізація діалогу у Платона. Йдеться про введення у діалогічну структуру умовного співрозмовника, що лише підіграє корифею у розгортанні його думки. Умовний співрозмовник символізує також одну з найістотніших рис соціальної комунікації в цілому, а саме — вмонтованість у будь-яку комунікативну дію волі до влади, а отже і прагнення заперечити іншому, знівелювати його, зробити «обмін» нееквівалентним.

Імітація партнера в платонівському діалозі створює також прообраз того, що можна було б назвати інституціалізацією істини. В ідеалі жрецької держави, контури якої були окреслені Платоном, стають обов’язковими параюридичні процедури, що реґулюють таку владну, керівну роль ідеї. Виникають суспільні заклади (інститути) з дотримання істини. Зрештою, за своїм призначенням інституціалізація істини є способом перетворення людини на чистий об’єкт маніпуляції або, за Платоном, підготовки до війни.

З розпросторенням царини жрецької істини і зміцненням структури тоталітарної держави, що її прообраз змальований у діалозі Платона, звужуються зони свого роду санкціонованих суперечностей, з яких завжди складається повсякденне життя людей.

Інституціоналізація істини у платонівсько-марксистській традиції втілює своєрідний спрямований назовні нігілізм, який сприяє спорудженню соціальної структури тоталітарного штибу і разом з тим уніщовлює її, перетворюючи на симулякр. Можна сказати, симулякром стає уся держава, за лаштунками якої жевріє дивне суспільство, суспільство химерне, невиразне, ґлейке, іронічне і агностичне.

Так сталося, що нігілізм подібного ґатунку знищив саму можливість раціонального обґрунтування влади, того типу леґітимації, що була пов’язана з інститутом істини. Він також зумовив кризу патерналізму як єдиної можливої «моделі», що залишилася з минулого. Проте не міг забезпечити його остаточне знищення. І причиною тому — незавершеність, неповнота нігілізму. Саме тому постать корифея й надалі залишається на коні суспільних подій сьогодення.

Під знаком цієї постаті відбувається псевдореволюція 1991 року, народжуючи два симулякри — Єльцина на танку і «ув’язненого» Горбачова перед телекамерою.

Можливості для радикальної лібералізації, для впровадження повноцінних демократичних інститутів після раптового краху комуністичної системи у серпні 1991 року були змарновані тому, що парадигма «звичаю» все ще домінувала у масовій свідомості, в усіх галузях суспільного життя. Демократія, яка за самою своєю сутністю передбачає перманентну переоцінку цінностей і спирається на те, що слід назвати раціональністю безґрунтовності, була подана у вигляді «підглянутого» ідеалу. Замість зуживання культу історії розгорнулась боротьба за історію, що швидко обернулось реставрацією примар недалекого минулого, їхньою героїзацією. Парадигма «звичаю» в умовах утвердження нових пострадянських країн набуває форми націоналістичного світогляду, ідеології націоналізму.





1 «Я використовую термін Модерн для позначення будь-якої науки, що леґітимує себе через референцію до метадискурсу, який звернений до відповідної великої нарації, такої, як діалектика духу, герменевтика значення (meanіng), емансипація раціонального або працюючого суб’єкта чи створення добробуту». - Lyotard J.-F. The Postmodern Condition: A Report on Knowledge. - Minneapolis: University of Minnesota Press, 1991. - P.XXIII.

2 Див.: Held D. Editor’s Introduction. In: Political Theory Today/Ed. by D.Held. - Stanford, (California): Stanford University Press, 1991. - P.1-2.

3 Див.: Хёффе О. Политика, право, справедливость.- М.: Гнозис, 1994. - 1.4.

4 Ми вживаємо поняття когерентності замість традиційних - єдності, цілісності, спільності з метою, по-перше, уникнути можливих конотацій та упереджень, зв’язаних з їхнім традиційним вживанням у контекстах, що вказують на своєрідну модерну перспективу вирішення проблеми, що вже міститься у таких поняттях (можливість досягнення «суцільної», «тотальної», «повної», «довершеної» соціальності). Тому, по-друге, когеренція як поняття, що вказує лише на певне зовнішнє розташування елементів суспільства по відношенню один до одного, є позначкою головної невирішеної проблеми посткомуністичних трансформацій суспільства - проблеми суспільно-політичної організації.

5 Lyotard J.-F. Op. cit. - P.37-39.

6 Деррида Ж. Отобиографии // Ad Marginem’93: Ежегодник. - М., 1994. - C.181.

7 Див.: Союз можно было сохранить. Белая книга: Документы и факты о политике М.С.Горбачова по реформированию и сохранению многонационального государства.- М.: Апрель-85, 1995.- Pозд.III-VI.





Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.