Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня     Головна     Наступна





СТРАТЕГІЇ АДАПТАЦІЇ КОЛИШНІХ КОМУНІСТИЧНИХ ЕЛІТ *



* Аналіз здійснено на основі соціологічних досліджень, проведених у Польщі, Угорщині, Чехії і Словаччині.






§1. Задля якого соціального класу здійснилася революція?

Якби застосувати загальновідомий марксистський підхід до тлумачення революції 1989 року, довелося б запитати: задля якого соціального класу здійснилася революція? Або, простіше, кому було вигідно, щоб комуністичні режими впали? Новим підприємцям? Їх все ще практично нема. «Робітничому класові», який, завдяки діям «Солідарності», завдав вирішальних ударів? Але йому, вірогідно, роковані нестійке існування й глибокі структурні зміни, викликані передовсім моральним старінням тих бастіонів промисловості, які колись його сформували. Більш того, в ідеологічному середовищі, де панують ринкові засади, навряд чи можливе відродження основоположних мітів, від яких робітничий клас уже відмовився. Чи матимуть користь колишні власники? Авжеж що ні, бо вони перебувають в не надто сприятливому становищі з огляду на власну несформованість як соціальний клас та різні перешкоди до оволодіння тим, що їм належало. Нарешті, хоч як це парадоксально, розгублені виборці все частіше прохають вгамуватися вчорашніх дисидентів, які ще зовсім нещодавно були у перших лавах післяреволюційних (1989 р.) урядів.

Кому ж тоді корисна революція? Доходиш висновку, що революція відбулася задля неіснуючого класу, хоча вже нині серед «хазяїв життя» чітко простежуються сильні, ба навіть домінуючі особистості. Таким чином, серед тих, хто безсумнівно отримує найбільший зиск від нових післяреволюційних перетворень, — нечисленні капіталісти, які розпоряджаються нагромадженим капіталом та вкладають його — задля виробництва чи спекуляції — у справу. Це тим справедливіше, бо саме вони володіють трьома козирними картами, яких так відчутно не вистачає Східній Європі, а саме: капіталом, технологією й можливістю користуватися найманою працею.

Загальновідомо, що серед нових капіталістів та інших приватних підприємців фіґурує чимало представників попередньої політичної еліти. Свого часу їм вдалося у різний спосіб захопити політичну й економічну влади, і тепер вони, незважаючи на втрату першої, змогли, однак, втримати другу. Це призводить до ще однієї парадоксальної ситуації: колишня номенклатура цілком у змозі відігравати провідну роль у формуванні майбутнього маєтного й керівного класів, а отже, й сама перетворитися з класу, зметеного історією, на еліту, що відновлює своє панівне становище, пристосовуючись, звичайно, до нових реалій 1.

Таке міркування має також політичний підтекст: чи існує стратегія переорієнтації колишніх комуністичних партій, яка дозволяє їм, встановивши контроль над певним економічним районом, зміцнювати політичний вплив у країні й за кордоном і, нарешті, утримувати нинішню владу та навіть відновити владу минулу?


§2. Бар’єр «декомунізації»

Поза сумнівом, підхід «у лоб» навряд чи доречний за аналізу завжди неоднозначних, часто-густо прихованих вчинків людей, що переважно тримаються у затінку з активізацією кампаній за радикальну «декомунізацію» нових східноєвропейських демократій. Ніхто поки що не знає, до чого призведуть ці спроби декомунізації, й цілком можливо, що вони зведуться до «полювання на відьом». Однак цю гіпотезу слід узяти до уваги.

Слід також чітко визначитися щодо конкретної номенклатури, бо це поняття може вміщувати або тільки горішні поверхи колишньої партії та держави, або тих, хто стоїть на верхніх і частково на значно нижчих щаблях політичної піраміди, або навіть всю партійну структуру. Оскільки йдеться про зміст та форму стратегій переорієнтації, слід зосередитися на номенклатурі, яка змогла не лише утримати привілеї і владні позиції, що були в її розпорядженні за старого режиму, а й створити для себе приватнопідприємницьку, капіталістичну базу.

Проте національні номенклатури різняться одна від одної, що зумовлено особливостями історії та політичної культури кожної країни. Їхні еволюції, незважаючи на спільні й традиційні витоки, будуть різними. Стратегії політичної та економічної адаптації безпосередньо зв’язані з цими історичними відмінностями. Ставлення кожної з цих номенклатур до змін режиму також впливає по-своєму на стратегії переорієнтації, можливості зміни статусу й консолідації останнього на свою користь. Отже, потрібно розрізняти два типи номенклатур: «раціоналістичну» і «реакційну». Перша практично свідомо віддала політичну владу суспільству й спромоглася на вельми плавний перехід в економічну галузь, перехід було підготовлено заздалегідь або, певною мірою, так здається. До цієї категорії належать Польща і Угорщина. Слід зазначити, що ці типи номенклатури тісно зв’язані з двома чинниками: а) давній приватний сектор (розвивався 20 років); б) давня традиція відкритості до Заходу (політична та трудова міґрації), внаслідок чого вже вивчено правила функціонування демократичних систем. «Реакційну» номенклатуру несподіване повалення комунізму захопило зненацька, вона стала безсилою і політично, і економічно. Яскравим прикладом цього є Чехія та Словаччина. З погляду економічного поява маєтного класу з номенклатури була б зовсім неможливою через повне одержавлення економіки. У більшості таких країн дефіцит капіталу, ймовірно, призведе до відмивання грошей. Під цим кутом зору Польща та Угорщина також значно відрізняються від інших колишніх комуністичних країн саме тим, що там порівняно давно леґалізовано приватний сектор. Взаємовідносини між політичною владою та приватнопідприємницькою економікою зайшли достатньо далеко, щоб вважати вплив номенклатури якщо не благотворним, то в усякому разі бажаним.

Чи виникне така сама ситуація в інших країнах, де приватний капітал утворюється внаслідок придбання державної власності (Чехія і Словаччина, Україна, Болгарія і т.ін.)?

Цікаво відзначити, що, згідно з опитуванням, проведеним одночасно й з однаковим набором запитань у центральноєвропейських країнах (Польща, Угорщина, Чехія і Словаччина), різним типам номенклатур відповідає різне сприйняття їх суспільною думкою. У відповідь на запитання: «Чи потрібно колишню номенклатуру вилучити з найважливіших урядових посад?» 80% чехів висловилися за радикальну чистку на відміну від лише 40% поляків та 35% угорців 2.


§3. Невидимий перехід

Процес привласнення маєтностей відбувався на ширшому тлі явищ, які й раніше були характерними для Польщі та Угорщини й ефектною кульмінацією яких стало повалення режимів. Озираючись назад, легко вирізнити ці структурні характеристики (що мало чим нагадують суспільства радянського типу), які з’явилися до вибуху 1989 року й широко розповсюдилися після нього. У попереднє десятиріччя зростає потяг приватного сектора до економічної самостійності, збільшилася кількість приватних шкіл, набуває розвитку (іноді незаконного) незалежна система охорони здоров’я, спостерігається будівництво ґаражів та ресторанів, не кажучи вже про традиції приватної власності у сільському господарстві. Саме у цьому контексті останні уряди минулого режиму здійснили заходи з приватизації державних об’єктів явно на користь директорському корпусу та й взагалі тих, хто обіймав відповідальні посади у державній економіці. Очевидячки, було б перебільшенням казати, що колишні еліти зумисно провели у життя низку потрібних їм законів, але вони, еліти, безперечно, скористалися з цього.

У Польщі 23 грудня 1988 року уряд Раковського домігся прийняття закону, що сприяв привласненню державного майна номенклатурою й тому викликав шквал критики. Суть цього закону у тому, що стало можливим створювати приватні фірми як партнерів державних підприємств з метою оздоровлення останніх. Згідно з законом державне підприємство мало змогу продавати, здавати в оренду свої активи або поступатися порядкуванням ними на користь приватних фірм.

Новим фірмам, своєю чергою, дозволялося встановлювати свої ціни (на відміну від соціалістичного сектора, який був зобов’язаний оперувати фіксованими цінами). Таким чином, директори мали змогу реалізовувати державні активи, машини та устаткування за дуже пільговими цінами приватній компанії — компанії, якою вони, цілком ймовірно, володіли або в якій мали контрольний пакет акцій. Наприклад, директор державної компанії міг перевести у власність собі або групі співробітників цілі цехи чи відділи. Розміщуючи потім замовлення у тому ж таки виробничому секторі, що й первісне підприємство, нова фірма починала надавати послуги, що сприяли отриманню нею максимального прибутку. З другого боку, директора-акціонера не турбувало зростання витрат виробництва на власному підприємстві, яке він примусив працювати для добра своєї ж приватної фірми. Він просто зводив до мінімуму витрати енерґії, видатки на охорону довкілля, оренду приміщень, транспорт та зв’язок. Як директор державного підприємства він мав змогу законно понести збитки й водночас поживитися за рахунок своєї приватної ініціативи.

Іноземні інвестори зацікавилися такими приватними фірмами не в останню чергу тому, що хоч держава й надавала основні фонди (приміщення, устаткування, інструмент та засоби транспорту), вона не фінансувала їх. Вартість такого матеріального внеску занижувалася, що призводило до зростання відносної вартості іноземних грошових інвестицій і, таким чином, до зростання частки прибутку в іноземному капіталі. Хоч цей закон був за ідеєю спрямований на оздоровлення державного сектора, його неґативні аспекти, вочевидь, переважили позитивні, надто беручи до уваги, що зумисні злочинні дії не були своєчасно припинені. Навпаки, такі дії безперешкодно ширилися, чому сприяв, в усякому разі попервах, брак обмежень на кількість директорських посад, які можна було обіймати у державній промисловості.

Як результат:

взаємовідносини між державними підприємствами й новими приватними акціонерними компаніями ніколи не були на користь перших;

приватні фірми, всупереч їхнім початковим запевненням, майже ніколи не працювали у виробничому секторі, їхня діяльність мала, головним чином, суто комерційний характер;

директорам, господарській номенклатурі вдавалося проводити фінансові операції, прямо чи опосередковано, через підставних осіб, що дозволяло їм швидко збагатитися.

Переміщення державних активів у приватні руки призвело до перетворення великого прошарку колишньої господарської номенклатури на капіталістів. Таким чином, протягом кількох місяців переходу від старого режиму до нового багато з них займалися первісним нагромадженням капіталу, а це відіграє вирішальну роль в суспільстві на порозі ринкової економіки. Тут, напевно, треба розглянути ролі, які відігравали у цьому процесі стихійний рух (кожний сам за себе) та міжструктурні відносини.

В Угорщині спостерігався справжній сплеск приватизації. «Друга» економіка, що квітнула з початку 1980-х років, ще раніше обумовила прийняття закону, що леґалізував самостійність підприємств. Після цього, у 1988 та 1989 рр., з’явилися ще два закони, завдяки яким були створені справжні правила приватизації державних підприємств 3.

Угорське законодавство зобов’язало компанії перш ніж трансформуватися, збільшити свій капітал. Заохочувались розпродажі для вливання нового капіталу в компанію, яка у разі такого продажу ставала співвласником. Компанія мала змогу також вибирати собі покупців і встановлювати власні ціни 4. Таким чином, директорів підприємств всіляко заохочували користуватися цими законними «інструментами». Наприклад, директора однієї мережі готелів («Хунгарготель») запідозрили у продажу за низькими цінами близько п’ятдесяти готелів, у тому числі знаменитих «Форум» та «Інтерконтиненталь». Слід також відзначити, що аж до 1989 р. держава податковими пільгами заохочувала підприємців до продажу.

Таким чином, в Угорщині з 1988 до березня 1990 р., коли був прийнятий закон про «захист національної власності у володінні компаній», можливості для первісного нагромадження були такими ж самими, як у Польщі, й цим скористалася угорська господарська номенклатура. Доречно запитати: як це все відбилося на номенклатурі (не лише в Угорщині, й в інших посткомуністичних країнах), що розчинилася у нових умовах, при тому, що суспільна думка завжди пов’язувала зростання її багатства з сучасною діяльністю та первісним політичним статусом? Угорські журналісти, звичайно, не так гостро критикували зловживання номенклатури, як їхні польські колеґи, за винятком випадків, коли йшлося про нерухоме майно, що ним володіли компартійні організації. Це наводить на думку про те, що з подальшою приватизацією в економіці угорська господарська номенклатура «немов у воду впала» завдяки вправнішим порівняно з номенклатурою польською маніпулюванням економічно-правовими інструментами. Ще тільки належить визначити, чий спосіб — угорський чи польський — був найефективнішим для розвитку «капіталізму» в цілому й збагачення номенклатури зокрема. Треба також пам’ятати, що лише 4% національної власності було продано з кінця 1991 року: покупці не мчали стрімголов, але ж саме продаж державних об’єктів дає можливість їхнім директорам стати співвласниками. Нагромадження капіталу тривало до 1989 року за становлення «другої» економіки, коли в рамках державних підприємств створювалися приватні фірми. Ця ситуація була подібною до становища у Польщі після прийняття закону 1989 року.

У виступах прихильників загальної «декомунізації» та в стереотипах суспільної думки висловлюється впевненість у тому, що дії членів колишньої номенклатури, які займають сьогодні низку позицій у приватному секторі, були ретельно продумані й свідомо спрямовані на розкрадання державного майна у русі «кожний сам за себе». Насправді ж закони 1988-1989 рр. мали на меті не зумисну «політичну капіталізацію», а пошук раціонального економічного вирішення проблем закритого суспільства. На час опублікування законів директори ще не думали про приватизацію — до цього розуміння вони прийшли пізніше. Їхня первісна мотивація була зв’язана скоріше з кон’юнктурними міркуваннями, ніж з реалізацією можливості зміни свого статусу.

Серед причин створення якої-небудь акціонерної компанії найголовнішим було намагання вийти поза жорсткі рамки економічної політики тодішнього комуністичного уряду (наприклад, реформа, що її запропонував польський прем’єр-міністр З.Меснер). Задумана як деформаційна ще у 1987 році, вона являла собою спробу зупинити інфляцію через контроль над цінами й заробітною платнею відповідно до рекомендації МВФ. Вважалося неможливим стимулювати виробництво, даючи підприємствам повну волю ціноутворення та визначення розміру заробітної платні. Згідно із задумом директори підприємств мали розглядати закон 1988 року, як сущий божий дар, і їм потрібно було лише «прищепити» виробництво й робочу силу до приватної фірми та знову добитися таким чином конкурентоспроможності. І якщо вони самі не бачили термінового зиску від такого кроку, їхні робітники брали на себе турботу показати їм цей зиск на прикладі сусідньої компанії, якій вдалося збільшити заробітну платню завдяки створенню нової юридичної структури в межах приватнокомерційного законодавства. До цих мотивів можна додати й більш прозаїчну причину, що стосується директорського професійного майбутнього. «Передова» ухвала комуністичної влади, що являла собою спробу оживити діяльність директорів на основі ідеї «Солідарності» про організацію конкуренції за найважливіші посади, одразу ж викликала реакцію самозахисту з боку цих таки директорів. Вони воліли утриматися на своїх місцях внаслідок створення приватної та юридично самостійної структури, де вони були б відповідальні тільки перед своїми акціонерами, а не тим, що згодилися б з малопереконливим вислідом відкритого змагання, де могли б мати силу меритократичні критерії і тиск профспілок. Ці три мотивації у комплексі, а також тип поведінки, звичайно, не задумувалися авторами законів як чинники упереджувальної дії з метою протистояти поступу історії...


§4. Хто ж вони? 5

На підставі близько 30 невимушених розмов у Польщі можемо спробувати пролити світло на те, який економічний шлях обрали нові директори, що займали важливі посади до подій 1989 року.

Ці бесіди, що їх, без сумніву, було легше проводити з колишніми партійними реформаторами (внаслідок цього вони, найбільш репрезентовані у нашому дослідженні), підтверджують та ілюструють те, що частина номенклатури завершила процес узаконеного привласнення державної власності. Він уможливився завдяки законам, прийнятим незадовго до повалення комуністичних режимів, надто у Польщі та Угорщині.

а) Освічені й сучаcно мислячі

Громадян з цієї — далеко не представницької, звичайно, — групи характеризує досить багато спільних рис, що дозволяє говорити про порівняно точний зріз.

У самій партії вони репрезентували модерністський, освічений і реформаторський прошарок. Ці люди, яким нині від 35 до 50 років, часто-густо вступали до партії у часи Ґерека під впливом його економічної програми. Походячи частенько з робітників, вони досягли дві соціальні мети – вищу освіту й кар’єру у партійній структурі. Також показово, що їхня фахова кваліфікація поєднує підготовку як керівника та диплом про вищу технічну освіту.

Не дивно, що у посткомуністичній Польщі представники цієї групи стали приватними підприємцями, бо вони вже вміли створювати структури типу компаній. Нові капітани промисловості розглядали державне підприємство як поле дії. Володіння власною компанією, поза сумнівом, надало їм можливість самовираження.

Ідеологічно ризикова політика Ґерека, ґрунтована на поєднанні компетентності зі споживанням, була на користь кваліфікованим виконавцям та призвела б, як гадалося, до побудови суспільства, де задовольнялися б усі потреби. І справді, саме під цією «парасолькою» номенклатура мала змогу досягти небачених досі масштабів шахрайства. За Ґерека гроші зароблялись леґально. Зрозуміло, такій «економічній» номенклатурі було значно легше маніпулювати партією у час, коли генеральний секретар розмовляв її мовою. Майбутні історики обов’язково пояснять, якою мірою її сподівання були здійснені. Нас же, з одного боку, цікавить взаємодія між модерністською групою та її ідеологією, з другого — еволюція самої системи, в якій діє приватна компанія.

Саме за Ґерека та пізніше, у 1980-х роках, почала розвиватися приватнопідприємницька економіка у взаємодії з номенклатурою (явище, що його помічено в Угорщині 6) та з’явилися умови для нагромадження капіталу. Відомо, що наприкінці 1970-х років уже існували реґіональні інформаційні осередки, призначені для того, щоб полегшити створення громадянами «агенцій» (так охрестили приватні комерційні підприємства). Тут наявна одна з форм сприяння створенню компаній — явище, що отримало ширший розвиток у 1991 році. Отже, хто ж зумів скористатись цими важелями? «Економічна номенклатура», люди типу одного власника магазину з Катовіце, який у 1980-ті роки, у розпалі соціальної кризи, працюючи директором державного підприємства, відкрив свій власний магазин, не виявляючи при цьому будь-яких конкретних політичних спрямувань: «У Кракові, у воєводській управі мені дали багато порад, як відкрити власну справу. У той час (1979 р.) подібне було справжньою революцією. Панувала анархія, жодного контролю. Завдяки мережі установ я був у змозі імпортувати іноземні товари для всієї Польщі. Це був магазин з подвійним статусом: стіни належали державі, а крам був приватним. Воєводська управа допомогла мені зв’язатися з постачальниками й замовниками, у тому числі іноземними (Юґославія, Східна Німеччина). Я порядкував магазином від 1979-го до 1986 року, а потім мене призначили директором державного підприємства, та я передав магазин під нагляд дружини. За 6 місяців я розплатився за автомобіль з причепом. Такі були ціни у 1979-1980-му: максимум рентабельності! У 1980-1983 рр. я збудував три чверті свого будинку...»

б) Реформатори

Рухомі швидше чуттям, ніж усвідомленим потягом, майбутні капіталісти з номенклатури не мали змоги, як усі інші, уявити собі усі наслідки. Вони вважали себе реформаторами, що змагаються проти консерваторів, хоч і у все ще монократичній країні з лише частково ринковою економікою. Чим більше партія ставала реформаторською, тим надійніше забезпечувалося їхнє подальше процвітання.

Вони стихійно відчували себе ближче до еліти «Солідарності» й ненавиділи бетон (польська метафора щодо консерваторів у КП), проводячи справу до розколу в партії. «Солідарність» була загрозою для бетону, але не для нас». «Тут більшість членів «Солідарності» були також членами партії». «Ми вірили у партійне гасло оновлення».

Легко, звичайно, переписувати історію заднім числом. Проте реформатори надають великого значення своїй ролі у подіях. Діючи наосліп, вони зажадали механізму леґітимації, що забезпечував би наступність між станом до та після.

«Ми не бажали влади у тому вигляді, в якому вона була». «Усе зробили ми — опозиція у 1978 році була лише жменькою людей». «З 1979 року стало зрозуміло, що система розвалюється. Попереднім урядам бракувало мужності; потрібно було вивільнити ціни. З народом повелися погано». «Зміни у Польщі сталися внаслідок впливу кількох чинників і насамперед проґресивного вибору ПОРП. Цей вибір походив від тих, хто підтримував реформу. У 1980 році не було істотної різниці у мисленні «Солідарності» й партійних реформаторів. Нас бажали викинути у 1980-му. Ми прагнули запровадити вільні вибори всередині партії. Люди забули нашу роль у змінах. Якщо й була реформа, то завдяки нам».

Що стосується реформ, ці люди стверджують, що саме вони організували навчальні курси з ринкової економіки для бізнесменів з 1985 року та приймали більше безпартійних на відповідальні посади лише з огляду на їхню компетентність. Тобто — вони бачать себе батьками неокапіталізму.

«Ми зробили величезний якісний стрибок у 1980-х роках. Нові приписи йдуть не з сьогодення, а з часів Раковського (останнього комуністичного прем’єр-міністра), який дозволяв кому-завгодно створювати приватні фірми. Зараз про це ніхто не каже, але саме уряд Раковського зробив усе це можливим. Якби це сталося на десять років раніше, у комунізму було б, можливо, більше шансів вижити, хоч би що ви про це думали». «1980-ті були роками мирного відречення від влади й переходу до ринкової економіки».

в) Еліта у пошуках свого обличчя

Вони були й залишаються елітою. Але вони шкодують, що посткомуністична влада не усвідомлює цього. Передбачаючи свій майбутній відхід від справ з огляду на розвиток приватного сектора або просто внаслідок звільнення, більшість з цієї групи створювала консультативні фірми (що, звичайно, спеціалізуються з перепрофілювання), торговельні установи або компанії, безпосередньо зв’язані з їхньою кваліфікацією (у тому числі мережі організацій). Деякі з них також стали повноважними представниками провідних західних фірм (скажімо, у банківській справі та страхуванні).

Сьогодні капітани промисловості, що нарешті отримали змогу дати повну волю духові вільного підприємництва, опинилися в «шизоїдному» становищі, втративши колишню роль політичних лідерів і шкодуючи за тим, що на цей час у них є лише економіка.

«Багатьох гарних людей позбавилися, й вони опинилися у приватному секторі. Тепер у державному секторі — найслабкіші керівні кадри. Директор у державному секторі заробляє приблизно стільки, скільки простий робітник у приватному. Багатьох директорів вигнали з державних підприємств! Але переміщення до приватного сектора є розбазарюванням людських ресурсів, бо людина, здатна керувати заводом, де працює 500 людей, натомість керує лише п’ятьма робітниками. Сьогодні суспільство ставиться до нас дуже несправедливо. Польщі бракувало нашої генерації, й мине багато часу, поки нам буде заміна».

Після 1989 року цій групі довелося адаптуватися до нових умов та змінити свій світогляд. Це група господарів, які вміють використовувати й структурувати свої старі зв’язки, насамперед на реґіональному рівні, для розвитку економічної та політичної активності. У цьому процесі пошуку свого обличчя вони намагаються знайти цінності, притаманні економічній та національній елітам. Будучи працьовитими, вони можуть похвалитися тим, що ризик став нормою їхнього способу життя, вони адекватно сприймають нестабільність та стрес. Вони добре знають, що таке стрес: раніше у партійному апараті вони постійно перебували у стані небезпеки від змін, що могли б зробити їх непотрібними, а тепер звикають до життя в атмосфері декомунізації.

Їх уже не задовольняє зростання лише свого економічного статусу, вони прагнуть грати роль у житті своїх міст, реґіонів країни, мати представників у владних структурах і створити політичне лобі. І одначе наштовхуються на бар’єр. Суперечність закорінена в їхньому родоводі. За своїми традиціями, звичками, ставленням до реформ вони є потенційними клієнтами соціал-демократії, але тільки-но починають господарювати їхні власні компанії (за наявності профспілок), вони одразу ж стають дуже ліберальними. Вони бажали б стати господарями життя й сприйматися такими. Тоді як їхні голоси й уподобання, звичайно, віддані новій соціалістичній (колишній комуністичній) партії, їх принаджують і «соціал-ліберали» — вони захоплюються такими, як Куронь та Кісс.


§5. Консолідація політичного статусу?

«Класотворчий» процес може відбуватися по-різному. Можливо, деякі представники колишньої комуністичної еліти справді прагнуть організуватися й надати цілому процесові політичного забарвлення. Для цього згодилися б політичні організації, що відгалузилися від комуністичних. З одного боку, утворилося б політичне угруповання, що потребує фінансування, з другого — економічна верства, що прагне політичного представництва, чи навіть група впливу, при цьому ідеологічно їх об’єднувала би соціал-демократична платформа.

Зустріч політичних та економічних дійових осіб старого режиму мала змогу статися природно з огляду на логічну невідворотність, але вона могла б також бути наслідком продуманої стратегії. У листопаді 1991 року російська преса викрила наявність документів, що вказують на можливу міжнародну координацію стратегій економічної конверсії з боку КПРС досерпневого (1991 р.) зразка. З цієї причини КПРС провела у Варшаві у березні 1991 року семінар, що, як писав у приватному листі один з його учасників, мав би «дати пріоритет створенню структур, формально не зв’язаних з партією, таких, як акціонерні товариства, фундації, компанії з обмеженою відповідальністю. Інакше кажучи, планувалося створення інституцій, що їх не можна експропріювати з політичних мотивів» 7.

На цій таки зустрічі на пропозицію Л.Міллера, голови польських соціал-демократів (СДРП), мали заснувати базу даних та координаційний центр для адміністративної та господарської діяльності комуністичних партій 8.

Поведінка тогочасних комуністичних еліт, надто у Центральній та Східній Європі, розкриває, зазвичай, їхні стратегії адаптації, а не реваншу. Поза сумнівом, несподіваний повний крах системи, яку комуністичні лідери бажали контролювати до останньої хвилини через розподіл влади (компроміс «Круглого столу» у Польщі й «Трикутного столу» в Угорщині), зірвав хитромудрі задуми й посилив рефлекс виживання. Але уважні спостерігачі не могли не помітити, що під час революції (грудень 1989 — січень 1990 рр.) як у Польщі, так і в Угорщині влаштовувалися ритуальні театралізовані дійства, щоб возвістити кінець комуністичного минулого й пришестя нової соціал-демократичної ери (скажімо, винесення прапора на з’їзді ПОРП). Маніпулювання з символікою свідчило якщо не про готовий сценарій прощання з комунізмом, то, в усякому разі, про бажання зробити це пристойно.

Судячи з опублікованих документів щодо плану координації економічної діяльності, необхідної для перегрупування лівих (некомуністичних) сил, можна припустити, що упереджуюча стратегія складалася з кількох фаз, починаючи з моменту, коли Центральна та Східна Європа зазнали «ефекту Горбачова». Політичну переорієнтацію на соціал-демократичну платформу пришвидшив реформістський трикутник (Москва — Варшава — Будапешт) до 1989 року. Після революційної хвилі у країнах колишнього радянського блоку ініціативу взяли на себе консерватори (подібні до Г.Янаєва, що надав позику СДРП, фінансовими питаннями зайнялися інші прихильники жорсткої лінії, такі, як Л.Міллер та ін.). Але є й історичні причини, що висвітлюють провідну роль Польщі та Угорщини (на додаток до вже зазначених аспектів): традиція змагання з динамічною опозицією, чиї мирні політичні наміри «обламувалися» об моральні стандарти поведінки комуністичної еліти; природа реформаторських тенденцій, що устоялася, та вплив свого роду незримої мережі груп комуністів, виключених з партії за реформаторські погляди; частота зміни генерацій та існування напередодні подій 1989 року молодого покоління, що його приваблювала неортодоксальна господарська і політична діяльність; міра політичної відкритості до ліберальних інституцій Заходу й традиція контактів з «єврокомунізмом» та західною соціал-демократією. Загалом можна сказати, що чим виразніше народження громадянських суспільств, тим витонченіші спроби випередити зміну режиму.

Стратегія політичної переорієнтації полягала фактично у трансформуванні програм, структур та найменувань з метою максимального наближення до соціал-демократичної моделі.

Інші формули мають лише залишковий характер, найчастіше кружляючи коло ідеї заперечення процесу «соціал-демократизації». Так, декого зваблює націонал-комуністична ідеологія чи навіть націоналізм. Це надто стосується тих районів, де міжнаціональний антагонізм спливає на поверхню (скажімо, проблема турецької меншості у Болгарії, угорців у Румунії, німців у Польщі або й питання словацького сепаратизму). Така тенденція особливо сильна там, де попередній владі вдалося збудити націоналістичні почуття у певних класів, де й сьогодні діють організації типу «Варта романяска» або «Романія маре» у Румунії, у яких беруть участь колишні службовці «Секурітате», чи спадкоємців «мочаризму», таких, як група «Ґрюнвальд», та прихильників «Партії Х» С.Тимінського у Польщі. У Словаччині вплив сепаратистів спонукав таких екс-комуністів, як Володимир Мечіяр, віддатися під владу радикальної націоналістичної доктрини.

Іншої метаморфози у перебудові компартійного апарату зазнали ортодокси. Залишаючись, як звичайно, у меншості, вони культивують відданість комуністичній спадщині, повертаючись до витоків ідеології, яку, за їхнім твердженням, зраджено (скажімо, Союз польських пролетарських комуністів), або апелюючи до леґендарних лідерів (наприклад, Угорська соціалістична робітнича партія (кадаровська) К.Ґросса чи Асоціація добровольців Енвера Ходжі в Албанії).

Будучи поза сумнівом, у більшості колишні комуністи, що вибрали соціал-демократичний шлях, намагаються знайти у цьому ідеологічне натхнення, новий спосіб леґалізації, який дозволить дотримуватися деяких аспектів минулого, не ризикуючи при цьому викликати неґативні емоції виборців, які, як і раніше, дуже болісно реаґують на комуністичну спадщину. Соціал-демократизація як засіб перегруповування сил на політичній арені заважає їм, однак, удатися до популістської соціальної демагогії. Річ у тім, що нові соціал-демократи шукають європейське коріння й домагаються міжнародного визнання як спільники західної соціал-демократії (наприклад, неодноразові спроби вступу до Соціалістичного Інтернаціоналу). Це надало б їм законний статус, який раніше не могли забезпечити всередині країни слабкі історично соціал-демократичні партії.

Стрижнем реформаторів залишаються ті, хто нічого не заперечує зі свого минулого. Навпаки, вони й надалі претендують на «авторські права» руйнівників комунізму, режиму, що, на їхню думку, був застарілим та реакційним. У не дуже далекому майбутньому може виникнути ідеологічний конфлікт між цими економічно діючими особами та їхніми політичними неосоціал-демократичними партнерами. Співіснування двох суперечливих синдромів (соціал-демократичне бачення суспільних відносин у світовому масштабі та ліберальне уявлення про професійні відносини, надто ж на рівні фірми) логічно має призвести до політичного соціал-ліберального вибору, тобто до встановлення ідеологічної та організаційної єдності з соціал-лібералами, такими, як Демократичний союз у Польщі, СДС в Угорщині, Союз демократичних сил у Болгарії, Громадянський альянс у Румунії та деякі кола, близькі до Вацлава Гавела з колишнього Громадянського форуму у Чехії. Це явище може, своєю чергою, перекинутися у традиційну сферу впливу соціал-демократії, де розрив у соціал-демократизованих посткомуністичних утвореннях може логічно сприяти зміцненню соціал-лібералізму.

Залишається запитання: чи увійде струнка система символів престижу, вироблена названою соціальною групою у точці перетину нового майнового класу й політичної групи, що домагається влади, у суперечність з традицією та ідеологічними постулатами, що підштовхують колишні комуністичні партії галасувати про «служіння знедоленим класам»? Інакше кажучи, перш ніж стати еґоцентричною групою, все ще крихкій колишній номенклатурі доведеться обходити рифи, які їй, можливо, створює ситуація посткомунізму. По-перше, це декомунізація, коли колишня комуністична номенклатура стає зручним козлом відпущення. По-друге, її політичне обличчя може змінюватися — від неї може відхреститися як стара комуністична родина за надто великий лібералізм, так і ліберали за понад міру тісний зв’язок з колишньою родиною. Ці можливі відторгнення свідчать про силу групи, про її готовність та здатність грати доцентрову політичну роль. В усякому разі, у боротьбі за нову владу у колишньої номенклатури краща стартова позиція і максимальні переваги не лише у приватному, а й у державному секторах, де її навички, можливо, коли-небудь знову виявляться незамінними.







1 Запропоновано у лекції, прочитаній у IRSES: Bauer T., Building Capitalism in Hungary. - Paris, 1991. Цю тезу розвинув: Hankiss T., East European Altenatives. - Oxford, 1990. Див. також Staniszkis J., Nowa karta konfliktow // Tygodnik Solidarnosc. - 1989, 15.XII.- S.1,7

2 Див.: Gazeta wyborcza. - 1991. -27 grudnia.

3 «Закон VI від 1988 року про компанії та господарську діяльність» (прийнятий у серпні 1988 року, отже, до зміни режиму), а також «Закон XIII від 1989 року про приватизацію».

4 Для приватизації компанії останній слід було збільшити свій капітал щонайменше на 20% шляхом залучення зовнішніх акціонерів. Ці дії можна проілюструвати двома прикладами: 1) держава володіє 20% акцій компанії. Решту, тобто 80%, компанія має змогу продавати. Якщо ці 80% не реалізовуватимуться протягом трьох років, держава їх привласнює. У разі продажу акцій компанії 80% їх вартості повертаються державі, 20% - компанії (при цьому держава зберігає перші 20% акцій). Закон уповноважує директорів провадити продаж лише за згодою правління. 2) У разі заборгованості компанії остання в змозі конвертувати свої борги у акції. При цьому кредитний банк виступає як акціонер. Це дає змогу здійснювати певну національну чи міжнародну стратегію. У цьому разі 80% акцій розподіляються між компанією та банком згідно з рівнем заборгованості (крім того, банк може купувати нові акції). У останньому випадку є більше підстав для продажу, адже компанія і кредитори ділять 80% капіталу компанії (20% залишаються у держави), але держава не отримує прибутку від такого холдинґу.

5 У межах цієї системи варто було б узагальнити дані деяких соціологічних досліджень.

6 Див.: Szelenyi S., Socialist Entrepreneurs: Embourgeoisement in Hungary. - Madison, 1988; Szelenyi I., Szelenyi S. Classes and Parties in the Transition to Post-Communism: The Case of Hungary, 1989-1990. - Stanford, 1990.

7 Как украсть миллиард и спасти «ум, честь и совесть» // Комсомольская правда. - 1991. - 19 нояб.

8 Gazeta wyborcza. - 1991. - 12 listopada.





Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.