Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Попович М. В. Нарис історії культури України. — К., 1998. — С. 417-430.]

Попередня     Головна     Наступна





§3. УКРАЇНА ПОРЕФОРМНА ТА ПЕРЕДРЕВОЛЮЦІЙНА


Село


Впродовж другої половини XIX ст. населення України зросло з 13,5 млн до 26 млн чоловік, тобто майже подвоїлося. До першої світової війни воно збільшилося ще на 10 мільйонів. Особливо швидко зростало населення південних губерній: з 3,6 млн 1858 р. до 8,8 млн 1897 і 13 млн 1914 року. Швидко збільшувалось населення міст — як і по всій Росії, втричі, так і в Новоросії — вп’ятеро (з півмільйона до півтора в кінці століття і двох з половиною напередодні війни). На зламі століть все населення імперії становило 197,6 млн чоловік, у тому числі й тих, хто назвав рідною мовою російську — 55,4 млн (47 відсотків), українську — 22 млн (19 відсотків).

Це — показник не дуже точний: на Правобережжі частина поляків рідною мовою вважала українську, а частина українців, безумовно, значно більша, ніж кількість україномовних поляків, — в сім’ї розмовляла російською мовою, вважаючи себе українцями або не замислюючись над своєю національною ідентифікацією. Селян, за даними того ж перепису 1897 р., було в Україні 22 млн. На цей /418/ клас українського народу і припадає основна маса тих, хто вважав рідною мовою українську. Селянство розмовляло дуже близькими діалектами однієї мови від Поділля до Слобожанщини, від Полісся до Таврії. В різних регіонах хати по-різному будувалися, крилися соломою, прикрашалися, але скрізь це була традиційна українська хата. Так само однотипно забудовується господарськими будівлями двір. Цей стандартний інтер’єр хат т дворів зберігають поселення українців і у Приураллі, на Далекому Сході, і в Карпатах. Зберігають спільні риси і господарська діяльність, і реманент, і майно українського селянина на всій національній території та на новоколонізованих землях.

Селянство становило близько 90 відсотків населення в середині століття і близько 85 відсотків — напередодні війни. В корінних українських губерніях відсоток сільського населення мало змінювався. Це відбилося і на структурі промисловості: на Україні розвивалася переважно промисловість, орієнтована на переробку сільськогосподарської продукції, — цукрова, борошномельна, винокурна. Різкий контраст становили нові промислові райони, що швидко розвивалися. Але і на їх долю сильно впливав розвиток процесів в українському селі.

Україна і Польща були найбільш густонаселеними районами імперії, якщо не рахувати промислового центру Росії. Порівняно з іншими районами на Україні після реформи найзначніший відсоток землі опинився в приватній власності — крім великих приватних землеволодінь тут було багато селянських сімей, на кожну з яких, крім наділу, виділялася у приватну власність садиба. Середній наділ на селянську сім’ю по Україні був /419/ істотно нижчий, ніж загалом по імперії, — найбіднішими господарствами в Росії вважалися менші, ніж 6,2 га, і їм належало загалом 23 відсотки всіх земель; в Україні це був більш ніж середній розмір господарства. Колонізаційні земельні ресурси були вже вичерпані, і селянське малоземелля стало нестерпно гострою, визначальною соціальною проблемою.

Треба, проте, підкреслити, що для другої половини XIX ст. характерний приблизно однаковий розподіл землі між великими приватновласницькими маєтностями, середніми й зовсім маленькими господарствами в усій Європі, як Східній, так і Західній. Справа не тільки в забезпеченості господарств землею, й у технічній та економічній культурі села.

В Росії половина приватновласницької землі належала 6 відсоткам власників. Але з 1861 по 1912 р. дворянство продало половину своїх земель селянам. Вести велике аграрне господарство тепер доводилось не на насильницьки-кріпосницьких, а на приватновласницьких засадах, із застосуванням найманої робочої сили і в обстановці конкуренції. За цих умов половина великих поміщицьких господарств виявилась нежиттєздатною, а дрібні селянські господарства мали зовсім іншу долю, ніж у Західній Європі.

В Німеччині різкі зміни в життя села приніс розвиток промисловості, який зробив доступними селянину мінеральні добрива та новітній сільськогосподарський реманент, створив умови для поліпшення порід худоби, переведення на стійлове утримання, чим зменшив залежність економіки господарства від його розмірів. Родюча українська земля начебто і не потребувала добрив, але виявлялося, що за таких умов економічно вигідне тільки велике фермерське або зовсім гігантське зернове господарство. Дрібні господарства, які не стали на шлях інтенсивного розвитку, не могли скористатися навіть тими простими знаряддями, що їм пропонувала тогочасна промисловість.

На відміну від Росії, українське село не знало общинного землеволодіння з регулярними переділами землі між господарствами. Ці переділи, що були регулярними в Росії, і, згідно з одним із законів Олександра III, повинні були проходити по всій імперії не рідше, ніж раз на 12 років, не дозволяли селянинові ставитися до землі як до своєї власності, як до основи життя, що /420/ потребує постійного догляду. Українське звичаєве право забезпечувало главі сім’ї можливість продати землю і майно, які він придбав; спадкову дідизну він міг лише віддати в заклад, а материзну, принесену в сім’ю жінкою, міг закласти лише з її дозволу. Сини за їх бажанням відділялися, і тоді майно і земля ділилися; в XIX ст. велика сім’я стає рідкістю. Конфлікти, що приводили до відділення одружених синів від батьківського господарства, з добрим гумором описав Нечуй-Левицький в «Кайдашевій сім’ї». Громада мала велику владу на селі, вона могла втручатися у особисті справи сельчан, підтримувала традиції самоврядування, які навіть суперечили законам імперії, наприклад, могла не визнати присланого старосту або священика і обрати свого, на цьому ґрунті нерідко бували конфлікти з державними і церковними властями. Але в спадкову власність громада не втручалась. Селянська філософія опиралася на переконання, що право на власність тримається на праці, вкладеній в землю.

Традиційна агротехніка знала один вид добрив: гній. Угноювались, проте, здебільшого присадибні городи. Якщо вистачало худоби, угноювали ще трохи під картоплю чи під пшеницю. Поміщицькі господарства були в гіршому стані, бо худоби для угноєння на великі поля не вистачало.

Реформа посилила малоземелля, оскільки наділи, згідно з нормативами, прийнятими в імперії, відрізали на користь поміщиків частину земель, традиційно оброблюваних кріпацькими сім’ями. Загалом, за підрахунками сучасників, українському селянству не вистачало того хліба, який воно вирощувало; по губерніях «малоросійського» Лівобережжя при потребі 81 млн пудів вироблялося 65 млн *. Це означало, що селяни не могли утримувати худоби. Так, згідно з даними експедиції Чубинського (70-ті роки), в бідних районах Черкащини корову мав лише кожен 10-й, дві — кожен 20-й хазяїн. Свиней, щоправда, тримали всі — від 2-х до 6-ти голів, а також курей від З — 4 до 10 — 12, «по хлібові» **. Харчувалися дуже бідно, м’яса майже не їли, здебільшого вживали круп’яну, борошняну їжу та картоплю. Вранці (влітку навіть о п’ятій) — борщ, каша; на полудник каша, куліш, лемішка тощо, вечеря — картопля зі шкварками, в жнива — ще підвечірок. Один із сучасників писав: «Розгляньмо їжу нашого селянина. Вона надто убога і одноманітна: борщ і каша, каша й борщ, вперемішку з картоплею, а часом все діло обходиться шматком чорного хліба з сіллю. От і вся його кухня. Як розкіш їсть він у свято вареники з сиром, галушки — і рідко коли зустрічається з шматком сала чи м’яса» ***.



* Див.: Россия. Полное географическое описание нашего отечества // Малороссия. — СПб., 1903. — Т. VII. — С. 155.

** Див.: Чубинский П. П. Инвентарь крестьянского хозяйства Черкасского уезда // Записки Юго-Западного отдела Императорского Географического общества, 1876. — Т. II. — С. 178.

*** Цит. за: Артюх Л. Ф. Їжа та харчування // Поділля. — С. 297.



Головна проблема полягала у відсутності робочої худоби. Впродовж XIX ст. українське сільське господарство поступово переходить на металеві заводські знаряддя. Поширюється залізний плуг, найбільше — німецький саківський. Щоправда, заводські саки переважно вживаються на півдні України, бо на /421/ головній її території потрібна була більш ретельна оранка, щоб не вивертати землю до піску. Поширюються або вдосконалення до дерев’яних у головній частині плугів, або ковальські вироби, на початку XX ст. — комарик. Новим залізним плугом можна було орати і кіньми; їх і тримати було дешевше, ніж волів, та й кінський гній для господарства кращий. Проте утримувати коней могло не кожне господарство. На Поділлі в кінці століття половина господарств коней взагалі не мали, третина мала пару коней (щоправда, безкінні могли мати воли).

За даними П. П. Чубинського, в 70-ті роки весь маєток середнього селянина оцінюється в 415 крб., з яких будівлі і худоба відповідно в 138 та 125 крб., знаряддя — в 27 крб. Бідний мав худоби всього на 11 крб., а знарядь — на 5. Витрати заможного селянина на знаряддя були мало не вдвічі більші, ніж у середнього (43 крб.), а на худобу — мало не втричі більшими (350 крб.). На одяг селянин витрачав не дуже багато (60 крб. бідний, 160 — багатий). Десятина землі коштувала тоді 60 крб., корова від 34 до 42 крб. Земля швидко дорожчала: в 60-ті роки десятина коштувала 30 — 35 крб., у кінці століття — до 100 крб. на Полтавщині, в півтора рази дорожче на Чернігівщині.

Ціни взагалі залишались низькими: калач в 70-ті роки — 3 коп., хліб житній — 4,5 коп., пиріг — копійка, миска борщу — півтори копійки, галушок — 5 коп., порція печені або душенини — 15 коп., ковбаса м’ясна — від 15 до 30 коп., в’язка грибів — 15 коп., судак — 20 коп., короп свіжий — 50 коп. — 1 крб. Невеликі були і заробітки. Гончар, наприклад, в кінці століття заробляв по 30 коп., швець — 50 — 90 коп. на день *. Заробітна плата в промисловості була приблизно на цьому ж рівні (середня місячна в Росії для більшості робітників на поч. XX ст. — близько 20 крб.) Умови праці в тогочасній промисловості були жахливі. Наприклад, у цукроварнях у костепальному цеху, де готувалось кісткове борошно, робітники ходили в дерев’яних сандалях по чавунних плитах, нагрітих до 100 градусів; в прес-транспортері бродили по кістку в гарячому шпіцелі, а для вивантаження кістяної крупки залазили зовсім голими в смердючі квасильні чани. Якими були умови в шахтах із саночками або в гарячих цехах металургійних заводів, описувалось не раз.



* Див.: Дыминский А. И. Быт крестьян Каменецкого и Проскуровского уездов Подольской губернии // Архив РГО. Разряд XXX. — Оп. І. — № 23. /422/



Хлопці з українських сіл ішли на заробітки в місто, в нові промислові райони, на вугільні шахти Донбасу, щоб заробити грошей і повернутися додому. Там, у тих робітничих селищах, у гуртожитках на брудному шматті, вони жили абияк, нерідко хворіли на венеричні хвороби, пиячили. Слід зауважити, що на селі тоді пилось небагато, горілка була по дві з половиною — три копійки кухоль; на весілля на кілька днів бралося два-три літри горілки, бо за столом завжди пилося кругом з однієї чарки, тобто виходило по три-чотири чарки за вечір на кожного.

Місто лякало, і селяни, як правило, трималися громади до останнього, а якщо виїжджали, то прагнули осісти на нових землях старими українськими селами, і лише в крайніх випадках переселялися до робітничих селищ назовсім. Українське селянство брало велику участь у колонізаційних процесах, і чим далі, тим відсоток українців у загалі російських мігрантів був вищим. На /423/ початку XX ст. українці становлять 32 відсотки населення Північного Кавказу, 22 відсотки — Далекого Сходу, 10 відсотків Казахстану і близько 5 відсотків у Сибіру та на Нижньому Поволжі. Російська міграція переважно була спрямована в місто, українська — на село.

Невеликий нарис В.Г. Короленка «Землі! Землі!», написаний уже в роки революції, в самій назві своїй виразив суть того глибокого прагнення, під знаком якого жило українське село передреволюційних часів. Глуха ненависть до пана продовжувала жевріти в селянських душах, і проблема землі перекривала всі інші соціальні пристрасті. Досить помітна заможніша частина селян уже спроможна була розв’язати свої господарчі проблеми, прикупаючи землю; це — ті яскраво змальовані Короленком «хлібороби» (до яких могли відносити і поміщиків); засмаглі, обвітрені і худорляві, вони гасали по своїх полях на «лінійках», з ранку до ночі займалися справами, вели стійке, надійне й прогресивне господарство, яке трималося на їх праці, ощадливості та практичному розумі. Чим гостріша була ситуація в селі, тим ворожішим було ставлення до цих «глитаїв» з боку бідніших селян (на селі цінували заможність, але тільки нажиту власною фізичною працею), і тим більшою зневагою платили «гультяям» багатші. В обох випадках несправедливостей вистачало — бідність найчастіше не була наслідком неробства, видертися з неї не могла більшість селян, так само як багатство зовсім не завжди було наслідком зиску. Так чи інакше соціальна нерівність породжувала на тлі бідності значне напруження, і воно вже спрямовувалось не тільки проти «панства», а й проти «своїх» «куркулів».





Урбанізація краю


Хоч би як трималася купи сільська громада, вплив міста на неї був дедалі значніший і дедалі частішими стали переїзди до міста. Змінювалася під впливом міста і культура повсякденного селянського життя.

Насамперед загальне становище різко змінилося у зв’язку з будівництвом залізниць. Україна завжди була дуже погано пов’язана дорогами — на Поліссі колеса в’язли в піску, /424/ а далі на південь і вулиці, і дороги розкисали і робились непрохідними у весняні та осінні місяці. Всі дороги були ґрунтовими; після весняних робіт селяни ішли на шарварок (повинності по ремонту доріг), але це мало допомагало. Виручали великі ріки, але переважно на півночі; тут везли баржами вапно, крейду, пісок, глину, зерно. Та ріки були тоді хоч і широкі, але замулені — фарватер не чистили; Дніпро перегороджували пороги. Неспішно ходили на південь по сіль та рибу великі чумацькі вози, запряжені волами, — тільки на Чернігівщині в 80-ті роки налічувалось 210 тис. чумаків! Залізничне будівництво розгортається з початку 70-х років: споруджуються Миколаївська залізниця (Москва — Крим), Лібаво-Роменська, сполучаються залізницями Харків з Кременчуком, Київ з Курськом (залізниця з Києва до Полтави споруджена тільки 1901 р.). Мережею залізниць вкривається Донбас. Будуються залізничні мости; будівництво такого мосту через Дніпро в Києві почалося 1870 р. (перший стаціонарний ланцюговий міст тут збудовано 1855 р.).

Місто не тільки зростає чисельно, а й змінюється якісно в культурно-побутовому відношенні. Це, щоправда, заторкує напочатку тільки великі міста. Такі знамениті міста, як Ніжин, Суми, Чернігів, Охтирка тощо налічували тоді по 20 — 30 тис. мешканців; у Харкові наприкінці століття мешкало 175 тис, у Києві в середині 70-х — стільки ж, а наприкінці століття вже 248 тис.чоловік.

Містечка й так звані заштатні міста (міста, в яких не було адміністративних установ) мало змінили свій вигляд, спосіб життя і вплив. Важко говорити і про культурний вплив таких робітничих центрів, як, наприклад, Юзівка, майбутній Донецьк, де тоді жило близько 30 тис. робітників і службовців англійського підприємця Юза і яке не називалось ні містом, ні селом, бо було чимось невиразним; або селище навколо заводу в Олександрівці, нині Запоріжжя. Тип великого індустріального міста тоді ще тільки зароджувався. А старі культурні центри змінювали свій вигляд і свій культурний ландшафт.

Так, у Києві з 60-х до 80-х рр. населення подвоїлось, але ще істотніше змінився вигляд міста: дерев’яні будиночки відступали перед кам’яними спорудами, кількість кам’яниць зросла з 361 в 1856 р. до З тисяч у 80-ті роки. Ще на початку 80-х років споруди університету і І гімназії стояли осібно на околиці за своїми червоними і жовтими стінами; на місці теперішнього університетського парку тоді був вигін, де гімназисти гралися в «гилки». Обнесений жовтими стінами був і Левашовський пансіон, де тепер Президія Академії наук; на Фундукліївській знаходилось кілька невеликих будинків і лише один великий — Фундукліївської гімназії, через садибу якої прорізали Пушкінську вулицю. Масова забудова міста /425/ починається з кінця 80-х років. У 1870 — 1872 рр. у місті (повторно) споруджено водогін, з 1894 р. почала діяти каналізація. 1890 р. у Києві ходить конка, а через два роки кінний трамвай замінюється електричним (відповідно до поширення трамвая в містах Європи). З 1870 р. починаються роботи щодо встановлення широкої мережі газового освітлення; в кінці 70-х років газові ліхтарі з 1 серпня по 1 травня добре освітлювали Хрещатик і Олександрівську вулицю. А з 1890 р. місто освітлюється електрикою, хоча аж до війни зберігались і газові, а на околицях — гасові ліхтарі.

В кінці століття нове життя одержує Катеринослав, який завдяки відкриттю Криворізького залізорудного басейну став центром, що об’єднував правобережну руду з лівобережним вугіллям. Спроби налагодити видобуток залізної руди робив ще Потьомкін, але його проекти були поховані разом з честолюбними планами перетворення центру Новоросії — міста Катеринослав — на третю столицю імперії (імператор Павло навіть перейменував було Катеринослав на Новоросійськ). Відкрив залізорудні родовища наново на початку 70-х Олександр Миколайович Поль (1832 — 1890 рр.), місцевий поміщик, пристрасний археолог. Дід його був балтійським німцем, бабуся — з роду Полуботків, сам він з дитинства захоплювався українською старовиною. Ці захоплення привели його в Дубову Балку на Саксагані, біля Кривого Рогу, де Поль і знайшов руду. Після експертизи, яку він зробив у Німеччині, Поль купив Дубову Балку і взяв у оренду на 99 років всі Криворізькі копальні. Двадцять років життя витратив О. М. Поль на розвиток гірничої справи та металургії в Україні, завдяки його енергії проведено Катеринославську залізницю і побудовано другий в Росії міст через Дніпро, — втім, він продовжував займатися археологією, збирати старожитності; його зібрання започаткувало музей його імені (нині музей ім. Д. Яворницького).

В містах з’являються нові класичні гімназії та прогімназії, комерційні, реальні, технічні, залізничні училища, школи жіночі, приватні, недільні, початкові народні училища, церковно-приходські школи. Величезну роль відіграла земська шкільна система. Це передусім завдяки їй не тільки місто, а й село України поступово стає освіченим. Так, якщо частка неписьменних /426/ серед новобранців Полтавщини становила 87,5 відсотка у 1878 р., то в 1898 р. вона знизилась до 52,5 відсотка; подібні цифри характерні й для інших губерній.

У містах, особливо нових промислових центрах, великий відсоток становили вихідці з російських губерній — Орловської, Курської, Рязанської, Костромської, а також з Бєларусі та українського Полісся. Так, за даними перепису 1897 р. серед робітників Олександрівського заводу росіяни становили 67 відсотків, українці — 30 відсотків. У містах українського півдня російською розмовляло менше половини населення — 44,7 відсотка, українською — 18,2 відсотка, решта — грецькою, німецькою, молдавською, на ідиш, вірменською тощо.

Проте не чисельна перевага мігрантів і не культурний їх тиск робили російську мову пануючою на вулицях міста. В більшості міст переважна кількість населення походила найчастіше з навколишніх сільських місцевостей. За даними перепису 1874 р. в Києві із 127 тис. мешканців три чверті походили або з Києва, або з навколишніх губерній, але тільки трохи більше третини вказало українську мову як рідну. Ситуація здебільшого залишалася такою ж і на початку нового століття.

Отже, справа не в кількісній перевазі російського чи російськомовного прийшлого населення, а в російськомовності пануючої культури. В загальному культурному просторі українського міста другої половини XIX — початку XX ст. україномовна міська культура залишається набутком нечисленного прошарку населення; мовою української наукової, технічної, гуманітарної культури через політичні обставини залишається російська. Українці, навіть національно дуже самовизначені, часто не вміли вести розмови на «високі» теми українською мовою. Є. Чикаленко згадує, що в інтелігентному Києві кінця століття було лише кілька сімей, де в побуті говорили українською; на зібраннях київської громади розмовляли переважно російською, бо не вміли інакше.

Коли в час першої російської революції на селянських зібраннях ставилося питання про введення української мови в школах, лунали вигуки з місць:


«Це щоб наші діти зосталися навіки мужиками!

Не треба!

Тепер хоч дехто з наших дітей виучується на вчителів, попів, лікарів, а то вже годі буде! » *



* Чикаленко Є. Спогади. — Н.-Й., 1955. — С. 349.



Для селянства українська мова залишалася «мужицькою», ознакою нижчого соціального стану, і українофіли розуміли, що якщо вибір мови навчання буде вільним, селянські громади оберуть російську. Надзвичайно яскравий факт розповів Чикаленкові історик Модест Левицький. Коли він дав у лікарні сторожеві читати Євангеліє /427/ українською мовою, «той, похитуючи сумно головою, сказав:

 — Господи! Вже й з слова Божого сміються!» *

Використання чужої мови в сфері культури — явище непоодиноке в історії народів. Україна через історичні обставини мала розвинену міську культуру, реалізовану переважно в російській мовній сфері. Це зовсім не означає, що українською можна вважати тільки сільську україномовну традиційну культуру або тоненький струмочок літератури україномовної. З розвитком технічної цивілізації та ринкової економіки бурхливо розвивається вся культура міста, яка була тисячами зв’язків сполучена з традиційною культурою села і становила з нею одне ціле на традиційній національній території.

Зміну престижності української мови можна простежити на таких даних. 1861 р. вийшло видання «Кобзаря» Шевченка накладом у 3 тис. примірників. Увесь наклад був розкуплений аж за... 10 років. У кінці XIX ст. вийшло нове видання. 10 тис. примірників накладу розійшлися вже за 3 роки. Санкт-Петербурзьке повне видання творів Шевченка 1907 р. (наклад 10 тис.) розійшлося вже за півроку. Дорогий альманах «Вік» (три томи, наклад 3 тис.) розійшовся вже за передплатою, не дійшовши до прилавків. А дешеві популярні видання Петербурзької громади на початку століття мали вже наклади по 25 тис. примірників **.

Політика насильницької русифікації надовго загальмувала перехід української культури на власну національну мову. Престижність української мови різко зростала через обставини культурні та політичні. Але це не означає, що в найгірші для мови часи не існувало української нації та української національної культури.





Західна Україна


«Україна за Збручем» була дуже неоднорідною: населяють її і карпатські горяни — лемки, бойки, гуцули; і закарпатські долинні русини, які жили в угорській «Транслітанії»; і буковинці — мешканці правобережжя верхнього Дністра, території з румунськими етнічними впливами; і, нарешті, галичани, галицькі русини, які через низку історичних обставин були найбільш активним у громадському і національному відношенні елементом Західної України.

На 1910 р. у Галичині жило 8 млн чоловік, в тому числі римо-католиків (переважно поляків) 3,7 млн, грекокатоликів (переважно українців) — 3,4 млн, євреїв до 0,9 млн. Східна Галичина — це приблизно 6 відсотків території, населення і промислових підприємств імперії, натомість усього 1 відсоток найманих робітників. Залишаючись такою ж густонаселеною, як і промислово розвинені території Австро-Угорщини, Галичина була, по суті, сільським краєм, причому краєм нечуваної, як для східного українця, бідності. При середньому наділі десь близько 4 морґів поля (тобто менше 2-х га!) більшість дворів були взагалі майже безземельними. Наприклад, у селі Золотий Потік — колишньому місті, що занепало і зазнало аграризації, як і багато інших історичних міст Галичини, — на початку XX ст. з 280 дворів 190 мали лише по 0,5 — 2 морґи поля! *** До того ж землі на Галичині не дуже родючі, кислі і вимагають добрив.



* Чикаленко Є. Спогади. — С. 350.

** Див.: Русова С. Ф. Украинская литература 1862 — 1900 гг. // История России в XIX веке. — Издание Т-ва «Бр. Гранат иК». — С. 85.

*** Див.: Наливайко О. Золотий Потік. — Тернопіль, 1994. — С. 10. /428/




Страхітливо бідне галицьке селянство становило переважну більшість українського населення Галичини. За даними перепису 1900 р., з усієї кількості українців власне землеробів було 94 відсотки, робітників — 1,4 відсотка, службовців-українців взагалі майже не було (0,5 відсотка). Характерно, що в більшості своїй поляки теж були селянами (60 відсотків від усього польського населення Галичини); може, вони були багатшими, жили дещо більш по-міському, особливо довкола більших міст, як от Тернопіль, але в масі польські селяни не дуже відрізнялися від українських. Змішані шлюби були нерідкими; сини належали до батькової віри, дочки — до материної. Але дідичі поспіль були поляками, і в містах домінував польський елемент.

Місто Львів у середині століття налічувало 70 тис. мешканців, у кінці століття — 160 тисяч. Львів залишався одним із найзначніших міст імперії — п’ятим за чисельністю після Відня, Будапешта, Праги і Трієста. Впродовж другої половини століття Львів стає великим залізничним вузлом, місто розвивається від історичного Середмістя переважно на захід і північ, у напрямі до вокзалу та товарної станції в Підзамче (нинішній «малий Львів»), центр пересувається на захід і південний захід — по Академічній. В місті забудовуються розкішні приватні дільниці, заліснено Високий Замок, закладено 1887 р. Стрийський парк. До Львова стікається українська людність, але співвідношення між різними національними групами залишається майже незмінним: трохи більше половини поляків (53 відсотки в 1869 р., 51 відсоток у 1910 р.), майже третина євреїв (відповідно 30 і 28 відсотків), українців 14 відсотків 1869 р., 17 відсотків 1890 р., 19 відсотків 1910 р. *



* Див.: Львів // Енциклопедія українознавства. — Т. 4. — С. 1411.



Становище єврейського населення було істотно відмінним від становища євреїв у Російській імперії. Після 1848 р. обмеження на зайняття певних соціальних позицій в Австрії уже не діяли. Переважна більшість єврейської спільноти жила в злиднях. Так, за даними опитування депутата Рапопорта на початку 90-х років із 145 тис. обстежених 45 тисяч (більше третини) були торгівцями і посередниками, 12 тисяч — шинкарями, 14 тисяч — ремісниками, 36 тисяч (чверть) жили «за рахунок благодійності», тобто були жебраками. За /429/ даними перепису, 54 відсотки євреїв займались ремеслом, шинкарством, дрібною торгівлею *. Але був і прошарок дуже багатих людей, адже єврейська громада мала найбільше досвіду й матеріальних можливостей, щоб активно включитися в той процес розвитку ринкових відносин, який розгорнувся в Австро-Угорщині особливо активно після 1848 року. Євреї часто одержували високу освіту, справляли вплив на культурну верхівку імперського суспільства, часто бували суддями, адвокатами, мерами міст. Серед євреїв відсоток службовців був значно вищий, ніж серед українців і навіть поляків (відповідно 5,4, 0,5 та 3,8 відсотка). В семи містах Галичини, в тому числі у Львові, євреї становили близько третини населення, в 9-ти — більшість, а такі міста, як Броди, Белз, Рогатин, Перемишляни, Делятин, Сокаль були майже поспіль єврейськими.



* Див.: Хонигсман Я. С., Наймач А. Я. Евреи Украины. — К., 1993. — С. 97.



В політичному відношенні єврейська громада схильна була до дуже різних орієнтацій. Традиційні хасидські кола орієнтувались на польський панівний елемент, маючи досвід укладання угод із шляхтою на взаємовигідних умовах. Європеїзована верхівка прагнула до співробітництва з австрійською адміністрацією і, як і українці, боялася відновлення Польщі. Тому у виборчих кампаніях представники єврейської громади часто виступали разом з німецькими та українськими політичними силами. В галицькому українському середовищі існувала певна недовіра до євреїв (слово «жид» тут було звичним етнонімом, а не лайкою), на відносини між єврейською та українською громадою впливало традиційне відчуження селянина від торговця і шинкаря, але погромів побут не знав, а політичне співробітництво сприяло певному порозумінню.

З кінця XVIII ст. галицькі українці вчилися в одно- і двокласних школах, пізніше — і в чотирикласних, де викладання велося німецькою або польською; скрізь вивчалась також «рідна мова». «Рідна мова» галицької школи-«дяківки» — це, так би мовити, галицький ізвод церковнослов’янської мови, тобто архаїчна книжна мова з елементами галицьких говірок. Українські гімназії створюються в другій половині століття — спочатку у Львові, потім у Перемишлі. Селянські діти мусили вчитися в польських школах, якщо неодмінно хотіли мати освіту.

«Бодай того пана нічо лихе не минуло, то він намовив, аби хлопця давали до школи», — лементувала Стефаникова мати, виряджаючи малого в Коломию до гімназії. Пізніше в Коломиї була створена третя в Галичині українська гімназія, а малий Василь Стефаник з кількома селянськими хлопчиками вчився ще в польській. Одного разу навіть хотів «стратити ся», покінчити з собою — після чергового знущання, як пан учитель збив рученята так, що вони спухли, а потім під регіт хлопців-поляків висміював темне і тупе мужиченя, яке лізе до панської науки. На вищих рівнях інтелігенція польська і «руська» часто співпрацювала добре; в польських музичних товариствах працювали й українці, вчилися українські співаки в польській консерваторії у Львові, художники — в Академії мистецтв у Кракові, але на рівні «нижчого прошарку середнього класу» польської спільноти стосунки з «верхнім прошарком нижнього класу» (українського) були особливо напруженими. Прагнення знайти /430/ нижче від себе «бидло» найсильніше в напівплебейських групах.

Ситуація ускладнювалась тим, що Львів, по суті, став головним адміністративним і культурним центром галицьких цоляків, а тим самим і поляків загалом. Схоже становище склалось на Закавказзі, де Тбілісі-Тифліс став не тільки напіввірменським містом, але й центром вірменського руху, а після проголошення самостійності Грузії та Вірменії 1918 р. на якийсь час — столицею обох республік. Користуючись сьогоднішніми аналогіями, можна було б говорити про «югославську ситуацію».

1871 р. цісар зняв мовні обмеження на викладання. В австрійських університетах дозволялося викладати будь-якою мовою, німецькою мовою професор зобов’язаний був читати тільки обов’язковий курс (у Чернівцях на практиці читали німецькою й інші), а в університетах Галичини кожен викладач мусив володіти або польською, або українською. Решту проблем цісар поклав на самих поляків та українців. Яґєллонський університет став польським 1870 року. У Львові ситуація визначилася 1879 р.: адміністративною мовою університету стала польська. Українці одержали одну кафедру — української мови та літератури.

У Львові й Станіславі існували польські театри, в Чернівцях — німецький театр. Львівський театр графа Скарбека (знаходився в приміщенні нинішнього театру ім. Заньковецької, з 1890 р. — в новому, нині Оперному театрі) був театром драми, опери і оперети. Опера здебільшого була італійською, більшість акторів — італійськими гастролерами, подекуди ставились опери польських композиторів. Як і Закарпаття, Галичина дала світові багато видатних людей культури, але їм не знаходилось місця вдома. Іван Пулюй відкрив рентгенівське проміння раніше від Рентґена — проблема пріоритету постала лише останнім часом, але працював він у великих німецьких наукових центрах. Соломія Крушельницька, Олександр Мишуга, Модест Менцінський були всесвітньо відомими співаками, але працювали вони в уславлених європейських театрах.

Після поступок цісаря, які відкрили дорогу від культурного панування німців до культурно-політичного домінування на Галичині польського елементу, польські націоналісти прагнуть утримати адміністративну єдність Галичини, де їм забезпечено було б панування над обома частинами краю, україно-русинські — розділити край на дві окремі провінції і перетворити східну частину на руську.









Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.