Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи
[Попович М. В. Нарис історії культури України. — К., 1998. — С. 621-655.]
Попередня
Головна
Наступна
Сталінський тоталітарний режим
Наступники Сталіна, відмежовуючись від найбільш потворних рис його спадщини, називали сталінську добу «періодом культу особи Сталіна». Цей евфемізм натякав на «особисту нескромність» вождя і щонайбільше — на режим його особистої диктатури. Проте це дуже поверхова характеристика.
Владна система, створена Сталіним на ґрунті однопартійної диктатури, була вже не просто його особистою абсолютною владою, а й режимом найвищою мірою тоталітарним. Всі громадські прояви життя кожної людини знаходились під державним контролем, кожен дійсний чи уявний відступ від норм нещадно карався терористичними засобами. Були зліквідовані можливості найменшого натяку на опозицію владі, незалежності громадських організацій і товариств від партійного керівництва, встановлено засобами масового терору контроль за всіма сферами життя, включаючи культуру. Суть сталінського режиму зводиться врешті-решт до терору, і ідеологічний тиск та контроль — прояв цього терору. Безпідставні арешти, катування, розстріли, духовні тортури були знаряддям підтримування атмосфери жаху і непевності. Репресовані люди і заборонені твори офіційно не існували, їх не згадували, суспільство жило парадним і прикрашеним життям, але і до святкового карнавалу «країни переможного соціалізму» долітав сморід «зони», «нижнього світу». Але так було потрібно, щоб кожен пам’ятав про небезпеку.
На систему комуністичного тоталітаризму накладала відбиток особистість диктатора.
Людям, які вперше бачили Сталіна, впадала у вічі невідповідність його зовнішності офіційним зображенням, поширеним з кінця двадцятих років. Виявлялося, що він /622/ маленького зросту, худорлявий і негарний, одна рука коротша, обличчя спотворене віспою. Зрештою, він був доброї статури, а розумні, недовірливо примружені майже жовті очі і вольове, помітно роздвоєне підборіддя робило його зовнішність непересічною. Його спокійні, неквапливі, уповільнені манери обманювали людей, які його погано знали. При більш тривалому спілкуванні спостережливому Джіласу Сталін здавався радше нервовим, непосидючим і навіть метушливим. Під машкарою спокійної упевненості перебігало напружене емоційне життя. Його захльоскували спалахи гніву, які лише зрідка отримували вихід. Звичайно приступ люті виявлявся в особливій блідості й спопеляючому погляді, який дуже важко було витримати.
Сталін — людина сильних емоцій і афектів з утрудненим забуванням. У нього розвивались риси педантичної особистості з її стурбованістю, ретельністю в роботі, невпевненістю, утрудненістю прийняття рішень, що придушувалися нездатністю забути афект, гнів, особливо той, який викликаний справжньою чи уявною образою, що переростало в параноїдальну наполегливість, впертість, підозріливість, потребу мститися справжнім та уявним противникам, послабленням почуття реальності. Параноїдальні тенденції посилювалися граничною збудливістю, яка викликала напади старанно стримуваного гніву, послаблення моральних мотивів, загальну вповільненість і незграбність мислення, прагнення до розрядки через насильство. Все це породжувало страх, сумніви і нерішучість. Напевне, Сталіну доводилось приборкувати почуття, про які більшість людей не має уявлення, щоб грати роль твердої, впевненої в собі і вищою мірою скромної людини.
Параноїдальні риси особистості Сталіна проявлялись в його патологічній жорстокості. Він не просто знав про розстріли і катування — він прагнув знати деталі, йому доповідали про останні хвилини страчених. Е. Фромм, проаналізувавши садизм Сталіна, дійшов висновку, що йому хворобливе задоволення приносила сама по собі свідомість знищеної жертви. В такі хвилини на його обличчі з’являвся вираз понурої вдоволеності, підмічений Джіласом. З цим пов’язані й характерні сталінські ігри з жертвами — знищення, «врятування» на краю загибелі, приголублення, нове знищення, і так іноді по кілька разів. Насолода владою переростає в насолоду помстою в найбільш патологічному її прояві.
Сталін мав високі вольові якості, феноменальну пам’ять. Загальмованість реакцій не заважала йому легко схоплювати суть різних проблем, включаючи технічні, завдяки вмінню зводити складні завдання до їх простих складових. Не маючи, по суті, жодної освіти, Сталін оволодів мистецтвом управління складним державним механізмом і під кінець війни загалом кваліфіковано керував воєнними діями як Верховний Головнокомандуючий. Щоправда, йому особисто в жодній галузі, в тому числі в керівництві війною, не належала жодна значна щаслива ідея, але він був спроможний розібратися в пропонованих оцінках і думках і вибрати потрібні, пов’язавши їх з усією цілокупністю необхідних рішень. Важко судити, наскільки його здібності були вище середніх; дійсно винятковим він був у тому, як відчував і змушував відчути /623/ інших гіпнотичну таємничу силу безмірної влади, а також у своїй підступності, що перевершувала всі розумні очікування супротивників.
Всі ці складні риси особистості, нестерпні у людини, наділеної владою, характеризують психологічний бік справи. Але суть не в психології особистості комуністичного диктатора. Не можна забувати, що Сталін був переконаний комуніст, що всю свою діяльність він спрямовував на реалізацію тих самих ідей, яким віддано служив Ленін. Мабуть, Ленін жахнувся б, якби побачив, у яку реальність втілив ідеологію комунізму його «сірий кардинал», але витоки й основи системи сталінського тоталітаризму — там, у цілях і методах російського більшовизму.
Сталін був більш обережний у визначенні «марксистських позицій» у математиці, фізиці, інших науках, у культурі загалом, ніж багато марксистських діячів двадцятих-тридцятих років. Ленін при іронічному ставленні до безграмотної самовпевненості доктринерів усе ж глибоко був переконаний в непереборній силі марксистської методології в науці й культурі. Що ж до Сталіна, то він був і в ідеології настільки ж прагматичний, наскільки аморальний, але в деяких випадках виявлявся навдивовиж довірливим до шарлатанства, нібито обґрунтованого діалектикою; адже йому так хотілося вірити в особливу силу марксизму, оскільки він сам відчував себе його уособленням.
В тоталітарній системі, сконструйованій Сталіним, духовне життя керується іншими принципами, ніж в інших формах диктатури, зокрема в ленінському режимі. В сфері ідеології відділяється доктрина і пропаганда. Тоталітарна індоктринація розрахована на «своїх», натомість пропаганда спрямована «назовні». Ганна Арендт наводить приклад ставлення до демократії, різне в комуністичній пропаганді, особливо в часи другої світової війни, та в комуністичній доктрині *. Дійсно, вся «соціалістична демократія» з її юридичним виразом — «Сталінською Конституцією» 1936 р. — насправді відноситься не до доктрини, а до пропаганди. Реальна система влади будується зовсім іншим способом: до неї входить передусім система взаємовідносин Комуністичної партії, політичної поліції, державних, в тому числі господарських органів, що мало чітку регламентацію, породжену радше доктриною про керівну роль партії, ніж пропагандою.
* Arendt H. The Origin of Totalitarianism. — San Diego. — New-York — London, 1979. — P. 343.
Звідси і нова концепція національних республік. У Леніна в ідеології доктрина і пропаганда більш-менш збігалися: національні республіки юридично були самостійними, єдина централізована влада здійснювалася через монолітну партійну систему і об’єднання вирішальних державних служб. Досить було партії втратити контроль за державними органами, і система могла розвалитися. Ленін цінував у такій системі гнучкість, яка звільняла від юридичних зобов’язань і відповідальностей і дозволяла діяти відповідно до партійної доцільності поза нормами права і моралі. Це була водночас і офіційна доктрина, й ідеологічна концепція.
Сталінська система є продовженням і розвитком цього принципу, але вона допускає в ідеології різні елементи — пропагандистські й доктринальні. Самостійність республік перетворюється на чисту юридичну фікцію, стає елементом пропаганди /624/ без фактичного правового змісту, а в комуністичній доктрині їй уже немає місця. Під кінець Вітчизняної війни в УРСР було створено не тільки міністерство закордонних справ, а й міністерство оборони. Але це була чиста пропаганда, а не доктрина. Ленін серйозно замислювався над питанням, чи потрібен пролетаріатові оперний театр і балет, бо у нього доктрина не дуже розходилася з пропагандою. Сталіну це питання байдуже з точки зору доктрини; він залишає оперу, балет, духовно-аристократичну музичну культуру не тому, що вони виявились «пролетарськими», а тому, що вони входять до пропагандистського арсеналу «радянського способу життя».
Після московських процесів 1936 — 1938 рр. і винищення старшого покоління, яке пам’ятало справжню історію, комуністична доктрина була сформульована у вигляді грубо сфальсифікованої «Історії ВКП(б)». Характерно, що Сталін робив кілька систематизованих викладів ленінізму у 20-ті роки, але не вони і не подібні систематичні «вчення» стали доктриною комунізму, а легендарна оповідь про історичні події, — подібно до того, як основою релігійного вчення є священна історія, а не теологічна доктрина. Історія партії і стала «священною історією» комунізму, ідеологія якого остаточно перетворилася на політичну релігію.
При цьому до кінця днів Сталін рішуче чинив опір спробам проголосити його засновником нового, вищого етапу розвитку марксистсько-ленінського вчення, хоча свого часу Каганович нібито пропонував ввести термін «сталінізм». Він вважав за більш відповідну для себе роль другої особи після Леніна, його учня й послідовника, виконавця його заповітів. Це може здатися виявом скромності в самооцінці, але така парна система вождів насправді має глибоке коріння в міфологічній свідомості. Аналогічно формувалися уявлення про пари «Маркс — Енґельс», в роки революції — «Ленін — Троцький». Така пара, в якій один вождь є духовним родоначальником, а другий — його практичним і дійовим дублером, знаходить паралелі і в уявленнях сивої давнини (бог — творець порядку і бог — грізний охоронець порядку), і в повсякденній культовій практиці (священик, який надає культовим діям харизми святості, і диякон-виконавець, який реально здійснює культові дії). Сталін, вихованець духовного закладу, тонко відчував механізми віри та міфології і прагнув бути в уявленнях мас грізною для непокірних, благодатною для вірних, легендарною, міфічною істотою, яка здійснює заповіти істоти ще більш легендарної та міфічної. Свого сина одного разу він повчав: «Ты думаешь, ты Сталин? Ты думаешь, я Сталин? Сталин там!» — і він вказав пальцем кудись нагору. «Культ особи» Леніна і Сталіна був елементом міфології тоталітарного режиму, невіддільним від його політичної структури.
Гранична жорстокість, тотальна влада над кожним громадянином держави є лише виразом цілісної природи комуністичного тоталітаризму; близькість її ідеологічних засад до архаїчних міфологічних структур демонструє сутність цієї системи — спрощення, примітивізацію всіх суспільних механізмів. Насильство мало замінити складні /625/ механізми саморегуляції, що їх виробила людська історія в економічному, політичному та духовному житті. Комунізм формулює прості й зрозумілі цінності — свобода людини як економічна незалежність від багатого, рівність всіх перед спільнотою в особі держави — єдиним власником, братство всіх людей («товаришів») як членів світової громади-комуни, — всіх, крім «ворогів народу». Реалізуються завданнями простими силовими методами, і створюється враження, ніби єдина перешкода в досягненні мети — слабкість економічної бази. Крім, звичайно, всюдисущого ворога. І головне завдання суспільства просте і ясне — перегнати Захід у виробництві продукції на душу населення. І перемогти ворога.
Хибно було б розглядати культурну історію СРСР лише як суцільний процес руйнування. Тоталітарний комуністичний режим створював певний тип культури. Йдеться про формування індустріальної цивілізації з новим науково-технічним потенціалом і новою роллю промислового міста в цілісній культурній системі.
Культура, створювана цим режимом, мала військово-промислове спрямування і спиралася на ті форми, які пізніше одержали назву воєнно-промислового комплексу. За роллю насильства і за спрямованістю на військові цілі ця культура була мілітарною. Гранично спрощуючи духовні, гуманітарні ціннісні системи, культура комуністичного тоталітаризму була зорієнтована на поширення науково-технічних знань та сцієнтистських цінностей в певних межах, визначених догматом про вищість марксизму-ленінізму над усіма видами суспільної свідомості й навіть над самою раціональністю. Проголошуючи себе спадкоємцями всіх прогресивних явищ світової культурної історії, зберігаючи у своїх гаслах всі високі слова світового гуманізму, більшовики відкидали загальнолюдські цінності і підпорядковували моральність «класовості і партійності», тобто нагальним інтересам ненаситної влади. Це зумовлювало глибоку внутрішню суперечливість комуністичної доктрини та ідеології. І завдяки цій суперечливості в системі культури тоталітарного суспільства співіснували як грубі пропагандистські підробки під культуру, твори з антигуманною спрямованістю, так і прагнення продовжити найглибші духовні національні та загальнолюдські традиції, — інколи свідомо розраховані на використання наявних ідеологічних можливостей. Зрештою, ця суперечливість і призвела комуністичну ідеологію до повного краху.
Україна в системі тоталітаризму
Мілітарна культура вимагала високої військової техніки і сильної загальної індустріальної та /626/ енергетичної бази. Як і Росія петровських часів, Росія сталінська хотіла б взяти від Заходу не його культурно-політичні підвалини, а техніко-утилітарні результати, і в роки першої п’ятирічки на промислових підприємствах Німеччини, Сполучених Штатів Америки та інших держав вчилися сотні радянських інженерів, у тому числі й українських. Промисловість, створювана на базі останніх досягнень світової науки і техніки, не могла спиратися на малописьменну робочу силу. Було зроблено рішучі кроки до введення загального обов’язкового початкового навчання (постанова ЦК ВКП(б) 1930 р., продубльована постановою ЦК КП(б)У). Школою була охоплена вся молодь України від 8 до 15 років. Того ж 1930 р. «інститути народної освіти» (ІНО) перетворені на інститути профосвіти, фізико-математичні та інститути соціального виховання (згодом педагогічні інститути), а 1933 р. відновлено Київський, Харківський, Одеський та Дніпропетровський університети.
За даними переписів, частка письменних серед людності України віком від 9 до 49 років 1926 р. становила 63,6 відсотка, а 1939 р. — 88,2 відсотка, в тому числі серед чоловіків — 93,9 відсотка. На 1939 р. на 1000 чоловік населення України вищу освіту мали вже 8 і середню — 112 чоловік, тобто майже 1 відсоток населення мав вищу і більше 10 відсотків — середню освіту.
Загальне підвищення культурно-освітнього рівня населення СРСР відіграло велику роль у роки Великої Вітчизняної війни, оскільки створило можливості прискореної підготовки офіцерських кадрів. Порівняння кадрових можливостей СРСР і Росії в обох світових війнах показує, яку роль відіграло загальне підвищення культури. Царська Росія при населенні в 150 млн чоловік виставила армію в 9 млн, а Німеччина при населенні в 80 млн — армію в 11 млн чоловік! Військові представники Антанти при російському уряді ніяк не могли збагнути, чому така багатолюдна імперія неспроможна виставити додаткових військових формувань. А справа була в тому, що 20 відсотків новобранців були непридатні за станом здоров’я, а офіцерів не могли підготувати через відсутність для цього масової освітньої бази. На 1 жовтня 1914 р. в Росії було на фронті всього 38 тис. офіцерів. Під кінець війни було 136 тис. офіцерів, на фронтах загинуло 115 тисяч. Таким чином, Росія змушена була виставити не менше 250 тис. офіцерів, а потреби були ще більшими *. Що ж говорити про Вітчизняну війну, якщо, наприклад, у 1941 р. один збитий літак у нас припадав на 32 літаковильоти і, отже, льотчик жив на фронті не більше місяця, а на підготовку його йшло не менше 6 — 8 місяців! **
* Див.: Клочко И. К вопросу о накоплении комсостава запаса // Вестник революции. — 1925. — №3.
* Див.: Советские военно-воздушные силы в Великой Отечественной войне 1941 — 1945 гг. — М., 1968.
Впродовж 1942 р. у військових /627/ училищах і на армійських окружних та фронтових курсах підготовлено 564 тис. офіцерів, повернулися до лав після поранень 180 тис. і призвані з запасу 42 тисяч; 26,5 тис. фахівців випустили академії та академічні курси. Це стало можливим лише завдяки освіченості молодого покоління і підвищенню рівня охорони здоров’я.
Розвиток служби охорони здоров’я уможливив у роки війни налагодження значно кращої системи військової медицини, ніж це було в російській армії в попередню війну, що дозволило зменшити людські втрати, і без того колосальні. Кількість лікарів на 10 тис. населення зросла на Україні з 1,8 в 1913 р. до 7,9 осіб в 1940 році. Мережа лікувальних закладів збільшилася в 2,6 раза, налагоджено було санітарно-епідеміологічну службу.
Хоча сталінське керівництво намагалося зосередити новобудови ВПК у глибокому тилу, на Уралі й за Уралом, Україна з її розвиненою міською культурою, ресурсами робочої сили, традиціями нової індустрії Півдня і Сходу, природними ресурсами та можливостями енергетики залишалася важливим регіоном індустріального будівництва, спрямованого на зростання державно-мілітарної міці СРСР.
У міській культурі України — а в містах напередодні війни жила вже третина населення — технічна, математична та природнича освіта займали важливе місце. В Україні розвивалися технічні науки — матеріалознавство, металургія, машинознавство, електротехніка, теорія та практика електрозварювання та інші. Розвивалися також математика та природничі науки. Серйозним центром світового значення став Український фізико-технічний інститут у Харкові; тут розпочалися дослідження, які напередодні війни вивели СРСР на поріг відкриття атомної енергії. В Харкові на базі паровозобудівного заводу ще 1927 р. почалося будівництво центру танкової промисловості СРСР, в якому вже через 4 роки створено першу оригінальну конструкцію, а напередодні війни, 1940 р., — легендарний танк Т-34 з унікальним на той час дизельним двигуном. З іменем Є. О. Патона, видатного українського вченого і інженера-мостобудівника, пов’язані світові досягнення в галузі теорії й практики зварювання металів, які дозволили вийти на передові рубежі також і в танкових конструкціях.
Суспільство мало колосальну потребу в кадрах керівників установ та організацій, інженерів, вчителів, лікарів. Цю потребу воно задовольняло недостатньо якісно, але в масовому порядку, надаючи можливість людям із соціальних низів за державною підтримкою одержати необхідну освіту. Поняття «соціальні низи» тут можна вживати в прямому значенні слова, оскільки рядові громадяни країни були «низами» до революції й залишились «низами» в /628/ розумінні безправності та політично-культурної неосвіченості і після революції. Але з села, з міського простого люду вийшли наприкінці 30-х років свої інженери, командири-льотчики або танкісти, вчителі, лікарі, а дехто вибився і в партійні керівники чи директори підприємств. На відданість цих «висуванців», які за умов станової Російської імперії ніколи б не могли зробити подібної культурної чи адміністративної кар’єри, на ілюзію доступності «всім» вершин інтелектуального та політичного життя була розрахована популістська демагогія сталінського комуністичного керівництва. Тому не можна сказати, що комуністичне керівництво країни не мало масового опертя на терені України, як і в інших республіках СРСР, і трималось виключно на насильстві.
Не слід також скидати з рахунку привабливість загальних ідеалів соціалізму, які успадковували віковічні прагнення до справедливості і захисту бідних і пригноблених, збережені зокрема світовими релігіями. Перетворений на політичну релігію «марксизм-ленінізм» сприймався багатьма як ця одвічна віра в справедливість. Певною мірою це мало міжнародний характер і було виразом тієї глибокої кризи, в якій опинилося людство після Першої світової війни.
З утвердженням тоталітарного режиму Радянська держава стала імперією в буквальному розумінні слова, тобто абсолютною владою, не легітимізованою ідеологічними мотивами, — навпаки, тепер інтереси Держави виправдовували всю ідеологію. Ленінське «моральне все, що служить революції» непомітно перетворилось на «морально все, що служить Великій Державі». Не СРСР мав служити справі Світової Пролетарської Революції, а світовий комуністичний рух — Союзу РСР. Уже 1940 р., після захоплення країн Прибалтики, Сталін подумував про ліквідацію Комуністичного Інтернаціоналу, але не хотів робити кроків, що надто б демонстрували зближення з Гітлером. Комінтерн розпущено в роки війни без жодних ідеологічних проблем.
У ході Великого терору без широкого розголосу здійснено перегляд ставлення до Росії як державної та культурної традиції. Після смерті М. Покровського була піддана критиці його загальна історична концепція, згідно з якою сам вираз «російська історія» оцінювався з «класової пролетарської точки зору» як контрреволюційний. У частині, що стосувалася України, було засуджено оцінку Покровським гетьмана Хмельницького і приєднання України до Росії. Як писав дещо пізніше провідний на той час український історик М.Н. Петровський, «в творах Покровського і його «школи» визвольна боротьба українського народу проти польсько-шляхетського гніту зведена, всупереч фактам, до «козацької революції», до «буржуазної революції», до «революції торгового капіталізму»; національно-релігійний гніт, прагнення українського народу до об’єднання з братнім російським народом, загальнонародний характер визвольної війни — все це Покровський і його «школа» замовчували, а особу Хмельницького оцінювали негативно» *.
* Петровський М. Н. Нариси з історії України. — К., 1940. — Вип. IV. — С. 8 — 9.
Хмельниччина оспівувалась як вираз прагнення українського народу до об’єднання з російським у єдиній державі в /629/ боротьбі з «головним ворогом» — Польщею. Щоправда, в довоєнний час ще підкреслювалося, що «Україна приєднувалась до Росії царської, де влада була в руках поміщиків-кріпосників, а також, що це приєднання в тодішніх конкретних умовах було для України найменшим злом» *.
* Петровський М. Н. Нариси з історії України. — С. 7.
Починаючи з 1935 р., реабілітовано слово «патріотизм», щоправда, поки що у варіанті «радянського патріотизму». Але вже в уславленні історичних подвигів російського народу бачимо той поворот до російського патріотизму, який було здійснено з початком Вітчизняної війни (фільм С. Ейзенштейна «Олександр Невський», 1938 р.). Олександр Довженко був запрошений на бесіду із Сталіним, уже маючи сценарій задуманого ним фільму «Тарас Бульба», але український національно-патріотичний задум Довженка Сталіну не сподобався, і він порадив режисеру створити фільм про комдива Миколу Щорса (фільм вийшов 1939 р.). Того ж 1939 р. поставлено виставу за п’єсою О. Корнійчука «Богдан Хмельницький», за що автор одержав Сталінську премію і був прийнятий до лав ВКП(б).
Упродовж часу, коли остаточно утверджувався в Радянському Союзі надзвичайно жорстокої форми комуністичний тоталітаризм, українська національна культура зазнала важких втрат. Майже повністю була винищена та національна інтелігенція, яка сформувалася на початок XX ст., зокрема розстріляна й розсіяна по таборах ліва художня інтелігенція, яка свого часу активно підтримала революцію. Літературу, мистецтво, всю гуманітарну культуру зведено до примітивного рівня. Ті нечисленні українські поети й письменники, яких проминув терор, упродовж довоєнного часу видають поетичні збірки, прозові та драматичні твори, як правило, надзвичайно політизовані, позбавлені живого почуття і тієї майстерності, що властива їх власним і ранішим, і багатьом пізнішим творам.
Утвердження тоталітаризму означало ліквідацію вільних літературно-мистецьких об’єднань і створення унітарних організацій, повністю підконтрольних партії та державі. Ці організації — так звані «творчі спілки» — відігравали роль міністерств у різних галузях культури, їх керівництво фактично призначалося партійними органами, хоча формально обиралося відповідними з’їздами, і здійснювало ідеологічний і фаховий контроль. Діяльність «творчих спілок» відбувалася в атмосфері бундючних парадних з’їздів, декад, ювілеїв, виставок тощо і тихих закулісних інтриг, нерідко з трагічними політичними наслідками.
З середини 30-х років почалась епоха сталінського пропагандистського кіно. «Багата наречена» (1938 р.) та «Трактористи» (1939 р.), поставлені І. Пир’євим силами «Українфільму» (з 1939 р. — Київська кіностудія) разом з Мосфільмом, стали типовими стандартними кіномелодрамами з неймовірно щасливим кінцем, де особисте щастя невіддільне від щастя всесоюзного.
Про якесь осмислення та світоглядне переживання трагедій і надій епохи годі й говорити в суспільстві, де все духовне життя стало пропагандистською прикрасою тоталітарного режиму. Цей прикрашальний характер мистецтва добре ілюструє музичне й театральне життя, яке /630/ планувалося в такий спосіб, щоб були збережені пристойні пропорції між українською класикою (в частині, дозволеній для демонстрації), світовою та російською класикою і новітніми ідейно і художньо «витриманими» творами. В музиці працюють видатні композитори, які спираються на основу, закладену М. Лисенком; музична творчість теж введена в строгі рамки (стаття в «Правді» «Сумбур замість музики», 1936 р., спрямована проти глибокої й оригінальної, помірковано авангардної музики Д. Шостаковича).
Найбільше, що дала Україна радянській літературі в тридцяті роки, — це російськомовні твори, які мали велике ідеологічне значення: «Педагогічна поема» А. Макаренка та «Як гартувалася сталь» М. Островського. Це, власне, не література, а людські документи, що мали вплив на суспільство: перший — як платформа виховної діяльності, другий — як приклад самовідданого служіння комуністичній ідеї.
Абсолютну відданість ідеї та «генеральній лінії партії» ілюструє життя Миколи Островського, хлопця з Шепетівки, який піднявся з нижчого рівня соціальної ієрархії, з принижених «куховарчиних дітей» до досить значного партійного функціонера. Паралізований і приречений на повільне вмирання, він знаходить сенс і радість життя в єдино доступній йому діяльності — письменницькій. Що письменницька творчість при цьому перетворювалась на різновид партійної роботи, популяризаторів творів Миколи Островського мало турбувало; але в цьому слабкому з літературного погляду творі було щире почуття подолання немічності й смерті силою духу.
Методику переростання особистого, індивідуального інтересу, примітивного й асоціального, дитини та молодої людини, спотвореної громадянською війною та руїною, через залучення до інтересів малого колективу і далі, в напрямі інтересу загальногромадського, патріотичного і комуністичного розробляє Макаренко. Твір і досвід його тим привабливіші, що він був дійсно безмірно талановитий як педагог, при цьому щедро наділений високими людськими якостями. Можемо побачити потворний відповідник педагогіці Макаренка в тих «виховних» нормах, що склалися в радянських «виправно-трудових» таборах. Колективна відповідальність, жорстка залежність особистої долі від результатів власної праці та спрацьованості колективу — ця методика, розроблена на будові Біломорканалу, яскраво схарактеризована О. Солженіциним в «Архіпелагу ГУЛАГ». Здається неймовірним, що нелюдські механізми придушення індивіда через колективну відповідальність мали паралелі в дійсно гуманістичному макаренковому досвіді прориву через жорстокий егоїстичний індивідуалізм до спільного інтересу, відповідальності та людського співчуття.
Україна в Другій світовій війні: культурно-політичні перспективи
Радянсько-німецька війна зберігає по праву назву Великої Вітчизняної, хоч змінився зміст слова «вітчизняний», — війна велася не за свободу лише, а за саме життя українського народу.
Події такого масштабу, як світова війна, мають вселюдський історич /631/ний сенс. У такому тлумаченні Друга світова війна була справедливою і визвольною з боку антифашистських сил. Перемога нацистів означала б падіння людства в небачене варварство; перемога антифашистського блоку врятувала від винищення й рабства цілі народи, в тому числі український, і в кінцевому підсумку зміцнила світову демократію. Ідейними результатами перемоги над агресивним тоталітарним націоналізмом були Декларація прав людини, яку змушений був підписати і комуністичний тоталітарний уряд, та Нюрнберзький процес над військовими злочинцями, що, по суті, став процесом над будь-яким тоталітаризмом.
Перед західними демократіями після приходу Гітлера до влади постала дилема — підтримка фашизму проти комуністів або підтримка комуністичної диктатури проти фашизму. Вибір був нелегкий, і обрати курс на союз із СРСР змусила Захід реальна природа «держав осі», а не ті чи інші концепції європейських політиків або дипломатичні хитрощі Сталіна. Нацизм претендував на роль єдиного представника європейської цивілізації і будь-яку політичну й расову та національну толерантність тлумачив як спробу єврейства оволодіти світом і знищити німецьку націю — вищу расу людства. Для нього втіленням «світової загрози» були як ліберальні демократії Заходу, так і комуністичний інтернаціоналізм, що нібито лише прикривав єврейське панування. З іншого боку, наступ фашизму змусив комуністичні партії Заходу — спочатку всупереч офіційному курсу керівництва Комінтерну — виступити в союзі з лівими та центристськими силами на захист «буржуазної» демократії, оскільки перемога ультраправих загрожувала самому існуванню комуністів. Цей поворот був позначений вступом СРСР до Ліги Націй в кінці 1934 р. і проголошенням гасла «народного фронту» VII конгресом Комінтерну 1935 року.
Наскільки при цьому цинічними були розрахунки Сталіна, показала різка зміна його політики 1939 року. Роздратований спробами західної дипломатії зупинити нацистську агресію насамперед військовою міццю СРСР, Сталін не тільки пішов на змову з Гітлером, а й політично та ідейно підтримав країни фашистського блоку проти демократії, зрадив ліві і антифашистські сили, що покладали на СРСР всі надії. Знову ж таки не внаслідок його підступності, а ходом реального розвитку подій головною військовою силою блоку демократичних держав після 1941 р. стали збройні сили СРСР. Якщо не єдиною, то принаймні головною прогресивною історичною місією російського комунізму виявилася його військова роль у боротьбі світової демократії проти фашизму.
Слід зазначити, що в результаті ганебної акції 1939 р. Росія реалізувала одну з історичних цілей української національної політики — возз’єднання Східної та Західної України в єдиному політичному утворенні. Це був ще один, найбільш макабричний приклад зазначеного Драгомановим історичного парадокса — розв’язання імперським поневолювачем національних завдань України. Вимріяна «злука» українських земель дійсно сталася після 17 вересня 1939 р., але цей акт /632/ настільки трагічний, що урочисто його відзначати було б блюзнірством. Населення Західної України щиро вітало Червону Армію і Радянську владу, та невдовзі відчуло, що потрапило в умови бідності й гніту набагато жорстокішого, ніж націоналістичний гніт небагатої авторитарної Польщі, — незважаючи на утвердження україномовної освіти, науки і культури.
Що ж до загального питання, що краще — фашизм чи комунізм, то на нього неможливо відповідати абстрактно. Нацизм був ворогом Німеччини і німецької культури — для того, щоб принизити свою країну до такої цивілізаційної ницості, яку являв собою нацистський режим, необхідна була брутальна і вульгарна руйнація високої гуманістичної німецької традиції. Російський комунізм приніс громадянам комуністичної імперії, мабуть, більше страждань, ніж нацизм — громадянам Німеччини, визнаних «арійцями». Проте нацизм для «неарійців», для рабів Рейху, доля яких чекала й українців, був незмірно жахливіший, ніж комунізм для народів СРСР і нацизм для німців. Українському народові довелось вибирати між одним і другим тоталітаризмом, і він мусив вибрати комуністичний.
Україна була окупованою Німеччиною територією впродовж двох (на сході) — чотирьох (на заході) років. Це — короткий, але цілком самостійний період її історії, тим більше, що тягнувся він для нових підданих Німеччини, здавалось, безконечно, і не всім і не одразу було ясно, що це — період тимчасової окупації.
Переважна територія України входила до так званого Райхскомісаріату «Україна» з центром у Рівному. Частина українських земель була віддана васальним Угорщині (Закарпаття) та Румунії («Трансістрія» — територія між Дністром та Бугом з Одесою), Галичина ввійшла окремим «дистриктом» до складу Генерал-губернаторства з центром у Варшаві. Режим у дистрикті «Галичина» відрізнявся від режиму на території Райхскомісаріату «Україна». Всі окуповані східні території управлялись міністерством на чолі з А. Розенберґом. Території Лівобережжя становили тили вермахту і знаходились під безпосереднім армійським управлінням через польові та місцеві комендатури.
Плани нацистів щодо завойованих територій і, зокрема, щодо України ніколи не були таємницею. Закон про статус «неарійців», «особливо євреїв», але зовсім не виключно євреїв, прийнято в Німеччині ще 11 квітня 1933 р., а слов’яни не могли претендувати на статус арійців. Деталі нацистських планів не розголошувалися, але їх реалізація почалася одразу після встановлення окупаційного режиму. Згідно з директивою «Барбароса» (планом війни проти СРСР), здійснення «спеціальних завдань по організації політичного управління» було покладено на Райхсфюрера СС. Вермахт узяв на себе участь у виконанні цих «спеціальних завдань»: в травні — червні 1941 р. двома директивами — наказом про воєнну підсудність у зоні дії «плану Барбароса» і «наказом про комісарів» — всі особи, запідозрювані у ворожих діях, зокрема комуністи, комісари та євреї, підлягали розстрілу без суду та слідства.
В основу «організації політичного управління» було покладено /633/ «генеральний план «Ost», розроблений під керівництвом Райхсфюрера СС Гіммлера. В СС існувало «управління планування землями, включеними до німецької імперії», на чолі з оберфюрером Конрадом Майєр-Гетлінґом. Опрацювання деталей генерального плану і листування Пммлера та Майєра-Гетлінґа продовжувалось до квітня 1943 року. Згідно з планами «майбутньої реконструкції Сходу», 31 млн. чоловік упродовж 30 років мали бути виселеними на землі південніше Уралу. Залишалися в Україні лише особи, визнані расово придатними до понімечення. Україна розглядалась як виключно сільськогосподарська колонія Німеччини, і окупанти не здійснювали серйозних спроб відновити українську промисловість. Земля повинна була залишитися власністю Райху і передаватися в оренду або у власність тільки німцям. Планувалося мати близько 15 — 20 відсотків господарств по 250 га і решту — по 40 — 100 га. Тимчасово було збережено колгоспи під іншими назвами; не було, звичайно, й мови про повернення власності на землю українським хазяям. На понімечення сіл відводилось 5 років, міст — 10 років. Будинки в спорожнілих українських містах мали надаватися безоплатно німецьким колоністам. Особами самостійної праці й вільних професій могли бути тільки німці. На виконання цих планів у Райхскомісаріаті «Україна» була заборонена діяльність будь-яких шкіл, навіть початкових, а також культурно-просвітніх організацій, театрів тощо.
Винищення євреїв і комуністів почалося одразу після захоплення території України. Здійснення «акції» було покладено на оперативні групи СС — «Einsatzgruppen», підтримувані бригадами військ СС (Waffen SS) та поліцейськими батальйонами, сформованими з добровольців — військовополонених та місцевих жителів. Чисельність усіх чотирьох айнзатцґруп (дві з них діяли на терені України) становила всього З тис. чоловік, і в числі учасників кривавих розстрілів і катувань на Україні було значно більше місцевих поліцаїв, ніж німців. Так, розстріли ста тисяч євреїв (половину з яких становили діти) в Бабиному яру в Києві з 29 вересня по З жовтня 1941 р. здійснювала група чисельністю в 1200 чоловік, з яких 150 німців (зондеркоманда 4a), решта — два поліцейські батальйони і «Буковинський курінь». Такий поліцейський батальйон, сформований на Україні, палив пізніше білоруську Хатинь. Щодо цивільної адміністрації Райхскомісаріату та органів, підпорядкованих фельд- і ортскомендатурам, то переважна більшість службовців була, звичайно, місцевими жителями, заміна яких німецькими чиновниками, згідно з планом «Ost», була можлива тільки після війни.
Участь колаборантів українського, російського чи польського походження в катуваннях і вбивствах як євреїв, так і з тих чи інших конкретних мотивів — українців, росіян, поляків і т. д., не становить моральної чи правової національної проблеми: вони підлягали суду й покаранню як добровільні учасники військових злочинів. При цьому судили колаборантів, принаймні формально, не за сам факт участі в німецькій адміністрації, а за конкретні вчинені ними злочини. Національної /634/ відповідальності за злочини колаборантів український народ не може нести — їх мали нести і в більшості понесли конкретні особи, незалежно від їх походження. Як правило, це були навіть не фашисти, агресивні націоналісти, антисеміти за переконаннями, а брудні асоціальні елементи, примітивні егоїстичні істоти, часто з садистськими нахилами, нарешті, брутальні кримінальні злочинці. Винищенню євреїв на окупованій території маса мирного населення не могла перешкодити так само, як і винищенню етнічно «своїх» військовополонених у концтаборах, і звинувачення на адресу українського народу в тому, що він, у цілому, в більшості чи значною частиною, байдуже спостерігав жахи розправи над цілою нацією, не мають ґрунту.
Окупація коштувала Україні близько 5 млн життів її мирного населення, і в землю України однаково лягли її діти всіх націй без розбору. Проте існувала і принципова різниця: на відміну від українців та представників інших націй, євреїв і циган винищували за саму приналежність до етносу, і цей масовий геноцид з етнічних мотивів мав би бути предметом особливої скорботи й особливого трауру тих, хто вижив, перед пам’яттю тих, життя яких вони не зуміли зберегти.
Становище в «дистрикті Галичина» було дещо легшим, ніж у головній частині України. Тут у Кракові був сформований так званий Український Центральний Комітет на чолі з відомим географом та етнографом, доцентом Краківського університету, професором УВУ в Празі (з 1940 р.) і пізніше — Мюнхені Володимиром Кубійовичем (1900 — 1985 рр.). УЦК очолював мережу українських допомогових комітетів, які на терені Генерал-губернаторства мірою можливостей здійснювали захист інтересів українського населення. Зокрема, за підтримки УЦК на терені «дистрикту» діяли навіть українські гімназії (натомість польська освіта суворо переслідувалась). У Львові, а з 1944 р. у Відні діяло Українське видавництво, головним редактором якого був філософ Микола Шлемкевич (1894 — 1966 рр.). У Львові виходив місячник «Наші дні», що друкував твори українських літераторів. Якщо в Києві 1941 р. спроби створення двох театрів негайно закінчилися їх закриттям — театру ім. Садовського після генеральної репетиції вистави «Гетьман Дорошенко» за драмою Л. Старицької-Черняхівської, театру ім. Затиркевич-Карпинської після прем’єри «Про що тирса шелестіла» С. Черкасенка, то у Львові успішно працював оперний театр, організований В. Блавацьким. Організатори спілки українських письменників у Києві, активісти ОУН(м) Олена Теліга та інші були розстріляні в тому ж Бабиному яру.
Діяльність УЦК не можна однозначно схарактеризувати як колаборантство, хоча допомогова праця вимагала лояльності та компромісів. Проте активна участь в організації дивізії СС «Галичина» 1943 р. не може бути розцінена інакше, як військове співробітництво з німецькою владою, і відображає політичну обмеженість галицького націоналістичного консерватизму.
В уявленні політиків правого націоналістичного кола ситуація 1941 — 1945 рр. принципово не відрізнялась від ситуації часів Першої світової війни. Завдання української громадськості, на їх думку, полягали /635/ в створенні громадсько-політичного центру та хоча б невеликих національних частин у німецькій армії, що могли б за сприятливих умов перетворитися на осередок української державності й українського війська. Ці настрої підтримували з дивовижною послідовністю також керівники ОУН на чолі з А. Мельником упродовж усієї війни.
На відміну від націоналістів-угодовців, які чекали визнання Гітлером бодай найскромнішої української автономії, ОУН Бандери намагалася поставити німців перед фактом утворення українського державного осередку та українського війська. Бандера вперто боровся за утворення незалежної української держави тоталітарного типу, подібної до Словаччини Тісо чи Хорватії Павеліча, яка брала б самостійну участь у війні на боці Німеччини. Українські батальйони «Нахтіґаль» і «Ролянд», що ввійшли на Україну разом з німецькою армією, бандерівці розглядали як свою військову частину, німці — як карально-поліцейську. Згодом ці батальйони було розформовано, їх склад увійшов до поліцейського батальйону, служив на терені Бєларусі, знову був розформований і більшість його вояків разом із командиром Р. Шухевичем пішла до утвореної 1943 р. Української Повстанської Армії (УПА).
Увечері 30 червня 1941 р. в домі львівської «Просвіти» на площі Ринок керівники Проводу ОУН(б) зібрали представників громадськості й проголосили утворення самостійної Української держави. Бандера та інші члени Проводу були згодом заарештовані, а восени почалися масові арешти як мельниківців, так і бандерівців. ОУН проводила підготовку партизанської війни, спрямованої як проти німців, так і проти Червоної армії.
Можна вважати великим прорахунком нацистів їх відмову від співпраці з українськими радикальними націоналістами, небажання спиратися на громадські культурні сили, які залишилися на окупованій території і прагнули якось організуватися. Між тим в окупованих містах залишилося чимало яскравих особистостей і відомих імен. Уцілів один з найближчих співробітників Хвильового, співзасновник і неодмінний секретар ВАПЛІТЕ Аркадій Любченко (1899 — 1945 рр.), що працював 1941 — 1942 рр. в харківській газеті «Нова Україна». Там же друкувався Анатоль Гак (І. Я. Антипенко, 1893 — 1980 рр.), фейлетоніст, який був заарештований разом з Остапом Вишнею та Сергієм Пилипенком і звільнений перед війною. Відомий поет Тодось Осьмачка (1895 — 1962 рр.), що врятувався завдяки вмілій симуляції божевілля, переїхав
1943 р. до Львова, писав до «Львівських вістей» та «Наших днів». Там же, у Львові, опинився колега Осьмачки, Косинки, Плужника Іван Багряний (І. П. Лозов’яга, 1907 — /636/ 1963 рр.), двічі заарештований як «куркульський поет»; виданий ним 1944 р. авантюрний роман «Звіролови» користувався пізніше шаленим успіхом і був перекладений багатьма мовами. Згаданий актор і режисер із «Березілі» Володимир Блавацький (Трач, 1900 — 1953 рр.), який повернувся у Галичину ще в 30-ті роки, разом з іншим колегою Курбаса Йосипом Гірняком ставив у Львівському оперному театрі 1942 — 1944 рр. цікаві вистави, в тому числі з репертуару Курбаса. Опинилися в окупації, а потім і в еміграції в Німеччині брати Василь і Федір Кричевські, видатні українські художники; особливо визначною особистістю був старший, теоретик мистецтва, маляр, архітектор, скульптор і графік, автор пам’ятників Коцюбинському в Чернігові (1931 р.) і Грушевському в Києві на Байковому кладовищі (1936 р.). Федір повернувся після війни в Україну. В Києві залишився брат Миколи Зерова Михайло (псевдонім Орест, 1901 — 1963 рр.), теж поет-неокласик (його старший брат Дмитро Костянтинович, академік-ботанік, перебував у цей час в евакуації); син В. Стефаника Юрій працював в Українському видавництві, сестри Лесі Українки Ольга Косач-Кривинюк та Ісидора Косач-Борисова, які повернулася перед війною з заслання, брали участь у зборах громадськості в Києві 1941 р., де було засновано Українську національну раду.
Емігрантські кола готували утворення цієї Ради ще перед війною; планувалося поставити на чолі її Агатангела Кримського, але він з початком війни був арештований і десь у січні 1942 р. розстріляний НКВС (очевидно, про всяк випадок, бо якісь контакти опального семидесятирічного академіка з закордоном малоймовірні). У Львові на чолі Української національної ради став старий Кость Левицький, колишній лідер націонал-демократів, чудом звільнений з тюрми НКВС; почесним головою обрано митрополита Андрія кардинала Шептицького. Комітет розпущено німцями на початку 1942 року. В Києві головою ради, утвореної за ініціативою ОУН (мельниківців), став М. Величківський, колишній ректор Політехніки; рада теж незабаром була розпущена. Якусь подобу громадсько-політичного центру утворювали діячі, які час від часу підписували різні прохання до німецьких властей, — А. Шептицький, А. Мельник, М. Величківський, колишній бургомістр Харкова О. Семененко, генерал армії УНР М. Омелянович-Павленко, колишній голова Директорії А. Лівицький. Проте нацистське керівництво не бажало мати жодних справ з представниками «неарійської» нації, приреченої на виселення, винищення та онімечення.
Очевидна тупість нацистського керівництва в політиці щодо України — не помилка Гітлера чи його прибічників, а невід’ємна складова расистського світогляду та агресивної націоналістичної стратегії й тактики. Розбіжності між Розенберґом, який наполягав на співпраці з українськими націоналістами (щоправда, не з ОУН, а з групою Скоропадського), і Гіммлером та райхскомісаром України, невігласом-катом Еріхом Кохом, які ставились до українців як до робочої худоби, мали тактичний характер. Тільки після Сталінграда Гітлер почав неохоче робити якісь кроки до співробітництва, і тільки 23 лютого 1945 р. Розенберґ, міністр уже не існуючих /637/ «східних територій Райху», проголосив головою «Українського комітету» генерала П. Шандрука та його заступниками — В. Кубійовича і О. Семененка. Було утворено під командуванням П. Шандрука дивізію, яка називалась «14 Гренадерська дивізія СС (галицька №1)»; Шандрук самовільно змінив її назву на «Першу українську дивізію». Вона брала участь у боях в Австрії й здалась у полон союзникам.
Зміни настроїв у широких верствах громадськості Галичини відобразив Андрій кардинал Шептицький. У вересні 1939 р. він вітав телеграмою Сталіна з возз’єднанням України, що відбивало щирий ентузіазм західних українців у перші часи після визволення від Польщі. Влітку 1941 р. він вітав телеграмою Гітлера — теж цілком щиро. Напередодні вступу німців до Львова, 28 червня, митрополит приймав львівського рабина, а 1 червня в посланні до глави проголошеної бандерівцями Української держави Ярослава Стецька висловлював надію на мудрість і справедливість держави і на опіку всіх її громадян, незалежно від національності та соціального походження. 19 — 31 серпня 1942 р. митрополит, після більш ніж річної перерви, пише листа до папи Пія XII, в якому чітко видні антинімецькі й антинацистські настрої: «Щонайменше вже від року немає дня, у якому не звершувались би найогидніші злочини, вбивства, грабунки, крадежі, конфіскати й насильства. Першими жертвами є євреї...» *
Відомий український письменник Улас Самчук, редактор тижневика «Волинь», що виходив у часи окупації, писав тоді: «Становище, в якому знаходимось ми, українці, тяжке подвійно. Ми всі без винятку є свідомі того й коли все-таки говоримо про якісь відрадніші можливості, то беремо їх у понятті відносному. Відносному у порівнянні до того, що лишилось за нашими плечима і чого ми вже були свідками... Наша ціль дуже виразна. Витримати морально, не випустити з рук ініціятиви у справах, які торкаються нас безпосередньо» **.
* Діялоги. Бюлетень. — Єрусалим, 1988. — Ч. 17 — 18. — С. 35.
** Самчук У. Ясно і виразно // Волинь, Ч. 28, 28 грудня 1941 р. Цит. за: Власенко-Бойцун А. Улас Самчук як публіцист // Слово. Зб. 12. — Об’єднання українських письменників «Слово». — 1990. — С. 122 — 123.
Проте ініціатива належала окупантам. І коли заарештований і знову випущений німцями Самчук писав з гіркотою про те, що речі у нас зроблені абияк, а не по-європейському, і життя як не-життя, і мова як не-мова («Київський українець в масі не має свідомости, ані національної, ані навіть людської»), то це не могло знайти у «київського українця» розуміння. То не був час дорікань щодо культури мови й побуту.
Надії переважної більшості українського населення були звернені на схід, туди, де на фронтах важкої війни виконували виснажливу й смертельно небезпечну солдатську працю сини, брати, батьки, чоловіки, наречені тих, хто залишився на окупованій землі. Розмови про систематичні «зради» українців на фронтах, масову здачу їх у полон і навіть перехід на бік німців цілими частинами не мають жодних підстав. Величезна кількість військовополонених 1941 р. була насамперед наслідком нездатності командування Червоної армії вести війну на рівні вимог часу — до осені 1941 р. кадрові з’єднання були здебільшого розбиті, й довелося формувати армію, зокрема танкові та авіаційні з’єднання, наново. Хоча мобілізовані колгоспники не мали бажання вмирати за Сталіна й соціалізм, впродовж літа якраз Південно-Західний фронт — на відміну від Західного та Північно-Західного — не /638/ зазнав серйозних втрат, і тільки катастрофа під Києвом принесла сотні тисяч полонених. Найкращим вихователем радянського патріотизму виявились нацисти, і скоро всі вже знали, що чекає червоноармійців у полоні.
На схід виїхали в евакуацію тисячі робітників, інженерів, членів їх сімей. Евакуйовано було 3,5 млн кваліфікованих працівників господарства та адміністрації. Втративши величезні території на заході країни, СРСР добивався військово-технічної переваги над Німеччиною приблизно з таким же співвідношенням економічних ресурсів, яке мали Росія та Німеччина в роки Першої світової війни і яку мала країна напередодні п’ятирічок. Тільки досягнення в технічній та науковій культурі, тільки неймовірне напруження сил і дозволило десь 1943 р. добитися переваги над ворогом на землі і в повітрі.
На схід було евакуйовано й кращі гуманітарні сили України — її поетів, письменників, митців, науковців. Не можна чекати, щоб за таких умов, коли всі почуття, здавалося б, гранично спрощено, а митецька праця прирівнена до солдатської, народжувалися дійсно значні витвори культури. А все ж багато хто з інтелігентів, у тому числі українських, згадував пізніше роки війни як світлі й навіть вільні роки. Бо те, що писалось тоді на замовлення часу, писалось щиро.
В далекій евакуації ще ближчою й ріднішою ставала Україна, і до неї зверталися найвідвертіші поетичні рядки. Тоді пише Сосюра вірш «Любіть Україну», пише схвильований поетичний цикл «Україно моя!» Андрій Малишко, пише сповнені тугою за рідною землею поезії Леонід Первомайський, а Максим Рильський починає поетичну «Мандрівку в молодість», прокладаючи тим самим, хоча б і нетривкі, містки між національним сучасним і минулим. І, нарешті, тоді визрівають сповнені палкого українського патріотизму твори Олександра Довженка — кіноповість «Україна в вогні» та п’єса «Нащадки запорожців». Не могли не думати і — хоча між своїми, хоча потихеньку — не говорити про причини поразок 41-го, а вже тоді і про 37-й, і про 33-й. Може, далі всіх заходив Олександр Довженко, який в одній приватній розмові 1942 р. прямо сказав: «Таки догадалися: пересіли з брязкотливого інтернаціонально-космополітичного шарабана на вірних коней доброго старого патріотизму» *.
* Цит. за: Новиченко Л. Поетичний світ Максима Рильського. (1941 — 1964). — К., 1993. — С. 11.
В перший період війни Сталін закривав очі на український патріотизм, намагаючися використати все для повної мобілізації сил. Характерно, що ще 1943 р. до членів ВКП(б) безпосередньо, без кандидатського /639/ стажу, було прийнято М. Рильського і П. Тичину (на пропозицію М. С. Хрущова, очевидно, схвалену Сталіним). Зміна орієнтирів настала після Сталінграда, коли окреслювалися горизонти перемоги.
З весни 1943 р. Сталін починає виношувати плани створення світової держави. Переламним моментом стала секретна постанова Державного комітету оборони «Про затвердження заходів щодо покращення зарубіжної роботи розвідувальних органів СРСР», підписана Сталіним 5 червня 1943 року. Тут було сформульовано завдання політики держави на тривалу перспективу. СРСР ідеологічно й політично ставав Великою Росією. Зокрема, планувалося спиратися на Російську православну церкву; Москва мала стати світовим релігійним центром православ’я. Восени у Сталіна відбулась нарада спільно з православними ієрархами, на якій були розв’язані питання відновлення церкви, виборів патріарха тощо. В пресі Московського патріархату з’явився вираз «Москва — третій Рим».
Старий добрий патріотизм було дозволено тільки в російському варіанті. Щоб роз’яснити це українцям, 1944 р. було підготовлено жорстоку «виставу». На Політбюро було «обговорено» питання про «помилки» Олександра Довженка. На засідання, в ході якого з різкими звинуваченнями виступав і Сталін і яке закінчилося бадьорим резюме Берія: «Будем вправлять мозги!», для науки були запрошені П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан та О. Корнійчук. Після цього О. Довженко, який був найближчим до націонал-комуністичної ідеології, фактично ізольований від української культури. Було сформульовано стандарти політичних звинувачень, які відтепер пред’являлися діячам української культури при найменшій нагоді.
До України Сталін ставився з особливою недовірою. Україна опинилась під підозрою як нація, що перебувала на окупованій території. Мало важило те, що на Україні були стотисячне підпілля і півмільйонна партизанська армія. Мало важило й те, що Україна була вщент зруйнована окупантами, вкрита згарищами, зазнала тортур і вбивств без ліку. Пізніше, в доповіді про «культ особи», Хрущов говорив з приводу сталінської політики масових переселень народів СРСР: «Українці уникли цієї долі тому, що їх надто багато і нікуди було вислати. А то він би і їх виселив» *.
Культура України в повоєнній тоталітарній імперії
Повоєнний час починається зі славнозвісного сталінського тосту «за великий російський народ». Прикладом нової концепції можуть бути формулювання з офіційного підручника «Історії СРСР». Визнаючи, що «немає неісторичних, неповноцінних народів, що є лише різні щаблі в економічному та суспільно-політичному становищі існуючих народів», підручник проголошує намір показати «розвиток народів СРСР і передусім народу російського, який з найдавніших часів посів в історії людства почесне місце і звільнив народи, що живуть нині, від фашистського гніту» **.
* О культе личности Сталина и его последствиях. Доклад первого секретаря ЦК КПСС Н.С. Хрущева // Неделя. — 1989. — №11. — С. 11.
** История СССР / Под ред. Б. Д. Грекова, С. В. Бахрушина и В. И. Лебедева. — М., 1948. — Т. 1. — С. 10.
Виняткова місія російської нації в світовій історії — ідея, що її прагне /640/ сполучити з комуністичною доктриною Сталін у повоєнну пору.
Режисер С. Ейзенштейн 1945 — 1946 рр. працював над фільмом «Іван Грозний». Ось як, за спогадами виконавця головної ролі М. Черкасова, викладав суть нової історичної доктрини Сталін у бесіді з ним та Ейзенштейном:
«Говорячи про державну діяльність Грозного, тов. Й. В. Сталін відзначив, що Іван IV був великим і мудрим правителем, який зберіг країну від проникнення іноземного впливу і прагнув об’єднати Росію. Зокрема, говорячи про прогресивну дільність Грозного, тов. Й. В. Сталін підкреслив, що Іван IV вперше в Росії ввів монополію зовнішньої торгівлі, додавши, що після нього це зробив тільки Ленін. Йосиф Вісаріонович зазначив також прогресивну роль оприччини, сказавши, що керівник оприччини Малюта Скуратов був визначним російським воєначальником, який героїчно загинув у боротьбі з Ливонією.
Згадавши про помилки Івана Грозного, Йосиф Вісаріонович зазначив, що одна з його помилок полягала в тому, що він не зумів ліквідувати п’ять великих феодальних сімей, які залишилися, не довів до кінця боротьбу з феодалами, — а якби він це зробив, то на Русі не було б Руїни... І потім Йосиф Вісаріонович з гумором зазначив, що «тут Іванові зашкодив бог»: Грозний ліквідує одне сімейство феодалів, один боярський рід, а потім цілий рік кається і замолює «гріх», натомість йому треба було діяти ще рішучіше! В кінці бесіди Йосиф Вісаріонович запитав, як ми думаємо закінчувати фільм. Я відповів, що, як і малося на увазі за першим варіантом сценарію, фільм повинен закінчуватися лівонським походом і переможним виходом Івана IV до моря. Іван IV в колі воєначальників, знаменосців та воїнів стоїть на березі моря, перед блискотливою хвилею. Збулася його давня мрія «побачити море синє, море дальнє, море руське», — і, вдивляючися в далечінь, він закінчує фільм словами: «На морі стоїмо і стояти будемо!». Тов. Й. В. Сталін посміхнувся і весело вигукнув: «Ну, що ж!.. Адже так і сталося, — і навіть трохи краще!..». Закінчуючи бесіду, Йосиф Вісаріонович побажав нам успіху» *.
* Черкасов Н. К. Записки советского актера. — М., 1953. — С. 380 — 382.
Як бачимо, ідеологічна концепція імперії у Сталіна в повоєнні часи бере за зразок навіть не самодержавство Петра I, а несамовито жорстоку та агресивну імперію Івана Грозного. Художньо втілити цей кошмар було неможливо, намір не був реалізований, і Ейзенштейн був покараний.
Параноїдальний деспотизм Івана Грозного виправдовувався і в працях Покровського, схвалюваних Леніним, як нібито прогресивна диктатура дрібного дворянства і торговельної буржуазії. Але апеляція Сталіна до традиції Івана Грозного спиралася вже не на «класовомарксистські», а на великодержавні російські націоналістичні засади. Розрив з традицією шкіл Покровського і Марра стає повним у 1950 р., після виступу Сталіна в дискусії з мовознавства. Відкинуто тезу про формування націй і національних мов на засадах «спільного ринку» і «буржуазних відносин», російська, українська та білоруська нації й мови розглядаються як результат розгалуження «єдиної давньоруської». Цю «єдину давноруську народність» дозволено було тлумачити як давню російську, але в жодному випадку не як давню українську. /641/
Антикапіталістична й антибуржуазна ідеологія підпорядковується великодержавним цілям. Сталіна давно непокоїла та обставина, що радянські люди в ході переможної війни побувають в Європі і власними очима побачать «загнивання капіталізму», яке виявиться надзвичайно привабливим. Кампанія проти «схиляння перед іноземщиною», яка супроводжувала істерію російського націоналізму, тепер прийшла на зміну колишній «пролетарській солідарності». Було продумано систему ізоляціоністської політики, яка відрізала науку й культуру СРСР від співробітництва із Заходом.
Нарешті, протистояння з демократичними країнами Заходу і невпинна дискредитація ідей гуманізму й демократії неминуче набували антиінтелектуальної спрямованості. Характерно, що підписана СРСР при заснуванні ООН декларація прав людини залишалась десятки років страшною таємницею для радянських людей.
Радикальна переорієнтація ідеології та культури на великодержавні основи зустрілася з певними труднощами.
Після війни СРСР до «соціалістичного табору» ввійшли країни Центральної і Східної Європи, а після 1949 р. — Китай. Проковтнути всі ці держави в комуністичну Російську імперію було неможливо, а контролювати ставало дедалі важче, особливо після перемоги комуністичного режиму в Китаї. Непросто розв’язувались ці проблеми і в Європі. «Ось ворухну мізинцем — і не буде Тіто. Він злетить», — говорив якось Сталін Хрущову. «Скільки не ворушив Сталін не тільки мізинцем, але і всім, чим міг, Тіто не злетів», — говорив Хрущов на XX з’їзді КПРС з явною зловтішністю * і, можливо, це почуття з’являлося раніше не у одного Хрущова. Російські націоналістичні орієнтації не годилися для «країн народної демократії», а підтримувати там місцеві націоналізми було небезпечно. Це стосувалося й внутрішньої політики, зокрема щодо України.
* Неделя. — 1989. №16. — С. 12.
Повоєнний час був, можна сказати, часом глибокої безвихідної тотальної диктатури. Значною мірою вона трималася на ореолі Сталіна-переможця. Згадувати про поразки першого періоду війни можна було лише пошепки, домінувала тема непереможності радянського ладу. Страх сковував усіх підданих, час від часу політична поліція «пускала судоми», але такого жаху перед владою, як напередодні війни, вже не було. Переможцями почували себе не тільки Сталін, але і його генерали, і прості учасники війни. В серцях людей жевріли якісь надії на полегшення соціально-політичних умов; а потреба розширити ідейно-політичну базу режиму, зокрема на Заході, вимагала збереження антифашистських, демократичних та антивоєнних гасел. Режим не міг існувати без демонстративного терору, а ті розстрільні розправи, які здійснювалися після війни, були, як правило, таємними. Сталінський режим наближався до ще одного «великого терору», який загрожував і верхам, і низам.
Сталін відзначив своє сімдесятиліття 1949 р.; після війни він фізично сильно здав, давалися взнаки перенесений інсульт і постійне напруження, загострилися параноїдальні риси хворобливої психіки. Він дедалі частіше відсиджувався на своїй дальній дачі, рідше заїжджав на засідання уряду і Політбюро, навіть /642/ заговорював кілька разів про можливий відхід від справ. У повоєнні роки дедалі більше відчуваються ознаки боротьби різних клік і угруповань в оточенні Сталіна. Проте на ділі Сталін пильно стежить за подіями в своїй імперії, до останніх хвилин тримає в своїх руках ініціативу великої й малої політики, стає дедалі небезпечнішим і для світу, і для своєї держави, і для безпосередніх виконавців його волі.
У владній тоталітарній системі — як нацистській, так і комуністичній — простежується певна подібність. Існує одноосібний диктатор (Сталін, Гітлер), існує офіційна «особа № 2», роль якої стає дедалі номінальнішою (Ґерінґ, Молотов), існують заступники диктатора по партії — з політико-ідеологічних питань та з партійно-організаційних питань; останній діє в парі з керівником політичної поліції. Перед війною у ВКП(б) було утворено посади секретаря з ідеології — начальника управління агітації і пропаганди ЦК ВКП(б) та секретаря з організаційних питань — начальника управління кадрами ЦК; ці посади обіймали відповідно А.О. Жданов і Г.М. Малєнков. Аналогічні посади в НСДАП займали Й. Ґеббельс та М Борман. Борман так само «дружив» з Гіммлером, як Малєнков з Берія. Кожен має свої інтереси, веде складні інтриги і ризикує життям. Але всі пристосовуються до хитрощів та інтриг диктатора.
Сталін після війни був стурбований зрослим авторитетом і незалежністю своїх генералів, особливо найвидатнішого з них, заступника Верховного Головнокомандуючого — маршала Г.К. Жукова, який залишався командувачем окупаційними військами в Німеччині. На початку 1946 р. Жукова перевели до Москви, заарештували велику групу військових, у тому числі й усе керівництво авіацією. В червні вищий генералітет збройних сил зібрали в Кремлі, і Жукову було пред’явлено шерег важких звинувачень, «підкріплених» свідченнями заарештованих генералів. За сценаріями довоєнного часу всі мали накинутися на жертву, яка з засідання потрапляла в камеру на Луб’янці. На цей раз, проте, агресивно поводили себе Берія (за посадою) і Каганович (за покликанням душі), а генерали реагували дуже мляво; Сталіну довелося обмежитися відправкою Жукова в провінційну Одеську військову округу, в Україну. Замість кривавої масової «змови військових» вийшла таємна кремлівська інтрига. Хоча МДБ на чолі з колишнім керівником військової контррозвідки, який зробив кар’єру в катівнях 1937 р., — В. Абакумовим, — продовжувало «працювати» над справою Жукова, з неї не вийшло подоби «справи Тухачевського». Справою військових і насамперед авіаторів скористався Жданов, — разом знято було міністра авіапромисловості, а Малєнков, який відповідав у роки війни за авіацію, потрапив у немилість і опинився в Середній Азії на два роки. Дещо втратив позиції і Берія, який зберіг тільки загальний контроль над органами безпеки по лінії уряду, натомість партійний контроль за «силовими структурами» покладено було на нового секретаря ЦК, ставленника Жданова, ленінградця О.О. Кузнєцова. Смерть Жданова 1948 р. негайно змінила розстановку сил. Всі його люди були знищені в так званій «Ленінградській справі», Малєнков повернувся на провідну посаду в партії і, як відомо, став на короткий час спадкоємцем Сталіна. /643/
У парі Малєнков — Берія більш сильною фігурою був Берія. Після його арешту і розстрілу 1953 р. була створена легенда про кривавого інтригана, відповідального мало не за всі злочини сталінської епохи. Насправді Берія, брутальний, жорстокий і розумний чекіст і партійний діяч, принципово не відрізнявся від свого оточення; після 1946 р. Берія зосередився насамперед на очолюваному ним «Комітеті № 1», що займався ядерною зброєю, і, судячи з відгуків фізиків-атомщиків, був добрим організатором робіт. МДБ очолювали вже не його люди, Сталін сам керував слідствами та ініціював арешти і повороти в таємній чекістській політиці. Після смерті Сталіна Берія виявився ініціатором перегляду деяких напрямів сталінської політики, зокрема в національному питанні; завдяки його втручанню першим секретарем ЦК КП України вперше став українець за походженням. На пом’якшення комуністичної політики була спрямована й діяльність Малєнкова, скинутого 1955 р. під жорстко сталіністськими гаслами. Комуністичні Борман-Гіммлер грали в ревізіонізм, а Жданов, пізніше М. А. Суслов, проводили жорстку сталіністську комуністичну політику, поєднану з російським націоналізмом.
За нестерпних умов наростання духовного й політичного тиску, наближення жахів нового великого терору і, врешті, — ядерної війни, особливо складним було становище України.
Серія ідеологічних погромів організована була в 1946 — 1948 рр. А. О. Ждановим за ініціативою Сталіна. Його доповіді з «викриттям» різних «перекручень і хиб» у літературі, філософії, музиці та відповідні постанови ЦК дублювалися в Україні, де негайно «знаходили» аналогії «ідейним збоченням», виявленим у Москві. Брутальні розноси Жданова в дусі партійно-комуністичної непримиренності та російського націонал-патріотизму були сповнені ненависті до інтелігенції та інтелігентності, прикритої звинуваченнями жертв у «формалізмі» та «відриві від життя».
В Україні підвалини повоєнної ідеологічної політики закладені серією постанов 1946 р. — «Про перекручення та хиби в «Нарисі історії української літератури», «Про журнали «Перець» та «Вітчизна», «Про репертуар драматичних і інших театрів України» тощо.
Першим секретарем ЦК КП(б)У з 1938 р. по 1951 р. був М. С. Хрущов. Росіянин за національністю, одружений з українкою із західної Волині і пов’язаний з українським партійно-бюрократичним середовищем та офіційною верхівкою інтелігенції, він був позбавлений якоїсь спеціальної упередженості щодо «українського буржуазного націоналізму». Як вірний сталінський губернатор, Хрущов провів в Україні 1938 р. чистку разом із найстрашнішими єжовськими катами. Добре знаючи вовчі норми придворно-бюрократичного життя кремлівського кола, Хрущов залишався людиною з переконаннями і з тими орієнтаціями, які Сталін з небезпечним гумором називав «народництвом». Господарська ситуація в Україні залишалась після війни дуже важкою, особливо у зв’язку з неврожаєм 1945 та 1946 років. У березні 1947 р. для «зміцнення керівництва» українською парторганізацією надіслала Л. М. Кагановича (Хрущов був переміщений на другорядний пост голови уряду). /644/
Каганович продовжив лінію на переслідування української національної самосвідомості, розпочату ще в час війни. ЦК КП(б)У прийняв постанову «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії Академії наук УРСР», у якій йшлося про «серйозні помилки і перекручення буржуазно-націоналістичного характеру», що містилися в головних публікаціях Інституту впродовж 1941 — 1944 рр., зокрема в публікаціях його директора члена-кореспондента АН УРСР М.Н. Петровського (1894 — 1951 рр.) «Незламний дух великого українського народу» (1943 р.) і «Возз’єднання українського народу в єдиній Українській національній державі» (1944 р.). Офіційні пропагандистські тексти в дусі національного комунізму й радянського патріотизму, прийнятні у важкі воєнні часи, стали «перекрученнями» за нових умов.
В атмосфері переслідування «українського буржуазного націоналізму» 22 серпня 1947 р. літературні критики Є. Адельгейм та І. Стебун написали листа на ім’я Кагановича, де звинуватили керівників письменницької організації України А. Малишка та І. Неходу, а також шерег письменників, у тому числі старшого покоління (П. Панч, І. Сенченко) в націоналізмі та антисемітизмі. Каганович вирішив покращити своє становище при сталінському дворі, показавши, як він ще здатний наводити порядок «залізом і кров’ю». З заяви Адельгейма і Стебуна він зробив справу про націоналістичне підпілля на Україні, очоливши його список М. Рильським і включивши в нього колишніх «хвильовістів» Ю. Яновського, П. Панча, І. Сенченка.
Пленум ЦК КП(б)У з порядком денним про націоналістичний ухил у партії Каганович провести не встиг. Скликано було у вересні пленум правління Спілки радянських письменників України, на якому з доповіддю виступив голова Спілки О. Корнійчук, а Каганович вигукував різні лайки й погрози з президії. Там уже були всі політичні оцінки, необхідні для великої розстрільної справи, включаючи «націонал-ухильництво». Характерне також поєднання звинувачень у націоналізмі із звинуваченнями в... абстрактному гуманізмі, космополітизмі і безпартійності. Ось рядки з критичної статті про поезію М. Рильського відомого партійного «літературознавця» М. З. Шамоти: «Качки, гуси, люди — всі вони діти природи. Всіх їх єднає весна... Звідси і філософське резюме — хвала землі, всесвітня честь людині... І це, звичайно, про всю землю і всяку людину. Поет зразу стає в позу космополіта, співця всіх епох і земель... В основі твору лежить біологічна, а не соціальна ідея» *. Звинувачення в «космополітизмі» та «біологізмі» були способом висміяти вічні людські цінності, навіть такі прості, як любов до природи — неодмінно треба було уточнити, що поет любить радянських качок і гусей!
* Шамота М. У неокласичних шатах // Літературна газета. — 1947. — 16 жовтня. — Цит. за: Новиченко Л. Поетичний світ Максима Рильського. — С. 94.
Хрущову за допомоги Жданова вдалося добитися в грудні 1947 р. повернення Кагановича до Москви. Ініціатива сталінського бойового соратника виявилась невчасною.
Із скаргами на антисемітизм та перешкоди, що чиняться євреям при поверненні їх з евакуації, звертався до Молотова голова Єврейського Антифашистського Комітету С. Міхоелс ще 1944 року. Наївні керівники ЄАК бачили в проявах антисемітизму результати впливу фашистської /645/ агітації, послаблення комуністичних позицій, не розуміючи, що джерело зростаючої ворожості щодо єврейства знаходиться в Кремлі. Ідеологічні кампанії 1946 р. були безпосередньо пов’язані з посиленням антисемістських настроїв у Сталіна; їх відображали доповідні міністра держбезпеки Абакумова (12.10.1946) та нового секретаря і завідувача відділом агітації і пропаганди ЦК Суслова (26.11.1946) на ім’я Сталіна про націоналізм керівних діячів ЄАК. Уже в грудні 1947 р. пройшли перші арешти, а наступного року відбувся різкий поворот у сталінській політиці, яка стала ще більш гострою і деспотичною. В ніч на 13 січня 1948 р. агентами МДБ був убитий Міхоелс, восени ЄАК було розпущено, і тут же, 18 жовтня 1948 р., орган ЦК КП(б)У газета «Радянська Україна» озвалась статтею за підписом А. Пащенка «За високу ідейність, художню зрілість образотворчого мистецтва», що почала кампанію критики «формалістичних» та «ідейно хибних» творів та критичних статей. Дуже скоро виявилося, що головні «естетствуючі формалісти» є водночас «безрідними космополітами», а з часом дедалі більше з’ясовувалась їх «єврейська сутність». На II з’їзді Спілки письменників України в кінці 1948 р. Корнійчук у доповіді піддав нещадній критиці І. Стебуна, Л. Санова та Є. Адельгейма, розкриваючи їх літературні псевдоніми і називаючи справжні єврейські прізвища. Красному письменству на поталу кинули їх учорашніх обвинувачів.
З січня 1949 р. в документі на ім’я Сталіна, підготовленому Малєнковим і Шкірятовим, було поставлено всі крапки над «і» щодо ЄАК та названо ім’я головного таємного космополіта. Ним виявився старий партійний працівник, заступник міністра закордонних справ Молотова С. А. Лозовський (Дрідзо). Негайно Лозовського заарештували, і почалась підготовка великого процесу. 28 січня 1949 р. «Правда» виступила із статтею «Про одну антипартійну групу театральних критиків», з якої розпочалась істерична кампанія гоніння на «космополітів», за якими дедалі ясніше вгадувалися інтелігенти-євреї.
Одразу після зняття Кагановича з’являються таємничі знаки нібито співчуття українським інтелігентам: Сталін сам візує забуте прохання М. Рильського про виділення йому ділянки під особистий будинок у Голосієво, Ю. Яновському дають Сталінську премію за другорядну збірку оповідань. Дехто вже зрозумів зміну ситуації як відплату «єврейському клану Кагановича» за приниження й несправедливості. Проте жодних офіційних переоцінок основного напряму ідейного розгрому української культури 1944 — 1947 рр. не було. А 1951 р. розпочалася нова серія ідеологічних звинувачень — критика в «Правді» «помилок» композитора Данкевича та автора лібретто О. Корнійчука в опері «Богдан Хмельницький» і особливо люто і нещадно — «помилок» Володимира Сосюри, головною з яких був написаний в роки війни вірш «Любіть Україну». Стало зрозуміло, що критика «українського буржуазного націоналізму» та «сіонізму і космополітизму» буде вестися паралельно.
Ледве прихований антисемітизм у політиці Сталіна був спробою мобілізувати найнижчі соціальні інстинкти, щоб заглушити народжувану некеровану культуру і, зокрема /646/ українську національну самосвідомість, надати останній примітивної антиєврейської спрямованості. Тоталітарний режим культивував ворожість до гуманізму, інтелігентності та інтелігенції, розраховуючи на ненависть малоосвічених кар’єристів, піднятих режимом з соціальних низів, до незрозумілих та ворожих їм здобутків культури. Антисемітизм, підозри щодо «прихованого єврейства» усіляких «розумників» якнайбільше пасували для цієї ідеології. Комуністичний тоталітаризм швидко прямував до фашизму. Це особливо ясно видно на прикладах ідеологічних погромів у природничих науках.
«Боротьба за матеріалістичну біологію» є однією з сумних сторінок культурної історії країни. Ініціатором цієї кампанії був Т. Д. Лисенко (1898 — 1976 рр.), її з ентузіазмом підтримав безпосередньо Сталін. Ще на початку 30-х років шерег несамовитих ідеологів-марксистів намагався розгорнути боротьбу за широке викриття «ідеалістичних течій» в науці від «надто абстрактної» математики та «суб’єктивістської» теорії відносності до генетики. Аналогічні заходи тоді ж були розгорнуті в Німеччині проти «єврейської» та «більшовицької» фізики Ейнштейна, але в СРСР певних успіхів досяг тільки Лисенко, який став улюбленцем Сталіна (1934 р. був обраний академіком АН УРСР). Проте в довоєнний час і після війни в Україні ще продовжувалися дослідження в галузі генетики; тут 1921 — 1941 р. працював один із організаторів ВУАН Іван Іванович Шмальгаузен, тут досяг всесвітньо відомих результатів С. М. Гершензон (нар. 1906 р.). Вирішальний наступ на науку Лисенко розгорнув у повоєнний час. Позиція у нього була не досить твердою, А. О. Жданов і особливо син його, Ю. А. Жданов, який очолив відділ науки ЦК, підтримували генетику. Але і таємні суперники Жданова розуміли значення цієї науки — здібним і освіченим біологом був син Малєнкова, а Берія в своїй таємній табірній науковій «зоні» створив усі умови для досліджень одному з батьків генетики М. В. Тимофеєву-Ресовському. Певний час ситуація складалась не на користь Лисенка, тим більше, що його брат співпрацював з окупантами в Харкові. Але Сталін ставився до Лисенка ввіч прихильно.
Безумовно, Сталіна спокусила обіцянка Лисенка — вивести якусь надзвичайну марксистсько-ленінську породу гіллястої пшениці, якій він уже дав ім’я Сталіна. Але найпривабливішим у Лисенка була ненависть до «розумників», властива і Сталіну. Лисенко мав у собі щось шаманське; треба було бачити, як на його землистому баб’ячому обличчі з назавжди застиглим виразом невдоволення, з’являлись знаки ясновидіння, коли він вигукував: «Вид хоче жити!». Його містична віра в прагнення «виду» до життя слугувала доповненням ремісничому чуттю і природній кмітливості практика-агронома. Висока ж наука була Лисенку ненависна. Переслідування вчених-генетиків за доносами Лисенка і його прибічників сполучалося з антисемітськими звинуваченнями й об’єднувалися в єдину кампанію з погромами в галузі фізіології та медицини.
У фізико-математичних науках «полювання на відьом» розпочалося з такою ж антиінтелігентською спрямованістю. Хоча в СРСР дослідження в математичній частині /647/ теорії інформатики велися досить успішно й результати А. М. Колмогорова були одержані паралельно з результатами Н. Вінера, агресивне неприйняття «лженауки кібернетики» різко загальмувало розвиток загальної теорії керуючих систем та теорії інформації. Сталін збирався розгромити теорію Ейнштейна у фізиці, як він розгромив біологію, і тільки рішучий опір президента АН СРСР С. І. Вавілова та авторитетного французького фізика-комуніста Ф. Жоліо-Кюрі якщо не зірвав, то загальмував ці задуми.
29 серпня 1949 р. СРСР провів успішні випробування атомної зброї в Семипалатинську. На повний хід йшла робота над створенням водневої бомби й ракетними засобами доставки ядерних бомб на далекі відстані.
Війна в Кореї, розпочата 1950 р., показала, що технічна перевага американців, особливо у повітрі, спроможна загальмувати дії колосальних сухопутних армій, виставлених Китаєм. Рівновага сил призвела до переговорів про перемир’я. Мао Цзе-дун був схильний розв’язати на підставі корейського конфлікту третю світову війну, і чим далі, тим більше Сталін схилявся до такого ж рішення.
Проте під час підготовки серії «відкритих» судових процесів над «сіоністськими вбивцями» Сталін 5 березня 1953 р. несподівано помер.
«Соціалістичний реалізм»
У роки сталінського тоталітарного режиму утвердилась ідеологія культури, яка одержала назву «соціалістичного реалізму». Його вважали «творчим методом» літератури та мистецтва, але насправді це була певна філософія життя й культури. Соціалістичний реалізм — продукт духовної еволюції комунізму, що мав глибоку спільність з міфологічними структурами примітивної свідомості.
Вперше термін «соціалістичний реалізм» з’явився в «Литературной газете» від 29 травня 1932 р„ а в статуті СРП «метод соціалістичного реалізму» визначено як «правдиве, історично конкретне зображення дійсності в її революційному розвитку». В усіх офіційних, напівофіційних та неофіційних статтях на цю тему зазначалося, що В. І. Ленін в статті «Партійна організація і партійна література» (1905 р.) схарактеризував «історичні засади народження нового методу» або сформулював «найголовнішу рису» соціалістичного реалізму — «принцип комуністичної партійності», а честь відкриття «мистецтва соціалістичного реалізму» приписувалася О. М. Горькому (інколи називалися, зокрема, його повість «Мати» та п’єса «Вороги»).
«Соціалістичний реалізм» наслідує риси культури, спільні для всіх епох глибоких соціальних переворотів: це — руйнація витончених культур розгромлених вищих класів, поширення культурних здобутків серед нових широких мас і супроводжувана цим примітивізація культури. Епохи соціальних переворотів супроводжуються водночас масовим відчуттям надзвичайності подій і близькості «чуда», що має аналогії в хворобливій психіці індивіда, коли прості побутові речі та події сприймаються як свідчення розгадки великих таємниць. Такі ентузіастичні настрої роблять маси чутливими до візіонерських, пророцьких особистостей. При цьому масовий психоз /648/ не означає психічного нездоров’я кожного члена суспільства зокрема: суспільні механізми виконують у ситуаціях соціального безумства лише одну функцію — вони в певних межах підтримують некритичність свідомості.
За умов таких великих соціальних криз і краху пануючої ідеології, як правило, спалахують примітивні знахарські культи, що здаються правомірними не менше, ніж традиційні релігії чи наукові відкриття. По суті, епоха «пролетарської революції» породжувала щось подібне: на місце копіткої роботи розуму приходили шаманські «відкриття» марксистської фізики, пролетарської математики і діалектико-матеріалістичної біології, суспільство чекало появи «пролетарської культури» нечуваної сили. При цьому спричинений пробудженням широких мас ентузіазм давав не тільки хворобливі й безпідставні відчуття чудесності навколишньої дійсності — він стимулював творчу фантазію, розкріпачував мислення, створював атмосферу гіперкритичності щодо всього усталеного, в якій процвітали і наукова фантастика, і смілива технічна і наукова думка.
З початком 30-х років це гостре відчуття новизни починає згасати, а в середині тридцятих відбувається перелам у культурно-політичних орієнтаціях.
В основі переродження — проголошення мети революції — побудови соціалістичного суспільства — досягнутою. «Країною соціалізму» СРСР став після прийняття «Сталінської Конституції» 1936 р., а по суті — після завершення формування тоталітарного режиму внаслідок Великого терору. Есхатологічна мрія була проголошена здійсненою. Щоб уникнути грандіозних розчарувань, набагато драматичніших, ніж ті, що були принесені революціонерам приземленим «непом», потрібна була нова ідеологія.
Формально соціалістичний реалізм визначався як звичайний реалізм з деякими романтичними додатками: романтична мрія нібито повинна була трішечки піднести бачення світу, зіставляючи реальність із соціалістичною метою, до якої життя прямує. Всі попередні форми реалістичного опису життя оголошено немічним «критичним реалізмом» саме тому, що відсутність бачення соціалістичної мети й партійно-комуністичних методів її досягнення не дозволяли здійснити цього романтичного піднесення, показати тенденцію і створити повноцінного «позитивного героя». Насправді в культурі тоталітарного суспільства, окреслюваній як «соцреалістична», реалізувалися зовсім інші принципи.
Як і в мистецтві ікони та літописання, в культурі «соціалістичного реалізму» не твір повинен бути схожий на реальність, хоч би і з поправками на романтику, а реальність — схожою на твір. Згадаємо Сталінове повчання «Сталін там!» — як сам Вождь, так і Герої повинні бути схожими на свої ікони, на своє «там», що знаходиться десь угорі, поза реальним простором. У середині 30-х років було заборонено називати керівників «вождями» — ними лишилися тільки Ленін і Сталін. Канонізовано було небагато особистостей, іменами яких називалися вулиці й колгоспи: Дзержинський, Свердлов, Фрунзе, Горький, Орджонікідзе, Кіров та деякі інші. /649/ їх життєписи більше схожі на житія святих, ніж на нормальні біографії: про цих людей-напівбогів не можна було писати як про смертних, показуючи їх вади, помилки тощо: вони — лише ілюстрації до теми посвячення себе в жертву.
Ворог теж позбавлявся рис нормальної людини: спроба творців фільму «Великий громадянин» показати внутрішні механізми переродження вбивць Кірова — колишніх більшовиків викликала гостре невдоволення Сталіна, бо надто наближала Ворога до світу людей. Ворог має бути ворогом, що не повинен викликати жодних сумнівів — його треба вбити, він знаходиться поза «нашим світом», є немовби істотою хтонічною, до якої не може бути жодного співчуття. Як персонаж, що маскується, ворог повинен бути тільки викритий і знищений — це його єдина функція в художньому творі і будь-якій картині світу. В рамках художнього твору як художня проблема є тільки «проста людина», яка стрімко зростає в соціалістичному світі, і її покровитель, озброєний правильним розумінням дійсності, — комуніст.
Вводячи для ілюстрації «ролі партії» обов’язковий образ комуніста, наставники «соціалістичної культури» повертаються до міфології «двійників». Особу в міфологічній свідомості супроводжують її добрий та злий генії; добрий геній в християнській культурі — ангел-охоронець, злий геній — диявол-спокусник, і коли змовкає добрий геній, то перемагає злий спокусник. Великі трагічні колізії завжди мають справу з діяльністю двійника. Мефістофель, злий геній Фауста і його спокусник, переможений Фаустом трагічним способом, ціною смерті Фауста, але такої смерті, яка не дозволила Мефістофелю забрати його душу. Естетика і філософія «соціалістичного реалізму» вимагає наявності в творі (і в житті) немовби ангела-охоронця — представника комуністичної партії, якого узагальнено можна назвати Комісар. Цей охоронець не потребує детального художнього опису, більше того, він не повинен займати надто багато місця — в центрі уваги буде «проста людина» із своїми недоліками і пережитками капіталізму в свідомості. Комісар може бути картонною фігурою, але він повинен просто існувати, щоб вивести героя твору із складних ситуацій і захистити його навіть від себе самого.
Ворог-спокусник може з’явитися в картині світу, але він, взагалі кажучи, не є рівноцінним персонажем. Як християнська філософія протилежна маніхейському уявленню про боротьбу світлого і злого начал у реальності, так і ідеологія соцреалізму не приймає дуальності доброго і злого. Для християнства зло є відсутністю добра, Бог скрізь, у світі є менш і більш добрі простори, немає царства Сатани. Атеїстичний /650/ двійник-антипод християнства, політична релігія комунізму не визнає зла як «тіні» добра, не прагне зображати постійне сум’яття в душах людських, — ворог є зло абсолютне, його місце не в душах нерозумних, де б його долали через трагічні пошуки власного шляху до Правди, а по той бік лінії фронту та в підвалах ЧК.
Канонізація комуністичних «святих» і перетворення їх на безтілесні сутності були наслідком загальної деформації революційного бачення світу. В «середньому світі» залишались, таким чином, тільки прості люди з їх окремими недоліками і Комісари, а також посланці «нижнього світу» — вороги з їх невичерпною здатністю маскуватися і обманювати (аж до створення «ефекту несподіваності» 1941 р.). Істина знаходилася «там», десь угорі, і тому побачити її може тільки озброєна правильною ідеологією людина. Темна й сліпа людина «середнього світу» без ангела-охоронця не може зрозуміти, що ми живемо в світі суцільного щастя, — світі переможного соціалізму. Мистецтво та ідеологія комуністичної доби відкривають у реальності її соціалістичну сутність, як у реальному часі відкривається літургійний час. Сутність соціалізму — це свято, свято праці. Тим самим знімається потреба в мрії, віщому сні, шаманському польоті понад історією, щоб досягти світлого майбутнього. У Довженка в «Щорсі» чи не найпоетичніші місця — мрії простих українських селянських хлопців-щорсівців про соціалістичне майбутнє, але це анахронізм: казка вже зроблена «былью». «Сны Веры Павловны» Чернишевського — справжній попередник соцреалізму, але ці шаманські польоти в майбуття не утримуються в мистецтві соцреалізму. Сокіл, гірський орел — цими епітетами наділяються тільки Сталін або Ленін і Сталін (в псевдонародній, псевдофольклорній пісні хору ім. П’ятницького вони обидва, мов соколи, розмовляють, сидячи на світовому дереві). Максим Рильський, що йому одного вуса вискубли в ДПУ, а другого він потім поголив сам, вижив і став номенклатурним поетом після рядків своєї «Пісні про Сталіна»: «Ізза гір та з-за високих / сизокрил орел летить, / не зламати крил широких, / того льоту не спинить». Шаманський політ — прерогатива тільки Вождя. Особливим заняттям Сталіна стала батьківська турбота про авіацію, яка, між іншим, програвала німцям зокрема тому, що Сталін ставив перед конструкторами не реальні бойові, а сакральні завдання: літати «вище всіх, далі всіх, швидше всіх». У Тичини, який свою «дитинність-злотоцінність» перетворив чи на інфантильну, чи на блазнівську «зміїну мудрість», сакральна функція авіації виділена: «Наша армія Червона / стереже свого кордона, / а в повітрі флот: / він і /651/ б’є, і сіє, й носить, / він республіку підносить / до нових висот,/ до нових висот» («Партія веде»).
Повертаючись в естетиці та філософії культури до вивернутої навиворіт релігійної концепції, до концепції «літургійного часу», соціалістичної надреальності, в якій все відбувається так, як мусить бути, а не так, як є, ідеологи-«соцреалісти» рішуче відкидали будь-які умовності в естетиці зображення цієї «романтичної» надреальності. Чим фальшивіша по суті була картина, намальована митцем, тим ближчими до реальності, більш життєподібними мусили бути засоби зображення. Митець повинен переконати глядача й читача, що життя насправді не таке, яке він бачить неозброєним оком, а таке, яким його показують у кіно та романах.
Тим самим у дійсності приходив кінець і реалізму, і романтиці, і мистецтву взагалі.
Ранні, романтичні форми культури соціалізму, як у творчості Хвильового, бачили трагізм подолання самого себе як жертви й самопожертви. Цей очисний трагізм повністю зникає в соцреалістичному мистецтві тоталітарної доби. І Горький, гучно проголошений батьком соціалістичного реалізму, до цих соцреалістичних канонів безпосереднього стосунку не мав.
Попередники комуністичної філософії культури, Горький і Луначарський, були тісно пов’язані з богобудівничими ідеями, поширеними в російській культурі її «срібного віку». Для символістів і насамперед такого майстра й теоретика, як В. І. Іванов, богобудівництво, творення Бога в душі збігалися з постійним пошуком людиною свого «Я». Визначення суті мого «Я» через запитування, через відображення в безконечному ряді самопізнання, через покликання до життя, умертвіння та нове покликання своїх двійників одного за одним, знаходження «Я» «на дні своїх дзеркал» уподібнюється до будівництва Бога. Перенесення жертви — вмирання й воскресіння — в суб’єктивний світ людини узагальнювало і змінювало сутність світової трагедії, побаченої і розв’язаної Ґете і Бетховеном як трагедія смертності індивіда, — трагедія, знята безсмертям душі в її прагненні вийти за межі затверділого буття. Романтичній самопожертві, під знаком якої пройшло все XIX ст., богобудівниками-символістами протиставляється щоденний пошук себе і знаходження через себе музики світів.
Богобудівництво російських ультралівих вийшло з внутрішнього світу людини на простори соціальності й повернулося до теми осмисленої смерті. У Горького і Луначарського смерть стала активним учасником пошуку Правди життя.
В статті «Про цинізм» Горький пише про двійників — двох сестер, життя і смерть. «Життя і смерть дві /652/ вірні подруги, дві сестри рідні, часу безсмертного безсмертні дочки... Творячи — життя шукає, воно хоче творити тільки велике, міцне, вічне, і коли бачить надлишок дрібного, рясноту слабкого, говорить сестрі своїй:
Сильна, допоможи! Це — смертне.
Смерть покірно служить справі життя...» *
В листі до Луначарського Горький пише, що планує використати цю картину в продовженні «Матері» — так і не написаній повісті «Син». Тут сцена доповнюється словами: «І з посмішкою доброю і покірною Смерть своєю міцною рукою усуває з дороги Життя все, що заважає її швидкій ході до своєї мрії — їй же богу це так! Я це бачу — повірте!» **
Луначарський цілком приймав це обожнення смерті, цю її естетизацію і поширював тему сестринства-двійництва на мистецтво і революцію. «Мистецтво — революція — дві прекрасні сестри, і чудово, коли грізну голову сліпучої, в криваві доспіхи вдягненої Валькірії — її чарівна сестра вінчає яскравоквітною короною, коли її клики перекладає вона в гімни, плаче похоронним маршем над її загиблими бійцями, і зірниці далекого ідеалу перетворює на картини майбутнього, що зміцнюють нашу віру і надію» ***.
* Цит. за: Архив А. М. Горького. — М., 1976. — Т. XIV. — С.23.
** Там же.
*** Там же. — С. 24.
З цієї філософії гімнічної єдності та гармонії життя й смерті виростає програма перетворення театру на революційне культове видовище, відстоювана богобудівником Луначарським, програма величезних масових революційних дійств, у тому числі й траурно-поховальних, що залишили незрозумілі вже для нащадків сліди в Петербурзі на Марсовому полі.
Можна думати, що Сталін цілком щиро написав на подарованій йому Горьким поемі «Дівчина і смерть»: «Це сильніше, ніж «Фауст» Ґете». Чимало авторів сміялися з цього, здавалось би, безглуздого зіставлення. Але воно не безглузде. У «Фаусті» вселюдська трагедія розв’язується через боротьбу Фауста зі своїм злим генієм — спокусником. У Горького проблему знято ототожненням двійників — смерті й життя, в поемі еротично символізованого Дівчиною. У Сталіна було власне ставлення до смерті, яку він відчував теж як ласкаву і покірну його волі силу, що «усуває з дороги життя все, що заважає її швидкій ході до своєї мрії». Але ця метафізика смерті залишалася для втаємничених. Об’єкту культурної дії — «простій людині» — достатньо було ненавидіти ворога і ставитися до смерті — як чужої, так і своєї — просто. Оптимістична і навіть «лагідна» трагедія мусила зникнути.
Відповідно в культурі зникає поетичне напруження, очікування відкриття космічних таємниць, трагічне осмислення життя як постійного пошуку правди і знаходження її кожним через власні сумніви, взагалі відчуття трагедії. З цієї точки зору Горький не належить до мистецтва «соціалістичного реалізму»: його «Життя Клима Самгіна», як і автобіографічна трилогія, — це трагічні пошуки самого себе в традиції будівництва «внутрішнього Бога». Недаремно класичним твором, що започаткував літературу соціалістичного реалізму, називали його повість «Мати»: мати головного героя — «проста людина» з «середнього світу», щодо якої її син Павло виступає в ролі Комісара. Це не просто агітка — це начерк /653/ невивершеного цілого, адже весь твір мав включати ще й повість «Син» з оптимістично-трагічною ідеєю Смерті як сестри Життя.
Найвидатніший твір радянської літератури, обґрунтовано удостоєний Нобелівської премії, — «Тихий Дон» М. Шолохова — теж виходить за межі соцреалістичної естетики. Це — трагедія середньої людини, яка не була вкорінена у жодній з полярних сторін Громадянської війни. В принципі, тема нещасть людини, позбавленої Комісара-охоронця внаслідок своєї приналежності до «проміжних прошарків», як от інтелігента або середняка, допускалася в радянському мистецтві. Як трагедія донського козацтва твір Шолохова був визнаний Сталіним, може, саме тому, що геноцид на Дону здійснювався в 1918 р. Троцьким і Свердловим, а обох Сталін смертельно ненавидів. Вождь був прихильним до Григорія Мелєхова, — як і до Щорса, якого теж було таємно розстріляно за наказом Реввійськради, тобто того самого Троцького. Але масштаб справжньої трагедії — явище, не характерне для соцреалізму.
Класикою соцреалізму став «Чапаєв» Фурманова, власне, не сама повість, а фільм Г. М. і С. Д. Васильєвих (1934 р.), що був надзвичайно популярним у передвоєнний час. Комісар виступає в ньому в ролі ангела-охоронця природно, оскільки сам автор, комісар 25-ї дивізії, себе тактовно виводив на другому плані, саме на тому плані, де має бути добрий геній. В ці ж роки настає кінець революційній трагедії. Останнім трагічним полотном стала «Оптимістична трагедія» Всеволода Вишневського (1933 р.). Хоча цей твір не був переслідуваний, але його повністю витіснила на довгі роки п’єса на той самий сюжет, написана Корнійчуком, — «Загибель ескадри» (1933 р., надруковано 1934 р.). Не випадково «відлига» 50-х років символізувалась відродженням вистави «Оптимістична трагедія» (а також постановкою гарного фільму). Корнійчук відкрив нову сторінку в мистецтві соцреалізму, перетворивши історію потоплення Чорноморського флоту з трагедії на мелодраму.
Як і весь доробок Олександра Корнійчука (1905 — 1972 рр.), ця п’єса характерна своєю драматургічною посередністю, плакатністю, штучністю і нещирою публіцистичністю. Можна сьогодні, здавалося б, обмежитися згадкою про драматургію Корнійчука як приклад низькоякісної творчості на партійне замовлення. Від своїх попередників, таких як Іван Микитенко, що теж писали винятково на партійно-актуальні теми, Корнійчук відрізнявся більш точним політичним чуттям і бюрократичними здібностями. Проте драматургія Корнійчука — не просто театральна посередність, а талановита /654/ реалізація принципів «соціалістичного реалізму», бездоганно відчутих ним як виконавцем замовлення.
Сам сюжет «Оптимістичної трагедії» та «Загибелі ескадри» є безсовісним переписуванням історії в псевдотрагедійному дусі: в обох п’єсах жертвоприношення кораблів постає як заміна людської жертви і подається з великим внутрішнім напруженням, ніби вбивство дитини чи старого на паперті світлого храму. Насправді 1918 р. йшлося про затоплення Чорноморського флоту, щоб не віддати його до рук Української держави Скоропадського, а не німцям, яким і так віддані набагато важливіші позиції. Події п’єси набули у Корнійчука ще меншої подібності до реальних подій 1918 р., ніж у Вишневського, а особистості, які навіяли персонажів обох драм (Лариса Рейснер — жінка-флотський комісар, її тодішній чоловік Федір Раскольников — прототип «балтійця» у Корнійчука) мають стосунок до художніх образів за принципами іконописного мистецтва: вбитий чекістами Раскольников, на його нещастя, виявився «несхожим» на свою ікону, як і раніше померла і забута Рейснер.
Але головне в тому, що романтика набуває цілком пристойних і прийнятних рис, без внутрішніх конфліктів. Далі пішло ще ближче до ідеалу соцреалістичного мистецтва. Епохальним явищем стала п’єса Корнійчука «В степах України» (1941 р., Сталінська премія 1942 р.), де найповніше виражена головна колізія: конфлікт між добрим та ще кращим як найтиповіший конфлікт соціалістичного суспільства. Треба віддати належне цьому літературно-театральному авантюристові: ніхто краще від нього не відчув потреб партійного керівництва культурою. Галушка і Часник як його Комісар вміщені в легко-комедійне середовище: мистецтво перетворюється вже не на мелодраму, а на оперету з «комедією помилок». На сцені має панувати атмосфера радісного свята, що й компенсує труднощі повсякдення.
Корнійчук став на довгі роки не тільки безроздільним господарем українського театру, але й начальником української літератури — з 1938 по 1953 р. він очолював Спілку письменників України (з перервою в 1943 — -46 рр., коли він був заступником Молотова в НКЗС і головою спілки був Рильський). Корнійчук став фігурою не лише українською, а й загальносоюзною: сталінські намагання звалити відповідальність за поразки 1941 — 1942 рр. на старі ворошиловсько-будьоннівські кадри обережно реалізовані ним у п’єсі «Фронт» (1942 р., Сталінська премія 1943 р., фільм по п’єсі поставлено тими ж Васильєвими — авторами «Чапаєва»), а початок антисоюзницького, антиамериканського /655/ політичного повороту ознаменовано п’єсою «Місія містера Перкінса в країну більшовиків»(1944 р.). Це була якраз та бездарність, що ідеально виражала ідейну сутність культури із спустошеною, позбавленою гуманітарного первня серцевиною.